Всі публікації щодо:
Полянецький Віктор

Перекривала мати хату

Шануй отця своєго і матір свою, -

добре тобі буде і довго житимеш на землі.

(5-та заповідь Божа)

Єлька лежала на тапчані, вкрившись старою ковдрою та ще й поверху кухвайкою. А її все одно тіпало, морозило. За маленькою, вмазаною у глину шибкою шумів дощ: як почалося звечора, так оце й досі. Вода капала зі стелі, гучно видзвонюючи в алюмінієвій мисці та невеличкій діжечці, що їх жінка завбачливо підставила. Отой стук боляче відбивався у скронях, і паморочилася голова. Єльці здавалося, що вона от-от зомліє. Вода вже піднялася до країв миски, й на долівці набрякла калюжа. Та господиня сьогодні мирилась із цим, хоча таки шкребло на душі, й вона зас­покоювала себе: нехай ще трішки, вона тоді встане та й вихлюпне воду надвір, під горіх, - ростиме краще... Нікудишнє було це дерево, ще ко­лишній хазяїн, як спродував хату, радив викорчувати, бо взимку вимерзло. А воно, бач, навесні пагони пустило. То Єлька обтяла старі гілки, й дерево пішло в ріст, тепер можна хоч посидіти у холодочку. А то геть була пустка...

Єлька мала добру хату в Никодимівці; з покійним чоловіком збудува­ли. А тоді, як у Чорнобилі атомна станція вибухнула, всім сільчанам нака­зали їхати (спасибі, грошей дали), щоб в іншому місці житло купити чи поставити, хто при здоров'ї. Вона - до найменшої дочки Оленки. Та каже: нащо вам, мамо, хата - тільки-но помешкання отримала, ще й фарба не висохла, дві кімнати, просторо - живіть собі. Чи ж я вам їсти не зварю, чи не поперу? Ви ж нас гляділи, мамо...

Коли вже так повелося, то віддала дочці гроші за хату на меблі в нову квартиру. А вони, мамочко, ще дорожчі за хату - оті серванти, крісла, дзиглики-миглики...

І гарно їй там зажилося - вперше в житті - та невдовзі хазяїн об'явився, перший доччин чоловік. Десь никав по світах - і одружувався, і в допрі сидів, а дочка, добра душа, прийняла. Треба ж і її, Оленку, зрозуміти: ще й не така в літах, щоб вікувати самотою. Проте не склалось в них знову життя: пиятики, бійки. Терпіла-терпіла, а тоді за вузлика - та до другої дочки. А та й сама в гостях у свекрухи, каже: як отримаєм квартиру, - заберемо. Єлька тоді до старшенького - вже на пенсії, але живе добре, має свій будинок на два поверхи, машину. Але син мовив відверто: кому віддали гроші, той хай і доглядає за вами. Та що із Степана дивуватися - він і змалку був таким...

Батько із фронту повернувся скалічений, рани гнояться, хату треба ставити, руки потрібні, а Степанко гайнув на Донбас, гроші заробляти, то хоч би копійку яку вислав. Навіть листа не написав...

До меншого сина, що в Норильську служив, не наважилася їхати; каже, там морози - п'ятдесят градусів. Вона ж бо і влітку у валянцях хо­дить, бо ноги мерзнуть.

Отож знову до меншої дочки: або в приют здай, або живою в землю поклади... Оленка по сусідах - напозичалася грошей, придбала хатину - такий собі глиняний хлівець (щоправда, неподалік од центру міста, хазяїн там квар­тирантів тримав). Отож ті пожильці стали платити відтоді і Єльці - борги треба було вертати. Отут би й відпочити їй від шуму, гамору, бо, мамоч­ко! - квартиранти тирликають на акордеонах, балалайках, сопілках - у музучилищі вчаться. До полудня ще якось тихо, а опісля - хоч світ за очі тікай. Та як обійдешся без них, коли дах, мов решето, протікає, от-от стеля завалиться...

Голівонька ж паморочиться; дільнична лікарка оце приходила додому, то й каже: у вас, бабусю, давлєніє високе - виписала рецепта. А пішла до аптеки і раз, і вдруге: немає таких ліків, бабо, бо їх за кордоном ви­пускають, а не закуповують їх через нестачу валюти. По радіо лають­ся на сесіях, а життя гіршає щодень. А воно якби були оті ліки, може, й не боліла б голівонька. Ще якби тиша. Коли жила у своїй хаті, то воно було й добре. Тільки ноги боліли інколи, коли товклася на грядках. А яка там тиша, у своїй хаті! Миша горищем прошмигне - й то чути. А тут ма­шини вже з досвітку дирчать, бензином смердить, і все городське мага­зинне несмачне - молоко як вода, ковбаса наче ватяна й не пахне...

А зі стелі дуже голосно капає, ніби в самісіньке тім'я. Устати б та воду винести, на долівці вже ціле озеро. Треба б... Оце лише хай переболить, чи, може, дівчата з училища повернуться. Лідуся, найліпша серед них, - і зайде, і привітається, про здоров'я спитає, пильнує, щоб не тирликали довго та спати вкладалися, а ті дівулі іржуть до півночі, дверима грюкають, та все однієї: коли хату вкриєш, бабо? За що гроші платити - за сирість?

А воно й таки й так, конче треба дах перекрити, було й грошей назбирала, он шифер у стосиках третій рік лежить, дерева на крокви напитала - дорогувато правда, а Галина дочку заміж оддавала: позичте, мамо, віддамо. То й досі чекає. Це була знову щось згромадила, в усьо­му собі відмовляла, то вже друга дочка прибігла ще вдосвіта: рятуйте, мамо, проторгувалася, судом загрожують, дайте. Дитина ж рідна, жалко...

Пополудні авто на подвір'ї димом засмерділо - Степан приїхав: позичте три сотні, машину рихтувати треба, не вистачає...

Ой Боже мій, де ж у неї ті гроші? Відказала так, а він аж кров'ю налився: Світлані на курорт он удвічі більше відвалили, а для мене шкодуєте!..

В Єльки аж серце тьохнуло: на який курорт?

Степан хряснув дверцятами машини: на такий! Покинула чоловіка з дітьми, а сама з якимсь бахурем на море повіялась.

Ото зучора від тієї звістки злягла Єлька.

...Сонце світило так яскраво, що сліпило очі. Й вони від того дуже бо­ліли. Пеком пекли. Єлька хутко звелась із тапчана, підхопила з долівки миску - колись у колгоспі на свято подарували як найкращій ланковій. Ро­били ж тоді тяжко, від світанку до смерку, а гони, матінко, такі, що кінця не видко. Квапишся дополоти, щоб води застояної з діжки випити, не задихнутися. На трудодень платили по жменьці зерна, а в президіях сиді­ла... Миску дали...

Горіх розрісся на славу, подвір'я таке маленьке - плюнути ніде, і гряд­ки ніякої, посадила ото любистку рядочок, пахне, село рідне нагадує. Дбай­ливо полила і квіти, й горіх, вже хотіла йти до хати, та з несподіванки оте­теріла. Божечку! Діти її сидять за новим свіжоструганим столом: Оленка, Світлана, Василько. Зі своїми сім'ями полуднують, карафка на столі. В Єльки сльози - мов горох додолу, дух спирає - аж серце тріпотить. Ми, кажуть, хату вам перекрили. Василько (меншенький її, військовий) виділив гроші. Та тільки де в нього ті гроші взялися? Як приїжд­жав торік, то й на дорогу не вистачало, позичала в сусідів...

Хатина гарно перекрита, дерево живицею пахне - дух забиває. Спасибі діточкам, догодили старій, не протікатиме вже стріха... Стривай, що воно там плюскотить у миску, невже дах тече? В тім'я дзвін довбає. Боляче...

Лідуся вибігла на подвір'я й несамовито заголосила, аж моторошно стало. Сусіда порався біля машини, звів погляд: що це? Може, баба Єлька померла. Щось не видно було її зранку.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.