Всі публікації щодо:
Полянецький Віктор

А літо тільки починалося...

Вода ринула до гатки. І тут, на бистрині, сріблясті головники з червоними перами - один в один - пожадливо хапали наживку за кожною проводкою, й міцна силянка з доброї дратви дедалі поповнювалася новими бранцями. Савустян хутко знімав здобич з гачка, просилював їй крізь зябра залізний кінечник - і та знову плавала в річці, але вже не вільно, на прив'язі. Швиденько чіпляв наживу і шморгав вудку на течію. Савустяну ще ніколи так не таланило в риболовлі, як нині. Колись ловив із хлопцями линків, верховодок - так, аби лиш вистачило на сковорідку. Багато риби можна спіймати лише сіткою, коли поставити в гарному місці.

Вода в Бузі така чиста й пахне лататтям й татарським зіллям. Глафіра собі інколи миє коси у річковому зіллі, хоча найчастіше любистком - волосся од нього ніжне, пухнасте. Вони тут вечорами ходили понад берегом, узявшись за руки, й Савустянові так хотілося поцілувати дівчину, але не зважувався. Та й не цілувався він ні з ким насправжки. В дівочому гуртожитку, правда, "пляшку крутили" на вечорницях, а так, як ото хлопці розказували, у нього не траплялося ніколи.

Глафіра сама вчора поцілувала його. Принесла з сільради газету, а там вірш Савустянів надруковано. З тих, що він читав її саме тут, біля гатки, на березі під тихим зоряним небом:

... Скіфські коні пролетіли,

Степом - грім,

Понад Бугом - вихор чорний,

Чорний дим.

І котилися шоломи,

Скрегіт, тріск,

Покривавився у небі сонця диск.

Ой, попереду неволя,

Чужина...

Все покрила таїною

Давнина.

І справді тут колись проливали кров прапрадіди. Весняна

вода вимила в березі шолом відчайдушного воїна, в Савустяна

в кімнаті лежить - відмитий, відчищений. Отоді й вірш написав. Збирався із школярами піти на те місце й розкопати берег - може, й ще знайдеться що-небудь.

Під віршем підпис: "Савустян Ганчевський, учитель із Тернівки."

Його вірші не вперше друкуються в газеті, то почалося ще з Харкова, де він навчався. Вразило оте "учитель з Тернівки". Савустяна лише прислали сюди на роботу, а чи вийде з нього отой "сіяч доброго, вічного"? А може, він як Сосюра, писатиме, вірші? Поет приходив до них на зустріч, вся зала перед ним тоді підвелася: і викладачі, й майбутні учителі. А Володимир Сосюра довго тоді читав свої вірші, йому плескали і просиш читати ще. І він читав, розповідав про свій донецький край, де такі безмежні степи. Савустян дав відомому поету кілька своїх віршів, і вони невдовзі, з незначними поправками, з'явилися в газеті.

На воді сплеснула хвостом велика рибина, і кльов ураз мов обрізало, та Савустян з того не жалкував, он за годину накошкав скільки. Тітка Наталка, звичайно, зрадіє. Рибки насмажить - ото буде свято! Вона й порадила Савустяну цю риболовлю, ще й сказала ,в якому місці ловити. Коли б не риба, то тітка Наталка не вижила б тоді в голодні роки. Буг порятув майже все село од мору.

Савустянових батьків та братів старших ще раніше до Сибіру вислали як куркулів.

Секретар комосередку тоді викликав його та й каже: "Пиши заяву до комсомолу, Пиши, дурню, то залишишся хоч живий ",

Савустян розказав удома батькові, а той так само: "Пишися, синку..."

"Вони ж ще кажуть, щоб і вас відрікся!.."

"Зрікайся," - наказав...

Наче це так легко.

І от він - комсомолець. Ходить зі щупом, шукає в селян сховане збіжжя. Ой, не для Савустяна це заняття... Секретар і порадив: "Коли ти такий грамотний, то на вчителя їдь учитися". Поїхав... Ось і вчитель уже. А воно так сумно і голодно вечорами. А як ще довго до занять!.. Кінець червня тільки.

Тернівка - велике село, не таке, як було колись його рідне

- маленьке, затишне. Он і свій млин закінчують будувати на Бузі. На фронтоні пломеніють цифри з паленої цегли: "1937". Важке число - жодної парної цифри. Пара - це добре. Тітка Наталка, в якої він за квартиранта, каже Савустянові, щоб не йшов у прийми - хай до неї приводить невістку. Наче вони з Глафірою хочуть побратися.

- До осені якраз і доспіє весілля, - сміється тітка.

Чужа тітка замінила йому сім'ю. А свої рідні... Мати б зраділи, певно, дізнавшись , що він став поважним чоловіком. А батько бажав, щоб усі чотири сини працювали на землі... Відібрали землю, все одібрали. Савустян заїжджав у своє село - все до болю рідне, а їхня земля біля скіфської могили сяк-так тепер поорана. Питав у сусідів, чи не писали кому його батьки. Але із Сибіру ні звістки.

...Коні в них були добрі і плуги з міцного заліза. Така рівна скиба лягала! А весною над полем співали жайворонки, і повітря було таке чисте й запашне, мов вистояне вино.

Хлопці на базарі раділи обновам, а Савустян – книжці...

Чисті води Бугу течуть собі до Чорного моря. Маленькі рибинки - щойно з ікринок - табунчиком біля берега.

Степова гадюка вигрівається на сонці, їй, бач, тепла хочеться. І трави обпиваються соком. Зелено-зелено довкола! А ген на лузі пасеться череда - ледве-ледве проглядають цятки. Від зарічка йде дівчина в синій спідниці, Наче Глафіра. Справді, вона ж сьогодні за посильну в сільраді! Мабуть, комусь якусь новину несе. А кому - йому чи отим, що будують млин? Вість ота гарна чи погана?

Засапалася, посміхається кутиками губ, а сині очі - безмежне море.

- Щось сталося? - спитав, стримуючи хвилювання,

- Нічого. Добре все. За тобою скучила – от і прийшла, бачиш...

Він підступив упритул,в одній руці вудка, в другій - силянка.

У Глафіри ноги оброшені, спідниця підтикана, стегна білі - аж сліпить очі.

Жбурнув геть вудку, обережно поклав у траву рибу; головники ловили ротами ранкове повітря й у знемозі били хвостами.

Глафіра перехопила його погляд і обсмикнула спідницю. А перед очима в нього все пломеніло-пломеніло, мов сонячні зайчики на воді.

Глафіра була якась незвичайна, трохи, здається, стурбована... Коси пахли любистком...

- Любиш?

- Люблю.

- Так люби мене, Савустянчику, люби сьогодні, зараз люби... - А поцілунок солодкий і ніжний. Хміль у голову. Душно.

- Люби мене, Савустянчику... - І сама поклала його руки на свої груди... - Люби, Савустянчику, я сьогодні вся твоя, чуєш?.. Кохай, як чоловік жінку, чуєш?

Пахне молодою травою й татарським зіллям... Пахне, забиває дух... Налиті трави, аж бринять... Скоро ляжуть під косу.

Казала ж тітка Наталка, що на осінь доспіє весілля,а воно, бач, і раніше... Та й справді так солодко, наче ось-ось закінчиться життя, тому настала остання п'янка радість. Паморочиться голова.

Ходімо, любий, скупаємося в Бузі...

Хвиля огорнула їх лагідно й тепло.

... Манюсінькі рибки виблискували на сонці боками. Так багато тих табунчиків, аж вода почорніла біля берега. Живуть...

Гадюка вигрівалася на камені.

Головники краснопері підсохли у траві, хвости поскручувалися в них.

Уже відчув на березі, як тремтять у Глафіри пальці, очі бралися слізьми.

- Тобі треба йти, любий.

- Куди?

- У сільраду. Приїхали за тобою...

Ішов поволі немов повстяними ногами. У скронях стугоніло: "Дізналися, що був в селі, розпитував про Сибір..."

Савустян був найменшим у сім'ї - любиме дитя. А батько наказував: "Зречися, сину..." Батькові не треба було перечити...

- Йди, любий мій. Я ждатиму тебе, все життя ждатиму. Із сином твоїм або дочкою, чуєш... Із твоєю кровинкою...

- Жди...

... Новий млин на березі, ще й напис на фронтоні, яскравий такий "1937".

Шуміла вода на гатці.

Дуже їй нетерпеливилося крутити оті жорна.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.