Всі публікації щодо:
Полянецький Віктор

Без вини

Баба Міля, пам’ятала, що вона ще манесенькою, зовсім не хотіла їсти, хоч як її не змушували, й мати їх по тому легко розрізняла ( двійняжки ж ), а Люся, навпаки, – весь час просила їсти і завжди жувала щось: пиріжок, огірок, кусничок хліба, кислицю ... Всі ці наїдки завше випадали в неї з рук у пилюку та дитина на це не зважала жувала, - й коли рука була зайвою, канючила в матері і знову безперестанку, працювали щелепи, як жовна.

А потім їй нічого не давали, й вона рвала зелененькі листочки, квіти з акації, та Мілі, їсти як завжди , не хотілося й вона віддавала ті ласощі сестричці.

Якось мати нагодувала її чимось смачним, аж солодким. Сама ковтала ту смакоту і їй пхала у рот. Мілі хотілося, поділитися із сестричкою, але її ніде не було.

Де наша Люся?..

Нема, побігла гратися…

А ти їж, їж, дитинко, моя люба… наїдайся…

І вранці мати дала ж такого смачного...

Її спочатку везли кудись возом , далі вони їхали в будиночках на

колесах, і щось страшно свистіло, та вона плакала не стільки від страху, а від того, що ні матері, ні рідної сестрички не було поруч.

Їй хотілося їсти - звідтоді прорізався в неї апетит, і вона, прокидаючись вночі жувала залишений з обіду хліб, щоб угамувалося усередині .

І ще Міля щоразу бігала до воріт притулку, які, бувало, по кілька разів на рік чомусь міняли, навіщось перетасовували дітей, та чекала. Здавалося, от-от прийде мати з сестричкою й забере патронатку додому. Особливо хотілося, щоб мати та сестричка побачила її тоді, коли їм видавали нові платтячка, і парусинові туфлі. А весни наступали все швидше і швидше...

Патронацьким перед випуском виділяли грошову допомогу і вони звичайно, купили собі нову одіж і, й помітно відрізнялися од інших фезеушників – були справжніми городянами. Якби ото не було в Міли гарної крепдешинової сукні та газової хустки, то, може, й не обіймав її так палко молодий інженер - аж до ранку водив безлюдними доріжками, а вона, дурна, й не зрозуміла спочатку, чому нудить та чадіє вона від фарби. Бо раніше, на практиці, багато фарбувала в щойно зведених будинках – і нічого, раділа лише якими стають гарними після її малярської роботи стають стіни. Та раз уже таке скоїлося, то поберуться, і їм дадуть квартири і вони житимуть щасливо з дітьми. Григір такий уважний до неї – водить в кіно, купує подарунки .

Тітка Уляна побачила, як Міля сама не своя.

Що добігалася дівка з своїм молодим інженером?

Міля сполотніла:

Що ж тепер, тітонько?..

- Заміж треба виходити. Чи ж візьме?

Міля й не знала, вони про це ніколи не заводили й мови.

Чутки серед людей поширюються швидко, і це було видно хоча б з

того, що інженер Смирнов у круглих окулярах, із краваткою та білосніжній сорочці, до речі, випраній та випрасуваній нею, котрий називав її і «куколкой», «і нєженкой,» і «королєвой» не з’явився повечері , як завше, під її вікном і не запросив «слушать соловйов». Потім вона його лише звіддаля на будові побачила, казали, розрахунок брав. Хлопці з патронату влаштували йому «проводи» - довго опісля, мабуть, вичухувався з синців та гуль. Та що Мілі од того...

Подруги совітували йти до лікарні плоду збавлятися. Вона ж у село до тітки поїхала (родички далекої), порадитись, а та, гріх великий, каже, вбивати своє ненароджене дитя. Скільки немовлят у тридцять третім вигибло! Та й тебе, коли б до патронату не забрали, так само не було б на світі. Всіх до д’ної ями на краю цвинтаря, й заборонили ставити гробки. Матері півників та руж довкола насадили, щоб хоч на там не топтали груди дітям.

Тітка Мар’яна одиначкою жила хворою, немічною.

- Зоставайся в мене, грамотні і в колгоспі потрібні. В селі все своє: і городина, й хліб і молоко. Чи я тобі дитини не догляджу, та і ясла дитячі у нас працюють.

Подумала й залишилася, бо набридло їй життя в кагалі, а тітка хоч і далека родичка, а таки рідня.

Поставили Мілю вагарем, бо з атестатом, а воно невдовзі й чоловік їй непоганий трапився – приїжджий із західної – а про її вагітніть, крім нього та тітки , так і не знав ніхто. Синочок – красень! Невередливим вдався – як погодує його звечора, в пелюшки вбере, так до ранку і спить солодко, дає і батькам відпочинок.

Розшукав Милю той інженер, приїжджав у село, розпитував людей про неї, може, й жалів, що одмовився од свого щастя. Але на очі їй не потикався, не став ятрити душу.

Богдан її майстром на всі руки був - теслею в колгоспі в – за рік звів дім – вирізьблений палац.

Міля двійнятами за це чоловікові віддячила. Гарно жили. Забулося й жахливе дитинство, й голодні дитбудівські вечори – тоді завжди хотілося їсти. А три малюки в неї, мов три дубочки. Та за мамою і сестричкою тужить її серце, казали у тридцятих усіх одправляли до Сибіру: винних і невинних...

Коли тітка помирала, то сказала, Мілі наодинці, як воно тоді

насправді було, і зрозуміла вона, чому те м’ясо здавалося таким солодким - у голодівку їли не лише собак та ховрахів. Збагнула, за що матір кинули у тюрму.

… Та жінка довго сиділа під старими акаціями, чесала свої сиві коси і все позирала на неї, а Міля поралася на господарстві - то погодувати треба, то попрати, то дітей пожаліти - купили їм новенькі ровери, то вони не скільки їздять, скільки падають, збивають коліна та лікті, сопуть, проте вперто гасають на колесах вулицею. Це – менші – близнюки, а старшого й не чути ніколи – як навчився читати, так і не розлучається із книжкою, читає хоч яку б до рук узяв. Розумний і говіркий, та й брови супить, як його батько – інженер.

Немічна якась ця гостя. Міля насипала їй локшини їй із молоком.. А та: «Спасибі, дочко!» – і не їла, а довго так на неї дивилася, дивилася, і Міля не могла згадати, де вже вона цю жінку бачила?.. «Спасибі, дочко, спасибі, Мілочко…»

Та й розплакалася…

Мілю враз наче громом вдарило: «Це ж вона !!!» Такі ж темні запалі очі вона їх назавжди запам’ятала. Й у Люсі були очі чорні... І солодке м’ясо… І голос сестрички, яка завжди просила їсти …

Прости мене, дочко, прости, коли можеш...» тільки й

промовила.

Немічна, виснажена, з синіми колами під очима, як і тоді.

Скільки сліз виплакала вона за ними, скільки зазнала душевних мук. Свого батька й не бачила ніколи – казали, криницю копав, і землею привалило його.

Солодко пахла акація. Тоді ці дерева були ще тільки заквітли й Міла могла дістати до колючого гілля , щоб нарвати квіту для рідненької сестрички.

Серце то билося мов несамовите, то зупинялося.

-Нема й не буде тобі, жінко лиха, прощення… - ледь прошелестіли вуста.

Стара згорбилася, та й пошкандибала десь далі…

Цвіт на акації білий-білий, як локшина розварена в молоці...

Це, бач, за демократії , заговорили про той голод… Хрест на загальній ямі наставили біля кладовища... Церкву збудували на вигоні. » Прости Господи , мамочці, рідненькій, за гріх отой… бо немає твоєї вини … «

Не помітила Міля, як вже й бабою її стали називати.

…Осінь уже холодом береться.

Старший син її в Києві - великим начальником у міністерстві, і його

дочка вчена, аспірантуру закінчила, а її менші діти - по базарах вештаються, бо немає в колгоспі роботи, земля бур’янами заростає; то на рундуках заробляють гроші, щоб якось прогодуватися, та онукам заплатити за навчання. Осьо мають повернутися з того базару, то виголодніються. Баба Міля у великому казані варить борщ. Діти сердяться: навіщо так багато наварюєте? А для неї хай краще лишиться, аніж хтось зостанеться голодним. Все життя отак.

Вітер зриває з акації примерзле листя. Воно шелестить, шелестить.

Наче мати пробачення просять.