Всі публікації щодо:
Полянецький Віктор

Виливали криницю

Сьогодні жарінь як ніколи. Пилюга крізь підошви ноги пропікає. І корові непереливки – ледве плуганиться. Вже другий місяць отак пече і жоден дощик не бризнув. Здавалося, такого не могло й бути , бо Україна – це ж не пустеля якась: не буде нині дощу, так піде взавтра. Барилися десь дощові хмари, хоч радіо з телевізором їх щодень передбачали. Земля порепалася, трави на горбах вижовкли, наїжачилися.

Добре, в кого город при долині, ще можна з річки овочі полити. А що тим, у кого обійстя на пагорку? Помідори зеленцем попеклися. Хіба наносишся криничної води ? І жалко своєї праці , й рослиноньку ту жалко, коли бачиш, як вона гибіє...

Спекота. Пити хочеться. Всередині все пересохло. Вже й ми в село з Ласійкою припленталися. Можна було б забігти до чиєїсь хати та вгамувати спрагу. Я ж терплю, бо хочеться з нашої криниці напитися – там вода холоднюща й аж солодка. Добра! Куди там тій міській, газованій! Криниця на вулиці давня – ще відтоді, як наше село заснували. Кажуть, з’явилося воно ще за козаччини, бо колись і на Бузі були вільні місця .

Я вже друге літо на вакаціях пасу корову. Раніше для студентів студзагони створювали і вони щось будували на неозорих есесерівських просторах. А тепер навіть восени в колгоспи не возять – немає чим прогодувати дармову робочу силу.

Отож я тепер на підряді в матері. Бо як учився у старших класах , то стидався корову за налигача водити. Виганяли Ласійку до череди, аби вона хоч стернею походила, а запашну лугову траву чи інколи колгоспне кукурудзиння припасали, щоб молоко давала.

Тепер я пастушити не соромлюся. А чого б то соромитися майбутньому філологові споконвічної роботи своїх пращурів? Я гордо проводжаю Ласійку із села, потім веду видолинком аж до гринівецьких верб – там і паша краща, й прохолодне джерельце поруч. Та знову ж – коли сонце, в тіні непоганий відпочинок.

Ласійка залюбки скубає траву, а як починають докучати ґедзі, до мене в холодок ховається. Коли ж я дрімаю, вона хекає мені у вухо (уваги до себе вимагає), а якщо це не діє, лизькає мене язиком – деручким, мов терпуг.

Я чухаю їй під шиєю, і Ласійка від задоволення мружить очі, потім гепається на коліна і собі залягає на прим'яту траву. Я знаю, що так лежатиме вона ще годин зо дві, жуючи жуйку. А мені знову можна додивлятися свій сон. У гуртожитку ми ніколи не висипалися. На перших курсах – від підручників, потім від побачень-зустрічей. А ще в нашій кімнаті зібралися завзяті картярі, часом до ранку чамріли. Зате в матері лафа - спи, їж...

Що це? Чи, може, то од духоти мені ввижається?.. Марево якесь... Та ні, щось на кінозйомки наче схоже... Так і є. Люди бігають, метушаться. І режисер он у кріслі, як і належить, ще й кольорова парасолька над ним. У місті я не лише спостерігав за таким дивом, а й сам кілька разів у масовках грав. Але це марудно. «Біжіть туди – стоп! Сюди – стоп!» І так цілісінький день чуба грієш. А потім тицьнуть тобі кілька гривень, та й то ще за ними в черзі треба попостояти. Отаке кіно...

Кінокамери, правда, щось не видно. Стоїть якась машина, але наче й не знімальна. Може, вони десь на подвір'ї працюють?

Та на знімальному майданчику, здається, не чоловік порядкує, а якась жінка в хустинці. О, в мій бік показує. Хлопчаки й дівчатка до мене притьмом біжать та ще й з відрами. Лопотять, аж вода на дорогу вихлюпується. Бач, розуміють, що пастуха в таке пекло спрага мучить. Хай біжать, бо вже язиком не поворухну. Ти ба, як мчать, мов наввипередки: хто першим мене напоїть? Першим завжди буває дужчий. Та спритнішого од нашого фізрука немає. Діточок он уже трійко нагуляв, гасають селом, викапаний батько, а той так й не пристав до берега й аліментів нікому не платить. Сам , мов бузівок – червоненький, тлустенький, на густому молоці та сметанці розкоханий, і відро здоровенне попереду себе пре. Он Тетянка Волітчина у зелененькій кварті воду несе. Бач, аж платтячко захлюпала... Батьки в неї – обоє п'яниці, а вона сама на господарстві – кози доїть, молочко процідить та до льоху поставить, щоб холодненьке було, – їм на похмілля... Чіпляється за життя, мов та тополинка на белебні – наче й вологи немає, а зеленіє...

Фізрук уже підскакує до мене і... вихлюпує мені на груди відро холоднющої води. Масна його пика розпливається в усмішці од задоволення. В мене перед очима, наче в кіно, прокручується стрічка.

...Тоді фізрук із Людою – найвродливішою дівчиною з нашого класу – поверталися з лісу, конвалії збирали. Ми із хлопцями вишикувалися навперейми, мов вояки,– хто з бучком, хто із солдатським паском. І – ні руш!

Він кинувся на мене першого – й розсипалася шеренга, хоч і домовлялися з хлопцями йому зламати роги. Фізрук добряче вклепав мене кулаком – із розсіченої губи цибеніла кров. А Людмила плакала і прикладала мені до рани пахучу хусточку. Я відсторонювався від неї, а з її рук на мене сипалися конвалії...

Зараз ми вже зчепилися по-справжньому. Майка у фізрука одразу втратила фірмовий вигляд. А підлітки ллють і ллють крижану воду, та хіба нас остудиш? Ми вже борсаємося в суцільному багні, мов пуголовки в намулі, аж тут підбігає Ігорко-гирьовик – чемпіон району – і порозкидав нас, як кошенят, у різні боки.

Я знову беру Ласійку за налигач.

– Яблуко од яблуньки далеко не відкотиться,– шамкотить у мій бік баба Секлета.

То саме вона красувалася, як режисер, в інвалідському кріслі під парасолею (син-професор із Москви привіз, коли бабу паралізувало). Секлета вже б давно на цвинтарі спочивала, якби не ліки що, синок подбав. Отож вона у свої вісімдесят п'ять ще крутить руками колеса у візку та язиком теліпає. На батька, бач, натякає, бо той замолоду, подейкували, верховодив на вулиці і нікому не дозволяв у кашу наплювати. А помер од дурної, випадкової, рани – рекетир під ребро ножа встромив, коли батько помідори в Росію возив.

Баба з парасолевого затишку визирає і світить рівними, як квасоля, зубними протезами.

– Бач, у городі вчиться, а дурне. Не знає, що всіх, хто мимо криниці йде, треба водою обливати. Щоб дощик ішов, щоб усе росло. Та воно не знає. Ге? З кулаками, бач, на чоловіка напався...

Розумна яка Секлета. Бо чого ж їй! Син лікує, дочка в бізнес подалася (раніше головним агрономом працювала), годує, то можна і язиком плескати. А що тим, кому по сімсот гривень пенсії, та і тієї не дають?

Я бачу, як з криниці зняли ляду й до широкого отвору підносять аж кількоро порожніх відер разом – аби хутчій вичерпати, бо джерело одразу криницю наповнює.

– Хе-хе, – напружується Секлета, втративши враз цікавість до мене, бо інше щось угледіла. – На руки воно, бач, важко, а на руль начепила, то й нічого. А сама велосипедом їздити не годна. Десь, мабуть, од свекра. На всі боки дивиться, аж іскри з очей сипляться... Та ну ж хутенько остудіть її холодненькою водичкою, бо така ж пройда бестія, через вигін чкурне!

Терешкова невістка таки й справді навіжена: галасує на всеньку вулицю, водою, бачте, її облили. Та в таку спеку те плаття вмить висохне. А вона встигла всім дозолити: на дітей насварилася, Секлету старою відьмою обізвала і ще й дуль усім насукала, щоб не сміялися. Ото приндя! А в самої ж, як то кажуть, ні циці, ні сідниці...

Вдома мені перепало й од матері – ні, не за мої зашморгані штани та сорочку, а за невігластво. Бо колись, як довго не було дощу, з батюшкою криниці виливали й освячували, щоби дощу Бог послав, і водою проїжджих окроплювали. Секлета підбила односельців криницю виливати, бо, бач, до гуртового зараз нікому ніякого діла. Кожен за себе дбає. А так добру справу спричинять, а там, дивись, може, й дощ лине.

Я поспіхом обідаю і вже не йду в прохолодну хату відпочивати як завше – мати відряджають мене до криниці : хай і від нашого обійстя хтось буде...

Люду повно – сидять під липами в холодочку дядьки й тітки, перемовляються стиха. Бо й коли за господарськими клопотами погомониш – хіба що вмре хто , та зберуться за поминальним столом. А так кожне біля свого – зима спитає... Воно, правда, балакалося, бо ні за холодну воду: Оріон, електрик із заводу, – притяг помпу на колесах, тепер он ціла річка на вулиці розлилася. Каченята радіють, хлюпочуться. До того ж, черпали воду в троє відер, а воно впаде рівень на палець – і знову прибуває....

Ми ж сидимо з наповненими відрами – за дорогою чатуємо, та чи встигнеш за бабою Секлетою? Тільки цятка майне за гаткою – вона і вгадає, хто йде чи їде. Як дівка, на старість стала бачити.

На дядька Івана хлюпнули лише задля годиться – з однією легенею він. Самотиною живе, жінку поховав, а дітей не має. Він веде з позагородів корову – стару, ялову. А куди її дінеш? На м'ясо не беруть, та й з обійстя не виженеш – своя ж тварина, рідна... Он у нього й мішечок за плечима – сушить своїй Калині сіно на зиму. А ще в дядька штани латані-перелатані і сорочка вигоріла, аж біла. І дихає він, як риба на березі.

Фізрук уже перевдягнувся у спортивні штани й футболку і прийшов до криниці. Зирить на мене набурмосено. А чого йому зобиджатися на мене ? Людмила ж ні мені, ні йому не дісталася. Стояла за селом військова частина – ракетні шахти демонтовували, от і вискочила за офіцерика. Фізрук до молоденької вчительки пристав, дитину їй пристарав, а женитися знов не захотів - і край. Ходить, дочку провідує, допомагає, а у своїх батьків живе.

А он Сергєєв кричить і лається у три вирви – на дідька йому народні традиції! Роботи немає, бо завод зупинився. Та тільки він не розгубився, як інші. Щоб гроші на книжках не пропали (він нутром відчував інфляцію), купив у селі аж дві хати — на себе й на сина. Але хазяйнував на тих садибах доволі дивно: то садив на всіх городах лише цибулю або помідори, а то якось замайоріли на городі одні тюльпани. Сільчани дивувалися його хазяйнуванню і сміялися з нього хто крадькома, а хто - й у вічі. А він щось там сушив, продавав, здавав. Та нічого з того не виходило. Бо за все платити треба. Адже ніхто тебе дурно на базар не одвезе й посадкового матеріалу не дасть – як кажуть, з великої хмари, дрібний дощ. На межі виноградна лоза, правда, жирувала – грон на дротяній огорожі чіплялося чималенько, отож соку багато навичавлював. Пив вино й матюкав хохлів, які мов тільки й здатні що свиней годувати та сало їсти.

Блискучий «Мерседес» на вулиці з'явився якось несподівано – швидко так вигулькнув. І, видно, забачивши натовп, водій трохи пригальмував. А фізрук уже й тут: відро води, вже трохи збовтаної,– у відкриті вікна. Циган у яскравій сорочці вискочив із машини і змахнув у повітрі якоюсь залізячкою. Фізрук стиха зойкнув, але встояв і збив нападника з ніг. Ми з хлопцями підскочили на допомогу й вихопили у джиґуна стержень. З машини повиплигували строкаті циганки з циганчатами й несамовито заверещали. А сопливе дитинча, мов щеня, кусало усіх без оглядки.

Фізрука заюшила кров, й Олена-лавошниця, спиняючи її, аж заплакала (в селі казали, що заїжджа продавщиця через нього й заміж ні за кого не виходить, і вже кілька абортів зробила).

О, он учителька вже з воріт летить і волає. Ґудзики на довгому халаті порозстібалися, повними литками вилискує. Вона миттєво збагнула що сталося (може, з подвір'я стежила за своїм прикоханим), бо схопила відкинуту убік залізяку – ту саму, якою циган фізрука вдарив,– й заходилася гамселити скло машини. Циганчата знову залементували. А скло лише тріщало, але не розсипалося на шматки. Й од того, видко, вона ще більше розпалювалася та лютувала. Бемкала і в кузов , але він лише вгинався.

Вчителька врешті відшукала очима свого фізрука, та вгледіла Олену. Лавошниці ото б тихенько злиняти, тільки вона не з полохливих.

– Геть звідси, хвойдо. Перед людьми не ганьбись. Чуєш...

– Його до лікарні треба...

– Авжеж, у лікарню,– озвався дядько Іван, що голову колгоспу возив і саме нагодився на те. Фізрука обережно всадовили на переднє сидіння. А вчителька з лавошницею залізли в машину і вмостилися ззаду.

Монотонно гула помпа. Залягла неприємна тиша.

Бенеді на «комарі» приїхали – фізрукові батьки. Бенедиха сиділа у кузові мотоциклетки – очі приплющені, губи міцно стулені. Тетянка хотіла хлюпнути водою, та її спинили: не треба.

Бенедь – невисокий, тлустуватий, уже з чималою лисиною, жир звисав на його обличчі та шиї старечими зморшками,– почав першим. Голосом тихим й мовби винуватим.

– За добру справу взялися, людоньки, що оце криницю виливаєте. Бач, усі грамотні нині, розумні, а стару бабу послухали. Навіщо ж ото холодною водою обливати? Хіба від того дощ піде? Хлопця он скалічили...

– А скільки ваш спортсмен душ скалічив? – одразу озвалася Секлета із затінку. – Може, згадає врешті, для чого голова на плечах, та за розум візьметься...

– Коли ж ти така мудра стала? – заверещала Бенедиха.– На старість? Чи вже забула, як до себе в постіль заманювала, щоб у партію прийняли та роботу в коморі дали? А вишкребків своїх на чиї гроші вивчила? Чи не я на ту комору біля свинарника їшачила? Іч, яка розумна! Та якби по твоїй макітрі був так утелющив!..

Бенедь уже чмихав триколісною мотоциклеткою, і Бенедиха змушена була замовкнути. .

– Не так уже тій Секлеті й добре живеться,– тихо озвалася якась із жінок.– Син далеко, а дочка щотижня їздить як не в Польщу, то в Одесу на базари, якийсь непотріб возить. Ото залишить бабі купу чужинських концентратів, а там нема їй кому й горщик із хати винести, щоб не смердів. Сидить сама обвахляна, аж доки сусіди не заглянуть та не перевдягнуть її.

Між тим наближався кінець - до криниці мали опускати чоловіка в довгих гумових чоботях, щоб він там вичистив дно од намулу та різного сміття, що ненароком туди нападало. А тим часом на Ганьчиному подвір'ї вже розстилали скатертини й заставляли наїдками, як колись, у складчину.

Дядька Євмена готували гуртом, немов космонавта, та ще й шолом насунули на голову, аби щось, упавши згори, не вцілило. А він аж запишався з гордощів. Євмен бездітний, стару свою вже років із п'ять як поховав, то вже й забув, як то обходжують...

І ось усі прислухаються до отвору: що там дядькові заманеться – чи кирку подати, чи, може, самого його треба хутко витягати, щоб водою не залило.

Намул сірий, із піском. Його виберуть, і вода стане чистою-чистою та смачною.

Було душно. Надвечірнє небо бралося сірими збрижами, й навіть червонясте сонце вже ледь-ледь проглядало крізь захмарені фіранки. Десь здійнявся вітер і заходився крутити пилюгу на дорозі.

Коли вже дядька Євмена, як героя, витягли із криниці й налили у гранчак законно зароблені сто п'ятдесят, несміливо затріпотіли перші краплини дощу. Жінки вже переносили наїдки до Захарка - він дітям недавно весілля справив, то не встиг ще й накриття розібрати.

Мені ж не хотілося йти на те обійстя - втомився, немов від перегляду двосерійного фільму. Перед очима знову кадри, кадри... Вони не дають мені спокою і потребують ще довгого осмислення.

Дощ приємно остуджував мене. Пахло свіжістю і терпкою землею.

...Біля криниці бовваніла постать у кріслі. Чи не вмерла стара? Бач, забули про неї. Ні, жива, бо, здається, рука ворухнулася.

Я пішов, а тоді ще раз огледівся. Жінки покотили Секлетиного візка до подвір'я. Лише криниця на вигоні зосталася. З новою цеберкою над цямриною.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.