НА СРІБНОМУ ЧОВНІ - ЛЮБОВ ПОНОМАРЕНКО

ЛЮБОВ ПОНОМАРЕНКО

НА СРІБНОМУ ЧОВНІ - ЛЮБОВ ПОНОМАРЕНКО

Оте вже козацьке село! Отрута на всю околицю! Якби то воля пана Збишека, вигарцював би ного на коні, а дядьків, як джмелів, почавив би одним пальцем. Хвальки, дігтярники, чорнопузі холопи! Хазяйнувати ні бе, ні ме, усе їм гульки та змова.

Якось, повертаючись із ярмарку, Збишек Яськевич став коло двору Льохатого і приліпився до збіговиська, що аж гуло. Козак Льохатий напередодні замутив бражку — наварив хмелю, насмажив ячменю, залив і дав одігратись. Питво ясніло в діжках руде й гірке, мов тютюняка. Дядьки цмулили, хвалили хазяїна та його молодицю і всіх далеких предків Льохатого.

— А скуштуйте й ви, пане Збишеку, гой, яке смашне, аж за язика щипа!

Збишек наказав принести дорожнього кухля (не пити ж після цієї свиноти з глека) і зопалу наглитався скаженої води. Якби ж знав, що то за лукаве вгощення було! Три дні лізло рогом із пана, а ще хирів після чимало, ледве й постоли не сплів.

Оклигавши, Яськевич скликав двірню, управителя, напільних і, просичавши улюблене: „Сто бліх у чуба“,— поклав не позичати дігтярникам жодної мірки зерна, хоч би й поздихали зі своїми виводками, не замовляти в них діжок і ободів. Скоро пан вирішив облагодіяти вдову з-під Полтави та взяти її в дружини — разом із промовистими скринями і Блакитним озером, на дні якого водились не тільки раки розміром із Збишеків черевик, а ще й усіляке каміння, з якого вбогий Арсентій за миску побовтюхи вистругував усякі дива.

Наречену звали княжною Раїною, хоч вона вже була заміжньою і овдовіла вісімнадцяти літ, не стративши дівоцтва ні в тілі, ні в душі. Говорили, буцім після перших Збишекових відвідин Раїна нашіптувала матінці: „Дай боже, щоб цей тарган був таким же телепнем, як покійний князь, та не забарився на той світ“. Але то вже пересуди. Навправду ж їй не вельми хотілося покоритись волі вітчима і стати володаркою Блакитного озера і рабинею старого покруча водночас.

Мати віддалася вдруге десять літ тому з гіркої нужди. Раїну тіпала трясучка, а в домі не лишалося й цвілого сухаря. Стеля хилилась і сипалась. Крамарі горлали погрози. Помотавшись по харчевнях, жінка лягла коло доньки і надумала не вставати, не ворушитись. Хай помруть вони в обіймах.

Другого вечора, відімкнувши двері, хтось прочалапав до плити, гухнув в'язанку скіпок. Потім розпалив, посунув у горщику води, засвітив свічку: „Гей, панунці, вставайте! Бо як маю з вами бесідувати?“ Мати, не розібравшись, на якому вона світі, не озивалась.

Проте скоро запахло смажене м'ясиво, і жінка зсунулась. Повечеряли. Прийденець завів чудну балачку, мовляв, чи згодна ти на отаке: доньку вилікую, заможні будете, тільки щоб упісля стали мені обидві поміччю і всякій волі моїй корилися. Вона не слухала і згідно кивала — спутаний кінь галопом не понесеться.

Відтак зажили на новому місці. На вісімнадцятому літі Раїну випхали за трухлявого князя, який на радощах, що вимудрив аж отаку красуньку, помер. Вітчим злапив усе добро, а їй наказав переселитись ближче до озера та назирати за служницями, які збирали перли.

Потому б і стало. Та якось біля воріт здибались Яськевичеві скакуни, і, доки пан просив у матері її руки, княжна Раїна обіймала вітчимові чоботиська. Врешті-решт старий інтриган згодився, але за одної умови: коли виповниться двадцять літ, пасербиця мусить скоритись його волі.

Обвінчавшися, Збишек наставив жмені на добро молодої, але та зажадала, аби негайно повертався в свій маєток, чекав її сім день, а тоді слав килими від брами до вітальні. Таким був звичай їхнього роду.

Збишек одвів фату. Коса, яку не обхопити одноруч, мала коричневі, білі та чорні пасма, але той гандж скрадали злото-блакитні фігурки, вплетені згори донизу. „Оие намисто, — злякався Яськевич. — Жодний із моїх жеребців не вартий такої горошини“. І наказав закладати в дорогу.

Пан зумисне звернув із шляху на околицю — кортіло бодай вмочити руку в Блакитне озеро. А воно спало. Сонце навернуло його важкою лапою од берега до лепехи.

Яськевич ступив униз, але тут же перечепився об корч і загруз руками в глею. Трясовина затягала його дужче й дужче. Ревнув по-звірячому і з допомогою кучера, що з ляку мало сам не застряв, вирачкував на траву. Коли Збишек, вимащений, як марюка, видряпувався в коляску, йому здалося, що в шелюгах загоріла постать дурника Арсентія, проте кучер божився, що не бачив нікого, крім прибитого пса.

Небесний будинок

Збігнєв Яськевич тикав межи очі старому панові пальчаткою та пхав його до вікна.

— І оце маєток? Злидота! Коли вже ви, тату, по немочі своїй не були на вінчанні, повеліть своїм

дранолобим майстрам за шість днів звести курінь, щоб не рівня вашим хлівам. Бо куди має приїхати княжна?

Яськевич-старший-перелякався і навіть не щокав і не приставляв долоню до вух, що від напруги аж нависли на бакенбарди. Твоя воля, Збишеку, але..,

Того ж вечора було зібрано годних до роботи селян і волів, найнято управителя-здирника, який нібито знався на архітектурних вихилясах. На ранок біля маєтку вже топталися парубчаки і навіть вагітні жінки, яким було наказано місити глину. Люду набрело стільки, що витовкли всі квітники і видавили всіх комарів. Зчинилась веремія. Управитель охрип і стомився махати батогом, а посполиті, як телята, шарпались, хапалися за все — і не робили нічого.

Тоді з-поміж гурту виступив майстер Лютня дванадцяти вершків зросту, вбраний у все біле, і мовив так:

— Солом'яна згода краща від золотої зваби. Де барани б'ються, там ягнята не пасуться. Хай здоровліші мужі вергають цурки, а хилі—тешуть, а мудріші хай не чванькуються, відділяться та тримають раду І то не всім, а половині працювати, а решті їх заступити при місяці.

Пан Яськевич раз по раз устромляв у роботу горобиного носа і недотумкувату голову, чортибатькався, розсилав штурхани. Лютня одразу впав йому в око, але ж той теж міг щось умкнути, і за ним треба було ходити назирці. Збишек охляв, знавіснів, носив зіжмакані, мов пожовані, панталони, і його кругла, як динька, лисина ще більш округлилась. Він їв тільки те, що кривошия економка на бігу тицяла до руки, прибалакуючи:

— Го-о-о, солодкий паночку, так ви й до шлюбної ніченьки не дотягнете!

Найбільше Збігнєв сварився з пришелепкуватим батьком, який трясся над мальованою калиткою і кліпав щурячими очима. Старий від скупості втратив річ і шавкотів, як гусак, а син біснувався. Аби ж то він сам знав, скільки ще глитатиме та прірва!

А майстер Лютня творив дива. Його полотняна сорочка тріпотіла тут і там, розвівалась на вітрі червона борода. Самозванець будівничий микав мичку роботи так, ніби це він одружувався і мав провести шлюбну ніч у новому палаці. Лютня сам перемірював підвалини, крокви, питався в пана, які стругати вікна. „Круглі, з виступами!“—гиркнув Збишек, бо саме на шлях видобулися дігтярники, яких він до скону не волів би бачити.

Коли зіп'ялися стіни, а в піддашші ще борюкався вітер і галасували божевільні од любощів ластівки, убиваючись об соснину, раптом на замісі розродилася покритка. Люд потягся споглядати те диво. Волам і собакам вивергало суглоби од запаху жив'я. Соромітницю годилося кинути в замулений колодязь, перш ніж прикладе свого виродка до набухлих грудей. Але всяк гидувався братися за липке й немічне тіло, скорчене останніми переймами. Якась баба од'єднала дитину, перехрестила й витерла пеленою. Інші плювались і шпурляли гряззю, а породілля не приходила до тями. Останнім на видовисько пропхався Лютня. Сторопіло втупився він у пропащу, а потім стяг із себе сорочку з шовковою облямівкою, прикрив її. „Як буде жива, заберу її в дружини“. Зашкарублі, обідрані, виморені схрещувалися поглядами, мов питалися одне одного, чи рушати за Лютнею знову, чи розсікти його на місці сокирами.

Минав п'ятий день, одведений на палац. Кривошия Надежда тинялась між робітників із сіллю й свічкою, засипала й запікала виразки, що напали селян. Зморені люди падали на тріски, на глину і не прокидались навіть, коли їх одтягали з дороги. Лютня грамоти не вчився, але, наставивши паличок на піску та розкудлавши над ними гриву, посунув свинячим писком в бубличний ряд — до пана Збишека на бесіду. Одведи, мовляв, красний пане, строк, бо не подужаєм.

— Хамське поріддя! Я вивернув на вас усі кишені, я зібрав вас стільки, що в очах темно!

— Таж, красний пане, ворон галок лічить не по хвостах, а по гребенях.

— Здрайці, лайдаки!

Збишек метлявся по опочивальні, наступаючи на мережива кальсонів. Напередодні йому зробилось нудно, і він валявся в постелі та сьорбав наливку, йому свербів кулак — так хотілося затопити в мармизу цьому гривастому звірюзі, шпигало в язик, але він розумів, що опинився в руках майстра.

— Гниди! Я випорожнив усі погреби, виловив усю рибу! Позажирались!

— Та ні ж бо, хрест святий! Дядьки й молодиці надголодь зі сну вибились, облипли болячками, а які — так зовсім злягли.

— Що-що? Та злупи з вас три шкури — четверта наросте! Отож ходи собі і втовкмач, що в неділю до ранкової служби маємо святити стіни, і священника вже покликано. Якої помочі треба — проси.

— Козаків би. Вони зугарні, як дияволи, і вигуляні.

Яськевича мов обпалило, але таки згодився і навіть обіцяв путню винагороду, якщо Лютня їх упросить і якщо вони стануть у добрій пригоді. Ще майстер-самозванець просив їжі. Мовляв, селянин, як дерево, доки порожнє черево. Збишек проклинав усей світ, але погодився. На цьому Лютня одкланявся.

Пан понишпорив у своєму засохлому мозку і знайшов ось що: викотити з комори діжку іржавого сала і варити затірку з ячиними висівками, йому аж поздоровіло від власної хазяйновитості, і він гримнув Надежді, аби подавала одягатись.

Кожному своє

Чим легший колос, тим вище стирчить. Так і ви, браття. Дідько з тим паном, ви бідаків пожалійте. Як не виручите, там і сконати їм. Здоровіші вже кишки порвали, а на похиле дерево, самі знаєте, й кози скачуть. Лютня ні перед ким не кланявся, а перед вами зогнеться.

А втім, ніхто не знає, як майстрові вдалося затягти на роботу дігтярників. Чи затявся випити півдіжки браги, якщо зголосяться, чи на віжках перетягався, але під обід, коли сонце лилося, мов кип'яч із дійниці, козаки вже торохтіли в маєток, прихопивши на вози свого дурного питва.

З берега плачучи вилетіла покритка і впала під колеса. Тричі Лютня підводив її і тричі падала вона в пісок, цілуючи його сліди. „Байстря твоє де?“ Вона махнула рукою на шелюги.

Дитина спала в човні, і на рученяті звивалась товста чорна п'явка. Лютню струсило. Схопив покритку за коси: „Суко бездомна, як не вгледиш дитину, годувати тобі жаб в оцьому болоті“. Отямившись, майстер потоптався на місці, пом'яв бороду і промимрив: „Чи їла що?“

— Та подали добрі люди.

Він помацав її груди, чи мала хоч щось для дитини і почовп наздоганяти козаків.

Довго ж дігтярники чухали потилиці біля нового палацу! Якась мара, та й годі, коли у вікна не побачиш нічого, крім неба та верхів'я граба,

А може, пан ховатиме од світу наречену? Го-го-го! Пристаркові одружитися, що на дуба злізти.

Відколи збільшилось робітників, Збишек не потикався на люди, а через кухонні двері подався до кравця, потім до Мазничихи по витирання та пахощі, а насамкінець мав ще заїхати дізнатись, чи привезено французьку матерію на фіранки.

Тарантас підскакував, мов кульгавий, і Збишекові геть споганіло. Наївшись курявлюки, він тулив до рота носовика та думав про Раїнине озеро, яке мало не схламало його. Бісова княжна таки щось знала! Але чому б їй одразу після одруження не звіритися своєму благовірному? Ой, матиме він клопоту з цим весіллям! Та Збишек покладався на шлюбну ніч, бо молодцю ж і пташка піє, а за свою бравість був певен.

Тому коли Мазничиха натякнула, чи не потребує пан ще чогось заради приїзду нареченої, він глипнув так, що в старої одібрало карячкуваті ноги.

Була субота, святвечір, перехняблена церквиця голосила, в усі дзвони. Яськевич стояв коло дверей, побожно склавши руки та не зводячи очей з образу Миколи-угодника. Навіть на божій службі чулось, як у його обійсті гупали гріховні сокири і лементувались робітники. „Прости мені, прости. Я ж нечасто тебе прошу. Сохрани, заступи й помилуй... До скону тобі молитимуся, прости“.

Завтра — весілля

Зигмунд Яськвич прокинувся недільного ранку і навіть скинув засований одяг. Він волів бути на освяченні нового палацу і дибуляв по вітальні, визираючи Збишека. Ця стара проноза так звикла до почестей, що вилізла б із домовини, аби зачула, що її попочтують увагою. Але найбільше тішило сивого щура, що на дні калитки ще побрязкували залишки його маєтності.

Ого, Яськевичів не так просто зопхнеш! З роду в рід в'язалася в їхніх жилах заповзята українська і хитра польська кров. Приміром, Збишек. Цей краплю води допне з сухого глечика. Хоча важко повірити, щоб жінка могла щось принести в дім, крім пелюшок і сварок, але Збишек не став би родичатись із потолоччю, не потрапив би на кігті бездомної кішечки. В цьому старий був певен, а решту в одруженні сина мав за абищо.

І от Яськевич-молодший вичухався. На ньому була рожева сорочка з високим коміром і сукняний кунтуш, який вигідно прикривав живота.

— А батюшку привезли? — мимохідь перепитав стару діву Надежду, що теж причепурилася. Довжелезні волосини її брів настовбурчились і поповзли під хустку.

— Аякже, солодкий паночку, аякже! Зволили посидіть у передпокої.

Церемонія рушила до маєтку. Попереду хлопенята несли ікони і свячену воду в срібній тарелі. За ними батюшка метлявся ветхою ризою і хрестив рота, позіхаючи. Збишек поштиво тримав старого пана за лікоть і щоразу, коли той екав, наміряючися щось ляпнути, боляче стусав під бока. Позаду стрибала, як ворона, вусата і бородата Надежда.

Люд нудився коло чорного двору. Хто вкотре ліз по вівсяну шліхту, що докипала в казані, хто хріп осторонь, а хто пхався наперед, аби не проґавити, як обсипатимуть.

Не було тільки майстра Лютні. В той час, коли винесли тріски і над парадними дверима закріпили дерев'яних голубів, Лютня вже минав браму, не знаючи, що йому жалувано дяку золотом і сорочку з панського плеча. Він поклонився од себе козакам, які теж не чекали панської ласки, і, розправивши бороду, поспішив на берег.

Покритка спала з байстрюком у човні. Лютня постояв над ними, а потім відірвав мотузку від приколу і ступив до них. Течія шалено крутнула, погралася-погралася і понесла.

Після освячення Збишек накидав селянам обіцянок разом із цукерками, зерном і дрібними монетами та й розпустив їх. Церемонія на чолі зі священником попрямувала в покої, де оскоромилася божественними наїдками: печеною поросятиною з хріном, щуками в сметані, печінкою, а також наливкою і Надеждиною варенухою.

Де-не-де доприбирувалось, розставлялось клечення, але за якусь часину було вже хоч боком котись. На чорному дворі смажились качки, яких годовано хлібом і поєно молоком, варились холодці, киселі, пеклись вергуни, чистилося срібло, яке від весілля старого пана навряд чи подавалось. Було послано скликати з довкружжя панів і підпанків із вередливими домочадцями на учту.

Тільки підтоптаний гульвіса Збишек вилігся у вітальні пожуритися за своїм безпутним життям.

Сліпий на чатах

Сонце мов пригоріло до маківки неба. За рікою і окіл ні шереху. Сліпий Олешко вже зотерп на дзвіниці, а княжна Раїна все барилася. Чоловік-мавпа приставляв до чола викручену бугаєм руку, щось мугикав і повискував, але не міг спуститися, бо напередодні на панському дворі його набузували галушками і нараяли сидіти пильно та сповістити, коли Раїнині коні вигулькнуть із-за бугра. Його хилило на сон. Побита лишаєм голова час від часу по-зміїному витягалась, насторожувалася, світячи безволосими білими плямами. Олешко ледь розрізняв дерев'яні поручні, два великі стогнучі дзвони і маленький, що голосив по-жіночому, але слух у нього був вовчий, як у всякого, хто мав зарослі більмами очі. Аж ось оддалік затарабанили копита, мов об залізо. Олешко затрясся, завищав, і тої ж миті затінькало на всю околицю. Почувши гамір на вигоні, дзвонар підсунувся на край, перехрестився і, розставивши волохаті, як у мавпи, руки, шеменув додолу.

Княжна Раїна явилась народові в зеленому дорожньому платті, вишитому чорним шовком. Збишек опустився на коліно і приклався до ручки-лілеї, вражений не стільки возами з посагом, які підтягались наперед, скільки дивовижною вродою своєї судженої.

— Татусю, ось і прилетіла моя птаха,— затьохкав Збишек, підводячи наречену до старого, що мало не погубив очей од натуги.

Раїна подала свекрові руку, але тут же висмикнула. Його долоні були м'які й холодні, як жаб'ячі животи. Як і личило княжні, вона не теревенила на вулиці, а, обіпершись на Збишеків лікоть, рушила до воріт.

Мовби й не чула, як молоді козачки шпетили своїх галасвітів: ондечки пан коло своєї, мов цуцик, крутиться, а вам що жінка, що собача лобода — аби топтати. „Хі, баба є баба, чого той пан приндиться?“ — мізкували дядьки, доки хтось не згадав, що неділя і що крамар Самусь їм не виставив барила горілки.

Наречена мовби й не чула козацьких кпинів, тільки довго ще потому з її земляних очей дохли кури у вільному селі, родились двоголові телята, а пшениця вилягла вся і проросла з колоса.

Гомоніли, що в княжни були очиська, від яких чорніло навіть полотно, розіслане на левадах. Але Яськевич коло неї радий був їсти полин і запивати блекотою, бо ті панночки, козачки, дівки, з якими він усолоджував свою ненасить, були такими ж грішницями, як і він, вони танули од любощів, яких Збишек нахапався по парижах. Сатана посилав панові таких спокусниць, що навіть у старого Яськевича тремтіли дряблі жижки. Та Збишек не переставав думати про свою жінку, не опоганену його фальшивими прикрасами. І от вона з'явилась.

Кривошия Надежда повела молоду в старий будинок перебратися з дороги. Слідки занесли бесаги, на яких були вирізьблені папуги і дерева. Надежда не виходила: княжна не рухалась. Служниці не терпілось догодити молодій пані, пошастати корчуватими пальцями по її тілу, аби потім розпатякувати тіточкам Збишека: „Гой, княжна нам дісталась як грушка-лимонка!“ Раїна спровадила стару пройду, наживши собі ворогиню, попричиняла і позащіпала двері, взялася розшнуровувати корсаж.

Вечеря в новому палаці вдалася на славу. Пани і підпанки завзято човгали ложками, пані і панянки сторопіло позирали на прозору Раїнину мантію та мочили розцяцьковані рукави в поливах і сметанах.

— Вам нездужається, ягідко моя? — дрижав Яськевич, торкаючись відкритого плеча нареченої.

— Трохи палить, любий, але, гадаю, це з дороги.

Збишек сьорбнув для одваги вина і зробився плямистим, як забризкана наливкою серветка, йому закортіло похизуватись перед гостями, і він посипав дотепами. „Якось покоївка пані Ч. поїхала до ескулапа у великій жалобі. Дідище оглянув її і прошамкотів: „Грибок-о, миленька, Пропишемо вам мікстурку-с!“ Покоївка як вишкіриться: „К чорту мікстурку! Хату з'їло, а тепер і на мене перекинулось!“ Гості хихотіли, тільки Раїна не зводила очей з лампадки, шо блимала біля іконниці. Батюшка перехопив її погляд і злякано поклав хрест: „Господи святий, милостивий, ізбаві нас од лукавого!“

Сови на горищі

За столами лящало на всі лади, бо родовитіші геть упилися, і, щоб не виставляти зацного свинства, їхні дами поквапились одкланятись.

— Милочко,— сопіла над вухом княжни дебела провінційна дурепа,— у вас кравчиня, напевне, ангел. Зробіть милість, пришліть її якось до мене.

— Але...

— Ми з вами сусіди, і ви ще пересвідчитесь: я вмію платити борги!

Дяк, як патика, хитався посеред кімнати з чарою і підбивав батюшці. Отець Гаврилій розхлюпував на живіт вино, але, обнявши дячка, зрік: „Хай нашим ворогам очі позападають!“ — і перехилив, що зосталось. Музику давно розігнали, але в кожного грало всередині, і всім хотілось перегорлати іншого, і всі п'ялися на вихиляси. Дебела дама розштовхувала панство, доки не вхопила за барки свого п'яного панка-щиглика.

О третій з а північ вгомонилися. Надежда впорувала посуд, рахувала і перетирала його сама. Дівки куняли над мисками з водою і жували крадькома недоїдки, загребені на столі. „Жерете, кобили, смерть би вас нагодувала“,— хрипіла стара служниця, їй усе ввижалося, що срібло порозтягане, підмінене, і вона нюхала і лизькала кожну річ.

„Теж мені гостоньки: один п'ять ліктів полотна тицьнув, друга білу тварюку випустила, господи прости! А дяк задарма нажерся та ще й за пазуху напхав. Тьху!“

Княжна причинила двері в їдальню і нараз відчула всю свою безвихідь. А в піддашші тужно голосили сови. Хто і навіщо замурував їх там? Краще б і вона була приреченою совою з обламаними крильми. Хоч би можна було кричати.

Княжна обійшла будинок і найбільше вподобала горішній покій із круглим вікном. Килими, в яких тонула нога, і синьо-зелені фіранки нагадали їй домівку. В прочинені двері за нею шугнув білий соболь. Вона схопила звірка і нестямно зацілувала. Ворсинки лоскотали їй обличчя, вона кружляла по кімнаті і реготала. Та перш, ніж Збишек став на порозі, обличчя Раїни скисло, вона звалилась на постіль і вхопилася за голову.

— Знудьгувались, ягідко моя?

— Ой, залиште, я так перетомилась! Наречений видовбував зі спорожнілої пам'яті найпишніші словеса, але молода слабувала і навіть не піднімала повік. Він вдався до останнього засобу — хотів поносити княжну на руках, та вона, сердешна, знову промимрила: „Ах, облиште, я так перетомилась“, — і пан змушений був затягти поли халата і почвалати геть. „Коли я нагинався, до неї, мені вчувався запах риби і жабуриння, — згадував Яськевич, намацуючи двері своєї опочивальні. — Що б це могло означати?“ Трохи згодом Збишек сполоснувся настоєм любистку, шурхнув у холодну постіль. Він дотумкав, що справді-таки перебрав циганського вина і що в голові у нього кипить, як у казані.

Раїна не спала. Чула, як охрипло голосили над головою сови, шукаючи просвітку, уявляла, як сиплеться з них криваве пір'я. Лягти при місяці вдовою, а встать при сонці та жоною...

Молочай

У вікна їхніх домівок навіть чутно, як плюскотить об камінь вода і як токують куріпки у шелюгах і журавель стукоче замуленим дзьобом. Проти панського маєтку, на протилежному березі, мокнуть козацькі вози. Хай мокнуть, возити їм все' дно нічого! Дітвора бродить по шию у воді і пенехає солодкий корінь рогозу. Дідько вас би взяв, козаки! Пропились до нитки і пасетесь на траві, як худоба. Де ж ваші бандури, гопаки і свисти? Тиняєтесь неприкаяні по вулицях, і вуса одвисають, як сіре клоччя. А козачки? Де їхні свобідні, як ріки, пісні? Чи не вони то молотять прачами білизну, аж луна встає над чистоводом?

Льохатий удосвіта довідується до жита — чи не зачалось, а воно цвіте й не лусне. Торік о такій порі вже зав'язалось, і вони ласували прямо на полі. Ще несли додому, товкли в товкачці і годували дрібноту. Житнє молочко оббризкувало дітворі обличчя, малеча сміялась і облизувалась. Щоправда, батюшка лякав, що гріх нівечити святий хліб, але в нього булки на столі, як копиці.

Козак зірвав кучеряву молочаїну, висмоктав сік. У роті запекло. Додому не несли його ноги, а більше поткнутись було нікуди. Тоді він підняв якусь квітку і заходився зривати по пелюстці: пан чи пропав? Вийшло „пан“ — і Льохатий аж підскочив. Аби потрапити додому, щоб нікого не зустріти. Нащо йому чуже горе, як свого дві комори?

А може, й не треба додому? З церкви виносили труну, і півча так тужила, що в Льохатого терпли руки. Його вже ніщо не спиняло. Хай козачня витурить із села, хай уходокають десь і втоплять у ковбані. За жменю борошна він пометляє шапкою перед Збігневом, то, певно, й... Та при мислі, що він може одцуратись волі, Льохатий сіпнув із голови шапку і гухнув нею об коліно.

Ступивши в двір панського маєтку, він учадів од міцного жасмину, що великими, мов накрохмаленими, головами одвертався від його нужди. Для жалості нахнюпився, скривобочився, але раптом його злякав голос: „Го, братку! А я думаю, хто воно ще злидні волоче сюди?“ Льохатий одразу пізнав Гарбузенка і задосадував, але той додав: „Злидень — то така блоха, що в усякого є. Приміром, у мене — аж кишить, го!“

Пан вийшов не скоро і затявся руба: не позичу ні мачини навіть за півтори віддачі. Желіпайте свою волю, доки не подавитесь, а тоді йдіть у волость, записуйтесь до мене в посполиті. Прийму, оподаткую й побалакаєм. Обличчя Льохатого заклякло, як щербата копійка. Аби то мав свою мажару, поторохтів би на Ромни по сіль, соб-цабє! А так хоч шлейку на шию — і царство небесне.

З людської старого палацу вилазили чоркомази. Напхавшись таким-сяким, вони, як шашлі, розповзались по норах придушити на часину комара, доки пан розважає бесідою панійку, а Надежда вичовгує двері, те підзираючи. Раптом Гарбузенко, як цап, стрибонув із кущів і скрався до чорних дверей. Льохатий не дихав, чекав, що от-от його виволочать за .чуприну, надають стусанів. Але за мить Гарбузенко вже був коло нього, густими собачими зубами гриз кістку.

— Го, теперки протягнем. На. Чи гордуєш? Ну як хоти, а я пішов!

Свиняче рило, а ще козак називається! Льохатий важко звівся і наладився до покоїв. Скаже: „Пане, я ж у вас теслював як проклятий! Не дайте втратить людську подобу, не прирікайте на погибель, вам же й Бог такого не простить“.

Пан Збишек прокинувся

Першого шлюбного ранку Збишек виплив до їдальні в заморському халаті з горностайовими рукавами. Він прокинувся незвичайно рано від хвилювання в тілі: наснилося, що роздягав княжну — ніби розгортав цукерку. Він так старався, аж упрів, і, прочумавшись, ледь викрутився з простирадла, в якому мало не задихнувся.

— Сто бліх у чуба! — гиркнув свою звичайну лайку і тут же озирнувся, бо завше соромився плебейських звичок, але не міг їх спекатись.— Сто бліх у чуба! Здається, я проспав свою шлюбну ніч.

Кинувся в коридор і, поколядувавши біля Раїниних дверей, постукав. Капловуха Надежда висунулась на поріг і сплеснула руками: „Гой, солодкий паночку, зволили встати, а панійка ще запоночі купатись пішли!“ Збишек напустився на ключницю, що нишпорила по всіх закутках Небесного будинку, і наказав приготувати собі митіль — навар чистотілу і болотяного кореня, настругати й запінити найкраще мило.

Отже, до їдальні першого шлюбного ранку пан виплив, як той карасик, спроквола ворушачи пірцями. Добре, що у вікна було видно тільки небо, інакше побачив би козачню, що м'ялась на чорному дворі, видивляючись його панської світлості. Він би ще тоді наказав гнати їх утришия і не позичати й лушпинини. Вилягло ваше жито, виляжете й ви, пеські шкури! Цим би він зіпсував собі сніданок.

Нарешті дихнули двері їдальні, і шмигнув білосніжний соболь, за ним улетіла Раїна. Вологе чорно-жовте волосся покривало її тіло, не сховане прозорим платтям. Очища, від яких дохли горобенята, опустились перед Збишеком.

— То я не волів би, люба, щоб ви дозволяли собі виходити до сніданку... такою... Перепрошую, в нас так не заведено. Доброго ранку!

— Я думала, не буде чужих...

Байдуже, злота пані, є порядок

На сніданок подавали тушковану капусту, вареники з голуб'ятиною, пряжені вершки, шинку і молоко. Збишек зразу зрозумів, що матиме чимало клопоту з дружиною,,

— То, ягідко моя, мало того, що ви бовталися між гадюками та вужами, ще і їсти відмовляєтесь!

— Але я ще не голодна!—Брови Раїни сіпнулися вгору, вона продовжувала пестити соболя.

Звірина висувала рожеву пелюсточку язика, намагаючись лизнути їй лікоть. „Схоже на те, що обвінчалась не зі мною, а з цією тварюкою. Невже я ністільки її не цікавлю? Ну, це ми ще побачим!“

Каламутна вода

Минув майже рік подружнього життя молодих Яськевичів. Збишек зовсім увихався над господарством, бо відколи набавилося робочого бидла, діловий вертеп ковтнув його. З учорашніх козаків половина були добрими лайдаками, нестерпними ні до чого, крім виноробства. Пан змушений був найняти Самуся Неплюнударом та закласти під його орудою винарню з підвалами. Фрукт узялися постачати троє бесарабів за віслячу платню. Одного осіннього досвітку з бовдурів робітні повалив дим.

Але вже за два місяці, коли важенні кадуби викотили до воріт, з'ясувалося, що збувати вино нікому. Копійчана душа посполитого не могла на таке розщедритись, а заїжджі прасоли крутили півнячими носами: таких помий не хочемо й куштувати. Тоді Яськевич зірвався. Він вибатькував винарів, які наче б обпивають його та хочуть пустити з торбами по світу, викинув на вулицю Самуся, що той і векнути не встиг. Зопхнувши кучера, Збишек стьобнув коня, аж червоні п'явки поповзли по крупові.

Як на гріх, удома йому ніхто не трапився, тільки стара шолудива кішка, нявкнувши, вирвалася з-під чобота. Пан осатанів, йому захотілося наздогнати кішку, наступити на неї ще раз і почути, як вона кавкне, та кішка виявила небачену для свого віку спритність, її напасник, скрегочучи зубами, пострибав нагору.

Раїна сиділа, як завжди, в своєму прозорому платті з розпущеними косами і низала жовто-голубе намисто, коли двері нагло розчахнулись. На порозі стояв її сердечний друг — замурзаний, як сатана з пекла, дрижачи і ляскаючи поганяйлом об чобіт. Від нього тхнуло кислятиною, потом і кіньми.

— Любий, що це вам заманулось вирядитись погоничем?— блиснула смолою очиськ.— У вас так заведено?

— То... Та я...

Вона, мабуть, щойно вимилась, бо сльозинка води котилась від вуха по шиї і дратувала Збишека. Раптом у нього хтиво блиснув погляд, йому запраглось її враз, негайно — і він рвонувся до Раїни.

— О, любий, що це ви так збадьорились? Глядіть, вимазали мені сукню.

Трохи згодом, коли він викупався і загорнувся в м'яке простирадло, коли випив сметани з пирогами, ліг у крісло, намастився трояндовою олією, йому вже нічого не хотілось. Він порадів навіть, що добре мати стриману в любощах жінку, скупу ключницю і найліпший у старостві маєток.

Прокинувшися, Збишек мав нагоду переконатися, що його суджена не чепуриста панійка, бо в її голівці бодай зрідка можуть мелькати не зовсім безпросвітні ідеї. Вона забажала побувати в своєї родовитої тітусі, послухати бульварних брехонь і замовити слівце про його винарню. Тут же, біля робітні, раяла поставити ятку зі столами, де торгувати вергунами, бубликами, медяниками і вином. В околиці нічого подібного досі не малось. Яськевич забігав по спочивальні, що означало його жагу робити якийсь фурор. „Сто бліх у чуба!“ — ненароком вигукнув він, але враз вибачливо закашлявся. Виходячи, Раїна шепнула: „З богом, любий. Рання пташка росу п'є“.

Тим часом кривошия Надежда гадюкою пошелестіла од дверей. Вона назирці снувала за панійкою, примічаючи, що та бере, бо була переконана в чаклунстві полтавської княжни. Лиш поцокали копита, вирячкувата служниця заповзла до вітальні й надибала молодого хазяїна, втішеного і готового ушкварити нову ризиковану штуку. „Гой, солодкий паночку, хоч би замість горлички не пригріти ящірку! Хоч би відьомські чари вам голову не стеребили!“ Збишек випровадив Надежду ще й натупав, бо саме мав на мислі таке скоромне, аж черв'ячки під шкірою лоскотали. Він наладився до Самуся Леплюнударом справдовуватися та миритись — той крамар був чоловік хитрий і тямущий: дурив у міру, а діло знав туго. По дорозі назад Збишек намірився заглянути до однієї дебелої пані, яку від свого весілля ще не провідував. Коли її щиглик у польоті, можна було б прихилити голову до співчутливого плеча цієї шляхтянки.

Поїздка не вдалася. З Самуся хоч мичку мич — не повернув і носа, а дебела пані обзавелася товариством і щодуху ламала перед ним язика на світський лад.

Донесхочу половивши виторопнів, пан учвал завернув додому і відчув себе вовцюганом. Уперше за останні місяці сів до вечері самотою. Хліб видався йому глевким, каша глизявою, а скатертина відгонила золінням. У їдальні знявся вихор. Яськевич хотів було дати штурханів кухарці, та спіймав себе на батьківській вихватці і зчах.

Відтак налагодився спати, коли притьмом згадав Надеждині закиди і звелів їй хутко розтлумачити без брехні все чисто, що знала.

Служниця й ключниця Надежда в Яськевичів була вірною псиною з тих днів, коли старий блудник іще ого-го як гонорився у світі і знайшов її, нещасну потворочку, біля церкви на Великдень. „Яке мерзенне жабеня!— вигукнув він.— Киньте-но його в мою коляску!“ Дитинча забилось під лавицю й заснуло. Згадали про нього тільки другодні, почувши скимління на чорному дворі. На похмілля голова панова тіпалась і хилилась, як чавун, і він тільки гиркнув: „Недолюдки! І вмерти не дадуть!“ Знайденка ще років зо п'ять совалась по людській, доки вивчили її прясти, качати білизну, мита мостини. Хтозна, чи потрапила б вона коли-небудь у милість, якби не прокралась на кухні дівка , і Надежда не вислідила її та не донесла Збишековій матері. Дівку водили селом, обвішану салом, а потім вигнали світ за очі. Надежді було подано черевики із Збишекової ноги.

Згодом Бридка Надька виказала пралю й сторожа, за що мала вночі од когось таку хльосту, що по сей день тягала криву шию.

Коли служниця стала на порозі, Збишек показав їй на стілець, а сам продовжував ганяти по кімнаті, катуючися зубними болями. Надворі геть стемніло У вікно покльовував благовіщенський дощик. Надежда поправила ґнотики на свічках і забуркотіла мов, каламутна весняна вода.

Любисток

Після Небесного будинку Лютня зовсім відохотився майструвати і пішов козарем не за грошву, а за молоко та харч, бо треба ж було чимось запихати своїх дармоїдів — покритку та байстрюка. Він годував їх, як годував би всяку домашню худобину, але й на думці не мав скористатися з гулящої тварі. Сам варив саламаху, напаливши добіла челюсті, просував у двері хатини горня і гукав: „Ей ти, як там тебе! Оце маєте собі на цілий день, хоч їжте, хоч носами крутіть!“ І йшов займати кіз на окраїнах.

Сновигаючи щодня ярами й пралісами, Лютня часом прицілювався до куріпки чи качки. Якось майстрові вдалося наздогнати зайчиху — і на рожевих сосках мертвої самиці побачив застиглі крапельки молока. Довго був невтішний і опісля вже не чіпав живності.

Козаря в селі шанували. Подейкували, що хтось із його родичів був сотенним чи навіть тисяцьким у новгородського князя і заслужив чималих почестей, та Лютня одмахувався: „Славен птах крилами, а чоловік ділами. Орлові обладунки ворона не красять“.

На великдень козацькі доньки й панночки наввипередки лізли до нього похристосуватись, він реготався, підхоплював їх за чутливі стани і цілувався як біс.

Ще побріхували, ніби Лютня мав обручитись із бідацькою дівкою, та чи батьки її одмовили, чи знайшов у ній якийсь ганжд, чи й стала вона покриткою, а майстер її од наглої смерті врятував.

— Прибий мене, ізнівеч, коли взяв до себе тільки з милості!

— Я не за гріх твій нехтую, а за лжу! Як же ти з панської постелі до мене під явір виходила?!— розняв її руки, покритка одхитнулась і заголосила.

Невидющий і всезнаючий Олешко божився в іншому. Мовби та дівуля була сиротою, гаденя молоде, а червиве, бо хоч і виросло між кізяками, а дворянства помацать хотіло, тому й вертілося коло панства. І мовби Лютня до її гріха був непричетний.

Одного вечора він як завжди одпровадив кіз і грядою повертав додому, коли зачув співанку і зупинився. Покритка валькувала окіл хату, панський гостинець чеберяв біля неї в сорочині, розмазуючи пучками глину по лиці. Лютня присів на обніжку, зіщулився равликом. Не хотілося їх одлякувати, а що б таке мовити їм — не знав. Ото ще мороку завів собі, батюшка знов нагадував, що не по-божеському живуть!

Того вечора сиділи вони за столом утрьох, кучері покритки пахли, мов свіжа соснова стружка, очі не схилялися в покорі, як спершу, а кидали в жар. „Отаке дівченя, як ти на ньому женитимешся? Хай ще перегодя“. Після вечері покритка вклала байстрюка, попрохала Лютню: „Чи не могли б ви злити мені... У глині вся, як марюка“.— „Ото ще! Розпаніла!“—подумав було майстер, але вичвалав за нею, бо й гадки не мав, яка розпутна та дівуля. А вона роздяглася догола, подала кухлика і ну любистком натиратися! Хоч вода в дерев'яних ночвах не тепліша од роси була.

У старих дівичок

Містечко Старих Дівичок розговілося, розпустило корсети, нацупило атласні черевички і розставило пастки на залітних кавалірів. Це було не дуже примхливе містечко і по-окраїнному довірливе. Кожен цвіркун, що вивернув кишені в столицях і заявився до прародичів, здавався йому вельможею. Воно вже не снувало благочестивою послушницею, а вирізало декольте, від якого охнули б у самому Парижі, мугикало скоромних пісеньок чи вподібнювалось мрійливій кізочці.

Оскільки дещиця чоловічої статі там інколи все-таки траплялась, містечко потребувало управительки і примирительки, аби заштопувала чвари між дівицями. І така особа об'явилась — це була пані Ганна на прізвисько Цариця. Чому саме вона? По-перше, Ганна найкраще зналась на розмірах і фасонах капелюшків, мала їх близько чи й не тисячі і перевдягала щоразу, коли на картах випадав жировий король по ранній дорозі. Крім того, вона мала золотистий кучерик, за допомогою котрого при бажанні могла б спокусити всякого ласуна, проте чомусь не спокушала — і цим вселяла побожний страх дівицям.

Отже, тільки-но Раїна на сірих скакунах влетіла в містечко, зчинився такий ґвалт, що голуби до ночі хмарою стояли в повітрі. Лице якоїсь красуні луснуло навпіл із заздрощів, щойно біля залізних воріт Царициного дому зупинилась червона різьблена карета, запряжена біснуватими кіньми, зі шкіряними китицями.

Помешкання тітусі Ганни мало чим вирізнялося з-поміж інших: прикрашене з фасаду ангелочками і обплетене хмелем, воно мало тільки три спальні, їдальню, картярську, дві вітальні, ванну і людську.

І стіни, оббиті тонким полотном, і фіранки, і спинки крісел мерехтіли білизною і, здавалось, навіть вітер вривався у відчинене вікно теж білий.

Ганна Цариця згребла небогу на сходах і мало не внесла в свій дім.

— Чому ж без вістового? А де твій душогубець? Мо', зобидив чим? Таж бліда яка, чи з любощів так посунулась?

— Та доводиться любити, — зітхнула.—Не квітка бджолу вибирає.

Родичка збризкала Раїну свяченою водою, наказала принести молока від кобилиці-першородки і всадила у високе крісло.

— Хай буде бог милостивий до тебе, дитя моє, чи звідала ти щастя, чи летіла, як і спершу, навзаводи?

— Не звідала, ще й оскому нагнала, шукаючи.

— То, може, рви наритники? Вітчим біснується на Блакитному озері, чи ж йому встерегти твої хороми?

— Я ще трішечки...

— Він щодня гадає на жабуринні і од злості трощить вербове коріння: доки я тут гибітиму, а моя пасербиця жертиме м'ясо і дихатиме пилом, як усяка бридка землянка?

— Ще небагатечко. Мені здається, що зі мною от-от щось буде.

— Дурненька, все, що могло бути, вже було, а от коли старий розхвиськає твоє добро, а тебе переверне на краснопірку...

— Тітусю, упросіть же його або хай всохне та вода, хай розтягнуть каміння!

— Дитино моя: вітчим знав, ради чого тяг вас із помийниці, бути тобі на озері за повелительку, а йому гребти перли твоїми руками.

Раїна сиділа, як із хреста знята, і тіточка поспішила показати їй свої закамарки, де висіла тисяча капелюшків: з полями і без полів, з бантиками і пір'їнками, хутряних і мереживних, яскравих і безбарвних, старомодних і невимодних. Капелюшки здавались їй схожими на латаття, а один так навіть був подібним до вітчимового срібного човника, який розгулював ночами по Блакитному озеру. „Не вважай, дитино, що це моя дурість. Кожна з цих дрібничок творить долю: наприклад, оцей зелений зі стрічкою я одягаю тоді, коли мені верне душу від нудьги і хочеться пригод. Жовтий, схожий на тарілку, беру для помсти, а сірий годиться для церемоній, коли треба підсилити поважність своєї парсуни. Вибирай, поживи собі на втіху!“

Але гості не терпілося пройтися чудним містечком, що стрибало на задніх лапках, чигаючи злинялого і зализаного панка. Вона з'явилась на площі простоволоса, закинувши на плечі димок шарфа. Площу важко було здивувати, але тут же примітили її очища і вишукану постать мавританки. „Геть її!— зарепетували довкола.— Вона лізе в суперниці!“ Хвилі рук підхопили її і понесли, але на дорозі виросла Ганна Цариця. Золотий кучер засліпив схарапудженим амазонкам очі, вони сумирно стишились і похнюпили голови під гнівним поглядом капелюшниці.

Чи свисне рак?

Відходить лихо пішки, а приїздить верхи. Невідомо, яку віхолу здійняв би пан Збишек, наслухавшись Надежди, коли б старий Зигмунд Яськевич не здумав податися пасти собак на тім світі. Він повіддавав слугам усі запотиличники, вихлистав у околицях усе вино і втямив, що вже нічого корисного вдіяти не зможе. Покоївка дві ночі поспіль розтирала йому задубілі ноги, а дяк бубонів над ним псалтиря і чадив кадилом.

Нарешті звершилось, Ховали й поминали похапцем, бо Збишек сам нездужав і на цвинтарі ледве не валився. Завушниці перестали гудити Раїну,винарі не горланили своїх гайдуцьких пісень, і навіть сніжний соболь не вищав і не дряпав клітку.

Лежачи в спальні на козячій шкурі, Збишек порпався в минувшині і кільканадцять разів повертався до того сонячного дня, коли в саду почервоніли черешні, і він заліз татусеві на плече, дістаючи, а мама тримала двома руками кошика і сміялась. Він вишкрібав у пам'яті деталі: яке в мами було плаття, чого тато обізвав його коверзуном. Він навмисне не думав про інше, бо батьки завжди гризлись, а потому мама хворіла і померла. Збишек обсмоктував цей спогад, як цукерку, і завжди трохи залишав надалі. Тепер же в голові коконом закрутилось інше: чи буде кому випровадити його, коли настане час? Раїна тане, як льодинка, купаючись у молоці й медах, і навряд чи зможе піти в тяж, а йому ж не двадцять. Пан трохи здогадувався, за що його карає Всевишній, та кого б у народі й кляли, якби не байстрюки! А може, забрати в тієї покритки? Навіщо їй, паршивці, дитина? Вона з Лютнею ще купу таких приживе. Засовався з хвилювання, встав, але здумав, що без Раїни цього не провернути. Звичайно, ніхто не повинен і тенькнути, що байстрюк од нього. Просто він облагодіяв! Батюшка одправить молебень на його честь, і все буде шито-крито. А мале таки (хи-хи!) пичкою на нього скидається: довгообразеньке, вирячкувате, як картоплина.

Збишек звелів подавати вмиватись. „Сто бліх у чуба!“ Ой, що за сатанинська звичка! Натяг сорочку і відчув себе хазяїном. Наказав запрягати однокінку і зарипів сходами. „Треба послати вістового до Раїни. Що вона, очманіла, так гостювавши?“ Сів у коляску і повернув до винарні. „Два дні туди, два назад, та ще поки збереться. А якщо мале заслабне або, чого доброго, помре? У селян діти, як груші, сиплються. Ні, це треба почати зараз. Кучер справив жеребця над Лисогором, і небавом показалась моложава Лютнина хата. Буз при ґанкові цвів так, мов на весілля збирався.

— А що, молодице, гостей не ждала?

— Оїчки...

— Ти, як собача лобода, і на камені ростеш. А панські бублички не забула,га?

— Та...

— Виходь сьогодні при місяці в клуню, чула? Пожалію, пряника дам.

І курнув собі, а покритка крутнулась дзиґою, упала на спориш, покотилась до берега, регочучи.

Лютня вдома застав тільки хлопеня, що совалось по долівці і пхало в рота сміття. Козар опустив руки, якими хотів підхопити покритку, сів коло дитини і зжужмав бороду.

Вона повернулася з третіми півнями, осміхнулась пухлими губами: „Ось пан на корівчину дали! Та бери, бери, чи, мо', таких грошей ізроду не бачив?“ Лютня зняв із себе байстрюкове рученя і великим кошлатим звіром наблизився до покритки: „ А я думав із тобою, стервигою, у святій церкві вінчатись!“—„Аякже, дуже треба! Коли од тебе завжди цап'ятиною тхне!“

Потому в хаті ніхто не обзивався, наче спорожніло, Лютня вперше не затопив печі, не зварив саламаху, а коли налагодився пасти, халамидниця застувала дорогу: „А ще пан роздобрилися, аби ми з тобою при маєтку жили і хлопця йому на милість оддали“. — „Ну це вже хіба як рак на горі свисне!“

Капелюшниця повчає

Раїна готова була заприсягтися, що містечко Старих Дівичок — рай; коли одного ранку прокинулася нажахана погромом. Ще не благословлялось на світ, а дівиці, як мошва, мчали з ґирлиґами, розмахували скриньками, дерли на собі шовки. Стояло ревище, плач і скрегіт зубівний. Ганна Цариця з двома служницями загратовувала вікна, зачиняла ворота на залізний засув і одпускала вівчарок. Потім влетіла в коридор і видихнула: „На коліна!“ Дім трясся від близького тупоту, бряжчали шибки, надали ікони. „А кучерик, ваш золотий кучерик!“— спохопилась Раїна. Проте Ганна осадила її: „Доки не зійде сонце, він такий же немічний, як віхоть клоччя!“

Лиходійки не гамувались. Вони були вже так близько, що від їхнього дихання ламались дерева. „О господи, та чи сьогодні буде хмарно?“— простогнала котрась із служниць, а руки вже гамселили у ворота і хапалися на мур. Ганна запалила свічку і стала перевдягатися. „О тітусю, вислизнемо через погреби“,— мовила Раїна, але тут же гупнули вхідні двері, і писнула коридорна підлога. „За мною, всі за мною!“— прохрипіла Ганна, гримлячи підборами об сходи.

За мить вони видерлись на горище, стеля ходором ходила під ногами. Тисяча капелюшків, з пір'їнами й без пір'їн, з полями і без полів, з бантиками і без бантиків, яскравих і безбарвних миттю були схоплені і винесені на дах. Капелюшки, мов листя, посипались на голови осатанілому бабству — і враз усе заніміло.

Ту ж мить, прорвавши сіре сукно хмари, линулося сонце.

Три дні стояв у містечку мертвотний дух. Притихлі сновиди помітили, що в них оголені груди і порване волосся, що з покалічених ніг цебенить кров, а важкі од каяття очі тягнуться додолу. На руїнах вили пси, птахи чеберяли по землі, шукаючи свої гнізда. Хижка лихваря, який, крім усього, торгував дамськими заколками, була знищена дощенту, а він сам валявся розтерзаний і розкльований. Панночки стали жити в комірчинах служниць, а ті спали просто неба на дорогах, зігріваючись коло бездомної худоби.

Тоді Ганна скликала всіх на майдан і, повеличавшись, тримала таку річ: „А що, паскудниці, одбенкетували? Ви зчинили війну із-за нестачі заколок, повелися, як останнє бидло, і тепер маєте терпіти розор доти, доки своїми незтелепними руками не піднімете все заново. Жоден чоловік не переступить міської брами раніше, ніж зведуться будинки і виростуть нові дерева. А тепер ідіть, і хай кожна одягне капелюшок, який удалося їй схопити, принаймні матиме якийсь характер“.

Як тітуся не вмовляла Раїну залишитись, та намірилася додому і, перевдягнувшись пастушкою, прихопивши коновку з неторканою водою та насіння чудернацьких квітів, розпрощалася.

Лиш тільки видобулися в степ, Раїні здалося, що вона вилізла з глибокої скрині.

Вона стрибнула на дорогу і пішла за коляскою, збираючи ромашки і плетучи вінки. „О господи, скільки вітру!“

Проїжджі пани вигукували: „Яка чарівна пастушка!“, та дивувалися багатству її візка. Деякі зупинялись, Раїна пригощала їх водою та закидала, що мовляв, наша вода смачна, а вина — як меди, приїздіть.

Уперше відчула, як тягне її додому, в Небесний будинок, як хочеться впасти в жовто-зелену воду і пливти під нею, пливти.

Так одлинув день, насунулась ніч. Зірок висипало, аж в очі колько. „Та невже ж я люблю свого макухуватого Збишека? Ні, просто жаль його, часом він буває добрим. А хоч би так і все життя було? Та ні, щось повинно трапитись, перш ніж я піду т у д и...“

Орел і півень

Бридка Надька цупкими, як у кібця, кігтями продиралася скрізь і творила свої чорні діла. Спочатку кинулась по ворожках навтямки, зав'язавши у вузол окраєць та захопивши пляшку сколотин, не потикалась у маєток по три дні. Потім стара вертихвістка докумекала, що вигіднішої відьми за Мазничиху годі шукати, і стала щодня мастити п'яти до неї.

Мазничишине дворище геть спустіло: за її гріхи обезплоділи дерева, вигоріла трава, хата майже влізла в землю і нагадувала сліпу черепаху. Коло самого порога хиріла облипла гусінню вишня.

Обіп'явшись рядниною, ворожка торочила Надь-ці таке, що в тії брови налазили на хустку, а крива шия смикалась од страху: „Гляди, не бреши. То, значить, наша княжна запродана в озеро? Дуже багата, кажеш? Золото й перли... Гой, божечку, та де ж вона на нашу голову... А мати її теж під водою? Ні? Чуло моє серце, що не здобрувати. Пороби їй, голубко, я набавлю, що скажеш. Не осилиш? Яка ж ти в чорта...“

Бридка Надька осіклася, бо далі почула дещо цікаве і мало не отетеріла від нетерплячки: щоб ославити княжну, треба було чекати Івана Купала.

Раїна прилетіла дощового ранку, гукнувши з рундучка паруб'язі, аби знайшов пана, але Збишек уже біг до неї осміхаючись, як святий . Він уже розкрив гріховні руки для обіймів, коли де не візьмись патлач Лютня, як став, так і затулив собою світ. „Пане, кінь воронові не товариш, але ж не клює його заживо. За що ж ви перебовтали життя моє? Коли вже дитину берете, спустіть же кров з мене, аби даром не шумувала!“

Збишек миттю перелицювався, наче меткий кравець, який ненароком спартачив добрий шмат. Він махнув Раїні на двері, а сам повів Лютню в сад, нервово посмикуючи молоденькі вуса. „Сто бліх у чуба! Притаскався в такий момент, недотумок!“ Пана тіпало від злості, він геть скис і ладен був укусити Лютню.

— То що хоче золотий майстер?

— За що байстрюка однімаєте, пане? Я, може, тільки й людиною себе почуваю, як воно мені ручку на шию кладе!

— Не заривайся, Лютне. Перебирайся й сам із покриткою до маєтку, матимеш копійку і їство, а хлопець добре наставлення. Бо що ви дасте йому?

— Що здужаєм.

— Ей, хто-небудь, вина!

— Не питець я з вами, пане.

— То що ж так?

— Летів орел та й злапав десь півня. Несе його, кігтями живіт прохромив і питається: „Брате, чи не хочеш ти напослідок напитися зі мною?“ Півень аж кукурікнув на радощах, дума, мо', помилує. Спустилися вони, став півень над бурчаком і такої наковтує, а орел тим часом продовбав йому спину і кров з нього смалить.

— Остобісіли твої прибалачки! Кажи, що просиш? Більше ста карбованих дукатів і левадки не дам.

— Хлопця не займайте, пане!

— Сто бліх у чуба! То чи ти сказився?

— Коли не одлипнете, я до самого староства доберусь, я вам таку щербу заварю!

— То сам же нею і вдавишся! Мій байстрюк, дійшло? Мій, у клуні з нею наблудили. А то б нащо він мені здався?

Лютня рушив наче підкопаний, роздавив у жмені суниці, назбирані малому, підточуючись спотикаючись вибрів на берег. І наче сказ ударив по ньому: вчепився в товсту вербу і кректав, ричав по-вовчому, доки не звалив.

Збишек знайшов Раїну перевдягненою, зі сніжним соболем на руках. Він уже не відчував попереднього захоплення, хоч поїздка зробила з нею чудо: де й поділися в'ялість і худорба, смоляні очиська так і тулились йому до щоки.

— То де ви протинялися стільки днів? Замість того, щоб...

— Любий, що ви собі дозволяєте?

Збишек схаменувся і навпочіпки присів коло дружини. Йому знов запахло рибою і жабуринням, і він згадав, що від повійниці завше гостро пахло любистком. Він охряс, як загнічене сіно. Гріх не над нею, бо це він перелюбствував. А хіба не має права? Он усі розгулюють, а він цілий рік ні з ким не плутався. Вже б скоро заглумили. А гріхи батюшка (надай їм, боже, моці) одпустять.

Збишек ще пом'явся, похмикав. І чого воно коверзує? Пачулі розвішало, а саме як ріска сидить. Дума, в огнепоклонство впаду. Дзуськи!

Лишень змовкли його підбори, Раїна зіщулилась перепелям. Згадала мамину журу: „Ой, дитино, заміж ходити — не узвар пити. Покорилася б, чи не все'дно земля, що під сонцем, що під водою. І ніхто б тобі навскоси словини не мовив“. — „Та ж, мамо, я нежива буду. Впнеться у мене волосінь, учепляться п'явки і кровочку виссуть“.—„Не страхайся,буде хіба що трохи лоскітно, а потім легко-легко. Німфи вберуть як до вінця, і ти будеш із-поміж них царівною“.— „Мені ще трінечки б, мамо. Хай спізнаю я всього на землі...“

У круглому дверному вічку стриміло хиже око Бридкої Надьки

Візьми мене, мамо...

В'їлася покритка за Раїною, як сикавка. „Ой, яка ти цибата! Ой, які в тебе риб'ячі очиська! А коси — мов грива кобиляча!“ Збишек тільки рукою махне, а скарати не велить.

Йому винарня засупонила дні гірше хуги в Різдво, гірше хвойди розпущеної. Мнуть козаки ногами фрукт, а інші цідять, а ще деякі зливають у діжки та заправляють і котять у погріб. Чересло лягло до винарні — покупці плавом пливуть. Віють чохлами поважні князі, бряжчать срібнячками чинодрали, несе шелихвіст останню шапчину — дадуть чи не дадуть.

Гей, ратаю, кидай сошку!

Що є краще від вина?

Ми по кухлю, ми ще трішки,

Ми ще трішки —та й до дна!

Лящать на ослінчиках бублейниці, світять жижками дівки, од кислого духу чадіють і дохнуть оси. Збишек звихається коло ятки, його горобиний ніс киває на всі боки: „То от так я! От так я!“

Раїна вже вкотре вечеряє сама. І що то за вечеря? Посидить при свічах, погортає сонник, уломить шматочок для годиться.

А то заманулося пиріжків із гребенями. До них— а там горобенята запечені. У кого ж розрадоньки шукати?

У вікно хіба що метелик удариться, а на обійсті покритка халди розводить: упилася, через упряж стрибає, пісні такі вивергає, що доброму чоловікові й слухать не годиться. Набрело різьбярів, горщечників, конокрадів, пикатих шинкарів хіхітву справляти. Паливу на дорозі порозкладали, вогонь гогкає, а їм смішки.

Раїна прилягла на постіль, і постіль їй труною здалася. „Де ж ти, пане хазяїне? Чи ж на те мене сватав, щоб косу розплести?“ По шибці щось зашкарбутіло, потім з'явилася волохата лапеща і заходилась одчиняти. Жінка скрикнула, але тут же впізнала сліпого Олешка.

— Цю-цю,— приманив той соболя і роззирнувся.— Нікого нема?

— Бог милував.

— Слухай, молодице, і не трясися, — захекано шепотів чоловік-мавпа.— Там, унизу, Надежда з ворожбинею раду радять — думають тебе зіллями запекти, бо ти буцім відьмака. О, а од тебе й справді лепехою пахне!

— Ні, я вітчимом проклята.

— Тікай, добра людино, перебудь десь тридцять літ і один день.

— І що?

— І тоді з усього світу налетить тля, обсяде мерзенні тіла і сточить їх, і не лишиться жодного, хто міг би зобидити тебе.

Вона заплющила очі і не ворушилась. „Хай мені зараз присниться щось про маму або про тітусю...“ Та скоро переконалася, що мавполюдина, покрита якимось мохом, не снилась, а все ще стовбичила, сопіла, обмацувала підвіконня, збираючись вистрибнути.

— Куди ти? Я боюсь.

— Візьми в руки щось живе й осмілієш. Тікай!

Раїна впала навколішки перед іконами, як часом падають під стодолу селянки, обпалені жнив'яним сонцем, майже нерухомо. Ікони проти місяця здались їй сердитими.

Молитва Раїни

Попелом були слова ті, коли просилась я жить на землі.

Біс отверзав уста мої.

Хай би нечисть виссала з мене кров і набилося тіло піском.

Хай би коси травицею стали і перцями руки. Хай би жили змотали вужі й замість сонця вербове коріння мене зігрівало.

Хай жила б я, як тисячі німф, нічия і свобідна, як хвиля.

О прийми мене, мамо, о зніми з мене, Боже, обручку! йду довіку збирати на дні голубі камінці...

Відтак схопила на руки сніжного соболя і, задихаючись, по сходах дісталася вниз, а далі вистрибнула через вікно, і сад поніс її на легких руках, як билину.

А вже бралося за північ. Затуркані селяни гули на вулицях, як хрущі, труснуті з дерева пустотливою рукою. Дівулі наставили серед вулиці кропиви і стрибали, жалячи коричневі литки, ойойойокаючи. Парубота мулялась там же, підбочивши руки крильцятами та налепетуючи тій, котра неполохлива: „Чуй, Христинко, ходімо по цвіт папороті! А ти ж казала. Хі, боїшся, чи що? А хоч би й зайняв? Надкушене яблучко солодше“. Дядьки й дідугани цідили журні балачки, а декотрі, нажаблившись на останній гріш, перебовтували гульню. Наймитчуки неприкаяно снували попідтинню, стидаючись лахів. Дзвеніли молодиці, як міцна перестояна трава, що ось-ось похилить голову і вже не підніме.

Бридка Надька з Мазничихою колотили мішанку, боязко позираючи на божницю та ґорґочучи заклинання, злобували: „Гой, солодкий паночку, таж будете знати, кого пестували, таж хіба тепер вам очі позлипаються, коли не видітимуть, як у нашої княжни виросте риб'ячий хвіст і плавці, як згубить вона річ і тільки булькатиме ротом“.

У Небесному будинку горіло триста свічок і тридцять лампадок. Служниці всипали підлогу маковими пелюстками і цвинтарною землюкою, наставили очеретяних мітел і зизували під дверима княжни. Та коли нарешті колотиво зготували, коли пришамали до дверей ворожки, щоб вилити на Раїну горня, у лице їм дихнула порожнеча. Отакої-о! Надежда-лицедійка пірхонула Мазничиху, а та перекинулась, і рогаті тут же поволокли її спаршивілу душу. Ніхто не відав, куди запропастилась Раїна. Росиця підняла траву, де вона ступала.

Хтось привів упитого на смерть Олешка, і той, несамовито регочучи, повідав збуреним прочанам, що панійка другу свайбу справляє, десь-інде вінчається з водою. Збишек стояв біля коляски, торочив своє „сто бліх у чуба“, обзивав усіх Туманами Івановичами і прогрібав дорогу. Надежда, схопивши в жмені плахіття, лупонула, на берег. Люд потяг за нею. „Гоп-ля! Хай розступиться земля! Тільки диво, тільки диво, тільки диво звеселя!“ Крик, гуд, вереск, спів, свист, сопіння, тупіт.

— Он-ондечки вона!

— На плавні стоїть, груддя несіть, палицями по ній!

— Хай нечисть виссе з мене кров...

— Що то в неї на спині блищить?

— Луска! Луска, вона ж відьмака, рибиною стає, бий!

— Хай коси травицею стануть...

— Валяй вербу, зараз ми її дістанем!

— Хай жила б я, як тисячі німф...

Гух-гух! — стогнали важкі сокири, але, перш ніж дерево шарахнуло, підскочив майстер Лютня з малим нехристом на руках і підпер стовбур. Верба шарахнулась навзнак. Натовп отетерів на мить. „Ану вгати його по потилиці за добре серце! Ану дай йому, братця!“ Лютня притис до грудей байстрюка, а правою рукою схопив кілка, здоровенний, кошлатий, мов зацькований звір, стояв особиною: „Підходь, підходь, хоч одного скалічу!“

Ту ж мить хтось млосно зойкнув, побрів у воду, заклинателька репетнула: „Ось воно, ось, добрі людоньки!“ А срібен човник тихо плюскотів до Раїни, весло, як рибина, поблискувало проти місяця. „Лови, на заводі перепиняй!“ Шумнула осока, сколихнувсь очерет. Усі кинулись навперейми, але скоро відстали, тільки майстер Лютня біг і біг — сильний, як віл, і прудкий, як кінь. Бачили, як Раїна простягла до нього руки, і як він перечіпався об щось на березі, падав і знову наздоганяв.

Тії ночі полопалися всі пуп'янки і зів'яли квітки, і листя осипалося з дерев, і навіть пролітав сніжок, неначе після Покрови.

1983



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.