Всі публікації щодо:
Поторака Микола

Анатомія революції

(документальний роман)


Зміст

Глава перша (як вступ).

Глава друга. “White Bird.“

Глава третя. Бойове хрещення.

Глава четверта. Від'їзд до Оксфорду.

Глава п'ята. Зустріч із Панченко. Від'їзд до Амстердаму.

Глава шоста. Життя в Амстердамі. Початок роботи.

Глава сьома. Голод.

Глава восьма. НФН. Усвідомлення необхідності повернення на Україну.

Глава дев'ята. Повернення до Києва.

Глава десята. “Альтернатива Богу“ - святий постулат УНФ.

Глава одинадцята. Міркування щодо розвитку духовності в умовах капіталізму.

Глава дванадцята. Російське питання. Міркування щодо поняття “нація“ та поняття “держава.“

Глава тринадцята. Короткий аналіз першої половини 2000 року. Єврейське питання.

Глава чотирнадцята. Мій учень Грек.

Глава п'ятнадцята. Літо 2000 року. Каховка.

Глава шістнадцята. Гонгадзе.

Глава сімнадцята. Партійне будівництво: перші етапи.

Глава вісімнадцята. Перший з'їзд УНФ у Каховці.

Глава дев'ятнадцята. Наметове містечко.

Глава двадцята. Армійці Москви.

Глава двадцять перша. 9 березня 2001 року.

Глава двадцять друга. У СІЗО.

Глава двадцять третя. Другий з'їзд УНФ у Каховці.

Глава двадцять четверта. Аналіз статті “Революція смути.“

Глава двадцять п ' ята. Партійне будівництво : створення К и ївського, Львівського та Канадського осередків УНФ.

Глава двадцять шоста. Створення Пітерського осередку УНФ.

Глава двадцять сьома. Установчі Збори від 30 травня 2001 року. Створення УНФ.

Глава двадцять восьма. Акція у місті Тернопіль від 22 червня 2001 року.

Глава двадцять дев'ята. Міркування щодо методів у історичному розрізі часу. Акція УНФ у Мінську від 2 вересня 2001 року.

Глава тридцята. 11 вересня 2001 року.

Глава тридцять перша. Молитва за Миколу Солтеса - велика провакація УНФ.

Глава тридцять друга. Подорож до Фінляндії.

Глава тридцять третя. Офіційний сайт УНФ.

Глава тридцять четверта. Зима 2002 року : депресія.

Глава тридцять п'ята. “Geber for odl a nd“ - молитва нашого покоління. Ганна Стиця та весна.

Глава тридцять шоста. Аналіз літа 2002 року: напад, Голод йде від нас.

Глава тридцять восьма (як епілог).

Глава перша (як вступ)

Була холодна осінь. 25 вересня 1998 року. Я стояв на Київському вокзалі вдягнений у потерті джінси та старенький чорний светер. На моїх ногах були вдягнуті важкі військові боти, які мені залишились ще від батька, що проливав свою кров у Сахаліні. На моїх плечах висів старенький рюкзачок, на якому ще раніше я, як і кожний романтик, намалював маркером знак хіппі - знак миру “пташину лапку“, у якому була лише змінна білизна, двадцять доларів, старенький зошит із віршами. У задній кишень джінсів лежав квиток на потяг “ Київ-Лондон ” в один кінець. Більш в мене не було нічого. Я був бідною, самотньою та найщасливійшою в усьому світі людиною. Я був відданий сам собі, сам своїй долі та своїй вдачі. Страшний західний світ мав прийняти мене таким, яким я був. Він повинен був прийняти мене, а потім вже вирішувати, що робити зі мною: чи розчавити чи обласкати у своєму промінні.Холодний березневий вітер грав із моїйм довгим білявим волоссям. Мої очі дивились крізь товсте скло окулярів на захід. З-за лісу йшла велика темна хмара. На заході йшов дощ. Лише холодний вітер був тут, на Київському вокзалі. Я уважно дивився на чорну хмару, яка символізувала смуту та переміни. У небі літав чорний птах (мабуть гава), який робив якісь мерзотні звуки (так, то було каркання, саме гава то була). Біля потягу сиділи на лавці два мужика, вони їли “ подільські ” сардельки та пили “ десертне ” вино за дві гривні тридцять копійок пляшка.

До того моменту, коли потяг мав їхати, ще було двадцять хвилин. Біля потягу повільно пройшла приємна червономорда тітка, пропонуючи від'їжджаючим купити пиріжки із м'ясом чи пиво. В мене не було грошей і на це. Шлунок неприємно нагадав про себе, відчувши запах пиріжків. Я не їв нічого з самого ранку (ніч я провів в Ані Хопко, вона дала мені вранці чашку кави та хліб з сиром, а потім, назвавши мене невдахою, вигнала геть наче собаку). Знявши з плечей рюкзах, я дістав маленьке яблучко, яке сьогодні купив на лотку біля будинку. Воно було кисле та гидке, але я хотів їсти, тому їв його.

Ось минули ці двадцять хвилин і я вже сиджу у плацкартному вагоні, на жорсткому сидінні, немає навіть мови про те, щоб придбати собі постіль - це занадто шикарно для мене. Стара та потворна провідниця ходить по вагону да кричить, щоб усі проводжаючи йшли геть. В неї невеличкі чорні вуса, які, мабуть, вона відрощує спеціально, бо дуже схожа на полячку. Коли вона проходить поруч, від неї тхне старісттю. Поруч зі мної сидить єврей та читає газету. Всю дорогу він буде мовчати, їсти курку та читати. Потім знов їсти курку, а потім знов читати. Напроти мене місця зайняли два англійця (схожі на бідних студентів з бермінгемського університету імені Сак'ямуні), які п'ють пиво та щось кажуть один до одного англійською із північним акцентом.

А я дивлюсь у вікно. Починає йти дощик. Спочатку маленький, але з часом все рясніший та рясніший. Мій погляд вперся у стіну із різними написами, різнима матюгами. Через усю стіну, великими літерами написано слово “ПІЗДЄЦ,“ це дуже сивмолічно та влучно відображає як загальний стан речей, так і стан моєї душі. Я пішов у самого себе і мій стан нагадує нірвану. Потяг починаї їхати. Він везе мене геть. Я покидаю країну. У ті хвилини я вважав, що назавжди.

Раптом, я помічаю Аню Хопко. Вона біжить по перону за потягом та щось кричить. Моє спітніле обличча торкнулось брудного скла. Здається, я бачив кожну її клітинку, я відчував її запах та її емоції. Її руде волося телепав вітер, а вона все бігла і в наївних блакитних очах її стояли сльози. Вона вигукувала моє і м' я (я бачив це по її губам). В моїх очах також були сльози. Тоді я думав, що більш ніколи не побачу її. Це був останній момент, коли я проявив емоції та відчув жаль втрати. Потім, перебуваючи на заході та повернувшись у країну (навіть у момент зустрічі із Анною, яку як своє перше кохання я не міг забути), емоцій вже не було. Був лише холодний розсуд. Раптом вона впала та мій погляд зафіксував її на пероні, лишаючи за обрієм (сцена з класичного ліричного роману).

Потяг набирає швидкість. Колеса вертяться все швидше і швидше. По стіні лізе здоровенний тарган, якого англієць давить пальцем. Все це залишилось у пам'ять як моменти романтики. Я буду, здається, пам'ятати ті дні завжди. Я покидав цю країну і цей світ. Я їхав у далекий захід, такий таємничий та лякаючий. Я не знав, що буде чекати на мене.

Моє серце боліло за країну яку я залишав, бо вона потребувала мене (але тоді я ще цього не знав та наївно вважав навпаки). Моє серце боліло за увесь світ, який був не таким, яким повинен бути. Світ та життя у цьому світі було справжньою хуйнею.

Без грошей, лише із вірою у самого в себе, потяг Київ-Лондон віз Миколу Потораку.

Глава друга. “White Bird.“

Першого жовтня зранку я прибув до Лондона, який зустрів мене дощем та туманом. Грошей не лишилось зовсім (я все проїв та пропив разом з двома молодими англійцями ще під час дороги). Я зійшов з потягу та рушив пішки у лондонський смог. Хвала мені, що я вільно володію англійською, питаючи протягом свого шляху людей та уточнюючи правельність свого шляху, я потрошки пробирався до пункту свого призначення - Лондонської Юридичної Академії.

Лондон то є велике місто, тому, крокуючи його вулицями до Академії, я витратив цілих чотири години на це. А що ще було робити, коли грошей не було навіть на те, щоб купити квиток на автобус?

Прибув я до Академії вже по обіді. Тому відразу вирушив до декана (його звали містер Конген, пам'ятаю як зараз) та доклав йому про своє прибуття. Містер Конген (я відразу помітив що він єврей, та, на свій жаль, не відразу приділив цьому факту увагу) знайшов мого рекомендаційного листа з Києва та привітав із вступом до лав Академії, видавши студентську картку (в Академії я числився ще з липня місяця та картку отримав лише зараз). Він особисто провів мене до моє кімнати у гуртожитку: невеличка кімната на двох осіб - два ліжка, два столи та два стільці, дві вмонтовані у стіну шафи, туалет та душ, велике вікно та батарея зимового опалення. В кімнаті вже жив студент, то був досить приємний на перший поглід хлопець з Ліверпуля на ім'я Пол. Але Пола тоді у кімнаті не було, він обідав. Обідати пішов і я, бо майже нічого не їв вже дві останні доби, а лише пив віски за рахунок англійців (через це в мене під очами були тамні круги).

У Лондонську Юридичну Академію люди почали заселятись ще з двадцятих чисел версеня, а навчання починалося другого числа. Тобто, я приїхав як раз в останню мить, і був останнім з тих хто заселився до гуртожитку.

Ось так я поселився в Лондонській Юридичній Академії. Я відразу налагодив добрі стосунки із багатьма студентами (це мені дозволяло моє чудове знання англійської та непогане як для європейця з контененту розуміння англійського гумору).

Студенти Лондонської Юридичної Академії були різнокольорові та з різних країн світу. Здебільшого з Канади та з провінції Англії. Українців чи людей з колишньої країни Рад нажаль чи нащастя не було.

Все в нас було на перший погляд чітко та нудно. Прокидались зранку, снідали у студентському кафе та йшли на пари. Вчили ми основи юриспруденції та історичні основи різних політичних рухів. Вони закінчувались по обіді - обідали. Та йшли по своїм кімнатам - хто вчився, хто спав. Гуртожиток був п'ятиповерховий - перший поверх займала адміністрація, потім два поверхи - дівчата, ще вище - хлопці.

На одній з перших пар (то був курс історії політичних вчень), я пам'ятаю шокував викладача (такий здоровенний та забезпечений, про що свідчила його товста пика, чолов'яга), заявивши на першому семінарі, який був присвячений темі “Європейська інтеграція пострадянських країн,” про те, що ця інтеграція не потрібна, бо сама політика глобальної капіталізації європейського товариства була невірною та приреченною на самознищення. Пам' ятаю, я почав цитувати Енгельса та пояснювати шкідливість європейських та світових монополістів. Я обгрунтував думку, що саме їх існування то є порушенням загальних прав та свобод людини. Мені тоді було лише сімнадцять років. Аудіторія мовчала, мовчав і пан лектор (його звали Шопенгауер, теж єврей, хоча із відомим прізвищем). Він не посмів поставити мені оцінку нижчу за А, бо він проповідував сучасні демократичні засади, і не міг порушити моє право на свободу думки, особливо коли ця думка була справедливою. Але в очах його я бачив злість та ще там був віддтінок жаху.

Це трапилось 15 жовтня після обіду. Пол відвів мене у куток та запропонував прийти сьогодні о десятій вечора до гостинної. Він сказав, що сам особисто та люди, яких він назвав “друзі”, були вражені моєю промовою.

Ми нормально ладили з Полом і до цього. Він взагалі був веселий хлопець: частенько таємно проносив віски чи пиво, ми сідали у якісь кімнаті та бухали, про навчання мало хто думав. Ми усі фанатіли від футболу, а з Полом ми вболівали за Евертон. Одного разу ми навіть втікли із занять та поїхали на дербі Ліверпуль-Евертон. А після матчу ми билися з фанатами червоних, а потім удвох втікали від поліції. Якщо б нас зловили, ми вилетіли би з Академії ще до зими. А так, ми провчилися ще кілька місяців. Хоча в зимку повинна була бути сесія і від отих балів, які ми недобирали зараз залежало дуже багато. Головне то була наше степендія, хто іі за підсумками семестру не отримував - вилітав з Академії до чотртів. А ми замість начання пили та бігали до дівчат на нижні поверхи, слухали інтелектуалів з BLUR та читали М іллера.

Ще було друге життя Академії - це усіляки гурти, клуби та таємні зібрання. Сама до одного з таких таємних клубів і належав Пол.

Тоді я узнав, що Пол - антіглобаліст. Як і я був антіглобалістом в душі. Я не бачив резону заперечувати чи відмовлятись, тому о десятій годині прийшов до гостинної, де зібралось ще з два десятка хлопців та кілька дівчат і був прийнятий до цього клубу, який між членами називався “White Bird.“ На зборах сказали, що 21 числа цього місяця планується акція біля офісу у передмісті Лондону фірми “SONY,“ яка нами вважалась буржуазним катом. Багато з членів нашого клубу були проти “ SONY , ” бо вона використовувала (та й зараз використовує) працю нелегалів та дітей, що суперечило як законам так і моральним правилам, нашим моральним правилам! Все то планувалось як звичайний протест. Обговоривши цю новину, ми одностайно вирішили, що якція необхідна. Тоді я узнав, що в одній з кімнат зберігаються саморобні плакати та інша атрибутика вуличних демонстрацій.

Потім ми пійшли пити пиво. За келихом пива, Пол розповів мені трошки про “ White Bird , ” цей клуб було засновано у 1993 році групою студентів з Бірмінгему. Як я знаю, клуб існує і зараз. Для себе я вирішив, що це буде не лише цікаво та романтично, але й корисно. До цього дня я ще не був членом жодної організації чи клубу, тому можна вважати, що політичне хрещення Микола Поторака отримав 15 жовтня 1998 року. Колись ця дата, я впевпнений, буде внесена до підручників світової історії. Попереду було бойове хрещення, яке було призначене на 21 жовтня, десята ранку, біля офісу фірми “ SONY ” у передмісті Лондону. Напившись пива ми пійшли спати.

Глава третя. Бойове хрещення.

Я прокинувся вранці 21 жовтня о шостій годині. Спав я погано, бо дуже хвилювався. Була субота, йти на пари було не потрібно та сьогодні мене чекало перше бойове хрещення. Я подивився у вікно. За вікном йшов рясний дощ та майже нічого не було видно через ранковий, густий наче молоко туман. Я встав з ліжка та почав ходити взад-вперед по кімнаті. Було холодно, не зважаючи на ввімкнене опалення. Пол ще спав, ми планували зібратися біля входу у гуртожиток о дев ' ятій годині, там на нас повинна була чекати машина одного із “друзів” , тому спати можна було ще біля години. Над ліжком Пола була поличка, на якій він тримав свої особисті книжки. Я взяв з неї Енгельса (англійською, не пам'ятаю яка праця, здається із циклу збірника творів) сів на своє ліжко та почав читати. Читав для того, щоб якось відволіктись та вбити час. Зусередитись не міг. Біля сьомої Пол прокинувся. Ми одяглись, вмились та пішли на перший поверх, де знаходилася студентська їдальна. Людей було ще мало. У своїй більшості ті хто тут був, були з “друзів.” Я взяв собі яєчню, підсмажені тости та каву, відкрив ранковий випуск “ The Front ” та почав робити вигляд, що читаю. По радіо почали передавати новини. Обіцяли, що дощ буде увесь день. Це не додало настрою. За весь цей час ми сказали один одному може кілька слів. Ми закінчили сніданок та зайшли до нашої кімнати. Пол дістав з-під ліжка пляшку бренді, налив мені та собі по гранчаку. Ми випили. Було вісім тридцять. Ми стояли біля вікна та дивилися на дощ.

Рівно о дев ' ятій Мік (студент з Манчестеру) під ' їхав до входу гуртожитка на своєму старенькому мікроавтобусі. Нас було (якщо не рахувати Міка, який сидів за кермом) сім людей: Я, Пол, брати Річардсони (здається такі в них були прізвища, не пам'ятаю як їх звали, ми називали їх “братами”), П'єр (який приїхав з Марселю), Майк з Лондона та дівчина на ім'я Люсі (з Торонто. Вона з П ' єром ще в Академії закохалися один в одного, але, як писали мені друзі з Лондона весілля не відбулося – П ' єра було вбито влітку 2000 року).

Всі були одягнені у довгі дощовики з капюшонами: це рятувало від дощу та капюшони могли закрити наші обличча, якщо це було необхідно. Ми сіли у мікроавтобус – хлопці сзаду, Люсі поруч із Міком. Коли від'їхали від гуртожитку нервову тишу перервала Люсі, яка своїм приємним голосом почала співати “ Our pride is our loyalty .” Ми дістали пиво та почали пити та співати.

Через те, що була суббота та досить ранній час, трафік на дорозі до предмісття був слабкий, тому рухалися ми достить швидко, розриваючи стіну дощу. За вікном пропливали пейзажі лондонського передмісття, які були ледь помітні через туман та дощ. При цій погоді вони здавалися суворими та депресивними.

Біля десятої ми приїхали до місця призначення – п ' ятиповерховий будинок у діловому районі передмісття, на фасаді будинку велечезний плакат із надписом “ SONY . ”

Почали виходити з мікроавтобуса та виймати з нього плакати (ми взяли їх шість штук. Тексти плакатів здебільшого вигадував Мік, але за своє короткочасне перебування у Лондоні я також придумав слоган який розмістили на плакат – на ньому була зображена стобаксова купюра перекреслена червоною лінією і написано “ IN PIOPLE WE TRUST ”) здебільшого із антиглобалістськими закликами (зараз я вже не можу точно згадати, що саме було написано).

Мік дістав камеру, щоб знімати нашу акцію та можливі провакації, кожний з хлопців ніс по плакату, Люсі вигукувала лозунги у мегафон – сцена з класичного фільму чи випуску вечіпніх новин. Ми стояли під цим офісом та проводили те, за-для чого сюди ми й приїхали - мирний мітинг. Дощ не стихав.

Ось така картина : р еспектабельний офіс, вісім молодих людей у довгих дощовиках із плакатами та дощ. Дощ на передньому плані.

На крильце ліниво вийшов охоронець та лояльно подивився на нас.

Під ' їхала патрульна машина – обов ' язковий атрибут такої тусовки. Патрульний підійшов до Міка та сказав йому, що проведення несанкціонованого мітингу заборонено, тому він пропонує нам звідси піти добровільно. Мік відповів, що це не мітинг, а виявлення громадської думки, що дозволено законодавчо. На що патрульний дістав рацію та визвав хлопців, які спеціалізувалися на цьому. Мік підійшов до мене і сказав, що зараз можуть бути проблеми. Я запитав, які саме проблеми, на що він посміхнувся та сказав, що нас можуть бити. Тоді я подумав, що він жартує, бо не міг уявити, щоб у капіталістичній Англій били мирних демонстрантів.

З ' явилася машина преси, приємного вигляду журналістка у червоній сукні під білим плащем вилізла із неї разом із оператором та кинулася у наш бік. Вона сунула Міку під нос мікрафона та почала питати про мету та мотиви нашої акції. Мік ще більше сховавши обличча у капюшоні відповідав на її запитання, поїдаючи очами її груди. Журналістка, мабуть, побачила це, бо трошки почервоніла.

Стало чутно звуки серени – то їхали лягаві. Люсі сказалала, щоб всі сідали у мікроавтобуса. Хлопці почали збирати плакати та ховати їх у авто. Мік відійшов в бік та знімав це все на камеру.

А я стояв та тупо дивився. Я не міг збагнути, чому ми відходимо, коли справедливість та закон були на нашому боці. Та виявилось, що справедливість і закон у капіталістичному світі то є дві різні речі. Я дивився і не міг збагнути, навіщо тоді це все взагалі починалось, навіщо було проводити цю акцію, яка тривала всього двадцять хвилин.

Лягаві вийшли із свого автобусу та рушили до нас пропонуючи добровільно зникнути звідси. Приємна журналістка підскочила до мене і запитала, що я маю проти компанії яка забезпечує роботою стількох людей. Тоді всередені мене щось вибухнуло, я підійшов до телекамери та сунув у неї інтернаціональний знак у вигляді середнього пальця. Лягавий схопив мене за руку, за що я відштовхнув його в обличча. А потім був газ та нас били демократизаторами. Це було справжнє бойове хрещення і у ті хвилини я відчував щастя, бо це було так романтично. Нам заламували руки за спину та одягали браслети. З Люсі поводилися не більш гумано. Більшість з нас не перечила представникам влади, лише П ' єр намагався влучити одному з полісменів в обличча.

Нас усіх заарештували та відвезли до місцевого поліцейського відділення. Ми сиділи там в одній камері та співали свої пісні.

Ввечері приїхав наш декан та забрав нас усіх. А ще нам присудили кожному по тридцять годин громадських робіт.

В Академії потім довго розбирали цей випадок. Серед студентів ми були героями, у наші ряди увійшло ще кілька нових членів. Але, над усіма нами нависла загроза відчислення. Особливо наді мною, бо в мене не було багатих батьків. Декан визивав кожного з нас до свого кабінету та розповідав про те, які ми погані та як зганьбили честь Академії.

Закінчилось все тим, що, як то кажуть, нам дали умовно та занесли до чорного списку. З більшосттю з нас було обіцяно розібратися після зимової сесії, враховуючи середні наші бали.

Я (та багато хто з нас) відчув, що навчатись тут мені лишилося не довго (як я знаю, зараз, на п ' ятому курсі, з усіх восьми людей, начається лише Люсі – в неї багатий батько).

На навчання було забито. Ми почали бухати та гуляти.

Глава четверта. Від'їзд до Оксфорду.

Прийшла зима холодна та неприємна. Все навкруги занесло снігом та дні стали занадто короткими, а ночі дуже довгими. Було дуже холодно - система опалення виконувала свої функції не дуже вправно (перед сном я одягав свій старенький светер). Тому, більшість часу, ми проводили з “друзями“ у гостинній чи у кімнатах та пили віски чи бренді, розмовляли про проблеми світової глобалізації та наступ монополістів. Коли був час, я сидів у своїй кімнаті та читав книги які дістав для мене Пол : Енгельс, Ленін, Гітлєр, Ніцше.

Нових акцій більше не планувалось. Ми були не лише горді за те що зробили, ми стали обережними та трошки наляканими через незрозуміли перспективи більшості з нас залишитися в Академії. З приближенням сесії депресивний настрій підкорював все більше та більше людей. Ніхто нічого не вчив та іспитів чекали здебільшого з сумним підкоренням. Всі ми знали, що шанс перейти у другий семестр в нас був мінімальний. Тому ми жили ці дні наче останні (для більшості вони й були останніми) : пили, курили план та травили анекдоти.

Настало Різдво і ми всією компанією рушили до одного з лондонських кафе, де їли індичку та пили віски. Наступний день ми зустрічали із страшним похміллям.

Настав час іспитів і всі слухняно йшли на них наче вівці на бійню. Всього потрібно було скласти, здається, десять іспитів. Я здався після перших двох: “C“ з психології та історії політичних вчень. Не можу сказати, що я знав все, але я бачив як відверто мене валять. Шопенгауер запитав мене, чи до сих пір я дотримуюсь тієї думки, яку висловив на одному з перших семінарів. Я відповів, що це не лише моя думка – це голос людей, який ллється із сердець. Шопенгауер лише посміхнувся і після моєї відповіді поставив мені “С.” Сперечатись із викладачами під час іспитів – не сама краща річ. Після другого іспиту декан Конген викликав мене до себе у кабінет та, ласкаво посміхаючись, сказав що “мої попередні результати засмучують його і я повинен виправиться якщо хочу залишитися в Академії.“ Знаю щось схоже він казав іншим людям причетних до “White Bird.“ Тоді я відчув, що чекати чогось доброго буде лише ілюзією та марною тратою часу. Надій не залишилось.

Після разговору з деканом я піднявся у свою кімнату та почав збирати речі. Поклав у старенький рюкзак з яким приїхав до Лондона свій светер, білизну, дві книжки Енгельса які подарував мені Пол, та джінси (їх на різдво мені подарувала Люсі, подяка їй, бо може завдяки цім джінсам і на змерз в ту холодну зиму). Зайшов Пол, здається що він все зрозумів, тому не став підтримувати мене різними банальними словами. Я вирішив їхати як тільки буде можливість. Але я не знав куди. В Україні мене навряд чи хто чекав (ще я не хотів засмутчувати батьків). Грошей в мене не було теж. Хотілось просто піти та напитися.

І знову я дякую Полу. Він сказав, що в містечку Оксфорд в нього живе тітонька, і він мене може влаштувати пожити в неї на кілька місяців. А потім він сказав, що ми щось придумаємо. Потім ми нічого не придумали, бо у лютому Пол був замордований поліцейськими на одному з мітингів. Він завжди залишиться у моїй пам ' яті і я завжди буду вдячним йому.

Я був вдячний Полу у ту мить. Тоді він врятував мене. Врятував моє майбутнє.

Я вирішив не зволікати. Пол цього ж дня подзвонив своїй старенькій тітонці і вона згодилась прийняти мене до кінчя зими (звісно я повинен був допомогати їй поратися з господарством, таке інше).

Я зібрав свої речі та пішов до кімнати Міка. Мік згодився відвести мене до Оксфорду на своєму мікроавтобусі.

Цього вечора ми усі зібралися у гостинній та влаштували мені проводи. Пили пиво, їли сардельки та сир. Почали відходити спати біля першої ночі. Кожен побажав мені вдачі. Я дав слово, що буду підтримувати зв'язок та не зраджу Ідеї. А Ідея наша була дуже простою, вона будувалась на таких речах як Справедливість та Добро. Чи є щось простіше та водночас складніше за Справедливість та Добро?

Та вони все одно через Пола знали телефон та адресу мого майбутнього місця проживання. А ще, мої друзі зібрали трошки грошей та дали мені. Мені було трошки соромно їх брати, але я брав їх в друзів. Ці гроші також допомогли мені протриматись цієї зими.

І ліг спати і добре спав до шостої ранку, коли мене розбудив Пол та сказав, що час їхати.

Мік вже чекав внизу із машиною. Сніг падав не дуже сильно, тому треба було виїжджати зараз, пізніше обіцяли заверюху.

Ніхто мене зранку окрім Пола не проводжав. Всі спали. Пол обняв мене та сказав, що подзвонить сьогодні ввечері.

Я сів біля Міка і ми рушили. Тихо грало радіо приємний бріт-поп. Я трошки куняв. Мік наспівував якусь приємну пісеньку. Потрохи сходило сонечко. Ми їхали до Оксфорду.

Глава п'ята. Зустріч із Панченко.

Від ' їзд до Амстердаму.


Живучи в Оксфорді я зустрів Павла Панченко. Він пізніше заснував зі мною УНФ. Я зустрів людину, яка вже вписала своє ім'я золотими літерами в історію України як співзасновник УНФ. Наші долі були пов ' язанні назавжди, проведіння віддало нам право творити історію.

Я сидів в одному з пабів та пив пиво. Коли побачив його. Точніше почув. Панченко був вже п'яний та співав “Рідна мати моя ти ночей не доспала.“ Я вперше почув рідну мову з того часу як покинув Київ. Авжеж, я почав шукати поглядом того, хто співав. Тоді я побачив масивну фігуру вдягнену у чорний піджак та чорну краватку. Його обличча було велечезним. Взагалі це був велечезний, дебелий хлопець. На голові руденький “їжачок,“ очі вже п'яненько блищать.

Я був здивований та збуджений. Встав та підсів до нього. Нажаль, я зараз не можу дослівно передати нашу розмову, хай пробачать мені за це історики. Їм самим треба буде вигадувати її та заносити до підручників історії.

Я привітався із ним. Панченко подивився на мене, взяв пляшку віски та, наливши у свою чарку, дав мені. Я випив. Почали розмовляти. Бармен приніс нам ще віскі та цетрин. Ми розмовляли та пили. Вийшли з пабу біля другої ночі, п'яні у жопу. Ми йшли нічними вулицями Оксфорду та співали пісні ВВ та Бітлз.

Пройшло вже майже чотири роки як я знаю Панченко, але сказати про нього щось точне не можу. Бо він лишився для мене загадкою до сих пір. Його минуле сховане під товстим шаром пилу. Може тому УНФ і опинилось у тому становище, коли природньо очікувати на його розпад, бо він так і не розкрився для мене у повній мірі як особистість, а я пізнав його лише як політика.

У той вечір Панченко розповів мені, що приїхав до Оксфорду відразу після Нового Року з надією по весні вступити до лав Оксфордського Університету. Панченко був з досить заможньої родини, яка лишилась жити у Києві, хоча етнічно походила із західних областей України. Панченко приїхав так рано до Англії (десь за два місяці до того моменту, коли планував поступити до Оксфорду) бо хотів трошки звикнути до тутешнього життя, вивчити мову тощо.

Взагалі, Панченко відносився до тих, хто добре дії, а я був інтелектуалом, тому наш тандем був досить вдалим. Але це було пізніше, коли вже було УНФ. Як писав Панченко у своїй книзі “Я та Всесвіт“: “я (Панченко) був серцем, був енергією, Поторака з його інтелектом та знаннями - мозоком.“

Панченко планував поступити на економічний факультет Оксфордського Університету. Взагалі, більш детально про самого Панченко можна прочитати у його книзі “Я та Всесвіт.“

Так сталося, що познайомившись цього вечора у занесеному снігом Оксфорді із Панченко, я відчув у цій людині велечезну енергію, і подумав що вона може бути корисною. Буду правдивим, у той час я ще зовсім не думав про створення УНФ чи створення будь чого. Тоді я не думав про якісь власні ідеї та провадження їх у життя. Я не був творцем – я був реалістом. Тоді я читав Гітлера та Енгельса, а про своє почав думати у Амстердамі. Мені було цікавішим та кориснішим у той час читати інших, вчити їх думки та мати авторитети. Це було логічно з точки зору історичного моменту.

У цей час мене турбували менш глобальні проблеми, наприклад як не померти від голоду та куди діватися коли прийде весна. Я не думав про майбутнє України, я не думав про далеке майбутнє, а думав про майбутнє яке торкалося мене на найближчі кілька місяців. Я був щасливим вже тим, що мав що з ' їсти та де провести ніч. Вирішення цих питань я залишав іншим. Мій час ще не прийшов.

Панченко тоді думав про своє навчання. Інші думки прийшли у наші голови майже одночасно по весні. Але, тоді ми були далеко один від одного.

Ми почали часто зустрічатися із Панченко. Ми сиділи пили пиво, спілкувалися на різні теми (лише не про мистецтво доби рококо, спілкуватися про це із Панченко було безнадійно безглуздим). Панченко також турбували проблеми глобалізації та монополізації світу. Але, вони турбували його лише поверхнево. Більше його турбували проблеми розбудови Україну.

Панченко не любив читати художню літературу, він схвалював документалістику та біографічні праці. На моє питання “чому?” Панченко цитував Ральфа Уолдо Емерсона: “Ці романи з часом поступяться місцем щоденникам та автобіографіям, які можуть стати такими книгами, що будуть полонити Вашу свідомість, якщо лише людина знає, як вибрати із того, що вона називає своїм досвідом, то, що на справді є його досвідом, і як записати цю правду власного життя правдиво.”

Все більше спілкуючись із ним, я все більше відкривав його для себе. Відкривав для себе і його негативні якості такі як егоїзм та самовпевненість. З часом ці вади давалися взнаки все більше, що стало однією з причин того становища, у якому зараз опенилось УНФ. А ще, в нас була одна велика розбіжність яка (на мою думку) ледь не загубила УНФ - я сповідував лютеранство, яке межувало із атеїзмом, нігілізмом до біса! Нігілізмом! Бога нема та не може бути це шкідливо! Панченко був християнином. У лютому в нас стався перший конфлікт на цю тему. Напившись, Панченко почав читати мені моралі, стосовно мого неповажного ставлення до Православної Церкви. Я розізлився, зірвав з його шиї хрестика та жбурнув об стіну, тоді Павло взяв тарілку та розбив мені о голову. Я не образився на нього, бо це було природнім. Бог захопив його мозок, а не тверезий глузд. Наступного дня ми також пили разом, але я відкрив для себе його агресивність.

У лютому багато чого змінилось. Вбили Пола і його тітонька (налякана) попросила мене їхати геть. Я розумію її. Вона була законослухняною та не хотіла собі проблем. Тому я спакував речі та пішов до Панченко. Я пояснив йому ситуацію. Кілька наступних днів я жив у нього.

Я зв'язався із своїми друзями з “White Bird“ та розповів про свою проблему. Допоміг мені П'єр (вічна йому пам'ять), через кілька днів він приїхав до мене в Оксфорд та дав конверт. У конверті був рекомендаційний лист. Як виявилося, в нього у Амстердамі жила збідніла бабуся графіня Ван Брюген. Грошей в неї майже не було, але бабуся підтримувала голандські націонал-соціалістичні організації. П'єр сказав, що на крайній випадок мені буде надано житло та їжа. Я подякував йому.

Панченко дав мені трошки грошей і на початку березня я вирушив до Амстердаму.

Глава шоста. Життя в Амстердамі. Початок роботи.

Через два дні я опинився в Амстердамі. Велике місто яке ніколи не спить, таке тепле та сонячне після Оксфорду. Життя вирує у ньому. Замість смогу над містом стоїть запах плану, а негри на вулиці пропонують LSD чи кокаїн.

Можна цілими днями ходити цими вулочками, районами червоних ліхтарів, де поруч із повіями які приємно посміхаються тобі сидять сухеньки бабусі та ніби запрошують тебе до себе у гості. Можна кожного дня відкривати для себе щось нове, і ковати ключ від цього міста у своєму серці.

Графіня Ван Брюген виявилась старою жінкою із нациським вогником в очах. Вона була ще бідніше, ніж мені розповідав П'єр і жила у двоповерховому будиночку не далеко від центру Амстердаму. Прочитавши мого листа від П'єра вона пустила мене жити до себе (забув сказати, що жила вона одна, її чоловік загинув ще у семидесятих). Жити в неї я міг стільки, скільки мені було необхідно. Але, я бачив, що особливих радощів від цього вона не отримує. Я теж не отримував радощів перебувати у чужій країні без грошей та з незрозумілими перспективами свого майбутнього.

В мене були невеликі гроші, які я взяв в Панченко, десь половину з них я віддав графині, щоб не почуватися зовсім чужим у її домі.

П'єр розповідав про підтримку з боку графіні націонал-соціалістичних сил Амстердаму. Так, частково це було правдою. Ця підтримка здебільшого була ідеологічною. Графіня віддала амстердамському угрупуванню “Червоний трикутник“ свої щоденники, у яких містилась досить цінна інформація стосовно націонал-соціалістичних течій у північній Франції початку сімедисятих. Познайомила вона мене і з хлопцями з Національного Фронту Нідерландів, зокрема з Патріком Лавалем.

Графіня пропонувала мені увійти у “Червоний трикутник,“ але на той час я вже трошки змінився. І більш підтримував зв ' язок з НФН.

Дорогою до Амстердаму я думав про те, що діється у світі. Думав про ті процеси, які руйнують життя мільярдам людей, руйнують їх долі. Я згадував наші розмови із Панченко та думав про те, що Україна потребує нових героїв. Я страждав і серце моє боліло за Україну. Я читав Енгельса та знаходив там відповіді на свої запитання. Мені становилось боляче за те, що коїться з Україною. Але, на відміну від Панченко, серце моє боліло і за інший світ. Це також відрізняло нас. Я дивився на все більш широко, тоді як Панченко бажав лише могутньої Української Імперії. Була ще одна разюча річ, яка відрізняла мене та Панченко. Він був злий, а я добрий. Своєю метою я ставив загальне щастя. Мої ідеї були ідеями гуманізму. Мета повинна була досягнута через смуту. Методи Панченка були схожі на методи УНА-УНСО, він вбачав революцію пістоля та леза. Він був покликаний воювати, а не творити смуту. Йому треба було йти воювати у Предністров ' я, з нього вийшов би чудовий воїн, бо головне для воїна – бажання воювати, любов вбивати. Жодні стимули не замінять цього.

Для себе я вирішив, що настав час щось робити. Настав час діяти. Я був далеко від рідної Батьківщини, але я міг писати. Тому я засів за написання свого першого роману “Книга Смута“ (досить абстрактна річ, у якій я виклав основні погляди на ситуацію у світі та намалював картину ідеального, на мою думку, Всесвіту). Робота захлинула мене. Я прокидався кожного дня о сьомій рінку та пив каву із французьким шоколадом. Потім працював аж до обіду. Обідав - овочі та фрукти, суп. Потім лягав трошки спати (герой потрібен висипатися). Прокидався біля шостої вечора та працював до пізньої ночі. Під час цього я пив чай та курив план. Це підтримувало мене у потрібній фізичній та духовній кондиції. Робота була пекельною, за час написання роману (писав я його до середини травня) я схуднув на десять кілограмів. Але робота йшла, і з кожньою новою главою романа я відчував себе щасливішим та сильнішим.

Я продовжував підтримувати зв'язок із Панченко. Ми писали один одному листи та передавали їх паромом (я платив хлопцю с парома за це по п'ять доларів). Іноді дзвонили один одному. Панченко сказав мені, що більшість з організації “White Bird“ залишила Лондон та загубилась у потімках життя. З усіх, кого я знав у Лондоні, мені дзвонили Люсі та П'єр. Я казав їм, що в мене все добре та запрошував у гості. Вони також розповідали мені про своє життя. Поки вони ще навчалися. А ще в них було кохання, і я був щасливим через це. Це була одна з небагатьох світлих миттєвостей того періоду.

Я відправляв Панченко свої глави “Книги Смути“ і він знаходив їх цікавими. У середені квітня він почав публікувати їх у газеті “The Point“, платили мало - по п'ять баксів за сторінку, та я був радий і цим копійкам. Але, головними були не гроші, головним було те, що я мав змогу донести свою думку до інших. Вона багатьом була зрозумілою (у “Книзі Смути“ я не торкався теми України, тому книга вийшла досить інтернаціональною і космополітною. Вона була зрозуміла і в Європі і в Африці). Лише проблематичною лінією книги була лінія релігії. Але ця лінія проблемною залишається протягом усього періоду роботи. Аналізуючи зараз проблему релігії, я вбачаю необхідність у реформуванні її, за-для досягнення ефекту у майбутньому. Потрібно підтримувати помірне лютеранство. На данний період, поки не прийшла смута і суспільство не готово для того, щоб повністтю знищити релігію. Бо суспільство ще занадто слабке, щоб жити без ідолів.

Панченко також писав. Здебільшого на тему України. Він досліджував діяльність загонів УПА. У той час, ця тема була досить модною в Європі. На початку травня він прислав мені невеличкий документальний рукопис “Мій загон.“ Завдяки графіні Ван Брюген цю статтю було опубліковано у газеті “La Pari“. Із цією статтею Панченко виступав і в Оксфорді, де, як я зрозумів з його листів, в нього були схожі на мої проблеми. Враховуючи ще те, що Панченко був агресивніший за мене та не ліз за словами у кишеню, міг набити пику чи утворити щось у цьому дусі. Я писав йому, щоб він трошки заспокоївся, бо йому неможна було вилітати з Оксфорду. Панченко не слухався мене. Він мало мене слухався, бо не полюбляв компромісів.

Глава сьома. Голод.

У своїх листах Панченко писав про свій зв'язок із Ірландською Республіканською Армією. За його словами, це не лише приносило певний прибуток, але й було благородною справою. Панченко хвилювала доля ірландського народу. Він завжди був екстравагантним. Він був благородною людиною. Для мене це було дивним, бо я знав про те, що Панченко завжди більш охоче займається проблемами України, ніж проблемами загальносвітового масштабу чи проблемами всесвіту. А тут, така річ, захоплення проблемою ірландського народу. Всі його розмову про те, що це благородна справа були фарсом. Він займався цим через гроші та через свою екстравагантність.

Перебуваючи у лавах сепаратистів, він підбурював до вступу у їх лави і студентів Оксфорда, за що, як водиться, виникли проблеми із керівництвом Університету. Він просто вербував людей за гроші, ось що це було. Над Панченко нависла загроза виключення. У фіналі його таки було виключено. Але цьому передувала низка подій.

Саме у цей період Панченко познайомився із Володимиром Голодом, який хоча і не залишив яскравого сліду в історії УНФ, але вписав своє ім'я у неї. Україна мабуть вже забула його, хоча зараз, Голод, виховує чарівну дочку Олесю та працює у газеті “Львівські новини.” Хоча зараз ця газета то майже банкрут. І хто зна що буде з Голодом надалі. Я зичу йому щастя.

Короткий відступ. Голод таки повернувся до УНФ, хоча хто знає, може він піде від нас знов. Віно очолює львівський осередок та є нестабільною людиною.

Своїм молодим азартом він змушував багатьох йти вперед. Нажаль, він занабто рано зрозумів, що це не його покликання бути революціонером та йти шляхом Че Гівари. Його шлях то є шлях Івана Драча - писати статті а потім сподіватися на політичну кар'єру у лавах пропрезидентських партій. Ну то то його справа.

Взагалі, доля Голода дуже схожа на мою. Його шлях становлення схожий. Він народився у Тернополі в родині проросійських шовеністів. Як схоже на мене, чи не так (детальніше про це можна прочитати у моїй книзі “УБН нашого часу“) ? Голод також втік від цього подалі, бо відчував, що не витримає. Він переїхав жити до міста Ужгород (чудове місто, я провів багато років там, коли був ще маленький, бігаючи його вуличками). Коли Голоду було лише вісімнадцять років він влаштувався працювати дальнобійником. Возив він грузи до Великобританії. Як то доля розпорядилася так, що ми всі зустрілися тут, це дуже дивно. Мабуть так веліло проведіння. Хоча, я відношу себе не до суєвірних людей, тому це просто була наша доля.

Голод познайомився із Панченко наприкінці восени 1999 року. Тоді позиції Панченко як студента Оксфорда були досить безнадійні, і він все більш уваги приделяв своїй літературній праці. Наприклад, засів за написання епохальної без перебільшення книги “Я та Всесвіт.“

Голод та Панченко були схожі своїми поглядами - досить профашистськими та радикальними. Тому відразу відчули потребу один в одному. Вони з часом стали як брати. Голод став ближчий до Панченко ніж я (хоча ми були з ним співзасновниками УНФ, а Голод був лише серед керівництва). Я не злий за це. Людина потрібна бути з тим, хто блище, з тим, хто її розуміє, хто їй підкорюється. Минув час і Голод підкорився Панченко. Він повністтю поділяв погляди Панченко, він став фанатиком Панченко. Панченко став для Голода наче Богом.

Одного разу Панченко домовився із Голодом (хоча то не домовився, він просто йому наказав, бо всього через маленький час воля Голода була підкорена Панченко) про провезення з Марселю до Белфасту партії профашистської літератури, яка була замовлена місцевими угрупуваннями (пишу так поверхнево про це, бо пишу лише із поверхневих розповідей Панченко, він не любить розмовляти на цю тему, і у жодній з його праць вона не викладена). Кінчилося все тим, що їх трейлер було затримано на Ірландському кордоні і обох було заарештовано.

Мені написав про це П'єр, бо, раптом, у червні Панченко зник. Я відразу через П'єр почав пошуки Павла. Знаю лише те, що їх протримали у місцевій в'язниці біля двох тижнів, потім справу трошки зам'яли (не без допомоги людей із Ірландської Республіканської Армії). Голод отримав два роки умовно, Панченко було звільнено через відсутність складу злочину у його діях.

Після цього, Панченко було відчислено з Оксфорду. Але він продовжував жити в Англій, писав статті, публікувався, працював над книгою “Я та Всесвіт,“ підтримував зв'язок з Голодом. Від Ірландської Республіканської Армії він пішов. Панченко завжди більше цікавила Україна.

Глава восьма. НФН. Усвідомлення необхідності повернення на Україну.

Незважаючи на те, що я перебував на заході, серце моє було з рідною країною. Я телефонував друзям і вони жалілися мені. Моє серце боліло за Батьківщину та рвалося до рідного народу, до рідної землі. Але не було грошей та не було сенсу. Моя країна не була ще здатна прийняти людину голу ідеологічно, потрібно було створювати власну ідеологічну базу.

Восени було переобрано Леоніда Кучму. Це значило для України новий п'ятирічний курс загиблевої політики. Я не буду зараз описувати політичну ситуацію в Україні на той період, це досить детально описано у моєму романі “УБН нашого часу.“

Саме в Амстердамі я почав робити перші ескізи майбутнього літературного шедевру. Книга “УБН нашого часу” багатьма критиками названа гімном. Але, у цій книзі було детально описано становлення УБН та проблема його існування у сучасному буржуазному суспільстві.

Літо в Амстердамі було холодне. Йшли рясні дощі. Графіня стала зовсім холодною по відношенню до мене і я відчував що є не бажаним тут.

Перебуваючи в Амсердамі я познайомився із Патріком Лавалем. Це був молодий хлопець із інтелегентним обличчам, яке підкреслювали його окуляри. Ми були з ним схожі. Він разом із своїми товарищами заснував громадсько-політичну організацію Національний Фронт Нідерландів. Спілкуючись із ним, я потроху оновлював своє ставлення до світу. Патрік пояснював мені, чого НФН проти нєгрів, жидів та емігрантів, які приїжджали в їх країну, розповсюджували різну гидоту на зразок СНІДу та тяжких наркотиків, вони жили за рахунок державної допомоги, тоді, як багатьом людям, батьки яких поклали своє життя за Нідерланди, ледь зводили кінці з кінцями. Я слухав Партіка, він розповідав процедуру утвоерення НФН та створення ідеології, я старанно все записував та запам ' ятовував.

Це питання не було болючим лише у Нідерландах (як на мене, в Нідерландах воно було найменш актуальним). Ця ситуація виявлялась загрозливою як для економіки, так і для генофонду таких країн як Франція, Німеччина, США, Італія та Україна.

Проблема чистоти нації захопила мене. Захопила не лише як проблема суто економічного характеру, захопила як проблема духовності. Адже у таких країнах як Італія, чи наприклад Німеччина, емігранти вносили смуту у вже сталі норми життя. Вони робили злам у духовному фонді вже сталої нації. Тіж євреї у Німеччині руйнували німецьку культуру, наче гніди жерли бюджетні гроші країни та нічого не віддавали. Вони постійно скиглили стосовно невдоволення своїм становищем, чим робили розкол у суспільстві на тих хто їх розумів та тих, хто ні. Це у свою чергу породжувало такі реакційні рухи як рух скінхедів (який дійшов і до України, хоча не є актуальним для нашої країни. Для нас є більш необхідним відродження загонів УПА чи послідовників Батьків Ведмідя та Зеленого).

Тобто, різні народи, народності та кольорові на зразок єврєїв, нєгрів чи росіян (якщо казати про Україну) вносило розкол у країну, як економічний так і духовний.

Я розповідав Патріку проблему росіян в Україні. Адже у державі яка формувалась вже існувала культура, історія, мова та власна духовність. Тоді як наяність біля тридцяти відсотків росіян серед населення України ставило під загрозу майбутнє існування української нації. Росіяни не давали стати сталими у нашій країні мові, культурі, духовності. Хоча ці речі повинні були бути сталими. Я розповідав Патріку, що за моїми прогнозами, якщо ситуація не зміниться в Україні до 2010 року (коли виросте покоління “незалежників“) загроза втрати Україною власного національного обличча стане реальністтю. Я розповідав, що вже зараз, українець не почувався у рідній країні її громадянином. Він цурався розмовляти рідною мовою, цурався власної культури та мав комплекс меншевартості який загрозливо поширювався та зростав.

Я бачив що Патрік розуміє мене. В Нідерландах ситуація була схожою. Я розповідав своє бачення вирішення цієї проблеми (це були лише нариси). Я не підтримував радікальних заходів на зразок департації, але вбачав необхідність перегляду “російського питання.” Це стосувалося і “єврейського питання.” Необхідним було їх усвідомлення знаходження у країні із сталими підвалинами культури та духовності. Це усвідомлення унеможливлювало ставлення питання у Донецькому чи Харкавському регіонах про надання російській мові статусу державної. Це повинно було бути закріплено законодавчо. Але новою системою.

Цього літа, у День Незалежності України, група хлопців з НБП Лімонова захопила башту у Севастополі та зробила провакацію на тему належності цього міста Росії та, начебто, проблеми росіян у західних регіонах України та Криму. Саме такі провакації і вносили смуту та розкол у суспільство. Саме вони підтримували та надихали на боротьбу ті тридцять відсотків росіян. Але, не заважаючи на українофобію Лімонова, я поважав його, поважав як людину, яка змогла підняти національний рух, збудувати цей рух з порожнечі. Але, методи Лімонова були схожі на методи Панченко. Я знаю, що Панченко писав йому стосовно провокації у Севастополі. Писав у різкий формі, як завжди. Потім, Лімонов, у книзі “Моя політична біографія” згадував Панченка, як яскравого русофоба. Панченко пишався цим.

Панченко пішов трошки в тінь. Він більш писав книгу.

Саме у цей час я почав думати про необхідність діяти. Я знав, що в обличчі Панченко знайду допомогу - це питання хвилювало його ще більш за мене самого.

Я аналізував ситуацію із національними рухами в Україні та бачив безладь. Надія та опора в обличчі УНА-УНСО згасала. Внутрішні чвари знищували цю організацію (зараз ситуація, здається, покращилась). Був ще Тризуб. Але він був не досить публічним. Україні потрібна була організація на зразок НБП Лімонова, тільки з більш інтелігентним обличчам, з моїм обличчам. В майбутньому, Панченко буде робити спроби надати УНФ своє обличча, світла та темна сторони УНФ не змогли існувати разом та стався вибух, що розколов УНФ на дві частини, одна з яких дуже нагадує НБП. Але це буде ще через три роки.

Україна потребувала людей, які могли стати нащадками ОУН-УПА та взяти у свої руки караючий меч. Людей які думали про націю, а не про Європу. Людей для яких нація була дорожче за гроші та інвестиції.

На прикладі НФН я уявляв схожу організацію в Україні.

Проблеми було дві: проблема відсутності грошей та відсутності розуміння та підтримки з боку населення (не в останню чергу “завдяки“ 30% росіян та номенклатурній владі, яка бояласm створення реакційного руху - це викликало дестабілізацію та депресію).

Я писав про це Панченко, і він підтримував мене.

Потім від нього прийшов пакет, у ньому була червона книжка, а у ній щось на зразок програми майбутньої організації. Програма була досить недопрацюваною, але у майбутньому вона стане основою C татуту УНФ, яку було затверджено 31 травня 2001 року.

Настала осінь. А потім зима. І я зрозумів, що час повертатись на Україну.

Я сказав про це Панченко, який задовбався вже сидіти в Англії - йому тут було не цікаво. Панченко прийняв мою пропозицію з радісттю. Почався новий, 2000 рік. Ми вирішили повертатися на Україну.

Глава дев'ята. Повернення до Києва.

Взимку 2000 року у роздовбаному потязі, який повільно їхав Європою, я повертався до України. Увесь час я потерпав від холоду та алкогольного синдрому. Я пив віски та їв французький шоколад. На Польсько-Українському кордоні зробили “шмон,“ переривали особисті речі та щось шукали. Ситуація в країні становилась все напружнішою, тому всі були перелякані ймовірною провокацією та загрозою посилення впливу західних націоналістів. В мене нічого не знайшли. Всі мої бумаги були вже переслані інтернетом до Києва. Панченко, як мені було відомо, їхав автобусом за два тиждні. Як я знаю, Панченко добирався із пригодами, як виявилось йому не можна було залишати країну (безпідставно згадали справу пов'язану із Голодом), тому через Ла-Манш він їхав у грузовому секторі парому (там перевозили автомобілі, їхати було кілька годин, тому Панченко страждати прийшлось не сильно, хоча він був змушений давати гроші одному з охоронців).

Був холодний ранок. 17 лютого 2000 року. Наш потяг приїхав на Київський вокзал. Скоро повинна була відбутись його координальна реконструкція, тому зараз все ламали та віддірали. Вокзал нагадував звалище будматеріалів. Смерділо майбутнім будівництвом та занепадом.

По вокзалу ходили мусари та товсті баби, що продавали горілку та смажену картоплю. Я не був на Україні півтора роки, вона не зміналась, майже. В очах моїх було щастя, щастя повернення. По обличчу тікли сльози. На вокзалі мене зустріла Аня. Я сказав їй, що повертаюсь і ось вона прийшла зустрічати мене. Ми поїхали маршрутним таксі до неї на квартиру (вона жила одна та навчалася на четвертому курсі на економіста). Прожив я в неї наступних три місяці. Був лише фізичний контакт, почуттів, принаймі з мого боку, не було. Потім вона мене виженула. Як виявилося назавжди. Але це було потім.

Зараз я їхав містом та дивився на нього. За півтора роки стало більше кольорових надписів та англійських літер. Було ще досить рано, тому вулиці були майже порожні як від авто, так і від людей. Усе було сіре: будинки, дорога, люди та їх обличча, небо, сніг.Ми приїхала на квартиру до Ані, яка знаходилася на куті вулиці Полярна. Квартира була невеличка, двокімнатна. Аня знимала її разом із дівчиною з Вінниці (її звали Ала - страшна русофілка, яка корчила з себе інтелегентку та уникала мене, вважаючи нациським покидьком, ну і хєр із нею).

І пійшов до кімнати Ані (де повинен був жити) та розклав свої речі: дві пари джінсів та старенька війстькова куртка. Пішов на кухню. Ми були вдвох. Ала десь ходила. Ми пили каву та їли сир. Здебільшого мовчали.

Біля десятої години ранку і пішов до свого шкільного товарища Сергія Фесенко, що жив біля Мостицького мосту. Їхати було недовго. Я поїхав вісімнадцятим тролейбусом (економив кожну копійку, тому не скористувався маршрутним таксі). Через двадцять хвилин я вже дзовнив у двері Сергія.

Сергій - це чудова людина. Мабуть, таким повинен бути справжній друг. Він не розумів мене у багатьох речах (хоча сам притримувався підсвідомо таких саме поглядів що і я, хоча не захоплювався цим. Це було для нього просто реальністтю, з якою він змирився), але у важку хвилину завжди готовий був допомогти. Він міг не дзвонити мені півроку, і я міг не дзвонити йому, але я знав, що у будь яку хвилину він готовий буде допомогти. Сергій навчанвся на праграміста у “авіаційному.“ Він був справедливий, правдивий, готовий допомогти та позбавленний будь яких почуттів.

Саме до Сергія я переслав інтернетом “Книгу Смути,“ деякі свої статті та статті Панченко (разом із прототипом майбутнього Статуту УНФ).

Сергій зустрів мене із раддісттю. Ми не бачилися півтора роки. Я бачив, що він скучив за мною, а я скучив за ним. Він пригостив мене чаєм із домашнім яблучним пирігом. Також він віддав мені роздруковані папіри та їх копія на дискеті.

Я повернувся до Києва. Скоро повинен був приїхати Панченко. В мене були наші бумаги, в голові була купа ідей та грандіозні плани на майбутнє.

Глава десята. “Альтернатива Богу“ - святий постулат УНФ.

Проблема релігія, як я вже писав, завжди була для мене болючою темою. Я часто до хрипоти переконував опонента у шкідливості релігії та прикривався лютеранством, бо тоді ще соромився визнати те, що я нігіліст.

Мене почали все більше захоплювати питання церкви та духовності сучасного суспільства. На мою думку, зважаючи на реалії сучасного буржуазного суспільства, виникла гостра потреба у його зміненні та переході до так званого пост-буржуазного, чи, як я його ще називаю “пост-релігійного“ суспільсвта. Обгрунтовую я це тим, що сучасному світі, актуалінсть релігійних знань дорівнює майже нулю: технічний прогрес та капіталістичні відносини можуть пояснити будь-яке явище. Тобто, робимо висновок, основна функція релігії - пояснення невідового, дивного, перейшла до техніки. Буржуазне суспільство може пояснити все. Буржуазне суспільство - це секулярізоване суспільство. Але, згідно Фройду, релігія відіграє роль чинника, який тримає суспільство від вибуху. Тобто, можна зробити висновок, що релігія у сучасному суспільстві відігає охоронну роль - вона тримає суспільство від вибиху. Це щит від смути.

Я аналізував ідею отримання порятунку, так званого “перенародження“ через смуту, я вбачав необхідність знищення релігії, як субстанції яка цьому заважає.

Із зникненням релігії, у суспільстві почнеться хаос. Падуть підвалини буржуазного суспільства і прийде смута. Світ змінеться молекулярно. Я не дуже чітко у той час уявляв, що таке змінення світу на молекулярному ріні, я усвідомлював це з часом, процес усвідомлення триває. Але головне, що я мав на увазі, кажучи про молекулярне змінення світу, це зміна свідомості людей, зміна в більш прогресивний, гуманістичний, пост-релігійний бік.

Я ставив собі питання: “Що буде коли зникне релігія, християнсто?“ Я вбачав альтернативу у певній субстанції. Ця субстанція повинна була відігравати роль релігії, як це робила КПРС у СРСР. Я думав про УНФ, думав про те, чи, розмірковуючи гепотетично, в змозі в даних умовах капіталізму субстанція на зразок УНФ відігравати роль Бога? Бути альтернативою йому? Я бачив, що ні. Капіталізм повинен був бути знищеним одночасно із релігією. За цієї умови, молекулярна зміна всесвіту мала статись автоматично. УНФ мало стати чинником, який би призвів до цих змін.

Чи можливо створити УНФ як церкву? Відповідь позитивна, навіть з юридичної точки зору.

За-для утворення церкви (наприклад “Церква УНФ“) необхідно дотриматись чотирьох умов:

1. Релігійна свідомість членів УНФ. Створення певних ідеологічних підвалин, свята віра членів УНФ у тому, що саме їх організація є альтернативою Богу.

2. Релігійна діяльність членів УНФ, по провадженню ідеї алеьтернативності УНФ Богу.

3. Релігійні відносини між членами УНФ та іншими людьми.

4. Певна структурна організація “Церкви УНФ.“ Наявність свого Бога, тобто УНФ, та ієрархічна його побудова.

Навіть з юридичної точки зору все буде вірним.

Мене дивувало, що у сучасних умовах, навіть за умов наявності сучасної релігії та капіталістичного устрою, УНФ мало змогу стати церквою. Питання лише полягало у сфері впливу цієї церкви. При даних умовах вплив був би не значний. Бо була конкуренція з боку інших церков. Тому конкурентів потрібно було знищити.

Це були мої ідеї, які зароджувалися ще а Англії, а своє формування отримали у Києві. Ці ідеї лягли основою, стали підвалинами майбутньої субстанції під назвою УНФ. Ці ідеї я виклав у багатьох своїх статтях, але, основною з них є стаття під назвою “Альтернатива Богу.“ Ця стаття була першою, у якій я виклав цю ідею. Написав я її у холодну ніч з 21 на 22 лютого 2000 року на кухні в Ані. Я пив каву та їв яблучний періг і писав майбутню історію.

Глава одинадцята. Міркування щодо розвитку духовності в умовах капіталізму.

Населення будь якої капіталістичної країни можна поділити на три шари: експлуататори, експлуатовані та байдужі. До байдужих та експлуататорів відносяться інтелегенція, військові, державні чиновники. Експлуатовані - це так званий пролетаріат. Капіталізм втягує у себе людину, демонструючи з телевізора, що навіть експлуатований за умов праці та бажання може стати експлуататором. Насправді, цього бути не може. Перехід з шару у шар може відбуватися лише на рівні байдужий-експлуататор. Це як певні касти. Також, дуже легко стати експлуатованим. А ось з експлуатованого вибиться в верхній шар неможливо.

Хоча я і проводив останні роки у злиднях, я не можу сказати, що опинився у класі експлуатованих. Цим я повинен дякувати своєму походженню. Моя свідомість допомогала мені бути незламним. Але, багато часу я спілкувався із експлуатованими, і дякую долі, що так стало, це дало мені безцінний досвід та допомогло більш широко проаналізувати проблеми капіталістичного суспільства та питання які воно породжує.

Як я вже зазначав, капіталістичний світ манить, але це є справжньою пасткою. Місто впускає у себе людей із провінції (де вони здебільшого зберігають статус байдужих) і перший час піклується про них, все більше втягуючи у себе, показуючи своє багатство, свій аромат. Людина вважає, що міф про те, що людина у капіталістичному суспільстві може зробити себе сама, не залежно від соціуму не є міфом, а є дійсністтю, втрачає розум та кидається у це суспільство. Тоді схема діє дуже просто та ефективно.

Спочатку людина працює, має роботу та непоганий заробіток, але, в один “чудовий день ” , вона втрачає роботу - обумовлено це все просто - конкуренція та капіталістичні відносини. Людини здогадувалася про ці поняття, але вважала їх абстрактними субстанціями, а не матеріалізованими. Потім людини живе деякий час на державні субсидії, але, з часом, їх виплачувати припиняють, людина йде шукати роботу та знаходить її, але гіршу за попередню. А потім все продовжується знов. Так, з плином часу, людина вже перебивається тимчасовими заробітками, у гіршову випадку втрачає оселю. Людина пиячить, опускається фізично та духовно, деградує. Людина втрачає віру у прекрсне та духовне. Цій людині вже стають байдужими проблеми світової глобалізації, чи, на приклад, “росіян в Україні.“

Зараз подивимось на суспільство вцілому.

Маленька дитина народжується у родині, де окрім її та її батьків є ще дві, більш дорослі дитини. Їх мати цілими днями борсається із ними, батько тим часом ходить працювати. Батько втрачає одну роботу за іншою, починає пиячити, пропиваючи таким чином останні гроші які були в родині. В родині все більше та більше сваряться. Маленька дитина, яка тількі формується, і навколишній соціум (яким безперечно є його родина) бачить кожен день: п'яних маму та тато, тато пиздить маму, мама плаче, мама та тато лаяться тощо.

Дитина ходить на вулицю та бачить: безногих калік що випрошують гроші, ветеранів що риються у смітниках, старших хлопців які п'ять пиво та матюгаються.

Вже у маленькому віці дитина починає формуватись згідному нормам соціуму що оточує її.

Потім, коли дитина вирастає, вона поповнює шар експлуатованих.

Я питаю себе, чи можливий розвиток духовності у капіталістичному суспільстві, де експлуатовані становлять дев'яносто відсотків його населення, де діти з самого народження бачать лайки, бійки та п'яних батьків. Чи можливе внесення духовності в їх голови? Чи можливо спиратись на них, під час великих революцій, коли цих людей не турбують ані проблеми релігії, ані монополізації ринку?

Я вбачаю що ні. Тому, необхідність знищення капіталізму, як субстанції що породила шар експлуатованих є конче необхідною. Тількі із знищенням капіталізму є можливою перебудова світу.

Повернувшись на Україну, я бачив це все. Це все в Україні було більш чітко виявлено, менш завуальоване ніж в Англії чи Амстердамі. Я бачив цю гірку правду і серце моє наповнювалось гнівом за людство.

Глава дванадцята. Російське питання. Міркування щодо поняття “нація“ та “держава.“

Я вже писав, що перебуваючи в Амстердамі, я торкався так званого “російського“ питання.

Взагалі, є чотири субстанції в яких я вбачаю небезпеку: релігія, капіталізм, Росія та жиди.

Як я писав у книзі “УБН нашого часу“, я був страшенним русофілом, коли був малий. У цій книзі я детально описую зміну свого світосприйняття та моє перетворення з русофіла та русофоба. Не буду детально зупинятись на цьому зараз, хочу лише тезісно наголосити деякі положення та додати події останніх місяців.

Після того, як велика імперія розпалась, багато хто з нас зітхнув із полегшенням мовляючи, ніби то ось ми заживемо вільно, самостійно. Ті хто вважали так, чи вважають до сих пір, що вже безглуздо з точки зору останніх подій, можуть сміливо віднести себе чи до політично-неосвідченних людей чи до повних утопістів-ідеалістів. Скажить мені, а у чому проявляється наша незалежність, якщо дивитись на реалії сучасного життя? З культурної точки, зору на нас давить величезна маса русофілів, і ще страшніше те, що вони мають українське громадянство, називають себе українцями, вирішують наше з вами майбутнє шляхом виборів ти впливають на усі сфери життя з такою силою, про яку ми не маємо права навіть мріяти. У той же час, з їх вуст ллється ода Москві. З іншого боку, Росія не змірилась із нашою незалежністтю. Це як гра кішки із мишою, Росія нас тіки трошки відпустила, але готова у будь який момент накрити нас своєю лапою і зжерти. Росія завжди хворіла на “комплекс імперіалізму”, і хвороба не зникла – вона прогресує. Це стає можливим через злочинний режим Кучми, який не треба поділять на особи - Кучма, Потебенько, це є цілий режим, це система - відлагоджена та продумана у кабінетах Кремля.

Треба пам'ятати, що Росія з самого свого початку була ІМПЕРІЄЮ, і імперських дух буде ВІЧНО жити в ній. Яскравий приклад, це війна у Чечні, яка є жахливими порушенням як прав людини, так і норм міжнародного права.

Минулого літа (я писав це у березні 2000 року), група нацболів Лімонова захопила башту у Севастополі. Офіційна Росія зайняла позицію нацболів, тобто підписалась під їх заявами, які зводилися до того, що Севастополь повинен належати Росії. Ми бачимо яскравий приклад порушення однією державою норм міжнародного права стосовно територіальної цілісності суверенної держави.

З нашого боку залишаються лише одиниці, одиниці свідомих, справжніх синів та дочок своєї країни. Ви знаєте про кого Я. Але система придушує їх, закриває їм рота та готова знищити їх у будь-який момент. І тільки Ми - національно свідомі люди - можемо взятися за руки, якщо треба взяти зброю, та дати відпір так, як це робили наші діди та прадіди.

Постає гостра необхідність порушення “російського питання,“ бо з плином часу воно набирає все більш загрозливих форм.

Я закладав це питання в основи майбутньої організації УНФ, бо вбачав у Росії як зовнішню, так і внутрішню загрозу.

Зовнішня загроза полягала у імперських поглядах цієї країни та постійному як економічному, так і духовному впливі на нашу країну.

Внутрішня загроза (мабуть найбльш небезпечна, бо не до кінця усвідомлена) полягає у тому, що біля тридцяти відсотків громадян України є росіянами, які, безперечно, клали на Україну як на країну української нації.

Тут постає питання, яке багато часу турбувало мене, це розрізнення між НАЦІЄЮ та ДЕРЖАВОЮ. Постає висновок, який принаймі я зробив сам для себе: можна не любити Українську Державу, яка у своє поняття включає і гнилий соціум, і тридцять відсотків росіян і злочинний режим Кучми, але потрібно любити Українську Націю!

Саме українська націє є тим надбанням, яке змушує моє серце горіти вогнем гніву та гордості, саме у понятті нації вміщується історія, духовність, наукові та культрні надбання, великий та багатостраждалий народ. Любити свою націю та святий обов'язок кожного УКРАЇНЦЯ, воювати за неї - свята справа. Українська нація – це плацдарм майбутнього розвитку та становлення тієї держави, про яку ви мрієте.

Українську Державу треба розуміти як зовнішній прояв стану нації на певному історичному етапі. Зараз Українська Держава існує у вигляді хвороби Ураїнської Нації, яку треба лікувати вогнем.

Глава тринадцята. Короткий аналіз першої половини 2000 року. Єврейське питання.

Перша половина 2000 року пройшла для нас - батьків-засновників УНФ Миколи Потораки та Павла Панченка - жваво та напружено. Треба хронологічно зупинитись на деяких моментах, до того періоду, доки я жив на квартирі в Ані.

Як вже зрозуміло з попередніх глав, приїхавши до Києва, я відразу засів за написання різноманітних статей та роздумів, які мали бути ідеологічними підвалинами УНФ.

У своїх працях я досліджував питання релігії, капіталізму, проблеми росіян в Україні та проблему єврейства, у космополітичному розрізі.

Написавши до середини квітня кілька праць з цих питань, я почав писати майбутній шедевр “УБН нашого часу,“ в основу якого були покладені вже написані раніше праці і буде покладено ще багато статей, у яких викладаються мої міркування стосовно вищезазначених питань та тих питань, які може і не становлять для мене такого глобального значення, але є похідними.

Проблему єврества, так зване “єврейське питання,“ я почав досліджувати досить несподівано. Треба чесно зізнатися, що раніше я не відносив себе до антисемітів, і не вбачав в євреях нічого особливого. Розуміння, як прозріння, приходить з часом.

З самого дитинства я багато спілкувався з євреями (у книзі “УБН нашого часу“ це детально викладено), бо жив у так званому районі “інтелігенції“ - це район “хрущьовок“ на Вишгороді, де здебільшого жили такі категорії як: військовослужбовці та їх родини, лікарі та вчителі. Як відомо, серед лікарів та вчителів переважають євреї. Не буду впадати в питання історії і значення євреїв для історії всесвіту, це питання дуже добре розкрито в багатьох авторів, хоча б у тому ж “Mein Kampf.“ Питання єврейства зараз я хочу проаналізувати з більш загальної позиції, спираючись здебільшого на період сьогодення. Це питання буде ще підійматись як у цій книзі, так і в інших працях.

Як вже я казав вище, з євреями я спілкувався з самого дитинства, і почав помічати різницю між ними і слов'янинами (тоді для мене не було різниці між росіянами та українцями). Головне, що я помічав у євреях, полягало у наступному: від євреїм смерділо та все, що належало їм, було у якісь незрозумілій субстанції схожій на жир, в євреїм були виразні та добрі карі очі. Взагалі, зовнішній вигляд євреїв та їх поведінка була такою, що спонукало до довіри до них, всім своїм зовнішнім виглядом та поведінкою вони виражали свою турботу про тебе, свою любов та повагу. Було ще дві речі, які потрібно сказати характеризуючи євреїв: з ними було марно дискутувати на будь яку тему, бо вони завжди м'яко чи уходили в сторону від теми чи погоджувалися на словах з тобою, хоча на наступний день коли ти нагадував їм їхні ж слова, вони робили здивовані очі та дивувалися, що сказали таке, ставлячи тебе у положення дурня та вигадника. А ще, євреї дуже любили свою родину (особливо маму) та не любили країну, яка дала їм свій притулок.

Раніше у євреях я помічав лише добре. Коли я почав формуватися як антисеміт? Мабуть, у той самий час, як почав формуватися як русофоб.

Я багато читав у ті часи (кажу про період починаючи з 1998 року) та ще більше спілкувався із євреями. Саме спілкування, життя та спостереження їх життя розкривали мені очі.

Першими відчуттями моїми був жах, жах того, що не бачив цього я раніше.

Я почав читати літературу присвячену єврейству, я почав читати книжки з історії. І жах все більше охоплював моє серце. Жах того, що не розуміємо ми серед кого живемо.

Яскраво запало у мою пам'ять одне оповідання, з життя американських колонізаторів.

Воно зводилось до наступного: колонізатори їхали підкорювати нові землі, приблизно у кількості двадцяти візочків. З самого заду цього обозу їхав самотній возик у якому була єврейська родина. І ось, з'являються нові землі, на яких, за думкою колонізаторів, можна заснувати нове місто. Починається робота. Всі будують будинки, кладуть дороги, вирощують овочі та ходять на полювання, тільки євреї на краю нового міста створюють щось на зразок салуну. Вони не працюють, не будують та не ходять на полювання. Вони вимінюють це все на самопал, вони продають цей самопал. І ось, минає час, і містечко вже знаходиться під контролем цієї єврейської родини, під владою самопалу, який вони дають у борг. Проходить кілька років і все містечко вже знаходиться у фінансовій залежності у єврейської родини. А потім, коли у містечку обирають владу, не важко здогадатись, що владу дістають саме євреям.

Але, я обіцяв не торкатись історії.

Отож, для себе я зробив кілька висновків:

1. Євреї - це хитра та безсердечна нація, яка заради влади та грошей здатна на все.

2. Євреї будь якої країни чхали на цю країну! Вони лише можуть брати державні дотації та підривати країну та націю з середини.

3. Якщо не спинити євреїв зараз, якщо надати їм владу, то вони, як нація що вважає себе “богоподібною“, знищать усі інші нації, перетворивши увесь світ на Велику Єврейську Імперію, а інші нації, як другосортні, будуть позбавленні будь яких прав та зведені до рівня рабів.

Це розумів Адольф Гітлер, він передбачав ці жахливі наслідки і намагався врятувати світ, нажаль він програв через безглуздий гуманізм суспільства.

Упродовж всього свого життя я натикався на євреїв та мав із ними справи. Можу сказати, що вони приспали мене, як приспали увесь світ.

Хочу процетувати “Mein Kampf“: “борячись за знищення євреїв, ми боримося за святу справу.“

Повернемось до аналізу подій цих місяців.

У цей період Павло Панченко почав вести активну співпрацю з націонал-патріотичними силами України, зокрема із УНА-УНСО (тоді вже без Корчинського, який пішов три роки раніше та був не зрозуміло визнаний керівництвом УНСО після цього - замість того, щоб навічно вписати його ім'я в літопис організації, його було названо зрадником. Кажу про це, бо так мені офіційно повідомили в УНСО, у 2001 році я мав деякі справи і просив в них підтримки, УНСО офіційно заявило мені невдоволення тим, що УНФ підтримує пана Корчинського, тоді я зайняв ліберальну позицію вичікування.)

Павло навіть вступив в їх ряди під псевдонімом Андрійко Воля. Він ходив маршами, ходив на мітінги, навіть поривався їхати воювати до Чечні чи Придністров'я, я ледь стримав його. Панченко був безбашною людиною і лише моя розсудливість іноді рятувала його від необдуманих вчинків. Детально про це я не можу розповісти, бо Панченко, як я вже зазначав, не видавав свої справи. Знаю лише, що перебуваючи у лавах УНСО вім отримував бойові навички та, чи було це його хрещенням, сказати не можу. Кілька разів він потрапляв до СІЗО, що набридло йому, і Панченко із бійця знов перекваліфікувався на інтелектуала.

Ми часто бачилися із Панченко у ті часи. Він пропонував мені вступати до УНСО, казав що це цікаво. Я не хотів.

А ще в мене не було грошей, зовсім. Я жив на гроші Ані, через що, зрозуміло, в нас виникало багато суперечностей. Я завжди інтелегентно поводився із жінками, тому ніколи не відповідав не її грубість. Одного вечора ми занадто сильно навіть для нас посварились і вона сказала, щоб я йшов геть. Це було друге червня. Після цього ми втратили один одного назавжди. Вона не зрозуміла мого генія та не захотіла чекати. Може вона зробила правильно, бо була оптимісткою і вірила у стабільність. Що буде зі мною через кілька років я не знаю, бо життя моє не має стабільності. І я щасливий таким життям.

Я почав шукати собі житло, коли познайомився із Василем Греком.

Глава чотирнадцята. Мій учень Грек.

Грек став моїм учнем, я може про це з гордістю казати. Я можу пишатися тим, що виховав людину, що створив одну із самих потужних ланок УНФ у місті Каховка, наше членство у кращі дні досягало там сімидесяти людей!

Коли я зустрів уперше Грека, це був справжній москальскій приблядок, який не мав нічого святого і приїхав до Києва з метою лише набрати як умога більше грошей.

В офіційних документах УНФ говориться, що ми зустрілися із Греком у 1998 році, це не правда, ми зустрілися у 2000 році. Цифра 1998 року стоїть, бо так захотів Панченко, переслідуючи якісь власні інтереси. Я не став йому перечити, бо цей факт не відіграє великого значення. Це важливо лише для істориків.

Я знаю лише те, що у червні 2000 року зустрів Грека, коли робив спробу поступити на юридичний факультет університету імені Шевченко, туди ж, на юридичний факультет, Грек переводився із Академії Управління.

Вперше я його побачив, якщо не помиляюсь, 10 червня 2000 року, на ньому були світлі джінси, світла футболка та він мав довге темне волосся. Ми зустрілися з ним у кафе університету імені Шевченко, він пив каву та їв млинці. В мене було мало грошей, тому я взяв собі лише чай із цукром. Було багато людей, і місто було лише біля Грека, тому я підсів до нього. Почали розмовляти, він розповів мені, що лише чотири роки тому переїхав із Росії до Каховки (батько в нього був військовий, тому його спіткала доля усіх тих, хто належить до родин військових - багато подорожувати). Виявилось, що він вже другий рік перебував у Києві, політикою цікавився слабо, пиячив та намагався знайти гарну роботу, щоб зашибати гарні гроші. Не знаю чому я зупинився саме на ньому - звичайний хлопець, який хоча бачив світ, але не міг відрізнити русофобів від русофілів. Але щось перемкнуло у мені, і я відчув до нього батківські почуття. До того ж, в нього була квартира, яку він знімав на вулиці Полярна (як раз звідти мене виселили). Я побачив у ньому якусь силу і подувам, що саме таке людина потрібна майбутній організації.

Якщо б УНФ складалося лише з інтелектуалів на зразок мене та Панченко, прогресу б не було. Нам були потрібні звичайні люди, які б мали життєву енергію та мали змогу втілювати в життя ідеї які генерували Поторака та Панченко. Нам були потрібні люди із помилками та почуттями. Звичайні люди, а не такі сверхлюдини, якими ми були із Панченко.

Ми з Греком вийшли з приміщення університету та покрокувалу у сторону кафе “Зустріч,“ де взяли собі по два чебуреки та по двісті грам горілки “Мисливські забави.“ Атмосфери становилася все теплішою та розкутішою. Грек почав жалітися мені на своє життя, на те, що не бачить його сенсу.

Як виявилось, Грек був членом ПРП (Партія “Реформи і Порядок“ під керівництвом пана Пензеника), і знаходився у керівництві однієї з молодіжних ланок мінського району міста Києва. Як казав Грек, корумпованість партії сягнула жахливих розмірів, ідеологічний дух був майже на нулі. Більшість з членів (у тому числі керівницвто на рівні Київського осередку партії на чолі з паном Очередько) були байдужі щодо проблем партії та її невтішних політичних перспектив (на той час рейтенг партії ледь сягав двох відсотків). Усі (у тому числі і Очередько) займалися набиванням кишень партійними грошими, які пан Пензеник виділяв на розбудову партії, але більша частина яких зникали у кішенях її членів. Грек розповів мені, про так зване вербування членів, часто до партійних списків вносилися “мертві душі,“ і цифра розміром у п'ятнадцять тисяч членів була явно завищєною.

Хоча я вже був синенький, але мене охопило почуття огидності - огидності до колишніх номенклатуршиків (до яких безперечно відносився Очередько), огидність до так званих молодіжних партійних організацій членами яких були хлопці та дівчата з “покоління пепсі“ (моє трактування покоління пепсі та розповідь про його життя можно прочитати у книзі “GEBET FUR ODLAND“), огидність через те, що країну дурять, що гроші замінили почуття політичної гордості. Грек все розповідав мені, казав, що сам займається цим, бо не можна по іншому існувати. Я розумів його - я жалів його та злився на нього. Тоді я остаточно переконався, що треба брати його до себе в учні, треба рятувати його, бо в Україні може з'явитися новий номенклатурщик.

Я почав розповідати Греку про капіталізм, смуту і пост-релігійне суспільство. Здається, що він трошки розумів мене - алкоголь відкрив його підсвідомість до сприйняття істини.

Ми вийшли з кафе вже п'яні та, ледь тримаючись на ногах, рушили у сторону метро Хрещатик. По дорозі до нас причипилися менти, і нам прийшлось давати їм гроші, щоб не провісти ніч у “мавп'янику.“ Грек дав здається десять гривень.

Я сказав Греку, що мені немає де жити. Грек був вже синій, тому запропонував переночувати у цю ніч в нього (якщо був би він тверезий то міг послати мене).

Ми приїхали до Грека та почали пити самопал. Я знов розповідал йому про смуту та капіталізм, розповідав йому про проект УНФ. Я бачив що Грека це цікавить, бо він вбачав у УНФ можливість розкрутитися.

Я розповідав йому про безперспективність перебування у ПРП та перспективність УНФ. Він був вражений тим, що я розповідаю. Вже наступного дня він викинув свій партійний квиток, а я переїхав жити до нього - за тридцять доларів на місяць.

Квартира була звичайна та невибаглива : дві кімнати, кухня та туалет із ванною. Знімали ми квартиру в злої бабки, а поруч жили не менш злі сусіди, які часто стукали до нас у двері, коли ми, напившись, врубали посеред ночі “Сокиру Перуна.” Одного разу вони викликали міліцію, і мені, п' яному, було потрібно давати обіцянку, що такого більш не буде. Ми жили весело.

Я вчив Грека своїм ідеям і він уважно слухав мене. Я став його вчителем. Грек навіть написав чудову книгу “Куди ми йдемо?“ Вона була по-дитячі наївною, але теплою - від душі. Я пишаюсь тим, що зростив могутнього націонал-патріота.

Ми пройшли з Греком все : іздили до Мінскька, билися із ментами та комуністами, пили горілку та співали пісні.

Саме Грек (це буде трошки пізніше) допоміг організувати найпотужніший осередок УНФ у Каховці, де він головував.

Грек – ідеальний учень, він завжди підтримував мою позицію, коли в нас були суперечки із Панченко. У момент коли була загроща розвалу він залишився зі мною.

Глава п'ятнадцята. Літо 2000 року. Каховка.

Минув тиждень і Грек вдало перевівся на юридичний факультет університету імені Шевченко. Я вдало склав іспити та поступив на заочне відділення. У нас було ще достатньо часу до осені, щоб відпочити та підготувати деякі матеріали стосовно майбутньої організації.

Я поступив дуже легко, хоча конкурсу на юридичний факультет (якщо я хотів навчатися безкоштовно, а речі про те, щоб платити більше двох тисяч доларів на рік не було), склавши на відмінно українську літературу (творчість Івана Драча) та історію України (соціал-демократичні погляди Франка та діяльність СС Галичина). Грек переводився з іншого вузу, йому було легше, тим паче поступив він на контрактній основі.

Літо 2000 року було спекотне та депресивне. Я працював над ідеологічними засадами сидячи у своїй кімнаті та пив пиво. Грек здебільшого лазив містом та шукав місце де можна було заробити зайву копійку. Працював Грек чи кур ' єром чи рахував людей у магазині, робив малоцікаву та не інтелектуальну роботу. Панченко пропонував нам працювати на ринку “Юність” – охороняти від чорномазих вночі горілку, платили по десять доларів за ніч, та робота була небезпечною для життя, до того ж, за вкрадену горілку ти мав виплачувати із своєї власної кишені. Панченко бухав у себе на Харківському масиву. Усі були сонливі наче мухи, над містом нависла зловісна хмара депресії. Іноді до нас приїжджав Голод.

В кінці літа він одружився. Ми були присутні на його весіллі. Їли, пили та вітали молодят. Подарували йому від нас – мене, Панченко та Грека – микрохвильову піч.

Але, здебільшого, було нудно та робити окрім як працювати над ідеологією не було чого. Працювалося тяжко через спеку.

Я відчував необхідність нових вражень та нових пригод.

Одного дня ми вирішили піти на природу та обговорити деякі деталі майбутньої організації. Як раз у Києві перебував Голод, тому момент був добрий. Ми накупили пива, горілки, сардельок, сала та крумплі. Вирушили у ліс за інститутом “ Молока та м'яса ” . Розвели вогнище та почали бухати та балакати. Потім до нас приєдналися мої знайомі скіни із Дарниці, які принесли із собою каністру самогону. Пили довго, вже почало темніти і серед лісочку лежало з пів-дюжини тіл. Ми з Панченко рушили у пошуках кращої долі як герої романів Жюля Верна. Повзли лісовими стежками натикаючись макітрами на кущі та дерева. Потім Панченко впав у яму, я поміркував та вирішив, що витягати його з ями було не разумно – у ній міг опинитися і я. Замість того, я поповз до того міста, де, як я вважав, мали бути наші. Наших я не знайшов, бо заблукав. Повзав довго. На небі вже були зорі коли я відключився.

Зранку я прокинувся на міському смітнику: у рваних джінсах, брудних чоботях та із голим торсом. Голова боліла, під очами були чорні плями. Поруч ходили бомжі та пацюки. Я злився із загальною картиною, тому на мене ніхто не звертав уваги.

Я встав та вирушив на Харківський масив. Люди дивилися на мене : хто з огидою, хто з жахом. Мені було соромно, але зовсім трошки.

Без пригод я добрався до квартири Панченко, де вже були Голод та Грек - вони пили мартіні, Панченко блював. Мені налили мартіні також, я випив. Потім ми сиділи та грали у шахи (Панченко був майстром спорту з шахів). Так і минув день.

Це були нові враження, це був рух який породжував життя, це був драйв. Коли є драйв, у мене з'являються нові ідеї. Мене це надихнуло, і наступного дня я із подвійною енергією та новими ідеями сів писати.

Але, спекотна погода потроху добивала нас у цих бетонних хащах будинків. Голод кудись знов зник. Страшенно хотілось напитися.

Тоді я вирішив, що необхідно змінювати навколошній пейзаж. Я викликав до себе Панченко та Грека. Я запропонував їхати до містечка Грека Каховки, що знаходилось біля міста Херсон. Там можна було поплавати, там були нові люди та нові колорити. Там не було цих клятих машин та бетонних будинків. Там душа та тіло могли трошки відпочити від буденного життя.

Грєк сказав, що це питання часу, і він все владнає до вечора. Так і сталося, вже ввечері Грек зайшов до моєї кімнати, де ми з Панченко пили пиво та розмовляли про Енгельса, та сказав, що все гаразд - його тітка Галя поїхала на два тиждні на море і у нас є вільна двокімнатна квартира у самому центрі Каховки.

Це було 25 червня. Наступного дня Грек поїхав на Київський вокзал та взяв три квитки на потяг “ Київ-Херсон” на 27 число. Ми почали збиратися у нову пригоду.

Я погидав у сумку джінси, плавки та футболку. Панченко взяв фотокамеру.

27 червня ми зайшли у своє купе з ящиков пива “ Оболонь” та пакетом із таранькою. З нами ще їхала дівчинка на ім'я Свєта, яка тіки поступила на перший курс і зараз поверталася додому у Херсон. Ми пригостили її пивом. Так і їхали: пили пиво, їли рибу та співали пісні під гітару (Пачненко непогано грає). Біля четвертої раку Панченко почав лізти до Свєти з явним наміром її виїбати, та ми з Грєком відбили це янголятко від цього п'яного бугая. Не лягали аж до самого ранку, коли у сьомій приїхали до Херсону. Свєту зустрічала мама, і ми віддали їй дівчинку із алкоголічними набряками під очима.

Ми взяли маршрутку, заплатили по десять гривень та поїхали до Каховки, півтори години насолоджуючись красотами Херсонщини.

Біля дев'ятої приїхали до Каховки, де були чотири дні.

Каховка дуже не схожа на провінційне місто, принаймі її центр. Місто більше нагадувало мені Ужгород чи Віддень : чистенькі вулиці, зелені насадження, багато затишних кафе. Люди у Каховці типове провинційне бидло - вони забиті та малоосвічені. Саме у Каховці, з її наївними людьми, з яких можна було виліпити те, що тобі було потрібно, я побачив чудовий плацдарм для створення майбутньої організації. Грек користувався у Каховці повагою та мав авторитет (навіть сам факт, що він навчався у Київі підіймав його авторитет до небачених висот). Мине рік і в Каховці буде створено найпотужнішу ланку УНФ в Україні.

Є ще в Каховці район Свєтлова, схожий на нашу Троєщіну – там живе пролетаріат та бандюги. Вони зовсім не працюють, а живуть як тварини – їдять, п ' ють та спарюються. Це так, відступ за-для передачі місцевого колориту.

Ці дні я ходив Каховкою, спілкувався із людьми, узнавав їх ставлення до існуючого режими Кучми та ставленні до глобалізації економіки (мало хто з них розумів суть цієї проблеми). Я сидів у кафе ти пив пиво, яке тут було дуже дешеве в порівнянні із Києвом. Ми іздили за місто та робили шашлики. Пили домашнє вино. Я насолоджувався життям, набирався сил та вражень.

Бачив я і погані сторони у Каховці: неосвіченність людей, відсутність роботи, забитість інших її районів у порівнянні із центром, відстутність свіжих газет - відсутність доступу до інформації та відсутність її альтернативи.

Каховка була ідеальним містом для початку політичної кар'єри та впровадження у життя великих ідей.

Я залишав Каховку із жалем, але твердо знав, що обов'язково повернусь сюди. У моїх планах Каховка стала одним із центрів українського націонал-патріатизму.

Були перші дні спекотнього липня 2000 року коли ми повернулись до Києва.

Все літо ми працювали : ми з Панченко над майбутньою ідеологією (Панченко доробляв свій проект майбутнього Статуту УНФ), Грек заробляв гроші працюючи то кур'єром то ще кимось. Також Грек підтримував зв'язок із Каховкою та починав по трошки наводити там зв'язки працюючи на перспективу.

Літо потроху линуло у далечінь. Було весілля Голода. Були гулянки у лісу із горілкою та шашликами.

А потім прийшла осінь.

Глава шістнадцята. Гонгадзе.

У цьому році у лісі під Таращою було знайдено тіло без голови. Це тіло возили на багато експертиз у багато країн світу, індефіковано його було лише після того, як генеральний прокурор України Потебенько пішов геть, а його посаду зайняв Піскун. Приналежність тіла було встановлено лише у 2002 році, після того як Кучма відчув, що необхідно йти на компроміси із опозицією. Тіло належить журналісту Георгію Гонгедзе, який зник 16 вересня 2000 року. За повідомленням Піскуна смерть Георгія настала у зв'язку із відсіченням голову - смерть жорстока та дика. Гонгадзе працював у газеті “Українська Правда“, яка була своєрідним рупором опозиції. Це був справжній голос народу. Георгія було вбито, тим самим було остаточно дано негативно відповідь на питання “ чи є в Україні демократія, свобода слова тощо”. Не бачу необхідності писати детально про Георгія - я знав цього хлопця як автора, читав його статті, безмежно поважав та продовжую поважати. Молитись за нього та його справу. Георгій назавжди вписав своє ім'я в історію України. Саме із його ім'ям пов'язан початок активних дій опозиції. Забігаючи вперед скажу, що я сам брав участь у цих діях, продовжую брати в них участь. На імені Георгія робили гроші та політичний капітал, ім'я Георгія Гонгадзе стало тороговельною маркою. Одні боролися за його ім'я, інші прикривалися ним заради власної корості. Було вбито та пересаджено по тюрмах багато людей. Але, як кажуть, процес пішов. Народ розірвав кайдани та зняв рожеві окуляри. Коли я пишу ці строки, я ще не знаю чим це все закінчиться, я не хочу чекати цього закінчення, бо це, на мою думку, переживе всіх нас, це буде війна поколінь. Я не знаю, що буде із майором СБУ Мельниченко, якому я у відкритому листі від УНФ пропонував вступити в ряди УНФ, він вибрав соціалістів Мороза - це його справа.

Після того як з'ясувалося, що Гонгадзе вбито (це стало відомо ще два роки потому завдяки альтернативним та зарубіжним експертизам), Україну накрила хвиля смути. На вулицях з'являлися пікети та наметові містечка. Я був щасливий - виходив кожного ранку у місто та бачив хлопців з УНСО, бачив скінхедів, бачив непокору. Я був радий, це все нагадувало анархію. Як відомо, смута породжує анархію. Це було чудово.

Я читав Шевченко та Франко. Люди рвали кайдани та йшли. Знаходив багато відповідей та пророцтв.

З'являлись нові потужні лідери (лідери не були новими але вони народжувались по-новову): Тимошенко, Мороз, Хмара, Лук'яненко. Знов на політичній сцені з'явився Корчинський, який провів посеред Хрещатику яскраве театралізоване шоу, імітуючи московську Червону площу та мавзолей, де замість “ЛЕНИН“, було написано “ЛЁНИН.“

У країні з'явився драйв і цей драйв надихав мене. Я приймав участь у багатьох шоу, які влаштовували всім містом. Так проходила ця осінь. А ще, я знайомився із новими людьми та отримував нові враження, самі ці враження були покладені в основу книги “GEBER FOR ODLEND.“

Відчувалось, що це лише приготування, навіть яскраві театралізовані шоу на зразок того, яке організував Корчинський.

Ми також зробили щось на зразок мітингу. Я, Грек, Панченко та Голод намалювали на ватмані літери які склали: “Кучма - злодій, а злодій має сидіти!“ Ми одягли чорний одяг та важкі чоботи. Йшли вулицею Прорізною та співали гімн Ураїни. Зараз аналізую це, і визнаю як це виглядало дико та смішно, а ще досить ефектно. Кінчилось все тим, що вже через десять хвилин за нами бігли менти. Добре, що нам вдалось втікти. Наш “мітинг“ був не санкціонованим, тому менти мали законні підстави відбити нам нирки.

Ми збирались на квартирі у Грека та багато розмовляли про те, що відбувається. Я бачив як палають очі в хлопців. Я відчував, що вони готові вийти на вулиці та йти разом із усіма. Ми відчували, що стаємо єдиною командою.

Саме у цей період почались перші етапи партійного будівництва.

Глава сімнадцята. Партійне будівництво: перші етапи.

Для створення політичної, чи принаймі громадської організації необхідні певні ланки, певні осередки які б були підкріплені не лише ідеологічно, які б були підтримані і людським ресурсом.

Всі мої ідеологічні праці (як і праці Панченко, який вже майже закінчив працю над Статутом майбутнього УНФ, так і деякі намагання працювати ідеологічно, може не зовсім вдалі, Грека) мали велечезне значення. Але ж, письмові ідеї, як писав Гітлер, не могли створити революції, а могли лише констатувати її. За-для революції був необхіден людський ресурс. Нам були потрібні звичайні люди - тобто люди які перебувають у натовпі та ототожнюють себе із натовпом, які є звичайними людьми, так званими вівцями, які чекали на свого хозяіна (цю проблему я детально описував у “Книзі Смути“.) Ми з Панченко були хозяєвами, сверхлюдьми, тобто людьми які відокремилися від маси, від натовпу, припинили бути вівцями та створили власну ідеологію, ми були приречені та обрані історією для того, щоб захоплювати натовп, маси. Саме мистецтво керувати натовпом, людьми які не відокремилися від натовпа, підкріпленне значним ідеологічним надбанням, мало допомогти нам творити майбутню революцію.

Грек не був сверхлюдиною, як назвав би нас з Панченко Ніцше, бо Грек перебував у нашій владі, під нашою волею знаходилась його воля. Грек був нашою зброєю - зброєю революції.

8 листопада Панченко відбув до Москви на зустріч із Міхалковим. Панченко захоплювався Міхалковим, який за-для фінансування своїх фільмів підтримував “палача,“ який гнітив російський етнос. Панченко захоплювало усе те, що було пов'язано із насильством та гнітенням. У ці дні Міхалков давав прес-конференцію і Панченко бажав поспілкуватись з ним ближче.

Голод поїхав до Манчестеру, в нього там були справи пов'язані із невеликою забаргованністтю його колишніх працедавців.

Ми залишилися у ці дні із Греком удвох у Києві, часи були смутні, тому я вирішив не гаяти час та почати створення першої ланки майбутньої організації.

За ті місяці що минули з нашого візиту до Каховки, Грек не сидів склавши руки, він працював на цій ниві та наводив зв'язки. Як я вже казав, Грек у Каховці був шанованою людиною, в Грека там було багато друзів, багато колишніх однокашників.

Взагалі, специфіка маленького містечка полягала у тому, що кожний знав про кожного майже все, і кожний був принаймі товарищем іншому. Враховуючи те, що Грек навчався в Київі та його шанували, він мав на місцеве бидло певний вплив.

За останні місяці Грек кілька разів їздив то Каховки, зустрічався із людьми, возив їм ідеологічні праці Панченко і Потораки, презентував свою книгу. Грек розповідав людям про те, яка наша майбутня організація є шанованою і впливовою, розповідав про майбтні перспективи пов'язані із владою і грошми, розповідав про актуальність наших проблем. Люди вірили йому, слухали його уважно - Грек був добрий оратором, нам пощастило, що він був в нас.

Приблизно у вересні Грек вбіг до моєї кімнати та сказав, що біля двадцяти людей бажають вступити до нашої організації. Організації ще не було, але люди вже бажали всупити в неї! Я сказав, що все буде влаштовано. Подзвонив Панченко та розповів ситуацію. Панченко довго сміявся. Я запропонував надрукувати кілька десятків таких собі партійних квиточків, у Панчекно батько працював у редакції тому це було не проблемою. Через три дні Панченко приїхав до мене та привіз мені п'ятдесят картонок червноно-чорного кольору, на яких у куточку було намальовану українських прапорець. Посеред червого фону, чорними літерами було написано УНФ.

Треба звернутися трошки в історію. Ми з Панченко прийняли рішення вибрати цю назву ще у квітні, тільки стасовно “Н“ у нас були суперечки - Панченко пропонував “Національний“, я - “Народний“. Вибрали саме “Народний“. Символи були різні - я схилявся до червоно-чорного прапору та напису УНФ, Панченко бажав малювати черепи. Ну та то не суттєво. Зараз, коли твориться розкол, питання назв та сивмолів стає актуальним, але це буде у майбутньому.

Ці партійні квиточки носили тимчасовий характер, бо організації ще не існувало, тому символи та інше не мало великого значення - самі квиточки були вже символами.

Я підписав їх усі та віддав Греку, який поїхав до Каховки та роздав їх людям (роздав двадцять три штуки!), а залишок лишив у себе на квартирі. На партійник квиточках стояли номери 0001, 0002 та далі. Партійний квиточок із номером 0001 я віддав Панченко, 0002 був в мене, 0003 в Грека, 0004 ми зберігли для Голода. Я запропонував залишити ще кілька квиточків із першими номерами. Ми залишили квиточки із номерами від 0005 до 0009, в розрахунку на появу нових лідерів (у майбутньому партійний квиток із номером 0005 опиниться в Василя Доща, з номером 0006 – в Ореста Журби, був ще квиток з номером 0007 який залишився в Ганни Стиці, але то сумна історія, вона лишила нас бо втомилася від революції, квиток назавжди лишився з нею, зараз вона одружилась та вирушила жити до міста Тернопіль).

8 листопада я вирішив їхати із Греком до Каховки. Грек давно казав, що народ захоплюється моїми працями та працями Панченко. Ідеально було, щоб ми приїхали удвох із Панченко, та його не було у країні. За для остаточного формування осередку нашої організації, було необхідно відвідання даної місцевості лідером. Люди хотіли бачити мене та слухати мене. Я був для них чимось на зразок Бога. Я вирішив відвідати Каховку, зустрітися із людьми (на той час в нас вже було тридцять сім прихильників), прочитати кілька лекцій та урочисто проголосити створення Каховського осередку Українського Народного Фронту.

Глава вісімнадцята. Перший з'їзд УНФ у Каховці.

Каховка, це невеличке провинційне українське містечко, було обране історією. Вона була відома до сих пір лише завдяки пісні про “вєнтовку“ та наймасштабнішому музичному фестивалю “ Таврійські Ігри”. Зараз настала мить, коли Каховка буде внесена в історію як центр розвитку української націонал-патріотичної ідеї, як місто у якому почало своє існування УНФ.

Усі великі революції починаються із маленьких провінційних міст, бо великі міста не цікавляться політикою та моргінальними процесами, вони лише живуть ними. Великі міста живуть власним світом - світом грошей та розваг, у цьому світі нема місця духовному піднесенню який штовхає таких романтиків як Поторака та Панченко на таку божевільну ідею як УНФ.

10 листопада 2000 року я разом із Греком сідав у легендарний потяг “ Київ-Херсон”. Ми від'їжджали з Києва, коли на землю приходила ніч та вкривала її свої крилом. Наш потяг проривав пелену мокрого снігу та вітру, він віз нас вперед - вперед в історію. Ми їхали удвох в купе, потяг був на половину порожнім, ми відчували себе великими героями, бо ми їхали творити історію, творити її власними руками.

Я віз із собою папку із паперами, де були мої наївизначніші праці, написані на той момент. Я їхав до свого стада, щоб розкрити їм очі та відкрити їм двері у світ романтики. Я їхав із наміром зруйнувати в їх очах усе те, що я ненавидів, все те, що робило наш світ гіршим.

Грек дістав банку солоних огірків, нарізав сала та часнику, з'явилась пахуча свіжа хлібина та літрова пляшка горілки “Первак.“ В нас з'явилось вже трошки грошей на той момент, працювали Панченко та Грек, працював і я, розкривши у себе талант журналіста орієнтованого на висвітлення футбольного життя. Я публікувався у деяких українських виданнях (не буду називати їх, бо не хочу щоб в них через мене були проблеми), мої матеріали разміщували футбольні сайти. Найбільше я працював із Стасом Приходченко, який живучи у Дніпропетровську створив один із найпотужніших та найкращих сайтів присвячених українському футболу на теренах СНД (хто користується інтернетом напевно знайом із цим ім'ям). Радий, що Стас важливу роль у створенні цього сайту відвів мені, тому я скромно відношу себе до тих, хто стояв у витоків створення цього інформаціного гіганта.

Так, заробляв я не так вже і багато, але це було краще ніж нічого. До того ж, це було моїм хоббі, приносило мені задоволення та не займало багато часу.

Грек на цей час працював кур'єром та інтерв'юєр одночасно, що дозволяло заробляти йому біля 150 доларів на місяць. Панченко, спеціаліст із веб-дизайну (саме він створим сайт УНФ, хоча більшість тих хто заздрить нам стверджують, що сайт зроблено на гроші Тимощенко чи СБУ, але це все робив Панченко - великий спеціаліст у цій сфері), трошки працював для деяких сайтів (переважно розважального характеру), що також приносило свою зайву копійку.

Ми пили та закусували. А потім стало зовсім піздно та мене потягнуло на сон. Я ліг, накрився простирадлом та заснув. У ту ніч я не бачив снів, бо був дуже збуджений та трошки п'яний.

Прокинулися біля восьмої. Знов сіли на маршрутку. Було досить тепло, якщо порівнювати із Києвом. Снігу не було, як не було і холодного вітру, як продуває тебе до самих кісток, але йшов дощ. Маршрутка їхала через цей дощ і було чутно як він стукає по даху.

Приїхали до Каховки та відразу пішли до Грека. Дома була лише його мати, яка дуже зраділа мені (Грек багато чого доброго розповідав про мене та показував наші фотографії). Ми їли смачний горячий борщ та пили домашнє вино, яке приємно зігрівало із середини. За віконцем йшов дощ, та зсередини було тепло. Тепло було і на душі.

Після цього раннього обіду, який замінив нам і сніданок, Грек пішов дзвонити хлопцю на ім'я Андрій, який діяв від імені Грека, який був неофіційною головою каховського осередку УНФ (і як планувалося, на з'їзді його повинні були затвердити офіційно). Грек доклав Андрію, що ми вже прибули (особливо, що прибув я) і запитав як складаються справи стосовно з'їзду. Як виявилось, з'їзд ми мали змогу провести завтра, тобто 12 листопада, о 14 годині у приміщенні спортзалу каховської міської школи номер один (який люб'язно був наданий нам у зв'язку із канікулами та презентацією директору школи ящику горілки). Андрій доклав, що на з'їзді буде присутньо тридцять чотири члени УНФ, і запитав чи можна йому побачитись зі мною. Грек запропонував зайти йому біля 18 вечора, щоб за келикох домашнього вина все детально обговорити.

Рівно об 18 прийшов Андрій - височенний хлопець, фігура якого видавала в ньому спортсмена (Андрій працював охоронником в одній з Херсонських фірм та був колишнім однокласником Грека). Андрій дивився на мене очами повними захоплення та щастя. Перед ним стояв лідер та батько-засновник. Андрій вів себе спочатку трошки нервово і видавав своє хвилювання. Ми сіли у кабінеті Грека та почали пити вино. Андрій по мірі випивання вина, вів себе все більш спокійно та припинив нервуватися. Андрій почав розповідати мені про стан справ у каховському осередку. Як виявилось, в нас вже було тридцять дев'ять членів, рахуючи його самого! А люди все потрошку йшли. Я пообіцяв передати Греком ще сто партійних квитків. Я підня тост за наше велике майбутнє. Ми випили. Я відчував себе щасливим. Андрій сказав, що люди вже не можуть дочекатися зустрічі зі мною. Він розпитав про контенгент наших членів, як виявилося здебільшого це були люди віком від 18 до 25 років.

За нами були молоді, люди які тіки ставали на свій шлях та потребували свого лідера. Люди які не бачили життя і сприймали те, що вважали найбільш романтичним. Це було ідеальне стадо. Ставши членами УНФ, деяки з них могли вийти з нього та стати особистостями.

Андрій пішов біла десятой вечора. Грек сказав що йде спати, я відповів, що хочу ще попрацювати над паперами. Я сів та почав опрацьовувати свою завтрашню промову.

Біля одинадцятої я ліг спати.

Прийшов ранок 13 грудня 2000 року, велкий день в історії УНФ.

Я пішов на кухню з якої смачно пахло свіжою кавою та яєчнею з беконом. Грек готував сніданок, який ми з апетитом удвох з'їли - день повинен був бути важким та довгим, а також надзвичайно важливим.

Біля дванадцятої до нас прийшов Андрій. Я одяг джінси, чорний светер та свої військові чоботи. На вулиці йшов дощ та дув сильний вітер - ідеальна декорація для революції! Я одяг старий пілот та ми вийшли у двір. Було холодно та вітер пронизував аж до самих кісток. Йти було не далеко - дім Грека знаходився у самому центрі Каховки (якщо можна казати, що у містечка з населенням тридцять тисяч людей є центр) і школа була у п'яти хвилинах ходи. Йшли мовчки. Кожний думав про своє. Під пілотом я ніс папери.

Ми підійшли до школи. Біля її ганку вже стояло кілько хлопців. Ми привіталися, виявилось, що вони є членами УНФ і прийшли раніше щоб побачити мене та Грека (Грек про щось розмовляв з деякими з них та відчував себе зіркою). Я здивувався як в нас ще не просять автографи.

Ми увійшли у середину та пішли прямо до спортивного залу. Я побачив майбутнє місце з'їзду: зал було прибрано від спортивного знаряддя, з одного з кабінатів принесли трибуну, та на швидку руку збудували щось на зразок сцени. Перед трибуною стояло з пів-сотні стільців. У залі було ще кілька людей, які, як я зрозумів відносилися до УНФ.

Я трошки хвилювався. Боявся, що щось може зірватися, що може статися так, що ми з Греком дарма сюди їхали. Я запитав в Андрія, про ставлення місцевої влади та органів правопорядку до нашої акції. Андрій усміхнувся, виявилось що менти та влада у Каховці не звертають уваги на такі акції і їх увага привернута до більш життєвих сфер життя. Нас ще не сприймали серйозно і може це було добре. На данному етапі.

Біля 13-30 до залу почали входити хлопці та дівчата. Ми стояли з Греком та Андрієм трошки осторонь, на нас показували пальцями. На нас дивилися із захопленням. Взагалі, будь який гість із столиці, у цьому провінційному містечку міг претендувати на звання зірки. До того ж, ми були не просто гістями.

Андрій на короткий час відійшов та вернувся із дівчинкою. На перший погляд їй було років 16. Звали її Юля. Юля дивилась на мене та Грека очами повими захоплення та обожнення. Розповіла, що хоче поступати у Києві на економічний факультет. Цю ніч я провів із нею. Як і багато наступних ночей, коли перебував у Каховці.

Коли я розповідав Панченко про місцевих дівчаток, в нього текла слина. Під час наших наступних приїздів до Каховки Панченко переспав мабуть із усіма дівчатами які входили до УНФ. А в мене була Юля.

Рівно у 14 годині Андрій з трибуни закликав до уваги. Всі замолкли. Я окинув зором зал і побачив, що народу було багатенько (на вході стояла людина з УНФ і перевіряла наявність у тих хто входить партійних квитків). Андрій сказав вступне слово та оголосив Перший каховський з'їзд УНФ відкритим. Із магнітофона “SONY“ заграв гімн України. Ми всі встали, поклали праву руку на серце та почали його співати. По закінченню були оплески.

Потім на требуну заліз Грек та прочитав велику промову, суть якої зводилась до того, що УНФ має відіграти велику роль як в долі кожного з її членів, як в долі України, так і в долі всього світа. Люди вірили і слухали не дихаючи. Грек сказав, що це велика честь для міста Каховки бути місцем Першого з'їзду УНФ, потім він урочисто передав слово мені. Були бурхливі оплески.

Я заліз на трибуну та повторив майже те, що казав Грек. Я прочитав їм кілька своїх праць, як то : “Російський вплив на Україну“ та “Альтернатива Богу“. Я прочитав Першу редакцію Статуту УНФ та запропонував затвердити його. Статут було прийнято одностайно. Я розповідав про Гонгадзе та закликав їхати у наметове містечко (як я знаю, люди ще не були готові до цього, тому в наметах нікого не було, хоча 9 березня було вісім наших людей). Я розповідав і розповідав. А мене слухали. Я говорив біля години. Потім, наприкінець, я запропонував затвердити Каховське відділення УНФ та її членів визнати дійсними членами цього відділення. Було прийнято одностайно. Я запропонував Грека як Голову Каховського відділення УНФ, а Андрійка (прізвеще Колоток) - заступником Голови. І знову одностайно прийнято. Потім було обрано тимчасовий виконавчий комітет строком на пів-року (туди увійшла і Юля, я її запропонував як жінку, бо жінок було вісім, і тому великої конкуренції не було) складом вісім люде. Треба сказати, що під час цього з'їзду Статут розробленний Панченко ще не сильно брали до уваги. Потім знов грав гімн України.

Перший з'їзд УНФ закінчився біля 17 години. Ми вийшли із приміщення школи разом із іншими членами. Йшли вулицями Каховки у напрямку будинку Грека та розмовляли. Я казав добрі слова до хлопців та дівчат, казав компліменти та відповідав на питання.

У дворі я стояв під дощем та ще біля сорока хвилин спілкувався із хлопцями та дівчатами які довірили мені свою долю.

До Грека пійшли у чотирьох: я, Грек, Андрій та Юля. До дванадцяти ночі пили вино та спілкувались. Потім Андрій пішов. Я віддав йому папери які в мене були, просив знайти приміщення для штабу.

Наступного ранку Грек поїхав у Херсон та взяв квитки на потяг. Від'їжджали ми у цей же день у вечері.

До вечора я ще спілкувався із людьми, дава поради та обіцянки. Біля 15 години сіли на маршрутку. Я пообіцяв Юлі допомогти із навчанням та побажав їй плідної праці, на що вона сказала, що кохає мене. В очах її були сльози. Це було боляче. Я не вірив, що можна кохати такого як я чи Панчекно, людей які були втіленням смути.

Глава дев'ятнадцята. Наметове містечко.

Початок було зроблено. Було утворено перший осередок УНФ, і хоча його не було визнано юридично, то було не головне - головнішим було те, що нас визнала певна кількість людей, яка віддала нам свої долі та принесла клятву на вірність нашій ідеї.

Я поврнувся у Київ. Повернувся і Панченко. Він сяяв від щастя - вони пили із Міхалковим три доби та розмовляли про апофоморфну інтеграцію всесвіту. Я розповів про свою поїздку до Каховки та дав Панченко завдання надрукувати ще пів-сотні партійних квиточків. Дизайн було вирішено зберігти старий.

Ми вирішили для початку створити більш-менш стійку кадрову структуру, потім провести Загальні Збори, затвердити Статут УНФ, символіку, керівництво, регламент діяльності тощо.

Потім прийшла зима. Опозиція почала розвертати свої дії більш активно. На Хрещатику - у самому центрі Києва - почали з'являтися намети. Біля наметів вивішували прапори певних політичних сил, програми певних політичних особистостей, матеріали дескридитуючі Кучму тощо. На наметах часто можна було побачити надписа : “ власність народного депутата України N ”. Деякі намети було обнесено стрічкою, і ця територія гордо носила назву “територія вільна від Кучми.“ До міста з'їжджалися люди із різних куточків України, всі пили горілку та співали пісні, взад-перед ходили хлопці з УНСО, Тризубу та скінхеди, безкоштовно розповсюджували опозиційні листівки та газети, продавали “Лімонку.“

Я мріяв про наш власний намет. Але з його виникненням виникли проблеми. Члени в Каховці ще не були психологічно готові до боротьби у такій формі, в нас не було грошей спонсорувати цю акцію. Тому мені залишалося отримувати насолоду від самого існування цього наметового містечка, гуляти їм, проводити там дні та вечори аж до самої ночі, спілкуватись із людьми з різних куточків країни, слухати їх, ділитися із ним своїми думками, пити горілку із батонок, запиваючи це все “Живчиком.“

Не можна казати, що життя наметового містечка було безтурботним. Менти багато разів робили як відкриті напади на містечко, так і різні провокації (до цього було причетна СБУ), були екзотичні акції на зразок невдалої якції Суркіса із приїздом “московських фанатів“ (про це я пишу у книзі “УБН нашого часу“ та напишу у цій книзі у наступній главі), кінець був трагічним - 8 березня містечко було знесено, топтали українські прапори. Це буде пізніше.

Я познайомився з багатьма людьми тут, всі вони були романтиками та справжніми бійцями.

Панченко навіть провів кілька ночей у наметі. Грек цього не робив - він боявся холоду, він був слабким революціонером.

Я спілкувався із хлопцями з УНСО, Тризубу, ПРП та партії Собор.

Одного вечора зустрів біля наметів Степана Хмару. Почали розмовляти. Хмара перейшов на крик та почав закликати мене боротись, боротись та сидіти, бо хто не сидів, той не може назвати себе романтиком та філософом, на що я відповів, що писати вірші я можу під свист куль. Хмара також провів кілька ночей у власному наметі.

По телевізору нас називали “політичними циганами,“ крутили різні провокаційні ролики, де кияни висловлювалися за знищення наметового містечка. Це було брехнею, кияни підтримували цю акцію. Зняття Кучми бажали всі.

Здавалось, що органи правопорядку у разгубленності, ніколи не бачив такої кількості скінхедів та інших маргіналів. Менти та влада боялися активних дій, бо вони могли викликати передчасну хвилю народного гніву.

Ситуація нагадувала Німеччину 33-го року.

Глава двадцята. Армійці Москви.

Про цей епізод я детально писав у своїй книзі “УБН нашого часу“, але зараз, коли вже минуло два роки, необхідно внести деякі зміни та додати кілька деталей, які допоможуть розкрити цей епізод більш яскраво.

7 лютого 2001 року повинна була відбутись зустріч між “ БК Київ” та московським “ЦСКА”. Разом із командою зі столиці Росії як і передбачалося раніше, повинні були приїхати “коні“.

“Коні“, для тих хто не знає, це фанати “ ЦСКА”, у нашому випадку це фанати московського баскетбольного клубу “ЦСКА”. Це було на початку лютого, наметове містечко жило своїм бурхливим життям і у цей день планувалось відразу кілька подій.

По-перше, це сам матч з армійцями, який чекали як прості уболівальники, так і hools. По-друге, увечері планувалось провести вже легендарний трибунал над Кучмою, а саме - привселюдне спалення його солом'яної ляльки. По-третє, у той день була Масляниця і відповідно Київ готувався до народних гулянь. От стільки різних подій випало на один звичайний день лютого. Почну розповідати все хронологічно, роблячи, як і водиться, короткі екскурси в історію.

Зустрічати армійців ми були готові вже давно. Багато хто казав жартівливий лозунг:“Здоровеньки були, армійці мааскви!“ План їх зустрічі розроблявся ретельно, детально, та і самі “ маасквічі” розуміли, що у Києві на добрий прийом їм чекати нема чого? тому вони готувалися до приїзду не менш ретельно. Взагалі, навколо їх приїзду та навколо тих бешкетств ходило багато неймовірних чуток. Одна з найбільш популярних казала про те, що нібито то були зовсім не фани ЦСКА, а інші люди, такі собі бойовики, яких за власні кошти найняв один з противників наметового містечка пан Суркіс з метою розігнати так званих “політичних циган“ під маркою московських hools, але це все чутки. Дійсність була така. Цього ранку я повинен був зустрітись зі своєю колишньою дівчиною за для вирішення деяких питань. Місцем зустрічі було обрано станцію метро “ Хрещатик”, яке знаходилося як раз коло наметового містечка. Підходячи до метро, я побачив рівну колону бійців УНА-УНСО, яка рухалась у напрямку станції метро “ Майдан Незалежності”. Після нашої взаємної бесіди у мене залишалось ще біля двох годин до зустрічі із Панченко, з якими я домовився піти на баскетбольний матч, тому я неспішно став гуляти по наметовому містечку.

Вітаючись із своїми товарищами з УНСО та Форуму Національного Порятунку, я вже почав втрачати надію на те, що зможу провести ци дві години корисно для себе, коли побачив Василя (я навмисно змінив його ім'я). Буду звати його просто Василем, бо не хочу нанести йому шкоди своєю книгою. Василь був легендарною постаттю наметового містечка та одним із провідних діячів активної частини УНА-УНСО. Василь привітав мене та запросив на каву, виявилось, що він тікі-но з Дніпропетровська, де знімав на плівку бешкетства тамошніх органів правоохорони. По дорозі до кафе ми зустріли кількох знайомих хлопців з числа фанатів та УНСО, які прибули тільки що з бійки. Ось що вони розповіли.

Ми домовились зустрітися приблизно о дев'ятій ранку у Шевченківському парку для того, щоб дружними колонами рушити до Олімпійського стадіону де були вже призначена “ стріла” армійцям, тим часов малі “троянці“ повинні були чекати гостів з Москви на вокзалі та прослідкувати за тим? щоб вони не збились з заданого курсу, при цьому біля наметового містечка ситуація була наближена до бойової, в разрахунку на те, що армійців закортить прийти сюди. Я отримав запрошення прийти у парк теж, але через зустріч з колишньою коханою був змушеним відмовитись від цієї пропозиції. Зібравшись о дев'ятій всі рушили у місце, де було домовлено зустрітися. Армійці приїхали у той час, у який і повинні були приїхати. Перше, що впало в очі малим нишпоркам, це їх розмір та одяг. Деякі з москалів були одягнані у форму американського футболіста та мали зріст за два метри, але більшість з приїзджих нагадували скоріши “ дідуся Ау”, ніж хуліганів. Малі троянці були досить необережними через що були вичислені армійцями та отримали від них по чуприні. Отож ряди “ мааскалів” рушили до Олімпійського, де їх вже чекали наші хлопці. Колона “мааскалів” налетіла на колону українців. Грянув бій, хто був спритніше урвав собі “дідуся Ау”, а хто ні - попав під велечезну “коняку”. Як кажуть ті хто там був, “ коняки” були такі потужні, що лупцювали їх по три-чотири людини одночасно, але зважаючи на їх амуніцію, навіть “ пряги” не завжди доходили до цілі. Коли бійка була у самому розпалі, на допомогу нам прийшли УНСОвці, які почали давити на москалів. Армійці побачили, що поразка вже близька і почали здавати свої позиції, підступаючи до метро. Розповідали, що коли поразка була вже неменуча, армійці просто почали тікати, волаючи про допомогу. Менти залишались непорушними та байдужими, за що їм окрема подяка. Наші хлопці почали вже просто знущатися з москалів, пропонуючи їм хусточки щоб перев'язати поранення. Деякі з армійців проявляли просто таки дива акробатики, перескакуючи через трьометрові паркани! Російська армія була бита, бита по всім статтям.

Розповівши це, хлопці вирішили, що непогано було б відсвяткувати таку подію (про кофе вже було забуто). Ми з Василем сходили за горілкою та перемістилися до одного з центральних двориків Києва. Переходили ми туди не всі разом, а невеличкими групками, для того, щоб не викликати підозри з боку ментів. Я дуже поспішав на зустріч, тому після кількох склянок став збиратись, але фани повідомили мені, що збираються теж, бо щось таке на зразок бійки має відбутися біля Палацу Спорту. Ну треба, так треба. Ми рушили до Хрещатика, між іншим налякавши якогось репера.

Зустрівши Панченко, ми вдвох рушили метро до Палацу Спорту. Вийшивши на цій станції, ми відразу сіли на ескалатор, а десь із середини потягу війшли “ коні” та з криками рушили до ескалатору теж, нас відділяла приблизно хвилина. Доїхавши до середини, ми почули ззаду грохот розбитих ламп та почули запах диму (димовухи) потім піднявся гомін, ми зрозуміли, що коні біжуть наверх лупцуючи всіх на своєму шляху. Сказати, що ми пережили жах, це нічого не сказати, ми ризикували бути просто затоптаними натовпом диких упизднів. Ми перескочили на сусідню доріжку, яка була перекрита через ремонт та почали бігти. Одного моменту мені здалося, що сили покидають мене. Але ми змогли, ми зробили це та вискочили на самий верх. На зустріч “коням” кинулось кілько ментів (ми стояли осторонь та дивилися), заломавши першого армійця вони потягли його до виходу, коли з есколатора вискочили усі “коні” - чоловік десь двадцять та почали лупцювати мусорів, до них кинулася бабуся, що працює біля кас, але і вона була відлупцьована, “коняки” кинулись на вихід, де їх вже чекали наші хлопці. Цієї бійки я не бачив, але як такової бійки і не було, бо менти вже працювали самовіддано та оперативно, пов'язавши усіх дебілів. Як стало мені відомо, з усієї банди, що приїхала до Києва на баскетбол не потрапив майже ніхто. Після баскетболу було урочисте спалення Кучми, так званий народний трибунал над головним ворогом народу та України. А вечір закінчився тим, що в нас вкрали пляшку горілки.

Цей епізод я розповів ось чому. Для нас (батьків-засноників), саме після цього дня закінчився безтурботний період. Принаймі, так це мені врізалося у пам'ять. Саме цей день залишився самим світлим та рамантичним, після нього почались важкі часи, які проходили в умовах наближених до бойових. Цією главою, можна закрити першу частину книгу, яку б я назвав “Моє життя.“ Наступну частину (якщо б книга була поділена на частини) я б назвав “Mein Kampf“ - “Моя боротьба“, та не хочу бути звинуваченим у плагіаті.

Глава двадцять перша. 9 березня 2001 року.

Про акцію яка планувалася на 9 березня було відомо ще заздалегіть. Їй передував акт вандалізму, коли так звані органи правопорядку знесли наметове містечко, коли вони рвали українські прапори та били людей. Це було по-справжньому жахливо.

Спочатку ми з Панченко планували взяти участь у цій акції під власним прапором, але в нас виникли деякі проблеми.

По-перше, так і не було затверджено нашої офіційною символіки. Я пропонував червоний трикутник із білим колом, всередені якого мав би бути український тризуб (до речі, вся справа йде до цього, що наша теперішня символіка, яка була монополістськи прийнята Панченко і не підтримана майже ніким із членів УНФ, за вийнятком, мабуть, Голода, буде змінена), Панченко схилявся до черепів. Ми навіть побилися з ним через це. Відбулося це наприкінці зими. Панченко напився та вдарив мене напів-порожньою пляшкою з-під вина “Монастирська ізба.“ По моєму обличчу потекло вино та кров. Я дуже розлютився та вдарив його ногою по-низ живота. Потім ми помирилися, але консенсусу не досягли.

По-друге, про майбутню акцію нам стало відомо ввечері 25 лютого, коли мені подзвонив мій знайомий Славко із партії Собор. Щоб зробити свій прапор, навіть з будь-якою символікою за такий короткий проміжок часу було майже неможливо.

Пам'ятаю, я відразу подзвонив Панченко та розповів про почуте мною. Він сказав, що теж чув про таке, але менш детально. Було вирішено організуватись та рушити на мітинг (мітинг тоді планувався як мирний) власною колоною.

Через причини, які не дозволили нам вийти під власним прапором, було вирішено йти під жовто-блакитним прапором.

Я сів на телефон та подзвонив Андрійку у Каховку. Я повідомив, що нам потрібно принаймі кілька людей на дев'яте березня, а, можливо, і ще на кілька днів. І наказав Андрійку офіційно повідомити членський склад каховського осередку УНФ та наголосити на тому, що це носить характер не стільки побажання, як наказу. Я сказав Андрійку, що його присутність в Києві є обов'язковою. Він не був дуже радий чути це, але робити йому було нічого. Він обіцяв передзвонити мені через два дні та дати відповідь стосовно результатів проведеної роботи. В цій акції ми не могли розраховувати на Голода, який перебував за межами України.

Через два дні, як і обіцяв, мені передзвонив Андрійко та доклав що він та ще чотири хлопця приїдуть на акцію що мала відбутися 9 березня.

Кажучи відверто, я був злий, я почав кричати в слухалку матюги, бо був роздратований тим, що майже з сорока членів (члени то входили то виходили зі складу, який тим не менш залишався досить стабільним та тримався відмітки “сорок“ ) Андрійко зміг уламати лише чотири людини. Андрійко виправдовувся тим, що в багато кого немає грошей на те, щоб їхати у Київ та триває навчання. Я був злий, і тоді його пояснення не були для мене дуже аргументованими. Я сказав йому, щоб брав квитки та приїжджав зранку восьмого числа. Андрійко сказав, що все буде гаразд.

Тепер була проблема, де розмістити їх. Ми з Греком поміркували та вирішили, що жити їм буде потрібно принаймі дві-три ночі. Грошей щоб знімати квартиру, а тим більше платити за отелі в нас не було, тому вирішили, що зможемо розмістити приїжджих в Грека. На тому і вирішили.

Панчекно у цей час намагався узнати детальний маршрут майбутньої акції, але, зрозуміло, це було марним. Тим більше ніхто не знав, що акція яка планувалася як частина святкування річниці Тараса Шевченка, закінчиться штурмом адміністрації Кучми.

Не знаю як хто, але для мене майбутня акція була не стільки акцією проти Кучми, як акція у якій УНФ міг, не зважаючи на всі наші проблеми, заявити про себе. І хоча в нас не було ані прапору, ані великої кількості людей (масштабні демонстрації УНФ ще попереду!), нас зібралось лише вісім людей, але, все ж таки, це була перша акція УНФ, таке собі наше дійове хрещення.

8 березня ми утрьох із Греком та Панчекно вирушили на Київський вокзал зустрічати членів УНФ із Каховки. Всі вийшли з вагону живі та здорові - тільки в очах була насторожість та збудження. Це було і зрозумілим. Люди з провінції уперше потрапили у таке космополітне місто як Київ, до того ж мали брати участь в акції, яка для них була першою у житті.

З вокзалу відразу ж поїхали до Грека, де годували гостей французьким шоколадом та поїли горілкою. Так і сиділи до самого вечора. Я висунув пропозицію розташуватися десь зсередини процесії, а потім вже, під час руху вибрати більш вдале місце нашого розташування. Нарікань на цю пропозицію не було.

Як потім виявилось, процесія не мала чітких кордонів та не було такого, щоб єдиною колоною йшли ПРП, Собор, УНСО тощо. Прапори різних політичних сил перемішалися, що з одного боку символізувало єднання українських сил, з іншого нагадувало броунський рух.

Полягали спати (Панченко залишився в Грека також). Дехто ліг на кухні під батареєю, дехто на підлозі. Спали не дуже довго - вісім голин, але нам цього вистачело. Прокинулися біля сьомої ранку.

Збиралися патріотичні сили під пам'ятником Тарасу Шевченко біля десятої.

Зранку, ще раніше, поки ще не було представників опозиції, квіти до пам'ятника поклав Кучма, але вже у той час були невідомі, які зробили спробу атаки, яка була невдалою. Красиві кадри, коли хлопці із арматурою атакують живий кордон з органів правопорядку крутили по всім телеканалам. Взагалі, я не хочу детально описувати все те, про що вже багато разів писалося, та що багато разів показували по телебаченню. Я хочу висвітлити події того дня з точки зору УНФ.

Їхали від Грека зранку тролейбусом до Майдана Незалежності, а потім йшли до пам'ятника Тарасу Шевченко пішки. Пам'ятник розташований у парку напроти Університету імені Шевченка. Коли ми прибули туди у кількості восьми осіб, то побачили, що дійство вже почалося. По черзі виступали Пінзенник, Шкіль, Мороз та інші. Були чутні політичні та не дуже заклики, грала музика. Було дуже тепло та приємно. Поруч по парку гуляли люди із дітлахами, сиділи дідусі та грали у доміно. Ми пійшли та купили собі по пляшці пива. Сиділи на лавках, грілися на сонечку та чекали коли почнеться сам марш. Стояти та слухати те, що кажуть інші лідери в нас не було бажання. Вони не були для нас авторітетом, в нас були свої завдання, інтереси та цілі.

Біля дванадцятої колони почали шокуватися перед входом в Університет імені Шевченко. Першими, як водиться, стояли загони УНСО. Попереду йшов пан Луценко із соціалістичної партії та щось вигукував у мегафон. Ми встали у середині колони посеред прапорів інших політичних партій та об'єднань. Поруч із нами йшов хлопець та ніс чудернацький прапор на якому було зображено дракона. Почали розмовляти, я почав його розпитувати. Хлопець сказав що приїхав сюди зі Львова та представляє одне з найбільш радикальних об'єднань УНСО. Приїхав сюди, бо це був його патріотичний долг.

Це був Орест Журба. Ось так ми познайомились. Я переконав його приєднатися до нас, коли ми були з ним у СІЗО Шевченківського району. Потім були репресії та він поїхав до Пітеру, де перебуває і по цей день. Не можу сказати, що він відразу відкинув ту ідеалогію, якою жив та прийняв нашу. Ні, цей процес тривав певний час і триває, мабуть, то цих пір. Орест Журба приймав активну участь у створенні ідеологічної основи УНФ. Він є головою нашого пітерського (можна вважати російського) осередку УНФ, який хоча і нараховує всього (не рахуючи його самого) п'ять людей, є важливим елементом УНФ, і його існуванню ми приділяємо велике значення. Він пише нам з Пітеру, пише свої статті та листи. І я сподіваюсь, що мине час і він повернеться на Україну, як син повертається до рідної мати. Впаде на рідну землю, схилить своє сиве чоло та поцілує свій прапор. Зараз він не може зробити цього, бо на нього є стаття, і його поява на Україні може викликати його арешт. Він повернеться сюди тоді, коли змінеться влада. Ми сиділи з ним в одній камері СІЗО, він багато розповідав про себе, свою діяльність та діяльність їх організації, яка знаходилась під пратекцією УНСО. Це людина важкої та цікавої долі, і буде справедливо, якщо його ім'я буде занесено у підтручники історії ще при його житті.

Наша процесія рушила вниз на Хрещатик, з Хрещатика - на Європейську площу, а потім по вулиці Грушевського до приміщення Прокуратури.

Навкруги були камери. Все це знімалося. Наші обличча також потрапили в їх об'єктиви. Біля прокуратуру почався перший екстрімізм - ми почали ламати дощаний паркан та кидати в будівлю яйцями. Натовп вийшов з-під контролю. Я наказав хлопцям не піддаватися впливу натовпу та зберігати здоровий глузд. Потім рушили далі. Натовп ставав все агресивніше і біля адміністрації Президента України вийшов з-під контроля остаточно. Не знаю чи передбачали це політичні лідери, вваажю що ні. УНСОвці пішли на штурм, за ними пішов і натовп. Потім в атаку пішли органи правоохорони та пішов газ. Всі лідери на кшталт Лук'яненко, Мороза, Хмари та інших почали відходити з місця подій. Вони не хотіли, щоб їх ім'я асоціювалося із екстрімізмом.

Ми приєдналися до них, але потрапили на загін ментів, які просто били всіх хто потраплявся їм на очі (навіть пересічних громадян), я почав непритомніти від газу, потім я отримав по голові демократізатором та впав.

Так закінчилась наша перша акція УНФ. Вона не була вдалою, вона була експерементальною скоріше. Це був безцінний досвід. Хоча після неї деякі каховські члени покинуть нас - провинційне бидло боялось таких речей як СІЗО та проблеми із владою. Може це було і добре - в нас залишилися самі стійкі, а на місце тих хто втік наче пацюки з кораблю що йде на дно океану прийшли нові люди.

Глава двадцять друга. У СІЗО.

Мене почали бити по голові та по нирках. Били демократізаторами та ногами. Не били мене вже давненько, тому я встиг забути смак власної крові. Я бачив, що б'ють всіх наших. Втікти не зміг ніхто. Нам заламали руки за спину та тащили до вантажівок. Я бачив, що у вантажівках вже є люди і все нових людей тащать: вони були знепритомненні через газ та із кровавими слідами на обличчах.

Потім стало відомо, що дехто з них помер, але владою це все замовчкувалося. Я бачив як важкі ментовські боти топчуться по прапорах України, у ту мить я зненавидів владу так сильно, як ненавидів ще ніколи. Це почуття може притупилося на сьогодні у мені, але воно залишилося. Я ненавиджу владу яка б'є своїх громадян як тварин, владу яка топчить брудними чоботами свої національні прапори.

На вантажівках нас повезли до СІЗО Шевченківського району та наче тварюк почали викидати на вулицю. Нас вели під конвоєм. Я бачив усмішки на обличчах ментів, вони били нас та казали, що була б їх воля, то вбили би нас взагалі. Я відчував сильний головний біль. Мені хотілось блювати. Бачив, що поруч тащать Панченко та Грека (Грек був непритомний, він був найлегшим з нас), бачив наших хлопців, бачив попереду Ореста Журбу. Нас затягнули до приміщення та поклали на підлоги.

Менти розмовляли російською та сміялися. З'явився військовий, який виявився капітаном міліції та почав віддавати команди.

Нам скручували руки та заштовхували до камер - більше десять людей у кожну.

Всього було заарештовано сотні людей, хоча влада замовчала це, і офіційно заявила, що було заарештовано лише екстрімістів та УНСОвців, чи навіть одних УНСОвців.

Привозили нових людей.

Ввечері привезли хлопчики та кинули до нашої камери (тут були всі ми хто з УНФ, був тут Журба, були тут ще хлопці). Почали розмовляти із хлопцем, виявилось що його звуть Сергійком та йому всього шістнадцять років, хоча на зрост та вигляд він тягнув принаймі на вісімнадцять. Сергійко розповів, що заарештували його на вокзалі, прийнявши за скінхеда через лису макітру. Він проводжав батька у відрядження, цього ж вечора рятувались приїжджі хлопці, що брали участь у мітингу. Здебільшого це були члени Форуму Національного Порятунку. Менти робили по вокзалу шмон. Перевіряли всі поїзди та всіх тих, хто залишав місто. Врятуватися тим хто був в ФНП майже нікому не вдалося. Їх витягували прямо з поїздів та били ногами прямо на пероні.

Зранку за Сергійком прийшов батько та його відпустили - він був замолодим, та, як потім зрозуміли менти, не відносився до скінхедів.

Три доби нас тримали у приміщенні СІЗО. Були і смерті - нас не годували, не було медичної допомоги, умови були жахливі. Раз за разом нас викликали по одному чи по два, пропонували підписати свої вироки, били та катували. Деякі ламались та підписували, їх везли до Лук'янівки. Я не підписав, як жодна людина з УНФ та Журба. Нас били, а ми терпіли. В нашій камірі помер хлопець. Його забрали та вивізли за місто та сховали. Влада казала, що всього цього не було, хоча я бачив це на власні очі. Влада хазала, що не було цих смертрей та страждань, хоча я відчував їх сморід та смак.

Коли минуло три доби, до нас пустили адвоката, якого нам ласкаво надала влада. Він запропонував нам підписати вироки. Дехто погодився знов. Нас стало набагато менше. Дали поїсти - макарони, хліб та горілку. Дешеву горілку від якої потім мене нудило.

Тих хто лишився, на п'ятий день повезли до Лук'янівки, де тримали ще деякий час.

Потім нас повезли до Шевченківського районого суду міста Києва. Суддя визнав, що в суду немає стосовно деяких з нас підстав утримувати далі.

Нас просто відпустили.

Був ранок 16 березня. Йшов дощ. Ми стояли на зупинці вісімнадцятого тролейбусу. Всіх членів УНФ випустили, визнавши, що нас затримано без підстав (іншим дали статтю “хуліганство“ та різноманітні статті з розділу “злочини проти основ національної безпеки“). Нам не дали нічого. Було трошки сумно, сумно, що ось так просиділи ні за що.

Журба лишився там. Йому дали “хуліганство“. Тримали аж до кінця квітня, коли випустили під підписку про невиїзд, яку він відразу ж поруш та втік до Пітеру.

Того ранку ми стояли під дощем - брудні, хворі, втомлені та злі, але не зламані.

Ми поїхали до Грека, де відпивалися горілкою та від'їдалися паштетом та омлетом.

Потім в нас виникли проблеми щодо навчальних закладів, де ми навчалися, та, завдяки ректору, який поділяв антикучмівські погляди та був юридично освідченою людиною (нагадаю нас визнали невинними), нас було залишено навчатися далі.

Глава двадцять третя. Другий з'їзд УНФ у Каховці.

Після нашого повернення із СІЗО постала гостра необхідність у проведенні змін. Люди які приїхали з Каховки були налякані, чутки ширилися за межі Києва, і в Каховці вже панували нездорові настрої: члени УНФ боялися та грозилися масово лишати ряди УНФ (я вже писав, що все ж таки відчутна кількість людей покинула нас).

Ми з Панченко вирішили не гаяти часу та відразу ж виїхати до Каховки та провести незапланований другий з'їзд. Я подзвонив до Каховки (це було вдень 16 березня) та через Юлю передав, що на 18 число потрібно готуватися до проведення другого з'їзду. Я вияснив, що проблеми із приміщення не повинно було виникнути, тому що як раз у цей період у школах були веснянні канікули. Я сказав Юлі, щоб вона намаглася зібрати як можна більше членів (нажаль, на той період коли наша організація у Каховці нараховувала сорок два члени, на збір прийшло лише тридцять, тобто дванадцять бійців на той період ми вже втратили). Юля повідомила мені, що їй офіційно здали свої партійні квитки п'ять осіб, інші, як я зрозумів, просто повикидали їх.

Необхідність проведення другого з'їзду у Каховці термінова була очевидною. Якщо б ми згаїли ще принаймі тиждень, організація могла б зникнути взагалі. Як я вже казав, люди були налякані та не знали що відбувється. У місті хоча і не було репресій, але ж про існування УНФ було відомо, і прізвище Грека, який був у цій організації, в місті знали.

Я боявся, що під час другого з'їзди нас можуть просто всіх заарештувати, тому наказав діяти таємно та обережно. Спортивний зал вирішили знімати через сторонніх осіб, ніби то за-для того, щоб пограти в міні-футбол (нічого кращого на той момент я вигадати не зміг).

Цього ж вечора Грек поїхав на вокзал та купив на завтрашній потяг “Київ-Херсон“ вісім квитків. Панченко їхав також із нами, це була його своєрідна презентація у Каховці. В одному купе із нами їхав Андрій. В нього була підвищена температура, та ми і всі після СІЗО відчували себе немічними та хворими. Майже не пили але багато їли. Полягали спати рано. Я спав погано, багато разів прокидався та прислуховувався до стуку колес. У вікно світив місяць, пробиваючись через грозові хмари. Біля другої ночі почався дощ, який супроводжував потяг аж до самого Херсону.

У Херсоні нас зустріл Іван Мотієнко, дід Юлі із своїм мікроавтобусом, та сама Юля. Ми посідали та вирушили до Каховки. Їхали майже мовчки, тіки я іноді розмовляв з Юлею. Вона казала, що всі дуже налякані та хвилюються як за себе так і за нас. Розповіла, що всі події 9 березня багато разів транслювали по телебаченню, писали в газетах. Всіх нас назвали злочинцями. Про жертви, як розповіла Юля, влада замовчала.

Приїхали біля одинадцятої ранку, вже на чотирнадцяту було заплановано з'їзд. Швиденько заскочили до Грека та поснідали. Потім із Панченко пійшли на прогулянку до Дніпра. Показав я йому і співоче поле. Біля тринадцятої вирушили до приміщення школи. Було тихо, як я і просив, вели себе всі дуже обережно та зайвий раз не привертали до себе уваги.

В залі вже був Андрій та Грек. Було ще біля десяти людей, вони обступили нас та почали розпитувати. Я представив їм Панченко та почав заспокоювати їх. Рівно о чотирнадцятій всі зібралися. Я не став витримувати урочистість та відразі встав за трибуну.

Перший чином я висловив своє невдоволення стосовно того, що наші ряди втратили стільки членів. Я розповів їм про всі події 9 березня та наступних днів, які ми провели у СІЗО. Я розповів їм все те, що було викладено вище.

Я пояснив стаду, що нема чого боятися, сказав, що УНФ відмінно проявило себе як 9 березня так і у СІЗО, продемонструвавши силу свого духа та вірність ідеї. Людей, які сиділи з нами, я назвав героями.

Потім була черга Панченко. Він ще раз наголосив на тому, що лави наші залишили лише слабкі та боязливі люди. Він вдався в історію, розповідав про УПА та батько Зеленого, цитував Ніцше та Гітлера. Панченко зробив наголос на тому, що справжній революціонер має пройти через всі ці речі. Наголосив, що справжнім філософом може назватися лише той, хто сидів. Панченко закликав всіх не піддаватися на провакації та не відступати перед геноцидом держави, бо зараз настав вирішальний момент коли можна було перевірити міцність нашого духу, та взагалі побачити хто чого вартий.

Панченко запитав, чи є ще люди які бажають залишити лави УНФ. Стадо було загіпнотизоване нашими промовами. Я бачив в їх очах вогонь. Вони кохали нас та вірили нам. Всі в єдиному пориві висловили нам свою підтримку та присягнули служити інтересам УНФ та Україні.

Я знов став за трибуну та запропонував всім принести присягу на вірність УНФ. Я не планував цього заздалегіть, тому зараз робив експромт. Народ присягнувся. Потім заграв гімн України і всі встали.

Цю ніч ми провели у Грека. Я рано пішов спати разом із Юлею, Панченко бавився з двома дівчатками першокурсницями.

Наступного дня ми залишили Каховку. Я передав Андрію, що у найближчі два місяці мають відбутися загальні збори та має бути затвердженно Статут УНФ та затвердженно УНФ як організацію.

Для цього нам потрібно було ще багато працювати, необхідно було створити ще принаймі кілька осередків. Я дуже сподівався на Журбу та вірив у те, що його скоро звільнять. Я сподівався на Голода, який міг утворити осередок у Львові, але якого ми вже не бачили досить давно. Я сподівався на нас самих, бо ми мали створювати осередок у Києві.

Про це все ми розмовляли із Панченко на шляху до Києву.

Глава двадцять четверта.

Аналіз статті “Революція смути“.

Після другого з'їзду УНФ у Каховці, виникла необхідність дати пояснення поняттям “революція смути“ та “порятунок через смуту.“ Цьому питанню я присвятив доктринальну статтю під назвою “Революція смути,“ яка безперечно стане однією із підвалин майбутньої революції та основою УНФ. Без цієї статті зараз вже важко уявити УНФ та важко уявити його майбутню розбудову.

Той, хто не читав цієї статті, може зрозуміти смуту як дещо абстрактне. Цією статтею я хотів дати тлумачення терміну “смута“ та похідним від нього поняттям як “революція смути“ та “порятунок через смуту.“ Про ці поняття мене питали як на першому з'їзді у Каховці, так і на другому. Тому, на установчих зборах, коли фактично було засновано УНФ (хоча я вважаю, що УНФ як субстанція почало існувати ще з першого з'їзду у Каховці) я прочитав статтю під назвою “Революція смути.“

Не впевнений, що вона дала відповідь на всі поняття щодо терміну “смута,“ похідних від нього термінів та важливості розуміння цих термінів, але, принаймі, була зроблена спроба дати ці пояснення.

Отож, зараз хочу звернутись до цієї статті та проаналізувати її, по ходу даючи тлумачення та пояснення.

Напевно ця глава буде мати нове доктриальне значення, бо термін “смута“ та похідні терміни від нього будуть протлумаченні та проаналізовні більш детально.

Текст статті був наступним :

„ Веління часу, а не моє палке бажання, штовхає нас на роздуми, а не на дії. Бо велика смута прийде і тоді думати буде вже запізно. І цей час наступить, коли я виб'ю двері вашої затишної квартири та проголошу себе янголов, що приніс вам звістку про Судний День. А потім мені заламають руки за спину та викличуть машину з психіатричної лікарні. І я буду сидіти із такими ж янголами та пророками як і я. Така доля філософа, філософ не може бути щасливим - він може чи вмерти від куль невірних чи від передози якоїсь гидоти. Бо філософія нашого часу - це філософія смути, яка викликає відверте глазування та псує апетит. Не дивлячись на це, кожен визнає її у підсвідомості. Та, незалежно від того, чи вб'єте ви мене самі, чи закінчу я свої дні у психіатричній лікарні, а Судний День прийде. І це буде день, коли ідеї наші поєднаються із капіталом. Отже висновок: для того , щоб перевернути людство з ніг на голову, нам не вистачає капіталу. І тоді янгола, схожі на бомжів, такі, які вони і повинні бути, заповнять вулиці вашого міста і проголосять прихід нового лідера. Такого собі Бога Сонця, без ім'я та обличча. Та цей лідер вже серед нас, серед наших думок, десь поміж печінкою та серцем. І він кожен день (кому болями у серці, а кому підвищеним тиском), натякає, що все погано, що світ скоро вибухне.

Для того, щоб побудувати нове суспільство, для початку потрібно знищити старе. Людство знало протягом свого існування два суспільства: дохристиянське та хр и стиянське, це коли прийшли на землю янголи, які звалися завойовниками та зруйнували старе суспільство, пройшовши своїми легіонами крізь Європу. Потім християнство модернізувалось - з'явився католіцизм. Але залишилися люди, які зберігли віру у старе суспільство - атеісти.

Зараз постала необхідність нових змін, бо християнство вже вичерпало усі свої ресурси та припинило виконувати свою основну функцію - підкорювати. Коли людина вже не боїться Бога, а боїться дестабілізації, треба зробити так, щоб у новому, постхристиянському суспільстві, людина прихилялися перед дестабілізацією, і щоб саме вона стала новим Богом та основою нової Біблії. Перші предпосилки нового суспільства обіграв Лютер.

Є люди, які розуміють про що я пишу, тому, любий друже - чекай, сподівайся, береги віру у своєму серці.

Ми побудували хрести на пам'ять про християнство. Велика хвиля смути змиє християнство, залишивши як музейні експонати храми із золотими куполами.

Смута вже назріла - її основи закладені в наших роздумах. Колись вони вибухнуть наче бомби і янголи у вигляді вигнанців християнського суспільсва побудують нову цивілізацію.

Хто зна, може її зруйнують через тисячі років якісь невірні янголи, ну хоча б сексуальні меншинства. ”

Зараз хочу провести аналіз цього документу. Який, після того як я прочитав його на установчих зборах УНФ, викликав оплиски які не втихали кілька хвилин.

Я передбачав, що з плином певного часу на землю прийде смута, тобто, всі скривденні та знедолені, всі ті хто відчуває, що їх використовують в своїх інтересах людожери з гігантських корпорацій та лже-пророки з різноманітних церков, усвідомлять це, вони постануть та візьмуть у свої руки караючий меч. Це буде не просто революція направлена на знищення певного політичного режиму чи певного політичного діяча, це буде війна, коли мільярди людей будуть знищувати невірних запроданців та катів. Це буде час, коли під рукою знедолених та страждалих впадуть жидомасонські ложі та корпорації, коли полум ' я охопить будинки великих монополістичних компаній.

Як бачимо, я був правий у своїх аналізах – падіння торгівельного центру у Нью-Йорку це лише підтверджує. Пізніше я більш детально проаналізую події 11 вересня, які на мою думку стали моментом, коли смута почала вкривати світ.

У цій праці, я передбачав велику роль УНФ у подальшому становленні. Ми володіли мистецтвом оволодівати та керувати масами, в нас були глибинні підвалини подальшого розвитку в умовах смути. Нам не вистачало лише грошей за-для провадження цих ідей. Саме в умовах смути, коли гроші відійдуть на другий план чи взагалі втратять значення, отримують справжню реальну ціну знання та ідеї. Саме великі вчення УНФ отримають можливість захопити маси та примусити маси служити цим ідеям, за-для подальшого щастя на землі.

Саме в час смути, людина яка вважає себе філософом та генієм отримує можливість проявити себе, бо в суспільстві в якому основну увагу приділяють грошам та сталим поглядам, неможливо проявити собі людині нестандартній, до того ж із поглядами які носять революційний характер.

Процес насадження християнства носив не такий блажений характер, як то нам намагаються намалювати. Християнство насаджувалося через війну та кров. Воно насаджувалося легіонами, які руйнували все що було не потрібним та вбивали тих, хто не хотів приймати нову віру да відрікатися від старої. Саме серед війну прийшло християнство, саме смутою воно було породжено.

Тому, зміна сучасного християнського суспільства, де релігія стоїть на варті підвалин цього суспільства, можлива через настання смути, яке породить нове пост-релегійне суспільство.

Смута настане тоді, коли люди самі зрозуміють, що неможливо змінити щось без їх власної волі. Саме люди своїм усвідомленням, відділенням від стада та методом прислуховування до власного серця та розуму можуть закласти революцію смути.

Такі люди вже з ' являються. Частина з них перебуває серед членів УНФ, але ще більш їх самотні та роздрібленні. Вони вчать інших, очолюють людськи стада та ведуть їх до майбутньої перемоги.

Цих людей стає все більше і УНФ ставить своєю метою об'єднання їх під дахом нашої організації.

Глава двадцять п'ята. Партійне будівництво: створення Київського, Львівського та Канадського осередків УНФ.

Після повернення з Каховки ми зібралися із Панченко ти почали обговорювати питання щодо майбутнього створення УНФ. Ми дійшли компромісу, що за-для цього необхідно створити хоча б кілька осередків на території України. Було бажаним створення і іноземних представництв. Знаю, що це суперечить чинному законодавству, зокрема Закону України “Про громадські об' єднання ”, потім, під час наших спроб зареєструвати УНФ, ми не подавали документи про іноземні осередки. Хоча, нас не хотіли через інші причини, у нашому Статуті, який був за-для цього перероблено на досить ліберальний лад, містилось занадто багато положень, що суперечили чинному законодавству.

Як зазначав Панченко, нам було байдужим чи визнає нас влада, чи ні. Погоджуюсь із ним у цьому. Створене УНФ було не для того, щоб борсатись у політичному українському гімні.

При створенні будь якої організації неодмінно постає питання щодо Голови цієї організації, і не рідко це закінчується не лише конфліктом між батьками-засновниками, але й подальшим розколом. Ми вирішили це питання: енергійному та дещо зверхньому Панченко я згодився віддати посаду Голови, за що Панченко прийняв геніальне рішення створити посаду Духовного Лідера, яку повинен був обійняти я, як автор більшості ідеологічних основ УНФ. Панченко створив Статут та Програму УНФ, які пізніше будуть затверджені, тому посаду Голову він обіймає обосновано. Не можна сказати, що хтось з нас був головним, ми завжди приймали рішення лише порадившись один із одним. Пізніше, Панченко буде робити спроби порушити нашу джентельменську угоду щодо нашої рівності та неможливості прийняття рішень загальноорганізаційного значення одноособово, що поставить УНФ на межу розколу. Це буде пізніше.

Не можна сказати, що в когось з нас була повна влада над членами УНФ: мені були більш підконтрольні осередки у Каховці та Пітері, Панченко - у Львові та Торонто. Київський осередок поділений майже навпіл. У часи коли розкол стане реальністю, саме у такому порядку осередки організації підтримали нас, що ледь не призвело до ворожнечи.

Коли я пишу ці строки (середина вересня 2002 року), розкол вже майже перестав бути реальністю. Ми з Панченко досягли компромісу та порозумілися, бо робимо ми одну справу, але, все ж таки, розкол був на стільки близьким, що далі я обов'язково напишу про нього. Зараз УНФ не можна назвати монолітним об'єднанням, це скоріше об'єднання двох напівавтономних організацій: Потораки “Єдина Земля“, яка більш піклується проблемами висвітленими у статті “Революція смути“ та “Хліб насущний“ Панченко, який свято дотримується Статуту УНФ та репрезентує його. Можливо, згодом ми досягнемо компромісу та Загальними Зборами УНФ буде внесено зміни до Статуту УНФ щодо певних питань, але зараз це зробити неможливо. Ми не можемо одноособово скликати Загальні Збори, бо ніхто з нас не має потрібної кількості членів (а для Загальних Зборів потрібно сімдесят п'ять відсотків членів, це було дотепним ходом з боку Панченко, знаючи про те, що мене підтримує Каховський осередок, який мав біля сорока відсотків членів УНФ, Панченко перестрахувався від того, що в майбутньому я можу одноособово змінити Статут таким чином, як це буде вигідно мені), тоді як члени поділилися у відношенні 60 відсотків в Потораки (за рахунок чисельності Каховського осередку) та 40 відсотків в Панченко.

Я трошки забіг у майбутнє, тому повернусь у минуле, а саме - на прикінець березня 2001 року.

Панченко засів за доопрацювання Статуту УНФ, а я почав шукати контакт із Голодом, який повинен був допомогти створити осередок у Львові.

Я зателефонував Голоду до Львову, де він проживав разом із своєю родиною. Він розповів мені, що влаштувався працювати у газеті “Львівські новини“ (він починав як звичайний журналіст, а допрацювався менш ніж за рік до заступника головного редактора). Це було доброю новиною. Ми мали змогу висловлювати наші думки і позиції (нажаль не офіційно) через цей друкований засіб масової інформації. Тоді в нас ще не було нашого сайту. Цього літа Голод планував приїхати до Києва та поступити до Університету імені Шевченка на факультет журналістики. Я запитав Голода, чи зможе він приїхати до Києва у найближчий тиждень (я не хотів вирішувати такі важливі справи телефоном). Голод сказав, що візьме відрядження та приїде у перших числах квітня. Перший крок було зроблено.

Зараз потрібно розповісти про Василя Доща, який згодом стане головою Канадського осередку УНФ, та буде своєрідним місточком між нами та українською діаспорою у Канаді.

З Василем Дощем я познайомився при досить незвичних обставинах. Я познайомився з через інтернет. Справа у тому, що Грек купив собі ще взимку комп'ютера і я сів опановувати його із великим завзяттям. Я швидко навчився працювати на комп'ютері, що допомогало мені у написанні праць та пошуку матеріалу.

Грек підключився до нічного інтернету і кілька разів на тиждень я відшукував теренами інтернету різноманітну інформацію стосовно антиглобалістичних рухів, різноманітних політичних партій, скачував ідеологічні праці українських націоналістів (які потім будуть розміщені на сайті УНФ), знайомився із життям української діаспори, шляхом спілкування із ними у тематичних чатах.

Саме в одному з таких чатів я познайомився з Дощем. Він був цікавим співрозмовником і багато розповідав як про себе (він був вихідцем з України, його дід воював в загонах УПА та був найкращим другом Романа Шухевича), так і про життя української діаспори.

Дощ розповідав мені, що дуже стурбований сучасними проблемами України, стурбований проблемою розбудови української соборності та духовності.

Кілька разів Дощ приїжджав до Києва та ми зустрічалися з ним, багато розмовляли та дискутували. Це освідчена та інтелектуального складу людина. Дощ казав, що буде щасливим одного часу повернутися на свою Батьківщину назавжди.

Вже тоді я розповідав Дощу про УНФ, дава читати наші праці. Йому це подобалося і він усіляко підтримував нас, зокрема передаючи безцінні праці українських націоналістів, які були рарететними.

Коли постала необхідність у створенні нових осередків, я відразу ж подумав про Доща. Я не став гаяти часу і відразу зв'язався із ним, запропонував створити осередок УНФ у Торонто та бути його Головою.

Відповідь від Доша прийшла через тиждень. Він розмірковував, робив аналіз моєї пропозиції, яка могла координально змінити його життя.

Дощ відповів, що буде радий створити організацією інтелектуалів з української діаспори, що перебуває у Торонто (на даний момент осередок у Торонто нараховує сім членів, не багато, але їх внесок у розбудову УНФ та України не можна недооцінити).

Цього ж дня я переслав інтернетом Дощу усі необхідні папіри і запросив приїхати до Києва, де я мав вручити йому партійні квитки. Дощ сказав, що прибуде найближчим часом (він як раз збирався приїзджати до Києва аби взяти участь у творчій конференції “Смолоскип“, що має місце у травні в місті Ірпінь).

Дощ був вражений мною та моїми ідеями.

Потім він писав :

„ Мені важко дивитися на те, що робиться із Поторакою. Це як зірка світового футболу, яка має грати у чемпіонаті Уельсу. Так і про Потораку. Він переріс це суспільство, він переріс рівень оточуючих. І зараз він гине від того, що більше так не може жити. Він страждає. Поторака розривається між грошима Нової Генерації та власними ідеями. І це сумно, це жахливо! О жахливий світ! Якщо Поторака жив би у Німечині - йому поставили би пам'ятник, бо там шанують своїх героїв. А у Трінедаді його ім'ям назвали би стадіон.

Але Поторака живе в Україні, і він приречений на те, що є. Коли ми тільки почали нашу розмову, його речі здавалися банальними та занадто романтичними. Але я і не помітив, як через 10 хвилин в мене відвисла щелепа і я півтори години слухав те, що потім перевернуло усе моє життя.

Якщо ви також хочете змінити своє життя, то беріть гроші та приїжджайте у Київ. Та шукайте Потораку. Він мешкає десь тут. І може вам пощастить, і ви поспілкуєтесь із ним... ”

Потім, як обіцяв, приїхав Голод, я передав йому документи які були необхідні та видав два десятки партійник квитків, Панченко написав наказу який призначив Голода головою Львівського осередку УНФ від 8 квітня 2001 року. Голод зумів зібрати під своїм крилом біля десяти членів. Нажаль, зараз осередок у Львові залишився без свого Голови, який покинув УНФ та пішов у Видубицький монастир ченцем.

У майбутньому, Львівським осередком УНФ буде зроблено гучну акцію, яка пройшла під егідою УНФ у Тернополі. Про це детальніше я напишу далі.

Дощ був призначений головою осередку УНФ у Торонто 5 квітня 2001 року.

Стосовно Київського осередку УНФ. Він був створений скоріше віртуально, бо реальних прихільників в нас в Києві не було, тому у його члени були внесені я та Панченко, а також ще п ' ять хлопців які отримали партійні квитки та, згодом, взяли участь в Установчих Зборах УНФ. Реальної роботи для розбудови УНФ вони не зробили.

Глава двадцять шоста.

Створення Пітерського осередку УНФ.

Повернемось до Ореста Журби, який відіграв велику роль у становленні УНФ та його подальшій розбудові.

На відміну від нас, Журбу було визнанно винним за статтею “хуліганство“, і його ще біля місяця тягали по різним інстанціям.

Вироком Шевченківського районого суду міста Києва від 21 квітня 2001 року, Журбі дали строк за статтею “хуліганство“ умовно, взявши з нього підписку про невиїзд.

Я вже розповідав, що за час проведений із Журбою у СІЗО, я багато розмовляв з ним і багато чим зацікавив його. Розповідав я йому і про УНФ, на конкретних прикладах та ідеологічних надбаннях переконавши, що воно є більш прогресивним за своїми ідеологічними засадами за УНСО (хоча треба погодитися, що за своєю організацією та вкладом у розбудову України УНСО посідає одне з провідних місць на теренах нашої країни). Залишаючи Журбу, я залишив йому свій телефон, з проханням зв'язатися зі мною як можна скоріше.

Було трошки дивним, але приємно, що вийшовши з Лук'янівки, Журба відразу пішов не до рідного УНСО, а до нас, людей яких він майже не знав, але в яких побачив таку незламну силу та вогонь боротьби, що вирішив вірити їм.

21 квітня 2001 року Журба подзвонив мені та попросив зустрітися. Я пояснив йому, як до нас їхати та зустрів його на зупинці.

Ми відразу пішли до квартири, де нас вже чекали Грек та Панченко. Дістали дві пляшки горілки, нарізали домашньої ковбаси. Журба був зголоднілим, тому перший час мовчав та лише їв.

Наївшись та напившись ми почали розмовляти.

Журба сказав, що хоче їхати з країни. Інкогніто, бо в нього підписка про невиїзд.

Розповів, що не пішов до УНСО тому, що це його бажання там навряд чи зрозуміли би, а окрім нас в нього більше не було друзів у Києві.

Я запитав Журбу куди саме він збирається їхати. Журба сказав, що до Пітера, де в нього живе кузен та є знайомі. Я запитав, чи згоден він стати членом УНФ та працювати за-для розбудови організації та рідної країни. Журба відповів, що передбачав це питання і багато думав над ним перебуваючи у Лук'янівці. У нього був непоганий досвід організаторської роботи та роботи із стадом, тому я вбачав в Журбі одного з реальних лідерів УНФ.

Почувши про те, що Журба має їхати до Пітера, я відразу подумав про те, що саме у Пітері можна створити осередок УНФ.

Я запропонував Журбі допомогти із квитками до Пітера та іншим, запропонував йому створити у Пітері осередок УНФ та працювати там за-для організації та батьківщини.

Журба відповів, що згоден.

Наступного дня Грек поїхав на вокзал та купив плацкартний квиток на потяг “Київ-Пітер“, так було легше переткнути кордон тому, кому це було заборонено.

Ми далі Журбі трошки грошей, дали ідеологічні папери УНФ та двадцять партійних квитків. Урочисто прийняли самого Журбу в УНФ та підписали документ, згідно якого Журбу було призначено Головою осередка УНФ у Пітері.

Цього ж вечора Журба залишив Україну.

За півтора роки, що минули з того сумного дня 22 квітня 2001 року, він не разу не ступав на Українську землю. Я знаю, що його розшукують тут, і у Пітері він живе під іншим прізвищем. Він створив непогану організацію, кількість членів якої склада дев'яти осіб.

Вони робили деякі провакації, як то розмальовували вулиці поблизу Неви свастікою та надписами “Пітер - українське місто!“

Журба зробив велечезний вклад у розбудову УНФ та поширенню наших ідей теренами нашого північного ворога. Своїми статтями в альтернативній російській пресі та інтернеті Журба сіє смуту у серця росіян та підриває в них віру у могутність їх батьківщини.

Глава двадцять сьома. Установчі Збори від 30 травня 2001 року. Створення УНФ.

Після створення кількох регіональних (місцевих) осередків, з'явилась можливість провести Установчі Збори УНФ, які були необхідні з точки зору закріплення Стату УНФ, офіційного закріплення лідерів УНФ та з точки зору єднання.

Наша досить молода організація, особливо її місцеві осередки, потребувала того, щоб бути об'єднаною. Члени різних осередків не лише майже нічого не чули один про одного, вони навіть не бачили один одного!

За таких умов, осередки УНФ у Львові, Києві, Каховці, Торонто та Пітера було важко назвати складовими єдиного цілого. Так, вони отримали зразки проекту Статуту, але, через те що його ще не було офіційно затверджено, всі організації керувалися скоріше своїми власними міркуваннями та власним кодексом честі ніж цим Статутом.

У кожного осередка були свої погляди, свої дії, вони проводили свої заходи, часто навіть не погоджені не лише із іншими осередками, але й з керівництвом УНФ, що, зважаючи на те, що діяли вони від ім'я УНФ, не завжди могло бути корисним.

Ми з Панченко розуміли, яку пекельну роботу нам належить провести.

Нам було потрібно зібрати біля 75 відсотків усіх членів, що було необхідним згідно із Статутом для проведення Установчих Зборів та визнання їх дійсності.

Рахуємо: на той момент біля 40 членів у Каховці, приблизно по 10 людей у кожному іншому осередку. Виходить приблизно 80 людей, нам з Панченко необхідно було забезпечити прибуття до Києва біля 60 чоловік.

Проблема виникала і через велику тікучість членів: ледь не кожного дня організацію покидали нові люди, на їх місце приходили нові. Треба було з цим щось робити, бо хоча цей процес і був природнім, але заважав плідно працювати.

Було необхідно створити певний каркас УНФ, який би сягав ось цих омріяних 75 відсотків членів. Нам були необхідні постійні, стабільні члени.

Сіли за роботу із Панченко у кінці квітня.

Я зв'язався із Торонто та Пітером, Панченко відбув до Львова з метою переговорів із Голодом, Грека відправили до Каховки.

Я зіткнувся відразу із проблемами - Журба не міг приїхати у країну через відомі причини, отож він повинен був делегувати комусь свої повноваження Голови осередку. Я повідомив Журбу, що Установчі Збори планується провести наприкінці травня, тому, він за той місяць що залишився, має організувати групу людей, яка може виїхати до Києва.

У своєму листі до Доща, я повідомив його про те, що плануються Установчі Збори на кінець травня. Наївно було вважати, що з Канади до нас прибуде чисельна організація, але, на наше щастя, як раз у травні Дощ мав приїхати до Київу, тож представництво осередку Торонто було забезпечено.

Через кілька днів повернулися Грек та Панченко.

Панченко щасливо повідомив, що Голод приїде у потрібні строки та привезе із собою скільки необхідно людей.

Складніше були справи із Каховкою. Зважаючи на чисельність цієї організації, їх представництво на Установчих Зборах мало складати не менш 25 осіб. Зважаючи на економічні труднощі більшості її членів, це було дуже проблемним.

Ми з Панченко порахували гроші та сказали Греку, що зможемо оплатити 15 квитків.

Грек приступив до роботи.

Кількість членів яка мала приїхати з Каховки не була нам відомою до останнього моменту, тому я перебував у хвилюванні, тому що Установчі Збори могли просто зірватися.

Читаючі ці строки, може здатися, що все в нас було легко та проходило без проблем, хоча тільки нам відомо скільки це коштувало нервів та ночей без сну.

Були інші питання організаторського характеру, як то розміщення делегатів та місце проведення Установчих Зборів.

Проблему із міцем розмішення делегатів осередків УНФ ми вирішили: у Грека могло розміститися біля десяти чоловік, Панченко брав до себе до дому ще сімох, ще у Панченка була вільна квартира на Березняках, туди могли в'їхати біля п'ятнадцяти чоловік (квартира була велика - на три кімнати, восени я переїду туди від Грека і буду проживати там аж до середини 2002 року).

Складніше було із місцем проведення Установчих Зборів. Не йшло навіть мови про те, щоб знімати якісь Палац Спорту чи Палац Культури - за це просили занадто великі гроші і був потрібним дозвіл влади на проведення цих зборів.

Ми вирішили провести Установчі Збори у закритому режимі - не запрошувати пресу, телебачення, не повідомляти про їх проведення громадскість та владу. Наша організація, враховуючи ще й те, що серед її членів були такі особистості як Орест Журба, могла викликати велику зацікавленність у влади, і Збори у кращому випадку могли не відбутися, у гіршому - нас могли заарештувати.

У цей момент на допомогу прийшов Голод, який перебував у досить дружніх стосунках з директором однієї з середніх шкіл Харківського району (пізніше вони щось не поділили між собою і Голод написав досить жорстку статтю про цього деректора та депутата місцевої ради. Як на мене, хоча Голод і не пояснював мотив який змусив його залишити УНФ та піти у ченці Видубицького монастиря, саме конфлікт із місцевою владою і був цим мотивом. Як раз у цей час Голод жив у Києві із родиною, і різноманітні погрози в бік його дружини, дитини та його самого штовхнули його на цей крок).

Було швидко влаштовано, що приміщення актового залу цієї школи (звісно я не називаю її номер) буде передано у наше розпорядження на чотири години: з 19 по 23. Відразу було обумовлено, що наше перебування у актовому залі школи має відбуватися таємно.

Не знаю, чи хвилювався пан директор, але Голод зміг його переконати, заплативши до цього 200 гивень. Це був самий мінімум, який ми змогли витратити.

Отож, 10 травня було вирішено останні організаційні питання, і ми почали зв'язуватися із нашими осередками.

Вирішили проводити Установчі Збори 30 травня. Про що й було повідомлено осередкам.

Через кілька днів приїхав Дощ. Ми зібралися: я, Панченко, Голод, Грек та Дощ та обговорили деякі питання організаційного характеру. Ознайомили Доща із новою, дещо зміненою редакцією Статуту УНФ. Хоча він і не був згоден із всіма його пунктами (зокрема деякі пукти робили занадто проблематичною процедуру реєстрування УНФ у Міністерстві Юстиції), було погоджено залишити данну редакцію на винесення перед Установчими Зборами.

Делегати почали прибувати 29 числа. Я, разом із Греком, Панченко та Голодом зустрічав їх та допомогав добратися до місця майбутнього проживання. Розповідали їм про місце, де наступного дня мали відбутися Установчі Збори та давали кожному надрукований план знаходження школи з її адресою та тим, як до неї добиратись.

Замість Журби, із письмовим дорученням прибув довгий білявий хлопець трошки схожий на Драча, на ім'я Сашко Полтавець.

Ввечері на квартирі у Грека зібрались найпочесніші члени нашої організації: я, Панченко, Грек, Голод та його замісник Іван Вош, Дощ, Полтавець, Андрійко з Каховки разом із каховським керівництвом (Юля приїхала також). Ми пили вино та горілку, розмовляли про перспективи проведення Установчого Збору. Полягали спати буля другої ночі.

Наступного дня всі почали з'жджатися до місця проведення Установчих Зборів.

На вході стояла Юля та перевіряла перепустки, якими були партійні квитки.

Установчі Збори УНФ почалися рівно о 19 годині за Київським часом. Грав гімн України. На стіні висів жовто-блакитний прапор.

На трибуну по черзі виходили я, Панченко, Грек, Голод, Дощ, Полтавець та інші.

Панченко зачитав Статут УНФ. Зважаючи на те, що його було погодженно лідерами, інші члени проголосували за його також.

Отож, головний документ УНФ було затверджено.

Потім почалась стандартна процедура призначення керівних посад.

Панченко було одноголосно обрано Головою Проводу УНФ, мене - Духовним Лідером УНФ. Було затверджено Голів осередків УНФ: Голода, Грека, Журбу та Доща. Головою Київського осередку УНФ було обрано мене із поміткою “тимчасовий.“

Потім почали обирати Провід УНФ. Потрібно було обрати керівників економічного, юридичного, інформаційного, адміністративного та ідеологічного відділів УНФ. Керівником економічного відділу було призначего Полтавця, юридичного - Грека, інформаційного - Вош, адміністративного - Доща, ідеологічного Голода.

Як бачимо, уся влада в УНФ була зосереджена в певного кола осіб.

Після закінчення Установчих Зборів було урочисто оголошено про створення УНФ. Оголошення потонуло в оплисках.

Ми йшли по нічному Києву, пили пиво та співали. Усі були щасливі, УНФ офіційно народилось.

Глава двадцять восьма. Позиція УНФ щодо Другої Світової Війни. Акція у місті Тернопіль від 22 червня 2001 року.


Дуже часто УНФ звинувачують у проявленні екстрімізму. Читаючи наші ідеологічні праці (і мої у тому числі), відвідувачі нашого сайту, який став своєрідним вікном через яке ми висловлюємо власну позицію та власну ідеологію, завдяки якому в нас з'явилося багато друзів на теренах багатьох країн світу, як і багато ворогів, нас звинувачували у пропаганді насильства та війни. Наш сайт закривали спецслужби та в нашу адресу йшли погрози, як з боку владних структур так і з боку конкретних осіб та організацій.

Згадується випадок, коли у брутальній формі було здійснено словесні нападки із погрозами з боку Молодіжного Націоналістичного Конгресу. Нас обвинувачували у непрофесіоналізмі, нас називали ставлениками спецслужб та погрожували розправою.

Ми терпіли все це та ніколи не відступали від обраного шляху та ідеології Ми були та залишаємося незламними.

Безперечно, прояви екстрімізму з боку певних осіб, які входили до УНФ, були. Але, офіційна позиція самого УНФ щодо цього була нейтральною.

До того ж, екстрімізм розглядають по різному. І той, про який я говорю, екстрімізм є лише в офіційних заявах влади.

Ми не зважаємо дії, що не порушують Конституції України та світове законодавство а лише суперечать моральним нормам та звичаям які склалися у суспільстві, проявом екстрімізму.

Багато нарікань та незрозумілих поглядів викликала наша позиція стосовно Другої Світової Війни, та нашого ставлення щодо сторін, які брали участь у ній.

Зараз, хочу привести виступ Панченка у Львівському осередку УНФ, який відбувся 9 травня 2002 року:

„ 9 травня - це дата, яку назавжди вирізала безжалісна рука патріота гострим лізом на чолі історії. Це та рана, що буде завжди боліти та ніколи не припинить текти з неї червона, наче прапор нашої надії кров. 9 травня 1945 року відбулась трагедія - впала велика та могутня імперія, яка несла на крилах свого залізного чорного орла смуту та смерть, та разом із цим, вона несла надію на те, що прийде новий ранок, який сповістить про новий день - у якому вже не буде глобальності та релігійного безглуздя. Арійськйи лицар вбивав нас, українців, та, вбиваючи нас, своїх слав'янських братів, він народжував у серцях тих, хто воював та був ще живим надію, відкриваючи істину та знімаючи чорне простирадло із труни правди.

9 травня - це трагедія, бо у цей день загинули наші діди та батьки, наші брати по нації та крові. Воїни СС “Галичина“, воїни УПА та інші билися пліч-о-пліч, вони билися не за червоних радянських бюрократів, вони билися не за арійську цитадель, вони билися за свою націю, за рідну землю! Билися так, як і їх батьки проти поляків, москалів та монголів!

Сьогодні на вулиці вийдуть мільйони людей та влаштують карнавал на труні правди та надії. Це стадо буде танцювати по велінню жидо-масонських глобалістів, які втратили останню повагу до рідного народу, які своєї релігією та телебаченням роблять із людей зомбі, перетворюючи їх на знаряддя всесвітньої глобальної монополії, яка буде вбивати тебе, бо це вигідно.

Сплюндрована Європа ще спить!

Жидо-масони захоплюють наші душі та нашу гордість!

У цей день скорботи вони будуть радіти смерті наших рідних!

УНФ каже рішуче “НІ“ цьому жахливому безглуздю! ”

Ми планували розмістити цей виступ на офіційному сайті УНФ, але, через проблеми з його функціонуванням (він закривався та відкривався ледь не кожного тиждня) це було неможливим.

Але, ще за рік до цього виступу та оголошення офіційної позиції УНФ щодо Другої Світової Війни, у місті Тернопіль пройшла акція, яка хоча і не була санкціонован а мною чи Панченко, але яка була визнана УНФ.

22 червня 2001 року, Голод разом із чотирьма членама УНФ, які перебували у складі Львівського осередку, прибули до міста Тернопіль. Вони були вдягнені у військову форму із нашивками СС Галичина. Наші хлопці любили цю театралізованість та історичність, це запалювало кров.

З самого автовокзалу вони прокрокували до центрального майдану міста, де, за їх розрахунками, повинні були зібратися ветерани, які під час Другої Світової Війни воювали у лавах Червоної Армії.

Як зрозуміло, таких ветеранів у такому місті як Тернопіль дуже не багато.

Відома і позиція міста та всього регіона щодо Радянської Влади та Червоної Армії. Не знаю, що знайшли у діяї наших хлопців такого, що підпадало під статтю “хуліганство”, вони лише висловлювали свою думку та позицію, яка, якщо вже звертати увагу на формулювання з судового засідання: “зловісне порушення норм суспільної моралі”, відповідала саме розумінням моралі людей, що жили у місті Тернопіль та у всьому регіоні.

Голод разом із хлопцями підійшли до пам ' ятника Радянським Солдатам, де вже зібралися ветерани Червоної Армії, стали шеренгою та почали скандувати : “ Слава загонам УПА! ”, “Зіг Хайль!” , “Слава УНФ!”, “Слава Героям УПА!”

Звісно, це не могло сподобатися як ветеранам, так і органам правопорядку.

Ветерани влаштували бійку, і, звісно, хлопці з УНФ мали захищатися. У хід пішли струни, болти, чоботи.

Потім Голода та його хлопців, які на думку багатьох юристів не порушували ані Конституції України, ані чинного законодавства, було заарештовано.

У слідчому ізоляторі міста Тернопіль їх тримали чотири місяці, після чого відбувся суд. Треба дякувати, що їм дали умовно.

Під час перебування у СІЗО, наших хлопців мордували та катували.

Ми особисто із Панченко приїжджали та намагались зустрітися з ними – це було марним.

Пізніше, ми казали Голоду, що потрібно було повідомити нас про майбутню акцію. Потрібно було обговорити її деталі та порадитись із керівництвом.

Можу сказати, що акція яка відбулась у місті Тернопіль 22 червня 2001 року, стала значною подією у боротьбі УНФ.

Хлопці, які брали участь у ній, безперечно є Героями.

Глава двадцять дев'ята. Міркування щодо методів у історичному розрізі часу. Акція УНФ у Мінську від 2 вересня 2001 року.


Політика УНФ відносно міжнародних відносин та дій деяких окремих маргінальних країн ніколи не була однорідною. В нас не було офіційного визначення і ми увесь цей час знаходились у пошуку чогось нового та оптимального.

Саме рух та драйв є неодмінною складовою успіху. Саме в усвідомленні власних помилок та визнанні власної нікчемності і породжуються нові ідеї.

Справжній філософ це не той, хто робить свої висновки на основі веління часу та розуму, справжній філософ слухає у першу чергу своє серце, та на власне міркування шукає оптимальні позиції та рішення.

До історичних постатей та сучасників не можна відноситись монополярно. Саме існування мультіполярного світу і робить можливим подальший розвиток життя та соціуму як складової життя, штовхаючи його у майбутнє та надаючи право обирати різні шляхи та напрями.

Я пишаюсь тим, що УНФ є мультіполярною організацію з насичиним, багатокольоровим поглядом на події які відбуваються у світі та його дійових осіб.

Був час, і ми вважали себе романтиками, змінюючи своє ставлення до речей в залежності від їх апофоморфності та навоклишніх умов. Ми були романтиками і багато чого залежало від настроїв.

Так, я зміг відмовитись від почуттів та романтичних поштовхів у грудях, зміг примусити себе свято вірити лише своєму мозоку та власним ідеям. На жаль (чи на щастя) цього не смогло зробити УНФ. Зокрема Панченко.

Ставлення до пана Лукашенко в нас було різне.

У вересні 2001 року я вже закликав його до союзу із Україною та іншими братськими державами за-для нанесення удару по світовому капіталу, бо такі були настрої у світі. Не вважаю, що це було романтикою, навпаки, я спирався на доцільність та раціоналізм, який у даний історичний момент міг принести результат. Так, після 11 вересня союз із Бєлоруссю та моє намагання наладити братські стосунки із Лукашенко були виправданими, бо це було методом, за допомогою якого я намагався досягти мети. Бо світ є побудованим таким чином, що всі вчинки та намагання направлені на досягнення певної мети.

Зараз поглянемо з іншого історичного розрізу. З позиції історичної постійності та стабільності ми були проти Лукашенко та його режиму. Ми підтримували братський рух ЗУБР (та і зараз підтримуємо), я не схвалював намагання Бєлоруссі об'єднатися із Росією, вбачаючи у цьому небезпеку як для України так і для іншого світу.

Але, у той же час, стабільність є огидною річчю. Саме стабільність веде до загнивання та припинення історичного руху. Саме стабільність є синонімом загибелі, бо будь яка стабільність веде до загибелі. Загибель настає тоді, коли припиняється рух та боротьба. Із припиненням боротьби сверхлюдина вмирає. На її місце приходить стадо.

Мета борця є битва за суперлюдину та за недопущення зникнення її взагалі.

Вже у ціх міркуваннях можна побачити певну суперечність. Але, саме суперечність із самим собою є шляхом до вдосконалення.

На данний історичний етап, а саме 2 вересня 2001 року, ми вирішили, що доцільним буде вести боротьбу проти Лукашенко. Тому ми вирішили організувати акцію у Мінську, яка співпала за своєю датою із футбольним матчем Бєларусь-Україна.

Цікаво, вже через два тиждні я буду писати на адресу Лукашенко заклики про братання. Таким є веління часу, ми обирали те, що є найбільш раціональним на даний момент.

Хоча, мої заклики до Лукашенко стосовно братання та єдиного удару по капіталізму не були підтримані керівництвом УНФ, та я був вільним у своїх діях. Як я вже підкреслював, УНФ була мультіполярною організацією.

До акції у Мінську ми готувалися заздалегіть ретельно. Було повідомлено осередок у Пітербурзі і хлопці погодились підтримати нас. На жаль, не зміг приїхати Журба - на кордоні був особливо великий “шмон“, зважаючи на майбутні Презедентські вибори. Але, з Пітербурга до Мінська прибуло п'ять людей. З України приїхало ще тринадцять чоловік: Я, Панченко, Грек, дев'ять людей з Каховки та Вош зі Львова. Голод не зміг бути з нами. В нього були проблеми із владою. Він сидів у СІЗО.

Ми вирішили їхати разом із футбольними фанатами - це було зручно і, до того ж, ледь не єдина можливість проникнути у Бєл а русь.

Спробую хронологічно викласти події цієї акції починаючи із моменту нашого прибуття на залізничну станцію що на Петрівці.

Ми (я, Панченко та Грек) прибули на вокзал біля 21 години 31 серпня. Відразу пішли до фанатських бригадирів та отримали свої квитки на потяг.

Біля 21-30 зустрілися у наміченому місці із іншими хлопцями, віддали їм квитки та команду розійтися по різним місцям. Ми не хотіли, щоб нашу доволі велику групу хтось бачив разом до прибуття у Мінськ. Не знаю чого ми боялись, але консперація, зважаючи на всі обставини які стосувались УНФ була необхідною.

Ми вдвох із Панченко пішли до музичного кіоску, де вже тусувалися скіни та крутили Рамштеін. Пили із ними горілку, співали пісні німецькою. Напруження потроху відходило.

Біля 23 години подали наш потяг. Сіли із Панченко у 14-й вагон разом із фанатами з Києва та Львова. Грек їхав разом із фанатами з міста Миколаїв. Вони напоїли його горілкою до нестями. Інші наші хлопці розійшлися по всьому потягу.

Під час того як сідали у потяг, почали забирати горілку. Все ж таки ми змогли її пронести.

Їхали весело. Ніхто майже не спав. Співали пісні, били скло та пили горілку. Виходили у тамбур та курили разом із фанатами та ментами план.

Приїхали на кордон рано вранці. Ми з Панченко трохи хвилювалися, було погане передчуття, що нас зараз знімуть та заарештують. Все обішлось.

В'їхали на територію Бєлорусі - забитої країни із населенням-бидло.

Сходили із Панченко на станціях (Жлобін, Гомель, Червоний Берег, Ос іповичи та ін. ), спілкувалися із людьми, кілька разів п'яний Панче н ко робив спробу влаштувати бійку.

Прибули до Мінську приблизно о 17-20.

Всіх взяли у ментівський кордон за-для безпеки. Були напади з боку місцевих фанатів. Але ми потрошки вийшли з-під кордону та загубились у місті.

Місцем зустрічі у нас була квартира одного хлопця. Не буду називати його справжнє ім'я, бо, зрозуміло, в нього можуть виникнути великі проблеми. Назвемо його Андрій.

Андрій, був другом Панченко, колись ще давно вони навчалися в одному класі, потім родина Андрія переїхала жити до Мінську. Не знаю чим це було викликано, та я і не цікавився цим.

Зібралися у нього та провели ніч.

Наступного ранку пішли до центру міста, де мала відбутись акція, згідно повідомленням дружнього нам ЗУБР.

По дорозі, вирішили із Панченко та Греком зробити фотографії біля так званої “Стіни УНСО“, яку за чутками розмалювали хлопці із братньої нам організації, хоча, не виключено, що це було зроблено місцевими.

Потім була сама акція перед адміністрацією Лукашенко. Як це все закінчилось, пам'ятають всі: арешти, побиття.

На наше щастя ми змогли врятуватися.

Перед цим наша группа стояла разом із ЗУБРом та іншими небайдужими та скандувала анти-Лукашенківські лозунги.

Так, ми не виділялися і стояли під загальними прапорами і через це в мене біль засмучення.

Я вважаю цю акцію, на відміну від Панченк а , який представив її як “велечезну акцію УНФ“, марно витраченим часом та грошими.

На цей час в нас вже існувала організація. Ми мали зробити свій прапор, мали нести свою символіку у цій акції, представляти власну країну та ідеологію. Цього всього не було. Була лише байдужість з боку іншого керівництва.

Сама байдужість керівництва УНФ, яке здебільшого залежал а від Панченко (на відміну від звичайних членів), стало на заваді розвитку УНФ. Я робив все залежне від мене, так, були зрушення, але я виявився безсилим перед байдужісттю, яка змусила мене зараз думати про вихід із УНФ. Саме байдужість породила розкол, який ледь не зруйнував УНФ. Ви не уявляєте скільки сил було витрачено для того, щоб найти компромісу. Я бачив, що Панченко не бажає втрачати мене, як і я не бажав залишати УНФ - свою дитину. Багато безсоних ночей, переговорів, часто безплідних, провели ми, щоб втратити УНФ від загибелі.

Я вважаю цю акцію провалом. Повним провалом УНФ як організації, вважаю її проявом імпотенції УНФ щодо конкретних дій та нашою ганьбою.

Їхали до Києва. На к о рдоні все було спокійно і наш вигляд ні в кого не викликав підозр. Всі УНФ-івці були щасливими, лише я - засмученим.

Глава тридцята. 11 вересня 2001 року.


Пам'ятаю той день ніби це було учора. Це було щастя, йшов дощ а я бігав під ним майже голий та сміявся немов дитина. Я радів, радів так, як ніколи у житті. Я бачив, що все що ми робили раніше було не даремним, я бачив, що всі наші ідеї були цілковитою правдою.

Цей день залишиться асоційованим у моїй пам'яті із такими речами як футбол, дощ та щастя. Ми чекали із Панченко на матч Ліги Чемпіонів Динамо-Борусія. Стояли під стадіоном, було біля восьмої години вечора та йшов дощ. А ми пили пиво та горілку.

Люди почали розмовляти про те, що США б омблять. Я бачив жах в очах людей, бачив те, що вони відчувають СМУТУ, вперше за своє життя відчули її так близько, торкнулися її. Люди відчули, що кінець близький, відчули, що все у що вони так вірили, вся та машина капіталізму та щастя, вся та сила руйнується немов маленький будиночок під вітром справедливості.

Були і ті, хто був щасливив через те, що США погано. Але вони були щасливи лише з цієї причини, а не через настання смути.

Там, за океаном гинув різнокольоровий натовп Вавілону, гинула велика ситсема та релігія, надбання та віра. І наступав новий час, який починав свій відлік з 11 вересня 2001 року. Увесь світ здригнувся та став на коліна. Сум накрив ций світ і він схилив своє чоло у жаху перед рукою праведіння.

У США сталося те, що повинно було статися давно. Марш антиглобалістів та нервові заклики до консолідації патріотично-соціалістичних сил навколо ідеї врятування Світу були лише жалібним мявканням кицьок, яких твердою рукою топили у ведрі. Переламна фігура останньго року Американський Президент, підтриманий многомільярдним гарантом корпорації жидомасона Біллі Гейтса, яка завдяки цьому так і залишилася корпорацією, монополізувавши ринок та показавши нам ще раз, що все вирішують гроші і що ми лише бидло з якого доять та будуть надоювати ще багато всякого хорошого, всіляки ігнорував всесвітні процеси, роблячи новий поштовх у гонці озброєння та наносячи потужні удари по-між ніг “зеленим”. Буш будучи простим хлопцем, наївно вважав, що можна зробити все лише грошима та великою армією янкі. Не врахувавши одного: купка чеченських бойовиків поставила на коліна усю Росію, купка бойовиків робить теракти у Москві. Буш думав, що така дурниця можлива лише у кацапів і ховався за спиною ФБР.

США не просто нанесли удару, його принизили, натянули, сплюндрували, виставили на сміх перед усім Світом. Кілька літаків-камікадзе зробили те, що здавалося фантастикою - повітряна атака! І відразу ж свято на вулицях Палестину і люди! І імправізований карнавал! І переляканий Ясір розбризгуючи слиною кричить про те, що це не вони…він просто боїться потужного удару…удару не буде…та щастя в людей вже ніхто не забере.

Історя має форму спіралі та діє за принципом бумерангу: все повертається, все повторюється…і увійти в одну і ту саму ріку теж можливо, повинен лище історичний поштовх та особистість. Особистості було дві - дурник Буш та Справедливість. Світу показали, що є ще правда у світі, що є ще сила яка спроможна боротися проти сильних світу цього. Такий собі Лицар на білому коні який хоче врятувати світ від страшного монстра. Люди отримали задоволення, відчули насолоду - така природа людини, їй приємно коли когось сильного ось так принижують, коли катують ката. Сталося те , на що чекали покоління людей у різних країнах світу - настала справедливість, із допомогою Справедливості - грішник заплатив за свої гріхи у Хіросимі та Нагасакі, Лівії, Боснії, Афгані, Іраку, звірства у В'єтнамі. І тут глупо казати про якусь релігійну боротьбу. А у той же час багато хто з нас не відмітив той факт, що Зброєними Силами США було збито літак із цивільними під Пітсбургом. Чому тоді це не зветься злочином? А теракт який є сильніший та несе загальне благоденство зветься велечезною трагедією?

Це був Міжнародний Духовний Трибунал над Всесвітнім Агресором.

Тоді я писав:

„ Україна повинна скористатися цим…відкрито зелене світло діям проти тер о ризму, можна очікувати знищення Чечні та усього Сходу. Настав час розплати, час рішучих дій, все летить вшеребеть, чому б літакові не впасти на Москву, чому б не вирізати Поляків? Дестабілізація - стихія нас. Ми з вами Сербія, Молдова, Схід. Наш переможний марш пройде всезнищуючою хвилею по Європі! Пробив час! Автомати у руки! Ми повинні знищити це суспільство та встоновити Верховний Комітет, альтернативний Богу! ”

Нажаль, цього не було зроблено. Момент було згаєно. У цьому винні і ми, хлопці з УНФ.

Зараз, коли я пишу ці строки, прогресивне людство святкує річницю видатної події, стосовно якої УНФ висловило і своє офіційне звернення, яке звучало:

„ Минув рік з моменту атаки на США. У цей день, усе прогресивне людство відзначає річницю цієї видатної події.

Минув рівно рік, як історія почала свій новий відлік: були підірвані підвалини капіталістичного суспільства, світовий терор капіталізму в обличчі США здригнувся під міцною рукою Справедливості в обличчі Бен Ладена.

Було підірвано підвалини релегійного суспільства і нова ера, ера смути прийшла на грішну Землю. Єврейству та капіталізму було нанесено удар, від якого вони впали на коліна!

УНФ офеційно визнає день 11 вересня, як такий, що дав новий відлік в історії всесіту. Процес перетворення світу почався. Нова, пост-релегійна ера йде!

PS УНФ висловлює співчуття родинам загиблих європейців. ”

Так, нажаль багато хто з нас забуває про те, що під час терактів загинули представники української етнічної діаспори. Але їх душі та тіла були покладенні на алтар великої Революції Смути, і вони мають пишатися такою смерттю.

Свою статтю написану стосовно подій того дня я закінчував:

„ Ми не могли мовчати. Ми могли обдурити навколишнє оточення та відобразити на своїм обличчах блаженний сум, але ми не могли обманути свої серця та свої душі, які розуміли неминучість того, що трапилося та тремтіли від цілковитого щастя.

І ось, присівши у садочку, гріючись у промінні сонечка, чуючи сміх дітей я входжу у стан нірвани. Приємно розтікається по горлянці свіже пиво і здається що світ завмер…світ зупинився на відміться Щастя і просто не хоче нікуди рушити далі. Все всіх влаштовує. Потроху всяка муть перестає лізти у голову, відпадають проблеми самі собою і починаєш думати, що насправді життя занадто коротке для філософії та романтики. Лише прагматичне існування та благодать людського тіла, ось все що нам треба. Ми зануріємося із головою у свій світ, у котрому нема такого як смерть чи політика, у котрому тобі немає різниці чи Палістіна бомбить США чи навпаки…і навіть Британія із своїм зубожінням здається тебе лише надоїдливою комахою над вухом. Проблеми та почуття стають більш прозорі та земні. Ти кажеш дівчині, що кохаєш її, а вона переварює цю інформацію і відчуває те, що відчувають всі - щастя. Лише щастя і все, і нічого окрім нього. Філософія смути зникає, з'являється філософія життя, яка манить тебе до себе своїм приємним морським вітерцем та запахом кориці. Ти повертаєшся до дому і тебе чекає мати та твоя родина, всі сідають за стіл та починають вечеряти, а потім читають Кобзаря чи дивляться “Перший мільйон.“ І ти йдеш до своєї кімнати втомленний та щасливий…хіба є щось у тебе зайве у голові? Є щось, що заважає тобі? Ні…немає. І лігши у своє ліжко, ти засинаєш сном немовля і бачиш різнокольорові сни де ти босий та малий біжиш по рідному селу і зелена трава лоскочить твої ніжки. А ти смієшся…і на твоєму сплячому обличчі з'являється щаслива посмішка дитини. Ти заснув. Заснуло усе навкруги… І ні в кого не з'явилося думки у якому світі ми проснемося завтра, чи проснемося ми. Чи буде світ взагалі? ”

Зараз, коли минув рік, помпезність стихла, сум притупився, залишилося лише констатувати, що процес руйнації почався і Революція Смути є реаліністтю.

Глава тридцять перша. Молитва за Миколу Солтеса - велика провакація УНФ.


Працюючи над сайтом УНФ , ми відчували необхідність створення чогось шокуючого, чогось такого, що не робив ще ніхто. Навіть моя стаття присвячена 11 вересня та терактам у США не була чимось неймовірним, такої ж думки стосовно цих подій поділяло багато людей.

Я хотів зробити щось таке, що виділело б УНФ серед іншого ряду організацій. Хотів зробити так, щоб про наш сайт розмовляли, щоб кляті інтелегенти (яких ми називали переляканими педарастами) лякали ім'ям Панченко та Потораки своїх дітей.

Я ставив нашим завданням сієння смути і думав про таке, що могло б зламати людей зсередини, що стало б справжньою бомбою у світі ситих капіталістів та гуманістів, що підірвали б своїм вибухом підвалини моралі та гуманізму, бо мораль і гуманізм у їх сучасному вигляді являють собою страшну потвору яка жере людей.

Ідея із меморіалом Миколи Солтеса з'явилася знена ц ька.

По телебаченню крутили передачі та роліки присвяченні річниця його трагічної смерті та його справі. Всі сюжети зводилися до одного - що доля Солтеса, то доля психа який вбив своїх рідних, ніхто не хотів глянути глибше цієї проблеми та розібратися у тому, що штовхнуло Солтеса на ці дії.

Я зв'язався із Дощем та попросив його назбирати для мене інформації про Миколу. Через кілька днів електронною поштою з Торонто мені було надіслано багато текстової інфомації та цілий альбом фотографій. Деякі з них були по справжньому шокуючими, як то фотографії могил його діточок, біля яких лежать квіти та м'які іграшки.

Я був захопленним і відчував, що створення меморіалу буде само тією бобмбою, яка підірве світ. Я подзвонив Панченко та розповів йому про свою ідею. Він був у захваті.

Мушу визнати, що саме завдяки меморіалу який ми назвали “Молитва за Миколу Солтеса“, ми отримали найбільшу кількість своїх ворогів. Навіть наші прихильники не завжди розуміли нас. Через меморіал до нас надсилали погрози, нас брутально лаяли, але свого результату ми досягли: у свідомості так званих інтелегентів та гуманістів було посіяно зерна смути.

Я писав: “Ми не боїмося того, що нас не зрозуміє більшість населення України, бо ми не поважаємо цю більшість. Ми за правлючу меншість справжніх націонал-патріотів“.

У меморіалі Миколу Солтеса було названо Героєм, ім'я якого сплюндровано про-буржуазними ЗМІ та злочинним режимом США, під гнітом якого Микола мав нещастя жити.

Як писав мені Дощ, Солтес спілкувався із діаспорою, підтримував зв'язки з Батьківщиною.

Я писав про те, що Солтес опинився у новому для себе світі - повному бруду, жорстокості та несправедливості. Микола мужньо тримався, намагався захистити від цієї гидоти себе та свою родину. Але система, велечезна імперська машина, розчавила його. І він здався. Здався бо зрозумів, що безсилий, що боротися марно.

Я каївся разом із всіма членами УНФ, що не допомогли йому у той скрутний час, що не підтримали його.

Микола зробив як справжній націонал-патріот, виповнивши одну з головних заповідей своєї релігії, ім'я якої Національна Ідея: “перемогай або вмирай“ - так казала його заповідь. Микола вбив свою родину, але він вчинив героїчний вчинок: що таке грішні тіла у порівнянні з вічністюю душі? Він звільнив багатостраждальні душі людей, яких кохав. Після цього він спробував продовжити боротьбу, сподіваючись на диво. Та марно.

Микола пішов від нас. Залишив нас самих, сирітливих братів його. Залишив нас боротися. Микола заповів нам боротися. Боротися за велику перемогу національної ідеї! За свободу наших душ!

Так я писав у меморіалі. У кінці я написав, що ми присягаємося продовжити велику справу, велику боротьбу його у бою.

Я розумів, якому ризику ми піддаємо себе роблячи цей меморіал. У кінці-кінців мабуть не в останню чергу через нього, сайт було закрито на чотири місяці. За цей час ми робили нові ідеологічні праці і згодом сайт поновив свою роботу, а меморіал Миколі Солтесу зайняв у ньому почесне місце.

Глава тридцять друга. Подорож до Фінляндії.


Наприкінці 2001 року я відчув гостру потребу відпочити. Місто почало страшено давити на мене, система, що склалася у країні давила на мене.

Я втік з цього міста та країни до Фінляндії, до маленького будиночка який загубився серед білого снігу та лісу. Я втік туди, бо відчував, що більше не можу, відчув спустошенність та безнадійнсість. Настав саме той критичний момент, коли я не відчував поштовху до дії та не бачив нових ідей та можливості майбутнього розвитку та власного зростання як філософа.

Я знав, що колись Грек жив на теренах Росії. Не так багато часу минуло з того моменту, коли від залишив Балтійське узберіжжя та поїхав до України. Десь там, він казав, в нього була невеличка хатинка, у якій жив його батько коли їздив на полювання.

Я не знав навіть у якому вона стані та хатинка, я лише знав як туди добратися.

Розмірковуючи над жалюгідністю світу та своєю власною, я перетинав кордон, рухаючись на північ...в іншу сторону від пристрасті, бо пристрасть ця отруїла мене своєю красою.

Я почав боятися пристрасті та ненависті, бо саме вони заважали тверезо дивитися на речі та робити їх об'єктивний аналіз. Саме пристрасть та ненависть зачиняли тобі очі та керували тобою. За-для подальшого прогесу потрібно було відокремитись від цих почуттів, треба було вбити їх у собі.

І ось я стою на маленькій залізничній станції, яка заховалась посеред лісу та снігу, який манил своєю незайманністю як тринадцятирічний персик. Ступаючи тихо, обережно, щоб не прокинулась спляча красуня, я почав рухатись стежинкою. Стан нірвани, лине у блакитну далеч хмаринка, яка шукає частя, не знаючи, що його немає. Йду довго, важка сумка вже набридла мені, коли бачу, що прийшов - невеличка будівля, холодна та самотня, загублена серед життя. Тут мені потрібно провести цей час, ці дні, які будуть линути для мене немов роки. Я буду розмірковувати над нікчемністю життя, буду думати про велику Русі та своє життя, ім'я якому - Утопія. Я сідаю та починаю писати, писати те, що так наболіло мені. Все погано, мабуть. Все гине...прийшла зима...чи переживемо ми її? Депресія, великою тінню лягла на мене, а разом зі мною на всю країну, на увесь світ. Все іде своїм ходом, все здається спокійним та ліберальним, приспали нас...приспали. Чи буде великий вибух? Чи будемо ще довго ми ось так мовчки вмирати під світлом спокою? Моє сиве чоло вже втомилось чекати. Десь там нас чекає свобода від цього життя, від цієї ситуації безвихідності. Я знімаю окуляра та вихожу на двір. Лише ліс та сніг, а ще хмаринки, які кудись поспішають. І спокій, спокій. Відчуваю як засинаю, як думки все повільніше ворушуються, як дають вони мені спокій та насолоду. Я засинаю та залишаю цей світ, на час.

Я жив у тій хатинці лише кілька днів. Я перебував сам із собою та природою, на одинці із небом. Я дивився у його блакить та бачив там себе.

Я багато думав, думав про той стан у якому опинилися ми всі, у якому опинився я сам. В мене було дуже багато часу думати та аналізувати.

Я зміг розібратися у самому собі, зміг розібратися у своїх почуттях та вбити ті, які були шкідливими, вбити кохання, пристрасть, ненавість. Бо саме кохання породжувало пристрасть та ненавість, воно заважало та штовкало не безглуздя.

Філософ не вміє кохати, він вміє відчувати та аналізувати власні почуття.

Кохання - це страшна річ, яка є своєрідною призмою, що перекривлює дійсність.

Саме філософи є найщасливішими людьми, бо вони дивляться на світ ясними очима.

Потім я повернувся до Києва. Із правильними поглядами, чітким розумінням реальності та щасливим.

Глава тридцять третя. Офіційний сайт УНФ.


Для впровадження ідей необхідно мати дві речі: власно ідеї та рупор.

Авжеж, досконала революція робиться саме оратором, а не письменником. Можливість керувати стадом, гіпнотизувати його своєю промовою з трибуни - це мистецтво.

Саме таким чином було зроблено осередок у міста Каховка, саме таким чином було переведено на наш бік Грека, Журбу, Доща, Голода та інших.

За-для подальшого розвитку революції необхідно мати рупор - певний засіб донесення інформації до стада.

У сучасний історичний момент, коли світом правлять високі технології, наївно вважати, що можна захопити увагу багатьох лише як чудовий оратор. Ні, за-для революції необхідний такий рупор, через який з'являється можливість не лише доносити свої ідеї тисячам, але й досягати необхідних результатів.

Як писав Едуард Лімонов, саме завдяки газеті “Лімонка“ було створено НБП. Не можу сказати, що саме завдяки нашому офіційному сайту було створено УНФ, бо це буде неправдою. УНФ існувало ще до появи офіційного сайту, і його поява була викликана не лише необхідністтю долучення до наших лав нових членів.

Я вбачаю дві основні мети створення офіційного сайту УНФ.

Перша з них, це необхідність залучення до лав УНФ інтелектуалів, людей які вже вийшли із стада та намагаються стати сверхлюдинами. До створення офіційного сайту УНФ, організація функціонували лише на ідеологічних працях моїх та Панченко. Це було дуаполярністю, а як я вже казав, УНФ мала бути та і була за своєю філософією мультіполярною організацією. Нам були необхідні нові напрацювання, нові ідеї та нові погляди. Наша початкова дуаполярність могла призвести до диктатури, у той час коли ми хотіли дати найбільш широкий спектор поглядів та думок. Вважаю, що цієї мети частково було досягнено. Було знайдено інтелектуалів, які залучились до лав УНФ та прийняли активну участь у його розбудові.

Друга мета створення офіційного сайту УНФ знаходилась в іншій площині. Наш сайт відвідувало багато людей, які не лише не були згодні із ідеологією УНФ, але й вважали її ворожою та шкідливою. Цих людей можна поділити на дві умовні групи. Перші - це іноземці (що перебувають у рідних країнах), евреї та етнічні росіяни які перебувають на теренах України. Наша ідеологія звичайно здавалася шкідливою, бо читаючи сторінки нашого сайту їх мозок захоплював жах. Вони відчували в нас загрозу, вони відчували від нашої велечезної енергії небезпеку. Тому були в наш бік по грози, було посягання на моє життя (про це я розповів пізніше). Як казав Панченко, і я згоден із ним, своєю ідеологією ми сіяли смуту в їх серця, отруювали життя нашим ворогам, демонстрували їх слабкість та нікчемність, наголошували на тому, що час розплати вже близько, чим викликали жах в них. Друга група - це етнічні українці які належали до стада. Переважно це були інтелігенти - тобто перелякані підарасти, які бояться будь-яких змін і які голосують за ліберальну демократію. Сама думка про можливі зміни, тим більш такі глобальні які пропонуємо ми, здається їм жахливою. Звичайно, читаючи наші статті та ідеологічні засади вони нервували. Вони звикли до звичайного ритму життя: робота, тусовка, телевізор, сон. Коли ми пропонували ритм: СІЗО, Тераспіль, війна, смута (це я кажу трошки образно із деякою долею гумору).

Наш сайт функціонував досить нестабільно. Головною причиною цього є те, що працювати із ним на технічному рівні може лише Панченко, який часто байдуж е ставився до його оновлення через брак часу . Через це в нас останнім часом виникало багато суперечок, іноді справа доходила до бійок. Але, як би то не було, сайт все ж таки функціонував.

Виникали проблеми і з цензурою. Через те, що наша тематика чимось не сподобалась надавачу хостінгу, і сайт було зачинено на всю зиму. Це призвело до масової депресії в наших лавах.

Взагалі, саме функцію рупору перебрав на себе офіційний сайт УНФ, через який ми мали змогу втілювати у життя наші ідеї, доносити їх до людей, сіяти смуту у серця ворогів.

Офіційний сайт УНФ важко назвати рупором, через яку висловлювалась офіційна позиція УНФ (хоча ми і робили через нього офіційні заяви від імені організації), він став яскравим свідченням мультеполярності наших поглядів, тому не рідко можна знайти серед поглядів різних людей суперечності, навіть Статуту УНФ.

Глава тридцять четверта. Зима 2002 року: депресія.


Не даремно кажуть, що як зустрінеш Новий Рік, так його і проведеш потім. Зустріли ми Новий Рік утрьох із Голодом та Панченко на одній з площ Києва. Було дуже холодно - багато вливали у себе горілки, але холодно було все рівно. Я був роздратований. Останні дні були пов'язані в мене із неприємностями в особистому житті. Панченко як завжди вульгарно жартував та їв піцу із горілкою.

Страшенно боліла голова. Біля п'ятої ранку я послав і Голод а і Панченк а на хуй і пішов до Грека, який зустрічав цю новорічну ніч із одногрупниками. Йшов пішки. Було дуже холодно і ніякий транспорт не ходив. Грошей на машину не було. Було дуже погано на душі та в відчувався фізичний біль. Я йшов дуже довго, мабуть години півтори, коли біля мене проїхав перший тролейбус. Прийшов до Грека біля сьомої ранку. Довго стукав у двері, поки він відкрив: у хаті було повно п'яних хлопців і дівчат, деякі, було помітно, тільки но нещодавно займалися сексом. У хаті стояв запах свята та алкоголя. А ще була атмосфера розпусти. Стало ще гірше і у голові потемніло. Я пішов до туалету - мене вирвало піцою та жовтим слизом. Пішов до своє кімнати, на моєму ліжку спала якась дівчина, я подвинув її та ліг спати.

Проспав я до наступного ранку, коли прокинувся у хаті був лише Грек, а мене була головна біль та температура.

Наступні два тиждня я лежав у ліжку. Було до того погано, що хотілося перерізати собі горлянку та померти.

Кілька разів дзвонив Панченко та Голод, хотіли поговорити зі мною. Я через Грека посилав їх.

Це був один з найважчих періодів у короткій історії УНФ.

Наш сайт було закрито, осередки у містах не робили жодної акції. Вони перейшли на режим очікування у режим офф-лайн.

Нас, генераторів ідей та ідеологів охопила депресія. Панченко цілими днями пив із Голодом, доки одного чудового дня обох не було піймано п'яними десь у місті і не відправлено у відділення міліції на добу, за порушення громадського порядку.

Я лежав у Грека, він варив мені чай та годував варенням, яке присилала йому мати з Каховки. Не було сил ані думати, ані бажати.

У середені січня я подзвонив Панченко та запитав як в нього справи. Він відповів, що добре та запропонував зустрітися.

Цього ж вечора він приїхав до Грека (Голод поїхав до Львова, був час працювати та кликала до дому жінка). Панченко трошки погладшав та обличча його було неголене принаймі тиждень.

Я глянув в дзеркало на себе - увесь зелений та змучений.

Батьки-засновники УНФ мали жалюгідний вигляд.

Сіли утрьох та почали розмовляти. Потрібно було відновити роботу сайту, тому Панченко було доручено знайти дешевий та надійний платний хостінг. Панченко, як то часто буває, начхав на моє прохання та так нічого і не шукав.

Зима була довга. Холодна. Бачив Панченко за всю зиму лише кілька разів, поїхав геть з Березняків - бо боживолів там, та оселився знов у Грека. Цілими днями лежав дома та читав книжки, писати самому не було можливості - не було думок та сил.

Грек контактував з людьми із різних осередків, авжеж із Каховським також. Усі були зайняті своїми справами, вчилися, здавали сесію, працювали. Ніхто УНФ не залишав, але і не діяв.

Я і сам не знав, як діяти далі. Ми досягли здається усього, але час був якісь нецікавий, сама атмосфера була нудною та не спонукала діяти.

УНФ існувало, існувало пасивно. Це був період очікування, очікування нових подій та поштовхів, які б мали розпалити вогонь у серцях та душах.

В УНФ почалася велика депресія яка тривала аж до початку квітня.

Глава тридцять п'ята. “ Geber for odlend “ - молитва нашого покоління. Ганна Стиця та весна.


Прийшла весна і разом із природою прокинувся я. Весна принесла мені дві речі: моє натхнення та Ганну Стицю, дівчину яка яскравим полум'ям спалахнула у моєму житті, яка запалила в мені вогонь боротьби із новою силою, яка змусила усіх нас, хто був в УНФ, прокинутись та почати свою боротьбу та молитву за вмираюче людство. Вона була такою неосяжною, такою близькою у деякі моменти та такою далекою в інші.

Я познайомився із нею в одному з київських барів, де я пив пиво та невиразно дивився перед собою. Пам'ятаю за вікном йшов сніг - білим та незайманий, як і Ганна, яка увійшла у приміщення цього ж бару, її темне волосся було припорошене снігом, білим та чистим. Вона увійшла у моє життя. Через дуже короткий час покинула його, але залишалась назавжди у моєму серці - насолодою та болем втрати.

Вона була “жіночим обличчам націоналізму“, вона зробила багато того, що ми, прагматики, ніколи не змогли б сробити. Вона запалила в нас вогонь знову, вона віддала нам частинку своєї енергії.

Ганна була націоналісткою - палкою та нестримною. Вона ніколи не була із нами повністтю, вона лише давала поштовхи.

Потім прийшло літо і вона пішла, бо відчула що виконала свою головну функцію.

Коли я побачив Ганну Стицю, я відчув, що, мабуть, кохаю її, але чи було можливими кохати таку досконалу дівчину? Скоріше це була ілюзія. Чи могла кохати людина, яка відмовилась від романтизму та не визнавала почуттів? Скоріше ні, ніж так.

Весна запам'яталась мені молитвою.

Молився я давно, молився сам собі та порожнечі яка оточує мене.

Ідея книги “ Geber for odland “ була в мене дуже давно. Ганна Стиця сказала, що треба писати, треба писати цю молитву, яка має стати Біблією нового покоління. Наступну Біблію мали написати нові покоління які будуть жити після нас. Нові покоління, які будуть танцювати та співати на наших кістках так, як це робимо ми.

Проблема була у тому, що я не бачив свого покоління, я не бачив кому я маю молитися, тому молитва була направлена у порожнечу, у вакуум.

Книга “ Geber for odlend “ стала своєрідною передмовою цієї книги, вони перекликається як і всі мої праці із іншими працями.

У книзі я писав про звичайних людей, які були звичайними пророками свого часу, кожен ніс у собі якусь інформацію до свого покоління. Всі ці люди є реальними, вони живуть чи жили у порожнечі яка зветься книга. Книгу цю можна було б назвати “Книга мертвих“, бо всі ми є мертвими - позбавленні почуттів, ілюзій та енергії. Світ рухається до свого логічного закінчення, перетворюючись у порожнечу. І я часливий через це, бо світ цей вже багато кому набрид.

Я був щасливий дивитися на те, що коїться із світом, як дівчинка помирає від передози наркотиків маструбуючи перед цим, як один хлопець робить самоспалення бо втратив те, що вважається глуздом, а інший - вбиває своїх діточок, бо бажає їм щастя.

Я дивився на цей світ та був одночасно щасливим - він вмирав та його змінювала смута, та переляканим - бо не бачив із чого буде народженно нове покоління. Можливо з нас - янголів?

А ще була весна. Така чудова та тепла. У країні пройшли вибори до Верховної Ради які мені були байдужими, бо я знав, що вже скоро все буде закінчено і світ загине, світ загине у тому стані, у якому він існує зараз, а йому на зміну прийде новий світ - світ з моїх дитячих снів та сьогоденішніх мрій.

Нарешті Панченко відкрив сайт УНФ, я дуже боявся, що його закриють знов, але він функціонує і по цей день.

Ми почали працювати. У місцевих осередках проводились нові акції - такі дитячі та веселі - розмальовування свастикою стін та побиття педарастів.

Я не знаю що стало зі мною. Я змінився. Мені було дуже весело дивитись на це все! Може це мене змінила Ганна?

Потім я написав звернення на 9 травня, і ми утрьох - я, Ганна та Грек поїхали до Каховки, ди пили та гуляли. Я радів життю бо воно здавалося мені таким чудовим.

А потім пішла весна і пішла Ганна і я знов став серйозним, і знов став дивитись на життя як на не дуже веселу річ.

Глава тридцять шоста. Аналіз літа 2002 року: напад, Голод йде від нас.


10 червня 2002 року на мене було скоєно напад.

Зараз я не можу сказати хто це був: хлопці з МНК чи з СБУ, особисто я схиляюсь більш до думки про хлопців з МНК.

Був в них такий хлопець на ім'я Славко, який постійно писав нам листи, залишав повідомлення на гостьовій книзі. Він називав нас провакаторами та дурнями. Я намагався не звертати уваги аж до тієї миті, коли він почав писати любовні листи Ганні!

Ви можете собі це уявити?! Член однієї ворожнечої організації пише члену іншої ворожнечої організації листи про кохання! Це якісь вже Шекспір та його “Ромео та Джульєта“!

Шановний Славко запрошував нашу Ганну на каву, що викликало в мене здоровий сміх та міцний сон.

Потім, як я вже казав, ми поїхали із Ганною до Каховки, а Славко все продовжував писати.

Потім Ганна пішла від нас, і бул а до того поганою дівчинкою, що не повідомила про це Славка. Авжеж, Славко був не лише збентеженим, але й ображеним!

Він писав мені велечезні листи, де звинувачував мене в усіх гріках які тіки можна вигадати.

Я відповідав йому, як тільки міг культурн о .

Але кохання то страшна річ, і, мабуть, наш шановний друг Славко остаточно втратив розум, бо 10 червня напав на мене.

Пам'ятаю була вже ніч, я повертався з конференції присвяченій розв'язанню “монгольського питання“, вже підходив до дома Грека, коли побачив людину, яки з'явилась наче привид з кущів.

Я був таким втомленим та здивованим, що не встиг нічого збагнути.

Людина (напвено Славко, бо більшого дурня за нього ще важко знайти, сама присутність такої людини якою він є у МНК робить гарну антирекламу цій не досить поважній організації, яка більш хвилюється народною творчісттю ніж націоналізмом) почала бити мене арматурою. Я повалисвся на землю та почав прикривати руками голову.

Славко бив мене із гнівом, емоційно.

На моє щастя у двір заїхали якась машина, і Славко кинув мене та побіг геть (огидно навіть думати проце, але цей дурень міг вбити мене!)

Я піднявся на ноги та ледь тримаючись щоб не впасти дійшов до квартири Грека.

Грек обробив мені подряпане обличча та поставив копреса біля печінки.

Ми ще довго цієї ночі пили із ним горілку та міркували стосовно нападу.

Наступного дня я подзвоним Панченко та розповів про цей випадок. Я не був на сто відсотків впевнений, що це був Славко, тому попередив Панченко, що в нас з'явився ворог, можливо навіть в обличчі СБУ.

З однієї сторони це було цікавим, з іншої - це несло небезпеку для нашого життя та здоров'я.

Славко так і не залишив мене. До сих пір він дзвонить мені, шле sms -ки із погрозами. Я просто не звертаю на нього уваги. Як я знаю, його виключили з МНК, він втратив розум та втратив надію. Мені шкода цього хлопця. Кохання до Ганни зруйнувало його життя. Бідолашний...

А потім від нас пішов Голод (хоча він і повернувся нещодавно).

Голод багато захоплювався Богом (як і Панченко), читав релігійну літературу, і, мабуть, розум в нього трошки захворів, бо одного дня він забіг до мого кабінету, де ми пили віскі із Панченко, та заявив що залишає нас та йде до монастиря.

Я почав голосно сміятися, в мене навіть пішли від сміху сльози.

В очах Голода був вогник божевілля. Але тоді я вважав, що Голод жартує. Він випив з нами, і я вважав, що це його заспокоїло. Ні, наступного дня він зник. Ми почали шукати його, розпитувати його знайомих, подзвонили жінці, яка крізь сльози сказала, що Голод пішов до Видубицького монастиря ченцем. Я був шокований.

Ми багато разів приїзджали до нього та просили думати тверезо та не валя ти дурня. Ні, Голод був невблаганний.

Потім у вересні він повернувся до нас. Казав, що йому набридло бути ченцев.

Я схиляюсь вважати, що у момент коли він пішов до монастиря, в нього просто була депресія і ще, він занадто захоплювався Богом, а, як відомо, релігія - це шкідлива та страшна річ, це наркотик який руйнує твій мозок. Добре, що Голод змін перемогти це божевілля у собі та повернувся до нас.

Коли від нас пішов Голод, Панченко дуже засмутився. Мені ж було майже похуй. Панченко втратив учня та втратив людину, на яку міг спиратись. А ще ми втратили голову Львівського осередку. Потім його посаду зайняв Вош.

Втрата Голода стала ще одним моментом, який наблизив УНФ до розколу.

Глава тридцять восьма (як епілог).


Прийшла ще одна осінь і я відчув, що УНФ стає все менш потрібним як мені, так і Панченко.

За вікном кружляло жовте та червоне лисття і ми все менш думали про політику.

Ми припинили працювати над сайтом: Панченко через те, що йому було лінь, я через те, що почав працювати над книгою.

Я давно мріяв написати таку книгу як ця. Книгу, яка не була б театром, а яка стала би моєю сповіддю.

Осередки на місцях продовжували діяти, але діяли вони якось мляво та відокремлено, вони жили своїм власним життям і УНФ припинило своє існування як єдиний механізм.

Як я вже казав, було утворено зсередини нього дві автономні організації: “Єдина Земля“ та “Хліб Насущний.“ Ні, ці організації та їх створення не були продуктами Загальних Зборів членів УНФ, вони виникли з нічого та не були ніким затверджені, вони просто існували і цей факт змушував визнати їх наявність.

Ми зустрілись із Панченко у середені вересня та домовились про те, що будемо служити Україні та єдиній ідеї УНФ, ми підписали між собою джентельменську угоду про те, що не дозволимо УНФ розколотися.

Це було справжнім фарсом. У всякому випадку із моєї сторони.

Не знаю що зі мною сталось в останні місяці - я став страшним похуїстом і цей факт необхідно визнати.

Саме під час написання цієї книги до мене прийшло це відчуття - відчуття того, що мені глибоко насрати на все, що відбувається навколо мене, насрати навіть на самого себе, не кажучи вже про якесь там УНФ чи Панченко.

Я просто поставив собі запитання: “А для чого взагалі все це?“ Для чого ця боротьба? Нехай вона принесе якісь позитивні результати, але кому потрібні ці результати? Взагалі, навіщо потрібно це життя, і чому люди такі тупі, що не можуть радіти смерті як великому шансу на те, щоб покінчити із цим нікому не потрібним рухом та метушнею.

Знаю, хто читає цю главу не розуміє мене, у тому контексті, що ця глава абсолютно не підходить під тематику самої книги. Може це тому, що вона пишеться у процесі он-лайн і я зараз описую ті події, яких ще не було коли я починав писати цю книгу?

Багато хто, починаючи читати цю книгу, напевно вважав, що епілог буде закінчуватись оптимістичними рядками на зразок: “УНФ продовжило свою боротьбу, не сходячи із тернастого шляху, і революція яку ми почали буде завжди жити у серцях людей.“

Напевно такий епілог був логічним та оптімальним, зважаючи на тематику книги.

Але я іншої думки.

Аналізуючи той шлях, що ми пройшли, я пересвідчився, що революція є безглуздою річчу, що вся політика є великим фарсом, а життя - дурнуватою комедією із єблею та французьким шоколадом.

Світ вже втомився жити, і революція яку ми розпочали і вогник якої ще живе є не чим іншим, як танцями на домовині цього загиблого світу.

У жовтні ми стояли з Панченко на Київському вокзалі. Я повернувся сюди через чотири року. Але на цей раз їду не я, їде Панченко. На цей раз тут стоїть не романтик із надіями на майбутнє, а похуїст який загниває разом із усім світом.

Я саджаю Панченко на потяг “Київ-Львів“ і він їде, їде щоб потім повернутися, але мені це вже байдуже.

У моїй голові народилась нова ідеї, ідея нової книги. І епілог цієї книги є своєрідним вступом до неє, майбутньої книги. Вона ще не має назви та чіткої лінії. Але вона буде зовсім не такою, як ті всі книги які я писав раніше, вона буде зовсім іншою, бо людина, що буде її писати стала іншою.

Панченко дав мені трошки грошей і я вирішую витрачати їх із задоволенням. Спочатку беру таксі та їду на набережну Дніпра. Сідаю у кафе та беру собі каву та добрий шмат смаженого м'яса із картоплею. Поруч сидить весела компанія молодих людей - вони голосно сміються та розмовляють, і я щасливий через їх сміх.

Пообідавши, залишаю офіціанту чаєві та йду пішки на Європейську площу, а від неї піднімаюсь у парк за колишнім музеєм Леніна. Я люблю цей парк, тут чудовий краєвид і видно Дніпро. Сідаю на лавку та відкриваю пляшку пива.

Сонце сідає за обрій. Я все дивлюсь на Дніпро - він тече крізь час, крізь мене, крізь минуле, теперішнє та у майбутнє. Перед моїми очами ця велика ріка, велика земля із своє старовинною історією, якою дихає кожний її квадратний метр. Навколо Дніпра вічнозелені пагорби. Ця ріка буде текти вічно.

Україна, Київ (24 серпня-17 жовтня 2002 року)



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.

Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2021 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.