Всі публікації щодо:
Поторака Микола

Український Народний Фронт

Ми світло надії у цьому світі,

Та ми згасаємо, як свічка,

Ми прийшли до вас з небес,

Щоб відкрити очі вам та душі врятувати,

Забрати із собою на небеса,

Бо правди більше нема.

ПОЧАТОК

Микола Поторака був відомим у середі літературної еліти письменником, який вдало поєднував у своїх творах витончений гумор та жорстку прозу. Відкриваючи очі на світ, у того в кого вони були заплющенні, чи хто лише вважав себе тим, хто бачить, він висміював наш світ, в одночас даючи їжу для роздуму тим, хто вмів це робити. У своїх творах він насміхався над самим собою – роблячи із своїх творів своєрідний театр, відводячи у ньому одну з головних (чи може єдину?) роль самому собі. Недалекі люди, які не розумілися на постмодернистській літературі вважали його дуже моргінальним, харазматичним маразматиков, який збоживолів на своєму культі своєї особистості. Але, Микола Поторака не робив цього – не намагався робити культу, він лише приносив себе у жертву мистецтву, використовуючи свій образ у якості матеріалу з якого ліпив інші образи, грав своєю харизмою різноманітні ролі, які випливали з глибин його підсвідомості, та спираючись на проблеми які турбували його. Ці проблеми для багатьох здавалися незначними та, навіть, надуманими, але, багато хто з критиків чи пересічних читачів (людей) постійно ловив себе на тому, що проблема ця є важливою, дуже важливою – важливіше за телебачення та зростання цін на пальне. Микола Поторака писав жорстку прозу, яка звучала наче лірика. Він все називав своїми іменами, відкриваючи очі на те, що не хотіли, боялися бачити. На ті проблеми, які простіше було не помічати – бо від них не сильно залежело те, чи будеш ти завтра щось їсти, чи переможе твоя улюблена футбольна команда. Ці проблема – це проблеми совісті та душі, існування якої Микола Поторака багато разів як заперечував, так і стверджував. Взагалі, істотною рисою творчості Миколи Потораки була неодностайність його поглядів: він міг казати на біле біле, а потім, поруч, казати, що це зовсім не біле, що це чорне. Це викликало критику, та Микола Поторака чхати хотів на критику, бо цією своєю неодностайністю він робив головне – він висвітлював проблему у кількох ракурсах – з точки зору позитиву та негативу, раціональності та іраціональності, даючи таким чином своїм читачам право самостійно проводити аналіз та робити свої власні висновки.

Була весна, як раз відгреміли парламентські вибори, і партія яку підтримував Микола на даному часовому відрізку (а це був БЮТ) набрала достатньо високий відсоток. Та це було не головне, бо, взагалі, Микола Поторака заперечував існування політики. Ця перемога не була доленосною, вона лише приносила певний настрій. А це світило сонце і це поляпшувало настрій. Цього ранку він слухав пісню гурту Скрябін “Озимі люди,” і знайшов її досить веселою, хоча занабто веселою та оптімістичною – та зміст пісень для нього був не головним – вони також створювали лише настрій, а зміст – то для ідіотів. І ось саме такого ранку, Микола Поторака пив каву та думав про те, що йому зробити наступним. Він вже розкрив проблеми сучаної політики, глобалізації, релігії, телебачення, секса, сучасної музики, націоналізму та фашизму. Йому здалося, що все – він написав про все, про що тільки можна було написати. Він створив власну релігію та власний світ, власну планету та власний всесвіт, він винайшов ідеальну людину. А що далі? Невже припиняти писати? Ось тоді Микола Поторака і подумав: “Так, я створив усе це, але не вистачає однієї речі, однієї книги, без якої, як це не жалюгідно, жити не можна, не вистачає Біблії.”

Микола Поторака грав роль атеіста та запевняв, що Бога нема, хоча сам вірив у нього. А може і не вірив. Яка різниця? Він просто грав свою гру.

Ні, він не збирався писати Біблію. Бо хіба її можно написати? Бо що таке Біблія? Це книга про життя. У якій може найти відповідь на будь яке питання той, хто живе у її Світі. Якщо Микола Поторака створив свій Світ, то чи не було природнім написати для нього Біблію?

Вона перед Вами.

Шукайте відповіді на свої питання, навіть якщо Ви вважаєте Миколу Потораку звичайним ідіотом, а його книги – лажою. Ви не згодні із тим що тут буде написано? Тим краще для Вас – Микола Поторака не намагався когось у чомусь переконувати, він просто написав свою Біблію. Якщо Ви живете у його Світі – читайте її, якщо ні – тим паче, тоді Вам легше буде жити у своєму.

(А ндрійко Ковбаса)

Присвячується усим ти, хто ненавидить мене,

Тим, кого ненавиджу я,

Тим, хто кохає мене,

Тим, кого кохаю я,

Моїй Україні,

Вашому світу,

Моїй душі,

Вашому Богу.


“Я молюся на твоїй могилі, людство”

Майкл Генсер.


“Катол іцизм, як і будь яка релігія – це бізнес.”

Мартін Лютер.


“Війна – це монополія,ти помреш все рівно,

питання лише у тому,хто заплатить більше.”

Невідомий америкнський солдат.


“ Лютер переміг рабство Божого світу тільки тим,

що поставив на його місце рабоство капіталу. ”

К.Маркс.

Глава 1.

Матір слов ' янських міст та народів, вічнозелене місто Київ розкинуло своє простирадло з зелених стожарів по обидва береги Дніпра. Воно ніби накрило нас своїм спокоєм та затишком. Травневий вітерець надихав та збуджував почуття. Увесь світ посміхався Дмитру Кардену, якого друзі люблячи звали Дека. Хоча друзі це гучно сказано – скоріше товарищі, та Дмитру це, до останнього часу, було байдуже. Він був щасливий тим, що прокидається кожного ранку, дивиться на цю безодню небесної блакиті, чує спів птахів та бачить усміхненні обличча дітей які поспішають на заняття до школи.

Трамваї та тролейбуси, автомобілі та вілосипеди, люди – старі та молоді, всі кудись поспішали, вдихаючи аромати весни, сонця та зеленої трави. Легесенький ветерець охолоджував бурхливі молоді серця, а морозиво приносило омріяне полегшення.

“ Покоління Пепсі”, покоління тих хто обрав новий, сучасний, прогресивний, який модно називається ліберальним, спосіб життя. Покоління, що віддало свій голос Команді Озимого Покоління, покоління, що будує життя своїми власними руками та скандує біля адміністрації вже покійного Леоніда Кучми “Геть старих пердунів!” Покоління, що вибирає музику у стилі поп, білокурих дівчат-тінейджирів та купує українське. Покоління, що твердо стоїть на ногах та, не знигаючись під дощем проблем сьогодення, впевнено крокує до кращих днів. Покоління, що безжалісно відрізало минуле…

Звідусиль чутно мобільні мелодії у стилі диско, з кафе та барів лине музика “Скрябін” чи “Д і скотека Аварія” – зливаючись у єдину какафонію та приносячи у вуха насолоду.

І ось Дмитро Карден йде по Хрещатику. Хрещатик – легендарна вулиця стародавнього міста, яка перетворена мером-новатором на Єлесейські Поля у стилі “модерн.” Він поспішає до університету ім. Т. Шевченка, де знову буде все те саме – лекції, семінари та пиво. Він проходить біля Київської міської державної адміністрації, жбурляючи чоботом залишину ще з виборів листівку “ Єдності ” . “ Єдність ” проголошувала єднання (не зрозуміле на яких підставах) політичних напрямків та стилів у сучасне пост-індустріальне борокко, розколюючи цим самим суспільство. Дмитро підносить до своїх пухкеньких губ пляшку пива “Оболонь Лагер,” його верхня частина губи проникає через горловину, голова трошечки нахиляється назад, так що сонечко відблизкує на його темних окулярах, і робить невеличкий ковток. Приємною насолодою пиво ллється до шлунку, охолоджуючи тіло із середини. Всі навокло посміхаються, Дмитро посміхається їм теж, пересилюючи себе – роблячи це автоматично, без почуттів – ніби клоун на арені цирку. І невідомо кому йдуть ці посмішки, може навіть і не Дмитру (а скоріше за все так воно і є), але сам факт посміхнених облич, красивих, які висвітлюють не зіпсовану науковим прогресом, надихає, примушує сереце радісно битися стома ударами у хвилину. У такі хвилини здається, що кохання та весна – безсмертні, як і цей світ, сивий, старий та прекрасний. І з небес сонячним світлом ллється радість і линуть голоси маленьких янголятків, які кажуть : “ Ми любимо тебе, життя! ”

Та це не для нього. Вони тиснють на нього, дратують своїми обличчами, незаймана чистота неба тисне на його мозог. Його дратує це покоління, покоління що відвикло думати, а звикло споживати.

Дівчатка у коротеньких спідницях, хлопці у широких штанях. Поважні молоді юристи що п ' ють пепсі у обідню перерву, сидячи на сходинках мерії. Нове покоління. Новий час.

Дмитро Карден продовжує крокувати до свого університету, п ' ючи пиво та дивлячись на світ який живе.

Весна всепереможною ходою захопила все : і разуми і душі людей.

*

А цього хлопця звати Микола Михайлюта. У той час, коли Дмитро Карден чоботом шпиряв папірець із гаслами вже неіснуючої політичної сили та ніколи не існувавшої політичної ідеї, він сидів у своєму офісі на вулиці Лютеранській, яка знаходиться якраз перпендикулярно Хрещатику, яким крокував Дека.

Миколі двадцять вісім років, він має свою власну фірму, має жінку та двоє діточок. В нього квартира на Банківській та Т о йота перед входом в офіс.

Микола : сучасна, прогресивна та цілеспрямована людина, член Команди Озимого Покоління, та не депутат, бо йому це не цікаво. Йому цікаво працювати, заробляти гроші та давати заробити гроші іншим. Його фірма (закрите акціонерне товариство “Зоря”) займається виробленням продукції у сфері легкої промисловості, і Микола Михайлюта дає роботу (та відповідно платить за неї) п'ятистам хлопцям та дівчатам, що працюють на нього.

Михайлюта – це сучасний “ пан Горін, ” – ідеал ліберала, який зробив себе сам, з нічого. Він вірний чоловік та ідеальний батько – ідеал класу буржуазії та приклад для середнього класу.

Коли йому було двадцять років, він самотужки відкрив невеличку фірму, взявши кредит у банку. Коли Миколі було двадцять три – він повернув кредит. У двадцять п' ять – він поклав на свій рахунок перші сто тисяч долларів у гривневому еквіваленті.

Сьогодні пан Михайлюта прокинувся як завжди о шостій годині ранку, тихенько поцілував спокійно сплячу поруч жіночку, якій якраз снився їх учорашня вечеря у “Аль Капоне”, та пійшов у ванну кімнату. Поголився, намастив обличчя ласйоном після гоління, щоб його шкіра була шовковистою та ніжною, помив зуби та прийняв душ. Він стояв під прохолодними краплями води та насолоджувався цим гідромасажем, отримуючи почуття схожі з оргазмом, тіки без ерекції. Потім Микола пішов на кухню, приготував собі тости та зварив каву. Сів за стола та поклав у каву одну пігулку замінника цукру (у його віці треба стерегтися діабету), намастив тости помаранчовим джемом від “Вересу” та увімкнув телевізор. По 1+1 показували учорашні новини: поховання Леоніда Кучми. Диктор ще раз нагадав, що на той час поки не відбулися дострокові вибори, країною буде керувати прем' єр-міністр пан Ющенко. Микола Михайлюта невдоволено поморщився. Микола (як і більшість людей із сучасним мисленням) волів бачити на цій посаді пана Хорошковського. “Нічого,” – подумав пан Михайлюта, - “на президентських виборах ми відіграємося.” Смерть Кучми як факт його не сильно турбувала – життя людини зараз мало коштує (тим більше, якщо справа стосується Кучми), більше турбують наслідки – які у цьому випадку є негативними. Це не цинізм – це реальність виживання у сучасному світі.

Допивши каву та доївши свого тоста із джемом, Микола прополоскав рота та поклав у нього жваник “ Dirol . ”

На годиннику, що прикрашав його ліву руку, було рівно сім тридцять, коли Микола залишив свою квартиру, та, як завжди, вирушив у сторону Лютеранської. Йти треба зовсім небагато, тому це було не лише приємною прогулянкою, але й змогою зарядитися бадьорістю перед напруженим днем в офісі, - хвилин п ' ятнадцять. Сонечко, що вже зійшло з-за обрію та з-за будинків офісів та бутиків європейських кутюр, приємно гріло його, наповнюючи тіло енергією життя. По маленьким вуличкам стародавнього міста (сюди ще новаторство, слава Господу Нашому, не дішло) поспішали на роботу ділові люди, студенти на навчання, а пенсіонери за хлібом у гастроном “Центральний” .

О восьмій годині він вже сидів у своєму офісі та працював із різними паперами. Микола любив свою роботу, роботу, яка зробила із нього людину, дала все те, що він мав, робота, яка зробила щасливими ще багато людей.

Об одинадцятій його секретар приніс свіжу пресу. Переглянувши її, Микола увімкнув музичний центр, вставив улюблену платівку Скрябіна “Весна прийшла”, яку він отримав на одній з партійних вечірок та яка підтримувала у ньому “дух Горіна” та закріплювала почуття власного значення для країни, що кудись переходить із небуття.

Зараз ріно південь. На Миколі Михайлюті сірий костюм, блакитна сорочка та темно-блакитна однотонна кроватка. Він сидить за своїм офісним столом, на якому лежать ділові папери та преса. Правою рукою він тримає револьвера, дуло якого знаходиться у нього в роті, палець на гачку. Миколі вже все похуй, бо зненацька він зрозумів те, що багато з нас ніколи не зможуть зрозуміти, продовжуючи дивитися на світ через рожеві окуляри, наївно, ніби діти, вірячі у казки про любов, Бога, демократію та інші – написані талановитими письменниками минулого та PR -щиками сучасності; та лякаючись усіх проявів життя, дивлячись телевізор та читаючи газети, одночасно з почуттям бридкості відкидаючи у темну шухляду Ніцше чи Потораку. Це не зрозуміє ніхто, хто вірить своїм очам, серцю та почуттям, забуваючи про мозок, який ніколи не бреше. Микола зрозумів, що життя – хуйня, сама огидна.

У той час коли Дмитро Карден звернув на Прорізну, Микола Михайлюта був вже мертвим. На його столі лежали ділові папери, свіжа преса та шматочки мозку в перемішку із кров ' ю та іншими анатономічними складовими людської голови.

Був лютневий вечір . Було ще не дуже пізно, але темрява вже вкутала землю та повітря та змусила запалювати електричне світло. Василь Грек крокував напівосвітленими вулицями власного містечка Каховка. Води Дніпра омивали його береги та приємний, сповнений зимовою свіжістюю вітерець , віяв у обличч я хлопця. Снігу навкруги майже не було - в Україні, мабуть, вже забули, що таке справжня зима, т импаче на півдні країни. Грек був вдягнений у спортивні штані (температура була близькою до нуля), таку ж спортивну куртку, на ногах його були легкі чорні туфлі спортивного фасону. Він повільно йшов у напрямку Каховського центру.

Було тільки вісім годин , та вулиці вже були порожні та неприємні. Місто наче вмерло , і лише вогники у деяких вікнах свідчили про те, що тут ще хтось живе. Більшість населення цього невеличкого пров і нційного українського містечка вже були п'яні та спали, чи ще знаходилися у процесі сп'яніння і повинні були заснути протягом кількох найближчих хвилин. Дехто дивився телевізор - але таких було мало, бо телевізори, у своїй більшості, народ вже пропив. Де-по-де вулицею проходили люди - похмурі та втомлені. Вони поспішали додому, щоб лягти та дивитися у стелю. Чекати свого кінця та вмирати.

І Грека можна було прийняти за таку людину також, але його видавала велечезна кувалда, яку він волочив за собою. Та всі були у власних думках, тому людина із кувалдою у центрі міста не викликала ні в кого жодних почуттів та думок.

Його могла б затримати міліція, та міліції в Каховці не було, бо вона також вмирала десь далеко від сонця.

Василь Грек підійшов до невисокого залізного паркану - перед ним була старенька церква.

Каховська церква носила горде ім'я святого Павла та міська влада давно вже не звертала на неї увагу, забула її, тому вона (церква) існувала лише завдяки власним зусиллям - продаж різної церковної атрибутики, іноді підпільний розпродаж ікон (усі робили вигляд, що не помічають цього), частина церковної території була віддана під склад, о рендований місцевим горілчаним магазином, за церквою знаходився невеличкий город , на якому вирощували картоплю та капусту. Стіни церкви вже давно були обколупані та у деяких місцях заплямовані скаженими літерами та малюнками пацаватих молодиків. Зсередини - запах вічності та горілки.

Василь Грек штовхнув ногою залізні дверцята. Вони відчинилися. Тут вже давно не зачиняли, бо це нікому не було потрібним. У церкві був старий сторож Панас, та він вже спав за алтарем алкоголічним сном, закутавшись у стареньку рясу місцевого дячка.

Грек рушив далі , не бо я чись того, що може бути поміченим. Пройшовши метрів двадцять потрісканою плиткою, яку ще клали у часи Брєжнєва, він натискнув ручку вхідної двері та штовхнув її від себе. Двері із скрежетом вдічинилися, в обличч я вдарив сморід. Грек увійшов всередину та зачини в дверцята. Слабкого місячного світла із маленького віконця було достатньо для того, щоб вільно рухатись та орієнтуватися у тому, що було навкруги.

Василь підійшов до алтара (у кімнатці за ним спав п'яний наче чорт сторож), заніс над головою кувалду та вдарив. Глухий звук дерева. Потім ще удар і ще...

Василь Грек починає лупити кувалдою по стінах , колонах, ламає лавки... глухий шум майже не чутно.

Минає двадцять хвилин і Василь Грек стоїть у середині церкви: алтар знищено, на підлозі розбиті ікони та свічки, поламані лавки.

Василь Грек відчиняє двері та виходить на вулицю. Приємний запах холодного повітря з Дніпра збуджує його. Він крокує старими плитками та виходить на вулицю, старанно зачиняючи за собою старенькі дверцята.

Навкруги вже нікого немає. Всі хто ще ходив вулицею вже п'ють горілку чи дивляться телевізор. На обличчі Василя посмішка. Він зробив те, чому його вчили його книжки. Василь Грек дуже полюбляє читати. Він підхоплює кувалду та прискорює крок. Вже скоро він буде дома, сяде у зручне крісло, поставить поруч склянку чаю та відкриє якусь гарну книжку, наприклад Ніцше.

*

Його звуть Орест Васильчук. Звичайний такий собі хлопець, не київський, тому не зажерливий. Він приїхав до Києву з Вінниці, у пошуках долі. Приїхав для того, щоб навчатися. Бо у провінції з її комплексом меншовартості, це неможливо. Для того, щоб знайти собі роботу та будувати своє життя.

Але такі в нього очі сумні, а може не сумні, якісь невиразні, закриті пеленою смути та безнадійності, дивляться скрізь тебе, пронзають тебе своїм холодом, своєю засмученністтю. Він навчається разом із Греком та Краденом в університеті імені Т.Шевченка, різниця лише у тому - що він додман. Це така категорія людей, новий прошарок “покоління Пепсі,” додмани самі вибрали цей шлях, який для них одвічна війна за життя, а може – з життям. Вони вибрали цей шлях, бо це була альтернатива системі. Одні змірилися з нею, інші стали її рабами, ще інші сіли у тюрми за-для примарної свободи своїх нащадків, а додмани пішли від системи в інший вимір, вкололи ширки та полетіли на Сонце. Вони обрали боротьбу, кинувши виклик ліберально-просунутому суспільство та своїм людським можливостям.

Під очами круги – чорні, глибокі, ніби печери. Зубів майже нема. Сколоті руки, порізані, змучені пальці.

Своїми діями та риблячим поглядом він давить на психіку оточуючим, та це мало його торбує, бо прийнявши нову дозу він вирушає у новий політ: яскравий та болячий, бажаний та проклятий сто разів безсоними ночами, політ довжиную у дозу, яка триває життя.

Орест отримує насолоду від навчання, хоча дається воно йому дуже важко - майже уся сіра речовина його мозоку зруйнована, зараз це вже не мозок - це язва, яка болить цілодобово коли немає ширки, та співає коли вона є. Він вчиться не за-для результату, а заради самого процесу навчання, бо він, процес, уповільнює час, зупиняє його, робить час субліматною субстанцією, яку можна осягнути, помацати руками та притиснути до вкритого синцями та дірками тіла, яке відіграє роль в'язниці для стомленної життям душі, яке горить вогнем та змушує страждати. Страждання заспокоює ширка – своєю ніжною рукою, ніби лезом розрізаючи біль на шматки, змушуючи боживоліти від насолоди.

Орест любить дві речі, які його заспокоюють та надають нагоду робити спробу міркувати.

Він полюбляє зустрічати схід сонця. Немає різниці зими чи літо на дворі. Він прокидається у своїй маленькій кімнаті, яку знімає для нього спонсор, знайдений батьками (наївний споснор ще платить за навчання – це марно викинуті гроші, гроші які, як і останню надію зжирає час та ширка), підходить до віконця та дивиться кудись туди за заводські стіни, де пустош та росте пожовкла від мануфактури трава. З-за пустоші встає сонце – червоне як кров, воно засліплює очі. Додман не морщиться – це приємна біль, яка нагадує про безкінечність. Це символ того, що виграв ще одну маленьку битву, прожив ще один день…і ще одна битва попереду. Перемагаючи у кожній маленькій битві, він відчуває що програє війну. І це засмучує.

А ще, Орест полюбляє малювати різні малюночки – вони не зрозумілі іншим, більшості. Бо це массонство. Він ніколи не був массоном, у всякому випадку – офеційно. Але у душі…хто його зна що у наших душах? Ми самі не знаємо хто ми є, до якої релігії відносимося, якому Богу прихиляємося. На малюночках він зображує різні фігури – які символізують Бога, Сатану, Життя, Вічність (він так каже). Орест малює різних потвор. Коли його питаєш, хто це, він відповідає, що це люди. Такими він їх бачить.

А зараз сонечно сідає. Орест Васильчук стоїть перед вікном у своїй маленькій кімнаті та дивиться на це. Він уперше спостерігає захід сонця.

А завтра він як завжди, якщо доживе до цього моменту – Орсест сподіається на це, та підсвідомість бажає іншого, зустріне схід сонця. Він піде на навчання, маючи плани…

Дмитро Карден мріяв про світ створений смутою та суспільство із націонал-соціалістичними принципами, де не було би масонства, порожніх засад хрестиянства, які виглядали страшенною брехнею та генацидом людей які існували на цій грішній планеті. Дмитро мріяв про те, що не буде дегеніратів та пустословів, що не буде сексу, а буде кохання. Світ у якому будуть праповідуватися найвищі цінності індійців Майя та сувора сучасність Афганістану. Дмитро любив перечитвувати Томаса Мора “Утопія“ - де вимальовувався світ про який він мріяв (хоча з деякими концепціями Дмитро не був згоден, та основна структура була вірною) та Ніцше, а саме “Заратустру“, де він бачив самого себе у ролі Заратустри - такого мудрого, святого страждальця, який бажав змінити людей, повести їх за собою у інший, щасливійший світ, де була б молитва самому собі, красиве кохання та взаємоповага, а замість того він, як і Заратустра перетворювався на вигнанця, та, як і Заратустра, знаходив собі послідовників.

Раніше, Дека наївно вважав, що цих змін можливо досягти шляхом демократичних перетворен та різних проповідей на кшталт Заратустрених. Але, нажаль, люди виявилися таким матеріалом, який дуже важко, навіть неможливо змінити. Людям подобалося те, що вони мали. Їм почало це подобатися коли янки почали винищувати індійців, насаджуючи масонство та принципи демократії, які були тотожніми. Саме з того часу впала остання цитадель того світу, яка утримувала його від повного падіння у безодню. Дмитро зрозумів, що є два шляхи порятунку від цього божевілля - смерть та смута. Смерть залишалася на той випадок, коли було вже зрозуміло що боротися не варто. Такий момент, на щастя, ще не настав.

Смута назрівала, Дмитро розумів це. Вона не залежила від його волі, вона не залежила від будь чієї волі. Вона рухалася швидко, нібо морська хвиля і, незабаром, повинна була зруйнувати цей світ ніби замки з піску на узбережжі. А потім залишилися би хрести та руйни, з яких би виповзали ті, хто був готовий до смути, ті хто знав про неї, хто бажав її та мріяв нею, пликав смуту - такі які Дмитро, люди що сиділи в андеграунді століттями, продовжуючи традиції своїх прадідів, ті що дочекалися свого часу, Нового Часу.

Смута врятувала би душі людей, знищила би невірних - їх би вбили янголи, що вибили їх двері автоматами та розстріляли у власних ліжках. Смута не була матеріальною, вона руйнувала би свідомість - бо свідомість то є головне, то є те, на чому був побудований світ - його підваленами, які вже зруйновані хрестиянством, дебілізмом та сексом. Матеріальні цінності та жиитя людей нічого не варті, бо з часом вони перетворяться на пил. Свідомість є вічною, і лише може змінюватися залежно від історичних обставин та постатей. Смута повинна була змінити свідомість на малекулярному рівні та побудувати третє за історію людства (післі дохрестиянського та хрестиянського) постхрестиянське суспільство. Смута мала форми націонал-соціалістичної теорії - саме він повинен був замінити хрестиянство.

Дмитро Карден був готовий до цього. Він був готовий покласти свою душу на алтар перемоги. Дмитро пликав ідею смути та націлнал-соціалізму, саме з цією метою, рік тому, він разом із Павлом Панченко утворив суспільно-політичну організацію Український Народний Фронт. З її допомогою він хотів об' єднати таких як він. Але, минув рік, і ця ідея, як і організація руйнувалася.

Смута йшла, але чи вистачить Кардену сил щоб дочекатися її? Дмитро не знав.

Маленька, руденька, сексуальна дівчинка на ім ' я Ліля Мака сиділа у своїй кімнаті та слухала групу “Тату ” , уходячи разом з їх музикою у солодкі лесбійські фантазії та маструбуючи свою кнопочку насолоди – це було її єдиним способом зняти сексуальну напругу, бо якщо б вона дозволила собі щось інше, її мати-бізнеследі просто вбила би. Ні, вона не відносилась до сексуальних меншин, які у наш час вже стали більшісттю, а гетеросексуали, відповідно, відійшли у глухий кут опозиції, втратила свої права, отримала статус політичної меншості та почуття меншовартості, які тусувалися у клубі “Остання баррикада,” який всіма способами намалася закрити нова владна еліта та підарастичний уряд, скоріше, вона просто переживала гіпербісексуальний період пов'язаний із її п'ятнадцятирічним віком та перехідом із субстанції маленької кицьки до стану дорослої людини перед якої ставився вибір – яке життя вибирати.

Ліля згадувала свою подругу Аню, з якою вони пристрастно цілувалися на золотих узбережжях Болгарії, а потім ще приносили одна одній насолоду дещо іншого, сексуального, характеру.

Ліля тіки що прийщла зі школи, де переживала все нові й нові нападки и вигляді залицянь своїх сексуальноактивних однокласників, курила на перервах маріхуану та підтверджувала імідж маленької, поганої дівчинки, який потрошки витісняв із свідомості інших те, що вона була ще незайманою.

Багате, забезпечене подіями, грошима та развагами життя не набридало їй, вона жила за принципом “ егоїстичного похуїзму” – коли все кидалося на алтар розваг та веселощей, життя сьогоденням та зневага до оточуючих, неповага до історії власного народу та власної країни, неповага до старих сивочубих людей які воювали за її майбутнє. Вона не читала розумних книжок на кшталт Мора чи Достаєвського, вона вибирала телебачення, яке не змушувала її робити те, що вона не вміла та не хотіла – думати. Вона вибирала клуб “Ультра” – місце тусування дегенеративної молоді яка вважала себе продвинутою, під примітивні мелодії “ Linkin Park ” вона танцювала із мілірованими хлопцями незрозумілої орієнтації, цілувалася із вкритими пірсінгом та підлітковими угрями дівчатами, пила гидоту під назвою “Ф-1” та продовжувала деградувати разом із усіма – це було те, через що проходив кожен з “покоління Пепсі,” перед тим як стати повноцінним членом цього бидлятського суспільства.

Колись вони кохали один одного, не дивлячись на різницю у віці. Дмитро Карден кохав її, а Ліля Мака кохала його. А може то і не було кохання, може то була лише пристрасть та дань моді – погана дівчинка-реперша із лесбійськими нахилами та забезпеченний юрист-інтелектуал, крізь призму сучасності вони вважалися ідеальною парою – та виглядали дуже кльово порчуш один із одним. А потім стало так, як завжди - він набрид їй, тоді він влаштував скандал, почався всякий бруд і вони стали ворогами. Дмитро психував – бо ще не був досвідчений у спілкуванні з дегенератами, за останній рік він став мудрішим та отримав карму проти них. Карден відчув, що може перетворитися на нового містера Солтеса, тому він вирішив кинути її. Вже минув рік. Вона була похуй йому, а він був огиден їй. Іноді, Дмитро згадував її – це було у моменти сексуального голоду, який він втолював онанізмом. Вона не згадувала його ніколи, та онанізмом займалася також. Усе їх життя перетворилося на онанізм. Онанізм душі, яка робила стриптиз…

Сьогодні Ліля не курила трави, та не цілувалася з дівчатами. Сьогодні вона була звичайною дівчиною, ніби і не було нічого. Сьогодні вона відчула те, що втомлюється від такого життя – їй всього п'ятнадцять років, а її організм вже виснажено алкоголем, нарокотиками та цілодобовими тусами у клубі “Ультра.” Сьогодні вона вперше, із серпня місяця, згадала про Дмитра Кардена, вперше з того часу, коли вони випадково зустрілися біля станції метро “Хрещатик,” де Ліля тусувалася із бі-хлопцями та усякою реп-культурою, а Дмитро у той час синючий біг кудись та кричав “Зіг Хайль.” Тоді він знову побачив її, а вона зробила вигляд, що не впізнала Деку. Закінчилося все руганиною та появою ментів. Мусори тягли Дмитра до відділення, він тиках Ліля факери та кричав, що вб ' є її. Він ніколи не зробить це, бо в нього з ' явилися інші плани, більш важливі цілі.

Чого вона сьогодні згадала його? Ліля не могла відповісти на це питання точно. Ні, вона не сумувала і не кохала Кардена. Вона раптом відчула, що він був правий. Не в усьому, але ж таки. Він не хотів, щоб вона була поганою дівчиною, а вона це не розуміла, не хотіла розуміти, бо хотіла бути поганою і була згодна боротися за це, а сьогодні зрозуміла, що її боротьба була марною. Чи була вона погана? Ліля цього не знала також. Вона просто відчувала що втомилась. Дмитро хотів її щастя у своєму розумінні, вона тоді цього не розуміла та вважала його психом, бо він і був психом. А Дмитро вважав себе Месією, бо він їм і був.

Під тиху музику “Тату” Ліля Мака почала засинати. Сон повинен надати їй нові сили. Вєталь Пархоменко був звичайним провинційним українським хлопцем. Дух провинційності в ньому жив не менше, ніж в киянах. Це був дух європейської провинційності, бажанность наслідувати найнижчу ланку європейської та американської культури: як то - популярна музика на кшталт Емінем та Crazy Town , МакДональдси тощо.

Як і звичайний хлопець, що наслідує найнижчу європейську культуру, Вєталь Пархоменко захоплювався гіп-гопом, вважаючи цей, так би мовити, музичний напрямок, найкрутішим та найпродвинутішим, таким, що давав змогу молодим хлопцям та дівчатам відчувати себе, мати свій стиль. Хоча, стиль гіп-гопу полягав у відсутності будь якого стилю, то було як радянська мода – усі невілювалися в один клас, всі мали одні думки. Це не було відокремлення – це була технологія по знищенню індивідуальності та індивідума. Технологія, що перетворювала його лише у складовик гіп-гоп культури. Культара, ідеологічним гаслом якої було : “Хто не слухає гіп-гоп, той лох.”

Вєталь полюбляв те, що робило його схожим на всіх – щирокі штані із парусини чи джінсу, яскраві, попугоподібні футболки, кеди – звичайний вигляд, звичайного гіп-гопера, який претендує, не зважаючи на це, на щось більше і вважає себе носієм та авторитарним власником певного стилю.

У цей день, Вєталь крокував вулицями рідного Харкова, слухаючи через роздовбаний аудіоплеєр чорні речетативи, та виблискючи чорними окулярами на сонечку. Був квітень та непоквітнево спекотно. Повз його силует пропливали трамвай та автомобілі. Вєталь крокував тусуватися – тобото, туп о сидіти, пити кока-колу та дивитися, як раптом, хтось з таких як він сам починає танцювати брейк-данс, вести балачки.

Раптом, проходячи поруч із вузьким, неприємним та смердючим наче сама старість провулком, на Вєталя впала тінь. Велика, моторошна та страшна. Вєталь передригнувся та повернув своє обличча у напрямку, де, за його думкою, мала стояти істота-власниця тіні – там, серед старих поламаних дощаних ящіків, та куп старих газет, рясно вкритих гноєм стояв великий чоловік. Він був вдягнений у чорні штані, які трималися на його велечезному животі завдяки шкіряним підтяжкам, вправлені у низькі чорні чоботи із білими шнурками, які гармонували із його лисою макітрою, таку ж чорну футболку із відрізаними рукавами. Руки його були у чорних шкіряних рукавички, а очі – сховані за чорними, старими окулярами стилю вісьмидесятих років Голівуду.

—  Іди сюди, маленький. – голос чоловіка у чорному звучав тихо, сухо та спокійно. Безколірні очі гіпнотизували Вєталя крізь окуляри, притягуючи своєю владністю та силою.

Вєталь виронив плеєр, який глухо вдарившись о каміння розлетівся на сотні шматків. В очах хлопця можна було побачити жах. Природній, тваринний жах.

Чоловік у чорному не казав ніякий погрозливих речей, не робив провакуючих рухів – його голос був впевненим та сильним, як і сам він – уся його фактура, уся його релігія.

—  Куди ти йдеш? – запитав чоловік у чорному.

Вєталь проглотив солодку від жаху, та не менш гидку та субстаційно насичину через це слину. У роті стояв холодний смак жувальних цукерок.

—  Я иду к своим друзьям, – прошипотів він, чуючи свої слова, свій голос десь здалеко. Наче то і не його голос був – такий тихий, переляканий, як у школярика, який нашкодив у класі рідної мови і зараз стоїть перед вчителькою Ганною Опонасовною відчуваючи сором. Вєталь відчув що червоніє, він відчув саме його – сором, який зрадливо виступив червоними плямами на його дитячому обличчі. А ще, Вєталь відчув приємну тяжість у низі свого живота, тяжість яка була схожа на ерекцію та це було дещо інше – він відчув, як маленький, теплий струмок почав бігти його ногами.

Чоловік у чорному дивився прямо в очі хлопцю, потім його погляд почав спускатися все нижче, зупинившись на темній плямі, яка павутиннячком розповзалася по світлим штаням Вєталя.

Вєталя був вражений, такого він не очікував сам від себе, а ще він не очікував, що солоні сльози почнуть вириватися із його очей зрадливими краплями, опалюючи шкіру обличча.

—  Пішли зі мною. – сказав чоловік у чорному, взявши Вєталя за руку.

Вєталь не почав перечити. Він не почав жодної речі – він просто слухняно, як нашкодивша дитина поплівся за чоловіком у чорному.

Вони йшли у глибину провулка і вона вкривала їх своїм сморідом і своїм темним світлом. Важкі чоботи чоловіка у чорному глухо відлинували у темних куточках. Вони йшли тримаючись за руки. Ніби батько та син.

Раптом, вони спинилися. Перед чоловіком у чорному та Вєталем була велика цегляна стіна – потріскана від часу та вкрита різною гидотою на зразок слизу, та все одно міцна.

—  Поклади руки на стіну, розтав ноги на ширині плеч. – тихо промовив чоловік у чорному.

“Наче у міліції,” – подумав Вєталь. Та це була не міліція.

Хлопець зробив так, як сказав йому чоловік у чорному.

—  А зараз, закрий очі та молися, якщо ти знаєш молитву і тихо. – скахав чоловік у чорному.

А Вєталь не міг нічого казати, тим більше кричати. Жах паралізував його тіло, мозок та почуття. Лише рефлектори його тіла надавали йому змогу відчувати поки й їх ще не паралізував жах, на вкрив їх своєю хвилею. І Вєталь бажав, щоб це сталося як можна скоріше.

Хлопець відчув, як кріпки руки чоловіка у чорному знімають його мокрі штани, разом із почорнілою від жаху білизною. А потім він відчув, як шось торкається його стегон, щось вдирається в його тіло, із страшеною силою проникає все глибше та глибше. Приносячи біль та заспокоєння. Воно наче поршень сувається то у зад то у перед. І Вєталь почав молитися, збивчиво, плутаючи слова – Іісусу.

Вєталь стоїть біля високої стіни у брудному провулку. Його пальці шкрябають цегли, а штани, перепачкані грязюкою та виділеннями у низу. Чоловік у чорному вже давно пішов. А Вєталь все стоїть відчуваючи порожнечіть.

Мине ще якісь час і він одягне свої штани та непевною ходою рушить геть з цього місця. Він буде йти вулицями Харкова та жах буде проходити – порожнеча замінюватиме його.

Вєталь йде повільно і нічого не помічає навкруги себе – а навкруги – свято життя. Він вертається до дому, і думки вертаються до його голови. Він ще не зрозумів всього того, що сталося але зрозумів одну річ – він більше ніколи не буде слухати гіп-гоп.

Була неділя. Тому, за звичкою, Ліля готувалася до чергового походу у клуб “Ультра,“ що знаходився на вулиці Металістів біля інкубатору дегенеративної молоді - інституту культури.

Ліля залишалася дома сама - її мати поїхала вирішувати свої справи, які буди притаманні такій бізнеследі як вона. Залишати дочку на самоті - без догляду, довіряючи їй повністю, та наївно вважаючи що такі поняття як наркотики та алкоголь їй не відомі, було для прогресивної мамки нормою. Довіряучи дочці, вона давала їй зелене світло у доросле життя, як виявляється - зарано.

Ліля стояла у ванній кімнаті, роздивляючись себе у велике дзеркало на стіні. Руденьке чортеня дивилося на неї звідти. Ліля була зовсім гола і з бридом дивилася на свої невеличкі жирові складки: кому як, а Кардену вони подобалися, це робило Лілю такою сексуальною, бажаною та брудною, в одночас її пухкеньки ручки робили її схожою на наївне, дурненьке немовля, і кожен хлопець, дивлячись на цю дівчинку бажав стати її першим хлопцем. Але, туди дорога, поки що, була зачинена будь для кого. Ліля провела руками по своїх грудях та відчула сексуальне збудження - ні, зараз не можна було маструбувати... Вона не знала чому, але не можна було. Вона ще раз подивилася на себе, та зупинилась на думці, що виглядає вона досить непогано.

Ліля мала хлопця. Точніше, це був не хлопець, це було дещо більше, він був її потенційним майбутнім чоловіком. Він був старий (цілих двадцяит вісім років!) та звали його Женя, він жив у Канаді та був другом родини Ліл і . Її мамка обожнювала його, і Ліля обожнювала його, а він, мабуть, кохав її. У всякому випадку, він подарив Лілі на пам'ять амулет та, інколи, але часто, приїзджав до Києва та зустрічався із нею. Женя обіцяв, що заробить багато грошей у Канаді, а він працював у якісь крутій фірмі, та вони зіграють весілля. Ліля у це свято вірила. Не дивлячись на те, що в неї був цей Женя, Ліля, як представник нового покоління, підтримувада засади сексуальної революції (тим більше, вона була ще незайманою), тому зустрічаючись та фліртуючи з іншими хлопцями та дівчатками, вона не відчувала докори з боку своєї совісті. Це було нормально, так робили всі, всі окрім Кардена та таких же “ідіотів“, тому Ліля кинула його. Ні, такий зануда із ТАКИМИ консервативними поглядами був не для неї! Він робив її життя зана д то нудним, не дозволяв їй те, до чого вона звикла, та багато скиглив коли вона його не слухала. Покинувши Кардена, Ліля почала дихати вільно - життя знову прийняло її до своїх солодких обійм.

Учора, у школі, Ліля купила дві пігулки “екстезі,“ які зараз лежали у її шафі, під футболками, щоб не знайшла мамка.

Ліля вийшла із ванної кімнати та пішла до своєї кімнати. Зараз було вже шістнадцять годин, через двадцять хвилин повинна була приїхати її найкраща подруга Аня, та вони мали вже вирушати, бо о вісімнадцятий у клюбі “Ультра“ починалися танці.

Ліля одягла на себе чорну, сексуальну білизну, яку купив їй Женя, під час їх останнього побачення у Києві, натягла на свою пухкеньку попку широкі реперські штані із двома кишенями на колінах. Поверх своїх велечезних грудей вона одягла червону маєчку із надписом “Say to kill“. Вона була готова. До приїзду подруги залишалося ще десять хвилин, а може і більше, бо у найкращих подруг є звичка запізнюватися. Ліля дістала дві пігулки “екстезі“ та задумливо подивилася на них. Вона хотіла бути королевою сьогоднішніх танців. Вона хотіла сьогодні мати все. Чи не багато буде відразу дві? НІ! Ліля відкрила обидві пігулки, поклала їх собі до рота та проковтнула. А потім пійшла на кухню чекати подругу.

Аня, як це не дивно, не запізнилась, і вже через двадцять хвилин вони прямували до станції метро “Харківська“. Саме тоді, Ліля відчула, що пігулки починають діяти, вона відчула у собі дику енергію, вона відчула, що зможе танцювати сьогодні до самого кінця! До переможного кінця! Ліля запропонувала подружці купити пиво, та згодилася, але біля “Ультри,“ Ліля відчувала, що зараз буде літати, вона відчувала частя! Тому просто так взяла та поцілувала подругу у губи. Та подивилася на Лілю, та, побачивши блиск у її очах, лише посміхнулася.

Коли Ліля пила пиво біля клюбу, вона відчула невеличких біль зсередини, да, водночас, велику енергію, енергію яка просто переповнювала її, енергія яка була здатна розірвати її. Алкоголь разом із наркотиками затуманив її мозог, Ліля хотіла лише одного - танцювати!

І ось, вони вже в середин і . Навкруги лише продвинуті та модні, звучить модна музика, усе супер! Все перед очима пливе і Ліля бежить танцювати. Усе наче у димці, лише музика, яка стає все гучніше та гучніше, і сотні усміхнених облич...

Раптом із рота Лілі вилетів фантан крові, усі з жахов повернулися до неї обличчами. Музика стихла. Ліля впала на підлогу та почала корчитися у передсмертних конвульсіях... Вона горіла, горіла із середини. Температура її тіла підскочила до сорока восьми градусів. Кров лилася із рота, вух, та вона продовжувала усміхатися. Через хвилину, тіло завмерло. Ліля померла щасливою...

Цього хлопця звали Микола Солтес. Зараз він вже мертвий та знаходиться десь далеко від Землі, може на небесах, хоча, скоріше за все, він гниє десь у гною, а його душа ніжиться на Сонці. Тут залишився лише його дух у серцях тих, хто його розумів та його ім'я, яке стало символом болю та боротьби. Символом того, що немає такого матеріалу який не можна було б зламати, навіть якщо йдеться про душу.

Дмитро Карден молився. Це не була звичайна молитва самому собі, як казав Поторака, це була молитва за ім'я Миколи Солтеса, який для нього став тим самим символом, який краще за будь які докази підтвердив його принципи.

Молитва за українського героя, ім'я якого сплюндровано про-буржуазними ЗМІ та злочинним режимом США. Ім'я якого проклинає стадо, ним лякають маленьких дітей та називають його ганьбою України, хоча це її гордість. У мозоку пересічних людей хрестиянського суспільства, міцно склався стереотип сформований Урядом та Бібліяю, стереотип, який можна викорінити лише вогнем та смертю, стереотип який змиє хвиля Смути. Це молитва за людину, ім'я якої може буде возведене у лік святих, але не при хрестиянстві.

Він був українцем. Нелегка доля закинула його до буржуазних та гніючих США.

Він спілкувався із діаспорою, підтримував зв'язки з батьківщиною, але…занабто великими були зміни. Він опинився у новому для себе світі: повному бруду, жорстокості та несправедливості. Таким світ був і тут, на батьківщині, але тут він мав карму - своє рідне українське сонце, свою рідну українську землю, він відчував тут підтримку. Микола мужньо тримався, намагався захистити від цієї гидоти себе та свою родину. Але система, велечезна імперська машина розчавила його. І він здався. Здався, бо зрозумів, що безсилий, що боротися марно. І Дмитро Карден каївся, що не допоміг йому у той скрутний час, що не підтримали його, хоча б молитвою. Він був звичайною людиною, яка нічим не вирізнялася зі стада таких же законослухняних вівців, аж коли не настав той день, який змустив старий Світ здригнутися… Його зненавиділо суспільство, та для янголів він став героєм.

Микола зробив як справжній націонал-патріот, виповнивши одну з головних заповідей своєї релігії ім'я якої Національна Ідея: “перемагай або вмирай“ - так казала його заповідь. Микола вбив свою родину, але він вчинив героїчний вчинок - що таке грішні тіла у порівнянні з вічністюю душі? Тримаючі зброю над ще живою своєю ріднесенькою трьорічною дитиною, Микола плакав - він бачав майбутнє цієї дитини, майбутнє у цьому світі. Микола втратив віру у те, що прийде спасіння через смуту, він не бачив його для своєї дитини, тому і вбив її. Він звільнив багатостраждальні душі людей яких кохав. Після цього він спробував продовжити боротьбу, сподіваючись на диво. Та марно. На що він сподівався? Може було каяття? Може просто не вистачило сил, які він знайшов потім, у своїй камері. Містер Солтес втік… Перед тим як піти, дивлячись на небо, де, згідно Біблії був Бог, Микола прошипотів: “Я занабто багато бачив, щоб вірити у Тебе…“

Микола пішов від нас. Залишив нас самих, сирітливих братів його. Залишив нас боротися. Микола заповів нам боротися. Боротися за велику перемогу національної ідеї! За свободу наших душ!

Миколо! Твій дух завжди буде з нами!

“Я, Дмитро Карден, продовжу Твою справу в бою,“ - прошипотів Дека, - “Слава нації! Героям Слава! Амінь.“

Висловлюю подяку Тимуру Литовченку, за надання фактів цих подій (13.04.2002)

Настала очікувана усіма суббота та до Києва повернувся футбол - київське Динамо проводило домашній матч національного чемпіотната із донецьким Металургом, дуже принцеповим та незручиним для себе суперником, який міг би послужити добру службу свойому земляку донецькому Шахтарю та відібрати дорогоцінні очки в Динамо.

Цю зустріч очікували із нетерпінням як звичайні вболівальники, так і так звані хиївські фенс, до складу яких входили угрупування троянів, дарницьких хулс, представники інтелегенції, скінхедів та загублених для суспільства людей, які знайшли сенс життя на дні пляшки та на стадіоні.

Дмитро Карден та Орест Васильчук також відносилися до групи фенс, саме Дмитро привів свого одногрупиника до цієї группи людей. Спочатку обом їм це подобалося, а потім Дмитро відчув, що стає дорослішим, і що він є вищим за цих людей - які поступово (навіть ті, хто відносився до інтелегенції) спивалися, все частіше попадали до рук ментів, та отримували травми різного рівня тяжкості. Дмитро дуже ціним свій мозок, тому потрошку, непомітно він почав відходити від цієї справи.

Орест Васильчук, навпаки, сильно втянувся у цю компанію, це стало його хоббі та його другим життям. Тут він знайшов собі друзів та покликання.

Цього дня вони созвонилися та вирішили піти на футбол. Дмитро вирішив для себе, що це буде для нього останній футбол у якості фенс. Доля вирішила для Ореста, що це буде його останній футбол у житті.

Хлопці зібралися, як завжди, за годину до початку матча біля пам'ятника комуняцькому пророку на вулиці Грушевського. Під ним тусувалися інші фенс - у більшості які були малими троянами - діти вулиць, із скінхедськими нахилами.

Пізніше, ввечірі, один із них сказав при допиті у слідчого: “я не знаю, що таке антисемізм - навпаки, є якась доброзичливість до євреїв!.. Я був у числі тих, хто не хотів йти на синагогу - але пішли всі, довелося йти і нам... Ні вікон не бив - я побив одного єврея, бо був дуже п'яний... Вдарив його в спину - він стояв біля синагоги. Всі почали битися - я теж не лишився осторонь...“

Футбол закінчився впевненою перемогою Динамо. Усі рушили продовжувати влиття до шлунків алкоголю. Дмитро Карден не пішов з ними, бо він хотів до дому - він хотів думати і йому була огидна їх компанія. Орест Васильчук пішов разом із усіма.

Хлопці гуртувалися біля станції метро “Хрещатик,“ пили там, чиплялися до реперів та молоденьких дівчат. Переважно це були трояни, та дехто з інтелегенції таких як Орест. Справжніх скінів та “старих“ не було - вони вирушили бухати у свої кутки, призирливо дивлячись на малолітніх.

Думка рознести синагогу виникла зненацька - немов блискавка. Усі геніальні ідеї приходять зненацька, тоді як речі над якими довго розмірковуєш - викликають лише рвотні позиви. Це було відчуття стада. Залитий алкоголем розум вже не відрізняв реалій та фантазій - їми рушило це почуття, та відчуття боргу перед білим суспільством. Їх питали: “Що поганого вам зробили жиди?“ Вони відповідали:“А що поганого зробили китайці моєму батьку-українцю, який відстрілював їх на радянсько-китайському кордоні?“ І ті хто відповідав так були праві, бо різні часи мали різні реалії та різних ворогів, та різні часи мали спільну потребу у цих ворогах та у символах. У наших батьків - це був серп та молот - символ світлого майбутнього, у нас це - свастика - символ Європейської єдності.

Гурт хлопців вирушив в бік Бессарабки, вигукуючи “Хайль Гітлер!“, “Бий жидів!“

Орест Васильчук йшов у перши рядах. Хлопці дісталися центральної столичної синагоги близько десятої години вечора, зайшовши з боку вулиці Рогніденської і почали бити цеглиною шибки. Після цього вони обійшли будинок та почали бити віруючих які стояли біля центрального входу. На очі Оресту попався ректор ієшиви Цві Каплан, якого він повалив на землю та почав бити ногами. Дехто з хлопців почали бити тринадцятирічну дівчинку та охоронця, який намагався захистити її від пляшок та каміння.

Хтося викликав ментів, які були на місці подій вже через дві хивлини та почали в'язати хлопців та лупити їх демократизаторами. Кому пощастило дуже - тот втік, кому ні - того заарештували, а Оресту Васильчуку не пощастило зовсів - удар демократизатора пробив йому череп і він помер через хвилину лежачи на асфальті. Орест помер не за їдею, за ідею боролися інші. Він помер за символи... Та кому вони потрібні?

Полудняне сонце розбудило Сергія Лєбьодкіна, кидаючи проміння скрізь засалене скло вікон прямо на його тіло. Сонечко вже стоїть у зеніті, бо електроний годинник на стіні із обоями у квіточку показують дванадцять п'ятнадцять. Сонце почало дратуватися, бо всі вже прокинулись, а тут ба яка цаца, якась мордяка ще спить! Сергій почав хмурити порепану часом мордяку, та перекинувся на інший бік. Так хотілося спати, а це сонце, будь йому грець, будить його! Сонце, Бог сонця, та гидота що вбиває живе та руйнує ілюзії навіяні кольором ночі. Він відкриває свої очі та довго таращиться у голу білу скелю. Скеля така самотня як він сам, вона така гола ніби у труни. Почуття безнадії підкрадається у самі закутки його душі.

Сергій підіймається та сує свої волохаті, ніби в хоббіта, ноги у рвані тапці, стає на свої нижні кінцівки, вони ледь тримають його - після учорашньої синьки із Черепом на Харкавському масиві, голова страшенно болить. Біль розколює її на маленьки шматочки, розбиває на малекули - кожна з яких, це згусток болі та нервів, які пульсують та волають на всі свої горлянки. Сергій морщиться та шкандибає на кухню, де його вже чекає приготовлений мамкою сніданок - усе ще тепле.

Сергій відчиняє термос та ллє з нього у чашку із надписом “Серйожа“ запашний чай із цетриною та цукром. Бере чашку та сіда за стола, да на нього вже чекають зранку куплені тістечка із джемом з місцевого гастроному. Великий ковток і чай трошки прояснює голову та притупляє біль, надаючи бугаїному тілу енергії для планів.

Сергій майже не усвідомлює свої дії, все відбувається на первісному рівні, рівні рефлексім. Він діє як застарілий механізм - автоматично та повільно, із певними замиканнями та скрежетанням застарілих, непотрібних деталей у голові.

Він допиває чай та доїдає тістечко, підіймається та крокує до кімнати. Відкриває шафу, де самотньо висить джемпер “Disel“ з ринку Юність та джінсиі. Він одягає це на волохате, спотніле від горячого чаю та відсутності свіжого повітря тіло. Сергій автоматично кида погляд на себе у дзеркало - бачучи там далекі наче зорі очі незнайомої істоти. Очі не лякають його, бо почуття притупилися в ньому, він лише рухається та дихає. Сергій розвертається на сто вісімдесят градусів та йде одягати свої військові черевики, які залишив йому батько після “афгану“, вкриті товстим шаром сільних виділень.

Сергій виходить із квартири, автоматично запирає на ключа двер та йде вниз сходинками, тримаючись за поручні.

Сьогодні для нього особливий день. Сьогодні він остаточно втратив розум, який був останньою перешкодою для того щоб втілити у життя план.

Лєбьодкін був націонал-патріотом, він так вважав. Тому для нього був лише один вибір - перемогти чи померти. Боротьба була вже неможливою, а Сергій крім за це мав давню мрію - стати відомим, прославитися. Він не був слабкою людиною, якщо чесно, бо він боявся стадо та читав Біблію, і це не надавало йому сили, не зміцнювало його душу. Він хотів не просто слави серед певного кола осіб, він хотів загальноукраїнської, загальносвітової слави. Він почав думати про це ще з того часу, коли познайомився з Дмитром Карденом. Сергій пропонуав декілька божевільних ідеї - на кшталт зробити якісь мітінг процесу, чи розмалювати свастикою колону символізуючу Україну (чи що?) що на Майдані Незаможності, та ці ідеї не знаходили в Кардена - вони були чи занабто дорогими з матеріальної точки зору, чи занабто божевільним з того боку, що можна було опинитися за лук'янівськими гратами та вже у такому юному віці почати деседентський шлях.

І ось сьогодні Сергій зрозумів, що втрачати йому вже нема чого, і, до того ж, в нього був план, ідея. Кажучи простіше - Лєбьодкін вирішив вмерти красиво, так як заповідував у своїх піснях Мерелін:“Помри так, щоб тебе показали по телевізору.“ Тому Сергій вирішив зробити самоспалення, посеред Хрещатику, дивлячись прямо на “колону України“ у знак протесту із злочинним світовим режимом капіталу.

Гріло сонце, воно плавило все, у тому числі і мозок - у тих у кого він був. Сергій крокував до універсаму “Харківський“ давлячи важкими військовими чоботами потрапляючих під ноги мурашок, йому вже було не до сантиментів.

Вже через двадцять хвилин, Сергій крокував до станції метро “Харківська,“ тримаючи у руках півлітрому пляшку технічного спирту. Сховавши пляшку до нагрудньої кишені, щоб не мати проблем із органами правопорядку, Лєбьодкін спустився до метро та приготувався до півгодинної подорожі.

І ось він на станції метро “Хрещатик.“ Сергій підіймається екскалатором, не звертаючи, як це було раніше, уваги не чисельних представників сексуальної меншості (більшості) та реперів.

Від метро до “колони України“ метрів двісті - треба лише пройти через ал є ю. На лавках сидять закохані, мажори та просто похуїсти. Грає музика вуличного караоке. З усіх боків пропонують хот-доги, морозиво та іншу хуйню. Сергій йде, дивлячись прямо перед собою.

Ще трошки, і він стоїть прямо перед колоною - вона нависає над Сергієм своєю зловіщою тінню, уходячи до самого сонця.

Лєбьодкін дивиться на Хрещатик, на мерію, на людей. Виймає із кишені пляшку технічного спирту лівою рукою, правою достає із штанів запальничку. Кожен рух його чіток. Він відкриває пляшку та підіймає її над головою, нахиляє під кутом сорок п'ять градусів до низу, і спирт починає литися на його макітру, далі вниз - по одягу, зтикаючи на плитку. Деякі люди повертають до нього свої голови: дехто дивиться із здивуванням, дехто із цікавістю, дехто із жахом. У двадцяти метрах стоять менти, вони також побачили Сергія. Лєбьодкін натискає на запальничку та з неї з'являється невеличкий блакитний як небо вогник. Він підносить запальничку до свого одягу - полум'я охоплює його, рука раня порожню пляшку.

Дехто починає кричати, мети, зрозумівши що трапилося біжать до нього. Сергій Лєбьодкін нічого не відчуває - ані болю, ані жаху. Він мовчки дивиться перед собою...

Лєбьодкін помер у машині “швидкої допомоги“. Він став відомим...

Життя справжнього українського буржуазного націоналіста зараз, як і багато років тому, це не просто боротьба із системою чи байдужісттю навколишнього світу. Його життя, це, перш за все, боротьба із самим собою, це боротьба із стереотипом масовості та всезагальності, це боротьба, яка граничить із безглуздством, що може перерости у психічну хворобу і свести тебе по країній мірі у психіатричну лікарню, а то і у могилу. Дмитро Карден, Микола Солтес, Павло Панченко та інші вважали себе такими…

Отак і Дмитро Карден проводив цей страшний рік у роздумах та постійній боротьбі більше із самим собою ніж із різними дегенератами, які його оточювали, із зрадниками - які користувалися його порядністю та вбивали його, із людьми, яких він кохав, а ті плюндрували його душу. Зараз він зрозумів, що досить... Він перейшов на більш радикальні позиції, став ненавидіти багатьох людей яких кохав, бо зрозумів, що його кохання не здатно витягнути людину із маси, і, якщо ця людина дегенірат, кохання не здатно поставити її на шлях істини. Нажаль.

Кілька разів Дмитро стояв на самій прирві готовий до того, щоб втратити остатки розуму та кинутися у темряву безглуздя. Багато разів Дмитро був готовим викинути білий прапор та приєднатися до стада. Його рятували лише Саша Фєдосєєва (мабуть, проти своєї волі) та віра у те, що він святий. Це вже була шизофренія, так вважали не лише псевдо-друзі та псевдо-кохані, так, іноді, думав і він сам. Легше жити із мислями, що ти святий, хоча це і небезпечно, ніж із думками, що ти належиш до цієї маси, тупої групи людей яка зветься новою генерацією. Жити із думкою, що у    пост-хрестиянському суспільстві твої ікони будуть весіти у храмах без хрестів.

Чого добився Дмитро? Він добився того, що його та його друзів вважають божевільними, підірваними. А ще він зберіг свою душу, і продовжував жити, вірячи у те, що хрестиянське суспільство паде і світ стане кращим, це, мабуть, було головним. Дмитро живе не лише сьогоднішнім днем, він живу майбутнім. Воно видається йому таким страшним та далеким. Він майже один, ну добре не один, але таких як він дуже мало. Вони називають себе андегрундом, альтернативою, вони пиздемо реперів, п'ють горілку та кричать націоналістичні лозунги, які за своїм змістом граничать із фашизмом. Це театр, за ширмою якого вони вичікують Смуту. Вони ховаються за масками скінхедів, фашистів, антіглобалістів, націоналістів, рокерів та політиків – хоча вони, це дика суміш із усіх цих інгрідієнтів. Вони є такими складними за своєю соціальною та психологічною структурою особистості, що не можуть самі розібратися хто вони такі. Павло Панченко та Дмитро Карден вирішили об' єднати усе це все в УНФ, та мало хто згодився приєднатися з тих, хто за логікою це вам би зробити, до нової організації, бо своїм радікалізмом та альтернативністю вона відштовхувала навіть скінхедів та націоналістів. Тоді, ці два хлопці зрозуміли, що вони є Месіями, вони є тима хто проллє священе світло на розрізнений конгламерат тих, хто буде руйнувати хрестиянство. Вони були такими складними, що сами чітко не розуміли, що робити та куди йти, знали лише одне – буде Смута та після неї будуть такі як вони.

Але що ще можна робити? Нічого. Бо вони альтернатива усьому, Дмитро знає, що вони утопія, але, будь яка утопія має хоча і мізерний, але ж таки шанс на те, щоб втілитися у життя. Їх дуже мало та вони єднаються, єднаються скоріше не навколо ідеї націоналізма чи любові до України, вони єднаються навколо ідеї протиставлення себе технократії. УНФ набирав все нових та нових членів – з України, Молдавії, Білорусі, Сенегалу, Венесуели та Канади, переважно колиніх українців…

Нажаль, не всі зберігають цю віру у своїх серцях та залишаються вірними своїм переконанням. Багато хто (як Микола Солтес) не витримують. Таким як вони владу не дадуть, бо це буде розвал існуючих стереотипів, розвал всього постіндустріального суспільства. Тому їм залишається лише чекати, боротися та вірити у самих себе. Це буде ядерний вибух, який буде не залежно від того чи буде існувати УНФ, реакція ядерного розпаду почалася і УНФ готувалося підіймати з руїн Нове Постхристиянське Суспільство.

Останнім часом, Дмитро багато думав про життя та про світ, який його оточує. Чому він не думав про це раніше? Тому, що він дивився на світ через рожеві окуляра та наївно вважав, що все добре. Десь місяців вісім тому, Дека почав дорослішати. Ні, в його душі не з'явилась зайва агресія, він просто став помічати речі, які заважали йому помічати рожеві окуляри. І Дмитро почав дуже багато думати, що зривало йому голову. Рятувала Дмитра лише віра у правильність того, що він робить та закоханність у самого себе. Його почало дратувати, що оточуючі люди (у більшості випадків) це нікчемні дегенерати. Його почало дратувати те, що, виявляється, люди не знають, що таке кохання, виявляється, люди не вміють цінувати дружбу. Виявляється, у цьому світі є секс, та немає кохання. Люди виявилися звичайними тваринами, які живуть інсктинтами їдла, секса та грошей. А ще, у людей є Бог - це та матерія, яка, на їх погляд, відрізняє їх від тварин. Матерія вигадана людьми. Виявляється, люди не читають Мао та не слухають Pulp, вони, замість цього, підписуються на “Молоко“ та захоплюються Linkin Park, бо це, на відміну від Мао та Pulp, не зриває голову, це заспокоює та дає змогу спокійно деградувати.

А що робити у світі дегенератів інтелектуалу? Людині яка любить думати та кохати. Одні пропонують змінюватися, інші пропонують лікуватися, бо це є неприроднім, це суперечить законам соціуму.

Саме у таких умовах і перевіряється сила духу та справжні можливості. Саме тут видно, чи здатен ти виживати у цьому світі та зберігати свій мікросвіт.

Є лише один шлях - слухати своє серце та боротися за свої ідеали, бо ти повинен пам'ятати істину: те , що ти робиш, то є правда. Ти повинен усвідомити, що знаходишся над стадом людей, які завдяки сексу, релігії та телебаченню деградують. Так не буде довго, колись цей світ вибухне, як вибухає тіло від передози “екстезі”.

Ти повинен бути готовим до цього. Ти повинен відстоювати свої інтереси та не зраджувати своїм принципам. Бо ти - ІНТЕЛЕКТУАЛ. Людина, яка поведе за собоє заблукале стадо жалюгідних, що залишаться після вибуху. У свої руки ти візьмеш їх долю, у свої руки ти візьмеш долю світу, який, нарешті зрозуміє, що ти йому повинен. Ти живеш заради цього! Живеш заради світу та заради себе.

Є дуже багато питань, у яких ти повинен розібратися, та які повинен зрозуміти.

Дмитро хотів вирушити туди, де немає цивілізації, де є лише тиша та незаймана природа. Він повинен розібратися до кінця у тому, що коється. Щоб дати остаточну відповідь на питання, які хвилюють його...

Дмитро знав два таких місця: одне було на сонці, і він потрапив би туди, якщо вбив би себе перед телекамерами, інше – це десь там, ближче до Карпатських гір, де живі гуцули та тінні забутих предків. Де прокидаєшся зранку, виходиш на ганок та вдихаєш повні легені повітря, яке тримає у себе аромат лісу. Гори, криугом лише гори, вкриті лугами та лісами. І тиша. Лише птахи співають і все… Немає урбанізації… Дмитро хотів туди, воно манило його. Його манив спокій та тиша.

Це було так просто – взяти квиток на потяг на поїхати…

Наближались травневі свята, тому Дмитро вирішив зробити це.

Минулого грудня Дмитро Карден втік з міста, втік з країни, гонимий смутою та відчаєм свого серця, яке палко воліло кохання, а замість цього отримувало плюралістичні поштовхи з майбутнього. Тонкі грані сьогодення та розуму спліталися в єдине ціле, залишаючи сльзи на його очах, вважаючи це найкрасивішим у світі витвором мистецтва. То сніг йшов, то не рясний, але гнітючий дощик, а я він йшов шляхом життя в никуди. Дмитро відгоняв геть думки, бо вони лякали його та вбивали, він бажав забути, що таке кохання, бо воно різало Дмитра ножем свої у саме серце. Розмірковуючи над жалюгідністю світу та своєю власно, він перетинав фінський кордон, рухаючись на північ...в іншу сторону від пристрасті, бо пристрасть ця отруїла його своєю красою.

І ось Дмитро Карден стоїть на маленькій залізничій станції, яка заховалась посеред засніжаного лісу, який манил своєю незайманностю, як тринадцятирічний персик педофіла. Ступаючи тихо, обережно, щоб не прокинулась спляча красуня, він почав рухатись стежинкою. Стан нірвани, лине у блакитну далечінь хмаринка, яка шукає частя, не знаючи, що його немає. Він йшов довго, важка сумка вже набридла Дмитру, коли він побачив, що прийшов - невеличка будівля, холодна та самотня, загублена серед життя. Тут Дмитру потрібно провести цей час, ці дні, які будуть линути для нього немов роки. Він врятується тут. Він буде розмірковувати над нікчемністю життя, буду думати про велич Русі та своє життя, ім'я якому - Утопія. Він сідаю та починаю писати, писати те, що так наболіло йому. Все погано, мабуть. Все гине...прийшла зима...чи переживе він її? Депресія, великою тінню лягла на нього, а разом із тим на всю країну, на увесь світ. Все іде своїм ходом, все здається спокійним та ліберальним, приспали нас...приспали. Чи буде великий вибух? Чи будемо ще довго ми ось так мовчки вмирати під світлом спокою? Його сиве чоло вже втомилося чекати. Десь там нас чекає свобода від цього життя, від цієї ситуації безвихідності. Дмитро знімає окуляри та виходить на двір. Лише ліс та сніг, а ще хмаринки, які кудись поспішають. І спокій, спокій. Він відчуває, як засинає, як думки все повільніше ворушуються, як дають вони йому спокій та насолоду. Дмитро засинаю та залишаю цей світ, на час.

І ось знову Дмитро Карден перетинає кордон. Він повертається. Що чекає на нього? Хто чекає на нього? Чекає життя, а не чекає ніхто. Бо Дмитро Карден нікому не потрібен, і ти нікому не потрібен, і ніхто нікому не потрібен, і навіть сам собі ти не потрібен. Ми як рослини, існуємо, ще існуємо, поки що існуємо...

Дмитро Карден мріє, щоб до нас повернулись наші душі, і життя стало таким, яким було колись, і люди стали добрішими. І щоб ми кохали один одного. По справжньому кохали.

Одного дня Павло Панченко та Дмитро Карден перестали вірити у Бога…

Ті часи коли ми приклонялися перед Богом вже проходять. Раніше релігія була ознакою сильних - така собі каста великих, які прикривалися її могутньою силою задля своїх інтересів. З плином часу та внедрінням її у народ релігія почала втрачати свій особливий характер, вона почала втрачати ознаку силу. Були часи, коли наші пращури просили якогось Бога послати їм дощ чи не посилати його, це був до-хрестиянськ ий час. Потім настав час хрестиянства, час наукового прогресу, час розуміння єдиного Бога та його сили. Наступають часи, коли релігія стає останнім притулком для всякого відбросу суспільства. Люди перестають черпати силу з релігії, вони починають просто спиратися на релігію, іноді доходячи до абсурду. Люди перестають вірити у власні сили, а вірять лише у Бога. Саме у цей час з'являється нова, прогресивна течія, на основі якої треба будувати модель нового, пострелігійного суспільства - лютеранство. Люди повинні вірити у власні сили і молитися не на Бога, який ніби то на небесах, а на конкретно визначену особистість, яка у сучасних суспільних умовах вирішує багато більше за Бога. Український Народний Фронт створювався Дмитром Карденом та Павлом Панченко як нова релігія, вони казали, що є альтернативою Богу. Їхня релігія дуже проста, і як слід геніальна - суцільна довіра їм - святим, представникам прогресивної касти УБН, суцільна підкора їм. Український Народний Фронт планувався як команда, яка буде складатися з кращих кадрів, з вірних людей, які своєю метою бачать Велику Українську Імперію. Які бачать, як на вітру над капітолієм розвивається жовто-блакитний прапор. Вони стануть опорою релігії майбутньо імперії. Члени УНФ не потребують, щоб їх зображували на іконах чи казначейських білетах, життя людей стануть лише трофеями, ікони вони планували малювати власноруч. “Нова релігія не буде так жорстока як хрестиянство, у них не буде 12 заповідей, а буде лише одна:“Хто не за Україну - повинен вмерти!“ Саме цей постулат повинен лягти в основу сучаної Біблій. У новій релігії не буде конкретно-визначенного Бога - бо це ти Бог, моя Україна, ми лише Сини твої, ми каста Великих які будуть представляти Тебе. Ми втомилися чекати, ми втомилися бачити як Україну плюндрують та катують москофіли, жидомасони та проча нечість. Нам соромно бачити вас, людей які мають наглість називати себе синами великої країни. Нам соромно за вас, ми ненавидемо вас. Ми приходимо до влади! Ми будемо будувати цю країну, а ви будити призренними рабами які будуть втілювати наші великі ідеї у життя. Хай живе Україна!” – казав Дмитро Карден на першому урочистому засіданні УНФ, і члени його апладували стоячи.

5 травня Дмитро Карден повернувся до Києва. Провівши п'ятнадцять годин у доперебудовочному екарусі, він був втомленний, злий та почувався кепсько.

Він виїхав із Ужгорода о 16 годині 4 числа цього місяця. Спочатку, повний автобс набилося різних сільських жлобів, які, якщо їх чипляти, поводилися дуже агресивно. Один з таких жлобів, одягнений у спортивні штані, туфлі на білі (накрахмалені) шкарпетки, якась незрозуміла сорочка, та, поверх неї, вовняна кофтина у полоску, заправлена у ці самі спортивні штані. Зважаючи на спекотну погоду (а було десь плюс тридцять) та відсутність кондіціонерів, його вигляд викликав у Дмитра здивування та шире співчуття. Хлопець вів себе дуже закомплексовано та стримано, тому, втративши усіляку надію на конструктивну бесіду, Дмитро дістав плеєра та увімкнув групу “Oasis”.

Так минали хвилини, години. Автобус повільно повз своїм шляхом через гори. Дека слухав музику та дивився у вікно, де линули у блакитню, безодню далечінь кукурудзені поля, маленькі річки та більнекі хатки, побудовані більш на європейський, ніж класичний варіант. Навкруги були гори - величні, зелені, вони бодьорили, надихали, манили своєю прохолодою у цей зовсім не травнево спекотний день. Підїзжаючи до Чернівців, Дмитро почував себе кепсько - боліли ноги, спина, голова та серце. Його погляд затуманено був спрямований кудись далеко. Він вже мало що тямив, скоріше, він знаходився у стані глибокої нірвани. До того ж від хлопця, який спокійно спав поруч, смерділо потом та селом. Дмитро було огидно. Боліло серце...

У Чернівцях була зупинка, де більшість пасажирів виходила, та де такаж кількість заходила. Не встиг Карден спокійно перевсети подих, після того, як сидячий поруч жлоб виліз, до автобусу заскочив якісь дід у сірому кастюмі та ще при кроватці. Від діда несло дешевими парфюмами та морозивом “Ріжок“ за 85 копійок, якій він нещодавно зжер, чекаючи на автобус. Дідусь якось моторошно посмікався та щось казав до Дмитра. Дека, неохоче, виїнув з вух плеєра та подивився на діда, як Містер Бін дивиться на полісмена. Дід неча запрошував, заводив якусь бесіду. Дмитро відповідав односкладньо, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що йому начхати на діда. Дід, мабуть, був з якоїсь Чернівецької інтелігенції, хоча, не етнічної, яких можно було б віднести до воїнів УПА. Не було вус, і взагалі, щось в ньому було не те. Та хоч і був би він воїном УПА, Дмитро не почав би з ним розмовляти. Він був занабто втомлений, та йому було занабто погано. Тим більше, перспектива їхати із цим дідом увесь шлях (не дивлячись на те що поводився він спочатку спокійно) дратувала Дмитра, виробляла у його шлунку жолч та змушувала скрізь зуби гнути матюги - не зрозуміло на кого.

Дмитро почав бачити за собою цю звичку. Його почало багато чого дратувати. Дратувати його почали навіть різні дрібнички. Іноді, він був готовий набити комусь пику, просто так. Манія величі? Мабуть. Розуміння своєї особливості, розуміння ролі месії. Зараз його дратував запах морозива від діда. І Дмитро подумав, що міг би вбити його. Замість цього, він знову одяг плеєр та витрящів свої очі і вікно. За вікном вже темніло. Пливли нудні та одностатеві поля з картоплею, чи чимось схожим. Сонце сідало за обрій.

Дмитро дістав книгу та почав читати. Не те, щоб книга була нецікавою (цитатник Мао, який Дмитро все намагався дочитати), а тряска в автобусі, додала до всіх неприємностей ще й біль у шлунку.

Дід заснув та своєю масивною фігурою почав падати на Дмитра. Дмитро знову почав матюгатися собі під ніс, бажаючи діду як умога скоріше померти. Діду це бубобіння було байдуже, бо він спокійно спав впавши на Дека. Дмитро почав штовхати старого ліктем - без результату.

Дмитро вирішив що треба спати також. Закрив очі. Але дід...він просто впав на Дмитра.

Ось так, без сну, проклинаючи старого, таращачі очі у вікно, Дмитро їхав аж до шости години ранку. Все страшенно боліло, ще й клятий протяг надув шію. У шостій дід прокинувся, але в Дмитра не було вже сил щось казати: він просто дивився у вікно.

Київ вже був поруч. Він тонув у зелені дерев, да зустрічав великою тінню зла. Флюїди його відчувалися ще не виїзджаючи. І ось, сьома ранку - надпис “Київ. Ласкаво просимо.“ Дмитро відчуває біль у голові. Він відчуває що повертається у пекло. “Ласкаво просимо у пекло, Дека“ - бачить Карден. Перед очима все пливе. Він починає непритомніти - серце болить страшенно. Почав йти маленький дощик, прибиваючи до землі радіоційний пил. Ще двадцять хвилин і автобус вїзджає на автовокзал, що біля станції метро Либідська. Всі виходять, а Дмитро дивиться у вікно. Він не хоче виходити - бо тут, у автобусі, зовсім інший світ, там за вікном - зло, безнадія...смерть. Він лишився сам у салоні. До Дмитра підходить водій та ввічливо просить вийти. Дмитре бере свою спортивну сумку та іде на вихід. Вихід автора...на ешафот.

Остання глава.

“Звикання до отрути - не швидкий процес,

Збільшую дозу - порошок сяє,

На короткий час мені потрібно забутись,

Моє серце підказує - треба зупинитись.”

група “Армада.“


“Я - добрий, такий як ніхто,

А світ для злих і дуже-дуже хитрих,

Я – добрий, мене чекає дно. ”

Андрій “Кузьма” Скрябін.

Пророк повернувся у пустош.

Вулиця. Ще темна від ранкового смогу. Людей майже немає, лише ті, хто йде з автовокзалу. Дмитро Карден йде вулецею та несе свою спортивну сумку. До метро йти далеченько. Холодно, самотньо та жахливо. Жах полонить серце. Безвихідність обволокує його, полонить тіло. У його голові - лише мозог, сіра речовина. Немає нічого іншого зайвого. Він ненавидить світ, тому, що в нього немає крил. Він ненавидить весну, тому, що не може відірватися від землі та полетіти кудись в інший світ. В мозог приходять нові думки і, ще спляча сіра річовина, починає прокидатися.

Біля метро сидить бомж - старий, обірваний та жалюгідний. Дмитро дивиться у його очі та бачить там відображення самого себе. Він бачить над головою своєю сяйво. Що це? Ореол чи жах?

Дмитро питає бомжа:

— Скільки коштує життя?

— За просто так.

— А скілки коштує правда?

— А хіба вона є?

— А кохання?

— Дивлячись, де купувати...

Дмитро сідає на асфальт, та охоплює голову руками. Головний біль не вщухає. Він стає все сильнішим та сильнішим. Накочується на нього новими хвилями. В очах стає темно. Дмитро Карден сидить у цетрі всесвіту.

Бомж достає з кішені пачку “Прими“ та починає смолити.

Сонечко починає припікати, відлякуючи ранковий туман, не чипляючи смог, який, здається, назавжди окутав це місто, цю країну, цей світ.

Сонце буде вставати вічно, підіймати цей мертвий світ.

Дмитро відчуває, як його дітячи мрії йдуть геть разом із ранковим туманом. Він відчуває, як падає вниз, ледь хапляючись за життя і лише мотузка ешафоту тримає його.

Дека підіймається та рушає далі - навкруги люди, які перетворили його теплі води Атлантиди на Антарктиду...

Ось він у метро. У підземних норах. Їде, а у шлунку все перегортається. Він би почав блювати, та нічім. Бо він не їв, вже добу, бо просто не хотів.

***

Дека відчиняє двері своєї квартири. Там нікого немає, здається. Батьки на дачі, брат також. Він йде на кухню та бачить там Смерть. Вона дивлиться на нього та пропонує попити чаю, Дмитро каже, що не хоче, дякує, повертається та йде до своєї кімнати (колись дітячої). Вона залита світлом. Тихо стукає вхідна дверь. Це Смерть пішла. “Ну і біс із нею,“ - думає Дмитро.

У кімнаті все охайно - це мати прибирала. Все красиво. Пахне чистотою. На підвіконні у глиняних горщиках стоять квіти, за вікном світить сонечко, співають птахи та сміються діти. Ще живі, бо наївні та безтурботні, бо живі. А далі - інший світ. Світ, який лишився поза дитинством, світ який вмер у той час коли випив перший келих пива, вперше поцілувався із дівчиною, випалив першу цигарку, світ який лишився незайманості.

На столі Дмитро бачить газету. Датовану, чомусь, завтрашнім днем. Він бере її у руки та бачить на першій сторінці свою фотку, читає “Знайдено тіло.“ Читає далі...звичайна смерть, йшов хлопець по вулиці та трапався з ним інсульт. Все так, як треба.

Дмитро кладе газету та дивиться на свої руки - на них вже сині плями. Може він вже помер? Дмитро не знає, йому байдуже.

Головна біль стає зовсім нестерпною. Нова хвиля з такою силою накриває його, що Дека не витримує та сідає на диван. Перед очами все пливе.

Дитинство пішло. Попереду життя.

Відчуває лише безнадію та самотність.

Дмитро Карден, якого друзі (яких він вважає друзями та не тільки) підіймається на свої ноги, які ледь тримають вже майже не його тіло.

Хитаючись він підходить до свого стола. Відкриває його та починає викидати папір, доки не знаходить те, що шукав - пачку демідрола.

Дмитро достає вісім пігулок та випиває їх.

Жив був хлопець,

Був взірцем для всіх,

Він писав вірші,

Та вмів сміятись,

А одного разу взяв і розповів,

Що навчився він літати.

В нього з'являються крила, про які він мріяв.

КІНЕЦЬ

(5 квітня-10 червня 2002 року)



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.