ЛИСТИ ДО СЕБЕ - ВОЛОДИМИР ПУЗІЙ

ВОЛОДИМИР ПУЗІЙ

ЛИСТИ ДО СЕБЕ - ВОЛОДИМИР ПУЗІЙ

ЛИСТИ ДО СЕБЕ


1

Кожна людина хоча б раз у житті пише собі листа.

Як правило, на папері, хоча це й не обов'язково.

Найбільша проблема - привітання.

Не знаєш, як його розпочати.

“Дорогий?“ - дуже вже самозакохано.

“Друже?“ - досить згадати, як ти себе поводив у житті,

аби зрозуміти - дружбою з самим собою тут і не пахне.

“Вельмишановний“? - хто? я? - навіть не смішно!

“Добрий день?“ - не сказав би.

“Отримав твого листа і вирішив написати?“ -

так ще ж не отримав,

от тільки сів писати.

“Коли ти прочитаєш ці рядки?..“ -

от! буду я їх ще перечитувати!

І взагалі, хто се вигадав такі дурниці -

писати листа самому собі?

Це ж дуже важко!

Бо признатися собі у власному боягузтві,

нікчемності, марнослів'ї,

власному дурномрійництві, -

це - найлегше.

Ось як розпочати листа -

це питання.


2

Затягнуті в невидиме павутиння умовностей,

ми впевнено борсаємося, висолопивши язика.

А інколи - зупинишся, поглянеш на небо,

і такий сум навалиться на плечі,

що й дихати важко.

Але - продовжуємо борсатися,

бо дивитися вгору дуже страшно:

докірливе світло зірок

спалює розум.


3

Немає друзів, немає ворогів -

є люди, до яких я ставлюся більш чи менш приязно.

І є ще вічний суперник - життя.

Ми переможемо один одного,

і, як хижий динозавр із динозавром-вегетаріанцем,

навіки залишимося у товщі минулих подій.

Один шанс із мільйону,

що майбутні шукачі викопних дивин

знайдуть нас, сяк-так реконструюють та намалюють портрети.

І все одно, це будуть лише карикатурні подібності.

...Мабуть, важко стояти в музеї природи,

коли в тебе не вистачає десятка кісток,

а металевий стрижень підтримує зсередини череп...

Краще вже забуття.


4

Хтось скрикує.

Звісна річ, ти проходиш п о в з .

Що це було? - біль, радість, екстаз?..

Тобі м а й ж е все одно.

Тільки трошки ятрить душу цікавість.

Книжки, звичайно, вчили тебе,

що у такому випадку треба запропонувати свою допомогу,

але життя вже навчило зовсім іншому.

...Скрикує знов.

Ти проходиш п о в з .

Чи треба ж дивуватися, що ти не звертаєш уваги й тоді,

коли хтось мовчить.

Головне при цьому - не дивитися в очі.

А то... дурнувата совість знову буде всю ніч

куйовдитися на зім'ятому простирадлі і тяжко дихати.

Ну і кому воно потрібно?


5

Коли сваряться, б'ють посуд.

Цікаво, хто сказав, що посуд б'ється на щастя?..

Уламки її улюбленої чашки

боляче розрізають твоє серце навпіл.

Ти дивишся в очі, за якими вже живе інша людина.

За цими очима - чужинець.

А та, кого ти знав колись під цим ім'ям і в цьому тілі, -

вона вже втекла звідси.

Це т и змусив її піти.

Розтнеш свої груди,

виймеш з них сталевий стрижень гордості

й почнеш ламати, гнути його,

доки він не перетвориться в сталеву троянду.

Ти даєш цю квітку їй,

але вона лише хитає головою:

“Так не можна“.

Вона бере у тебе троянду,

а замість неї дає гострого меча.

“Тобі п о т р і б н а гордість. Без неї ти помреш“.

Встромляєш лезо в свої груди.

Довго так не прожити, бо воно розтинає душу,

і кров тече непристойно рівними рядками думок.

Довго так не прожити,

але... - що поробиш?

Троянду вона забере з собою

і поставить на підвіконні у кришталеву вазу -

оригінальна прикраса в порожньому домі.


6

Ти сьогодні зробив помилку:

так не поспішав, що аж зайшов до підземного переходу.

Звичайно, на сходах - циганка з дитям і плакатиком.

Ти дивишся перед собою і щільно стуляєш губи -

аби не дрижали.

“Ясна річ, живуть багатше, ніж ми.

Просто, так заробляють на життя.

Шахраї...“

І тільки десь у самому закутку - сумнів:

“А може, на плакатику - правда?..

Півправди?

Маленький її шматочок, брудний клаптик?..“

Раптом - хтось грає на флейті.

Кривуватий, бородатий і сивий, як сама старість,

флейтист вилучає з цієї палички щось неймовірне,

торкаючись її маленьких отворів

вустами - як палкий коханець.

Ти йдеш, а він навіть не дивиться тобі в спину.

“Наче, йому не потрібні гроші.

Гордовитий...“

Раптово розвертаєшся,

підходиш і жбурляєш у відкритий футляр

жетона на метро -

більше нічого в кишені на знайшлося.

Швидко йдеш геть.

Наче втікаєш.

І даєш собі суворий наказ ніколи в житті,

як би ти не не поспішав, -

ніколи не ходити підземними переходами.

Краще - ризикувати життям

під колесами авто і тролейбусів,

краще...


7

Який дивний світ!

Блукаючи містом,

весь час натикаєшся на жовто-блакитні вивіски:

фірма “Надія“,

концерн “Роксолана“,

мале підприємство “Берегиня“...

Здається, ці дві фарби - жовта та блакитна -

подешевшали настільки,

що лише їх і купують

для оформлення зовнішніх фасадів своїх фірм та фірмочок нові українці.

От тільки якщо пильно вдивлятися в ці вивіски,

можна побачити червоне:

чи то сонячні промені віддзеркалюються таким дивним чином,

чи то... - що?


8

На кожному стовпі - фото кандидата в депутати.

Чорно-білі, кольорові, посмішковані.

Відчуваєш себе немовби в Америці -

не вистачає тільки напису “Розшукуються“.


9

Місто знову проспало, прогавило.

Як і більша частина країни.

Тільки плакав сніг, падаючи на бруківку,

змочуючи листівки з кандидатськими фото.

Голосували тільки старі, а їх - більшість,

голосували за мертве минуле.

Мертве минуле сіло за стіл і поклало перед себе

трубчасті грізні руки з волохатими пальцями.

І десь далеко-далеко, понад дахами,

вночі, коли темряву шили нитки прожекторів,

одинокий голос проказував:

- Головне не боятися!

Не показуйте, що ви боїтеся!

Це дасть ЙОМУ сили!

Не чули - вже дико ревла сирена.

Постріли, постріли, пост...


10

Коли вбивають мрію, їй виламують крила.

Коли вбивають людину,

в'яжуть зашморг із обставин і затягують його на горлі.

Коли вбивають кохання, пишуть про нього вірші.


11

Нанизуючи слова на вістря часу,

ніколи не знаєш, чим все закінчиться.

Якийсь розумник вигадав музу

для того,

щоб на неї списувати усі ці візерунчасті відхилення.

Хоча... Відхилення від чого?

Де знайти той єдиний еталон,

від якого можна було б відхилитися.

В якій палаті еталонів його заховано?..

Дехто збирає слова, як мертвих жуків,

настромлюючи їх на кінчик олівця

й розпинаючи на папері.

“За віщо?“ - стомлено гукають слова.

Дехто шиє з слів одежу.

Потім робить з них дім, машину, комп'ютера...

Та іноді - коли стає особливо нудно -

виходить на ринок і торгує невеличкими сувенірами, зробленими із слів:

п'ять гривень за пучечок.

Дехто користується словами.

Так неандертальці користувалися шкірою вбитого мамонта:

трохи муляє, але нічого.

Деякі жонглюють словами.

Натовп у захопленні роззявляє рота

й шепоче: “Диво!“

Жонглер загадково посміхається,

крадькома ховаючи декілька слів у кишеню -

на всяк випадок.

Дехто стає дресирувальником слів.

Він грається з вогнем, але йому подобається ця гра.

У таку мить він відчуває себе на рівних із цим вогнем,

він відчуває себе - вогнем.

Попіл розвіє

ранковий вітер...


12

Кожен митець - алхімік.

Кожен - шукає ту єдино вірну формулу,

за якою можна було б виготовити Геніальний Твір Мистецтва.

Це вам не якийсь собі філософський камінь;

це навіть не Perpetuum Mobіle -

їх митці вже винайшли і подарували вам, науковці:

“Грайтеся“.

А от Геніальний Твір...

Усі знають, що це, врешті, суміш із звичайності та над-звичайності,

але справа тут в пропорціях.

Даси занадто багато над-звичайності,

вигадають якесь мудре слівце

(“сюрреаліст“)

і ввічливо віднесуть “ШЕДЕВР“ на горище

(“Ми цього не розумємо“).

Даси занадто багато звичайності,

забудуть на твоїй же презентації -

після третьої чарки

(“А це хто, у смокінгу? Митець? Так-так, пригадую...“).

...Булькотить у ретортах відціджена через сито розуму суміш,

булькотить, випаровує, бо -

“Кожен митець - алхімік“,

кожен прагне в и г о т о в и т и .

А Митці - н а р о д ж у ю т ь .

Справа тут, врешті, в пропорціях...


13

Я будую книжкові полиці.

Зараз так багато думок тиражується на папері.

Серед них є різні.

Є зрілі, наче солодке яблуко, є зелені, наче крокодил.

Я скуповую усі, я - скарбник.

“КОЖНА ЛЮДИНА МАЄ ПРАВО НА БЕЗСМЕРТЯ“.

Ось вони, тоненькі чи товстелезні, безсмертя невідомих мені людей.

Я - скарбник.

Але таке безсмертя когось може не влаштувати, отож,

      я читаю книжки.

Книжки бувають різні.

Бувають різкі, наче зойк батога, і правдиві, як запечена кров на вустах.

Бувають пусті, наче загублене кохання,

    яке намагаються повернути до життя - безнадійна справа.

Я - скарбник.

Я будую книжкові полиці своєї свідомості.

Та з часом починаєш розуміти: інколи смерть краще, ніж безсмертя -

маленьке мертве безсмертя нікчемних сторінок коштовного паперу.


14

Країна святкувала.

“Вітаємо вас... 24 серпня... день... неза... лежності.......“

Країна святкувала - яскраво, усміхнено, розкішно.

Різнобарвні тролейбуси, різномовні пісні,

    квіти, квіти, квіти...

Мудро дивилася Лавра собі під стіни: люди йшли, наче на прощу.

Трохи далі з репродуктора гуло:

   “Етот дєнь побєди...“ -

мабуть, нічого іншого не знайшлося.

Країна святкувала, чисто і безхмарно - святкувала, бо скучила за святами...

Прапори, прапори, прапори...

“Сьома річниця... Хай щастить... Щоб ніколи...“

Ми навчилися читати - ще б розмовляти... і думати...

...Їхав назад, побачив: напівзруйнований будинок,

обнесений парканом і обдарований табличкою

“Обережно, будівельна зона. Ремонтні роботи“.

На єдиній вцілілій стіні самотньо стирчав прапор.

...Країна святкувала. Раділи (щиро) - одиниці.

Втім, як завжди.


15

Вночі так легко здолати найдовшу відстань.

“Ти тут?..“

“Я тут...“

“Ти... ти теж не спиш?..“

“Так, не сплю...“

І можна мовчати, і дивитися один на одного крізь ніч,

крізь будинки, ліжка, ковдри, сни...

Розмовляй з нею!

Слухай її слова!

    Усю ніч!

Тільки потім, коли ви зустрінетеся вдень,

    краще не питай, чи спала вона тої ночі.

Відповідь може ж бути ствердною.


16

Коли згасає геній, приходить біль.

Потім згасає біль і приходять друзі генія.

Вони згадують його (генія, не біль - звісна річ!),

яким він був і яким вже не буде ніколи.

Вони згадують голосно,

інстинктивно повертаючись так, щоб сонце не било фоторепортерові у об'єктив.

І ніхто не помічає інших людей:

вони стоять поряд з покійним і мовчать.

Певно, їм теж є що пригадати, але вони мовчать.

Така вже доля супутників генія -

мовчати, коли чужі “друзі“

розповідають про те, який він був геніальний.


17

Він казав усім:

“Моє життя можна поділити на дві частини:

до і після зустрічі з Нею“.

Дехто заздрив, дехто зітхав. Вона задоволено червоніла.

Минув час.

Тепер він казав ті ж самі слова,

але вже інша була поряд.

“до... і після...“

Нині, сивий та пустий, він знизує плечима:

“Що поробиш? Така вже моя натура.

Але, якщо чесно, жив я тільки тоді,

коли зустрічався з ними, а до та після... -

чекав нової зустрічі“.

Дехто заздрить, дехто зітхає.

Вони, почувши про це, задоволено червоніють: “Справжній поет!..“


18

Нема нічого гіршого за видавлювання із себе віршів -

та, зрештою, просто слів - не обов'язково віршів.

“Пиши!

Пиши!

Пиши!“

“Не можу!“

“Тоді ти не письменник. Ти - писар. Пес. Без-

глуздість життя, абищиця, яка пнеться у зірки“.

“Не треба...“

“Тоді - пиши!“

І ти дізнаєшся, що слова, насправді-то, можна вичавити,

мов солодкий кольоровий крем

(д и в і т ь с я , н е о т р у ї т ь с я - ч и с в і ж и й ? к о л и

з а в е з л и , к а ж е т е , т і с т е ч к а ?),

можна, можна, можна вичавити,

вхопити музу в жменю і давити,

давити, давити, давити,

доки на закапає з-поміж пальців червонясте,

доки не ляже рядком на папір -

можна, можна, можна!!!

І можна, Господи, можна викласти із цього крему такі візерунки,

яких тобі у натхненні ніколи не зробить -

можна!

Ну можна ж!!!..

То вичавлюй, викладай, віддай тим, хто вимагає слова -

нехай пода!... Далі

    побачимо!

Може й не потруяться

тими мертвими візерунками.

Це - їхня біда.

Тобі б - оживити розмазану на долоні Музу.


19

Коли місто засинає,

(а робить воно це поступово:

спочатку вкладаються у ліжечка немовлята,

потім - дорослі, а вже потім - тварини;

останніми занурюються у безодні сну ліхтарі,

і лише блимають час від часу, коли їм насниться щось неприємне або ж хвилююче),

отож, коли місто засинає,

залишаються самі лише уривки думок та в і н .

В і н сидить десь за столом,

і лампа, що світить у цей час на й о г о волосся та аркуш паперу,

хоче спати, як і всі інші,

і тому потроху куняє;

а в і н , наче химерний павук, прислухається до ночі.

В і н вислуховує настрої, почуття, мрії,

підхоплює за комір деякі з історій, що розгублено блукають поснулим містом,

уважно оглядає їх і окремі засушує,

розітнувши на білому аркуші.

Це - кривава справа, і на ранок біле стане темним від літер-краплин.

В і н пропускає через себе мільйони доль, людських та тваринних,

доль речей, речень та зречень.

Більшість мине із поверненням сонця, наче нічний морок -

та ж хтось і залишиться... щось і виживе...

На ранок в і н замкне себе ізсередини, ретельно вичистить,

щоб ані крихти не залишилося у порожнині,

через яку завтра вночі треба буде знов п р о п у с к а т и , -

і піде у ліжко: пустий, самотній,

із чужим обличчям, що складене з уламків інших облич, -

письменник.


Київ, 18.02 - 29.10.98 р



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.