Віталій Радчук

Віталій Радчук

Захистімо росіян! (про ідейні дупла у стовбурах абстракцій)


Скажу зразу: не було би потреби боронити пасіонарний і гордий народ, який і сам за себе годен постояти, має названу його іменем потужну державу, свідомо й чесно працює на розбудову України у складі її громадянства, якби не замах на здоровий глузд. Щоправда, і здорового глузду не завжди буває досить, коли треба встановити істину. Надто &ndash серед різних правд. Ми ж бо звикли говорити, що сонце &ldquoходить по небу&rdquo, &ldquoсходить (чи заходить) рано&rdquo, не вельми й думаючи про те, що насправді це рух планети довкола своєї осі і світила. Очевидне, вчив Геґель, &ndash від того, що воно очевидне, &ndash ще не є пізнаним. Але в нашому випадку доволі подбати про тверезий глузд, зв&rsquoязавши доступні факти у межах елементарної формальної логіки, не вдаючися до логіки діалектичної &ndash на жаль, геть високочолої, бо вітчизняна освіта, і навіть найвища, не вельми сприяє тому, щоб зробити її набутком народної мудрості.

Наша доба кохається у міфах. На зміну радянським творить нові &ndash притаманні саме їй. Нетерпляче вдивляється у дзеркало, зазирає за обрій, стаючи навшпиньки. Що ж ми очікуємо там угледіти &ndash крім того, що є насправді? Ми ж бо бачимо часом тільки те, що хотіли б спостерегти, &ndash певну якість. Це &ndash людське. Нам потрібні гарні казки, &ndash і різні, і конче, &ndash щоб будити фантазію, виховувати в собі добро, формувати суспільні ідеали, бо без окрилення життя сіре, а майбутнє втрачає смисл. Не мріє лише нудьгар &ndash улюблена всіма казка визначає спільну волю і долю. Чехія як незалежна держава відродилася зі спорів довкола автентичності &ldquoКраледворського&rdquo і &ldquoЗеленогорського&rdquo рукописів. Як і праведний закон та мова, міф гуртує спільноту &ndash це важлива складова національної і громадянської свідомості. Не диво, що в нас є свої містифікатори і фантасти, є конфесійні і партійні кашпіровські та піарники, є щирі й талановиті міфотворці, як-от героїзатори давнього минулого С.Плачинда і Ю.Канигін, є і не менш проникливі деміфологізатори на взір Г.Грабовича та О.Забужко. І хоча надто рідко їхні полемічні шляхи перетинаються, усі вони перебувають у надзвичайно потужному силовому полі емоційної творчості. У казках нічого поганого нема, аж доки віра в них не заважає нам послуговуватися теплом від сонця істини. Доки казка називається казкою, а не видається за звід наукових осяянь, формул дії чи документальне свідчення в суді історії, коли є ризик розбити собі лоба у пітьмі.

Так-от, про росіян. І про тих, хто, зазирнувши навдибки за обрії часу, здіймає сенсаціями не такий вже і наївний галас. 11 травня 2002 р. під дражливою назвою &ldquoЯк українці з фінно-угрів росіян робили&rdquo &ldquoУкраїна молода&rdquo подала розлоге інтерв&rsquoю з п. Р.Мартинюком, представивши його як &ldquoугро-фіннолога, історика і журналіста&rdquo, який &ldquoдосить своєрідно узагальнює історико-політичні розвідки про природу російсько-українського мезальянсу&rdquo. Обережно ухиляючися від оцінки &ldquoсвоєрідних&rdquo поглядів, газета й сама дивується зі &ldquoсвоєрідності&rdquo &ldquoлюбові-ворожнечі&rdquo двох слов&rsquoянських народів, які &ldquoзі спільної колиски вийшли, спільними коренями живляться &ndash а ніяк порозумітися не можуть&rdquo.

Такий висновок на місці засновку &ndash наскрізь односторонній і хибний, адже здатність до порозуміння доводять не лише міждержавні угоди, обсяги товарообміну, а й міжособистісні взаємини, мішані шлюби тощо. А багатоспальні колиски і найглибші корені проливають мало світла на те, чому підозри і тертя чи, навпаки, симпатії і взаємна підтримка виникають саме серед близьких народів. Зате їх чудово пояснюють самий факт сусідства, життєві запити, вигоди і невдачі співпраці. Спільний інтерес завжди був рушієм порозуміння. І лежав у площині сьогодення навіть у суперечках про минуле і майбутнє. До речі, з китайцями чи різноликою Африкою ми цілком знаходимо спільну мову. Чому? Бо на те є потреба, спонуки. Є воля йти вперед і оновлюватися, не закисати у плісняві. Розвиток &ndash це боротьба суперечностей. А несхожість, розмаїття і незгоди між людьми &ndash великий стимул для самовдосконалення і запорука загального поступу. Хіба не нудно жити у світі тотальної уніформи, незрушної рутини бажань і одноголосся, коли й заговорити нема про що? Навіть урізнобіч легше йти разом, хоч таку діалектику не вкладеш у рамки формальної логіки і вона незбагненна для здорового глузду. На щастя, в усіх землян доволі спільних інтересів і цінностей (чи треба їх тут називати?), щоб не вгризатися в горло своєму ближньому і не кидатися зграєю на зграю.

Другий засновок &ndash як заспів: &ldquoОстаннім часом слов&rsquoянськість росіян піддається прискіпливій ревізії (власне, цьому і присвячено цілу газетну сторінку. &ndash В.Р.). Її все більше пов&rsquoязують лише з українським і білоруським елементом, котрого нараховують у сучасній Росії мільйонів так з п&rsquoятдесят. Ще на стільки ж мільйонів &ldquoтягне&rdquo &ldquoтатарсько-монгольсько-кавказький&rdquo елемент. І решта &ndash теж мільйонів так до п&rsquoятдесяти &ndash це різною мірою ослов&rsquoянщені фінно-угри. Приблизно десята їх частина сьогодні ідентифікує себе саме з фінно-угорцями..., котрі намагаються відродити свою культуру, мову і навіть державні утворення &ndash на просторі від Карелії до Оренбуржя. &ldquoНесвідомі&rdquo ж називають себе росіянами, тобто слов&rsquoянами, і тим не переймаються. Саме цей факт багато дослідників України й Росії вважають причиною українсько-російських непорозумінь, котрі спочатку були... українсько-фінноугорськими&rdquo.

Гаразд, &ldquoми&rdquo відірвали угро-фінів від їхніх коренів і тим &ldquoпородили собі мороку на багато віків&rdquo. Але яка ледача приблизність цифр за жодних посилань на джерела, імена і студії, яка підступна неточність у термінах і поняттєвих зв&rsquoязках! В одну купу звалено середньовічні впливи монгольські, тюркські і різночасові кавказькі, хоча серед цих &ldquoосіб кавказької зовнішності&rdquo набереться таке різнобарв&rsquoя, яке, либонь, нашому просвітителю і не снилося. Адже на Кавказі одних лише автохтонних мов близько 40.

Показово, що &ldquoугро-фіннолог&rdquo узагалі не оперує поняттям розвитку етносу і тому не виділяє в угро-фінському сімействі власне фінських та угорської гілок, не прослідковує стану їх живучості від етапу до етапу. Угорську (ханти і мансі) він помилково називає &ldquoфінно-уральською&rdquo, хоча уральськими, крім усіх угро-фінських, прийнято вважати ще й самодійські відгалуження (ненців, селькупів, нганасанів, енців), які поширені в тундрі між півостровами Канін і Таймир, а також у тайзі в басейнах Обі та Єнісею. Ці терени, як відомо &ldquoісторику&rdquo, ніхто й ніколи не забирав у Росії. Означення &ldquoуральський&rdquo, отже, є на два щаблі вищим узагальненням. Розповісти про це нашому допитливому &ldquoжурналістові&rdquo могла би перша-ліпша енциклопедія або довідник з мов, адже мова &ndash основа етносу, або, як кажуть, душа народу.

Крім трьох державних мов &ndash Фінляндії, Естонії, Угорщини, &ndash а також лівської, якою в Латвії років двадцять тому розмовляло чоловік сто, розмаїта угро-фінська мовна палітра зосереджена сьогодні саме в Росії. Утім, ось уся сім&rsquoя мов: 1) прибалтійсько-фінські (фінська, естонська, іжорська, карельська, вепська, водська, лівська); 2) волзько-фінські (марійська &ndash гірська і лугова, дві мордовські &ndash ерзянська та мокшанська); 3) пермсько-фінські (комі-зирянська, комі-пермяцька, удмуртська); 4) угорські (ханти, мансі, мадярська); 5) саамська (слід гадати, рідна для Діда Мороза &ndash мешканця Лапландії).

Але звернімо увагу на цікаве свідчення: марійці не розуміють мордовців, а удмурти &ndash комі, навіть діалекти більшості мов дуже відмінні, та й загалом східні угро-фінські мови &ndash типово аглютинативні, тяжіють до давнього синтаксису тюркського типу, а західні &ndash переважно флективні, з букетом відмінків, на них позначився сильний вплив індоєвропейських мов (К.Тищенко. Мови Європи. Атлас-календар 2001). Отже, маємо справу з множиною самобутніх етнічних систем мислення. Зводити її до одного-єдиного &ldquoвеликого і могутнього&rdquo усотувача означало б просто духовно збіднювати і розумово ослаблювати Росію. Прикметно, що Р.Мартинюкові доводиться повертати смисл російським іменам, висловам, образам фольклору, тлумачити змілілі вірування. Віддаймо належне його щирому вболіванню за повернення Росії до свого коріння. Але коли відомі в етимології цінні знахідки фігурують поруч із сенсаційними домислами: 1) з фантазією про єврейсько-угрофінське жовтневе повстання проти слов&rsquoянсько-німецького панування, на тлі якого видається дивною дружба вепса В.Путіна і москаля Л.Кучми (виходить, безбородих вампірів), 2) із легендою про вибір місця для мавзолею помордовщеного єврея (чому не понімеченого калмика чи покалмиченого шведа?) Леніна з огляду на злиття (геть примарне) річок Неглинної і Москви на Красній площі, 3) з вигадкою про &ldquoрасову селекцію&rdquo горілкою на Січі (&ldquoсадистській&rdquo, бо &ldquoфінно-угри не мають фермента, котрий розщеплює алкоголь&rdquo &ndash це при звичаї пити гуртом, за компанію), 4) з байкою про &ldquoлипнення&rdquo Росії до України через те, що традиційно угро-фінами &ldquoпара мислиться як основа стабільності життя&rdquo (мало Білорусі? чому не США?), і под. &ndash то дуже кортить спитати: а з якою метою на вербі навішано ці груші? Кому і нащо потрібні ці побрехеньки? На який суспільний запит твориться цей міф?...

Наш &ldquoісторик&rdquo бачить угро-фінів як збірну поза часом, а тому годі очікувати, щоб він і українців розглядав не взагалі (таких ніколи не бувало), а в якийсь момент розвитку: &ldquoСлов'яни принесли фінно-угорцям православ&rsquoя, писемність, офіційною мовою стала саме слов&rsquoянська. І почали паралельно існувати два світи &ndash слов&rsquoянський християнський і фінно-угорський язичницький&rdquo. По-перше, хто ж із слов&rsquoян і яку саме мову запровадив як офіційну, якщо вже йдеться про добу поширення нової віри? По-друге, хіба русичі не були самі язичниками в період освоєння північних і східних територій і хіба тривалий час не взаємодіяли з іншими віруваннями слов&rsquoянські язичницькі, що й досі густо й міцно тримаються у християнстві? По-третє, у ті краї прийшло не православ&rsquoя, а неподільне тоді ще на конфесії вчення Христа, хай навіть з апокрифами. По-четверте, сам автор стверджує, що своє ієрогліфічне письмо було в ерзян, карелів і мерян, отже, писемність тут не так принесли, як підмінили чи відібрали. По-п&rsquoяте, кого ж ощасливили абстрактні слов&rsquoяни першими: &ldquoугорців&rdquo чи таки когось із збірної &ldquoфінів&rdquo, які мали тоді зовсім інші етноніми? По-шосте, якщо відтоді слов&rsquoянське слово на згаданих землях стало офіційним, то чи надовго, бо ж і татарська мова була другою офіційною в Московії і французькою опісля Петербург листувався, балакав і вів державне справочинство? Дивувалися солдати Наполеона: еліта Росії говорить французькою, а цілі села і більші обшири неподалік Москви не знають російської.

Отож-то й воно. Коли етноніми не прив&rsquoязано до періодів та й решта термінів при такому пафосі висить у повітрі, недалеко вже до нової хайль-індогерманістики. А що? Черепи давніх негроїдів знайдено і на теренах Росії, тож Ефіопія, скажімо, підпершись пушкінознавством, цілком могла би претендувати на московський Кремль, хоч тюркізм &ldquoкремль&rdquo, однокореневий &ldquoКриму&rdquo, означає &ldquoставка хана&rdquo, а поет-класик на службі, у світі і в родині спілкувався мовою Вольтера. Тюркський компонент, попри згадку, взагалі не прийнято до уваги, бо ж &ldquoісторикові,&rdquo котрий тільки &ldquoугро-фіннолог&rdquo, бачити за березами сосни і загалом ліс якось ніби й не випадає. Хоча угро-фіни, чию прабатьківщину &ldquoвчені впевнено розміщують у лісостепах між верхів&rsquoями Дінця та Уралом&rdquo (і чиї ранні сліди є за тисячі кілометрів на захід), від сивої давнини сусідили на сході і півдні саме з тюрками, а Московія як держава є продуктом викорінення ординською деспотією саме західних впливів; ординськими тут були система врядування, судоустрій, військо, пошта, гроші, податки, насильні переселення, таємна поліція (опричнина), навіть православна церква &ldquoмолилася за хана” Олександр Невський та Іван Калита вірно служили орді, Іван Грозний і Петро І втілювали азійську модель надцентралізації та одержавлення (Л.Залізняк. Нариси стародавньої історії України. К., 1994, с.85, 216-227).

Тюрки розсіяні тепер по всій Росії. Компактно живуть у Поволжі татари (в автономії &ndash 1642 тис. з 6317 тис. за переписом 1979 р.), чуваші (відповідно 888 тис. з 1780 тис.) і башкири (936 тис. з 1371 тис.), на Північному Кавказі &ndash карачаївці (131 тис.), балкарці (66 тис.), кумики (228 тис.) і ногайці (60 тис.), у Приураллі &ndash казахи, у Сибіру &ndash тувинці (160 тис.), хакаси (71 тис.), алтайці (60 тис.), шорці (16 тис.), якути (328 тис.) і долгани (5,1 тис.). Та й острівець монголів калмики (147 тис.) сьогодні &ndash європейці. У СРСР 1979 р. татарську мову, приміром, знало 5,4 млн. осіб, чуваську &ndash 1431 тис., башкирську &ndash 918 тис., карачаєво-балкарську &ndash 190 тис., кумицьку &ndash 224 тис., ногайську &ndash 54 тис., казахську &ndash 6,4 млн., якутську &ndash 312 тис., калмицьку &ndash 134 тис., тоді як 2,7 відсотка людності самої Росії російською мовою не володіло.

Хіба не орда &ldquoзробила з фінно-угрів&rdquo щирих росіян? Хіба не татари становили 40% війська Дмитра Донського на Куликовому полі 1480 р.? Хіба не душив антитатарських повстань Олександр Невський і не ординська за державним устроєм Московія, де цар був вищий над законом, вирізала до ноги Новгородську республіку року 1478? Отака жорстока &ldquoлюбов-ворожнеча&rdquo різних слов&rsquoянських народів: новгородського і московського. У книжці М.Баскакова (Н.Баскаков. Русские фамилии тюркского происхождения. М: Наука, 1979) 300 окремих статей відведено поясненню тюркських прізвищ росіян, ще сотні наймень подано у додатку списком. Ось деякі: Булгаков, Бутурлін, Сабуров, Ушаков, Корсаков, Мещерський, Суворов, Салтиков, Татіщев, Кутузов, Ізмайлов, Апраксін, Юсупов, Аракчеєв, Бібіков, Аксаков, Мусін-Пушкін, Тургенєв, Огарьов, Єрмолов, Бухарін, Ахматов, Бакаєв, Бердяєв, Карамзін, Тютчев, Тухачевський, Шишмарьов, Тимірязєв, Чаадаєв, Бірюков, Кузовлєв, Болдирєв, Єсаулов, Таганцев, Куракін, Мансуров. А ми ще й дивуємося, чого це П.Сагайдачний з ляхами 1618 р. одновірців москалів воював, та так завзято, що й досі Москва все робить, аби затерти це славне ім&rsquoя. У поляків бо навіть король був виборний! Гору брала правосвідомість &ndash &ldquoРуська правда&rdquo, &ldquoЛитовський статут&rdquo. Певна річ, при всьому бажанні козацтва &ldquoпогуляти&rdquo на славу. З кримцями проти ляхів &ndash за вольності й гідність, від нехоті бути &ldquoсхизматами й бидлом&rdquo. З ляхами проти турок-бусурманів &ndash за Христа і Європу. З москалями проти ляхів &ndash за православ&rsquoя і свободу. З москалями проти османа і хана &ndash за Русь і віру. І т.д. Історія &ndash дівка примхлива, але тим і цікава, що конкретна.

З літописів знаємо, де саме за Русі у Східній Європі окремо осіли поляни, древляни, сіверяни, уличі, тиверці, (білі) хорвати, волиняни (бужани), дреговичі, радимичі, словени, кривичі, вятичі, тобто слов&rsquoяни (хоч Нестор і не називає такими двох останніх). А вони відали, де живуть чудь і єм (1983 р. естонців було 1,1 млн., фінів &ndash 5,3 млн., зокрема десятки тис. тих і інших в Росії), ліви, водь (водську мову тепер пам&rsquoятає з півсотні осіб), іжора (інгри, інкері &ndash 600 чол., 1979 р. іжорською володіло 244 особи, тут далі за цим переписом), корель (карели &ndash 138 тис., за мовою &ndash 77 тис.), весь (вепси &ndash 8,1 тис. і 3 тис.), меря, мурома, мещера, печора, югра (мови згасли півтисячоліття тому), мокша і ерзя (разом 1,2 млн., з яких у Мордовії 339 тис.; за мовою &ndash 865 тис.), черемиси (марійці &ndash 622 тис., з них в автономії &ndash 306,6 тис., мову роду знають 539 тис.), зиряни (чудь заволоцька, комі &ndash 326,7 тис., в автономії &ndash 280,8 тис.; за мовою &ndash 249 тис.), перм (150,8 тис., своєю мовою розмовляють 116 тис.), вотяки (удмурти &ndash 714 тис. і 545,6 тис.), остяки (ханти &ndash 21 тис. і 14 тис.) і вогули (мансі &ndash 7,3 тис. і 3,7 тис.; пор. з угорцями, яких понад 14,4 млн.), лопарі (саами, з 52 тис. &ndash 1,9 тис. у Росії), а також самоядь (ненці &ndash 30 тис. і 24 тис.).

Шукати &ldquoвласне росіян&rdquo Р.Мартинюк закликає в краю між Сумщиною, Орловщиною, Сходом Білорусі й Смоленщиною (тією Смоленщиною, московщенням котрої так опікувалася Катерина ІІ), тож &ldquoКучма &ndash росіянин&rdquo (не плутати з самоназвою, хоча в анналах ВР щось таке ніби збереглося), а &ldquoМосква виникла на кордоні росіян-слов&rsquoян і мерян&rdquo, її, мовляв, слов&rsquoянами перейменовано. Та якби &ldquoісторик&rdquo заглянув бодай до шкільного атласу, він би побачив, що сусідами мері між притоками Оки Протвою і Москвою і після заснування міста була голядь &ndash балтомовне плем&rsquoя, далеке від своїх родичів: литви (литів), латгалів, селів, земгалів, куршів (корсі), жемайтів, аукшайтів, скалвів, прусів та ятвягів. Цей одинокий острівець індоєвропейства з його лексиконом і топонімікою, де Москва означає &ldquoмокра&rdquo, а особливо той факт, що на північ від Прип&rsquoяті та Десни вся гідронімія балтська, чимало її і південніше (див.: В.Баран, Д.Козак, Р.Терпіловський. Походження слов&rsquoян. К., 1991, с.73; В.Топоров, О.Трубачев. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья. М., 1962) багато можуть сказати про давніші контакти угро-фінів з балтами, про яких &ldquoфінно-угролог&rdquo взагалі не згадує. Балти &ndash до того, як це сталося зі східними слов&rsquoянами, &ndash вочевидь, пізнали і варязьку русь (і, вже за Нестором, платили їй данину). Хоч ім&rsquoя русі (&ldquoвеслярі&rdquo), безперечно, дали фіни, а, схоже, що і назву столиці Київ (пор. гори Кейви і Кийські, Кийські о-ви у Білому морі, р. Київський Юган у Зах. Сибіру &ndash атлас &ldquoМови Європи 2001&rdquo). Швеція і сьогодні на фінських мапах &ndash Русь (Ruotsi).

Як саме Руссю стала Велика Скіфія, як Варязьке (Балтійське) море походами й торгівлею з&rsquoєдналося з Руським (Чорним), оповідає у &ldquoПовісті минулих літ&rdquo той же Нестор. Він чітко розрізняє русь і слов&rsquoян. Не плутає їх і грек Костянтин Багрянородний, котрий, описуючи Х ст. шлях по Дніпру, дає назви порогів руські (варязькі) і слов&rsquoянські (умовно кажучи, давньоукраїнські, бо &ldquoукраїн&rdquo і надалі ще довго буде чимало). Іший учений грек &ndash Пріск Панійський, що 448 року їздив з посольством до Атилли у Придунав&rsquoя, не згадує у Скіфії (коли хочете &ndash Гунії) ні русів, ні слов&rsquoян, але свідчить, що там говорили зовсім різними мовами: скіфською, готською, латиною, гунською, дуже рідко &ndash грецькою (див. сказання Пріска у кн.: Ученые записки Второго отд. Импер. Академии Наук, т.VII, ч.1, Спб., 1861. с.52). Коли вже називати росіянами русь або білорусів, то чом би не уявити Р.Мартинюка десь на Змійових валах неподалік Бористена у бесіді з Геродотом про андрофагів (людоїдів) і земляків Л.Кучми меланхленів? Цікаво, у яких термінах зміг би порозумітися наш сучасник з батьком історії, що за 9 століть до Пріска описував гіпербореїв, траків, кіммерів, скитів, агатирсів, неврів, каліпідів, алазонів, будинів, гелонів, таврів, меотів та ін.?

Спершу бо &ldquoруськими&rdquo стала ослов&rsquoянена збірна &ldquoскіфів&rdquo (від якої в українській мові не одні лише іранізми; ослов&rsquoянення самих русів-вікінгів доповнило готський внесок германізмів варязькими, як-от стяг, щогла, пуд, гість, скарб, гайстер, жебрак, гатити &ndash див. той же атлас). Слово &ldquoРоссия&rdquo &ndash грецький переклад слова &ldquoRuotsi-Русь&rdquo &ndash з&rsquoявилося в кінці XV ст., коли Москва відреагувала ідеєю Третього Риму на завоювання турками Візантії. Але тільки 1721 р. Петро І офіційно оголосив &ldquoруськими&rdquo московитів, хоча бояри й ремствували, бо нічиїми бути не хотіли.

&ldquoРосіянин&rdquo ХХІ ст. &ndash це &ldquoроссиянин&rdquo чи &ldquoрусский&rdquo? Шкода, &ndash але й показово, &ndash що обидва поняття перекладаємо одним іменником. Настрахані імперією, українці не помічають, що сьогоднішня Росія вже не змішує означень &ldquoроссийский&rdquo і &ldquoрусский&rdquo. Зі свого боку росіянам важко збагнути, відмовившися від ілюзій, що Русь і Росія &ndash країни різні і за часом, і в просторі, тож не може бути одного прикметника для русича і москаля, як ніколи не було для франка і француза або римлянина і румуна. Той, кому баглося розбудувати Третій Рим, мав би ухопитися за цю різницю. Сьогоднішні ж послідовники ідеї розкопують &ldquoрусские&rdquo могили Х ст. на Тамані і в Криму, знаходять &ldquoрусский квартал&rdquo і &ldquoрусский крест&rdquo ХІІІ ст. в Херсонесі та &ldquoрусские, а точнее говоря, украинские поселения&rdquo січовиків ХVІІІ ст. на окраїнах Кримського ханства (чимало прикладів такої пропаганди наведено у моїй статті &ldquoОбережно: шовінізм&rdquo &ndash &ldquoЛітературна Україна&rdquo за 11 лютого 1991 р.). Тож зі словом &ldquoмоскаль&rdquo сталася та ж метаморфоза, що й зі словом &ldquoхохол&rdquo: у семантиці обох горда слава бореться з ганьбою. Знаком великої біди було б, якби ці слова стали міжмовними омонімами. Але незгоди йдуть не від того, що у когось пращури &ndash трипільці, кіммери, скіфи, венеди, склавини та анти, а в когось &ndash угро-фіни (чиїх слів і в українській мові сила-силенна), а від небажання розуміти, хто усі ми є насправді і чого нам ще треба.

Коли ж мислити, як Р.Мартинюк, то прибалти теж із фінно-угрів &ldquoробили росіян&rdquo. Та й не тільки росіян: латиші тоді &ndash &ldquoпросто&rdquo политовчені ести. Утім, нащо далеко ходити? Сила-силенна литванізмів є в українській мові (зокрема в діалектах), а українізмів &ndash у литовській. Зокрема К.Тищенко витлумачив десятки топонімів на теперішній Сіверщині, як-от: Шостка, Мена, Путивль, Крути, Клишки, Дейнечине, Обложки, Гукове, Гудове, Баничі, Локня, Обирки, Османь, Жукля та ін. Литванізми серед прізвищ &ndash Бутейко, Борейко, Нарбут, Солтис, Домонтович, Бутович, Радивил, Бурбело тощо. Ось ще колоритна рідна лексика, наведена вченим зі &ldquoСловаря балтизмов в словянских языках&rdquo Ю.Лаючюте (Ленинград, 1982): баюра, блазень, валандатися, верша, відлига, вовкулака, гаразд, гилити, грудка, гультяй, ґринджоли, джиґун, джинджеруха, жабуриння, жлуктати, жужмом, заграбастати, заклякнути, зозуля, кавкати, карати, картати, кепсько, кишіти, клишоногиий, клумба, клуня, клякнути, ковінька, копа, локшина, лупатий, мантачка, мул, мулкий, мурзатий, нетра, нурт, охляп, пампушка, пастка, пелька, перга, садиба, стодола, скаба, скирта, твань, толока, трощити, шалапут, шлунок, нишпорити, юшка. Висновок: балти, передусім литовці, за середньовіччя зробили вагомий внесок у формування українського етносу (К.Тищенко. Литва на Сіверщині. Топонімічні свідчення. &ndash Пам&rsquoятки України, 2001,  1-2, с. 104).

В етногенезі, як і скрізь, діє невідворотна закономірність: все, що має початок, має і кінець. На всьому своєму історичному відтинку якість має відповідати критерію, за яким ми її визначаємо. Як у нас розуміють генеалогію? Чомусь однобічно &ndash не бачачи, що генеалогічна крона росте у протилежний бік від гілок кореня. А ці два різновекторні розгалуження уособлюють два протилежні органічні процеси в етносі, як і в мові: 1) акумулювання ресурсів &ndash головним чином запозичень з інших систем і завдяки цьому 2) укрупнення й урізноманітнення системи аж до поділу на дрібніші самостійні. Прикметно, що родослівну князя чи короля виводять від знатного предка (засновника династії, родоначальника). Але іноді (через поширення міждинастичних шлюбів) це таке переплетіння доль у часі, яке оживляє галерею всіх пращурів однієї особи до того коліна включно, куди лишень сягає пам&rsquoять. У кожного ж батьків &ndash двоє, дідів і бабів &ndash четверо, пра &ndash восьмеро і т.д., прогресія вичерпує можливості генофонду. Кожен &ndash індивідуально &ndash поєднує розмаїття елементів духовного досвіду світу, зокрема слів. Так само і кожна спільнота як цілісна множина. У російській мові академік О.Трубачов (Вопросы языкознания, 1957,  5, с.67) за етимологічним 4-томником Фасмера з 10779 слів (крім власних імен та етнонімів) виявив пізніх запозичень 6304 (понад півмови &ndash 58,5%!), слів загальнослов&rsquoянських (і ранніх запозичень) 3191 (29,5%), власне російських слів 93 (0,9%), а східнослов&rsquoянських тільки 72 (0,8%). От тут і думай собі, де ж була і чия та колиска, ким її плетено!... Проте родослівну мов малюють від стовбура прамови тільки як крону дерева, пучком в один бік, геть забуваючи при цьому про зворотний пучок у підґрунті. Хоч автор генеалогічної класифікації мов А.Шлейхер і був ботаніком, він чомусь знехтував тим, що усяка жива мова є, по суті, історією перекладу і недоперекладу з багатьох інших, тобто синтезом мов. Крону з корінням поєднує Л.Залізняк (Первісна історія України. К., 1999, с.226). Але й образ цілого дерева не охоплює усього мережива зв&rsquoязків. У мову як модель етнічної самосвідомості часто повертається &ndash зокрема й через інші мови &ndash те, що колись із неї зникло. У праці &ldquoПро змішаний характер усіх мов&rdquo І.Бодуен де Куртене підкреслював, що одна на одну впливають стара мова (обрядів, церкви, переказів) і нова &ndash мови схрещуються і змішуються не тільки територіально, а й хронологічно, тож &ldquoнемає і бути не може жодного чистого, не змішаного мовного цілого&rdquo (И.Бодуэн де Куртенэ. Избранные труды по общему языкознанию, т.1, М., 1963, с. 363).

У добу панування супутникового телебачення, мобільних телефонів, радіо та Інтернету вже не випадає говорити про те, що якась мова безроздільно охоплює свою територію. Багатомовність стала масовою. Моноетнічніх держав майже нема &ndash та й чи багато їх було? А ще ж людям не сидиться на місці &ndash віддавна мігрують осібно і гуртом. От і виходить, як казав Ґете, що теорія сіра &ndash лиш дерево життя зелене. Проте ніякого стовбура в одвічному буянні мов насправді не існує &ndash він лише умовність, абстракція, яка допомагає виокремити й пізнати ті риси явища, що видаються нам істотними, але яка також таїть небезпечну спокусу видовбувати мертві дупла і звивати в них гнізда лише на свій виріст.