РАДІЙ РАДУТНИЙ

Світло в кінці тунелю - РАДІЙ РАДУТНИЙ

Радій Радутний


Світло в кінці тунелю


Розум вперто змагався з власною свiдомiстю, мозок старався хоч на мить затримати блаженний стан безпам'ятства, тваринноi насолоди бездумним iснуванням, але ego перемагало, наново пiдкоряло неслухняне тiло й врештi решт неймовiрним зусиллям примусило неслухнянi м'язи пiдняти повiки.

Свiтло!

Яскраве, слiпуче, жорстоке свiтло вдарило в очi, змело все на своему шляху, приголомшило свдомiсть й повернуло мозок до солодкого безпам'ятства.

- О, дивiться! - здивувалась молоденька медсестра. - Здаеться, очуняв.

I знову був блаженний морок, тиша, вологiсть i доторк чогось теплого, рiдного й близького, i знову свiтло обiрвало спокiй напiвсну-напiвсмертi, обiрвало й погнало кудись.

Куди?

Вiн ще раз пiдняв важкi повiки, обвiв поглядо кiмнату з слiпучо-бiлими фарбованими стiнами, стелею, бiлими тумбочками бiля чотирьох лiжок, бiлими халатами людей. Вiд раптовоi зненавистi до бiлого кольору вiн застогнав, скреготнув зубами й знову поринув у тьму.

- Точно, очуняв! - досить здивовано констатував лiкар. - А я вже думав - грець! Це ж треба - пiвтора тижнi блукати буз свiтла, без їжi, без нiчого, а вже приходить до тями, стiйкий хлопчина, молодець, Марiйко, а як ти гадаеш, застосувати ментотал, чи не треба, бо це ж не хлопець, а знахiдка, ми всi на ньому дисертацiї зробимо...

Голоси долинали крiзь товстий шар вати, але все одно глушили й, наче молотом, били у скронi; вiн не одразу здогадався, що чуе власний пульс й нараз сповнився ненавистю до тих голосiв й до власного серця й застогнав вiд безсилоi лютi, бажаючи одного - заткнути тi роти й зупинити серце - що

завгодно, аби лишень знову стало тихо.

I Тиша прийшла й поглинула його, й привели з собою Тьму, тиша й Тьма - рiднi сестри, сестрички-благодiйницi...

Але те тривало не довго, свiтло й гамiр знову прорвались в свiдомiсть, а за ним почали випливати з глибин мозку спогади - болючi i непотрiбнi, але невiдворотнi, а перший з них був взаналi дивним i незрозумiлим: “Тiльки здана сесiя на цiлий день дае вiдчуття досягнутої мети...“

- Очуняв! - впевнено пiдтвердив другий лiкар. - А з тебе, Володю, пляшка бо це для твоеi дисертацii не те що знахiдка, а цiлий скарб, так що вмикай магнiтофон й встигай мiняти кассети, а слухати будем потiм, менi теж цiкаво, що ж цеi хлопчина верзти почне...

“Лише здана сесiя на цiлий день дае вiдчуття досягнутоi мети“, - подумав Юрiй, виходячи з дверей гуртожитку. - “Й шкода, що день вже минае, але, з iншого боку, я прокинусь вже дома, там буде й робота, й рiчка ввечерi, й ще дещо...“ - вiн посмiхнувся - “...але треба й в Киiв зганяти... Тьху!“

- Ще чотири години про справи не думати! - пробурмотiв вiн сам до себе.

I посмiхнувся.

Сонце вже спустилось досить низко й почервонiло, вiщуючи вiтер, денна спека спала й трамваi гуркотiли тихiше, вечiр ї вечiр, а все-таки дома ще тихiше, та й повiтря чистiше, але треба ще встигнути заскочити до Iгоря й записати бодай одну дискету...

- Тьху!

Юрiй знову посмiхнувся.

“Як той араб, якому не можна було думати про бiлу мавпу - хоч пiстолета в потилицю, а спарви все одно в голову лiзуть...“

Вiн сiв в тролейбус, не дуже ввiчливо вiдiпхнувши сумкою нахабну молодичку, що лiктями пробивала собi дорогу й пробрався до вiкна.

Iхати було недалеко, але нудно, Юрiй за звичкою поглянув на почеплений на будинку гiбрид термометра з годинником - “27_С - зблиск - 19:31 - зблиск - 27_С - зиркнув на афiшу кiнотеатру - це якась порнуха... це я вже бачив... о, а це було б глянути, але не встигну... - провiв поглядом особу в зеленiй “мiнi“ - хм, нiчого, нiчого! - й нарештi, разом iз натовпом випорснув з тролейбуса й полегшено витер пiт з чола.

Х-ху! Ну й жарко!

Не поспiшаючи, вiн вийшов до метро, секунду повагався й проiйшов далi - поглянути, що робиться на майданi.

А там все було, як завжди - як завжди, юрмився народ на “брехалiвцi“, як завжди, товклися пари навпроти, бiля ресторану, i як завжди, посеред майдану стояв двометровий паркан, закриваючи люк досi не добудованоi лiнii метро.

Юрiй зiтхнув, повернувся й рушив до ескалаторiв.

- Ну, а далi, хлопче, далi, - почуув вiн крiзь глуху стiну вати лагiдний голос. Юрiй обережно розплющив очi, примружився, витримав свiтлову атаку й поглянув вбiк. Гарненька медичка сидiла на сусiдньому лiжку, на тумбочцi крутився магнiтофон, а в скронях, хоч i гупало, але вже не так сильно.

Медсeстра посмiхнулась, свiтло неприемно зблиснуло на ii бiлих зубах i Юрiя занудило.


Вiн помилився - не все було “як завжди“.

Лейтенант присвиснув й обережно доторкнувся до холдного металу.

- Це ж треба! - пробурмотiв вiн - Прямо в центрi. А ну дайте ще свiтло!

Поки солдати розмотували дроти, перетягаючи ще двi авiацiйних лампи-фари, лейтенант обiйшов штабелi iржавого залiза кругом й крiзь пролом у стiнi вийшов в тунель.

- Ну що там? - запитав його шановного виду товариш з портфелем й в бiлiй будiвельнiй касцi. У вузькому, вогкому та брудному тунелi вигляд вiн мав дещо недоречний.

- Лежать... - здвигнув плечима лейтенант.

- А що саме?

- Бомби, - так само байдуже уточнив офiцер.

- А якi? - потроху почав скипати шановний товариш.

- А бiс його зна... На вушках - марка експериментальних, на боках - чисто, на хвостах - щось незрозумiле, а запали начебто звичайнi, механiчнi.

- Тобто...

- Це може означати якiсь новi, експериментальнi корпуси, а вибухiвку звичайну.

- А...

- А може й хiмiчнi...

- I що?

- А нiчого, - лейтенант знову здвигнув плечима. - Будемо витягати, що поробиш...

- А як будем з евакуацiею?

- Ну... - офiцер замислився. - Якщо це звичайнi - то в разi чого пiвмiста злетить. Тобто в данному випадку краще, щоб вони були все-таки хiмiчнi - якщо вибух i буде, то слабкий, все пiд землею й залишиться. Звiдси висновок - треба зупинити метро... а краще зачекати до ночi, потiм... треба ще вивести людей в радiусi... е-е-е... кiлометри зо два-три, ну, i транспорт...

Чоловiк в касцi брутально вилаявся, зiтхнув й стиха пробурмотiв:

- Чортовi метражники... тобто метровики... тобто... Тьху! I заманулося ж iм рити цю штольню саме перед виборами!

Вiн ще раз плюнув й рушив до виходу.

Але не дiйшов.

Нiхто й нiколи не взнае, що саме стало причиною першого вибуху.


- Свiтло... - досить голосно пробурмотiв Юрiй. - Вимкнiть це свiтло!

- Тихо, тихо, - притримала його медсестра. - Заспокойся! Свiтло вимкнене.

- А звiдки ж... звiдки... воно?

- То тобi лише здаеться, заспокойся, лампи всi вимкненi, вiкно завiшене, просто в тебе зараз аномальна чутливiсть до свiтла й звуку, це скоро минеться, не бiйся, чуеш, не бiйся, а краще згадуй далi, це й тобi на користь, чуеш, згадуй, згадуй, розповiдай, що ти побачив, коли все це почалося...


Першоi митi Юрiй не побачив нiчого. Вiн вiдчув. Вiдчув легенький, слабенький такий собi поштовх, пiдлога трохи здригнулась й низький приглушений гуркiт прокотився пiдземеллям.

Й нiхто не звернув на те анi найменшоi уваги. Й люди не кинулись до рятiвного ескалатору й не здiйняли панiки.

Панiки не було й пiзнiше, коли хмарка легкого, ледь помiтного диму чи туману випливла одночасно з двох тонелiв й швидко зникла, розвiялась попiд стелею.

Можливо, хтось вiдчув ледь вловиме занепокоення.

Панiка почалась через хвилину, коли замiсть потягу з темного тунелю вирвалась товстелезна рiзнокольорова змiя з членистим, наче в гусеницi, тулубом, ревнула несамовитим голосом й, на ходу роззявляючи бiчнi пащi, сипонула товстими бiлими глистяками, кожен з людину завбiльшки.

Юрiй бачив все це так само ясно, як розумiв неможливiсть того.


- Хе-хе, “глистяки“! Он як? - лiкар переможно посмiхнувся й поглянув на свого колегу. - Що я казав?

Той скривився.

- Так, Фрейд, Фрейд i ще раз Фрейд, - сказав вiн по паузi. - Але тут крiм пiдсвiдомого могла ще проявитись елементарна фiзична вiдраза до безладноi метушнi, або... або до безладу взагалi.

- Е-е-е, нi, шановний!.. - почав був перший, але Юрiй перебив його запитанням.

- Де вона?

- Хто - “вона“? - одночасно здивувались медики.

- Та дiвчина...


Та дiвчина, потрапивши разом з усiма в море панiки, вереску й безглуздоi штовханини, мало не збила Юрiя з нiг, штовхнула - й тим сами порятувала вiд цiлого потоку блiдо-жовтавих огидних черв'якiв. Не просто огидних - Юрiй бачив, як люди, ледь доторкнувшимсь до вкритого слизом тiла, починали тiпатись, наче в пропасницi, качалися по пiдлозi й врештi-решт нерухомо завмирали. I це ще було не все. Кошмар продовжувався - першi з дивних iстот вже почали стягуватись у тугi кулi, розмiрами з

половину пивноi бочки, з трiском репались й з напiвпрозорого слизу виповзало щось схоже на величезного скорпiона з фосфорецюючим панцирем, численими сяжками, мацаками й клешнями. Тi скорпiони не сидiли на мiсцi, вони нападалим, шматували людей, не щадили й черв'якiв, рвали iх на

частини й запихали до невеликого, але неймовiрно зубатого отвору в панцирi; потiм, нажершись, на хвилину завмирали на мiсцi, й, залишивши купку блiдих яець, вiдповзали вбiк швидко здихали, а тiльки-но знесених яець виповзала нова хвиля черв'якiв, й всю цю неiмвовiрно швидку еволюцiю супроводжували невпинний лемент, жiночий вереск, стогiн, гуркiт, хрипiння й плямкання. I пострiли.

Так, були й пострiли. За кiлька крокiв вiд Юрiя сержант-омонiвець зiрвав з плеча куцостволий автомат й встиг дати коротку чергу в найближчого “скорпiона“, перш нiж той ударом хвоста розрiзав його навпiл.

Автомат жалiбно дзенькнув об пiдлогу поруч. Юрiй цiлком автоматично пiдхопив зброю й так само, не замислюючись, розрiзав чергою двох глистякiв. Автомат тремтiв i здригався в його руках, зрадiло виплюовуючи смертоносний метал, ейфорiя руйнування передалася й Юрiю, вiн стрiляв на всi боки й лаявся, коли кулi шматували вороже життя, i зовсiм нiколи було думати, оттодi-то вiн i отримав рятiвний поштовх у бiк й разом з дiвчиною полетiв з платформи просто на рейки.

На мiсцi, яке вiн так несподiвано залишив, за секунду виросла жива гора черв'якiв, а за мить цiла хвиля iх ринула вниз, до тунелю. Юрiй смикнув за собою дiвчину, вiдбiг кiлька крокiв й, розвернушись, довгою чергою зупинив першу навалу. Але за секунду над пошматованими тiлами завис новий вал чудовиськ, i Юрiй, вилаявшись, смикнув за руку дiвчину й щодуху рвонув вперед, до темного провалля тунелю.

Гамору поменшало, свiтла теж - в тунелi лише де-не-де горiли слабенькi лампочки, поруч важко сопiла, задихаючись вiд швидкого бiгу дiвчина, а позаду приглушено цокотiли по бетону хiтиновi сяжки. Юрiй оглянувся - кiллька розпливчастих свiтних “скорпiонячих“ силуети маячили метрiв за сорок, зловiсно посмiхнувся й зрiзав iх трьома точними, ощадливими чергами. Пострiли глухо дуднiли в тонелi, а шуму iз станцii долинало все менше й менше.

I в цей момент згасло свiтло.

Потiм голосно й неждано зойкнула дiвчина й запала тиша.


- Дiвчина? - здивовано перепитав лiкар. - Яка ще дiвчина?

Тепер переможно всмiхнувся другий лiкар й трохи зверхньо поплескав першого по плечу:

- Ось вам i Фрейд, ось вам i приховане пiдсвiдоме! Плакала тепер ваша дисертацiя!


На те, щоб бiгти, сил вже не вистачало, дiвчина безсило висла на його руцi й час вiд часу просила перепочити хоч якусь мить. Одного разу Юрiй змилостивився, але вже через пiвхвилину побачив вiдблиск синього фосфоричного сяйва позаду й почув слабке вiдлуння цокоту - хiтин по бетону, через кiлька секунд з мороку виринула розпливчаста свiтна пляма, й знову пострiли здались громом у вузькому тунелi, й знову треба було йти, йти i йти вперед, в темряву, мертвим задушливим тонелем метро до наступної станцiї, а її все не було й не було, а потiм два скорпiони вискочили назустрiч i в зблисках червоного вогню, що виривався з дула, Юрiй помiтив щiлину - прохiд у бiчнiй стiнi й скочив туди, а ще через кiлька хвилин - чи годин? чи дiб? шаленого бiгу лобом намацав дерев'яного прямокутного бруса, iскри з очей заслiпили його але анiтрохи не розiгнали Тьму й знов довелося стрiляти, щоб в миготливих червоних спалаха розiбрати, що це лише крiплення, пiдпорка i Юрiй наослiп ногою вибив ii, а потiм наступну, й ледь встиг вiдскочити вiд лавини камiння й землi, що боляче вдарила в плече, вибила з рук й навiки поховала пiд собою автомат, й лише тодi Юрiй впав на холодну вогку пiдлогу поруч з ледь живою дiвчиною й дозволив собi втратити свiдомiсть.

З цього часу кiлькiсть iнформацii, що поглинав його мозок зменшилась приблизно на дев'яносто два вiдсотки - якраз цю частину загального iнформацiйного потоку людина отримаю за допомогою очей, звичайних очей, чудового витвору природи, чудового й абсолютно безпорадного в iдеальнiй

пiдземнiй Тьмi.

А очуняв вiн вiд холоду. Сильно болiло плече. Важке й застояне повiтря душило й пригнiчувало. Лише з одного боку притулилось щось м'яке й тепле.

Юрiй розплющив очi.

Нiчого не змiнилось. Кругом Так i залишилась Тьма. I Тиша.

Вiн ворухнувся. Тиша зникла - десь поблизу зашурхотiли по пiдлозу маленькi лапки, щось (чи хтось?) писнуло й зойкнула вiд несподiваного руху дiвчина.

Свiдомiсть i пам'ять повернулись разом, одночасно.

- Де ми? - навiщось запитав Юрiй.

- Н-н-н-е з-н-н-н-аю!.. - пересилючи нервовий дрож прошепотiла дiвчина.

- Скiльки пройшло часу?

- Теж н-н-н-е з-н-н-н-аю!..

Юрiй схопився на ноги, вилаявся, вдарившись головою об низьке склепiння й зробив крок вперед. Пiд ногами захлюпало.

Позаду був завал. Юрiй навпомацки знайшов кiнець дерев'яноi пiдпорки, розщеплений якоюсь каменюкою навпiл. Камiння, пересипане землею, пiднiмалось до самоi стелi.

З обох бокiв були стiни - Юрiй намацав вогку й холодну цеглу. Й було в тих стiнах дещо, що змусило його здригнутись.

Шви мiж цеглинами здавались зовсiм гладенькими, розчин наче злився з цеглою, перетворивши ii на суцiльний монолiт.

А попереду не було нiчого - нiчого, крiм темноi вогкоi порожнечи, схожоi на розкриту пащу.

- Де ти? - знову зойкнула дiвчина, випустивши його руку. - Не йди!

Юрiй простяг руку назад, натрапив на щось пружне й округле, посмiхнувся - все одно нiхто не бачить! - й взяв дiвчину за маленьку долоню.

- Тут я, тут. Не лякайся.

Замiсть вiдповiдi дiвчина схлипнула й судорожно вчепилась за нього, а поруч знову прошелестiли пацючi кроки.

Юрiй повернувся до завалу, сiв на велику брилу, дiвчина, все ще схлипуючи, примостилася поруч.

- Ну, ну, не плач, - грубувато сказав вiн по паузi. - Все не так уже й погано. Ми ще живi, чи не так?

- Т-т-так... - судячи з голосу, дiвчина хоч трохи посмiхнулась.

- А це найголовнiше... - Юрiй згадав купи пошматованого м'яса на станцii.

Запала тиша.

- Що це було? - зненацька запитала дiвчина.

Юрiй здригнувся. Це питання вiн ставив перед собою з самого початку. Ставив - i не знаходив вiдповiдi. Довелось придумувати зходу.

- Ну, - не дуже впевнено почав вiн. - Точно не знаю, але, мабуть, щось живе вирвалось на волю.

- Звiдки?

- Оце вже не знаю. Можливо, якiсь мутанти, на зразок тих московських пацюкiв, можливо, нашi вояки щось наексперементували, - бачила, на площi стояло два армiйських фургони, можливо, - вiн посмiхнувся. - iншопланетна навала...

Дiвчина здригнулась.

- Тi чудовиська... - прошепотiла вона. - Це щось жахливе...

Дивна рiч - це питання хвилювало iх навiть бiльше, нiж власна доля. Але поступово дiйшли й до того.

- Як ти гадауш, нас шукатимуть?

- Ясна рiч! - впевнено, аж занадто вiдповiв Юрiй. - Я там таки завал влаштував мало не на рейках, що його, мабуть вже почали розбирати. Так що треба лише трохи зачекати.

Про те, що вiд рейок до завалу було не менгше сотнi метрiв, й що завал взагалi навряд чи хтось помiтить, вiн цiлком розумно змовчав.

- Крiм того, - додав вiн по паузi. - Твоi знайомi або родичi, мабуть же знають, куди ти пiшла?

- Нiхто не знае, - тихо промовила дiвчина. - Я взагалi тiльки сьогоднi прилетiла й увечерi мала вже iхати далi, на пiвдень. Вiдпочити хотiла в родичiв... А ти? Тебе шукатимуть?

Юрiй не вiдповiв. В iнститутi будуть думати, що вiн вдома, а вдома... Тьху!

Знову залопотiли лапки по пiдлозi.

- Що це? - запитала дiвчина.

- Не знаю, байдуже вiдповiв Юрiй. - Пацюки, мабуть.

- Ой!!!

Оглушивши Юрiй iстеричним вереском, дiвчина незрозумiлим чином опинилася в нього на колiнах.

Тiло ii було тепле, податливе й водночас пружне, губи гарячi, й невiдомо чим би все це скiнчилось, якби не одна невелика деталь. Точнiше, одразу двi.

Перша - брила, на якiй вони вмостилися, раптом ворухнулась.

I друга - вгорi, пiд самою стелею, промайнуло слабке, ледь помiтне фоосфоричне сяйво.

Юрiй зблiд.

- Ой, слухай! - так само зненацька скрикнула дiвчина. - Чуїш? Тут копають! Ми врятованi!

Справдi, з-пiд завалу долинув шурхiт. “Хiтин об панцир...“ - машинально констатував Юрiй.

I, захопивши з собою дiвчину, щодуху рвонув тунелем вперед, розганяючи пацюкiв.

Навiть Тьма не могла злякати бiльше, нiж примарнi фосфоричнi чудовиська.

Крiм того, поява “скорпiонiв“ означала, що нiхто нiкого шукати й не збираеться.

Якщо тiльки взагалi “хтось“ ще залишився.

Третя версiя - про iншщопланетну навалу - раптом перестала бути смiшною.


Тунель був вузьким i незкiнченим, кiлька разiв Юрiй з дiвчиною потрапляли у розгалуження й вже через годину нiхто з них вже не знайшов би дороги назад.

Втiм, в цьому не було потреби.

Вони втомились й побiгли повiльнiше, потiм пiшли, потiм зупинились, перепочили й пiшли знову, потiм Юрiй, iдучи попереду, провалився в якусь ковбаню в боляче вдарився ногою, а на голову йому, мало не зламавши шию, впала дiвчина, потiм ще пробували бiгти, щоб зiгрiтись й хоч трохи висушити одяг, а плече в Юрiя болiло все дужче й дужче, й розпухала рука, й не слухались пальцi, а якийсь пацюк, здуру чи спросоння потрапивши пiд ноги дiвчинi, злякався вереску, вкусив ii й кинувся навтьоки.

А потiм десь поблизу загримiло й затряслись, наче в лихоманцi, стiни, а з низького склепiння сипонуло пiском.

- Що це? - зойкнула дiвчина.

- Можливо, вибух, - невпевнено буркнув Юрiй. - А можливо, трамвай...

А ще через хвилину вiн пiймав себе на думцi, що хоче, бажае, вимагае, щоб це був все-таки вибух...

Тому що вельми образливо було гинути тут, в темрявi, багнюцi й холодi, коли в кiлькох метрах над головою буяе день, свiтить ласкаве яскраве й зовсiм не пекуче, як здавалось ранiш, сонце й ганяють туди-сюди трамваi...

Вони йшли, перепочивали на холоднiй мокрiй пiдлозi, вставали й рушали далi, i все сильнiшще давався взнаки голод, й все бiльше спиралась на руку Юрiй дiвчина, й все важче й важче було змусити себе йти, а коли пацюки вже не тiкали з огидним писком, а час вд часу, здавалось, посилали розвiдникiв - ну як, ви ще не здохли? Ще вас iсти не можна? Ну, нiчого, не турбуйтесь, ми зачекаем! - iхнiй подорожi настав край.

Тупик.

Юрiй вперся в гладеньку, вкриту якимось гидким слизом - а втiм, що тут було не слизьке й не гидке? - стiну.

- Кiнець... - прошепотiв вiн раптом пошерхлими губами. - Край.

- Що? - не зрозумiла дiвчина. - Що ти маеш на увазi?

Через секунду, простягши вперед руки, вона сама знайшла вiдповiдь.

- А!.. - з якимось полегшенням зiтхнула вона. - Ясно.

- От i все, - знову сказав Юрiй. - От i все...

- Хай йому чорт! - додав вiн по паузi. - Не було нiякого сенсу пхатись аж до кiнця. Могли б спокiйно посидiти там, бiля завалу.

- Навряд чи, - вiдгукнулась дiвчина. - Тодi б тобi муляло те, що ти не спробував врятуватись, хiба не так?

- Справдi! - коротко засмiявся Юрiй. - I то буо б гiрше. А ти молодець - помiтила це навiть у такiй темрявi.

Вперше, вперше пiсля зустрiчi, вони сприйняли один одного як чоловiка й жiнку, а не просто як товаришiв по нещастю.

- Розкажи про себе, - попросив Юрiй. - Я ж тебе практично не бачив. Яка ти? Мабуть, гарна?

- Ну, не знаю, - трохи кокетливо засоромилась дiвчина. - Про це тобi краще судити. В мене бiляве волосся, зеленi очi й повненьки губки. А от носик трохи кирпатий. Але це зовсiм непомiтно. Ти ж не помiтив, правда?

Вони засмiялись, потiм дiвчина розповiдала далi, i Юрiй захотiв все це побачити, а оскiльки дотик замiнив зiр, дивитися довелось руками, й скiнчилось те саме тим, чим i повинно було скiнчитись...

Вони не крились один одного, не соромились, i вiн пiзнав ii всю, так само, як i вона його, та й справдi, страх минув i загрожували iм лише ревнощi невблаганоi Смертi, невблаганоi й неминучоi...

А коли все скiнчилось, й вони знову опинились в задушливому темному тунелi, Юрiй встав i потягнувся, пiднявши догори руки.

Й спочатку навiть не зрозумiв, в чому справа, коли не вперся ними в кам'яне склепiння.

А зрозумiв лише тодi, коли шкiрою обличчя вiдчув подих протягу.

Тунель не кiнчався тупиком. Вiн мав вихiд. Вихiд вгору.

А ще секундою пiзнiше Юрiй зрозумiв, що видряпатись по прямовиснiй цеглянiй стiнi знесилена дiвчина не зможе.


- Де вона? - запитав Юрiй. - Ii знайшли?

- Кого? - не зрозумiв лiкар.

- Ну... ii. Ту дiвчину.

- А! - посмiхнувся лiкар. - За неi не хвилюйся.

- Що це означае? Ii знайшли, чи нi?

- Та знайшли, знайшли, заспокойся. Краще розповiдай далi...

- Я повернусь, - сказав вiн дiвчинi. - Я повернусь й приведу людей.

- Так, звичайно... - тихо промовила та.

- Ти не вiриш?

- Вiрю... - ще тихiше сказала вона.

- Я повернусь! Повернусь якомога швидше! До побачення!

- Прощай... - ледь чутно прошелестiло у вiдповiдь. А, можливо, це лише вчулось. А, можливо, цього не було зовсiм.

Стiна насмiхалась над ним, ламала нiгтi й пальцi, кришилась пiд ногами, обдираючи одяг i шкiру й двiчi струшувала з себе, наче обридливу комаху. На висотi кiлькох метрiв Юрiй спиною вiдчув другий край колодязю, сперся на нього, розклини в стiни самим собою. Ще через пiвгодин - чи двi години? - колодязьь рiзко зшгнувся, став чомусь овальним тунелем i Юрiй довго вiдпочивав, безсило впавши на похилу пiдлогу.

- Егей! - гукнув вiн назад, вниз.

I не почув вiдповiдi.

Тунель був тiсним, старим i вочевидь небезпечним - кiлька разiв на голову сипалась земля й дрiбне камiння, потiм Юрiй пролiз крiзь вузьку трiшину з гострими краями й замiсть звичноi вже цеггли намацав суцiльний шерехуватий монолiт.

- Бетон... - прошепотiв вiн. - Невже бетон?..

Схоже було, що через трiщину вiн потрапив до якогось службового тунелю чи каналiзацii.

Юрiй зiгнувся - тунель мав приблизно пiвдори метри в дiаметрi - й повiльно рушив вперед, час вiд часу вiдчуваючи обличчям протяг. Потiм вiйнуло мокрою травою, болотом й гнилим очеретом. Цей сморiд здався йому найсолодшим в свiтi.

Ще через деякий час Юрiй вiдчув над головою порожнечу, намацав збоку сходи - нормальнi металевi сходи, а не вбитi у стiну скоби! - пiднявся ними, побачив наступний пролiт й площадку, вийшов з шахти, перелiз металевий паркан й безсило впав не мокру вiд роси траву.

Над головою слiпуче палали зорi, було сiвтло, як в операцiйнiй, й шелест трави здавася оглушливим шумом.

“Якби я вилiз вдень - пропали б очi...“ - встиг подумати Юрiй, перш нiж втратив свiдомiсть.


- То, все-таки, що з нею? - знову запитав вiн. - Можна ii побачити? Й пояснiть, що трапилось там, на станцii?

Лiкар зiтхнув й з жалем вимкнув магнiтофон.

- От з цього, хлопче, треба було починати, - сказав вiн по паузi. - Справа ось в чому... Справа в тому, що нiчого там не було.

- Як це - нiчого? А тi глистяки, скорпiони, змiя в тонелi?

- Не було анi глистякiв, анi скорпiонi, анi змii. Був звичайний собi потяг з пасажирами.

- А...

- А справа в тому, що неподалiк вибухнув склад боеприпасiв.

- Яких боеприпасiв? Та й до чого тут якiсь боеприпаси?

- Хiмiчних. Схованi вони були пiд час вiйни, десь у сорок другому-сорок третьому. Бомби, мiни, снаряди... I неймовiрно сильний й так само неймовiрно стiйкий галюциноген. Не окислюеться, не розкладаеться й не розчиняеться. Й нешкiдливий.

- Нiчого собi нешкiдливий!

- Так, так, абсолютно нешкiдливий. Навiть звикання не дае. Мрiя наркомана. Всi мертвi - результат панiки, тiсняви... стрiланини...

Юрiй здригнувся, згадавши тремтiння зброi в руках.

- Й всi бачили чудовиськ?

- Нi, не обов~яково. Схоже, що ця штука викликае образи безпосередньо з пiдсвiдомостi, вибирае “найнебажанiший“ й “пiдкидае“ свiдомостi. Бачили повеню, дим, привидiв, скелети. Один бухгалтер побачив ревiзорiв, а один прапорщик - п'яних будбатiвцiв. Чудовиськ бачили вiдносно мало, вiдсоткiв десять. А от дiвчину, та ще й гарну, побачив, голубе, ти один-единий...

Перед очима Юрiя промайнули огиднi слизькi черви, страшнi кровожернi скорпiони, велетенська змiя з бiчними пащами... Й нiчого бiльше. Дiвчини вiн не бачив.

- То вона... Та дiвчина теж примара? Галюцинацiя?

- Ну звичайно.

- Але цього не може бути! Я доторкався до неi, розмовыляв з нею, але я ii не бачив! Хiба може галюцинацiя бути такою вибiрковою?

- Тихо, тихо, заспокойся. А хiба може бути сяючий скорпiон з хвостом-мечем? А змiя на весь тонель, та ще й бiчними пащами?

- Ну... не може. Але ж...

- А як ii звали?

- Змiю?

- Та не змiю! Дiвчину! Пам~ятаеш?

- Ну звичайно! Ii звати...

Й лише зараз Юрiй згадав, що там, пiд земле, вони не замислились над цим питанням.

I зрозумiв це з полегшенням.

- Все, посмiнувся вiн. - Здаюсь. Таки ж галюцинацiя.

Вiн помовчав, потiм посмiхнувся ще раз:

- А шкода. Чудячи з того, що я встиг намацати й з того, що вона розповiла - штучка була гарненька.

Лiкар теж засмiвся.

- Ну от, першi ознаки одужання. Десь через тиждень можна буде й виписати. Жодних обмежень... хiба що пiвроку-рiк постарайсся обминати ту станцiю метро, де все сталося. Не тому, що ї якийсь ризик рецидиву, абощо, а просто неприемно буде.

Лiкар встав й рушив до виходу, але бiля самих дверей зненацька озирнувся й запитав:

- До речi, хлопче, знаеш, де тебе знайшли?

- А де?

- В лiсопарку.

- Де?!

- В лiсопарку, в службовому тонелi. Ти пройшов пiд землею пiвмiста.

- Це неможливо!

- Археологи запевняють, що можливо. Колись iснував пiдземний хiд з центру аж туди. До речi, з iхньоi контори тобою вже цiкавились.

- На жаль, я не пам~ятаю, де вилiз в той тонель.

- Шкода. А може й не шкода. Бо з одного комiтету тобою теж з цього приводу цiкавились.

Лiкар вийшов й щiльно причинив за собою дверi.


Цiлий рiк Юрiй старанно виконував пораду лiкаря, iздив на вокзал трамваем i зовсiм не його вина, що одного чудового лiтнього дня, а точнiше вечора, вiн з веселою компанiею однокурсникiв опинився в лiсопарку.

Й побачив шахту.

Занедбана, обдерта металева будка прикривала провалля й з кутка все ще стримiли дроти, що рiк тому обдерли Юрiю руку.

Й так само, як рiк тому, тихо гули пiд ногами залiзнi сходинки, й так само давило на нерви низьке склепiння, й такi самi гострi краi були в трiщинi.

Сiрники, що взяв Юрiй в когось iз хлопцiв, скiнчились, вiн завагався, але повертатись не став.

А спуститись по потрiсканiй виявислоь зовсiм неважко, i Юрiй аж здивувався, що рiк тому двiчi примудрився з неi зiрватись.

Нарештi вiн став на пiдлогу, обернувся й зробив крок вперед.

Нiчого не сталось.

Юрiй ступив ще. Пiд ногами щось голосно захрустiло, вiн здригнувся, вiдсмикнув ногу, втратив рiвновагу й знову штовхнув щось ногою.

Судячи з звуку те щось було кругле й порожне.

Юрiй нахилився й вiдчув рукою жмут крихкого мертвого волосся.

А на четвертому кроцi просто з мороку виринув палаючий синiм холодним сяйвом скорпiон й свист блискавичного удару хвостом розрiзав споконвiчну тишу пiдземелля.