РАДІЙ РАДУТНИЙ

Грець з варіантами - РАДІЙ РАДУТНИЙ

Друга вежа

Полювання не вдалось.

Мисливець повернувся злий, голодний й перемазаний в якусь смердючу багнюку. Анi шматку якогось харчу не лишилось, й вся родина могла хiба що пiдперезатись мiцнiше.

Сонце сiдало, старий з двома онуками все ближче присувались до невеликоё пересувноi пiчки; жiнки засiли, як завжди, трохи далi й неголосно сперечались за якесь шмаття, а мисливець мовчки, злостиво й роздратовано шлiфував стрiли.

Онуки то сидiли спокiйно, то починали бешкетувати, один спробував-був причепитись до батька - через хвилину обом жiнкам довелось разом його втiшати.

— Не лiзь до батька, - на диво синхронно примовляли вони. - Батьковi сьогоднi не пощастило, бачиш, ходив до ве..., до самого вечора, й нiчого не принiс, не чiпай його, пiди краще до дiда, хай вiн казку розкаже, тiльки близкь до печi не сiдай, погано буде...

Сонце спустилось ще нижче, снiг уже не рипiв, а тихенько потрiскував, з лiсу час вiд часу чулось рипiння дерев, що трiскались вiд морозу, й темна тiнь Вежi вiдходила все далi й далi по своему споконвiчному колу.

— Дiду, - один з хлопчакiв залiз йому на колiна. - Дiду, мами сказали, щоб ти розповiв казку...

— Дiду, дiду, а розкажи про оте... - пiдхопив другий.

“Оте“ звично бовванiло на заходi, починаючись товстою колоною просто з гори й ховаючись верхiвкою в низьких хмарах. Занадто турботливi матусi не давали дiтям дивитись на Вежу, щоб голова не запаморочилась, й поступово навiть слово це стало не зовсiм пристойним.

— “Оте“... - незадоволено пробурмотiв дiд. - Яке воно вам “оте“. Скiльки разiв казав - Вежа. Пхе, “оте“... Придумали ж.

— А мами кажуть...

— Пхе, “мами кажуть“. Слухайте iх бiльше. Чорт з ним, повну назву вам ще рано знати, але не “оте“ - а Вежа.

— А як це - повна назва ?

Дiд оглянувся на жiнок, завважив нашорошенi вуха,посмiхнувся й зненацька видав:

— Трансформатор простору !

Й задоволено захихотiв, коли обидвi жiнки здригнулись й почервонiли.

“Старий дурень!“ - досить чiтко долинуло з iхньго боку.

Дiд захихотiв знову.

— Дiду, а навiщо вона ?

З усього видно було, що дiти причепились надовго. Старий зiтхнув, щось пробурчав про “вкотре“ та “сто разiв“, й почав:

Був час, коли люди жили не так, як зараз. Завжди було багато ёжi, всякоё - й трави, й м'яса. Й пiчок було багато. Й одяг тодi робили, а не гризлись за кожен шматок старих лахiв...

“Старий дурень!“

— ...й полювання тодi було краще...

Батько на мить перестав чистити стрiлу й кинув злостивий погляд.

...та й взагалi, тодi добре було. Кажуть, й снiг тодi лежав не весь рiк, а тiльки половину...

“Старий брехун!“

— ...й сонце було бiльшим й свiтило дужче. Люди жили в теплих бункерах, а не в наметах, їли досхочу й, кажуть, вмiли навiть лiтати...

— Не забрiхуйся, дiду ! - не стерпiв мисливець.

Старий замовк.

— А навiщо, дiду ? - запитав старший онук.

— Що - навiщо ? - не зрозумiв старий. - А, лiтати ? Як це, навiщо ?! Ну...

Вiн замислився.

— Ну... ну... а хоча б для полювання ! От вмiв би батько лiтати - може б щось й вистежив.

Мисливець незадоволно скривився.

— Еге ж, й голоду тодi не було.

Всi зiтхнули, а молодший онук мало не заплакав.

— Люди будували тодi багато бункерiв - великих, теплих. Були машини - це як наш вiзочок, тiльки великi, й iздили вони самi, й возили людей...

— А про Бога коли буде ?

Дiд здригнувся, мисливець завмер, й жiнки ще бiльше нашорошили вуха - якщо це взагалi можна було зробити.

— Щодо Бога... - почав був старий. - Це вам матусi наплели?

— Так, мами розповiдали. Мама бiльша. Вона сказала, що люди стали гордими, й вирiшили збудувути високу... - онук притишив голос, оглянувся на жiнок, й все-таки не наважився ...ну, оте. Щоб залiзти й побачити Бога. А вiн розгнiвався й вiддалив сонце, i от.

Онук розгублено змовк. Дiд теж мовчав, про щось перешiптувались жiнки й тихо гудiла пiчка.

— А мама-менша сказала, що скоро в... е-е-е... отiм паливо скiнчиться, - трохи недоречi бовкнув другий малюк.

Замiсть вiдповiдi дiд простяг руку до пiчки й ще дужче прикрутив регулятор. Паливнi елементи ще на мiлiметр вийшли з гнiзд, реакцiя пiшла на спад й тепер ледь жеврiла на гранi згасання. Гудiння урвалось.

— Може й скiнчиться... - пробурмотiв старий.

Запала тиша. На цей раз мертва, абсолютно мертва й холодна - зародок тiei, що запануe на Землi, коли згорить останнiй шматок урану.

Тиша.

Тиша.

Тиша.

Першим не витримав молодший онук, залився слiзьми, припав до матусi й притис обличчя до ii брудних лахiв. Потiм заскиглив й другий, й, нарештi, зарюмсали обидвi матусi одразу.

Мисливець вiдклав лука набiк, важко пiднявся й пiдiйшов до дiда.

— Пiшли,- похмуро промовив вiн, беручи старого за лiкоть.

— Куди ? Навiщо ? - перелякано забубонiв дiд.- Синку... може ще пощастить... не треба... зачекай...

— Пiшли.

Старанно не зустрiчаючись нi з ким поглядом, мисливець одвiв старого за пагорб й за хвилину повернувся.

Сам.

— Давайте швидше, - буркнув мисливець жiнкам, що вже наготували ножi й каструлi. - Холодно.

07.01.95 Р.Радутний

http://www.halyava.ru/radus


ТРЕТЯ ВЕЖА

День виявився на диво свiтлим i сонячним. Дiамантовими спалахами сяяли зайчики на снiгу, ялини, прикрашенi просто-таки палаючими спалахами, здавалось, також пiддалися святковому настрою, й навiть вiтер не кусав за щоки, як звичайно, - а лише лагiдно й нiжно пощипував. В лiсi було свiтло й тихо, лише де-не-де попiд снiгом шарудiли лiсовi мишi.

Щось голосно трiснуло позаду. Мисливець оглянувся. Вовк - величезний, кошлатий, як кавказька бурка, але худющий, як росiйський хорт, обережно поглядав на нього з-за товстого пенька. Чоловiк показав йому кулака - волохата морда зникла й наступний трiск почувся вже з бозна-яко вiдстанi.

Мисливець, обережно переступаючи короткими лижами завали, пройшов ще метрiв сто вперед, спустився до яру й зупинився на березi крихiтного, але стрiмкого потiчка. Ручай не промерзав навiть у найлютiшi зими - а ця зима явно не була найлютiшою. Чоловiк посмiхнувся - дзюрчання води нагадало йому невдоволене буркотiння.

Бiля патичка, яким вiн позначив вершу, було натоптано слiдiв бiльше, анiж було риби у всьому потiчку. Вовки й собаки явно намагалися дiстатися до ласо здобичi, а от лисячих слiдiв цього разу не було зовсiм, й це мало означати лише одне “Втiм, - урвав чоловiк сам себе, - про це краще не думати“.

В вершi заблукали чотири пiчкурi, кожен з палець завбiльшки, але пiд час витягання один утiк. Чоловiк хотiв вилаятись, потiм схаменувся й скриви губи у якiйсь подобi посмiшки. Думку про те, що його снiданок зменшився на одну четверту, вiн задавити не змiг. Лiс якось одразу втратив святковий вираз, й навiть снiг тепер не шелестiв пiд лижвами, а зловтiшно порипував.

Тiльки-но чоловiк пiшов, з-пiд завалу вибрався такий самий худющий вовк, поспiхом пiдскочив до закинуто знову у воду вершi, обережно пiдiбрав язиком з снiгу пару блискучих лусочок, понюхав слiд мисливця, задрав морду до неба й тужливо - аж самому, мабуть, стало моторошно - завив.

Мисливець, що не встиг вiдiйти й на сотню метрiв, здригнувся, й наддав ходу.

До Cвята залишалось щонайбiльше три днi.


Як завжди, про наближення Свята сповiстили заздалегiдь. В мiстах усмiхненi телеведучi провiщали наступ його з екранiв, дикторки iнтимними голосами вiтали з його наступом всiх сво х слухачiв. Над селами й хуторами кружляли яскраво розмальованi лiтачки й гелiкоптери, сипали рiзнокольоровими листiвками й радiсно волали у гучномовцi. Люди сходились купками, посмiхались, й починали заготовляти жу - на день перед Святом, Свято й кiлька днiв пiсля. А жа, як завжди, опиналась.

Але мисливцевi, окрiм тих пiчкурiв, не пощастило здобути нiчого. Зiтхаючи, вiн зняв з десяток порожнiх силкiв; з жалем витяг з-пiд снiгу два капкани - бiля одного з них була сила-силена вовчих слiдiв, але жодна з хитрих тварюк не наблизилась до пiдозрiлого мiсця ближче, нiж на пiвметра.

“Було б приманку покласти “ - промайнуло в головi мисливця. Вiн поспiхом прикусив язика, оглянувся - поруч звичайно, нiкого не було й тут-таки мало не вилаяв сам себе. Ховатися було нi вiд кого.

“А взагалi, - подумав вiн трохи згодом, - лiсове життя, незважаючи не деякi дрiбнi незручностi, ма сво переваги. За останнi два роки - чорт, хiба я тут вже два роки?.. - я геть позбувся нервовостi, агресивностi, всяко iншо пiдлоти От тiльки сти, бува , хочеться “

Ще трохи повештавшись по лiсу - просто так, для власного задоволення - вiн набрав хмизу, розпалив на галявинi невеличке багаття й пiдсмажив одного пiчкура. Поки рибина пропiкалася, вiн знову спустився до потiчку, видрав з багна пару сухих стебел рогозу, зрiзав коренi, промив й теж поклав до багаття. За хвилину в повiтрi поплив густий хлiбний дух. Чоловiк посмiхнуся, витяг коренi з вогню, поклав промiж ними вкриту брунатною хрусткою скоринкою рибку й обережно вiдкусив перший шматок.

“Гарячi булочки з сосисками! З пiдливою, майонезом, гiрчицею, морквою. Та цибулею! Кому гарячi булочки з сосискою!“ - зринуло раптом у пам'ятi. Чоловiк пирхнув, вдавився, закашляв - голосно й боляче - й випустив з рук свiй теплий ще “бутерброд“. Миттю з-пiд завалу вислизнув рудий обскубаний лис, зовсiм по-собачому пiдповз до нього на животi й улесливо зазирнув чоловiковi в вiчi - той все ще кашляв. Лис обережно доторкнувся носом до жi, голосно втягнув повiтря - чоловiк прокашлявся, спостерiг, нарештi, несподiваного гостя й витрiщив очi з подиву. Лис прикрив очi обережно розкрив зубату пащу. Мисливець пiдняв руку - звiр покiрно схилив голову.

— Ну що з тобою робити!.. - розчулено пробурчав чоловiк. - Забирай вже.

Рука повiльно опустилась на голову тварини, погладила, почухала за вухами. Лис вдячно заплющив очi, обережно пiдняв зi снiгу залишки бутерброда й так само обережно пiдiбрав язиком крихти.

— Що, сподобалось? - приязно поцiкавився чоловiк.

У вiдповiдь звiр вiйнув облiзлим хвостом й зник пiд завалом. Чоловiк зiтхнув i пiдвiвся. Завтра вранцi вiн повинен вже був вирушити до села.

Час вiд часу ця думка здавалась йому поганою iде ю - але ймовiрнiсть зустрiти Свято в самотi, за пiвсотнi кiлометрiв вiд найближчого житла, окрiм сво хатини, яку вiн жартома називав “барлогом“, не обiцяла нiчого втiшного, а в селi його шанс хоч трохи, а все ж зростав.

Над самою головою прохурчав розмальований у веселi кольори лiтачок Патрульно служби. Його помiтили, пiлот зробив коло, спiкiрував й сипнув цiлим оберемком таких самих кольорових листiвок. Одна впала просто мисливцевi в руки, вiн посмiхнувся й пiднiс аркушик до очей.

Те, що могло бути там написане, вiн знав напам'ять, але невiдомому письменниковi було б при мно, якби його працю належно оцiнили - хiба не так?

Листiвка запрошувала провести Святковi години в невеличкому мiстечку неподалiк - кiлометрiв iз сiмдесят захiднiше й обiцяла Святковий виступ вiдомого проповiдника. Мисливець знизав плечима, дбайливо згорнув папiрця, заховав за пазуху, потiм знов знизав плечима й повернувся обличчям на захiд.

“Чом би й нi?“

Лiтачок зробив ще одне коло й заспоко но розвернувся - теж на захiд.


Сонце нарештi перетнуло уявний вершечок неба й неквапом вирушило донизу, коли мисливець вирiшив хати. Власне, коли саме - було однаковiсiнько - все одно доведеться раз чи два ночувати в лiсi, а може й три - то ж чи не все одно, чи раз, чи два... Вiн посмiхнувся, зо хвилину подумав, чи брати палицi, а чи в гущавинi вони тiльки заважатимуть, потiм все-таки взяв, востанн поглянув на свою благеньку хатинку й вирушив, не оглядаючись.

Подорож ця вiд самого початку чоловiковi сподобалась. Погода стояла тепла - всього градусiв п'ять-шiсть - i сонячна, й майже ручнi синицi весь час вистрибували поруч та цвiрiнькали щось сво , незрозумiле - але напрочуд веселе. Чоловiк усмiхався й зачудовано оглядався навкруг.

Дванадцять рокiв лiсового життя так i не змогли задавити в ньому захват вiд краси навколишнього свiту. Й ранiше, до Свят, чоловiк намагався якнайчастiше бувати на природi - в лiсi, на рiчцi, в степу. Дехто смiявся, дехто просто не розумiв, - аж ось, бач, як воно сталося... Й де зараз тi, хто смiявся?

Чоловiк пiймав себе на занадто бундючнiй думцi, посмiхнувся, покрутив головою й рушив далi.

За пiвкiлометра вiн натрапив на чималий пагорб й витратив з годину, кiлька разiв зiп'явшись на нього, та з величезною насолодою з' жджаючи. Знизу виявився трамплiн, лижника пiдкидало в повiтря, чоловiк смiявся з захвату й тут-таки падав - не завжди втримуючись на ногах, але кожного разу аж сяючи з втiхи.

Разом за шостим вiн з жалем поглянув на iнший схил пагорба - набагато крутiший, й впирався вiн в самий лiс, - зiтхнув й рушив далi.

Стежка йшла з невеликим нахилом вниз, чоловiк спочатку розiгнався як слiд, потiм пригальмував - бо сонце било помiж стволами ялин просто в вiчi в дивному, заколисуючому ритмi, й дорога починала видаватись рiвною й гладкою, як крига на озерi, а насправдi так i намагалась пiдсунути то гiлляку, то взагалi повалений стовбур. Увiгнатися в такий на швидкостi кiлометрiв iз сорок на годину означало поламати не лише лижi, а й ноги, - тож мисливець з жалем пригальмував й ще з годину хав, ледь вiдштовхуючись палицями.

Далi почалася гущавина. Палицi справдi заважали. Чоловiк прип'яв х до спини, й прихилявся, коли траплялась особливо низька гiлляка. Колись дерева було висаджено рядками, але з того часу пройшло багато рокiв, а останнi рокiв п'ятнадцять за порядком тут не слiдкував жоден лiсник, тож вiд рядкiв залишились лише спогади.

“Що ж, тим краще, - посмiхнувся мандрiвник. - Так навiть цiкавiше“.

Час вiд часу траплялись слiди зайцiв, одного разу вiн мало на на хав на чималого тетерука, що спав у снiгу. Панiка того була схожа на вибух авiабомби - цiлий фонтан снiгу з гуркотом здiйнявся вгору, чорна крилата тiнь майнула над головою й лише потiм почувся посвист крил...

Мисливець лише посмiхнуся й рушив далi.

Ще за годину почало сутенiти. Сонце сховалось спочатку за хмару, потiм за обрiй, деякий час небо ще палало загравою, аж за пiвгодини стемнiло зовсiм, i лише тодi чоловiк зупинився, вiднайшов пiдходящий сухий стовбур - той акуратно лежав на круглiй галявинi, - розпалив бiля нього багаття, повечеряв останнiм пiчкуром й вiд нема чого робити почав лущити насiння з шишок. На док з них був нiякий, а випорожненi шишки йшли в багаття й згоряли там яскраво та швидко. Ще за пару годин чоловiк позiхнув, видобув з рюкзаку цупке укривало, закутався i заснув.

Раз чи два вiн прокидався серед ночi, поглядав на тлiючий стовбур, пiдкочувався до нього ближче й прислухався до лiсу. Щось хрустiло й шелестiло недалеко, але на галявину не потикалось.

Мандрiвник прокинувся, як тiльки виглянуло сонце, випростав закоцюблi ноги, пострибав трохи по галявинi, iмiтуючи зарядку, полускав шишки, погриз молодi ялиновi пагiнцi й рушив далi.

Невдовзi гущавина скiнчилась, чоловiк видобувся до русла замерзло рiчки й нарештi змiг розiгнатись до повно швидкостi. З пiвгодини вiн летiв, як вихор, ковзановим кроком, потiм захекався, перейшов на крок звичайний, й ще за годину зупинився бiля чимало ополонки.

Звичайно, поруч було безлiч вовчих слiдiв, кiлька лусочок вмерзли в кригу бiля води. Чоловiк вдоволено посмiхнувся, видобув з рюкзака вершу, розклав, кинув у воду й подався до берега. Майже одразу вiн натрапив на майже необкльовану горобину, дуже зрадiв й старанно обiрвав геть усi ягоди. За годину над берегом вже палало багаття, варився горобиний чи то чай, чи то суп, а чоловiк з вельми задоволений виглядом витягав з-пiд примерзлою ополонки набиту пiчкурами та верховодками вершу.

Вiн витяг з неосяжного свого рюкзаку брезентове цеберко, перелив туди майже все вариво, а казанок повернувся на сво мiсце на вогнище, але цього разу - з юшкою. Очерету або рогозу поблизу не було, тож замiсть хлiба чоловiк знову наламав молодих ялинкових пагiнцiв й смачно пообiдав.

Мiсцина йому сподобалась, й, лузаючи шишки, мандрiвник пообiцяв собi повернутись пiсля Свята.

“Не коли, а якщо...“ - майнула пiдступна думка, але тут-таки й померла, задавлена.

хати по обiдi йому не схотiлось, й до само темряви чоловiк то сидiв, то лежав бiля вогнища, потiм пiдтяг до нього чималу колоду, пiдгорнув ближче облузанi шишки i заснув пiд веселий трiск полум'я.

А на ранок почав дути чималий вiтер й чоловiк змерз. Кутаючись у кудлату вовчу куртку, вiн якомога швидше завалив снiгом залишки вогнища, зiп'явся на лижi й побiг рiчищем. На жаль, воно не робило тут жодних поворотiв, тому вiтер рiвномiрно й набридливо дув мандрiвниковi у спину.

Десь за годину йому це набридло, чоловiк звернув у лiс - але виявилось, що пiсля теплого вчорашнього дню помiж деревами з'явився мiцний й дуже жорсткий наст - i щоб не обдерти й так старенькi вже лижви, мандрiвник знову вийшов на рiчище.

Вiтер посилився, й тепер вже не просто дув, а майже штовхав у спину. Трохи про хавши так, чоловiк перестав посмiхатись, потiм зупинився, витяг з-за спини палицi, а з рюкзака - укривало, скрутив з палиць хрестоподiбну конструкцiю, розiп'яв укривало на нiй, знову став на лижви i рвучким рухом пiднiс iмпровiзоване вiтрило попереду. Вiтер наче сказився, рвонув несподiвану iграшку так, що мисливець ледь втримав конструкцiю у руках.

Тепер швидкiсть його досягала кiлометрiв шестидесяти на годину, а ялин з рiвномiрними просвiтами побiч дороги не було й, вiдповiдно, не було гiпнотизуючого блимання. Чоловiк засмiявся, вдавився вiтром, закашляв, але на ногах встояв й цiлу годину мчав зi швидкiстю автомобiля, ледь встигаючи огинати численi невеликi ополонки.

Спогад про автомобiль прийшов до його голови зненацька. Мандрiвник здригнувся, випустив з рук вiтрило й, не втримавши рiвноваги, покотився по кризi, обдираючи щоки й куртку на лiктях та колiнах. Вiтрило теж виявилось несамостiйним, i злетiвши спочатку над ялинами, важко впало метрiв за двiстi попереду.

Чоловiк, стогнучи встав, й обережно, накульговуючи на лiву ногу, рушив вперед. Вiтрило лежало непорушно. Вiтер вив. Метрiв за десять до мети мандрiвник заплющив очi, щось пробурчав, наослiп намацав палицi, розiрвав скрутку, закатав укривало й повернув до берега.

Незважаючи на раннiй час, цього дня вiн уже нiкуди не хав, а весь день просидiв бiля багаття, лузав шишки й щось бурмотiв.

Наступний день виявився знов сонячним й лагiдним, вiтер куди й дiвся, снiг знов вилискував перлами й дiамантами. Чоловiк став на лижi, оглянув палицi, докiрливо похитав на них головою й неквапом рушив за течi ю.

Першi ознаки життя з'явилися аж по обiдi. З лiсу виходила широка, непогано вкатана лижня i йшла далi по кризi, по самому фарватеровi.

— Гм... - сказав чоловiк й перейшов на вкатаний снiг.

До вечора вiн натрапив ще на три стежки, що виходили з лiсу. Спав вiн цi ночi неспокiйно, часто прокидаючись й прислухаючись. Але в лiсi стояла мертва тиша, лише потрiскували з морозу гiлки.

Наступного дня рiчка зробила несподiваний поворот, а вкатаний шлях пiшов прямо. Зо хвилину мисливець постояв в роздумах, потiм знизав плечима й рушив шляхом.

— Якщо що - завжди можна повернутись, - пробурчав вiн сам до себе.

Голос його став хрипким, а слова нерозбiрливими, й, наближаючись до людського життя, вiн майже наново вчився говорити, уникаючи, однак розмовляти сам iз собою або читати собi давнi напiвзабутi вiдомостi - занадто велика була ймовiрнiсть в першому випадку з' хати з глузду, а у другому - натрапити на одне зi слiв чи понять колишнього свiту. Й те, й те було майже однаково непри мно, а наслiдки теж тягло майже однаковi.

Перше за довгi роки житло трапилось йому аж надвечiр. Хатина була невеличка, але все ж бiльша за його “барлiг“, й у крихiтному вiконечку не свiтилося. Чоловiк обiйшов хатину кругом, хотiв було зазирнути до вiконечка, потiм второпав, що нiчого не побачить, зняв лижi й постукав у дверi. Нiхто не обiзвався.

Мандрiвник обережно прочинив дверi - тi зарипiли так, наче х не чiпали вже рокiв сто, ступив крок уперед й заблимав очима, звикаючи до темряви. Майже пiвхатини займала пiч, з iншо половини половину забирало лiжко, вiд залишкiв того теж рiвно половину - стiл, з того - стiлець, а на останньому шматочку якраз i стояв прибулець.

На лiжку хтось лежав.

— Е-гей, чоловiче добрий! - хрипко обiзвався мисливець.

Вiн сподiвався, що розмовляв вiн вже бiльш-менш розбiрливо.

Але вiдповiдi не було.

Мисливець зiтхнув, викресав вогню й засвiтив чималу щепу.

Мерехтливий вогник вихопив з темряви вкриту вже цвiллю й струхлявiлу ковдру, оскалену посмiшку черепа й великий iржавий револьвер поруч.

Приблизно половину ночi мандрiвник хав так, неначе за ним чорти гналися


Наступного дня мисливець вперше за багато рокiв прокинувся вiд звуку людського голосу. В першу хвилину вiн навiть не зрозумiв, що сталося, напружився, прислухаючись - й аж по кiлькох секундах сумнiвiв радiсно посмiхнувся. Ще дво лижникiв пройшли метрiв за сто вiд нього, по втоптаному шляху, який вiн вчора ввечерi й не помiтив. Зачудовано покрутивши головою, мандрiвник знов посмiхнувся, поснiдав горобиним ча м-супом й рушив далi.

День знову видався сонячним, а по втоптанiй лижнi здити було саме задоволення, сонечко то лагiдно всмiхалось помiж дерев, то зненацька пустотливо кидало зайчика в очi, й мандрiвник лагiдно мружився. Тиша залишилась позаду: в цих лiсах крутилося багато синиць, снiгурiв, iнших пташок - також яскравих, помiтних, - веселе цвiрiнькання супроводжувало самотнього лижника.

Ближче до полудня трапилось ще одне рiчище - але значно вужче; лижня вийшла на його середину, мисливець знизав плечима й по хав ковзановим кроком. Метрiв за п'ятсот рiчище круто завернуло праворуч, а лижня, здираючись на чималий пагорб, пiшла прямо; мандрiвник знову знизав плечима, хвилину повагався й теж рушив прямо.

Рiчище обходило пагорб праворуч, й кiлька разiв мисливець спантеличено поглядав на нього зверху. Справдi, навiщо було дертись через пагорб, коли аж тут вiн видерся на самий вершечок, й всякi питання зникли - всi й одразу.

З вершини пагорба вiдкривався фантастично прекрасний кра вид. Рiчка в цьому мiсцi розливалась мало не на кiлометр i весь цей простiр здавався величезним сяючим дзеркалом в рамочцi з лiсу. Дзеркало те палало й мерехтiло тисячами свiчок, вiтер наспiвував щось схоже на церковний хорал, а крихiтнi людськi фiгурки на протилежному боцi здавались мурахами.

А ще на тому боцi моторошним скелетом бовванiла Вежа.


Звичайно, Вежа невеликого провiнцiйного мiстечка не ставала нi в яке порiвняння з Вежами столиць й колишнiх промислових мiст, - але мисливцевi чомусь не хотiлося х порiвнювати. Бiльш за те - за секунду вiн спiймав себе на грiховнiй думцi про те, що й цю Вежу вiн не дуже хотiв би бачити, - але тут-таки думку було задавлено й чоловiк знов посмiхнувся, хоча вже не так радiсно.

Тому що вежу було викладено з черепiв.

До Свята залишалось два днi.

А попiд протилежним боком крижаного дзеркала крихiтнi темнi фiгурки на ковзанах ганялися одна за одною з дерев'яними ключками в руках й намагалися вiдiбрати невеличке дерев'яне ж таки кружальце.


Як завжди, в першому-лiпшому шинку йому запропонували й вечерю, й кiмнату. Незважаючи на Свято, прибульцiв було мало, надзвичайно мало й ще менше мало залишитися опiсля Свята.

Вперше за багато рокiв мисливець знов випив чаю - смак його здався чомусь гiркуватим й навiть непри мним. Натомiсть печиво виявилось чудовим, вiн сказав про те хазяйцi за зду - невеличкiй рум'янiй бабусi, - й та аж посвiтлiшала вiд задоволення.

Нiч минала спокiйно, хоча мандрiвник довго не мiг заснути - заважали шелестiння, чиясь хода на сусiднiй вулицi, чи сь хропiння в сусiдньому кварталi а прокинувся вiн не з першими променями сонця, як завжди, а десь аж бiля обiду.

Обiд моторна бабця принесла йому до кiмнати, та виклала всi мiсцевi новини - той прийшов на Свято, той подався до великого мiста, той не прийшов, а той уже, мабуть, нiколи не прийде, а хлопчаки почали великою компанi ю пропадати на озерi, й звiдти аж сюди бува чути галас, й до добра це, звичайно, не доведе, - й так само прудкенько зникла разом iз посудом.

Мисливець ще трохи покуняв, потiм пройшовся по мiстечку, пiдiйшов ближче до Вежi - там тро робiтникiв саме ладнали велику трибуну для проповiдника, постояв бiля скрiплених бетоном черепiв - тут, знизу, вони були найстарiшi, дванадцятирiчно давностi, й, звичайно, тут х було найбiльше, рушив назад i знову завалився в лiжко.

Ще за годину вулицею пройшов чоловiк з металевим рупором й сповiстив, що Свято, ймовiрно, почнеться завтра ввечерi.


На день Свята погода чомусь завжди була гарною. Сонце пригрiло, де-не-де снiг пiдтанув, а дахи ошкiрилися бурульками; безлiч пташок обсiли дерева й, наче бджоли бiля вулика, клубочились навколо числених годiвниць. Мисливець з лагiдною посмiшкою спостерiгав за тим шарварком i мружився, поглядаючи в небо.

Цього дня люди взагалi часто дивилися в небо.

Бабуся знову принесла чай з печивом - на диво навiть чай здався сьогоднi зовсiм не гiрким, а може, просто органiзм пригадав його напiвзабутий присмак, печиво було ще кращим, нiж вчора та й взагалi, все було кращим, нiж вчора, а вчора - кращим, нiж позавчора й так далi.

Все ще посмiхаючись, мисливець вийшов надвiр.

Настирлива синичка одразу ж спробувала вмоститися в нього на простягнутiй долонi, невдоволено запищала, коли рука мисливця здригнулась - чоловiк понишпорив у кишенi й насипав пташцi трохи крих. Малесенький дзьобик легко пощипував долоню, синичка старанно зiбрала всю здобич, цвiрiнькнула щось вдячне й полетiла майже вертикально вгору. Мандрiвник провiв довгим задумливим поглядом.

До самого вечора ходив вiн по вулицях, вiтався з знайомими та незнайомими усмiхненими людьми, вiтав х iз Святом, дякував за хнi вiтання, а коли почало сутенiти, - разом з iншими посунув на майдан.

Виявилось, що трибуна ще не готова, й тут-таки з десяток чоловiкiв схопились за дошки й нашвидку приладнали х до вже готово конструкцi .

А за трибуною моторошно шкiрилась черепами Вежа.

На небi з'явилися першi, несмiливi ще зiрочки, й натовп на площi притих. Ще за пiвгодини на вилискуючу свiжим деревом трибуну зiйшов високий, трохи худорлявий чоловiк в чорному й вiтально пiднiс руки до неба.

Завбачивши його, мисливець здивовано пiдняв брови, розвернувся було до виходу, завагався, потiм передумав й залишився. Чоловiк на трибунi i сам уважно глянув на нього, зiтхнув, обвiв таким самим поглядом всiх - а людей зiбралось незвичайно багато, десятки з чотири або й шiсть, - зiтхнув ще раз i зняв капелюха.

— Брати й сестри! - пролунало над майданом. - Дозвольте привiтати всiх вас з новим приходом нашого Свята!

Голос його, добре поставлений й вочевидь натренований, легко летiв над площею i, здавалось, проникав не тiльки у вуха, а й у самий мозок слухачiв.

— Дякую вам, дякую всiм, хто прийшов, всiм, хто не змiг прийти, всiм хто чу мене й не чу , дякую за вашу вiру й довiру до мене, дякую просто за те, що ви , дорогi мо брати та сестри!

Незважаючи на те, що проповiдь тiльки почалась, багато хто вже явно впадав в молитовний екстаз. Мисливець оглянувся - очi майже усiх жiнок блищали, дiти повiдкривали роти й навiть чоловiки почали вже пiддаватись чарiвному впливовi. Серед дiтей - мисливець ладен був закластися - були й тi хлопчаки, що вчора ганяли шайбу на кризi озера.

— Дякую долi, що занесла нас всiх в цей благословенний край, в царину свiжого повiтря, чудового лiсу, прекрасно рiчки й добрих людей! Дякую Боговi, що в безмiрнiй мудростi сво й створив Свято й подарував нам його, одним подихом забравши всi нашi незлагоди та незгоди, хибнi проблеми й неправеднi спокуси! Дякую!..

Промова проповiдника тривала й - дивна рiч! - мисливець пiймав себе на тому, що вже не так прислухову ться до слiв, а бiльше сприйма самi iнтонацi промовця, що так чуло, розумно й головне - з любов'ю розмовля з ним. Вiн оглянувся - всi так само ловили кожне слово проповiдника, чоловiки поскидали шапки, й пара вiд хнього дихання здавалась дивовижним нiмбом над натовпом.

— Якби не дивовижний промисел Божий, - нагадував тим часом промовець, - замiсть цього прекрасного свiту ми б мали щось жахливе, майже непридатне для життя. Тринадцять рокiв тому людство стояло на краю прiрви - так, саме прiрви! - а весь наш свiт - на гранi загибелi, ми задихалися вiд отруйного дихання числених машин, бездумно нищили природу й навiть навiть менi важко собi уявити - забирали життя один в одного! Це був жахливий свiт, i всi ми повиннi повiк-вiкiв дякувати Боговi за Глас Його, що попередив i зупинив нас на хибному шляху. Ще повиннi ми дякувати, що не залишив нас Господь Наш напризволяще, а зоставив нам Глас Свiй, що кожнi чотири роки наставля нас на шлях праведний!

Щось сталося. Мисливець вже, не дослухаючись, вловлював змiст i форму тих речень, що проповiдник дарував слухачам. Вже й суворi чоловiки, не криючись, плакали вiд щастя та радостi, пiзнав Святкове послання, а обличчя жiнок сяяли чистим, неземним, можливо, по-справжньому райським сяйвом.

— Й сьогоднi! - звучало тим часом чи то з трибуни, а чи просто з неба. - Й сьогоднi Глас Божий з нами! Й сьогоднi вiн застерiга нас вiд грiховних та неправедних вчинкiв, учить любовi й поваги до ближнього, наставля на життя правильне й угодне Господу Нашому! Вслухайтесь! Вслухайтесь не в небо - тобто не тiльки в небо, бо всюдисущий Господь Наш! вслухайтесь в землю, в воду та вiтер, а найголовнiше - вслухайтесь в себе! Просiть - й дано вам буде, шукайте - i знайдете! Прислухайтесь - й Глас Божий прийде до вашого серця! Ви чу те! Ви чу те?! Глас Божий стука в нашi серця, тож вiдкрийтесь йому назустрiч, з' днайтесь з ним й вiдчуйте Божественний подих у сво х грудях!

Вiдчуття неймовiрного щастя й справдi заполонило всю свiдомiсть мисливця, забило подих, заслало очi. Щось невимовно прекрасне, здавалось, стало часткою його, поглинуло - й водночас поринуло в нього. Прекрасна музика замiнила всi iншi звуки, божественна гра свiтла в очах заступила весь свiт.

— Слухайте! Слухайте Глас Божий!

Проповiдник теж впав у молитовний екстаз, вiн говорив з таким натхненням, що взагалi ранiш не було доступним людинi, а люди сприймали його слова ще до того, як вони вилiтали з рота разом з парою.

— Чую Глас Божий! - нарештi видихнув вiн й заплющим очi.

— Чую Глас Божий! - залунало над майданом, пiдхоплене десятками вуст, зринуло в небо й повило там прекрасним мостом - одночасно веселкою та полярним сяйвом, мостом до зiрок, до раю, до щасливого й безтурботного життя.

— Але не всiм вiдкрита дорога до щастя! - тон проповiдника зненацька змiнився. - Не всiх Господь надiля щастям навiть у безмежнiй милостi сво й! люди, яким хоч кiлок на головi теши, що не хочуть думати так, як заповiв нам Господь у безмежнiй мудростi сво й! люди, якi прагнуть повернути той жахливий, жахливий, жахливий свiт, свiт залiзного мотлоху, свiт суцiльного гамору й ревища, свiт, де навiть дитина разом з молоком матерi всмокту в себе отруту ненавистi! Боже! Прошу тебе очистити нас вiд таких людей! Боже! Прошу тебе - покарай кожного, хто ма хоч дину думку тако скерованостi, й голови хнi, на знак слави Тво , пiднесуться на самий вершечок Вежi, що склали ми на знак пошани до тебе! Боже! Милостi прошу в Тебе - милостi не для тих безумцiв, а для всього свiту нашого, що загинув би без Гласу Твого!

Сяйво в очах мисливця перетворилось на слiпучий спалах, Глас Божий зазвучав у самому черепi його, безмовно запитуючи - а чи не ма ш, ти, чоловiче, грiховних думок? а чи не бажа ш зла ближньому сво му? або дальньому? або взагалi кому-небудь? або створити щось, що може не сподобатись комусь? а чи праведно жив ти останнi чотири роки? чи не скривдив кого? а чи не побажав скривдити? а чи

Питань було безлiч, й пекучий погляд проникав, здавалось, у самi глибини пiдсвiдомостi, витягав звiдти старi й давно похованнi секрети, переглядав й сортував, нещадно бракуючи деякi, натомiсть iншi недбало кидаючи на ту чи iншу шальку терезiв.

Темп запитань наростав й за хвилину мисливець вже не встигав навiть розрiзняти х. Десь позаду почувся вже перший стогiн, хтось упав, хтось болiсно зойкнув дитячим голосом, потiм iстерично заверещала жiнка - очевидно, хтось з хлопчакiв не змiг-таки позбавитись агресивних думок, потiм сяйво стало нестерпним й пекучим, й свiдомiсть мисливця згасла в тому жахливому полум'


А коли повернулась - вiн здивувався тому першим. Втiм, здивування те межувало з великим полегшенням. “Ну от i перезимував “ - промайнула думка.

Вiн оглянувся - всi, всi сiмдесят-вiсiмдесят чоловiк лежали на промерзлому плацi. За секунду хтось, стогнучи, пiдняв голову на протилежному боцi, обвiв поглядом площу й застогнав знову. Ще один чоловiк поволi випростався з-пiд купи тiл посерединi майдану. Якась жiнка пiдповзла до хлопчика, що скрючився за два кроки вiд не , i з плачем припала до нього обличчям. Iнший хлопчик - з блiдим, схожим на снiг обличчям -так само поволi пiдводився крокiв за десять.

А з трибуни, хитаючись, та притримуючись за поручень, спускався проповiдник. Обличчя його змiнилось i тепер мало ще бiльш знайомий вигляд. Хитаючись, вiн пiдiйшов до мисливця й мовчки простиг йому руку - той так само мовчки потис .


Десь за годину всi вцiлiлi зiбралися в тому ж шинку, в якому зупинився мисливець. П'ять чоловiкiв, вiсiм жiнок, четверо дiвчаток у вiцi вiд трьох до дев'яти рокiв й два хлопчаки - теж рокiв по вiсiм-дев'ять. Ще залишилось дво немовлят - але жодна з жiнок не годувала дитину, й шанси хнi вижити були так само малi, як i до приходу Свята.

Хтось iз чоловiкiв принiс лiтрову сулiю iз каламутним самогоном, всi мовчки випили по склянцi, проповiдник зняв капелюха й недбало кинув його на сусiднiй столик.

— Хай йому чорт! - здригнувся вiн пiсля наступно чарки. - Зачекайте напиватись. Я вже чотири роки не розмовляв з нормальними людьми.

Мисливець щось буркнув, але склянку поставив. Чоловiки тех похмуро одсунули сво .

— Ану, дiтки, пiдходьте ближче! - проповiдник скинув також рукавицi i з насолодою простиг пальцi до комина з палаючим вогнем. Просто на вiдкритому вогнi смажились два щойно пiдстреленi зайцi.

— Що ви задумали? - стривожилась одна з жiнок. - Цей хлопчина - мiй

— Начхати менi, хто вiн тобi! - рикнув на не гiсть. - Хлопцi повиннi взнати правду про цю погань.

— Нi! - жiнка пiдвелась було, але тут-таки важка рука чоловiка, що сидiв поруч, опустилась й на плече.

— Сядь i вгамуйся! Тобi, та й всiм нам, теж корисно послухати.

Вона боязко поглянула на чоловiка, зiтхнула й принишкла.

— Отже, - проповiдник пiдсунувся ближче до вогню. - Ви, хлопцi, зна те, чому матусi просили вас не бiгати, не кидати снiжкiв, не палити багать та не робити ще багато iнших речей?

— Так, - кивнув один. - Тому що Боговi це не подоба ться.

Другий хлопчина стояв мовчки й лише сторожко позирав на товариша.

— Дурницi, - недбало кинув проповiдник. - Нiякого Бога нема.

Жiнки зiщулились.

— А що таке “планета“ - ви зна те?

Хлопцi одночасно знизали плечима.

— Так от, шановнi. Наша Земля, весь наш свiт - це просто велика каменюка, що летить у просторi навколо величезно вогненно кулi. Цю кулю ми назива мо Сонцем. А не пада мо ми з цi кулi тому, що вона притягу нас до себе. Ясно?

Помiтно було, що розказу це проповiдник не перший i навiть не десятий вже раз, що йому це смертельно набридло, але й водночас - що й у користi цi роботи вiн не ма нi найменших сумнiвiв.

— Довкола цi кулi лiта також й те, що ми назива мо Гласом Божим. Насправдi це зветься штучним супутником. Запустили його люди за допомогою ракети - тiльки велико . Тако , як чотири оцих будинки, один на один поставлених. Раз на чотири роки ця штука почина випромiнювати на Землю ну, тобто свiтити на Землю таким свiтлом, що вбива всiх, хто ма агресивнi думки.

— А що таке агресивнi думки?

— Це думки.. ну, наприклад, ти нiколи не хотiв кинути снiжка в товариша?

— Хотiв, - хлопчина шмигнув носом.- Але мама казала

— Отож. Тобто ти не дуже хотiв. А тi, хто дуже хотiли, - залишились на майданi.

Хлопчина аж на обличчя змiнився, уявивши, очевидно, до чого призводить невинне бажання покидатись снiжками або поганяти шайбу по кризi.

— Дядьку - запитав вiн по тривалiй паузi. - А що, хiба ранiше краще було?

— Краще, - глухо вiдповiв проповiдник. - Ранiше люди жили у великих мiстах, де завжди було свiтло й тепло. По воду не треба було ходити до рiчки - вона сама приходила у будинки. Люди вмiли розмовляти з друзями на такiй вiдстанi, що й не бачили один одного, лiтати по небу, плавати пiд водою Але Глас Божий все те знищив.

— Дядьку! - перебив його iнший хлопчак, що до того весь час мовчав. - А хiба не можна цього супутника

Хлопчик затнувся.

— Збити? - пiдказав проповiдник. - Ранiш було можна. Але з того часу всi люди, що вмiли робити це, повмирали. Вiн х убив.

Знову запалу пауза.

— Коли я виросту - повiльно стиснув кулаки хлопчина. - Коли я виросту я його.. вб'ю!

— Молодець! - посмiхнувся проповiдник. - Спробуй. Можливо, тобi це вдасться.


Десь за годину, коли дiти й дво жiнок полишили шинок, а iншi вже розбились по парах, цю ж тему пiдняв хтось iз чоловiкiв.

— Збити? - проповiдник голосно засмiявся. - Так погань лiта по сильно витягнутiй елiптичнiй орбiтi навколо Сонця, й до Землi наближа ться раз на чотири роки. Навiть якщо ми почнемо просто зараз, за чотири роки створити космiчну промисловiсть нам аж нiяк не вдасться. дина надiя, що коли-небудь воно або залишиться без енергi , або втiм, он сидить людина, яка розумi ться на цьому краще за мене.

— Не набагато й краще, - мисливець знизав плечима. - На жаль, енергiя в нього скiнчиться не скоро - ядерний iзотопний реактор розрахований на двiстi рокiв роботи. Конденсатори, в якi вiн накопичу заряд всi чотири роки, - практично вiчнi. дине, що може глюконути - це гiроскопи системи орi нтацi але, як бачите, за дванадцять рокiв ще жодного збою.

— А скiльки взагалi може працювати космiчний аппарат? - запитав один з чоловiкiв.

Мисливець знову знизав плечима.

— “Вояджер“, запущений в сiмдесят дев'ятому роцi - до речi, вiн ма такий самий реактор, - все ще працю . Тобто працював дванадцять рокiв тому. Так що

Один з чоловiкiв пiдвiвся й, похитуючись, пiдняв над головою масивного табурета.

— То це ти - прохрипiв вiн.

— Не раджу, - спокiйно посмiхнувся мисливець. - Одна справа балачка, а от пiсля бiйки наступного свята ти точно не переживеш.

Чоловiк iз стогоном опустив стiльця й знову припав до сулi . Жiнка, що сидiла поруч, прихилилась до його спини.

— Крiм того, - мовив мисливець по тривалiй паузi. - Мого там - ну, може, тисячна частка, а може, й менше


— Як ти гада ш, - запитала його вранцi жiнка, - ми доживемо до кiнця цього кошмару?

— Нi! - впевнено вiдповiв колишнiй конструктор. - Хiба що отi хлопчаки.


На зворотному шляху вiн зламав лижу, три днi брьохав лiсом майже по груди у пiдталому снiгу, весь змок, замерз, застудився й ще за два днi помер.

Четверта вежа.

Двері шлюзу зачинялись з приглушеним гуркотом.

“Наче кришка домовини“ – подумала людина в скафандраі. Власне, офіційно та штука називалася захисним костюмом якоїсь-там категорії – але, звісно, в лаюбораторіїї її називали не інакше, як одороблом – трохи презирливо й прилюдно – й скафандром, з мало не подбожними інтонаціями – наодинці.

Особливо шанобливе ставлення до того костюма було шлюзовій камері, під потоками кислота та лугу, обпіку ультрафіолетом, обдуву ціанидом… брррр ! – чоловік розумів необхідність й безпечність тих процедур, але все одно, змивши з оболонки залишки піни, полегшено зітхнув.

І цього разу все обійшлось.

Костю зайняв своє місце серед ряду таких же білих постатей у гардеробній – “наче розіп'яті переможені“ – похмуро подумв чоловік, й стріпнув головою. В принципіЮ, так воно й було.

Цю війну людство майже програло.

Вельми боляче було знати, що виграли її крихітні, майже беззахисні створіння, видимі лише в мікроскоп, але особливо дратувало його те, що скористатися своїм виграшем переможці не зможуть – бо жодне з них не вижило ще в нелюдському організмі.

Гіпотеза про штучне походження епідемії здавалась все біль та більш вірогідною.

Але так чи сяк, а справи те не міняло – лабораторії наполегливо шукали вакцину, ліки, спосіб, засіб, чудо – й знаходили лише нові подробиці з життя раптово виниклих мікроорганізмів.

Власне, з точки зору вченого, створіння ті були вельми досконалим й цікавим зразком інженерної думки. Крихітні – але в тій крихті все було побудоване розумно й доцільно. Примітивні – але їхній программі вистачало набору типових ситуацій, що включав в себе майже всі відомі засоби боротьби. А від незнайомих бактерії ховалися давнім й випробуваним мільйонами років способом – спорами. Й не звичайними, з кальцієвим панцирем – а з могутньою високомолекулярною крицею, з запасами енергії та чимось схожим на зовнішній аналізатор – “свисни мені, коли температура стане нормальною, добре ?“.

— Ставлю пів-зарплати, проектували цю погань люди, знайомі з космосом, - пробурчав чоловік.

— Це и про що - ? – почулося збоку.

Дослідник аж підстрибнув, потім оглянувся, полегшено зітхнув й стиха вилаявся.

— Щоб ти одоробло розірвав ! На задниці ! – мовив він спересердя. – Отак підкрастися !

— Та я що ? – аж розгубився його колега. – Я нічо'… Я й сам замислився, а тут ти з своїм космосом ! До чого тут космос ?

— Та, розумієш, - дослідник почухав потилицю. – Якесь воно… детально сконструйоване. Я займався оболонкою – то знаєш, таке враження, наче воно цілий космічний корабель. Люки, лючки, клапани, датчики, антени… Витримує луги, кислоти, температуру майже до тисячі градусів, ерфтроцити трощить, як насіння… Казна-що, а не мікроб.

— Та ! – експансивно вигункнув його колега. – Це хібо що ! Це просто нічо' ! От у нас !

Вони рушили коридором – пофарбованим, звісну в сліпучо-білий колір, й другий вчений почав детально описувати рушійну установку ворога. Судячи з його слів, виходило, що зловмисний організм схожий не на космійник корабель, а, скоріш, на бульдозер, або навіть і танк, повзає повільно, але невідворотно.

І, як справжній танк, руйнує все навколо.

— Ну то що, зайд'мо до мене ? – запропонував другий. – В мене там дружина щось спекти нахвалялась.

Перший завагався.

— Пішли-пішли, - потяг його за рукав колега. – Бо сидомо в тих одороблах, як сичі, й світу білого не бач'мо…

Чесно кажучи, з вікна гуртожитку для науковців, багато світу побачити теж було важка. Колючий дріт, будка для вартового, кілька великих дезинфекційни установок для машин, десяток маленьких – для персоналу, скляні будки вартових – і все.

Втім, мало з присутніх хотів би побачити зараз велики місто, а ще менше горів бажання опинитися де-небудь за межами бази.

Після чемних вітань та компліментів дружині, світські теми якось самі собою виявились вичерпаними, жінка трохи насупилась, але бити посуд на стала й зникла на кухні, пообіцявши скоро повернутись. Розмова знов повернула на накатані рейки.

— Головне, розумієш, абсолютно не ясно, як ця погань потрапляє з одного організму в іншщий. Розмножується лигше при сприятливих умовах, в білковому середовищі, при температурі від 10 до 14 градусів, дихає, виділяє вуглекислоту як пічка-буржуйка… Ну, через слизові оболонки, статевим шляхом – це зрозуміло, але це крихти порівняно з масштабами пандемії. Таке враження, наче кожен з небіжчикав встигав інфектувати ще двох-трьох осіб… Просто якась ланцюгова реакція !

Цікаву тему знову перервала жінка, наблизившись до столу з широкою пласкою тацею. Обличчя її сяяло рідкісною за останні півроку усмішкою.

— Ану покуштуйте оцей сюрприз ! – зацокотіла вона. Рецеп, щоправда, мені не знайомий, одна подруга надіслала, я ще й сама не пробувала, а взгалі вигляд має непоганий…

Розмова знову звелась до компліментів хазяйці, щойноспеченому пирогові, вдалим пропорціям кави та іншим дрібницям. Пиріг виявився непоганим, трохи засолодким й ледь помітним присмаком соди.

— А знаєто, тепер вам точно пощастить в вашій роботі, - цокотіла далі дружина. – Це не просто пиріг, це пиріг, зроблений на щасливому тісті, це його років двадцять тому замішали на святій воді з Єрусалиму, хтось там з великих екстрасенсів зарядив його своєю аурою, розділив на три частини й віддав людям, й кожен, до кого потрапив шматочок тіста, додав трохи цукру, борошна й молока, тісто виросло, й кожен його зщнову розділив на чотири частини, свою спік, а інша роздав друзям та родичам, а тісто, мабудь і справді якесь щасливе, бо, бачите, в ньому ані дріжжів, анічогісінько, а як зійшло, а чого ви на мене так дивитись ?

22.08.99 Р. Радутний.