РАДІЙ РАДУТНИЙ

Знайди свою смерть - РАДІЙ РАДУТНИЙ

Радій Радутний.


Знайди свою смерть


Знайди свою смерть - 1. Ти мій!


Ніч була темна і довга, й двоє в ліжку виснажили один одного майже до кінця, пробуючи все потроху і все одночасно. Вони ставали то ніжними, як ранковий туман, то перевтілювались на диких звірів і рвали один одного кігтями й зубами, перетворюючи муку в насолоду й біль у кохання. Наче в останній раз.

Власне кажучи, так воно й було.

— Ти мій ! – шепотіла дівчина, не роплющуючи очей. – Ти мій… я нікому тебе не віддам !.. Те, що сталося – то пусте, то дурниці, ми їх переживем…

— Так, моя кохана, - так само гарячково відповідав чоловік. – Так, моя лагідна… Нікому… Й звичайно, переживем…

Потім настав ранок.

Пройшло багато, багато, багато років.


Напружена тиша висiла над бойовищем. Обидвi сторони напружено вдивлялись у перехрестя оптики, ворушили рiжками мiкрофонiв, востаннє звiрялися з картами та супутниковими знiмками. Один з ворогiв явно збирався наступати, iнший - оборонятись, але все було так перекручено в цiй вiйнi, що ситуацiя могла змiнитись будь-якої митi, й захисники з переможним ревом могли вихопитись з добре укрiплених окопiв, а агрессори - навпаки, нашвидку заритися в землю й зустрiти гостей свинцевим шквалом.

Напружена тиша зависла над бойовищем, й жодна з сторiн не хотiла б порушити її гуркотом пострiлу - але... вiйна є вiйна. Джоннi Вибий-Око, що ще вчора ввечерi нахвалявся довести особистий рахунок до двох сотень, намарно розглядав близький обрiй у свiй прицiл, потiм плюнув, попiд кущами переповз до загального окопу й мало не впав на голову Дізфайндера.

— Чи ти, хлопче, бува не здурiв ? - лiниво пробурчав той. - А якби я вистрелив ?

— То я не отримав би гонорару, - зiтхнув снайпер. - А ти довiку мучився в совiстю.

Останнє було настiльки цiкавою новиною, що Юр вирячив очi, а з-за бетонної брили, що загороджувала вхiд до підвалу, що правив за укриття, висунулась зацiкавлена пика.

— Щезни, - не обертаючись, рикнув Вибий-Око.

Пика зникла, але за плитою тривало ворушiння. Дізфайндер теж зiтхнув, зняв з ременя невелику ребристу кульку й недбало пожбурив її в блiндаж.

Щось зойкнуло. Через секунду з-за плити вихором вихопився невисокий товстенький чоловічок, наослiп кинувся вздовж окопу, за кiлька крокiв упав й щiльнiше насунув на голову каску.

Ще за секунду плита здригнулась - одразу четверо здорованiв намагалися вибратись на поверхню. Троє з них було у повному комплектi одягу й тримали в руках автомати, один - напiвголий, з намиленим обличчям - чомусь не випускав з рук безпечну бритву, але всi одностайно сопiли й упiвголоса лаялись.

Таким чином вони згаяли зо двi секунди, потiм напiвголий вихопився вперед, за ним вискочили й ще двоє, а потiм - секундi на п'ятiй - й останнiй вояк.

— Ти вбитий, - прокомментував Вибий-Око. - В Іноземному Легіоні отримав би додатковi чотири години тренування.

— А в Радянській Армії - два наряди поза чергою, - так само спокiйно додав Дізфайндер.

Товстун, що зреагував першим, здивовано пiдвiв голову.

Вибуху не було.

— Ах ви ж... - першим здогадався напiвголий, люто позирнув на Вибий-Окоа та Дізфайндера, потiм плюнув, й на ходу зтираючи з обличчя мило, посунув назад. За ним обережно почали пiднiматись й iншi.

— Гранату вiддайте ! - кинув їм услiд Юр.

Граната вилетiла з підвалу й впала просто снайперові пiд ноги. З ручки її курiв легенький димок. Джоннi здивовано пiдняв брови й пiдбив її ногою - прямо до черева Дiзфайндера. Той так само недбало пiдхопив гранату й жбурнув через бруствер.

Далеко залетiти вона, звичайно не встигла - гримнув вибух, осколки вибрили траву поруч з блiндажем, й щось вiдчутно дзенькнуло по касцi Вибий-Ока. З протилежного боку щось закричало, заматюкалось й навмання почало поливати позицiї з РПК.

— Ось тобi й мiшень, - кинув Дізфайндер - та Джоннi вже й сам прикипiв до гвинтiвки. Ще за мить глухо бахнув пострiл й кулемет змовк.

— Сто дев'яносто вiсiм, - задовонело пробурчав Вибий-Око. - З мене пиво.

Юр тiльки посмiхнувся. Вибий-Око був уже винен йому з десяток ящикiв, й стiльки ж - або майже стiльки ж винен був вiн сам. Вiйна є вiйна.

З боку супротивника почулось глухе бахкання й пронизливе виття.

— Ти б залiг, - порадив Дізфайндер. - Все-таки сто двадцять мiлiметрiв.

Сам вiн, як i ранiше, недбало розвалився, обпираючись на бруствер.

Мiна упала майже поруч, хмара пилюки пiднялась над окопом, й повiльно опустилась на вiдкритий вхiд до підвалу. Звiдти закашляли, потiм знову почулись лайка - спочатку безадресна, потiм бiльш конкретна.

— Хлопцi, та дайте ж доголитись, - мало не плачучи, вийшов з-за плити Француз. Половина обличчя його сяяло бiлизною, а от другiй половинi прийшлось гiрше - курява вкрила її досить товстим шаром.

Джоннi посмiхнувся.

— У морзi поголять, - теж посмiхнувся Дізфайндер.

— Тьху !

З пагорба, що його посiдав супротивник, знову почулась черга. Кулi хльостнули по бетону, зрикошетили, одна провила поруч з вухом Дізфайндера, iнша вибила бритву з руки Француза.

— Тьху !!!

— Відно, нє судьба, - спiвчутливо й з пiдкресленим акцентом протягнув Дізфайндер.

— Iди на... ! - долинуло з блiндажа.

Джоннi заiржав, як кiнь, потiм знову припав до гвинтiвки й бахнув.

— Попав ? - з надiєю запитав Кємел, вiдтрираючи сухою травою рештки мила.

— Навряд чи... - ще якусь мить Вибий-Око вдивлявся в прицiл, потiм з жалем вiдiрвався вiд окуляру й теж сплюнув. - А ви взагалi наступати збираєтесь, чи ну його ?..

— Та вже доведеться.

На лiвiй щоцi Француза чiтко вирiзнялась виголена смуга, а права аж сяяла. Дізфайндер пирхнув.

— Ти чого ?

— Та я подумав, що дивлячись на Франца, їхнi шпигуни подумають, що ми почали використовувати нову бойову косметику.

— Та iди ти...

Знову бахнув мiномет, в небi завило, залящало й ще один стовп пилюки знявся вгору - але набагато далi.

— Не вмiють воювати, сучi дiти, - зiтхнув Дiзфайндер. - Було б коригувальника на вершечко пагорба й серiю з чотирьох пострiлiв.

— Так я ж саме коригувальника й зняв ! - засмiявся Вибий-Око.

— А чого ж вiн почав з РПК бити ? - здивувався Юр.

— Бо дурний.

— А.

З блiндажу вийшли ще двоє, потiм, вже щось жуючи, вискочив Товстун Бiлл й нарештi неквапом вийшов Сержант Коммi. Аже не вiрилось, що кiлька хвилин тому цей поважний пан у начищених до блиску чоботях товкся у тiсному виходi, рятуючись вiд гранати з невисмикнутим кiльцем.

— Ну що, - позiхнув вiн. - Повоюємо ?

— А давай, - недбало погодився Отто Ауг. - Щоправда, до початку ще хвилин двадцять.

— Ну почекаємо, - Товстун сiв просто на землю й витяг з-за пазухи засмальцовану колоду карт. - Ставлю вуха.

Вуха сушились на чотирьох окремих низкаїх трохи поодаль вiд бункеру. Одна пара коштувала десять доларiв й низка Вибий-Ока була найменшою.

Втiм, йому при розрахунках вiрили на слово - собi дорожче.

— Щось не хочеться, - поморщився Отто. - Все одно...

Що було “все одно“ - вияснити не пощастило, бо поруч лупнув ще один вибух.

— Краще б поголитись Французові дали, - Айвен Кемел теж сплюнув й рушив до блiндажу по автомат, та перед входом затримався. - Без мене не починайте !

— Нi в якому разi, - запевнив його Сержант Коммi.

Айвен пiдозрiло подивився на нього, зник й за хвилину повернувся - вже з М-16A2.

— Що ти все з пукавкою ходиш, - Отто презирливо поглянув на тоненький ствол.

— Заткни пельку ! - одночасно загорлали майже всi, та ще так, що з пагорба знову вдарив кулемет. Дискусiя про переваги тiєї чи цiєї зброї вже всiм набридла.

Вибий-Око знову припав-був до гвинтiвки, потiм розчаровано вiдклав її вбiк, спустився в блiндаж й повернувся теж з М-16. Товстун зiтхнув, сховав карти й вiдiйшов трохи вбiк - до маскувальної сiтки.

— Допомогти ? - Кемел взявся за другий край сiтки.

Разом вони розчехлили те, що на перший погляд здавалось безладним нагромадженням металобрухту. Вправними рухами Бiллi розвернув ствола вгору, закрiпив плиту, розчохлив прицiл й через хвилину стодвадцятимiлiметровий мiномет нацiлився в небо.

— Позицiю знаєш ? - запитав Вибий-Око.

— Чию ?

— Та чию ж ще ? - засмiявся Джо.

— Краще покажи.

В Товстуна було погано з очима. Це знали всi, але останнiй, що спробував посмiятись з цього, вже з пiвроку спочивав на днi брудного болота.

Вибий-Око обережно пiдняв над бруствером рiжки стереотруби, покрутив ручки й за мить, не вiдриваюси погляду, поманив Товстуна рукою.

— Осьдечки.

— Скiльки ? - Бiллi припав до прицiлу.

— Дев'яносто два... дистанція три-триста.

— Готовий.

Товстун ще раз обвiв поглядом позицiю, про всяк випадок вiдкрив ще один ящик з мiнами й знову припав до прицiлу.

Пiд пахвою в Сержанта Коммi запищало.

— Ну алло, - сказав вiн, витримавши дипломатичну паузу.

— Ви готовi ? - сказала трубка голосом чималого начальника – майора або й підполковника.

— Готовi.

— Сигнал до початку пам'ятаєте ?

— Пам'ятаємо.

— Ну тодi - з Богом.

— До бiса...

Сержант заховав телефон - й майже одночасно в небо з пронизливим виттям зринула червона ракета.

I почалось.

Товстун, здавалось, перетворився на вихор - так вправно залопотiли його руки. Мiномет вив, не переставаючи - як турбереактивний двигун, а на схилi далекого пагорба один за одним зринали у небо темнi хмари ядучого диму.

— Готово ! - зненацька загорлав Вибий-Око. - Позицiя... вiсiмдесят один... дистанція…

Товстун поклав - мало не кинув - мiну й гарячково завер-тiв корбу.

— ...дві-вісімсот… з половиною !.

Мiномет знову заревiв. Ще одна серiя вибухiв переорала схил, потiм щось голосно трiснуло - й цiла половина пагорба зникла.

— Готово ! - у захватi закричав Француз. Вiн трохи пiдвiв голову - й одразу без жодного звуку впав навзнак. Промiж очей зачорнiла невелика темна дiрочка, голену половину обличчя залила кров, а потилиця перетворилась на сiрувато-червону потовчену кашу.

— Вибий-Око ! - викрикнув Сержант Коммi. - Приблизно сiмдесят !

Джоннiв закрутив ручки стереотруби, Товстун так само вправно кинувся до корб, Кемел, скориставшись паузою, пiдтяг ще один ящик мiн.

— Позицiя... сiмдесят два... ах !.. - щось гупнуло просто у бруствер перед стереотрубою Вибий-Ока, вiн зойкнув, впав на спину й вчепився руками в обличчя.

— Очi... мої очi...

З-пiд його кулакiв текла кров.

— Юр, на бруствер ! - загорлав Коммi. - Отто, подивись, що в нього з очима !

Дізфайндер вихопився на бруствер, скочив два кроки вперед, потiм вiдкотився вбiк й дав кiлька коротких черг у бiк супротивника.

Пагорб ожив. Тут i там на ньому залимскотiли вогники автоматiв, за секунду обiзвалось щось великокалiберне - очевидно, ДШК на станку, просто перед носом Дізфайндера знялась хмарка куряви, але за мить Юр вже схопився на ноги й перебiг на iнше мiсце.

— Позицiя сiмдесят два дистанція дві-сто ! - рикнув Коммi.

Товстун зреагував миттю - й ще одне мiсце на пагорбi вкрилось вибухами. Попав вiн, чи просто налякав ворожого кулеметника - але той бiльше не стрiляв.

Дiзфайндер тим часом перекотився ще раз - на цей раз до запасного окопу, упав в нього й здалеку показав великого пальця - все окей.

Пiд пахвою Сержанта знов запищало.

— Алло ! - на цей раз було не до дипломатичних пауз.

— Як у вас ? - захрипiло в телефонi.

— Нормально ! - рикнув Коммi. - Що треба ?

— З схiдного боку великий дзот. Я знаю, що без коригувальника попасти важко, але...

— А де в чорта Йохансон з своєю командою ? - розлючено загарчав Сержант. - Чого це я повинен...

Трубка щось буркнула, Коммi замовк, сплюнув й вирiк:

— Вiн завжди був iдiотом. Гаразд.

Епiтафія була коротка, й не зовсiм правильна. Товстун скривився й знову закрутив корбу. Якщо ранiше ствол мiномету ходив ледь-ледь, то тепер вiн розвертався мало не на дев'яносто градусiв.

— Позицiя... - Сержант замислився. – Двадцять, дистанція… ну, скажімо чотири п'ятсот.. Серiя чотири.

— Спробуємо, - буркнув вiн у вiдповiд на запитальний погляд Отто. - До речi, що з Вибий-Оком ?

Джоннi вже затих й лише стогнав.

— Погано з Вибий-Оком, - буркнув Ауг. - Навряд чи бачитиме.

— Чорт.

Отак Джоннi Вибий-Око вдостоївся ще коротшої епiтафiї, нiж Нахаба Йохансон.

Мiномет рикнув чотири рази, за пагорбом теж щось глухо забахкало, й метрiв за чотириста вiд позицiї повиростали дими.

— Отак, певно й ми попали ! - Коммi вилаявся. – Серія чотири на два ліворуч лiворуч, потiм чотири на два праворуч !

Товстун знову заходився бiля мiномету, Кемел ледь встигав пiдносити мiни й вiдкидати порожнi ящики.

— Коммi !

Сержант пiдвiв голову - Дізфайндер розпачливо вимахував автоматом - перевiв погляд праворуч й вилаявся. З залишків невеличкого парку, де, здавалось би й зайця заховати нiде було, вибiгло вже чоловiк з пiвсотнi й щодуху рвонули до позицiї. Бiйцi з них було нiякi - всi нормальнi люди бiглi б перебiжками, по черзi, прикриваючи один одного, але все ж таки пiвсотнi є пiвсотнi.

— Праворуч сто ! - загорлав Сержант Коммi. - Позицiя сто двадцять дистанція триста!

Мiномет знову заревiв. Серiя чорних вибухiв змела лiвий фланг шеренги нападникiв, Коммi зареготав - та в цей час за пагорбом знову забахкало й за мить перша мiна вибухнула просто поряд з позицiєю. Всiх кинуло на землю. Сержантовi запорошило очi, й поки вiн лаявся, Отто й Дізфайндер пiднялись й припали до автоматiв. Обидва стрiляли куцими, влучними чергами, і якби їх пiдтримував мiномет, все б минулося легко й практично безболiсно.

Та мiномет мовчав.

Нарештi вiн вдарив знову - мiна прохурчала зовсiм низько - Дізфайндер аж пригнувся - й вибухнула десь за парком.

— Товстун, ти що здурiв ! - розпачливо загорлав Отто, й лише потiм оглянувся. Мiномет стояв якось не так. Очевидно, осколок вдарив у стойку й чи то зiгнув, а чи й зовсiм перебив її - й ствол дивився чортзна куди. Кемел й Товстун гарячково пiдкопували опорну плиту.

— Поганi справи, Юр ! - вигукнув Отто на короткий запитальний погляд товариша. - Стрiляймо далi.

Знову захурчали ворожi мiни - на цей раз всi вже були напоготовi, й вчасно пригнувся. Осколок дзенькнув по касцi Сержанта, той сторопiло випростався - й тут-таки спiймав кулю, охнув i впав.

Напасники порозумнiшали - залягли й лише пострiлювали, залишивши здобич мiнометникам.

— Юре, ось подивись ! - зненацька вигукнув Отто. - Он там, на лiвому фланзi ! Ота погань з телефоном !

Справдi, на лiвому фланзi серед простих автоматникiв промайнула постасть з якоюсь легкою зброєю, та з ящиком на спинi натомiсть.

— Думаєш, коригувальник ? - Дізфайндер старанно прицiлився, вистрелив. Ворожа куля збила порох поруч iз його скронею. Знову загримів ДШК.

— Попав ? - з налiєю спитав Отто.

— А бiс його зна... Зараз будемо знати.

Наступна серiя лягла досить далеко за бруствером.

— Мабуть, попав, - задоволено пробурчав стрiлець.

Напасники знову заворушились й таким же безладним натовпом кинулась уперед. Автомати Отто й Дiзфайндера запрацювали знову, й знову бахнув мiномет. Мiна пiшла мало не вертикально, Кемел голосно вилаявся, задер голову - й раптом м'яко звалився просто на порожнiй ящик. По спинi його швидко розпливалась кривава пляма.

— Поганi справи, хлопцi ! - Товстун кинувся до бруствера. - З мiномета...

Поруч гримнув вибух - своя ж мiна впала метрiв за сорок, завили осколки.

— ...користi вже не буде. Дайте автомат.

— Он, бiля Сержанта.

Бiллi схопив Коммiвський АКМ, та скористатися ним вже не встиг - черга втрапила йому в обличчя, голова луснула й каска, наповнена уламками черепа й збитим на драглi мозком, упала поруч.

В наступну мить куля розiрвала шию Отто, вiн захрипiв й впустив голову на автомат. Пальцi в останньому зусилля стиснули спусковий гачок, довжелезна - на весь магазин - черга пiшла в небо й зчудованi напасники залягли.

Дізфайндер охнув, оглянувся, схопив за комiр Джоннi, кинув йому на груди автомат Француза й потяг до входу в пiдвал.


— Клятий мотлох, - гарчав вiн через секунду. - Ну що б було вiдтягти трохи вбiк...

Мотлох - покручене залiзяччя, уламки дерева, бетону, якесь ганчiрря - вперто потрапляв саме пiд ноги. Очевидно, на самому початку вiйни, ще до того, як над мiстом пройшли бомбардувальники, тут ховалися мiсцевi жителi й перетворили пiдвал спочатку у сховище, а потiм у справжнiй свинюшник.

Оселя ця мала трохи дивне планування - майже одразу за входом коридор повертав лiворуч, потiм праворуч й лише пiсля цього починався власне пiдвал - з клiтинками комірчин , оберемками труб та кабелiв та вентиляцiйною шахтою. Власне, таке хитре його розташування й стало одним з фактором розмiщення позицiї саме тут. “Кожна нора повинна мати щонайменне два виходи“ - смiявся тодi Коммi... аж бач, згодилося. Хоча й не йому.

Напасники тим часом ще трохи пополивали кулями облишену вже позицiю, спостерiгли, що нiхто їм не вiдповiдає й знахабнiли. Вже повертаючи праворуч, Юр чув їхню голоси, якiсь нерозбiрливi команди, лайку. Потiс пiд бетонним склепiнням прогримiла черга, друга... Дiзфайндер прикiпив до стiни - але далi пострiлiв у прохiд справа поки що не пiшла.

Два повороти надiйно захищали його вiд гранат, однак пастка вiд того кращою не ставала.

Нападники порадились ще - їхнi голоси, трохи спотворенi пiдвальною луною, долинали голосно, але нерозбiрливо, потiм таки кинули гранату - гримнув вибух, зi стелi посипались крихти, а знадвору почувся розпачливий крик й цiлий потiк лайки - очевидно, когось зачепило осколком. Юр зловтiшно посмiхнувся.

Потiм настала тиша.

Дізфайндер насторожився. Що б воно не готували вороги - навряд чи це було б приємним сюрпризом. Вiн посидiв ще трохи, потiм знову вхопив Джоннi-Вибий-Око за комiр й потяг далi, сподiваючись дiстатися вентиляцiйною шахти.

Але не дiстався.

Гримнув вибух - значно потужнiший за гранатний. Цiла брила бетону накрила обох втiкачiв й Юр втратив свiдомiсть.

Надовго, надовго, надовго

Вiн не знав, скiльки часу пролежав без пам'ятi. Розплющивши очi - побачив лише темряву. Намацавши годинника - порiзав пальця об розбите скло. Нашорошивши вуха - почув лише хрипке дихання - власне й Вибий-Ока.

Навпомацки Юр намацав його кишеню. На щастя, запальничка вцiлiла... а втiм, не так вже й на щастя, - подумав він, позмуро оглядаючи невеличку бетонну порожнину, в якiй опинився. Виходу не було. Не було й входу. Й що найпаскуднiше, не було навiть малесенької шпарини, й не коливався тремтливий вогник запальнички. Й означало це не що iнше, як близьку загибель вiд нестачi повiтря.

Юр поспiхом загасив вогника - конкурента в плані кисню; навпомацки знайшов кiлька примiтних брил й спробував розхитати. Звичайно, вони сидiле мертво. Вiн пiдняв автомат й обережно постукав у стелю - вiдлуння було глухе й майже напевне означало, що зверху бетону насипалось ще багато цегли, камiння або просто землi, що в даному випадку означало одне й теж.

Зiтхнувши, Юр клацнув запальничкою ще раз й уважно оглянув завал, шукаючи щось металеве. В iдеалi це могла б бути труба, яка виходила на поверхню, й по якiй можна було б стукати... на жаль, єдина металева дротина, яку вiн знайшов, вiд iдеалу була дуже далеко.

— Оце влип, - пробурмотiв Дізфайндер й безсило вiдкинувся на камiння.

Настала тиша.

Джоннi дихав уривчасто й до свiдомости не приходив.

Десь за пiвгодини Дізфайндер ворухнувся, впевнено простяг руку по аптечку й так само впевнено, хоч i наослiп, витяг з нею ампулку з нашатирем. Розламав. Сунув пiд нiс Вибий-Оковi. Той застогнав, ворухнувся й щось прохрипiв - Дізфайндер поспiхов прибрав ампулку подалi.

— Де... я... - бiльш осмислено прохрипiв Джоннi.

— В пiдвалi бiля нашої колишньої позицiї, - неголосно вiдповiв Юр.

— А ти... хто...

— Дізфайндер.

— А... iншi...

— Загинули.

— Клятий... майор... iдiот...

— Та ще й який, - посмiхнувся Юр. - Втiм, Нахаба Йогонсон не кращий.

— Сподiваюсь... його... теж... - з голосу Джоннi було ясно, що вiн теж посмiхається.

— А чому... тут... темно...

Посмiшка повiльно сповзла з обличчя Дізфайндера.

— А тому, що нас завалило, - безбарвним голосом вiдповiв вiн.

— Запальничка... в мене... в кишенi...

— Уже, - так само безбарвно вiдповiв Юр. - Але до того ж в тебе...

Вiн затнувся.

— Ну... що...

— В тебе вибито очi, - сказав Дізфайндер.

Запала тиша.

— Зовсiм ? - по тривалiй паузi перепитав Вибий-Око.

— Не знаю, - одразу вiдгукнувся Юр. - Але нехай то тебе не турбує. Бо я не бачу виходу з цiєї пастки.

Вiн помовчав.

— Власне кажучи, - додав вiн трохи згодом. - Я для того тебе й розбудив. Може, щось придумаєш ?

Знову стало тихо.

— Пошукай... протяг...

— Уже.

Тиша.

— Пошукай... метал...

— Шукав.

Тиша.

— Граната...

— Замалий обсяг. Нас же й виверне навиворіт вибуховою хвилею.

— Тобi виднiше, - Джоннi Вибий-Око чомусь гранат не любив й розбирався в них слабкувато.

— Тодi ?...

— Тодi грець.

— Тодi пробач, що я тебе розбудив.

Й знову запала мовчанка.

Пройшло ще пiвгодини.

— Що, - зненацька почув Дізфайндер. - Нудно ?

— Нудно, - не погодитись було б дивно.

— То давай побалакаємо...

— Давай, - погодився вiн так само байдуже. - А про що ?

Запала пауза.

— А про жiнок, - зненацька досить бадьоро вiдгукнувся поранений.

— Давай про жiнок, - погодився Дізфайндер.

Знову стало тихо.

— Ну... - вимогливо почулось з того кутка, де лежав Вибий-Око.

— Що - ну ? - не зрозумiв Юр.

— Ну, давай той... про дiвок.

— А... - Дізфайндер знизав плечима. - Починай тодi ти.

— Я ?.. Ну добре... - Вибий-Око захихотiв. - Пам'ятаєш, минулого тижня ми влаштували шведський стiл ?

Звичайно, таке Дизвайндер запам'ятав. Дiвчинi було рокiв сiмнадцять, жити їй дуже хотiлось, вона вже не була дiвкою, але навчитись ще нiчому не навчилась й пiсля того, як вибагливий Француз провiв з нею нiч, вiн лише розчаровано плюнув й кивнув iншим найманцям - забирайте, мовляв.

Дiвча спочатку верещало, як шалене, особливо, коли її прив'язували до великого обiднього столу, потiм стихло й лише зойкало, коли попадався хтось з особливо великим, потiм вже й не зойкало, а потiм Мохаммед Стінгер її перевернув й почалось друге коло...

Дізфайндер посмiхнувся.

Потiм, кажуть, приперся Джон Напалм й розважився iз здобиччю на свiй екзотичний манер - Дізфайндера пересмикнуло, хоч він того вже й не бачив. Чорт, якби Напалм був з ними, то з п'ятидесяти метрiв вiн зi своєю цяцькою змiв би напасникiв безпосередньо в пекло, без пересадки...

Очевидно, Вибий-Око думав так само й тема якось сама по собi вичерпалась.

— А чому тебе називають Дізфайндер ? - раптом поцiкавився Джоннi.

— Тю, - здивувався Юр. - А чому тебе - Вибий-Оком, а Джона, скажiмо, - Напалмом ?

— Бо я i є Вибий-Око, - цiлком логiчно вiдповiв Джоннi. – Приціл на моїй гвинтівці так настроєно. Було. А Джон - вогнеметник.

— Справдi, - Юр знову посмiхнувся. - А Дізфайндер - це... ну, щось, на зразок… ну, начебто той, хто не знайшов.

— Цiкаве прiзвисько, - заохочувально кинув поранений.

— Справдi, цiкаве, - знову посмiхнувся Юр. – Напочатку було Дезфайндер – тобто той, що знайшов смерть. Шукач Смерті. Але відшукати її ніяк не вдавалось й хтось переінакшив на Дізфайндера.

— Цiкаве прiзвисько, - повторив Вибий-Око. - А чи виправдане ?

Шукач Смертi поморщився.

— А бiс його зна... Колись було саме так... а зараз - не знаю. Та бач, здається ми з нею знайшли один одного.

— З ким це - з нею ?

— Ну з ким же ще... - Юр пирхнув. - З ледi в бiлому.

Джоннi здригнувся - це було знати з легкого шереху.

— А ранiше чому ти її шукав ?

Взагалi-то, серед найманцiв така цiкавiсть вважалась поганим тоном. Ну живе собi чоловiк - то й добре, а що вiн там творив ранiше - то його справа. Але тут, за чисницю до смертi... мабуть, зберiгати традицiї не було сенсу.

— Через нещасне кохання, - iронiчно буркнув Дізфайндер.

— А серйозно ?

— Та я серйозно...

Запала тиша - втiм, дуже ненадовго. Її розiгнав дивний звук - сумiш кахикання й шарудiння - Джоннi смiявся.

— Ти чого ? - спохмурнiв Шукач.

— Через тебе... дурню... - не мiг зупинитися Вибий-Око. - Юр Дізфайндер, Юр Розпусник, Юр Червонорукий - хотiв застрелитись через нещасне кохання... Розповiсти кому... так здохнуть же вiд смiху...

Дізфайндер напружився - потiм згадав, що розповiсти нiхто нiкому й нiчого не зможе - й собi посмiхнувся.

— А вона ж що ?

— Нічого… Вийшла заміж й ростить дитину.

— То що ж у вас сталося ?

— Дурницi, - вiдвертiсть найманця явно мала межi. - Кiнець кiнцем просто розiйшлись.

— А чому... - а от цiкавiсть Джоннi явно кордонiв не мала. - А чому ж не застрелився?

Юр знову пирхнув.

— Бо не змiг.

— Злякався ?

Шукач скривився, потiм вилаявся й пробурчав :

— Не змiг.

— А що там могти... - все хихотiв Вибий-Око. - Береш цяцьку й натискаєш...

— Та невже ? - Юр завiвся. - Ну дивись... тобто...

Вiн згадав порожнi цiницi Вибий-Окоа.

— Пробач.

— Та ладно. То що ти хотiв показати ? Може хоч розкажеш ?

— Та нi.

— Чому ж ?

— Не повiриш. Втiм... я здається, знайшов спосiб показати.

Вiн дiстав з кабуру величенький “люгер“, сунув його до рук Вибий-Окоа.

— Перевiр, чи заряджений.

Почулось сухе коротке клацання.

— Заряджений.

— Тодi пильнуй.

Юр взяв пiстолет, й не вiдпускаючи руки Джоннi, пiднiс собi до скронi.

— Егей, хлопче, ти що замислив ? - стривожився той.

Сухо клацнуц курок.

Вибий-Око випустив пiстолет, наче його було розпечено до червоного.

— Дурницi, - невпевнено сказав вiн по паузi. - Учбовий патрон.

Вiн намацав серед цегельної мiшанини зброю, вiдвiв вбiк й знову натис спуск - самостiйно. Гримнув пострiл. У замкнутому примiщеннi вiн здався гучнiшим за пострiл за самохiдної гаубицi.

— Осiчка, - вперто прошепотiв Джоннi.

— Давай ще раз, - знизав плечима Дізфайндер.

Вiн так само приклав його руку до своєї голови - й так само курок лише сухо клацнув.

— Двi осiчки пiдряд ? - з голосу Джоннi можна було вгадати вираз на його фiзiономiї. - Не вiрю.

— Як собi хочеш, - знову стенув плечима Шукач.

— А якщо... в серце ? - а ще Вибий-Око славився казковою впертiстю.

— Не варто, - зупинив його Дізфайндер. – Добре, якщо осічка, а скоріш просто розiрве. Убить не вб'є, але шкiру посiче. А тобi може й пальця вiдiрвати.

— А здалеку ?

— Не влучиш.

— Нiчого собi ! - Вибий-Око явно був ошелешений. Останiй раз Юр бачив Джоннi таким пiсля того, як його конкурент з того боку лiнiї фронту кулею розiрвав йому кашкета з вiдстанi пiвтора кiлометри. - Перевiряв ?

— Кiлька рокiв.

Дізфайндер пирхнув. Вiн мiг би розказати про багато таких перевiрок, а й не менше могли б розповiсти тi, що бачили його в деяких боях. Хтось iз них, власне, й прилiпив йому те дурне прiзвисько.

Джоннi мовчав. Лише за кiлька хвилин вiн, зiбравшись на силi, озвався знову.

— Але... як... чому…

— А бiс його зна ! - зрозумiв його Шукач. - Не знаю.

Аж на останньому словi вiн постерiг, що голоси їхнi стали хрипкi, а дихання - уривчастим й водночас глибоким. Ще через пiвгодини Джоннi не витримав, попросив в напарника гранату, пiдняв її в себе над обличчям й висмикнув кiльце.

Запал глухо стрельнув... i згас. Юр засмiявся й всунув до рук товаришеві “люгер“.

Сам вiн почав корчитись хвилин через десять.

Смерть вiд нестачi повiтря ніколи не була легкою й приємною…


За тисячi кiлометрiв вiд поля невдалого наступу, у великому мiстi, у звичайнiй, нiчим не примiтнiй квартирi, на так само звичаному лiжку лежали двоє - чоловiк i жiнка. Дитина мирно спала в сусiднiй кiмнатi. Годинни тихо цокав, показуючи глупу нiч, з вулицi час вiд часу долинало неголосне, але пронизливе виття тролейбусу або притишений гуркiт трамваю.

Ще звечора жiнка вiдчувала себе неспокiйно, й, щоб заснути, прийняли двi таблетки снодiйного. Але незважаючи на це, сон її був немiцний, снилось щось страшне, вона намагалась когось захистити - але не знала кого i як.

Чоловiк її вже давно звик до того.

Приблизно о четвертiй ночi жiнцi наснилось щось особливо моторошне, вона застогнала, закричала й зненацька прокинулась.

Чоловiк теж пiдскочив й схилився над нею.

— Що з тобою ? - вiн був явно щиро стурбований.

— Нiчого... здається... - жiнку все ще трусило, вона жадiбно хапала ротом повiтря, наче тiльки-но задихалась. - Нiчого, любий. Все нормально.

— Те саме ?

— Те саме… Жінка в білому, яка щось намагається в мене забрати…

— Цi твої нiчнi жахи, - все ще стурбовано правив своє чоловiк. - Може, тобi варто-таки звернутись до лiкаря?

— Нi-нi, не треба, - жiнка зiтхнула. - Я чомусь думаю... що все воно скоро скiнчаться.


09.10.98 - 17.10.98


Знайди свою смерть - 2. Пікнік у невдалому місці


Сонце сідало.

Червоні в західних променях дерева здавались палаючими якомось дивним нерухомим вогнем, червона заграва на півнеба була схожа на багряний каптур ката, така ж сама - тільки набагато менша - заграва з східного боку начебто насміхалась з неї.

А на вузькій лісовій дорозі коїлось неможливе – бронетранспортер намагався втекти від двох вертольотів.

Власне кажучи, й дорога була не зовсім лісовою – великий ліс починався аж кілометрів за сорок, а поки що шлях то петляв поміж болотами й чагарниками, то заглиблювався на кількасот метрів у гаї, та й бронетранспортер не лише тікав, а ще й час від часу огризався скупими куцими чергами.

З самого початку вертольотники припустилися помилки, необережно розстрілявши весь запас HАРС (1) , й тепер лише крутилися навколо втікача, дошкуляючи йому чергами з носових кулеметів. Теоретично калібр 12.7 мм міг прошити деякі місця панциру БТРу – але практично, під зустрічним вогнем трохи більшого калібру (2), по рухомій, верткій, стрибаючій на буграх та ямах машині зробити це виявилось досить важко. Стрілянина HАРСами не минула для втікача безслідно – одне колесо шкутильгало й могло відваллитись кожної миті, ще одне весь час шипіло, виригаючи стиснене повітря – але все те було не смертельно.


Погоня не минулася марно й для переслідувачів. Один з вертольотів замість лівого крила мав лише куций огризок із звисаючим жмутом дротів, другий сяяв величенькою подряпиною вздовж правого боку – але й ті рани були не смертельними.

Погоня тривала.

В БТРі сиділи п'ятеро. Щоправда, четверо з них аж ніяк не могли назвати те “сидінням“ - їх кидало, штовхало, било, теліпало – й просто неймовірним видавалось те, що в таких умовах стрілець взагалі міг кудись попасти – однак, щоб побачити докази, досить було висунути голову. П'ятий член екіпажу так і зробив – й тепер йому вже не було чого висовувати. Великокаліберна куля робить з голови приблизно те, що дбавлива господиня з тарганом на кухні.

Ще одного втікача довелось покинути на місці бою. Це суперечило традиціям, але відповідало вимогам замовника, а оскільки платив замовник, то найманці лише знизали плечима – й колишній колега, прошитий сліпою чергою, залишився просто в багнюці.

Й, нарешті, ще один член екіпажу не вмів тримати в руках зброю, затем ав неперевершений нюх на міни й засідки, а також з легкістю відкушував ворогам голови, коли траплялась нагода, чудово відрізняючи при тому своїх від чужих.

Стрілець знову натиск спуск, кулемет рикнув, хтось із пасажирів зойкнув – велика, та ще й розпечена гільза впала йому просто в руки, інші зареготали – й лише водій, що прикипів до керма, люто вилаявся :

— Ганс, матері твоїй доннерветтер ! Ти що, стріляти розучився ?

— Сам постріляй ! – огризнувся той. – Везеш, як дрова на миловарню.

Порівняння було таким несподіваним, що пассажири знову заіржали, як коні й міцніше ухопились за поручні – машину добряче труснуло.

Черга з Мі-24 вдарила в дах пасажирського відсіку, лунко відстукала щось своєї морзянкою, й згала десь за лівим бортом.

— Гей, всі цілі ? – перекриваючи рев двигуна, загоралв водій.

— Всі, всі ! – почулось з кузова через секунду. – А от штани декому доведеться міняти !

Відсік знову вибухнув дружним реготом, а в наступну мить знову гримнула черга КПВТ й знову гільза впала комусь на голову.

Темніло.

Метою втікачів були кордон і великий ліс, в якому ще за часів другої світової переховувались цілі партизанські армії. Ще однією ціллю було дістатись того лісу до темряви, живими, й по можливості – неушкодженими. Вертольотники, очевидно, здогадувались, що мають на думці втікачі, й, відповідно, намагались тому перешкодити.

— Ставлю свою пайку, що кілометрів за сто звідси вже злітає пара штурмовиків ! – прокричав з свого місця пасажир.

— Тіпун тобі на геніталії ! – відразу ж відповів другий. – Вони ж нас на макарони поріжуть !

Справді, щонаймена авіаційна гармата з легкістю зробила б панциру БТРа друшляка, а найпримітивніший, застарілий ПТКР Протитанкова керована ракета – консервну бляшанку. З консервами.

— А Ганс тоді нащо ? – весело вигукнув перший. – Чув, Калібр ? В Су-25 попадеш ?

— Хіба що на стоянці ! –докинув другий.

Чоловіки засміялись так, що водій мало не випустив з рук кермо. Машина хвицьнула задом, як норовиста корова, хтось з розмаху заїхав лобом у стіну, стрілець мало не випав з крісла, десь під ногами заскавучав пес – але виявилось, що то все на краще – несподівана черга з вертольоту пройшла по лівому борту.

Hасправді ніхто й не подумав би насміхатися з Ганса Калібру серйозно. Колись, добряче напившись, він заклався з одним з насмішників на те, що пострілом з американського М82А2 із двадцяти метрів зніме рикошетом фуражку з самого себе. Після тої події на маківці в нього залишилась характерна обпалена смуга, другий учасник парі тиждень ходив з величезним синцем під оком – але талант Ганса до всього, що мало калібр більше за дев'ять міліметрів більше ніхто не ставив під сумнів.

За кермом машини сидів Моше Гонщик. Призвісько своє він заробив після того, як наздогнав своїм “Меркавою Танк. Стоїть на озброєнні Ізраїлю.“ джип з чотирма арабами й роздушив гусеницями всю компанію. Гонки відбувались спочатку по пустелі, потім по більші пересіченій місцевості, а скінчились відсидкою й звільенням з лав регулярної армії. До головного аргументу Моше “Так це ж араби !“ судді чомусь не прислухались.

Hайціннішим пасажиром була середніх розмірів металева коробка з написом “ВХ“. Як пояснив замовник :

— Кожен елемент комплексу має відповідний шифр. Hаприклад, у коробці з написом “ВК“ живе система контролю, в шафці “ВТ“ – аппаратура тренування, у “ВH“ – система наведення. А у шафці “ВХ“…

— Херня всяка ! – припустив Шалений Біллі..

— Правильно, пане е-е-е.. Біллі, - посміхнувся замовник. – Інша аппаратура. От вона й цікавить мена найбільше…

Шалений Білл й був в тим шостим, що залишився на полі бою. Замовник особливо наголосив на тому, щоб у випадку загибелі когось з учасників …е-е-е …експедиції, тіло залишилось.

Третій член екіпажу – Піт Сапер - відзначався фанатичною любов'ю до всяких розумних мін – реагуючих на натиск, розрив дротика, смикання за тросика, тепло, світло, шум, вібрацію, запах – щоправда, дехто вважав що з приводу запаху це вже він прибріхуав, але що знаходити міни за запахом він вмів, то це точно. Жартували, що Піт навчивсятому від свого пса – й на диво, ображзався не Піт, а Сапер, але обмежувався розлюченими гавкотом і гарчанням.

Четвертий – Юр Дізфайндер – також мав певну особливість, з-за якої дехто йому люто зазадрив, дехто просто не вірив, а дехто вважав його мало не новим мессією Сатани й намагався знищити – щоправда, таких було небагато й, найголовніше, намагання їхні тривали дуже недовго.

Дізфайндера не брали кулі.

Тобто його цілком можна було поранити, в певних місцях шкіра його була добряче пошматована – але жоден із справді небезпечних ударів не підбирався до життєво важливих органів й на півметра. Коли в нього стріляли впритул – траплялись осічки. З десяти метрів мазали найдосвідченіші снайпери. Осколки гранат не раз рвали на голові його капелюх, а одного разу авіабомба мало на розбила йому голову – але, звичайно, вона не вибухнула. Юр підсміювався, але час від часу щось на нього находило, він рвався у найгарячіші місця – й виходив таким же неушкодженим. Або майже неушкодженим.

П'ятий – Френк Гілберт Машинган – непогано стріляв з усього, що вміло само перезаряджатись. Особливо полюбляв він іграшки калібру дев'ять міліметрів з коротким стволом – “Узі“, “Скорпіон“ та інші цяцьки. Така вузька спеціалізація наклала відбиток й на його стиль роботи – майже всі свої операції Френк планував за одним чохом – “заскочити, натиснути гачка, поводити двома стволами на всі боки – й тікати“. Час від часу йому попадався розумник, що встигав вихопити пістолета – й тому Машинган не любив біганину й холодні вогкі ночі – давалися взнаки прострелені легені.

Шостий… втім, як вже було зазначено, відзначався нахабством й цікавістю. Що саме спонукало його висунути голову в люк – так і залишилось невідомим.

Ось таким чином доля кожного члена команди зросла до однієї шостої до однієї четвертої, віддалений ракетний компелкс позбувся наряду й ящика з якоюсь секретною апаратурою, БТР опинився в лісі, а вертольоти в повітрі.


Ще одна черга вдарила в панцир, на цей раз – просто в башту, та так, що Гансові мало не відбило пальці.

— До біса. Гонщик ! Ти можеш хоч трохи попетляти, розстрілюють же, як на полігоні !

Звичайно, докори були абсолютно даремними – Моше й так робив, все, що міг – але він вилаявся теж, й крутонув руля ліворуч.

Якщо доти людей у відсіку трясло, то зараз почало кидати, як у бетономішальці. Швидкість впала. Вертольти з розгону проскочили над транспортером, Ганс із зловісною посмішкою крутонув башту, й незважаючи на стрибки важкої машини, дав кілька черг.

— Влучив ! – зраділо загорлав Гонщик, визираючи крізь свій люк. – Влучив, бабцю його в тухес фак ! Молодець, Гансику , дави й другого підораста !

Підбитий вертоліт задимів, круто пішов вгору–ліворуч, потім розвернувся й якось ривками сховався за найближчим пагорбом. Другий так само рвучко набрав висоту, й пішов назирці за втікачем, очевидно не збираючись більше атакувати самому.

— Вирішили штурмовика дочекатися, гади ! – прогарчав Машинган. – Що б було взяти “Стінгера“.

— Ти про Мохаммеда ? – засмівся Дізфайндер.

— Я про ракету ! – злісно огризнувся Френк. – Hа біса мені той Мохаммед, з “Стінгером“ я й сам упораюсь !

Моше знову вискочив на дорогу й понісся ще швидше. Час від часу просто посеред шляху траплялись калюжі, ба навіть цілі ставки брудної болотяної води, й тоді БТР здавався схожим на торпедний катер.

Тим часом сонце зовсім сховалося за лісом, на дорогу якось несподівано впали сутінки, а от вертоліт, навпака – мало не сяяв у червоних променях.

— Гарно, га ! – Юр приник до бійниці й штовхнув товариша ліктем під бік.

— А ще б краще було, якби він горів ! – непримирено рикнув американець.

— Й падав ! – докинув з башти Калібр.

Вони зареготали так, що Моше мало не зупинив машину, щоб поцікавитись.

Ще за півгодини почався, нарешті, й справжній ліс. Великі дерева заступили небо, стало зовсім темно, Моше зменшив швидкість й насунув на лоба шолом нічного бачення. Рев двигуна стих, й раптом з темного неба почулись одночасно розчарований гуркіт обдуреного вертольота й не менш розчаровані свист та виття турбін штурмовиків.

Ганс висунувся з башти й підніс до неба руку з традиційно відстовбурченим середнім пальцем.


Ще за півгодини БТР зовсім з'їхав з дороги, деякий час Моше вів його напролом через куші та чагарі, об'їжджаючи завали та орієнтуючись по кишеньковому GPS'у, нарешты зупинився на березі величенького лісового озера й заглушив дизель.

— Все, вилазьте ! – весело кинув він у темряво відсіку. – Hа сьогодні – приїхали.

Крекчучи й розминуючи затерплі ноги, з заднього люку випали Дізфайндер, Машинган та обидва Сапери; лаючись, походили кругами по галявині, прислухались до неба – звідти не долинало вже анічогісінько, знизали плечима й одночасно заусміхались. Справу було майже зроблено. Залишалось лише дочекатись замовника, а тим часом – Ганс підморгнув, заліз кудись у теплі ще нутрощі транспортера й витяг - чоловіки очам своїм не повірили – ящик з пузатими пляшками.

— Здуріть можна, - ошелешено зауважив Френк. – Hу, де ти їх заховав, я ще здогадуюсь. А от де роздобув…

— Вивчати треба потенційного супротивника ! – засміявся той у відповідь. – Щоб у вояк Радянській Армії, хай навіть й колишніх, та не завалялось десятка ящиків вина або горілки ! Та хіба таке може бути, га, Юр !

— Hе може, - авторитетно заявив експерт по колишній Радянській Армії. – А я, от бач, не додумався.

— Так, так, втратив ділову хватку, - продовжив, весело посміхаючись, Гонщик. – Пора вже й на пенсію, або на побачення з Білою Леді…

— Тіпун тобі на геніталії ! - одночасно замахали руками всі найманці. - Щоб ти так танки водив, як патякаєш !

Зе за десять хвилин солдати пополивали розігріті борти транспортера водою з озера – навряд чи поблизу були вертольоти з теплопеленгаторами, але як сказав Лис Маккой – “краще перебоятись, аніж недобоятись“, Калібр постріляв в різні боки жмутами діполів – знову ж таки, про всяк випадок, й кожне друге дерево видалось би потенційним радарникам бронетранспортером; Піт трохи прогулвся кругом галявини й попередив, що виходити за її межі тепер небезпечно, а підкрадатись ще небезпечніше, хіба що танковим тралом; Сапер-пес підкріпив його заяву веселими помахами хвоста; під прикриттям того ж металевого борту розвели невелике багаття й розігріли консерви. А там уже й настав час братись за ящика.

Вино виявилось на диво непоганим – очевидно, загиблі офіцери з розгромленого ракетного комплексу приберігали його не для себе, а для перевіряючих, свіже повітря, непогана закусь із розігрітих консерві, геть зняли напруженність після зухвалого нападу; хлопці випили ще, язики розв'язалсь й за годину вже Калібр з Гонщиком горлали поперемінно то “Дойче зольдатен“, то “Лише тоді ми зможеим все пройти“, Дізфайндер поліз купатися й з гучними вилясками пірнав посеред озера, а Сапер з Машинганом завели традиційну й нескінчену суперечку про недоліки й переваги калібру дев'ять міліметрів над калібром п'ять-сорок-п'ять.

Й раптом запала тиша.

Пес навіть не гавкнув.

З досвіду – й власного, й бачегоно, й просто чужого – Дізфайндер знав, що така раптова зміна подій майже завжди означає одне й теж – несподівно з'явився хтось з автоматом.

Обережно – дуже обережно – він підвів голову з води, зробив невеликого круга понад берегом, виплив подалі від багаття й лише тоді е обережніше – якщо тільки можливо було зробити щось ще обережніше – виглянув з-за стовбура.

Біля багаття стояв хтось з автоматом.

Щоправда, автомат той хтось мав трохи незвичний – Юр, маючи певний досвід, мав також і певність, що з першого погляду пізнаю хоч приблизно будь-яку сучасну зброю – але, як виявилось помилився. Ще дивніший вигляд мав і хазяїн зброї – старенький, підтоптаний вже дідок, явно кілька днів неголений, в темно-зеленій, а чи то сіруватій кожушині, в кашкеті незрозумілої форми… й аж тоді Дізфайндер зазначив собі, що автомат той тримає націленим в землю.

Ось це якраз і було найнезрозумілішим.

— Діду, а ти хто такий ? – по деякій паузі запитав Сапер. Яким би п'яним він не був, але “Скорпіон“ його дивився ділові просто в очі.

— Та я тут, хлопці, воював колись, - трохи розгублено почав стариган. – Прогулювався оце. Коли, почув – наливають…

Всі раптово вибухнули реготом, навіть Дізфайндер у своїй схованці не стримався від посмішки – такою несподіваною була відповідь.

— А як ти міни пройшов ? – все ще підозріло прискіпнувся Піт.

— Які міни ? – простодушно здивувався дідок.

Відповіддю йому був ще один вибух реготу.

— То я ж кажу, хлоці ! – вже спокійніше гнув своє гість. – Я йду, чую – тут наливають, а в мене теж якраз сулія завалялась…

Через півгодини дідок вже весело розповідав, як вони, піймають, бувало клятого окупанта, й…

Втім, Дізфайндера більш зацікавив його автомат – дідок довірливо віддав йому “потримати“ зброю. Цяцьку було виштамповано з аркушу сталі, магазин – теж, загалом вся конструкція справляла враження досить дотепної, технологічної – але не дуже надійної.

— Що, синку, не впізнаєш ? – помітив його намагання гість. – Це ж ППС.

— Чоррррт ! – Юр аж ляснув себе по лобі. – Як же це я забув ! Хоча й не дивно, така реліквія… Де ти його взяв, діду ?

— Хе ! Трофей, звичайно, - гордовито кинув дідок. – Щоправда, тільки те в ньому й добре. А зброя така собі. Кучності ніякої, піску боїться… Я б уже й поміняв на щось, але ж звик. Хоча на “Шмайсера“ махнув би. Hе завалялось у вас, хлопці, “Шмайсера“ ?

Френк та Моше лише перезирнулись, Ганс посміхнувся, а Юр похитав головою. “Шмайсери“ також траплялись дедалі рідше.

— А що тут у вас, хлопці, наливають ? – раптом почулося збоку.

Всі рвучко оглянулись – до багаття підходив ще один чоловік, теж похилого віку – але в довгій шинелі. З плеча його, звичайно ж звисала така ж довга гвинтівка.

— Сапер ! Сапер, хай тобі чорт ! – трохи істерично загорлав Гонщик.- Ти певен, що поставив хоч одну міну ?

— Яку міну ? – наївно поцікавився новий прибулець. – А я от вам закусі приніс…

Гість струснув на землю свіжопідстреленого зайця. Сапер, ані разу не гавкнувши, на животі підповз до скривавленої дичини й пустив слину.

Сільская самогонка під смаженого зайця пішла добре - так добре, що за півгодини колишні вороги – а виявилось, що несподівані гості воювали якраз один проти одного – вже обіймались, клялися стріляти тільки в “кляту німчуру“, а один до одного розмовляти лише на білоруській – щоб нікому не було образливо.

Ще за півгодини на галявину вийшов високий худий дядько в сірому мундирі. Hа шиї його туліпався славнозвісний “шмайсер“ – в дідка, що прийшов першим, аж очі загорілися. Волосся третього гостя виблискували білявиною навіть в напівтемряві, а очі нагадували бліді блакитні гудзики.

— Сапер ! – мало не заплакав Машинган. – Де твої міни ? Ти їх що – догори ногами закопав ?

Таку несправедливу оцінку його професійних таланів піт не стерпів.

— Догори ногами ?! – загоралв він. – Я тебе самого зараз догори ногами закопаю ! Ось, подивись ! Ти, хлопче, де пройшов ?

Hімець з вельми зацікавленим виразом на обличчі махнув рукою у бік зручного проходу поміж двома ялинами - справді, там, метрів за тридцять від усієї компанії, проходила ледь помітна стежка. Дізфайндер здивувався – вдень він чомусь нічого схожого там не помітив.

— Ось, бачив ! Ось, поміж двох дерев ! А тепер дивись !

Сапер сховався за корпус БТР'у, ухопив замашну палицю, й пожбурив її точнісінько у прохід. Вже здогадуючись, що станеться, Машинган кинувся на землю, Дізфайндер зареготав, як навіжений, а досвідчений пес миттю десь зник.

Справді, як тільки палиця влетіла в прохід, блиснув спалах, й з обох дерев рясним дощем посипались глиця й уламки гілок.

— Сапер, принеси !

Пес, замахавши хвостом так, наче уявив себе гелікоптером, кинувся вперед, й за кілька секунд повернувся з поневіченою осколками палицею.

— Аг-га, - німець зняв каску й енергійно пощухав потилицю.

— Ого, - тільки й видушив з себе солдат з трьохлінійкою.

— Hічого собі, - з повагою пробурчав дідок з ППСом.

— Оце бачив ?! – все ще розлючено гарчав Піт. – Оце що – догори ногами ?!

— Ладно, ладно, - примирливо замахав руками Френк. – Добре. Що там у тебе, хлопче ? мабуть, шнапс ? Hу наливай…

Ще за деякий час Ганс й новоприбулий реготали, слухаючи розповідь Моше про його історичну гонку із арабським джипом, потім виявилось що гість – теж танкіст, й на своєму P-II пройшов наскрізь всю Чехословаччину, Польщу, й не раз чавив гусеницями циганські табори й санітарні фургони. Ще по кількох ковтках вони разом з російським солдатом заспівали “Броня крєпка…“, коли пес знову зірвався з місця й за хвилину, радісно повискуючи, притяг за полу якоїсь довгої одежини ще одного німця – теж у шинелі, але з високою каскою із шпичаком.

— Сапер… - простогнав Машинган. – Де твої…

Він не договорив, махнув рукою, й мовчки простяг пляшку новому гостеві.

Ще за пару годин компанія поповнилась французом з величезним мушкетом – Ганс аж за голову вхопився, коли проміряв великим пальцем його калібр; русином у чудернацькому кожушку – ніхто так і не зрозумів, коли й за кого той воював; розфуференим польским шляхтичем – він прийшов вже п'яним, як чіп, підтримуючи такого ж п'янючого козака-запорожця; наступним на гялявину викотився невеличкий кругленький й кругловидий монгол – смерліло від нього, як від коня, тому спочатку гостя вкинули в озеро, а потім на руках витягли й щоб бува не образився, змішали коктейль з усіх наявних напоїв; потім приперся ще один німець – в панцирі й глухому залізному шоломі, а розпитавши трохи про вогнепальну зброю – довго крутив головою й бурмотів “гут, гут“, далі в Дізфайндера почало трохи розпливатись в очах, й коли він побачив чоловіка в шкіряному одязі з неприродно витягнутою головою, то зміг лише радісно простягти палець й загорлати :

— А я тебе знаю ! Ти сармат ! А голова в тебе витягнута, бо її змалку оперезали металевим браслетом.

— Правильно ! – засміявся гість. – А от навіщо це – не знаєш !

— З-знаю ! – впевнено продовжив Юр. – Щоб… ну… для… а, бо віра в вас така була !

— А от і ні ! – гість вже відверто реготав. – Просто, щоб шоломи краще трималися !

Якщо досі в таборі були просто пиятика й бенкет, то тепер почалися справжні розгардіяш і гармидер, Моше розповідав сарматові, що їхній народ ще не з'явився, але ось-ось з'явиться й всім бубни дасть, той початку не розумів, потім згалдав, що недавно хтось зібрав банду й дав драла звідкись… чи то з Вавілону, а чи й з самого Єгипту; шляхтич із запорожцем клялися об'єднатись й вибити клятих москалів спочатку з Європи, а потім взагалі скинути в Індійський океан; радянський солдат знайшов земляка з бердишем та піщаллю й підбивав його забити член на тих шведів й зайнятися внутрішніми ворогами – он вони, гади сидять ! – але не зараз, а завтра, а зараз краще ще випити ! Русин про щось сперечався з Машинганом, Сапер-пес під проводом Сапера-людини, показував різні фокуси, а половець сміявся й казав, що це дурниці, а коні в них ще й не таке витівають, а от Дізфайндер чомусь засумував й відійшов трохи вбік по природній після добрячої пиятикаи потребі.

І завмер.

Дивна фігура, тендітна жіноча постать у білому стояла за деревом й вдивлялась у нього глибокими, темними – й водночас променіючими очима.

Цілком машинально він підніс автомат.

— Hе стріляй ! – зойкнула дівчина. – Я не зроблю вам нічого поганого !

Юр посміхнувся – хотів би він бачити того, хто зможе зробити такій компанції щось погане, але автомата не опустив.

— Т-ти хто ? – хоч він і намагався додати в голос металевих ноток, але в результаті вийшловсе одно щось безпечно-поблажливе.

— Я… я колись була тут. А зараз ось вирішила прогулятись, - дівчина вийшла з-за куща. Одяг її, здавалось,мінився в місячному сяйві й Юр аж здивувався, що не помітив того раніше.

Відповідь була стандартною. Дізфайндер махнув рукою, відхилив зброю вбік й галантно посміхнувся.

— Hу тоді прошу до нас у гості ! Обіцяю не ображати самому й не давати нікому в образу.

Дівчина довірливо простяглу йому руку – й Юр аж здригнувся, від доторку тіїє маленкьї ніжної долоньки.

— А… - хотіла вона щось запитати, та солдат лише посміхнувся й не дав їй навіть розтулити рота.

— Hічого-нічого ! Там всі свої ! От тільки… - він знов посміхнувся. Терміни вони вживають спеціальні… професійні… так що краще не слухай, а якщо почуєш – не перепитуй.

Дівчина приснула в долоню, засоромилась й легенькою ходою рушила за ним.

— Мать його так… - не витримав хтось, коли Юр із своєю здобиччю показався в світлі багаття. – Та це ж…

— Це – моя гостя ! – твердо відповів Дізфайндер, легенко похитуючи при тому АКМС. – Прошу любити й не ображати !

Hа мить запала тиша.

— Та ну що ти ! – по \чулось по паузі звідусіль. – Та які образи ! Та хіба ж можна ! Та таку жіночку ! Та ніколи в світі !

Й справді – дивна річ ! - п'яний чоловічий розгардіяш стих, й солдати різних часів і народів почали вести себе тепло й гречно - як давні приятелі, виголошували тости, закидали гостю компліментами – дівчина при тому вельми чарівно шарілася, і так тривало, аж поки небо над східним краєм галявини не почало так саме легко й несміливо сіріти.

— Юре, ти не хочеш прогулятися ? – ледь чутним шепотом сказала зненацька дівчина. Очі її блищали – чи то від вина, а чи то з іншої причини, щічки трохи почервоніли, й взагалі – вигляд вона мала такий, що будь-який нормальний чоловік миттю зірвався б з місця й побіг би за нею на край світу, або й за край.


Вони відійшли недалеко й зрозуміли один одного без слів, й тепла м'яка глиця стала лієком для їх кохання, спів солов'я – весільним маршем, а зоряне небо з іскорками падучих зірок – святковим салютом. Дівчина була водночас соромливою – і гарячою, гнучкість її асоціювалась з тростинкою, а обійми - із змією. В нестямі кохання вони прокусили собі губи й пили кров, й віддавали один одному все – і брали все, й тривало так вічність…

Але скінчилось.

— Дивно, - дівчина сгорнулась клубочком на широких грудях Дізфайндера. – Я прйишла по тебе – й раптом пішла з тобою… Я рада, що побачила тебе – й водночас…

Вона раптом змовкла й лише щільніше присталась до коханця.

— Що – водночас, дівчинко моя ? – прошепотів Юр.- Про що ти шкодуєш ?

— Та ні, ні. Hічого ! – з усього було видно, що настрій жінки раптово змінився. – Все гаразд. Просто…. Є хтось сильніший за мене, й ти належиш йому !

Юр мовчки знизав плечима. Зрозуміти жіночу логіку часто важко було й на тверезу голову.

— …Чи їй. До біса ! Пішли в табір !

Ще раз знизавши плечима, солдат легко підняв на руки жінку в білому й рушив назад.

Hа десятому кроці позаду нього піднялась темна фігура й змахнула прикладом. Почувся зойк, а потім глухий удар.

Хихотячи, Френк Машинган простяг руки назустріч дівчині.

— Дурню, - спокійно сказала та.- Hу що ж, пішли , якщо хочеш…


Перше, що зробив Дізфайндер, насилу продерши очі – це намацав свій улюблений АКМС, друге – обвів поглядом галявину в пошуках невипитої або нерозбитої пляшки, бажано з пивом. Перше вдалося відносно легко, друге виявилось абсолютно нереальним, й, важко зітхнувши, Юр поповз до озера. Hахилятись до води сил не було, тож він, як був, у одязі, перехилився з похилого стовбура, що стояв над водою й шувбоснув.

Чи то від сплеску, а чи й сам по собі, прокинувся Піт. Пес сидів поруч й очевидно, вагався – чи то, користаючись моментом, полизькати хазяїна, чи відвернутись – бо пахло від нього не зовсім приємно.

— Юр, це ти ? – слабким голосом поцікавився Сапер.

— Hу а хто ж ! – пробулькало з озера.

Полегшено зітхнувши, Сапер обережно встав, по дорозі штовхув ногою Ганса, що розлігся якраз впоперек згаслого багаття, й повільно поплентався до озера.

— О майн готт… - прошелестів Калібр – однак одразу намацуючи приклад своєї гвинтівки. – Бідна моя голівонька…

Кінцем ствола він потицяв Моше – той лежав дуже вдало – перехилившись через повалений стовбур, й тому спокійнісінько міг блювати хоч цілу ніч, навіть не прокидаючись.

— А де Машинган ? – незвичним рипучим голосом поцікаквився Гонщик, трохи прочумавшись.

Всі перезирнулись й одночасно вхопились за автомати.

— Юр ! – напруженим голосом поцікавився Сапер. – Ти знаєш, що в тебе голова ззаду розбита ?

— Та невже ? – Дізфайндер скорчив чудернацьку гримасу. – А я ще думаю, чого ж воно…

Він урвав сам себе, обвів поглядом всіх й знизав плечима.

— Звичайно, не пам'ятаю !

— Hу що ж, ходімо, подивимось, - зітхнув Сапер.

За звичним вже розкладом Ганс шмигнув у БТР й одразу розвернув башту у бік лісу. Інші найманці, розсередившись й пригинаючись, розійшлись метрів на тридцять.

— Сапер, - неголосно сказав Піт.

Пес миттю опинився поруч. Як і люди, рухався він швидко й нечутно, а уха тримав нашорошеними на будь-який підозрілий шерех.

— Машинган ! – так само спокійно промовив Піт.

Пес чмихнув, схилив носа, пробіг півсотні метрів в один бік, впевнено обминув місце, де мала бути вчорашня міна, сів на глицю й зтиха чутно провив щось коротке й тужливе.

Так само обережно пройшов у той бік Сапер,почухав потилицю й вже розслаблено опустив автомат.

— Все гаразд, хлопці. Він сам нарвався.

Hа обличчі посіченого осколками Френка застиг вираз безмежного здивування.

Й епітафії він удостоївся дуже короткої, хоч і енергійної :

— Тьху !

— Гей, хлопці ! А подивиться ! – ще за хвилину присвиснув Калібр.

Від близького вибуху земля осіла й відкрила давню замасковану криївку. З-під зотлілих деревин виглядав струхлявілий, аж зелений, скелет з іржавим ППСом на шиї.

— Hічого собі, - тільки й видушив з себе Гонщик. Всі інші промовчали.


Ще за півгодини над галявиною повис невеликий вертольотик з виблискуючою кабінкою. Ствол КПВТ здавався прив'язаним до нього незримою ниткою. Hа середину галявини вийшов Дізфайндер й помахав рукою. Вертоліт опустився. Hевисокий, але міцний чоловічок вискочив з нього на травву, мовчки потис руки всім присутнім – КПВТ тепер коливався, вказуючи то на груди замовника, то на кабінку з мовчазним пілотом. Чоловічок запитально поглянув на БТР, Юр так само мовчки кивнув – Моше та Сапер витягли з заднього люка металевий ящик й понесли до гелікоптера. Гість так само кивнув в бік пілота – на траву вилетів світлий металевий кейс для секретних документів. Замовник підняв його, розкрив й демонстративно поклав перед найманцем.

Все зійшлось.

— Цікаво, на біса йому взагалі той мотлох ? – розважливо протяг Калібр вже після відльоту. – Станція ж застаріла ще тоді, коли ми же у війну гралися.

— А біс його зна, - байдуже стенув плечима Моше. – Платять – і добре.

— Чорт його зна, - так само байдуже озвався Дізфайндер.- Скоріш за все, не ящик той був йому потрібен, а казус беллі.

— Кого з ким ? – ліниво поцікавився Піт, чухаючи пса за вухами.

— А біс його зна, - стенув плечима Калібр. – Може, нашим.

— А може й нашим, - з таким самим виразом відповів Юр. – Hу що – до наступного контракту ?..


Hаостанок він попросив приятелів не дуже розпатякувати про те, що сталося на галявині. Але чи то хтось не витримав, чи просто хтось прибрехав – але так чи інакше, але до числених історій та побрехеньок, що супроводжували військову кар'єру Дізфайндера, додалася ще одна.

— А, - казали, коли про нього заходила мова. – Це, здається, той, що із Смертю переспав?


1. Hекеровані авіаційні ракетні снаряди.ів

2. Hа БТР-70 встановлено кулемет КПВТ калібру 14.5 мм


23.01.99-30.01.99


Знайди свою смерть - 3. Нагорода за все


Стрiлялина вщухла. З боку переможцiв повiльно - надзвичайно

повiльно - пiднiмались плямисто-зеленi люди, сторожко поводили

кругом себе автоматами й час вiд часу не витримували - давали

коротку контрольну чергу в потилицю пiдозрiлого трупа.

Бiльшiсть з них нiяк на це не реагували, але деякi смикались.

Солдати - а їх залишилось чоловiк двадцять, не бiльше -

просувались вперед, повiльно й мовчки, неначе косарi на

луговинi, коли вранiшнiй запал вже скiнчився, на жарти й

примовки сил вже нема, а попереду ще багато, багато, дуже багато

роботи.

Один з “трупiв“ раптом зiрвався на рiвнi ноги, щось вереснув

й кинувся навтьоки, петляючи, як сполоханий заєць. Позаду

гримнули реготом й автматними чергами. Чи то зi смiху, чи з

несподiванки нiхто не влучив, втiкач рвонув ще швидше - де й

резерви взялися, але позаду лупнув ще один пострiл - короткий й

самотнiй, чоловiк болiсно зойкнув, змахнув руками й

перекидаючись, прокотився ще кiлька крокiв.

— Ти диви - навiть мертвий тiкає ! - прокомментував хтось, й

найманцi знову зареготали.

Тiльки пiсля цiєї пригоди дула їхнiх автоматiв трохи

опустились.

Подальший наступ пройшов тихо й без всяких випадковостей -

боягузiв бiльш не траплялось, поодинокi пораненi отримали по

черзi - хто в потилицю, хто просто в обличчя; кулемет, що так

влучно бив з вершка пагорба, розвернули в бiк мiста й зопалу

навiть дали пару довгих неприцiльних черг...

Й на сьогоднi вiйна скiнчилась.

Ще одна вiйна почалась за вечерею - нахабний майор спробував

поставити пiд сумнiв слова одного з снайперiв, той спчатку

щось доводив й називав свiдкив, потiм почав пропонувати майоровi

разом пройтись по бойовищу, повiрiзати кулi з трупiв й

порахувати - якщо, звичайно, пан майор вмiє рахувати до ста, тут

уже образився й майор, й почав горлати, що вiд того снайпера

взагалi сьогоднi користi не було, за снайпера пiдписалися iншi

найманцi, а за майора - кадровi патрiоти, справа мало не дiйшла

до автоматiв, аж нагодився полковник, щось неголосно сказав

пiдлеглому, той так само неголосно щось пробурчав й погодився з

тим, що на рахунок снайпера сьогоднi впаде рiвно три тисячi

двiстi доларiв... якщо вiн доживе до розрахунку.

Останнє було явно зайвим. Тут уже загули всi найманiцi

одразу, майор скорчив пику ще бридкiшу, нiж мав, плюнув й сказав

що вiн невдало пожартував. Найманцi, вiдiйшли вбiк, порадились й

вирiшила частiше “поглядати“ одна на одного.

Ще трохи пiзнiше, однак, майор сам пiдiйшов до їхнього

багаття, принiс ппротигазну сумку з пiвдюжиною пляшок, церемонно

вибачився, звернувши все на бойову гарячку й перший ковток

зробив за славного хлопця з СВТ.

Конфлiкт було вичерпано.

Юр Дiзфайндер мав велику пiдозру, що майор пiдiйшов не просто

так, а пiсля великої накачки вiд полковника, але лише похитав

головою й ще раз припав до пляшки.

“Справа кожного - його особиста справа“.

Десь опiвночi бiля одного з солдатських багать почулись

крики, матюки й, нарештi, двi довжелезнi п'янi черги - майор

скочив на ноги, вилаявся, й побiг розбиратись. Горiлка ще

залишилось, тож найманцi лише перезирнулись й дружно знизали

плечима.

“Справа кожного...“

Ще за пiвгодини хтось обiзвав М15А пукавкою, власник

гвинтiвки образився й вiддячив тим, що назвав Калашникова

“педiком“, це чомусь зачепило не Майка Москаля, а Фрiца Маузера,

та так, що Кєп Тайсон змушений був рикнути й пообiцяти

пристрелити обох. Обiцянка подiяла.

Явно щоб уникнути наступного конфлiкту, Тайсон кинув майже

повну пляшку Виллi Брехловi - Вiллi, однак, страшенно ображався,

коли його так називали, й наполягав, що офiцiйне його прiзвисько

— Гомер; той вiдркрив було рота, потiм зненацька почухав

потилицю й кивнув Дiзфайндеру. Юр здивовано пiдняв брови:

— Якого бiса...

але Брехло-Гомер пiдморгнув й видав :

— Тому, що я збирався розповiсти, хлопцi, все одно нiхто не

повiрить...

Всi засмiялись, а Вiллi зробив вигляд, що ображається.

— ...й не тому, що це розповiм я, а тому, що... ну... давайте

кразе зробимо так - я оповiдатиму, а Дезфайндер буде перебивати,

якшо я... - вiн затнувся. - помилятимусь.

Смiх вчух, але посмiшки з обличчь солдатiв не зникли.

— Згоднi ?

Всi закивали, Юр хвилинку повагався, знизав плечима й теж

кивнув.


— Отже, починалась вся ця iсторiя так само, як i всi iншi, -

Гомер хильнув з пляшки останнiй раз, з жалем поглянув крiзь неї

на вогнище й безтурботно пожбурив позад себе. З темряви почувся

глухий удар, зойк, а рiвно через чотири секунди - полегшене

зiтхання й цiлий потiк таких виразiв, що навiть бувальцi

нашорошили вуха.

За секунду за темряви вийшов майор. З-пiд мiцно насунутого на

лоба кепi визирав свiжий напiвкруглий синець.

— Чи ви не подурiли, бува... - почав вiн, та хтось всунув

йому в руки пляшку, посунувся, даючи мiсце бiля багаття й офiцер

заткнувся.

— Отже, пiсля “Шторму в пляшцi“, коли ми славно надерли

зади американцям вкупi з росiянами, пропили гонорари й вже з

тиждень маялись без роботи, до декого з нас, - Гомер хитро

поглянув на незворушного Дезфайндера. - Завiтав у гостi один

вельми шановний з вигляду джентельмен...


“Джентельмен“ справдi мав вельми шановний вигляд - й водночас

якийсь... “не такий“. Юр й на тверезу голову не змiг би

визначити, що в нiм було не так - а що вже зараз, пiсля

двотижневої пиятики... Добре було й те, що вiн взагалi

розрiзняв, що перед ним джентельмен.

— пропозицiю... - промову гостя вiн теж сприймав по

частинах. - досить безпечно... ризик... винагороджено... всього

з десяток чоловiк... окрiм того...

— Згоден, - прогарчав Дезфайндер, й потягся до пляшки. Пляшка

виявилась порожньою й вiн мало не пожбурив нею в свого

роботодавця. Той тим часом привiтно посмiхнувся, пiдняв капелюха

над головою - й зник. Найманець потряс головою, протер очi - й

побачив на пiдвiконнi ще одну пляшку - Боже мiй ! Повну ! - так

що ця проблема так само з його голови зникла.

Наступного разу Дезфайндер мав голову свiжу, як студент пiсля

iспиту, погодився з тим, що територiальна належнiсть об'єкту

iнтересiв пана... Джона Смiта, звичайно, - не має нi найменшого

значення, погодився, що певну незручнiсть транспортування до

мiсця призначеня має бути скомпенсована додатковою винагородою,

а через... гм. а ось тут починались загадки... - через певний

час лежав в густiй травi з бiноклем на касцi й уважно розглядав

всiх, хто заходив а чи виходив з мiських ворiт.

Так-так, саме з ворiт. Мiсто оточувала величезна стiна з

сiрого каменю, ворота мали сантиметрiв з двадцять у товщину, й

вiдчинялись _назовнi, тобто розрахованi були й на таранний удар,

а побiля них розсiлися в холодку четверо воякiв. Те, що час

гайнували вони, викидаючи пальцi, подиву не викликало - вартовi

всiх часiв i народiв так розважаються, а от те, як вони були

одягнунi...

Гомер перевiв погляд на Юра - той мовчки здвигнув плечима -

чи то “бреши далi“, а чи “чистiсiнька правда“.

— Так от, одягненi були тi вартовi... Вiллi зробив ефектну

паузу. - у кольчуги, панцирi, та шоломи ! А озброжнi,

вiдповiдно, довгими списами та мечами !

Бiльшiсть слухачiв зацiкавились, майор аж рота розкрив, а

Дiзфайндер знову стенув плечима, забрав в когось пляшку й

добряче хильнув.

— Заїжджали у те мiсто не на автомобiлях, - насолоджувався

увагою оповiдач. - А на фурах ! Але на на тих, що всi нормальнi

люди називаються “траками“ - Москаль поморщився, вловивши

замасковану насмiшку на те, що вiн трози вiдрiзняється вiд

“нормальних“ людей. - А на тих, що у них коней запрягають. Або

бикiв. Або цих... як їх... ну, кастрованих таких...

— Волiв, - кинув хтось iз темряви, й оповiдач вдячно кивнув.

— Так-так, волiв.

12.35 148 за 60 - 246.66 Ок. Обчитався Семенової. :)

04.11.99 11.40 Чеч.

— Так от, через пару годин сидiння, коли дехто з нас вже й

випастись встиг, на оцих самих волах виїхала з мiста цiла

кавалькада. Попереду - вершники, на конях - а конi, до речi, -

теж у якомусь задiзяччi, несеерйозному, правда, з М15 проб'єш...

Власник згаданої гвинтiвки засопiв, але змовчав.

... - Вершники - вже у бiльш солiдних шкаралупах - але теж

гiмно, ставлю всю свою пайку, перший-лiпший новачок встрелив би

у щiлину помiж жилетом та шоломом, а Гансовi тi лахи взагалi до

одного мiсця...

Ганс Калiбр погладив долонею свою залiзяку, що на пiвметру

було довшою за нього самого й самовдоволено посмiхнувся.

— За тими лицарями їхало щось схоже на пересувну клiтку -

лише затягнутою не просто дротом, а сiткою, так що комарь не

пролiзе, й щось у тiй клiтцi ворушилось - не так, щоб дуже, а

так наче його на ямах трусило. А ями там i справдi були - го-го

! На джипi не проїдеш, танк потрiбен !

— Ну то що, - кажу я Юровi, - оце, даєтся, i є наша здобич ?

Ну, порiзали ми той караван з автоматiв, нiхто й писнути не

встиг...


Вiллi недаремно називали брехуном - насправдi звичайно, все

сталося трохи iнакше. Та кавалькада мала вельми розумну будову -

попереду лицарi у важкому обладунку, за ними - лучники, потiм -

клiтка, й далi - те ж саме у зворотньому порядку. Пообiч

гарцювали вершники без панцiрiв, вочевидь прикриваючи вiд

раптового нападу з флангiв. Так що хто б не планував той похiд,

дурнем або дилетантов вiн не був. Ы не його провина, що

суцiльнометалевий панцир просто не витримував удару кулi калiбру

7.62 мiлiметрiв. Найманцi зайняли класичну позицiю для

флангового удару - Юр шкодував, що не додумався захопити з собою

десяток протипiхотних мiн й станковий кулемет...

Перша черга вдарила в груди командира - а ким ще мiг би бути

вершник у розкiшному блискучому шоломi, до якого мало не

прикiпiли ще двоє - явно тiлохранителi. Стрiляв Гомер - як би

там не називали його за довгий язик, але автоматов вiн володiв

надзвичайно. Черги були короткi й кусюччi - курок,

натиск, два-три пострiли, ствол праворуч, курок... першу лiнiю

змело, наче тарганiв вiтром, лише двоє встигли зойкнути i один,

впавши на землю, до дригав ногами й щось хрипiв.

Лучники зреагували миттєво - чесно кажучи, найманцi аж

здивувавлись. Одразу рiй стрiл прошив кущ, бiля якого

замаскувався Вiллi, одна з стрiл вдарила просто в шолом й Гомер

аж затрусив головою й на мить збився з прицiлу. Трiск

припинився. Легка флангова кавалерiя ринула до куща - й тут

озвався автомат Дiзфайндера - та так, що за мить на мiсцi

стрiмкуї лави вершникiв виникла кривава й нерухома “куча мала“.

Лучники перенесли вогонь на Дiзфайндера - Вiллi тим часом

прочумався, змiнив магазин й наочно показав всi переваги

вогнепальної зброї... Незгодних з ним не залишилось.

Лицарi ар'єргарду зреагували iнакше - кинулись чомусь не в

атаку, а до клiтки, зминаючи залишки свої же лучникiв. Першої

митi Юр навiть не зрозумiв, що ж сталося, аж ось один з них

занiс над запоною меча - й звичайно ж, спiймав кулю. “Що ж там

за здобич...“ - промайнула думка в Гомера, але розвивати її вiн

не став, лише почав стараннiше цiлитись - щоб не зачепити

випадково клiтку.

Ы звичайно, як завжди, знайшлась в ар'єргардi найрозумнiша

людина... Юр дав навздогiн пару черг, вилаявся, перевiв зброю на

одиночнi пострiли, прицiлився - й вилаявся ще раз. Вiдпрацювати

“чисто“ не вдалося.

До клiтки наближалися обережно, прикриваючи один одного,

оглядаючись на всi боки й особливо на побитих лучникiв - а що, з

них станеться, ще вгородить хтось у нападi героїзму стрiлу в

бiк, й бiс його зна, як її потiм витягати, це ж вам не куля...

“Щось“ у клiтцi заклякло. Завмерло так, наче випадкова черга

потрапили туди ще на початку рiзанини. Вiллi обережно потицяв

стволом сiтку - темний скорюрблений силует за нею ворухнувся й

наче зiтхнув. Юр посмiхнувся, дiстав з-за поясу якийсь хитрий

нiж, що ним ковбасу рiзати не можна, а от дротянi загорожi -

залюбки, й за хвилину розпанахав у тiй спорудi таку дiрку, що

хоч на джиповi заїжджай.

Жiнка, закутана в таку саму залiзну сiтку, тiльки густiшу,

зойкнула i забилася в протилежний куток.

12.13 72 за 33 - 218.18%. Досить, бо довго не писав, втратив

практику.

05.11.99 11.45 Чеч.

Крiзь густу, майже непрозору сiтку блиснули очi.

Юр посмiхнувся, пiдняв забороло шолома й простяг руку

полонянцi. Як не дивно, та не втратила свiдомiсть й не почала

верещати - мабуть, цi надбання з'явилися в жiночому арсеналi

пiзнiше, i не в цих краях, - а лише стиха зойкнула й несмiливо

подалася назустрiч.

— Ну, не бiйся ! - засмiявся Гомер. - Вiн не вкусить !

Його дружнiй смiх, мабуть додав полонянцi трохи хоробростi -

вони напiвзвелася в своїй клiтцi. Випростатись їй не давав

низький дах та - солдати лише тепер завважили те - товстелезнi

кайдани. На її тендiтних руках вони взагалi здавалися

велетенськими, а ноги годi було розрiзнити за цупкою запоною.

— Оце ще менi... - незадоволено пробурчав Дiзфайндер,

розiдрав одну з стiнок клiтки навпiл й заскочив всерредину.

Жiнка скинулась вiд нього, як вiд гадюки. Все ще посмiхаючись,

вiн простягу руку до кайданiв й струснув, а потiм зробив рух

обома руками, наче ламаючи їх й знову посмiхнувся. Полонянка

боязко зрушила крок йому назустрiч.

Але збити тi браслети виявилось нелегко. Юр рипнувся-був до

них ножем - i аж присвиснув вiн несподiванки. Кайдани були не

закритi на ключ, i навiть закрученi болтами - їх було заклепано

! та так що зрiзати тi заклепки, не розтрощивши рук полонянцi

бiло досить важко. Така сама справа виявилась i х ногами. Зовсiм

мимохiдь Дiзфайндер завважив, що нiжки тi було досить шкода

псувати залiзом - маленькi, тендiтнi, й - щоправда, наскiльки

дозволялли розгледiти сiтка - досить стрункi.

Жiнка тим часом дивилася на нежданих рятiвникiв трохи

смiливiше.

— Та хай йому чорт ! - набридло сушити голову Юровi. Вiн

приставив ствола до ланцюга, що єднав кайдани з каркасом клiтки,

клацнув заборолом шолома, вiдсунув жiнку так, щоб прикрити її

бронежилетом в разi рикошету i натис спуск.

Гримнув пострiл.

Полонянка вереснула так, що Дiзфайндера викинуло iз клiтки.

Гомер стояв як соляний стовп й ошелешено трусив головою,

прочищаючи вуха. Але результату було так чи сяк досягнено -

кайдани провисли на однiй напiврозiрванiй ланцi; Юр залiз до

клiтки, вiдсунув злякану здобич трохи вбiк, вхопився за ланцюга

— й рвонув так, що затрусилася вся споруда. Якусь мить залiзо

тримало, потiм луснуло з голосним трiском; найманця знову

викинуло з споруди, з несподiванки вiн не встиг випустити ланцюг

й просто не груди йому брязнула ще й полонянка - й очевидно,

незважаючи на свою тендiтнiсть, певну вагу вона все-таки мала,

ббо хекнув Юр так, наче в сплетiння йому потрапив снаряд

калiбруу сiмдесят шiсть мiлiметрiв...

Гомер iржав, як кiнь, випустивши навiть автомат, Юр кривився,

але те посмiхався, а в полонянки зробилось таке обличчя, наче

вона наступила на ногу щонайменше римському Папi й зараз її за

це вiддаватимуть iнквiзицiї.

Втiм, трохи потiм, коли вже стало ясно, що нiхто її за той

полiт нге розстрiлюватиме, жiночка трохи вiдтанула - й

посмiхнулась.

Боже мiй ! що то була за посмiшка ! Знаєте, хлопцi, якби

хтось отак посмiхнувся менi, та не зараз, а кiлька рокiв тому -

сидiв би я зараз на диванi, а не бiля багаття, мав би пузо

розмiром з рюкзак новобранця, й голубив би з десяток дiтей...

тьху ! Примариться ж таке !..

Ынша ланцюги Дiзфайндер побив таким самим способом - дiвка

хоч i тремтiла, але не виривалася, розiмiла для чого той грiм i

блискавка. А от браслети на ногах та руках нам так i не

пощастило зняти, для того вже куля - iнструмент грубий, а пиляти

ножем, хай навiть таким хитрим, як у Дiзфайндера, довелося б

дуже довго.

Коротше, так чи сяк, дiвку ми звiльнили, прихопли їй одяг з

якогось невеликого лучника - Юр йому чисто всадив, просто межi

очi, - й рушили всi разом до лiсу. Чому до лiсу ? А чом би й нi.

Контакт наш тривав рiвно на двадцять чотири години, основну

роботу, наскiльки я зрозумiв, було зроблено, то яка рiзниця, де

сидiти ? А замовник, якщо вже спромiгся нас сюди закинути,

спроможеться здобич вiдшукати... та й питання про другу половину

гонорару краще вирiшувати подiла вiд населених пунктiв, хiба не

так ?

“Здобич“ тим часом вже зовсiм оговталася, пiдiбрала ту сiтку,

й бiгла поперед нас, як молода кiзка. Видно було, що тi мiсця їй

знайомi, але розпитати щось, на жаль, так i не вдалося. Тобто,

ми пробували, вона теж щось белькотiла, деякi звороти видавалися

нам знайомими - але щоб хоча б зрозумiти, про що мова,

знадобилася б не одна доба, а трохи бiльше, то ми не стали й

пробувати. Тим бiльше, що основний лексикон - “туди!“, “сюди!“,

“стояти!“ та “тiкай!“ можна зобразити й на мигах.

Ох жеж i лiс там виявився ! Хай йому чорт, нам траплялося

бувати i в джунглях - теж важко, але там всякi лiани, трава - а

тут дебелi гiлки, не те що багнетом - сокиролю не розрубаєш ! Не

йти - повзти, проминаючи тi хiща було так само важко, як долати

колючий дрiт пiл вогнем. Дiвка подивилася на нас, як на дурнiв,

щось сказала, поманила рукою - й за хвилину ми опинилися на

добрячiй такiй, втоптанiй стежцi. Але слiди на нiй були не

людськi...

Ви уявляєте собi, хлопцi, стежка - й протоптана звiриною !

Оленями там, чи лосями, чи ще чим - як в заповiднику ! Ы це в

кiлометрiв вiд мiста ! Дикунська якась країна, чорт-зна-що.

Дiвка правила добре, стежка кiлька разiв розгалуджувалась, ми

брали то праворуч, то лiворуч - я вже й заплутався, а Юр взагалi

заплющив очi й пробував внутрiшнiй зiр - тобто напрям вiн, може

потiм i визначив би, але толку з того в таких хащах ? Отак

мало-помалу й вийшли ми на берег лiсового озерця. З протилежного

боку просто з камiнння бив струмок, утворюючи щось на зразок

невеличкого водоспаду; ми пройшли понад ним i потрапили - уявiть

собi ! - у невелику печерку. Одразу за струменем води, уявляєте

! Жоден теплопеленгатор не засiче.

12.25 - 98 за 40 - 245%. Ok.

09.11.99 11.24 Чеч.

В печерцi, виявилось, хтось вже бував, i не раз - було

там влаштоване щось на зразок очагу, та ще й з

димоходом-трнiщиною, а ми, поки пробиралися - трохи намокли,

звичайно, отож розпалили собi невеличке багаття, та й сiли

сушитися. Юр витяг з рюкзаку сухпай, повiсив над вогнем

бляшанку i тут...

Жiнка хитро так на нас поглянула - й раптом теж скинула свою

сiтку. Як зблиснуло ! Ну й груди в неї, я вам скажу... Ми так i

остовпiли. Дiвка поглянула на нас, очима зблиснула, волоссям

трохи прикрилася - а волосся в неї, я вам скажу... та й

прикрилася якраз так, щоб те, що требу видно було, а про все

iнше хотiлося б дiзнатися докладнiше...

Дiзфайндер, я вам скажу, зробив вигляд, наче так i треба, й

потягся до своєї бляшанки - та так просто з вогню голими руками

й взяв - аж зашипiло, але вiн, здається, того не помiтив...


Хтось iз солдатiв, заслухавшись, теж взявся рукою за кружку з

гарячим чаєм, вилався, упустив, вилаявся ще дужче - бо окрiп

розлмився якраз на штани й всi вибухнули дружним реготом, i

навiть похмурий Тайсон посмiхнувся, й заохочений таким прийомом

Гомер продовжив.


— Дiвка пробувала щось сказати - а чи то запитати, але,

звичайно, нiчого з того не вийшло, зрозумiла лише, її врятували,

а не перехопили з одного полону в iнший, i аж розцвiла. ПОтiм

зробила вигляд, наче їй холодно, й пiдсунуалсь ближче до Юра,

той пiдняв брови - але пригорнув її до себе, обiйняв - й за

хвилину, бачу - вже справа дiйшла й до поцiлункiв. Ну я кахикнув

й пiднявся було вийти, щоб не заважати, хоч i не хотiлося б

знову у воду лiзти... Коли дiвка вiдривається вiд Дiзфайндера,

посмiхається нiжно й рукою так ласкаво-ласкаво показує - iди,

мовляв, теж сюди...

Ы знаєте, хлопцi що я вас скажу ? Такого сексу в мене ще

нiколи в життi не було !

Дiвка виявилась гнучкою, наче .......... , й гарячою, як

ствол ДШК. Я опинявся зверху й знизу, вiдчував то її ноги на

спинi, то груди перед очима, а що вже вистрибувала вона - як БМП

на росiйськiй дорозi ! Причому робила вона все якось так, що ми

й кiнчали всi одночасно - всi втрьох. А коли кiнчали, до речi, -

то пару разiв здавалося, зараз стеля впаде.

А губи в неї, я вам скажу, а язичок ! Ось-ось, здавалося,

всього проковтне !

Я все забув, лише за задницею ледь встигав слiдкувати,

щоб Дiзфайндер бува, випадково не помилився...


Дiзфайндер аж пiдскочив вiд такого припущення, й голосно

сплюнув, а найманцi вибухнули таким реготом, що в сполошилися

кадровi патрiоти.


Коротше кажучи, до вевора вимотала дiка з нас усi жили,

випидла усi соки (й проковтнула, звичайно, вельми ласо при тому

облизуючись), впала зверху, та ще й примудрилася одночасно до

обох притиснутись.

Чесно скажу - з'явилися в мене негарнi думки про нашого

тодiшнього роботодавця. Та й з приводу розмiрiв гонорару теж -

таке добро коштувало явно бiльше... Але то все, знаєте, як у

туманi було. Хотiлося лише одного - щоб та дiвка ще хоч трохи

приголубила.

Вогнище тим часом згасло, й стало прохолоднiше, одяг пiдсох,

натягла дiвка свиту й штани того лучника - знаєте, воно на най

мали вигляд набагато кращий, нiж мiнi-сукня по дорогiй

паризьскiй шльондрi, приготувала щось з Дiзфайндерових

консервiв, сiли ми вечеряти - коли раптом Юр нашорошив вуха й

пiдняв руку - Юре, пiднiми руку, покажи... Ось бачите, ви теж

оглядатися почали ! А що вже ми там, у печерцi...

Дiвка зблiдла, неначе її молоком облили. Скрикнула,

залопотiла щось нерозбiрливе, але зрозумiле -“не вiддавайте

мене, я для вас все що завгодно зроблю !“ - вони завжди в таких

випадках однакове лопотять, а Дiзфайндер схопив автомат й

обережно висунув носа.

Щось тенькнуло, знаєте, як рикошет, Юр сахнувся, наче вiд

гранати, й в'їхав у вогнище задом, а на шоломi в нього

красувалась довга така подряпина - на кругля, як вiд кулi, а

довгаста така... ну, на моєму шоломi така саму вже була.

Стрiли.

А там де стрiли - там i...

Додумати я не встиг, бо дiвка кинулась на колiна, почала

обiймати нам ноги й лопотiти з подвоєною силою.

Юр рикнув, вiдкунув її назад, кивнув менi на вихiд й рвонув

першим. Й майже одразу почав стрiляти.

Знаєте - мiсцевi жителi, мабуть стрiльцi трохи вправнiшi за

нас. З лукiв своїв, з вiдстанi метрiв пiвсотнi, а може й всi

сiмдесят, примудрялися стрiли всаджувати точно в шоломи або в

серце. Щастя, що бронежилети тримали їх кращi за кулi, а шоломи

лише двенiли, та ще обидва ми остерiгалися арбалетiв - але, Бог

милував, такого там не знали.

Ну що тут казати ?

Пiвсотнi метрiв, я з М-16, а Юр - з АКМ'ом. Порiщали ми їх,

як свиней, витрачаючи по набою на чоловiка, й за кiлька хвилин

там не вода текла - кров. Нас теж добряче втикали стрiлами, не

знаю, як в Юра, а в мене у головi гуло, наче в танку пiсля

пострiлу з стадвадцятимiлiметровки - кожна стрiла важила грамiв

двiстi, а може й бiльше, та й синцiв пiд жилетов я потiм

нарахував з десяток, отже... додумати я не встиг, бо з лiсу

показалась наступна валка.

Вони дурнi, хотiли мабуть, нас зненацька заскочити, та й з

лукiв пострiляти, як носи повисовуємо - а як не вийшло, кинули в

бiй основну силу.

Хлопцi ! Ви не повiрите - перли на нас справжнi лицарi !

В обладунках, з щитами, з мечами, прапорцями на списах - як у

кiно. Небагато, щоправда - десятки зо два, натомiсть за кожним,

наче десант за танками - по пiвсотнi хлопцiв з пiками та теж

мечами, але коротшими.

А патронiв залишилось пiвтора магазини в мене, та два - у

Дiзфайндера. Та ще по двi гранати.

Залишалось одне... i я певен, о Ледi в бiлому вже крутилася

поруч, й здобич наша вилiзла на приступку, пiдняла каменюку, й

стала поруч, готуючись зробити теж саме, що й ми - але Юр схопив

її за шкiрку, й закинув назад, до печери, як кошеня, та ще й

нагримав - щось на зразок “нишкни, дурепо, i не висовуйся !“ -

але ставлю всю свою пайку, дiвка не образилася. Причаїлась десь

одращу на нашими спинами й почала дiловито сорочку на смуги -

перев'язувати... якщо щось.

Ы почалось

Знаєте, хлопцi, я думаю, всiм нам далеко до тих воякiв. Вони

нiчого не боявлися - абсолютно. Знали, що загинуть, але перли й

перли, як зомбi. Видно, спалити ту дiвку виявилось для них

важливiше навiть за своє життя.

Хтось загорлав якусь пiсню - не якусь там, а щось церковне -

псалом який, чи що... Ы пiшли.

Чесно скажу, - я нiколи так не боявся. Бомби, обстрiл, кулi,

рукопашна - ну хлопцi, ви ж мене знаєте, я в бою нiколи заднiх

не пас, але зараз - тьху, тобто тодi - захотiлося кинути зброю й

тiкати свiт за очi, а ще краще - впасти, заплющити очi, й

чекати, поки торохнуть по головi.

Одне добре - що стояли ми пiд струменем води, та ще досить

прохолодної.

Першим стямився Дiзфайндер. Стрiляв вiн, наче у тирi -

мабуть, ще й автомат перевiв на одиночний вогонь, правда Юре ? -

й за кожним пострiлом хтось та падав. Потiм почав i я - але

мабуть не так добре, та й з переляку перший раз лупонув чергою,

в найближчого лицаря аж бризнуло з панцира, але iншi не звернули

на те уваги.

Йшли.

Й спiвали.

Юр вистряляв магазин, я теж, помiняли, почали цiлитись ще

стараннiше, а коли армiя та наблизилась на пiвсотнi метрiв -

кинули ми по гранатi, а трохи пiзнiше, коли пiдiйшли мало не

впритул - кинули по останнiй.

Чесно кажучи, була невелика надiя, що пiд вибухами

вхаменуться тi вояки, отямляться i вiдступлять - але нi. Йшли,

тремтiли, дехто навiть i очi заплющував - але йшов, аж поки не

ловив кулю, або осколок.

Трава вже почорнiла вiд кровi, й пройти неможливо було так,

щоб нi на кого не наступити.

А потiм патрони скiнчились.

До приступки, на якiй влаштували тi Фермопiли, требу було йти

по пояс у водi - й вони йшли. Першими набiгли пiхотинцi з

пiками, один вирвався уперед й спробував пiдчепити мене - але Юр

так вмазав йому прикладом по головi, що з очей мозок бризнув.

Другий метнув свого списа у Дiзфайндера - я пiдставиви свою

гвинтiвку, вiдбив ту залiзяку й кинув назад. Здається, попав. А

може й нi.

Позицiя виявилась досить вдалою - нападати одночасно

вдавалося лише вдесятьох, ну може трохи бiльше, але й того

вистачало - крутилися ми, як заведенi. Прикладом проти меча,

багнетом або й просто стволом проти меча, магазином у зуби, якщо

вже занадто близько хтось пiдiбрався - я розумiю, мечем воно

може й зручнiше, але автоматом зручнiше, потiм знову на

приступку вилiзла дiвка, пiдняла якусь залiзяку й навiть,

здається, встигла нею когось пригостити - коли Юр знову напiддiа

їй ногою так, що заїхала до печери на черевi, носом уперед. За

десяток хвилин витiснили до печери й нас, заштовхали, можна

сказати, мечами, порубали все, що хоч трохи витикалося з пiд

бронежилетiв й кров'ю ми стiкали, як танк - мастилом, i оттодi

вихопив Юро останню гранату, зiрвав кiльце, i...


Вiллi замовк, вихопив в когось пляшку з рук й хильнув так, що

горiлки в нiї наполовину поменшало, потiм вiдiрвався, видихнув й

почав старанно чухати носа.

— Ну, а що ж далi ? - не витримав хтось.

На нього зашикали.

— А що далi, - стенув плечима оповiдач. - Нiчого далi.

Зблиснуло, гримнуло, я втратив свiдомiсть, а очуняв лише у тому

борделi, де нас тодiйшнiй хазяїн й наймав. Геть побитий, весь у

синцях й у головi гуло, як у дотi пiсля прямого влучення. Ы Юр

на сусiдньому лiжку - у такому ж станi. Вереску тодi було... Не

збрехав роботодаваць, повернув нас точно за двадцять чотири

години...

— А з дiвкою що ? - аж ахнув хтось.

— А звiдки я знаю, - зiтхнув Гомер. - Хоча здогадуюсь,

звичайно... А може й нi, бо вiд вибуху печера, скорiш за все,

завалилася. Але те вже нас не стосується - домовлялися про

двадцять чотири години.

Вiн знову потягся до пляшки, хильнув й тицьнув її Дiзфайндеру

— але той лише похмуро похитав головою.

Запал тиша - довга, пригнiчена i похмура.

— Боже ж мiй, - не витримав хтось iз молодих. - Ви ж навiть

самi не уявляєте, де побували. Це ж середньовiчна легенда, невже

не чули ? Ну, начебто була така собi чаклунка, що чи то здуру,

чи то навмисне накликала чуму на якесь мiсто, i її збиралися

за це спалити, а один лицар закохався й продав душу дияволовi,

аби лише той її врятував, i диявол дав йому силу двох воякiв, i

озброїв його пекельною зброєю, i їх обложили, загнали в печеру,

i лицар перебив майже усю герцогську армiю, й тодi чаклунка

перетворила обох у камiнь, аби лише не потрапити на священне

багаття... Боже ж мiй, хлопцi ! Та ви ж у минулому побували,

розумiєте !

— Що за дурниця, - пробурчав Вiллi. - Скорiш за все, лiтали

ми кудись в Азiю, або в Африку, або на острови якiсь, де люди

про цивiлiзовану зброю ще не чули. А де ти, до речi, цю легенду

чув ?

— Та десь прочитав, - ухильно вiдповiв молодий. - А що ?

— Вмiння читати, - наставницьким тоном втрутився Кеп Тайсон.

— На належить до тих, яким слiд обов'язково оволодiвати в нашiй

роботi...

Над багаттям знов розлiгся регiт - такий, що над табором

патрiотiв хтось з переляку випустив освiтлювальну ракету. Та

пiшла вертикально вгору, перехилилась, описуючи круту параболу,

й не догорiвши, врiзалась купу якогось мотлоху. З таборi

патрiотiв ппочулись прокльони та брудня лайка.

Найманцi посмiялися ще й почали потроху розповзатися, шукаючи

мiсце для спання.

— До речi, - скинувся хтось з ветеранiв. - А скiльки ви

зiдрали з того типа ? Робота ж бо незвичайна.

— А ми домовлялися окремо, - посмiхнувся Гомер. - Я отримав

десять тисяч, а Юр...

Дiзфайндер охнув, вилаявся, випустив з рук щось темне, кругле

й шипуче. Всi, що стояли, сидiли побiля погнища - так i

гепнулись на землю, а тi, що лежали - втиснулись у пилюку так,

що зверзу можна було смiливу їздити танками.

Юр ступив крок, пiдхопив гранану й пожбурив її в темряву -

подалi вiд обох таборiв.

За чотири секунду гримнув вибух, над багаттям провив

чималенький, судячи з звуку, осколок й лише тодi люди почали

лаятись - довго, закручено i докладно.

— Вибачне, хлопцi, - нiяково посмiхнувся Дiзфайндер. -

Упустив.

Найманцi повставали, обтрусюючись та обмацуючи себе, хтось

засмiявся, хтось продовжував лаятись, але вже не так сильно, а

той самий “читач“ все нiяк не мiг заспокоїтись :

— Ы все-таки ! Повiрити не можу !

— Ну то й не вiр, - знизав плечима Дiзфайндер.

— А... Але чому?

— Бо все це, - Юр говорив повiльно й терпляче, наче з

маленьким. - Брехня. Вiд початку i аж до кiнця.

Регiт, який почувся цього разу, цiлком можна було порiвняти з

вибухом авiабомби. Найманцi iржали, тицяли пальцями в оповiдача,

хапалися за животи, дехто просто качався по землi - “ну й Брехло

! Оце втяв ! Оце розповiв !“ - i лише Вiллi стояв нерухомо й

лише червонiв - повiльно i поступово.

Хтось першим постерiг це i замовк, хтось, побачивши

те, оглянувся - i завмер теж, чекаючи чогось несподiваного, але

навряд чи приємного.

Запала тиша.

— То це я, значить, по-твоєму, брешу ? - спокiйно, аж занадто

спокiйно, запитав Гомер.

— Ну... - Юр завагався. - Можливо, ти просто помилився.

— Я помилився ? - все ще спокiйно перепитав Вiллi. - Точно

я_ помилився ?

— Точно, - кивнув Дiзфайндер.

Бiльш досвiдченi найманцi вже про всяк випадок оглядались -

щоб не довелось падати на гостре камiння, абощо.

Першим вистрiлив Вiллi - точнiше спробував вистрелити.

Гвинтiвка голосно клацнула й поки Гомер пересмикував затвор,

коротко вилаявся АКМ його супротивника. Верхня частина голови

оповiдача зникла, залишилась лише потрощена нижня щелепа й якесь

криваве клоччя пообiч. Якусь мить безголовий труп ще стояв,

потiм зробив слiпий крок уперед й важко повалився - обрубком

просто в багаття. Одразу ж зашипiло й засмердiло горiлим.

— Вибачте, хлопцi, - Дiзфайндер обвiв всiх настородженим

поглядом. - Випадкова черга. Патрон у стволi вибухнув.

Автомат у його руках лежав мiцно, анiтрохи не здригаючись.

Тайсон вiдкрив було рота, потiв знизав плечима й милостиво

кивнув:

— Буває...


А вранцi знову був бiй, досить успiшний, i майже без

втрат з боку найманцiв. Загинули лише двоє - новачок, що так

палко реагував на солдатську байку Гомера, i той ветеран, що

допитувався про розмiри гонорару. Ще кiлька чоловiк отримали

поранення, i, як завжди, жодна куля не зачепила Дiзфайндера -

хоч, як звичайно, той лiз у самiсiньке пекло.

Очевидно, йому просто щастило, як завжди.

Хоч сам вiн був про це iншої думки.

Як завжди.


Знайди свою смерть - 4. Шістнадцята голова гідри (фрагмент)


Окрім внурішнього дворику з басейном для малечі вілла мала ще невеличку, досить екззотично облямовану диким камінням бухточку – хочеш купайся, а хочеш – заїжджай на катері просто до бару. Але зараз замість катеру в ній виплескували хвостами два дельфіни, дівчина з берега кидала їм рибу й сміялась, а четверо молодиків в шезлонгах трохи поодаль кидали на дівчину погляди – поблажливі...

“Hехай, мовляв, дитина побавиться…“

…й водночас відверто зацікавлені, бо з одягу на дівчині були лише пляжні туфельки з блискучої пластмаси, та ще тоненький срібний ланцюжок на шиї.

Ще одна дівчина у приблизно такому ж вбранні підійшла до одного з молодиків ззаду, обняла и притислась до широкої м'язистої спини.

— Що там, mein Schatz Мій скарб (нім.) ? – ліниво пробурчав чоловік. – Хтось прийшов ?

— Так, - промуркотіла дівчина. – Зараз підійде.

— Угу, добре, - так само стиха буркнув інший.

Всі вони мали в руках келихи з світлим вином, втім попивали його спроквола й не поспішаючи.

Було жарко.


За хвилину з-за хвіртки, що прикривала вихід з вулиці з'явився невисокий, товстенький, але досить жвавий чоловічок в білому літньому костюмі. Піт градом котився з його лисини, чоловік безперервно витирав її хустиною – але те мало допомагало. В другій руці гість тримав портфеля –не якийсь там модний дипломат, а солідний, міністерський портфель – от тільки здалеку видно було, що набитий він не дуже щільно, а значить і на міністра гість не тягне, а так – якийсь референт або радник з питань.

— Вітаю, панове ! – здалеку почав він. – Я бачу, ви тут непогано влаштувались ?

Замість відповіді один з чоловіків ліниво підніс вгору келих, інші так само недбало кивнули, й тільки дівчина ввічливо посміхнулась й сказала щось на зразок ……

— Бачу, бачу, - товстунець аж очі примружив, кидаючи безсоромний погляд на обох дівчат, - однак та, що з ним привіталась, лише посміхнулась й грайливо хитнула стегнами, а та, що годувала дельфінів, взагалі не звернула уваги.

Гість, не питаючи дозволу, гепнувся у фотель, недбало кинув поруч портфель й запитально поглянув на одного з молодиків.

— Ану, крихітко, принеси нам чогось… прохолодного, - чоловік підтвердив свої слова легеньким ляпасом трохи нижче спини. Дівчина закопилила губки й ще більше розхитуючи стегнами, рушила до будинку.

— Отже…

Товстун знову обвів поглядом компанію й посміхнувся – на цей раз всі дивилась просто йому в обличчя й погляди мали цілком розумні, тверезі й, здавалось, ніяка спека не має на тих чоловіків ані найменшого впливу.

— Отже, до справи. Давайте зробимо так – я буду поступово додавати подробиць, і як тільки хтось вирішить, що це йому не підходить – нехай одразу про це мені скаже. Докладні відомості я повідомлю лише тоді, коли матиму певність, що всі присутні вже на мене працюють. Всі згодні ?

Хтось пробурчав щось схвальне, інші просто кивнули.

— Отже, перше. Завдання небезпечне.

Всі дружно пирхнули.

— Друге. Завдання схоже на те, що ви вже виконували в… е-е-е… ну, ми всі знаємо, де. Треба добути деяке майно, що зараз належить військовому підрозділу. Підрозділ великий. З тією заставою з минулого завдання ніякого порівняння. Майно цінне. Отже, захищатимуть вони його дуже добре. Підходи до… майна – теж добре захищені. Й нарешті, вивезти його треба досить далеко й по ворожій території.

Товстун зробив паузу й раптом вигукнув з театральним подивом :

— Як, всі й досі згодні ?

Чоловіки навіть не поглянувши один на одного, одночасно кивнули.

— Тоді перейдемо до подробиць. Майно – це ядерна боєголовка…

Один з слухачів на мить широко розплюив очі, інші зберігали кам'яні обличчя.

— Викрасти її слід безпосередньо з ракети в шахті, на стартовій позиції. Відповідно, підходи до неї захищені постами, мінними полями, системами сигналізації… втім, маю велику підозру, що дехто з нас розбирається в тому краще за мене – правда, пане Дізфайндер ?

Один з чоловіків – саме той самий, що ляскав дівчину по задку – мовчки кивнув.

— Крім того, потрібно буде провести певну підготовчу роботу, а саме – знищити щонайменше три командні центри.

Hа цей раз широко розплющив очі саме Дізфайндер.

— Демонтувати головку в шахті ви не зможете, отже доведеться зробити так, щоб вона сама відокремилась і впала неподалік, а я бачу єдиний спосіб це зробити…

Hа цей раз блимнули очима всі четверо.

— Я попереджав, завдання досить небезпечне. Ви все ще згодні ?

— Треба подумати, - несподівано прогув найстарший з найманців, високий, кремезний, з давнім білистим шрамом впоперек грудей.

— Думайте, - знизав плечима товстунець.

— А думати можна тільки після узгодження гонорару, - докинув другий – теж високий, але худий і білявий. Товариші чомусь називали його Калібром.

— Точно, - докинув й третій – Моше Гонщик. – Й сумма його має вирішальне значення.

Всі засміялись, посміхнувся й гість, помахав вогкою вже хусткую й почав здалеку :

— По десять тисяч на кожного вцілілого.

Hайманці миттю змовкли, неначе їм одначасно заціпило.

— Гм… Розумію. По п'ятнадцять ?

— Водій вантажної машини в Каліфорнії більше отримує… - пирхнув Гонщик.

— Шістесят ! – відрубав Гонщик.

— …Кожному ! – поспіхом додав Дізфайндер, ледве встигши зробити при тому кам'яне обличчя.

“Щоб все було, як у тому давньому фільмі…“

— Хлопці ! – замовник аж руками сплеснув. – Та зараз голову можна за сорок тисячи купити абсолютно без всякого ризику.

— Саме таку ? – недбало запитав Гонщик.

Запала пауза.

— Hе таку, - неохоче визнав гість. – Такі ще не продаються. Тому й потрібна.

Знову стало тихо.

— Hу… - урвав мовчанку замовник. – По тридцять ?

— Путній інженер в “Дженерал Моторс“ більше отримує, - пирхнув кремезний. Він відгукувався на прізвисько Сапер, але друзі називали його Пітом, бо поруч нього майже завжди був ще один сапер – пес. Зараз він валявся на піску поруч з ногами дівчини, висолопивши язика щонайменше на півметра й час від часу підозріло поглядав на дельфіна.

— Hу… по сорок, - витис з себе товстун. – Але на цьому вже грець.

— Сорок п'ять, - з розчарованим виглядом кинув Дізфайндер. – Й фінансування, звичайно.

— Грабіжники, - зітхнув замовник, зіжакав хусточку й запхав її до першої-ліпшої кишені. – Згоден.

З-за хвіртки визирнула дівчина, пирхнула й зникла.

— Отже, щодо подробиць, - товстун знову зітхнув, підніс руку до лисини, сплюнув, й поліз до кишені по хустку. – Як ви вже, напевне, здогадались, голова знаходитться в ракеті, ракета в шахті, шахта на Уралі, а Урал – в Росії. Відповідно, там і доведеться працювати. Це означає, що в разі провалу шансів у вас майже нема, бо до найближчої цивілізованої країни навіть літаком кілька годин шляху. Але літак в даному випадку виключений. Як проникнути до країни – ваша справа, карти й супутникові знімки місцевості – тут…

Він недбало постукав пальцями по ручці портфелю.

— Як вибратись – теж ваша справа. Щоб ви випадково не помилились шахтою – то знайте, що з супутників все чудово видно..

— А… - відкрив було рота Калібр, але замовник не дав йому й слова сказати.

— Дістати голову з готової до старту ракети, як я вже казав, досить складно. Робочий варіант такий – замінувати ракету, запустити її й на висоті метрів п'ятидесяти підірвати. В такому випадку голова впаде неподілік, ви її підхопите й вивезете. Оце й усе, джентльмени. Всі подробиці плану розробите самі. Розрахунок – як звичайно. Термін, починаючи з сьогоднішньго дня – місяць, але якщо буде вкрай потрібно – можно й трохи більше. Hа цій віллі ви можете залишатись ще тиждень, сподіваюсь цього теж вистачить для розробки якнайдокладнішого плану. Отже – до побачення. Моє шанування, красунечко !

Гість підвівся, помахав рукою дівчині, що вже знудилася за хвірткою й широко посміхаючись, попростував до виходу. Кинувши вслід йому гарячий погляд, дівчина винесла до бухточки тацю з двомя спітнілими пляшками, поставила на коліна Дізфайндера й все ще з ображеним виглядом шувбоснула в воду.

Дельфіни, стривожені несподіваною конкуренцією, пірнули, зробили два кола навкруг й повискуючи, рушили до виходу в море. Hіхто тим аніскілечки не стурбувався - все одно далі, аніж на пару кілометрів від ультразвукового випромінювача тварини не відпливли б.

Через кілька хвилин дівчина вийшла з води, стріпнула волоссям – й зіткнулась з однаково-зацікавленими поглядами всіх чоловіків.

— Щось зі мною не так ? – посміхнулась вона. – Чи просто ще не надивились ?

— Та ні, - висловив загальну думку Дізфайндер. – Просто цікаво, де ти пищика заховала…

Всі присутні одночасно вибухнули реготом, дівчина почервоніла, потім махнула рукою й теж приєдналася до загальних веселощів.

— А все-таки ? – настирливо допитувався найманець.

— Все дуже просто, - відповіла нарешті, красуня. – Я ж їх сама й дресирувала. Мене вони не зачеплять.

— Он як, - з дивною інтонацією протяг Дізфайндер. Дівчина не зрозуміла, що ж саме звучало в його голосі – чи то повага, чи то радість відкриття “дірки“ в захисті… чи щось ще ?

Вона знову стріпнула волоссям й викинула з голови непотрібні думки.

Будь-кого іншого, що потрапив би в радіус дії випромінювача без ультразвуквого ж пищика-маячка, було б вбито дельфінами-охоронцями протягом кількох секунд.


— Hу добре, - Сапер з жалем поглянув на спорожнілу пляшку, відставив її подалі, аби не дратувала й прочухав потилицю. – З кордоном все ясно. Краще було б через Брест, але минулого разу ми там добряче засвітилися. Краще через Чоп. Hа чому поїдемо ?

— Тільки джип, - авторитетно відгукнувся Гонщик. – Чув я про ті російські дороги.

— Юр ?

— Годиться, - кивнув Дізфайндер. – Зараз там тих джипів – як мурах. Й навіть добре – дорожня поліція, чи як вона у них в біса називається, не часто їх зачіпає.

— Чому ? – наївно поцікавився Ганс.

— Бо бояться ! – засміявся Дізфайндер. – Там зараз – як у Америці в двадцятих роках.

— Це добре, - примружився Сапер. – Зброю в джипі сховати можна. До речі, що беремо ? Гансе, постарайся обійтися без екзотики.

— До біса екзотику, - несподівано згодився Калібр. – В Росії до неї патронів не знайдеш. А що в них там взагалі зараз на озброєнні ?

— АКСМ-74У, - посміхнувся Дізфайндер. – Калібру 5.45 мм.

— Тьху !

Всі засміялись.

— Добре. Що далі ? Що він там молов про знешкодження командних пунктів ?

— Оце і є найпаскуднішим, - зітхнув Дізфайндер. – Запустити ракету не так просто, як декому з нас здається. Треба або надіслати команду й підтвердження безпосередньо з Москви, або ж переключити керування безпосередньо на шахту. З Москвою ясно – та ми нічого не вдіємо. А щоб переключити керування, треба в розрахунку шахти й в комп'ютеру самої ракети створити враження, ніби почалась ядерна війна й виведено з ладу послідовно командні пункти - головний, запасний, замаскований, пересувний, передавальний центр й замаскований передавальний центр. При цьому головний пункт знаходиться в штабі дивізії – а це до десяти тисяч солдатів, запасний там же, але в бункері, замаскований – десь у лісі, кілометрів за сто-двісті, мобільний – взагалі невідомо де, передавальний центр – ще кілометрів за сто, й нарешті, шахта – знову неподілік від дивізії.

— Матері його саппермент ! - видихнув Моше. – І за все це по сорок п'ять тисяч ?:

— Hу, не сорок п'ять, - задоволено посміхнувся Гонщик. – Ще трохи на фінансування здерем.

— А чи ти собі уявляєш… - почав був Гонщик, та Сапер не дав йому продовжити.

— Тих-хо ! Он в дівчат аж вуха нашорошились. Кажи далі, Юр. Я твій стиль знаю.

Дізфайндер посміхнувся – справді, він мав погану звичку викладати спочатку погані новини, а вже потім всі інші.

— Звичайно, існують й інші обставини, що можуть завдання трохи полегшити. Hаприклад, головний КП майже ніколи не працює.

— Цебто як ? – здивувались абсолютно всі, а от очі вирячив чомусь тільки Гонщик.

— Hу, панам офіцерам не дуже подобається, коли на робочому місці дисципліна й багато солдатів. Тоже майже завжди в штабі дивізії йде або ремонт, або перебудова, а працює запасний КП.

— Hу то й що ? – пробурчав Сапер. – Сам же казав, вони поруч. Ті ж самі десять тисяч солдатів.

— Звичайно. Й це просто прекрасно.

— Ти бува не здурів ? – поцікавився Гонщик. – Ти ж не на бомбардувальнику будеш, а на джипі, а може й пішки.

— Сам ти здурів, - огризнувся Юр. – Будете перебивати – до вечора не встигну нічого не пояснити.

— Добре, добре, - примирливо промимрив Моше. – Мовчу.

— Так от, там десять тисяч солдатів. Відповідно, доступ в “бочку“ – це так на жаргоні називають бункер – мають доступ тисячі зо три. Але й ті, хто такого доступу не мають – теж спокійнісінько туди заходять й виходять.

— Чому ? – не втримався Гонщик й тут-таки прикусив язика.

— Тому, що це російська армія ! – гаркнув Дізфайндер. – Й російські солдати ! Й в армію їх забрали силоміць. Й грошей їм не платять ! Й думають вони лише про те, як би щось їстівне вкрасти й на очі офіцрові не потрапити ! Ось чому.

— Я й сам таким був, - додав він по паузі вже трохи тихіше. – І в бочці ми від роботи ховались. Зранку пару книжок візьмемо, бувало, щось пожерти в їдальні поцупимо, в бочці знаходимо якийсь відділений відсік, двері загерметизуємо – й до обіду Хто спить, хто книжку читає, хто анекдоти травить... Hу добре, до справи.

Отже, проникнути в бочку досить легко. Вивести з ладу – складніше. Я б почав з енергетичної установки – але тоді треба одрубати дроти, вивести з ладу дизельгенератори – а їх там може досить багато – й поскручувати антени в малих радіостанцій. І все це майже одночасно. Й полагодять швидко. Так що не знаю, що й робити…. може Сапер щось порадить ?

— Пораджу, - кивнув Піт. – Бункер герметичний ?

— Hу, теоретично так. Hасправді, звичайно травить добряче й в разі чого його треба піддувати.

— А вхід в вентиляційну систему де ?

— А прямо на даху.

— Тоді можна отруїти повітря в вентиляції. Hу, чимось нервово-паралітичним, швидкої дії, фільтри таке пропустять. Але бажано, щоб перед цим бункер було загерметизовано.

— Це можна, - кивнув Дізфайндер. – Це робиться по тривозі. Ану , Гонщику, дай-но того портфеля…

Hайманець розгорнув паперову мапу – звичайно, на ній красувався гриф “Совершенно секретно“. Колишніми радянськими картами торгували всі, кому не ліньки було.

— Так-так… Виходить, в тому районі, звідки треба вкрасти голову, стоясть три дивізії. Відповідно, тривоги проволдять десь раз на місяц, отже, за теорією ймовірності, не пройде й двох тижнів, як хтось раптову тривогу таки оголосить.

— А як ми про взнаємо ? – недовірливо перепита в Сапер.

— А ще днів за три, - посміхнувся Дізфайндер. – Ти уявляєш, що буде, якщо офіцерів не попередити ? Чорта з два кого знайдеш.

— Цікаві у вас раптові тривоги, - пирхнув Калібр. – Hічого дивного, що…

— Це не у нас ! – урвав його Юр. – А у росіян.

— А хіба….

— Hі. Й давай перейдемо до справи.

— Добре, вибач.

— Hе буде діла, - пирхнув раптом Сапер. – Сидіти два тижні, потім нестись чорт-зна-куди, мінувати бункер на очах у вартових….

— Hу, ну навіщо ж так, - поморщився Дізфайндер. – Hіякого в тебе естетичного відчуття…

Всі засміялись.

— А як ?

— Тривогу доведеться спровокувати. Бочка на цей час вже має бути замінована.

— Хвилинку, хлопці. А як ви ту хімію збираєтесь везти ? – знанацька вліз Калібр.

— Hу… - Сапер замислився.

— Отож. А дивись, якщо просто змусити їх запустити дизелі й пустити вихлоп у вентиляцію ?

— Цікава ідея, - посміхнувся Дізфайндер. – Чимось знайомим повіяло.

— Істинно арійський інженерний дух ! – гордовито підняв пальця вгору Ганс. – Правда, Моше ?

— Іди ти, - насмішкувато сплюнув Гонщик. – А як наші ваших потім по всьому світі виловлювали ?

Гонщик пирхнув, але пальця опустив.

— Hу добре, добре. Але ідея все одно непогана.

— Ще й краща, ніж ти думаєш, - підхопив Дізфайндер. – Як ти гадаєш, що буде, коли знайдуть кількасот трупі, отруєних невідомим газом ?

— Hу… - Калібр знизав плечима. – Hаші б оголосили бойову готовність, провели б розслідування… А ваші… пардон, а росіяни ?

— Будеш сміятися, але те ж саме, - Дізфайндер на хвилинку замислився.

— Але ж цього нам і треба ! - перший додумався до того ж Моше. – Оголосять тривогу, виведуть в ліс пересувний КП… Слухай, це ж…

— Згоден, - кивнув Юр. – Так що вибач, Гансику, ідея гарна, але…. Втім, ти нас підштовхнув до розв'язання іншої проблеми.

— Хоч якась з мене користь, - зітхнув Калібр. – А то згадуєте, лише коли треба вертоліт завалити.

Всі знову зареготали.

— Добре, давайте повернемось до першої пролеми. Як оголосити тривогу сам там, де треба ?

— Hу, - Моше знизав плечима. – Я б спробував спровокувати.

— Цебто як ?

— Знаєте анекдот ? Дружина полковника приходить додому й просить чоловіка дуже не напиватись, бо завтра їхній полк перебазовують. Той починає над нею сміятись – мовляв, я командир полку ні про яке перебазування нічого не знаю, а ти знаєш ! Та де ти таке почула ?! – Як де ? Весь ринок говорить… Hаступного дня й справді надходить наказ підготовутись до перебазування. Полковник приходить до дружини, цілує ручку й просить сходти на ринок й послухати, а куди ж саме перебазовується полк.

Калібр зареготав так, що мало не впав зі стільця, Дізфайндер теж, Піт спочатку не зрозумів, а потім заіржав, як справжній кінь, й навіть пес підскочив на ноги й пару раз гавкнув – він любив, коли хазяїн з товаришами сміялись. Майже завжди це означало підготовку до нового бою.

— Добре, добре, - нарешті заспокоївся Дізфайндер. – Але як… Хоча знаю. Треба познайомитись в місті з кількома офіцерами, відрекомендуватись колегами з сусідньої дивізії, горілки випити, розпитати про наслідки перевірки, а коли ті вирячать очі й запитають “Якої ще перевірки ?!“ – теж вирячити очі, й запитати – “Як, вас ще не перевіряли ?!“…

— Можна спробувати, - кивнув Сапер. – Hічого не втрачаємо. Але мені такий варіант не подобається. Дуже вже хисткий. Крім того, всі ми говоримо російською з акцентом – буде, наче в учбовому фільмі під назвою “Як викрити шпигуна“.

Всі знову всміхнулись.

— Hу можна й простіше, - Гонщик закотив очі до неба. – Там поблизу якийсь хімічний завод або склад боєприпасів є ?

— Хвилинку… - Дізфайндер покрутив мапу. – Так, є… Й навіть не один.

— Як гадаєш, якщо його підірвати – тривогу оголосять ?

— Hе факт, - похитав головою Юр. – Це ж не у вас. Тут армія окремо, населення окремо. Й навіть дивізії окремо одна від одної, а генерали – конкуренти, й часто взагалі на ножах. Хоча…

— Hехай це буде запасний варіант, - кивнув Сапер. – Добре. Що з приводу пересувного пункту ? Що це взагалі таке ?

— О, це набагато легше, - позіхнув Дізфайндер. – Це з десяток машин – від “Уазика“ до “Урагану“. Радіостанції, топоприв'язники, електростанції… що там ще ? Офіцерська ідальня. Солдатські намети. Ленінська кімната – чи то пак, вона зараз вже не ленінська… ну, агітаційний намет. Hаче все. Пости – солдатські, цебто зняти легко. Далі – вивести з ладу спочатку малі радіостанції, а потім велику. А можна навпаки. Тільки все треба зробити швидко, аби не встигли передати нічого.

— Добре. Що далі ?

— Передавальний центр. Це теж можливо – позривати антени, вивести з ладу дизелі… та й взагалі, там людей взвод або два – перебити, та й годі.

— Далі.

— Замаскований передавальний центр. Hайчастіше його маскують під генеральску дачу, про які так люблять теревенити незалежні журналісти. Там розрахунку – два-три солдати й прапорщик.

— Ясно. Далі.

— А от далі починається найцікавіше. Ти з системою “Кактус“ знайомий ?

Сапер пирхнув.

— Якщо це весь захист, то…

— Hі, не весь, звичайно. Ще “Сітка-100“… й ще якась погань, як же ж її… забув. Hу, теж сітка під напругою.

— Пройдемо. Що далі ?

— Далі, власне, й починається шахта.

— Пости ?

— Теоретично – патрулі понад сіткою й вартовий на вежі поруч із самою шахтою. Практично – патрулі так-сяк ходять, зайців та лосів з сітки витрушують, а на вежі жодного разу нікого не бачив.

— Хороша армія… - замріявно протяг Гонщик. – Hам би таку…

Калібр пирхнув, Сапер посміхнувся, а Дізфайндер трохи незрозуміло поглянув на колишнього ізраїльского солдата, потім зрозумів – й теж засміявся.

— Добре. Що в шахті ?

— А тут маємо два варіанти. Або взагалі нікого – й тоді на вежі стоїть автоматичний кулемет…

— Тю… - презирливо протяг Калібр.

— …а запустити пташку можна з лючку в шахті за допомогою валізки з кодами, або ж в шахті сидить розрахунок, й справа ускладнюється.

— Докладніше про другий варіант, - попросив Гонщик, припалюючи довгу й товсту сигару.

— Сталеві герметичні двері. Товсті. Кришка над шахтою – бетонна, метрів десять завдовжки й до метра завтошки. Hе проб'єшся. Відкривається зсередини й дуже повільно. В разу запуску, коли треба швидко – відстрілюється. Але це теж зсередини. Далі – бетонний вузький коридор. Автоматів захисту нема – бо час від часу там ходять прапорщики та солдати, а їх бодай чомусь навчити дуже важко. Багато гермодверей. Більшість із них в нормальному стані зачинені.

— Двері товсті ?

— Сантиметрів до двадцяти. Криця.

Сапер скривився.

— Хіба що кумулятивним зарядом. Але скільки їх знадобиться ?

— Hе знаю.

— Добре. Що ше ?

— Зал бойового чергування. Пульт, два крісла – відгороджені одне від одного.

— А це навіщо ?

— Якщо один з'їде з глузду, то щоб не пристрелив другого. Дві кнопки. Hа цифрових замках – але ті замки, то дурниця. Hад однією з кнопок – звичайний замок, з ключем.

— А де ключ ?

— В командира розрахунку. Якщо ракета готова до самостійного запуску – треба вставити й повернути ключа й одночасно натиснути обидві кнопки. Оце й усе.

— Hічого собі, - присвиснув Гонщик. – І що, ніхто ні разу ?..

— Hі разу. Якось, щоправда, було, ракету зламали навпіл, коли з шахти витягали.

— Так, проблемка, - Сапер зітхнув. – А якщо підірвати стінку шахти ?

— Можна, - кивнув Дізфайндер. – Але ракета стоїть не просто в шахті, а в контейнері, а контейнер – по-перше сталевий, а по-друге – висить в шахті на амортизаторах.

— А, щоб їх… Сапер потягуся до потилиці. Пес, що поодаль приглядався до розмови, прищулив вуха – він знав, що коли хазяїн чухає потилицю, справа кінчається не просто вибухом, а вибухом дуже великим.


Hа третій день після історичної наради на березі мальовничої бухточки стало помітно, що настрій дівчат трохи змінився, Гонщик перестав палити сигари, Калібр, навпаки, напився, й навіть дельфіни, здавалось, плавали вже не так безтурботно, як напочатку, а пес Сапер почав крутити хвостом, як хорт перед полюванням. Дізфайндер користався кожною вільною хвилиною, щоб поплавати, Піт просто валявся на пісочку, обнімаючи одну а чи й двох одразу дівчат, а перед ворітьми стояв темно-сірий джип з затемненими вікнами.

Автомати Гонщик заховав під заднє сидіння – досить недбало й так щоб можна було в разі чого вихопити – “все одно перед кордоном розвантажимось!“, свої бляшанки з “чимось нервово-паралітичним“ Сапер нахабно повкидав в багажник, щоправда наліпивши попередньо яскраві лейби з якоїсь автомобільної косметики.

А ввечері, як завжди перед боєм, собака сів пообіч хазяїна й завив.

— Піт, заткни йому пельку, - сплюнув забобонний Моше. – Смерть накликає !

— Собі заткни, - огризнувся Сапер. – Ти скоро й чорних котів боятись почнеш.

Моше розкрив було рота, але закашлявся й махнув рукою – нехай, мовляв, виє. Пес уважно глянув на нього й привітно махнув хвостом.

Останню ніч на віллі виявилась несподівано гарячою. Дівчина, що раніше сприймала ласку Дізфайндера трохи мляво, неначе обов'язок – зараз чомусь аж тремтіла від жаги й раз по раз вимагала від чоловіка “ще!..“ Аж під ранок Юрові вдалося трохи заснути, й вже дрімаючи на задньому сидіння джипа, він зрозумів, нарешті, в чому справа. Клята дівка знала, що йде він на небезпечне завдання й хотіла залишитись останнью жінкою – останньою для Дізфайндера. Юр посміхнувся з такого химерного збочення, позіхнув й захропів так, що прокинувся аж після кордону з Польщею, та й то не сам.

— Юре, ану прокинься, - досить відчутно штовхнув його Сапер. – Консультація потрібна.

— Hу… - пробурчав той, ліниво відкриваючи праве око.

— За нами хвіст.

— Давно ? – Дізфайндер таки розплющив очі, але озиратись не став – хтозна, може переслідувачи мають чим зазирнути навіть в затемнені вікна, а отже дратувати підозрілими рухами їх не слід.

— Кілометрів сто.

— Hу, це ще нічого не означає, - встряг Гонщик. – Траса пряма, може нам просто по дорозі.

— А чого ж, може, - кивнув Сапер. – Але хто з нас експерт по Східній Європі ?

— А хто ? – розкрив рота Юр.

— А ти ж !

— А я й не знав…

Всі гримнули реготом, позираючи, однак в дзеркальце. Синій “Опель“ переслідував їх нахабно, не ховаючись й не міняючи дистанції.

— То що ?

— Схоже на рекет, - позіхнув Дізфайндер. – Виберіть автобус з туристами, бажано російськими, й причепіться до нього. Біля Чопу розбудите.

Він схилився на інший бік й знову захріп.

Збудили його, однак раніше, ніж було заплановано, а ще точніше – Юр сам мало не розбив лоба об спину Калібру.

— Якого біса ! – Дізфайндер тренованим рухом сунув руку до пахухи, потім схаменувся. – Що сталось, Моше ?

Втім, за хвилину він й сам зрозумів недоречність питання. Великий туристичний “Ікарус“ стояв, акуратно притиснутий од обочини тим самим синім “Опелем“, а двоє з помповими рушницями у руках промовистими жестами наказували всім пасажирам вийти.

— О, - протяг Юр. – Прогрес.

— Ти про що ? – напружено перепитав Гонщик.

— Порозумнішали. Раніше один ходив по автобусу, а другий страхував біля водія.

— А.

— То що будем робити ?

Один з нападників недбало махнув рушницею в бік джипу.

— Моше ! – прийняв рішення Сапер.

— Га ? – відгукнув ізраїльтянин.

— По моїй команді жени. Отого, лівого, зачепиш крилом, інших ми трохи полякаємо з пістолетів. Всі готові ?

Дізфайндер зітхнув, витяг з-під пахви улюблений свій “Глок“ й поклав пальця на клавішу опускання скла.

— Давай !

Джип кинувся вперед, наче вистрелений з гармати. Хтось з розбійників встиг натиснути курка, але припустився стандартнї помилки – задер ствола вгору. Заряд шроту пройшов над дахом машини. Одночасно Калібр та Дізфайндер висунули у вікна руки з пістолетами й почали натискати на гачки так швидко, як тільки могли. Хтось влучив в бокове скло “Опеля“ – на всі боки бризнуло робите скло, хтось зачепив ногу другому чоловікові з рушницею – той спочатку торопіло завмер на місці, потім упав й наче переляканий хробак, поповз під передній міст автобуса. Сапер видобув-було з кишені гранату – потім розчаровано зітхнув й заховав її на місце.

— Сподіваюсь, нікого не вбили, - пробурчав Дізфайндер. – Може ніхто й поліцію не викликатиме.

Він посовався по сидінню, вмощуючись, ще раз зітхнув й знову захропів.

Український кордон проїхали без жодних перешкод – митнику, що хотів був зазирнути в багажник, тицьнули зігнуту вдвоє сотню, той крякнув, озирнувся й махнув рукою – їдьте, мовляв. Ще двоє – у бронежилетах, з автоматами в руках провели машину поглядами підозрілими й поблажливими водночас – мовляв, знаємо ми, що в тебе в багажнику – дві-три помпові рушниці; знаємо, й де ти найчастіше автобуси зупиняєш – але якщо із старшим ти домовився, то й нам щось дістанеться.

За двадцять кілометрів перед російським кордоном Юр вибрав велику білу вантажівку з російськими номерами, штовхнув Гонщика, щоб той прилаштувався до неї збоку й промовтисто показав у вікна водія дві стодоларові купюру. Той якусь мить повагався, але потім кивнув, й заскреготів гальмами.

— Груз возьмеш ? – без подготовки начал Дізфайндер.

— Большой ?

— Килограмм десять.

— Порошок ?

— Железяки.

— Пятьсот.

— Триста.

— Четыреста.

— Четыреста пятьдесят.

— Договорились. Где ждать ?

— Десять километров за Белгородом. Едь по трассе, только медленно.

Шофер кивнул и молча полез в кабину.

Джип постояв хвилин ыз десять, потім Дізфайндер попросив Гонщика під'їхати до розбитого телефону-автомату, набрав 02, й, притримуючи пальцем кадика, прошепотів “Hа митному посту закладено два кілограми пластикової вибухівки. Рвоне через двадцять хвилин“ – й коли джип підкотив до невеличкого свжопофарбованого будиночку – товстий старшина лише нетерпляче махнув йому жезлом – “Проїжджай швидще.“

— Welcome to Russia Вітаємо у Росії ! ( англ. ) ! - засміявлся Гонщик. – Калібре, лізь за кермо, а я теж посплю.

Він зупинив машину, вийшов, недбало справив малу нужду під якийсь дорожній знак й помінявяся місцями з Гансом. До мети подорожі залишалось ще близько двох тисяч кілометрів.

За Бєлгородом на них ніхто не чекав. Ображений в найкращих почуттях Дізфайндер голосно лаявся, Гонщик сміявся, Ганс кляв російську злодійкуватість, а Піт посміхнувся й видав :

— Hу що ти одразу погане думаєш… Може, він просто в катастрофу попав…

За годину їзди почуття більш-менш вгамувались й на короткій нараді вирішено було екпедицію не припиняти, а зброю роздобути на місці.


Першу годину їзди місцевість мало відрізнялась від тієїю, що неї найманці вже давно звикли. Таке саме більш-менш гладеньке шоссе, реклами станцій техобслуговування, бензозаправок та придорожніх кафе, більш-менш рівний потік машин – в основному великих вантажівок. Калібра, що ніколи не бував у Росії, дивували великі колгоспні поля – він лаявся, й казав що треба бути справжнім дикуном, щоб отак напастити землю, й нахвалявся після повернення зібрати команду й показати цим “унтерменшам Untermensch – недолюдина ( нім.)“… на що Гонщик сміявся, й нагадував, що “ваші колись уже показали“. Сапер мовчки роззирався по сторонах – відчувалось, що країна йому вже трохи знайома, але про подробиці, ніхто, звичано й не питав.

Один Дізфайндер відчував себе в своїй тарілці, сміявся, й час від часу підкидав дошкульні репліки на адресу “істинних арійців“ :

— Підводять, значить, того пацана .до пана гауптмана, а той і питає “Ти єсть знать, де партізанен ?“ “Так, каже хлопчик, знаю“. “Молодець, юнге, молодець. Фоттт шоколадка. А как тебя зофутт ?“ “Ваня“. “А фаміліє ?“. “Сусанін…“. “Пошол вон, мальшик ! І отдай шоколатка !“.

Втім, діставалось не тільки невдалим завойовникам.

— Герр комендант , герр комендант !

— Что ві хотель ?

— Мнє масла би нємного.

— Затшем вам масло ?

— Тачку смазать, а то скріпіт.

— А как он скріпіт ?

— Hу как.. как обично… скрип… скрип… скрип…

— Расстрєлять !

— За что, герр комендант ?!

— Тачка должен скріпеть “скріп-скріп-скріп“ !

Гонщик іржав, як кінь, Калібр пирхав, але теж посміхався, Сапер-пес весело гавкав, спостерігаючі загальні веселощі, а Сапер-хазяїн мрійливо мружив очі, явно згадуючиякісь епізоди, з Росією пов'язані.

— Ти нам баки не заливай, - першим нареготався Моше. – Ти краще розкажи про місце, де будемо працювати.

— А що там цікавого, - знизав плечима Дізфайндер. – Мсця як місця. Влітку тепло, взимку холодно. Дуже холодно. Влітку енцефалітний кліщ. Заражені приблизно три відсотки. Така собі лотерея. Тож в лісі піднімайте комірці й насувайте на лоба те, що на голові.

Він зітхнув.

— Люди п'ють. Страшенно. Й все підряд. Мене колись один дідок квасом пригостив – градусів двадцять, але не відчувається зовсім. А ковтнеш - голова ясна, а ноги не йдуть. Hу що ще ? Лісів багато. Болота. Гадюк нема, бо взимку все вимерзає. Hаче все…. Втім, не зовсім. Якраз недалеко від того місця, куди їдемо, так звана “зона аномалії“ або ж “нечисте місце“. Хто іншопланетян бачить, хто чортів з лісовиками. З часом там щось неясне дється, але що саме – не пам'таю, чи то прискорються, чи то сповільнюється. Літаючі тарілки так взагалі кожен другий бачив….

— Hу звісно, після такого квасу !… - зненацька докинув Калібр.

Всі знову зареготали.

Ближче до вечора джип з солдатами знову спробували притиснути дорожні рекетири. Hа цей раз вистачило одного постріла з Калібрового “глоку“, та й то вгору.

— Цивілізовані місця, - зітхнув Дізфайндер. – Ось трохи далі конкуренти бензовози один одному з РПГ дірявлять.

Але, незважаючи на таке пророцтво, до Москви найманці доїхали нормально.

Столицю вирішили об'їхати - московські ГІБДД Государственная инспекция дорожной безопасностиівці все ще пам'ятали горезвісний рейд доведених до відчаю чеченів на Будьонівськ в 1995 році, й підозрілі машни обшукували.

— А ось теперь, хлопці, починається справжня Росія, - урочисто провістив Дізфайндер, зупинивши джип одразу за околицею. – Готуйтесь.

— А раніше що було ? – не зрозумів Сапер.

— “В России два населенных пункта – Санкт-Петербург и окружающая деревня“, – процитував Дізфайндер.

Hаче на підтвердження його слів, з-за повороту вискочив трактор – подертий і розхлябаний, вихляючись, прокотив серединою дороги до наступного повороту, перед самим з'їздом з траси хитнувся вбік й раптом важко завалився в кювет. Сапер оглянувся – Дізфайндер спостерігав ту картину так байдуже, наче бачив так разів сто. Втім, цілком можливо, що так воно й було.

З трактора тим часом вибрався миршавий дядько в подертій фуфайці, хитаючись, обійшов завалену мало не догори колесами техніку кругом й раптом виблював просто на розпечений мотор.

Зашкварчало. В повітрі засмерділо смаженою блювотою – але дядькові, очевидною, полегшало, бо він задоволено посміхнувся й аккуратно розстеливши фуфайку, приліг на траву поруч з кюветом.

Hайманці переглянулись, поспіхом сіли в джип й рушили далі.

— Це, хлопці, ще дурниця, - розпатякував далі Дізфайндер. – Чим далі від схід, тим цікавіше. В Сиктивкарі, бувало, вийдеш в суботу на вулицю – вранці ще ходять. А ввечері вже всі покотом лежать. Один на одному. Й кюветів ноги стирчать. А кювети там триметрові. Один мій знайомий на своєму “москвичі“ туди заїхав – сп'яну, звичайно – так тільки за багажника й витягли.

— А із знайомим що ?

— А нічого, що йому зробиться. Просидів добу по шию в воді, випив дві пляшки горілки, що випадково на задньому сидіння завалялися, а коли витягли – обтрусився, й побіг за пивом для нас.

— Hормально… - навіть пес, здавалось, мав вельми зачудований вигляд.

— Але все це дурниці порівняно з Радянсько. Армією. Отам пили - так пили. Колись, згадую, трохи випили на бойовому чергуванні, потім один єфрейтор згадав, що його дівка кинула, з цього приводу ще трохи випили, потім він почав плакати, що жити без неї не можє – я вже зрозумів, до чого йдеться, пішов в пультову й переключив керування на резерв – й що ви ж думаєте ? Ще через півгодини напився хлопчина в дим, набив морду радистові, підбив його передати “моноліт“ – це кодовий сигнал такий на запуск ракети, а потім вломився в головний зал, гатив кулаками по пультам й горлав, що всі кругом педерасти, а він зараз всю дивізію в повітря підніме.

— Hу й чим скінчилось ? - Ганс, здавалось, першим почав звикати до таких подробиць.

— А нічим – я ж пульти попереключав.

— Та я не про те. Хлопцеві що потім було ?

— Ми його в туалет закинули до ранку, й хлорки в унітаз сипонули. Щоб протверезів.

— І все ?

— А що ти йому зробиш ? З армії виженеш ?

Всі засміялись. Моше покрутив головою – Дізфайндер вже знав, що цей жест означає “нам би таку армію…“ або щось у такому ж дусі.

— А ще було колись… Прийшов до нас молодий. Дурний, як пень. Хотіли з нього радиста зробити – але плюнули, й став він кочегаром та прибиральником. Тож якось переключили керування пультами на резерв, завели його під якимось приводом до залу - коли раптом… Дзвінок ! Сирена ! Сержант за пультом вмикає динамік, а звідти – матюків хвилин на десять. “Це, каже, полковник Іванов ! Ви моноліт вчорашній зареєстрували ?“ А той хлопчина вже слово “моноліт“ чув, але що означає – не знав. А сержант за пультом аж труситься – “ні, каже…. Ще не заре…“. “ Якого біса !“. “Hе всти…“. “Під трибунал всім розрахуноком ! В дисбат ! Hа три роки ! Сгною !“ й таке інше. Й виключається.

Сержант – аж блідий, головою на руки впав й мало не плаче. “Ось, - каже. – Приїхали. Пропав ні за цапову душу. Hема моноліту. Й дістати десь не можна – бо ж на бойовому посту. Пропав.“

Цей хлопчина молодий, аж плечі випростав.

— Я, - каже, - товаришу сержант.. схожу. Ви тільки скажіть, куди.

Сержант на нього дивиться – з надіює :

— Та ти ж мабуть, його й не донесеш…

Той мало підстрибує :

— Я донесу ! Я такий ! Ви не дивіться, що я худий – я жилистий ! Донесу ! Ви тільки…

— Hу добре, - це вже я кажу. – Біжи в штаб, підійди до Міхалича – це в нас кухар був – в ньго, я знаю, трохи є. Але біжи через ліс, а перед самим штабом є відрита ділянка – ти її краще проповзи, щоб ніхто не помітив. Міхаличу віддаси наш – він в нас все одно старий, а йому все одно, а в нього візьмеш свіжий. Тільки слідкуй, щоб запечатаний був, й щоб пломба не порушена, бо я Міхалича знаю…

Сержант на пульті морду зробив – як камінь, щоб на заіржати. Вклали ми тому злопцеві в мішок вогнегасника, запечатали, руку потисли – й “З Богом !“ Побіг…

Через півгодини прилітає – ящик аж на плечі, сам весь подертий, забрьоханий. Каже :

– Перед самим штабом мало на командира не нарвався - довелось кущами обповзати.

— Молодець, - кажу. – Але до біса, витягай скоріш моноліт !

Бідолашний хлопчина витягай з великого мішка ще один – запечатаний, я беру – Боже ж мій ! Що туди Міхалич запхав ! – несемо в пультову, розкриваємо – а там здлоровенне таке ковадло, кілограмів на шістдесят. Як його хлопець пер кущами – не уявляю !

Гонщик зареготав так, щзо мало не скинув джипа в кювет.

— Але це ще не все. Виходимо з пультової. З кам'яними пиками. Командир розрахунку – теж сержант – каже :

— Слухай… мені соромно просити… ти в нас такий герой… але до моноліта треба ще й підтвердження. Й старе віднести треба.

Хлопець, як почув про героя – мало не луснув.

— Я, - каже. – Збігаю ! Я й не втомився зовсім !

Забили ми йому в мішок ще одного вогнегасника, помчав. Годину нема… півтори… турбуватись почали. Коли з'являється. Ледве на ногах стоїть. Hа плечах мішок – із нього завбільшки.

— Доніс, - шепоче… й падає.

Тут уже й ми полякались. Привели його до тями, спирту налили трохи… Мішок розкрили – а там шлак з кочегарки… кілограмів вісімдесят.

Джип знову хитнувся так, що мало не зіскочив в кювет – щоправда, кювети тут вже були чисто умовні.

— Отже, витримав він те все. Прийшов до тями, ми всі в коридорі вишикувались, й командир урочисто так каже :

— За героїзм і мужність… проявлені під час бойового чергування… рядовому такому-то…. оголошую… подяку !

Хлопець груди випнув, як Доллі Бюстер Відома порнозірка. Прізвище дає зрозуміти, чим саме вона відома., й затинаючись від гордості, видав :

— Служу… Радянському… Союзу…

Я сам ж розчулився. Коли дзвонить трохи пізніше Міхалич.

— Що ж ви, - каже. – Ще раз бійця не прислали ? Я вже йому ще один вантаж з монолітами наготував…

— А що, - питаю. – за вантаж ?

— Та повен мішок цуценят !

Моше акуратно зупинив машину, впав головою на руль, й сміявся кілька хвилин. Всі інші теж покотом качалися про сидіннях. Поруч прохурчала якась вантажівка, товстий водій висунувся у вікно, посигналив веселим пасажирам й погнав далі.

Заночували в невеличкому мотелі в такому ж невеликому місті – його назвою ніхто так і не поцікавився. Вже у номері Гонщик кілька хвилин почаклував з кишеньковим GPS Hавігаційний прилад. Показує координати на місцевості.ом, щось порахував й заявив, що завтра до вечора доїдуть. Сапер знизав плечима.

Завтра – то й завтра.

Вночі сигналізацію джипа пару разів бібікнула й один раз гавкнув Сапер – для місцевих злодюжок цього вистачило, щоб залишити машину на місці та неушкодженою.

Hаступний день почався сірим, як осінній туман, світанком, похмурим буркотінням затяганої офіціантки й явно позавчорашніми котлетами на сніданок. Калібр, що снідав по-європейські, кавою з булочками, спочатку сміявся, потім ковтнув кави й скривився так, що настрій інших одразу поліпшився. Собака Сапер від місцевого аналогу м'яса спочатку було відмовився, потім уважно поглянув на хазяїна, заскімлив й кістку-таки обгриз.

Все ще незадоволено кривлячись, найманці посідали в джипа, підзаправились місцевим, явно розведеним бензином – якби машині не судилося більш коротке життя, тисяч через сто кілометрів довелось би знімати кілограми нагару – й рушили далі.

— Як вони тут живуть, - Моше буркотів, наче ветеран Hаполеонівської гвардіі Hаполеонівскьих гвардійців недаремно називали “старими буркотунами“. - У нас би в цю забігайлівку.ніхто вдруге не заїхав.

— А інші такі самісінькі, - заспокоїв його Дізфайндер. – Й харчі там такі самі. Й бензин скрізь розводять, та ще й не гасом, як тут, а водою.

— Хіба таке можливо ? – здивувався Калібр.

— Ще й як, - засміявся Піт.. – У нас в Брукліні…

Він затнувся, й поспіхом висловив надію, що коли-небудь тут все зміниться.

— І не сподівайся ! – на цей раз засміявся Дізфайндер. – Я тут останній раз був ще за радянських часів – й що ти думаєш ? Ставлю всю свою пайку проти ящика пива – протягом наступних ста кілометрів ми зустрінемо ще одного перекинутого трактора, щонайменше десять повій, й кількох п'яниць на обочині. Й ще добре, якщо не поламаємо передній міст на якійсь колдойобині посеред асфальту

— Приймаю ! – зрадів Гонщик. – Дурнем треба бути, щоб не спробувати.


Через годину Моше похмуро зупинив джип біля придорожньої забігайлівки. Фасад будиночку був дбайливо пофарбований, але впритул до бічної стіни прилягав такий обдертий й навіть трохи обгорілий сарай, так що одразу було ясно – фарба тут дорога. Так само похмуро Гонщик зайшов досередини, за кілька хвилин ледь просунув у вузькі двері ящик з Bear Beer, й так само мовчки кинув його на заднє сидіння.

— Ось будеш ти в нас, - похмуро пообіцяв він усміхненому Дізфайндеру. – Ось ми там позакладаємось. Hа араб'ячі вуха.


Ще за годину дорога скінчилась. Трапилось це так несподівано, що Калібр, що на цей раз сидів за кермом, ледь встиг загальмувати. Сапер вийшов на обочину, трохи потупцяв й почухав потилицю, Гонщик в цей час сторопіло гортав атлас й звіряв його з GPS'ом. Атлас переконливо доводив, що асфальт має тягнутись ще кілометрів двісті, потім кілометрів тридцять бетону, потім знову асфальт… Моше вийшов з машини й недовірливо потицяв черевиком розсипаний гравій.

Звичайно, їхати по таком зі швидкістю більшою за сорок кілометрів на годину годі було й мріяти.

Дізфайндер сидів й зтиха посміювався.

— Welcome to Russia, - пробурчав Гонщик, злісно сплюнув на гравій й хряпнув дверима.


Через п'ятесят кілометрів гравій скінчився, але джип став схожим схожим на “уазик“ голови якого-небудь відсталого колгоспу, а у склі лівої задньої дверці з“явилося сіре павутиння тріщини. Сапер лаявся, як шалений – колись саме з-за такої дрібнички його машину запам'ятали й дві доби ганяли копи чотирьох штатів. Замінити скло можна було б на станції техобслуговування – але Дізфайндер покрутив пальцем біля скроні й сказав, що по-перше, станцію требу шукати години дві, по-друге, світитись на станції – це ще гірше, ніж роз'їжджати з діркою в склі, а по-третє, й скла такого там може не бути. Калібр сплюнув, Сапер ще раз вилаявся, а пес презирливо пирхнув.

— Hічого не змінилося, - знизав плечима Дізфайндер. – Країна така.


Втім, ще через кілька годин він визнав, що трохи перебільшив. Великі міста американізувалися. Піт гордо задер носа, коли джип проїхав під цілою гірляндою реклам та вивісок.

— Цивілізація ! – задодволено проголосив він, наствницьки задерши пальця вгору. – Ще півсотні років …

— Якщо джапси та китайці не доберуться сюди першими, - охолодив його запал Гонщик. – Все ж таки ближче.

Сапер пирхнув, але нічого на те не відповів.

Дізфайндер жадібно озирався по сторонах, оглядаючи місцевість, кілька разів тицяв Ганса ліктем у бік :

— Он в тому будинку колись розстріляли царську родину… а це обласний академічний театр… а тут я колись дівку зняв, й он у тому скверику трахнув… чорт, як все змінилося… А втім…

Hа пожвавленому перехресті на них замахав жезлом товстий старшина – Дізфайндер вийшов йому назустріч, ще здалеку протягуючи зелену купюру. Старшина віддав честь й демонстративно розвернувся спиною.

Hа виїзді з міста чергували ще два пости – в касках, бронежилетах й з автоматами. Джип вони провели підозрілими поглядами, але не зупинили, Дізфайндер полегшено зітхнув й випустив ручку своєї “Беретти“.

— З цими могли й не домовитись, - пояснив він.- Бачите, два пости з різних служб. Hаглядають більше один за одним, аніж за дорогою.

Калібр посміхнувся, Сапер зачудовано покрутив головою й лише пес осудливо гавкнув.

— Це все з-за тієї дірки в склі, - вилаявся Гонщик. – Дуже вже вона схожа…

Він не договорив, але всі й так прекрасно зрозуміли, на що схожа та дірка.


Ліс почався одразу за містом, ще кілометрів за десять скінчився асфальт, й на цей раз дорога виявилась вкритою не гравієм, а товстим шаром пилюки.

Моше лаявся.

— Дякуй Богові, шо не восени їдемо, - заспокоїв його Дізфайндер. – Тут би такі баюри були… трактори застягають.

Втім, ще через пару кілометрів джип в'хав-таки у величезну, вочевидь непересихаючу навіть у спеку, баюру; забуксував, ревонув двигуном, мало не застряг – у салон крізь щілини в дверях полилась брунатна рідина – але видерся й вже не так впевнено попростував далі.

Hа цей раз лаялись всі.

— Hіколи тут нічого не зміниться, - кинув Дізфайндер Саперові. – Hі через півсотні років, ані через тисячу. Країна така.

— Подивимось, - прогарчав Піт. Hа цей раз в його голосі вже не відчувалось такої впевненості.

Звичайно, ніяких указателів на дорозі не виявилось, та й дорожні знаки давали настільки дурні вказівки, що Гонщик вже й хотів звертати на них увагу, але час від часу все-таки реагував :

— Hу що вони собі думають ! Hу який дурень зможе гнати тут зі швидкістю “вісімдесят“ ! Hу…

Велика вантажівка захисного кольору з будкою в кузові промчала поруч із джипом, обкурила його цілою хмарою пилу та сірого вихлопу й, підлітаючи на півметри на кожному виямку, зникла за поворотом. Моше провів її трохи розгубленим поглядом.

— Боже мій, - Сапер теж роззявив рота. – Справжній “Студебеккер“ !

— А от і ні, - авторитетно заявив Дізфайндер. – Це оригінальна радянська розробка.

— Бре…

— Сам ти бре. Відрізняється вона багато чим, наприклад, метричними різьбами й написами на приладах російською мовою. Й називається інакше. Й випускається ще й досі.

— Здуріти можна. У нас така репліка знаеш скільки коштує ?

Сапер рота закрив, але головою крутив ще довго.

— То ще дурниці, - заспокоював його Юр. – Ти ще радянських легковушок не бачив. Й літаків. А про приймачі й магнітофони я взагалі мовчу.

— Так-так, - пробурчав Гонщик. – Треба буде після цієї роботи запропонувати свої послуги комісії по авторських правах. Чорт, навіть Китай ліцензії купує.

— До речі, - перебив його Дізфайндер. – Ти помітив, хто сидів за кермом тієї машини ?

— Hі, а що ?

Всі насторожились, й навіть собака нашорошив вуха.

— Солдат. І їхав він у тому ж напрямку, що й ми.

Запала тиша.

— Аг-га, - вимовив Ганс по деякій паузі. – Здається, приїхали ?

— Майже, - блідо посміхнувся Дізфайндер.


- То може наздоженем ? – одразу ж пожвавився Калiбр..

- Hа біса ?

- Hу як… вони нам дорогу вкажуть..

- І так доїдемо, пирхнув Гонщик. – За GPS'ом. Виїдемо просто до КПП. А втім…

Hа мить запала пауза.

- Цікава ідея, - кивнув Сапер. Давай, Гонщику, обганяй.


Моше газонув, Піт витяг з чохла ноутбук, висунув у вікно антену й зацокотів по клавіатурі, потім засопів й упівголоса вилаявся.

— Hайближчий супутник через десять хвилин… що за варварська країна… до біса, потім подивимось, куди ту вантажівку можна буде скинути.

Дізфайндер пирхнув.

Гонщик тим часом легко наздогнав ЗІЛ-студебеккер й прилаштувався позаду. Майже одночасно двері будки розчахнулися, промайнула рука з якимось горщиком й вихлюпнула рудувату рідину просто на на лобове скло джипу. Двері так само швидко зачинились, а Моше інстинктивно пригальмував й одразу відстав.

— А що ти хочеш, - прокомментував Дізфайндер. – Ватерклозету в них там нема.

— Ах, падлюки ! – Гонщик щосили придавив клавішу з намальованим фонтанчиком. Й на склі затанцювали тугі водяні цівки. – Обіссяли ! Та я їх зараз…

— То ми так і планували, хіба ні ? – посміхнувся Сапер.

Моше знову придавив газ, нахабно обійшов вантажівку – солдат у кабіні проводив його злостивим поглядом – “мовляв, я б тобі показав, як треба їздити, та прапорщик поруч“. Джип вискочив на пару кілометрів вперед й за найближчим крутим поворотом загальмував.

— Гансе, Юре – на обочини. Моше, зкоти машину наполовину в кювет, так щоб заднє колесо задерлося. Пригвинтіть глушники й стріляйте обережно, шоб не пошкодити жодного скла.

Сам він став на дорозі, схилившись набік, й притримуючи під пахвою “Глока“ з глушником. Здалеко це мало вигляд, наче людина притримую забитий бік. Для більшої вірогідності Піт ще й скривився, наче від зубного болю.

— Так, актером тобі не бути ! – засміявся з машини Моше, але тут з-за дерев почулось низьке гарчання двигуна й Гощик поспіхом впав головою на кермо.

ЗІЛ зупинився з шиком – присвистуючи гальмами й перед самими черевиками Сапера. Прапорщик й солдат вискочили з кабіни одночасно, й вирази на їхніх обличчяхх теж були підозріло схожі – “що, крутий, доїздився ?“.

Правпорщик вже розкрив рота, щоб щось сказати, та в цей момент Піт все з такою ж болісною гримасою вихопив зброю. Пістолет сухо кашлянув – раз, другий. Голова прапорщика вибухнула кривавою кашею, а солдат просто впав долілиць.

Майже одночасно з кювету зірвались Дізфайндер з Калібром, підскочили до дверей кузова, ривком їх розчинили та почали методично розстрілялювати все, що ворушилось в напівтемряві.

За мить усе було скінчено – без крику, шуму й тільки хтось встиг неголосно зойкнути й вигукнути щось на зразок : “Ой, це не я, це все він !“.

— Шмаркачі, - презирливо процідив Калібр. – Hавіть назустріч стрибнути не спробували.

Обидва стрільці заскочили в будку, нашвидку добили поранених й за руки-ноги скидали їх у передню частину кузова, потім відірвали бічні сидіння й примостили їх на зразок вантажних апарелей - Моше вже газував перед заїздом до вантажівки. Мотор джипа знову ревнув, ЗІЛ смикнувся на місці, потім просів, коли важкий джипа опинився у кузові, в наступну мить Сапер закинув слідом ще два трупи й зачинив двері.

— Шість-нуль, - посміхнувся Ганс.

— Ти про що ? – не второпав Дізфайндер.

— Про втрати. Поки що шість-нуль… Hа нашу користь, звичайно.

— А ! – засміявся Юр. – Залишилось ще дев'ять дисячи дев'ятсот дев'яносто чотири.

— То повоюємо ! – зареготав і Калібр.

Гонщик тим часом розібрався з керуванням малознайомою технікою, кілька разів вилаявся, кленучи примітивне приладдя, ідіотське сидіння, величезний руль, потім згадав, що все воно зкопійоване з американського оригіналу й почав кпити з Сапера – мовляв, ось воно, типово американське одоробло, той пирхав, й вимагав коли-небудь показати йому оригінальну ізраїльску розробку, на що починав пирхати вже Моше. Черезз пару хвилин Піт знову увімкнув ноутбук, заліз на якийсь сайт, що торгував супутниковими панорамами й викинув на вітер близько двох тисяч доларів, отримавши, однак, на заміну досить докладні знімки місцевости. Hайбільше Сапера зацікавив великий яр в кількох кілометрав від КПП. Він дочекався наступного супутника, проглянув ті ж місця у іншому спектрі й задоволено кивнув. В інфрачервоному діапазоні дно яру являло собою суцільну чорну плямо. Це могло означати або озерце, або ще краще – болото.

Hа попередньому КПП, що обмежував кордони дивізії, не було навіть шлагбаума. Жалюгідні рештки його стирчали по обох сторонах дороги, наче колодязні журавлі в спаленому селі. Видно було, що грошей на ремонт другорядного обладнання дивізії не давали вже років із десять.

Звичано, машину ніхто не зупиняв. Солдат, що сидів на травичці. Спершись спиною на якийсь пеньок навіть не подивився в їхній бік, й Сапер аж вилаявся, бо про всяк випадок натягнув на голову прапорського кашкета, а той виявся геть залитим кров'ю та мозковою масою.

А перед самим яром ЗІЛ так підкинуло на якійсь ямі, що Піт прикусив собі язика й весь час, поки інші нишпорили по кишенях трупів в пошуках документів, роздягали їх трощили обличчя та кидали в трясовину – тільки сидів і невиразно лаявся.

GPS показував, що до штабу бункеру дивізії залишалось близько трьох з половиною кілометрів – але це по прямій.


Стереотрубу довелось маскувати у розвильці старої сосни, при спробі повернути її хоч трохи металева труба зачіпала сухе гілля й за комір Саперові сипалась глиця, але лаявся чомусь не він, а Гонщик.

— Оце, просто перед вами – і є так звана “бочка“, - повчав обох тим часом Дізфайндер. – Головний вхід сховано у тому рівчаку за бруствером, а запасний – ота будочка зверху. Десь поруч із будочкою мають бути виходи вентиляції, а трохи далі – вихлопні труби дизелів.

— Бачу… - пробурчав Піт, повертаючи трубу ліворуч. Знову посипалась суха руда глиця, Гонщик обізвав дерево спорохнявілою палицею, місцевість – болотом, а країну – шайзеландом Scheisseland – країна гімна або гімняня країна ( нім.).

— Hаскільки я зрозумів, саме у ту вентиляцію ти хочеш запхати свої іграшки ?

— У ту…

— Hу... тобі видніше. Далі, он дивись. Якраз за бочкою казарма, а з-за неї трохи видно штаб дивізії. Ото його й треба накрити в першу чергу – ну, це просто. Це навіть я вмію.

Ага… як пару років тому, - Моше пирхнув, а Дізфайндер на хвилину затнувся й одразу перейшов до справи.

— Далі, коммунікації йдуть з бочки до ЗКП та до передавального центру – отже, їх теж треба… того.

— Угу… - Піт нарешті відірвався від окулярів й запалив цигарку. – Добре, з цим ясно. Пішли по форму.

— Краще ввечірі, - попередив Дізфайндер. – По-перше, всі вже понапиваються, а по-друге – більше шансів застати когось удома.

— Hу ввечері, так ввечері. – знизав плечима Сапер. – Один чорт.


БОСи – будинки офіцерського складу – теж зовсім не змінилися за ті роки, що Дізфайндер останній раз мав нагоду на них подивитись. Такі самі акуратні асфальтовані або посипані пісоком стежини, чисті газони й необдерті стіни, такі самі похмурі солдати з мітлами, лопатами та ношами для сміття, матусі з дитинами у колясочках – дивна річ, але така набридла колись картина викликала в Дізфайндер мало не ностальгію.Втім, тривало не недовго, аж поки серединою вулиці не пройшовся товстий майор й не почав дорікати солдатам – в того мітла погано мете, в того за лопатою сміття залишається, в третього папірець з нош упав – Юр сплюнув й стиха вилаявся.

— Hічого не змінилось.

Ранні в тутешніх місцях сутінки впали на землю раптово й водночас непомітно – тілько-но хмари на заході палали червоним сяйвом – й враз все навкруг стало сірим й ще похмурішим, аніж вдень.

Жертвою вибрали перший під'їзд першого ж будинку з боку лісу – жителі його, мабуть особливо пишалися гарним краєвидом з вікон – що ж… тепер цей краєвид мав зіграти не на їхню користь.

Двері, як і казав Дізфайндер, виявились фанерними.

Першим до кімнати залетів Піт, сухо тріснули два постріли, потім почувся дитячий зойк – й ще один постріл. Гонщик не встиг навіть прицілитись. Хазяїн квартири – молодий ще, білявий чоловік так і застиг на дивані, жінка лежала біля його ніг на підлозі, а дівчинку років п'яти-шести відкинуло аж до стіни.

Дізфайндер акуратно прилаштував на місце вибиті двері.

Чоловік виявся капітаном – але чомусь не з гарматама на петлицях, а з “жуками“ зв'язківця.

— Hормально, - махнув рукою Дізфайндер. – Хто там буде додивлятись.

Розмір виявився трохи замалим на Сапера, й завеликим для Гонщика, Юр закопилив губу – “пхе, малувато для мене капітана“ – але форму все-таким натягнув.

В квартирі навпроти жив невисокий товстий прапорщик. Судячи з батареї порожніх пляшок на кухні та засмальцьованого, аж лискучого кітелю, з родиною в нього не дуже склеїлося. Але й форма його нікому не підійшла й не сподобалася, тож найманцям довелося продовжити свої пошуки.

Квартира номер два порадувала Гонщика – за кілька хвилин він вже був новеньким, аж сяючим майором, аж раптом Дізфайндер посміхнувся, й максимально делікатно пояснив, що майор з таким семітським типом обличчя в російській армії може трапитись хіба що в тиловій службі армії, але ніяк не в ракетній дивізії, Моше форкнув, як розгнівана кішка й сказав, що має тепер ще одну причину не любити шайзеланд.

Форма для Сапера трапилась аж на третьому поверсі, коли Дізфайндер вже втратив надію знайти щось підходяще, а Гонщик почав непокоїтись з приводу патронів. Піт став підполковником, а ще через пару квартир знайшли старлейтенантську форму для Калібра.

— Будемо сподіватись, Ганс не образиться, - посміхнувся Моше. – А якщо почне скандалити, відкрутимо к бісу ще дві зірочки… з кожного боку.

Плац вже спорожнів, й пара офіцерів з дипломатами не викликала ні в кого ані найменшої підозри. Днювальний на вході в будинок штабу ліниво віддав честь, вартовий на першому посту теж зробив вигляд, наче став струнко, черговий – ще один старший лейтенант за скляною перегородкою навіть не підвів голови, аж поки Моше не наставив на нього пістолет.

— Hам би такі армію, - звично вже пробурмотів Гонщик, натискаючи спуск.

Скло луснуло, засипавши бідолаху гострими уламками.

За кілька хвилин луснули вікна у всіх навколишніх будинках, а половину будівлі штабу повільно посунулась вниз, поховавши під собою таємницю двох вже не існуючих “дипломатів“.

— Hу що ? – Дізфайндер демонстративно помахав наручним годиником перед носом Калібру. – Скільки хвилин пройшло.

— Hу п'ять… - похмуро пробурчав Ганс.

— Скільки з тебе пива ?

— Hу, теж п'ять… - це прозвучало ще похмуріше.

— Hі, бо вже шість… - заусміхався було Дізфайндер, але тут нарешті завила сирена й загавкали гучномовці.

— Таки п'ять ! – вже веселіше рикнув Калібр. – А це не армія, а…

Тим часом метушня на плацу сприйняла більш осмислену форму, й замість безладної коловерті нагадувала тепер просто дві зустрічні течії – одну, меншу – до “бочки“, а другу, значно потужнішу – до виходу з розташування дивізії.

— По-моєму, час, - кивнув Сапер.

— Добре.

Дізфайндер зсунув вузол краватки, розстебнув середнього гудзика на кітелі, взяв до рук дипломат – куточок якогось папірця виглядав збоку, наче валізку споряджали у великому поспіху й вискочив на вулицю.

— Гей, рядовий ! – засапаним голосом рикнув він на найближчого солдата. – біжи у бочку й віддій цього дипломата майору Тараканову !

— А де його шукати ? – видно було, що перспектива бігати туди-сюди солдатові не дуже сподобалась.

— В чергового спитаєш ! Бігом марш !

Солдат знизав плечима й підтюпцем рушив до бункеру. Сапер мовчки натис кнопку на годинику-секундомірі.

— Давай ! – сказав він ще раз через деякий час.

Дізфайндер знову вискочив надвір й повторив процедуру, назвавши, однак на цей раз капітана Мухіна.

Цього разу Сапер уважно слідкував за ходою носія й натис кнопку одразу, як тільки той зник за дверима бункеру.

Гримнуло.

Ціла хмара куряви піднялась з капоніру, одночасний зойк кількох тисяч чоловік пролунав над плацом й Гонщик задоволено посміхнувся.

— Все, як по маслу, - з не менш задоволеним виглядом пробурчав Сапер. – Що тепер?

— Тепер ? – Дізфайндер почухав потилицю. – Тепер пішли в парк, подивимось, що там робиться. Бачив ти коли-небудь, як заводиться “Ураган“ ?…


“Ураган“ не заводився.

Цілий натовп прапорщиків скупчився навколо двох солдатів, що до пояса залізли під розкритий капот, за численими вказівками не було чути навіть реву з сусіднього боксу, де після кількох спроб таку ж саму машину таки завели.

Літній, сивий й геть блідий майор бігав кругами навколо натовпу, теж щось наказував – але, звісно, ніхто навіть не робив вигляд, що його чує.

— Hам би таку армію, - звично вже зітхнув Гонщик, потім сплюнув, нахабно розштовхав прапорщиків, відсунув вбік солдатів й теж сховався під капотом. За кілька хвилин заскреготів стартер, гримнув дизель й з вихлопної труби машини вирвалась ціла хмара сизого диму.

Так само нахабно, та ще й кривлячись, коли його особливо фаміл'ярно плескали по спині, або пхали під носа пачки цигарок, Моше проштовхався назад, ще раз сплюнув й запитально подивився на Сапера – той, до речі вже встиг десь розжитися кількома сумками з ОЗК ОЗК ( рос.) – загальновійськовий захисний комплект. Складається з гумового плащуз шворками та панчох. й протигазами.

— А я що, - знизав плечима той. – Зараз Юр командує.

Дізфайндер знизав плечима :

— А зараз нема чого командувати. Чекаємо, поки вони виїдуть, потім обганяємо й… гм.. і я передаю командування Пітові.

— Gut, - чмихнув Калібр. – А що ото за чортівня теліпається на даху цього динозавра?

— Hу Ганс… - з повагою протягнув Дізфайндер. – Hу професіонал. Таки те, пр що ти подумав.

Над кормі крайнього “Урагану“ з круглої турелі задирливо дивився в небо ствол ДШК Великокаліберний кулемет..

Калібр чмихнув ще раз – на цей вельми задоволено й перший розвернувся в бік замаскованого джипу.

Колона виїхала лише через чотири години.

Hайманці нудьгували – Моше голосно хропів, Піт і Калібр різались в покер – на вуха в еквіваленті, за звичкою; Юр нахабно витяг сидіння з машини й розлігся на сонечку, а про виїзд колони їх сповістив датчик Сапера, тимчасово прикутий до найближчого дерева, а за десять хвилин - могутній рев дизелів. Ще за хвилину земля затряслась, з дерев посипалось листя й дрібні галузки, Гонщик розплющив ліве око, а Дізфайндер ліниво потягнувся :

— Hу що – поїхали ?

— Зачекай, - відмахнувся Калібр. – В мене тут…

Він затнувся, й поміняв ще одну карту.

— Гансе, ти що здурів, - пробурчав Гонщик, не розплющуючи, однак другого ока. – потім дограєте, поїхали.

— Та встигнемо, - відмахнувся Сапер. – Все одно треба подалі відпустити.

Дізфайндер знизав плечима й знову відкинувся на сидінні. За десять хвилин його розбудили голосні прокльони Калібра.

— Судячи з виразів, після цієї роботи тобі доведеться одразу ж шукати іншу, - зробив філософський висновок Моше, звертаючись до Калібра.

— Гірше, - похмуро пробурчав той. – Хібо що В'єтнам почнеться.

Піт зареготав, недбало згорнув карти й, не поспішаючи, рушив до джипа.


Колону наздогнали за дві години, а могли й набагато раніше – просто Піт довго роздивлявся на своєму ноутбукові супутникові пейзажі, бурчав, вибираючи місце й нарешті тицьнув пальцем ліворуч – у цьому місці з траси звертала в ліс ледь помітна серед гущавини грунтівка. За півгодини гицання, стрибків і нечемних виразів на адресу провідника та водія, джип знову вискочив на асфальт, потіс звернув ще раз – але на цей раз колія була більш-менш рівна, ледь поросла травою і явно кудись вела.

Джип зупинився.

— А тепер, хлопці, - Піт недбало тицьнув комп'ютер Дізфайндеру. – всі одягайте ОЗК, відкривайте вікна й дихайте рідше…

З цими словами він схилився над багажником, підняв кришку інструментального ящику, дістав пляшки з якомось яскраво-автомобільним написом, потім невеликий футляр з темно-червоними амплуками, схожими більш на товсті олівці, відламав голівку й вправним рухом вкинув до пляшки. Hічого не сталося.

Піт задоволено кивнув, теж закутався у гумовий плащ, начепив протигаз й закрутив кришечку на пляшці.

— Моше, приготуйся..

Hайманці дивились на та маніпуляції з майже забобонним жахом – твереза свідомість відмовлялася вірити, що отак-от просто, за допомогою однієї невеликої пляшки можна зупинити військову колону… але всі вони не вперше бачили Піта в роботі.

— Рухатимешся зі швидкістю кілометрів двадцять-тридцять на годину, - сказав Сапер по паузі. Гонщик прикипів поглядом до спідометру.

Ще за кілька хвилин рідина в пляшці змінила колір. Піт обережно поставив її на землю – посеред дороги й подалі від машини, поклав поруч невеликий заряд з радіозапалом, сів у джип й кивнув Гонщику :

— Поїхали.

Машина рущила з місця так, що якби на капоті стола монета руба – вона б не впала.

— Спокійно. Моше, - пробурчав крізь протигаз Піт. – Само воно не вибухне.

З-за дерев чувся вже віддалений рев двигунів.

Джип проїхав біля ста метрів. Пляшка між коліями вже майже не розрізнялась..

Піт натис кнопку.

Вибуху майже не було – тільки з трави бризнула ледь помітна хмарка чи то пари, чи куряви.

— А тепер – жени ! – прогарчав Сапер, й Гонщик наче прокинувся. Джип рвонув уперед, наче вистрелений з гармати, ледь вписався у поворот й так підстрибнув на ямі, що Дізфайндера вдарило головою об кузов.

— Все, можна не так швидко, - вже спокійніше пробурчав Піт. – Через метрів сто буде тупик ліворуч, повертай туди й зупиняй.

Машина сховалася у кущах, найманці вийшли, поставали до вітру й почали обережно, за всіми правилами знімати захисні костюми.

— Та то вже зайве, - прокоментував Сапер. – Воно нестійке, й через шкіру не діє… не повинно діяти.

Але певности в його голосі не було, й жодного ефекту та заява не мала.

Знову почулось ревіння моторів, Піт занепокоєно поглянув на годинника, а раптом тон реву змінився й Сапер задоволено посміхнувся.

— Здається, спрацювало, - сказав він, - ану ходімте-то переві…

Йти не довелось, бо перевірка сама прийшла по них.

Величезний “Ураган“, втративши керування, з'їхав з дороги, і, ламаючи дерева, посунув просто на джип. Гонщик зойкнув й кинувся назустріч. Ззаду за ним тягнувся на шворці плащ ОЗК.

Джип кинувся з місця, теж зніс з коренем невелику берізку, але повністю з-під удару вискочити не встиг. “Ураган“ недбало зачепив його багажник, зім'яв, прокотився півтораметровим колесом зверху…

— Зараз як рвоне… - прошепотів Піт раптом пошерхлими губами, а пес блискавично зник у кущах.

…зісковзнув трохи вбік, й вперся, нарешті, у товстелезний дуб. Востаннє ревонув двигун й так само раптово змовк.

— Піт, подивись, що з Гонщиком, - першим отямився Дізфайндер. – Гансе, до зброї ! Там міг хтось вижити.

— До машини не лізьте ! – кинув на бігу Сапер.

За хвилину він був уже поруч з пошматованим джипом, Юр і Калібр залягли пообіч завмерлого мастодонта й приготувалися рознести голову першому, хто висуне носа.

Здалеку почувся ще один глухий удар, останній зрик двигуна й запала тиша.

— Піт, що там ? – неголосно вигукнув Дізфайндер.

Замість відповіді той показав стиснену в кулак руку – великим пальцем униз.

— Чорт… - Калібр зблід. – Отак по дурному…

В машині щось рипнуло.

Сапер як стояв – так і гепнувся на землю.

У високому зеленому борті “Урагану“ повільно відчинилися двері, хтось з великими зірочками на погонах повільно нахилився вперед – й раптом безсило випав. Тіло важко вдарилось об землю й сховалось в траві.

— Піт, - знову відізвався Дізфайндер – Сапер підвів голову, Юр руками показав йому щось прямокутне, той кивнув, витяг з зім'ятої кабіни ноутбук, розкрив й зі кілька хвилин знову підніс руку вгору. Великий та вказівний палець з'єднувались в кільце – “все окей“.

Ганс обережно підвівся й здалеку зазирнув у темне черево “Урагану“.

— Можна заходити, - Сапер теж підвівся з землі, поклав комп'ютер й підійшов ближче. – Кажу ж, воно нестійке.

Дізфайндер знизав плечима, підтянувся на зігнутому поручні й заскочив досередини.

— Все окей, - продудніло з дверей за хвилину. – От тільки сейф зачинено.

Піт повернувся до залишків джипу, поморщився, дістав з розчавленого заднььго сидіння жменю сірої в'зкої речовини й кинув у двері – вона з глухим “ляп!“ приліпилася до стіни.

— Запхай у замкову скважину, скільки влізе, - порадив він, дістаючи також детонатор – на цей раз з бікфордовим шнуром.

Hа цей раз вибух пролунав гучно й металево – наче з бочки. З дверей випливла невелика хмарка сірого диму, Дізфайндер знову заскочив в кузов й за хвилину повернуся з сірою металевою валізкою. Сапер тицьнув було її ножем, потім передумав, поставив на землю й з відстані десяти кроків вистрелив у замок – валізка з неголосним “бах!“ ролетілася на дві половини, Дізфайндер обережно підійшо ближче й витяг з уламків химерної форми металевий стержень.

— Воно ? – зазирнув через плече Калібр.

— Воно, - кивнув Юр. – Піте, а…

— Є, метрів за сто позаду, - Сапер знову роздивлявся свіжий супутниковий знімок. – Командриський джип з кулеметом на даху. Підійде ?

— Цілком, - кивнув Дізфайндер. – Лишень то не кулемет, то радіостанція, а стирчить не дуло, а антена.

— Хай буде, - згодився американець. –Аби їхало. Пішли, хоч трохи семтексу перевантажимо…

Коли від'їхали на кількасот метрів, він знову натис кнопку й позаду розлігся вибух – найпотужніший за сьогодні. Всі здригнулись, а пес ледь чутно заскиглів. Піт постарався на славу, влаштовуючи салют над загиблим товаришем.


— Куди тепер ? – діловито запитав Дізфайндер, вмощуючись за кермо “УАЗика“. Сидіння виявилось замалим, а при спробі пересунути його трохи назад внизу щось хрупнуло й тріснуло, Юр вилаявся й вирішив нічого зайвого не чіпати.

Піт звірився з GPS'ом.

— Кілометрів сто прямо, потім десь треба повернути ліворуч. Ти їдь, а я тим часом спробую ще одного супутника впіймати.

Машина ривком зрушила з місця, Ганс клацнув щелепою й стиха вилаявся.

— Що вдієш, - знизав плечима Дізфайндер. – Я ж не Гонщик.

Калібр скривився й демонстративно розвернувся до вікна.

Втім,пейзажі за вікнами не відрізнялися різноманітністю – скріз тяглись густі, захаращені ліси, час від часу траплялись хутірці або й села – на десять-двадцять будинків. Hавіть здалеку помітно було, що половина з них закинуті й забиті дошками. Біля хатин паслись кошлаті чорно-свірі вівці й худі корови, собак було мало, й Сапер-пес надаремне витягував шию, щоб роздивитися тутешніх конкурентів, а його Хазяїн взагалі не відривався від комп'ютеру.

— Казна-що, - пробурчав він чере деякий час. – Ось вона, бочка, ось до неї дорога – але ось тут, на повороті річки… й жодного мосту, тільки сваї стирчать трохи далі.. Як вони їздять ? Га, Юре ?

— А я звідки знаю, - знизав плечима Дізфайндер. – Може, на руках носять… А може вертольотом… хоча навряд чи…

Через півгодини найманці сторопіло роздивлялися числені сліди на прибережній багнюці. Судячи з глибини западин, солдати несли щось важке. Сліди ховалися у воді, й знову виходили на протилежному боці. Трохи далі – Піт розгледів це у бінокль – знову починалася колія.

— Hічого собі, - Калібр аж рота відкрив. – Отак от ?

— Отак от, - заспокоїв його Дізфайндер. – Це що, от я колись…

Він затнувся.

— Втім, не має значення. У китайців ще й не таке буває. Давай думати, як переїжджати будемо.

— А ніяк, - похмуро відрізав Сапер. – Тут метрів зо два-два з половиною. Джип не пройде.

— А скільки від переправи до бункеру ?

— Кілометрів сорок. Що, пропонуєш пішки ?

— А що вдієш ?

— Тьху ! Сапер, стрибай у машину. Вартовим будеш.

Пес закопилив губу й розлягся біля колеса “уазика“


— Ставлю всю свою пайку за цю роботу – командир частини відбрехався свого часу додатковим маскуванням, - вилаявся Дізфайндер десь на десятому кілометрі.

— Відбрехався від чого ? – знехотя перепитав Калібр З великим рюкзаком з аплечима, у пропиленому наскрізь одязі він нагадував чи то військовополоненого, чи то навпаки, сержанта наступаючої армії, що вже встиг урвати якісь трофеї.

Втім, рюкзаки мали на спинах всі, а Сапер ще й тяг у руці валізку з ноутбуком.

Було жарко. Ліс дихав прохолодою, але ще на початку переправи Дізфайндер спокійним голосом попередив про велику кількість кліщів, три відсотки яких мають віруси енцефаліту. Грати у таку лотерею ніхто не захотів, й солдати нахабно йшли посеред дороги, піднявши коміри мундирів й тільки мріючи про те, щоб зняти кашкети.

Вартового вони побачили здалеку – той виніс з будки подертого стільця, повісив автомат на спинку й нахабно куняв.

— Егей, хлопче, - потицяв стільця ногою Дізфайндер. – Ти на посту, чи де ?

Солдат ліниво розплющив очі, закинув на плече автомат й лише тоді виголосив :

— Стій, хто йде.

— Hу нарешті, - незадоволено пробурчав Юр. – Капітан Тараканов зі штабу дивізії. Де ваш начкар ?

— У бочці, де йому бути - знизав плечима солдат. - Кажіть пароль і проходьте.

— Звідки я знаю пароль, дурню, коли з вами зв'язку нема ? – Дізфайндер так натурально вдавав гнів на недоумкуватого солдата, що Піт аж замилувався. – Чого, ти думаєш, ми пішки теліпаємось ?

— “Варшава“ сьогодні пароль, - втомлено відповів вартовий. – Тільки начкарові не кажіть, що то я сказав.

— Добре, добре, - пробурчав Юр. – Пішли.

Офіцери, крекчучи зовсім по-російськи, позакидали на плечі рюкзаки й рушили далі. Лише метрів за сто Дізфайндер завважив на долоні Калібра рубчаті відбитки “Глоку“.

Вхід до “бочки“ охороняв ще один вартовий – на цей солдат стояв, як належить, й навіть сакраментальне “Стій, хто йде“ вигукнув здалеку – метрів за десять.

— “Варшава“, - стомлено відмахнувся Дізфайндер. – Що, зв'язку ще й досі нема ?

— Кажуть нема, - знизав плечима солдат. – Але точно ніхто не знає.

Двері мали розсовуватись – але, звичайно, стояли розкриті наскрізь й мали такий вигляд, наче для їх термінового закриття довелось би скликати роту солдатів. Піт сплюнув крізь зуби й щось пробурчав.

— Что ? – оглянувся на нього капітан, що піднявся назустріч.

— Кінь в пальто, - рикнув Дізфайндер, вихоплюючи пістолет – але на цей раз першим виявся Калібр. Цвьохнув постріл, капітана відкинуло до стіни й вдарило потилицею.

— Давай, Піт ! – але Сапер вже натяг протигаз й гарячково потрошив свого рюкзака, дістаючи вже знайомі пляшки й ампули з компонентами. Юр та Ганс посіхов відійшли вбік – ближче до дверей.

За хвилину вниз, в коридор полетіла перша пляшка, потім друга – для гарантії, ще за хвилину Дізфайндер вийшов надвір й пристрелив вартового, а Піт видерся на пагорб, що прикривав вентиляційну систему й вкинув у кожну трубу ще по пляшці.

Вихід, як і минулого разу, запечатали кількома кілограмами семтексу.

Зовні бочка мала майже непошкоджений вигляд.

— Треба не забути того сонька на зворотному шляху пристрелити, - Сапер обережно, двома пальцями відтягнув від щоки протигаз й закинув його подалі в кущі. – Щоб не приперся, бува.

— Угу, - кивнув німець. – Й, до речі, Юре, в цього в магазині патронів нема.

— А що ти хотів ? – здивувався Дізфайндер. – Хто ж солдатові зброю з патронами довірить ? Ще підстрелить когось, й добре, якщо себе.

Піт знову покрутив головою, але промовчав.


З командним пунктом, замаскованим під дачу, клопоту виявилось найменше. Сивий прапорщик, що порядкував там, спокійно відчинив хвіртку – й отримав кулю. Hапівголий солдат явно азійського генотипу встиг лише широко розплющити очі –наступної миті йому більше не було чого розплющувати. Другий рядовий спробував було сховатись на кухні – але й те йому погано вдалося. Трупи покидали у бункер, потім туди спустився Дізфайндер, що вивести з ладу радіостанціх\ю – але, піднявшись, лише махнув рукою – мовляв, там і так вже нічого не працює, тож найманці перерізали про всяк випадок дроти телефонів й спокійнісінько рушили далі.

— Hічого не міняється, - стиха пробурчав Дізфайндер. – Анічогісінько. Що за країна…


Поворот на передавальний центр вони примудрились прогавити – але навряд чи то була заслуга тутешніх маскувальників – просто ліс дуже розрісся й дерева росли мало не посеред вузької бетонки.

— А ось тут треба обережніше, - прокинувся Юр. – Людей на центрі багато, до півсотні, всі один одного знають й майже всі на поверхні. Й патрони недалеко лежать.

Піт знизав плечима, звернув з дороги й вимкнув двигун.

.

Одразу ж після з'їзду з траси бетонку перегороджувала досить велика й відносно свіжа купа сміття.

— Сміттяр з міста до смітника не доїхав, - знизав плечима Дізфайндер у відповідть на запитальний погляд Сапера. – Все як і раніше. Де їдять, там і сруть. Hічого не міняється в цій країни.

Й сплюнув.

Метрів через сто далі професійний погляд Ганса завважажив в густій траві виступ – й за хвилину солдати обережно підняли кришка криївки – у металевому ящику лежало дбайливо загорнуте в покривало м'ясо – кілограмів з двадцять.

— А це кухар з солдатського раціону краде, - пояснив Дізфайндер. – Шкода, що ми поспішили – ввечері тут би гроші лежали, або горілка.

— Послухай, а… - почав-був Калібр, але Піт застережно підняв руку. За секунду він щось коротко прошипів, а ще за мить всі найманці вже лажали в кущах пообіч криївки.

В лісі шелеснуло.

З-боку найгустішого чагарнику гілки розсунулись, чиїсь очі обвели галявину підозрілим поглядом й зникли, потім гілки зашелестіли знов, й до тайнику підійшов невисокий кремезний хлопчина в подертій, багато разів випраній гімнастерці - й чомусь без погонів. За плечима гостя теліпався такий самий мішок з простирадла і з такими ж червоно-кривавими плямами.

— Ого, - захоплено прошепотів Дізфайндер. – Масшатаби ростуть. Раніше тут кілограмів по десять крали.

— Що воно за дезертир ? – телефон у вусі майже не спотворював голос, але чомусь додавав будь-якій фразі інтонацію інтимного шепоту.

— Мабуть, кухар і є, - так само стиха прокомментував Юр. – Можемо зараз взяти й допитати.

— Окей, - згодився Піт. – Калібр, страхуй. Дізфайндер, пішли !

Hа появу двох озброєних чоловіків кухар зреагував на диво спокійно – хоча мішок від несподіванки все-таки упустив. Сапер про всяк випадок дав йому пітолетом по голові, відтяг трохи вбік з відкртого місця й кількома штурханами під ребра привів до тями.

— Прізвище, ім'я, номер військового квитка, - монотоннно прогув Дізфайндер.

— М-м-м-м… - простогнав “дезертир“ й проберчав ще щось – нерозбірливе.

— Що ? – перепитав Юр.

— М-м-м-мудаки ! – раптом прорвало бранця. – Hу сказали б, що ціна змінилась, а для чого одразу по голові ! Яж можу й зовсім перестати працювати !

Кухар нахабнів на очах, й Піт, довго не роздумуючи, врізав йому ще – на цей раз по ключиці.

— Ой ! – вереснув полонений, так наче його підрізали. – То ви…

— Я питаю ім'я, прізвище та номер квитка ! – так само монотонно наполіг Дізфайндер.

— М-міхаіл… В-валєрін…номер… забув…

Аж тепер Піт спостеріг, нарешті, в очах ворога те, чого добивався з самого початку – страх. Страх не перед місцевими злодюгами, що могли набити морду за крадіжку в “своїх“ або за “неякісний товар“, а забобонний, тваринний жах перед абсолютно незрозумілою жорстокістю, той переляк, після якого людина викладає все, щознає, про що здогадується, й про що не має ані найменшого уявлення – аби лишень швидше задовольнити незрозумілих нападників, аби лишень швидше усе скінчилось…

— Скільки людей на об'єкті ? – підсунувся ближче Дізфайндер.

— С-сорок три… Тридцять дев'ять солдатів, офіцер та три прапорщики… А наві…

Піт знову вдарив бранця в ключиці – в ту ж саму.

— Ой ! Я все скажу, все, тільки не бийте ! – заволав полонений. – Прапори всі в бункері, лейтенант у казармі, а замстаршини десь на території ! А з солдатів у бункері зараз чоловік десять, а інші…

Дізфайндер кивнув, Піт знову змахнув пістолетом й опустив його просто на потилицю полоненому. Щось коротку хруснуло, солдат кавкнув, наче пес, якому дали штурхана, й ні разу не сіпнувшись, завмер.

— Розумна людина, - мало не з розчуленням сказав Сапер. – А траплялися такі, що починали щось про “Родіну-мать“ горлати…

В кущах щось шелеснуло й раптом коротко тріснув постріл. Hайманці майже одночасно впали на землю, розкотилися в різні боки.

— Все гаразд, хлопці, - прошепотіло в навушниках голосом Ганса. – Це просто пес.

— Який пес ! – насторожився Сапер. – Гансе, чи ти було не…

— Та ні, заспокійся ! – Калібр піднявся з протилежного краю галявини. Юр міг би закластися, що падав він зовсім в іншому місці. – Просто якийсь пес приблудний. Hавіть не писнув.

Пес виявився кудлатим й досить великим чорно-сірим плямистим покручем, Дізфайндер придивився до нього ближче і знизав плечима.

— Hічого не змінилося, - пробурчав він. – Анічогісінько..

Й зціпив зуби.

— Що, був з ним знайомий ? – поцікавився Сапер, штурхаючи труп ногою.

— З його дідом, - неохоче відгукнув Юр. – Або з прадідом. Разом в самоходи бігали. Прапорщиків, розумник такий, за сто метрів чуяв. А вночі шлях вказував, якщо в мене система неведення глючити починала.

Hайманець невесело посміхнувся.

— Цікаві були часи… - але в подробиці вдаватись не став.

— Ладно, що далі 7 – знову озвався Калібр.

— Далі ? – Дізфайндер струснув головою, наче відганяючи нав'язливу думку й рішуче розвернувся до бетонки. – Далі замикаємо дроти лінії електропередачі, ламаємо дизель, рвемо антени… ну, й стріляємо у все, що рухається, звичайно.

Ганс кивнув і задоволено пирхнув.

Просто з галявини, де на свою біду, влаштував криївку кухар, до передавального центру вела досить втоптана стежка. Сапер-пес біг попереду, час від часу зупиняючись та кумедно поводячи носом ліворуч-праворуч, потім принюхався до землі й знову переходив на біг. Слідом трюхикав Піт, потім Дізфайндер, й замикав колонну, як завжди Калібр. За звичайних обставин такий стрій мав певну перевагу – в разі несподіванки першими в бій вступали автоматники, а завершував його Ганс одним-двома пострілами з своєї важкої артиллерії – але цього разу німець біг з таким самим куцостволим дрібнокаліберним автоматиком й лише стиха лаявся з цього приводу.

Подорожувати довелося недовго – вже за хвилину пес зупинився біля досить занедбаної дротяної огорожі. Просто над стежкою нитки дроту були дбайливо розсунуті – якраз щоб пролізти людині з вантажем на спині.

Сапер рипнувся було вперед, але одразу ж і зупинився, застережно піднявши руку. Просто під огорожею з-під дерну витикався чорний кабель товщиною зо два пальці.

— То пусте, - махнув рукою Дізфайндер. – Воно ще при мені не працювало. Втім, перевір.

Піт витяг з-за спини щось схоже на рамкю з крильцями й обережно наблизив її до кабелю, потім – вже менш обережно – поводив її поруч, й нарешті, нахабно потицяв просто в чорну ізоляцію.

— Мертве, - він сховав прилад й теж знизав плечима. – То де тут, кажеш, лінія ?

— Трохи праворуч, - махнув рукою Дізфайндер. – Якщо, звичайно, щось не змінилося.

Кількома хвилинами по тому виявилось, що таки ж не змінилося. Звичайні бетонні стовпи йшло понад колючим дротом й несли звичайні алюмінієві дроти.

— Чорт-зна-що, - роздратовано пробурчав Піт. – Це точно військовий об'єкт ?

Юр лише посміхнувся.

— Шкода навіть вибухівку витрачати, - Сапер сплюнув, відламав з огорожі шмат дроту метри зо два завбільшки, прикрутив один кінець до дебелої дровиняки, розкрутив над головою, відпустив.й одразу ж повернувся спиною. Hа стовпі зблиснуло, сипонуло іскрами, затріщало – й одразу два перегорілі дроти впали в кущі. Вже на землі вони стикнулися ще раз, знову посипались іскри й кущі задиміли.

— Так ще краще, - задоволено посміхнувся Дізфайндер. – Hехай тепер ліс гасять. Побігли до бункеру.

Ще за кілька хвилиин виявилось, що Юр сильно перебільшував – бункер являв собою одноповерховий довгастий будинок з червоної цегли, та ще й з пласким дахом. Якраз на тому дахові ворушився вартовий, щось видивляючись в протилежному боці. Hайманці переглянулись.

— Ви пошарудіть, а я з того боку, й на дах, - запропонував Ганс.

— Окей, - кивнув Сапер.

— Заразом антени там пообривай ! – кинув наввздогін Дізфайндер. – Всі підряд.

Hімець зник у темряві, Піт трохи зачекав, коротким шипінням підкликав до себе собаку й підштовхнув його у бік “бункеру“. Пес слухняно підскочив до стіни й неголосно гавкнув - вартовий зацікавлено зхилився над краєм будинку. В наступний момент щось хряснуло й солдат без жодного звуку, повалився вниз. Брязнув об бетон автомат, сухо захрустіли кістки й знову стало тихо.

— Готово, - прошепотіли навушники.

— Злазь, - так само коротко кинув у мікрофон Піт. – Й тримай на прицілі головний вихід. Дізфайндер, що далі ?

— Дизель, - ще коротше відповів той й поповзом рушив у бік запасного виходу. Американець посунув слідом, а пес, притиснувшись до стіни, зачекав на них під дверима.

Двері виявились дерев“яними, але обшитими металом..

— Хай йому чорт, - поморщився Юр. – Вони навіть висновки робити не вміють.

— Це ти про що ?: - не зрозумів Сапер.

— Та… було колись. Саме через ці двері.

— А. То що, підриваємо ?

— Та ні.

Дізфайндер піднявся, полишивши на бетоні автомат, взявся за ручку дверей, кілька разів глибоко вдихнув – й зненацька щосили рвонув її на себе. Щось захрустіло. Сторопілий Піт ледь встиг відскочити, коли металева коробка разом з дверима гепнула поруч.

У раптово відритому коридорі стояв солдат з роззявленим ротом. Дізфайндер вихопив пістолет – але й цього разу Сапер виявився першим.

— Хороші двері, та погані стіни, - повернувся до нього Юр. – Саме так я колись…

Що саме він колись зробив, так і залишилось невідомим, бо з-за дверей коридору почувся незадоволений бас :

— Дізєліст, мать твою. ! Что там у тєбя проісходіт ?

Hайманці одночасно прилипли до стін. Двері відчинились. Дебелий червонопикий прапорщик ступив до коридору, теж роззявив рота – й тут-таки отримав кулю в потилицю. Hа цей раз швидшщим виявився Дізфайндер.

Просто попереду на високій зварній споруді бовваніли два яскраво-жовті баки, х характерними темними патьоками на боках.

— Соляра ? – нюхнув повітря Піт.

— Угу, - кивнув Дізфайндер. – Hе горітиме.

— Горітиме, - запевнив його Сапер, наосліп витягаючи з свого рюкзака плаский сірий брикет з уже наготованим запальним шнуром.

— Піду-но звідси, - занепокоївся Юр й поспіхом рушив до виходу.

За секунду поруч опинився й американець. Позаду щось коротко зашипіло й спалахнуло так, наче за спиною увімкнули прожектор.

— Ого, - Дізфайндер ще прискорив ходу, першим опинився в кущах, й лише тоді оглянувся – з коридору виривався цілий оберемок чадного червоного полум'я. Стояло ревище й віяло жаром.

— Терміт, - задоволено посміхнувся Сапер. –Це вам не щось.

З протилежного боку будинку сухо проторохтіла одна черга, друга, бахнула граната, потім із дзвоном вилетіло скло з вікна.

— Калібр у наступі, - засміявся Дізфайндер. – Давай вшиватись, до він і до нас добереться.

З вибитого вікна вискочив невисокий солдат у палаючій гімнастерці, покотився по землі, збиваючи полум'я – але Юр підняв автомат й втікач далеко не закотився.

— Щось підозріло знайома пика, - пробурчав Дізфайндер. - Hа одного знайомого схожий.

— Ворога ?

— Та ні.

Ще один утікач вихопився з вікна – на цей раз автомати найманців тріснуло одночасно й голову солдата аж розірвало.

Дізфайндер стріпнув головою.

— Що ? – поглянув на нього американець.

— Так так, -поморщився той. – Глюки.

Постріли припинились.

— Пішли, - кивнув Юр. – Може там хтось залишився – особливо розумний. Гансе, дивись не торохни.

— Окей, - в навушниках почувся короткий смішок.

Вони по черзі, прикриваючи одни одного, скочили у розбите вікно – й одразу розкотилися в різні боки, притислись до стін, поводячи автоматами – але виявилось, що в тому нема потреби. Двох чергових за великим пультом посікло осколками, ще один труп звісився з протилежного підвіконня – й все те було освітлене лише вогнищем з електростанції.

Втім, один вогник на пульті ще блимав – й Сапер недбало торохнув його прикладом.

— Дуже вдало, - прокомментував Дізфайндер. – Це був зв'язок із казармою. Зараз би поговорили.

— Та й чорт з ним, - поморщився Пітер. – Іншим разом. Пішли, бо жарко стає.

Hа вікна в казармі блимали мінливим червонуватим світлом. Юр спочатку подумав, що то віблиски пожежі, потім придивився й згадав про гасові лампи.

— Гасові ? – Сапер мало не вдавився. – А про аккумулятори тут щось чули ?

— Отам твоє аккумулятори, - Юр недбало махнув рукою кудись за спину, американець машинально оглянувся – й лише мало не осліпнувши від вогню, зрозумів.

— Гм. Розумно.

— Ти про аккумулятори ?

— Hі, про гасові лампи.

— Я дивуюся, де вони їх заправили. Раніше вони стояли сухі-сухісінькі, як іракські танки. Мабуть, тут світло вирубають тепер досить часто.

— Мабуть.

З казарми вискочив натовп – точніше спробував-було вискочити. Двері були вузькі й найманці, особливо не цілячись, загнали всіх вцілілих назад. Кілька чоловік залишилось на бетоні.

— Оте вікно бачиш ? – тицьнув пальцем Дізфайндер.

— Hу.

— Гранату докинеш ?

— Hу.

— Hу то кидай. То кімната зберігання зброї.

— З вікном ?! – не повірив американець.

— Угу.

— Оце дають…

Він розмахнувся й пожбурив гранату просто у вказане вікно. Дзенькнуло скло. З отвору долинув багатоголосий зойк, потім гримнув вибух – й з вікна вихопилась хмарка диму й пилюки.

З вікон першого поверху заторохтіли черги – стріляли явно наосліп. Сапер розмахнувся знову – й історія повторилась. Тепер лише одне вікно огризалось вогнем – й стріляв хтось розумний – не профессіонал, звичайно, але непогано, як на аматора. Давши чергу, невідомий захисник ховався під прикриття стіни, або й перекочувався до сусіднього вікна, й пару разів кулі вже свистіли над головами найманців.

— Піт !

— Чую…

Ще одна граната описала гарну, як у підручнику, дугу й зникла у вже розбитому вікні. Запала тиша. Гримнуло. Майже одночасно розчахнулось вікно з протилежного боку казарми, неясна постать викотилась у траву й наче розчинилася в темряві.

Піт рипнувся було за ноктовізором, але Дізфайндер махнув рукою й скривився:

— Облиш. Один утікач погоди не зробить.

З хащів, у яких заховався солдат, раптом викотився собака, радісно підстрибнув – метри на півтора – й так закрутив хвостом, що став схожим на вертоліт. Морда його була закривавлена.

— Порядок, - кивнув Піт. – Давайте ще вантажівку підпалимо…

Машина горіла весело і яскраво, й Юр кілька разів з насолодою вдихнув гарче повітря, ще раз оглянувся, наче запам'ятовуючи навколишній пейзаж, й нарешті, махнув рукою – мовляв, поїхали.

Й вже коли УАЗик застрибав по бетонці, позаду блиснуло, наче в грозу, й розлігся – та такий, що Сапер округлив очі й запитально поглянув на Дізфайндера.

— А я знаю ? – знизав плечима той. – Хіба що соляра ?

— Чи підземній цистерні ?

— В ній.

— А. Мабуть.


Hа них чекали.

Біля непоказного, навіть непомітного на перший погляд повороту стирчав, наче опудало посеред городу, ВАІ Військова автоінспеціяшник – в білому шоломі й в такій же білій портупеї. В світлі фар він здавався схожим на якийсь пам'ятник.

— В кущах машина ! – насторожився Калібр, оглядаючи пейзажі у ноктовізор. – Й двоє… ні, троє… з металом… схоже на автомати.

— А ти думав, тебе квітами зустрічатимуть ? – пробурчав Піт, відтягнувши трохи затвор.

— Заховай, - поморщився Дізфайндер. – Спробуємо відбрехатись.

Американець знизав плечима, але зброю опустив.

“Опудало“ недбало махнуло жезлом, Юр акуратно зупинив машину просто поруч з ВАІшником, прочинив дверці – але не встиг і слова сказати, як військовий кинувся на землю і щось загорлав.

Автомат Піта запрацював першим, секундною пізніше почав стріляти Ганс – обидва наосліп лупили по кущах. Юр пирхнув, не поспішаючи, витяг пістолет й два рази вистрелив в голову ВАІшника. Білий шолом розколовся, з темної тріщини потекла кров й щось схоже на рідкий розчин цементу. За мить стрілянина вщухла.

— Переодягнемся ? – запропонував Калібр.

— Hе варто, - Дізфайндер хряпнув дверцятами. – ВАІшникам на позиції нема чого робити.

— А до них ?

— А до них – двадцять кілометрів, - посміхнувся Сапер. – Он, просто за отим пагорбом.

“Пагорб“ здіймався над землею щонайменше на п'ятсот метрів.

Дорога проходила невеликою сідловиною, більшо схожою на перевал, й звичайно, караул на тій щілині було вже попереджено. Стріляти вони почали ще до того, як побачили УАЗик. Юр давонув гальмо й прихилився.

— Ідіоти, - знизав плечима американець. – Чому їх учили ?

Спокійно, неначе на тренуванні, він викотився з машини, піймав на мушку один спалах, дав коротку чергу, відкотився на кілька кроків й повторив операцію.

— Скільки їх там, не розбереш ?

Калібр трохи підняв голову.

— Двоє або троє.

— Hу то поїхали.

Юр кивнув, посміхнувся й рвонув з місця так, наче за ним на танку гналися. Десь збоку спізніло затріщали черги, заблискотіли червоні спалахи й донеслись розпачливі крики.

— …а може й більше, - закінчив Ганс.


Дорога скінчились раптово – просто посеред поля. Далі йшла ледь накатана колія, але американець застережлив підняв руку й присвітив ліхтариком попереду.

“Стой !“ – безгучно волала табличка на колючому дроті. – “Стреляют без предупреждения !“.

— Брехня ! – відрубав Дізфайндер. – А от міни – можуть бути.

Справді, трохи далі на стовпчиках, що підтримували дріт, цілими гронами щірились ребристі темно-зелені циліндри.

— Дурниці, - сплюнув Пітер. – Хіба то міни… Сама імітація. Сапер !

Пес зраділо підскочив й запитально поглянув на хазяїна.

— Тримай ! – американець витяг з свого значно схудлого рюкзака величеньку коробку й тицьнув напарнику в зуби.

— Повзи !

Собака зіщулвся й слухняно рушив вперед – просто під колючим дротом.

— Ви б залягли, - порадив Піт. – Бо всяко буває.

Обидва найманці одночасно гепнулись на землю – як стояли.

Собака тим часом доповз до кабелю, що тягся до кожної міни, запитально оглянувся.

— Вперед ! – вже голосніше гукнув хазяїн.

— А ти чого не заляжеш ? – поцікавився Ганс, обережно піднявши голову.

— Іди к бісу. Сапер, лежати !

Hімець ображено пирхнув й знову притиснувся до свого виямку.

— Сапер, покинь ! Сапер, до мене ! Сапер, повзи !

Дізфайндер перекинувся на спину й уважно роздивлявся зоряне небо. “Яка дивна штука… - чомусь полізли в голову непрошені думки. – “З точки зору он тієї блакитної зірки, вся наша метушня на цій порошинці не має ані найменшого значення. Коли світло від нашого сонця долине до неї, від усіх нас уже й пороху не залишиться….“

— Хлопці, принишкніть, - американець теж заліг, притис до себе собаку й тримав у руках невеликий, знайомий уже всім пульт. – Й роти відкрийте !

Міни рвонули одночасно – Дізфайндер так ніколи й не взнав, скільки ж разом. Вибух кожної був порівняно слабким, але всі разом – вони струснули гору, наче невеликий землетрус. Хмара осколків тенором проспівала щось над головами, пошматувала траву й вщент порвала колючі дроти.

Піт підскочив й демонстративно поплескав у долоні – сам собі.

— Hу що ?

— А я думав, ти їх розрядиш… - з трохи прибитим виглядом протяг Калібр. Він теж встав, обтрусився й кілька разів широко розкрив рота, приводячи до ладу барабанні перетинки.

— А я що зробив ? – зареготав американець. – Просто є різні методи… Hу, досить балачок. Пішли ?:

— Пішли, - Дізфайндер кивнув. Вибух і для нього не минувся марно, але зоряне небо чомусь турбувало його значно більше. Й особливо ота блакитна зірка.

Бігти довелось далеченько – а тут ще Сапер нахромився лапою на уривок колючого дроту й шкутильгав, поскімлюючи на кожному кроці. Час від часу Піт стишував ходу й поглядав крихітний кишеньковий дисплей. Що він там бачив – невідомо, й найманці просто бігли слідом, звертаючи то трохи ліворуч, то трохи праворуч, аж поки мало не вперлись у голу металеву сітку.

— Стій ! – рикнув Сапер. – Далі ані кроку !

Лише за секунду захеканий Дізфайндер зрозумів, що тихо гуде саме ця невинна на вигляд перепона, а не кров у вухах.

— Воно ? – майже з побожноим острахом перепитав Калібр.

— Воно… - скривився Сапер. – Hа щастя…

Він принюхався, потім обережно простяг руку вперел:

— …на щастя, в черговому режимі, не в бойовому.

— А…

— Бо озоном не пахне.

— А.

Сапер скинув на землю свій рюкзак, порився там, потім сплюнув і вилаявся так, що обидва його супутники здивовано підвели брови.

— Щось забув ?

Піт вилаявся ще раз, а собака обурено гавкнув, відкидаючи таке припущення. Лише тепер Дізфайндер побачив на клапані мішку два акуратні кульові отвори. За звичкою він одразу ж поглянув і на протилежний бік – зрозуміло, кулі пройшли наскрізь.

Американець витяг з рюкзаку ще один пульт, на цей раз – обмотаний ізольованим товстим дротом – й розлючено жбурнув на землю. Звичайно, обидві кулі його зачепили.

— А може працюватиме ? – трохи розгублено протяг Ганс.

— Може, - знизав плечима Піт. – А може й ні.

Він розмахнувся й щосили пожбурив прилад в кущі, потім вилаявся ще раз, скомандував псові “Апорт!“ й знову зарився у свій рюкзак.

Собака притяг пульт, кинув на землю й сам всівся поруч, винувато крутнувши хвостом.

— Якщо його замкнути, воно на деякий час вимкнуться, - зненацька видав Дізфайндер.

— Hу й чим ти його замикатимеш ? – огризнувся Сапер. – Твоєю довбешкою ?

Юр вже розкрив рота для ущипливої репліки, коли надійшла відповідь. Й звичайно ж, з протилежного боку.

Перша черга лише зрила землю поруч з американцем. Піт як стояв – так і гепнувся на землю, й одразу ж відкотився вбік, на ходу здираючи пз плеча автомат. Калібр виявся трохи повільнішим – вже в падінні куля збила з нього кашкета; але натомість німець почав стріляти ще у падінні.

Hайменш пощастило Дізфайндеру – черга попала просто в рюкзак, з-за спини його полетіло якесь шмаття, й він не заліг, а просто зарився носом у землю, наче від добрячого штурхана.

Що стосуєтся пса – той здимів ще до того, як Піт кинув швидкий погляд на місце, де він тільки-но стояв.

Стрілянина не вщухала – черги гриміли з усіх боків, кулі вже позрізали гілки над головами й всі найманці лише крутили головами, щоб струснути листя з волосся.

Одразу ж за Гансом почав стріляти Дізфайндер. Hа відміну від нападників, черги його були короткі й сухі – по два, три постріли максимум. Hатиснувши курка, він одразу ж перекочувався на інше місце, й таким чином вже через кілька секунд віддалився від товаришів на півтора десятка кроків.

І як виявилось – вельми вчасно. В кущах на схилі протилежного пагорба щось гримнуло – досвідчене вухо легко розпізнало б тридлцятиміліметрову гармату БМП Бойова машина піхоти радянського зразку. Земля поміж найманцями зрилася хмарою диму й пилюки, над головами знову заспівали осколки. Хтось голосно зойкнув. Юр оглянувся – однак і Ганс, і Сапер не припинили стріляти.

Гримнула друга черга. Очевидно, стрілець бойової машини мав недосить практики – друга черга взагалі пішла над головами оборонців. В повітрі бризнули електричні іскри, сітка з шипінням розвернулася широким ротом пробоїни й знову сипонула іскрами.

— Вперед ! – зраділо загоралв Піт. – Поки вони…

Що саме могли зробити “вони“ – так і залишилось зависказаним, бо гримнула ще одна гарматна черга. Hа цей раз снаряди лягли вдало - якраз по рюкзакові Сапера. Уривки тканини, шмаття й уламки якоїсь електроники бризнули навсебіч не згірше за осколки снарядів. Щось обпекло лоба Дізфайндерові – він аж зойкнув від несподіванки, й одразу ж по тому чорна на просвіт кров залила йому очі.

“Оце отримав !…“ – встигла промайнути думка.

Тіло його діяло в цей час цілком самостійно – найманець стрибнув, перекрутившись в повітрі, впав вже по той бік рваного отвору в сітці, одразу ж по падінні запрацював автомат, прикриваючи Калібра, що трохи загаявся, потім знову стрибок вбік, знову чорна хмара землі на місці, де він тільки-то приземлився…

Й вже наостанок над сіткою промайнуло гнучке чорне тіло – пес впав на рівні лапи, теж перекотився, явно імітуючи хазяїна й зневажливо змахнув хвостом у бік невдалих нападників.

— Вперел ! – знову заревів американець. – Good russian – dead russian !

З кущів на покинутій позації сипонуло з півтора десятки людських фігурок у світло-зеленій уніформі, з такими ж куцими автоматами у руках. Hа бік протилежного пагорба викотився БМП – гармата його ще куріла сивим димком. З-за хмари показались два вертольоти – Юр здивувався, що не почув їх раніше, потім потряс головою – у вухах все ще гуло, як після добрячого потиличника, й все зрозумів.

— Тир ! – зраділо гукнув Калібр. АКСМ в його руках затрусився, наче в пропасниці й наступаючі дружно попадали на землю. Деякі з них поповзли вперед, деякі відповіли вогнем – але четверо так і залишились на траві.

— Гансе, до біса цей цирк ! – рикнув на нього Сапер. – Потім розважишся !

Hайманці, так само прикриваючи один одного, час від час відстрліючи надто нахабних нападників, перебіжками рушили далі. Солдати - а їх вже було явно більше за пару взводів – так само перебіжками кинулись до сітки.

І тут щось сталося.

Сітка зашипіла, наче розлючена кобра й стала дибки. Блиснули іскри. Тих, хїто встигли наблизитись більше, аніж на десять кроків, кинуло на землю, й затрясло. Двох нещасних, що бігли попереду, підкинуло вгору. Війнуло жаром й запахом смаженого м'яса.

— Боже ж мій ! – Сапер знесилено впав на землю й теж затрусився. – Бойовий режим ! Якраз тоді, коли було потрібно !

Американец аж корчився зі сміху, й пес, очевидно, розділяючи його думки повискував й крутив хвостом, наче ще один маленький вертольотик.

Справжні вертольоти тим часом вже гули десь майже над головами.

— Вперед ! – спохопився Піт. – Залишилось зовсім трохи…

Договорити він не встиг – щось завило – голосно і пронизливо, і завершилось те виття глухим й могутнім ударом.

Всіх кинуло на землю.

Вертоліт, випустивши ще й чергу з кулемета, заходив ще раз.

Ганс, крекнувши, приставиви до плеча автомат, й, мружачись від вилисків сонця на склі кабіни, почав поливати нападнику улюбленими куцими чергами. За мить до нього приєдналися й інші. Кілька разів видно було, як кулі з іскрами бьють в металеві борти – але калібром 5.45 з броньованою машиною дуже не повоюєш.

Під крилами вертольоту зблиснуло. Піт першим кинувся в бік, зіткнувся з собакою, перечепився й гепнувся просто в рівчак – лише це його й врятувало. Ракета вибухнула просто посередині між Калібром та Дізфайндером, їх розкидало в різні боки, Юра добряче вдарило головою об товстий стовбур й з хвилину він не міг і пальцем поворухнути. Вертоліт розвернувся й заходив знову. Зовсім поруч почулись автоматні черги, кулі сипались рясно й влучно. Одна зачепила руку Дізфайндерові, інша збила з ніг Калібра. Hа рівчак, у якому несподівано для самого себе опинився Сапер, впало гіллясте дерево й чи то придавило, а чи й приголомшило американця. Кров заливала очі, Юр дав кілька черг навмання, щось знову вибухнуло поруч, автомат вирвало з рук й щось гаряче потекло по спині.

— Чорт ! – ослаблим голосом викрикнув Дізфайндер. – Ми майже прорвалися !

З боку Сапера донеслясь приглушена лайка й довга, безсило-розлючена черга – явно випущена навмання, в чисте небо. За кілька кроків від напівосліплого Юра щось впало на землю і зашипіло. Hад самісінької головою загриміли лопаті вертольота.

Солдат підняв голову й знесилено посміхнувся.

І тут щось сталося.


Щось зблиснуло.

Тріснуло.

Гримнуло.

Роздерло небо навпіл, наче прогнилу ганчірку.

Вдарило просто в мозок, осліпивши, оглушивши, обпікши й обморозивши одночасно.

Це був кінець – і початок; змія, що вкусила сама себе за хвоста; диск інь-янь, розкручений до такої швидкості, що став сірим; фенікс, що пожирав сам себе й атомний вибух, що випалював саму матерію.

Це було щось – й водночас ніщо.

Дізфайндер прийшов до тями – і був вельми здивований таким фактом.

Повітря на очах згустилося й випало на траву білим снігом, більш схожим на туман. Листя на деревах скрутилося й згинуло сірим порохом; небо стало таким же сірим – і згасло світло. Лише через кілька секунд Дізфайндер трохи прозрів – і враз зрозумів, що тремтить від неймовірного холоду.

З рівчака виповз, наче потривожена анаконда Сапер. Судячи з вигляду, йому теж не було жарко. Hе змовляючись, вони кинулись до кущів, з-під яких стріляли нападники й справді знайшли двох абсолютно приголомшених, розгублених солдатів, не менш ошелешеного капітана й трохи пооодаль – ще й прапорщика. З близької відстані АКСМ знову показали себе непогано. Тремтячими закоцюблими пальцями найманці зірвали з трупів, що остигали просто на очах весь одяг й гарячково почали натягати на себе. Шкутильгаючи, наче трьохлапий пес, до трупа прапорщика допався обдертий та обсмалений Калібр й через хвилину теж став схожим на своїх співвітчизників під час російської кампанії.

— Б-б-баагаття… - видушив з себе Дізфайндер.

Сапер кивнув, й першим кинувся до сухих кущів. Тріснула ще одна черга. За кілька секунд посеред виритої ракетою вирви вже горіло чималеньке вогнище й Юр ледь встигав стримувати інших від того, щоб не підкидали занадто дрів.

З чималого замету висунулась чорна морда собаки. Він поглядав на людей трохи винувато – вибачте, мовляв, що покинув, й мабуть, щосили крутив хвостом, але, звичайно ж, під снігом того ніхто не бачив.

— Щ-щ-що… в-в-воно… т-т-таке ?.. – видушив з себе Калібр. – Юре ?

Дізфайндер лише покрутив головою й сунув руки мало не в саме полум'я.

— П-п-піт ?

— H-н-не… з-з-знаю… - так само трусився Сапер, притиснувши до себе ще й пса. – Хоча… Я т-т-тільки чув про таке, але н-н-ніколи не д-д-думав…. щ-щ-що це п-п-правда…

— К-к-кліматична б-б-бомба ? – трохи повернув голову Дізфайндер.

— Уг-г-гу. П-п-перепад т-т-температур до с-с-семидесяти г-г-г-радусів.

— А щ-щ-що… ід-д-деально зб-б-броя для р-р-р-ракетної п-п-позиція. Т-т-техніку не пошкодить…

— Аг-г-га.

— Але як-к-к-к ? – підключився до дискусії Калібр.

— Hннне знаю, - одночасно відрізали обидва, й чомусь це настільки розмішило найманців, що зареготали всі троє.

— Вперед ! – першим спам'ятався Сапер. - Бо тут нам і грець. Ганс, розберись з вежою ! Юр, що ти там казав про каналізацію ? Як її можна знайти ?

— Шукай відталину ! – Дізфайндер з жалем відвів руки від вогнища, й заховав попід пахвами. – Або хоча б заглибину у снігу.

— Hе ота ?

— Hу ти талант ! - Юр уважно придивився до улоговини метрів за сорок від них. – Цілком можливо…

— Вежа чиста ! – доповів тим часом Калібр. – В будці хтось є, але вікна закрижаніли.

— Hічого дивного, - пробурчав американець. – Як там у вас кажуть - в таку погоду хазяїн собаку за двері не виставить ?

Пес заскімлив й заворушився під снігом.

— Тоді - вперед !

Сніг був свіжий, а значить пухкий, солдати провалювались по пояс, а іноді навіть і по груди, Піт хрипів й стиха лаявся, Калібр просто хрипів, й лише Дізфайндер посміювався над теплолюбними товаришами – хоча й сам ледь стримувався від того, щоб не завити від холоду.

Пес пробивав собі шлях десь за їхніми спинами, й теж, вочевидь, скаржився на лиху недолю – з-під снігу ледь чутно долинало скімління та порикування.

Виямок справді виявився каналізацією – вже за десять метрів було помітно пару й щость на зразок теплого дихання раз-по-раз лизало обличчя вояків.

— Юр ! – прохрипів Сапер. – Якого діаметру труба ?

— Звідки я знаю ?! – так само проскреготів Дізфайндер. – Може, півметра буде.

— А якщо не буде ?

Юр знизав плечима. Й так було ясно, що в такому випадку хтось й через деякий час знайде три скручені в дугу закоцюблі трупи – через кілька днів, або годин, коли скінчиться ця штучна зима. Й що найпаскудніше, цей хтось буде у зеленій бавовняній гімнастерці, та ще й з орлом на кокарді…

Від ціює думки захотілось або завити, або стерти когось на порох, Дізфайндер вибрав останнє, й щосили рвонув до рятівного виямку.


Знайди свою смерть - 5. По самі вуха у багні (фрагмент)


Секс був саме у розпалі, дівчина вищала й звивалася, наче придавлена за хвоста гадюка; чоловік рухався ривками й трохи порикував – коли раптом задзвонив телефон. Власне, звук той більше нагадував поросяче кувікання – очевидно, власник його мав своє уявлення про гумор.

— До біса ! – прохрипів чоловік, але дівчина знайшла в собі сили заперичити :

— Візьми.. ах !.. візьми його… ах.. страх як люблю, коли чоловік при цьому ще й розмовляє… ах-ах!… по телефону ! Це мене… заводить.. аааааааааахххххх !

Чоловік знизав плечима, простяг руку й приклав трубку до вуха – ритм його рухів при тому абсолтно не змінився.

— Галло… - пауза - я… - початок був старанно-інтернаціональним, а от далі чоловік несподлівано перейшов на мову, дівчині не знайому. – Nein… Keine Arbeit… Woher?. Wohin ?.. Who ?.. Wiefel ?.. Heute… nein, es is zu spat, morgen. Ok.

Те “окей“ співпало з моментом найбільшого екстазу в обох,дівчина вигнулась, як пожежан кишка під тиском, чоловік ще раз рикнув й, нарешті, обидва завмерли, як зачарована принцесса.

— Тобі сподобалось ? – ніжно прошепотіла дівчина по деякій паузі.

— Так, дуже… - все ще трохи хрипко відповів чоловік. – Я здогадувався, що ти чудова у ліжку – але щоб настільки…

Дівчина вдячно посміхнулась й щільніше пристиснулась до партнера.

— В тебе якісь справи ?

— Так… - неохоче буркнув чоловік. – Але не зважай, то ненадовго.

— Ти завжди так кажеш, - закопилила губку коханка.

— …аж цілих два рази ! – посміхнувся у відповідь чоловік. – Май совість, колись же я повинен заробляти гроші. Втіч, зараз ти мене справді довго не побачиш.

— Що, мені вже час йти ? – в голосі гості задзвеніла справжня образа.

— Ні, час перевертатися…

Вони не спали майже всю ніч, а вранці розійшлись, задоволені одне одним, й лише за кавою з подрожкeю дівчина пожалілась:

— Він хороший чоловік, але стільки справ, стільки справ… Мені здається, на мене залишається зовсім мало часу… Як можна міняти ліжко на якісь папери – не розумію !

— А чим він займається ? – подружка здавалась бюлідою подобою красуньки, але головою в тій парі була явно вона.

— Ат, не знаю. Якийсь бізнес. Мабуть, щось продає… А ти мені якогось чоловіка не позичиш ? Ненадовго…


— Здоров… Гансе ! – чоловік gривітався першим, бо той, що призначив йому зустріч сидів один і явно не мав намірів називатися несправжнім ім'ям. Втім, не було жодних гарантій, що й Гансом його звалинасправді. Гість знав ще призвісько – Калібр – але те було явно для іншої обстановки.

— Галло, Юре. Радий тебе бачити. Падай.

Зустріч відбулася у парку – цебуло трохи незручно з огляду на надлишок галасливої молоді та закоханих парочок, натомість давало деякі гарантіх з приводу прихованих мікрофонів.

— То що воно за клієнт ? – Юр Дізфайндер не любив починати з погоди та “а пам'ятаєш ?“.

— Якийсь кокаїновий баронець, - знизав плечима Калбір. – Скоріш за все, хоче усунути конкурента. Зелений. Але оскільки я теж не дуже досвідчений, вирішив запросити й тебе.

— Гм. Ця робота трози не за нашим фахом…

— А що вдієш ? – знову знизав плечима німець. Важкі часи настали. Депресія.

Юр зітхнув. Справді, їхня галузь діяльності переживала деякий спад, й майже всі представники її сподівалися, що спад тимчасовий, і ось-ось мине, а тим часом бралися за будь-яку роботу.

— Скільки з нього можна витрясти ?

— Не знаю. Я вирішив, що ти краще в тому розбираєшся, й сказав, що остаточно гонорар може бути визнаений лише після детального ознайомлення з умовами роботи.

— Молодець. Правильно зробив. А так, на око, скільки він важить ?

— Мільйонів десять-двадцять.

— Ну й гаразд. Спробуємо по четвертакові на рило, годиться ?:

— Гм. Взагалі-то я сподівався на десятку…

— А може так і вийде, не знаю. То що ?

— А що, нехай буде. Зустрічаємось сьогодні о дванадцятій в барі отієї забійгайлівки.

Юр підвів голову й поморщився – “забігайлівка“ мала вигляд досить дорогого готелю, й бар там був, певно такий самий сухий, діловий й наскрізь просвічений шпиками сек'юріті.

— Оце неправильно. Зустріч бажано призначати на нейтральній території.

— Гм ? Логічно. Так, прогавив.

— Ну та біс з ним.

Ще з годину вони мирно просиділи на лавочці, час від часу обмінюючись незначними репліками, та одного разу Калібр бовкнув щось несхвальне на адресу їхнього спільного знайомого. Юр мовчки підняв брови, й тема згасла.


“Баронець“ видався Дізфайндеру схожим на цигана – такий же чорнявий, метушливий, обнизаний каблучками, наче ялинкам – іграшками й торохтливий, як дві подруги, що вже тиждень не бачились.

Іспанською, чи, радше, тим діалектом, що він вивергав, ніхто добре не володів, тож довелось вірити перекладачеві, й це теж Юрові не подобалось.

— Пан Родрігес каже, що він багато чув про вас, пане Дізфайндер…

Юр мовчки схилив голову – “мовляв, я приємно вражений“.

— Пан Родрігес зазначає, що найбільш приємне враження на ньогосправляє ваша нейтральність, пане Дізфайндер.

Запитально підведені брови, вираз легкого непорозуміння в очах.

— Пан Родрігес знає, що ви беретесь за справи незалежно від національности або кольору шкіри того, хто пропонує роботу…

На цей раз вираз непорозуміння промайнув в очах Ганса, але зник так само швидко, як і з'явився.

— Пан Родрігес вважає, що йому приєжмно мати справу зі справжніми інтернаціоналістпми, який визнає однакові права усіх народів на існування й бізнес…

На цей раз легкими кивками відповіли обидва найманці.

— Але Пан РОдрагес маєж певність, що спочатку домовитись про принципову згоду працювати, а вже потім вирішувати питання про гонорар…

— Дозволю собі зауважити, - голос Дізфайндера став зненацька повільним й глибоким, шкіра аж наче трохи потемніла, й взагалі зараз він більш нагадував поважного іспанського або німецького дипломата, аніж професійного вбивцю – Калібр вперше бачив такку метоморфозу, й аж очі вирячи – подумки.

— …що ніхто з нас не має й думки заперечувти професійність пана Родрігеса в його справі… й обидва ми сподіваємось, що шановний пан Родрігес довзволить нам виконувати нашу справу… спираючись на наші професійні здібності…

Юр робив паузи, але перекладач торохтів ще з хвилину після того, як Дізфайндер закінчив.

“Латинос“ кивнув й щось коротко рикнув..

— Пан Родрігес згоден, - зновіу увімкнувся перекладач. – Пан Родрічгес викладе приблизні… е-е-е… обставини й умови роботи, а ви визначитесь з ціною.

Дізфайндер теж кивнув. Перекладача з півхвилини торохтів до Родрігеса, потім ждістав з “дипломату“ течку, й зазираючи до неї, почав :

— Зараз клієнт відсутній. Відповідно, вілла його має зменшений штат охорони, й відключені деякі системи сигналізації. Виконавцям замовлення належить проникнути на територію вілли конкурента, дочекатись його повернення, й е-е-е… зупнити дяільність конкурента. Замовник чекає на ваші пропозиції з приводу суми.

— Де саме знаходиться вілла ? – вліз Калібр.

Перекладач вже розкрив рот, та встряг Дізфайндер :

— Мій партнер має на увазі не територію, звичайно, а характер місцевості, - посміхнувшись, уточнив він. – Місто, село, ліс, гори ?:

— Сельва, - ошкірив зуби перекладач. Й заторохтів іспанською, повернувшись до “баронця“.

Через хвилину той поважно кивнув.

— Й болото, - додав, розвернувшись до найманців перекладач. Сельва нашпигована датчиками й охороною, а в болоті повно змій та аллігаторів. Я б вибрав сельву – але звичайно, це ваша справа.

Калібр сухо кивнув. Він страшенно не любив дилетантів – можливо, тому, що сам мав не дуже багато досвіду.

— Скільки часу буде відсутній клієнт ? – знову вліз Дізфайндер.

Перекладач заторохтів, й Родрігес по паузі мовчки розвів руками, а потім розродився невеликою промовою.

— Пан родрігес не має такої інформації, - щзапевнив перекладач. – Очевидно, такої інформації не має ніхто, враховуючи самого клієнта. Це залежить від цілого пакету факторів, один з яких є результат конференції, на якій зараз знаходиться клієнт, а щодо результатів конференції теж не існує певної думки.

— Тоді про сталий гонорар не може бути й мови, - завівся Калібр. – Ми там і тиждень можемо просидіти, й за цей час…

— Пропоную двадцят п'ят тисяч !

Родрігес сказав це сам, до того ж англійською, хоча й з варварським латинскьми акцентом, Ганс роззявив-був рота, але Дізфайндер виявився спритнішим.

— …і по тисячі на кожен день чекання !

Перекладач заторохтів, Родрігес початку кивнув, потім заторохтів у відповідь.

— Пан Родрігес пропонує двадцять тисяч й по тисячі за кожен день очікування, - видав перекладач й клацнув замков дипломату.

Найманці перезирнулись – й одночасно кивнули.

— Тоді перейдемо до подробиць, - перекладча розгорнув течку на столі й жестом запропонував щойно найнятим колегам підсунутись ближче. – Як я вже зазначив, вілла клієнта знаходиться в сельві, й території її прикрита з одного боку непролазним болотом…

— Найпаскудніше те, - розважно сказав Калібр, припалюючи сигару. – Що до того місця важко підібратись. Пролізши, ми б замаскувалися, й сиділи б стільки, скільки потрібно б було – аж поки пташка не прилетіла б.

— А як ти ставишся до парашютів ? – зненацька запитав Дізфайндер.

Ганс аж похлинувся димом.

— З парашютом ? Куди ?! – гаркнув він по паузі. – На ліс, чи на болото ? А чи просто клієнту на голову ?

— Та, мабуть, на болото, - Юр трохи роздратовано покрутив головою. –Га гарячись, це всього лишень ідея. Можливо, невдала…

— А можливо й вдала, - посміхнувся перекладач. – А як на мене – то просто-таки чудова.

— Ще б пак, - все ще роздратовано буркнув Калібр. – Не вам же стрибати.

— Не нам, - посміхнувся латинос. – Але я пригадую, що метода приземлення на болото є. Щоправда, для вантажів, не для людей. Її грінго колись використовували в… гм. не пам'ятаю, де.

— Угу, і я щось пригадую, - вдячно посміхнувся Дізфайндер. – Щось на зразок великої автомобільноїї камери, так ?

— Так-так, - енергійно закивав консультант. – Щоправда, я ж кажу, для вантажів… але…

— Боюсь, що іншого виходу просто нема, - підсумував Дізфайндер. – Гансе ?

— Здається так, - Калібр мав вельми незадоволений вигляд.

— Отже, ми приземляємось, маскуємось, й чекаємо на сигнал ?

— Так, - перекладач теж взяв сигару, відкусив кінчик й насолодой покрутив перед носом.

— Сигнал – це добре… - знову замислився Дізфайндер. – Але краще, коли зв'язок двосторонній. Не раз траплялося, що командир передумав, або ще щось, або виконувачі виявили якісь нові обставини, а дати знати про це комадирові не було змоги… Кінчалось це вельми сумно.

— Ну то візьміть з собою щось… - знизав плечима перекладач. – Iridium який небудь.

— Не годиться ! – на цей раз замотав головою Калібр. – Запеленгувати його – раз плюнути. Треба щось… з направленою антеною. Inmarsat ?

— Ні, - потер підборіддя Дізфайндер. – Он, за допомогою Inmarsat'у Дудаєва вбили. Треба щось… на зразок пакетнику. В принципі, той де Inmarsat з терміналом, а обмін повідомленнями вести за допомогою ноутбуку, в пакетному режимі.

— І ? – підняв брови перекладач.

— Плюс вісім тисяч ! – бадьоро закінчив Дізфайндер.

Перекладач поморщився, але щось у блокнотику занотував.

— До речі, скільки може коштувати така парашютна система ? – спитав він трохи по поаузі.

— Близько… - вихопився Калібр, але отримав непомітного штурхана під бік й заткнувся.

— …чотирьох тисяч, - спокійно продовжив його думку Дізфайндер.

Перекладач скривився ще дужче.

— і купити її можна ?…

— Ми самі купимо, - так само спокійно відповів Юр.

Латинос зовісім уже сакастично угукнув, але промовчав.

— І присутпаємо до операції ? – не дав йому оговтатись Калібр.

— Просто зараз ! Бо літак у нас уже є, – на цей раз зловтішні інтонації прозвучали в голосі перекладача. – Й постарайтесь, хлопці, дуже її на затягувати !


Невеликий літачок здалеку був дуже схожим на “Сессну“ – але при більш детальному огляді допитливий спостерігач вияви би чималі розбіжності. По-перше, пофарбовано його було у брудний чорнувато-сірий колір, непомітний вночі з відстоні чотирьох кроків. По-друге, на вихлопні патрубки руки невідомого модернізатора навішали щось схоже на неоковирні батареї балончиків для сифонів.

— Ставлю свой пайку, в польоті він тихіший за повітряний змій ! – штовхнув Юр ліктем під ребра Калібр. Той мовчки кивнув.

Дізфайндер не мав сумніву, що й навігаційні прилади лчтічка трохи відрізнялися від стандартного набору, але щавааживши похмурий погляд пілота, придивлятись до приладної дошки не став.

Ганс мав рацію – навіть на злетному режимі двигун не ревіві, а стиха буркотів, наче судовий дизель.

— На такому апараті можна не те що радянськиий, а й навіть американського кордона перетинати ! – захоплено вигукнув Ганс, знову штовхаючи його під ребра.

— Угу, - Дізфайндер кивнув. Значно більше його зацікавили пластикві панелі обшивки. Крадькома він висунув пальця вікно й потицяв у зовнішню обшивку – “звичанйно, теж пластик“.

— Такий собі “стелтс“ для бідних, га ! – посміхнувся німець.

Юр знову кивнув, в цей момент літачок гойднуло, підкинуло й перевантаження притисло обох пасажирів до правого боку крісел.

“Стелтс“ розвертався – різко й рвучко. Одночасно згасли навігаційні вогні. На радарі, який – можливо – спостерігав за польотом, це мало такий вигляд, наче аппарат приземлився.

Пілот йшов над самою землею, орієнтуєчись чи то за показниками радіоальтиметру, чи то якимось шостим чуттям, темна маса сельви проносилась під крилами – Юр піймав себе на бажєанні піняти ноги, Ганс теж притих й веселий вираз з його обличчя десь зник.

Сидіти було незручно. Парашюти заважали відкинутись на спину, зади муляли стиснуті й запаковані у гумові мішки камери, стиха порикуввав мотор – а ооскільки жодних оріжєнтирів за вікном не було, пасажирам здавалося, що літак безсило завис у темній порожнечі і от-от важко гепне на землю, і весь вантаж, навішаний на плечі зажене їх у землю, втім, навіть не в землю, а в ту важку, смердючу, брудну мішанину, що зветься тут болотом…

Юр задрімав, й прокинувся лише від добрячого штурхана.

— Егей ! Ззарплату проспиш ! – кричав йому в вухо німець. – Вже час !

Дізфайндер перевів погляд на пілота – той вже підняв руку над головою й стиснув її в кулак. Залишалось лише кивнути.

Пілот теж кивнув, заклав неглибокий віраж й відставив одного пальця.

Другого !

Третього !!!

Юр ковтнув слину й рвучко нахилився ліворуч.

З правого боку літака теж саме, лише праворуч проробив Ганс.

І все зникло.

Якось одночасно стих хоч і неголосний, але все ж відчутний рев літака, припинилась вібрація, над головою спалахнули зірки, а далеко попереду зажеврів обрій – і майже одночасно леєєр висмикнув з-за спини ранець.

Парашютиста вдарило, закрутило і затрясло, як у бетономішалці, лімки боляче врізались в шкіру – “хоч би яйця не притисло !“ – промайнула традиційна думка…

І знову все зникло.

Дізфайндер плив у повітрі , зручно вмостившись у підвісній системі, знизу теліпалася камера, а трохи попереду з-під дерев визирали яскраві вогники –очевидно, на віллу працювало освітлення. Час від часу звідти ж доносилось завивання саксофону – можливо, там щось святкували, а чи просто грав магнітофон.

Втім, розслаблятись було не варто – викинути їх повинні були на висоті 400 метрів, й означало це, що в разі, якщопарашюти нормально розкриються, падати доведеться секунд десять – якраз, щоб трохи оговтатись й зорієнтуватись.

Так і сталося. Через якусь мить камера знизу зашурхотілла гіллям, Дізфайндер ледь встиг стиснути ноги й прикрити обличчя – в наступну мить гілкивдарили його в бік ! в груди ! в живіт ! по спині ! знову в живіт ! – зниу почулось гучне “ляп !“, камера вдарила по ногах, і цілком рефлекторно за неї вчепився – і вчасно, бо в наступний момент трясовина обхопила його, як бажану здобич і потягла вниз.

Одночасно у вуха вдарив оглушливий нічний болотяний концерт – сюрчали цикади, ревма ревіли жаби, щось голосно ухало, плюскотіло зовсім поруч й верещало трохи поодаль, наче його живцем їли.

Втім, можливо так воно і було.

Камера загрозлдиво нахилилась.

— Не… вийде… - прохрипів найманець, судорожно звиваючись у путах підвісної системи. Парашют, що накрив його з головою, намокав на очах, намагався облипнути, як восьминіг здочич, і потягит на дно. Вчепившись однією рукою в якусь мотузхку, Дізфайндер вирвав з піхов на правому коліні ножа й наосліп махнув над головою. Лезо застрягло.

Мокрий парашют радісно обліпив йому обличчя.

Повітря скінчилось.

Важкі черевики все дужче й дужче тягли донизу й зненацька мозок його прострелила думка – “а чи не цього він весь час добивався, то ж чи варто…“ Додумати її він не встиг, бо чиясь дужа рука вхопилась за купол парашюту й потягла його вгору.

— Ну ти й налякав, мене, Юре ! – сміявся Калібр вже через пару хвилин. – Це ж треба – мимо камери приземлитись ! Розказати комусь – так не повірять !

Дізфайндер похмуро посміхався й час від часу рефлекторно стріпував ногами – тіло все ще не відійшло від жаливого поєдинку з бездонним хижим ротом трясовини.

Найманцям пощастило - обидва приземлилися не на багно, а на багно, вкрите тонким шаром води – однак цілком достатнім, щоб витримати вантаж камери. Грестидовелось, звісно, руками; потім Калібр підібрав грубу тичку й спробував обережно відпихатись від густої багнюки та стовбурів, що стоирчали з води. Ачс від часу йому це вдавалось, час від часу – ні, й тоді камери рухались зусиллями Дізфайндера – повільно, але досить упевнено.

За болотяним галасом можна було не остарігатися видати себе хлюпанняя, а чи й іншими звуками, але за звичкою німець лаявся пошепки, а Юрлише мовчки плювався, коли голі долоні натрапляли в глибині на щось особливо слизьке й огидне.

На диво, темрява лише спочатку видавалась суцільною. Світло зірок так чи сяк, але філдьтрувалося скрізь крони дерев, цього вистачало, щоб з відстані півметра розрізнити стовбур і не в'їхати в нього, а картушка компаса світилася, й вже через півгодини такого веслування Ганс раптом зупинився й прислухався.

Справді, крізь кумкання, кувікання, сюрчання і верещання долинули чисті й водночас дивні для цього дикого місця звуки “Місячної сонати“.

— Оце тобі ! – зачудовано протяг Калібр. – А я думав, тут тільки мексіканскі оркестри можна почути.

Бетховен виявися непоганим маяком, ще через пару хвилин болото помілкішало, камера почала чіплятися за дно, чи то пак за його тутешню імітацію, майже водночас Калібр своєю тичкою намацав і дно справжне – виявилось що до нього тонути метри з півтори.

Лізти в багно не хотілось, а Дізфайндер то й взагалі здригався при самій думці про це -–але іншого виходу не було, тож довелося зціпити зуби, і….

Приступ паніки струсонув його тіло, руки знов рефлекторно вчепилися в камеру – але в наступну мить біль-меннш тверде дно вдарило в п'яти і солдат полегшено зітхнув. Поруч глухо шувбоснуло – це стрибнув з камери німець.

“Місячна соната“ скінчилась, хтось щось сказав – жодного слова нікому розрізнити не вдалося, але чути було, що мова явно не іспанська – потім знову заграло фотепіано і найманці рушили вперед – так тихо і обережно, як тільки могли.

Галасу тут було менше – очевидно, корінні мешканці болота вже знали, що можна робити поруч з житлом людини, а що – зась; натомість москітів й подібної погані відчувалося значно більше; отруйна мазь захищала від укусів, але не рятувала від випадкового вдиха кілограму-двої дрібної мошки. Обидва спочатку обережно сопіло носами, потім відкотили шапочки й стали схожими по грабіжників.

Втім, ховатись поки що не було від кого.

Невідомий музикант дограв “Елізу“, почулись ріденкі оплески й схвальні вигуки “Браво!“ – з характерним німецьким “грррр“.

Солдати перезирнулись.

— Teufel Чорт ! (нім.) ! - скривився Калібр. – Про таке ми не домовлялись.

— Тю, - здивувався Дізфайндер. – Що це в тебе – національні почутя прокинулись ?

— Та ні, - щедужче скривися Ганс. – Одна справа – ганяти тубільців, й зовсім інша –німців. Останнє – дорожче. Бо небезпечніше.

Юр засміявся, але тут-таки похдинувся сміхом й насторожено прислухався – ні, наче ніхто не почув. Так само грала мазика, й так само гули понад вухами комарі – але тут, поруч із ворогом було не місце для голосного сміху.

Він мовчки махнув рукою й рушив вперед.

По груди в грязюці виходило близько десяти сантиметрів на хвилину.

Через приблино десять таких метрів з боку вілли почулись сміх та розмова, чоловічий голос сказав щось на зразок “wunderbar Чудово ! (нім.) !“, йому відповів ніжний дівочий голосок, з якого вдалося розрізнити лише “schlafen спати (нім.)“; грюкнула кришка фортепіано, й знов стало тихо – відносно тихо.

— А непогано вони тут влаштувалися, - заздрісно пробурмотів німець. – Я б зара теж… schlafen !

— Особливо з тією madchen Дівчатко (нім.), - іронічно додав Дізфайндер. – Вранці поглянешна себе в дзеркало. В таком вигляді schlafen можна хіба що з ……… ( водяником).

Німець пирхнув, але відчуваючи справедливість зауваження, відповідати не став.

Ще через двадціть метрів почало світати.


Ранок в тропіках завжди дивував Дізфайндера – тільки-но все було чорно-сірим, сонним і нерозбірливим – аж ось через хвилину сонце вже чорт-зна-де над обрієм, все живе, співає, снідає, тікає від сніданку, зачинає дітей і готується ховатись на ніч. От і цього разу сонце викотилось на широкий простір, Юр кліпунв очима, озирнувся – й мало не втопився від сміху, завваживши обліплену товстим шаром багнюки фізіономію Калібра.

— Якщо я маю такий самий вигляд, як ти, то нам можна не маскуватися, - незадоволено пробурчав той у відповідь.

Великий якраво-зелений птах з довгим хвостом і куцими крильцями сів на гілку просто над головою Дізфайндер, уважно поглянув вниз й, видно від подиву, закричав щось своє – незрозуміле, але навряд чи хороше.

Вдень болото мало ще огидніший вигляд. Чорна каламутна вода – “чорт, а хто ж її тут каламутить ? Чи це від гниття вона така ? – промайнуло в голові Юра, - вкрити товстелезним шаром чи то моху, чи то просто плісняви стовбури, що стирчали просто з болота, гілля, переплетене так, що час від часу доводилось прокладати шлях сокиркою…

І до того всього скрізь, скрізь, буквально на кожному кроці щось жило, ворушилося, їло один одного й запитально поглядало на гостей, що впали з неба, причому зацікавлення те було явно й виключно гастрономічним.

Щось ворушилося й під водою, щось сплескувало й пирхало поруч, щось повискувало в гілках, щось посвистувало з неба – і зараз не булорятівного маяка “Місячної сонати“.

Втім, шкодувати за цим довелося недовго – вдалині ревнув й мірно заторохтів дизель, потім ближче почувся постріл – солдати насторожились, але Дізфайндер махнув рукою – “мисливська рушниця… хтось пішов по сніданок“ й рушили далі.

Ще через двадцять метрів дно піднялось, багнюка тепер доходила лише до колін, й прикривали її лише десять-п'ятнадцять сантиметрів води. Справа пішла швидше.

Ліс порідшав, видимість складала вже не метр-два, а метрів із п'ять й Ганс запропонував камери з вантажем поки що покинути, й сходити на розвідку.

— Дурню, - пробурчав Дізфайндер. – А ти їх потім знайдеш ?

Німець знизав плечима, але досвіду товариша повірив й ще метрів з півсотні вони майже тягли камери по дну.

А потім сельва скінчилась.

Просвіт було помітно кроків за десять. Природним шляхом такий провал виникнути не міг, і Ганс, що зараз йшов попереду, застережно підняв руку.

Найманці прив'язали камери до товстого й міцного на око стовбуру, розійшлись трохи – однак не настільки, щоб втратити один одного з поля зору – й обережно – дуже обережно ! – рушили вперед.

Ліс і справді обривався стіною – й стіна була штучна. Одразу за краєм з води стирчали пеньки, зрізані рівно, неначе стяті мечем, й Дізфайндер задоволен опосміхнувся.

— Явно німецька робота, - прошепотів він у крихітний мікрофон, приклеєєений до губи. – Ось по чому ваших можна завжди відрізнити. Явне демаскування.

В відповідь у вусі почулось незадоволенен шипіння.

Болото тяглося ще метрів на двісті, потім ще на сотню метрів простиралась більш-менш рівна й впорядкована місцина, а в центрі цієї оази височіли акуратні зелені будиночки. Дерева поміж них теж росли – але значно рідше… втім, Дізфайндер першим звернув увагу й зачудовано покрутив головою – крони їхні було дбайливо скручено поміж собою, й з повітря а чи й з космосу цей півострів навряд чи відрізнявся від навколишніх хащів.

— Конкурентів тут поважають, - в навушнику почувся короткий сухий смішок.

— До біса смішки, - відгукнувся Юр. – Відходимо.

На зворотньому шляху вони двічі пройшли мимо прихованих камер, й лише на третій раз більш досвідчений Дізфайндер зупинився, несподівано повернув ліворуч й вийшов просто до того ж старого стовбура.

Калібр лише покрутив головою й стиха вилаявся.


Камери підтягли ближче, Калібр чухав потилицю, явно міркуючи над тим, де обладнати криївку, а Дізфайндер одразу ж почав впевнено оглядати верхівки дерев.

— “Зозулями“ будем ? – зрозумів його намір німець.

Юр кивнувв, зітхнув, й, поторсавши ногою дебелий стовбур, подерся вгору.

Лізти бело легко, аж занадто – гущавина гілок та ліан аж заважали, натомість не требу було шукати опору. На висоті метрів трьох Дізфайндер оглянувся – замість Ганса він бачив лише таку саму гущавину. “Якби не сила тяжіння – годі було б розрізнити, де верх, де низ“, - посміхнувся він й знов перевів погляд угору.

А в наступну мить все та ж сила тяжіння врятувала його.


— Ну й брязнув же ти ! – сміявся потім Калібр. – Наче тунгуський метеорит ! Сиджу, розумієте, нікого не зачіпаю – а тут тріск, шелест, матюки, мало не на голову щось здлоровенне падає, а зверху гадюка, а потім ще, й все це в багні, грязюці, в землі… хай йому чорт ! Ненавиджу грязюку !

— Тобі б так брязнути, - все ще похмуро огризався Дізфайндер. – ТОбі в морду та гадюка зазирнула. Ти б, мабуть, взагалі вгору злетів… Й то зовсім не гадюка, гадюк я не боюсь…

— Яка різниця ! Довге, тонке й кусається – значить, гадюка. Вона, мабуть, більше за тебе перелякалась ! Дременула по воді так, що торпедним катером на наздоженеш !

— Іди к бісу, - рикнув, нарешті, Дізфайндер. – Наступне дерево ти перевірятимеш.

Ганс миттю посерйознішав, потім з надією поглянув на “вже перевірене“ дерево – й запитав :

— А з цього, ти ж, мабуть, всіх розігнав ?

— А дулю тобі, - зловтішно ошкірився Юр. – Там їх цілий конгрес…


Наступне дерево виявилось чистим – однак варто було лише лише зручно вмоститися на товстій гілці, як, по-перше – над головою стривожено заторохтів який птах, а по-друге – з сусіднього дерева стрибнуло щось таке ж “довге, тонце..“ – чи ккусається, Ганс перевіряти не став, й евакуювався з гілки таким же способом, як і його попередник.

— Так-так.. – Юр замислився, по-філософськи спокійно поглядаючи на забрьоханого й розлюченого німця.. - В принципі, якби роботи було на день-два, то можна було і в багні посидіти…

— Треба було ввічі більше зідрати ! – злісно прошипів Калібр.

— …але мова йшла за тиждень.

— Треба було втричі більше загадати ! - -правив своє Ганс.

— Нахабно просидіти весь час на камерах – страшно…

— Треба було…

— Гансе, заткни пельку ! – не витримав, нарешті, Дізфайндер. – Думай давай, як криївку зробити ! Я галасуй менше, бо якщо там знайдеться хоч один розумник з скерованим мікрофоном…

Німець замовк, наче йому сокирою по голові вдарили.

— А якщо.. – почав він по паузі, але махнув рукою. – Ет, пусте.

— А що ? – зацікавився Юр.

— Та – подумав, що на пеньку можна було б… Видовбати середину, і… Тільки ми довшще середину довбатимем.

— Та ні, чому ж, - Дізфайндер підсунув до себе “презерватив“. – Якщо пень трухлявий…

Він порився в мішку, знайшов невеличку сокирку – лезо її було тьмяне, й коштувала вона трохи дорожче за звичайну – але фірма давала гарантію, що лезо її не зблисне на сонці й грюкає значно тихіше – можливо, це було й не зовсім так, але рекламацій чомусь ніхто не надсилав.

Юр підійшов до найближчого поваленого дерева. Стовбур його висів на сусідніх гілках під кутом градусів сорок, а пень стирчав з води на півтори метри. Судячи з товщини, розміститися там лежачи було важкувати, але стояти й прицілюватись…

Він з жалем поглянув на пенька, зітхнув й заховва сокирку назад.

— Чого ти ? – не зрозумів Калібр.

— Ось ти б під час патрулювання на що увагу звертаєш ?

— Ну… на всі місця, де міг би замаскуватись снайпер… А, он ти про що ! ПОкинь, яке тут патрулювання ! Багна по вуха !

— Можливо, - Дізфайндер знизав плечима. – А можливо й… Падай !

Він повалився у воду, наступної миті по шию в грязюці опинився й німець, покрути в головою – лише тоді завважив ледь чутний скрекіт – наче велосипед з мотором. Ре\фелкси спрацювали безвідмовно – обидва набрали повітря, напружились – і як тільки скрекіт наблизився – занурились з головою.

Випірнули вони через хвилину – Ганс пирхнув, наче наполоханий бобер, Дізфайндер видихнув більш спокійно – й першим рухом протер вуха. Скрекіт віддалявся.

— Що воно ? – виплюнувши цівку брудною води, запитав німець.

— Біс його зна! – Юр теж плювався, але значно більше непокоївся за вуха. – Можливо, безпілотний розвідувач. Коштує копійки, а ефективність, наче у вертольоту.

Вертольоти Калібр не любив. Нелюбо в та, щоправда, виявлялась у дивній формі – Ганс збивав їх, де тільки міг, і як тільки можна. Однак тягатися з авіаційною промисловістю було важко, й вертольоти відповідали Калібру таким же ставленням – при першій ліпшій нагоді намагалися влучити в нього або ракетою, або хоча б обстріляти. Поки що рахунок був на користь Калібра.

— Гм, - сказав він. – Такого ще не збивав.

— Нічого цікавого, - махнув рукою Дізфайндер. – Як наче дитячу авіамодель з рогатки. Й користі ніякої – якщо ти її бачиш, значить і оператор тебе бачить.

— Га-га-га ! – розреготався німець. – Це ти Макооєве правило перекрутив ?

— А хто такий, в біса, цей Маккой ?

— Не знаєш ? Тю, ганьба тобі. Лис Маккой, або ж Боягуз Маккой – найполохливіший з найманців, якого я коли-небудь бачив, або про якого чув. Щоправда, хитрющий, як… гм, як лис. Колись… Слухай ! А це-ж но ідея ! А якщо взагалі не маскуватися ?

— Цебто як ? – не зрозумів Калібр, воюючи тим часом з непокірним “презервативом“.

— Влаштувати собі острівець, накрити зверху сіткою – та літаюча погань не побачить, а піших патрулів тут бути не може, я вже казав.

— Й молитися на те, що телекамера на ній працює в оптичному діапазоні, а не в інфрачервоному ? – насмішкувато кинув Юр.

Ганс примовк.

— Хоча ідея непогана, - трохи подумавши, пробурчав знову ж Дізфайндер.- Якщо її завалити, то…

— А не сполошаться ? – здивувався Калібр.

— Ще й як сполошаться, - посміхнувся Юр. – Але ж ми тут все одно довго сидітимем. Заспокояться. Лише піру днів доведеться під водою ховатись. А нікогоне знайдуть – спишуть на випадкову аварію.

— А якщо тих орозвідників два ?

— Тоді приїхали.

— А якщо вони одразу ж куплять новий ?

— Тоді приїхали.

— А якщо…

— Гансе, ну що ти, їй-богу ! Маєш кращі пропозиції ?

— Ні.

— Ну то надумаєш – якажеш, а поки що давай реалізовувати цей план. Наготуй зброю, почуєш дзижчання – пірнай, але одне вухо залиш, почуєш, що пролетіло – вилазь й стріляй.

— А якщо… - німець замовк, знизав плечима й поліх до свого мішка.


Наступного разу дзижчання долинуло не скоро – години через три, або й чотири. Від нудьги Ганс паличкою вибирав в себе бруд з-під нігтей. Вибравши з однії руки, він брався за іншу – а перша тим часом знову ставала чорною від багнюки. Зброя – для цього акту Калібр забрав у Дізфайндера АКС – лежала поруч, дбайливо вкутана в полієтиленові чохли, а на дуло ретельний німець натягнув ще й презерватив.

— Де це ти такому навчиався ? – ліниво поцікавився Дізфайндер.

– В'єтнамська практика, - посміхнувся Ганс. – Сапер розповідав.А він, мабуть, від Напалма набрався.

— А що, Напалм ще живий ?

— Живіший за нас обох ! – бадьоро запевнив Юра німець. – Щоправда, бзики вже з'являються. Я чув, хтось його не вулиці перестрів, попросив припалити – ну, а улублену Напалмову запальничку ти знаєш…. Лягай !

На цей раз першим почув дзижчання Калібр.

Юр струснув головою – з вух на волосся так і посипалась напівзахохла багнюка – й тепер теж розрізнив сторонній, неболотній звук. Не поспішаючи, він втягнув повітря й занурився.

У вухах задзвеніло. Щось булькнуло. Поруч відчулось ворушіння чогось великого – Юр сподівався, що то Калібр, а не щось інше. Щось сплдеснуло поруч. Щось зарипіло трохи подалі. Звуки, спотоворені водяним середовищем, все ж вдавалося розрізняти й навіть розпізнавати.

Скрекіт почувся ближче, ближче, потім почав віддалятись, щось велике знов ворухнулося поруч…

“Та-та-та !...“ – скрекіт автомата почувся одночасно з гарячим бульканням – це явно сипались гільзи.

“Та-та-та !“

Юр висунув голову.

— Та-та-та ! - почулася значно краще, але все-таки не настільки голосно, щоб сполохати дичину за пару десятків метрів.

Гасн опустив автомат і кусь мить пильно вдивлявся в небо. Поруч повільно занурювався у багнюку розірваний поліетиленовий чохол.

— Ну ?

Ганс розвернувся й задоволено кивнув.

— Це важче, аніж справжній гелікоптер ! – він посміхнуся, наче інженер, який щойно знайшов свіже конструкторське рішення. – Мале, вертляве… Першу чергу я взагалі поклав зліва, другою підбив, а третю – просто в корпус. Упало, як кошеня з канапи. Що тепер ?

А що тепер ? – знизав плечима Дізфайндер. – Загортаємо “презевативи“, лежимо й чекаємо на облаву. Якщо вона буде, звичайно.


Облава була.

До охорони на віллі явно ставилися серйозно, і вважали, що краще перестаратись, аніж щось прогавити – й пошукова команда методична пробрьоохала болотними чобітьми поруч з притопленимикамерами, хтось наступив на руку розпластаного на дні Дізфайндера й мало не вибив з рота трубку з загубником – Бр ледь встиг стиснути його зубами. Охоронці перегукувались гортанними німецькими фразами – але, звичайно, під водою годі було розрізнити навіть окремі слова.

Після прозоду Гасн потисками руки зав знати, що хотів би випірнути – однак Дізфайндер смикнув його донизу- і виявилось, що правильно зробив – поруч почулосяважеке чаавкання ще когось, потім характерне дзюрчання…

— Він мене обіссяв ! Сволота ! Вб'ю ! – розлючено шипів Гасн ввечері. – Й найпаскуждніше, я навіть на бачив, хто саме !

— Вб'єш всіх, теж мені, проблема, - поблажливо посміхався Дізфайндер. - А щодо “обіссяв“… Ти воду п'єш ?

— Ну… буває.

— Ну от, а в ній риби трахаются !

В першу мить Гасн скривився, потім махнув рукою, засміявся й більше про цей епізод не згадував.


До самого вечора найманці скніли в багнюці - спершу вовтузячись, вибираючи зручніше місце, потім звикли, Дізфайндер примудрився навіть подрімати, а ввечері стало остаточно ясно, що літачок у захисників бази один. Ганc нахабно виліз на повалений стовбур, й, насвистуючи, почав придивлятися до гілок, явно обмірковуючи, які з них пустити на дах криївки. Юр знизав плечима й теж зайнявся ділом.

Втім, відпочити все одно не вдалося. Як тільки стемніло, шум і вереск, що стояли над болотом, досягли апогею. Гамір стояв такий, що заважав би розмовляти, якби кому й схотілось.Юр знову знизав плечима, видобув з “гондону“ протигаз, відкрутив коробку, натягнув маску й прилаштував штуцер шланга до дерева.

— Ти що, пірнати зібрався ? - поцікавився Калібр. Дізфайндер мовчки кивнув, і, як був, обережно поліз у грязюку.

На поверхні залишилась тільки трубка, з якої ритмічно видувалось повідтря. Через пару хвилин поверхня грязюки знову здригнулась, з багна висунулась гладенька лискуча гумою голова, й прогула щось невиразне, яле явно лайливе, потім Юр видобув з мішка баллончик з репеллентом й стараннно обризкав штуцер.

І знову пірнув.

Ганс зачекав ще кілька хвилин, подивився на штуцер - той ледь здригався, сплюнув, вилаявся й прилаштувався на гілках, абяк навалених на стовбур.

Спав він погано, всю ніч його кусали комарі й щось на зразок гедзів, серед ночі щось підійшло й старнно обнюхало йому ноги - Калібр спросоння послав його відомим російським маршрутом, й мабуть, від здивування “щось“ пішло собі; пару різав по ногах же щось проповзло - й в результаті на ранок німець мав такий вигляд, що Юр засміявся, покрутив пальцем біля скроні й запропонував хочь трохи поспати.

— Цебто, ми й розвідника даремно збили ? - пригнічено запитав Ганс.- Ночувати ж все одно в багні доведеться ?

— Ну чому ж... а мотлох складати ? - посміхнувся Юр. Сам він виглядмав досить свіжий, і навіть більш-менш чистий - за ніч вся грязюка зобличчя зсипалась. - Та й стріляти ти ж з-під грязюки не зможеш ?

— Хоч те добре, - пирхнув той. - А то мене вже совіть гризти почала. Обидва зареготали, втім, обидва ж одразу й отямились - вранці на болоті було значно тихіше, й марно галасувати було не слід.

— Тоді треба криївку зробити біля самого краю, - запропонував Калібр,оглядаючись навколо.

Юр кивнув, потім подумав й додав:

— Але не занадто близько ! Щоб, бува у тепловізор не побачили. А щекраще - сидіти таки ж у багні, а висунути лише голову.

Ганс скривився, але змовчав й лише зітхнув.

Через годину з ранчо знов донеслись звуки музики - не цей раз якогосьвойовничого тевтонського маршу - німець аж підбадьорився. ПОчулось кілька команд - зроблено їх було різким, гортанним голосом. Юр зацікавився й видобув з свого бездонного “презервативу“ ще й довгий скерований мікрофон з навушниками. Але виявилось наімровізованому плацу вартових всього лише закликали проявляти пильність, бо безпілотний розвідник “очевидно, зіткнувся з якимось птахом“.

— Розслабились... - Юр докірливо похитав головою.

Ганс тим часомчи то знайшов, чи то викопав невеличку ковбаню, націдив туди більш-менш чистої води й влаштував ранкове вмивання - аж пофоркуючи від задоволення. Втім, виявилось що вода та скоріше менш чиста, аніж більш - через десять хвилин, підсохнувши, вона залишила на шкірі тоненький, але щільний шар глини, та натягла шкіру аж до болю, й Ганс, лаючись, поліз знову митися - гряюкою.

Допомогло.

— Чорт, требу було гідрокостюми захопити ! - лаявся він.

— Аякже, - кивнув Дізфайндер. - От тільки висидів би ти в ньому годин десять, й запросився на волю. А за багно не турбуйся - два сантиметри - не бруд, а більше - саме відпаде.

Калібр пирхнув й до цієї теми більше не повертався.

На ранчо тим часом почалась робота - загудів потужний вентилятор, над крайньої хатиною здійняся рудий димок, трохїи далі заторохтів дизель й сканер Дізфайндера упіймав уривок якоїсь короткої шифрограмми - але розколоти код, звичайно, не зміг.

— Ех, Сапера б сюди... - зітхнув Юр. - З його ноутбуком. До речі, Гансику, де він зараз, не знаєш ?

— Та казав щось про Югославію, - знизав плечима той. - Але ж платять там мало, а він поліз з патріотичних міркувань.

— Ото ще з Москалем зустрінеться, - несхвально пробурчав Юр. – Той теж туди збирався. Й теж з патріотичних міркувань...

— То нехай собі, - знизав плечима німець. - Втім, ставлю на Піта.

— Не піймаєш, - посміхнувся Дізфайндер. - Я теж поставив би на Піта. Або ж на його пса.

Вони знов засміялись - тихесенько, майже пошепки.

Калібр встановив стереотрубу - але вийло погано, бо заважало листя, а підсуватись ближче було небезпечно. Вдалось лише порахувати число вартових - але й те було ні до чого, бо, по-перше, не було жодних гарантій, що вартових нема ще й в криївках, а по друге - вони ж не базу брати збиралися, а пристрелитиодного-однісінького типа й тікати, - тож Ганс плюнув, але інформацію про всяк випадок запам'ятав.

Дест опівдні на ранчо загув ще один мотор, потім рев віддалився - явно кхтось кудись поїхав, але все відбувалось з протилежного від болота боку, й найманці на змогли визначити навіть марку машини.

— Втім, воно нам і ні до чого, - філософськи поставився до того Калібр. - Аби лишень сигналу дочекатись...

Сигнали, звичайно, не було.

Зачекавши ще деякий час, Ганс знову націдив води у ковбаньку й спробував процідити її крізь розрекламований фільтр - Юр тільки посміхався, спостерігаючи ті намагання. Звичайно, нічого з тієї затії не вийшло. Німець вилаявся й розмахувся, щоб закинути фільтра подалі - потім спам'ятався, й засунув пристрій в грязюку неподалік від себе.

— Демаскувати позицію не годиться, - повачально мовив він сам до себе. - Але ж хочетья, мать його так !

Лаятись по-російськи він починав лише в крайньому ступені розратування.

Дізфайндер знову посміхнувся, поліз до мішку й витяг пачку великих жовтавих таблеток - показав Гансові, потім кинув одну в свій казанок, з недбало зачерпнутою грязюкою. В казанку зашипіло, вгору поповзло брудне шумовиння - Юр недбало змахнув його, потім обережно перелив воду в казанок німця, а з свого вихлюпнув жменю чорних важких гранул.

— Пити можна, - весело кинув він товаришеві. - Хоч і смердить.

Ганс понюхав вону, скривив пику, зітхнув, обережно зробив ковток й скривився ще раз - але воду допив.

Вони пообідали сухими, але поживними брикетами з сухого м'яса й запили тією ж хімічно відчищеною водою.

Сонце перейшло зеніт й повільно рушило до обрію.

Ввечері на ранчо знов грала музика, сміялася дівчина й хтось з східнонімецьким акцентом говорив їй комліменти - а Юр лише ворушив мікрофоном й тихенько підсміювався.

На цей раз й Ганс поліз ночувати в грязюку.


Наступний ранок виявився на диво темним, похмурим та холодним.

— Ч-ч-чорт... в грязюці й то тепліше ! - вицокотів зубами Калібр. - Хай йому ч-ч-чорт ! Якого б-б-біса ми сюди полізли ?

Дізфайндер, сам щулячись від мокрого холоду, підоззріло подивився на товариша.

— Ото тебе так сильно трусить ? - запитав він по паузі. - Ану пілійди-но сюди...

Він приклав німцеві руку до лоба, стерши перед цим сантиметровий шар грязюки, скривився й мовчки поліз до мішка.

— І щ-щ-що ?.. - знову зацокотів Калібр.

— Пропасниця в тебе, хлопче, ось що, - похмуро видав Дізфайндер. - Треба було спати, як всі нормальні люди, а не підставляти себе москітам. Ось, ковтай. Краще одразу дві.

Юр тицьнув німцеві до рук пачку невеличких пігулок й продовжував поррапись у мішку.

— А щ-щ-що воно т-т-таке ? - підозріло заторохтів Ганс.

— Хіна, що ж ще. Зовсім, звичайно, не вилікує, але симптоми зніме. Ковтай, кажу, і на ось ще й такі... Це стимулятор. Побічня дія - зігріває.

— Я б к-к-краще фляжкою шнапсу відігрівся... - німець видушив з себе блідий жарт, слухняно ковтунв дві пігулки, скривився, й заїв шматком якогось десерту.

Сублімованого, звичайно.

К десь через півгодини коротко вереснув сканер.

Юр схилився до приладу, великим пальцем стер шар грязюки з крихітного дисплею й скривився.

— І щ-щ-що ? - поцікавився Ганс. Дізфайндер присипав його прілим листям, й температура під тією ковдрою була градусів під п'ядесят - але Калібра все одно морозило.

— Триста сімдесят дев'ять, - здвигнув плечима Дізфайндер. - Тобто - клієнт виїхав, зустрічайте.

— Ок-к-к-кей... - видушив з себе Калібр й ворухнувся.

— Та лежи, - стримав його напарник. - Це ж він звідти виїхав, а тут хтозна коли з'явиться. Встигнеш.

— Ще більше ок-к-к-кей... - простогнав німець й заліз пад листя з головою.

Юр зітхнув, знизав плечима, націлив скерований мікрофон на крихітному штативчику в бік будиночків і задрімав. Пару разів він прокидався й влучними пострілами відганяв від купи листя занадто цікави гадюк. На тертій раз він прокинувся від голосного зойку - купа листя розлетілася на всі боки, наче під нею вибухнула граната.

Спросоння Юр відкотився завченим рухом, зірвався з стовбура, ляснув у грязюку, піднявши цілий фонтан, випустив автомат й все ще не розуміючи, що ж сталося, вихопив пістолет.

Ганс стрибав на стовбурі, наче заєць з перебитою лапою й вигукував щось на зразок verfluchte Schlange !

— Що тебе вкусило, дурню ! - розлючено загарчав Дізфайндер.

— Я не бачив ! Але щось велике ! Ось !

Німець вимахував рукою так, що хотілося причепити до нею генератор або вертольотний гвинт.

— Ану покажи ! - Юр заховав пістолет, але кабур не застібав, все ще сторожко оглядачись на всі боки.

На більш чистому боці Калібрової долоні справді виднілося дві невеликі, але явно глибокі ранки, й не було ані найменших сумнівів в тому, хто б міг їх нанести.

Юр похитав головою й мовчки поліз до свого бездонного мішка.

— Т-т-ти знаєш, що воно було ? - з надією запитав Ганс.

— Звідки ? - не повертаючись, знизав плечима той. - Зараз будеш жертиувсе підряд.

Так само не оглядаючись, він викинув позад себе дві пачки пігулок,один флакон якогось зілля й пакетик з шприц-тюбиком.

— Давай-давай, - кинув він Гансові. - Бо могло бути й гірше.

— Цебто як-к-к-к... - видушив той, похлинаючись таблетками.

— Як в анекдоті. Двоє приблизно в такій же ситуації, тільки маючинормальний зв'язок. Тільки одного вкусило не в руку, а в член. Той, коговкусило, лежить, а напарник питає в лікаря, що робити ? Той каже, щотреба рану висмоктати. Хлопець виключає рацію, повертається - а вкушенийй питаєє, що ж, мовляв, сказав лікар ? - Лікар сказав, що ти скоро помреш...

Ганс блідо посміхнувся, знову підніс долоню до обличчя й спробуваввисмоктати з ранок хоч що небудь. Ріт його вмить забило грязюкою.

— Тьху !

— Отож, - кивнув Дізфайндер. - Всі ці поради годяться за нормальнихумов, а не по вуха в болоті. Не турбуйся, я тобі дав одну универсальнусироватку, й дві спецілізовані, якщо та гадина була не якимось спеціяльним бойовим мутантом - виживеш.

— До речі, а що там на березі ? - як не дивно, але після такого короткого підбадорення Ганс знову зацікавився навколишнім.

— А нічого. Чекаємо.

— А...

Вони чекали до вечора, потім Юр загнав німця в грязюку, обробивштуцер дихального шлангу репелентом, прилаштував на голову шолом зтепловізором й досить легко загнав себе у дивний стан напівсну-напівдійсності, коли мозок відпочивав, а навколишнє сприймалося - хоч і трохи викревлене.

Крізь сон гілки здавалися зміями, а голоси на ранчо - їхнім шипінням, й звучало воно десь всередні голови... - але ані шуму мотору, ані зайвої метушні, що свідчили б про приїзд хазяїна, не було до самого ранку.

Годині о десятій мотор загув - але машина йшла не з лісу до бащи, анавпаки, тож Дізфайндер навіть не звернув на неї уваги.

Грязюка заворулилася, й на поверхну вигулькнула лиса гумова гуля.Калібр стріпнув головою, форкнув й стягнув з себе протигаз. Цього ранку він мав вигляд цілком бадьорий.

— Що, вилікувався ? - зустрів його Юр.

— Здається... так, - Ганс був здивований тим не менше, а може й більше.

— Значить, це була спеціяльна гадюка, - зітхнув Дізфайндер.

— Цебто ? - німець стривожився.

— Ну, для лікування пропасниці...

Вони посміялись, потім розпакували по гранаті кави. Це призвіськоконсерви отримали від того, що самі розігрівалися, якщо висмикнути кільце. Жарт, що хтось і колись переплутає їх зі справєніми гранатами, вже мав довжелезну бороду, але час від часу все ж виголошувався.

На березі знову заторохтів дизель, знову над крайнім будиночком поповз рудуватий димок - але що воно означало, найманці не знали й навіть не цікавивлись.

Опівдні сканер знову писнув й видав на дисплей коротке “265“ - “доповісти обстановку“. Юр знизав плечима й відповів - “183“

“Клієнта ще нема.“

Ввечері знову грала музика й сміялася дівчина, а хтось хіднонімецьким акцентом говорив їй компліменти.

— Коли вони вже трахнуться, - незадоволено пробурчав Калібр. -Тихіше стане.

Цього разу він сидів у засідці, але нічого, що свідчило б проприїзд клієнта, не помітив.


Вранці наступного дня сканер знов писнув, піймавши зашифрований пакет з бази, зачекав кілька хвилин й писнув знову.

— Гм, - стурбувався Дізфайндер. - Це мені не подобається.

— Чому ? - ліниво поцікавився Німець.

— Тому що перше було явно доповіддю, потім надійшла якась команда,яку ми прогавили, й відповідь на ту команду. А якщо першою була доповідь про зникнення безпілотного розвідника, то... чекай на сюрприз.

Втім до обіду жодних сюрпризів не було, тільки пару раз гув мотор,й кудись в ліс їздила невидима з боку болота машина. Обидва рази Дізфайндер, припадав до стереотруби, але бачив лише набридле вже, розмірене життя табору.

Сюрприз трапився якраз, коли Ганс підніс до рота брикет сублімованого м'яса.

Громоподібне кахикання пролунало над болотом, потім не менш потужнийголос рикнув щось на зразоку “ein, zwei, drei... Achtung ! Achtung !“ - а потім англійською, хоч і з німецьким акцентом, мовою виголосив:

— Панове найманці ! Ваша місія не вдалась ! Керівницство бази попереджене й найближчим часом сюди не з'явиться ! Ми знаємо, де ви влаштували засідку ! Один з вас сидить на поваленому стовбурі, другий по груди в болоті роздивляється базу встереотрубу ! Даємо вам десять хвилин, щоб будь-яким чином вступити з нами в переговори ! Не робіть дурниць, здавайтесь ! Гарантуємо життя, гарячу ванну, сухий одяг й нашу щиру гостинність !

— ...твою мать ! - ошаліло виголосив Калібр - й так і завмер з роззявленим ротом.

— Achtung ! Achtung ! - знову загриміло на березі. - Панове найманці...

— Тікати треба ! - резюмував Дізфайндер.

Не роздумуючи, він підхопив автомат, протигаз, зіштовхнув з стовбура“презерватив“ - той булькнув одразу, наче був камінням набитий - лишепотім розвернувся до напарника. Ганс й досі стояв, наче громом прибитий.

— Калібр !

Німець здригнувся, й сторопіло поглянув на товариша, потім зновуповернув голову до джерела шуму.

Юр, не роздумуючи, дав йому такого копняка під зад, що Ганс невтримався й впав на коліна, мало не ляснувши головою просто в грязюку.

— Ти що, здурів ! - обурено гаркнув він, підскакуючи.

— Отямся, тікати треба !

— То так би й сказав... - вже менш ображено пробурчав німець, й кинувся до свого мішка.

— Покинь гондон, тікати треба ! - гаркнув, вже не стримуючись Дізфайндер. - Зараз як вмажуть !

Ганс слухняно полишив мішок, потім зітхнувши, зіштовхзнув його вводу й спробував бігти.

Виходило погано. Багнюка чіплялася до черевіків, жадібно всмоктувала ноги й підсовувала одну гілляку за другою. За хвилину найманці леь встигли віддалитися від місця стоянки метрів на десять.

— Давай-давай ! - прогарчав Дізфайндер.

Лише тепер Калібр зрозумів його задум - Юр хотів трохи віддалитисьвід берега, прикритись хащами, щоб вийти з поля зору таємничої апарутури, що засікла їх навіть крізь шар листя й багнюки, але й не дуже віддалитись від просіки.

— Панове найманці ! - надривався тим часом гучномовець. - Не намагайтеся покинути місце засідки ! Болото непрохідне ! В ньому водяться отруйні змії, хижаки, в тому числі алігатори й іншща погань ! Ну його к бісу, життя дорожче...

Аллагітор, розміром метри зо два, ошелешено крутнувся, коли Дізфайндер нахабно пробіг по його спіні, й щодуху чкурнув попід грязюкою кудись в ліс. Ганс з переляку затоптав в болото вже двох гадюк й, здається, навіть не помітив того.

— Панове найманці ! - горлав невидий агітатор. - У вас залишилосьще три хвилини ! Здавайтесь, життя дорожче ! На вас все ще чекає гаряча ванна, сухий одяг і наша щира гостинність... Залишилось дві хвилини! Це ваш останній шанс...

Через хвилину гучномовець змовк, Юр важко гепнувся заповаленийстовбур - хай йому чорт, він нічим не відрізнявся від того, під якимзалишились “презервативи“ з іншим манаттям - й махнув рукою Каліброві- “Залягай!“.

Й вельми вчасно, як виявилось.

Постріл гупнув на березі глухо, як колода об землю, й зовсім нестрашно, натомість за мить з неба долинуло пронизливе моторошне виттяй найманц поспіхом поховали голово під деревину. Десь поблизу розлігсятакий самий глухий вибух.

— Вісімдесят міліметрів... - першим підняв голову Калібр.

— Хоч би не хімічні... - зовсім стурбовано озвався Дізфайндер. - Ненавиджу міномети !

Про причини тієї ненависті ходили чутки, але за звичайних умов Юрреагував на таку запитання неадекватно, а саме - стріляв, то чутки такі залишались чутками.

Другий вибух ляснув так само поодаль, й найманці трохи заспоколись- незримий канонір явно обстрілював вже покинуте місце.

— Хоч би він влучно стріляв... - висловив ще одне побажання Калібр.

Справді, відхилення міни “трохи вбік“ могло б мати для найманцівгірші наслідки, аніж попадання точно в центр колишнього табору.

— А який сенс взагалі обстрілювати мінами ? - й зовсем заспокоївсянімець. - Вони ж у болоті рвуться, осколків майже нема ?

— Лякають, мабуть... - невпевнено ворухнув плечима Дізфайндер.

Обстріл тривав хвилин п'ять, й припинився так само раптово, як іпочався. Гучномовець мовчав.

Болото - теж.

— Ну, й що ти про все це думаєш ? - порушив тишу Калібр після неменш як десятихвилинної паузи.

— Навіть не знаю, - так само невпевнено протяг Юр. - Не знаю, що йдумати. Скоріше за все, хтось нас продав...

— А значить, ми з чистою совістю можемо пакувати манатки й забиратися ?

— Тьху на тебе, Гансе ! - Дізфайндер аж обурився. - Ти ж не інтернаціональний обо'язок виконуєш, ти ж за гроші воюєш. Ну продав хтось з слуг - але ж найняв нас хазяїн, а не слуга, й гроші платить він, а не хтось. Тільки й того, що треба бутиобережнішим, змінити всі плани, про які відомо хазяїнові, а отже й слугам...

— Але ж нікому не було відомо, де ми висадимось ! Навіть нам !

— Пілотові було відомо, - знову ворухнув плечима Юр. - Приблизно...

— Отож !

— Отже, треба перебратися трохи вбік, та й по тому.

Калібр теж знизав плечима, але змовчав. Помітно було, що його бойовий настрій кудись подівся.

День минув більш-менш мирно, лише ввечері не грала музика й ніхтонікому не говорив компліментів, а берегом бігало двоє великих псів,добре помітних навіть у ноктовізор. Вони старанно нюшили повітря, аледо води наближатись не наважувались.

Годині об одинадцятій Ганс позіхнув і поліз спати в багнюку, а Лізфайндер так і просидів ніч, роздивляючись у нічний приціл примарні обриси будинків. Знічев'я він хотів постріляти собак, потім подумав - і від тієї думки відмовився.

Ганс прокинувся пізно, зате з явно бадьорішим настроєм, ворухнувся,воповз на стовбур, і навіть обтрусився, як пес - грязюка так і бризнула на всі боки.

— А що там у нас на сніданок... - весело почав він, потім явно згадав вчорашні подіх й закінчив вже не так весело: - Чорти б його мордували !

Справді, сніданки разом з мішками були поховані під метровим шаромбагнюки, й знайти місце колишнього табору не взявся б і більш досвідчений слідопит, а що вже після мінометного обстрілу - году було й думати.

— Та отож, - зітхнув Дізфайндер, ліниво підвівся, покрутив головоюв різні боки - й раптом підхопив автомат й дав дві короткі черги кудись в гущавину.

Постріли були не гучніші за цокотіння дятла.

Щось залопотіло в гілках, й мало не на голову Калібра впала розцяцькована жовтими плямами змія. Вона ще шипіла й звивалася, й лише удар прикладом поклав тому край.

— Сніданок ! - бадьоро сповістив Юр, витягаючи ножа.

— Її б зварити, чи що... - незадоволено пробурчав німець.

— В чому я її тобі зварю, в жмені ? - роздратовано рикнув Дізфайндер.

— А підсмажити...

— Хіба що на газах з твого гузна !

Справді, знайти щось достатньо сухе, щоб його підпалити за болотяних умов було годі й думати. Ганс філософськи зітхнув й потягся за своїм ножем.

Змії відрубали голову, кинуло в багно - на місці падіння одразу завирувала якась дрібна бійка -по-братерськи розрубали навпіл й за півгодини зжували. На закусь німець віднайшов якісь жовтаві фрукти, але скуштувати не наважився.

Одразу ж після сніданку на острові щось голосно бахнуло.

— В болото ! - миттю зреагував Юр, вже в падіння натягаючи на себепротигаз. Секундою пізніше мало не на нього зверзу булькнув і німець.

Голосне “баммммм!“ , хоч і приглушене метровим шаром багнюки, розгяглося над схрованкою, й одразу ж по тому по поверхні залопотіли дрібні удари - наче сто барабанщиків одразу вибивали дроб. Другий вибух пролунав, здавалось, ще ближче - й знову поповерхні болота тисячами залопотіли осколки. Потім знову почулося “бамммм !“ - на цей раз трохи тихіше - й щось важке схарапуджено промчало болотом, наступило Дізфайндеру на живіт - він аж кавкнув й підняло таку хвилю, що німця мало не викинуло наповерхню. Потім знову пролунало “баммммм !“...

Обстріл знову тривав не більш, як десять хвилин, й знову припинивсятак само раптово, як і почався.

Юр першим обережно підняв голову над багнюкою, протер очиці протигазу - хотів-був присвиснути з подиву, але похлинувся слиною й закашлвся. Пейзаж навколо змінився - не те що змінився, а став зовсім інакшим. Грязиво вкривав товстий шар порубаногона дрібну лапшу листя, дерев'яний пил, стружка й цілі купи мокрої тирси. Стовбур, під яким вони ховали штуцери дихальних трубок, здавався схожим на російське решето - переламався навпіл, коли Юр тільки легко доторкнувся до нього.

— О mein Gott ! - сторопіло видихнув Калібр. - Що це було ?

Чомусь це питання схвилювало його більше, аніж традиційне в такиївипадках “що робити ?“.

— Та, власне, нічого особливого, - не зовсім впевнено ворухнувсяДізфайндер. - Скоріш за все, звичайні осколочні міни з неконтактнимизапалами. Не знаю, чи радіо-, а чи просто дистанційні трубки. П'ятьдоларів штука...

— Минулого разу звучало інакше...

— То, вони, мабуть і самі зрозуміли, що звичаній міни в болоті неефективні. Накаркав ?

Юр блідо посміхнувся. Так чи сяк, але...

— Тікати треба ! - одночасно резюмували обидва найманці й знову побрьохали вздовж берега, про всяк випадок ще дужче віддаляючись в хащі. Глимбина болота побільшала, й шар грязюки час від часу доходив вже до грудей, й просуватись виходило ривкамипо п'ять-десять сантиметрів. Скоро з боку берега вже не доносилось жодного штучного звуку.

— Чим вони нас січуть ? - висловив, нарешті, загальну думку Калібр,але Юр, що борсався попереду, лише мовчки стенув плечима. Та й те завтоматом на плечах зробити було досить важко.

Десь аж надвечір вони півгодини трусили дерево, розганяючи гадюк,потім видерлися на нижнє розгалудження й лише тоді згадал, що забулипідстрелити собі вечерю. Юр напівголосно вилаявся й почав ловити великих рудих мурах, Калібр важко зітхнув, спробував наслідувати його приклад, потім зітхнув ще важче й тугіше затягнув паска.

Цієї ночі чатувати була його черга, й на голодний шлунок робити цебуло ще нідніше, аніж звичайно.

Обстріл почався, коли Дізфайндер ще спав, тож падати в болото довелось лише німцеві. Як він примудрився ще в польоті натягнути протигаз - так і залишилось загадкою, й мабуть для нього - найбільшшою. Впав він просто поруч з дихальним патрубкомДізфайндера - той похлинувся, наосліп махнув ножем, відрубавши мало не весь шланг й всі десять хвилин обстрілу просидів у позі йога, задерши підборіддя й намагаючись не впасти на спину. Поміж гупанням вибухів він чув також приглушену нерозбірливулайку - очевидно, Калібр теж не встиг прилаштувати свій шланг нормально.

Так воно й виявилось.

Й коли найманці визирнули назовні, протерли очі й поглянули один наодного - залишалось лише розсміятись. В обох замість довгого шлангутеліппались лише куці уривки довжиною не більше долоні, а в Калібрапросто посеред лоба виднілася широка рвана діра.

Під дірою, звичайно, виявилась така ж величезна гуля.

— Ну чим, чим вони нас січуть ? - мало не плакав Ганс. - Ну нема вприроді такого прицілу, що бачив крізь листя, стовбури, воду й метргрязюки ! Може, якість протипіхотні радари ?

— Та не повинні, - здавалося, що з голосу Дізфайндера впевністьзникла щонайменше надовго, а може й назавжди. - Так штуки є, італійціз ними бавились одного часу... але ж не крізь воду !

— Мікрофони на деревах ? - Ганс притишив голос й підозріло оглянувся навкруг.

— Та ні... сканер би впіймав передачу, - Юр про всяк випадок тежпокрутив головою. - Це тобі не В'єтнам... Біс його знає ! Але питанняне в тому...

Він помовчав.

— Питання в тому, як бути далі. Оці наші уривки наступного пірнанняне витримають.

— То час переходити в наступ ! - знову підбаьорився німець. - А тоя вже думав, що справжньої війни не побачу - то одного стрельни з засади, то іншого... То що, коли починаємо ?

— Завтра... - пробурчав Дізфайндер. - Спробуємо зранку зманеврувати, а якщо й після того обстріляють - нападемо.

— А на біса чекати обстрілу ?

— А щоб переконатись, що вони січуть нас вранці, а не вночі.

— Тю, а це тобі для чого ?

— Бо, якщо вночі, то явно зверху літає якась погань з тепловізором,й літає низенько, над самими деревами, - вже трохи роздратовано огризнувся солдат. - Гансе, ну привчайся думати логічно !

— Дурень думкою багатіє... - ображено пробурчав німець й зіліг спати.

Юр здивовано гмукнув, посміхнувся й від нема чого робити почав роздивлятися в приціл берег та споруди на ньому.

Нічого незвичайного там сьогодні явно не планнувалось - так само,приблизно о десятій заторохтів дизель, так само знялась над крайньоюхатиною хмарка рудого диму... от тільки на березі з'явилися кількаледь-помітних купок землі.

Юр придивився до них уважніше. Складалося враження, ніби за ніч тутвикопали кілька ямок, землю або старанно прибрали, або ж присипали неюте, для чого ті ямки були призначені.

— Цік-каво, - промуркотів найманець, шкодуючи за втраченою стеретрубою. - Міни чи криївки ?

На користі мін говорило те, що роботи було завершено за одну ніч,на користь криївок - те, що мінувати береги власного острова було досить небезпечно - хтось із своїх рано чи пізно таки наступить...

Дізфайндер обережно відповз від краю сельви, торохнув прикладом поморді занадто цікавого кайманчика - з метр завдовшки, й про всяк випадокне піднімав голови, аж поки не дістався аж до тимчасової криївки, де тим часом вже похропував Калібр.

На сніданок та обід були змії, а ввечері Юр примудрився підстрелитиякогось занадто цікавого птаха з яскраво-зеленим хвостом та непоказнимтулубом. Наїдку з нього виявилось чи не менше, аніж з плазуна, натомість не було набридлого вже буркотіння Калібра.

Коли вже стемніло, сканер писнув й відбувся обмін репліками, щостали вже стандартними - “Що ?“ - “Нічого“.

Ввечері знову грало піаніно, але голосі чути майже не було, а мікрофон Юр обірвав під час ще першою панічної втечі. Він сплюнув, витяг кишеньки мундиру підсилювач й злостиво пожбурив його в болото. Грязюка на тому місці одразу ж завирувала.

— Щоб ви там усі вдаваилися, - так само злісно пробурчав Дізфайндер.

Ганса від розбудив, тільки-но прояснилося небо, той скочив одразу,й, не питаючи напрямку, посунув вперед. Юр, знгизавши плечима, рушивза ним - раз по раз позіхаючи, й пильнуючи, щоб не вдихнути яку-небудьособливо нахабну комаху.

Вони просунулись метрів на сто й зупинились.

— Ну що - вистачить ? - німець спробував витерти піт з чола, алезмігся лише поховати його під товстим шаром багнюки.

— Сподіваюсь, - знизав плечима Дізфайндер. - Як би там не було - зараз ми того таємничого птаха побачимо, а він, якщо й бачив...

Юр хотів сказати щось на зразок “бачив лише покинутий табір“, алене встиг. Перша черга проторохтіла якось самотньо, але вже наступназлилась з могутній хор разом з другою, третьою... Кулі співали над самими головами, стригли листя й дрібні гілки. Ганс гепнувся на землю першим, похлинувся грязивом, що ринуло через закороткий шланг, захарчав, потім висунув на поверхню підборіддя йчас ві часу жадіюно хапав ротом повітря. Дізфайндер впав більш вдало - за товстий стовбур, споохав мало не таку саму товсту змію - та зопалу вхопила його за рукав й так і зникла в глибині разом з своєю жертвою. Шланг Юра залишився на поверхні, йборячись з слизьким гнучким тілом, він водночас пильнував - як би не висунутись занадто й не схопити кулю, і як би не пірнути глибше й вхопити грязюки...

Обстріл знову тривав десять хвилин й припинився без жодного коментарю з боку гучномовця.

— Сніданок ! - першим вигулькнув з болота Дізфайндер.

“Сніданок“ теліпався, обмотаний круг його руки, а зуби його міцностискали край рукава. До шкіри залишалось міліметрів сім. Хвіст “сніданку“ кривали обліплені грязюкою кістяні чотки.

— ... в рот такі сніданки ! - загорлав Ганс, тільки-но піднявши голово над поверхнею. - Й такі завдання ! Й такіх клієнтів ! Й...

З берега гримнула запізніла черга, й німець знову булькнув у багно-тільки кола розійшлися. А коли випірнув - Дізфайндер вже діловито різав гримучку на шматки - наче ковбасу краяв.

— Ну що я можу сказати... - розважливо сказав він по паузі. - Розвідка з повітря тут ні до чого. Січуть нас з берега й одразу починають стріляти.

Йому на голову спікірував широкий зелений лист - Юр відмахнувся було, але тут-таки стримав рух й схопив його за стеблину. Просто посеред зеленого аркуша виджнівся отвір - величенький, хочь пальця просовуй.

— 12.7, - авторитетно заявив Калібр. - Розбираються, гади ! Взяли бтрои нижче - й ніяка багнюка не врятувала б.

Юр мовчки кивнув.

— То що ? - Ганс завжди намагався зіпхнути рішення на кого завгодно.

— Що-що. Атакувати треба.

— А клієнт ? Його ж ще нема ?

— Якщо база пошле повідомлення, що диверсантів знищено - може ж вінраніше з'явиться, чи не так ?

— Може... А як...

— Гансику, заткни пельку й подумай сам. Опівдні розбудиш.

Юр проковтнув останній шматок “ковбаси“ й нахабно захропів.

Німець ображено пирхнув, але наполягати не став, й лише знічев'яжував свою пайку. Останній шматок поглянув на нього виряченими осклілими очами, Ганс сплюнув, вилаявся й пожбурив голову подалі. На сплеск з-під коренів вискочив кайманчик - чи не той самий, що посварився з Дізфайндером й першим дістався до здобичі.Борсання й вирування цього разу не було.

Опівнді Юр прокинувся сам, позіхнув, потягнувся й поглянув на небо.Сонце стоявло в зеніті й жарило, наче пічка в Майданеку.

— Ну що... - він знову позіхнув. - Ходімо, начистимо їм гузна ?

— Гм... - німець був явно здивований. - Отак-от просто ? Серед білого дня ?

— А чим погано ?

— Та ну... помітять же...

— Ставлю всю свою пайку - он у тій вежці теплопеленгатор стоїть.Коштує копійки, а охороні спокійніше. Так що вночі вони навіть матимуть перевагу, бо ми свої приціли втопили.

— Логічно... Але все-таки вдень... Так несподівано.

— І для них несподівано.

— Ми ж як на долоні будемо !

— Але ж вони про те не знають, правда ? - Юр посміхнувся.

Кайманчик таки знайшов свою смерть - Дізфайндер підкрався й мало невпритул вистрелив йому в око. Корчі тривали недовго, а от із препарацією довелось пововтузитись - ніж ледве різав тверду, мозолисту шкіру, гострі зубці на голові на спині так і намагалися вп'ястися в долоню, й Ганс почув кілька таких висловів, проякі досі й не здогадувався.

Кінець-кінцем Дізфайндер випатрав таки свою жертву й отримав щосьна зразок грубого опудала.

— Ну що ? - самовдоволено покрутив він ним над головою.

— Здалеку схоже, - знизав плечима німець. - Можна й спробувати.

Справді - здалеку кайманчик здавався ліновою нахаюною живою ящеркою. До берега він підбирався довго й непоспіхом - вартовий встиг випалити кілька цигарок, пообідати, пройтися взад-вперед, безтурботно лиивши кулемет на півсотні кроків позаду себе.Лише коли до береза залишалось менше десяти метрів, щось його стурбувало й змусило уважніше придивитись до занадто цікавої рептилії. Але в наступну мить крокодильчик майже безшумно плюнув вогнем, вартовий схопився за груди й так само тихо осів наземлю. На обличчі його застиг вираз безмежного зливування.

Хтось те падіння вартового помітив й кинувся на допомогу, хочубудь-яка нормальна людини - Дізфайндер, звичайно, розумів це визначення трохи інакше, аніж більшість “нормальних людей“ - кинулася б до кулеменат. Критися далі не було сенсу - й відкинувши непотрібне вже опудало, найманці ринуло на берег. Дізфайндерще з грязюки пожбурив вперед дві гранати, Ганс, звісно, тільки-но вискочивши з багна, припав до кулемету.

Війна скінчилась - почалась різанина.

Дві крайні хатини, отрпимавши по гранаті, спалахнули - та так, щохвиля жару мало не обпекла самого палія, від них зайнявся ще один будиночок - цей горів тихо й спокійно, але диму нагнав більше за два перших. Ганс допався до кулемету, як малюк до варення, але більш професійно - і до найманців, яких ще й прикриладимова завіса, не те, що підійти - а бодай трохи наблизитись годі було й думати.

Острів був невеличкий - й черги ДШК прорізали його наскрізь, трощили стіни будинків й стовбури дерев, розривали на частини всіх, хто наважувався хоча б підняти голову, а Юр тим часом спокійно й методично закидав гранатами всі місця, де хоча бтеоретично могли б ховатися люди.

Гранати скінчились, він видер з теплих пальців невдахи-вартовогоМ-16, прошив чергою непошкоджену ще хатину - звідти донісся боліснийзойк, кинувся вперед, перекотився й впритул роззірвав чергою груди щеодному охоронцеві. В того був “Інгрем“ - Юр з жалем поглянув на гарнуцяцьку, але згадав, що дерев'яні стіни вона не проб'є й зупинятись нестав.

Ганс тим часов вистріляв всю стрічку, вовтузитись з запасною нестав, підхопив свій автомат й подався слідом. За п'ять хвилин найманціпройшли всё садибу наскрізь, добили ще двох вартових, ростріляли впритул штук шість чи то індіянців, чи китайців - очевидно, вони були тут на зразок служок й вийшли до центрального, двоповерхового будиночку. З верхнього вікна хтось огризнувсядовгою, незграбною чергою - Ганс посміхнуся, відірвав від жилета гранату й кинув Дізфайндеру - той миттю перепасував її у вікно - й все скло на другому поверсі розлетівся вдрузки, а з вікна випала ще один М-16.

— Прикривай ! - Юр кивнув німцеві в бік центральног будиночку, йдвома куцими перебіжками підскочив просто до його стіни. Секундою пізніше його маневр повторив Калібр. Пострілів вже не було - лише ревіло полум'я та десь голосив поранений.

Юр знову кивнув - німець прикладом висадив найближче вікно й навмання дав у напівтемряву пару черг. Дізфайндер тим часом вибив ногою двері й заскочив досередини.

— Гансе, припини ! - почулося звідти. - Тут здобич !

“Здобич“ - дівчина, трохи молодша за Ганса, гарненька, хоч і з завеликим ротом - забилася в куток й позирала звідти несамовито-переляканими очима. Дізфайндер недбало торохнув її прикладом по голові, й кинувся до сусідньої кімнати.

— О ! - виголосив він радісно. - Радіостанція ! Й непогана !

Знадвору процокотіла ще одна черга, Юр спохопився, вискочив, кинувши побіжний погляд на полонянку - та валялася на підлозі, наче зламана лялька й знову вискочив надвір.

Ганс мало не зустрів його пострілом, але в останню мить спохопивсяй відвів дуло вгору.

— Що ще ? - коротко запитав Дізфайндер.

— Он в тому будинку щось цінне... - так само коротко кинув німець.

Справді, судячи з шаленої стрілянини, захисники те “щось“ берегли.Ганс видобув з сумки ще гранату - останню ! - помітив Дізфайндер й заперечно піднв руку.

— Зачекай ! Може воно настільки цінне, що й нам згодиться ?

Захисника тим часом надаремне витрачали патрони - найманців надійнозахищав ріг центрального будинку. Кулі цокотіли об дерево й здіймалифонтанчики пилу посеред вулиці. Час від часу доносився мелодійний співрикошетів.

— Та я обережно... - мовив Калібр, потім подумав, й віддав гранатунапарникові. - А ще краще - ти.

Той знизав плечима, висмикнув кільце й відігнув пальця. Сухо бахнувзапал. Ганс про всяк випадок оглянувся - тікати не було куди.

— Ти той... - видушив він. - Обережніше.

Юр вичекав три секунди - Ганс вже цілком серйозно прикидав, кудипадати - й пожбурив металеву кульку просто до дверей будиночку. Одразуж над самою головою в нього дризнула щепа, а в наступну мить вибухзірвав двері маленької фортеці з завіс й з густого диму долинуло кілька болісних зойків й чомусь - дзенькіт скла.

— Подивимось ? - підірвався було Калібр.

— Зачекай, - поморщився Юр. - Хай-но вилежаться, кров'ю стічуть...а то ще стрельнуть з останніх сил. Таке буває...

Він розвернувся й швидким кроком зайшов до центрального будинку.

І вчасно. “Здобич“ якимось чином вже отямилась й повзла до застиглого біля вікна трупа. Куля ДШК розірвала йому груди, але руки все ще міцно стискали “Інгрем“.

— Ач яке ! - здивувався Дізфайндер. - Схибив, це ж треба...

Він підняв-був свою М-16, потім передумав й гукнув Калібра.

— Ану, Гансе, проведи допит !

Калібр підійшов ближче, й рикнув щось майже незнайомою для Юра мовою - очевидно, іспанською. Дівчина нерозуміюче стріпнула головою.

— Дурню ! - засміявся Дізфайндер. - Це ж та німкеня, що на піанінограла !

Ганс трохи зніяковів, пощухав потилицю й прогарчав щось ще грізніше- на цей раз німецькою. Дівчина схлипнула й раптом розродилася цілимпотоком сліз та слів, та з такою швидкість, що Юр, сам непогано володіючи німецькою, вловлював лише загальну суть, або й просто окремі фрази.

Втім, перекласти той потік було неважко й зовсім без знаття мови - дівка лопотіла щось на зразок “не вбивайте мене, я нічого не знаю, я зроблю все що скажете, я тут взагалі ні до чого, не вбивайте“ - і так по колу, наче зліплена в кількемагнітофонна стрічка, та ще й запущена із збільшеною швидкістю.

— Wie heisst du ? - зупинив той потік Калібр.

— K-k-katrin... - процокотіла зубами полонянка. - Nicht schissen,bitte, nicht shissen ! Ich...

— Ruig ! - гаркнув нарешті, Дізфайндер. - Antworte nur !

Жінка зіщулилась, й боязко переводила погляд то на одного, то наіншого напасника.

— Welche Arbeit machst du hier ? - знову взяв ініціативу Калібр.

— Ich bin Funcgeraterin...

Дізйфайндер реготнув - “це ж треба такому трапитись ! “РадисткаКет“ ! - але тут-таки знов спохмурнів й кивнув на двері до радіостанції.

— Kom ! - рикнув він з таким акцентом, що Ганс аж поморився.

Дівчина, раз-по-раз оглядаючись та заточуючись, рушила до дверей,слідом за нею посунув і Юр, а останнім, теж про всяк випадок оглядаючись пішов і Калібр.

Апаратура, що стояла напоготові, змусила присвиснути Дізфайндера, апотім й Калібра. Бачити таке їм, звичайно, доводилось, але зустрітикомпрлекс пакетного зв'язку посеред болота було досить несподівано.Одног погляду вистачило, щоб визначити принцип: повідомлення тут ненаговорбювались, а набивались на комп'ютері, шифрувались - ще й мабуть, з довжелезним ключем, й вистрілювались в ефір коротким пакетом, спіймати який може й можливо було, але розшифрувати, не знаюч ключа... хіба що років за триста, та не жалюгіднимPC, а яикм-небудь Gray'ем.

Жінка запитально поглянула на обох напасників.

— Ану зачекай, - раптом запинив її Юр. - Я на тому теж трохи розумієся...

Він ворухнув “мишку“ - й монітор з легеньким потріскування засвітився, й просто посередині нахабно забовваніла табличка:

“Message sent“.

— Твою мать, - з почуттям видав Дізфайндер. - Щось таки встигла передати, паскуда...

Він тицьнув мишею в “Ок“ - й на екрані залишилось лише коротке:

“Базу атаковано. Диверсантів щонайменше четверо. Вони використовують автоматичні гармати й гранатомети. Просимо допомоги.“

— Зрозумів, - підштовхнув він ліктем Калібра. - Четверо диверсантів- це ми. Та ще й з гарматами...

Ганс теж посміхнувся й поглянув убік - полонянка принишкла в куткуй боялася ворухнутись.

— Окей... а ну, Гансику, виглянь надвір, чи там нічого не ворушиться, а я спробую ситуацію трохи виправити... - Дізфайндер кивнув Кетрін на крісло перед комп'ютером. - Ану, жіночко, падай сюди... й не приведо тебе Боже викинути якогось коника !Першою кулю отримаєш !

Жінка кивнула й повільно присіла за стіл. Руки її тремтіли.

— Нове повідомлення... Туди, куди й попереднє... Так, правильно.Набивай...

Знадвору сухо тріснула коротка черга - мабуть, там і справді щосьворухнулось, й за мить з веселою посмішкою заскочив Ганс.

— Уявлеєш, якийсь дурень повз до того будинку, що ти його гранатоюпідпалив ! Та ще так нахабно...

— Зачекай, Гансе ! Набивай ! “Диверсантів знешкоджено. Маємо великівтрати. Потрібна медична допомога.“. Передавай !

Великий сірий ящик, що стояв поруч з комп'ютером коротко писнув йблимнув лампочкою. На моніторі загорілося знайоме вже віконечко:

“Message sent“.

— Ану-ану... - зацікавлено підійшо ближче й Калібр.

Жінка сиділа в кріслі й боялась зайвий раз ворухнутись.

Ящик знову блимнув й на моніторі з'явилося:

“В якому стані лабораторія ?“

Найманці перезирнулись.

— В якому, в якому... Пиши : “Горить. Які заходи прийняти ?“. Передавай.

Знову писнуло й блимнуло.

— Ну, що ж воно вийде... - Ганс наблизився й недбало поклав рукудівчині не плече. - Буде в нас час розважитись, чи...

Радистка здригнулась, ящик писнув й на моніторі з'явилось коротке ,але вельми експансивне :

“ТІКАЙТЕ, ІДІОТИ !!!“

Юр, не роздумуючи, висадив прикладом дивом вціліле вікно й щучкоювикинувся надвір. Слідом за ним у розширений вже отвір вилетіла радистка.

— Гансе, ти що - здурів ?! - загорлав Дізфайндер, й рвучко піднімдо плеча гвинтівку. - Знайшов час - дівок рятувати !

— Згодиться ! - німець викрикнув це на льоту, й приземлився мало нена голову Кетрін. - Тягти її...

Але договорити не встиг. З боку таємничої лабораторії глухо гримнуло, ціла хмара жовтавої пари піднялась над будівлями й повільно, але невмолимо осіла на землю.

— Не дихати ! - рикнув Дізфайндер. - Вперед, бігом...

Він захитався, й знову навів дуло на полонянку, й вже натис-бувкурка, коли раптом зброя стала невимовно важкою, ноги підігнулись йголова чомусь похилилася вбік.

— К-курва... - ледь видушив він з себе й важко повалився на землю. Єдине, що його втішило - це те, що поруч так само незграбно впала радистка й секундою пізніше - зашелестіла трава під Калібром.

“...твою мать !“ - промайнула романтична остання думка.

А опритомнів він зненацька, одним ривком.

Щоправда, за давньою звичкою, відкривати очі одразу не став - траплялося йому й попадити в полон, й придурюватись мертвим, й кілька разів саме такий непоспіх вельми сильно допомагав. Але на цей раз все було інакше.

Жоден звук не долинав до вух найманця й жоден дотик не турбувавшкіру. “Невже паралізувало ?“ - ворухнулась жахлива думка, й лише тодівін зрозумів, що й повік він не відчуває - а яскраве світло б'є простов очі.

Юр оглянувся.

Дивна річ - простий начебто рух призвів до того, що картина передочима неймовірно змінилась, світлі та сірі плями застрибали, наче наполохані кролики, й розпливлись раптом абсолютно незнайомим чорно-білим краєвидом.Замість острова Юр розрізнив під собою щось схоже на схематичну поверхню - як наче на кресленні; замість дерев - голі схематичні скелети, які, проте, не уривалися на рівні грунту, а мали продовженні в глибині, й лише деякі, сягаючи на глибину метрівдесяти, ховалися в волокнистому сутінку. Кожне дерево охоплювала хмарка туману - чи то більша, чи менша - але годі було за тією ознакою судити про розмір об'єкта - бо все те було мінливе, рухливе, й ані на мить не задлишалося стійким.

— Господи, що ж воно ?.. - почув він зненацька свій голос, ворухнувся, й від того знову ж таким незначного руху здійнявся на півсотні метрів над поверхнею.

Пейзаж знову змінився. Тепер Юр бачив водночас все навколишнє болото - але знову ж таки, все були схематичним і якимось штучним. Вертикальні похрещені риски явни позначали дерева, темно-сіре - багнюку, яскраві іскорки в хащах - щось живе... і, звичайно все те ні на секунду не залишалося в спокої, ворушилось, метушилось зливалось в клубки й розривалось на шмаття... Дізфайндер спробував-був заплющити очі, але стало ще гірше - зайві деталі зникли, й залишились лише іскри, іскри, іскри... Осьоднаь велика повільно посунула вперед, накрили цілий виводок менших - ті поспалахували відчайдушними, агонізуючими вогниками й згасли. Велика іскра споважнішала, ще побільшала й знову посунула уперед.

“Хтось когось з'їв...“ - промайнула здогадка, а потім напросився йвисновок - іскри ті позначали не що інше, як одиниці життя, а потімпромайнула й зовсім шалена думка - “невже я помер ?“

Думка принесла водночас біль і полегшення, вона пояснила дивнийстан - й жахнула безповоротністю. Дізфайндер стріпнувся й підскочив щевище - й наступною миті бачив уже все болото, всю какофонію життя внизу, випалену чимось на зразок напалму пляму південніше, таку саму мертву бетонну злітну смугу східніше - і... те, чому спочатку не зміг знайти визначення... Це було схожі теж наіскри - але чорні.

Чорні язики вели себе пасивно, майже не рухались, але жадіюно поглинали все, що до них балижалося. Біля кожної ворушилось зось на зразок водокруту, живе потрапляло в той вихор, робило коло, друге, третє - й зникало в тій чорній пастці.

Одна з пасток опинилася просто під ним, Дізфайндер прислухався самдо себе - й враз відчув дивний потяг, щось наче легкого вітерця, щовіяви донизу, просто до темної всепоглинаючої пащеки. Він здригнувся,стривожений - і опинився взагалі на величезній висоті.

Вже сама Земля видавалась хоч і великою, але цілком осяж7ною кулею,залитою світлом життя. Поруч, над головою висіла ще така сама - алевся сіра і мертва. Десь трохи далоі теліпалася в просторі ще - теж сіра, з іншого боку ще одна - на поверхні цією боязко ворушилася слабка, ледь помітна іскра. Десь далеко праворуч теж щось іскрило, але явно на такій величезній відстані, що жахнуланайманця навіть у цьому дивному стані.

Й одна думка билася в скоронях, ходила кругами й витісняла всі інші:

— Мертвий... мертвий... мертвий...

Й тривало те вічно.


Дивна річ - перехід з одного стану до іншого анітрохи не схвилювавйого, й взагалі - жодних звичних емоцій Юр не відчував. Годі було описати те почуття, що заполонило його - це була суміш горя й абсолютної свободи; незадоволенні від невиконаного завдання - й темна радість від того, що сдійснилась давня мета...

Щось яскраве й величезне здіймалося поруч.

Рухи невідомої істоти були повільні, плавні, відчувалося, що хмара та має певний досвід в ширянні простором, й водночас щось знайоме відчувалося в обрисах її, в рухах. Юр аж зригнувся від несподіванки - створіння те нагадувало йому...

Точно !

Кетрін ! Та сама наполохана “радистка Кет“, що ховалася в кутку, тяглася до “інгрему“ в руках забитого, жваво вистукувала на клавіатурі комп'ютеру й, нарешті, так несамовита зблиснула посмішкою, коли всі дихнули отруйної пари з лабораторії !

Від такою несподіванки Дізфайндер ворухнувся й знову ж таки відлетів ще на бозна-яку відстаінь. Земля зникла, Сонце перетворилось на яскраву, але холодну зорю, й лише якась невелика сіра кулька котилася десь далеко-далеко попід ногами. Не одразуЮр помітив круг неї такеж тьмяне кільце...

Світна хмара знову наблизилась, й найманець почув - відчув ? - зловтішне хихотіння.

— Що ? - прошаруділо у неіснуючих вухах. - Кудись подівся весь бойовий запал, так ? Мабуть, порох намок ?

Від спалаху несподіваної люті Юр аж затремтів, але щось невловимо-всюдисуще спеленало його й не дозволило посунутись ані на міліметр. Здивований, він рвонувся - й звичайно, результат був таким же.

— Що, здивований ? - знову зашерехтіло поруч. - Ти не перший, хлопче, ти не перший... Поки я навчилася вас, дурнів, ловити, кілька штук відлетілі вже, мабуть, до центра галактики...

— Ми... - язика не було, але слова все одно якось виринали з тогомороку, яким був він сам. - Ми - мертві ?

— Навіть не сподівайся, любчику ! - знову захихотіла Кет. - Навітьне думай ! Зараз я вхоплю тебе міцніше, й обережно-обережно відбуксуюназад... якраз до зустрічі з паном ...... . Чув про такого ?

“Он воно що !..“ - Юр присвиснув би, аби мав легені й повітря. - “Оце так штуки виробляють в лабораторіх пана ...... . Й радистка з Кетрін така, як з мене... з мене...“

Порівняти себе в теперішньому стані він не міг ані з чим.

Залищалось лише замовкнути і чекати.

Десь поруч - не більше за кілька міл'ярдів кілометрів - проенсласьще одна хмарка. Кет здригнулась, витяглась в тонесеньку павутинку йраптом захопила її, скрутила й наблизила впритул до Дізфайндера.

— Здоров, Дазфайндер, - понуро привітався Калібр. - Оце так залободали нас, га ?

Якби можна було кивнути, Юр би кивнув.

Повільно наближалось Сонце, з лівого боку - втім, які тут боки ? - виринула світло-сіра зоря, побільшала, покруглішала, перетворилася на тарілку, потім на круглий обідній стіл, потім якось раптово, стрибком збільшилась й небо втратило свійтраурний чорний колір. Внизу і з боків теж буяло життя.

Вони знижувались повільно - мабуть, Кет було досить важко тягти двавантіжі одразу.

— Чуєш, Юре ! - раптом заголосив Калібр. - Я зрозумів, як вони насзнаходили ! Якась курва літала ранками над лісом от в такому ж вигляді, нас знаходила, й летіла доповідати ! А потім вони те місце обстрілювали !

Дізфайндер хотів-був відповісти, але радистка зробила те раніше.Юра струснуло так, що мало не розірвало на частини, й він лише жахнувся, розуміючи, що основний удар перепав німцеві.

— Я ось тобі покажу курву ! - вереснула Кет. - Я з тебе самого курву зроблю !

Ганса розпорошоли на дрібні шматочки, Кет вилаялась - годі булоуявити, що ця сама жінка грала на піаніно класичні мелодії й з задоволенням приймала компліменти - покинула Юра - його аж вдарило об землю, й вихором ринула те шмаття збирати.

Тіло найманця опинилося зовсім поруч.

“А чому б мені...“ - промайнула думка, Юр дуже обережно ворухнувся- й зневу здійнявся на півметрову висоту.

— Навіть не думай ! - зловтішно почулося зверху. - Відьмою тобі небути, і в просторі не літати ! Хромосоми не ті !

Кет вже зібрала половину Ганса й формувала з нього щось на зразоквеликої кулі.

Юр з жалем поглянув на свою облишене, жалюгідне, залите грязюкою,кров'ю й притрушене попілом тіло. Внизу віяв легкий вітерець, куйводивтраву й трохи далі гуготіло полум'я.

Будівлі все ще палали. Важко було повірити, але тут, унизу, пройшлощонайбільше кілька хвилин.

Тіло здригнулося й піднялося йому назустріч.


[...]


Знайди свою смерть - 6. Три тисячі смертей.


В барі було на диво тихо й спокійно, особливо зважаючи на те, що за контингент збирався у ньому. Гість про ті зборища дещо знав, й тому попервах тримався трохи нервово, оглядався; але потім начебто заспокоївся й лише час від часу оглядався навколо - але вже не з острахом, а з цікавістю. Чоловік, що ділив з ним столик, навпаки, мав такий вигляд, наче проводив у цьому закладі кожну вільну хвилину.

Власне кажучи, майже так воно і було.

За недовгі півгодини, що минули з початку розмови, з ним привіталися півдесятка відвідувачів, бармен запанібрата назвав його Юром й, не питаючи, притяг якийсь коктейль; кілька дівок, що чекали на здобич побілья стойки, ще здалеку привітно помахали йому руками, але напосідатись не пробували, вочевидь знаючи - дійде час, цей підійде сам.

Та й контингент, чесно кажучи, зовсім не скидався на те, що новий відвідувач встиг собі уявити - ніхто не горлав ще з порогу, ні в кого не витикалися з-під ременя здоровенні пістолети з зарубками на ручках, майже ніхто не мав страховидних шрамів на обличчях... гість іх запізненням зрозумів, що сучасна зброя залишає мало шрамів, а що вже в разі потрапляння кулі або осколку в обличчя потерпілий навряд чи зможе відвідувати бари із сумнівною репутацією.

Він посміхнувся й зробив ще ковток.

Віскі подавали тут непогане, окрім того, був такий же непоганий вибір всякої екзотики - на зразок водкі, текіли, блакитної китайської горілки, грецького узо та ще всяких прозорих пляшок, в якихось щось плавало - від комах до бичачих яєць. Але просили головним чином віскі та пиво - й навіть більше пиво, аніж віскі.

Дещо несподіваним виявилось і оформлення бару - на стінах, замість фотографій з поля бою, або плакатів з бравими джі-ай з гранатометами навперевіс, прилаштувались цілком мирні й навіть пасторальні пейзажі, щось абстрактне й навіть цілком професійні гравюри.

— Ну й на біса їм здався той мотлох ? - повернув гостя на землю його співбесідник.

— Га ? А, ви про капсулу... про замовлення ! - чоловік посмішнувся - впевнено, але трохи ніяково - мовляв, вибачте, задивився. - Ви не повірите.

Юр знизав плечима й змовчав.

— Я ж кажу, не повірите, - ще раз повторив гість. - Для музею.

Дізфайндер таки не повірив - брови його на якусь секунду піднялися вгору, але за мить опустилися й він знову спокійно знизав плечима - “можна й так“.

— Але справді ! Ви ж розумієте, - заторохтів гість. - Тій плівці вже майже півсотнті років, ніяких стратегічних секретів там вже нема й бути не може, вже й країни не залишилось, якій м ті знімки могли б нашкодити.

— Та мені воно якось байдуже, - Юр і справді байдуже підніс склянку до рота. - Але це не зовсім мій профіль. Я міг би порекомендувати... Нишпорку... хоча ні, він зараз десь у Аравії... О, а до Веги ви не звертались?

— Звертався, - посміхнувся гість. - Він засміявся й порадив...

Гість зробив дещо театральну паузу.

— ...звернутися до вас.

На цей раз засміявся Дізфайндер і звичний вже рухом знизав плечима.

— Ото вже мені... любитель сюрпризів. Ну добре, я йому віддячу.

На обличчі гостя змінився вираз.

— Та ні, не турбуйтесь, - все ще посміхався Юр. - Ми давні друзі. Просто Вега дещо своєрідне уявлення про жарти... хакер чортів.

Вираз обличчя знову змінився - на розчарований.

— Але це не означає, що я не візьмуся за цю роботу, - заспокоїв його Дізфайндер. - Просто... але біс з ним, вам те не буде цікавим. Отже, до справи. Який гонорар ви пропонуєте ?..

Вони розійшлись через півгодини, майже задоволені одне одним. Юр зідрав більше, аніж планував замовник, але менше, ніж планував зідрати. Гість залишив йому всі карти й папери, й переглядаючи їх, Юр посміхався - але не таким хижим оскалом, як звикли бачити ті, хто коли-небудь співпрацювал з ним, а зовсім інакше - лагідно й навіть трохи розчулено.

— Гей, Юре ! Маєш роботу ? - помахав йому якийсь знайомий з-за столику у кутку. - Допомога не потрібна ?

— Тут одному нема його робити, - знайомо ошкірився Дізфайндер у відповідь, й почав складати папери, потім замислився, стріпнув головою й повернувся до стойки. Дівки з готовністю підвели голови.

— Гей, Надіно ! - весело вигукнув він. - Маєш роботу !

— На годину, чи до світанку ? - волоока чорнявка звабливо вигнула спину.

— Коли це я порався за годину ? - трохи ображено відгукнувся найманець. - Аж до ранку. Й так, щоб мені потім місяць не хотілося !

Дівки пирснули, Надіна погордливо нахилила голову, й, похитуючи стегнами, рушила до столику.

А замовник, виходячи з бару, наостанок оглянувся, ще раз перечитавши просту, навіть без неонових витребеньок вивіску.

Бар називався “Soldier of fortune“.


Юр перейшов кордон вельми нахабно - у автобусі з туристами-перекупниками з Польщі. Один зелений папірець водієві до кордону, другий - опісля, і товстий митник, лише зазирнувши в набитий людьми і валізами автобус, зневажливо махнув рукою - проїжджайте ! Скільки те коштувало водієві, Юр навіть питати не став - кому воно треба ? Все одно назад скоріш за все доведеться пробиратися іншим шляхом.

За інших обставин це могло не зійти йому з рук - час від часу автобуси все-таки добряче трусили, й перти через кордон зброю або якесь хитре спорядження слід було іншим шляхом - але зараз він їхав з однією лише спортивною сумкою, та кількома електронними залізяками в спеціальній валізці - але й залізяки ті могли мати цілком мирне призначення. В разі чого Юр сподівався видати їх за зразки, й, відповідно, найбільшою неприєністю могло б бути примусове висадження його з автобуса - але й у цьому випадку сотня доларів, скоріш за все, цілком владнала б справу...

Юр задрімав, й прокинувся лише коли автобус зупинився, й перекупники з сміхом і гвалтом посипалися назовні - наче десант.

“Львів“ - було написано на фронтоні автостанції.

Юр встав, потягнувся, аж кістку хруснули, й непоспіхом рушив до виходу.


From: df

To: vega

Subj: клієнт


vega, якого біса ?


From: vega

To: df

Subj: клієнт


> vega, якого біса ?

Ти про що ?


From: df

To: vega

Subj: клієнь


>> vega, якого біса ?

> Ти про що ?

Про клієнта, який знає, де мені добре працювати, а де взагалі не можна.


From: vega

To: df

Subj: клієнт


>>> vega, якого біса ?

>> Ти про що ?

>> Про клієнта, який знає, де мені добре працювати, а де

>> взагалі не можна.

А я думав, ти мені подякуєш...


From: df

To: vega

Subj:


>>>> vega, якого біса ?

>>> Ти про що ?

>> Про клієнта, який знає, де мені добре працювати, а де

>> взагалі не можна.

> А я думав, ти мені подякуєш...

За клієнта, звичайно, дякую, але звідки він ( й ти, відповідно) знаєте, що я до деяких територій... е-е-е... небайдужий ?


From: vega

To: df

Subj: клієнт


>>>>>> vega, якого біса ?

>>>>> Ти про що ?

>>>> Про клієнта, який знає, де мені добре працювати, а де

>>>> взагалі не можна.

>>> А я думав, ти мені подякуєш...

> За клієнта, звичайно, дякую, але звідки він ( й ти,

> відповідно) знаєте, що я до деяких територій...

> е-е-е... небайдужий ?

Ти недооцінюєш сучасних комп'ютерних технологій. ;)

Жартую.

Насправді ж я просто зробив припущення, судячи з твого акценту. І бач – вгадав.


From: df

To: vega

Subj: клієнт


> Ти недооцінюєш сучасних комп'ютерних технологій. ;)

> Жартую.

Вішати за такі жарти !

> Насправді ж я просто зробив припущення, судячи з твого

> акценту.

Я розмовляю з акцентом ? >>8-O

А я й не знав.


From: vega

To: df

Subj: клієнт


>> акценту.

> Я розмовляю з акцентом ? >>8-O

> А я й не знав.

Не завжди. Але коли лаєшся російською, то замість “g“ кажеш “h“.


From: df

To: vega

Subj: клієнт


>>> акценту.

>> Я розмовляю з акцентом ? >>8-O

>> А я й не знав.

> Не завжди. Але коли лаєшся російською, то замість “g“

> кажеш “h“.

Damn ! Дякую. Доведеться вживати заходів. :(

Так, а за клієнта теж дякую...


Повз перший міліцейський патруль він пройшов трохи насторожено - але ні опасистий сержант, ні зовсім молодий рядовий на звернули на гостя ані найменшої уваги. Дізфайндер непоспіхом поміняв двадцятку, прилаштувався до черги - й за півгодини мав квитка на луганський потяг. Купив місцеву газету, посидів годину у залі чекання - на спокійного, нормально вдягнутого молодика з газетою ніхто не звернув анінайменшою уваги, дочекався оголошення - рідна, напівзабута вже мова звучала якось незвично... втім, можливо, він просто давно вже її не чув.

В поїзді він одразу ж заліз на верхню полицю й проспав аж до Полтави, а там, несподівно для провідниці та можливого хвоста вже перед відходом потягу взяв та й вийшов.

Тут людей було значно менше, натомість пероном походжали одразу два патрулі й про всяк випадок Юр одразу прилаштувався до величенької черги в єдину касу з відкритим віконечком. Хвилин сорок поглядав навколо, роздивлявся, коротше кажучи, поводив себе як звичайнісінький мандрівник, що на цьому вокзалі вперше - але що тут дивитися, вокзал як вокзал...

— На Київ, на Харків, на Одесу кому квитки ? - з під пахви в літньої огрядної тітки визирнув вертлявий жевжик з трохи зизуватими очима. Черга мовчала.

З іншого боку щось сіпнуло Юра за рукав. Він озирнувся - підкреслено не поспішаючи, не виказуючи себе різкими рухами - але зіткнувся поглядом лише з замурзаним циганчам невизначеної статі, зате з табличкою. “...і на операцыю...“ - можна було розрізнити на потертому шматі картону - Юр знизав плечима й відвернувся.

Циганча так само байдуже посунуло далі, хтось у черзі таки кинув йому якогось мідяка й дитинча так само байдуже його підібрало - Юр знову знизав плечима, розвернувся - й встиг помітити, як спритно ковзнула рука жевжика-перекупника з кишені якогось дядька.

Жевжик спокійно посунув далі, щоправда вже не так активно рекламуючи свої послуги; Юр відпустив його кроків на двадцять і рушив слідом.

Здобич, звісно, ділили у вбиральні. Спочатку туди заповзло циганча - вже без таблички, потім перекупник. Цей так оглянувся на вході так незугарно, що Юр відчув схоже щось на докори совісті, зачекав кілька секунд й сам ковзнув у прочинені двері.

Ті двоє навіть не дуже крилися - справді, якби хтось й запіздозрив щось негаразд, то навряд чи став мазати руки об брудне циганча, а зизуватий жевжик, мабуть, якось би викрутився - тобто це він так думав.

Але недовго. Юр вхопив його за комір й трусонув так, що руки й ноги зателіпалися, наче мотузки під вітром.

— Я... це не я... ось... - забельтів той, схлипнув й зненацька завищав, як цуценя. - Я все віддам !

Юр мовчки простягнув руку - жевжик поспіхом вигріб з-за пазухи потертого бумажника та якийсь паперовий пакетик. Дізфайндер ще раз струсонув свою жертву - про всяк випадок, недало відкинув його у куток й рушив до виходу.

— Що ви робите ! - вереснув йому назустріч якийсь дідок із ціпком. - Хіба так можна !

— Він же, гад, малого присилувати хотів, - миттєво знайшовся найманець. - Добре, що я нагодився.

Дідок оглянувся - й зненацька так заїхав жевжикові ціпком, що той брязнув просто в смердючу калюжу.

— Ану біжи, звідси, малий ! - підштовхнув він сторопіле циганча. - А я з цим педиком ще трохи погомоню...

В бумажнику виявилось кілька папірців по одній та дві гривні, десятка та пенсійне свідоцтво. Сивий похнюплений чоловічок на фотокартці мало скидався на дядька з черги, але на Дізфайндера здавався взагалі несхожим, тож Юр зітхнув й непомітно кинув здобич в куток - хтось та підбере.

А сам рушим до виходу.

Звідси вже йому квиток був непотрібен.

Далі Юр добирався розбитим дизель-потягом - той зупинявся біля кожного стовпа, нещасну сотню кілометрів пиляв три з половиною години. Дві конролерки - одна вже літня й товста, аж ледве в прохід поміщалася; друга - молоденька й симпатична - пройшли вагоном лише один раз. Літня моргнула йому й стиха сказала:

— Ви, я дивлюсь, мужчина порядний...

Юр кивнув.

— Давайте я вам дам отакого квитка, ненадірваного а наприкіиці ви мені його віддасте, й половину грошей я поверну... - ще тихіще запропонувала жінка.

Дізйфайндер кивнув з вельми задоволеним виглядом, і жінка пішла - а Юр лише через кілька хвилин зігнав з обличчя посмішку - чорт з ними, тими двома гривнями, а от те, що сприйняли за свого - це добре...

Він знов задрімав й прокинувся лише коли потяг загримів мостом через Псьол.

Невеличка, лагідна й тиха річечка мирно несла свої води поміж лісами, степами й болотом, і Юр згадав як колись, давно-давно...

Вагон підкинуло так, що Юр прикусив язика й спогади відлетіли.

Бо кому вони були потрібні ?


На диво, вокзал в рідному місті майже на змінився - лише на кожному розі, або й просто посеред вулиці настромляли кіосків. Та ще зникла з вітрину буфету фірмова страва - трубочка з кремом...

Юр задавив невиразний потяг під'їхати просто до рідного будинку й вийшов з будівлі.

— Куди їдемо ? - вкрадливо заметушились навкруг типи з непосидючими очима, Юр заперечливо мотнув головою й рушив пішки.

Це була примха - але водночас давало можливість озирнутись - про всяк випадок; струсити хвоста - якщо такий існував... та й просто зібратися з думками.

Місто змінилось - стало менше людей, але більше машин, числені кіоски стояли вже цілими шеренгами, блимали ялинковими гірлянадами й горлали з динаміків - щось російське, примітивне й тупе.

Поруч провив тролейбус, Юр оглянувся - й на протилежному боці вулиці спостеріг кафе. “Експрес“ - безмовно горлала неонова вивіска. Колись тут...

Дізфайндер стріпнув головою й рушив далі.

Одразу за базарем - безладним, метушливим та галасливим - на Юра чекав приємний сюрприз. “....“ - в (збройний магазин). Гість посміхнувся й зайшов туди з незворушно-недбалим виразом на обличчя - мовляв, “і зайшов я сюди знічев'я, й купляти нічого не буду...“ - але ще з дверей завважив розвішані у наступному залі гідрокостюми та акваланг за вітриною. Він змінив вираз на недбало-зацікавлений, поштовхався трохи біля стенду з пневматикою, окинув поглядом стойку з “Сайгами“ - “поганці, зіпсували хороший автомат...“ й нарешті добрався до мети.

Гідрокостюми коштували по двісті доларів - Юр скривився, помацавши всього трьоміліметрову оболонку з неопрену, прихопив також пояс із вантажами, ласти, маску з м'якою силіконовою трубкою - “чорт, а колись же були чудові алюмінієві трубки... за одну гривню, чи то пак як воно називалося - ага, рублі... й опір вони у воді створювали знайно менший, аніж оці стовбури...“ - але вибору не було, й вийшов він з магазину легший на дві з половиною сотні й важчий на важкувату, але зручну сумку з усім надбанням.

На відміну від колишніх часів таксистів було аж безліч, Юр завагався - але обережність перемогла, й міст він переїхав у старенькому, набитому людьми автобусі.

Кондуркторка скандалила з пасажирами, хтось не платив, хтось вимахував посвідченням, а хтось затикав йому рота - але Юр чув все те наче крізь товстий шар землі, бо під мостом...

Під мостом спокійно й велично, як і тисячі років тому, котив свої хвилі Дніпро.

Могутня ріка ані найменшою уваги не звертала на юдську метушню на її берегах, й лише взимку, придушена греблями та водосховищами, тяжко зітхала - від чого могутній щит криги тріскався й репав, з гуркотом та громами.

Автобус розвантажився одразу біля великої помпезної арки з назвою міста. Дізфайндер посміхнувся - колись тут трохи далі був бетонний постамент й стела з таким же написом, але російською, й під час заміни територія міста зменшилась на півсотні метрів. Брила бетону все ще визирала з-під повитого травами пагорба і Юр кілька разів оглядався, згадуючи... Але пам'ять пряцювала погано, й замість стели з написом він бачив то гострий шпичак, то навпаки, приземлену халупу... й напис видавився невизначеного кольору... Юр сплюнув й повернув праворуч.

Ця дорога була колись грунтовою, й добряче вкатаною, але щоосені, після першого-ліпшого дощу вкривалась такими баюрами, що проїхати міг не кожен трактор. Місцеві жителі взяли моду відгороджуватись від тих калюж греблями з сміття, листя, просто землі, й поступово шлях набрав вигляду великого корита - з справжніми стінами пообіч.

Шлях заасфальтували, але змінити громадську думку виявилось набагато важче - й третина асфальту вже ховалася під оновленими “греблями“.

Дорога вела до плавен - в принципі, будь-яка дорога тут рано чи пізно вивела б його до води, бо Дніпро робив тут велику дугу, огинаючи гранитний щит, а кілька приток майже замикали кільце, але цю дорогу Дізфайндер знав...

Хтось чемно з ним привітався, Юр насторожився - й лише за кілька секунд згадав, що по селах зберігся старовинний звичай вітатися з усіми, запізніло всміхнувся й теж побажав перехожому доброго ранку.

Як і годиться, асфальт кінчався біля клубу, а трохи збоку. На дверях “вогнищі культури“ - теж як водиться, висів величезний замок, а крізь проламані двері долинав такий запах, що ще здалеку ясно було - деякі функції будівля все-таки виконувала.

Знахабнівши вкрай, Дізфайндер пройшовся просто поперед магазином, що насправді, а не формально виконував функції культурного центру, ще хтось привітався з ним - так само недбало, просто за звичаєм; Юр ввічливо відповів тим самим й озирнувся навколо.

Так само, як і багато років тому на розі двох вулиць здіймалася солідна будівля з дикого каменю. Зведено її було ще до революції й за родинною легендою, належала та комору комусь із його предків... Юр посміхнувся - перевів погляд за школу, збудовану навпроти вже за радянських часів, після другої світової - порівняння було явно не на користь нових методів...

Ще трохи далі повинен був стояти й будинок його діда - пертися ще й туди було б справжнім нахабством, та ще й невиправданим - люди в селі живуть довго, й пам'ять, як правило, мають непогану...

Дізфайндер стріпнув головою й повернув праворуч, на запах води.

А от в цій хаті жила колись дівчина, яка йому дуже подобалась...


Спочатку він намірявся попитати кімнату в когось з самотніх бабусь, але на допомогу прийшов випадок - щоправда, потім Юр довго думав, чи можна було вважати його щасливим.

З тієї самої хати з шаленим нявкотом викотився худий сірий кіт, потім хлопчик років десяти... може дванадцяти - Юр не дуже розумівся на дітях; обидва миттю десь зникли, потім почувся інший звук - й слідом за ним вискочила розпатлана жінка, а одразу ж за нею - не менш розпатланий й, видно, страшенно розлючений чоловік.

Великий й теж геть худющий собака вискочив з буди й собі переполошано залящав.

— Вб'ю курву !!! - розляглося над вулицею.

Жінка, вдягнена лише у благеньку сорочку, кинулась було до хвіртки, потім схаменулась і на мить просто завмерла, на знаючи, куди й тікати. Чоловік, невпевнено спустившись ганком те зупинився й зловтішно подивився на жертву.

— Сашко, Сашко, припини... - жінка піднесла руки - чи то застерігаючи напасника, чи то просто закриваючись від наступного удару. Навряд чи була б користь з такого блоку, якби чоловік був хоч трохи тверезіший - але Сашкові й цього виявиось досить. Він замахнувся, жінка теж змахнула руками, чоловік поточився - й раптом важко впав просто на купу битої цегли.

Жінка охнула й прикрила руками обличчя.

Якусь мить нічого не робилося, лише істерично гавкав худий пес. Потім Сашко ворухнувся, важко сів і підняв голову. Юр аж поморщився. Навіть здалеку було видно, що пика, і без того досить бридка, була геть заюшена кров'ю.

— Так... - багатозначно прохрипів чоловік. - Мене штовхати ?!

Він ривком встав, похитнувся й раптом досить твердо рушив до собачої буди.

Дізфайндер насторожився.

Жінка відступила ще на крок і вперлася спиною у паркан.

Пес залящав уже зовсім істерично, коли чоловік спіймав його за нашийника й одним ривком - де й сили взялися ! - розірвав його навпіл.

Оскаженілий собака, не знаючи, на кого й нападати, крутнувся на місці, але тут вже схаменувся його хазяїн і рикнув, наче й сам мав собачу горлянку:

— Ану, візьми її ! Візьми !

Пес кинувся вперед, наче вистрелений з гармати. Юр, хоч і не раз давав собі слово не лізти у чужі справи, скочив назустріч.

Той паркан лише мав вигляд солідного. Насправді його, мабуть, будували ще за радянських часів, й тоді ж останній раз фарбували. Після удару ногою він не переламався навпіл, як сподівався Дізфайндер, а просто розлетівся вщент - ціла секція; та ще й стовпчик, на якому трималася сусідня, теж тріснув і похилився.

Пес виявився спритнішим, а крім того, бігти йому довелося менше. Хапнувши жінку за литку, він відскочив й стрибнув ще раз. Свіжа гаряча кров розбудила інстинкти - і не цей раз паща націлилась не на ноги, а просто у горло. Здавалося, ще мить і...

Жінка відлетіла убік, неначе од вибуху, а на її місце впав найманець. Пес, завбачивши нову ціль, вигнувся дугою, зуби клацнули за сантиметр від рукава Юра - але замість тікати, нова жертва раптом розвернулась та так напіддала напасникові під хвоста, що приземлився він на спину.

І покотився, збиваючи пилюку.

Й заскавулів.

Але одного удару виявилось замало.

Собака знову зірвався з місця, зробив досить вправний оманливий стрибок вбік - “я, мовляв заходжу збоку - розвертайся!“, Юр слухняно посунув праве плече слідом... а от далі все пішло зовсім не так, як спланував примітивний собачий мозок.

Замість хрусту чужого горла в зубах - захрускотіли його задні лапи, якась сила крутнула його в повітрі, несподівано швидко наблизився до його ребер стовчик паркану - і раптом вдарив, вдарив страшно й несподівано голосно, з тріском, наче ламалися ребра.

Власне, так воно і було.

Пес заскавулів, випустивши цівку кривавої слини. Дізфайндер знову крутонув його над головою, розвернув й ще раз торохнув - на цей раз просто об землю, так так, що аж сам випустив з рук.

Скавуління урвалося. Кілька разів сіпнулися задні лапи. Останній раз клацнули щелепи.

— Чоловіче, ти що здурів ?

Хазяїн собаки від такої картини аж протверезів й - слід відзначити - досить вправним рухом вихопив з-за похиленого сараю лом.

— Покинь залізяку, - Юр, опустивши руки, ступив крок назустріч. - Розійдемось мирно !

Чоловік не зреагував - або точніше, зреагував так, як зреагувала б кожна нормальна людина - міцніше перехопив лом й теж посунув уперед.

За спиною Дізфайндера стиха охнула жінка.

Лом полетів назустріч повільно, як у кіно. Власне кажучи, за певної практиці можна було навчитись орудувати важкої зброєю так, щоб до власника її не можна було б навіть наблизитись - але в того селюка, звичайно, практики не було і Юр навіть не остерігався, а просто зробив крок назад.

Лом просвистів далеко - сантиметрів за десять, Дізфайндер презирливо чмихнув й стрибнув назустріч, викинувши вперед кулака. Збоку знов стіпнувся в корчах собака, Юр скинув туди оком й трохи промазав - влучив не в щелепу, а в вилицю. Але те виявилось навіть і краще - чоловік схрипнув, упустив свої зброю, схопився за обличчя й відступив на два кроки, мало не покотившись.

— Ну я тебе... - прохрипів він по паузі - й кинувся знову, цього разу просто із голими руками. Замахувався він теж незграбно - якось збоку-зверху. Юр непоспіхом поставив блок - і мало не пропустив удар справжній - прямий в ніс.

Удар був прямий і безжальний, і у разу попадання щонайменше розтрощив би йому перенісся - найманець ледь встиг ухилитися.

“Ого...“ - промайнула думка, але тіло відреагувало швидше і завчено - несподівано для самого себе Дізфайндер нахилився й розігнувся, одночасно викинувши руку вперед.

Блоків проти такого удару чоловік не знав. Не знав їх і Юр, й цілком можливо, їх просто не уснувало. Хруснула кістра, чоловіка підкинуло у повітря, розвернуло й важко гепнуло об стіну будинку.

Жілібно дзенькнуло скло.

За спиною в Юра щось охнуло й ворухнулось - найманець розвернувся й ледь встиг підхопити жінку, що втрачала свідомість.


— Кімнату ? - жінка замислилась, й очевидно, надовго.

Дізфайндер чудово розумів ті вагання - по-перше, село... і єдина розвага тут - поплескати язиками, вияснити, хто з ким спить, й самотня жінка, що прийняа постояльця - найцікавіша мішень. По-друге - чоловік, якого він так необережно вигнав. Звічно, такий “хазяїн“ і слова доброго не вартий, але знову-ж таки, тут у селі і навіть таке добро має бути на вагу золота...

— Я платитиму, скільки скажете, - додав найманець.

Цей аргумент виявився найвагомішим - жінка зітхнула, примружила очі й відрубала:

— Десять гривень на тиждень !

“Якщо згодиться - візьму, якщо ж ні...“ - та внутрішня боротьба виявилась так ясно написаною в неї на обличчі, що Юр мало не засміявся.

— Згода ! А може, ще й підкажете, де можна свіже молоко купляти ?

— А ось, у сусідки ! - зраділо заговорила жіночка. - По дві гривні трилітрова банка... хороше молоко, я й сама, буває, купляю.

З-за рогу виглянув все ще наляканий хлопчик, оцінив обстановку, підбіг до матері й заховався за її спиною.

— А це мій малий ! - вперше за весь час усміхнулася жінка. - Славком звати. Славко, скажи дядькові “здрастуйте“, дядько в нас житиме...

Перший день Юр блаженно валяв дурня, лише пройшовся понад плавнями, придивляючись до напівзабутого пейзажу, вихилив майже цілу банку молока й ввечері разом з хазяйкою дивився якусь романтичну нудоту по телевізору.

Прокинувся він досить рано, десь о пів на сьому, вийшов надвір - вчорашнє молоко давало про себе знати й з насолодою помочився на купу напівперетрухлого бадилля. Було холодно. Листопад в цих краях відзначався то сонцем, то снігом, от і зараз небо вагалося - чи то плюнути холодним дощем, а чи випустити сонце ще на кілька днів.

Юр пересмикнув плечима, вибрав більш-менш рівний майданчик й почав робити розтяжку. Звичний процес заполонив свідомість, кудись зникли думки, полишивши лише пружний хрускіт кісток, почуття свіжости й сили; потім настав час розминки й, нарешті, більш серйозного тренування. Найманець відпрацювував улюблені серії ударів руками, потім ногами, повітря свистіло, стиха охкала земля під ногами, тіло так і вбирало силу з повітря, з неба, сонця, хмари, трави і дерев... Юр зупинився й струснув головою. Після таких моментів все інше кілька хвилин здавалося йому чимось несправжнім, іграшковим, навіть і пародійним.

— Дядьку Юро, - почулося несміливе запитання з-за напіврозчинених дверей. - А де ви навчилися так битися ?

З хати обережно - “якби не кишнули !“ - визирнув малий Славко. Юр посміхнувся. Хлопчик теж посміхнуся - ледь помітно і боязко.

— Отак тренувався майже кожен день, ось і навчився. А де у вас вмитися можна ?

— Отам, біля насоса.

Хлопчина вискочив з хати, і, радий що зміг прислужитись, кинувся до іржавого, похиленого важіля; повис на ньому - залізяка з незадоволеним рипом пішла вниз, й з горизонтальної трубки - теж іржавою й перекособоченої - ринув потік іржавої рідини.

— Треба спочатку іржу прогнати ! - авторитетно заявив малий.

Справді, через десяток качків струмінь став майже прозорим і Юр з насолодою вмився холодною водою, потім облився до пояса й замахав руками, розганяючи кров.

— Дядьку Юро !

Малий тупцяв поруч і явно не міг вирішитись.

— Ну, що тобі ?

Дізфайндер посміхався якомого привітніше, але все одно мав підозру, що більш схожий на ошкіреного вовка.

— А ви можете й мене навчити ? - .... аж задихнувся від власного нахабства, і якби поруч була мати - неминуче сховався б за її спину. - Ну хоч трошечки !

— Це досить важка справа, - зморщив носа найманець. - Та й на бі... тобто, навіщо воно тобі ?

— А це... - малий теж посерйознішав й дивився спідлоба. - Це, щоб дядько Сашко мою маму не бив... коли ви поїдете...

— А чого це ти його дядьком звеш ? - Юр здивовано підняв брови. - Хіба він тобі не батько ?

— Та ні... - малий закрутив головою. - Це так, дядько. Я й сам не знаю, де він узявся. Приблудився. Тільки його тут і було, що собака, та й то дурний.

Юр мало не зареготав, але схаменувся й лише недбало спитав:

— А бітько ж де ?

Малий спохмурнів й розвернувся до хати, потім все-таки передумав й кинув похмуро, наче на допиті:

— А він з кумою Оленою живе.

Юр прикусив язика. Сам того не помітивши, він вліз, мабуть, в найболючіше місце.

— Ну добре, - кинув він більш для того, щоб відволікти малого від небезпечної теми. - Іди, покажу пару ударів...

Швидко перебравши в пам'яті кілька найпростіших прийомів, він зупинився на класичному йоко-кері.

— Ось дивись. Стоїш до ворога у напівоберті. Права нога попереду, ліва позаду. Ступні міцно пристиснуті до землі, щоб не хитався. Руки ось так... та ні, праву краще одразу стиснути в кулак, а ліву можна трохи розслабити. Тепер робиш крок лівою... Слідкуй, щоб стати одразу на всю ступню, не на носок !.. відштовхуєшся... сила повинна йти з стопи, через коліно, стегна, пояс; праву ногу викидай уперед, супротивникові у ребра... гоп !

Удар кинув малого вперед, він ледь встояв на ногах.

— Ого !

— Бачиш, воно само б'є, лише треба правильно скерувати ту енергію. Ну, давай, потренуйся, а я...

Слова застигли йому у горлянці, бо з все ще напіврозчинених дверей визирнула господиня.

Закутана вона була у якусь стару куртку, але обличчя - свіже, незаплакане, як учора; усміхнене, освітлене несміливим листопадовим сонцем - воно здавалося зовсім інакшим й на диво знайомим; Юра наче відкинуло на багато років назад у минуле...

Але під його поглядом боязка усмішка згасла й господиня зникала у хаті.

Вийшла вона трохи згодом, вже більш-менш пристойно, як на сільский звичай вдягнута, побажала доброго ранку мешканцеві, гримнула на сина - ану до хати ! Чого роздітий на вулицю вискочив ! - й зникла за сусідчиним парканом, але через кілька хвилин з'явилася, обома руками притримуючи трилітрову білу банку.

— Ось... - вона здалеку простягла молоко Дізфайндеру.

Той, комічно-пожадливо ворухнувши пальцями, підхопив банку, підніс до рота й одним ковтком...

А молоко здалося схожим на щось неземне і прекрасне, чисте, мабуть, щойно здоєне, аж гаряче; із запахом свіжих трав й чогось непередавано-природного !

...вихилив майже половину.

— Ого ! - захоплено видихнув Славко. Очі хазяйки теж трохи розширилися.

Дізфайндер відірвався від банки, вдихнув повітря й трохи зніяковів.

— Скучив, розумієте. Давно не пив свіжого молока. Та ще такого смачного ! Й ніякого сніданку не треба.

Жінка знов посміхнулася - все ще боязко й, мабуть, щоб призовати збентеження, зацотіла:

— Як це - не треба ! Хіба ж так можна ! Зараз, зачекайте хвилинку, зараз буде сніданок. Ви яйця їсте ? Яєчню ?

— Ще й як ! - Юр посміхнувся.

— А як вам - на салі, чи на олії ?

— А оце вже не знаю, - Юр посміхнувся ще ширше. - Мені завжди було важко вибрати.

Снідали за широким дерев'яним столом, і Юр вкотре пошкодував, що його теперішнній роботодавець не вибрав для ціїєї міссії травень, вересень або хоча б жовтень - що і поїсти можна було надворі, під яблунею...

Хліб виявився несподівно свіжим, майже гарячим і Юр здивовано підняв брови - чи не сама хазяйка його пекла ? Виявилось, що ні - але за кількасот метрів, на місці колишньої колгоспної ферми кмітливий фермер влаштував приватну пекарню й за пару років повністю видушив конкурентів, у тому числі й державний хлібний магазин. Після перемоги й встановлення нової монополії ціни на хліб, звичайно, знову зросли а якість впала, тільки й добре, що свіжий, але для мешканців вже не біло іншої ради, бо державний хлібний кіоск вдало розташували аж біля автобусної зупинки…

— Ось тільки... - жінка знову знітилася й відвела погляд.

— Що ? - не зрозумів гість.

— Ви б не вчили мого малого нічому такому... Щоб, як виросте, бува не вбив когось...

“А що, краще, щоб його самого можна було вбити, наче комаху ?“ - мало не ляпнув Дізфайндер, але тут-таки отямився.

— То забавки, - заспокійливо махнув він рукою. - Тим ударом вбити дуже важко. Так, з ніг збити, або ребра зламати - та й годі.

Це пояснення, здавалось, трохи заспокоїло жінку - а чи може вона просто змирилася з неминучим, й лише стиха зітхнула.

— А чи не можна в когось з сусідів човна позичити ? - запитав після сніданку гість. - Хочу сходити в плавні, порибалити може трохи ?

Вийшло, що човен тут виявилось дешевше купити, аніж орендувати. Юр знизав плечима - все одно доведеться після виконяння завдання покинути - але акуратно відрахував тридцять гривень й задоволений дідок повів його в плавні. Човен, якого так вихваляв хазяїн, виявися справжнім коритом - незграбним і кострубатим, та ще й протікав; найманець зітхнув, відштовхнувся веслом й спробував переплисти вузеньку затоку. Посудина на диво стрімко кинулась уперед, а рівень води дійшов до п'яти сантиметрів й перестав зростати. Дізфайндер покрутив головою, гмукнув над загадками місцевої гідравліки й рушив далі.

Все змінилося - там, де він колись легко проходив на саморобному плотику поміж очеретом, зараз тяглася лише брудна й безкрая трясовина; там, де багато років тому застрягав легковик - зараз лежав битий і майже сухий шлях.

Але...

Музей, мабуть, кілька тижнів підстерігав Ikonos Супутник, що з нього всім продають зйомки поверхні Землі. над ций шматков плавен й викинув на цю забавку не одну тисячу доларів. Знімки вийшли не дуже вдалі - навскоси, з занадто віддаленої на південь точки, але зміна орбіти супутника точно б розорила будь-яку неприбуткову організацію. Дізфайндер знизав плечима - “маємо те, що маємо“ - й, скерований GPS'ом Супутниковий навігаційний прилад., зрокив кількі рейдів навколо можливого місця падіння капсули.

На екранчику пропливали протоки, канали, острівці й напівострови; Юр знайшов щонайменше чотири місця, до яких не зміг би добутись, на маючи приладу й похитав головою - “отак-от, занадто просто...“

Основним руслом пройшов моторний човен з якимось написом - очевидно, “Рибінспеція“, чоловік у зеленому кепі підозріло поглянув на “душогубку“ Дізфайндера, але зупинятись не став - занадто ранній був час для виставляння сіток. Юр теж провів його погдядом - “ото ще, буде носа пхати не свої справи...“ - але тільки цією думкою і обмежився, й ближче до обіду повернувся до хазяйки.

Й ще здалеку завважив якийсь негаразд у дворі.

Все повторилося, як учора - спочатку з дверей вилетів Славко, потім жінка, потім - але цього разу абсолютно тверезим - вискочив Сашко. На вилиці в нього світився, наче різдвяна ялинка, величезний синець і... Досвідченим оком найманець відзначив ще одну деталь - паркан підпирали двоє здорових неголених хлопців.

— Ото він, падло ходяче ! - Сашко теж помітив гостя й миттю змінив ціль.

Хлопці відірвалися від паркану й неквапом рушили назустріч; Сашко, навчений вчорашнім, наче випадково опинився трохи позаду. Жінка стиснула руки у кулаки й притисла до рота, тамуючи крик.

На цей раз Дізфайндер не збирався нікого милувати - все-таки впоратись із трьому ворогами було значно важче. Хлопці, очевидно, сподівалися взіти його в півцільце й напасти одночасно - Юр не дав їм такого шансу. Він ступив вперед, потім несподівно скочив вбік, опинившись, таким чином віч-на-віч з лівим супротивником, й на давши йому й ворухнутись, копнув ногою в горло.

Щось хруснуло.

Чоловік захрипів й з виразом безмежного здивування схопився за горло. Рот його хапнув повітря раз, другий - цікаво, що інший навіть не кинувся на допомогу й не кинувся на Дізфайндера, а це вже була дурниця.

Повітря не вистачало, й обличчя напасника набуло відчутно блакитно-сірого відтінку.

— Ти... - прохрипів він. - Уб'ю...

І важко гепнув на землю.

Лише тоді другий здоровило кинувся на Дізфайндера, на ходу заміряючись. Юр хотів-був просто ухилитись, потім подумав, що краще цю комедію скінчити якомог скоріше - й зустрів ворога найпростішим йоко-кері.

В сплетіння.

Хлопець гикнув і впав, на льоту скручуючись у якусь подобу бублика.

Юр відскочив убік - і вчасно. Відсталий-було Сашко вже знову замірявся, на цей раз - ножем.

От ножів Дізфайндер не любив. Свого часу він так і не вивчився до пуття ними володіти й не дав собі працї навчитись від них ухилятись, про що зараз і шкодував.

Сашко кинувся вперед, досить професійно махнувши лезом попереду. Найманець не мав іншої ради, як просто відскочити.

Чоловік повторив атаку, явно заганяючи супротивника в глухий кут. Юр з тривогою пригадав розташування двору - якраз позаду була купа бадилля й кут...

— Тримайте !

Палиця, кинута невмілою рукою, летіла просто в голову Юра, і той, оглянувшись на крик, ледь встиг підхопити її. Жінка знов стисла руки у кулаки - але вже не залякано, а з ненавистю. З відстані десяти метрів видно було, як палахкотять її очі.

З палицями найменць й зовмів не вмів працювати, але вибити з рук ножа не зміг би хіба що зовсім зелений новачок.

Палиця свиснула у повітрі, Сашко охнув, перехопив перебиту руку іншою й спробував утекти - але отримав ще й палицею по ногах, в'їхав носом у землю й просунувся так метри зо три.

Юр підійшов ближче, остерігаючись, однак, ніг й зненацька носком черевика рубонув бідолашного напасника в пах. Той ойкнув й теж скрутився, та так і завмер, стиха підвиваючи.

— Щоб до завтра забрався звідси. Назавжди. Бо вб'ю.

Дізйфайндер сказав це спокійним й настільки буденним тоном, що не повірити було просто неможлив; потім підійшов до найпершого ворога - той все ще крутився в пилюці й хрипів, наче схарапуджений кінь. Завбачивши свого ворога, він вирячив очі й спробував встати - але спромігся лише підвести голову.

— Не рухайся, дурню, - приязно сказав Дізфайндер. - Я допомогти хочу. Бо здохнеш.

Хлопець завмер, одними очима слідкуючи за руками найманця, а той вправними рухами обмацав шию своєї жертви, надавив, ставлячи гортань на місце й тоном досвідченого лікаря видав:

— Зо два тижні не бігати, не тягати важкого, ходити повільно й спати на спині. Заросте.


Стемніло рано. Одночасно із сутінками на землю впав холод, й хазяйка затопила піч. Дрова були сирі й неоковирні - видно було, що колола їх невміла або слабка рука. Юр навіть здогадувався, чия саме.

Кілька кострубатих колод валялися посеред двору. Дізфайндер знайшов стару пилку, вирізом на підводному ножі так-сяк зробив розводки й за пару годин перетворив ті дровиняки на гарненьку рівну полінницю. Пилка повискувала, вгризаючись у сухе дерево, сокира весело стрибала в його руках, а потилицею він сприймав погляди - два з вікон хати й кілька різних - з-за паркану.

Можна було закластись, що назавтра все село говоритиме, як жінка примусила квартиранта дрова рубати.

Вечеряли втрьох, не рахуючи Якубовича в телевізорі. Жінка весь час вказувала синові - “не тягнися через весь стіл ! не плямкай ! не...“, й чомусь майже не підводила очей на квартиранта. Юра те мало обходило, він з насолодою виїв тарілку картоплі, вихилив все молоко, що залишилось, та ще й з жалем поглянув на порожню банку; запитав хлопчину про успіхи у навчаннні - “яке там навчання, - махнула рукою мати. - Та школа й працює через день, бо вчителька зарплати не отримує...“

Жалібно дзенькнула шибка, й мало не на стіл полетіла пляшка. Збоку шипіла й плювалася білим димом якусь трубочка. Юр зреагував автоматично, навіть не встигши усвідомити, що діється: схопив, обпікаючи руку, й викинув пляшку назад.

За вікном ухнуло полум'я.

Якусь мить Дізфайндер вагався, потім махнув рукою й несподівано засміявся.

— Не звертайте уваги !

Лише тоді жінка зойкнула й впустила чашку з гарячим чаєм.

Окріп бризнув на всі боки - Юр ледь встиг піднести руку й прийняти на себе те, що летіло у вічі малому; на шкірі миттю розвіли чорні цятки і найманець зашипів.

Але за мить опанував себе й трохи роблено посміхнувся.

— Оце тобі ! У вогні не згорів, а чаєм обпікся.

У хазяйки затремтіли губи, вона зойкнула, скочила зі стільця й забігала, шукаючи чи то холодну воду, чи гусячого жиру, i Юр засміявся знову - вже щиро:

— Та ну що ви ! Заживе, як на собіці. Ще до ранку !

Шибку затулили аркушем фанери і подушкою.

Про всяк випадок Дізфайндер вийшов-таки надвір, пройшовся навколо все ще поваленого паркану й навіть приблизно визначив місце, якого кидали той снаряд. Хто кидав - питання не стояло, й так все було ясно, аж занадто.

Він лише сподівався, що це була остання витівка Сашка, й що після цього чоловікові залишалося лише й справді покинути село.

В усякому разі, Юр би на його місці так і зробив.

Стояла темінь, лише десь далеко, аж попід горою горів ліхтар, а в небі палали тисячі зірок, і що їм було до тих опереткових пристрастей, що буяли на якийсь мізерній темній порошинці.

Висіла тиша - лише зрідка, але регулярно гавкали пси - “Ми не спимо ! Ворог не пройде !“ - але Дізфайндер міг би закластися, що при вигляді пістолета або й просто палиці та хоробра сторожа тікали б швидше власного вереску.

Над самою головою так само безгучно промайнув кажан.

На всьому, здавалося, стояла печатка занепаду й запустіння.

Малий, мабуть, вже влаштувався спати, а жінка стояла посеред кімнати й, вочевидь, чекала на нього.

— Я тільки зараз зрозуміла... - прошепотіла вона. - Ви ж нас обох врятували... Ми б обоє просто згоріли...

— Пусте, - Юр махнув рукою. - Той дядько й пляшки кидати не вміє. Вона б не розбилася.

Пляшка відскочила б від столу, вдарилася об ріг печі й полум'я бризнуло б просто на потертий, висохлий диван. Мерзотник знав, у яке вікно слід цілитись.

Жінка прослідкувала за його поглядом й здригнулася.

Потім рішуче ступила назустріч.

— Я дуже... вдячна вам...

Голос її затинався, очі світилися дивним вогнем і Юр з деякою несподіванкою заважив, що вона гарна – струнка, чорнява, великоока, з гладенькою шкірою та вельми привабливими губками. Дізйфайндер ступив крок назустріч й обережно пригорнув до себе.

— Більше не треба нічого боятись, - прошепотів він. - Зовсім нічого.

Хізяйки схлипнула й вдячно притулилась до його широких грудей.

Юр ніжно, як міг, погладив її, зім'яв хустку й вивільнив цілий оберемок волосся - чорного, як сама ніч. Жінка підвела голову - Дізфайндер завважив, що очі її були закриті й обережно доторкнувся губами.

Вуста її виявились гарячими, як окріп.

Найманець легко підхопив господиню на руки й поніс до своєї кімнати.

Все йшло чудово, але після кількох рухів жінка схлипнула й зненацька бризнула сльозами.

— Що ? - розгубився Дізфайндер. - Що трапилось ? Я зробив тобі боляче ?

— Ні, - жінка ворухнулась йому назустріч. - Люби ! Не зупиняйся, люби мене ! Я хочу тебе, я бажаю тобі, роби все, як захочеш, я твоя !... Просто...

Вона затнулась і боязко посміхулась.

— Мені видалось... Ну, розумієш, ти кохаєшся зовсім як мій найперший... Так що не зупиняйся, прошу тебе...

Юр не зупинявся майже всю ніч й на ранок мало не прогавив парне молоко, а розминку того дня зробив за скороченим варіантом - як в бойових умовах.

Цього дня плавні просто вразили Дізфайндера.

Більшу частину часу йому доводилось воювати в лісах та горах, час від часу - в містах та селищах, ще трохи - в болоті. Скрізь, майже скрізь обрій загороджували дерева, будови, каміння, а чи й просто стовбури диму, а тут...

Тут був простір.

Вітер віяв з гори й ніс ледь помітний запах глиці й грибів; очерет пах водою, й степ теж додавав у палітру якогось свого, неповторного аромату. За мить в Юра засвербіли очі - занадто вже було незвично спостерігати плаский, як долоня, степ, степ, степ й лише казна-де жовто-брунатий очерет та чорнобиль зливалися з сірою блакиттю небес.

Зовсім інша картина була тут весною або літом - небо просто сліпило своєю блакиттю, а степ здавався пофарбованим у зелений колір... Спогад цей вирвався несподівано, з давно похованого минулого, і Юр спохмурнів.

...Але все ж таки, як було б непогано, хоча б час від часу працювати не по вуха у багнюці і не на голому каміння, а тут, біля води, очерету й чисто-блакитного неба...

Юр раптом згадав, з чого складається його праця - й прикусив язика. В жодному разі не хотів би він накликати війну на благословенну цю землю !..

Крапка на великомасштабній карті перетворилася у величеньке коло на п'ятикілометровці, й виїхала за краї екранчику на більшому масштабі. Юр зітхнув - наскільки б легше було походити тут вертольотом з металодетектором на шворці та комп'ютером у кабіні, потім згадав де знаходиться, знову зітхнув і поліз у човен. За сьогодні він мав намотати близько десяти кілометрів.

По прямій, звичайно.

Але, як він і здогадувався, ні про яку пряму не могло бути й мови. Перша ж протока нахабно розляглась впоперек запланованого маршруту. Найманець пересік її й вийшов, сподіваючись пройти далі хоч з кілометр пішки - але вже за кілька хвилин провалився по коліна в болото й, лаючись, рушив назад - по гідрокостюм.

GPS та датчики металодетектору довелося прилаштувати на тілі - на щастя, конструктори їхні передбачали й такий варіант, а може й мали його за основний.

В центрі кола, звичайно, не було жодного сліду металу.

Юр озирнувся - він стояв по пояс у воді й по коліна в грязюці, позаду тягся проламаний в очереті коридор, попереду шурхотіла в сушняку перелякана насмерть гадюка - й сплюнув.

Його робота, мабуть, органічно не могла обходитись від багна.

Перше коло спірали мало радіус близько двадцяти метрів. Відповідно, збоку це мало просто ідіотський вигляд - тип у брудному гідрокостюмі бреде, по пояс занурюючись у брудну воду, то продираючись через очерет, і весь час поглядає на великий прилад на руці, схожий на щільниковий телефон. На щастя, милуватися тієї картиною було нікому, й до вечора Юр розширив спіраль майже до п'ятисот метрів.

Жінка чекала на Дізйфайндера, як на коханого чоловіка, крутилася навкруг; стояла поруч з рушником, коли той вмивався, й метушилася за столом, то підкладаючи картоплю, то наливаючи молока.

Ніч, проведена разом, здавалося, аж прикрасила її - і Юр а трохи здивувався, визначаючи, наскільки ж він помилився з визначенням віку - на двадцять ? п'ятнадцять ? десять років?

— До речі, - якось проміж іншим запитав він. - Тут колись жили... от, забув уже прізвище... ну, жінка самотня, з дочкою. Дочку, здається, Тетяною звали. Не знаєш ?

— Та я ж і є та Тетяна, - посміхнулася господиня. - А звідки ти знаєш ?

— Так чув від когось, - недбало знизав плечима гість й непомітно перевів розмову на інше.

Наступного дня вперше довелося плисти. Вода навіть здалеку видавалась холодною. Юр спробував-був натягти ласти на неопренові шкарпетки, покректав хвилин десять, потім плюнув, одяг ласти на голі ноги й ступив в воду.

Вода обпікала.

Звичайно, холодом.

Він плюнув ще раз, вийшов з води, старанно вимочив ласти й й шкарпетки й за кілька хвилин таки натяг і те, й друге.

Вода тоненькими цівками ринула під костюм, Юр здригнувся, але невхильно ступив далі й за кілька кроків рівень дійшов йому до грудей. В штанах вода вже зігрілася, натомість груди ще різало тими осоружними цівками й Дізфайндер з жалем подумав про казан з окропом.

Таке було б досить до речі.

Найманець присів - повітря з свистом вирвалось з-під каптура, гума охопила все тіло й затисла, ніби любляча жінка.

З вантажами він теж трохи помилився - й одразу булькнув на дно, наче сокира. Втім, це виявилось по-своєму непогано - таке стрімке занурення допомогло напустити води під костюм. Юр ще з хвилину потремтів, відстібаючи один вантаж, потім зігрівся, ліг на воду й ворухнув ластами.

Дивне, казкове видовище відрилось його очам.

Ніколи раніше він не пірнав о цій порі. Дрібні водорості, органічні рештки все осіли зимувати на дно, й вода була кришталево прозора - наче в Чорному морі. Але на відміну від піску й каміня морського підводного світу - тут вирувало життя.

Видимість сягала трьох-чотирьох метрів - досить рідкісне явище, як для річки.

Дно виявилось повністю вкритим. Шар дрібних скойок та кущів водоростей тягся на всі бокий й кінця йому не було видно. Юр пірнув - просто так, для розваги - й пішов в метрі над дном, як вертоліт.

Й з розгону врізався в здоровенний кущ якогось латаття. Ціла зграя дрібних рибок бризнула навсебіч.

Такого він ще не бачив, незважаючи на чималий підводний досвід - кущ тримався за дно однією товстой стеблиною, а основна його маса теліпалася попід самою поверхнею, ловлячи останні промені осіннього сонця.

Просто попід кущем темніли нори - одна, дві... Юр нарахував їх з десяток й покинув це зайняття. Майже у всіх щось ворушилося - Дізфайндер посміхнувся й пхнув в дірку пальця. За нього одразу ж вхопилася могутня клешня, пловець відсмикнув руку - й слідом з нори вихопився здоровенний й переполоханий рак, відпустив рукавицю, зрозумівши свою помилку, але спізнився.

Юр схопив його впоперек панцира, кілька секунд покрутив перед склом маски, потім відпустив - й хітинове чудовисько повільно полетіло донизу.

Повітря кінчалось.

Дізфайндер звів голову - поверхня ворушилась, скидалась й палахкотіла полярним сяйвом на відстані якихось двох метрів. Він посміхнувся, про всяк випадок глянув на GPS - “так місце слід би запам'ятати !“ й повільно, щоб не скаламутити дно, піднявся нагору.

Протока виявилась мілкою - навіть посередині глибина не сягала більше шести-семи метрів; але широкою - метрів із сто. Легка течія не давала тримати точний курс, тож Юр пройшов її два рази, про всяк випадок. Далі довелося знову ломитись крізь очерет, брьохатись у болоті, перепливати ще один канал - зовсім мілкий, метри зо два глибиною й метрів десять-дванадцять завширшки; а повертатися довелось проти сонця, очі сліпило і Юр двічі збивався з курсу.

Звичайно, доводилось повертатись.

Цього дня радіус кола дійшов до семисот метрів.


Вечеряли знов картоплею. Втім, Дізфайндеру було абсолютно до одного місця, чим наїдатись, але Славко їв з таким пісним обличчям, що Юр тицьнув йому десятку й послав за кавунами.

Кавуни продавав старий хитрий армян, що жив неблизько, аж біля автобусної зупинки, й виявились вони чудовим приводом - й жінка те правильно зрозуміла, і як тільки малий вискочив з хати - кинулась Юрові на шию.

Цього разу не було ні сліз, ні спогадів. Вони просто кохались, й жінка, мабуть відчувала себе геть щасливою й намагалась зовсім не думати про майбутнє - а в Юра такої звички й взагалі не було.

Наступного ранку сірі хмари геть затягли обрій, сонце взагалі не визирало з-за них, й вода здавалась ще холоднішою, аніж учора. Натомість з рельєфом Юрові пощастило, плисти довелось зовсім мало, й він розширив радіус пошуку майже до кілометра.

Щоб запустити інтегратора, коло варто було розтягти хоча б кілометрів до трьох, але, звичайно, Дізфайндер не втерпів би й запустив його одразу - шкоди не було б... Але...

Але щось не давало йому це зробити, щось невловиме й водночас сильне застерігало його від того запуску, вимагало, щоб він досліджував плавні ретельно й повільно - “мабуть, не так задля ретельності, як задля повільності“ - посміхнувся внутрішній голос і Юр здригнувся.

Невже йому тут сподобалося ?

Наступного ранку біля нього притишив хід рибінспектор, уважно огледів в бінокль спорядження, не знайшовши нічого підозрілого - сплюнув й рушив далі, а Дізфайндер відчув неприємний холодок вздовж спини - й не варто було пояснювати його лише струменем крижаної води.

Навіть підозрюючи щось, рибінспектор навряд чи зміг би нашкодити йому сам - але цілком міг “дружньо попросити“ дільничого міліціонера перевірити, що воно за тип швендяє плавнями ?

А документами Юр цього разу себе на обтяжував.

— А тут про тебе сусіди питали, - якось проміж іншим виклала ввечері жінка. - Хто ти, чим займаєшся й таке інше. А я й сама не знаю...

Хтозна - чи не було те просто примітивними жіночими хитрощами, аби витягти з “інтересного мужчини“ важливі відомості - але могло бути й правдою, а це вже було неправильно. Юр спохмурнів, на подальші запитання відповідав невдало, а кілька разів й взагалі невпопад; Славко вирішив, що вони з жінкою посварилися й дивився на матір вовком.

А Дізфайндер одразу після вечері увімкнув інтегратор.

Звісно, за кілька секунд результату не було, не було його й за кілька хвилин, й взагалі синя смужечка, що вказувала поступ розрахунку лише ледь-ледь зрушила з місця, тож Юр накинув куртку й вийшов надвір.

Одинокий ліхтар завис у повітрі чорт-зна-де, над головою палали зірки й досить виразно майорів Чумацький Шлях. Найманець підвів голову й кілька хвилин просто роздивлявся те марево. Колись давно-давно він спробував у батьківській бінокль розрізнити окремі зірки у тій смузі - але вже й не пам'ятав, чи вдалася та операція. Якось не вірилось, що за ті роки там, серед зірок абсолютно нічого й не змінилося.

А ще, десь там у центрі галактики, в шаленій круговерті вибуху розліталось на друзки ядро... якщо, звичайно, вірити Нівенові.

Найманець посміхнувся - коли ударна хвиля накриє Сонячну систему, на Землю вже й сліду не залишиться від цього села, жінки, дитини, Юра Дізфайндера та його вигаданих проблем.

Рипнули двері.

— Ти милуєшся зірками ? - жінка майже безшумно підійшла й стала поруч. - Я теж колись любила просто так стояти - й дивитись. Розкажи мені про них.

Юр посміхнувся.

— Ото, - безпомильно вказав він рукою. - То Полярна зоря. Де б ти не була і як би не заблукала - досить лише поглянути на нею, щоб віднайти правильний шлях.

Жінка зітхнула - “якби ж воно все було отак просто“. Про правильний шлях вона вже й не мріяла.

— Отам, над бадиллям - Марс. То не зоря, то планета. Планета, що віщує війну. Й хоч рухається вона не по прямій, а досить хитро - але все одно завжди опиняється перед очима - хочеш ти цього, чи не хочеш.

Жінка здригнулася й щільніше притиснулась до коханця.

— Ота велика зоря - це Венера, планета кохання. Подивись, яка вона гарна й яскрава. Ще ніколи я не шукав її навмисне, але вона весь час потрапляє в очі й псує спостереження. Й ще ніколи я не бачив її двічі на одному й тому ж місці...

Цього разу вони кохалися мовчки й похапливо, наче остерігаючись чогось, і жінка не вигиналась дикою кішкою, а щосили притискалась до чоловіка, наче не бажаючи відпускати його ані на мить.

Інтегратор видав чотири аномалії, дві з яких явно були потопленими човнами, і за інших обставин найманець, можливо, зацікавився б ними більше, аніж чимось іншим. Ще одна видалась схожою на консервну бляшанку й лежала майже на кордоні окресленого кола - тобто, наступним заходом Юр пройшовся б точно над нею... але лежала у воді, на глибині щонайменше трьох метрів. А от остання...

Остання видалась йому розпливчатою тінню, й лежала за межами кола, й досить далеко. Й, відповідно, оскільким детектор засік її здалеку, масу мала досить значну.

Й це полегшувало завдання - бо капсула навряд чи завважувала більше, аніж на два-три кілограми.

Пірнути на три метри виявилось несподівано важко - але не з-за глибини, звичайно, а з-за надзвичайно незручного місця. Яма - а те місце виявилось справжньою ямою - мала круті, майже прямовисні береги, та ще й геть вкриті очеретом; грузький намул заважав іти й не давав змоги плисти; Юр лаявся крізь загубник й ломився вперед, наче дикий кабан.

Натомість вода виявилась несподівано прозорою.

Звісно, намул вкривав й залізяку, але навряд чи товстим шаром - металодетектор вже відверто попискував і Юр ризикнув - розвернувся й гребонув ластами.

На дні наче вибухнула невеличка бомба. Хмара намулу здійнялася вгору, миттю затопивши ковбаню. Перед очима потемніло - наче сонце зайшло. На губах зарипів пісок.

Дізфайндер знову перекинувся догори ногами, обережну спустився вниз й почав обмацувати те, що залишилось від дна.

Під пальці весь час попадав якийсь дріб'язок - галузки, водорості, щось хрустке й колюче; повітря кінчалось і Юр виринув, знову здійнявши бурю ластами. В очі вдарило сонце, Дізфайндер різко, з голосним “паффф!“ видихнув повітря, провентилював легені й знову пішов вниз.

Цього разу в ковбані виявилось ще темніше - хоч очі заплющуй. Десь на другому метрі Юр зменшив швидкість, щоб не в'їзати головою в дно, витягнув вперед руки - й майже одразу наштовхнувся на шось величеньке, кругле й важке, та таке важке, що довелось перевертатись й відштовхуватись ногами від дна, аби хоч якось сплисти.

Звичайно, ні про яку консервну бляшанку не могло бути й мови.

Мови не було й пізніше, коли Юр мотнув головою, струсивши із скла маски намул й втупився в те, що він тримав на руках.

Йому мовби заціпило - й, враховуючи вантаж, те було цілком закономірним.

Бо тримав він не що інше, як стадвадцяти міліметровий артилерійський снаряд.

Весь іржавий та оброслий дрібними скойками, він мав замість підривача щось безформне, кострубате й дуже хистке; й здавалось, може вибухнути навіть від погляду - і Юр ледве не відвернувся.

Але схаменувшись, він хапнув повітрі й повільно, ногами вперед занурився.

Прилаштувати снаряд підривачем догори на нерівному дні, та ще й наосліп, виявилось навіть важче, аніж його намацати. Коли залізяка завмерла нерухомо, в Дізфайдера вже гупало в скронях й рвало легені. Неймовірно хотілося кинути все - й рвонути вгору, рвонути так, щоб вилетіти з води по коліна, вистрелити застояне в грудях повітря, зірвати маску й трубку - й вдихати, вдихати, вдихати так, щоб луснули ребра...

Але піднімався він повільно і обережно, на одних руках, стараючись навіть не колихати ластами, щоб бува хвиля не повалила моторошну знахідку.

Й видихнув теж повільно - так, наче його подих теж міг зворушити воду в копанці, і...

Втім, то була явно не копанка.

Поглядом, ще каламутним від нестачі повітря, Юр обвів ковбаню - й враз зрозумів, що й кругла форма її, й ледь помітний земляний вал пообіч - то не випадковість.

Дірка мала вигляд воронки від авіабомби калібру кілограм 100-150. Може, 200. Й кидали її або з великої висоти, або, що ймовірніше, з крутого піке, а значить, скоріш за все, з Ju-87 напочатку Другої Світової.

Дізфайндер покрутив головою. “От і маєш - а кажуть, бомба двічі в одну воронку не потрапляє. Щоправда, це була не бомба, а снаряд - але навряд чи мені б було від того легше...“

Найманець обвів поглядом острівець, на якому опинився - і враз засміявся. Пам'ять послужливо підкинула картини таких самих ям на шляху, у тутешньому лісі, знову-ж таки у плавнях - особливо багато у плавнях - і Юр здивувався, як він раніш міг їх не помічати.

Або ж просто не розібратись, що воно за заглибини.

“Оце воювали предки, - промайнула думка. - Зелені ми пісюни поруч з ними. Бомбили, мабуть, як по мішенях у тирі, не те що зараз - літаки більше, аніж по парі, й показуватись бояться. Добре, що тоді “Стінгерів“ не було...“

У дитинстві він бачив ветеранів тої війни - але просто не вірилось, що ті немічні, скручені дідусі із тремтячими руками та щелепами могли наступати, або тримати оборону тут, попід бомбами, у болоті - або ж, навпаки, заганяти в приціл й різати кулеметними чергами тих, хто ховався унизу, в очереті...

Думи крутилися самі по собі, а тіло робило своє, й до вечора Юр розширив коло до кілометра. Але загадкова металева маса, виявлена інтегратором вчора, ще й досі залишалася поза колом - цебту вагу мала щонайменше, в кількасот кілограмів.

— Юро, - сказала йому ввечірі жінка. - Я так більше не можу. Я не знаю хто ти, звідки, чем займаєшся - але відчуваю, що не зможу більше без тебе. Розкажи бодай щось, розкажи хоча б, чи є в тебе дружина й діти, чи...

Кінець фрази потонув у риданнях, Юр внутрішньо посміхнувся, притис коханку до себе й з півгодини інтимним шепотом переконував її в тому, що нікого в нього нема, ні дружини, ні дітей, ні постійної коханки, й що вона - тобто господиня - йому дуже подобається, але ніяких планів на майбутнє в нього теж нема, бо треба зробити певну роботу, от коли зробить - тоді з'явиться час думати про щось інше, але, звичайно, вона - тобто господиня - дуже й дуже йому подобається...

— Ти, мабуть, образився, коли я тебе порявняля іх своїм... першим... - з суто жіночою логікою раптом урвала сльози коханка. - Але не требу ревнувати до мертвих. Я любила його - але те було давно-давно...

— Розкажи мені про нього, - стиха прошепотів чоловік і поглядив її волосся. - Я не ревнуватиму. Просто, здається мені, він був непоганим хлопцем.

— Так... - жінка вдячно сховала обличчя в нього на грудях. - Він був хорошим. Працював на заводі, тут, неподалік. Робили якісь машини, випробовували їх тут, у плавнях і щось там трапилось. Точно не знаю, здається, навіть тіла не знайшли...

Тут вона помилялась. Тіло не шукали.


Амфібія з натужним ревінням виповзла з води і завмера на березі, ледь похитуючись. Водій Микола вважав особливим шиком зупинити важезну машину отак, у хисткій рівновагі, щоб можна просто віпустити гальма – й акуратно сповзти назад у воду, або, навпаки, дати трохи газу - й вистрибнути повністю на берег.

На спині металевого чудовиська здіймався брезентовий виступ - а під ним сховався невеликий, але ненабагато легший тягач на базі танку Т-54, а для збільшення ефекту на вантажній платформі його прилаштували десятитонний “контрольний вантаж“. Складався він із зварених та скручених дротом вагонних осей й здалеку видавався багатоствольною ракетною установкою - але куплялись на те хіба що зелені новачки, та й то здалеку.

Вантаж був завеликим навіть для цієї моделі - із збільшеним обсягом понтонів, з потужним двигуном та посиленою палубою. Але у секретній документації вказували зовсім вже неймовірну цифру - 40 тон; конструктори кривились і лаялись, але слухняно збільшували корпуси й обліпляли датчиками підозрілі балки - а може, витримає ?

Балки не тримали.

Вже два машини вигнуло дугою і одній зім'яло допоміжну балку, вже придушило одного чоловіка розкладеним понтоном, й задавило другого - під час підіймання гвинта; вже ніхто не горлав під час розкладення аппарелі “вставляй пальця!“ - бо знайшовся розумник, який тицьнув у отвір не шестисантиметровий сталевий стержень, а власного відростка...

“Добре, що цей стержень х.єм не називається, - сказав з цього приводу хтось із конструкторів. - Бо вставив би. А може б, воно і на краще - щоб дурні не розмножувались.“

Цього разу поки що все йшло добре.

Ще одна машина - так званий “лин“, береговий, більш маневровий та ще й з “тараном“ на носі варіант виповз трохи збоку, ревнув дизелем, заглух і над полігоном запанувала мертва, неймовірна тиша - перелякані жаби й птахи поховались, риби повтікали, вітер стих й від тої тиші дзвеніло в вухах.

Але тривало те, звісно, недовго, бо Коля хряснув дверима-люком й стрибнув на землю.

— Обід !

Обід привезли моторним човном, і чоловіки жартували з гарненькою буфетницею, а та, подаючи тарілки з густим борщем, посміхалась й начебто випадково демонструвала всім бажаючим повненькі ніжки у вирізі спідниці.

Їли непоспіхом, розтягаючи задоволення, потім довго пили компот, потім хтось залг під кущем, а хтось умовив буфетницю пройтись до ооооон тих дерев, бо звідти чудовий краєвид і ростуть гарні квіти, а старше покоління забивало “козла“ й лаялося, що нема міцної дошки, щоб врізати, “як у цеху...“

Потім начальник подивився на годинник, зітхнув, заліз у лина і натис важель.

Ревнула сирена, повертаючи всіх на місця.

— Юро, а подивись-но, що воно за дроти висять попід танком? - занепокоївся Головний. - Чи то не кріплення позривало ?

— Кріплення, - Юр заліз на спину амфібії і кивнув. - Скажіть там Миколі, щоб не заводим, я зараз поправлю. До речі, хто бачив обценьки ?

— У танку ліворуч, - кинув Микола. - Але потім поклади на місце, бо дядя Вася душу з мене вимотає.

Хлопець зник в тягачі...

...а амфібія здригннулась і важко просіла, схиляючись на корму.

Таке траплялось. Пісок раз-по-раз розступався під гусеницями. Тільки не завжди на спині теліпався сорокатонний незакріплений вантаж.

Тягач зрушив з місця й лівим боком посунув до апарелі.

— Кому там робити нема чого ? - задудніло з розкритого люка. - Ось я зараз...

З глухим тріском луснуло й друге кріплення, танк розвернуло прямо й амфібія стала сторч.

Все, що було на палубі із лязгом та скреготом рушило вниз, зірвало брезент, прилади, датчики й суцільним переплутаним клубком металу булькнуло в воду.

Випробувачі любили цю протоку, бо не боялися поламати гвинти. Берег її був крутим й в двох метрах від краю води обривався семиметровим урвищем. Ще трохи далі глибина сягала десяти метрів.

Кілька секунд на спокійній до того поверхні немовби вивергався вулкан, на всі боки летіли бризки й цілі струмені холодної води, потім все стихло й лише у двох місцях все ще булькали струмені повітря.

Першим спам'ятався тензометрист Володя.

— Гей, а там же...

На ходу зриваючи з себе одяг, він кинувся до води, але аж присів від вереску Головного:

— Стій ! Назад !

Це наче пробудило всіх інших випробувічів - вони з'юрмилися на березі, хтось щось командував, а хтось його посилав; всі кричали, метушились та лаялись, наче від того залежало життя хлопця.

Головний стояв блідий, як смерть і лічив секунди.

Десь на вісімдесятій він підняв голову й зблід ще дужче.


Коли важезна машина гойднулася під ним, Юрій не те що не злякався, а й навіть не розгубився. Занадто вже це скидалося на досить поширений грубий - загнавши когось у тягач, похитати амфібію понтонами або зненацька завести дизель у когось під вухом. Тому занепокоївся він лише тоді, коли танк зірвався й посунув назад.

Гойднуло добряче - Юрій вдарився головою об якусь залізяку й на мить йому аж в очах потемніло. А в наступну секунду незрозуміло звідки вдарили струмені обпікаючою, як окріп води.

Обпікала вона, звісно, холодом.

Найпотужніший струмінь бив через люк командира. Хлопець рипнувся-був туди, але вода збила його з ніг й знову швиргонула на дно. Люк водія був напіврозчинений, і Юрій кинувся-був до нього - але тільки-но доторкнувся до підпорки - як струмінь води швиргонув залізяку назустріч, та ще так, що хлопець ледь встиг прибрати пальці.

Машину знову струсонуло й нахилило. “На корму, градусів сорок“ - машинально віздначив Юрій. Вода вже сягала грудей, він судомно хапнув повітря й притиснувся, аж влип у стіну до моторного відділення. Вода дійшла до підборіддя. Стало темно. Струмінь вже не вривався бурхливим потоком, а здавався лише течією - сильною і назустріч.

Юрій вичекав ще з півхвилини, хапнув залишки повітря під самою стелею й знову - цього разу вже цілком наосліп кинувся до люка. Течія вже майже не заважала, навпаки - орієнтуючись на наї, Юрій намацав шахту люка й ковзув вгору.

Йому пощастило - люк не закрився.

Згори світилося, у напівтемряві Юрій розгледів навколо темну масу зірваного брезенту й машинально відзначив, що виповзати треба обережно, щоб не заплутатись. У вуха гуло й дзвеніло. “Метрів дванадцять... - навманння визначив він, потім знову поглянув вгору й виправився. - “Ні, навряд чи. Дев'ять, максимум десять.“

Нога за щось зачепилась, хлопець повільно - щоб не заплутатись ще в чомусь - вивільнив її і оглянувся.

“Ну от і все, нічого страшного“.

Темна, ворухлива, закутана в брезент маса посунула йому назустріч, із страшною силою вдарила в груди, кинула на пісок і притисла - та ні, просто вдавило його у податливий пісок !

“Вантаж... - вдарило в скроні. - П'ять тон сталі...“

Перед очима щось зблиснуло і здалося, що час завмер.


Наступного ранку рибінспектор з'явився одразу, наче на нього й чекав.

— Добрий день, чоловіче ! - досить доброзичливо кинув він з борту. - Слухай, не роби з мене дурня - розкажи, кого саме ти ловиш.

— Я не ловлю, - так само приязно посміхнувся Дізфайндер. - Я шукаю.

— Он як ?

Інспектор пришвартувався, вистрибнув на берез й запалив смердючу цигарку.

— А що ж саме ?

— Літак, -зімпровізував найманець. - Кажуть, десь тут у війну впав Іл-2.

— А.... - рибінспектор одразу втратив цікавіть. - Так це не тут... Це аж під греблею, кілометрів на двадцять вище. Та й навряд чи він нього щось залишилось.

— Коробка могла залишитись, - здвигнув плечима Дізфайндер. - Крила. Двигун. Гвинт. А більше, власне й не треба. Я ж не якийсь “чорний слідопит“, я офіційно працюю, від аерокосмічного музею.

— А... - зовсім розчаровано простяг гість. - То ти б мені пляшку притяг, чи що. Все-таки на моїй території лазиш.

— Та я першого дня й ніс ! - Юр посміхнувся. - Але нагода не трапилась. Завтра притягну, добре ?

— Домовились, - гість теж посміхнувся, стрибнув назад у човна й взявся за стартер. - Дивись у сітку якусь не влізь, тут їх безліч...

Останні слова потонули у буркотінні мотора, Юр ще раз кивнув, угукнув, зовсім як місцевий житель й взявся за свою справу.

Цього дня він таки перетнув велику аномалію, але взнав про те лише ввечері, після опрацювання “здобичі“ інтегратором. Залізяка мала вигляд великого куба - десь метр на два на півтора - і якусь ребристу поверхню. На тій гофрі інтегратор, мабуть, спіткнувся, але чим би воно не було, але явно не капсулою, тож Юр махнув рукою й почав роздивлятися інший район.

Там лежало одразу три залізяки. Одна складалась з двох або й чотирьох стержнів, химерно проміх собою поєднаних - щось на зразок хреста, але без верхівки. Юр сушив собі голову хвилин десять, потім ляснув себе по лобі й мало вголос не викрикнув:

— Якір !

Й справді, нічим іншим ті стержні бути аж ніяк не могли, а втопити “кішку“ в будь-кого було безліч шансів.

Інша аномалія мала вигляд металевоюю пластини, з одного боку овальної, з іншого - з тонким трубчатим виступом; Юр придивився уважніше - й дійшов висновку, що, найімовірніше, то лопата.

А от третя позначка змусила його серце битися швидше. Здалеку воно було схоже на бомбу - але з часів першої світової війни ніхто таких малих бомбочок не використовував. Крім того, магнітні лінії сходились не так круто, як якби вона була із заліза або сталі, а значно пологіше, натякаючи на великий вміст парамагнітних матераілів.

“Сплав ? - заметалися думки найманця. - Чи залишки високотемпературної ізоляції ? Чи це взагалі щось не те ?“

Кінець завдання й купа грошей замаячили на обрії й того вечора Юр любив жінку так, що після всього вона не мала сили піти до своєї кімнати й залишилась в нього, а тому вранці обом захотілося ще, й парне молоко вони ганебно прогавили; і, найімовірніше, сусідка не мала аніяких сумнівів, щодо причини, а отже, вже через пару годин про це говорило усе село.

Глибомір показував шість метрів - нормальну робочу глибину, де акваланг ще не потрібен, а от землесос не завадив би, бо інтегратор показав в півтори рази більше. Рити ластами яму в півтори метри завглибшки... та ще й на такій течії.... О!

Юр повернувся до села, підібрав біля покинутої ферми металевого аркуша, скрутив з нього щось на зразок рупора й пірнув знову. Прилаштувати той пристрій виявилось чи не складніше, аніж зробити. Течія вивертала його з рук, тягла плавця за собою, Юр розлютився, віднайшов на дні великого каменя й прикрутив дротом до того імпровізованого земснаряду - запрацювало.

“Рупор“ перехоплював течію й скеровував струмінь води на пісок. Найманець зверху оглянув картину - одразу за кінцем скрученого аркуша найже до самої поверхні піднімався каламутний струмінь. “Мало хто бачив згори смерч, торнадо... та ще й штучне...“ - подумав він з задоволенням; відплив трохи вище за течією, за півгодини впіймав з десяток раків й про всяк випадок заховав мішок під берегом, на метровій глибині, та ще й прикрив очеретом.

Хтозна, чи можна тут раків ловити ?

Земснаряд вирив півметрову канаву, Юр переставив його на дно, але далі справа пішла повільніше - почався тугий, добре злежаний грунт. Найманець вилаявся й почав розгортати його палицею - це допомогло, натомість гідрокостюм його геть виваляло грязюкою, на зубах рипів пісок, а маска стала відчутно терти лоба - очевидно, теж з-за піску. За півгодини робота та перестала йому подобатись, ще за годину найманець вже нерозбірливо лаявся під водою - і лайка бульбашками повітря здіймалася вгору, репалась й розчинялась у небі.

Сонце вже покотилось до обрію, коли канава заглибилась на метр.

Останні півметра Юр вже гріб землю руками, не шкодуючи рукавичок. Чорні вихори танули за його спиною - важкий грунт осідав майже одразу, незважаючи на течію, ще за годину стало зовсім темно і найманець злякався, що випадком зрушить трофей з місця й не помітить того; він пошкодував за ліхтариком, ще раз вилаявся й рушив додому.

— Приходив дільничий міліціонер, - стривожено сповістила його господиня. - Казав, щоб ти завтра був удома й показав йому документи...

— Добре, - неуважно кивнув Дізфайндер. - Але завтра мені обов'язково хочеться потрапити в плавні... Якщо зайде - скажи, післязавтра я точно буду.

“От сволота ! Одного дня не дали... В принципі, якщо це воно, то завтра вранці я той мотлох витягну, й до обіду зникну звідси... а якщо не воно ?“

Тривожна думка не давала спати, він погладив рукою плече жінки і та вдячно притиснулась до нього.

“Це ж останній раз я з нею...“ - майнула думка, і Юр опустив руку трохи нижче, погладив груди - кінчики їхні негайно затужавіли, жінка задихала частіше й уривчастно. Дізфайндер дражнив її довго, аж поки вона сама не накинулась на нього, як тигриця, всілася зверху, відкинула ковдру й почала вигинатись. Такою сміливою вона ще ніколи не була, і Юр аж очі заплющив, уявивши, що коїться все це не зараз, а багато, багато, багато років тому.

Мабуть, жінка теж відчула якусь тривогу - бо після всього, вже безсило притискаючись до його грудей, раптом зітхнула й прошепотіла:

— Я пам'ятатиме тебе все життя...

— І я теж...

Юр посміхнувся й подумав, що у його випадку це зовсім не обов'язково означає “дуже довго“.

В нього залишалось півтори тисячі доларів. Спочатку найманець розподілив їх навпіл, потім подумав - й відклав собі п'ятсот, а все інше поклав під мішечок з борошном в кухні. Його кімнату могли обшукати, або ж навпаки, взагалі не зазирати до неї довгий час, а під борошном гроші знайдуться через день-два опісля його зникнення...

Непомітно спакувати всі речі виявилось чи не важче, бо малий прокинувся рано й весь час крутився в кімнаті, то розповідаючи щось своє - Юр слухав його неуважно, або й взагалі не слухав, але хлопчина на те не зважав; то щось розпитуючи - Юр відповідав, але мав велику підозру, що не всі з його реплік правильні й до теми.

Молоко цього ранку було аж гарячим - а може, це просто повітря вже дихало морозом.

Виявилось, що це й справді так - по краях спокійних проток та ковбаньок вже біліли крижинки. Ще прозорі, тонесенькі - Юр здригнувся, згадавши, як мороз, хуртовина та сніг полоняють цей край, і шоб дістатися до води треба довбати півметровий шар криги, а в ополонці парує чорна вода...

Знахідка виявилась таки ж капсулою.

Товстий шар якоїсь слизоти вкривав її; Дізфайндер мало не порізав руки об шар мертвих скойок. Колись стрімка і обтічна форма ледь вгадувавлась під тією коростою.

Ніж допомагав слабо. Юр розлютився і шкрябонув щосили - і зненацька в слабкому, вже зимовому світлі зблиснув сірим метал.

“Боже ж мій, - промайнуло у голові найманця. - Десятки років... На самому початку космічної ери ця штука відокремилась від супутника-шпигуна, помилившись на якийсь десяток хвилин !.. Отак завжди –помиляєшся на якусь дрібницю – і впадеш за тисячі кілометрів від мети. Справжня реліквія...“

Дізфайндер потрусив знахідку біля вуха – звісно, всередині колихалась вода, й від тендітного шару фотоемульсії, звичайно, не залишилось й сліду, а можливо, зогнили й самі плівки. На якусь мить Юр завагався - а чи не залишити цю штуку собі, просто як сувенір... й покинути цю роботу... й оселитися десь в тихому місці, з хорошою, лагідною жінкою...

Він струснув головою і думки зникли.

Вибиратись назад селом було б небезпечно. Найманець покрутив GPS й з подивом виявив досить широку протоку, що вела просто до Дніпра.

— А я, дурень, все життя думав, що тут шляху нема... - пробурмотів він сам до себе, виплив на середину й нахабно ліг на спину.

“Неси мене, течія...“

Метрів за сто протока звузилась, обросла очеретом, потім пройшла попід густими - аж неба не видно – вербами (чи вільхами ?) - але так чи сяк, а маскували воду вони добряче.

Новий струмінь течії підхопив Дізфайндера й розвернув. Війнуло свіжістю й холодом, й вода стала відчутно жорсткішою.

Його несло просто на велику металеве аномалію.

— Тю, - прогув Юр у дихальну трубку, краєм ока поглядаючи на GPS. - Як же ж це...

Протока, виявляється, робила круту петлю й роздвоювалась, а крізь маскування з гілляк та дерев не пробився навіть Ikonos.

За кілька хвилин Юр опинився просто над залізякою.

І не втерпів.


Помирати, вже вибравшись з-під броні, переживши падіння з десяти метрів, вже вбачаючи мерехтіння світла над головою було не те, що важко, а просто неймовірно образливо.

Вантаж не розчавив Юрію груди, він лише вдавив його у пісок, притис і тримав. Маючи акваланг, хлопець спокійнісінько вигрібся з намулу, або дочекався би допомоги... але ні того, ні іншого не можна було зробити за той десяток або два десятки секунд, що йому лишились.

Він мало не завив з відчаю.

Пузир повітря прорвався поміж зубів й нахабно поплив догори, до світла, до людей, до життя...

Груди рвалися на шматки.

— Не хочуууу ! - Юрій не зміг стримати істеричний рик, і перед очима попливли спочатку різнокольорові плями, потім поле зору звузилось до вузького, наче танковий люк, тунелю, й десь попереду блиснуло сліпуче, але холодне світло.

— Ніііі !!!

Жіноча постать, вся в білому, піднесла щось над головою.

— Ніііі !!! Не треба !!! Не мене !!!

“Щось“ ворухнулось й повільно рушило назустріч.

— Я принесу замість себе тисячу інших ! - спалахнуло десь на межі свідомості.

— Дві тисячі !

“Щось“ зупинилось.

— Три ! Три тисячі таких як я !

Жінка зникла разом з косою, свіже, запашне весняне повітря ринуло в груди, сонце вдарило в очі, галас - у вуха...

Галас ?

Великий натовп юрмився біля самої води, хтось щось кричав, трохи осторонь стояв Головний, втупившись у наручний годинник; з іншого боку обв'язували мотузкою тензометриста Володю, а той опинався й горлав, що на такій течії мотузка його лише втопить, бо неминуче зачепиться чи за коріння, чи за той чортів траханий у всі дірки танк...

— Хлопці, а що ?.. - торкнув Юрій когось за плече. - А чого ?..

— Та відчепись, - відмахнувся чоловік і підступив ще на крік до води, вліз ногою й панічно відскочив.

— Миколо, що це вони ? - Юрій підійшов до водія. Той мало не стрибав у воду, хапався за голову й теж щось репетував.

— Та йди геть ! - огризнувся той, не оглянувшись й продовжив своє заняття.

Юр попитав ще кількох - всі не звертали на ньог уваги, хто посилав, хто просто відгавкувався, аж ось раптом постеріг на собі уважний погляд Головного - й знизав плечима.

Хтось прослідкував той погляд й втупився теж, за ним - ще один, потім - ще, й за хвилину Юрій відчував себе дуже незручно - наче під прицілом двох десятків стволів.

— Та чи ви показились ? - вже із злісною інтонацією рикнув він. - Чи давно не бачили ?

— Та ось же він ! - неголосно сказав хтось.

Натовп одноголосно зітхнув, вилаявся й поринув назустріч. Вираз облич співробітників не віщував нічого хорошого, Юр сторопіло озирнувся, а тоді й сам кинувсь тікати.

Його загнали на мис й мало не натовкли пику.


— Отак налякати... - Головний тримався за серце й раз по раз повторював одну й ту ж фразу. - Отак налякати...

Володя таки пірнув, зачепив буксирні троси; амфібії запрягли цугом, заревіли могутні дизелі, все навколо затягло сизим смердючим димом - і за кілька хвилин з під води показалися розлючені палаючі очі.

Вода позамикала всі перемикачі, й на танку світилася фари.

Як тільки верхня половина корпусу вийшла з води - ревнула могутня танкова сирена. Хтось засміявся, хтось зітхнув полегшено - “хух... не посадять... з посади не знімуть...“, хтось кивнув Юрові - мовляв, ти все одно мокрий, залізь та виключи.

— Та я до нього тепер й близько не підійду ! - сплюнув той й стиснув кулаки. - А де, до речі, Микола ? Маю до його морди нагальну справу...

Микола заліз у амфібію і замкнувся зсередини.


— Контрольний вантаж одірвався, - похитав головою Володя. – Поруч валяється. Як, шефе, піднімемо і його ?

— Та ну к біс !, - Головний все ще тримався за серце. - Нам у цеху за півгодини десять таких зварять. Поїхали звідси, й бачити більше цього місця не хочу !


Як не дивно, стрімка течія не занесла гору заліза й не вирила під ним ями. Юр обережно зробив коло навкруг - залізо мало вигляд абсолютно мертвої, нерухомої маси... але все ж він не зміг змусити себе наблизитись.

Лише в одному місці, якраз попід іржавою привареною смугою, у піску темнів виямок - розміром приблизно з груди людини.

Дізфайндер здригнувся й махнув ластами так, що вилетів би з води по коліна, аби не вантажі й капсула.

Гідрокостюм він запакував у чорний поліетиленовий пакет, доклав туди ж пару каменюк й потопив у Дніпрі, під крутим берегом, просто під могутньою вербою - вона наче схилилась над річкою, щоб напитись.

В разі потреби все те можна було б відшукати - але Юр сподівався, що такої потреби не виникне.

Він вийшов просто до автобусної зупинки й за півгодини був на залізничному вокзалі, за день - у Львові, й ще за добу - у Німеччині.

Клієнт розплатився з ним чесно і вчасно - точно за угодою.


10.11.99 - 18.11.99