Всі публікації щодо:
Рильський Максим

Жага

ПОЕМА-ВИДІННЯ


XXV річниці Радянської влади на нашій славній Україні — присвячую


Тебе — від ніжного світанку

Аж по останні смертні дні —

Не як дитя, не як коханку

І навіть не як матір — ні!


Тебе, як вітер у неволі,

Тебе, як сонце у гробу,

Як власні радощі і болі,

Як власну юність і журбу,


Як стиски серця в час прощання,

Як втому наболілих ніг,

Що після довгого вигнання

На отчий клоняться поріг,


Як слово хорого дитяти,

Як просинь дальньої мети,

Як тінь, котрої не впіймати

І від котрої не втекти,


Як огник в непроглядній ночі,

Як трепет щастя навесні,

Як сльози радісні жіночі

У благовісній тишині, —


Тебе ношу я в грудях темних

І в невсипущому мозку,

Мою найкращу з дум наземних,

Жагу й любов мою палку!


Ласкаве небо, грім залізний,

Була ти, будеш і єси!

Тобі, тобі, моя Вітчизно,

У серці дзвонять голоси.


Перший голос.


Великій і чистій воді,

Що живить, свіжить нас і поїть,

Що студить по спраглім труді,

По бої гарячім спокоїть,


Що стомленим сни навіва,

Що юних на подвиги будить, —

Мої найчистіші слова

Хай жертвою чесною будуть.


Хто знав незмірну жагу,

Той міру словам моїм знає.

Як землю, від спеки тугу,

Липнева жарінь допікає,


Як кожне благає стебло

І кожна травинка голосить.

О! Темної хмари крило

Найвище нам щастя приносить.


„Вологи, вологи!“ — в огні

Шепочуть прив'ялі діброви,

І котиться грім вдалині,

Такий довгождано-раптовий!


„Вологи! Життя хоч на мить!“ —

У тирсі сухій завмирає...

І раптом війнуло, шумить,

Ворожить, чарує, співає.


І знову весни вороття,

І ржуть над чорноземом коні,

І світ, як умите дитя,

Сміється на матернім лоні.


Хто знає походів трудних

Каміння, і терен, і порох,

Утому скривавлених ніг,

Жароту доріг неозорих,


Огонь запорошених ран,

Дихання, застрягле в гортані,

І небо, як висохлий жбан,

І землю, зотлілу до грані,


Той знає, що значить ріка,

Лямоваиа зіллям зеленим,

Вода, що з землі виника

І дише спокоєм студеним.


О водо! О щастя земне!

О радість — жагу вдовольнити!

Спадай, оросивши й мене,

На жито, на квіти, на віти!


О ріки, ви сестри мої!

Кружляючи разом з землею,

Запліднюйте щастям її —

І піснею станьте моєю!


Другий голос.


— Не кидайсь хлібом, він святий! —

В суворості ласкавій,

Бувало, каже дід старий

Малечі кучерявій.


— Не грайся хлібом, то ж бо гріх! —

Іще до немовляти,

Щасливий стримуючи сміх,

Бувало, каже мати.


Росли малята, з немовлят

Робилися дорослі,

І чуте десять літ назад

Забувано навпослі,


І до архіву слово „гріх“

Здали не під підстави

Ми всі, навчавши слів нових

Дитинство кучеряве.


Проте лишилася у нас,

І зовсім це не хиба,

Глибока шана повсякчас —

Так! — до святого хліба!


Бо красен труд, хоч рясен піт,

Бо жита дух медовий

Життя несе у людський світ

І людські родить мови.


Хто зерно сіє золоте

В землі палку невтому,

Той сам пшеницею зросте

На полі вселюдському.


Третій голос.


Гойдає вогку черемшину

Весни всевладної рука,

І серце пісню солов'їну

На поєдинок виклика.


У кожнім кетязі пахучім,

У кожнім квіті, що зійшов,

Струмує струменем кипучим

Моє життя, мій спів і кров.


І тропи сходяться ведмежі

Тобі, о пристрасте, до ніг,

І вколо білої одежі

Кружляє черемшини сніг.


О мила, біла, сніжнокрила,

Ти прилетіла, прибула,

І руки навстіж розкрилила,

І шовк одкинула з чола.


Неначе з подиву, зіниці

Розкрились широко, як ніч,

І сон, що вік не пересниться,

З зелених котиться узбіч.


І квіти клоняться пашисті,

На милих танучи устах,

І ніч в янтарному намисті

Стоїть до ранку при дверях.


Одхилилася завіса минулого.

В тумані встають силуети.


Силует перший.


Хлопчина в подертій одежі,

Торбинка: цибуля і хліб.

І вечір, і втома, і вежі

Високого міста. „Коли б!“


Коли б не спіткнуться, не впасти,

Дійти, увійти, досягти!

Коли б хоч не взяти, то вкрастиі

Ні! Взяти! Відняти! Згребти!


І клониться ночі у ноги

Недуга поблідлого дня,

І бризки болота. „З дороги!“ —

Пухке на коні паненя.


Силует другий.


Вишиває і співає,

І ніхто того не зна,

Де узор вона кінчає,

Де ту пісню почина.


Світу б цілому співала,

Вишивала б — всій землі!

Хата. Мати нездужала.

Хліб зацвілий на столі.


— Натомилася, дитино?

А піди вогню позич! —

Мертве зігнуте коліно.

Ніч. У серці вічна ніч.


Силуети.


Їх багато, багато, багато.

Темні зморшки на лицях худих.

Тих скалічено, тих лиш підтято,

Тих убито, а мучено — всіх.


Світ — веселка, що з річки до лісу

Простяглася по небу, ясна,

І крізь райдужну видно завісу

Легкий зарис рибалки й човна.


Ну, а їм — ні рибалка, ні човен,

Ні веселка, ні небо, ні ліс.

Тільки хрипи глухих перемовин,

Тільки зашморг, що горло затис.


Їх багато, багато, багато...

Біль горба та клятьба на раба...

Клято, проклято і переклято...

І встає на землі боротьба.


Голос.


У петербурзькому заметі

На скам'янілім битюгу

Спинився Олександер Третій,

Народ зігнувши у дугу.


Росія на морозі гола

Казенним гріється вином,

І обіймається Микола

З тобольським п'яним мужиком.


І ти, і ти, народе рідний,

Серед задушених братів...

Невже ж для цього Вершник Мідний

Коня край прірви зупинив?


Повів бурі

Стояв Ісакій тьмяно-смутен,

І Вершник охляп не скакав,

Коли підхмелений Распутін

Росію вроздріб продавав.


Нева стогнала від печалі,

В тифу здригалася війна,

Як у Тавричеському залі

Йшла переторжка голосна.


Та сколихнулось поле й море,

У ділі — слово ожило,

О, годі ранити докором,

Де треба гострого меча!


Палац Кшесінської, як форум,

Стрясла правиця Ілліча.


Казка.


Пустила фея золотий клубок,

За ним услід у світ пішла дитина,

І розкривав простори кожен крок,

І трепетала далеч лебедина.


Лежала мати, хора вже давно,

І не пускала ясного дитяти, —

Тож уночі втекло воно в вікно

Цілющих ліків матері шукати.


Перелісками і ярами йшла,

А де дорога слалася надвоє, —

Дитину нитка золота вела,

Як друг незрадний, до води живої.


Казала фея, що, мов дзвін, дзвенить

Одно на світі джерело студене,

І на сторожі вірно там стоїть

Її, дитини, мужній наречений.


Як місяць, горде мав він чоло

І світлі очі — лазурові зорі,

Із-під каміння сам він джерело,

Мов іскру, вибив у борні суворій.


Ішла дитина, і нерівна путь

Не раз вела у нетрі й чорні хащі,

Де гад сичить, де звірі злі ревуть,

Вергаючи отруйний дим із пащі.


Ішла дитина, на очах росла,

Змагала в серці острах передвічний,

І в слушну мить їй фея подала

До білих рук булатний меч двосічний.


Ішла вона не день, ішла не рік,

І вродою доспіла, як пшениця,

Коли вступила у дівочий вік

З мечем двосічним у стрункій правиці!


І не один у яр скотився звір,

І не одна розсічена гадюка

Сконала там, де між борів та гір

Пройшла з мечем красуня білорука.


І час настав. У чаші голубій

Переливався ранок, як перлина,

І край безодні при воді живій

Зустрілася із Жовтнем Україна.


Сон — не сон.


Ти вся була — пружиста тетива,

Натягнена до краю, до відмови.

Ти вся була — зірниця світова,

Що озорила луки і діброви.


Горіла в пісні свічкою печаль,

Минулих літ єдина осолода.

Позаду — стільки мурів і проваль,

Перед тобою — далеч ясновода.


Дніпро зеленим лукам рокотав,

Трава шептала у лугах ласкава

Про Жовті Води, славу серед слав,

Про чуб і про сережку Святослава,


Про сірий камінь з іменем Сірка,

Накресленим правицею безсмертя,

Про дні, коли нога робітника

Топтала вперше хартії подерті,


Про вічну правду мозолястих рук,

Що золоті виводили будовк,

Про день, коли Шевченко-самоук

Вістив науку гніву і любові,


Коли, як річка рано навесні,

Влилася ти в нове всесвітнє море,

І в арсенальськім спалено вогні

Неправду сиву і пожовкле горе, —


Ти встала, рідна, навстріч всім вітрам

І на питання — будем чи не будем? —

Світам, сонцям, братам і ворогам

Одповіла могутнім Дніпробудом.


Колишеться і хвилює мла.

У ній проступає білість і золото

Лаврської дзвіниці, зелень розлогих пагорбів,

ниви, сади, будови.

Ірпінь. Молодий садок.


Чи пам'ятаєш ти, моя дружино,

Той день весни, солодкої, як біль

Кохання першого? Я у садку

З Богданчиком вовтузився: садили

Під тином ми акації колючі,

Щоб затінок і захист нам давали

Та садові. Ти на пухких грядках

Висаджувала цибульки тюльпанів

І корені потворні, із яких

Прекрасні мали вирости жоржини.

Лунали дружні голоси сусідів,

Пересміхи, перегуки. Шумів

Веселий поїзд, несучи людей,

Всіх до одного сп'янених весною,

І піснею про Галю молодую

В ньому дзвеніла молодість сама.

Метелик ранній пролетів бездумно,

Немов листок сухий, зненацька сів

На яблуньку, що посадив її

В порядку шефства жвавий Копиленко, —

І знову знявся, зляканий Богданом

Чи Булькою, що в радості собачій

Зичливо гавкала на цілий світ.

Текло повітря вогке над землею,

Вітрила-хмари в синяві пливли,

І серце ждало. Раптом з далини

Почувся — ніби тільки уявився —

Глибокий звук. Я стрепенувся перший

І крикнув: „Гуси!“ То були вони,

Мандрівні птиці, вісники весни!

І всі ми приязним дивились оком

На ключ гусей, що плив шляхом високим,

І причувались в гоготанні їх

Добросусідські вигуки та сміх,

Як тут, у нас. О гуги. гусенята!

Прилиньте нині вактя на крилята

Земних дітей! Та ні! Дарма! Дарма!

Мій сад — пустеля, і мій дім — тюрми!

І звертаю я голос на захід, що жевріє за моїм вікном.

Пастушки босоногі

І дівчата у вогких волошках,

Матері, що дітей на порозі стрічали

З грушевою ложкою в добрій руці!

Ковалі й хлібороби, Учені й співці,

Що з одної виходили хати

На дороги широкі, як світ!

Винахідники і садоводи,

Що одважно й рішуче

Перекроювали шати землі

На свою і нашу вподобу!

Києве мій злотолитий,

Ірпінська тишо смолиста

І рожева моя Романівко!

Ріки й луки, поля і заводи,

Духотворені людським трудом!

Світла кімнато моя

З голосними, як дзвони, книгами!

Портрети Шевченка і Руставелі,

Пушкіна бронзовий бюсте,

Початківців наївні листи!

Ніжні щепи, що я садив

Із веселими, милими друзями!

Народу мойого жаго невтоленна,

Що вела на круті верхогір'я,

Пурпуровим засіяні маком

І повиті нетлінними лаврами!

Хто це все перекреслив

Чорно-кривавою смугою?

Хто вкинув у чашу погожого ранку,

Коли мій синок

І тисячі наших синів і доньок

У свіжому бачили сні

Ковалевого сина й кріпацького сина

І тієї, що смерть поборола

Свого слова безсмертною крицею?

Україно! Прокляттям ти вся загриміла,

Гнівом ти вся налилась

По тонкі золочені вінця, —

І жага животворна твоя

Стала помсти святою жагою!

Ти жива, Україно моя,

Ти жива у родині великій,

У родині народів, що їх

Сила Жовтня навіки з'єднала,

Як єднає нагірні бурхливі річки

І спокійні річки степові

Море в лоні своїм незглибимім!

Ти жива в мозолястих руках трудових,

Що руками вояцькими стали,

Ти жива, бо з тобою в бою,

Всі очоливши братні народи,

Той народ, що великого Леніна дав

Людям і людству!

Ти жива, Україно моя,

Бо у гомоні вод твоїх чистих,

Бо у шелесті нив твоїх рідних

Ворогу — смерть!

Ти жива, бо в безсмертнім братанні,

Що окрилене Партії вітром,

Що осяяне Партії сонцем,

Ворогу — смерть!


Голос прокляття.


Від синього неба і синіх квіток,

Від доброго серця і чистих думок,

Від поля, повитого в ранішній сон,


Як дар, як удар наш, зустріньте прокльоні

Від рук, що пручались на матернім лоні,

Від наших народжень, від наших агоній,

Від пісні, від праці, від книг, від завзяття —

Зустріньте прокляття!

Немає покари, що вам заважка,

На світі немає легкого листка,

Що б каменем вам на сумління не ліг,

Коли б хто сумління збудити в вас міг!

Немає судді, що б здолав пом'якшити

Вам вирок смертельний, поріддя несите,

Немає руки, мозолями святої,

Що вас не жадала б скарать за розбої!

Те тіло, що впало від месницьких рук,

Здаля облітає презирливий крук.

Де крик душогуба навіки замовк, —

З огидою виє зневажливий вовк.

Земля вас не прийме в обійми святії,

Лиш вітер-могута по світу розвіє

У дебрі-пустині, на піски безводні,

Розносячи ваші останки холодні.

Від поля, від моря, від чорних могил,

Від хмари пожарів, що тьмить небосхил,

Від сиріт і вдів, від старців і калік —

Прокльон вам навік!

І я бачу її, бачу ту,

кому до страдницьких ніг

клали поети всього світу

і всіх століть найдорожчі свої приносини.

Бачу матір.


Простягла руки схудлі,

Розчесала русі кудрі,

Ой, що кучер до кучера, —

Чи то ж краса докучила?


Чи то ж літа не краснії,

Чи оченьки не яснії?

Ой не краса докучила —

Гримить-гуде за тучами,


Ллє зливою злостивою

Над матір'ю над сивою.

Іди ж, синку, кудрявчику,

Кудрявчику-ласкавчику,


Тройзіллячком умиваний,

Яр-м'ятою укриваний,

Сподіваний, угріваний!


Уста стулю — мовчатиму,

Сльозу в очах держатиму,

Коня твого за поводи

Сама візьму у проводи.


Іди, іди, дитя моє,

Не вкрий себе ні плямою,

Брати стоять за брамою.


Зовуть брати — в похід іти,

В похід іти, народ вести.

Кладу тобі печать одну,

Як гнів моїх проклять, міцну:


Бий ворога не мружачись,

Усім життям напружачись,

У серце бий недоброго,

Бо роду ж ти хороброго.


Уста стулю — мовчатиму,

Сльозу в очах держатиму,

Листів твоїх чекатиму.


І йдуть сини,

несучи в грудях материне благословення,

— і гуде земля

— і шумлять води

— і труп ворожий сиру землю криє

— і в серці озивається слово:


Ти вся — жага, ти вся — горіння,

Ти — лук, стріла і тетива,

Століттям явлене видіння,

Моя зірнице світова!


Не раз таїли муку чорну

Твої затиснені уста,

Коли по воду животворну

Ти йшла, мандрівнице свята.


Як ти верталася додому

Від райдужного джерела

І на коромислі тугому

Дві кінви золоті несла, —


Напав розбійник із-за рогу,

Розбив сосуди золоті

І тіла вічномолодого

Розп'яв безсмертя на хресті.


І ти, розкинувши рамена,

Дивилась, як дітей твоїх

Орда розтоптує шалена,

І ніж разить, і тне батіг,


Як падають доми і вежі

З блакиті гордої у прах,

Як зміями повзуть пожежі

По біло-голубих хатах,


Як від вогню чорніють вишні,

Отари й череди біжать,

І тоне світ у тьмі кромішній,

І стогне поле від проклять, —


І погляд твій німий, о мати,

Понад землею загримів,

Заглушуючи всі гармати

І всіх єднаючи синів.


І почалась велика дія,

Назнаменована пора, —

І ще немає чародія,

Ще не загострено пера,


Ще не розгорнуто сувої,

Щоб пурпурове начертать,

Як з нелюдами у двобої

Людська зарокотала рать.


Відчувши в грудях спільну рану

І спільний бачивши пожар,

Устав пастух з Узбекистану,

Із Тули — тесля та зброяр.


Устав твій син, о рідна мати,

З синами сестер-матерів,

І на нападницькі гармати

їх грім правдивий загримів.


І хоч тяжкі іще дороги

До світосяйного кінця, —

З'єднала воля перемоги

Всі чесні голови й серця.


О, бачу я вогнем облиту

Страждущу постать на хресті, —

Та знаю: доки сонця-світу,

Не зникне правда у житті,


І вірю, нене, до загину,

Що зійде промінь у долину,

Неначе шабля золота, —

І в заповідану годину

В прозору тишу голубину

Ти зійдеш, рідна, із хреста!


1942 p. Нова редакція — 1956 p.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.