КОЛЕКЦІОНЕР - ЛЕВКО РІЗНИК

ЛЕВКО РІЗНИК

КОЛЕКЦІОНЕР - ЛЕВКО РІЗНИК

Повість


1


Крізь відчинену кватирку до кухоньки натікало бадьористе березневе повітря. Застережно ворухнувши плечима, Павлюга з радісним недовір'ям відчував, як тілом розходилася весняна бентега. Сині язички полум'я працьовито лизали чорне дно пательні, у котрій смачно шкварчало. Забуваючи про заборони старості, він підсмажував на сметані вчорашню картоплю, тому що обожнював смак просоченої тлущем багряної шкірочки, яка з хрускотом відстає від пательні, коли збоку підважити виделкою.

Але понад усі маленькі радощі з голови не виходило про вчорашні візити Альперка й Думанського... А невдовзі настільки полонили його ці думки, що він забув і про березень і про ласощі... Почалапав до кімнати, сів у крісло край столу, витягнув з пачки цигарку, й клапті диму замислено-тривожно вигулькнули з щербатого рота з вибухом важкого натужного кашлю.

— А най тебе шляк ясний трафить!..— пробурмотів, стурбовано вдивляючись заплаканими від кашлю і диму очима у дзеркало, що було сперте до книжок на столі.

Гарячковим поглядом, ніби вперше після довгої розлуки, Павлюга обмацував негарне старече обличчя.

— Ба, годі, стара мавпо, годі рясточок топтати...

Едик Альперко не такий чоловік, аби тратити дорогоцінний час із дідуганом, який доживає віку в світі іржавого непотребу... Погляд заклопотано майнув по стінах. Церковні ключі, орли, замки, завіси, ремісницькі знаки, камінні решітки, трисвічники, шматки залізних дверей — зразки ковальства старовини — іржаве заліззя, старанно вичищене й вимащене смердючим мастилом, припало до стін, завмерло, очікуючи вирішення своєї долі.

Павлюга знає Едика з підлітка — двері їхніх квартир зустрічаються на одному майданчику; Едикові вже близько тридцяти, він має сина, доп'яв кар'єри в центральному універмазі, та жодного разу не провідав самотнього старого сусіду, навіть рідко кидає „добридень“, зустрічаючи на вулиці. Якась ділова пиха володіє молодиком, коли він у задумі пропливає поряд.

А це вчора під вечір — дзвінок... Хто б це міг бути?

У першу мить Павлюга знітився, несподівано наскочивши на холод круглих знайомих очей. І тут же в душі заквиліло якесь тривожне передчуття: засмагле обличчя, вихоплене з сутінків коридора слабким світлом з кухні, справляло зловісне враження, погляд спідлоба насторожував винуватою допитливістю. Та заговорив Едик надто прихильно:

— Добридень, Зеновію Петровичу, як ся маєте?

— Живу...— промимрив старий, гамуючи раптову розчуленість.

Заметушився, готовий Альперкові неба прихилити. Щира душа прагнула вірити у дружній порив людини.

— Живу, сусідонько, як горох при дорозі...

— Отож, вирішив заглянути, як воно... подивитися колекцію,— збентежений розчуленням старого, мовив гість.

— Прошу, радо прошу!

Але ті хитрі волоокі очиська й далі будили підозру: жоден експонат не привернув їхньої уваги... Проте господар уже не міг зійти з довірливо-дружелюбного тону. Взяв гостя за лікоть і водив, спутано човгаючи поряд, аж поки той не зронив:

— Маєте гарне помешкання...

— Не скаржуся...

Ця квартира колись входила до анфілади покоїв одного пана. Нині — три окремі квартири. З одного боку крізь замуровані двері чути бренькання на піаніно малого Альперка, з другого — бридкий джаз і перипетії домашнього життя злодіїв. У свята й вихідні вони на роботі, у будні приводять дівчаток і влаштовують вакханалії із стриптизом, курінням наркотиків, сварами. Банда сидить чиряком на сумлінні Павлюги, але ж про неї знає сам дільничний міліціонер... Єдиний порятунок — переселення злочинців на іншу штаб-квартиру. Але це може статися тільки тоді, коли повернеться власниця квартири — Галчина мати. Вона поїхала до родичів на Далекий Схід. Хоча, хто з на, може, стара й далі, ніж на Далекий Схід, поїхала... Доньчині друзяки — це такі хлопці, що їм сам дідько не брат. З ними ліпше не...

— Гарне...— буркнув Едик.— А ці двері куди?

— До Галі Дорофе...

— І ви, мабуть, усе чуєте...

— Нічого я не чую! — рвучко відступив старий і насупився.

Поки Галя не оточила себе коханцями із злочинного світу, його знання цього світу обмежувалися вельми недостовірними, часто романтизованими картинками з книжок і кіно. Тепер він дещо втямив, притуляючи вечорами вухо до продажної стіни і з жахом прислухаючись до гомону страшного, екзотично-недоступного життя. Галя дуже любить співати сучасні естрадні пісні. Йому не раз проганяли нетривкий старечий сон її вокальні вправи пропитим хрипким голосом або ридання, коли було поранено її коханого. Павлюга збентежено щулився від одверто солоних жартів парубоцтва, коли з кухні, як він здогадувався, назустріч хлопцям виходили дівчата в костюмах Єви; його проймала гостра зловтіха, коли крізь стіну проникали філософські роздуми: „Как мне надоело раздевать і лазить по карманам“,— чистий баритон жалісно скаржився у п'яному розчуленні. „Ничего,— заспокоював бас,— покуда в Ленинграде имеется монетний двор, будем освобождать карманьї от лишнего груза“.

— Кажете, нічого не чути? — перепитав Едик єхидненько.

— На диво стіна глуха...

— Можна їх позбутися, якщо...

— Ні, не докучають! Прошу вас, не вплутуйте мене сюди,— заблагав старий.

— Добре, нехай...— заспокійливо поплескав його Едик по плечі.— Як то вам хотілося збирати це заліззя? — раптом зацікавився колекцією. Став посеред кімнати, запхав руки в кишені й загойдався на носках чорних черевиків, іронічно посміхаючись.— Донька не пише?

— Донька? Не пише... У мене, вважайте, нема доньки...— піддався хвилевим почуттям Павлюга. Та відразу опам'ятався, насторожений чимось зловісним у посмішці гостя.

— Ви дуже любите це залізо? — зневажливо гойднувся у бік експонатів.

— То, чоловіче, наша історія, то пам'ять про наших предківі — з несподіваним запалом вигукнув старий.— А пам'ять учить! — І в збудженні затявся.

Він хотів сказати, що в цих тлінних рештках вклеплено талант і вмілість народу. По іржавому залізу можна читати історію не менш успішно, ніж по вкарбованих у камені древніх письменах етрусків. Він мав цілу продуману лекцію про цінність експонатів, та від збудження лише пришелепкувато повторював:

— Пам'ять учить! Пам'ять учить...

— Дайте спокій, кому потрібна та пам'ять...— Едик гойднувся на носках.— Це все, як то кажуть, ілюзії. За пам'ять не платять, за неї скоріше... б'ють. Але то ваша справа.— Крутнувся на обцасах. Знайома пиха лягла на широке обличчя.— Бувайте, вдячний вам...— І пішов — байдужий до Павлюги і його безталанної колекції.

Безперечно, що тут не треба великого розуму, аби збагнути мету цього візиту. Павлюзі пора переселятися у кращий світ, а Едикові — лише двері розмурувати й побілити стіни.

Тому невдовзі й Думанськин, начальник ЖЕКу, завітав. Той недоросток, якому ніколи ніякого діла не було до того, як дає собі раду самотній пенсіонер. Маленький рожевощокий чоловічок, наче гном, стовбичив посеред кімнати, хитренько примруживши очі, щоб натішитись враженням, яке він справив на високого доброго діда.

— А мені потрібно оглянути квартиру. Планується капремонт,— заявив нежданно грубим голосом з кумедною поважністю.

— Будь ласка... Я маю що показати!

— Чому тоті речі порозвішувано?

— Моя хата — що хочу, те вішаю...

— Чи не можна тоте залізо в підвалі зложити? — басував гном, цілком байдужий до страдницької гримаси на дідовому обличчі.— Державна квартира, товаришу, державна! — переконливо стріпнув безбарвними віями альбіноса. Гордовитий і неприступний.— У вас родина є?

— Що вам до того?

— Я офіційна особа, мені треба...

— Все вам треба знати, тільки не...

— Аяяяй! — зневажливо скривився Думанський.— Посоромився б, солідний чоловік! — Махнув рукою на експоната.— Через якісь дурнички...

— Любий мій, це не дурнички! — прискочив до нього старий.— Це зразки древнього ковальського мистецтва. У цих тлінних рештках вклеплено талант і дух народу!— наче кінь, що перегриз вудила, зануртував у кімнаті звільнений голос Павлюги.

Однак дуже скоро старий збагнув, що скільки б кінь не гарцював, йому не збити копитами іронічних колючок, які визирали з-під сонливих білявих вій. Та зупинитися не мав сили. Голос далі звучав урочисто й чітко з пафосом. Тільки те, що він вихоплювався із щербатого рота, що тремтіла й хворобливо сіпалася ліва щока й сльозилось око, підмішувало до пафосу дрібку комізму.

Врешті йому стало байдуже, як його приймуть. Кричав до стін, до котрих не насмілювався говорити на самоті, аби не мати себе за божевільного,— за винятком окремих випадків, коли хотілось просто порозмовляти. Він знущався з глухого начальника й глухих стін, якщо вважати, що й стіни мають вуха.

— То віддайте ці речі в музей,— буркнув Думанський, зміркувавши, що на всю цю балачку якраз так велить відповісти службове становище.

Як не як, а за гномом треба признати рацію. Чи круть чи верть, а розлучатися з дорогоцінним залізом доведеться. Круки зачули мерця.

Погляд з мукою майнув по стінах. Скільки то нервів і сил коштувало! Увесь вільний час протягом не одного десятка років пішов на розшуки. Залізо стікалося у колекцію із смітників, руїн, комірчин кустарів. А стезя розшуків була всіяна більше тернями, ніж... Один коваль на Станіславщині, який милостиво дозволив переглянути купу залізяччя у закіптюженій кузні, сказав до свого підручного: „Сеню, спитай-но того пайка, де так файно дурних вдягають. Може-бись пішов з ним порпатися у сміттю та й не бідував зо мнов“.— „Вуйко жартують“,— буркнув Сеньо. А коли „панок“ загорнув у газету якусь вкриту коростою іржі залізячку, очі коваля спалахували пожадливою непевністю, пальці недовірливо м'яли гріш-Шкода цього безпритульного заліза, аби в разі чого знову не потрапило на смітники або в недобрі руки. І шкода прощатися з ним... Бо тоді —-хоч просто бери та й живцем лягай у могилу.

І, як на лихо, згадався сон, що приснився уже над ранком. Дана приходила до нього... Стояла на тротуарі, як жива, очікувально дивилася на його вікна й говорила: „Зенку, ти бачив, як наша донечка мене порізала.. Зенку?!“ — взивала жалібно, обійнявши себе попід груди. Він боязко визирав із кімнати, ледь відхиливши фіранку, щоб вона його не побачила.

Данка була молоденька, здорова, у тому ж блакитному платтячку, в котрому ходила з ним уперше до театру. І чомусь ця деталь його ще більше лякала. Серце спливало болісним смутком, бо воно знало, що Данки давно нема,— це якась проява маскується під його вірну дружиноньку. До того ж — такі слова!.. Адже Данка померла під час операції шлунка, а ця — повторює жахливе, що Оксанка...

Прокинувся з мульким тягарем на серці, який вичавлював приглушений роками щем. Покректуючи, підвівся, спустив ноги на стоптану вовну овечої шкурки й почав зав'язувати торочки підштаників. „Авжеж кликала... до себе“,— міркував.

А з цим спогадом заболіли в душі та в тілі задавнені болі, далася взнаки багаторічна самотність. Підвівся, почалапав на кухню, узяв помело й держаком розсунув фіранки на вікні. Протилежний будинок, завше знизу пописаний дітьми, оббризканий болотом, тепер був казково гарний. Уночі пройшов дощ і ущелину між будинками заповнювала мряка. Крізь серпанок туману стіна здавалась чистою, легкою і далекою. Голубуватий туман посилював у душі знайомий смуток,— немов би це не був матеріал, з котрого сни будували свої химерні видива, а плавала перед його зажуреним поглядом блакитна сукня юної дружини. „Дануся кликала до себе“,— подумав переконливо й чомусь знову засунув фіранки. Відніс помело на місце, старанно вмився, прополоскав рот, одягнувся. Поскладав до сумки пляшки з-під молока й рушив у місто. На душі було почуття, ніби він зібрався кудись назавжди з цього дому...

Подзвонюючи пляшками, пригноблений дивним почуттям, сходив униз, а назустріч йому надійшла Маційова: він побачив перед собою пишну корону сивого волосся.

Та замість того, щоб відповісти на привітання й піти собі мимо, вона заступила йому дорогу й гугняво промовила:

— Пане Зенку, що з вами? На вас лиця нема... Як ви піднепали!..

Він спочатку й не второпав, чи то до нього. А коли підвів розгублений погляд, то побачив лише кряжисту байдужу спину.

Це його й доконало. Павлюга вернувся у кімнату, залишив пляшки й подався у місто з порожніми руками. //


2


Скрип, що сторожко дрімав у великих обертових дверях музею, когось зрадливо видав. Бойченко механічно скочив поглядом до дверей і вражено стрівся з жвавими, боязливими очима, що винувато блищали на збляклій жовтавій масці. Відчув, що згорблений відвідувач музею прийшов непросто...

— Директора я можу побачити, скажіть будьте ласкаві? — сказав старий, підійшовши до каси.

Бойченкові впала у вічі його службова вишколеність. Адже зручніше було б звернутися до статечного чоловіка на порозі касової комірчини, що міг бути самим директором, ніж нагинатися до віконця.

— Директор у себе, другий поверх,— відповіла Оля у тому ж делікатному тоні.

Тоді старий неквапом підійшов до гардеробу. Бойченко уважно за ним стежив. Дід волочив довгі ноги у викривлених черевиках, що були якнайстаранніше виглянцьовані; поважно скинув сіре, потерте на ліктях пальто, повісив на крайній гачок; зелений велюровий капелюх поклав на поличку й провів гудзуватими руками по білосніжних пасмах на потилиці; узявся за лацкани темно-синього двобортного піджака й злегка стріпнув його, витягнувши зморщену шию;

поправив смугасту краватку і прим'яв донизу ріжки комірця білої сорочки, та вони, однак, вернулися у попереднє положення. Здавалось, що після якоїсь довгої перерви перед вирішальним і, либонь, останнім кроком у своєму житті дід вийняв зі скрині святкове вбрання, черевики, призабуті манери, підчистив увесь цей реквізит і виніс на люди, готуючись до останнього причастя.

— У нас нема кому стерегти,— знічено озвалась касирка, трохи припізнившись, теж поглинута спостереженням.

— Нехай...— сказав Бойченко.

— У мене дешеве пальто, що ніхто не злакомиться,— відповів холодно чоловік і вдячно зиркнув на Бойченка. Рішуче ступив на зелений хідник, що стікав перепадами по широких сходах. Латунні затискачі глухо жовтіли при світлі єдиної лампочки у велетенській люстрі під коричневою стелею.

— Мені подобаються такі акуратні дідусі,— сказала Оля,— але я їх боюся...— її викохані повні руки несвідомо ковзнули по плечах. Пишне тіло чутливо гойднулося.

Бойченкові здалось, що він її зрозумів, але знічев'я спитав:

— Чому?

— Вони якісь... ніби з тамтого світа. Він вдоволено зареготав, поблискуючи розумними очима, ніби підкреслював, що цього від неї сподівався. А мовчанкою додав, що його думки про старого набагато поважніші.

Незабаром по зелених перепадах зійшов директор, за ним — старий.

— Підіть, будьте ласкаві, з добродієм — огляньте колекцію,— звернувся до Бойченка директор.

Добродій чемно вклонився.

— Охоче,— відповів мистецтвознавець і з промовистою усмішкою оглянувся на Олю.

Березневе сонце, весняна свіжість, барвиста жвава юрба на проспекті Леніна й поквапне жебоніння старого збоку будили піднесений неспокій, вселяли надію на відкриття. У таких ось стареньких львів'ян часом можна зустріти чудові антикварні речі. Й не тільки для музею, а й для власної колекції...

Та як тільки Бойченко вступив у коридор будинку на вулиці Промисловій і його чутливий нюх вловив чіпкий запах гаража, настрій одразу підупав.

— Звідки це?..— гидливо зморщив носа.

— Це, прошу я вас, либонь, з моєї...

— Умгу...—3 каяттям оглянувся назад. Бо люто ненавидів запах мастил. „Де пахнуть нові мастила, там не пахне старим мистецтвом“,— його аксіома. Він запідозрів, що зайшов собі у стосунок із звичайнісіньким шизофреніком, який назбирав колінчастих валів і гайок та видає це за цінну колекцію.

Але на третьому поверсі Бойченко уже миролюбніше приглянувся до дивака. Той ледве стояв на ногах, ротом хапаючи повітря.

— Ну ж, відмикайте,— сказав якомога лагідніше.— Що ж тут у вас?..— спитав, коли вони увійшли до кімнати.

— Дивіться...— хрипко вичавив дід.

— Бачу багато заліза,— з професійною стриманістю буркнув гість.

І нишком полегшено зітхнув. Інтуїція підказувала, що для добра музею варто й надалі тримати в напруженні нерви колекціонера. Поклав на крісло портфель, звільна стягнув рукавички, повертів головою, розчесав чуба, витер хустинкою залисини й нарешті схилився до фотокартки на столі.

— Онука? — спитав нейтральним голосом.

— Донька... ще як була маленька.— Старий механічно поправив знімок, на якому голеньке дитинча усміхалося беззубим ротом.

— Вона з вами?..— глянув на чисту підлогу.

— Ні...— спохмурнівши, відповів дід.— Вона в Польщі.

— То ви — поляк?

— Ні...

— Ви, значить, не поляк-Старий усе більше супився, аж поки не вибухнув скоромовкою:

— Вийшла заміж за поляка та виїхала до Польщі. Залишила мене і...— Пальці його, як сновиди, заворушилися перед очима гостя.— Тепер маю лиш цю маленьку дитинку...— розчулено задивився на знімок.

— Умгу...— Тепер аж настала пора оглядати колекцію.— Де ви знайшли цього орла?

Старий збентежено повернув голову до вікна. На підвіконні стояв трисвічник у формі орла. Довгу мить дивився на трисвічник жалібним поглядом, ніби не тямлячи, про що мовиться. Потім задоволене примружився.

— Сімнадцяте століття! Гляньте на роботу...

— Сімнадцяте, кажете? — скептично озвався Бойченко.— А я б сказав...

— І ви б сказали! — перебив старий, усміхаючись.— Не бійтеся, не мучте себе. Я хочу це все задурно віддати... задурно, мій добрий чоловіче.

Бойченко покректав у незручності, звільнив шию від коміра. І, вдаючи, що з ним нічого такого не відбулось, попросив:

— Здійміть-но мені он того орла. Дід вхопив столик і поніс до стіни. Спритно виконав прохання і жадібно, пильно почав стежити за товстими пальцями, що поволі обертали річ.

— Ви скиньте плаща, радив би я вам—

— Власне кажучи... маєте рацію.— Бойченко поклав на стіл орла та вдоволено потер долоні. Цей орел був прикрасою на старовинній брамі. Гордий, хижий.— Дайте, будь ласка, якусь ганчірку, бо всі руки...— сказав із гидливою гримасою.

— Зараз...— метнувся господар. Про ганчірку старий, напевне, забув, він виймав з-під перехнябленого комода якусь залізну річ.

— Це хвіртка з каплички митрополита Тарнавського. Дивіться, тут частково зберігся герб.

— Я хотів ганчірки...— мова розсіяна, а очі зацікавлено звужені.

— Потримайте комод...— Старий підважив ломиком хвіртку, під комодом хруснуло.— Най то шляк трафить, дно поламав!..

— Може, комод відсунемо? — Бойченко наперся і пхнув. Тріснула ніжка й відскочила. На зломі дерево, густо поточене шашелями, закуріло димком порохні.

— О...— застогнав дід.— Старий ґрат — його вже не можна рушати з місця...— Відступив, оглянув із жалкуванням.

— Що ж робити? — сварливо вигукнув Бойченко.— Я не можу довго тримати вашого грата...

— Хвильку...— Однак він ще довго вовтузився, поки ту хвіртку витягнув, вніс до кімнати й спер до стіни.

— Добра... вельми добра річ,— ледве перемагаючи роздратування, пробубонів Бойченко,— де ж ви її роздобули?

— Хай і не згадувати проти ночі...

— На цвинтарі? Ви — вкрали?!

— Вона лежала у траві й гнила...

— У траві, кажете, гнила...— Присів, задивившись на герб.— У траві, значить, гнила...— Почав пальцем виколупувати з жолобків мастило.— Чудово, що герб зберегли... А де ж ганчірка?! — роздратовано порухав брудними пальцями.

Діда те буркотіння уже не бентежило.

— Ви скиньте плащ,— сказав весело й запобігливо.

Але та запобігливість бралася не від бажання догодити, а від глибокої вдячності долі за її ласку. Хотілося самому бути вимазаним з ніг до голови.

— Я Звідси вийду, як тракторист...— оглядаючи до світла свої пальці, затурбувався Бойченко.— Дякую, досить з мене...— Вийняв газету, віддер перший аркуш. Витер пальці й поклав зіжмаканий куль на стіл.— А ви трохи порухайтесь... Здійміть-но мені ще той замок. Це українське барокко, чоловіче. Ми за ним давно полюємо.

— А правда, гарний! Я чомусь його дуже любив. Бачите: відчув, що то одна з кращих речей...

— Залізних виробів цього стилю збереглося дуже мало. То вельми рідкісна річ, добродію.

Сотнею тонюсіньких свистячих звуків було оздоблене зосереджене дихання старого, коли він придріботів до Бойченка із замком у руках. Уста були сині з фіолетовим відтінком, очі по-дитячому збуджено блищали. Бойченко зачудовано водив руками над замком, ніби чарував чи боявся торкнутися грубими нечутливими пальцями до древньої поверхні українського барокко, оглядав з усіх боків. Потім вернувся до портфеля, узяв другий аркуш газети, ще раз акуратно витер пальці, скинув плащ і обережно поклав його на ліжко.

Ще з годину розглядали речі. Врешті кімната набула переселенського вигляду- На місцях залізних виробів на стінах сіріли брудні плями різної конфігурації. Бойченко втомлено опустився у крісло.

— Ми заберемо це залізо, добродію,— виніс рішенець м'яким баритоном.— Вельми цінні знахідки! — Поволі обвів поглядом кімнату й зупинився з лукавою допитливістю на обличчі старого.

— Ні, я не хочу плати! — вигукнув колекціонер сквапно.

Мистецтвознавець із штучною журливістю засміявся.


3


— Тепер, будь ласка, розкажіть мені, що саме спонукало вас до збирацтва?

Дід ніби чекав цього запитання — загадково хмикнув.

— Та й відрекомендуймося... Бойченко

Тимофій Кирилович, кандидат мистецтвознавства.

— Павлюга Зеновій Петрович...

— Ви ж не коваль і не токар?

— Я — учитель. Життя потратив, щоб навчати горобчиків німецької мови, хе-хе...

— Та ж кажу: не ремісник, що має безпосередній зв'язок з ковальством,— якось сердито промовив музейник, наче суворо дорікаючи старому, що той поліз не в свою справу.— А крім того я ніколи не бачив вас серед львівських колекціонерів. Чому?

— Хвилинку...— Загадкова усмішка не зникала. До неї додалося і трохи лукавства.— Афішуватись, знаєте, у наші часи не варто-Життя учило — не варто афішуватися... Краще роби свою справу і сопи в обидві дірочки. Еге ж...— Склав перед собою руки, ніби для молитви, й почав ходити по кімнаті, замислено перебираючи пальцями. Його не торкав суворий тон мистецтвознавця.

— Але ж... чого тут остерігатися?

— Хвилинку... Я вам розповім,— пробурмотів збуджено і ковзнув по ньому поглядом.— Усе вам розповім.— І, рвучко нахилившись, підняв з підлоги завісу.— Почалося з цієї ось речі.— Так само розгонисте поклав Ті на місце. Зложив руки на животі й зупинився. Поза — вироблена протягом багатьох років викладання.— Коли я після війни приїхав до Львова, то застав на вулиці Коперника руїни старовинної церкви. Тепер на цьому місці нема нічого. Збереглася лише дзвіниця. На ній меморіальна таблиця, що то архітектурна пам'ятка і її охороняє закон. Падав дощ. Осінній дощ сорок шостого року. Минуло посушливе літо. Давався чути недорід. В осінньому повітрі плавав смуток. Юрби невлаштованих людей, пустка, руїни. Однак у свідомості вже наростала впевненість, що це — ніби якась неприємна пауза, інтер-меццо, а з руїн постає щось нове, тобто пробиваються росточки життя мирного; кволенькі росточки, але багатонадійні.— Здавалось, що в дідові прокинувся учитель, що він забувся і подумав, наче перед ним принишклі „горобчики“.— 3 паузи один вихід: хочеш не хочеш — треба жити далі. Роки війни розшарпали мої нерви. Я став дуже вразливий, а то й сентиментальний. Кожна дрібниця могла зворушити мене до плачу. Падав дощ на руїни церкви. Від завіси, яка з уламком дверей валялася у шутрі, перемішаному з болотом, стікав іржавий потічок. Завіса мала вибагливу форму — що свідчило про талановиті руки майстра, який викував її у ті часи, коли ще не було штампувальних пресів... Поранений стікає кров'ю і вмирає. Завіса стече іржавим потічком і з нею вмруть сліди предків. Та пам'ять кличе... Пам'ять, висвітлюючи із забуття образи минулого, будить прагнення до майбутнього. Я подумав, що міняються тирани, а пам'ять про людську працю, про трудові руки предків не може минутися, без неї наше вставання з руїни буде неповнокровним, однобоким, і взяв завісу й приніс додому.

— Ви благородна людина...— пробурмотів гість із ноткою іронії, недовір'я. Вайлу-вато повернувся до стола, узяв до рук трисвічник.— Цього орла я прихоплю з собою.— Тримав обіруч і не зводив з нього погляду. Встав, вийняв з течки два жовті бланки, обгорнув ними орла й поклав у портфель.

Старий, склавши, як до молитви, руки, швидко заходив по кімнаті. Очі видавали глибинне схвилювання.

— Колекціонери дуже оригінальні й самостійні люди,— сказав мистецтвознавець.— Кожен з них — чітко виявлена індивідуальність. Кожен збирає колекцію, щоб утвердити своє „я“, а не пам'ять про минуле. Ви ж — не подібні на колекціонера.

Павлюга зупинився навпроти Бойченка і замислено торкнувся пальцями ґудзика на його піджаку.

— Може, я вам не все сказав...

— Колекціонери — самолюби...

— І я самолюбі — вигукнув тонким голосом дід.— Я страшенний егоїст, якщо хочете знатні — Підніс угору кощавого пальця, в очах загорілася радість знахідки.

— Я знаю одного колекціонера різьби на дереві,— сказав байдужим тоном- Бойченко,— у нього можна зустріти унікальні речі, але це, прошу я вас, людина...— Закинув назад голову, скільки позволяла груба шия, і зневажливо стулив уста, а після промовистої паузи опустив голову і в замисленні розтулив їх з голосним цмоком.

— Я теж не святий...— наполягав Павлюга. 'І коли гість уже примирливо повторив:

„Але надто благороднії“,— пустив . це поза вуха, щось буркнув і знову самозабутньо пустився ходити, склавши на животі руки.

Зупинився коло стіни. Сторожові буйки горіли втіхою. Він поглядав на місце, де щойно стояв трисвічник, на мистецтвознавця, й весело похмикував. Старому явно кортіло розповідати ще — й, очевидно, щось надто цікаве, цікавіше, ніж ото — про іржаву завісу.

Зрештою, старі люди завше мають що розповідати. Але де набрати терпіння, аби їх вислухати.

— Маєте рацію: і моя колекція — справа гідності...— озвався Павлюга багатозначно — отже, з далеким прицілом.

Бойченко було взявся за капелюх, але в піднесеному голосі діда щось таки заінтригувало його. Він глипнув на худу довготелесу постать, що примарне хиталася на тлі стіни з темними від пилюги плямами, й у напливі співчуття завмер, а рука його нерішуче повисла над капелюхом.

Дід, однак, не квапився договорювати, а поволі підступив до гостя й, ніби кепкуючи з нього, спитав з підкресленою делікатністю:

— То ви не поспішаєте? Що за тон? Він ще й з претензіями!..

— Бо, знаєте, хто нині хоче вислухати старого чоловіка? Це — колись, ще за давніх часів гадалося, що в людини літньої протягом життя накопичується чимало повчального, отже, й мудрого. Нині ж мудрі — молоді, а в стариганів — лише склероз і маразм-Коротше,— невдоволений Бойченко ворухнув пальцями, які згадали про капелюх.

— Я ж бачу, що ви хочете знати про мене більше... хочете! Я ж...

— І хотів... Але подумав, що багато знати — іноді шкідливо. Іноді чим глибше впізнаєш людину, тим менше стаєш й поважати. Краще відчувати якусь цікаву таємницю...

— А нащо вона мені? — перебив дід; йому наче подобалося Бойченкове зауваження, і він вчепився у нього з тою старечою цупкістю, яка властива саме подібним кощавим дідуганам.— Нащо мені таємниці на тому світі? Врешті, коли я переконався, що моя праця не пропала марно, що недаремно я прожив роки... роки нелегкі... роки, багаті на „цікаві таємниці“...— лукаво блимнув і щиро засміявся, по-дитячому.— То можу легко звільнитися від них. Власне, якщо ви заберете колекцію кованого заліза, то забирайте і колекцію страхів, хе-хе... Вам і ця колекція не завадить... Хоча багато вже не секрет. І раптом якось жалюгідно поник, згорбився, що Бойченкові аж у горлі залоскотало.

— Та говоріть уже, говоріть... Хіба я що... Може, й справді. Зібрати таку колекцію! Спроможний не хто-небудь...

— Тільки не треба зайвини... Адже я, мабуть...— Ще не випростався, ще голова звисала на груди, проте обличчя уже оживало — ...якраз той „хто-небудь“. Бо... за кого повинен вважати себе простий сільський учитель? Хоча я...— рвучко підняв скрюченого пальця та гордовито виструнчився.— ...ще в гімназії мріяв прислужитися Вітчизні... моїй зневаженій і поневоленій Україні... неньці-Україні, як ми тоді називали. Ну, розуміється, Галичині, що була окупована санаційною Польщею. Мріяв! А юначі мрії — то палкі, бурлисті мрії! Хоч і народився у робітничій сім'ї... Але батько був не якимсь там хрунем, що не відає свого роду-племені. Він читав книжки!

— Не смішіть...— перебив скептично Бойченко.— Які в Галичині робітники до війни?!

— А мій тато працював „колійовцем“, тобто на залізниці. У Ходорові. Знаєте?.. Як на Івано-Франківськ... До речі, станція вузлова. І там мій тато працював! Ой! — стрепенувся дід.— Ви ж не тутешні. А це ж було за Польщі...

— Збирати ж, однак, ви почали після війни,— нагадав холодно гість.

— Але чекайте... чекайте-но! — замахав старий руками.— Адже ви нічого не знаєте. Українець — і щоб „колійовцем“ за Польщі на „кресах всходніх“?! Адже в нас тут на роботу брали передусім поляків, лише поляків, милий чоловіче! — вигукнув дід із таким запалом, ніби то відбувається щойно — приймають залізничником тільки поляка.— А тато мій, українець, працював завдяки тому, що був, як то кажуть, “потомственним“... Мій дід ще за цісаря водив поїзди.

— Хочете сказати, що до заліза здавна, династичне, так би мовити...

— Не! — аж удвоє зігнувся з розгону.— Нє! Я ж вивчився на вчителя... Але скінчу про одне. Робота на залізниці належала до привілейованих... тоді. „Колійовець“ мав гроші. Моя мама, розумієте, ходила до церкви в білих рукавичках... розумієте, як...

Оце врешті й зацікавило Бойченка. Майже так само, як і унікальний трисвічник. Оце й зрозумів мистецтвознавець. Він покректав і зиркнув на діда з іронією. Аж ось, здається, відкрив старий щось справжнє, правдиве в душі. „Білі рукавички!“ — символ панськості, вони — чи не більше, ніж півстоліття! — у цьому трухлявому нутрі біліють, а то й блищать, як видно з одухотвореності по-дитячому злагіднілого обличчя, своєю первозданною, незабутньою білістю. Ото як залягли тоді в душу, так і навічно. А в дитинстві саме подібні деталі назавжди запам'ятовуються. Бо йдеться про матір... Лише дитина вміє побачити з дивовижною спостережливістю маму в ту мить, коли вона робить з собою щось надто потрібне для її краси. Хлопчина й не дивиться на неї, ніби весь поглинутий своїм, коли мама одягає на ліву руку білу рукавичку; він плентається поряд із батьком знеохочено і ґавиться у різні боки, коли сім'я статечно простує до церкви; але потім, як мати кластиме ті рукавички до скрині, шубравець смикне її за рукав і, трішки ніяковіючи, скаже: „Мамцю, ти була така гарна в них — як пані!“ Ба, хоч і українка... а не гірша від тих, що ходять до костьола. Хоч і розмовляє хлопською мовою, а зовсім не подібна до тих жінок, що в киптариках, у вишиваних сорочках лопотять вулицею босими ногами, а взуваються лише на церковному подвір'ї. Розумів це Бойченко, хоч і молодий... У Львові ж він ще з п'ятнадцяти років.

— А не смійтеся... Ви не тутешні і не уявляєте...— посуворішав тим часом дід.— У Ходорові до сорок п'ятого року було багато поляків — і всі паношилися. Та моя мама не виглядала селянкою... жінка робітника...

— Чи не досить про „білі рукавички“? Та й взагалі...— Войченко хитнувся у невдоволенні й заворушив пальцями: десь тут капелюх...

— Вибачте! — старий теж смикнувся у той бік і клацув пальцями над Бойченковим капелюхом: хвилину, мовляв! — Одно слово-коли ж я вже, син спадкоємного залізничника, вивчився, то мені роботи на українських землях не було. Марш, хлопе, на Великопольщу вчити польських дітей і забувай свою українщину, бо, розумієте, вона в Польщі нікому не потрібна. Не треба серед хлопів, серед „бидла“ вчених... Кожен учений хлоп — то бунтівник проти уряду. Коли він знає історію, то відразу такому драбові давай мову його у школах, давай...

— Це вже старе... досить,— скептично відвісив нижню губу мистецтвознавець.— Поляки тепер...

— Хвилинку! — вигукнув дід збаламучено: здавалось, не знав, чи обурюватись, чи соромитись.— Я ж п'ять років без роботи ходив! Уявіть собі — п'ять років! На шиї у батьків — і трішки за репетиторство...

— А ви хотіли відразу „білі“ рукавички? Ха-ха-ха-1 — заколивалося велике тіло.— Голубчику, для санаційної Польщі безробіття було хронічним. Оскільки я теж в історії трохи...

— Але найбільше для українців...

— Не згущуйте...

— А чого я так радів, коли напали німці?! І завмер... завмер Бойченко. Насторожився... О, про що й мовилось! Чим більше він тобі розкриває своє нутро, тим гірше для нього.

— Ви можете зрозуміти?! — наполягав тим часом старий.— Ви можете зрозуміти парадокс: фашист напав, ллється кров чи, власне, почалася Друга світова війна... в історії людства, як то кажуть, друга — така страшна, люта й жорстока... а я радий! — Наче аж тепер усвідомив абсурдність своєї радості — тому так дивно заблищали ті його сірі побляклі очі.— Я співчував моєму другові Аптеку... полякові... мама називала його „Антек Вибійокно“... Я співчував йому, коли він плакав мені на грудях за своєю „Ойчизною“, але радів, що розбито державу, яка мене зневажала, топтала мою гідність українця і переслідувала... Адже прийшли „перші совіти“... тобто наші... і незабаром я дістав роботу. В себе, у самому Ходорові. Нам сказали, що ми вільні, що ми, західні українці, які століттями терпіли національний і соціальний гніт, врешті здобули свою українську державність... маємо такі ж права, як будь-яка вільна людина. Врешті! Розумієте?! — Ні, не розумів. Мистецтвознавець, учений чоловік, не розумів. Мовчки, напружено посапував.— А мені досі про це страшно й думати! Поляки за Сяном — неволя, фашистська каторга, а нам тут радість,- Бо ми — визволені! Бо нещодавно так само санаційний польський уряд прагнув нас, українців, терміново асимілювати, щоб і сліду не залишилося, як...

— Підождіть...— Бойченко поволі звів руку.— Однак... ви як учитель, як патріот мали дивитися на речі в той час глибше, пильніше, подалі від свого носа.

— Не було коли... добродію, не було... Події розвивалися із шаленою швидкістю. Тільки-но возз'єднали нас, тільки-но затвердили акт на Верховній Раді... як почалося ще дивоглядніше... Сталін...

— О, і ви туди ж! Хочете сказати, що...

— Аякже, чоловіче, страх!.. Чорними крилами накрив нас інквізиторський страх, добродію....

— Ну... тема, гадаю, недоречна.— І рука Бойченка рішуче лягла на капелюх.

— Якраз, вибачте, до речі! — кинувся до нього дід.— Якраз! — Викинув уперед руки, ніби намагаючись ухопити гостя за поли піджака й так тримати: поки той не вислухає до кінця. Я ледве втік від енкаведистів, які хотіли арештувати мене... і не знав за що...— з глибоким жалем зітхнув.— А як німці прийшли, то я теж тішився... Розумієте?! — Викруглив очі з жаху. Вуйки засвітились несамовитістю.— Фашисти нападають на нас, а я полегшено зітхаю, бо уникнув тюрми... чи, може, й розстрілу.

Бойченко сховав очі й обурено похитав головою, відступаючи до дверей.

— А потім гестапо за мною полювало...— вчасно переступив крок настирливий оповідач.— Потім гестапо! — якось радісно додав.— А як знову наші... то й знову Сталін.

— Співчуваю вам, співчуваю,— уже біля дверей перебив його поквапно нетерпеливий мистецтвознавець.

— Але я ще й воював, ще до Праги дійшов. Перекладачем. І не одна мене куля минула...

— Складно, Зеновію Петровичу, складно бувало в житті... Колись, як буде час, розкажете й докладніше. А нині я лише хотів довідатися, чому ви...

— Отож, отож! — затріпотіли перед Бойченковими очима руки, як підбиті птахи.— Про що ж я і намагаюся... Хотілось добродію, людиною, розумієте, людиною...

Але добродій уже був за порогом, звідти чемно вклонився. Кощаві пальці так і не дотяглися до його поли. І слава богу!


4


Павлюга й не сподівався, що в Бойченка стане терпцю вислухати до кінця: у мистецтвознавця, мабуть, справді обмаль часу.

Важливо, що він збагнув напрям думок... хоч трохи. А розповісти все — чи й вистачить ще одного такого ж тривалого життя? Старенький звик, що люди відмахуються від нього. І він навчився розповідати уявному слухачеві. Тій людині, яка вряди-годи стрінеться на цій ото... вже пустельній дорозі, зачепить у ньому якусь струну, а витримки дослухати, про що ж та струна заграла, не знаходить у собі. Аж якось сусідка Маційова, яка завжди перша знає, у кого в домі збігло молоко, набралась хоробрості й спитала: „А з ким ви ще так допізна говорили після того, як від вас пішов... чи то радіо грало?“ Та бог з нею, з дурною бабою! Їй досі невтямки, що людина за життя значно більше часу розмовляє сама з собою, ніж з кимсь.

Отже, добродію милий, Тимофію Кириловичу, я вас нині не відпущу. Сідайте собі осьдечки, а я — навпроти вас. Подагричні ноги... ой, ой! вже не носять. Як бачите, справа мого життя завершена, і я можу, богу дякувати, з легким серцем сказати... після вашого візиту сказати з впевненістю, що прожив я недаремно...

І в цю мить — дзвінок. Так невчасно! Адже Павлюга діставав найбільшу насолоду саме тоді, коли досхочу набалакувався з уявним слухачем, коли смакував свої вдалі вислови скільки завгодно і ніхто його не перебивав.

Та порядність змушує... Тільки ж у хаті — такий розгардіяш!

А то ж Маційова...

— Пане Павлюга, я... ой вибачте,— зложивши метеликом намальовані вуста, вдала, що їй дуже незручно за вторгнення,— я бачила, що від вас Бойченко...

— Він оглянув мою колекцію,— сухо відповів: ця „мила“ сусідка ніколи не викликала в нього прихильності, як і їй не імпонував богом забутий пенсіонер.

— О, що ви кажете! Колекцію! Скільки знаю вас, а не підозрівала... І що він сказав?

— Задоволений.

— О, якщо вже Бойченко задоволений! То, мабуть, твори видатних майстрів. Живопис чи графіка? — Заокруглені від задоволення й подиву її великі блакитні очиська обмивали його запізнілою ласкою.

Тому серце старенького хутко розтавало. Хто встоїть перед славою?! Тим паче, коли донедавна тебе ігнорували.

— Художнє залізо... коване,— пробурмотів дід, опускаючи погляд; раптом злякався, що це її розчарує.

— О, залізо! Як оригінальне! А чесно вам скажу, що давно я про вас думала:

не простий це чоловік, не простий, мовляв...

— Облиште..

— Мене така цікавість узяла! — І персами просто на нього — не зачиниш у такому разі перед нею дверей.

— Будь ласка...— мовив стримано.— Але все порозкидане... Я не встиг розвішати назад.

Маційова хоч і тілиста жінка, проте до кімнати шмигнула, як мишка. Заінтриговано гайнула по речах... Гидливо зморщила носа й, розчепіривши пальці, нахилялася то тут то там. На обличчі боролося розчарування з вірою, що Бойченко чого-небудь не похвалив би. Проте вигукувала раз по раз:

— Яка краса! Як то слічно! Коли ж ви встигли... Тут ціле багатство! У вас куплять? — І змінилась на лиці — чи не передала куті меду.

— Я не хочу грошей...

— Ну! Яке благородство!

— Дайте спокій...

— Якщо Бойченкові сподобалося, то він так цього не залишить... Він вас... прославить! І ми, сусіди, будемо раді, що мешкаємо поряд із... І соромно буде нам, що якось часом неуважні...— У засоромленні заломила руки.— Та я вам поможу! — І кинулася до стіни, приставила крісло.

— Не треба, дякую... Усе це невдовзі треба буде везти в музей.

— Тоді — до мене! Якраз є гарний чай, вишнівочка. І посидимо собі, як добрі сусіди, погомонимо. Зеновію Петровичу! Ні! — Вхопила під руку, повела, як хлопчика.

Та й чого впиратися?.. Коли до тебе з добром, з ласкою — з давно забутою жіночою ласкою! А в Маційової на кухні й чистенько, й затишно. І від неї — те людське душевне тепло...

Чай з цитриною. За польським рецептом — до чаю дається ложечка соку, одержаного заздалегідь від порізаної кружальцями й засипаної цукром цитрини. Ніжні аромати в найтоншій гармонії. Вік живи — вік учись!

Маціиова ж вмостилася біля кухонного столика навпроти, готова, здається, ніжно погладити свого чудового сусіда по голівці за його подвиг.

— Ой, дивуюся, дивуюся! І як це вам... додуматися — залізо, іржаве, старе залізо... і бачити в ньому цінність? Які ж бо ви! Жінці ніколи таке не... Розкажіть, будьте ласкаві, розкажіть же...

— Багато говорити, а мало слухати...

— Скромні ви, скромнії Я давно відчувала, що поряд з нами живе людина незвичайна, інтелігентна. А все якось не насмілювалась.— Говорила довірливо, лагідно.— Знаєте, я уже за собою не раз спостерігала:

часом знайома з кимсь багато років, але чомусь мало звертаєш уваги...— наче нецікаво... А потім в одну мить — гоп! — і ніби робиш відкриття, бачиш зовсім іншу людину: захоплюєшся! І як це я раніше не...

І Павлюга повірив їй. Він згадав усю розмову з Боиченком, згадав ті думки, які напливали, коли готувався розмовляти з уявним слухачем, провів долонею по голому черепі від перенісся до потилиці й вибачливо усміхнувся.

— Сам не знаю... І здається, що маю готову відповідь, а як почну говорити, то все тоне у словах... Надто довго я на цьому світі засидівся. А збирати колекцію почав порівняно недавно. Захопився... Знайшов одну річ, другу — тоді вже й само пішло: треба до рахунку третю й п'яту... Випадково почалося, а хочеться бачити за цим якийсь глибинний сенс. Ось... запитував мене те саме, що й ви, Бойчеико. Говорив я довго... А прямої відповіді не дав. Скажете: хоче прославитись! Не славолюбний. Хоч і тут є зерно... І самому, як зупинюсь над залізом, здається: так і було, коли прийшло відчуття, що я — людина, особистість, що я живу, аби залишити якийсь слід на землі, тоді й почав збирати... Але й це звучить фальшиво.

— Ні, ні! У вас, мабуть, життя було дуже цікаве — якщо... І сенс у цьому таки, очевидно, е! — Чи то лестила вона, чи тягнула за язика, аби вивідати побільше.

— Звичайно, багато чого ми чинимо підсвідомо. Але й у підсвідомості зароджується поштовх не без причин. Тут грає основну роль пережите... правда?

І знову ж він, як і перед Бойченком, розговорився про своє походження, про кривди українцям, що їх чинив санаційний уряд Польщі, про девальвацію особистості.

— Ваша покійна бабця, мабуть, пам'ятала й розповідала, як то було... Тільки-но Західна Україна возз'єдналася з Великою Україною, як Сталін відразу ж розперезався...— У ту ж мить обличчя Маційової видовжилось і опрісніло. Павлюга, хоч і помітив це, але зупинитись не міг. Хай ця жінка знає, що він уже нічого не боїться.— Руки тим возз'єднанням були в Сталіна розв'язані... власне, ми зрівнялися у правах з усім Союзом, то й нарівні з усіма радянськими людьми отримали право називатися „ворогами народу“. Сталінський терор зачепив навіть „капезеушників“, яким і від пілсудчиків добряче перепадало. Нині ви працювали, а завтра вас не існувало... бо ви щось там хотіли для України... чи, скажімо, на уроці обмовилися про Богдана Лепкого чи Володимира Винниченка, або, не дай боже, прочитали Шевченкову „Розриту могилу“. Хіба в таких умовах комусь прийшло б у голову збирати старовинні ковані речі?

— А ви ж збирали...

— І не думав! До цього було ще дуже далеко. Я лиш намагаюся нагадати, бо ви молоді, ви цього не пам'ятаєте, як у роки сталінського терору, в роки війни, з людей виймали душу...

— О, було, було всяко! — похитала головою Маціиова. В очах, проте, усякий інтерес до розмови згас.— Скільки то людей марно пішло зі світа! Пишуть про це, пишуть... А як воно далі буде, хто знає... Все то політика. А мистецтво — вічне. І я люблю мистецтво. А моя Ганнуся — страшенно талановита дитина. Закінчила школу при Спілці художників. Сам Бойченко про неї... А він скоро прийде до вас?

— Обіцяв, що невдовзі.

— О, ви такі добрі! — улесливо виморщила губи.— І гадаю, що не відмовите вашій близькій сусідці у проханні. Ми з вами — друзі можна сказати... Ви повинні зробити мені протекцію... маленьку!

— Що ви... я...

— Моя Ганнуся уже вдруге вступає у художнє училище, а Бойченко там — велика риба... Дитина талановита, але самі знаєте, як хтось не замовить словечка...

— Дякую за чай...

— О, прошу вас, я завжди-завжди рада! Яка ви скромна й добра людина!..

Дід знічев'я м'яв стареньку вишиванку, механічно випорював блакитні ниточки, скосивши жалісні очі вбік, мов засоромлений хлопчик.


5


Як тільки Панлюга вернувся у свою квартиру, як тільки фігуриста гордовита постать Маційової розтала, мов якесь видіння минулого, самотність йому здалася особливо дошкульною. Вона невблаганно обступала його тою набридливою тишею, що вже стільки років тиранічне ґаздує у цій непросвітній оселі. Єдиний порятунок — у тих подзьобаних іржею експонатах. Серед них почуваєшся бальзаківським Пенсом. Навіть більше того... Бо що для Павлюги полотна великих майстрів Відродження? Тінторетто, Кореджо, Гольбейн... їхні мозолі давно визнані цілим світом. А цих скромних грубуватих виробів із простого заліза ще ніхто не бачив разом у такій кількості. Павлюга їх врятував од загибелі й дарує людям. Ніби сам їх створив... чи, власне, воскресив для нащадків.

І люди вперше побачать неоціненні скарби та визнають мозолі його талановитих, але забутих предків.

На жаль, нема з ким поділитися радістю... А хочеться... і бурхливих розмов, і заздрісних поглядів, і похвали. То ж хутко одягнув пальто і вийшов поблукати містом.

На лавчині між двома каштанами сиділа, як гора, Марія Альперко, поряд стояв Едуард. Побачивши Павлюгу, він щось сказав матері й, повернувшись спиною до старого, почвалав через газон, через вулицю та невдовзі зник за рогом консервної фабрики.

Велика голова з одутловатим обличчям нерухомо сиділа на короткій шиї. Чорні круглі очі холодно, випромінюючи спокій і розум, дивилися уздовж вулиці. Павлюзі завше стає моторошно, коли він бачить ці очі. Бо як тільки вони зупиняються на ньому, то крім саркастичної іронії, нічого іншого він у них не зустріне. І тепер зіщулився у збентеженні — зараз на його врочисту піднесеність упаде зловісна тінь.

Проте всепоглинаюча миролюбність несподівано оволоділа ним настільки, що він раптом вивернувся з-під пресу страху — адже сьогодні йому нема чого потерпати перед Маріїною іронією, бо він уже не просто народний учитель із жебрацькою пенсією у кишені та смердючим залізом у кімнаті; він, прецінь, визнаний колекціонер народних цінностей, які навічно займуть належне місце у велично-святкових залах музею. Сьогодні йому пора врешті й полюбити Марію Альперко тою загально-людською любов'ю, що про неї пишеться у Біблії; пора й притлумити в собі ту невтямну ненависть до Марії, яка кипіла у ньому довгі роки...

За зневагу до людей з маленькими посадами Павлюга записав Марію до категорії махлярок і спекулянток, тобто своїх найзапекліших ідейних ворогів. Бо саме спекулянти, хабарники, на його думку, перші вороги всього чесного люду. Прямих доказів проти Марії він не мав, хоч живе вона через коридор ще відтоді, як прибилася до Львова з хлопчиком і хворим чоловіком. Проте ділова, енергійна молодиця у чорній шинелі, у німецьких юхтових чоботях, у теплій сірій хустині й тоді будила в нього якусь мимовільну підозру, її одразу ж настановили заступником голови районної ради, вона пізно приходила додому; як звичайно, серед ночі Павлюгу будив кашель астматика, Маріїного чоловіка: той щоразу виходив назустріч; високий, сивий, із сумними очима, які немов би німо прохали в кожного перехожого помочі. Едик, синок, батька зневажав. Проте після його смерті Марія дуже тужила. Згодом з'ясувалося — чому. Вадьки не стало — і все покотилося шкереберть. Пішли чутки, немов би вона вплуталась у якісь махінації, за що й судитимуть... Та замість тюрми вона потрапила інженером праці на великий завод. І знову ж — удову ніколи не полишає людський поговір. Маційова шептала, начебто їй говорила далека родичка, сестра її першого чоловіка, що в сусідки тієї родички Марія Альперко часто позичає великі суми грошей, а потім віддає з вигідними процентами. Щоправда, для поголосок були підстави: Марія жила „шикарно“ (це її улюблене словечко), тобто не за рівнем інженерної зарплати. Павлюга не довіряв пліткам, однак не міг погамувати підозри, несвідомої ненависті до людини, яка розкошує на інженерній зарплаті.

— Куди так зібралися, Зеновію Петровичу? — мелодійне сопрано з давно знайомою іронією зупинило його біля каштанів.

— Пройдуся...

— У вас якийсь клопіт? Може, їдете до Польщі?

— Нікуди я не їду...— Роздратувався, бо вчув, що запахло єхидством.— Я одружуюся! — несподівано навіть для себе випалив дід і з викликом подивився на неї.

Але й бомба не посіяла паніки в лавах ворога. Марія лише довгу мить мовчала. Аж згодом рівним голосом із прихованим глузуванням спитала:

— Може, з пані Маційовою?

— А хіба що — Маційова не людина? Марія знову розважно помовчала. Павлюга сердито крутнувся і почвалав у місто, але вже не знав. чого... І березневий холод легко долав благеньку одежину й пронизував до кісток,— коли й хвороб достобіса. Тепер і ставлення Бойченка до колекції виглядало не вельми чітким. Чи не хвалив мистецтвознавець речі лише з чемності?..

Хутко вернувся додому та в холодній, давно не біленій кухні сів на табуреті, втупився у глуху стіну протилежного дому і з'їжився, немов би в очікуванні якогось удару. Власне, він боявся напливу почуття тої ж проклятої спустошливої самотини. Тому з усієї сили намагався воскресити в собі враження присутності Бойченка, Маційової...— Він — осьде, очима у стіні, а вони — поряд, затамувавши подих, готуються слухати його бесіду.

Що ж, зараз він їм і скаже... ще й не таке! Аж тепер гостоньки стерпнуть зі страху. Але нікуди не подінуться, сидітимуть камінцем скільки треба.

Ой-ой, ой-ой... дорогі мої, чи можете ви собі уявити, що й перший день війни я зустрів з інтересом... власне, з таємним полегшенням. Еге, бліднете, ховаєте очі, мовляв, що той маразматик верзе! Радіти з цього могли хіба лиш махрові націоналюги, тобто доморощені націонал-соціалісти...

Радості, як такої, звичайно, не було — війна жі Але в душі панувало якесь таке дивне — ніби ти знову врятований, ніби ще раз химерна доля зглянулася над тобою, коли ти опинився на грані відчаю — і знову настала цікава зміна...

Ба, такі були часи, що ми жили тільки чеканням змін. Нехай буде гірше, аби інше. Ніхто ж нічого доброго не міг передбачити. А тут — притискало... Отже, війна! Прийшли німаки. Як воно буде далі, життя покаже, але принаймні від сталінського табору, від кулі енкаведистів ти забезпечений гарантовано.

Перед війною ж у нас лютували повальні арешти. До того ж тихо, без гамору в пресі. Енкаведисти непомітно для стороннього ока забирали всіх, хто був причетний до політики, до „просвіти“, до Компартії Західної України. Забирали ночами, по дорозі з роботи, з поїзда... Так ніби стрілися тобі близькі друзі й запросили на гальбу пива. Люди почали раптом зникати безслідно. Ніхто з родичів не знав, куди нести передачі. Спочатку я цьому не вельми вірив, аж поки не щезло кілька вчителів із нашої школи... а по-справжньому вкумекав, коли й мене зупинило двоє на безлюдній вулиці в сутінкуватому надвечір'ї. По очах я відразу прочитав, хто вони та що потребують. І як шарпнувся з рук, то, здавалось, ніяка сила у світі не втримала б такого переляканого. А кулі з наганів, що свиснули біля вух, лише піддали духу. Ото був страх! Розумієте...

Дзвінок при вхідних дверях... ще одна кара божа!

Так це ж Оксентій!.. Оксентій Придибаха. Він мав двоколісну тачку або, як сам називає, „тиляги“, працює на Центральному ринку вантажником. Іноді на чвертку горілки отакенну шматюгу м'ясива притарабанить! Беззубому дідові на тиждень з гаком вистачає.

Щоправда, Павлюзі не вельми приємно заходити у справунки з Придибахою. Не та це компанія для інтелігентного чоловіка... Он, полюбуйтеся, франт який! На голові — щось подібне до шапки вушанки, але з опудала, на плечах — засмальцьована фуфайчина, ноги — у стоптаних кирзаках з обрізаними халявками, штани підв'язані очкурами з жінчиної спідниці. Карикатурне видовисько! Та убогість ще можна простити, але пияцтво, злодійкуватість... Що ж, раб — тому й злодій. Це не прислів'я, а вистраждана мудрість. Оксентій, звичайно, здогадується про таке ставлення до себе, але не ображається. Каже: „Зеню, хто не курить і не п'є, у того утроба гниє“, або співає: „Не вкрадеш —не будеш мати, здохнеш навесні...“ — на мотив пречудової народної пісні. І п'є,' і краде, і „калимить“, ще й жінку „вчить“... смердюх! Дядька того — пучка духу... Осьде-он, низеньке, засушене, хрипкий голосок, оченят і не видно за густою вовною жовтих брів над гострими вилицями. Лушпавка. І тхне ж від нього — ба, не парфумами! Він не кривиться від запаху мастил, як Бойченко.

Та в похилому віці друзів не вибирають:

хто прийде до порога, того й пошануєш. Тим паче, що в нього — „тиляги“! Вчора погодився привезти залізну решітку від...

— Зеню, може б, келішечок на дорогу. Березень ще тисне... Мої граблі геть закоцюбли.

— Іди на кухню. Зараз будеш мати свій „келішечок“.

— О, з таким клієнтом, прецінь, звичайно...— тернув ощасливлений шкурлавими долонями.

Дідько з ним... Допровадити б нарешті все до ладу, скоріше прихистити колекцію у музей — у великі світлі палати, де панує врочиста тиша вічності, як пишуть у мудрих книжках. І сам би зітхнув. Душа приліпилася б до експонатів, як пилинка, і блаженствувала б собі в супокої, поки люди на Землі. Завтра ж відправити залізо, бо серед альперків і думанських, у сусідстві з мафією, злодіями тримати його вдома небезпечно,— коли не знаєш, що тебе чекає через мить, самотнього та дряхлого. Лиш притягти б від Гупала ту камінну решітку сімнадцятого століття...


6


За Оперним, де колись „розкошував“ львівський люмпен, дотепер збереглося чимало кустарних бляхарень. В одній з них, на вулиці Різні, вистукує молоточком славнозвісний Гупало. Ото вже порядна людина. І руки в нього золоті. Не вчений, а в старовинних виробах з металу тямить не згірш, ніж мистецтвознавець. Сімдесятирічний дідуган, був моряком, об'їздив далекі світи, чого тільки не надивився, але при Павлюзі ще ні разу й слова не зронив про ті мудрості, яких він там призбирав. Лиш одного разу в нього вирвалося, що зберіг силу. Закотив рукав і напружив біцепс. Під білою шкірою здувся горб із дитячу голову, обвитий синіми жилами, твердий, як камінь. Мабуть, у парі з цієї силою живе й могутня душа. Та не на показ. Гупало мовчки гупає молотком, замкнуто гострить на ручному верстаті ножі, бритви і часом хмурить білі брови. Незворушно визиркують з-під них глибоко заховані сірі очі.

Не інакший він і цього разу. На привітання лише голосніше засопів і пересмикнув плечиськами; на прохання видати решітку кивнув головою і грубим басюрою, як із бочки, буркнув:

— Маєте авто?

— Та гей би якийсь транспорт... Вхопив із комірчини залізну решітку, виніс на вулицю, як пір'ячко, поклав на зелені дошки тачки й мовчки, зсутулившись, почовгав назад.

— А се що, бляха?! — розчаровано, наче й ображено вигукнув Оксентій.

— Річ, голубчику, історична... історична!

— Кавалок іржавого заліза!? А най 'го шляк трафить з такою роботою! — і справді образився дурний Придибаха, чи не мають його ці старі чудаки за вар'ята.

— Вам хіба не однаково?

— Певно! Мішок бараболь чи стара шафа — щось пожиточне, ніхто не здивується. А на сю „історичну“ річ... хтось із моїх пурців скаже, що в Оксенти, боронь боже, біла гарячка.

— Як же так...

— А присяйбогу! — аж заслинився з люті.

— Удома я вам, розуміється, і заплачу, і келишок...

— Неї Навіть за цілу чвертку не рушу! Пішов ти...— Аж очі показалися і засвітились божевільною упертістю.— А щоб мене кров ясна заллєла — якщо я повезуі Ти собі сам — як хочеш...

— Що ж...— Іншої ради не було.— А ви йдіть віддалік, ніби вам до мене ніякого діла...

Те опудало так і пленталося за сто кроків позаду. Не взялося помагати й тоді, коли сніжниця налетіла. Березень же: ось тобі сонце, що й очі сліпнуть, а за хвильку — темрява, як у пивниці, вітрища вихоплюються з усіх провулків — оскаженіло, мов пси, і крутять лапатими сніжинками, що відразу все пропадає у білій імлі. Міг Павлюга на якийсь час сховатися у першій-ліпшій брамі, ніякий чорт би тої тачки не вхопив. Але ж віхола наздогнала вже біля консервної фабрики, звідти додому — два кроки. Проте самому, без помочі цього фраєра нелегко було пробитися крізь куряваху — спина змокріла, з-під шапки потекли струмочки, а сорочка стала як хлющ.

Потім, звичайно, де та „людська гідність“ у Придибахи й поділася, коли на столі з'явилася плящина „білої“. Та дякувати йому, що хоч допоміг виперти решітку на третій поверх...

А як освоївся після „першої“, коли вздрів усю колекцію, то й потилицю почухав і раптом заспівав такої, що ніхто б від нього, п'янички, не сподівався.

— О диви, які люди хитрі!..— прискалився на Павлюгу, ніби під оболонкою немічного нікому не потрібного діда побачив молодого царевича, зачарованого.— 3 нічого — щось... З гівна — і диви-но, диви!..— Широко почалапав розбитими шкарбанами від одної речі до іншої.— Скільки металобрухту! — притупнув ногою.— Але не простого... Хтось, видно, потребує...— Охопив усе поглядом.— За кожну штучку — хоч би чвертка... і ти, Зенку, вже багачі А вдає-вдає придурка, ба!

— Облиште, Оксентію! Наливайте, ще... І я сам не проти зігрітися, бо наче й кишки продрогли.

— Ти б і мене дурного, просвітив — кому воно, що й до чого? По гроб жизні будеш мав друга-товариша на все... Не дивись, що я часом закладаю... О, Придибаха теж не ликом шитий! Мене виховала львівська вулиця і трудколонія!

— Легко сказати — навчи! Хе-хе...— лукаво посміхнувся Павлюга.— Цього не навчити...

— Але ж ти сам якось... а я не дурніший за тебе.

Вже й чвертку „вглушили“, спробували домашнього вина з порічок, а лукавий учитель не починав розкривати секрету. Аж коли обпекли собі сині губи гарячим чаєм, він усміхнувся сумовито й сказав:

— Ось... якщо хочете знати таємницю, розкажу вам один випадок із мого життя.

— Але хлюпни ще трошки,— хрипкий голосок лащився по-злодінськи.

— Хлюпайте собі самі! — все... Я уже зігрівся.

А смоли б він уже... Та дідько з ним! Однак якось відрадніше, коли перед тобою сидить жива людина. Слухає чи не слухає — байдуже, аби лиш мовчала. Оксентій, як на те, не дуже охочий до балачки.

— Розповім я вам один цікавий випадок, а ви вже самі робіть висновки.

Оксентій, попиваючи вино й поцмокуючи, з увагою ловив кожне слово. Йдеться й про заробок!

— Як прийшли в сорок четвертому наші, або „другі совіти“, мене тут же мобілізували. Набралося кілька тисяч. Відправили нас під Брянськ на формування. У військовому таборі було непогано, ніхто нічого не випитував, не забирав. Аж якось замполіт, невисокий такий, але кріпенький дядько підходить, усміхається і просить: „Слушай, друг, тн говорят, учитель по образованию...“ Мовляв, знаєш історію, умієш говорити, чи не виступив би перед солдатами. По-своєму, по-українськи, бо тут усі з твого краю. Чому ж, думаю, коли просять — і так лагідно... Добре, кажу. Тоді він: готуйся, маєш три дні строку. А що мені готуватися — усе в голові. Лиш подумати: що за чим... Минає третій день, підходить до мене той ласкавий замполіт і питає: „Ну, дружок, готов?“ Кажу: „Готові“ — „Давай бумаги“,— каже... А я ніякої доповіді не писав, не звик читати з написаного. Він нахмурився, поблід. Як стіна, поблід. „Пошли,— каже,— к генералу“. Йдемо у штаб. А там — генерал, теж низенький, але трохи товстіший. Спокійний. Глянув отако з-під лоба, мовчить. Довго мовчав. А потім: „Що ж,— каже,— виступай... але відповідаєш головою“. І все. Тихо промовив — і більше ані мурк. Пішли ми. На плацу вже все військо вишикуване. Стоїть трибуна. Ведуть мене до трибуни. Самі ж, генерал, замполіт, сідають збоку, де кому належить. Ну а я — почав!..— І раптом ті прозорі, вицвілі очі старого якось дивно так засвітилися, що Оксентій мимоволі перестав жувати беззубим ротом і завмер; він побачив, що в кощавій шабатурі діда спалахнуло яскраве світло й туди увійшов той давній самовпевнений та вишколений у красномовстві молодик і виглянув звідти весело й зухвало.— Як почав, як почав!.. Рубаю напам'ять ще ліпше, ніж по-писаному. Так воно й так... що тевтони здавна зазіхали на Русь, але завжди діставали по зубах; було їм несолодко на Чудському озері, де князь Олександр Невський пустив їх під лід, було не з медом і під Дорогичином, де князь Данило Галицький розбив їх ущент і багатьох полонив. А в Грюнвальдській битві, у якій тевтонський орден зазнав вирішальної поразки, разом із польськими й литовськими полками воювали й руські полки. Але люта й підступна гідра оживала й ненаситним хижим оком знову й знову позирала на землі русичів. 1 нині вона сплюндрувала нашу неньку-Україну. Та брати зі Сходу прийшли нам на поміч — і ворог відкотився. Але ще не розбитий до кінця. Згадаймо, браття, славних лицарів Богдана Хмельницького, які так само разом із російським братом боронили нашу Вітчизну від завойовників. На бій за волю, за наших дітей і матерів! Не пошкодуємо свого живота! Доб'ємо лютого звіра в його лігвищі! Смерть фашизму!

Оксентій аж здригнувся, а Павлюга, помолоділий, виструнчений, тріумфально зареготав.

— Хех! Що ви.— Мовляв, куди тобі, волоцюго, п'яничко, до мене, до учителя, промовця! — О, я знав, що казати! — І лукаво розсміявся.

Той і справді, з роззявленим ротом і змокрілими очима, усім своїм виглядом погоджувався: далеко куцому до зайця!

Павлюга наструнчився ще більше — бач, узяв таки аудиторію в руки.

— Заплескали в долоні. Генерал підійшов до мене, перед усім строєм потиснув руку. Подякував за „яркую й содержательную речь“. І сказав: „Отдьіхайте“. Як сьогодні — пам'ятаю...— І замовк з розтуленим ротом, наче сам захоплений своїм подвигом; з палаючим поглядом — пишаючись заслуженою винагородою, ніби оце лиш, хвильку тому назад, генерал послабив потиск своєї руки.

Німував і Придибаха, теж у глибокому захопленні... чи то в захопленому нетерпінні, коли ж Павлюга врешті висвітить свій тріумф уповні.

Герой, однак, прагнув розтягнути задоволення. І Придибаха не витримав — смачно плямкнув, покректав із хихиканням і скрипучим голоском заговорив:

— Ну, Зеню, даєш! Не тягни ж кота за хвіст. Хе! Все ж ясно — після того тебе призначили штатним „брехуном“, ти швендяв з роти в роту, травив баланду і бімбав собі коло кухні, у тилу... а при нагоді підбирав залізячки... Ге! Часом і дещо з металу благородного... Ну? Без цього хіба... Ну?! Похвались, не жмися!

Павлюга й далі не квапився. А тим часом світло в шабатурі почало меркнути. Не знати чого... Після такого вступу голос хвалька мав би загудіти на всю силу, а воно навпаки: голос втратив бадьорий тембр.

Ба, високих нот ніби й далі не бракувало, коли дід говорив:

— І я відпочивав, і пайок отримував кращий... Спершу...— Але в тих нотах став помітним відтінок непевності.— Спершу... День-два... Відпочивав... І з приємністю. Ні в караул, ні в наряд мене... Заслужив!..— І все більше тої непевності — що в Приди-бахи врешті знову щелепа відвисла. Він втупився у старого з глибокою увагою.— Та коли минув тиждень — і ніхто й словом не обзивається, стало морозцем пробирати...

Оксентій здригнувся і мерзлякувато з'їжився.

А вплинуло, бач... Притих. Змружив каправі очка — чи не згадалась трудколонія?.. Як зважити на його вік, то побував він там року, мабуть, п'ятдесятого... Війнуло, бач, на нещасного страхом, війнуло... І добре!

Та й хто б з чоловіків не з'їжився у страху, почувши, що в армії тебе раптом залишили без усякої уваги: не товчуть тобою на плацу, не загадують мити вбиральню, чистити картоплю на кухні, драїти підлоги в казармі, ходити в лазню, кричати „ура“, орудувати штиком і прикладом на учбовому полі.

— Тиждень-два... і кинуло у дрож. Бо ніхто зі мною не хоче спілкуватися. Попервах було ще сяк-так... але з часом, поступово й близькі друзяки почали відвертати писки... як від приреченого.

— Суки! — прохрипів Оксентій.

— Аж якось після обіду — саме грівся на сонечку... Бо що мав до роботи? їсти вже не давали так, як перших кілька днів після доповіді. Хлюпнув баланди, тицьнув шматок глевкого хліба... не хліба... То краще було відлежуватися на сонці. Хоч воно вже на Брянщині в цю пору сумненьке... Вересень! Аж якось підходить до мене замполіт. Збирайся, каже... А що голому збиратися? Підперезався — і гайда. То лісом, то просікою, стежками... години зо три. Під вечір приходимо до землянок. Він здає мене вартовому, козиряє... недбало якось козиряє, ніби механічно,— що мені й зовсім душа в п'ятки... Вартовий вводить у землянку. Там блимає каганець. За столом із грубих дощок — лейтенант. Молоденький, білявий, з ясними очима. Пропонує сідати. Ввічливо... Може, сигарету, чаю? Куріть, якщо не теє... Закурив. А душа — а душа вже ледве тримається у тілі. Лейтенант і собі попахкує. Далі вийняв пачку паперу, вмочив перо в каламар і питає... питає і пише... пише і питає... прізвище, ім'я, по-батькові, рік народження... Одно слово, все докладно, від Адама і Єви, діда-прадіда, як перед богом. І не попереджує: мовляв, неправильні зізнання побільшать твою провину. Байдуже йому. Бреши не бреши... І наче впевнений, що не збрешу ні на йоту. Бо, очевидно, у них знайшлося моє довоєнне досьє... Перевірять — і до стінки.

— Ге-ге! На злодієві шапка горить! Ясно, що ти був націоналістом... Учитель!

— Мали б ви розум, Оксентію. Любити Україну — то націоналізм?!

— То звідки мандраж?

— Сам не знаю. До війни я утік з рук енкаведистів... І думаю, що то — мій злочин... смертельний. Думав — і все... тобто, воно чомусь так само засіло в душі. І чомусь злочинною здавалась моя... та нещасна любов до України. Чи то біль... Оксентію, вам цього не збагнути... Біль за долю її, тієї нещасної України, що накопичився в мені за Польщі, за німців, за... ніби справді до безнадійно хворої матері...

— Ой...— застогнав Оксентій і сховав очі, ніби йому стало дуже незручно за старого чудила.— Ой... з вашою Україною... Я теж, дорогенький, бував у тарапатах, де Макар телят не пас, де дідько „добраніч“ каже...— А після паузи, ласо облизавшись, додав: — Україна — коли ти на перині спиш і периною накриваєшся, бля... Ге!

— Що ж, я такий, а ви — інакші... Але мій тато паном не був, ні, мій тато був простим коліиовцем...

— Коротше,— грубо перебив Оксентій.— А то й мені закрутиш від Адама. Цікаво, як же далі той „кум“ з тобою?..

— Потім лейтенантик вийшов. На якийсь час лишив самого. Але, здавалось, зі всіх темних кутків за мною зирять всевидящі очі. А вогкість і запах цвілі — то вже могильне...

— Ніжний ти...

— Заходить він з вартовим, а той — штиком під задницю: виходи! Отож!.. І я не своїми ногами — диб-диб... До іншої землянки, що за кроків п'ятдесят від першої. Здав мене такому ж вартовому, а той...

— Штиком під зад...— Догадався веселий Оксентій і хрипко реготнув.

— Отож... те саме. Але в цій землянці, не пам'ятаю... наче старший лейтенант-чорнявий, волоокий. Так і прошив мене тими баньками. Чаю уже не пропонує... Відразу до праці: прізвище, ім'я... Чи сниться, думаю, чи я уже на тому світі? Відповідаю механічно, як автомат. У роті сохне, язик дерев'яніє. А слідчому — хоч би що... пише і питає, питає і пише... Як і попередній — і трішки інакше. Словом, чи належав я до якоїсь партії? З ким підтримував зв'язки? А націнці ніби зненацька: як ти опинився в армії?..—І Павлюга надовго замовк, промовисто задивившись на Оксентія — чи то крізь нього в морок землянки серед Брянського лісу.— Безглуздя якесь...— прошепотів, ніби щойно оглушений запитанням.— А хіба ви не знаєте? Ні, каже, не знаю... І я онімів. Повторює: розкажіть, як ви опинилися у Радянській Армії? Та дуже просто... Прийшли до хати військові, хтось із місцевої влади, забрали до школи, де містився збірний пункт, разом із такими ж рекрутами посадили на „полуторку“ — і гайда... Записав і це. І багато іншого, слово у слово. Потім вийшов. Надовго...

— Зрозуміло,— самовдоволено перебив Оксентій.— Вернувся з вартовим, а той — штиком під зад і...

— Отож... і в третю землянку.

— І що?..

— Їв третю...— з гіркотою повів Павлюга. І з докором: це, мовляв, тобі не допит шмаркатого злодійчука.— І в кожній те саме, і трохи інакше... Слідчі все лютіше домагаються відповіді, яким то чином я опинився у Радянській Армії? (Видно, хтось на мене наклепав). А сам лепечу одне й те ж... як із гарячки. Бо не знаю нічого. І не можу здогадатися, що від мене хочуть. Врешті приводять до майора. Високого такого, плечистого. Лице — усе подзьобане віспою. Він стоїть... високий такий, страшний... І нічого не питаючи, тарах кулачиськом об стіл!

„В конце то концов,— кричить,— скажешь ти, бандеровская сволочь, кто тебя послал... кто тебе дал задание пролезть в Советскую Армию?“ Ба, думаю, хто це так гірко пожартував наді мною?.. І раптом... я абсолютно збайдужів до всього... Чи то знесилів... Я — живий труп! „Ніхто,— бурмочу.— Істинна правда“. Все одно, думаю, кінець, „Нет,— кричить майор,— ти, сволочь, скажешь правду завтра. Убрать!“ Вбіг вартовий, штиком... „Убрать!“ — застряло мені в мозку. Отже, в якусь яму серед лісу. І сліду не лишиться.

— Й никто-о-о й не узна-а-а-ет...— тихо завив Оксентій, згадавши тюремний фольклор.

— І справді — ледь помітною стежечкою у кущах веде мене вартовий подалі від землянок. Ось і купа глини... Ще й таке здивувало: чого вони викопали заздалегідь? Підходимо ближче — аж це глибоченна, метрів чотири, кругла яма, величиною з кімнатку. Конвоїр опускає туди драбину. Злазь, каже. Злажу. Поки оглянувся, конвоїр із драбиною зникають. А спробуй-но видряпатися по прямовисній глиняній стіні, а глина — як мило. Що ж, але я ще живий... Закутався у піджачину... форми нам ще не видавали. Кружляю навколо, як загнаний звір. І думки не беруться голови. Отупів. Голодний, пити хочу, аж язик присох до піднебіння. Споночіло. Напливає туман. У ямі вогко, холодно. Врешті й ноги підкошуються. Сів і закоцюб. Чи то заснув. Уранці ледь виглянуло сонце, ніби трішки зігріло. А навколо від роси слизота. Вимазався глиною, як немовля... Та ніхто до мене... Нікому я... Лиш під полудень вартовий опустив мені в казанку трохи каші й шматок хліба. Якось-то упхав я те жеровисько в свої присохлі нутрощі й дригоню, як мокрий пес. Ще одна ніч... І ні повіситись, і ні вдушитись...

— Ну, бляха! — похитав головою Оксентій та аж захлинувся у жахкому захваті.

— Ще одну ніч таку, гадаю, і не прокинусь. До того ж дощик посіяв. Дрібненький, холодний. Сльота! Аж чую: сунеться згори драбина. Вилазь, каже солдат. Але йому легко казати... Я ж весь закоцюб. А він ще й покрикує. Сам не знаю, як то я по цій драбині вибрався наверх без чужої допомоги. А майор у землянці... грізний, страшний, з віспою... знову тої самої: „Ну, будешь говорить правду, сволочь, или я сгною тебя в зтой вонючей яме?!“

— О бля...

— Мовчу... мовчу... І раптом такий жаль мене-зібрав! І нащо то я народився на цей світ? За які гріхи така кара?! Як це люди... як це можна з людини отак...— І не втримався, заплакав. Заплакав, як дитина...

— Ніжний ти, Зенку, ніжний... Губи в діда судомно засіпалися: говорити не міг, поки не заспокоївся. Потім витер хустинкою очі, лице і глянув на Оксентія з вдячністю, що той терпляче вичекав.

— Майор ще раз гарикнув. Однак я при ньому не заплакав. Не заплакав! — повторив із гордістю Павлюга.— А лиш промимрив: мені нема чого додати, робіть зі мною, що хочете. Той ще більше набурмосився, погортав папери. Довго так гортав. Читав ще, перечитував. Потім зателефонував кудись, щось буркнув у трубку. Вийшов... Скоро вернувся з двома солдатами. Одному з них вручив якісь папери. І до мене: „Можешь идти. Но помни!..“ А що? — не сказав. Та й пішли ми: то лісом, то просікою, стежками — години півтори манджали. А може, менше, бо йти мені було страшенною мукою. Здавалось, усі кості скрипіли, висохлі за три доби. Раптом — високий паркан, угорі — колючий дріт. Ну, зрозуміло... Пропускний пункт. Подвір'я чи плац. Низькі дерев'яні бараки. Аж звідкись-то назустріч той генерал, невисокий, мовчазний. Побачив мене, брудного, зарослого, охлялого, придивився і хитнув головою, ніби співчутливо, ніби вітаючись. Торкнув рукою плеча і тихо сказав: „Ничего, ничего, сьінок... отднхай“. Ба, одного разу він мені вже те саме казав... То й в очах почорніло. Очуняв у кімнаті на два ліжка. А на ліжках, бачу, білі простирадла, подушки. Після глиняної-бо ямиї Тут же в лазню повели. Помився і як заліг!.. Ні їсти, ні пити...— Опустив знесилено плечі, задумався. Наче й забув, для чого все це так довго розповідав.

Придибаха ж пам'ятав:

— Що ж далі? До чого воно?..

— Далі було добре. Я став перекладачем. У того ж генерала, Петра Гурійовича. Пройшов на тій базі курси — вивчив по-німецьки військову термінологію. І ми з ним аж до Праги дійшли. А після війни його репресували. Випадково довідавшись про це, я спалив усі його листи... Дурило! Чиста була, добра людина, дружив із Жуковим... за те, очевидно, й поплатився.

— Ну й що?! — роздратовано вихопився Придибаха.— Який зв'язок цього з...

— Прямий, чоловіче добрий, прямий! Хіба мені після усіх страхів, після тієї глиняної ями могло бути в голові щось інше, крім бажання вижити, лишитися на цьому світі, хоч і трупом, але живим...— І раптом усміхнувся, дивуючись з чогось далекого чи давнього.— То що цікаво? У ямі я був приголомшений, у ямі мало думав... Але пізніше... а пізніше, як помився, відіспався, аж тоді на мене почав находити страх — і душа з мене вилетіла геть, лишилася порожня шабатура. Я злякався... бо відчув, яка то могутня і страшна машина та влада, перед нею якийсь там Павлюга — менший комашини, пшик. Перед такою машиною — лиш сопи у дві дірки й мовчи. Борони тебе боже коли-небудь подумати, що ти хтось, що ти щось любиш... думай єдине, живи єдиним — що ти вірний цьому чудовиську всіма фібрами своєї душі, кожною клітиною свого банального, плюгавого тіла...

— І що такого, не второпаю? — сплюнув Оксентій.— Не били тебе, не катували. А лиш побалакали трішечки, з притиском... А він — у штани! Ге-ге! Тонкожилий телігентик!

— Не били — то правда, не катували... не сидів я у таборах на Колимі чи ще далі, як інші, як багато інших невинних людей. Але мені досить було відчути доторк тої страшної, жахливої машини! Лиш доторк... І не треба було ні катувань, ні таборів... Душа вискочила геть!

— А присяйбогу, забий мене, не вкумекаю,— з'єрепенився Оксентій.— Що ти мелеш?! Памороки тобі виполоскали, але ж ти, однак, понастягував того залізяччя...

— Кривда, дорогенький чоловіче, кривда ніде не подівається! Коли б то не було, а спливе! Спливе — як мастильна пляма на воді. Кривда ніколи не щезає з людської душі,— сказав Павлюга надто серйозно; губи його затремтіли й стали пергаментно-білими.— Чим більше тебе топчуть, чим більше ти наїсися страху, тим дужче хочеться бути людиною... зберегти себе наперекір усім бідам, усьому лихові.— Не дбав, чи Оксентію спромога збагнути це, чи ні.— Якщо тобі заткнули рота кляпом, забили глиною горлянку й зв'язали руки, ти намагаєшся орудувати ногами. Якщо й ноги... то всім тілом... поки не оглушать по голові.— Придивився на Оксентія з іронією.— Але поки голова світла, спокою нема. Хочеться якось ту долю одурити. І коли мені після війни потрапила на очі іржава завіса з церкви Святого Духа, я підняв її, витер полою і заніс додому. Навіщо? Я не знаю... Тоді ще не знав! Лише смутно поміркував, що негоже буде, якщо ця річ, так віртуозно й майстерно виконана... вихована ковалем-художником двохсотлітньої давнини, стече іржею, розчиниться у землі безслідно... у тій нашій галицькій землі, де й так забагато іржі... іржі з осколків, з крові людської. Потім ще якусь річ, і ще-Поки не збагнув, що то я себе, розбитого, перестрашеного до ікавки, знищеного до тла, збираю частинками докупи. Збираю в якусь забуту цілість... Врешті знову стаю людиною... Ви мене зв'язали, ви мені рота заткнули кляпом, то я — ось таким чином... Я вас перехитрую. Тихо, спокійно, нікому, нічого не кажучи. А коли прийде криска, тоді й...— Промовисто хитнув уперед головою — неважко, мовляв, здогадатись і без слів. Надовго передихнув. Потім додав:

Моя колекція скоро посяде гідне місце в музеї! А все решту — пропади воно пропадем!— Махнув рукою рішуче й згірдливо.

— Ой...— застогнав Оксентій з єхидством.— Ой... бляха, з тими солодкими телігентиками!.. Як то ви вмієте забивати простакам баки! Як то ви вмієте вигадувати . красиві казочки! Тьфу! — сплюнув набік.— Таке дурне молоти...

— Чого ви, Оксентію... що я вам поганого сказав? — з образою підвівся Павлюга.

— Нічого... Хай би тільки хтось насмілився мені сказати щось погане! — встав і Придибаха, низький, зморщений і зашмарканий.— Я не люблю, коли скаржаться такі, як ти... Телігентики! Ви хотіли б чистенькими, добренькими бути — і щоб ніхто вас не чіпав... Нє! До дідька! Ви хотіли б спати в перинах, пити „шампана“, базікати про Україну, а добро — щоб само пливло в рученьки... само... і щоб ніхто не наступав на хвоста. Неї Щось одно: альбо перина — і боятися: альбо без перини — і не боятись. Як он я... Придибаха! Придибаха! Придибаха не боїться нічого! Осьо ляжу зараз на вулиці п'яний — і кожен „мент“ не підійде... Ніхто не полізе в мою квартиру красти...— Лукаво прискалився: мовляв, ану вгадай, чому я так сказав? — Що, думаєш: я — бідний? Неї Я не бідний. Але не хочу випендрюватися. Башлі, Зеню, башлі! — головне, а не твій гівняний музей. Хочеш, я тобі за цей металобрухт відвалю тисячку?

— Що — „тисячка“, голубе? То папірці...— зітхнув Павлюга.

— Тьфу... на дурного! — схопився Придибаха. Підійшов до замурованих дверей від Галі, легенько постукав до стіни.— А хто там? — спитав тихо й високо звів догори одну брову — око вилупилося з хижим лукавством.

Павлюзі перехопило дух...

— Не квапся відповідати,— змилостивився Оксентій, звеселілий до нахабства.— Я ліпше від тебе знаю, хто там жиє...

— Звідки ви...

— Спитай мене: чого я не знаю у Львові? — стишив голос до шепоту.— Але мовчу. Правильно робиш і ти, що боїшся їх... Ото їх і треба боятися. Інакше — пришпилять п'юрком — і ніхто...

— Бійтеся бога, я з сусідами нічого не...

— Знаю! Давай чвертку — і будь здоров. Через дурницю я півдня стратив.


7


Не розгнівався, однак... не розгнівався Павлюга на недоумкуватого Придибаху. Кожен по-своєму плекає свою гідність, чи, власне, кожен має право на своє розуміння людської гідності. Лиш би не глумився з ближнього. Гординя, і зазнайство — ось найплюгавіші вади. З них, саме з них починаються інші... Та прости йому, боже, прости бідному Оксентієві. Він не винен. Як у народі кажуть: „і чорт багато грошей (башлів) має, а в болоті сидить“. Не винна й Марія Альперко із своїм Едиком. Бо, як сказав один мудрець: „Не той убогий, у кого мало, а той убогий, кому завжди мало“. Не винна й Маційова.. Люди надто розмежовані після тих вселенських страхів. Один одного не розуміє. Що сім'я, що особа — то своя мова, як на вавілонській вежі, коли вона валилася. Нехай би я і на небо виліз та кричав на цілий світ про спонуки до збирацтва, про художнє залізо, про історичну пам'ять, про славних галичан — нащадків Осмомисла, князя-короля Данила Галицького, князя-воїна Лева Даниловича, мудрого гетьмана Петра Конашевича-Сагайдач-ного з Кульчиць... (о, скільки ще безсмертних імен „ковалів“ землі Галицької можна згадати! — що Їх ти, смертний смерде Оксентію, і не чував у своєму болоті), але ніхто мене серйозно не сприйме: один відверто посміється, другий у кулак хіхікне, третій вдаватиме з делікатності страшенно захопленого. Хіба єдиний Бойченко...

Ба, тільки ви, Тимофію Кириловичу, могли б... Учений! У вченого ж велика душа. Спроможна охопити світу такі незмірні об-шари, які Марії Альперко і не снилися, чи...

Але ж і вас, дорогий метре, зморозило, коли я вам сказав, що мене втішив розгром Гітлером санаційної Польщі. Зморозило... Не відпирайтеся. Бо знову ми сидимо разом. Бачу вас перед собою, як і кілька годин тому... Я сказав — і ви здригнулися, тіло вкрилось сирітками — точно так, як оце в мене зараз. Гляньте на руки! І посиніли, і тремтять... Що зі мною?! Та менше з тим, ось запарю „гербати“ з липового цвіту й... Мені важливіше закінчити розмову з вами. Тато мій, до речі, теж... А був мій тато людиною мудрою! Книжок, щоправда, прочитав небагато, але ж працював на залізниці! А „колійовці“ то й без книжок були не дурні, принаймні того часу. „Колійовець“ приймав чутки по рейках з усієї Європи. Чимало татусь і приховував од нас. Коли німці вдарили на Польщу, він не здивувався. „Того можна було чекати...“ — сказав сумовито, замислено. Як нині пам'ятаю... Прийшов він з роботи такий втомлений, що ледве на очі дивився. Поклав свого шкіряного кашкета на чистий обрус у покої... Розумієте, засмальцьованого кашкета — на чистий обрус!.. Такого з ним ще не бувало! І мама,— що характерно,— не насварила на нього за це, а мовчки взяла той кашкет у руки, поволі, задумливо провела долонею по ньому, ніби хотіла стерти кіптяву, не поспішаючи... наче раптом він здався їй дуже милим, навіть із кіптявою від паровоза, а потім дбайливо поклала на своє місце — у нижній шухляді комода. Очевидно, душею відчувала, що... А татусь осідлав руками коліна,— тими руками, що мене малюком дуже вабили, я й жахався їхньої сили й захоплювався ними, бавився пальцями, які були товщі за мою руку,— і на грані відчаю видихнув: „Війна... війна, дорогенькі мої...“ Ми не знали, що сказати на це. Після гнітючої паузи він сам додав: „Поляки кричать: не дадзіме ні гудзіка! Але я вже повидів, що то буде... як нас у Перемишлі накрили німецькі аеропляни“. Здавалось, що татусеві шкода поляків — це мене обурило. Я вихопився: „Ото добре, ото красиво! Нехай німці покажуть їм, де раки зимують! А що вони з нами робили?!“ Знав батько, „що вони з нами робили“, знав, що я сидів п'ять років без роботи і надії не було... знав, що міністр санаційого уряду нахвалявся покінчити з „русінами“ в найближчий час, знав про „пацифікації“, та, однак, не підтримав мого телячого мукання. „О, а що тепер з нами далі буде...“ — проказав засмучено. І нічого більше не зронив.

Коли ж звершилося возз'єднання Західної України з Великою Україною, тобто Радянською... я, учитель першої Ходорівської середньої школи, чисто української, почувався перед татом у великій правоті. „Ось бачиш, скептику мійі“ Мовляв, нарешті ми почуваємося людьми: маємо свою державу, свою рідну українську мову, ніхто її не називає „хлопською“, а нас — „бидлом“, „кабанами“, ніхто не планує розселяти мій народ кудись інде, щоб забув свої пракорені й спольщився; я — учитель і, навчаючи дітей німецької мови, при нагоді безкарно можу схиляти їх до високого розуміння милозвучності й краси рідної... поряд з іноземною. Він лише згорбився тоді й, покрадьки озирнувшись, прогугнявив: „Якби то, сину, та без великого Сталіна...“

Ви, Тимофію Кириловичу, здригнулися і тоді, коли я вам сказав, що порятунком для мене особисто був і напад Гітлера на Радянський Союз. І даремно здригнулися... Перед нападом у мене з татом була розмова не менш важлива, ніж та, що з приводу Польщі. Він якось, повернувшись з роботи над ранком, розбудив мене й тихо, аби мама не чула, прошепотів: „Маємо вже й у себе таке... маємо свою державу... свою мову... Енкаведисти і в нас почали забирати людей...“ Ще ніхто не знав цього! „Пильнуйся, сину... За такими, як ти, за гарячими головами, за вченими, інтелігентними хлопцями, вони насамперед...“ Було йому страшно й вимовляти деякі слова. Ми ж у Ходорові про тридцять сьомий рік у Союзі начиталися такого, що... Біда ж і мене боком не оминула. Чудом вирвався з лабет... Аж тут до Ходорова вдираються тевтони, і я дістаю певність, що лабети „енкаведистів“ не дотягнуться до моєї шиї. Не вдасться їм натішитися, що спіймали „націоналіста“, який обмовився на уроці добрим словом про Михайла Грушевського, забувши додати, що він — „лютий ворог українського народу“.

Тато, проте, й цим моїм „рятівникам“ не вельми довірявся. „Тдь-но, синочку, до вуйка в Коломию. Як щось — тримайся ближче до лісу, бо ті пани теж не дадуть тобі спокою... На гіркі часи, кровинко моя, припали твої молоді літа... Лиш на божу ласку надія!“

А чи повірили ви, Тимофію Кириловичу, в ті жахи, яких я зазнав у землянках і в глиняній ямі на Брянщині? Але такого не вигадаєш навіть у казці.

Та чекайте... адже то я не вам оповідав— Це — тому нерозумному Оксентію. Лиш надаремно молов язиком. Та перехвилювався. І тепер мене дрож напала. Дивіться — сирітки по всьому тілі. Голова тріщить... Було би добре випити „гербати“ з липового цвіту. Якби хтось запарив... якби Дануся була жива. Чи якби-то донечка не виїхала з чоловіком до Польщі...

Виїхала ось — і ніби нема в мене доньки. Наче за кару, що я колись радів... що тішився Україною.

Натішився!..

А думаєте, на фронті я не боявся?.. Ні, кулі не боявся... А своєї тіні — аби де не белькнути якоїсь дурниці...

А вдома, після війни, гадаєте, не боявся?.. І коли збирав колекцію... Та особливо з колекцією! Адже весь час мене мучило, що я чиню незаконне... переступаю якусь заборону. Чи не забагато я думаю про славних предків?! Чи не забагато...

Зате в мене є колекція. І скоро я разом з нею опинюся у Музеї. Прилипну, як пилинка, до якоїсь речі, й сидітиму собі, сидітиму... Історична пилинка! З тих — що вкривають останки великих людей, величних діянь, храмів і нетлінних скарбів людського генія. Пилинка... Безіменна та безгласна. Зате з колекцією, з виробами художників-ковалів, зібраними й врятованими власноруч.

Та хоч би лягти в ліжко... Поміг би хто... Ні! Сидите навколо мене і видивляєтесь на нещасного діда. Чого? Тебе, Маріє, і Едика твого по очах розумію. У вас такі очі... очиська... такі вони волоокі, витрішкуваті й виразні, що тільки сліпий не прочитає у них правди з першого погляду. А пані Маційова?! Ви, панусю, дуже наївні. І як то вам такій, вибачте, непоправно наївній вдалося прожити довгі роки й непогано? Непогано... А ти, Оксентію, невмиваний... Дістав на чвертку — чого тобі ще треба? Ви ніяк не можете доглупатися, що ж то діється з Павлюгою, чому він так запишався... чому він нарешті відчув себе людиною, розбалакався!

Бачу, й досі ви нічого не втямили. Хоч я торочу півдня і більше. Онде — звечоріло. Чи то хмара надійшла й віхола поглинула світло?.. Але ще раз починати про те саме — даруйте! Вам і сто разів повтори — не допетраєте... Бо що для вас якийсь старий маразматик з його залізним мотлохом? Ніщо!

Пізно вночі Павлюга очуняв, запарив чаю, напився, ліг і зміряв температуру. Гарячка загрозливо посунула сріблястий стовпчик ртуті далеко поза червону цяточку. Сухий кашель безустанно вибухав із грудей, йому в горлі було затісно, він розпирав стінки, душив. А вранці старий ледве продер закислі повіки. В голові гуло, наче поряд молов водяний млин.

Обтяжений усвідомленням раптової недуги погляд із безпорадним смутком насамперед поповз на залізні вироби. Хвіртка під стіною немов би щойно відчинена... У неї входить старий митрополит, задуманий, зсутулений під тягарем католицької чуми, що нависла над Руссю. Нахилив бліде обличчя, довгий тонкий ніс чітко вирізьбився над чорним вусом. У поставі митрополита щось відчайдушно козацьке...

Єдиний експонат, який недоторканим лишився на стіні,— це орел з брами Потоцького. Коли погляд торкається пихатого лихого птаха, у голові наростає болісний шум, а серце здригається від гострого занепокоєння. Цей орел не зацікавив Бойченка, бо за виконанням значно поступається іншим. Павлюга повісив його так високо з якогось пустотливого почуття — насмішка над графською регалією, мовляв: одначе, ти, орле, у полоні й не випурхнути тобі на волю, щоб довбати Прометеєві печінки. А тепер здалося, що орел... цей невситимий хижак, тріумфує на світі. Розпростер крила над немічним дідом і дзьобає у серце тривожними почуттями...

Увечері Павлюгу забрала швидка медична допомога. Коли санітар зводив його по сходах, унизу стояв Оксентій і заклопотано тупцював у своїх обрізаних чоботях. Павлюга з жахом продирався крізь стріху його брів до очей, аби вгадати, чому він саме тепер прийшов сюди... Чи не поживитися?..

— Зенку, то я викликав машину,— вигукнув Оксентій, і Павлюга побачив добрі зворушливо-співчутливі очі. Покаявся за безглузду підозру та з вдячністю прожебонів:

— Любий... .збігайте-но до музею, нехай колекцію заберуть.

— Хіба я знаю де... З музеями я ніколи нічого...— зам'явся той, відвертаючись.

— На проспекті Леніна, там лиш один...

— Я у тому ніц...

Павлюга схвильовано хитнувся до нього і ще раз попросив:

— Благаю...


8


Пані Маційова давно не чула на сходах голосу дітей, власне, відколи пришелепкуватий Іван Фундига, що мав їх аж троє, переїхав у нову квартиру. Цього разу дитяча талаканина набагато перевершувала той гамір, який зчиняли розпущені фундиженята. Вона вийшла в коридор, перегнулася через поручні сходів і побачила, що піонери виволікають поламану залізну хвіртку з квартири Павлюги. Невже Бойченко приїхав забрати колекцію до музею? Якраз добра нагода заговорити з ним...

Але посеред кімнати замість дебелої постаті Бойченка побачила опецькуватого Думанського, що немов би заснув, стоячи з паперами в руках.

— Що ви тут робите? — рішуче скрикнула вона.

Думанський навіть не поворухнувся, лише червоні очі, як у кроля, ледь здригнулися. Жінці здалося, що вони дивляться на неї з якоюсь хижою прискіпливістю.

— Ви хто?

— Сусідка...

— Не мішайте мені працювать,— нахмурив білі брови. Надійшов Едик.

— Олексійовичу, навіщо було того шуму...— иевдоволено озвався. Помітивши Маційову, відступив назад, у коридор. Вона вийшла за ним.

— Ви бачите? Що це?1 — вигукнула, ніби прохаючи в нього підтримки. Едик насунув на очі шапку.

— Кажуть, Зеновій Петрович помер...

— О господи!..— сплеснула руками.

— Або щось близько того...

— О боже! Я лечу до лікарні... Це неподобство...— Метнулася до себе.

Едик задумано подивився їй услід, наче зважував, у чому ж саме неподобство, й теж поквапом зник у своїй квартирі. Одразу ж вибігла Маційова, на ходу кутаючись у шаль. І тільки-но звуки її каблуків завмерли в коридорі, як у дверях Альперків показалася голова Марії. Чорні розумні очі когось пильно підстерігали. Але ніхто не йшов, крім дітей, що шастали з металобрухтом. Вона висунулась із дверей і заглянула догори, у напрямі квартири Маціиової. Через якийсь час до сусідки зателефонував Едик... І не відходив од дверей доти, доки не надійшла онучка старої Ганнуся. Відімкнула своїм ключем двері й сказала йому, що бабці нема вдома. Він тоді збіг униз, і зачинив за собою двері своєї квартири, що досі були трохи вхилені й за ними хтось стояв.

На вулицю Ужгородську рукою подати. Маційова пішки була там через кілька хвилин. Встромила вахтерові карбованця, й він пропустив її всередину, розповівши, що Павлюга лежить на третьому поверсі в терапії.

У палаті було багато ліжок, але вона одразу побачила старого. Жовте з коричневими плямами обличчя було, наче маска. Голова змучено лежала біля подушок, що зім'яті валялися поряд.

— Добрий день вам, пане Зенку, як ся маєте,— із силуваною бравадою сказала Маційова.

Він лише кліпнув збляклими очима й кивнув пальцями.

— Вам зле? — прошепотіла вона, сідаючи біля ліжка на табурет,

— Кінець,— теж пошепки відповів Павлюга.

Рука її механічно видобула із сумки хустину й піднесла до раптово почервонілого носа.

— Як там квартира... моя... колекція?..— ледве промовив хворий.

— Усе гаразд...— І залилася слізьми.

— Підіть... будьте ласкаві... до Бойченка...— очима докінчив фразу.

— Вже йду! — в мокру хустинку прошепотіла. Проте не вставала, бо ще не знала, як прощатися. Потім просто вклонилась йому й, затуливши рот і ніс хустинкою, позадкувала до дверей.

Свіже повітря на вулиці обмило мокрі щоки, червоний ніс, і в душі раптом забуяло піднесено-врочисте почуття людини безкорисливо-самовідданої. Усвідомлення власного благородства додало енергії. І вона майже бігла вниз, до вулиці Богдана Хмельницького, сквером, біля Оперного театру. Бігла рятувати народні цінності, дорогу колекцію, яку похвалив сам Бойченко. Зараз ось він її прийме, втішить, заспокоїть, подякує за доброту, за розуміння, похвалить за відданість справі. „Пане Бойченко,— скаже вона прочулено,— гине справа цілого життя, гине історіяі Рятуймо мистецтво наших предків! Бо воно потрібне й нам і нашим нащадкам... Он у мене онука — яке ж талановите дитя!.. Негайно втручаймося! Нащадки нам не пробачать, якщо ми... Он, моє онуча, яке ж талановите! Побачите самі...“

Але повненька приємна жінка в дерев'яній будці ввічливо сказала, що Бойченка нема й не буде — до десятого квітня на курорті.

Коли Маційова вийшла із-за рогу консервної фабрики, юрба піонерів, співаючи й весело перегукуючись, прямувала провулком, який веде до середньої школи. Оточивши з усіх боків бляшану балію, повну залізних виробів, діти сунули її тротуаром з таким скреготом, що аж дерло по печінках. По серці теж шкрябнуло почуття якоїсь болісної втрати чи поразки. І в душі... у душі розходився гнітючий щем, що в тихе безхмарне життя раптово вдерся цілком зайвий клопіт. У цю мить жінка навіть пошкодувала, що встигла побачити юрбу піонерів. Краще б вони скоріше щезали з тим лепським залізом і дали їй чистий спокій...

Підіймаючись по сходах, вона згадала, як Едик дорікав Думанському, і все збагнула. Коло дверей Альперків вороже насупилася й, схвильована, подзвонила. Клацнув англійський замок, двері ледь прочинилися... Та через мить гостинно скочили нарозтвір, у проймі з'явилася усміхнена Марія. У тій усмішці була якась лукаво-хижа втіха,

Проте Маційова втупила засліплені праведним гнівом очі понад Марією у темряву коридора й глухим тремтячим голосом сказала:

— Пані Маріє, це незаконно — що ви робите.

А та, й оком не зморгнувши, защебетала:

— О, прошу, дорога сусідко, заходьте...— І силувано ввела її в коридор, хутко загрюк-нувши двері.

Маційова, однак, від цього лиш відчула приплив войовничої наснаги. Вона кричатиме на цю спекулянтку й у квартирі: усі сусіди почують і збіжаться.

— Ви знищили цілу колекцію народних витворів заради смердючого...

— Почекайте, прошу вас, почекайте...

— Ви...

— Скажіть-но, а чи справді колекцію?!

— Павлюга сам розповів мені. П признав сам... відомий мистецтвознавець Львова й може...

— І ви чули це від мистецтвознавця?..

— Не чула, бо я не мала нагоди...

— І я не чула. Мій син не чув. Той пан зі всього вибрав одну річ і забрав зі собою.

— Але Павлюга ж...

— Е!.. Хворий старичок... говорив і таке:

що буде одружуватися... І вас дружиною...

— Що ви?

— Маразм, прошу вас... Маразмі

— Так можна й осмішитися перед поважним чоловіком...— розгублено пробурмотіла Маційова.— Може, й ваша правда... Це справді схоже на шизофренію... Маційова закінчила фармацевтичний факультет, але вважала себе компетентною у всіх галузях медицини.

— Врешті — з цією квартиркою... Самі бачите, що вона якраз пасує до нашої. Ви ж розумієте, що тепер саме нагода взяти її... Якщо міська рада довідається, що вона вільна, то неодмінно вселить когось іншого. А чи ми впевнені, що не з таких, як ото Галя із своїми...

— Звичайно...

— Ми з вами добрі сусіди, ніколи не сварилися, повинні всяко підтримувати одне одного. Між іншим, я недавно отримала з Америки посилку...

— Ой, пані Маріє, що ви...— знітилася Маційова, відпихаючи світло-зелену вовняну кофту. Але м'язисті руки Марії силою своєї ваги легко перемогли цей неорганізований опір і втиснули кофту добрій сусідці під лікоть.


9


Вечоріло. Бічне вікно зачервонілося від яскравої заграви. Небо згасало. Павлюга відчув полегшення, зручніше вмостив голову на подушки. Біля столу четверо хворих грали в доміно — його непокоїв стукіт і хаотичні, присмачені азартом вигуки гравців. Проте миротворне зворушення мало більшу владу, і він тихо зітхав. Маційова — така людина! Провідала й до музею пішла... Авжеж, усе-таки інтелігентка, закінчила медінститут. Даремно він таїв у серці якусь неясну неприязнь до неї. А втім, від людей і не варто багато чекати. Це ж таки живі істоти, зі своїм власним мікросвітом. Вони, щоправда, бувають і жорстокі, однак у силу законів співіснування передовсім добрі. Тому-то й ідеального ладу між людьми неможливо навести, їхня доброта завше ламає сувору строгість державних і громадських законів. Якби не доброта, ніхто не отримав би порядної посади, квартиру поза чергою, не придбав би дефіцитну річ... Тобто, між людьми було б відсутнє несподіване щастя... Щоправда, іноді доброту необхідно підмазувати „калимчиком“, хабаром... Що ж, це вже спосіб. Суть одна. Може, люди були б ще добріші, якби повірили у свою доброту. Біда — люди не звикли вірити в доброту...

Але ж Маційова — чи не забагато вона плакала? Маційова не з тих, що вже до кінця збагнули людську доброту... І не сказала „бувайте здорові“ чи „допобачення“... Занадто метушилася.

Проте чим більше він пригадував підозріливого в поведінці сусідки, тим більше утверджувався на першому припущенні — що вона добра й співчутлива.

Так Павлюга з усієї сили доводив собі, що все гаразд, бо не міг стерпіти гніту в серці, що наростав понад усі докази здорового глузду. Неспокій зародився ще як тільки Маційова увійшла. У першу мить йому здалося, що вона принесла якусь тривожну звістку. Розмова трохи притлумила неспокій, але тепер уже ніщо не могло зарадити — як і хворобі, що підточувала останні сили.

Опівночі він не міг влежати, боки пекло й голова гарячкове перекочувалася з подушки на подушку. Пересилюючи млосну слабість у всьому тілі, він сів на ліжку, звісивши ноги на підлогу, а голову — на груди. Поволі звідкись приходили крихти сил — він встав, подибав до дверей, підтримуючи рукою кальсони. Прогулянка таїла в собі небезпеку перших кроків еквілібриста. В коридорі на дерев'яному тапчані спала чергова сестра. Він підійшов до сходової клітки й схилився на холодні поручні. Третій поверх... Унизу — на першому — панувала темрява, звідти тягнуло приємною свіжістю. Дихнув глибше, біль у грудях дався чути, однак не дуже. Здалося, що його можна терпіти, з ним і ходити потрафиш. Мабуть, що хилиться врешті до одужання; однак якісь тривожні тіні в душі, імпульси, окремі образи, з-поміж яких вирізнялося підкреслено замкнуте обличчя лікарки, одразу приглушили втіху... Це, либонь, вибрики хвороби. Втомилася, проклята, й лягла подрімати. Оглянувся, наче сподівався побачити її сплячу. Сестра лежала до нього ногами. З-під білого халата рожевіли стрункі ноги молодої дівчини. Зрозуміло, що хвороба не може перекинутись у молоду дівчину. Ні, очевидно, життя таки назавше прошуміло і... „Не вернемось, не вернемось...“ — ударило із глибини єства знайомою мелодією. Спочатку розпачливе сопрано, потім сумні, сумні баси... І так легко якось, пустотливо стало на душі. Ніяких тепер обов'язків, ніяких турбот!.. Ти абсолютно вільний. Навіть можеш збігати додому... А що?! Хоч би й приповзти. Хіба старому дурневі хтось подивується? І одразу ж відчув нестерпне бажання лише разочок глянути на своє залізо, переконатися, що з ним справді усе гаразд.

Звідки та моторність узялася... Ніхто Й не почув, як Павлюга вдягнув у палаті халат, взув нові пантофлі хворого через третє ліжко й, не розбудивши сестру, зійшов униз. Парадні двері були замкнені. Але старий добре знав чорний хід, у перші дні двічі на день виходив за цигарками. Ті двері не замикалися наніч. З двору по східцях вийшов у сад, а з саду, через дірку в дротяному паркані вибрався у сутичі між будинками. Тут було дуже темно, довелося пройти обережно, щоб не спіткнутися. Адже ноги й так ледве переступали. Добре, що сутичі недовгі...

Ліхтарі наповнювали вулиці м'яким приглушеним світлом. Профуркотіла одинока автомашина. У провулку поцокали жіночі каблучки, не розбудивши тиші. Даремно старому було ніяково й боязко, що пантофлі так голосно хляпають до п'ят і шурхотять по тротуару. Та незабаром він і про пантофлі забув; вологе, холодне повітря забивало подих, штрикало у груди тисячами голочок. У голові наморочилося. Він ішов, як сновида. Вулиці здавалися широченними, будинки — хмародерами. Щоб перейти вузеньку вулицю Богдана Хмельницького — цілу годину потратив... Камені на бруківці настовбурчились, як протитанкові надовби. Ледве перелазив з каменя на камінь. Наче всі сили світу повстали, щоб уповільнити пересування маленької людини, що повзла, мов поранена комаха. Він почував дивне роздвоєння: бачив себе збоку... Його душа вже наче летіла в повітрі десь на рівні третього поверху й згори бачила загнану істоту, яка кудись уперто простує. Куди? Навіщо? Чому вона в останні години свого життя штовхає себе на ці безглузді тортури? Чи не краще сконати у спокої?

Найважче було перейти залізничне полотно. Там слизькі дошки. Але саме надійшов поїзд, шлагбаум опустився. Павлюга всім тілом наліг на чорно-білу руку заборони, аби трішечки відпочити. Через мить перед ним задвигтіла земля, прогуркотіло чорне прудке тіло, розбризкуючи іскри, майнувши червоним черевом. Далі ритмічно гули товарні вагони. Земля тремтіла, як при землетрусі, рейки дзвеніли й вгиналися. Це гуло й двигтіло саме життя перед носом, навальне, всепоглинаюче. Гей, гей, яке ж то воно! Дивоглядь! Поїзд пішов, але рейки не озивалися. Павлюга продовжував думати й дивуватись... Дивуватись: як то він міг витримати цілих сімдесят вісім років?!

Підвівся, коли його торкнув залізничник.

— Якесь п'яне чи що...— пробурмотів чоловік.

— Може й п'яне,— відповів хрипко Павлюга і, хитаючись, подибав через перехід, простягнувши поперед себе руки.

Коло дому зупинився передихнути. Розхристаний, мокрий від поту, хапав ротом повітря. Одначе довго стояти не давала нетерплячка. Хотілося упасти на ліжко й дивитися на залізо, умираючи в тиші й спокої. У коридорі було темно. Світло спадало з другого поверху. Якраз добре, легше буде двері відімкнути. Перші сходинки подолав сяк-так, на четвертій зупинився, глянув догори, чи далеко ще — і задерев'янів... З його квартири вийшов Едуард... Не Галя з дружками й Оксентієм — чого він таємно боявся... А молодий Альперко... Щоправда, його важко було впізнати в заляпаній вапном одежі, одначе їх погляди стрілися, і Павлюга одразу розгледів заклопотано-гордовиті очі сина Марії... Рот ще раз, може, востаннє хапнув повітря, що тепер пахло вапном. Едик зупинився і почав нестримно рости догори... Павлюга мусив закинути голову назад, щоб не випустити з поля зору ошелешених очей Альперка. Світло в коридорі стало темно-блакитним, наче при затемненні сонця. Врешті воно різко потемніло, і старий відчув, що м'яко, плавно падає горілиць. Падає у темно-блакитну воду, поринає у неї і бачить, як швиденько гаснуть над ним збурені падінням хвильки, а вода все темній, темніє.


10


— Той дудісь... що ніби з тамтого світа...— заговорив Бойченко, виразно вдивляючись у блакитні очі Олі-касирки, а коли впевнився, що вона збагнула, про кого йдеться, з усмішкою закінчив,— не допитувався за мною?

— Я не бачила його відтоді,— сказала вона, не відриваючи погляду від засмаглого обличчя Бойченка, що посвіжішало на березі Чорного моря.— Добре там тепер, правда? Ще не купальний сезон, мало людей...— Мимоволі зі смутком глипнула на свої білі руки.

— Хотілося б його провідати...— заклопотано сказав мистецтвознавець.

У голосі його прозвучали, однак, якісь нотки, котрі змусили Олю-касирку відкинути думки про засмагу на березі Чорного моря;

вона стрельнула на нього масними очками й спитала з лукавством:

— О, він вас так зацікавив?! Мабуть, недаремно...

— Зацікавив...— тим же тоном відповів Бойченко.— Зацікавив...

— Колекцією — чого?..— усміхнулася своїй здогадливості.

— І колекцією, і...— Бойченко раптом запнувся, зсунув докупи свої густі бровиська, ніби налягло на нього щось важке й темне, звільна переступив з ноги на ногу, як утомлений битюг.— Так, у нього рідкісне зібрання кованого заліза. Вельми цінне, вельми! Оце нам потрібне, оце — нам...— Обличчям мистецтвознавця майнула подоба жалісної усмішки, але вона стосувалась не сказаного, а того, що лишалось на язиці:

— Проте він хотів би передати в дар ще одну колекцію, ще одну... У нього, розумієте, не менш багате зібрання... зібрання розмаїтих бід, які спіткали його на довгій життєвій, так би мовити, ниві... Але це нам не потрібне. Бо в кожної людини, яка прожила більше сімдесяти років, їх море! Хай би він з цим звернувся до письменників... ба, до письменників,— і засміявся, задоволений своєю дотепністю.

Жінка не відповідала йому сміхом, а сумовито задумалась, пересмикнула повними плечима, мовби згадавши і якісь свої біди.

Бойченко звільна облизав червоні губи й промовив:

— Скажете директорові, що я буду після обіду.— Заклопотано потупцював на Місці й штовхнув обертові двері.

Кінець квітня. День був похмурий, вологий. Між будинками дрімав рідкий туман, час від часу накрапало. Бойченко підняв комір плаща, зсутулився. Зупинив таксі й поїхав на Промислову.

У коридорі вже не пахло спрацьованими мастилами... Двері старого були оббиті новеньким дерматином з візерунком під карельську березу. На одвірку красувалась біла клавіша дзвінка. Бойченко не міг пригадати, чи й тоді був дзвінок... Проте втішився, що є можливість подзвонити. Він дуже не любив грюкати у двері — тоді не знаєш, чи голосно стукаєш, чи тихо, якщо ніхто не відзивається. А так натиснув і...

Клацнув англійський замок, на порозі став високий чорнявий молодик, закінчуючи жувати.

— Тут Павлюга... Зенон?..

— Він помер, давно...— відповів суворо молодик.

— Від чого, як?..— подався вперед Бойченко, помітивши, що той хоче зачинити двері.

— Хто знає... Може, його прибили. Тут по сусідству мешкала банда, а він, кажуть, якийсь скарб... Більш докладну довідку можете взяти у двірнички.— Грюкнуло перед носом, клацнув англійський замок.

Бойченко безпорадно оглянувся і натрапив на допитливо-зацікавлені очі якогось старого чоловіка, що стояв на нижніх сходинках, і задерши голову догори, зазирав на верхній майданчик. Бойченкові стало незручно від цього безцеремонного погляду, і він роздратовано сказав:

— Ви щось хочете спитати?

— Скажіть, пане добродію, ви часом не з музею?..— притишено змовницьким тоном запитав чоловік.

— З музею...

— То ходіть-но за мною...— Обернувся і почапав донизу. Він був у гумових чоботях, брудних ватяних штанях і заяложеній кацаваиці.

Очевидно, двірник... Однак, постать не вельми поважна.

Попрямував у двір, потім по дошках, по цеглинах, що були розкладені на баюристому подвір'ї, до гаража, що виднів під яблунею у кінці двору. Біля гаража нахилився і відкинув лист бляхи. Між бічною стінкою і купою мокрих напівзогнилих ящиків лежали декілька знайомих Бойченкові залізних виробів. Між ними був і відлитий зі сплаву орел із брами Потоцького.

— Павлюга, хай там йому царство небесне... перед смертю трохи теє...— сказав чоловік, покрутивши брудним пальцем біля скроні.— Всілякого іржавого металобрухту поназволікав до квартири. З цього сміття я вибрав кілька речей, хоч трохи придатних до вжитку.

— А чому ви кажете, що „теє“? — понуро спитав Бойченко.

— Та ж через те залізо. Ріжне іржаве сміття. Навіть хотів примусити мене, аби я віз йому якусь стару поламану хвіртку з цвинтаря... Він навіть просив мене піти до музею, усім розтрубів у дворі, що ви хвалили те залізо... То, може, візьмете? Я вибрав найліпше...— Десь за густими бровами глибокі маленькі очі хитро випрошували згоду.

— А де ж те гірше?..

— Пропало— Піонери на брухт забрали...



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.