Всі публікації щодо:
Романчук Олег

Зоряна симфонія

Я часто заходив до цього магазину, що усамітнився на Ринковій площі у старовинному будинку, в темно-сіру стіну якого вмуровано чавунну плиту з написом: „Пам'ятник архітектури XVI століття“.

Чого тільки не було тут... Троє метких продавців безупинно снували за прилавком, нагадуючи чарівників, здатних вдовольнити будь-яку забаганку клієнта. Того дня, повертаючись з роботи, я за звичкою заглянув до магазину, затримав погляд на виставленому на продаж предметі і мало не став власником „Ремінгтона“ першого випуску 1874 року.

— Апарат у зразковому стані,— замуркотів опецькуватий чарівник.— Може, саме на ній друкував Марк Твен. Придбайте — не пожалієте. Миттю осідлаєте Пегаса (Вацек—так звали товстуна—знав, що я трохи пописую). Знаєте, цей веселун-американець був першим, хто приніс до видавництва друкований текст рукопису...

— І все-таки хотів би придбати он ту платівку, що лежить біля нестаріючого дива техніки,— ухильно кивнув я в бік диска-гіганта.

Як і належить, Вацек вмент виконав моє прохання.

Я тримав у руках платівку. Конверт привертав увагу відмінним поліграфічним виконанням: па тлі чорного мороку Всесвіту, поцяткованого жовтими крапинками-зорями, одна з яких яріла червоною плямою, дисонуючи із загальним фоном, завис космічний корабель, на якому міг би подорожувати до селенітів один із героїв Уелса — містер Кейвор.

Отож я мав чудову нагоду зробити новорічний подарунок Сашкові, який віддавна збирав платівки.. Він—музикознавець і піаніст, володіє чималою колекцією творів класиків, сучасної естради. І ця річ буде йому до вподоби. Прослуховувати платівку я не став, покладаючись на авторитет „коміса“.

Невідь скільки я тупцював на трамвайній зупинці і зачаровано спостерігав за веселим миготінням передсвяткової реклами. Я відчував, що сьогодні не зможу скористатися послугами громадського транспорту.

З вежі ратуші зірвалися і попливли крутим морозяним повітрям тужливі удари старовинного годинника. Рефлексивно підвів голову: прожектор вихопив циферблат, поділений стрілками по вертикалі навпіл. Пізно. І я поплентався додому. За вікном шаленіла хурделиця. Сашка, з яким ми мали остаточно узгодити подробиці новорічного вечора, ще не було. І я вирішив прослухати куплену платівку. Увімкнув модернізований передостаннім десятиліттям двадцятого віку винахід братів Пате — стереопрогравач „Фенікс“. Голка звукознімача несміливо торкнулась першої борозенки. Полинула мелодія...

Щось давнозабуте ворухнулося в моїй свідомості, може, навіть десь на дні генної пам'яті; калейдоскоп незвичних, раніше незнаних асоціацій, що дисонували з уже баченим і пережитим.

Ніби за помахом чарівної палички спалахнули міріади далеких сонць. Зграйки світлових фантомів, схожі на дивовижних космічних істот, закружляли у химерному танку. Сліпучо-яскраві виблиски, райдужні переливи вигадливих „па“ розітнули пітьму, примусивши її пульсувати, променитися холодним свіченням, яке поступово тепліло, оживало...

Незбагненний симбіоз чуттів охопив мене. Породжені в глибинах свідомості емоції зринали хвилюванням і бентегою, іскрилися радістю, тьмяніли смутком. Найменші порухи душі сягнули розмірів збурунених хвиль, на гребенях яких застигло моє заворожене єство. Ллє так тривало лише мить. Наступної, зірвавшись із стрімікого вершечка, я поринув у безодню видив, народжених нііром звуків. І коли вже готувався розчинитися, щезнути в ньому, реальність знову нагадала про себе. Судомний ковток земного розмаю, і примарний серпанок феєрії знову зашурхотів осіннім падолистом. Що діється зі мною? Хто вичаклував таке диво? Хтось невидимий і незримий диригує думками, бажаннями, настроєм, емоціями: надвладна сила полонила середньостатистичного землянина...

Яка музика! Мої думки, хаотичні і дискретні, крадькома снують, наполохані захоплюючою дивиною, метушаться, зливаються в суцільний спектр і, не знаходячи лазівки до Реальності, щезають... Однак лише на мить, бо на їх місці постають інші, щойно народжені, ще загадковіші.

Які химерні звуки! Вони громадяться, обростають ірреальними деталями, нанизуються на незриму голку — фантастичний міст єднання світів: щемного і далекого, незнаного. Хтось могутній і досконалий прагне Контакту, жадає повідомити про себе...

Звуки народжували до болю знайомі образи далеких світів, які ставали чимраз ближчими і ріднішими. Дивна музика приглушила і звела нанівець раціональне світосприйняття. Натомість запропонувала щось захоплююче і притягальне. Кому підвладні ці звуки?


Я мандрую Першошляхом далеких загадкових світів, що палахкотять ген-ген у зоряних світах. Кличуть, волають...

Холодне полум'я Пітьми... Німе волання Ночі... Чорне Безгоміння... Хто породив його: крижане, моторошне, підступне, в якому зачаїлася предковічна загадка Життя? Але саме в цій Пітьмі, у цьому Мороці таїться щось незбагненне, осягнути яке прагне Розум.

„Чорне Безгоміння — лише епітет безконечного організму, що існує вічно і якого ніколи не торкнеться лиховісна тінь Безвісті. Міріади сонць і зірок, довкруж них чарівні оази життя, хоча й позбавлені носіїв Розуму, примушують гігантський організм пульсувати, горіти у невтримному ритмі Творення.

Всевладність темряви — мана. Засторога тільки для слабкодухих. Все підкоряється Розуму. Навіть підступна ниць предковічної, вічносущої стихії.

...Космічний Скакун, Впокорювач Пітьми і Простору мчить неторованим шляхом. Його торкаються скептичні погляди жовтих зіниць світил, які, втім, заздрять його Вершникам, що пізнають Сокровенне. На кораблі — Командир, Навігатор, Механік і я. Опікун. Саме мені належить стежити за самопочуттям Вершників, піклуватися про них. Саме мені доводиться допомагати Командирові скрашувати одноманітність Подорожі, переборювати підступи вселенських Таємниць, оминати наготовані пульсарами і туманностями пастки, стерегтися чорних дірок і вибухів наднових...

Вторувавши нащадкам Першошлях до Голубої планети, ми вертали додому. Далеко позаду лишилася прекрасна оаза — Розуму, що спинався, тягся до невеличкого світила, робив перші несміливі спроби самопізнання. Незвичний і водночас такий чудовий світ... Розум лише пробуджувався на крихітному острівці життя, котрий ніжно голубили золотаві промені світла.

Ставши мимовільними свідками народження Інтелекту в німоті Ночі, серед холодного полум'я Пітьми, ми поклялися, що донесемо одноплемінникам розповідь про тих, кого зустріли на шляху Пізнання.

Mи стояли перед Командиром, подивовані його несподіваним викликом. Він мовчки увімкнув Обсерватор. У центрі сфероїдіного екрана розтікалася червона пляма: майже по курсу народжувалося нове світило. Байдуже до всіх. Навіть до Пітьми. Але минав час, і воно, щасливе своєю появою серед чорного Безгоміння, простягало промені-мацаки, вітаючись з Безмежжям. Та не лише вітання несли ці промені. Було в них і лихо для тих, хто випадково траплявся на їхньому шляху. Мов знавіснілі, убивчі промені мчали до Голубої планети.

Ще одна загадка Безгоміння. Жорстока й підступна, яка означала смерть для прекрасної оази Всесвіту, загибель усього живого в ній, кінець розумного начала.

— Зневага до Життя й Розуму повинна бути покарана.— Наставник пильно дивився на нас.— Якщо навіть доведеться заплатити дорогою ціною...

Ми були готові стати па перешкоді смертельній небезпеці, що загрожувала посестрі. Всі як один дали згоду стати на герць з Підступом і Небезпекою.

...Навігатор проклав новий курс, Механік зробив усе необхідне, щоб Корабель зміг захистити своїм громаддям Голубу планету. Командир віддавав чіткі накази. Я мав покинути Корабель. Опікун повинен турбуватися, аби Пам'ять про Вершників, впокорювачів Безгоміння донести іншим.

Я залишив Корабель.

Десь далеко-далеко голубіло Життя...

Сліпучо-вогпяпиіі спалах. У моїх очах потьмарилося. Інстинктивно затулив руками обличчя... Нестерпне відчуття самотності заполонило серце, міцно вклякло в мене...

Дзелень, дзелень, дзелень... Тисячі дзвіночків закалатали в моєму мозку. Затуманеним поглядом обвів кабінет. Зумерить телефонний апарат. Але я не поспішаю піднятії слухавку.

Повільно обертається платівка. „Шурх, шурх“,— невдоволено скаржиться голка, виписуючи концентричні кола (у „Феніксі“ був поламаний автостоп). Я підвівся і, перехилившись через стіл, вимкнув звукознімач. Але й після того продовжував жити в далекому світі. Відблиски пережитого ще палахкотіли в моїй свідомості. Тамуючи хвилювання, вдруге поставив голку.

Із стереогучномовців бризнули акорди багатоголосої мелодії. Стрімкої, бурхливої. Це була інша музика. Зовсім не та... Сучасна інструментальна обробка. Багата акустична палітра, несподівані звукові ефекти, пронизливі дисонанси, синтезовані електронною апаратурою, навіть оддалік не нагадували щойно пережитого, почутого.

Я взяв до рук платівку. Нічого особливого: звичайний диск-гігант. Щоправда, на кружальцях паперових наклейок жодної інформації про твір, його виконавців. Лиш коротке: „Метагалактика“.

Вдруге зазумерив телефон. На тому кінці дроту лементував Сашко, котрий, як з'ясувалося, ніяк не міг дозвонитися до мене. А за п'ятнадцять хвилин він струшував білий навій хурделиці.

Сашко вислухав мою розповідь.

— Повір,— наприкінці сказав я,— тут не йдеться про якісь звукові галюцинації!

— Розумієш,— озвався Сашко,—я в принципі допускаю подібне. Однак боюся: ця розповідь скидається на вигадку. Сюжет для фантастичного оповідання.

Ми мовчали.

— Чим, на твою думку, є музика? — нарешті спитав Сашко.

— Музика — це сукупність механічних коливань з частотою до двадцяти тисяч герц, які діють на людину акустичною енергією різної сили,— упевнено відповів я.

— Схоже, що ти недавно писав матеріал про фізиків,— скептично усміхнувся мій товариш.

— Не кепкуй. Маєш свою думку — скажи.

— Досить часто неспроможність угледіти в незвичайному звичайне і навпаки гальмує наш поступ, обмежує наше світосприйняття.

— Що, що?

— А от що! Для певного настрою потрібна відповідна музика. Це, як мовиться, незаперечний факт. Ще в сиву давнину музику використовували як засіб лікування, та й нині повертаються до цього методу оздоровлення душі людської. Описати музику логічними поняттями, якими керує раціональна думка, неможливо. Принаймні поки що. Закони соціально-лінгвістичної психології непідвладні. Музику можна зрозуміти лише на основі власних переживань. Стародавні римляни казали: „Будь-яке мистецтво — це наслідування природи“. І я з ними згоден. Мистецтво — це і в сприйняття життя як найбільшого дина. Водночас життя знайшло своє відображення у мові. Вдосконалені людиною її звуконаслідувальні елементи створили новий різновид Мистецтва — музику. Саме вона, оминувши слово, або, як кажуть спеціалісти, другу сигнальну систему, впливає практично на кожну людину.


Того ж вечора програма „Час“ передала інформацію:

„Найбільші обсерваторії світу зафіксували в сузір'ї Стрільця появу нового джерела, жорсткого, раніше невідомого випромнювання. Незрозумілим видається різке зменшення інтенсивності випромінювання в напрямку Сонячної системи“.

І змигнуло на екрані знане ще зі школи сузір'я. Кружечком було позначене джерело випромінювання. Мене мов ошпарило: точнісінько таке зображення зоряного неба на конверті платівки!..

Ми з Сашком так і не довідалися, хто здав її до комісійного магазину. Навіть Вацек дивувався, що серед бухгалтерських паперів немає квитанції на цю платівку.

Я постійно запитую себе: чому мені не вдається почути ТУ музику? Можливо, життя з його щоденними клопотами зробило мене іншим? І коли вдруге опускав голку звукознімача на чорний диск, мною керувало вже приземлене відчуття. І як знати, може, я і справді був уже не тим, здатним почути незвичне у звичному?..



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.