Всі публікації щодо:
Романчук Олег

Слід Мнемозіни

Стрімкі сутінки південної ночі впали на місто, лягли на зелені води затоки, де непорушно, мов поснулі Левіафани, завмерли кораблі. Прибережний пагорб, вкритий храмами і незчисленними колонами, які віками споруджувалися на честь богів і героїв, здавалося, з останніх сил тягнувся до затухаючого неба. Позолота чудових скульптур вловлювала мерехтливі відблиски збігаючого дня, від чого місто нагадувало велетенську істоту, що дихає сонячними променями…

Вулиці Александрії п'ятьма терасами спускалися до берега, вздовж якого зміїлася вимощена керамікою широка дорога. Перетнувши верхнє плато на самісінькому його вершечку, вона впиралася в обнесений високою кам'яною стіною міський центр — Брухейон — колишню резиденцію Птоломеїв, в якій нині перебував разом із своїм почтом єпископ александрійський Кирило. Неподалік підносився скорботний храм Посейдона, що приречено чекав близької і ганебної для нього висвяти у нову віру.

Обабіч білосніжними колонами бовваніла усипальниця Александра Великого, засновника міста. Поруч примостився театр, з верхніх сидінь якого можна було побачити розкішний палац і пристань на острові Антиродос.

Але все перевершував заснований першим імператором династії Птоломеїв Аммонієм Саксом Мусейон — біломармурове чудо, останній притулок античного любомудрія і вченості. В його стінах жили і працювали Ератосфен, Феокріт, Філон, Папп, Плотін… Саме тут неспішливо ступав піщаними доріжками мудрий Евклід, старанно вимальовував на воскових дощечках геометричні фігури, доводив свої знамениті теореми. Саме тут містилася славетна Александрійська бібліотека, яка робила місту честь і славу. Рівних їй не було у чужодальних краях. Навіть зібрання сувоїв Атталідів з Пергаму знайшло пристановище саме в місті македонського завойовника — єдиній опорі гинучого язичества.

Трохи далі виднілись руїни Серапеуму — храму язичеського божества Серапіса, зруйнованого ошалілим натовпом християн за напученням єпископа Феофіла — дядька Кирила Александрійського. Про велич і багатство цього храму нагадувала лише колонада з червоного асуанського граніту, що криваво палала у променях втомленого свічада.

…Будинок префекта Ореста знаходився неподалік руїн храму. На Гієроклове запитання, чи вдома господар, слуги відповіли, що префект буде не раніше початку другої нічної сторожі. Не знаючи, що чинити, юнак поволі рушив кам'яною терасою вниз, до моря. Губився у здогадах. Навіщо міг знадобитися префекту? Чим міг йому прислужитися?

На майдані, що вкляк при самісінькій воді, з ранку до пізньої ночі не вщухав різномовний гамір. Наодинці, юрбами невгавно снували мореплавці, купці, вояки, ремісники, корабели. Куди не кинь оком, тіснилися височенні гори заморських товарів, і сила-силенна корзин, тюків, мішків знаходила пристановище навіть серед мармурових портиків будинків патриціїв і негоціантів. Мовчазні, немов чимось наполохані, древні статуї, величні святилища колишніх всевладних богів, з сумом і розгубленістю споглядали на це гурмище.

Вулицями пересиченої багатством і непомірними розкошами Александрії вешталося щораз більше зграй монахів-фанатиків, котрі шукали найменшої нагоди проявити непогамовну любов до християнського бога. Дедалі частіше спалахували криваві бійки між прихильниками нової віри і ревнителями старих обрядів.

Уподобавши привілля монашого життя, беспутні покидьки горою обстоювали прийшлого месію з Назарету.

…В сліпучо-білому мармурі святилища знань — Мусейоні, відходячи до сну, хлюпотіло сонце. З цього місця завше можна було розгледіти море і саме місто, яке пізнього вечора міниться од білосніжного до лазурового, від рожевого до сірого кольорів.

Западав теплий південний вечір. На острові Фарос на вершині маяка спалахнув, все сильніше розгоряючись, вогонь. Сфокусоване ввігнутими відбивачами з полірованого граніту полум'я від сухих пальмових гілок полетіло на поміч мореплавцям, що спішили до славетної Александрії…

До настання другої нічної сторожі часу було вдосталь, і Гієрокл найперш порішив втамувати голод і заразом обмислити можливі наслідки побачення з префектом Орестом.

Юнак завернув до харчівні, що удатно примостилася неподалік осідку гончарів у колишньому храмі усіма забутого древнього божества. Казали, що колись у цьому храмі легіонери Діоклетіана тримали коней. Звідси й справді тхнуло чимось таким, що вмент забивало памороки. Але кульгавий Феодосій з Пелопоннесу справно пригощав смачними стравами та напоями мореплавців і мандрівників, тож завсідників у цьому немилосердно закіптюженому просторому приміщенні не бракувало.

Посередині зали палало багаття. Господар — опецькуватий, похмурий і заклопотаний, зарослий по самісінькі очі густою чорною бородою грек — вкупі з трьома фракійцями порався біля вогню, на якому смажилось двійко баранів. Часом він незлостиво погримував на слуг, котрі, на його думку, не були достатньо меткі. Дружина Феодосія — висока, опасиста македонка — спритно розливала густе корінфське вино у кубки та чаші, при потребі розбавляючи його водою з гідрії. Втім, мало хто годився на цей древній еллінський звичай, за яким вважалося поганою ознакою пити вино нерозбавленим.

Пошукавши очима вільне місце, Гієрокл угледів незайнятий стілець поруч з грубо обтесаною кам'яною брилою, котра, вочевидь, у минулому могла служити жертовником. За цим своєрідним столом, обіпершись на вичовгану поверхню голими ліктями, що стирчали з подертої ряси, сидів червонопикий монах, злостиво подивляючись на невгавно прибуваючий люд.

Гієроклову появу слуга господній зустрів стримано. Мовчки перехилив у зарослий неохайною, розкуйовдженою бородою писок по вінця наповнений келих. Вдоволено заплющив маленькі, масні, схожі на поросячі, очиці, дослухаючись, як булькає смаковите вино, заповнюючи бездонне черево.

Погодя розплющив очі й підозріло вшпинився в Гієрокла. Похмуро кинув:

— Ти хто — язичник? Сьогодні у Феодосія надто багато язичників.

Подумавши, додав:

— Однак мені здається, що ти не вкінець зіпсований поганин. Як знати, можливо, ще дасишся навернути себе на справжню віру. Сідай.

Гієрокл мовчки всівся поруч з монахом, в якому безпомильно впізнав одного з константинопольських зайд, котрі мало не щодень прибували до Александрії зміцнювати Христове вчення. Ці пройдисвіти не гребували будь-якими засобами, що вели до мети. Вони справно відробляли харчі єпископа Кирила, який конче хотів зробити Александрію християнською. Наступник і родич Феофіла не цурався найпідлотніших методів, прагнучи беззастережно правити містом. Проживши п'ять років у Сахарі пустельником-відлюдником, він фанатично насаджував нову віру. Забороняв будь-які розваги. Тільки церква і молитва повинні були стати єдиною розрадою людській дуті та розуму.

Амоній, — так звали монаха, — взявся переконувати Гієрокла у всесильності та всемогутності Всевишнього, який дарує вічне блаженство будь-кому, хто дотримується вчення його учня — мудрого й смиренного назаретянина.

Вино таки робило свою справу. З кожним ковтком монах п'янів, язик його здерев'янів, зробився неслухняним. Амоній плів найбезглуздіші нісенітниці. За його словами, незаперечні істини існують лише в священному писанні і уповні можна довіряти лише одкровенням Луки, Матфея та їм подібних вірних учнів Христових. Або ж такому вірному і безпомильному ревнителю справжньої віри, як єпископ Кирило.

Коли ж Гієрокл обережно висловив сумнів у справедливості тверджень Амонія, монах вмент протверезів. Очі його налилися кров'ю, бичачий карк набряк. Скидався цієї миті на розлючену тварину.

— Не кощунствуй, язичнику, — просичав. — Всевишній уже підняв десницю. Горе грішникам і тим, хто не хоче скоритися. Зваж гарненько. Ти ще можеш порятуватися.

Криво всміхаючись, по-змовницьки нахилився до Гієрокла і, бризкаючи слиною, злостиво мовив:

— Клятій александрійській язиччиці, що підбурює чернь, небавом прийде кінець. Не сьогодні-завтра Гіпатія переступить поріг обителі Вельзевула. Ніхто вже не порятує її. Ха! Цій гріховодниці забракло глузду прийняти Христове вчення. Натомість вона продовжує збирати у своєму домі христопродавців і втовкмачувати їм грішні мислі. Всевишній довго терпів таку насмішку, але його доброта теж не безконечна. Цю розумницю давно слід було приструнити! Вона найперша подає приклад непокори.

Монах раптом вмовк, сполохавшись, що вибовкав зайве. Сторожко дивився на Гієрокла, немов сподівався розпізнати хід його думок. Але даремно. Молодий еллін скам'яніло позирав на вогонь. В голові його роїлись уривчасті думки. Ніяк не міг зосередитись. Невже почуте правда? Страшний здогад обпалив Гієрокла, боляче зачепив серце, яке розпачливо затріпотіло. Невже Учительці загрожує небезпека? Чи не тому хотів його бачити префект Орест?

Певно, на обличчі Гієрокла відбилося внутрішнє хвилювання, бо Амоній підозріло втявся палаючими очима у співрозмовника.

— А ти, бува, не наслухався цієї блудниці? Якщо так — тоді начувайся!

Гієрокл силувано всміхнувся. Заперечно похитав головою. Монах, здавалося, заспокоївся і притишено мовив:

— Твоє щастя, язичнику. Вже ніхто і ніщо не порятує проклятої богом. Пекельні муки чекають її.

Зареготав. Несподівано урвавши сатанинський сміх, погрозливо мовив:

— Замкни вуста і забудь усе, що чув…

Лиховісним вогнем спалахнули очі фанатика. Гієрокл мимовільно здригнувся. Такий і справді піде на все. Але хіба він, Гієрокл, мовчатиме?


* * *


Префект Орест давно прочув про небезпеку, що чорною хмарою нависла над його вірним дорадником. Він попередив славну Гіпатію про підступні заміри єпископа Кирила і благав чимскоріш полишити Александрію. Він також би рушив з нею світ за очі з цього ошалілого міста…

І Орест, цей мужній, сильний чоловік, розповів Гієроклу, що давно кохає чарівну жінку, справжню „перлину мудрості“. Понад усе хотів мати її за дружину. Але… вінець своїх мрій Гіпатія бачила лише у філософському покликанні. І річ не в честолюбстві чи марнославстві, про яке бовкали заздрісники. Дочка славного Теона направду була посестрою Істини, справжнім дитям Природи, яку прагнула осягнути, осмислити.

Єдина жінка поміж, поважаних мужів Александрійського магістрату! Але навіть сивочолі старці пройнялися повагою до її гострого і гнучкого розуму. І нікого, окрім ворогів, не дивувало, чому саме її, а не когось іншого префект покликав у дорадники.

Три літа тому, по смерті єпископа александрійського Феофіла, це місце посів його племінник Кирило. Такий же заклятий ворог усього еллінського і язичеського. Він і не приховував своєї нетерпимості до Гіпатії-філософа. Іноді потай, а частіше відкрито боровся проти магістрату. Домагався цілковитої, беззастережної влади над містом.

Але не просто було здолати префекта Ореста й мужню жінку. її не лякали погрози. Лестощі й загравання також були безсилі. Гіпатією захоплювались усі. Навіть вороги. Звичайні люди і умудрені житейським досвідом учені мужі натовпом сунули до Мусейону, коли з мовниці виступала Гіпатія. Вона рівно говорила з усіма. Чи то з багатолюдним натовпом просто на вулиці, чи з численними учнями в своєму будинку. З усіма, хто хотів осягнути невідоме, довідатися більше, вона щедро ділилася знаннями.

Зарозумілий і пихатий Кирило не міг пробачити Гіпатії її розуму, щирості до простолюду, а чи не найбільше його дратувала довіра і повага до неї магістрату, який церква хотіла прибрати до рук. За очі називав Гіпатію „духовною дочкою Юліана Відступника“.

— Вона надто щира і добросердна, Гієрокле, — важко мовив Орест. — Тому і не йме віри нечуваній підлоті, що шириться довкруж.

І тут же, ніби сумніваючись у своїх словах, вголос запитав, ні до кого не звертаючись:

— А може, й справді Гіпатія не хоче рятунку?..

— Не вірю, що Гіпатія змирилася з долею, — поривчасто, але якось розгублено мовив Гієрокл.

— Ти так вважаєш? — немов прокидаючись з дрімоти, спроквола озвався префект. — Як знати, можливо, Гіпатія послухає тебе. Тим більше, що ти на власні вуха чув п'яні похваляння й погрози цього вошивця Амонія. Так… Єпископ александрійський виявився меткішим, ніж я вважав. Ці покидьки баритися не будуть…

Запала тягуча мовчанка. Гієрокл не зводив з Ореста занепокоєного погляду. Що скаже він, досвідчений і розважний? Склавши руки на грудях, префект міряв кроками залу. Враз, ніби спіткнувшись об щось, зупинився. Не піднімаючи голови, глухо проказав:

— Наполягай, щоби Гіпатія не йшла вранці до Мусейону. На неї, певно, чатуватимуть саме там. Нехай візьме щонайцінніше і чимскоріш поспішить до трієри, що чекатиме біля причалу, там, де лежить базальтовий сфінкс. Вона впізнає вітрильник. Мій слуга Августин проведе її на корабель. Я також… там буду.

…Ще вчора Гієрокл зачаровано слухав незрівнянну Учительку, мудру Гіпатію, яка, стоячи за кафедрою Мусейону, виголошувала перед натовпом сміливі думки. Воістину прекрасною була дочка Теона! Але розумом перевершила вона свого батька. Людське поголосся і в чужодальних краях тільки й мовило про її неземну красу, неперевершену мудрість. Незрівнянна Гіпатія… Струнка, смаглявовида, з гордо піднесеною головою, вона скидалася на прекрасну статую, витесану з цільної мармурової брили чарівником Фідієм. Великі карі очі дивилися тепло й привітно, западали глибоко в душу співрозмовника, могли розворушити найбайдужіше серце.

Мова її була прониклива. Про найскладніші речі говорила переконуюче, захватно, навертаючи слухачів на свій бік.

— Владарям, царям та імператорам завше потрібна була віра, яка б освячувала устрій і водночас тішила люд примарою майбутнього благоденства, — рекла Гіпатія. — Християнство найбільш підхоже імперії, її ревним захисникам…

Юрбі така сміливість думок, сказаних уголос, припала до душі. Прокотився схвальний гомін. І тут же, затамувавши подих, люди з потроєною увагою наготувалися ловити наступні слова улюблениці, найменший порух її, кожен жест. А вони іноді важили більше, ніж самі слова.

— Озирніться, і ви побачите, в якій непомірній розкоші живуть патриції і негоціанти. І християнство освячує це. Освячує це святотатство, — Гіпатія зневажливо-гнівно показала рукою в бік осібного гурту багатіїв.

Пихаті міські мужі мовчали, сповнені злоби і ненависті. Проте піти геть не думали — чули за собою силу. Так і залишилися стояти, слухаючи мову прекрасноликої жінки, щоби принагідно звинуватити її у всіх смертних гріхах.

Тим часом Гіпатія продовжувала:

— Саме в Александрії згасає минула велич міста науки. Діяннями підлотників або ж просто нерозумних поховані прекрасні витвори древньої Еллади, Єгипту…

— Плотін, якого ти, Гіпатіє, іноді цитуєш, твердив, що беззаконня, які чиняться в народі, не порушують загальної гармонії буття, — насмішкувато озвався хтось із гурту патриціїв. — Більше того, вони навіть необхідні, бо якщо є гімнасій, то є переможці і переможені.

Гнівом спалахнуло обличчя Гіпатії.

— Саме в цьому і полягає містика діалектики Плотіна, яку я, до речі, відкидаю: вбачання протилежностей і їх єдності, котрі, мовляв, обумовлюють у світі красу і гармонію, зло і безчинства… І ось монахи, ці облудники й нікчеми, лжеці і лицеміри, проповідують якраз непротивлення злу і насильству, запевняючи, що Всевишній наготував найсмиреннішим спасенний притулок у раю. Однак це слова, за якими криється підступність можновладних.

Натовп схвально загув…


* * *


Гіпатія перечитувала листи свого найлюбішого учня Сінезія: „Прикутий до ложа, я диктував цей лист. О, якби ти отримала його, перебуваючи в доброму здоров'ї, моя мати, моя сестро, моя наставнице, котрій я зобов'язаний стількома благодіяннями і котра заслужила з мого боку всі почесні титули!“

Лист був останній, писаний минулого літа, незадовго до смерті лівійця. Язичниця і християнин, вони, на осуд церкви, знаходили спільну мову, обмінювалися листами. Беззавітно відданий Сінезій, прийнявши християнство, постійно відчував незгоду своїх переконань з вірою. Що примусило його прийняти Христове вчення? Сінезій не міг не бачити, як між державою і церквою точиться гостра боротьба за політичну владу. Його хвилювало майбутнє. Яким воно буде?..

Колись Сінезій з гіркотою зронив: „Мені нічого не залишилось, як тікати зі своєї батьківщини… Ми всі безнадійні і безсилі… Пентаполь проклятий богами, Пентаполь вмер, він задавлений, він покінчив своє існування, він убитий, він загинув…“

Знатний, багатий і впливовий Сінезій Кренський користувався великою повагою в рідному Пентаполісі. Християнство прийняв, як пояснив Гіпатії, насамперед з бажання забезпечити батьківщині спокій і порядок, не допустити спалахів насильства. Церква вельми охоче прийняла у Христове лоно більш ніж доречного союзника, уповаючи на зростання свого впливу серед язичників.

І все-таки Сінезій, зрештою, як і Гіпатія, залишався противником християнського бога, різко протестуючи проти тих, хто вважав, що філософ повинен ненавидіти науки і піклуватися лише про божественне. У листах Сінезій відверто обурювався невіглаством християнських проповідників: „Верх неуцтва — бути самому неуком і братися навчати інших“.

Гіпатія всміхнулась. Це були її думки…

„Хіба може розумний і добрий, всемогутній і всевладний творець правити світом, в якому панує зло і несправедливість?“ — запитував Сінезій.

„Богом нашим є мудрість і розум!“ — відповідала Гіпатія, але підсвідомо відчувала, що цій тезі чогось бракує.

Християнство, незважаючи ні на що, вперто сходило до вершин тріумфу. Коли імператор Феодосій І едиктом 380 року оголосив нещадне переслідування язичників, Гіпатії було десять років. О тій порі Афіни ще вважались осередком мудрих, однак за якихось три десятиліття місто почало славитись лише приготуванням меду… Імена древніх залишились тільки на спомин про колишню велич Еллади. І коли Сінезій говорив: „Я віддаю перевагу елліну, ніж варвару“ — вона мимовільно впізнавала свої думки, свої переконання.

…Настала остання, четверта сторожа ночі. Над морем засірів ранок. День прокидався від сну. Ще заспаний, він умивався першими променями березневого сонця.

Гіпатія так і не стулила очей. Учні і найближчі друзі вже давно розійшлися. Перечитані листи Сінезія. Лише на мить вдалося позбутися гнітючого передчуття, що невідворотно чатує назирці за нею. Чи й справді застороги Ореста мають підґрунтя? Невже Кирило таки зважився вчинити супроти неї якийсь підступ?..

Єпископ александрійський давно на герці з префектом, тож принагідно попрікає Ореста до-радницею-жінкою, особливо наголошуючи, що в її домі збираються вороги Христової віри, поклонники язичеських богів, між якими точаться суперечки про безсмертність ідей, свободу духу. „Бредні платоніків“, — злостився єпископ.

Оресте, Оресте… Ти ще й досі кохаєш Гіпатію, хоча достеменно знаєш, що не відступиться вона від свого. Не стане такою, як усі жінки: люблячою матір'ю, коханою дружиною. Земне щастя не для неї…

Як знати, можливо, вони могли бути щасливі удвох. Але ж вона була дочка славного Теона і понад усе хотіла прислужитися людям.

Лихі часи настали… Руйнується античний світ, у який вона безмежно закохана. Здобутки тисячоліть, котрі могли придатися новим поколінням, гинуть. А вона не в силі зупинити невтримний поступ часу, не в силі переконати людей у хибах, які вони чинять, наслухавшись невігласів у рясах, що прикриваються божим словом. Чого воно вартує, коли ллється кров невинних?..

Як важко бути жінкою… Надто багато сил доводиться витрачати на те, щоб утвердитись в очах учених мужів у рівності своїй. Лиш розумом доводиться здобувати прихильність і визнання, а водночас наживати численних ворогів, прихованих і відкритих. А боротися з усіма вже не вистачає сил…

Тривожний щем роз'їдав серце, краяв душу. Зволоженим поглядом зорила Гіпатія на власноруч змайстровані астролябії, котрі стали у пригоді багатьом мореплавцям, допомагаючи їм розшукати шлях у морі по небесних світилах. Лежали на столі виготовлені нею гідроскопи-барильйони для визначення густини рідини.

Її цікавила астрономія, математика, філософія. В Мусейоні зберігались написані нею коментарі до Діофантової „Арифметики“, до вчення про конічні перерізи александрійського астронома Аполлонія Пергського, а також до „Математичного канону“.

Ширилося людське поголосся, що вона — сама мудрість. Воістину безмежне людське бажання чудесного! Саме тому Гіпатія не поминала нагоди повторювати, що до людини мудрість не приходить сама по собі. Мудрості слід учитися, брати її од наймудріших. Вона ж, Гіпатія, переповідає те, чого навчали інші, те, що вона переосмислила й доповнила…

Їй самій багато що невідомо. Хто така людина? Ким стала? Куди йде? Що з нею буде?.. Скільки потрібно ще спізнати, щоб осягнути своє призначення в Бутті! І цю ж людину примушують борсатись у брудних хвилях брехливих віровчень, замість того, щоб спізнавати Природу. Яка ганьба для Розуму!..

Людина, як і космос, належить до ієрархії Буття, займаючи в ньому далеко не останній щабель, але й не перший. Існують світи інші, світліші. І їх багато… Незчисленна кількість. Буття неперервне, променисте, многовиде і розумне. Розумне начало таїться в усьому. До нього слід лише долучитися.

Погляд Гіпатії ковзає по розгорненому звитку „Чорного ритуалу“, врятованого з храму Серапіса. Наповнений потаємним змістом езотеричних містерій Ізіди, папірус вабив до себе.

„…Люди намагатимуться зрозуміти суть священних просторів, де не ступала нога людини, і подадуться за ними ввишину, бажаючи вивчити природу небесного руху. Але і це ще не все… Вони навіть насміляться досліджувати Ніч, найдальшу Ніч із всіх Ночей, яка сплітає свою сіть швидким світлом, хоча і слабшим, ніж сонячне…“

Стукіт у двері відірвав Гіпатію од читання.

— Це я — Гієрокл, — донеслося знадвору.


* * *


— Учителько мудрості, скажи мені, чому за всіх часів зневажали філософів? — у голосі Гієрокла чувся біль.

— Ти помиляєшся, Гієрокле, — розсміялася Гіпатія щиро, майже весело. — Філософів шанували і поважали. Але їх і боялися. Нині особливо. Знання дволике. Мов римський Янус. І мудрість, і зло таяться в ньому. Залежно кому слугує воно, хто розпоряджається ним, що чинить ним.

Ті, хто на терези долі поклали золото, й знання, не в силі врівноважити їх. Ці речі несумісні. А коли це станеться, то багатство обов'язково переважить. Але… лиш вагою. Істинне, справжнє багатство саме в знаннях. Примарний блиск полота не спроможний засліпити його. І тим, хто безроздільно вирішив присягнутись Уранії й Кліо, вперто та завзято сходить на Олімп Знань, — тим скориться Вічність. Але цим людям слід відректись багато від чого, окрім віри в Істину. Справедливість для всіх. Вони неминуче наразяться на небезпеку бути осміяними, оскарженими, зрадженими, осудженими, засудженими, а то й позбавленими життя. Але вони матимуть чисте сумління, коли вестимуть за собою інших…

Очі Гіпатії зробились вологими. Все-таки вона була передусім жінкою. Гієрокл опустив голову. Він не міг бачити, як Гіпатія сумовито похитала головою, немов відганяючи хвилинну слабість, немов докоряючи собі за цей її прояв.

— Як непросто жити в світі серед безчестя, заздрощів і сваволі, — розпука звучала в цих словах, але не каяття.— Як бридко спостерігати за людьми, в яких особисте Я робиться маленьким і нікчемним, прагне упокорити і знищити в людині все хороше і прекрасне, прагне зробити її рабою статків і багатства, влади і вседозволеності.

— Любий Гієрокле! Твоїми устами рече бажання допомогти мені. Ти щиро зичиш мені добра, щастя і… спокою. Ти щиросердний, мій любий Гієрокле. Але ти не замислився над тим, що скажуть друзі, що подумають вороги, коли я полишу Александрію. Це буде скидатись на ганебну втечу, яка послужить струменем води на колесо зла, підступності і підлоти.

Я вірю, попри все, що знаннями можна навернути люд до віри в Прекрасне, Справедливе і Добре. Слід лише донести слово Істини до людських сердець, і вони зрозуміють, що чинити Зло — найстрашніше з усього. Мене повинні зрозуміти…

Людське життя скороминуче. Але є в ньому щось таке, що безугавно нуртує і живе, що кличе до Зірок у чорне Безгоміння… Надто часто марнославство людське й гонитва за золотим тільцем потьмарює усе хороше й світле. Але настане час, коли людські діяння переборють споконвічне зло егоїзму. Зірки покличуть нас, Гієрокле! Покличуть!

Ще ніколи так не розмовляла Гіпатія зі своїм учнем. Гієрокл всотував незвичні думки й щораз більше захоплювався прекрасноликою Учителькою. Невже світлий розум згасне в мороці Зла? Яка несправедливість! І він нічого не може вдіяти…


* * *


Народжувався новий день. Виринувши з нічної купелі, неначе свічадо, криваво-червонястий диск сонця тут же заходився висушувати діамантові краплини роси, висіяні царицею ночі на широколистих пальмах, сірому камінні, білих стінах будинків. Легенький вітерець приносив у місто солонкуваті запахи, настояні на пахощах буро-зелених водоростей, що обліпили берег, нетерпляче очікуючи припливу, щоб упірнути в цілющий смарагд моря. Невдовзі до цих пахощів приєднався розмай інших: смаженини, варених бобів, прянощів, котрі ширились у тремтливо-прозорому повітрі, дурманячи перехожих, яких помітно більшало на вулицях Александрії.

Однак того березневого ранку 415 року навіть найостанніші жебраки не канючили милостині у заморських купців-негоціантів, багатих громадян, безпомильно відгадуючи серед них наймилосердніших і найжалісливіших, що, втім, траплялося дуже рідко.

Якась надвладна, тупа і лиховісна сила звела воєдино поважних матрон і перекупок, патриціїв і приблуд без роду й племені, вояків і монахів, штовхаючи різномовне та різноверствне гурмище до Мусейону.

Гієрокл, який з ночі чатував біля старожитного пристанища любомудрія, незмигно стежив за людом, що поступово заповнював величезний майдан. Погляд Гієрокла зупинився на зграйці хлопчаків, які, щось вигукуючи, плутались під ногами дорослих. Двоє малюків розмахували уламками мармурових рук, вочевидь, од розбитої фанатиками статуї богині Венери, і голосно, в якомусь хворобливому екстазі, кричали. Ніхто не звертав на них уваги.

Загубившись у прохолоді колонад Мусейону, Гієрокл із заціпенінням спостерігав за тим, що діялось довкруж, безсилий перешкодити і зупинити те, що назрівало.

Злочин був уготований давно. Покидьки, увіривши в безкарність всякого гріха, скоєного во славу Всевишнього, ладні були принести у жертву будь-кого, хто насмілиться засумніватися в існуванні душепастиря з Назарету. Втім, і це Гієрокл чудово знав, звиродніла зграя була лише сліпою виконавицею волі можновладних, які вміло спрямовували оскаженілий натовп нітрійських монахів, християнських вандалів, параболанів-головорізів у потрібне русло з метою усунення всякого, хто ставав на перешкоді новій релігії, котра, як ніяка інша, пречудово уживалась з багатством і владою, множила і підтримувала обох.

Шум натовпу несподівано вщух. Людське море впокоїлось, зіщулилось, вклякло, напружилось, мов велетенський хижий звір, готуючись до стрибка. Гієрокл здригнувся. Хоча він (та й не лише він) вже давно очікував цього моменту, однак поява запряженої двома чорної масті жеребцями колісниці, в якій гордо, на повний зріст стояла Гіпатія, подіяла приголомшуюче.

Речниця Істини, зневаживши небезпеку, прибула до Мусейону, де мало не щодня упродовж багатьох років висівала у людські серця й душі зерна Добра, Знань і Мудрості.

Колісниця зупинилась на краю майдану, не в силі пробитися крізь тужавий натовп. Скориставшись мимовільним ваганням і розгубленістю вороже настроєної юрми, Гіпатія владно піднесла правицю вгору, готуючись мовити до обдурених і наструнчених проти неї…

Гієроклу здалося, що він бачить, як тихим, спокійним сяйвом променяться лагідні очі Учительки. Немов у фантастичному сні, розвівається на вітрі її довге, дивовижно прекрасне волосся. Юнакові пригадалися слова, мовлені якось Гіпатією, коли вона після запеклої сутички з александрійським єпископом Кирилом, замислена і втомлена, сиділа на березі моря, щось напружено вишукуючи очима на межі земної тверді і небокраю. Притишено мовила до Гієрокла: „Може, це і є найвища мудрість — померти за світло…“

Помітивши стривожений погляд учня, лагідно всміхнулась: „А тобі, Гієрокле, ще жити й жити…“

— Богохульниця! Коханка диявола! — раптом заверещав чийсь бридкий надтріснутий голос.

Гієрокл упізнав його. Кричав його недавній знайомий монах Амоній, подаючи сигнал до вбивства. Зачувши його, знавісніле гурмище кинулось до колісниці. Тисячі рук з розчепіреними пальцями, немов мацаки-щупальця гігантського спрута, погрозливо потяглися до жінки в білому, яка прекрасною мармуровою статуєю височіла серед розбурханого моря люті й ненависті.

Щось сталося… Мабуть, вражений цим спокоєм і презирством натовп, немов наштовхнувшись на невидиму перешкоду, зупинився і вже через якусь мить був готовий відкотитися назад, як нова злива прокльонів, густо замішаних на звіриній ненависті, яку виригали заводії, спровокувала натовп до непоправного:

— Хапайте її!..

В центрі юрби вихопилась волохата рука, що розмахувала дерев'яним хрестом — символом нової віри. З грубою лайкою озвірілі фанатики зірвали білосніжну одіж з прекрасного тіла Гіпатії. З ревінням і несамовитими прокляттями озвіріла юрма потягла свою жертву до Цезаріуму — церкви на березі моря, і там з тваринною люттю гострими устричними черепашками здирали з неї шкіру і м'ясо, затим з криками радості кидали у вогонь. А навкруг біснувався натовп ошуканих, намовлених, обдурених, які наївно вірили, що карають Зло.

До пізнього вечора тривала кривава оргія, не стихало людське ревище. П'яні монахи, голота, найостанніші александрійські горлорізи, отримавши винагороду за службу Всевишньому, зграями вештались вулицями міста, виригаючи страхітливі погрози на адресу тих, хто надумає виступити проти християнства.

…Під ранок, коли навіть найвитриваліші п'яниці забулись у зрадливому сні, берегом моря йшло двоє: юнак і статечний муж — Гієрокл і префект Орест. У німій скорботі вони зупинились біля ще теплого попелу, марне намагаючись угледіти в ньому останки тієї, хто ще зовсім недавно була для одного з них Учителькою, для другого — просто любою жінкою, коханою, а для більшості — Мудрістю. Навіть для ворогів.

Погляд Гієрокла упав на округлі предмети, які здалися йому знайомими. Це були уламки рук статуї Венери, якими вранці вимахували незнайомі хлопчаки…


* * *


…Екран, на якому щойно точилися драматичні події сивої давнини, погас.

— Ну як, вражаюче? — запитав Учений, вимикаючи апарат.

— Дивовижно… — видушив із себе Журналіст.

— У газетярів подібні речі, здається, називають сенсацією. Чи не так? — дещо іронічно мовив Професор.

— Це суперсенсація!.. Але, сподіваюся, ви розповісте нашим читачам про свій фантастичний… гм… тепер уже цілком реальний пристрій? Як ви прийшли до цієї методики реставрації минулого?

— Бачите, свого часу радянський вчений Юрій Денисюк неодноразово наголошував, що проблемою голографії він зацікавився, а відтак втілив у життя конкретні методи отримання об'ємних зображень предметів, завдяки почерпнутій ідеї з фантастичного оповідання Івана Єфремова. Майже аналогічна ситуація сталася і в мене. Колись відомий письменник-фантаст Артур Кларк (не забуваймо, що він, як і Іван Єфремов, до всього був ще й неабияким ученим) висунув прецікаву гадку: „Припустимо, що колись люди спостерігатимуть минуле настільки детально, що зможуть реєструвати рух кожного атома, який будь-коли існував. Припустимо далі, що на основі такої інформації вони зможуть вибірково відтворювати людей, тварин, окремі ситуації і ландшафти минулого. Інакше кажучи, хоча ви й справді померли в XX столітті, інше ваше Я з усім обсягом життєвого досвіду, накопиченого на момент спостереження майбутнього, може раптом опинитися у віддаленому майбутньому і зажити новим життям. Це схоже на найбуйнішу фантазію, яку тільки здатний створити людський розум, але звідси зовсім не випливає, що таку можливість треба виключати з обговорення, як нісенітницю“. От я й подумав: чому б і справді в структурі електронів історичних пам'яток у вигляді якихось нашарувань не може бути записане минуле, думки людей? Чом не припустити, що й людське мислення може залишати у мікросвіті певний слід?..

— Чи не могли б ви привести якийсь образний приклад сказаному?

— Образніше? Ну що ж. Можна й образніше, — посміхнувся Професор. — Правда, не знаю, чи це мені вдасться уповні… Ось хоча б так: якщо до теорії інформації застосувати друге начало термодинаміки, то останнє можна сформулювати наступним чином: в будь-якій системі кількість інформації на виході не може перевищувати вхідну. Треба лише навчитися відфільтрувати „шуми“, відкинути все зайве…

— І це вам вдалося!..

— Як бачите.

— Ще одне запитання: чому вас зацікавила саме статуя Венери Мілоської як об'єкт експерименту?

— Справа в тому, що це одна з найвідоміших, найзнаніших скульптур Древньої Еллади. Отож для реклами мого винаходу кращого об'єкта годі шукати. Мільйони людей у всьому світі захоплюються довершеністю форм Афродіти-Венери. І, погодьтеся, не в одного із поцінувачів прекрасного виникало питання: як невідомий скульптор вирізьбив руки міфічної богині? Тепер дещо прояснилось…

— І не лише з нею, — докинув Журналіст.

— І не лише з нею, — погодився Професор. — В епоху античності жінка-філософ була явищем дивовижним, і на нього дивилися, як на непорозуміння. Але в круговерті історії, зокрема в історії античної філософії, майже завжди згадується ім'я незвичайної жінки-математика, жінки-філософа. Тільки розрізнені спогади сучасників давали досі деяке уявлення про трагічну долю Гіпатії Александрійської, її творчість. І вже навіть те, що Гіпатія відома як коментатор праць Діофанта — знаменитого математика, однієї з найважчих загадок в історії науки, робить честь цій жінці, котра самовідданим служінням ідеалу науки навіки увійшла в історію людства.

— Я цього не знав, — признався Журналіст. — Але, знаєте, до всього сказаного бракує ще невеличкої „ізюминки“.

— Знайдену на острові Мелос у 1820 році скульптуру, яка була куплена французьким послом в Александрії і подарована Людовікові XVIII, спеціалісти схильні вважати компіляцією з оригіналу, зроблену в 150–125 роках до нашої ери. Мені ж чомусь здається, що Гіпатія має якесь відношення до цієї скульптури. Гадаю, що наступні досліди остаточно прояснять долю Венери Мілоської.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.