ОЛЕГ РОМАНЧУК

Інспекція на місцях - ОЛЕГ РОМАНЧУК

Інспекція на місцях


„Моргюнбладід“, Рейк'явік:

„У столиці Ісландії відбувся фінальний раунд переговорів по ядерному роззброєнню між країнами-учасниками атомного пулу. Після місячних дебатів досягнуто остаточної домовленості про послідовність скорочення залишків ядерної, нейтронної та хімічної зброї. Затверджена процедура проведення інспекцій на місцях (за посередництвом третіх сторін, Міжнародного агентства по безпеці та роззброєнню — МАБРу — і спеціальних підрозділів ООН), яка може включати спостереження й безпосередню участь в демонтажі балістичних, тактичних, стратегічних і крилатих ракет, пускових установок, учбових ядерних центрів та випробувальних полігонів, заводів-виготовлювачів зброї масового знищення тощо. Погоджені варіанти допуску інспекторів та експертів МАБРу на військові бази, розташовані на території третіх країн“.


„Дагенес нюхетер“, Стокгольм:

„Сьомий рік на ядерних полігонах планети панує тиша. Наближається до свого успішного завершення програма повного ядерного роззброєння, з якою Радянський Союз виступив у січні 1986 року. „Без'ядерний світ — цілком реальна перспектива, яка може бути реалізована в найближчі два–три роки“ — до такої думки прийшли учасники пленарного засідання на заключних переговорах по ядерних і космічних озброєннях у Хельсінкі. Всі делегації одностайно відзначили прогрес у здійсненні програми глобального роззброєння. Своєрідним підсумком багатосторонніх переговорів стала ратифікація програми „зоряного миру“. Цим законодавчим актом нарешті покінчено з пресловутою програмою Ес-Ді-Ай“.


„Юманіте“, Париж:

„Після тривалих зволікань Ізраїль нарешті відкрив для міжнародного контролю свій ядерний завод у Дімоні (пустеля Негев, на південь від Мертвого моря).

Рада Безпеки ООН наклала вето на ядерну програму Пакистану. В Ісламабад вилетіла група експертів МАБРу, яка провела інспекцію ядерного комплексу в місті Кахуті.

На островах Принс-Едуард (південно-західна частина Індійського океану) тривають процедури, здійснювані національним персоналом Пів-денно-Африканської Республіки за участю міжнародних спостерігачів та експертів, по забезпеченню неучасті цього полігона у випробуваннях ядерної зброї.

Завершуються роботи по дезактивації атола Муруроа, колишнього французького ядерного полігона в Тихому океані, і прилеглих до нього територій“.


Крайтрон — такий собі крихітний електронний перемикач, який за мільйонну частку секунди може подавати точно визначену порцію електричного струму. На перший погляд, нічого особливого. Але тільки на перший погляд, бо крайтрон — це пусковий механізм для атомної бомби. Саме тому Технічний відділ засобів контролю МАБРу вніс цю мініатюрну цяцьку до своїх стратегічних каталогів. Зрештою, нічого дивного в цьому немає. Ще якихось три десятиліття тому — наприкінці сімдесятих років двадцятого століття — за крайтронами полювали агенти різних спецслужб та авантюристи. Всі вони намагалися правдами й неправдами роздобути і доставити клієнтам цю електронну начинку для ядерного пирога.

І ось саме з нього, з крайтрона, почалася ця історія…

Того дня мене викликав до себе в кабінет шеф Служби розслідувань Головного інспекторату МАБРу Хільмар Данієльссон і, ні слова не кажучи, вийняв із правої шухляди письмового столу мініатюрний електронний пристрій.

— Сподіваюся, вам знайома ця річ? — запитав вій, порушивши ефектну мовчанку.

Запитання не віщувало нічого приємного, інакше мене б не відкликали з відпустки. А був я аж на Андаманах — у справжньому раї для відпочиваючих… Справа, очевидно, не лише в крайтроні, подумки відзначив я, коли завжди врівноважений швед навіть забув привітати мене з поверненням. Отож я обережно відповів:

— Звичайно. Електронний перемикач, який приводить у дію атомні бомби. — Про всяк випадок, щоб виграти час, додав: — Надшвидкісний електронний перемикач, використовується в ядерних вибухових пристроях.

— Все правильно, інспекторе, — згідливо хитнув лев'ячою гривою Данієльссон. — Стратегічна цяцька. Забавка для дорослих. Тільки забавка небезпечна…

Я промовчав.

— Як нам вдалося встановити, — вів далі шеф, кладучи крайтрон назад у шухляду, — з опечатаного МАБРом складу Пентагону на території колишньої військово-морської бази „Едвардс“ у штаті Техас було вкрадено триста крайтронів. Злодієм виявився колишній морський піхотинець, який працював там сторожем. Всю партію перемикачів він, виявляється, сплавив за десять тисяч доларів якомусь типові, з котрим познайомився в одному з нічних барів Далласа. Невідомець, довідавшись, у який спосіб робить гроші екс-вояка, запропонував йому цю оборудку. Кому призначалися крайтрони, ми не знаємо.

— А цей екземпляр, який ви щойно демонстрували мені, часом не з тієї партії? — поцікавився я.

— З тієї, — Данієльссон коротко глянув у напрямку шухляди, куди тільки-но поклав крайтрон. — Інтуїція вас не підвела, шановний Оксене Клим.

„Шановний“ — означало, що шеф Служби розслідувань притримує для підлеглого якусь несподіванку.

— Так ось, — вів він далі. — Вчора на автостраді Вальпараїсо–Сантьяго блакитний „Форд“ з чілійським номером врізався в контейнеровоз марки „Вольво“. Водій автомобіля загинув. Ним виявився американський громадянин Джордж Уїкер. Дорожня поліція, що прибула на місце катастрофи, знайшла в багажнику „Форда“ сто крайтронів і програмне забезпечення для комп'ютера п'ятого покоління, записане на двох компактних гігабайтових дисках. Справу передано нам.

Данієльссон вичікувально подивився на мене, чи не хочу я часом прокоментувати почуте. Такого бажання він, очевидно, на моєму обличчі не прочитав, бо став пальцями лівої руки вистукувати на полірованій поверхні столу якийсь нервовий ритм: там-та-та-там-та-та-та-там-там… Бац! — шеф ляснув долонею, ритм урвався.

— День на підготовку — і негайно в Сантьяго, — тоном, що не допускав заперечень, промовив Данієльссон: — Там уже працюють троє спеціалістів з комп'ютерної техніки, яких відділ технічного забезпечення відкликав на наше прохання з бази ВПС Петерсон у Колорадо-Спрінгс.

— Наскільки мені відомо, люди МАБРу працюють у цьому колишньому Центрі Спеціального космічного командування СПЕЙСКОМ по лінії „зоряного миру“? — уточнив я.

— Цілком вірно, — кивнув у відповідь шеф. — Вони займаються переробкою програмного забезпечення Ес-Ді-Ай… Але тебе це не повинно хвилювати, оскільки працюватимеш у режимі автономного пошуку. Словом, карт-бланш для інспектора Оксена Клима на проведення операції вже заготовлений. Завтра отримаєш, як тільки віце-президент МАБРу перенесе на нього свій дактилоскопічний відбиток.

Що ж, завдання зрозуміле. Аби не гаяти часу, їду в Оперативний центр Служби розслідувань: треба уточнити свої повноваження й зорієнтуватися в обстановці, яка на цей час відома МАБРу по операції „Крайтрони“. Оперативний центр знаходився на околиці Женеви, і я, кермуючи туди своїм зеленим „БМВ“, намагаюся настроїтись на робочий лад. Звичайно, це мені не вдається. Перед очима ще продовжують накочуватися на піщаний берег Південного Андаману зеленаві хвилі Індійського океану, мелькають пальмові зарості, грона кокосових горіхів… Та що тут говорити — відпустка зіпсована через той бізнес відставного морського піхотинця. Але ж пропозиція передбачає попит. Отже, де його клієнти?

Мало хто з жителів планети підозрює, з якими труднощами доводиться стикатися експертам МАБРу, МАГАТЕ, спецпідрозділам ООН, інспекторам Служби розслідувань, щоб демонтувати ту чи іншу ядерну боєголовку, знешкодити хитромудрий вибуховий пристрій… Та якби ж то тільки це! Процес ядерного роззброєння виявився значно складнішим, ніж можна було сподіватись навіть у кулуарах зустрічей на найвищих рівнях, що передували конкретним крокам на шляху глобальної демілітаризації.

П'ять років тому, після успішного проведення під егідою ООН всесвітнього референдуму по негайному припиненню і забороні випробувань ядерної зброї, а також розробки й випробувань елементів космічної ПРО в навколоземному просторі, спеціальна резолюція Генеральної Асамблеї ООН зобов'язала всі ядерні держави приступити до ліквідації своїх ядерних арсеналів та інших засобів масового знищення. Тоді ж було створено і Міжнародне агентство по безпеці та роззброєнню, на яке покладався контроль за виконанням рішень ООН.

І хоча з упевненістю можна констатувати, що демілітаризація планети в цілому проходить успішно (в наступному році має початися ратифікація Договору про повну заборону й поступову ліквідацію всіх видів звичайної зброї), все ще існують і чинять запеклий опір сили, які намагаються проводити лабораторні дослідження з метою розробки таких видів зброї, котрі б не підпадали під юрисдикцію Договору про глобальне роззброєння. Існують і відверто злочинні елементи, що живуть за принципом: після нас хоч потоп. Нам відомо, що немало військових, високих урядовців, бізнесменів ніяк не можуть примиритися з дедалі наростаючою тенденцією ядерного роззброєння, ніяк не бажають позбутися своїх гегемоністських цілей і надій обійти процес роззброєння, хочуть і далі гріти руки на вогнищах недовіри у світі. Ми чудово розуміємо, що тут заявами і деклараціями на найвищих рівнях не обійтися.

Більшість цих сил, що ополчились проти розрядки, ми контролюємо. Але є, на жаль, і такі, котрі свій злочинний бізнес прокручують у глибокій таємниці. Джордж Уїкер — один з них.

„Вашінгтон пост“ недавно повідомила: комісія палати представників конгресу прийшла до висновку, що повна ліквідація ядерної зброї на планеті може бути здійснена не раніше, як через два роки, зважаючи на існування сил, які намагаються перешкодити процесові глобальної демілітаризації.

Про „два роки“ не знаю, а сили ті таки справді існують, і Службі розслідувань Головного інспекторату МАБРу доводиться проявляти неабияку винахідливість і пильність, аби інспекції на місцях здійснювалися у відповідності з процедурами, визначеними Радою Безпеки ООН та міжнародними угодами. У компетенції Служби розслідувань — широкий спектр завдань, у тому числі й негласний нагляд за використанням частини ядерних матеріалів, які вивільняються і після відповідної технологічної обробки передаються мирним організаціям.

Перед людством вже давно постала дилема: або спільне життя на Землі в умовах взаємної терпимості, або спільне самогубство, засобів для якого більш ніж досить. Ніхто уже не сумнівається в безглуздості викидання шалених коштів на озброєння, однак дефіцит довір'я і живучість хворобливої підозри про можливість взаємного обману при здійсненні глобальної ліквідації ядерної зброї ніяк не вдалось подолати. Альтернативою стала програма „зоряного миру“, яку наприкінці минулого століття висунув Радянський Союз. Навіть ортодоксальні прихильники Ес-Ді-Ай, як нібито фундаментальної запоруки миру на Землі і в космосі, були змушені переоцінити свої погляди і концепції. Відтоді й почався наростаючий процес підписання угод, укладання договорів на найвищих рівнях про радикальне і глобальне роззброєння, цілковитої ліквідації накопичених гігантських арсеналів. І справді: самих лише ядерних боєголовок — понад п'ятдесят тисяч, не кажучи вже про інші засоби масового знищення. Тільки подумати! П'ятдесят тисяч боєголовок… Це ж мільйон Хіросім! Або взяти атомний підводний човен „Огайо“. Його боєзапас дорівнює арсеналові другої світової війни…

Домовитись про ліквідацію термоядерної зброї виявилось легше, ніж поховати думку про війну як засіб досягнення політичних цілей. Звичайно, ніхто з них не афішує свого мілітаристського кредо, але інерція старого мислення продовжує діяти. Боротьба з ним — важкий і болісний процес. На МАБР та його оперативні підрозділи якраз і покладено нелегку роль — забезпечення функціонування механізмів цього процесу, переважно механізмів прихованих, які не потрапляють на шпальти газет і в програми останніх вістей телебачення. Так, лише обмежене коло співробітників МАБРу та Ради Безпеки ООН знає, що Службі розслідувань рік тому вдалося конфіскувати фторируючу установку для одержання газоподібного уранового гексафториду, з якого в свою чергу можна дістати ядерне пальне — уран-235. Були вилучені шість злитків дев'яностодев'ятипроцентного урану-235. Фірма „Зодіак“ (як виявилось, фірма підставна) мала значні виробничі потужності й добре налагоджену технологію. Наступним кроком в її діяльності мало стати виготовлення окремих компонентів атомної бомби. Слідство закінчилося зовсім недавно. На лаву підсудних у Гаазькому міжнародному суді сіло близько ста ділків, які мріяли вхопити планету за горло, вдавшись до ядерного шантажу. „Злочин проти людства“ — так кваліфікував їх дії Генеральний прокурор ООН Ейсаку Мацусіта…

Воістину незбагненний цей гомо сапієнс! Навіть сьогодні, коли жителі планети вирішили раз і назавжди позбутися липкого страху перед світовою термоядерною катастрофою, знаходяться особи, для яких примарний ореол влади важливіший, аніж розум, честь, доброта.

…Крадіжка крайтронів не залишала сумніву в тому, що невстановлені злочинці вже володіють атомною бомбою. З цього факту напрошується єдиний висновок: терористи робитимуть все, аби якнайшвидше вдатися до ядерного шантажу.

І ось мені доручено провести термінове розслідування обставин появи електронних перемикачів у Джорджа Уїкера. Працювати доведеться в режимі автономного пошуку. Це означає, що мій розмовний пристрій „уокі-токі“ з вмонтованим у нього мікрокомп'ютером може в будь-який час доби зв'язуватися з Центром документальної інформації МАБРу, безпосередньо з Хільмаром Данієльссоном, іншими підрозділами агентства. По всіх каналах зв'язку через спеціальні супутники-ретранслятори мені увімкнуте „зелене світло“. Особливість автономного пошуку в тому, що інспектор Служби розслідувань не має права входити в контакт з поліційними підрозділами, офіційними представниками. Словом, не афішувати свою діяльність. Єдина ланка зв'язку з моїм начальством — „уокі-токі“.

До речі, про мій переговорний пристрій. Це не лише прийомопередавач. Це багатофункціональна модель, що має вмонтований мікрокомп'ютер, об'єм пам'яті якого не такий вже й маленький — 5 мільйонів знаків. „Уокі-токі“ виготовлений у вигляді наручного годинника. Неспеціаліст навіть не запідозрить, що перед ним не електронний годинник. Табло, на якому висвічуються цифри, водночас виконує функції і мініатюрного дисплея, на якому при бажанні я можу переглянути кінофільм будь-якого телецентру — досить набрати код відповідної програми на двадцятип'ятиклавішному мікрорегістрі (натискати, правда, доводиться мізинцем,— єдина незручність). Живиться „уокі-токі“ теплом тіла. Інформація, введена в його пам'ять, надійно захищена від зовнішнього втручання спеціальним кодом. Однак вона беззахисна перед мікрохвильовим випромінюванням. Лише тридцять комірок „чіпа“ захищені особливим чином — своєрідний „чорний ящик“, який мають пілоти повітряних лайнерів і який може пригодитися слідству в разі загибелі інспектора.

Завтра я отримаю карт-бланш — тоненький пластмасовий прямокутник дев'ять на п'ять сантиметрів і товщиною три міліметри. В нього запресований мій особистий код, записаний на шматку магнітної стрічки, мій голографічний портрет, який можна відтворити лише з допомогою лазера, а також дактилоскопічний відбиток президента або віце-президента МАБРу. Власник цієї своєрідної плакетки наділяється необмеженими повноваженнями. Інспектор Служби розслідувань дістає повну свободу дій в особливо важливих справах. Та ми, власне, в основному лише такими справами і займаємось.


* * *


„Штерн“, Гамбург:

„До кінця місяця з території Федеративної Республіки Німеччини будуть вивезені всі ядерні боєголовки. Повним ходом йде нейтралізація запасів хімічної зброї, складованої на американських військових базах. Згідно з оцінками спеціалістів, роботи завершаться в квітні–травні наступного року“.


„Правда“, Москва:

„Ще один крок до всезагального миру. Повністю ліквідовані ракети середньої дальності. Міжнародні групи під егідою Міжнародного агентства по безпеці та роззброєнню завершують демонтаж ракет МХ, „Трайдентів“ і „Міджітменів“.


Начальника аналітичного сектора Оперативного центру МАБРу Томаса Фіцуотера на місці не виявилось. Як повідомила його чарівна секретарка Клер Елліс, її безпосередній начальник знаходиться в лабораторії аудовізуальної інформації. Ми обмінялись люб'язними посмішками, і я подався на зустріч зі своїм старим приятелем, з яким два роки тому працював на острові Дієго-Гарсія, де проходив демонтаж американської військової бази. Невдовзі після того ми разом потрошили останні нейтронні бомби в Каліфорнії.

— Щось для мене є, друзяко? — замість вітання кинув я з порога лабораторії, уздрівши знайому широку спину Томаса, який чаклував за дисплеєм.

— Це ти, старий лисе? — не обертаючись, заклопотано пробурчав Фіцуотер і похитав лисою головою. — Данієльссон мене попередив, але я не думав, що ти примчиш так швидко. — Продовжуючи натискати пальцями лівої руки кнопки периферійного пульта вводу інформації, праву подав мені. Ми поручкались, ніби щойно вчора попрощалися, хоч не бачились майже півроку, і я примостився на вільному стільці поруч з Томасом. Судячи з усього, мій приятель справді був заклопотаний, і я не став вимагати особливої уваги до своєї персони. Про всяк випадок перепитав:

— То є для мене щось цікаве?

— Дещо є, — зітхнув Фіцуотер і, проробивши ще кілька маніпуляцій на пульті, проказав: — Дивись уважно.

На ледь мерехтливому екрані дисплея в рівномірному ритмі поповзли салатового кольору літери, утворюючи слова і речення:

„Джордж Уїкер. Сорок років. Закінчив Гарвардський університет і Массачусетський технологічний інститут. Спеціалізувався в галузі комп'ютерних систем та електронної техніки. Неодружений. Колишній співробітник ЦРУ, посвідчення № 749/С. Тривалий час був приписаний до штаб-квартири „Кондора“ в Сантьяго, де працював у Третьому відділі, який безпосередньо займався ліквідацією політичних лідерів, чиї погляди і діяльність носили виразний антиамериканський напрямок. Забезпечував технічний бік операцій. Організація створена на початку 70-х років минулого століття, після приходу до влади Аугусто Піночета. Після ліквідації „Кондора“ був залучений до реалізації програми Сі-к'юб-ай. Очолював службу охорони одного з підрозділів цієї структури Пентагону. Відповідав за безпеку військових комп'ютерних систем. Мав право доступу до військових документів НАТО підвищеної секретності. Після звільнення з ЦРУ перейшов на роботу в Національне управління по дослідженню океану та атмосфери (НУОА). Дев'ять місяців тому несподівано розрахувався. Купив на складі Управління морських досліджень ВМС США підводний міні-човен типу „Араго“ разом з фотороботом „Джейсон джуніор“. Мотивація — бажання зайнятись пошуками скарбів, що залишились на борту затонулих іспанських галеонів“.

Блідо-зелений текст зник з екрана дисплея, склавши в моїй голові певне уявлення про покійника.

— Цікавий суб'єкт, чи не правда? — хитро примружився до мене Томас.

— Бачу, американець тобі чимось сподобався, — зіронізував я. — Очевидно, маєш про нього ще якусь інформацію? — я запитально подивився на свого приятеля.

— Ти не помилився. Хоч цей комп'ютеризований підводний пошуковий апарат — застаріла модель, проте і сьогодні він коштує кругленьку суму. Свого часу такі апарати мали використовуватися з метою маскування атомних підводних човнів в океані. До речі, саме завдяки „Араго“ вдалося знайти затонулий „Титанік“.

— Де ж він роздобув такі гроші?

— Зумів чимось зацікавити компанію „Ай-бі-кей“, яка й взяла на себе частину витрат.

— І що це за компанія?

— „Інтернешнл бізнес космос“.

— Міжнародний космічний бізнес? Цікаво, чим вона займається.

— А це вже по лінії Служби розслідувань, — протягнув Томас і змовницьки підморгнув: — Дещо я для тебе підготував. Аналітики Оперативного центру також не задарма хліб їдять. Ти зараз матимеш змогу ознайомитися з відеоматеріалами однієї з нарад, що проходила у ЦРУ в середині вісімдесятих років минулого століття.

Начальник сектора Оперативного центру натис кнопку, і на екрані монітора рівномірно попливли літери, зчеплені у слова й речення, почали вишиковуватись колонки цифр. Відтак з'явилось кольорове зображення просторого кабінету. Підписи англійською, російською та французькою мовами давали стислу характеристику присутнім на цій нараді, коментували деякі незрозумілі моменти…

По один бік розсувного полірованого стола засідань розмістились господарі: Френк Бедфорт — начальник Оперативного управління, Шон Берстед — начальник Науково-технічного управління, Роберт Харметс — начальник Інформаційного управління, Джон Поллард — керівник Відділу політичних акцій, Віктор Ченчеллор — керівник Прес-центру, Пітер Отіс — представник Внутрішньої служби по зв'язках з громадськістю, Елвін Бенніс — начальник Відділу радянської економіки, Деніс Опот — начальник Відділу стратегічних досліджень, Ірвінг Мерфі — начальник Відділу аналізу Радянського Союзу.

Гості розташувались навпроти: Фред Спілберг — помічник президента з питань національної безпеки, Дін Іствуд — помічник державного секретаря з питань гострих політичних ситуацій, Брайєн Вудраф — заступник міністра оборони по НДДКР, Берт Каллаген — високопоставлений співробітник Служби інформації держдепартаменту, Баррі Макдональд — офіцер національної розвідки, Джеймс Андерсон — помічник директора Розвідувального управління міністерства оборони, Максуел Крокет — заступник начальника штабу Об'єднаного космічного командування СІЛА, Говард Блауер — заступник голови Консультативної ради з зовнішньої безпеки.

Шеф компанії, поклавши руки на письмовий стіл і відкинувшись усім тілом на спинку крісла, з-під напівзаплющених повік непомітно спостерігав, як гості розкладають принесені з собою папери, готуючись до виступів…

Я з цікавості натиснув кнопку „Інформація“ і набрав прізвище одного з присутніх на цій нараді. Кольорове зображення зникло, натомість по екрану поповзли блідо-зелені рядки: „Говард Блауер. 1929 року народження. Одружений. Двоє дітей. Займав пост начальника армійської розвідки. Після виходу у відставку — один з керівників коаліції „За мир з позиції сили“. Автор книг „Війна у космосі“, „Космос і бізнес“. Займав пост віце-президента компанії „Юнайтед Брукс“. Зараз один з членів Консультативної ради з зовнішньої безпеки“.

Я знову натиснув кнопку „Пуск“. На екрані з'явився вже знайомий кабінет директора ЦРУ.

— Джентльмени! — сказав, підвівшись з крісла, господар Ленглі. — Перш за все я хотів би подякувати президентській адміністрації за честь, виявлену Розвідувальному управлінню.

Зробивши невелику паузу, обвів присутніх пильним поглядом.

— Гадаю, що висловлю думку не лише присутніх тут, а й усіх справжніх американців, коли скажу, що нам до вподоби рішучі дії нашого президента. Америка дістала унікальний шанс втілити нарешті у життя свої стратегічні плани. Безперечно, здійснення задуманого вимагатиме від усіх нас тривалої й напруженої співпраці. Ми знаємо, що глава Білого дому симпатизує людям нашої професії і розчаровувати президента було б не по-джентльменськи з нашого боку.

Гості й господарі заусміхались. Виждавши, поки мине легеньке пожвавлення, директор продовжував:

— Ми повинні з усією відповідальністю перейнятися тими цілями, які Америка поставила перед собою. Всі вони заслуговують достойної реалізації. Після цієї наради, сподіваюся, ми краще уявлятимемо коло тих завдань, які доведеться вирішувати в найближчий час, вона допоможе намітити віхи, котрі визначатимуть всю подальшу діяльність ЦРУ. Можливо, навіть до кінця століття. А зараз дозвольте надати слово містеру Спілбергу.

Помічник президента кивнув головою, немовби дякуючи за надану можливість виступити, неспішно підвівся, елегантним жестом поправив темно-вишневу краватку, яка чудово гармонувала з голубою сорочкою і темно-синім однобортним костюмом у ледь помітну смужку. В манері триматись відчувалося, що цей сорокарічний джентльмен знає собі ціну.

Спілберг розкрив коричневу папку, що лежала перед ним, і, відклавши кілька паперів убік, взяв у руки блідо-зелений аркуш. Швидко пробігши очима по надрукованому тексту, почав свій виступ:

— Від імені президента вітаю присутніх у цьому кабінеті, де не раз приймалися відповідальні рішення на благо нашої країни, на захист демократичних цінностей та ідеалів свободи в різних куточках планети.

Послідували енергійні оплески. Коли вони стихли, помічник президента повів далі:

— Перш за все хочу повідомити вас, джентльмени, що, відмовившись від Договору ОСО-2, глава нашої адміністрації представив конгресу секретну доповідь про виконання нами і росіянами угод ОСО-1 і ОСО-2. У супровідній сказано, що „радянські сили досить значні, і, на нашу думку, їх більше ніж досить для задоволення радянських воєнних потреб“. Далі йдеться про те, що Білий дім планує найближчим часом здійснити повну програму стратегічної модернізації збройних сил. Це дозволить нам до 1996 року розгорнути триста двадцять міжконтинентальних балістичних ракет МХ, триста тридцять шість стратегічних бомбардувальників В-1, закупити сто сорок чотири ракети для підводних човнів „Трайдент-2“, збудувати чотири ядерних підводних човни типу „Огайо“, здійснити програму виробництва міжконтинентальних балістичних ракет „Міджітмен“ і завершити розробку принципово нового стратегічного бомбардувальника по програмі „Стелс“ — літака, невидимого для радарів, активізувати НДДКР у галузі протиракетної оборони. Після відмови від ОСО-2 у нас зросли шанси покінчити з Договором по ПРО, який перешкоджає реалізації програми Ес-Ді-Ай і, зрозуміла річ, не відповідає інтересам безпеки Сполучених Штатів. У всякому разі, тепер ми повинні значно ширше інтерпретувати положення Договору по ПРО, ніж це ми робили досі, з тим, щоб ефективніше просуватися з розробкою та випробуванням тих компонентів протиракетної оборони, що базуються на нових фізичних принципах. Далі. На останньому засіданні Ради національної безпеки після аналізу стратегічної ситуації в світі та вивчення відповідних документів, частину з яких представило Центральне розвідувальне управління, були розглянуті можливі варіанти порушень Договору 1972 року по ПРО.

— А реакція наших союзників по НАТО врахована? — перервав промовця Деніс Опот. — Адже не секрет, що політичні кола Західної Європи стурбовані можливими наслідками реалізації програми Ес-Ді-Ай у рамках НАТО.

Спілберг невдоволено хитнув головою.

— Начальника Відділу стратегічних досліджень у першу чергу мала б цікавити можлива реакція наших потенційних противників, а не союзників. З ними ми завжди домовимось. У них чітко простежується дефіцит політичної волі. Англія, Федеративна Німеччина, Ізраїль, Італія та Японія вже дали згоду на найвищих рівнях у стратегічній оборонній ініціативі. То чи будуть вони категорично наполягати на дотриманні Договору по ПРО, який перешкоджає реалізації Ес-Ді-Ай? Безумовно, що ні. Але сьогодні мова не про цю закулісну механіку. Я хочу ще раз загострити вашу увагу ось на чому: наша стратегічна оборонна ініціатива стала новою віхою боротьби з міжнародним комунізмом. Дозвольте вам нагадати влучні слова Ліндона Джонсона.

Помічник президента підняв до рівня грудей аркуш паперу, який продовжував тримати у правій руці, і повільно прочитав:

— Римська імперія контролювала світ тому, що зуміла побудувати дороги. Затим, з освоєнням морів, Британська імперія зайняла домінуюче становище, оскільки мала в своєму розпорядженні кораблі. У вік авіації ми мали могутність тому, що в нас були літаки. Зараз комуністи створили плацдарм у космосі.

Поклавши папір у папку, Спілберг продовжував:

— Наприкінці шістдесятих років нам, як це не прикро, не вдалося переконати більшість у сенаті в необхідності створення широкомасштабної системи протиракетної оборони. Хоча вже під час президентства Картера були закладені основи „космічного щита“. В той же період наш фізик Стівен Бардуел розробив теорію застосування лазерів у космосі, а Едвард Теллер представив проект рентгенівського лазера. На жаль, договір 1972 року з росіянами вніс суттєві обмеження на кількість засобів ПРО. Але згодом, як ви це знаєте, ми зуміли поставити конгресменів у таке становище, що вони, починаючи голосувати проти нової системи озброєнь, тим самим голосували проти надання роботи своїм виборцям. Прихід до влади нової адміністрації дозволив зацікавленим сторонам впритул приступити до реалізації проектів містера Теллера і гера Дорнбергера…

Я викликав на екрані дисплея інформацію про цю особу:

„Вальтер Дорнбергер. Генерал-лейтенант гітлерівської армії. Брав активну участь у розробці ракет „ФАУ-1“ і „ФАУ-2“ під час другої світової війни. У квітні 1945 року здався в полон американцям. При розробці ракетних програм СІЛА займав високі пости — радника міністерства оборони і консультанта ВПС. Висунув ідеї мілітаризації космічного простору, був ініціатором створення систем ПРО, зокрема, запропонував виведення на навколоземну орбіту супутників з ядерною зброєю на борту“.

Відтак на екрані знову ожив містер Спілберг, який продовжував розвивати свою думку:

— …Директива 6-83 Ради національної безпеки санкціонувала початок дослідних робіт по створенню системи протиракетної оборони з елементами космічного базування. Таким чином, концепція гарантованого виживання США прийняла реальні обриси. Якщо ми першими зуміємо реалізувати програму Ес-Ді-Ай, це зробить Америку лідером у воєнній та науковій галузях. До нас звернуть свої погляди країни третього світу, багато з яких нині симпатизують Москві. Передумови для такого повороту у нас є. Насамперед я маю на увазі нашу технологічну перевагу. Сьогодні я хотів би ще раз повернутись до матеріалів наради, яку адміністрація Білого дому разом з Пентагоном провела влітку 1984 року з участю майже тисячі американських підприємців, фінансистів і представників ділових кіл, котрі представляють електронну промисловість Сполучених Штатів. Готуючись до сьогоднішньої наради, я відібрав найцікавіші, на мою думку, відеокадри.

Шеф ЦРУ, з яким Спілберг, очевидно, раніше погодив технічний бік свого виступу, набрав кілька цифрових комбінацій на терміналі персонального комп'ютера, з'єднаного з монітором. Услід за цим на екрані, вмонтованому в стіні, з'явилось кольорове зображення конференц-залу, заповненого елітою електронного бізнесу країни. Телекамера направила своє око на виступаючого. Обличчя семітського типу заповнило майже весь екран монітора. У кабінеті директора ЦРУ почувся голос Семюеля Голдсміта — бізнесмена, віце-президента „Круглого столу бізнесу“, чия воля так чи інакше відбивалась на політиці багатьох урядів:

„Колишній помічник президента з питань національної безпеки Збігнєв Бжезінський якось влучно зауважив: „Америка є глобальним розповсюджувачем технотронної революції. Саме американське суспільство справляє у даний час найбільший вплив на інші народи, сприяючи перспективним сукупним змінам їх поглядів і звичаїв. Сполучені Штати — найбільш новаторське і творче суспільство наших днів“. Важко не погодитися з цією точкою зору. Сьогоднішні Сполучені Штати справді є прообразом технотронного суспільства, піонером в авангарді людства. І хочуть чи не хочуть цього інші країни, але й вони будуть змушені стати на цей магістральний шлях прогресу. Логічно слідує, що саме нам необхідно очолити міжнародне співробітництво при розв'язанні глобальних проблем. Кому, як не США, мусить бути надане право розпоряджатись науково-технічним потенціалом наших союзників? І не лише союзників… За нашим вибором повинно відбуватися прилучення країн, що розвиваються, і країн комуністичного блоку до висот науково-технічного прогресу“.

На екрані монітора в кабінеті шефа Ленглі з'явилося обличчя Брайєна Вудрафа, заступника міністра оборони по НДДКР.

„Хочу поінформувати присутніх у цьому конференц-залі представників електронного бізнесу, що з ініціативи Пентагону створено ряд консорціумів. Мета — успішна реалізація програми Ес-Ді-Ай. Створена також спеціальна група військово-промислових корпорацій та дослідних організацій для розробки комп'ютерних програм і технологій. Контракти на роботи вже надані „Макдоннал-Дуглас“ та „Ай-бі-ем“. Пентагон також виділив корпораціям „Грумман“, „Локхід“ контракти на загальну суму близько шістдесяти мільйонів доларів для досліджень у рамках програм Ес-Ді-Ай. В разі успішного випробування нового типу ракети, над якою працює „Тексас інструмента“, Пентагон перекаже на банківський рахунок корпорації 6 мільярдів доларів. А всього, як ви знаєте, Ес-Ді-Ай коштуватиме близько трильйона доларів. Однак не слід забувати, що кожен мільярд доларів, асигнований сьогодні на якусь військову новинку, завтра принесе десятки, а то й сотні мільярдів прибутку. Одне слово, від вас вимагається ініціатива і хист справжніх бізнесменів і спеціалістів…“

— А це Сідней Керр, представник Національного центру стратегічної інформації, — прокоментував помічник президента появу на стінному екрані високого, астенічної будови чоловіка років п'ятдесяти, з довгим сивим волоссям.

„Ми повинні забезпечити Сполученим Штатам технологічне лідерство у всіх системах зброї шляхом використання останніх науково-технічних досягнень. Необхідно створити ефективну базу для гарантування національної безпеки США в майбутньому. Слід різко обмежити експорт досягнень електронних технологій, що можуть мати потенційне військове значення. Дедалі зростаючий вплив світового ринку і захист інтересів національного капіталу вимагає відповідного зміцнення позицій держави в галузі зовнішньоекономічних зв'язків. Нам слід зробити рішучі кроки у напрямку масового використання електронних засобів ведення військових дій, а також з усією відповідальністю подумати, яким чином об'єднати в мобільний комплекс усі нові види та потужні комп'ютери. Росіяни не витримають запропонованого нами темпу модернізації озброєння. їх економіка задихнулася б від такого тягаря“.

— Представник Федерального інституту науково-технічного співробітництва, — знову почувся голос помічника президента.

З екрана до присутніх у кабінеті шефа ЦРУ і до нас з Томасом звертався джентльмен з яскраво вираженими рисами англосакса, типовий підкорювач Дикого Заходу. Цьому тридцятип'ятирічному блондину не вистачало лише дикого мустанга, вилинялих джинсів, картатої сорочки, чобіт зі шпорами і, звичайно, кольта.

„Щоб захопити в свою орбіту не лише країни третього світу та європейські держави, а й комуністичний блок, ми повинні забезпечити комп'ютерній політиці відповідну ідеологічну базу. Проведений нами аналіз показав, що науково-технічна революція в галузі електронної техніки — новий і надзвичайно ефективний інструмент зовнішньої політики, який вимагає жорсткого державного контролю. Роль держдепартаменту повинна особливо зрости. Ми повинні пам'ятати, що кожне рішення, прийняте нами сьогодні, діятиме як мінімум до кінця століття…“

— Ще один кадр з виступу завідуючого Відділом адміністративного контролю за експортом у країни соціалізму міністерства торгівлі США, — швидко проказав Спілберг.

„Ми мусимо бути дуже обережними з передачею новітньої електронної технології Радянському Союзові. Наша пропаганда має зробити все можливе, щоб у громадськості країн світу склалася вигідна для США думка: потік ноу-хау, науково-технічної інформації, ліцензій, патентів іде від нас до них. Росіян же слід позбавити взагалі будь-якого доступу не лише до новітньої технології, а й до відповідної продукції. Наша відмова від санкцій та ембарго в торговельній політиці з Радянським Союзом передчасна. Хто, як не ми, лідери сучасного науково-технічного прогресу, покликані диктувати іншим країнам шляхи науково-технічного розвитку? Лише ми, американці, маємо моральне право визначати в інших регіонах світу межі використання нової технології“.

Екран монітора в кабінеті шефа ЦРУ погас. Гості й господарі Ленглі схрестили свої погляди на помічникові президента.

— Нагадаю присутнім, — продовжив той свою доповідь, — що на цій нараді бізнесменам і промисловцям ще раз було роз'яснено, які вигоди вони матимуть у разі успішного розв'язання ряду науково-технічних проблем з метою реалізації програми стратегічної оборонної ініціативи. Було наголошено на тому, що клієнти Пентагону дістають статус найбільшого сприяння при реалізації замовлень. Так, за звичайну електролампу, яка в супермаркеті коштує 25 центів, військово-морське відомство платить фірмі 21,1 долара за штуку. Ярд електричного кабеля коштує ВПС 50 доларів, у той час як для цивільних потреб він обходиться в 3,6 долара. По-моєму, коментарі зайві.

Повинен відзначити, що деякі компанії проявляють належну ініціативу, справжній американський розмах, сприяючи освоєнню космосу. Так, недавно створена компанія „Інтернешнл бізнес космос“ разом із своїм підрядчиком „Сервісіз інкорпорейтед“ вже отримала дозвіл адміністрації Білого дому на виведення „космічних катафалків“ на навколоземну орбіту. Отож, коли забажаєте (зробивши при цьому в своїй духівниці відповідну примітку-застереження), то ваш прах у спеціальних урнах з допомогою ракети буде відправлено на небеса. Так би мовити, ближче до господа і раю.

Серед присутніх виникло пожвавлення.

— Так ось, — вів далі помічник президента, — „космічний катафалк“ може взяти на борт понад десять тисяч урн-капсул. Погодьтеся, у цьому щось є. Недарма наш президент удостоїв похвали енергійних бізнесменів. Звичайно, подібна комерційна діяльність проходить з відома Пентагону. Скажу більше: днями „Ей-бі-кей“ одержала державний підряд вартістю півтора мільярда доларів на будівництво специфічної богоугодної моделі „Шаттла“. Як ви розумієте, вигода для обох сторін тут очевидна. Військові зможуть зайвий раз переконатись у надійності аерокосмічної й комп'ютерної техніки та її технології, а надійність, швидкодія та мініатюрність — три кити, на яких повинна базуватись ефективність нашої автоматизованої системи ПРО і програми Ес-Ді-Ай. Що ж стосується бізнесменів, то вони робитимуть свій космічний бізнес…

Фіцуотер натис голубу кнопку, зображення щезло з екрана монітора. Я нерозуміюче подивився на приятеля.

— З точки зору інформації про „Ай-бі-кей“, нічого цікавого на цьому відеоролику більше немає, — пояснив Томас. — Але, гадаю, і цього досить, щоб загорітись інтересом до космічних бізнесменів.

— Маєш рацію, — погодився я, не зводячи погляду з лисого аналітика. Чи не підкине він ще якийсь сюрприз? Але обличчя Фіцуотера зберігало непроникність.— Дивний симбіоз: програма Ес-Ді-Ай і похоронна комерція, — спробував було міркувати вголос, щоб розворушити приятеля. — „Космічна лихоманка“ в апартаментах розвідувального відомства — зрозуміла річ. Але встрявати в авантюру з „космічним катафалком“ і навіть виділяти підозрілій компанії шалені кошти?.. Тут щось не так…

— Ти мало знаєш кухню цих авантюристів. „Зоряні війни“, по суті справи, — ва-банк для них. І все ж вони йшли на це…

— Поки їх не зупинили, — докинув я.

— Так. Зупинили. На щастя. Однак пластирі нам все ще доводиться накладати, а іноді її вдаватися до хірургічного втручання, — засопів начальник аналітичного сектора. — Зрештою, ти це знаєш не гірше від мене. Що стосується твоїх сумнівів і підозр на адресу „Ай-бі-кей“, то мушу трохи розчарувати. Компанія й справді займається похоронами в космосі. Ось тижневої давності номер „Ель Меркуріо“. — Фіцуотер простягнув мені розкриту газету, що лежала біля осцилографів. Тицьнув пальцем у лівий верхній кут. Міг цього й не робити. Звідти одразу ж кидався в очі претензійний заголовок: „До раю або до пекла — через ворота „Ай-бі-кей“.

— Меткі хлопці, — не втримався я від іронічної репліки.

— Куди вже нам, — насмішкувато пробасив у відповідь Томас, продовжуючи мудрувати над пристроєм вводу інформації.

Я швидко пробіг очима текст. Це був рекламний репортаж журналістки Долорес Венадо з офісу чілійського філіалу компанії. „Ель Меркуріо“ розповіла своїм читачам, що вони при бажанні можуть скористатись послугами „Інтернешнл бізнес космос“, яка береться поставити небіжчика будь-якого віросповідання і кольору шкіри на небеса. Досить лише заплатити чотири тисячі доларів. Компанія гарантує виведення на навколоземну орбіту „космічного катафалка“ та урн з прахом покійників. Електронна комп'ютеризована труна одночасно приймає в останню путь десять тисяч гуманоїдів. У порошкоподібному стані, спочиваючи в спеціальних капсулах, вони зможуть з висоти трьох тисяч кілометрів споглядати грішну планету, де так швидко промайнуло їх земне існування. Родичі небіжчиків безхмарними ночам“? матимуть змогу зустрічатися зі своїми померлими близькими, спостерігаючи за зоряним шляхом суперкатафалка. Виявляється, „космічний катафалк“ має спеціальне покриття з високою відбивною здатністю. Даючи інтерв'ю журналістці, керуючий філіалом Оскар Рюлле зауважив, що в перспективі „Ей-бі-кей“ планує розширити межі своєї діяльності. Сфера послуг, мовляв, сягне поверхні Місяця і найближчих планет, а згодом вийде і в дальній космос, щоб забезпечити доставку платоспроможної душі на ту зірку, під знаком якої вона народилася…

— Нісенітниця якась, — шпурнув я газету на підлогу.

— Ти даремно обурюєшся, — стенув плечима Томас. — Снобів з тугими гаманцями вистачає, лише подавай їм щось екстравагантне. Ось хоча б ці похорони у космосі. З точки зору всеїдного підприємця, бізнес цілком законний, в їхньому розумінні навіть гуманний і високоморальний. Такий собі ультрасучасний бізнес. А коли придивитися уважніше, то є в цьому репортажі, як на мене, досить цікава інформація.

— Наприклад? — швидко спитав я, хоч газети піднімати не став.

— Виявляється, компанія підтримує найтісніші контакти з такими всесвітньовідомими центрами технології, авторитетними в колах виробників комп'ютерів, як американська „Силікон Уеллі“ й західнонімецька „Силікон Баварія“.

— Навіщо це їм?

— Вони також ведуть роботи по модернізації „космічного катафалка“. Цей Рюлле, приміром, заявив, що через п'ять років компанія володітиме дюжиною „катафалків“. Укладено угоду між „Ай-бі-кей“ і „Ай-бі-ем“ про поставку космічним бізнесменам нового покоління комп'ютерів.

— Це ще ні про що не говорить, — заперечив я. — Такого роду підприємству обійтися без сучасних комп'ютерів аж ніяк не можна.

— Вірно, — погодився Томас і тут же висловив свій сумнів: — Не подобається мені, що „Ай-бі-кей“ улещує Управління перспективного планування науково-дослідних робіт міністерства оборони СІЛА, аби воно передало в розпорядження компанії нову комп'ютерну технологію. Більше того, „Ай-бі-кей“ хоче дістати в своє розпорядження пентагонівську комп'ютерну глобальну систему командування і управління — ВІМЕКС. Як це тобі подобається?

— Звичайно, апетити у космічних бізнесменів неабиякі, — погодився я. — Що стосується згаданого управління, то його демілітаризація проведена МАБРом ще рік тому. Не знати тільки, чому залишилась стара вивіска. ВІМЕКСом зараз займаються наші експерти…

— Все вірно, друже, — потягнувся він усім своїм двохсотдвадцятип'ятифунтовим тілом. — Але не забувай, що при бажанні демілітаризовані комп'ютерні системи можна переробити у зворотному напрямку. — Фіцуотер пильно подивився мені в очі.

Я, здається, почав розуміти, куди хилить начальник аналітичного сектора Оперативного центру МАБРу.

— До вас ще не надходив звіт про аналіз математичного забезпечення компактних гігабайтових дисків, конфіскованих у машині американця?

— Одержали якраз перед твоїм приходом. П'ять сторінок машинопису. Можеш ознайомитись.

І ось переді мною стислий текст, кожна думка якого гранично виважена, продумана. Читаю уважно, не поспішаю, вдумуючись у кожне слово, намагаючись не пропустити найменшого нюансу. Яхщо тут вони взагалі можливі.

Останній абзац четвертої сторінки перечитую двічі. Я навіть обводжу цей шматок тексту червоним фломастером: „Попередній аналіз пластикових носіїв інформації, виявлених у машині загиблого, дозволяє з високим ступенем ймовірності стверджувати таке: перед нами програмне забезпечення для комп'ютера п'ятого покоління ємністю близько двадцяти мільйонів кодованих ліній інформації. Програма надзвичайно розгалужена, логічно складна. При цьому всі її внутрішні структури відрізняються високим ступенем надійності, передбаченим алгоритмом управління. Навіть зараз, не вдаючись до спеціального тестування в лабораторних умовах на високопрецизійній апаратурі, можна зробити однозначний висновок: вилучене поліцією програмне забезпечення структурно дуже близьке до системного апарата, який використовувався в комп'ютерах Ес-Ді-Ай…“

Схоже на те, що крайтрони — лише невеличка ланка у хитро замаскованому ланцюзі злочину, який невідомо ким і коли має бути скоєний. Дуже ймовірно, що акція носить глобальний характер. У мене таке враження, що запахло смаленим. Я морщу носа і невдоволено запитую Томаса:

— Це все?

Він лише знизує плечима і, не повертаючи голови від дисплея, бурчить:

— Тобі цього мало?

Мені хочеться по-дружньому ляснути його по спині, і я вже замахуюсь, але в цю мить мій „уокі-токі“ озивається мелодією „Гімну націй“. Червона цяточка екстренного виклику настирливо заблимала в центрі екрана мініатюрного дисплея, вмонтованого у розмовний пристрій. Я підніс „уокі-токі“ до рівня грудей, натис кнопку двостороннього зв'язку. І ось уже переді мною Хільмар Данієльссон.

— Щойно надійшли повідомлення з Лондона, — промовив шеф Служби розслідувань. — Агенти МАБРу встановили, що два місяці тому Джордж Уїкер зустрічався з колишнім співробітником секретної служби Великобританії „Мілітері інтеллідженс-5“ Френком Хейуордом, нині працівником Об'єднаного інформаційного центру Форін оффіса і міністерства оборони Великобританії. Френк Хейуорд підозрюється в негласному вилученні з комп'ютерних систем особливо конфіденційної інформації. Однак конкретних доказів вини зібрати поки що не вдалося. Зміст його розмови з американцем невідомий. — Виклавши інформацію, шеф запитав: — Фіцуотер, сподіваюсь, допоміг?

— Томас молодчина, — відповів я. Мій приятель тільки гмикнув. — Але справа, на мій погляд, закручується досить серйозна.

— Керівництво такої ж думки. Тому карт-бланш уже готовий. У Сантьяго вилетиш сьогодні ввечері.

Зображення погасло.

— Що скажеш? — повернувся я до Томаса.

— Шерше ля фам, як кажуть французи, — порадив він.

— Шукати жінку? Яку?

— По-моєму, тобі варто познайомитися з Долорес Венадо. Даремно ти розсердився на „Ель Меркуріо“.

— Ти так вважаєш?

— Розумію: зараз у твоїй голові суцільний рейвах, — співчутливо констатував Томас.

— Щось близьке до того, — невесело погодився я.

— В літаку продумаєш план дій, спокійно перепустиш відому тобі інформацію кілька разів через мозок — ситуація проясниться. Але все-таки почни з журналістки. Так чи інакше тобі доведеться виходити на „Ай-бі-кей“. Можливо, сеньйорита стане в пригоді.

— Гаразд. Спробую скористатись твоєю порадою.


* * *


„Трибуна люду“, Варшава:

„Почалася ліквідація воєнних організацій Північноатлантичного союзу і Варшавського договору. Відтепер колишні армійські спеціалісти, пройшовши перепідготовку і перевірку в Консультативному департаменті по роззброєнню ООН, займуться ліквідацією арсеналів планети“.


В редакції „Ель Меркуріо“ Долорес Венадо вже не працювала. Як мені пояснили, несподівано звільнилась. Це сталося за два дні до моєї появи в Сантьяго. Того самого дня, коли розбився в автомобільній катастрофі Джордж Уїкер. Що б це могло означати? Чи існує між цими двома подіями якийсь зв'язок?

Я потратив майже півдоби, перш ніж віднайшов слід зниклої сеньйорити. Місцем її дислокації стала столиця Аргентіни. Не гаючи часу, я вилетів туди.

…Середина літа. У Буенос-Айресі духмяно пахнуть липи. Власники численних кафе виставили на тротуари столики і стільці, накинули різнобарвні тенти, щоб порятувати своїх клієнтів від жаркого південного сонця. І портеньос, як називають себе жителі Буенос-Айреса (про це мені повідомив шофер таксі), цінують такий вияв турботи про них, платять взаємністю — ніколи не зраджують господарів цих по-домашньому затишних осередків спілкування й відпочинку.

Кафе „Дон Пако“ неподалік знаменитого оперного театру „Колон“. Туди я і прошкую, бо знаю напевно, що знайду сеньйориту Венадо саме там.

П'ята година вечора. Щойно закінчилася сієста, в центрі міста все прибуває люду. Ось і „Дон Пако“. Я ще здалеку впізнаю сеньйориту Венадо, красиву смагляву брюнетку в легкому білосніжному платті з досить сміливим, як на журналістку, декольте. Але ж спека!.. Сеньйориті двадцять п'ять років. Вона не сама: час від часу обмінюється репліками з кремезним молодиком років тридцяти. Вилинялі джинси, сонцезахисні окуляри, картата сорочка з короткими рукавами, сандалії на босу ногу, щіточка чорних вусів, у губах сигара, на голові стетсон — справжнісінький герімпейро-золотошукач.

Я зупиняюсь оддалік, оцінюючи обстановку. Небезпеки, схоже, немає. Непомітно стежу за журналісткою і молодиком. Ось він щось сказав своїй супутниці на вухо, після чого обоє сідають за столик, що звільнився. Я рішуче прямую до своїх майбутніх співрозмовників.

— Буенос діас, сеньйорито Венадо! — досить безцеремонно вітаюсь я і, не чекаючи відповіді, сідаю на вільний стілець поруч здивованої журналістки. Молодик у джинсах робить спробу встати й дати мені одкоша. Однак я встигаю вийняти з кишені свій пластиковий карт-бланш і непомітно для оточуючих продемонструвати обом свої повноваження інспектора Служби розслідувань МАБРу. Цей напівофіційний маневр, як у посередньому детективі, схоже, вдався. Принаймні на обличчях сеньйорити і сеньйора видно вираз полегшення від того, що настирливий гість визначив своє статус-кво.

— Оксен Клим,— відрекомендувався я.

— Мене ви, наскільки я розумію, звідкілясь знаєте, — чорні уважні очі уп'ялися в мене. Вивчають. Журналістка машинально відкриває сумочку, дістає звідти пачку „Мальборо“. Витягає сигарету, але, зім'явши, кладе в попільничку. Робить два ковтки кави, принесеної офіціантом, кладе ногу на ногу й відкидається на спинку плетеного крісла.

— Просто я уважно читаю „Ель Меркуріо“, — відказую ухильно.

— Звучить майже правдоподібно. Чи не так, Пабло? — Долорес кидає насмішкуватий погляд на свого супутника. Той ствердно киває головою.

— Отже, вашого приятеля звати Пабло?

— Поцілили з першого разу, — не без іронії відказує той. — Пабло Фернандес. Репортер тижневика „Періодіста де Буенос-Айрес“. Інформації, сподіваюсь, для початку вистачить?

— Не задирайся, — примирливо пробурчав я. — Мені треба задати сеньйориті кілька запитань. Можливо, в дечому допоможеш і ти.

— Побачимо, — багатозначно протягнув репортер.

— Слухаю вас. — Долорес поклала долоні на стіл і, не повертаючи голови в мій бік, стала розглядати свої довгі красиві пальці.

— МАБР розслідує одну досить заплутану справу, — обережно почав я. — Нашу увагу привернула компанія „Ай-бі-кей“. Зокрема, її філіал у Сантьяго.

— Ви, очевидно, читали мій репортаж в „Ель Меркуріо“? — ковзнула по мені оцінюючим поглядом журналістка.

— Читав, — погодився я. — І нам спало на думку, що ви, можливо, знаєте деякі подробиці, які не потрапили на шпальти газети.

— Безперечно, — тихо мовила Долорес. — Але довести те, що мені відомо, я не можу. Хоч знаю достеменно: це брудна компанія і те, чим вона займається, — теж бруд.

— І все-таки, щоб давати подібну характеристику, потрібно мати якісь факти.

— Ось факт. Зовсім свіжий, — сеньйорита знову відкрила свою сумочку, але на цей раз дістала звідти складений учетверо номер „Сантьяго естелар“. Розгорнувши її, показала мені невелику замітку в розділі поліційної хроніки. Заголовок стереотипний: „Підступне вбивство“. Я заглибився в читання.

„Шофер таксі, який випадково виявився свідком злочину, дав свідчення в комісаріаті федеральної поліції. Він, зокрема, повідомив, що двоє дужих молодиків нагло витягли потерпілого з телефонної будки і запхали в червоний „Рено-9“. Як вдалося встановити детективам, з цієї машини жертву згодом пересадили у вкрадений автомобіль, що належав управляючому експортною фірмою „Мігель Карлос“, втиснувши на переднє сидіння між водієм і одним із злочинців. Постріл у голову зробив третій — він знаходився на задньому сидінні. Труп скинули в придорожну канаву. Машину невстановлені нападники покинули неподалік. Під сидінням водія була знайдена гільза від автоматичного пістолета. Плями крові в салоні автомобіля відповідають групі крові потерпілого. Документів, які б засвідчували його особу, не виявлено. На думку поліції, вбивство вчинено професіоналами. На користь цього говорить той факт, що автомобіль керуючого вкрадено за день до замаху. Мотиви його поки що невідомі. Комісар поліції обережно висловився, що за цим злочином, ймовірно, стоїть якась організація“.

Я відклав газету.

— Поки що мені не зовсім зрозуміло, яке відношення має це повідомлення до нашої розмови?

— Справа в тому, що потерпілого я знаю. У нашого поліцейського хронікера я випадково побачила фото вбитого. У ньому я впізнала Жака Дюїно, співробітника „Ай-бі-кей“.

— Он як? Сподіваюсь, ви повідомили поліцію про своє відкриття?

Долорес заперечно похитала головою.

— В тому-то й справа, що ні. За кілька хвилин до нападу Жак телефонував мені. Очевидно, він уже знав, що знаходиться „під ковпаком“…

— Чому ви так вирішили?

— Бо навіщо йому було говорити мені таке: „Пуп землі Бхагавадгіта“? Тільки-но він встиг промовити ці дивні слова, як пішли короткі гудки.

— Справді, цікаво, — почав розмірковувати я вголос, машинально заносячи химерне поєднання трьох слів у резервну комірку свого „уокі-токі“. У інспекторів є таке правило: інформація, перша реакція на яку — здивування і розгублення, заноситься у „чорний ящик“ розмовного пристрою. Резервній комірці не страшне навіть мікрохвильове випромінювання, що стирає в пам'яті наймодернішого суперкомп'ютера абсолютно всю інформацію.

— Можна припустити, що ці слова застерігають від чогось, — висловив здогад Пабло.

— Не виключено, — погодився я. — Але в такій екстремальній ситуації, в якій перебував Жак (якщо він і справді розумів, що знаходиться „під ковпаком“), йому простіше було відкритим текстом розповісти про якусь, скажімо, таємницю, що стала йому відомою. Адже він, як я розумію, цим дзвінком пішов ва-банк і тим самим підписав собі смертний вирок…

— А якщо ці слова несуть подвійне смислове навантаження? — знову висловив припущення Пабло.

— В цьому щось є, — пробурмотів я. — Однак краще послухати Долорес. Будь ласка, сеньйорито, продовжуйте.

Журналістка згідливо кивнула головою.

— Моє знайомство з Жаком також почалося з телефонного дзвінка. Надвечір того дня, коли репортаж про „Ай-бі-кей“ з'явився в „Ель Меркуріо“, мені додому подзвонив незнайомий чоловік. Назвавши себе і відрекомендувавшись співробітником „Інтернешнл бізнес космос“, звернувся до мене з проханням зустрітись як з авторкою матеріалу. Тон, яким було висловлено це прохання, видався мені розпачливим, людина немовби благала мене про підтримку. Словом, я погодилась. Зустріч відбулася в невеличкому ресторанчику на вулиці Уерфано. Як ми й домовились, Жак чекав на мене при вході, тримаючи в лівій руці вечірній випуск „Ель Меркуріо“. Зовнішність свою він описав по телефону, і я без труднощів упізнала його, хворобливого на вигляд мужчину років тридцяти, худорлявого, в окулярах з сильними лінзами. Справляв він враження людини, яка хоче поділитися чимсь наболілим.

В залі Жак час од часу кидав насторожені погляди на відвідувачів, які сиділи за сусідніми столиками. Складалося враження, начебто співробітник „Ай-бі-кей“ когось остерігається. Мій професійний досвід підказував, що я маю справу не з навіженим, який страждає манією переслідування, а з людиною гострого розуму, наполегливою і в той же час беззахисною. Чіпкий, проникливий погляд карих очей свідчив про неабиякий інтелект мого співрозмовника. З подальшої розмови мої припущення підтвердились.

„Цей репортаж — ваша ініціатива?“ — поцікавився Жак, коли офіціант пішов виконувати замовлення.

„Як вам сказати, — дещо здивована таким початком розмови, відказала я. — Шеф-редактор наказав оперативно підготувати матеріал рекламного характеру про „Інтернешнл бізнес космос“.

„Виходить, вони заворушились… Я так і думав“, — замислено мовив мій співрозмовник.

— Мовчанка затягувалась, і я вирішила розрядити напружену атмосферу.

„Може, ви поясните, що це все значить? А то у мене закрадається підозра, що початок нашого знайомства починає скидатись на сценарій третьосортного кримінального фільму“.

— Мій жарт вивів Жака з задуми.

„Даруйте, — вибачливо всміхнувся він, незграбним рухом поправляючи окуляри. — Я, очевидно, справляю враження дивакуватої людини, недотепи, тюхтія… — Він знову ніяково всміхнувся. — Колись мені сказали, що я типовий представник рефлексуючої математичної братії“.

„То ви математик?“ — уточнила я.

„Ви запитуєте про мою професію таким тоном, наче вважаєте її недоречною в „Ай-бі-кей“, — жартівливо примружив свої сумні очі Жак. Але сум у них не зник.

— Я зніяковіла. Хотіла було сказати щось на своє виправдання, але він випередив мене:

„Кажуть, що я непоганий спеціаліст по математичному забезпеченні комп'ютерів п'ятого покоління. Дещо я й справді знаю, непогано розбираюсь у багатопроцесорних системах“.

„І що ж вас зацікавило в моєму репортажі?“ — підштовхнула я його до розмови, заради якої ми прийшли в цей затишний ресторанчик.

„Справа в тому, що два роки тому я уклав контракт з „Ай-бі-кей“ на участь у доводці програмного забезпечення суперкомп'ютера, який має забезпечувати виведення на орбіту „космічних катафалків“. Ідіотське заняття — торувати шлях покійникам у космос, але фінансовий бік справи переважив мої сумніви“.

„І що ж вас непокоїть? Невже боїтеся, що спричините небіжчикам якісь незручності неточними розрахунками?“ — вставила я недоречний жарт.

„В історії, з якою я хочу вас познайомити, сеньйорито, дуже мало смішного“, — сумно мовив Жак, опустивши очі долу.

— Нам саме принесли вечерю, і я вирішила заповнити незручну паузу знайомством з тутешньою кухнею. Мій співрозмовник також узявся було за ніж і виделку, але розсіяно відклав їх і став розповідати далі:

„Суть доводки полягала ось у чому. Після ратифікації програми „зоряного миру“ та ліквідації структур і організацій, причетних до Ес-Ді-Ай, компанія „Ай-бі-кей“ була змушена вийти зі сфери впливу Пентагону, повністю зосередившись на своєму космічному бізнесі. „Ай-бі-кей“ арендувала в НАСА два „Челленджери“ і один „Діскавері“, а також місце на стартовому майданчику колишньої військово-космічної бази США „Матавері“, що на острові Пасхи. Свого часу уряд диктатора Піночета віддав цей острів у розпорядження американських військових. Тут мали здійснювати посадку кораблі багаторазового користування в рамках програми Ес-Ді-Ай. Раніше „космічні катафалки“ планувалося запускати з авіабази Ванденберг у Каліфорнії. Тож роботу суперкомп'ютера і його програми належало прив'язати до нового місця запуску“.

— Піцца виявилась смачною, однак гурманські почуття не домінували над моєю свідомістю. Я продовжувала уважно слухати дивного співрозмовника.

„Так ось, — Жак зробив паузу, відтак нахилився до мене і швидко прошепотів: — Серед математичного забезпечення, з яким довелося мені працювати, я випадково натрапив на диск оперативної пам'яті, інформаційний зміст якого складали операційні програми знищення космічних орбітальних станцій. На моє запитання, як ця програма опинилась на „гасієнді Дорнбергера“ (так називається лабораторія компанії, в якій проводяться основні комп'ютерні розробки, та й, як я переконаний, не тільки комп'ютерні), мені ввічливо пояснили, що компанія має дозвіл на переробку старих комп'ютерних програм Пентагону, які зберігаються на складах, чекаючи своєї черги на демілітаризацію. А взагалі мені порадили зосередити свою увагу на виконанні завдань, передбачених умовами контракту. Я зробив вигляд, що вдовольнився поясненням, однак відтоді став уважніше придивлятися, що діється навкруги. Невдовзі вдалося встановити, що математичне забезпечення, котре з відомих вам причин не було використане в програмі Ес-Ді-Ай, доставляє на „гасієнду Дорнбергера“ якийсь американець на ім'я Джордж. Здебільшого це були мегабайтові диски. Програми, записані на них, свого часу мали бути використані при реалізації Ес-Ді-Ай.

„Ви не помиляєтесь?“ — стривожено запитала я.

„В компанії „Ай-бі-кей“ працюють лише спеціалісти екстра-класу. Компанія може дозволити собі таку розкіш. Бізнес є бізнес, тим паче коли з ним пов'язаний космос і, думається мені, дещо інше…“

„Ви хочете сказати, що „Ай-бі-кей“ займається чимось протизаконним?“ — поставила я питання руба.

„Я можу говорити лише про підозри. Кожен із спеціалістів має доступ до обмеженого кола питань, займається вузькою темою. Основні важелі „похоронного бюро“ знаходяться не на „гасієнді Дорнбергера“. Тут лише вивіска-реклама… І ось коли я прочитав ваш репортаж з офіса „Ай-бі-кей“, то зрозумів, що незабаром події можуть набрати неконтрольованого розвитку“.

Долорес замовкла, наче пригадуючи подробиці своєї розмови з Жаком Дюїно, а мені не давало спокою прізвище Дорнбергер. Зовсім недавно я десь чув його… Ага! Згадав. Інформацію про гітлерівського генерала Вальтера Дорнбергера я читав на екрані монітора в аудовізуальній лабораторії Оперативного центру МАБРу.

— Хто такий цей Дорнбергер? Часом не нацистський злочинець, який у роки другої світової війни займався розробкою ракет, а після розгрому „третього рейху“ став батьком американської протиракетної оборони? — запитав я.

Сеньйорита якусь хвильку нерозуміюче дивилася на мене, потім, ніби щось пригадавши, повільно відповіла:

— Не виключено… До речі, я цікавилась у Жака походженням назви гасієнди, але він не зміг чогось певного сказати. Йому лише відомо, що гасієнда розташована на території старої німецької колонії, яка виникла одразу після другої світової війни. Це на кордоні з Аргентіною.

— Ми спробували було дістати повнішу інформацію про таємничу гасієнду, — втрутився Пабло, який, видно, нарешті відчув довіру до мене, — але офіційна інформація обмежилась загальною короткою довідкою. Мовляв, територія придбана з комерційною метою, а держава не має права втручатись у діяльність приватної компанії.

Я вирішив дати зрозуміти моїм співрозмовникам, що й МАБРу дещо відомо.

— Нас не дивує, що навіть зараз території деяких латиноамериканських країн розглядаються певними силами як плацдарм для підриву термоядерного мораторію, для нових авантюр. Ратифікація програми „зоряного миру“ викликала невдоволення серед екстремістських угруповань, яких у силу історичних обставин чимало розвелося в Південній Америці. Колишні диктаторські режими залишили після себе особливий соціально-політичний спадок. Викорчовування профашистських настроїв — справа навіть не одного десятиліття. На жаль, декому перспектива всезагального роззброєння видається найчорнішою…

— „Вічно колишні“ сподіваються в нинішній ситуації приховати на цю перспективу невеличку атомну бомбочку або спромогтися на якийсь модерний підступ, — докинув Пабло.

— Ото ж бо й воно. Відомо, що колишні співробітники ЦРУ, „Моссаду“ та інших західних спецслужб використовуються для протидії рішенням урядів по дотриманню ядерного мораторію й „зоряного миру“. Але ми дещо ухилились від розповіді сеньйорити Венадо, — я запитально подивився на журналістку.

— Жак був твердо переконаний, що його втягнули в якусь грандіозну авантюру, що він став пішаком у дуже непевній справі. Лише преса, на його думку, спроможна попередити злочин, який готується. На моєму місці міг виявитися й інший журналіст. Просто так склалися обставини — з'явився репортаж з моїм підписом.

— І що ж ви вирішили?

— Жак зобов'язався інформувати мене про підозрілі акції, які чинитиме „Ай-бі-кей“. Його розповідь, хоч і досить плутана, видалась мені вартою уваги, щоб повести паралельне розслідування. Словом, Жак мав підтримувати зв'язок зі мною.

— Про цю розмову я довідався від Долорес наступного дня, коли приїхав у Сантьяго в редакційних справах, — додав Пабло. — Почуте мене зацікавило, і я взявся допомогти Долорес у збиранні матеріалу про компанію. Справа ця виявилась непростою. Інформація, яку нам вдалося дістати, була дуже суперечливою. І ось волею випадку я зовсім недавно натрапив на слід американця, про якого згадував Жак. Такого собі Джорджа…

— Його прізвище Уїкер? — перебив я репортера.

— Так, так. Він самий, — здивовано протяг Пабло. — Ви його знаєте?

— Лише заочно, — я вирішив ухилитись від прямої відповіді. Судячи з виразу облич моїх співрозмовників, таке повідомлення їх не вдовольнило, але вимагати подробиць від інспектора Служби розслідувань МАБРу — справа безнадійна. Тож Пабло вів далі:

— Мій давній приятель Фернандо Карлуччі, капітан стофутового „Гермеса“, розповів цікавий, на його думку, випадок. Якийсь грінго Джордж Уїкер зафрахтував „Гермес“ на цілий місяць. Гроші власникові судна сплатив наперед. Всю суму. Фернандо також отримав місячну платню, але залишився на березі. Американець поставив умову, що команду набирає він сам. Власник „Гермеса“ нічого проти такої оборудки не мав, тим паче, що корабель був застрахований. Виявляється, американець намірився шукати підводні скарби піратів і конкістадорів. З цією метою на борт „Гермеса“ взяли підводний міні-човен з маніпуляторами — телекерований робот. Словом, наміри у шукачів, здавалося, були найсерйозніші. А здивувало мого приятеля ось що: „Гермес“ взяв курс на Південну Атлантику, через два тижні його бачили в Пунта-Аренасі — чілійському порту в Магеллановій протоці.

— Так що ж здивувало вашого приятеля, Пабло? — Інтуїція підказувала мені, що я ось-ось ухоплюсь за ниточку, котра веде до розгадки.

— Фернандесу Карлуччі достеменно відомо, що в цих водах шукати скарби флібустьєрів і золото інків — марна справа. Давні морські шляхи піратів перетиналися значно північніше.

— Отже, Джордж Уїкер і К° переслідував якусь особливу мету?

— Виходить, що так, — погодився Пабло. — Три дні тому „Гермес“ пришвартував до пірса порту Талькауано. Мені вдалося довідатись, що з судна зняли якийсь вантаж і повезли в невідомому напрямі. Американець вилетів гелікоптером, що належить „Ай-бі-кей“, у Вальпараїсо. Що сталося з ним далі, ми не знаємо.

Я не вважав за необхідне пояснювати, що Джордж Уїкер загинув у автомобільній катастрофі. Репортер усім своїм виглядом давав зрозуміти, що більше нічого суттєвого про американця він не повідомить, і з цікавістю позирав на мене, чекаючи мого ходу-відповіді. Але тепер я сконцентрував свою увагу на журналістці.

— До того фатального дзвінка, після якого на Жака було вчинено напад, ви більше не спілкувалися з ученим?

Долорес, здавалося, не розчула адресованого їй запитання. Втім, це лише гра, а може, просто сповільнена реакція, коли не встигаєш переключитися на нову інформацію. Вона підкреслено неквапливо допила свій ананасовий сік, поставила фужер на місце, легенько притулила до губ хусточку, яку елегантним жестом вийняла з кишені плаття, після чого сперлася ліктями на білий пластик столу і, дивлячись на вуличного регулювальника, що хвацько командував потоком різноколірних і різнокаліберних автомобілів, стала пояснювати:

— Жак лише один раз зустрівся зі мною після нашого знайомства в ресторанчику. Цього разу він був не такий збуджений, але дав зрозуміти, що побоюється стеження з боку агентів відділу безпеки компанії. Він розповів мені, про що зумів довідатися за цей час. Зокрема, йому стало відомо, що спеціалісти-комп'ютерники „Ай-бі-кей“ через систему „відеотекса“ компанії, підключеної до Міжнародної інформаційної мережі, здійснили несанкціоноване втручання в один із секторів Банку інформаційних даних Великобританії.

— Але ж там впроваджена високонадійна електронна система захисту, — засумнівався я.

— Якщо в цьому банку завівся „кріт“, то він без особливих труднощів може підказати, як вимкнути її. Навіть коли електронний „ведмежатник“ перебуває за тисячі кілометрів. Так принаймні пояснив мені Жак.

— Ви хочете сказати, що „Ай-бі-кей“ має свого агента серед обслуги суперкомп'ютера англійського Банку інформаційних даних?

— У цьому Жак був переконаний, — підтвердила моє припущення журналістка. — За словами вченого, з Лондона на зв'язок з гасієндою виходив уже згадуваний Джордж Уїкер. Жак якраз чергував біля телемонітора міжнародного зв'язку і, випадково підключившись, перехопив уривок розмови американця з доктором Нейде-ром — господарем гасієнди, людиною підступною і небезпечною. Наскільки Жак зрозумів, йшлося про вербування якогось англійця, котрий за сто тисяч фунтів погодився розкрити код системи захисту пам'яті суперкомп'ютера.

Тут мені пригадалися слова Хільмара Данієльссона, сказані ним у Женеві напередодні мого відльоту. Шеф Служби розслідувань повідомив, що агентами МАБРу зафіксована зустріч Уїкера з колишнім співробітником „Мілітері інтеллідженс-5“. І ось тепер, після повідомлення Долорес, мимоволі виникло припущення: чи це, часом, не той „кріт“, про якого згадував Жак?

— Що ж далі?

— Жак спробував було здійснити паралельний прорив у пам'ять англійського комп'ютера з допомогою системи „відеотекса“ і спеціально розробленого ним алгоритма під час негласного вилучення закритих даних на користь „Ай-бі-кей“. Але… наштовхнувся на пустоту. Інформація була викрадена начисто. Стерта. Повністю.

Мені особисто ще не доводилося зустрічатись з „ведмежатниками“ по банках пам'яті, але принципіальну технологію так званих „електронних злочинів“ я знаю — нам читали спеціальний курс на цю тему. Маючи код для входу в комп'ютерну систему, неважко проникнути у святая святих через стандартні термінали, які, як правило, зв'язані з інформаційно-обчислювальною системою звичайним телефонним кабелем. Правда, коли йдеться про паралельне втручання (цей спосіб мені також відомий, для нього справді потрібно розробити спеціальний алгоритм, і той, хто його складає, мусить бути професіоналом-комп'ютерником високого класу), необхідно обов'язково знати зону втручання, принаймні її межі. Тому я й запитав, чи не повідомляв Жак додаткової інформації.

— Несанкціонована оборудка в Банку інформаційних даних Великобританії здійснювалася з архівами Форін оффіса і міністерства оборони.

— Не густо, — кажу я. — Алгоритм повинен бути щонайменше десятиканальним.

Долорес це нічого не говорить. Вона кидає на мене гострий погляд, але мовчить. Я прокручую в голові почуте. Що могло зацікавити „Ай-бі-кей“ в хитросплетінні архівних анналів туманного Альбіону? Які наміри були в тих, хто, вилучивши, знищив якусь інформацію в електронній пам'яті суперкомп'ютера? Експерти МАБРу зробили ще далеко не все від них залежне, аби прихована інформація, котра може в тій чи іншій мірі стати на перешкоді ядерному мораторієві й „зоряному миру“, потрапила до каталогів Міжнародного агентства з безпеки та роззброєння і була взята під спеціальний контроль. Приховані механізми і виконавці волі противників глобального миру й цілковитої демілітаризації чинять невидимі перешкоди і в роботі з архівами…

— Відверто кажучи, — обриває дещо хаотичний план моїх думок Долорес, — лише смерть ученого остаточно переконала нас із Пабло в тому, що підозри Жака не безпідставні. Однак усе, чим на сьогодні ми володіємо, продовжує залишатись на рівні гіпотез і припущень. Правда, деякі запитання інспектора МАБРу свідчать про те, що в поле зору цієї компетентної організації потрапила діяльність „Ай-бі-кей“, — журналістка спромоглася на досить-таки банальний комплімент і з інтересом чекає моєї реакції.

Я стримано посміхаюся:

— Поки що нічого не ясно. Скажу одне: ваша розповідь становить певний інтерес. Єдине прохання: ніякої самодіяльності у цій справі. Коли буде потрібно, я вас розшукаю. Якщо трапиться щось варте уваги, на вашу думку, по „космічному катафалку“, звертайтесь безпосередньо у МАБР, в Оперативний центр. Кожен телефон-автомат має суперномер нашого агентства. Інформацію мені негайно передадуть.

Говорив я швидше для форми, не припускаючи, що цей інструктаж стане мені в пригоді.


* * *


„Ю. С. ньюс енд Уорлд ріпорт“, Вашінгтон:

„Цього місяця будуть ліквідовані ще двадцять пускових установок балістичних ракет „Першінг-1 А“ і сорок дві установки ракет типу „Ланс“, які можуть нести ядерні заряди. Переобладнано для мирних цілей літаки далекого радіолокаційного наведення АВАКС“.


„Юманіте“, Париж:

„Демонтовано останні три шахтні пускові установки балістичних ракет на території ФРН. Завершується демонтаж атомних човнів-ракетоносців США, СРСР, Великобританії і Франції“.


„Екстрабладет“, Копенгаген:

„На території колишньої американської бази ВПС в Туле (Гренландія) розформований загін 3, який підлягав космічному командуванню США в рамках програми Ес-Ді-Ай. Розташована тут радіолокаційна станція з фазированою антенною граткою дозволяла військовим підтримувати надійний зв'язок не лише з пентагонівськими супутниками, але й вести ефективну електронну розвідку на величезній території планети. Відтепер вона передана в розпорядження НАС А і Центру космічних досліджень Радянського Союзу“.


Аеробус чілійської державної авіакомпанії ЛАН доставив мене з Буенос-Айреса в центральний аеропорт Сантьяго-Падауель. До готелю „Крільйон“, де було зарезервовано одномісний номер, довелося добиратись понад годину. Сієста саме закінчувалась, і рух у місті настільки пожвавішав, що таксі, в якому я їхав, повзло на черепашачій швидкості. Спершу ми надовго застряли в автомобільному каравані на столичній площі Пласа-де-Армас, а потім повільно рушили уздовж парку імені О'Хіггінса. Врешті-решт я не витримав, відпустив таксиста і кінцевий відтинок шляху подолав пішки.

Весь цей час, навіть коли приймав у ванній душ, я знову й знову покручував у голові подробиці „Справи крайтронів“. Судячи з усього, вона обіцяє вийти за межі компетенції МАБРу. Поки що в моєму розпорядженні розрізнені факти. Правда, окремі деталі афери з крайтронами мають спільні точки дотику. Основна ланка ланцюга загадок, що потрапив до Служби розслідувань, — Джордж Уїкер. Але ця ланка, на жаль, випала. Сліди, які залишив американець, потребують ретельної ідентифікації.

В моєму, розпорядженні три опорних сигнали: партія крайтронів і програмного забезпечення, інформація про несанкціоноване втручання в пам'ять суперкомп'ютера англійського Банку інформаційних даних і підозріла спроба заволодіти підводними скарбами. Існує ще ряд непрямих доказів причетності „Ай-бі-кей“ до діяльності, несумісної з міжнародними принципами „зоряного миру“ і всепланетарної демілітаризації.

Дещо вдалося зробити ще в Буенос-Айресі. Після розмови з журналістами я негайно зв'язався з Центром глобальної системи навігації в Грінвічі. Сюди сходиться інформація зі штучних супутників Землі, яка автоматично передається на корабельні приймальні індикатори, що дозволяє штурманам визначити місцезнаходження судна в будь-якій точці Світового океану з точністю до 50 метрів. Крім того, з Грінвіча інформація про координати найрізноманітніших кораблів надходить у регіональні центри спостереження. Це дозволяє підвищити безпеку руху суден, попередити їх про рух циклонів, надати вчасну допомогу під час аварії. Словом, існували цілком реальні шанси простежити за маршрутом „Гермеса“. Дуже вже підозрілою видалась мені метушня навколо цього судна. Дивний рейс. Зрештою, в принципі можна погодитися з такою версією, як небажання шукачів скарбів розкривати карти перед можливими конкурентами. Перестраховку з екіпажем також можна пояснити зменшенням вірогідності проникнення на борт судна ворожого агента. Все начебто логічно, тим не менше рейс мені не подобався. Сумнівно, щоб колишній цереушник ні з того ні з сього перетворився на шукача скарбів. Та й справа обставлена з неабияким розмахом: комп'ютеризований підводний човен, телекерований робот…

І тут мені просто пощастило. Як виявилось, капітан „Гермеса“ двічі уточнював своє місцезнаходження через Аргентінський регіональний центр глобальної системи навігації. Двічі навігаційний штучний супутник Землі вираховував координати підозрілого судна і передавав пеленг на прийомоіндикатор бортового комп'ютера „Гермеса“. Об'єкт зацікавленості „шукачів скарбів“ знаходився в Південній Атлантиці.

Уточнивши таким способом місце, де корабель стояв на якорі три доби, і поєднавши це з фактом негласного доступу в Банк інформаційних даних Великобританії, я направив запит у СІПРІ [1].

Експерти МАБРу, які займаються розшуками прихованих запасів ядерної зброї, що не ввійшли до каталогів Оперативного центру й не потрапили в реєстр спеціальних комісій ООН і МАГАТЕ, не раз вдавалися до послуг цієї авторитетної організації. Адже відомо, що свого часу були випадки, коли в ході маневрів чи при транспортуванні атомні бомби губилися. Після таких інцидентів безпосередні винуватці та їх високопоставлені патрони в генеральських мундирах намагалися приховати, засекретити від громадськості скандальні випадки, применшити небезпеку. Тому й досі МАБРу та іншим спеціальним службам, які діють під егідою ООН, відомі координати далеко не всіх вогнищ радіоактивної смерті, що підступно причаїлась, готова нанести підступний удар. Зрозуміла річ, я не мав права відкидати навіть найменшу ймовірність того, що Джордж Уїкер і компанія, на яку він працював, полює за неіндентифікованим атомним зарядом. У таких випадках краще перестрахуватись.

Друге, що я зробив, — це послав аналітикам відділу дешифрування Оперативного центру МАБРу три загадкові слова, які встиг сказати Жак Дюїно по телефону: „Пуп землі Бхагавадгіта“. Я кілька разів пробував самотужки добратися до прихованого змісту, але ніяк не міг зосередитись.

І ось тепер, нудячись в одномісному номері „Крільйона“, я з нетерпінням чекаю відповіді на свої запитання.

Втома дається взнаки. Голова моя, наче в маріонетки, час від часу безвольно падає на груди. Щоразу, коли це стається, я здригаюсь і енергійно кручу головою. На якусь мить це відлякує сон, але невдовзі сцена повторюється. Врешті-решт я зриваюсь на ноги, дістаю з холодильника банку пива, зриваю фірмове кільце і через отвір на горішній площині чудернацьки розмальованого циліндра вливаю в себе третину літра прохолодного гіркуватого напою. Тільки-но я перевів подих, як мій „уокі-токі“ тричі пискнув і вслід пролунало кілька тактів „Гімну націй“ — штаб-квартира МАБРу викликала мене на зв'язок.

Я набрав свій код.

На екрані міні-дисплея попливли зелені слова:

„Пуп землі“ — одна з назв острова Пасхи.

„Бхагавадгіта“ — древній індійський епос.

У контексті заданої інформації слова „Пуп землі“ поєднується з наступними рядками „Бхагавадгіти“:


Якщо блиск тисячі сонць

Разом спалахне на небі,

Людина стане Смертю,

Загрозою Землі…


(Останній рядок вірша „Загрозою Землі“ і словосполучення „Пуп землі“ засвітилися червоним кольором).

Можна припустити, що автор цієї посилки в максимально стислому об'ємі намагався сконцентрувати максимум інформації. Ймовірно, що йдеться про катастрофу, яка загрожує планеті Земля, і що небезпека ця виходить з острова Пасхи“.

Екран погас.

А в моїй пам'яті після тлумачення дешифрувальників виникли інші рядки із священної індійської книги: „Я стаю Смертю, Крушителькою світів“.

Чому у де шифрувальників з'явилися такі асоціації?

Але відповісти на це питання не дає поява на екрані міні-дисплея „уокі-токі“ зосередженого обличчя шефа Служби розслідувань. Кивнувши мені благородною головою з лев'ячою гривою сивого волосся, Хільмар Данієльссон каже (таке враження, ніби він підслухав мої ще не висловлені уголос думки):

— Розшифрованої інформації надто мало, щоб провести інспекцію острова Пасхи. Вона, напевно, нічого не дасть. Лише сполохаємо авантюристів. Припущення, що там, можливо, існують чи відбуваються якісь непевні речі в обхід положень Договору, ґрунтується лише на неясних підозрах. Під жоден з критеріїв і процедур запиту для проведення інспекції на острові наші підозри не підпадають. Ніхто нам не дасть права повторної перевірки. Потрібні факти. Тим паче, що там, використовуються національні технічні засоби контролю Чілі. Недовіра до країни — це, самі знаєте, справа делікатна… Не забувайте п'ятий пункт Договору про повну і цілковиту заборону випробувань ядерної зброї.

П'ятий пункт документа „Інспекція на місцях“, який моя країна у співавторстві з іншими соціалістичними країнами внесла на Конференції по роззброєнню в Женеві ще в 1987 році, кожен інспектор чи експерт МАБРу знає напам'ять: „З метою з'ясування й вирішення питань, які викликають сумнів щодо дотримання договору і які не знімаються з допомогою інших передбачених договором засобів контролю, кожна держава-учасниця має право запросити, з наданням відповідного обґрунтування, проведення інспекції на місці на території іншої держави-учасниці…“ Має рацію Данієльссон… Треба надати відповідне обґрунтування інспекції…

— Ну що ж, — кажу я, — будемо шукати обґрунтування.

— Бажаю удачі. І… будь обережний, Оксене Клим.

— Постараюсь.

Зображення Хільмара Данієльссона зникає. Його змінює лиса голова Томаса Фіцуотера.

— Гадаю, тобі знадобиться і таке повідомлення Долорес Венадо, — каже він, примружується й ошелешує мене: — „Інтернешнл бізнес космос“, виявляється, має намір доставити на Місяць довговухого…

— Кого? — перепитую я, не зрозумівши, про що йдеться.

— Довговухими називають статуї острова Пасхи його жителі.

— Доволі підозріла місія із сумнівним культурологічним смислом, — зауважую я.

— Отож-бо й воно. Ми обережно перевірили це повідомлення, і виявилося, що й справді одна із статуй має бути встановлена неподалік бази НАСА „Армстронг“ на Місяці в наступному році. НАСА нічого не має проти такого сусідства.

— Але це ж безглуздя — нести в космос десять тон базальту, — засумнівався я.

— Як на мене, — заперечив Томас, — то в самій ідеї спорудити пам'ятник земній цивілізації в космосі немає нічого такого, що суперечило б принципам гуманізму у Всесвіті. Тільки… сумнів викликає генеральний підрядчик проекту — компанія „Ай-бі-кей“.

— У тебе все? — цікавлюсь я, відчуваючи, що Томас про запас має для мене ще якусь інформаційну посилку. Він мастак на сюрпризи.

— Долорес пригадала: Жак якось дав їй зрозуміти, що він підготував для „похоронного бюро“ якийсь сюрприз. Однак тон, яким це було сказано, примусив її подумати, що йдеться про пастку, яку вчений підготував для компанії, а точніше — для її суперкомп'ютера. До цієї теми він більше не повертався. У мене все.

Сеанс зв'язку закінчився. Повідомлення з Женеви прогнали Морфея геть. Я починаю будувати версію з фактів, які виявились у моєму розпорядженні, міряючи готельний номер з кута в кут. Однак досить-таки обмежена площа заважає міркувати ефективно. Каркас логічних умовиводів потребує надійного фундаменту, однак раз у раз відчувається брак арматури й цементу. Піску гіпотез вистачає, але немає підтверджень правильності цих припущень. Судячи з усього, слід зачекати на повідомлення із Стокгольма. Тоді багато що має прояснитись. У противному разі конструкція моїх умовиводів розлетиться. Приходжу до висновку, що перевірити її на міцність краще всього на свіжому повітрі.

Швидко привівши себе в порядок, з багажем питань і неясностей, якими була напхана моя голова, виходжу з номера. У швейцара я поцікавився, куди ліпше податися, щоб дістати максимально повне уявлення про столицю в умовах вечірньої пори. Нащадок конкістадорів та індіанців, на що вказували випнуті вилиці, мідяний колір обличчя і гачкуватий ніс, всміхнувся й порадив піднятися на гору Санта-Лючія, на вершечку якої примостився палац і фортеця. Чемно подякувавши, вирушаю у ніч, прикрашену різноколірними вогнями.

Минає зовсім небагато часу, і я вже неспішно піднімаюся східцями до форпосту іспанських завойовників. Кілька разів використовую професійні способи перевірки на предмет стеження. Схоже, що „хвоста“ немає.

Позаду залишається підйомний міст. Я ступаю на територію фортеці. Роззираюсь. В поле мого зору потрапляють дві пари закоханих, групка туристів, обвішаних кінокамерами і фотоапаратами. Підходжу до оглядового майданчика, звідки відкривається неповторна панорама нічного Сантьяго. Якийсь час я милуюся грою вогнів багатомільйонного міста, та раптом мене наче хтось штовхає. Я не вірю власним очам. Увагу мою приковує неонове мигання назви компанії „Інтернешнл бізнес космос“. І навіть не так ці слова, як емблема компанії: у променях прожектора повільно обертається навколо осі позолочена статуя колоса з острова Пасхи; статуя ця осідлала сріблясту кулю — Землю, помережану синіми, зеленими і червоними паралелями та меридіанами.

Пуп землі! Я ледь утримався від вигуку „Еврика“! Та це ж підтвердження правильності дешифрування нашими аналітиками послання Жака Дюїно. Ні, цей вчений був таки передбачливою людиною.

Я прошкую до телефонної будки, щоб по су-перномеру зателефонувати в штаб-квартиру МАБРу і повідомити про своє відкриття. Оскільки працювати доводиться в режимі автономного пошуку, то скористатися „уокі-токі“ як передавачем ризиковано: передачу можуть засікти ті, кому не до вподоби інспектори Служби розслідувань. А привертати зайву увагу до співробітників агентства не слід.

Однак на півдорозі до телефону-автомата, який я встиг запримітити при вході на територію фортеці, мій „уокі-токі“ тонким комариним писком дає зрозуміти, що хтось проривається до мене на зв'язок. Мелодії „Гімну націй“ не чути — значить, це Стокгольм.

Я не помилився. На екрані міні-дисплея поповзли зелені літери, зливаючись у слова й речення: „Згідно поданого інспектором Служби розслідувань МАБРу Оксеном Климом алгоритму пошуку зібрано інформацію, стислий виклад якої передаємо. У травні 1982 року, під час війни між Великобританією і Аргентіною за Фолклендські (Мальвінські) острови, був потоплений англійський крейсер „Шеффілд“, на борту якого знаходились глибинні ядерні бомби потужністю від 1,5 до 20 кілотонн на основі плутонію. Корабель був пошкоджений ракетою, випущеною з аргентінського „Міража“, затим пущений на дно командою судна. Навіть якщо бомби й ушкоджені і випромінюють радіоактивний плутоній, їх можна привести в стан бойової готовності після заміни електронних перемикачів у детонаторах ядерних пристроїв та деяких інших технологічних операцій. Інформацію про ядерний склад на дні Південної Атлантики передано в МАБР“. Літери на екрані якось дивно застрибали і стали повільно щезати.

Протягом перших кількох секунд я не звертаю увагу на це незвичне для „уокі-токі“ явище. І не дивно: мені нарешті стає зрозуміло, навіщо Джорджу Уїкеру знадобились крайтрони! Тепер ясно, куди направлявся „Гермес“…

Та почуття реальності швидко повертається до мене, і я усвідомлюю небезпеку, що чигає десь поруч. Буквене зображення зникло з екрана міні-дисплея так, наче на блок пам'яті „уокі-токі“ подіяло направлене мікрохвильове випромінювання. Моє припущення справджується: натискування аварійної кнопки запуску розмовного пристрою нічого не дає. Він виведений з ладу. В „чорній комірці“ залишилось тільки три слова, які повідомив Жак журналістці. їх я просто не встиг стерти і не заклав у цю резервну пам'ять автоматичного режиму визначення моїх біжучих координат. Зв'язок, який досі існував між мною і штаб-квартирою МАБРу, відтепер перерваний. Я весь напружуюсь у передчутті лихого. І все-таки хук справа я пропускаю, ледве встоявши на ногах. Отже, на інспектора напад? Цікаво, скільки їх? Тільки-но встигаю подумати про це, як новий удар ногою просто в щелепу — і я відлітаю до дерева. Спина, відчувши опору, захищеність тилу, миттю мобілізовує мене. Шостим чи сьомим відчуттям встигаю помітити над собою гілку, до якої можна дотягнутись. Підстрибую, чіпляюсь руками за неї, і коли нападник, кремезний, середнього зросту, сподіваючись остаточно припечатати інспектора МАБРу до стовбура, кидається на мене, я обома ногами щосили б'ю його в живіт. Зламавшись навпіл, негідник зі стогоном опускається на землю. „Десь має бути ще один, — встигаю подумати. — На такі справи поодинці не ходять“. І тієї ж миті удар в щелепу підтверджує мій здогад. Я вдаряюсь головою об стовбур, ноги мої підламуються, і я поволі з'їжджаю долу, відчуваючи спиною всі нерівності кори стовбура старезного алатана. Але раптом відчуваю, що ззаду мене щось не пускає. Мозок обпікає здогад: куртка зачепилася за сук. Я застигаю в такому незручному положенні, роблячи вигляд, що втратив свідомість. З-під розплющених повік^спостерігаю за тим, що діється. Гевал такого ж зросту, як і я, повіривши, що вивів мене з ладу, зігнувся над своїм спільником, якого я нокаутував. Той все ще корчиться на землі. Гевал розпрямляється й обертається до мене. Обличчя його в напівсутінках розрізнити не вдається, але я чомусь переконаний, що переді мною — вбивця Жака Дюїно. Він робить кілька кроків до дерева, на якому я продовжую висіти. Що він замислив?

Мій мозок гарячково перебирає можливі варіанти порятунку. „Каррамба! Чорт забирай!“, як кажуть іспанці. Невже я так по-дурному влип? Професіонал… Сук раптом затріщав, ламаючись під вагою мого тіла. Несподіваний різкий звук примушує гевала здригнутись. Він на мить підводить голову. В ту ж мить я кидаюсь йому під ноги, і ось ми вже вовтузимось на землі, намагаючись вчепитися один одному в горлянку. Скільки триває поєдинок — не знаю. Суперник попався нівроку. Врешті-решт мені вдається застосувати прийом, і я виключаю гевала. Виключаю надійно. Тут же повертаюсь до нокаутованого. І якраз вчасно: той уже робить спробу витягнути з кишені свій пістолет. Але я вже стою і з усієї сили заціджую ногою, взутою в мокасин, у його писок.

— Каррамба! — вибухає у мене за спиною прокляття третього. Я інстинктивно відскакую вбік, обертаюся до нового нападника і… отримую в обличчя порцію нервово-паралітичного газу, випущеного з невеличкого балончика. Лечу в якесь провалля…


* * *


„Таймс оф Індіа“, Делі:

„На орбітальних станціях ООН триває демонтаж військових супутників. Спеціальна флотилія тральщиків типу „Челленджер–Мир“ виловила з навколоземного простору останніх шість сателітів-убивць. Всі вони доставлені на ракетодром Байконур, де будуть демілітаризовані протягом цього місяця“.


— Він, здається, опритомнів, — ніби крізь сон доноситься до мене чийсь хрипкунатий, наче застуджений голос. Голова важка. Таке відчуття, ніби нею грали у футбол. У пам'яті спливають подробиці бійки. Отже, я потрапив у халепу. В штаб-квартирі нічого не знають, що зі мною і де я. Череп розколюється, тіло ломить, ніби його чорти ціпами молотили.

З трудом розплющую очі. Силкуюся сісти на дивані, на який мене було покладено. Після двох невдалих спроб це мені нарешті вдається, і я вже осмисленим поглядом роззираюсь довкруж. Кімната нагадує готельний номер. Навіть серійний „відеотекс“ корпорації „Вестерн електрік“ біля протилежної від дивана стіни.

— Ви непогано попрацювали, містер Клим, — майже дружелюбно всміхається до мене приємної зовнішності чоловік у добре випрасуваному костюмі, елегантний, наче на бал зібрався. Я впізнаю його. Це керуючий філіалом „Ай-бі-кей“ Оскар Рюлле. Цього сивого моложавого джентльмена з бездоганним проділом у зачісці я вперше побачив на фото в „Ель Меркуріо“, коли він давав інтерв'ю Долорес Венадо. І ось він власною персоною переді мною. Навіть робить спробу познайомитись. У мене такого бажання немає. Переводжу погляд на чоловіка середніх років у білому халаті, що стоїть біля дверей і не спускає з мене очей. Руки у нього складені на грудях, але весь його вигляд досить промовистий: він готовий будь-якої миті вступити в боротьбу. Однак це не класичний охоронник.

— Де я? — запитую, бо мовчати — безглуздя. Принаймні треба довідатись, чого вони хочуть і чому мене не порішили, як Дюїно.

— „Гасієнда Дорнбергера“, — мило всміхається до мене Рюлле. — Дуже затишне місце. Ніхто вас тут не турбуватиме. Ваші друзі не знають, де ви. Так що можете бути спокійні.

— Що вам треба від мене? — кидаю я. Здається, до мене повертається втрачена рівновага, я зручніше вмощуюсь на дивані. Якщо вони мене не порішили під час бійки, виходить, я їм для чогось потрібний. Логіка проста. Отже, варто поторгуватись. А там буде видно.

— Насамперед аби ви не робили дурниць і не влаштовували побоїщ. Бідоласі Сальваторе ви пошкодили щелепу. Він страшенно ображений на вас. А він не з тих, хто дарує…

— Що далі? — запитую нетерпляче.

— Про це ми поговоримо дещо пізніше. Гадаю, що МАБР поторгується за одного із своїх асів, — явно знущаючись, промовляє Рюлле і встає з фотеля. Робить кілька кроків у напрямі до виходу, але несподівано зупиняється. Не повертаючи у бік голови, каже: — 3 вами спілкуватиметься переважно доктор Найдер. Розкрию маленький секрет: йому дуже імпонує, коли до нього звертаються „гер Дорнбергер“. Доктор просто обожнює цю людину.

Двері зачинились за керуючим філіалом компанії.

— Якщо вірити вашому патрону, — не без сарказму запитав я, перевівши погляд із дверей на мого охоронця, —доктор дуже шкодує, що пізно народився і не зміг відчути себе в ролі цього есесівського, а потім пентагонівського генерала або принаймні прислужитися таким, як він — бізнесменам і військовим „а-ля Вальтер Дорнбергер“? Навіть не втрималися, щоб не увічнити сумної пам'яті автора горезвісної ідеї космічної ПРО.

Моя репліка, судячи з усього, ніскілечки не пройняла цього ревного поцінувача нацизму. Він лише іронічно всміхнувся, відкусив кінець сигари, сплюнув і демонстративно запалив. Умостившись в фотелі, в якому щойно сидів один з босів компанії, майже дружелюбно висловив припущення:

— Гадаю, ми все чудово полагодимо і про все домовимось.

— Побачимо, — я бридливо відвернувся, аби не дивитися на цю самовпевнену пику.

— У вашому становищі не варто бундючитись. Умови диктуємо ми, а не заложник, — у голосі „Дорнбергера“ прозвучала неприхована погроза.

— У вас є конкретні пропозиції?

— Перестаньте рефлексувати. — Доктор Най-дер, задерши голову, випустив кільце диму. З його невимушеної поведінки я зробив висновок, що за кожним моїм рухом стежить невидима охорона. — Програють і професіонали, — майже з батьківським співчуттям мовив він. — А щодо пропозицій, то ми ще не все обміркували як слід. Поки що можемо просто порозмовляти, пофілософствувати про несподіванки і метаморфози, які трапляються в нашому житті.

— Наприклад, як можна використати „космічний катафалк“ з метою виведення крайтронів, ядерних зарядів та іншого мілітаристського начиння на геостаціонарну орбіту?

— Поцілили в десятку! — зареготав „Дорнбергер“. — Я завжди цінував розумові здібності інспекторів МАБРу. І в той же час мене страшенно дивують ті, котрі гадають, ніби світ без ядерної зброї став реальністю, ніби нове політичне мислення — це надбання всієї цивілізації. Ви також дотримуєтесь цієї химерної доктрини?

Я вирішив промовчати. Нехай виговориться новоявлений космічний фюрер. Треба якомога ліпше розібратись у позиції противника.

— Бачите, гер Клим, — розцінивши мою мовчанку як заохочення до свого монологу, доктор Найдер довірчим тоном висловлює свою чергову сентенцію:— 3 роками починаєш усе більше розуміти, що демілітаризація — це ярмо на шиї людства і планети. Підсолоджене ярмо. Регрес. Відступ у кам'яний вік. Рано чи пізно суспільство повернеться до думки про доцільність, навіть необхідність ієрархічної структури цивілізації. І це закономірно. Всесвіту притаманна ієрархічність будови, а людське суспільство, життя на Землі — це лише маленька цеглинка в безкрайніх просторах Всесвіту. І ця цеглинка також має власну ієрархічну структуру, яку червоні, комуністи, намагались порушити, втручаючись у природний хід історії, буття, .розвитку матерії. На якомусь етапі ми змушені були відступити, але боротьба не припинялась ні на мить. Навіть в умовах „зоряного миру“ ми готові вирватись у космос і звідтіля примусити людство схаменутись. В противному разі воно виродиться.

— Хто це — ми?

— Ми — ті, хто воліє бачити кожного землянина у призначених богом і природою комірках буття. Ми — ті, хто не може погодитись з насильницьким втручанням у самоорганізацію матерії.

— Якесь дивне поєднання: бог і самоорганізація матерії, — кинув я іронічну репліку. — Подібна концепція турботи про людство дуже нагадує коричневу демагогію. Чого ви домагаєтесь?

— Ми маємо намір відродити „принципи генерала Дорнбергера“, які примусять червоних і прокомуністичних функціонерів відмовитись від плутократичної доктрини „світу без ядерної зброї“ і „зоряного миру“.

— Марна справа. Це вже реальність.

— Реальністю є те, що інспектор МАБРу знаходиться на „гасієнді Дорнбергера“, а доктор Найдер змушений грати роль проповідника, — ошкірився від свого жарту космічний наці. — Реальністю є те, що нині зло протистоїть не добру, а ще більшому, могутнішому злу.

— Виходить, у світі існує ще й суперзло?

— Це суперзло — порушення ієрархічної структури суспільства.

— Ну, звичайно. Вам хотілось би, щоб і далі багаті багатіли, а бідні ставали ще біднішими.

— Наша дискусія ні до чого не приведе, — доктор підвівся з фотеля і ткнув погаслу сигару в попільничку, що стояла біля дисплея „відеотекса“. — Краще подумайте над своїм становищем. Операція виведення на навколоземну орбіту ядерної зброї вступає в завершальну фазу, і ми не можемо допустити, щоб інспектори МАБРу плутались у нас під ногами. Ми і так змушені були відкласти старт „космічного катафалка“ через безглузду смерть нашої людини, на слід якої вам вдалося напасти. Довелося відмовитись і від послуг одного голомозого, котрий став проявляти підвищений інтерес до робіт, які його не стосувались безпосередньо. Зраду краще попередити. Нащо все це вам розповідаю? Щоб ви знали: ми послідовні у своїх вчинках і завжди домагаємось того, чого прагнемо. Нас ніщо не зупинить. Тож добре все зважте. Співпраця з „Ай-бі-кей“ гарантує вам успіх і благополуччя.

— Спроба вербування?

— Розумійте як хочете. За кілька днів наодинці до того, як відбудеться старт „космічного катафалка“, ви зможете все обміркувати. Там побачимо… У вашому розпорядженні „відеотекс“ — фільми на будь-який смак, інформація з-за меж гасієнди тощо. Але, як самі розумієте, все з відома Служби безпеки компанії, все під її контролем.

— Могли б про це й не нагадувати, — похмуро кидаю я.

— Справді. Ви ж професіонал. Ми лише нагадаємо, коли з бази Матавері стартуватиме перший „катафалк“. О'кей?

— О'кей. Подивимось, як це вам удасться…

— Ще й як удасться, — багатозначно посміхається „Дорнбергер“ і щезає з кімнати.

Я справді влип. Недооцінив противника. Недооцінив усієї серйозності історії з крайтронами, не зумів досконально розібратися в діяльності компанії. Словом, наробив дурниць. І все-таки теоретично ситуація не безнадійна. А на практиці? Тим паче, коли поставлений в обмежені часові рамки. Скільки днів у моєму розпорядженні? Два? Три?

У пам'яті спливає класичне абстрактне міркування математика про те, як упіймати лева в пустелі: „Поділимо її на дві частини. В одній лев, у другій — нікого. Ту частину, в якій лев, знову поділимо навпіл, — і так доти, доки „клітка“ з левом не стане такою тісною, що бідоласі нікуди діватись“.

У якій ролі я перебував? Математика чи лева, загнаного математиками з гасієнди в напхану електронікою надійну клітку? Скоріше — лева. Тільки цей лев навіть не може нікого вкусити як слід. Його зуби — розмовний пристрій „уокі-токі“; після того, як мікрохвилі стерли в його оперативній пам'яті всю інформацію, цей браслет на моїй руці перетворився в непотріб. У штаб-квартирі МАБРу ніхто не знає про моє місцеперебування. Зв'язок втрачено.

Стоп! Залишилася ж „чорна комірка“, куди я загнав ще в Буенос-Айресі три слова: „Пуп землі Бхагавадгіта“… Ніякі мікрохвилі не страшні цій інформації. Але що це дасть? Я і справді в пастці, без найменшої надії вибратися з неї.

Мій мозок раптом осяяв спалах блискавиці-здогаду. Непевного, кволенького… Пастка! Пастка, яка, можливо, стане моїм порятунком… „Спокійно, спокійно… Ще раз прокрути те, що несподівано спало тобі на гадку“, — кажу сам собі.

Чи не можуть ці три слова виконувати двояку функцію? Скажімо, служити повідомленням про небезпеку, що загрожує людству внаслідок злочинної діяльності „Ай-бі-кей“, і водночас відігравати роль ключового слова? Тільки як застосувати цей ключ і де ті двері й замок, у який можна було б вставити цей дивний симбіоз слів?

Треба думати… Зовнішню інформацію, яку містив „Пуп землі Бхагавадгіта“, дешифрувальники Оперативного центру МАБРу встановили досить швидко. Вона, як мовиться, лежала на поверхні. Але постає питання: навіщо було Жаку Дюїно у такий спосіб маскувати злочинні наміри космічного „похоронного бюро“? Чи не простіше було попередити Долорес нормальною людською мовою? Можна, звичайно, припустити, що вчений побоювався, аби його застереження не підслухали агенти „Ай-бі-кей“, і тому вирішив зашифрувати повідомлення у такий примітивний спосіб. Спосіб шифрування і справді досить примітивний, а вчений, судячи з усього, був неординарним спеціалістом, тож він мав добре подумати, перш ніж скористатися трьома словами, які, на перший погляд, не мають внутрішнього логічного зв'язку. Що-що, а логіку він знав: як-не-як комп'ютерним спеціаліст із програмного забезпечення…

Чекай-но, кажу собі, може, саме тут собака зарита? Вже після нашої розмови в Буенос-Айресі Долорес, скориставшись номером Оперативного центру в Женеві, який я залишив їй про всяк випадок, повідомила Томасу про те, що Жак замислив учинити щось проти „Інтернешнл бізнес космос“. Наскільки вона зрозуміла з натяку вченого, втручання мало бути зроблено на рівні пограмного забезпечення. Але вона тоді не звернула на це належної уваги. Як можна непомітно нашкодити комп'ютеру, щоб ніхто не здогадався? Словом, розцінила натяк-погрозу на адресу „Ай-бі-кей“ як жарт. Жарт? А якщо Жак і справді підготував компанії капкан — ввів у програмне забезпечення суперкомп'ютера цієї контори так звану пастку. Досить на неї подіяти спеціальним кодом, як уся інформація, накопичена в пам'яті суперкомп'ютера, буде паралізована, знищена, стерта. Словом, при вставлянні „ключа“ введені раніше у програму дані вчинять заплановану програмістом акцію проти електронно-обчислювальної машини. Кодований „ключ“ посилає команду-помсту — такі випадки були мені відомі. Правда, я сам безпосередньо не стикався з подібними речами, але з технологією комп'ютерних злочинів був знайомий досить добре і за іншої ситуації міг би навіть спробувати вивести з ладу патруль внутрішнього контролю пам'яті суперкомп'ютера. Однак „відеотекс“, що знаходився в моїй клітці, не мав умонтованої багатофункціональної клавіатури. Служба безпеки, щоб не спокушати свого бранця, просто зняла клавіатуру вводу зовнішньої інформації. Либонь, побоюється, що інспектору Служби розслідувань МАБРу звідкілясь відомий вхідний код в інформаційну систему „Ай-бі-кей“…

Побоюється?

Ні, я не уподібнювався утопаючому, що хапається за соломинку, коли розглядав фразу „Пуп землі Бхагавадгіта“ як своєрідний ключ-код, завдяки якому можна паралізувати роботу інформаційної мережі компанії. Чомусь я був переконаний, що внутрішній зміст дивного телефонного послання вченого виражає приховану функцію „пятої колони“ в інформаційному масиві пам'яті суперкомп'ютера. Але як перевірити на практиці мої абстрактні умовиводи?

Знову повертаюсь до химерної тріади ключових слів. Навіщо вченому знадобився набір таких різних понять? Навіщо вибрано такий складний асоціативний зв'язок?

Хід моїх думок набирає все чіткіших обрисів, і я поки що на рівні підсвідомості починаю бачити наступну послідовність своїх дій у цій кімнатці. Однак ще раз і ще раз займаюся самоперевіркою, відпрацюванням фантастичної версії, яку ще повністю не розклав по поличках…

„Не поспішай, — кажу собі, — ще раз уважно прослідкуй за ходом своїх міркувань, систематизуй їх“. Отже, „ключ“ має лише три зазубринки досить складної смислової конфігурації. Працюють вони тільки як цільна система. В якійсь мірі її можна порівняти з тривіальним англійським ключем. Різниця лише в тому, що стальний ключ має більше матеріально відчутних зазубрин. У функціонуванні він дуже простий: вставляєш його у замкову щілину, легенько повертаєш — і двері відчинені. Логіка підказує, що кодовий „ключ“ для суперкомп'ютера Жак виготовив за принципом сакраментального англійського ключа. Замковою щілиною може стати будь-який вхідний тракт чи канал периферійного пристрою або термінала, підключеного в інформаційну мережу „Ай-бі-кей“…

Щоб не сполохати нової серії логічних конструкцій, що народжуються в моїй голові, й не обірвати послідовність поки що хиткої гіпотетичної моделі „коду-ключа“ для пам'яті суперкомп'ютера, я, мов той лев в пустелі, починаю міряти свою модерну клітку. Вперед — назад, вперед — назад… Враження таке, ніби вона побільшала. Побільшала? З якого дива? Просто інтуїтивно відчуваю, що мої умовиводи от-от виведуть інспектора МАБРу з пастки.

Отже, „ключ“. Симбіоз простого і складного… Набрати на клавіатурі, скажімо, канального пульта у строго визначеній послідовності три слова коду, точно встановити ці зазубринки кодованого „ключа“ в замок практично неможливо. Жак виготовив цей „ключ“ таким, щоб скористатись ним міг будь-хто, не проникаючи на рівень якогось тракту чи регістру електронної пам'яті, що може викликати сигнал тривоги патруля системи контролю на несанкціонований вхід у пам'ять.

Як же перевірити правильність цієї гіпотези? Як спробувати увімкнути пастку, поставлену Жа-ком?..

Я з неприхованою ненавистю дивлюся на екран дисплея „відеотекса“, на якому виникають усе нові й нові епізоди війни в космосі з якогось старого фантастичного фільму. Досі, обдумуючи шляхи свого порятунку, я не звертав уваги на те, що діється на екрані. Однак тепер, коли безпосередня реалізація акції наштовхнулась на непереборну перешкоду — відсутність пульта з клавіатурою вводу зовнішньої інформації, я чи не вперше запанікував. В тому, що „відеотекс“ підключений до Міжнародної інформативно-довідкової служби, не кажучи вже про безпосередній контакт з банком даних суперкомп'ютера „Ай-бі-кей“, не викликало ніякого сумніву — про це свідчили знята клавіатура, а також програма „Новини планети“, яка підтримувала мій контакт із зовнішнім світом.

І раптом почуття ненависті змінюється злорадством. Я прикипаю до екрана на ЯКОМу між галактичний розвідник, користуючись пристроєм, чимось схожим на „уокі-токі“, Посилає імпульси для входження в контакт з агресивною кібернетичною системою, що панує на далекій планеті.

Як я раніше не згадав про це?! Адже всі „відео-текси“ корпорації „Вестерн елекїрік“, фірменний знак якої добре видно на верхній панелі дисплея, можуть працювати в режимі дистанційного керу-вання.А це означає, що кодові слова, заховані в „чорній комірці“ мого „уокі-токі“, вилетять у навколишній простір, тільки-но буде набрана шифрова комбінація „9457“ на мікропульті переговорного пристрою,— єдине, чого можна вимагати від „уокі-токі“ після вчиненого над його пам'яттю насильства.

Ну що ж, почнемо акцію. Спробуємо випустити лева на волю. Пастка Жака має закритись…

Я дуже акуратно натискаю одну за одною міні-клавіші, які біленькими головками виступають на темно-зеленому корпусі „уокі-токі“. Мене не покидає передчуття близької перемоги

Натиснуто четверту клавішу… Секундна пауза — і зображення зникає з екрана дисплея Натомість червона пляма у вигляді круга діаметром близько десяти сантиметрів починає мигати в центрі чорного квадрата. Знадвору доноситься бридке завивання сирени.

Спрацювало! Я полегшено зітхаю. Схоже на те що місія моя буде успішно закінчена. Правда ще невідомо, як поведуться зі мною господарі гасієнди. Думаю, побояться вчинити насильство над інспектором такої солідної організації, як МАБР. Очевидно, в пам'яті суперкомп'ютера „Ай-бі-кей“ стерто величезний інформаційний масив. Такого роду неполадки, точніше катастрофа, буде негайно зафіксована Міжнародною інформаційною мережею. Вона вже зафіксована, як і код, що став причиною катастрофи. Катастрофи для „похоронного бюро“. Що таке „Пуп землі Бхагавадгіта“, добре знають в Оперативному центрі МАБРу, як знають і те, хто і де міг їх використати. Координати мого місцеперебування вже відомі Томасу Фіцуотеру і Хільмару Данієльссону. Навіть якщо зі мною щось і станеться, дозвіл на проведення інспекції на острові Пасхи, на „гасієнді Дорнбергера“ у компанії „Ай-бі-кей“ змішаними підрозділами експертів МАБРу, ООН, МАГАТЕ і Чілі буде отримано негайно.

Я приготувався до зустрічі з доктором Найдером…


* * *


— Ніхто не знає давньої назви цього острова, — почав я. — Самі остров'яни називають його Рапануї, але дослідники вважають, що це не перша його назва. В стародавніх легендах він зветься Пітооте Xенуа, або Пуп землі, однак це скоріше його поетична, а не справжня назва, бо згодом жителі острова назвали його також Оком, що бачить небо, і Порогом неба.

ТУР ХЕЙЄРДАЛ. АКУ-АКУ.


Через якихось двадцять хвилин я буду на Порозі неба, нога моя ступить на Пуп землі — легендарний острів, своєрідний музей під відкритим небом, одне з найдавніших пристанищ земної цивілізації. Який парадокс долі! Місце, де зародилось одне з перших вогнищ людської спільності, неповторний оазис дивовижної культури мало не став першим згарищем життя на планеті…

Невже вірус війни так міцно укорінився в окремих представників людського роду? Невже гіпертрофований потяг до влади будь-якою ціною, рецидиви суперменства — незнищенний атрибут поведінки людей? Ці питання не дають мені спокою, хоча відповідь я для себе вже давно знайшов: потяг до війни як засобу вирішення політичних та економічних проблем — це справді тяжкий недуг, небезпечний атавістичний залишок попередніх епох, що дожив до двадцять першого віку. Хворобу цю людство вже почало лікувати, і не безуспішно. Але, як видно, без радикального хірургічного втручання в окремих випадках, очевидно, не обійтись. Ось і зараз летить зі мною на острів Пасхи група міжнародних експертів, щоб довести лікування до успішного кінця. Однак нам треба визнати і свої слабкі місця. Нам — це МАБРу. Надто довго не вдавалося зробити точний аналіз діяльності „Ай-бі-кей“, і лише оперативне втручання, екстрені заходи дозволили локалізувати і взяти під надійний контроль розвиток подій.

Я дивлюся крізь ілюмінатор на безмежну синю гладінь Тихого океану, що купається в променях ранкового сонця. В голові продовжують крутитися згадки про недавні події, що передували цьому польотові…

Як я і передбачав, диверсія, вчинена мною проти суперкомп'ютера з допомогою пастки, що її поставив Жак Дюїно, не пройшла непоміченою у Відділі контролю МАБРу. Зафіксовані техніками три ключові слова тут же переслали на дисплеї і монітори Оперативного центру і в Службу розслідувань. Через лічені хвилини групи командосів з Панамериканського відділення МАБРу вже вилітали на острів Пасхи, в Сантьяго і на „гасієнду Дорнбергера“.

В дирекції „Ай-бі-кей“ ще не встигли прийти до тями й розібратися в причині виходу з ладу наднадійного суперкомп'ютера, що вмент зв'язало руки космічним авантюристам. їм просто забракло фантазії додуматись, що це справа моїх рук. Доктора Найдера витягли просто з постелі…

Попереднє розслідування показало, що злочинні елементи, які окопались на гасієнді під вивіскою „Ай-бі-кей“, планували спершу вивести на геостаціонарну орбіту під виглядом „космічного катафалка“ ядерну зброю, підняту з дна Атлантичного океану. Другим кроком мала бути доставка на Місяць, у район бази НАСА „Армстронг“, бойового лазера, замаскованого в десятитонній статуї з острова Пасхи як першого пам'ятника людській цивілізації в космосі, на природному космічному об'єкті. Виявилось, що спеціалістам гасієнди вдалося практично завершити роботу по програмі „Прометей“, яку наприкінці минулого століття розпочали американці в рамках програми Ес-Ді-Ай. Для успішної реалізації цього проекту компанії ще бракувало одного суперкомп'ютера і деяких елементів програмного забезпечення…

Якби не було Жака, Долорес, Пабло, чи могло б „похоронне бюро“ справити поминки по людству? Я не раз думав над цим питанням, коли перебував у полоні на гасієнді. І вже тоді приходив до висновку, що обов'язково знайдеться хтось інший, хто не допустить катастрофи. Тільки чому хтось? Чому не я?..

Чому?

Ті, що вбили Жака, належать до крайніх правих угруповань, які не змирилися з втратою політичних привілеїв. Для них глобальне роззброєння рівнозначне політичній смерті. Вони так просто зі сцени не зійдуть. І я повинен допомогти їм зробити це.

У моїй кишені лежить копія пам'ятної записки, яку я підготував керівництву МАБРу про необхідність повторної інспекції космічної бази Матавері. Наведені аргументи визнано переконливими, і я призначений керівником групи експертів агентства. На лацкані моєї форменої куртки кольору хакі на спеціальному зажимі теліпається новий пластиковий карт-бланш на проведення інспекції на острові Пасхи.

Літак, зробивши крутий віраж, починає заходити на посадку. Я позираю на годинник: дев'ять нуль сім за місцевим часом. Вмикаю радіо, щоб почути „Останні вісті планети“. Професійно поставлений жіночий голос диктора іспанською мовою інформує слухачів: „…При посередництві МАБРу в столиці Індії підписано багатосторонню Угоду про потрійний контроль з допомогою національних засобів, спільних і міжнародних, включаючи інспекцію на місцях, з метою вивезення залишків військового спорядження з демілітаризованих ядерних полігонів у штаті Невада (Сполучені Штати Америки), в районі Семипалатинська (Радянський Союз), островів Керге-лен і Принс-Едуард в Індійському океані, що належать відповідно Франції та Південно-Афри-канській Республіці. На острів Пасхи прибуває експертна комісія на чолі з інспектором Служби розслідувань Міжнародного агентства по безпеці та роззброєнню Оксеном Климом…“

Як журналісти пронюхали моє ім'я і прізвище? МАБР лише у виняткових випадках розголошує прізвища своїх співробітників. А, можливо, інспекція острова Пасхи і є тим винятковим випадком?..

У вухах — наче хтось позакладав ватою. Ознака того, що літак почав стрімко знижуватись. Я інстинктивно ковтаю слину, вирівнюючи свій внутрішній тиск з атмосферним, поглядаю в ілюмінатор. Під лайнером уже видніється загадковий острів. Бовваніють гігантські статуї. Скільки тут цих кам'яних колосів? Здається, понад тисячу. Свого часу дослідники не раз ламали списи у суперечках, доказуючи різні гіпотетичні варіанти появи цих колосів, кивали і на можливих космічних прибульців. Правда, в 1986 році була реалізована ідея чехословацького інженера Павла Павела про можливий спосіб пересування десятитонної статуї з допомогою підручних засобів. І справді, одного з „довговухих“ вдалося пересунути на кілька метрів, користуючись лише звичайними мотузками…

Он уже видніється космодром. Застигли в німому чеканні „Шаттли“ і „Челленджери“. Біля деяких снують люди — обслуговуючий персонал. Обабіч бетонної смуги сріблом виблискує „космічний катафалк“. Над ним завис гелікоптер МАБРу — я впізнав його по характерних біло-червоно-голубих смугах.

Легкий удар — колеса „Туполєва“ торкнулися бетонної смуги. Невдовзі літак зупиняється біля прозорої будівлі аеропорту. Пасажири готуються до виходу. Минає ще три-чотири хвилини, і моя нога ступає на трап.

— Сеньйор Клим! — чути чийсь знайомий голос.

Невже Пабло? Приглядаюсь. Точно. Серед зустрічаючих стоять Пабло і Долорес. Репортер махає рукою. Обоє всміхаються. Ні, журналісти таки брава корпорація. Я теж всміхаюсь і прямую до своїх добрих друзів, за спинами яких видніються „довговухі“, що дивляться в небо, у космос. Томас Фіцуотер, схоже, мав рацію… Справді, чому б не винести одного з цих кам'яних колосів на Місяць як символ безперервності творчих зусиль земної цивілізації? Зусиль добрих, людяних… Коли це стане можливим? Очевидно, тоді, коли відпаде необхідність в інспекціях на місцях, коли нікому більше не спаде на думку запустити в космос ядерного джина ні з Порога неба, ні з інших ракетодромів планети, коли Оку, що бачить небо, не загрожуватиме радіаційний пил і воно й далі спрагло вдивлятиметься у високу голубінь, у всіяне зорями чорне безгоміння Всесвіту…

Однак я щось розмріявся. Попереду непочатий край роботи. Попереду інспекція. І я рішуче спускаюсь по трапу на Пуп землі…


——

1. СІПРІ — Стокгольмський міжнародний інститут по дослідженню проблем миру. Ця організація віддавна веде спостереження за розповсюдженням ядерної зброї й володіє унікальною інформацією.