Ігор Росоховатський

БIЛI ЗВIРI - Ігор Росоховатський

Повість

Семенові здалося, що за кущами. промайнула тінь. Почувся тріск. Він швидко підняв пістолет.

Біла вузька морда з довгими вусами і червонуватими очима втупилася в нього. Цікавість в очах звіра змінилась плотолюбною жадібністю, немов він подумки облизувався. Семен уявив, як зараз із темного черева вирветься вдоволене гарчання. Однак біла морда почала розмиватися в повітрі, зникати. Замість неї лишилася тільки купчаста хмаринка. Кущі зробилися сірими, ніби запорошеними. Проміння ковзнуло по скелі, повело за собою тінь. Марево розсіялося...

Семен ударив тильною стороною долоні по каменю. Ще й ще раз, поки не відчув болю. Він озирнувся і побачив Тіма. Витягнута напружена шия, вузькі щілини очей, блискучі плити щелеп. Отже, і йому щось приверзлося? Тоді не варто докоряти собі й соромити себе. Може, це було не марево?

Тім подивився скоса, їхні погляди схрестилися. Тиша одразу стала хисткою.

— Там щось було? — спитав Тім.

У таких випадках він вважав за краще питати. Іноді він заганяв Семена своїми запитаннями в глухий кут, викликав у нього роздратування. Тоді той починав огризатися питанням на питання.

— Ти бачив?

— Я бачив, як ти прицілився.

“Та сама пісня, — втомлено подумав Семен. — Новий запуск старого диску. А втім, це тільки частина платні за право бути ведучим. По злочину й кара. Заслужив”.

— Передай, нехай запустять зонд у наш бік. Для страховки, — сказав він і, зиркнувши на товариша, виправив себе: — Для перестраховки.

“Якщо вже попадаєш у безглузде становище, то краще першому посміятися над собою, — подумав він, помітивши, як здригнулися і враз стали непорушними губи “зброєносця”. — Тім збагнув справжній зміст моїх слів і те, що криється за ними. Він добре вивчив мене. Це ще одна частина платні. Скоро він навчиться бачити мене “голим” — без прикрас і облуди. Чи витримаю я перевірку? Чи він скине мене з п'єдесталу?”

Тім увімкнув рацію, і за кілька хвилин з корабля надійшла відповідь, яка розвіяла останні сумніви. “Повернемося?” — подумав Семен. Мабуть, він подумав уголос, тому що одразу ж луною відгукнувся Тім:

— Повернемося на корабель?

— Додивимося квадрат, — з жалем заперечив йому і собі Семен. — Щоб удруге сюди не повертатися.

Він увімкнув електронний щуп, подивився на екран, звіряючись із картою, і повільно, як наказувала інструкція, рушив в обхід скелі. Тім, тримаючи напоготові зброю, йшов за ним, зберігаючи належну відстань. Він ні на мить не випускав з поля зору довгу незграбну постать, її рухи могли здатися вайлуватими й хаотичними, насправді ж були м'якими й нечутними. Тім примудрявся утримувати в полі зору й цю постать, і невелику ділянку навколо неї і водночас — бачити віддалену перспективу. Цього навчили його ще в школі косморозвідки.

Багряні відблиски танцювали на виступах скель, заповнюючи довколишній світ химерним мигтінням. Тіні були зовсім не такі, як на Землі. Вони щоразу змінювали колір, ставали об'ємними, наче на голограмі. Скелі й віддалені горби густо заросли чагарником — високим, безлистим, з тонкими закрученими вусиками, жорсткими, мов сталевий дріт. Тут стояв різкий нудотний запах: чагарник виділяв якісь летючі масла і, мабуть, тому над кущами клаптями хмар роїлися міріади дрібних комах — єдиних живих істот, що лишилися на планеті. Всіх інших, рахуючи й розумних, знищили білі звірі, про яких із забобонним жахом розповідалося в записках, зроблених синьою та оранжевою фарбою на матеріалі, схожому на стрічки грубого полотна. Мало не два місяці витратили учасники експедиції на розшифрування цих записів. Вивчивши мову аборигенів, вони водночас довідалися, що це — мертва мова, бо народ, носій її, вже не існував.

Семен зупинився, простягнув руку. Тім глянув у вказаному напрямку і помітив вхід до печери. На камені синьою фарбою було намальовано коло і стрілу. Тім підійшов до товариша, Семен відчув на потилиці його подих. Він усміхнувся, покрутив головою і промовив:

— Нас запрошують.

— А чи це запрошення? — спитав Тім.

— Зараз з'ясуємо. Чекай тут.

Семен низько нахилився і пірнув у печеру. Незабаром почувся його голос:

— Ласкаво просимо!

Повторювати запрошення двічі не довелося.

Печера виявилася просторою, в ній легко могли розміститися п'ятеро осіб. Крізь вузьку щілину в склепінні проникали розсіяні промені, під якими виблискувало вологе каміння. Довільно виникали і розпадалися орнаменти з росинок. У дальньому кутку печери громадився абияк топчан, поряд з ним — одноногий стіл, другим кінцем обіпертий об каміння.

На цьому саморобному столі Семен уже розгортав знайдений тут же сувій, густо списаний синіми позначками. Він робив це так обережно, наче сувій мав от-от розсипатися на порох. Спершись руками на заломи в стінах, він нахилився над сувоєм, вдивляючись у знаки і ворушачи губами. Зрештою, згадавши про Тіма, сказав:

— Тут був останній притулок вченого. Він залишив для нас послання.

— Для нас? — спитав Тім, зазираючи йому через плече.

— Атож. Окрім нас, прочитати його нікому. Проте він про нас не знав... Він, мабуть, гадав, що помирає останнім з людей на цій планеті...

— Для кого ж він писав? — спитав Тім.

Відлуння його голосу вдарилось об склепіння печери і, немов кажан, злякано метнулося назад...

Запис перший

“Ми оточили своє місто потрійною огорожею. Від самого початку я і мої колеги не вірили в байки чафхів про диявольську хитрість білих звірів. Проте навряд чи вони могли зрівнятися за розумом хоча б із чафхами. Ми боялися їхніх зубів та пазурів дужче, ніж їхньої хитрості.

На той час ми вже знали: білий звір нападає. на жертву завжди ззаду. Робить він це мовчки і, тільки досягнувши мети, видає короткий писк. Той, хто чув навіть на відстані цей писк, уже не може його забути. Стверджують, що він жахливіший від найгрізнішого ричання. Він вчувається людям ночами, і тоді вони зіскакують з ліжок і, роздягнуті, охоплені страхом, вибігають з помешкань. Вони мчать крізь ніч, не розбираючи дороги, і благають про смерть, як про порятунок.

Коли з'явилися на нашій планеті білі звірі?

Літописи про них не згадують. Правда, історики знаходили свідчення про різні чудовиська, але при уважному вивченні виявлялося, що то не білі звірі.

Вони мають іще одну назву — “небесні”. Ця друга назва зацікавила мене. Звідки й чому вона з'явилася? Витончена фантазія, вигадки містиків, злий задум жерців, які лякали непокірних? Чи в цьому криється якесь свідчення?

У працях історика Ертауна я натрапив на розповіді мисливців з племені чафхів. Чафхам, як відомо, не можна цілком довіряти, однак їхні оповіді здалися мені цікавими.

Четверо мисливців, що полювали на горбах поблизу озера Лані, нібито бачили, як на небі, подібно до блискавиці, з'явилася розжарена куля. Вона впала на берег озера в болото. На місці її падіння здійнявся стовп пари, почулося гучне сичання.

Мисливці попадали на землю, закривши очі руками. Коли сичання стихло, люди побачили на кулі розколину. Одного з мисливців послали по вождя.

Але й вождь, ясна річ, не міг пояснити появи “небесного дарунка”. Він просто звелів віднести кулю на Священну гору.

А за кілька днів, під час одного з молитовних ходів на Священну гору, мисливці побачили білих звірів. Чафхи запевняли, що тоді звірі були зовсім маленькими. Жрець оголосив їх священними тваринами.

Одного з них жрець приніс до храму. Він годував його з рук, і звірятко швидко звикло до людини: прибігало на поклик, розуміло деякі слова. І росло, перетворюючись у слухняного звіра-охоронця. Якось він навіть врятував священні храмові таблички від грабіжника. Жрець саме був у саду, коли з храму почувся нестямний крик. Прибігши в храм, служитель культу побачив мертвого грабіжника з прокушеною білим звіром потилицею.

Згідно з твердженням жерця, відтоді звір почав швидко рости. Незабаром він уже був по пояс людині. Звір лишався таким самим слухняним, як і раніше. Та чомусь жрець старався не повертатися до нього спиною.

Невдовзі і жерця знайшли у храмі мертвим з раною на потилиці.

Звір зник...

Це і є, як стверджує історик Ертаун, перше свідчення про білих звірів.

Я вирішив перевірити його твердження. Для початку необхідно було зібрати і систематизувати свідчення очевидців про зустрічі з білими звірами, впевнитись у їхній достовірності, потім порівняти їх між собою.

Але події розвивалися надто швидко, моя праця не встигала за ними. Білі звірі почали з'являтися всюди — на дорогах, у селищах. Вони вже нападали не на окремих осіб, а на групи людей.

Мене ввели до урядової комісії. Я виїхав у місцевість, де було зареєстровано кілька таких нападів. Нас супроводжували сотня солдатів і провідники-мисливці.

Невдовзі провідники знайшли лігво білих звірів і влаштували облаву. Я міг на власні очі пересвідчитися, що чутки про невразливість і хитрість білих звірів дуже перебільшені. Щоправда, самиця силкувалася відвести мисливців подалі від лігва, але так само чинять і інші тварини. Однак солдат, що застрелив її, стверджував згодом, ніби погляд самиці був не звірячий, а осмислений. Та чи можна вірити солдатові, бабуся якого походила з племені чафхів?

Одного з дитинчат білих звірів мені вдалося привезти додому. Про висновки комісії доповіли зібранню жерців, а вони оповістили про них народ. Паніка трохи зменшилась.

О, якби я міг передбачити майбутнє!”

— А що коли це були зовсім не звірі? — пошепки мовив Тім, округлюючи прозорі очі-крижинки й зводячи рідкі брови.

— Хто ж тоді? — безвинно спитав Семен.

— Він пише “небесні” й твердить, що. вони з'явилися з космічного апарата, — невпевнено почав Тім, введений в оману тоном товариша, — крім них, якщо вірити свідченням, в апараті нікого не було. Виходить, вони самостійно керували кораблем. Фатальна помилка могла таїтися в тому, що їх вважали за звірів.

— Невже? От молодчина! І як це ти одразу збагнув? — захоплено вигукнув Семен.

Цей бурхливий слововилив насторожив Тіма. Він відповів трохи ображено:

— Ти сам не раз казав, що не можна так просто відкидати навіть найневірогідніші гіпотези...

Семен примружився і похитав головою:

— Щось ти став надто вразливим. А може, я й. справді в захваті від твоєї прозорливості? До того ж і у фантастичних романах писали, як ті, кого вважали за звірів, виявилися розумними істотами. І навіть дуже розумними...

— І як у тих, кого вважали за розумних істот, з-під шоломів виднілися довгі вуха, — спалахнув украй ображений Тім.

Семенове обличчя лишалося співчутливо доброзичливим. Темні, майже чорні очі посвітлішали, в них мовби відчинилися віконця. Здавалося, що ось зараз на співрозмовника полинуть два ясні промені і тверді, виразно окреслені губи розтуляться в усмішці.

“Як він схожий на свого знаменитого брата, — подумав Тім. — Такий же величний, недосяжний і безжально глумливий”.

Він, мабуть, не дуже здивувався б, коли б довідався, що в дану хвилину й Семен згадав про свого брата. “Він сказав тоді: “Я вже давно розучився помилятися, брате. Висновок з цього може бути тільки один”. І пішов геть, навіть не глянувши на мене. Навіщо йому було роздивлятися на перешкоди, коли він навчився через них переступати? І тоді підійшла Валя...”

Запис другий

“Біле звірятко я назвав Бідолахою. Надто вже нещасний вигляд воно мало спершу. Бідолаха тихо скиглив і тицявся рожевим носиком у стінки своєї хатинки-коробки, наче шукав вихід на волю. Він міг довго лизати мені пальці, коли я просував їх у його коробку.

Звичайно, найдужче зрадів появі звірятка синок Гуруу. Тільки-но угледів його, закричав:

— Я гратимуся з ним!

— В нього інше призначення, — відповів я, вже шкодуючи, що показав йому звірятко.

Гуруу негайно вдався до випробуваного засобу — безліч разів повторював крізь сльози: “Чому?”

На допомогу йому, як завжди, заквапилася моя дружина Ксанда і вкрадливо спитала, чому б і справді не дозволити йому погратися із звірятком.

Я не міг коротко відповісти на її питання і замислився, підшукуючи слова. Цього було досить, щоб вона почала давню пісню про чоловічий егоїзм, про гарних та поганих чоловіків. Вона вдавалася до цього щоразу, коли хотіла добитися, щоб я діяв всупереч своїй волі. Вона думала, що я не розумію її справжніх намірів, що може обдурювати мене і водити за носа. А я добре розумів її гру, та... робив так, як вона хотіла. Те, чого не могли добитися мої опоненти й вороги — досвідчені старі вовки науки, — добивалася вона. Мені робилося тоскно, я починав жаліти і її, і себе. Я думав про те, чи варто псувати нерви і здоров'я собі і їй, і поступався. Це часто коштувало мені недешево, але я ніколи не знав наперед, яку ціну доведеться платити. Не міг я передбачити її і цього разу.

Гуруу годинами бавився із звіреням, гойдав перед його носом мотузочком і дзвінко сміявся, коли Бідоласі не вдавалося його схопити. Ксанді подобалося гладити шовковисту білу шерсть, подобалося, що звіреня поводиться тихо, майже не видає звуків, хіба що інколи тихенько попирхує.

За матір Бідолаха мав довгошерсту сульгіпу Масу. Вона вилизувала його, дозволяла гратися своїм хвостом, їсти із своєї миски.

Через два тижні після мого повернення до столиці мене викликав жрець Таліу. Його довгобразе, гостре, мов сокира, обличчя мало виснажений вигляд, наче після тяжкої хвороби.

Я ввічливо спитав про його здоров'я.

Таліу мовчки схилив голову, дякуючи за турботу.

— Я ознайомився з твоїм звітом, — сказав він. — Ми давно знаємо один одного, я довіряю тобі. Ти певен, що білі звірі не становлять великої небезпеки для людей?

— У кожному разі меншу, ніж ми для них, — відповів я, усміхаючись. — Мені розповідали, що два полки відправлено для винищення їх у провінцію Еме. Мабуть, невдовзі у мене лишиться один-єдиний екземпляр і я зможу вигідно продати його звіринцю.

Жрець ніяк не реагував на мій жарт.

— А ще ти писав, — провадив він далі, куйовдячи клинчик бороди, — що чутки про силу й хитрість білих звірів дуже перебільшені...

Я розчув грізні нотки в його голосі й насторожився. “Що сталося? Новий напад білих звірів? Чому ж я нічого не знаю про це?”

— Ми без зайвих зусиль знищили цілу родину цих звірів. Самця, самицю, шістьох дитинчат. Вони поводилися, як звичайні звірі, не виказали ні особливої сили, ні хитрощів...

— А чутки?

— Чи можна вірити оповідям неписьменних чафхів? Чафхи ладні напатякати що завгодно, аби їх слухали. Вони добалакалися до того, що хитрість білих звірів перевершує людський розум!

Я уважно стежив за жерцем і все ж проґавив момент, коли вираз його обличчя почав змінюватись. Тепер воно ще дужче стало скидатися на сокиру — холодне, гостре, без зморщок.

— Ну, то слухай. Два полки, про які ти згадав, геть . знищено. Провінцію Еме перетворено на пустелю. Знищено людей і худобу, посіви і сади. Гинуть ліси, бо кору на деревах погризено...

Його похмурі очі виблискували сталлю.

Я обіперся рукою об стіл, щоб не впасти. Я не міг повірити в те, що почув.

— І все те вчинили білі звірі?

— Може, в тебе виникла підозра, що я чафх? — він не підвищував голосу. Точнісінько так, не змінюючи тону, він посилав людей на страту.

— А чи правильні дані?

Жрець зневажливо знизав плечима. Він дивився на мене так, наче я вже стояв на помості перед катом.

— Кара чекає на тебе попереду, — сказав він. — А поки що за моєю рекомендацією тебе зараховано до групи розслідування. Треба визначити, як боротися з білими звірами. Збери всі необхідні інструменти й завтра зранку вирушай до жерця Сандуу.

Збентежений, я повертався додому. Хоч які великі були мої страх і тривога, я не міг не здивуватися, що біля порога мене не зустріла довгошерста Маса.

Я гукнув дружину, але відповіді не було. Обійшов кімнати — ні Ксанди, ні сина.

— Мабуть, пішли погуляти, а Бідолаху і Масу взяли з собою, — подумав я. — Але чому не дочекалися мого повернення?

Я вийшов на вулицю і зіткнувся з Ксандою та Гуруу. Дружина вела синка за руку, а другою він розмазував по личку сльози.

— Що сталося, Гу? — лагідно спитав я, взявши його на руки.

Він притиснувся до мене і заплакав ще дужче.

— Зникли Бідолаха і Маса, — відповіла за нього дружина. — їх нема зранку. Ми обшукали весь будинок, садок.

Як міг, я заспокоїв сина. Силкувався не показати дружині своєї тривоги. На її питання про причини виклику до Верховного жерця відповідав ухильно: треба уточнити деякі дані про білих звірів, доведеться для цього на кілька днів поїхати в провінцію.

Ксанда довгим поглядом знизу зазирнула мені у вічі, але промовчала. Невже не повірила?

Удвох ми ще раз обшукали кімнати, комірчини...

— Поглянь-но, що це? — раптом крикнула Ксанда.

Невисоко над підлогою на стіні кухні виднілося кілька червоних цяточок. Я придивився уважніше, спробував пошкребти їх. До однієї з них прилипла шерстинка. Довга, сіра, як у Маси...

Холодний піт оросив мені чоло. Я закляк, дивлячись на червоні цяточки.

— Ну, що це? — спитала Ксанда.

— Бризки фарби, — збрехав я. — Пам'ятаєш, кілька днів тому я фарбував плінтуси?

— Не пам'ятаю, — сказала Ксанда, недбалим рухом відкидаючи волосся з чола.

— Виходить, забула, — мовби між іншим докинув я, милуючись нею. Я завжди милувався нею — і коли тривожився, і коли сварився з нею, тільки намагався не зізнаватися собі в цьому.

— Я не могла забути! — наполягала Ксанда.

— Ну то я забув тобі сказати, — мовив я примирливо, обіймаючи її за плечі, підкреслюючи і тоном, і винуватою усмішкою, що йдеться про пусте.

Вона вийшла з кімнати, похитуючи повними стегнами, а я опустився на стілець, втупивши очі в бризки “фарби”. Часом я відчував на своїй потилиці важкий погляд. Озирався, але позад мене нікого не було.

Зрештою я рвучко підвівся із стільця і зненацька побачив два червонуватих світлячки, що втупилися в мене з шафи. Я інстинктивно подався назад, але одразу ж засоромився свого страху.

Світлячки виявилися очима Бідолахи. Він сидів на шафі, тому ми й не побачили його. Однак він же нас прекрасно бачив. І не підійшов, не відгукнувся. Чому?

— Йди-но сюди, Бідолахо, — покликав я. — Йди сюди, чого ж це ти?

Довелося кілька разів погукати його, він ніби вийшов із забуття і впізнав мене. З його червонуватих очей немовби сповзла полуда, вони втратили нерухомість, яка лякала, і дивилися тепер, як і раніше, віддано й лагідно.

Я покликав Ксанду і Гуруу. Коли син побачив улюбленця, сльози миттю висохли на його личку. Я зняв Бідолаху з шафи, почухав йому за вухом, і він з насолодою примружився.

Гуруу враз вихопив його в мене і притис до себе. Звірятко лизало йому лице вузьким рожевим язиком.

Мені вдалося умовити себе, що в мене розладналися нерви, тому й уявляються різні страхи. А сульгіпа Маса ще знайдеться. Мабуть, теж сидить десь за шафою або в комірчині. Та зовсім заспокоїтись я не міг. Коли Гуруу заявив, що візьме Бідолаху з собою в ліжко, я рішуче заперечив. Зрештою домовилися, що Бідолаха лишиться ночувати в його спальні, але на килимку, в кутку, де раніше спала Маса.

Заснути я не міг. Мені вчувалися шерехи, кошлаті тіні падали на стіни. Я раз у раз прислухався. Все було спокійно. Але тільки-но я схиляв голову на подушку, шерехи чулися знову. Кілька разів я заходив до спальні сина. Як би тихо я не ступав, на звук моїх кроків Бідолаха незмінно зводив голову.

Зрештою я переніс його разом з килимком за двері спальні і тільки тоді, заспокоєний, заснув.

Уже вдосвіта мені вчувся крик дружини. Та сон був такий тяжкий, що я не одразу збагнув, звідки він долинув. “Може, приснилося?” — подумав, прокидаючись.

Навкруги панувала тиша, цілковита тиша, як і має бути в домі, де все мирно спить. Та ось я розчув рипіння дверей. Воно долинуло від спальні дружини.

— Ксандо, — тихо покликав я.

Відповіді не було, але рипіння повторилось.

— Це ти, Ксандо? — спитав я голосніше.

І знову ніхто не відповів, хоча двері продовжували рипіти.

Я встав з ліжка, стараючись робити все тихо, і попрямував до жінчиної спальні. Вже в коридорі відчув легенький протяг і зрозумів, чому рипіли двері. Вони були прочинені. Я відчинив їх і пересвідчився, що Ксанди там нема.

Руки тремтіли, я засвітив світильник. Тіні затанцювали наді мною і довкола мене — по стелі та стінах. Я оглянув кімнату. Всі речі були на місці. Може, вона пішла до сина?

Прожогом кинувся я до дитячої кімнати. Світильник підстрибував у руці, і химери тіней помчали туди ж, випереджаючи мене і витанцьовуючи на коридорних стінах дикий танок. Біля самих дверей кімнати я зупинився, похитнувся. З-під дверей витікав темний струмочок...

Крик бився в моєму здавленому горлі, але коли я нарешті рвучко розчинив і ті двері, він завмер, загус, став тугим сухим клубком, котрий неможливо проковтнути.

Мій син лежав у ліжечку ниць...

Пам'ятаю, що в ті страшні хвилини я найбільше боявся наступити на темний струмочок — на кров мого Гуруу.

Я довго ще не міг вимовити й слова, не міг крикнути, покликати Ксанду. Я шукав її, обходячи кімнати, примушуючи себе не думати про те, що побачив у дитячій.

Ксанди не було ніде. Не було й Бідолахи.

Мене знову охопило жахливе відчуття. Його не могло притамувати навіть горе. Мені здавалося, що хтось невідривно дивиться мені в потилицю.

Тіні зменшились — велетні перетворилися в карликів. Я випадково глянув на годинник. Світало. Надходив час, коли я мусив з'явитися до жерця Сандуу. Треба якось сповістити його про те, що сталось, і попросити відстрочки. Може, хтось замінить мене? Я передам їм мої записи, інструменти. Ось вони, зібрані в похідній скриньці...

Машинально я відкрив її. Блиснули анатомічні інструменти. Мені здалося, що на полірованій поверхні лопатки-сокири видніються червоні плями. Я потер їх, вони не зникали. І раптом я збагнув, що це за плями: лопатка, наче дзеркало, відбивала частину кімнати у мене за спиною.

Я обернувся, махнув лопаткою. Бідолаха сплигнув зі столу і прожогом вискочив до сусідньої кімнати.

Коліна в мене тремтіли, я відчував спиною мокру від поту сорочку...

Зачинивши двері на защіпку, я в знемозі опустився на стілець. Треба було щось вирішувати, а думати не хотілося.

Щось клацнуло, рипнули двері. До кімнати прослизнуло біле гнучке тіло, але я встиг зірвати із стіни зброю.

Все вирішували частки секунди. Чи встигне він стрибнути раніше, ніж я зведу курок?

— Бідолахо! — крикнув я. — Бідолахо!

Він на мить зупинився, і цього було досить.

Я стояв над його трупом. Не було ні жалю, ні страху, тільки розгубленість. Мені здавалося, що Бідолаха виріс за ніч мало не вдвічі. І весь час думалось: як же він зумів відкинути защіпку? Жоден відомий мені звір не був здатен на таке...

Жрець Сандуу згодився відкласти виступ експедиції на один день і дав мені загін солдатів для пошуків Ксанди. Ми побували всюди, куди вона могла б піти в такому стані: у моїх і її рідних, у знайомих. Опитали сотні мешканців нашого кварталу.

Одна бабуся розповіла, що бачила жінку, яка бігла до лісу. На ній був халат такого самого кольору, як на Ксанді. Бабуся стверджувала, що жінка бігла, закриваючи руками голову.

— Закривала вуха? Ось так? — спитав я.

— Схоже, — підтвердила вона. — Але я не встигла добре роздивитися.

Ми прочесали ліс. Біля озера солдати знайшли останки Ксанди. Труп був майже з'їдений. На м'якому ґрунті навколо нього виднілися сліди білого звіра...”

Запис третій

“Разом із жерцем Сандуу і загоном добірних воїнів я прибув на кордон провінції Еме. Ми розташувалися в невеликому селищі. Дорогою до нього біженці розповідали нам про напади білих звірів, про їхній жахливий писк. Тепер я вже не відмахувався від розповідей про їхню дивовижну хитрість. Адже і Бідолаха зумів відчинити двері. Мабуть, спочатку він штовхав їх, а потім, коли двері трохи відійшли, сильно натиснув і водночас кігтями через щілину зачепив защіпку.

Мене поселили разом із жерцем Сандуу та двома офіцерами у великому будинку на другому поверсі. На першому розташувалися солдати і слуги.

Від місцевих жителів ми довідалися, що в лісі живе зграя білих звірів. Це підтверджували обідрана кора, обгризені гілки. Жрець Сандуу наказав мені разом з офіцерами організувати облаву.

Ми склали план дій, розподілили солдат на загоничів і стрільців, поставили на чолі кожного десятка досвідчених мисливців. Постріли, гук труб, дріб барабанів наповнили ліс. Між листям — солдати бачили це — шугали гнучкі білі тіла, та коли загоничі і стрільці зімкнули коло, в ньому не було жодного білого звіра — ні живого, ні мертвого.

Ми прочесали ліс. І... не долічилися шістьох солдатів, А ще троє збожеволіли. Вони чули писк і тепер металися серед своїх товаришів, стискаючи руками голову, затикаючи вуха, сіючи паніку.

Відібравши досвідчених мисливців, я велів їм поставити заздалегідь приготовлені пастки. Крім того, солдати викопали чимало ям, з дна яких стирчали гострі кілки. Біля кожної ями виставили варту в такому порядку, щоб кожен солдат бачив принаймні двох Інших. Але й цей захід не допоміг. На ранок ями лишились порожніми, а троє вартових зникло.

Користуючись своїми повноваженнями, жрець і офіцери мобілізували на полювання все чоловіче населення провінції. Загони зайняли заздалегідь визначені позиції і почали повільно просуватися назустріч один одному. Наказано було знищувати густі зарості, не шкодувати ні лісів, ні посівів. І що ж? Нам вдалося вбити десятки білих звірів, але при цьому ми втратили майже стільки ж людей.

Я бачив кілька трупів солдат і цивільних. Одні з них були пошматовані більше, інші — менше, однак у кожного, наче тавро, була рана на потилиці.

Не раз я згадував свого бідолашного маленького Гуруу, Ксанду, поєдинок з Бідолахою і міцно стискав зуби, щоб не закричати. Я присягався собі знайти засіб знищити білих звірів, а для цього необхідно було вивчити їхні звички, особливості, проникнути в таємницю їхньої появи...

Забобонний страх і паніка швидко розкладали ополченців. Почастішали випадки дезертирства. Трималися поки що тільки гвардійці. З допомогою солдатів та єгерів пощастило знищити кілька лігв білих звірів. Я не зміг впевнитися в тому, що хитрість білих звірів дорівнює розуму людини, зате вияснив, що розмножуються вони справді блискавично швидко. Кожні три тижні самиця здатна привести сім — десять дитинчат. Уже через кілька днів вони починають самостійно полювати. Але тут я зіткнувся з незрозумілим явищем. Усі дитинчата народжувалися крихітними, не більшими за дитинчат сульгіпи, проте одні вже за п'ять днів ставали завбільшки як дорослі, а інші за такий час майже не росли. Отак повільно ріс спершу і Бідолаха...

Що впливало на ріст білих звірів?

Якби вдалося відповісти на це питання, то, можливо, вдалося б знайти і дійові засоби боротьби...”

Запис четвертий

“Від нашого загону лишилося менше, ніж десята частина. Селища провінції Тупі обезлюдніли. Люди цілими сім'ями йшли геть, забравши з дому хто що міг понести. Та не всім щастило відійти далеко. Якщо не білі звірі, то хвороби й холод убивали їх у дорозі.

За ці дні я схуд так, що одяг висів на мені, як на кілку. Спав не більше чотирьох годин на добу. Паморочилося в голові, вогняні кола пливли перед очима. Зате спогади рідше терзали мене. Я весь час носив з собою флягу з настоєм нгони. Вживання цього тонізуючого напою невблаганно вкорочувало моє життя, але тримало на ногах і давало змогу працювати.

Чотирьох крихітних білих звіренят ми принесли в селище і помістили в загородки, обнесені з усіх сторін сплетеними гілками колючого чагарника лиху — єдиної рослини, якої білі звірі не їли і, як я з'ясував, до якої намагалися навіть не наближатися. Одне звіреня я годував корою з дерев і листям, другому до рослинної їжі додавав м'ясо, третьому давав лише м'ясо, а в загородку до четвертого, якого теж годував м'ясом, помістив ще й величезну сульгіпу.

Першого ж дня воно спробувало напасти на неї, але подолати її не змогло. Вночі воно двічі нападало на неї, неодмінно підкрадаючись ззаду, але обидва рази сульгіпі пощастило вивернутися. Втроє більша за нього, вона бігала по загородці, силкуючись вискочити з неї, врятуватися від страшного сусіда, якого могла б звалити одним ударом лапи. До ранку сульгіпа знесилилась і зголодніла. Мабуть, втомилося і біле звіреня. Воно згорнулося в кутку і, здавалося, спало. Насторожено поглядаючи на нього, сульгіпа підкралася до кормушки. Запах їжі дражнив її і примушував забути про небезпеку. Але тільки-но сульгіпа дозволила собі захопитися їжею, до неї майнула біла блискавка. За одну мить усе скінчилось.

Наступного дня ми впустили у загородку ще дві сульгіпи. З ними звір упорався набагато швидше й помітно додав у зрості й вазі. Тепер він був уже більшим за будь-яку сульгіпу.

За цей же час контрольні звіренята, рахуючи й того, якому давали м'ясо, але не дозволяли полювати, росли дуже повільно, не швидше за дитинчат сульгіпи.

Можна було вважати з'ясованим, що білий звір збільшується в розмірах не поступово, а стрибками, етапами, і ці етапи пов'язані не просто з одержанням їжі, а з певною їжею і певним способом її добування.

Чому найбільш ласою частиною є для них потилиця жертви? Можливо, саме там є речовина, що прискорює їхнє зростання, дає додаткову енергію?

Лишалося провести заключні досліди — визначити, яка саме речовина, що є в потиличній частині, стимулює ріст білого звіра. Я здогадувався, що то за речовина. Та чи вистачить у мене часу і сил, щоб підтвердити свій здогад?”

Семенові захотілося уявити, яким був учений, що залишив ці записи. Він почав ліпити в уяві його портрет з уривків спогадів, із забутих, загублених, розкиданих по закутках пам'яті деталей інших портретів. Лоб — широкий, з залисинами... Густі брови... Прямий ніс з чітко вирізьбленими ніздрями... Але до таких ніздрів не підходить такий ніс... Спершу Семен замінив ніздрі на менші... Тепер ніс не пасував до лоба. Тоді він змінив форму носа, зробив його з горбочком, а ніздрі взяв попередні. Для гармонії довелося підвищити лоб... Так обличчя мало більш природний вигляд.

Семен робив у своїй пам'яті підстановки і перестановки, як криміналісти роблять це на фотороботі. Старанно вибрав губи — тверді, рівно окреслені й трохи примхливі... Чому примхливі? Чому вони з'явились у цього вченого, що втратив усе в пошуках істини, в розкритті таємниці? Губи були не просто знайомі Семенові, а дуже, дуже знайомі. Він бачив їх тисячі разів. Такі губи були у батька, тільки вигинались вони м'якше і спокійніше. Такі губи він бачив, коли дивився на себе в дзеркало, але в них не було примхливості. Майже не було...

Час зізнатися собі — він знову згадує Євгена, губи брата...

Семен збагнув, що пам'ять тішиться, жартує над ним. Він ліпить портрет, ніби підкоряючись логіці записок, а насправді згадує людину, перед якою схиляв голову і якій заздрив з дитинства. Фоторобот, що ожив у його пам'яті, був зручний — безвідмовно корився бажанням, а вони розпоряджалися пам'яттю по-своєму.

“Ну що вдієш, — сказав собі Семен, — Євген і справді схожий на цього вченого...”

З глибини пам'яті повільно випливло знайоме обличчя гордовитого красеня, натхненне обличчя людини, яка спалювала себе в гонитві за успіхом. Воно затулило фоторобот, але не злилося з ним.

Отже, між цим обличчям і записами нема повної гармонії, людина з таким обличчям не буде поводитись так, як автор записів. Справді, між ним і Євгеном була подібність, та, певно, була й різниця.

В чому вона полягає?

Брат такий самий одержимий. Проте його одержимість розподілялась дещо інакше. Більша частина її витрачалася на висунення гіпотези, менша — на перевірку її. Євген поспішав, завжди поспішав. І скоріше за інших досягав успіху. Закономірно.

Закономірно? А Валя? М'які губи з глибоким жолобком, який опускався до них від носа, гладенько зачесане пухнасте русяве волосся, налиті яблука колін. Усі молодші брати закохуються в дівчат, яких люблять обожнювані старші брати. Може, через те, що вони захоплюються і вибором старших.

Чому він завжди згадує Валю? Чому вона втручається у всі його думки, вносить емоційну неврівноваженість у його логічні настрої, не дає бути холодно об'єктивним, неупередженим, утруднює пошуки істини?

А істина полягає в тому... В чому ж? Він знову втратив нитку роздумів... Треба повернутися назад, до того місця, коли він подумав про Валю. Про що він думав тоді?

Про різницю між Євгеном і автором записів. Вона полягає в тому, що Євгенова одержимість мала інший напрямок. Звідти й треба починати пошуки істини.

Шукати істину зараз? Визначати подібність і різницю між жителями різних планет, різних цивілізацій? Теж знайшов відповідний час.

Та чи є відповідний час для пошуків істини?

Запис п'ятий

“Білі звірі розмножуються з швидкістю, яка просто лякає. Вже ніхто з нас не наважується виходити за огорожу укріплення.

Білі звірі знищили запаси продуктів, навіть ті, що були сховані в глибоких підземеллях. Як вони туди дістаються, лишається загадкою, її ніхто не наважується розгадувати, бо ті, хто спускається в підземелля, рідко повертаються назад.

Гинуть дерева з обгризеною корою, хутко зникають ліси. Про рейди проти білих звірів нічого й думати. В останньому рейді брало участь вісімсот ополченців, а лишилося в живих п'ятеро. Вони розповідали, як котилися на них живі вали з червонуватими очима, що горіли жагою і люттю. Вони вбивали десятки звірів — на їхньому місці з'являлися сотні, вбивали сотні — з'являлися тисячі. Незліченні білі зграї пожирали ліси, посіви, вбитих родичів, живих і мертвих мисливців.

Наше укріплення — одне з останніх у провінції. Серед солдатів почалися заворушення. Доводиться вдаватися до найжорсткіших заходів, щоб утримати їх від дезертирства.

Я тримався з останніх сил, змушував себе не спати. Тільки-но дрімота хоч на кілька хвилин склеплювала мої набряклі важкі повіки, мені вчувався писк. Він летів у мене, мов спис — гострий, пронизливий, проникаючи розпеченим вістрям у мозок. Від жаху перед ним я ладен був тікати куди завгодно. Смерть уже не лякала мене, а уявлялась бажаним порятунком. Я ладен був умерти, але після того, як поставлю заключний дослід. Необхідність його була останнім якорем життя.

Ми згодували потиличну частину свіжої туші одному із звіренят. Потрібна була ще доба, щоб остаточно пересвідчитись у своїх припущеннях.

Однак наші піддослідні теж не дрімали. Здавалися, вони експериментують з нами. Приміром, один із звірів прикинувся дохлим, спіймав за полу шинелі солдата, котрий доглядав його, і прокусив йому потилицю. З'їсти свою жертву він не встиг. Другий солдат застрелив його.

Я наказав не прибирати вбитого звіра із загородки і впустив до нього маленьке дитинча, годоване тільки рослинною їжею.

На наш подив і жах, звіреня враз кинулось на потилицю мертвого родича, а потім стало пожадливо виривати шматки м'яса з інших частин туші. Невдовзі я впевнився, що мої гіпотези цілком підтверджуються.

Про результати я поквапився доповісти жерцю Сандуу. Він глянув на мене спідлоба великими ясними очима, на його переніссі зібралися дрібні зморщечки, начебто він збирався чхнути.

— Отже, ти нарешті переконався?

— Так. У потиличній частині тварин є речовина, що діє на білих звірів як сильний стимулятор, викликаючи надзвичайно швидкий ріст.

Жрець важко підвівся, і тільки тепер я відзначив про себе, як він схуд. Навіть його кругла голова здавалася вже не такою круглою, а широкі плечі злегка горбились. Дрібні зморшки збіглися на переніссі і так швидко розійшлися. Обличчя стало майже незворушним. Він добре володів собою, як і всі жерці. Недарма їх цього навчають. Щоб володарювати над іншими, треба було навчитися панувати над собою. Тому вони так скидалися один на одного, ніби спеціально виведена порода людей-володарів: високі, плечисті, з незворушними лицями, впевнені в собі. Великі ясні очі жерця Сандуу доброзичливо подивилися на мене:

— І ти нарешті можеш порадити, як з ними боротися?

Ні його лице, ні його очі не обдурили мене. Я добре зрозумів прихований зміст його “нарешті”. Але не злякався. Мені нічого було втрачати, крім життя, а ним я вже не дорожив. І я відповів відверто:

— Поки що ні.

Він уколов мене швидким поглядом.

— Знання, які ми добули, не потрібні?

— Непотрібних знань не буває. Раніше чи пізніше вони дадуть свої плоди.

— “Пізніше” нас уже не цікавить. Чи ти вирішив залишити відомості про білих звірів їхнім нащадкам?..

“Хіба нема правди в його словах? — думав я. — Але треба ще визначити, яка частка правди. Він вважає, що зараз треба думати не про розгадку таємниці, а про те, як врятувати людей. Але обидві ці проблеми пов'язані нерозривно. І мій обов'язок вченого полягає насамперед у тому, щоб відкрити істину, добути нові знання. А вже потім їх можна використовувати для створення засобів боротьби. Це зроблю я або він, можливо, він це зробить навіть краще, їхню касту навчають не того, як добувати знання, а як їх використовувати. Так розподілено ролі в нашому суспільстві...”

Я чув голоси дітей за вікном і відчував запах квітучої алугувини. У неї великі білі квіти, їх дарують юнаки своїм коханим, хоча для того, щоб зірвати їх, треба залізти високо вгору по слизькому стовбуру. На мить я згадав тих, хто у мене був колись і кого я втратив, і в мій мозок вп'ялася безжалісна отруйна думка: “А чи міг би ти так роздумувати, якби живі були Ксанда і Гуруу, якби ти сам дорожив життям? Може, тоді ти визнав би, що в словах жерця є логіка і що цього разу він, жрець, говорить з позиції логіки, а ти, вчений, прикриваєшся, мов щитом, словами про те, що непотрібних знань не буває...”

* * *

“... — Я завжди дивувався, які ми стали різні, брате, — сказав Євген. — Але зараз ти перевершив себе. Хіба Григорій Олександрович у даному разі може бути для мене прикладом? Він літня людина. Все, що він устиг зробити, лишилося позаду. Над усе він боїться втратити те, що придбав.

— Таж він не просто обертається назад! Він перевіряє себе, щоб виключити можливість помилки, — заперечив я.

— Істину треба вміти відчувати, — сказав Євген. — Інтуїція вченого — дивовижний інструмент. Це той самий “дубець”, котрий безпомилково вказує на воду там, де іншим доводиться рити землю сотнями свердловин.

— Однак рано виносити досліди за межі лабораторії! Треба почекати, треба перевірити наслідки попередніх дослідів, — промимрив я, відчуваючи, наскільки прісні й нецікаві мої слова. Я розумів, що Валі та іншим уже набридло мене слухати.

Євген хитнув головою, і густе довге волосся на мить закрило йому лоба. Він промовив:

— Як казав Леонардо, “не обертається той, хто спрямований до зірки”!

Валя відверто милувалася ним. А він скоса поглядав на представника президії академії.

І тоді я сказав... Що ж я сказав?..”

Тім простягнув руку до сувоя. Він не розумів, чому Семен зволікає...

Запис шостий

“Зграя білих звірів з'явилася в околиці столиці.

Їхній натиск не стримує ні сила зброї, ні глибокі рови, ні отруєні шматки м'яса, які ми розкидаємо повсюди. Вони гинуть тисячами, а народжуються сотнями тисяч. Вони нападають на самотніх перехожих і на великі загони озброєних солдат. Люди гинуть не тільки від їхніх ікл, а й від голоду та хвороб. Епідемії, про які вже стали забувати, тепер пожинають багатий врожай. Стали підприємства. Люди поступово повертаються до первісного способу життя, стають іграшками стихій...

Після повернення нашої експедиції збори жерців позбавили мене звання вченого. Але яке значення має це тепер? Єдине, про що я думаю — дістати зілля, яке допомагає притамувати писк, що звучить у пам'яті...

І ще одне бажання пригнічує мене. Щоб задовольнити його, я радо витрачаю рештки обридлою життя. Я силкуюся дістатися до озера Лані, де мисливці вперше помітили білих звірів, що впали з неба. Можливо, мені пощастить розгадати їхню таємницю.

Дорогою я дійшов висновку: там, де росте чагарник лиху, білі звірі не водяться, і тільки-но вони поїдають на якійсь ділянці рослинність, вона густо заростає цим чагарником...”

— Дивна людина! — вигукнув Тім, коли вони закінчили читати записи. — Кожному б ученому бути таким одержимим...

— Шкода, що він усе-таки не дійшов до озера Лані, — сказав Семен.

Задушлива, чадна темінь оточувала печеру. Біля входу коливалося сизе марево, облямоване сріблистими блискітками, — це працював вартовий, — апарат, що створював енергетичний бар'єр.

— Треба дійти до озера, — промовив Семен, роздивляючись карту, прикладену до записів.

— Завершити його шлях? — напівпитально мовив Тім, спершись ліктем на кам'яний залом.

— Чому _його,_ а не наш? — у тон йому відповів Семен, досить уже вивчивши зброєносця.

— Ну, це він хотів з'ясувати...

— А ти не хочеш?

— Та я ж згоден іти, чого ти нервуєшся? — невдоволено мовив Тім.

— А думаєш при цьому: заради чого? Щоб врятувати _його_ народ, _його_ цивілізацію? Адже рятувати вже нікого...

— Нікого... — розгублено повторив Тім, вкотре дивуючись, як це Семенові вдається читати його думки. Тім намагався наслідувати його у всьому — в сміливості, в сумлінності, в умінні володіти собою — і часто-густо досягав цього. Але як навчитися відгадувати думки?

Він спідлоба глянув на Семена і сказав, мовби думаючи вголос:

— Це буде йому найкращим пам'ятником.

Він думав, що ця репліка піділлє масла у вогонь, і не помилився. Темні Семенові очі спалахнули, обличчя пожвавішало.

— Пам'ятником? — перепитав він. — Ти гадаєш, ми йдемо, щоб поставити пам'ятник?

— А чого ж? — продовжив гру Тім. Він знав, що Семен пояснює залюбки. Це лишилось у нього з дитинства, з того часу, як старший брат завжди щось пояснював йому, навіть коли пояснення були непотрібні.

Семен допитливо подивився на Тіма, зрозумівши, що той прикидається. Тімові очі були невинно запитальними. Семен прийняв гру. Надто вже він любив її. Надав своєму обличчю виразу загадкової багатозначності і промовив, несвідомо наслідуючи брата:

— Пам'ятаєш, він пише: “Непотрібних знань не буває...”

Поснули вони швидко. Семен неспокійно крутився уві сні, стогнав. Йому снилося, наче їх оточили білі звірі. Найбільший з них, ватажок, розкрив пащу, всіяну гострими іклами, і закричав:

— Знаєш, хто я? Я — Бідолаха! Ти думав, ми зникли разом з людьми? А ми залишились! Та ти не бійся. Ми не чіпатимемо вас зараз, ми чекаємо на вас біля озера...

— Ні! — вигукнув Семен і прокинувся.

На нього стривожено дивився Тім.

— Що сталося? — спитав Семен буркотливе. — Чого ти витріщився на мене? Спати не даєш...

— Ти кричав у сні, — сказав Тім, перевертаючись на другий бік.

Семен прислухався до того, що робиться надворі, йому почувся тріск гілок. Він схопив зброю, тихенько підвівся і попрямував до виходу. Стараючись, щоб голос звучав сонно, сказав:

— Якщо вже ми рано прокинулись, то збираймося в дорогу.

— А куди ти зараз ідеш? — спитав Тім, не обертаючись.

— Подивлюсь, яка погода, — відповів Семен.

Гра тривала далі.

Увімкнувши ранцеві гравітри, вони летіли низько над дорогою. Через кожні десять кілометрів виходили на зв'язок. Праворуч від них громадилися скелі, зводячись зазубреними піками в порожнє блідо-бузкове небо. Ліворуч дорога по краю круто уривалась, іноді траплялися напівзгнилі дерев'яні стовпчики, що лишилися від колишньої огорожі. І скрізь — в ущелинах скель, обабіч дороги — стриміли, наче дротяні “їжаки”, кущі лиху.

Розвідники опустилися в долину, густо порослу цим чагарником. Зрідка, мов оазиси, траплялися гайки молодих дерев. Кора на них була незаймана.

— Схоже на те, що тут немає білих звірів, — з підкресленою безтурботністю сказав Тім. — А хотілося зустріти хоча б одного з них... Невже нам не пощастить?

“Страх невідомості непокоїть над усе”, — згадав Семен рядок з вірша і втішив товариша:

— Може, ще й зустрінемо. Тільки невідомо, кому тоді пощастить.

— Мабуть, вони вимерли з голоду, — бадьоро сказав Тім. В голосі його виразно вчувалася надія.

— Це було б непогано, — усміхнувся Семен.

Попереду замаячила темна шапка горба, заросла кущами та деревами. Тільки-но вони проминули його, за закрутом річки відкрилося місто. Блищали дахи будинків, відливала сталлю вода басейну посеред круглого майдану. Прямі вулиці простяглися від нього, мов промені зірки.

Розвідники довго роздивлялися місто в біноклі. Здавалося, хоч один же хтось мусить з'явитися на цих вулицях, виглянути у вікно, відчинити двері будинку. Проте місто було безлюдне, й будинки скидалися на соти, з яких викачали мед і викурили бджіл.

Вони перелетіли через річку і кілька разів облетіли місто. Не помітили нічого підозрілого й вирішили опуститися на майдані. Оглянули його і вийшли на довгу пряму вулицю.

Гучно лунали кроки на плитах. Розвідники трималися посеред вулиці, подалі від будинків. Скоса поглядали на відчинені й напіввідчинені двері, але заходити довго не наважувались. Пройшли повз магазин з виставленими у вітринах товарами, повз майстерні. Тім чекав, що ось-ось до їхніх кроків приєднається інший звук. Він почав вдивлятися в порожні вікна: раптом там з'явиться чиєсь обличчя?

Семен зупинився біля будинку із зірваними дверима й вибитими шибками. Стояв, трохи схилившись уперед, і його обличчя відбивало болісний роздум.

— Зайдімо? — спитав він і, не чекаючи відповіді товариша, відповів сам: — Зайдімо.

Тім пішов слідом за товаришем, поквапливо ставлячи на бойовий звід пістолет-лазер.

Вони опинилися в темному довгому коридорі. Мов три бійниці, світилися входи до кімнат.

— Постій тут, — сказав Семен і ввійшов до найближчої кімнати.

За хвилину звідти почувся його голос:

— Заходь.

Тім розслабив пальці, що стискали рукоятку пістолета.

Кімната, очевидно, була вітальнею. Овальний стіл, шафи в нішах, крісла з високими спинками. Товстий шар пилюки лежав на меблях, на підлозі. Всі речі стояли на своїх місцях, нічого не було перевернуто, розбито — ніяких слідів боротьби.

Вони оглянули другу кімнату. То була спальня. Поперек широкого ліжка лежав скелет людини з поламаними шийними хребцями.

В третій кімнаті — дитячій — вони побачили два скелети: дорослого й дитини. Скелет дорослого лежав біли входу в кімнату, скелет, дитини — в кутку. В обох — поламані шийні хребці.

Навдивовижу ясно пригадав Тім рядки записів. Він побачив усю сцену загибелі людей, почув їхні крики...

Враз пересохло в горлі, захотілося швидше вибратися звідси.

Однак Семен і не збирався йти. Він опустився на дитячий стільчик, що жалібно зарипів під ним. Звук був неприємний — ніби вони почули скаргу мертвого дому.

Семен сидів у незручній позі, зігнувшись, поклавши підборіддя на коліна і напівзаплющивши очі. Тімові здалося, що він знає, про що той думає, що згадує. Йому знову вчулися відчайдушні крики, швидкі кроки, брязкіт зброї. Довгі білі тіла, що ожили в його пам'яті, розпластувалися в стрибку. Вривався у вуха, пробивав голову навиліт жахливий писк.

Ніяк не вкладалася в рамки звичної логіки страшна арифметика. На цій планеті бушували війни й повені, виверження вулканів і епідемії. Вчені застерігали проти забруднення навколишнього середовища, висловлювали різні пророцтва. Та хто міг передбачити, що найстрашнішою і невідворотною небезпекою, “карою небесною” стануть якісь невеликі тварини, названі білими звірами.

Тім помилявся: Семен думав не тільки про цю планету. Він згадував: “...і тоді я сказав Євгенові:

— Нам щонайменше потрібен ще рік.

Я знав, що представник президії академії прислухається до моїх слів, що від нього залежить фінансування наших дослідів. А втім, і Євген пам'ятав про це.

— Наші досліди вже коштували немало! Ми не можемо без кінця витрачати державні гроші!

— Однак комусь це може обійтися ще дорожче, — заперечив я.

Валя з жалем, майже з презирством, подивилася на мене і демонстративно відвернулася.

— Кому ж? — засміявся Євген. — Марсіанам?..”

Семен хитнув головою, відганяючи невідчепні спогади, і незграбно підвівся. Потягнувся, розминаючись після довгого сидіння.

— Мабуть, ми знаємо досить, — промовив він, не помічаючи запитання в погляді Тіма.

Він дістав карту, звірився з нею.

— Можемо летіти до озера Лані. Звідси недалеко, — сказав.

“Він так звик до мене, що забуває пояснювати свої рішення, — думав Тім. — Але хто з нас більше винен у цьому?”

Вийшовши на вулицю, вони ввімкнули гравітри і попливли в прозорому повітрі. Під ними тяглися долини, геть зарослі чагарником лиху.

— Білі звірі з'їдали дерева і людей, а їх з'їв чагарник, — невесело пожартував Тім.

Семен різко повернув до нього голову, наче тільки цієї миті згадав про зброєносця:

— Твоя правда! В записах теж сказано, що вони бояться чагарника. — Очевидно, для них отруйний навіть його запах, летючі масла, які він виділяє. Уявляєш, який парадокс? З розвитком цивілізації люди знищували непотрібний їм чагарник, відвойовуючи місця для полів, та коли білі звірі знищили людей, чагарник розрісся і в свою чергу знищив білих звірів...

— Тоді ми скоро повинні знайти їхні останки, — дійшов висновку Тім. — Починаються болота, а чагарник лиху, як нам відомо, росте всюди, крім боліт.

Внизу пропливли луки, пасма горбів... Потім горби скінчились, заблищали ланцюжки озер. Судячи з опису і карти, розвідники були поблизу мети.

Семен круто спікірував униз. Тім — за ним слідом.

— Поглянь-но! — вигукнув Семен, простягаючи руки. — Ось що мав побачити автор записів, щоб знайти зброю проти білих звірів!

Береги великого круглого озера були всіяні кістяками. Сотні тисяч кістяків в одній позі — спрямовані до озера, розпластані в останньому стрибку.

— Вони йшли помирати туди, звідки прийшли, — зненацька охрипнувши, промовив Семен. Він показав на далекий конус згаслого вулкана. — Це, певно, Священна гора.

Вони опустилися на самій вершині й недалеко від кратера натрапили на металеві уламки, які стирчали з ґрунту. По формі їх було видно, що колись то були частини сферичної споруди. Семен дістав ніж і почав обережно викопувати їх, зчищаючи налиплий ґрунт. Його обличчя ставало дедалі похмурішим. Губи ворушилися. Тім спробував за рухом губ вгадати слова, але марно.

...А Семен згадував губи Євгена. Вони витягнулися двома вузенькими смужками, примхливі зморщечки зникли.

“— Я багато прощав тобі, брате, коли ти заважав мені, — казав Євген. — Думаєш, я не розумів, чому ти робиш так? Не тільки Валя стала причиною. Ти просто заздрив мені! Все життя, від самого дитинства! Начебто я був винен у тому, що народився не таким, як ти.

Він навіть не думав, як ранять ті слова й та правда, що була в них.

— Але тепер ти намагаєшся шкодити науці, якій я служу, — вів далі Євген. — А цього я тобі не дозволю!

Семен відвернувся — не хотів бачити блідого обуреного обличчя із скривленими губами, що робили його майже невпізнанним. І так, не дивлячись на Євгена, він промовив:

— Я залишаю твою лабораторію. Назавжди. Міняю професію. Буду літати. Я більше не матиму ніякого відношення до твоїх дослідів.

На одну-єдину мить він зустрівся очима з братом і побачив: той зрозумів, якого болю завдав йому.

— Роби, як знаєш, — відповів Євген. — Але пам'ятай: те, що лишиться після нас, — це і є наша справжня ціна, наша суть, тобто ми самі”.

...Тім торкнув Семенове плече, щоб нагадати про себе. І тоді той насилу вимовив:

— У легенді була правда. Це небесні звірі. І знаєш, з якої планети?

В його очах з'явився недобрий блиск, який не сподобався Тімові. Він заглянув через плече товариша і побачив літери, вибиті на металі.

— Хай йому чорт, невже це...

Тім замовк, підшукуючи потрібні слова. Його обличчя скривилося. Він хапав повітря ротом, мов риба, захлинаючись від образи й люті, від дурної безпорадності, від свідомості того, що вже нічого не можна змінити, що все вже сталося. Ці почуття переповнювали його, гнітили. Він не знав, як позбутися їх. Давлячись від огиди, він виплюнув кілька непристойних слів.

Семен здивовано звів голову.

— Не допоможе, — сказав він. — Перевірено.

Він міцно стулив губи, і Тім ще раз відзначив, які вони схожі із своїм знаменитим братом. Вони разом працювали в генетичному центрі, згадував Тім. Семен пішов звідти після сварки з братом. Казали, що приводом до неї була якась дрібниця: Євген хотів негайно перевірити вплив космічного випромінювання на виведену ним винятково чисту породу мишей, які нібито здатні відчувати найнезначніші порції опромінення. А Семен вважав, що робити це рано. В подальшому ті миші мали бути індикаторами на кораблях і у фізичних лабораторіях...”

Різко пролунав Семенів голос:

— Можна вважати доведеним, що на цій планеті білих звірів практично не лишилося.

Тім подивився йому просто в очі:

— Отже, ми можемо повертатися назад?

— Так, — відповів Семен. — Але спершу я передам дещо на корабель.

Він увімкнув передавач. Тім слухав Семена й думав: на кораблі “здивуються його рекомендаціям, однак виконають їх. Семен просив, щоб уся команда й підручні автомати негайно почали збирати насіння і сік чагарника лиху.

Тімові хотілося спитати, навіщо їм так багато, однак він промовчав і взявся допомагати Семенові упаковувати кістяк білого звіра, готувати його до транспортування.

— Щелепи в них точнісінько такі, як у земних гризунів, — зазначив він. — Тільки набагато більші...

— Нічого дивного, — відгукнувся Семен. — Коли їхні предки перебували в біосупутнику, вони називалися білими мишами.. Так, так, білими лабораторними мишами, — повторив він. — Земні генетики, щоб одержати ідеальні індикатори для космічних кораблів і орбітальних станцій, вивели надчисту породу! Надмірно чутливу до випромінювань.

— Це був той самий біосупутник, який потягла за собою комета? — спитав Тім. Він волів би не питати, та треба було з'ясувати все до кінця.

— Так. Вона потягла його і повела за собою, мов бичка на мотузочку...

Тім бачив: Семенові губи пересохли, і він раз у раз облизує їх. Бажаючи якось утішити товариша, Тім сказав:

— Мандрівка з кометою могла викликати мутацію.

— Могла, — відрубав Семен. — Однак це не зменшує нічиєї вини. Той, хто виводив чисту породу, зобов'язаний був передбачити й такі наслідки. В тому ж, що чужинці пристосувалися до місцевих умов краще, ніж самі аборигени, нема нічого дивного. Історія нашої Землі знає чимало прикладів, коли рослини, тварини або мікроби, занесені з одних місць в інші, пригнічували і губили місцеві породи... До речі... — він помовчав, напружено думаючи про щось і рухаючи жовнами, — чиста порода могла зазнати мутації в такому ж напрямку не лише в космосі.

Його очі блищали двома сталевими кульками, в яких відбивалося світло. Брови, застиглі й напружені, здавалися двома стрілами, вже накладеними на тятиву. Семен згадував, як одного разу Євген сказав: “Ця порода мишей гарна ще й тим, що розмножується втричі інтенсивніше від будь-якої іншої породи мишей. Під час польоту зміниться щонайменше чотирнадцять поколінь, кожне з яких перебуватиме в космосі на три тижні менше попереднього. Ми можемо з'ясувати з більшою точністю, що означає ця різниця для впливу космічного випромінювання на мозок тварин. Тоді я відповім на твоє питання про психічні зрушення у деяких космонавтів на далеких рейсах...” І ще звучали в нього у вухах Євгенові слова: “Те, що залишається після нас, — це і є наша справжня ціна, наша суть, тобто ми самі...”

Невже він усе життя помилявся в своєму братові, а водночас, виходить, і в собі?

Корабель сів на космодромі штучного супутника. Підйомник прийняв металеву сигару капсули в пружні обійми і опустив на нижній ярус. Цього разу, порушуючи субординацію, Семен першим вийшов із капсули. Привітався з диспетчером і, дивлячись на його золоті нашивки, спитав:

— Ну, що там, на Землі?

— Ви вже знаєте? — здивувався диспетчер. — Але звідки?

— Про що це ви? — спитав астронавігатор. — Що сталося?

— На Землі з'явилися якісь незнані білі звірі, — відповів диспетчер. — Кажуть, що вони...

— Ми привезли засіб боротьби з ними, — урвав його Семен. — Треба негайно доставити його на Землю.


ППФ (Пригоди, подорожі, фантастика) — 83: Збірка фантастичних і пригодницьких повістей та оповідань. Упор. Ю.Г.Попсуєнко. — К.: Молодь, 1983 — 248 с.

Традиційний щорічний збірник науково-фантастичних і пригодницьких творів радянських та зарубіжних письменників.


Пригоди, подорожі, фантастика — 83

Повісті, оповідання, нариси

Збірник

Редактор-упорядник

ЮРІЙ ГЕОРГІЙОВИЧ ПОПСУЄНКО

Художнє оформлення

С.В.Василенка та О.І.Дмитрієва

Редактор Ю.Г.Попсуєнко

Технічний редактор Т.І.Семченко

Художній редактор В.І.Пойда

Коректори Л.М.Грибальська, Т.М.Паливода

Інформ. бланк № 1416