Всі публікації щодо:
Росоховатський Iгор

Що таке людина!

Науково-фантастичне оповідання


Стенограма уроків філософії
у початковій школі XXII століття,
виконана класною обчислювальною машиною


УРОК ПЕРШИЙ

Одержимий

Довідка. Відбувалося це в ті дні, коли весь світ облетіло повідомлення про те, що в сузір’ї Великої Ведмедищ спалахнула нова зірка, інтенсивність випромінювання якої порівняно невелика, але її видно навіть неозброєним оком. За два дні по тому, як нову зірку сфотографували і вона почала пульсувати, телескопи прийняли перший сигнал - потрійне повторення літери “О”.

* * *

- Я чекаю, поки ви вгамуєтесь, - промовив Учитель.
Дівчатка й хлопчики повернули до нього обличчя - на них можна було прочитати досаду й роздратування. Вони ніби говорили: ох, дайте нам спокій, хіба ви не бачите, що з нас невідкладна справа - обговорюємо загадку Великої Ведмедиці? Здавалося, ніякі слова не зженуть з їхніх облич цього виразу. Але Вчитель знав, що справжня мудрість полягає в тому, щоб знайти найпростіший вихід там, де, здається, вже нічим не зарадиш.
- Давайте всі разом поговоримо про те, що вас бентежить, - запропонував він.
Діти пожвавішали.
- Сьогодні ми повинні розпочати нову філософську тему “Що таке людина?”. Чи не так? - запитав Учитель.
- Так, - відповіла Нетерпляча дівчинка. - Але ж ви щойно сказали, що ми всі гуртом поговоримо про те, що нас хвилює.
- Правильно, - відповів Учитель.
- Тему “Що таке людина?” ми почнемо із загадки Великої Ведмедиці. Я розповім вам про чоловіка, котрого всі знають, його прізвисько - Одержимий. Він заслужив його ще в школі, коли вперше замкнувся у фізичному кабінеті. Розумієте, він дав собі слово, що не їстиме й не спатиме, поки не з’ясує природу гравітаційного поля.
- А що з цього вийшло? - запитала Нетерпляча дівчинка.
- Йому довелося відмовитися від даного собі слова, бо він помер би з голоду й безсоння. Але чи варто було через це помирати? Адже йому лишалося потерпіти лише два місяці, щоб довідатися про гравітацію, і він вирішив почекати.
- Я б так зробив, - мовив Упертий хлопчик. - Адже головне - досягти мети.
Учитель схвально кивнув головою і вів далі:
- Усі ми колись та замислюємось над тим, чому народжуються люди й зірки, у чому сенс життя й смерті. Але одні бояться шукати відповіді на ці питання, бо доводиться згадувати про біль, страждання, інші не хочуть навіть думати про них, бо, мовляв, упродовж одного життя проблему не розв’язати, а те, що буде після них, їх не хвилює. Та є чимало й таких, які шукають відповідь по зернятку - кожен у своїй галузі. Вони знають: якщо протягом одного життя не встигнуть дістати відповідь, то підготують грунт для інших. А щодо Одержимого, то він шукач особливий, адже він знав про всі труднощі і все-таки прагнув неможливого - отримати відповідь. Усю. Цілком. Протягом свого життя.
Він став філософом-експериментатором і засипав Академію наук пропозиціями-проектами: їх відхиляли, а один проект усе ж таки затвердили, і Одержимий за короткий відрізок часу створив свій знаменитий прискорювач для дослідження простору-часу. І хоч йому не дозволили проводити жодного ризикованого досліду, він не зупинився на півдорозі. Звичайно, рятуючи інших, він ризикував сам. Один із дослідів став для нього фатальним, - із камери Одержимого вийняли мертвим. У кишені знайшли записку, що зберігалася в спеціальному футлярі: “На випадок смерті прошу мій мозок пересадити у створеного мною робота”.
Учитель обвів поглядом дітей і запитав:
- Як ви гадаєте, з чого почав свою діяльність робот, який мав мозок Одержимого?
- Він поставив дослід, - одночасно відповіли Нетерпляча дівчинка і Упертий хлопчик.
- Так, той самий дослід, що коштував йому життя, - підтвердив Учитель. - Тепер він уже не боявся ні високого тиску, ні низької температури. Одержимий провів цей дослід та сотні інших, ще небезпечніших, і трохи просунувся до мети. Але настав день, і Одержимий полетів на кораблі з магнітним захистом до зірок класу червоних карликів. Для дослідження зірки сам придумав деякі прилади. І все ж він допустився помилки. Його корабель упав на зірку...
- Він загинув, не досягнувши мети? - схвильовано запитав Упертий хлопчик.
- Я вам не сказав, що перед польотом він знову зробив магнітний знімок свого мозку. Вся пам’ять і набуті методи роботи були закодовані й записані електромагнітними імпульсами у кристалічних блоках. Коли Одержимий загинув удруге, згідно з його заповітом із цих блоків створили новий штучний мозок. Звичайно, у цьому штучному мозку збереглись пам’ять і специфіка мислення Одержимого, що були основою його особистості. Так Одержимий вдруге переступив через свою смерть і став людиною синтезованою - сигомом.
До червоного карлика він здійснив нову мандрівку, врахувавши попередні помилки, а відтак полетів ще далі, на пошуки антиречовини. Про всі свої наукові досягнення і відкриття він повідомляв Академію наук, його радіодоповіді досягали Землі інколи через кілька місяців, а іноді - й через кілька років.
- І він знайшов відповідь? - запитала Нетерпляча дівчинка.
- Ні. Все ще ні, - відповів Учитель. - Але на шляху до зірки він досяг безсмертя й неабиякої могутності. Хіба цього мало?
- І все-таки відповіді ще немає, - насупився Упертий хлопчик. - Для чого ж ви розповідали про Одержимого?
- І ще обіцяли поговорити з нами про загадку Великої Ведмедиці, - нагадала Нетерпляча дівчинка.
- Я й розповів про неї, - мовив Учитель. - Власне кажучи, загадка почала прояснюватися з тієї хвилини, коли телескопи прийняли три “О”. Адже це позивні Одержимого. Можливе, він запалив нову зірку, а може, сам став зіркою в пошуках відповіді. Незабаром ми дізнаємось про це з його повідомлень...


УРОК ДРУГИЙ

Заповіт

Довідка. Епідемія “Perpetuum mobile” заполонила світ. На неї хворіли видатні учені й доморощені винахідники, генії й божевільні, високоосвічені люди й безпросвітні неуки.
Кожен намагався створити вічний двигун.
Саме тоді й з’явився Великий Скептик.

* * *

Старший брат Великого Скептика, талановитий Майстер, був захоплений ідеєю вічного двигуна. Він полишив роботу на фабриці, полишив усі справи, опріч однієї, що стала сенсом його життя.
Кінець кінцем Майстер збудував апарат, у якому ремінні тяги безупинно крутили колесо. Майстер покликав брата і, врочисто показуючи на свій витвір, запитав:
- Бачиш?
Зморшки на його обличчі розгладилися, очі світилися щастям. Менший брат уникав дивитися на це обличчя, знаючи, що буде в майбутньому. Проте як порятувати брата, він не знав, і його губи прошепотіли:
- Бачу. Але що це за апарат?
- Вічний двигун! - вигукнув Майстер. - Пам’ятаєш, ти твердив, що створити його неможливо?
- Тверджу, - упівголоса поправив брата Скептик.
- Як? І зараз - коли він перед тобою? - здивувався Майстер.
- Це двигун, та не вічний. Тертя з’їдає частину енергії, і її доведеться поповнювати.
Обличчя Майстра взялося плямами. Він стиснув кулаки й сказав:
- Ти - скептик! Ти все критикуєш, ні в що не віриш і нічого не створюєш!
Менший брат спокійно заперечив:
- Зате скептики скорочують шляхи до відкриттів і зберігають час шукачам. Скептики знаходять помилки й застерігають від фатальних кроків.
- Дай спокій зі своїми повчаннями! - заволав Майстер. - Хто ти такий, щоб мене вчити? Ти навіть майстром не став, а залишився підмайстром.
- Я твій брат і зичу тобі добра. А ти йдеш нерозумним шляхом.
- Це - мій шлях. І якщо комусь він не подобається, я вчиню з ним ось так! - Майстер схопив залізну кочергу й зав’язав її вузлом. Розмахуючи цим знаряддям, він вигукнув: - А тепер - геть з мого дому!
Скептикові нічого не лишалось, як піти.
А Майстер, завершивши побудову вічного двигуна, поніс його у міську ратушу на суд учених мужів...
Другого дня його знайшли у ліжку мертвим. Він отруївся. Залишив записку: “Вибач мені, брате. Ти мав слушність”. Його поховали на цвинтарі під простим грубим каменем. Майстер не залишив по собі навіть кілька монет, щоб було чим заплатити каменяреві за епітафію на надгробку. Ці гроші довелося платити його братові.
Незабаром Скептик поїхав у столицю і вступив до університету. Він повернувся в рідне місто відомим математиком. Скептик викупив будинок, який колись належав його братові, і зачинився в ньому. До пізньої ночі сидів він над розрахунками. Так минали роки...
Тільки по двадцяти роках Скептик видрукував працю: “Чому неможливо створити вічний двигун”. Він довів, що частина енергії під час роботи будь-яких механізмів неминуче переходить у теплову і її доводиться поповнювати. Він довів це не словами, а цифрами, проти яких слова безсилі.
Його праця порятувала не тільки роки виснажливих пошуків багатьох майстрів - вона врятувала їхні життя. Скептик нікому не казав, що це пам’ятник братові, котрий наклав життям у нерівному бою із законами природи.
Скептик помер у розквіті своєї слави. Він зумів поставити собі нерукотворний пам’ятник, і зробив він це своїм заповітом...
Учитель урвав свою оповідь, вичікуючи, чи не згадає хто з учнів слова знаменитого заповіту. Він на хвильку забув, що його підопічні ще не проходили цього матеріалу.
- У його заповіті було тільки три слова, - сказав Учитель. - Ось вони...
Вій ввімкнув телеекран, узяв світлове перо і написав: “Перевірте мої розрахунки”.
- Запам’ятайте ці слова, - вів далі Учитель. - Адже саме завдяки їм вдалося зняти заборону природи з вічного двигуна...


УРОК ТРЕТІЙ

Планету назвали Благодатною

Замість довідки.
- Не знаю, хто з космонавтів дав їй таку назву, - почав свою нову оповідь Учитель. - Але вона народилася одразу, як тільки вони побачили її - з прозорими озерами, в яких ходили зграї риб, з деревами й кущами, гілля яких гнулись під вагою смачних плодів. Повітря там було цілюще, і люди зовсім не почували втоми...

*

Сліди цивілізації космонавти помітили, ще коли тільки підлітали до Благодатної. Штучні супутники роями кружляли навколо планети.
- Передаю наші позивні, - сказав Командир. Космолінгвіст передав Радисту таблиці коду, і з антен корабля полетіли сигнали...
Відповіді не було...
Корабель робив виток за витком довкруж планети, то наближаючись до неї, то віддаляючись. Радисти прийняли фрагменти радіо- і телепередач. Космолінгвісту не важко було розшифрувати їх, бо мова благодатців виявилася, близькою до латини. Цією мовою космонавти склали нові програми й передали їх у ефір. Результат був той самий.
- Не чують нас? Щось непередбачене в обладнанні їхніх приймачів? - розмірковував Космолінгвіст.
- А чого не в наших передавачах? - іронічно озвався Радист, який не терпів наскоків на техніку.
Тим часом телеекрани корабля показували міста, схожі на земні, чітку мережу доріг...
Мешканці Благодатної працювали собі й веселились, але не бажали помічати братів по розуму.
Космонавти обрали пустельну місцину оддалік від поселень і посадили корабель. П’ять чоловік сіли у всюдихід і поїхали у напрямку до найближчого міста. За вікнами машини пропливали ліси - не дуже рідкі, але й не густі, зелені, як і на Землі. Вони вабили прохолодою й затишком. Потім потяглися польові ділянки, на яких буйно вигравало золоте колосся, схоже на пшеничне. Помітивши на полі якийсь рухливий об’єкт, Командир наказав зупинитись. Не виходячи з усюдихода, земляни стежили за об’єктом. Кібернетик налаштував універсальний аналізатор на вузько-спрямований пошук. Апарат аналізував дії об’єкта, порівнюючи їх між собою і з тим, що зберігалося в його пам’яті.
За кілька хвилин аналізатор видав на екран інформацію: “Автомат типу культиватора для обробки злаків”.
Не гаючи часу на подальші спостереження за автоматом, земляни поїхали вперед. Раптом на екрані локатора з’явилася пляма, яка дедалі збільшувалась. Водій з тривогою зиркнув на Командира, зменшив швидкість і з’їхав на узбіччя. Тут він зупинив усюдихід. Минуло кілька хвилин, і повз земну машину промчало на великій швидкості щось обтічне й сліпучо-яскраве.
- Схоже на автомобіль, - мовив Водій, що відзначався миттєвою реакцією і завидною врівноваженістю.
- Вони не могли не помітити нас, проте не зупинилися, - замислено сказав Командир.
- Це міг бути автомат без розумних істот, - підказав Філософ.
Спростовуючи його слова, на екрані аналізатора спалахнула відповідь: “Колісний апарат для пересування. В ньому - біологічні істоти”.
Командир зрозумів, що настав момент, коли треба вирішувати негайно.
Він поглянув на екран локатора, де зникала пляма - відображення машини й кивнув Водієві:
- Поїхали.
Місто на Благодатній мало чим відрізнялося від земного. Тільки будинки були одноманітніші, - кілька типів, без оздоб. Усі вулиці - ідеально прямі - сходилися до круглого майдану, на якому височів квадратний будинок, до нього входили і виходили дворукі й двоногі розумні істоти, їх майже неможливо було відрізнити від землян, хіба що схожі вони були один на одного, як близнюки.
Усюдихід зупинився біля тротуару поруч з машинами, подібними до тих, що зустрічалися по дорозі сюди. Першим вийшов із усюдихода Філософ, за ним - Кібернетик і Командир.
- Що в цьому будинку? - поцікавився Командир в одного з благодатців місцевою мовою, яку земляни вивчали ще перед тим, як вирушити в експедицію.
- Це відомо всім, - відповів благодатець і, не зупиняючись, пішов геть.
- Доброго дня! - привітав Філософ другого аборигена. Благодатець вклонився у відповідь:
- Доброго дня, радий бачити вас здоровим.
- Даруйте, - квапливо сказав Філософ, бачачи, що й цей не хоче затримуватися, - зупиніться, будь ласка, на хвилинку.
- Прошу, - одказав благодатець, привітно усміхаючись. - Але пам’ятайте, що з хвилин складаються години і що кожна хвилина повинна бути віддана на благо всієї планети.
- Наша розмова, безперечно, послугує благу планети, - запевнив Філософ. - Адже ми прилетіли з іншої зіркової системи й хочемо обмінятися з вами знаннями, започаткувати дружбу.
- Найголовніше - заповіді, - врочисто мовив благодатець.
- А нова інформація? - спитав Кібернетик.
- Пам’ять не безконечна. її не можна перевантажувати. Важливо одержати те, що дасть задоволення самим собою. Це - перша заповідь.
На обличчя Командира набігла тінь розчарування. Але він швидко опанував себе:
- Ми хотіли б побільше довідатись про вашу планету.
- Ми нічого не приховуємо. Дивіться. Спостерігайте. До зустрічі.
Він пішов далі, карбуючи крок.
Якусь мить Філософ задумливо дивився йому вслід, потім повернувся до Кібернетика й попросив:
- Налаштуй аналізатор на дії благодатців.
Кібернетик кивнув і поліз у всюдихід. Решта землян пішли за ним. Водій увімкнув двигуни, і всюдихід тихенько поїхав вулицею. Апарат моргав індикаторами, в його електронному мозку йшла напружена робота. Коли всюдихід під’їхав до будинку, що споруджувався і де працювало кілька десятків машин і приблизно стільки ж благодатців, Філософ поставив аналізатору навідне запитання.
- Оціни головну різницю в роботі розумних істот і машин.
На екрані аналізатора спалахнув нуль.
Філософ поставив нове запитання.
- А чи живі це істоти?
На панелі загорілися фіолетові лампочки, які свідчили, що апарат увімкнув рентгенівські і гамма-промені. Спалахнув зеленим світлячком індикатор інфразору. Запрацювали лічильники й аналізатори біострумів. На екрані з’явилася схема організму благодатця. Час від часу апарат повідомляв про свої висновки. Нарешті він підсумував:
“Ці істоти навряд чи можна вважати розумними, хоч вони мають з нами багато спільних зовнішніх і внутрішніх ознак”.
- Дозволь мені ненадовго вийти із всюдиходу, -звернувся Філософ до Командира. - Я поставлю кілька запитань мешканцям Благодатної і повернуся:
- Не заходь далеко, - попередив Командир.
Він спостерігав із всюдихода, як Філософ підійшов до будівельників і заговорив з ними. Повертався він шпарким кроком, майже біг. Випереджаючи запитання товариша, Філософ сказав:
- Поїхали до будинку на майдані. Там у них сенат і музей історії планети. А ці нічогісінько не знають про своє минуле. Тільки те й роблять, що базікають про Велику епоху, яка настала тут кілька тисячоліть тому. Велика епоха, Великий імпульс.
Водій розвернув машину і повів її до майдану.
Разом з безперервним потоком благодатців космонавти увійшли до величезного вестибюля. Він був чотирикутний, як і сам будинок. На всіх стінах висіли численні портрети одного й того самого благодатця з квадратним обличчям і застиглою усмішкою. Під портретами красувалися написи: “Великий Імпульсатор”, “Велике Світило”, “Великий Рятівник”. А нижче від написів висіли таблички з цитатами, і в усіх цитатах мовилося про Зіркосяйного Імпульсатора, який приніс щастя й задоволення, про Великий Порядок, що його він запровадив...
Командир уважно вдивлявся в портрет.
- Місцевий фюрер, - сказав він товаришам.
- Зверніть увагу на цю цитату. - Філософ, ставши навшпиньки, пальцем дотягнувся до однієї з табличок. Вона повчала: “Зупинись, подорожній, і озирнися: чи не зайшов ти надто далеко? Чи не залишилось позаду те, що ти шукаєш попереду?”
Біля стрілки, викладеної мозаїкою, світився напис: “До музею історії”.
Земляни ввійшли в простору залу з мерехтливими стінами. Навстріч, привітно усміхаючись, простував благодатець, що виявився екскурсоводом. Як і його співвітчизники, він зовсім не здивувався, що перед ним - люди з іншої планети.
- Ми хотіли б детальніше довідатися про Великого Імпульсатора, - мовив Командир.
- Прошу,- сказав екскурсовод і натиснув на педаль біля стіни.
Стіна спалахнула райдужними барвами. Перед землянами з’явився майдан, на якому зібралося кілька тисяч благодатців. Перед ними з трибуни виступав низенький благодатець з владним обличчям. Уважніше придивившись, земляни впізнали в ньому Великого Імпульсатора, якого щойно бачили на портретах у вестибюлі. Тільки не підмальованого пензлем маляра.
- Великий день настав! - горлав Імпульсатор. - Ми досягли вищого щабля процвітання. Ми накопичили безліч благ. Єдине, чого нам бракує, це знань. Але, як твердять деякі вчені, нам завжди їх не вистачає.
Проте й тут знайшовся вихід. Наші вчені вже давно розшифрували код спадковості й навчилися змінювати спадкову речовину. А я дав цьому відкриттю практичне застосування. Мені вдалося переконати всіх, опріч кількох відщепенців і скептиків, і ми дійшли спільного рішення. Відтепер ніхто не буде накопичувати знання по крихтах. Кожен одержить їх так само, як і інстинкти, - через спадковість, разом із спадковою речовиною. Нікому не треба буде сушити собі голову над вибором професії й місця в житті - його шлях буде наперед визначений і зумовлений. А паша цивілізація одержить Великий імпульс і ще далі просунеться вперед.
З натовпу вийшов благодатець, і повернувшись до своїх товаришів, закричав:
- Не погоджуйтесь на Великий імпульс, якщо не хочете загинути. Пам’ять не безмежна. Через кілька поколінь вона заповниться вкрай і перестане приймати нові знання. Розвиток цивілізації уповільниться й зупиниться. А це - смерть!..
- Чуєте?! - істерично перепинив його Імпульсатор. - Він загрожує нам смертю. Як же ми відповімо на цю зухвалість?
З-за його спини гримнув постріл. Неслухнянець упав.
- Народ сам розпорядився його долею! - вигукнув Імпульсатор.
Натовп мовчав...
Філософ сказав Командирові:
- Аналізатор мав рацію: тут немає розумних істот. Ми прилетіли на планету, заселену біологічними автоматами.
- Ось до чого довів Великий імпульс, - мовив Командир і пішов разом із товаришами із зали.
На вулиці вони зустріли Філософа, який розмовляв із благодатцем.
- Прощавай, хлопче, - розчаровано сказав йому землянин.
- Доброго дня, радий бачити вас здоровим, - привітно усміхаючись, одказав благодатець.
Філософ зупинився приголомшений. Командир торкнув його за руку.
- Ходімо.
...Того ж дня корабель стартував з Благодатної. За планом ми повинні були відвідати ще дві планети сузір’я, але команда дуже втомилась, і ми вирішили повернутися додому.
Космонавти працювали напружено, майже не розмовляли один з одним. Усі згодилися на подвійне перевантаження, аби лише швидше розігнати корабель на еліптичній орбіті.
Бачу їхні обличчя - такі різні навіть зараз, коли всі вони однаково заклопотані. Прикусив губу Радист, низько згорбився над пультом Кібернетик, в очах Водія всюдихода - виклик і відчай, а погляд Філософа - спустошений і непорушний. Ці люди мені ближчі від найближчих родичів, вони - мовби частина мене самого: щезни вони зараз - і моє життя втратить усякий сенс. Що я можу зробити для них?
Мій погляд привертають оглядові телеекрани.
Я вмикаю кіноплівку, призначену для контактів із розумними істотами, і коли на екрані бачу зображення Сонячної системи, зупиняю кадр:
- Дивіться!
Вони поглянули на екран, туди, де на периферичній орбіті зблискувала крихітна зелена зірочка, яка називається Землею. Я бачу, як світлішають їхні обличчя...
...Вчитель замовк.
- Значить, вони так і не врятували мешканців Благодатної? Не відродили цивілізацію? - запитала Нетерпляча дівчинка.
- Чому вони не сповістили космічні рятувальні станції? - здивувався Розсудливий хлопчик. - Адже навіть після вибуху в сузір’ї Кассіопеї не всі Співдружності розумних загинули. Ви й самі не раз казали...
Вчитель дивився на збуджені обличчя дітей. Так, вони добре запам’ятали все, чого він їх навчав. І він мовив:
- Я казав правду: розум може перемогти будь-яку небезпеку... - Він трохи помовчав, щоб дати їм час краще запам’ятати те, що він скаже, й закінчив: - Якщо він своєчасно знатиме про неї, якщо зможе її завбачити...


УРОК ЧЕТВЕРТИЙ

Що ж таке людина?

(Із відповідей Великої обчислювальної машини Академії наук)

- Людина - істота. В граматиці вона стосовно до себе ставить питання “хто”, не “що”? Тим-то питання поставлено мені неправильно. Треба сказати не “що таке людина?”, а “хто така людина?”
Людина як особистість складається з парадоксів. Хоч скільки б мала всього вона, їй усе мало. Це й погано, й добре. Погано тому, що вона іноді робить непродумані вчинки. Добре тому, що вона не зупиняється на досягнутому. Саме це і є головним чинником розвитку людства.
Людина не може визначити, до чого вона прагне, що невтомно шукає, що виховує в собі і своїх дітях. Вона називає це різними словами, але врешті-решт вона прагне до єдиного, чого мені як машині не збагнути: вона прагне людяності.
Нема нічого відраднішого для мене, як моя залежність од людини, бо воістину нема меж її могуті.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.