ЩО ТАКЕ ЛЮДИНА! - ІГОР РОСОХОВАТСЬКИЙ

ІГОР РОСОХОВАТСЬКИЙ

ЩО ТАКЕ ЛЮДИНА! - ІГОР РОСОХОВАТСЬКИЙ

ЩО ТАКЕ ЛЮДИНА!

Стенограма уроків філософії

у початковій школі XXII століття,

виконана класною обчислювальною машиною

Урок перший

ОДЕРЖИМИЙ

Довідка. Відбувалося це в ті дні, коли весь світ облеті-

ло повідомлення про те, що в сузір'ї Великої Ведмедиці

спалахнула нова зірка, інтенсивність випромінювання якої

порівняно невелика, але її видно навіть неозброєним оком.

За два дні по тому, як нову зірку сфотографували і вона

почала пульсувати, телескопи прийняли перший сигнал —

потрійне повторення літери “О“.

* * *

— Я чекаю, поки ви вгамуєтесь,— промовив Учитель.

Дівчатка й хлопчики повернули до нього обличчя—на

них можна було прочитати досаду й роздратування. Вони

ніби говорили: ох, дайте нам спокій, хіба ви не бачите, що

в нас невідкладна справа — обговорюємо загадку Великої

Ведмедиці? Здавалося, ніякі слова не зженуть з Їхніх облич

цього виразу. Але Вчитель знав, що справжня мудрість по-

лягає в тому, щоб знайти найпростіший вихід там, де,

здається, вже нічим не зарадиш.

— Давайте всі разом поговоримо про те, що вас бенте-

жить,— запропонував він.

Діти пожвавішали.

— Сьогодні ми повинні розпочати нову філософську те-

му “Що таке людина?“. Чи не так? — запитав Учитель.

— Так,— відповіла Нетерпляча дівчинка.— Але ж ви

щойно сказали, що ми всі гуртом поговоримо про те, що

нас хвилює.

— Правильно,— відповів Учитель.

— Тему “Що таке людина?“ ми почнемо із загадки Ве-

ликої Ведмедиці. Я розповім вам про чоловіка, котрого

всі знають, його прізвисько — Одержимий. Він заслужив

його ще в школі, коли вперше замкнувся у фізичному ка-

бінеті. Розумієте, він дав собі слово, що не їстиме й не

спатиме, поки не з'ясує природу гравітаційного поля.

— А що з цього вийшло? — запитала Нетерпляча дів-

чинка.

— Йому довелося відмовитися від даного собі слова, бо

він помер би з голоду й безсоння. Але чи варто було через

це помирати? Адже йому лишалося потерпіти лише два

місяці, щоб довідатися про гравітацію, і він вирішив по-

чекати.

— Я б так зробив,— мовив Упертий хлопчик.— Адже

головне—досягти мети.

Учитель схвально кивнув головою і вів далі:

— Усі ми колись та замислюємось над тим, чому на-

роджуються люди й зірки, у чому сенс життя й смерті. Але

одні бояться шукати відповіді на ці питання, бо доводиться

згадувати про біль, страждання, інші не хочуть навіть ду-

мати про них, бо, мовляв, упродовж одного життя пробле-

му не розв'язати, а те, що буде після них, їх не хвилює.

Та є чимало й таких, які шукають відповідь по зернятку —

кожен у своїй галузі. Вони знають: якщо протягом одного

життя не встигнуть дістати відповідь, то підготують грунт

для інших. А щодо Одержимого, то він шукач особливий,

адже він знав про всі труднощі і все-таки прагнув неможли-

вого — отримати відповідь. Усю. Цілком. Протягом свого

життя.

Він став філософом-експериментатором і засипав Акаде-

мію наук пропозиціями-проектами: їх відхиляли, а один

проект усе ж таки затвердили, і Одержимий за короткий

відрізок часу створив свій знаменитий прискорювач для до-

слідження простору-часу. І хоч йому не дозволили прово-

дити жодного ризикованого досліду, він не зупинився на

півдорозі. Звичайно, рятуючи інших, він ризикував сам.

Один із дослідів став для нього фатальним,— із камери

Одержимого вийняли мертвим. У кишені знайшли записку,

що зберігалася в спеціальному футлярі: “На випадок смерті

прошу мій мозок пересадити у створеного мною робота“.

Учитель обвів поглядом дітей і запитав:

— Як ви гадаєте, з чого почав свою діяльність робот,

який мав мозок Одержимого?

— Він поставив дослід,— одночасно відповіли Нетерп-

ляча дівчинка і Упертий хлопчик.

— Так, той самий дослід, що коштував йому життя,—

підтвердив Учитель.— Тепер він уже не боявся ні високого

тиску, ні низької температури. Одержимий провів цей до-

слід та сотні інших, ще небезпечніших, і трохи просунувся

до мети. Але настав день, і Одержимий полетів на кораблі

з магнітним захистом до зірок класу червоних карликів.

Для дослідження зірки сам придумав деякі прилади. І все

ж він допустився помилки, його корабель упав на

зірку...

— Він загинув, не досягнувши мети? — схвильовано за-

питав Упертий хлопчик.

— Я вам не сказав, що перед польотом він знову зробив

магнітний знімок свого мозку. Вся пам'ять і набуті методи

роботи були закодовані й записані електромагнітними ім-

пульсами у кристалічних блоках. Коли Одержимий загинув

удруге, згідно з його заповітом із цих блоків створили но-

вий штучний мозок. Звичайно, у цьому штучному мозку

збереглись пам'ять і специфіка мислення Одержимого, що

були основою його особистості. Так Одержимий вдруге

переступив через свою смерть і став людиною синтезова-

ною — сигомом.

До червоного карлика він здійснив нову мандрівку, вра-

хувавши попередні помилки, а відтак полетів ще далі, на

пошуки антиречовини. Про всі свої наукові досягнення і

відкриття він повідомляв Академію наук. Його радіодопові-

ді досягали Землі інколи через кілька місяців, а іноді —

й через кілька років.

— І він знайшов відповідь? — запитала Нетерпляча дів-

чинка.

— Ні. Все ще ні,—відповів Учитель.—Але на шляху до

зірки він досяг безсмертя й неабиякої могутності. Хіба цьо-

го мало?

— І все-таки відповіді ще немає,— насупився Упертий

хлопчик.— Для чого ж ви розповідали про Одержимого?

— І ще обіцяли поговорити з нами про загадку Великої

Ведмедиці,— нагадала Нетерпляча дівчинка.

— Я й розповів про неї,— мовив Учитель.— Власне ка-

жучи, загадка почала прояснюватися з тієї хвилини, коли

телескопи прийняли три “О“. Адже це позивні Одержимо-

го. Можливо, він запалив нову зірку, а може, сам став зір-

кою в пошуках відповіді. Незабаром ми дізнаємось про це

з його повідомлень...

Урок другий

ЗАПОВІТ

Довідка. Епідемія “Perpetuum mobile“ заполонила світ.

На неї хворіли видатні учені й доморощені винахідники,

генії й божевільні, високоосвічені люди й безпросвітні

неуки.

Кожен намагався створити вічний двигун.

Саме тоді й з'явився Великий Скептик.

Старший брат Великого Скептика, талановитий Май-

стер, був захоплений ідеєю вічного двигуна. Він полишив

роботу на фабриці, полишив усі справи, опріч однієї, що

стала сенсом його життя.

Кінець кінцем Майстер збудував апарат, у якому ре-

мінні тяги безупинно крутили колесо. Майстер покликав

брата і, врочисто показуючи на свій витвір, запитав:

— Бачиш?

Зморшки на його обличчі розгладилися, очі світилися

щастям. Менший брат уникав дивитися на це обличчя, зна-

ючи, що буде в майбутньому. Проте як порятувати брата,

він не знав, і його губи прошепотіли:

— Бачу. Але що це за апарат?

— Вічний двигун! — вигукнув Майстер.— Пам'ятаєш, ти

твердив, що створити його неможливо?

— Тверджу,— упівголоса поправив брата Скептик.

— Як? І зараз — коли він перед тобою? — здивувався

Майстер.

— Це двигун, та не вічний. Тертя з'їдає частину енергії,

і її доведеться поповнювати.

Обличчя Майстра взялося плямами. Він стиснув кулаки

й сказав:

— Ти — скептик! Ти все критикуєш, ні в що не віриш і

нічого не створюєш!

Менший брат спокійно заперечив:

— Зате скептики скорочують шляхи до відкриттів і

зберігають час шукачам. Скептики знаходять помилки й

застерігають від фатальних кроків.

— Дай спокій зі своїми повчаннями!—заволав Май-

стер.— Хто ти такий, щоб мене вчити? Ти навіть майстром

не став, а залишився підмайстром.

— Я твій брат і зичу тобі добра. А ти йдеш нерозумним

шляхом.

— Це — мій шлях. І якщо комусь він не подобається, я

вчиню з ним ось так! — Майстер схопив залізну кочергу й

зав'язав її вузлом. Розмахуючи цим знаряддям, він вигук-

нув: — А тепер — геть з мого дому!

Скептикові нічого не лишалось, як піти.

А Майстер, завершивши побудову вічного двигуна, поніс

його у міську ратушу на суд учених мужів...

Другого дня його знайшли у ліжку мертвим. Він отруїв-

ся. Залишив записку: “Вибач мені, брате. Ти мав слуш-

ність“. його поховали на цвинтарі під простим грубим ка-

менем. Майстер не залишив по собі навіть кілька монет,

щоб було чим заплатити каменяреві за епітафію на над-

гробку. Ці гроші довелося платити його братові.

Незабаром Скептик поїхав у столицю і вступив до уні-

верситету. Він повернувся в рідне місто відомим математи-

ком. Скептик викупив будинок, який колись належав його

братові, і зачинився в ньому. До пізньої ночі сидів він над

розрахунками. Так минали роки...

Тільки по двадцяти роках Скептик видрукував працю:

“Чому неможливо створити вічний двигун“. Він довів, що

частина енергії під час роботи будь-яких механізмів неми-

нуче переходить у теплову і її доводиться поповнювати. Він

Довів це не словами, а цифрами, проти яких слова безсилі.

його праця порятувала не тільки роки виснажливих по-

шуків багатьох майстрів — вона врятувала їхні життя.

Скептик нікому не казав, що це пам'ятник братові, котрий

наклав життям у нерівному бою із законами природи.

Скептик помер у розквіті своєї слави. Він зумів поста-

вити собі нерукотворний пам'ятник, і зробив він це своїм

заповітом ..

Учитель урвав свою оповідь, вичікуючи, чи не згадає

хто з учнів слова знаменитого заповіту. Він на хвильку за-

був, що його підопічні ще не проходили цього матеріалу.

— У його заповіті було тільки три слова,— сказав Учи-

тель.— Ось вони...

Він ввімкнув телеекран, узяв світлове перо і написав:

“Перевірте мої розрахунки“.

— Запам'ятайте ці слова,— вів далі Учитель.— Адже са-

ме завдяки їм вдалося зняти заборону природи з вічного

двигуна...

Урок третій

ПЛАНЕТУ НАЗВАЛИ БЛАГОДАТНОЮ

Замість довідки.

— Не знаю, хто з космонавтів дав їй таку назву,— по-

чав свою нову оповідь Учитель.— Але вона народилася

одразу, як тільки вони побачили її — з прозорими озерами,

в яких ходили зграї риб, з деревами й кущами, гілля яких

гнулись під вагою смачних плодів. Повітря там було ці-

люще, і люди зовсім не почували втоми...

Сліди цивілізації космонавти помітили, ще коли тільки

підлітали до Благодатної. Штучні супутники роями круж-

ляли навколо планети.

— Передаю наші позивні,— сказав Командир. Космо-

лінгвіст передав Радисту таблиці коду, і з антен корабля

полетіли сигнали...

Відповіді не було...

Корабель робив виток за витком довкруж планети, то

наближаючись до неї, то віддаляючись. Радисти прийняли

фрагменти радіо- і телепередач. Космолі-нгвісту не важко

було розшифрувати їх, бо мова благодатців виявилася

близькою до латини. Цією мовою космонавти склали нові

програми й передали їх у ефір. Результат був той самий.

— Не чують нас? Щось непередбачене в обладнанні

їхніх приймачів? — розмірковував Космолінгвіст.

— А чого не в наших передавачах? — іронічно озвався

Радист, який не терпів наскоків на техніку.

Тим часом телеекрани корабля показували міста, схожі

на земні, чітку мережу доріг...

Мещканці Благодатної працювали собі й веселились,

але не бажали помічати братів по розуму.

Космонавти обрали пустельну місцину оддалік від по-

селень і посадили корабель. П'ять чоловік сіли у всюдихід

і поїхали у напрямку до найближчого міста. За вікнами

машини пропливали ліси—не дуже рідкі, але й не густі,.

зелені, як і на Землі. Вони вабили прохолодою й затишком.

Потім потяглися польові ділянки, на яких буйно вигравало

золоте колосся, схоже на пшеничне. Помітивши на полі

якийсь рухливий об'єкт, Командир наказав зупинитись. Не

виходячи з усюдихода, земляни стежили за об'єктом. Кі-

бернетик налаштував універсальний аналізатор на вузько-

спрямований пошук. Апарат аналізував дії об'єкта, порів-

нюючи їх між собою і з тим, що зберігалося в його пам'яті.

За кілька хвилин аналізатор видав на екран інформа-

цію: “Автомат типу культиватора для обробки злаків“.

Не гаючи часу на подальші спостереження за автома-

том, земляни поїхали вперед. Раптом на екрані локатора

з'явилася пляма, яка дедалі збільшувалась. Водій з три-

вогою зиркнув на Командира, зменшив швидкість і з'їхав

на узбіччя. Тут він зупинив усюдихід. Минуло кілька хви-

лин, і повз земну машину промчало на великій швидкості

щось обтічне й сліпучо-яскраве.

— Схоже на автомобіль,— мовив Водій, що відзначався

миттєвою реакцією і завидною врівноваженістю.

— Вони не могли не помітити нас, проте не зупинили-

ся,— замислено сказав Командир.

— Це міг бути автомат без розумних істот,— підказав

Філософ.

Спростовуючи його слова, на екрані аналізатора спа-

лахнула відповідь: “Колісний апарат для пересування. В

ньому — біологічні істоти“.

Командир зрозумів, що настав момент, коли треба ви-

рішувати негайно.

Він поглянув на екран локатора, де зникала пляма —

відображення машини й кивнув Водієві:

— Поїхали.

Місто на Благодатній мало чим відрізнялося від зем-

ного. Тільки будинки були одноманітніші,— кілька типів,

без оздоб. Усі вулиці — ідеально прямі — сходилися до

круглого майдану, на якому височів квадратний будинок, до

нього входили і виходили дворукі й двоногі розумні істо-

ти. їх майже неможливо було відрізнити від землян, хіба

що схожі вони були один на одного, як близнюки.

Усюдихід зупинився біля тротуару поруч з машинами,

подібними до тих, що зустрічалися по дорозі сюди. Першим

вийшов із усюдихода Філософ, за ним — Кібернетик і Ко-

мандир.

— Що в цьому будинку?—поцікавився Командир в од-

ного з благодатців місцевою мовою, яку земляни вивчали

ще перед тим, як вирушити в експедицію.

— Це відомо всім,— відповів благодатець і, не зупи-

няючись, пішов геть.

— Доброго дня! — привітав Філософ другого аборигена.

Благодатець вклонився у відповідь:

— Доброго дня, радий бачити вас здоровим.

— Даруйте,— квапливо сказав Філософ, бачачи, що й

цей не хоче затримуватися,— зупиніться, будь ласка, на

хвилинку.

— Прошу,— одказав благодатець, привітно усміхаю-

чись.— Але пам'ятайте, що з хвилин складаються години і

що кожна хвилина повинна бути віддана на благо всієї

планети.

— Наша розмова, безперечно, послугує благу планети,—

запевнив Філософ.— Адже ми прилетіли з іншої зіркової

системи й хочемо обмінятися з вами знаннями, започатку-

вати дружбу.

— Найголовніше — заповіді,— врочисто мовив благода-

тець.

— А нова інформація? — спитав Кібернетик.

— Пам'ять не безконечна, її не можна перевантажувати.

Важливо одержати те, що дасть задоволення самим собою.

Це — перша заповідь.

На обличчя Командира набігла тінь розчарування. Але

він швидко опанував себе:

— Ми хотіли б побільше довідатись про вашу планету.

— Ми нічого не приховуємо. Дивіться. Спостерігайте.

До зустрічі.

Він пішов далі, карбуючи крок.

Якусь мить Філософ задумливо дивився йому вслід, по-

тім повернувся до Кібернетика й попросив:

— Налаштуй аналізатор на дії благодатців.

Кібернетик кивнув і поліз у всюдихід. Решта землян

пішли за ним. Водій увімкнув двигуни, і всюдихід тихенько

поїхав вулицею. Апарат моргав індикаторами, в його елек-

тронному мозку йшла напружена робота. Коли всюдихід

під'їхав до будинку, що споруджувався і де працювало

кілька десятків машин і приблизно стільки ж благодатців,

Філософ поставив аналізатору навідне запитання.

— Оціни головну різницю в роботі розумних істот і

машин.

На екрані аналізатора спалахнув нуль.

Філософ поставив нове запитання.

— А чи живі це істоти?

На панелі загорілися фіолетові лампочки, які свідчили,

що апарат увімкнув рентгенівські і гамма-промені. Спалах-

нув зеленим світлячком індикатор інфразору. Запрацювали

лічильники й аналізатори біострумів. На екрані з'явилася

схема організму благодатця. Час від часу апарат повідом-

ляв про свої висновки. Нарешті він підсумував:

“Ці істоти навряд чи можна вважати розумними, хоч

вони мають з нами багато спільних зовнішніх і внутрішніх

ознак“.

— Дозволь мені ненадовго вийти із всюдиходу,—звер-

нувся Філософ до Командира.— Я поставлю кілька запи-

тань мешканцям Благодатної і повернуся:

— Не заходь далеко,— попередив Командир.

Він спостерігав із всюдихода, як Філософ підійшов до

будівельників і заговорив з ними. Повертався він шпарким

кроком, майже біг. Випереджаючи запитання товариша,

Філософ сказав:

— Поїхали до будинку на майдані. Там у них сенат і

музей історії планети. А ці нічогісінько не знають про своє

минуле. Тільки те й роблять, що базікають про Велику

епоху, яка настала тут кілька тисячоліть тому. Велика епо-

ха, Великий імпульс.

Водій розвернув машину і повів її до майдану.

Разом з безперервним потоком благодатців космонавти

увійшли до величезного вестибюля. Він був чотирикутний,

як і сам будинок. На. всіх стінах висіли численні портрети

одного й того самого благодатця з квадратним обличчям і

застиглою усмішкою. Під портретами красувалися написи:

“Великий Імпульсатор“, “Велике Світило“, “Великий Ря-

тівник“. А нижче від написів висіли таблички з цитатами,

і в усіх цитатах мовилося про Зіркосяйного Імпульсатора,

який приніс щастя й задоволення, про Великий Порядок,

що його він запровадив...

Командир уважно вдивлявся в портрет.

— Місцевий фюрер,— сказав він товаришам.

— Зверніть увагу на цю цитату.— Філософ, ставши

яавшпиньки, пальцем дотягнувся до однієї з табличок. Во-

на повчала: “Зупинись, подорожній, і озирнися: чи не за-

йшов ти надто далеко? Чи не залишилось позаду те, що ти

шукаєш попереду?“

Біля стрілки, викладеної мозаїкою, світився напис: “До

музею історії“.

Земляни ввійшли в простору залу з мерехтливими сті-

нами. Навстріч, привітно усміхаючись, простував благода-

тець, що виявився екскурсоводом. Як і його співвітчизники,

він зовсім не здивувався, що перед ним — люди з іншої

планети.

— Ми хотіли б детальніше довідатися про Великого

Імпульсатора,— мовив Командир.

— Прошу,— сказав екскурсовод і натиснув на педаль

біля стіни.

Стіна спалахнула райдужними барвами. Перед земля-

нами з'явився майдан, на якому зібралося кілька тисяч

благодатців. Перед ними з трибуни виступав низенький

благодатець з владним обличчям. Уважніше придивившись,

земляни впізнали в ньому Великого Імпульсатора, якого

щойно бачили на портретах у вестибюлі. Тільки не під-

мальованого пензлем маляра.

— Великий день настав! — горлав Імпульсатор.— Ми

досягли вищого щабля процвітання. Ми накопичили безліч

благ. Єдине, чого нам бракує, це знань. Але, як твердять

деякі вчені, нам завжди їх не вистачає.

Проте й тут знайшовся вихід. Наші вчені вже давно

розшифрували код спадковості й навчилися змінювати

спадкову речовину. А я дав цьому відкриттю практичне

застосування. Мені вдалося переконати всіх, опріч кількох

відщепенців і скептиків, і ми дійшли спільного рішення.

Відтепер ніхто не буде накопичувати знання по крихтах.

Кожен одержить їх так само, як і інстинкти,— через спад-

ковість, разом із спадковою речовиною. Нікому не треба

буде сушити собі голову над вибором професії й місця в

житті — його шлях буде наперед визначений і зумовлений.

А наша цивілізація одержить Великий імпульс і ще далі

просунеться вперед.

З натовпу вийшов благодатець, і повернувшись до своїх

товаришів, закричав:

— Не погоджуйтесь на Великий імпульс, якщо не хоче-

те загинути. Пам'ять не безмежна. Через кілька поколінь

вона заповниться вкрай і перестане приймати нові знання.

Розвиток цивілізації уповільниться й зупиниться. А це —

смерть!..

— Чуєте?! — істерично перепинив його Імпульсатор.—

Він загрожує нам смертю. Як же ми відповімо на цю

зухвалість?

З-за його спини гримнув постріл. Неслухнянець упав.

— Народ сам розпорядився його долею! — вигукнув

Імпульсатор.

Натовп мовчав...

Філософ сказав Командирові:

— Аналізатор мав рацію: тут немає розумних істот. Ми

прилетіли на планету, заселену біологічними автоматами.

— Ось до чого довів Великий імпульс,— мовив Коман-

дир і пішов разом із товаришами із зали.

На вулиці вони зустріли Філософа, який розмовляв із

благодатцем.

— Прощавай, хлопче,— розчаровано сказав йому зем-

лянин.

— Доброго дня, радий бачити вас здоровим,— привітно

усміхаючись, одказав благодатець.

Філософ зупинився приголомшений. Командир торкнув

його за руку.

— Ходімо.

...Того ж дня корабель стартував з Благодатної. За пла-

ном ми повинні були відвідати ще дві планети сузір'я, але

команда дуже втомилась, і ми вирішили повернутися до-

дому.

Космонавти працювали напружено, майже не розмов-

ляли один з одним. Усі згодилися на подвійне переванта-

ження, аби лише швидше розігнати корабель на еліптичній

орбіті.

Бачу їхні обличчя — такі різні навіть зараз, коли всі

вони однаково заклопотані. Прикусив губу Радист, низько

згорбився над пультом Кібернетик, в очах Водія всюдихо-

да — виклик і відчай, а погляд Філософа — спустошений і

непорушний. Ці люди мені ближчі від найближчих родичів,

вони—мобви частина мене самого: щезни вони зараз—

і моє життя втратить усякий сенс. Що я можу зробити для

них?

Мій погляд привертають оглядові телеекрани.

Я вмикаю кіноплівку, призначену для контактів із ро-

зумними істотами, і коли на екрані бачу зображення Соняч-

ної системи, зупиняю кадр:

— Дивіться!

Вони поглянули на екран, туди, де на периферичній

орбіті зблискувала крихітна зелена зірочка, яка називаєть-

ся Землею. Я бачу, як світлішають їхні обличчя...

...Вчитель замовк.

— Значить, вони так і не врятували мешканців Благо-

датної? Не відродили цивілізацію? — запитала Нетерпляча

дівчинка.

— Чому вони не сповістили космічні рятувальні стан-

ції? — здивувався Розсудливий хлопчик.— Адже навіть

після вибуху в сузір'ї Кассіопеї не всі Співдружності ро-

зумних загинули. Ви й самі не раз казали...

Вчитель дивився на збуджені обличчя дітей. Так, во-

ни добре запам'ятали все, чого він їх навчав. І він

мовив:

— Я казав правду: розум може перемогти будь-яку

небезпеку...— Він трохи помовчав, щоб дати їм час краще

запам'ятати те, що він скаже, й закінчив: — Якщо він

своєчасно знатиме про неї, якщо зможе її завбачити...

Урок четвертий

ЩО Ж ТАКЕ ЛЮДИНА?

(Із відповідей Великої обчислювальної машини

Академії наук)

— Людина — істота. В граматиці вона стосовно до се-

бе ставить питання “хто“, не “що“? Тим-то питання постав-

лено мені неправильно. Треба сказати не “що таке люди-

на?“, а “хто така людина?“

Людина як особистість складається з парадоксів. Хоч

скільки б мала всього вона, їй усе мало. Це й погано, й

добре. Погано тому, що вона іноді робить непродумані

вчинки. Добре тому, що вона не зупиняється на досягнуто-

му. Саме це і є головним чинником розвитку людства.

Людина не може визначити, до чого вона прагне, що

невтомно шукає, що виховує в собі і своїх дітях. Вона на-

зиває це різними словами, але врешті-решт вона прагне до

єдиного, чого мені як машині не збагнути: вона прагне лю-

дяності.

Нема нічого відраднішого для мене, як моя залежність

од людини, бо воїстину нема меж її могуті.