Всі публікації щодо:
Росоховатський Iгор

Втрачена ланка (Загублена ланка)

Науково-фантастичне оповідання


1

Крізь примружені повіки я побачив таке неприродне і жахливе видовище, що поспішив визнати його нереальним, породженим хворобливою уявою. Кажу собі: “Не дивина, старий, у твоєму становищі ще й не таке примариться. Пригадай-но терміново тести для заспокоєння, адже фіасол давно скінчився...”
Пробую підвестися, щоб вивільнити отерплу руку. Та сил не вистачає. Рухальні механізми скафандра зіпсувались, система регенерації зовсім вийшла з ладу. Добре, що вцілів запасний ранець. А що продовжує нормально діяти в моєму організмі?
Ліву ногу пронизує різкий біль - значить вона ще жива, а от права оніміла і, можливо, перетворилася в непотрібний додаток, немовби сухе гілля чи коріння. Пальцями рук можу ворушити, але зігнути руки в ліктях не вдається. Та понад усе лякає оніміння, що починається від правої ноги. Воно вже охопило обручем поперек і починає повзти по хребту. А те, що могло б якраз допомогти, залишилося в кораблі. Он він - височить непотрібним громаддям за якихось кілька десятків кроків.
Як же мені вдалося вибратись із нього?
Пам’ятаю лише уривки того, що сталося. Пульт ніби рухався на мене, погрозливо блимаючи зеленими та червоними індикаторами. Червоних ставало все більше, допоки вони не злилися в суцільну смугу. Водночас наростав гул, вібрував, піднімався від басовитих тонів до пронизливого вереску. Аж потім почулося оглушливе клацання.
Більше нічого не чув. Очевидно, знепритомнів, і ось лише хвилина-друга, як опам’ятався. Але як же тоді мені вдалося відстебнути ремені й вилізти з амортизаційного крісла? Як опинився в коридорі, поминув чотири каюти і добрався до шлюзової камери?
Думки плутаються. Ніяк не можу збагнути: насправді сталася катастрофа чи все це просто примарилося? Голова йде обертом, нудить. Розумію: струс мозку, його жарти. Але ж неодмінно треба пригадати. Напружую пам’ять. Починає несамовито пульсувати жилка на скроні. Здається, ще одне зусилля - і череп лусне.
Знову ж таки переді мною - “Омега”. Безпомічна, як і я. Ні, я певно, ще більш безпомічний. Виходить, мені не просто здається - аварія таки сталася!
...В уяві повільно спливає синювато-бліде обличчя Роланда, його зігнутий тулуб, оперезаний ременями. Голова звисає майже на підлогу. З неї падають червоні в’язкі краплини...
Пам’ятаю стогін Бориса, з яким ми разом училися в Харкові. Я потягнувся до нього, але якась непереборна сила відкинула мене вбік, вдавила в пластикову перегородку. Лопалася пластмаса, скручувало, як паперові стрічки, метал. Хрустіли кістки, і я розумів, що це мої власні. Але й тоді - пам’ятаю чітко - встиг потішитися, що в кріслі цього разу не було другого бортінженера - Гліба. Відтоді як він почав літати на “Омезі”, вперше не потрапив зі мною в екіпаж.
Звичайно, мені пощастило, хоча й соромно за такий егоїзм. Здається, ніби хтось може підслухати мої думки. Хто? Борис? Він був моїм вірним другом, іншого такого вже не буде...
Але чому я думаю про нього в минулому?
І знову разом із солодко-нудотним туманом, що охоплює мозок, повертається примарна надія: аварія, смерть друзів напевно ж мені привиділися. Єдина незаперечна реальність - це корабель... Якщо очі не зраджують...
Лячно стає за свій розум. Адже дійшло до того, що не довіряю власним очам. А світлофільтри скафандра? Вони ж не можуть марити...
Стиснувши кулаки, кажу собі: “Сталася аварія... Ти, Подільський Матвій, бортінженер, космонавт першого класу, перебуваєш поряд з “Омегою”, в якій залишився увесь екіпаж. Крім тебе, решта мертві”.
Тепер збагнув: у кораблі акумулятори, ліки, установки для приготування їжі - все, що потрібне людині. Мене лихоманить од відчуття близької смерті, і, жахаючись її, я одночасно радію своєму жаху, адже він свідчить: можу передбачати, думки не плутаються, значить, у здоровому глузді. Намагаюся розрахувати, на скільки вистачить повітряної суміші, енергії для підігріву скафандра. А що потім? Потім я лишуся сам на сам із неосяжним крижаним космосом. Він розчавить мене й не помітить...
Подібні безпорадність і відчай я пережив у дитинстві, коли перевернувся човен. Тоді я грався в безстрашного Колумба, та як тільки шубовснув у воду, став безпомічним, немов кошеня, бив по ній руками й ногами, відштовхував її від себе, пробував ухопитися за плоске днище, кричав. Добре, що було кого кликати - на березі батьки, друзі, просто знайомі. Знав і те, що води, якої проти волі напився, можна позбутися, а течію перебороти... Як я мріяв тоді швидше вирости, стати дорослим і нічого не боятися...
А тепер, коли став досвідченим, зустрівся з обстановкою, де почуваюся беззахисним, наче немовля. Великі колючі зорі дивляться повз мене. Хто я для них? Далекі зорі на темному тлі - немов на картині абстракціоніста. Що їм до мене? Та здається, промені однієї витягуються. Мимоволі втягую голову в плечі, ніби зірковий викид зможе дотягтися до мене.
Небо світлішає, з одного краю підсвічується темно-червоними багрянцями - сходить світило. Прилади корабля показували: його корпускулярне випромінювання в сім разів жорсткіше від сонячного. Тут немає атмосфери, і я знаю: воно проникає в мене навіть через тришарову оболонку скафандра. Години через три-чотири воно досягне вбивчої сили...
Сховатися в корабель не можу: після аварії радіація в ньому втричі перевищує допустиму. Обличчя вкривається вологою, наче зрошене дощем. Важко дихати. Зараз рине злива. Але я опам’ятався: який дощ, хіба він проб’є пластмасу шолома? Це піт - рясний, солонуватий...
Підтягую ліву ногу і намагаюсь відштовхнутися від горбка. Якби вдалося доповзти он до тієї скелі, певне, сховався б у її затінку від палючих променів, які почали стрибати по камінцях довгими багряно-синіми язиками. Скеля тут же змінила колір - була чорною, стала синьою, ба навіть набрала дещо іншого відтінку. Сусідня скеля також набула синього кольору. Мені здається, що змінилася і їх форма, розташування. Вони ніби повернулися одна до одної, щоб попрощатися або ж знову познайомитися на світанку. Зовсім недавно небо було чорним, а тепер - наче розплавлене олово. Прямі промені ріжуть скелі на частини, немов прожектори.
Дивна картина. Мушу весь час доводити собі, що це реальність. Така ж сама, як і той незаперечний факт, що з усього екіпажу “Омеги” лишився живим тільки я. Наодинці з чужою планетою.
Колись давно, після якогось програного змагання, Борис утішав мене: “Дарма, за всі невдачі доля в майбутньому одразу віддячить тобі одним великим виграшем”. І ось маємо - не загинув з екіпажем, якимось дивом зумів вилізти з корабля. Як кажуть, доля таки вберегла мене. Тільки для чого? Чи не доведеться невдовзі заздрити мертвим?
Взагалі-то мене не вважали щасливцем. Нічого в житті не давалося легко. І з вигляду був негарним - приземкуватим, з великою головою на короткій шиї. Кругле обличчя, товсті губи, плескатий на кінчику ніс, капловухий. Словом, такий собі сірячок, хіба що мав чіпку пам’ять. За постійний страх кепкування і коротку стрижку друзі нарекли мене “їжачком”. Я мусив завжди і в усьому самоутверджуватися, щось доводив собі і навколишнім. Може, саме тому добре вчився, інколи перемагав на математичних олімпіадах. Щоправда, посісти перше чи друге місце сил не вистачало, та в десяток найсильніших математиків школи потрапив. Ще учнем став майстром із шахів і з планерного-спорту.
Потім - факультет електромеханіки політехнічного інституту, робота на космодромі, училище космонавтів, знайомство й дружба з Борисом Корніловим, перші польоти в межах Сонячної системи, визнання. Юні вже дивилися на мене із захопленням, і я цим пишався. Згодом одружився на Олі - симпатичній, стрункій і швидкій, мов блискавка, дівчині. А через рік у нас народився син Гліб. То були щасливі, сповнені приємних турбот дні. Знову тимчасово влаштувався на космодром. Борис усе кликав у рейси, та я утримувався. Лише через чотири роки здався - полетів одразу на півтора року. Та повернувшись додому, не впізнав Гліба - він так виріс! Цілими годинами розпитував мене про космос, про кораблі. Мені було так добре й затишно дома, з дружиною та сином, що виникали побоювання: більше взагалі не захочу в космос. Тоді я ще не знав, як іще потрібні будуть мені польоти, зустрічі з небезпекою, випробування мужності й волі...
...Щонайменший порух відгукується пекучим болем в тих частинах тіла, які ще живуть. Ніколи так ясно не усвідомлював єдності життя й болю. Пересуваюсь, як черепаха, і вже встиг так зморитися, що притупився страх бути спеченим у скафандрі. Переді мною повільно пересувається тінь - незвичайна, багряно-чорна тінь, оповита сріблястим серпанком. Я, ніби сторонній, спостерігаю за людиною в скафандрі, яка повзе, скрегочучи зубами від болю. А в цей час по її тілу повільно повзе оніміння. Там, де воно захоплює нову ділянку, біль щезає, тіло стає млявим. Можна зупинитися, розпластатись - і біль щезне зовсім. Однак треба повзти, повзти й стерегтися не так болю, як “рятівного” оніміння.
Тінь майже торкнулася пагорка, скеля - зовсім близенько. Але й світило піднімається, тінь вкорочується. Вона вже майже мого зросту. Дихається набагато важче.
Десь праворуч чується шерех, і я ще раз мимоволі кидаю в той бік погляд, хоч намагався туди не дивитися. У мерехтливій хмарці, що оповила гору, проступає спотворене людське обличчя! Невже це моє відображення? Перекошений рот, божевільні очі. Але це обличчя без шолома, без скафандра, тому й здається таким неприродним і страшним тут, у цьому пеклі, і я не можу збагнути, як же воно виникло...
Стараюсь думати про інше. Пригадую, як одного дня бродили з сином - уже семикласником - засніженим парком. Довкруг - кучугури снігу. Сніг... Я прокручую в уяві ті картини, поки мені не стає прохолодніше й легше. Ось на що здатна уява. Та вона здатна й на інше... Наприклад, створити й те обличчя...
Стривай! Я гуляв із сином засніженим парком, і він розповідав мені, що вступив у гурток юних космонавтів, написав працю, яку оцінили дуже високо. А тепер, виявляється, він готує на олімпіаду креслення космічного корабля нової конструкції. Він показував його Олегові Івановичу, і той похвалив його.
Я кивав головою у відповідь на його слова, а сам пригадував, чи не той це чоловік, котрий одного разу завітав на космодром і запросив мене виступити в Палаці піонерів? У такому збігові, звичайно, нічого поганого не було, і моя слава тут ні до чого. Та я розумів, як легко переоцінити власного сина, і виправдував свою упередженість.
Наступного дня я зустрівся з Олегом Івановичем, і він підтвердив: мій син зайнятий “перспективною розробкою”. Він так і сказав “перспективною розробкою” - і, певно, дивувався, чого це я нахмурив брови. А я ж ледве стримувався, щоб не видати своєї втіхи.
Ще не раз довелося супити брови, коли Гліба навперебій запрошували однокласниці на дні народження, вечори танців. Зовні він удався в Ольгу - стрункий, чорнобровий, з красивою круглою головою, чітко окресленими повнуватими губами, майже класичним носом і широким підборіддям. Тільки вуха підвели - це були мої відстовбурчені вуха. Та Гліб навчився ховати їх під довгим волоссям.
У дев’ятому класі син заробив першого болісного щигля- на шкільній математичній олімпіаді посів лише сьоме місце. Мене найдужче засмутило те, що він шукав для себе виправдувальні мотиви, звинувачуючи в упередженості одного із членів жюрі. Отже, щось я недогледів у синові. Та й не дивно. Польоти, польоти... А син тим часом ріс. Я не зумів своєчасно нейтралізувати похвали й компліменти на його адресу. Однак і припинити свої тривалі відрядження вже не міг. Адже я звик, що Гліб пишається мною, збирає газетні й журнальні вирізки, показує їх своїм друзям...
Шурхіт почувся знову, затим - надсадне гудіння. Мерехтлива хмара враз змінила свої обриси й колір. Вона встигла перемолоти стрімчак гори і витворила з нього ніби арку. Якщо це не марево, то що тоді? Інопланетний корабель у захисній оболонці? Але ж у ньому проглядається обличчя людини?
В очах потьмарилося. Таке зі мною уже було, коли ще юнаком на планері попав в аварію. “Легкий струс мозку”, - діагностували тоді лікарі. А мені ніяк не вдавалося пригадати, чи справді було падіння - поле, що летіло назустріч під кутом у сорок п’ять градусів, хрускіт дюралю, удар обличчям об панель приладів. Я обережно торкався язиком спухлої губи, і мені здавалося, що падіння просто привиділося.
Тепер замість розбитої губи - “Омега”, незаперечний факт того, що сталося. Чому ж знову з’явилися сумніви? їх пробудило марево. Надто неправдоподібно й примарно промелькнуло в ньому людське обличчя. А може, це діють на мозок промені? Уява здатна й не на таке...
Треба якось дослідити марево, хоча б незалежність його існування від мене. По-перше, треба перевірити версію про інопланетний корабель, щоб позбутися нездійсненної надії. Але як це зробити?
Прагну зосередитись на думці-наказі про поміч. Вмикаю біоімпульсний підсилювач, вкладаю в заклик усю силу волі. Затим сигналю прожектором, застосовуючи всі відомі мені міжпланетні коди.
Марево ніяк не реагує на спроби контакту, але й не зникає.
Багрово-синє світло розпухає, стає схоже на потворного спрута, піднімається дедалі вище. Скелі починають світитися, температура підвищується, навіть фільтри шолома пропускають сморід горілої пластмаси...
Задихаюсь. Губи пошерхли. Все! Кисню вистачить ще хвилин на двадцять. А потім? Що потім? Краще про це не думати. Про щось інше...
...Після того, як Борис витяг мене із всюдихода і ми щасливо повернулися на Землю, я довго пояснював шестирічному Глібові, чому в мене обгоріли волосся й брови. А він усе перепитував: “Ти більше не полетиш туди?..” “Так, сину, тато залишиться з нами”, - сказала дружина, аби заспокоїти його. Золотисті іскорки в її очах пригасли, вона притисла сина до себе, ніби захищала його від мене й моєї справи у безмежжі...
Мої спогади обриваються. Здається, марево раптом змінилось і чує мої думки, реагує на них. Ось до чого може дійти хвороблива уява. Ну навіщо мареву мої спомини, хіба ж вони можуть його якось розворушити?
І знову намагаюся впіймати обірвану низку думок... Так, Ольжині очі із золотистими іскорками, коли вона сміється, від них розбігаються перші легкі зморшки. В неї завжди усміхнені очі. Усміхалась вона навіть тоді, коли Гліб зажадав: “Предки, я поважаю вас. Але ж треба коли-небудь дозволити своїй дитині робити власні помилки. Маю на них святе право”. Він усміхнувся і одразу ж міцно стулив губи. Я вже тоді помітив у нього цю звичку - міцно стискати губи, навіть прикусити нижню. Та недовго. Пухлі вуста підлітка знову самі собою довірливо розтулялися...
- Вирішив остаточно: вступатиму на астронавігаторський, - сказав він.
- Ми про це вже говорили...
- Ти мене не переконав. Сам Борис Миколайович вважає, що я можу думати швидше, ніж...
- Не переоцінюй себе, сину, - мовив я. - Замолоду часто важко відділити мрію від реальності. Кожен воліє думати про себе краще, ніж він є насправді. Кожен поспішає утверджуватися. Тому виникає небезпека переоцінки. А мрія малює те, чого юнак бажає. Мріючи, він перевищує свою роль у суспільстві, свої здібності й можливості. Необхідно пам’ятати: істинна тільки та оцінка, яку тобі дають інші. Вона-бо визначається тим, що ти можеш і даєш людям...
Завжди, коли я хвилювався і намагався говорити простіше, моя мова ставала гіршою. Ніяк не міг вилізти із складних словосплетінь і врешті замовкав, сподіваючись, що слухач виявиться тямущим.
Гліб зрозумів мене, але не погодився - потер підборіддя, на якому пробивалося ріденьке волоссячко.
- Не подобається мені електромеханіка, тату. І потім... У нього ледве не прохопилося: “Я здатен на більше”.
Так, професія інженера-космонавта його не влаштувала. Йому не давали спокою лаври Бориса Корнілова - командира “Омеги”, не хотілося грати другорядні ролі, як мені.
І треба ж було Борисові, коли він програв йому підряд дві партії в шахи, сказати: “Ти вмієш мислити швидше, ніж я”. Своєму синові таке б не сказав. Своєчасно стримався б, напевно...
- А як з геометрією?
Гліб скочив із стільця, його очі звузились, голос став хрипким:
- Дрібниці! Подумаєш - геометрія!
Ольга смикнула мене за рукав, нагадуючи про умову - не доводити розмови з сином до точки кипіння.
Я замовк, а Гліб сів на стілець боком, підігнувши під себе праву ногу і прийняв ту задерикувату позу, яка так сердила мене, його обличчя зблідло від хвилювання:
- Ні, ти не переконав мене, і я зроблю по-своєму!
Гліб домігся свого - вступив на астронавігаторський. Перший рік ледве витягнув і перейшов-таки на електромеханічний, хоч і тут не обійшлося без “хвостів”. Поступово він взагалі перестав переживати за них, проте щоразу знаходив причину своїх невдач. А потім привів додому високу худорляву дівчину.
- Знайомтесь. Це - Ірина.
Її ім’я він вимовив так, щоб ми відразу зрозуміли: це не просто знайома.
Ольга привітно всміхнулась, але за мить вираз її обличчя змінився: усмішка залишилась, привітність зникла. Я уважно стежив за поглядом дружини, кинутим на чобітки Ірини, оторочені світло-коричневим хутром. Ольга напружилася, нахилилася вперед, пильніше розглядуючи хутро.
- Елегантно. Давно не бачила нічого подібного.
Я добре знаю Ольгу і одразу вловив у її голосі настороженість. Дівчина теж це відчула. Відповідаючи, вона дивилася не на Ольгу, а на мене:
- Так! Це не синтетика, а справжнє хутро! Куниця!..
Слова прозвучали з помітним викликом.
Пробурмотівши наспіх вигадане вибачення, я вийшов з кімнати. Тільки затяті модниці в наш час зважаться одягати натуральне хутро. І для чого? Адже синтетика й красивіша, і міцніша. Хто ж стане вбивати тварину заради моди? Таких варварів лишилося небагато.
Вже тоді я зрозумів, що син не житиме з нею.
Незабаром вони розлучилися. На Ірину розлучення не справило ніякого враження, ніби для неї це було звичною справою. Гліб провів її до таксі. Того дня він був майже веселим. Але потім спохмурнів, погано спав ночами.
Сяк-так Гліб закінчив електромеханічний, кілька місяців тинявся без роботи, і я попросив Бориса взяти його в наш екіпаж стажером. Спочатку син зрадів і формі астропілота, і тому, що літатиме з прославленим Корніловим. Та згодом його почала обтяжувати моя опіка.
- Батьку, істини теж старіють, - сказав він мені, витягуючи губи трубочкою. - Те, що було добре для твого часу, не підходить для мого. Крім того - не вимірюй моє життя своїми мірками.
Я мовчав. Якщо його образить моя відповідь, він перейде до іншого екіпажу.
Якось Гліб підбіг до мене, тримаючи в руці зіжмаканий папірець.
- На, читай...
Він не знаходив слів, щоб висловити своє обурення.
- А я тебе попереджав - не порушуй правил техніки безпеки.
- Виходить, ти знав, що готується наказ? Знав і мовчав?..
- Поговоримо, коли заспокоїшся.
- Ні, зараз! Негайно!..
- Що ж, будь ласка... Правила техніки безпеки однакові для всіх. їх встановлювали, щоб виконувати.
- Казенні фрази!
- Одначе вони точні, сину.
- А ти... Ти підтримуєш цей... цю підлість? Найменша провина - і наказ. А ти ж говорив мені й інші так звані прописні істини. Наприклад, з кожного правила бувають винятки.
“Було таке, - подумалось. - Я робив це для тебе, синку. То була батьківська слабкість, точніше, сліпота. Не думав про наслідки... Я пробачав тобі те, чого інші не прощають..”
- Скажу тобі відверто, тату, - суть не в правилах. Ти боїшся стати за правду. Як же - проти начальства! А ви ж, батьки, такі сміливі... Синові зрадити легше...
Його губи тремтіли, щоки палали. Все-таки Гліб залишався хлопчиськом. Раптом він схопив аркуш, де був надрукований наказ, накрутив його на палець, зробив свистульку. І коли я сказав: “Зрозумієш, сину, тільки пізніше”, швидко підніс той пищик до губ і у відповідь глузливо свиснув.
Заклавши руки за спину, я мовчки стояв перед ним. Не тому, що відчував свою провину. Якщо продовжити суперечку, Гліб піде з екіпажу. А що потім? Він же зовсім сирий, недозрілий, рано йому відлучатися од батька. “Рано, - думав я, стискаючи пальці, - рано”.
А в його очах уже блищали докір, злість, майже ненависть. У цю хвилину він був дуже схожий на Ольгу!

...І знову мені здається, що марево змінює обриси. Це тому, що світило зависло у розплавленому олов’яному небі. Звиваються й тремтять язики синього полум’я. Пече скафандр, страшенно болить голова. І шолом, і шапочка, і волосся ніби й не існують. Все якесь чуже. У свідомості борсаються лише уривки спогадів. Десь тонко й пронизливо щось свище, скиглить - якби тут був вітер, я подумав би: “Вітер”; якби пісок - подумав би; “Пісок”. Але на цій планеті немає нічого звичного, крім базальтової і гранітної тверді, крім пекельної спекоти і... марева. Ось воно покидає скелю і наближається до мене, залишаючи за собою на камінні якісь частинки, що світяться...
Воно все ближче й ближче. Враз зникають корабель, скелі, язики полум’я... Ні, вони не зникають, а віддаляються. Я бачу їх через зеленаву імлу. Потроху вщухає біль у голові, ногах. Натомість по тілу розливається приємна млість. Я відчував ноги...
Якесь шосте відчуття підказує: той, хто врятував мене, - поруч. Не бачу його, але сподіваюся, що він зрозуміє мене, і я промовляю:
- Дякую за порятунок. Хто ти?
Звичайно, не надіюся почути відповідь, навіть не сподіваюся, що він зрозуміє мене. Але тільки я це сказав, десь поблизу, а може, в мені пролунало...


2

Я вже давно помітив його. Маленька скарлючена фігурка біля “Омеги”. Шкода корабля. Дев’ять систем зв’язку, чудове покриття, стійка, надійна конструкція. Вкладено стільки розуму й праці. І ось усього за шість і вісім десятих секунди -гора металевого і пластмасового брухту. Деякі блоки ще можна використати. Навіть у такому вигляді корабель має переваги перед людьми. їх загинуло троє. Ніякої корисної роботи вони вже не зроблять. І останній, четвертий з екіпажу, теж гине. Навіть якщо доповзе до скелі, то відстрочить свою смерть лише на одну-дві години...
Він теж бачить мене. Пробує з’ясувати, хто я такий.
Спостерігаю його чотири секунди. Достатньо. Пора братися до роботи. Візьму пробу грунту.
Запускаю випромінювач на половину потужності. Водночас аналізую проби. Фіолетове світіння крупинок свідчить про наявність у них титану. А він якраз мені потрібен для створення сплаву. Успіх!
Людина намагається привернути мою увагу. Я перестав би її помічати, але якісь уривки спогадів, що збереглися в блоках моєї пам’яті, збуджують асоціативні ділянки, порушують плавний потік думок. Треба переглянути блоки пам’яті, стерти все зайве, що відволікає. Доведеться ще раз перебудувати механізм спомину.
У грунті планети виявились титанова й цинкова руди. Отже, в мене буде сплав, із якого можна одержати кристали-нагромаджувачі. Скільки ж їх потрібно?..
Людина маніпулює прожектором, посилає світлові сигнали. Вона думає, що я її не помітив, і хоче, щоб я усвідомив - вона розумна істота. Що ж, це правда, хоч вона розумна настільки, скільки розуму в неї встигли й змогли вкласти: предки - в генах, вчителі - за допомогою словарного й цифрового кодів.
Можливості самопрограмування в людини невеликі - набагато менші, ніж у мене.
Мої приймачі прекрасно настроєні. Блоком ЗВ сприймаю її психічний стан. Вона читає свою пам’ять. Чи є там і для мене щось цікаве? Вона згадує маленьку людину - свою копію. У них це називається “син”.
Звичайно, в пам’яті слід зберігати безліч різних даних, бо важко передбачити, які з них знадобляться в безмежності ситуацій, що виникають час від часу. Але видобувати треба лише ті, які потрібні для даної ситуації. Механізм добування їх має бути добре налагоджений. Я переробляв і вдосконалював його сто шістнадцять разів, починаючи з проходження нуль-простору. Інакше не зміг би навіть підійти до Горловини. Капсула енергетичної оболонки, яку я створив довкола себе з нейтральних частинок, виявилася не зовсім вдалою. Довелося робити другий шар із частинок високої енергії. І все ж у Горловині капсула деформувалася, поля переміщались, вгиналися всередину і починали розчиняти саме ядерце. А цим ядерцем був я, моя особистість, мій розум, який пробує розгадати секрети всесвіту, таємниці життя й смерті, скласти єдине рівняння розвитку матерії.
“У критичній ситуації, - наставляв мій творець і вчитель, - орієнтуйся на головний параметр твоїх пошуків. Він зберігатиметься під шифром “А”. Якщо потрібно, зосередь всю увагу на ньому”.
І я робив це. На межах буття і небуття складав ланки рівняння, зводив їх в одне ціле. Все те ретельно перевіряв, відкидав непотрібне. Важко осягнути складність і всю вагу моєї праці. Порівняно з тим, що зроблено, залишилося не так уже й багато. Але для того, щоб нарешті скласти повне рівняння, необхідно знайти одну загублену ланку. На початку моїх мандрів я включав її в рівняння. Про це свідчать прогалини в пам’яті, в символах, якими кодую закінчення ланок. Вона зникла, забулася десь на пізніших етапах. Можливо, якимось чином я стер її з пам’яті, коли переробляв себе Перед входом у Горловину...
Щось заважає мені спокійно аналізувати.
Виявляється, я вже поза волею спостерігаю за людиною, яка прагне врятуватися од випромінювання. Мене все більше захоплюють її спогади. Але що в них особливого? Вона згадує сина, тепер - дружину і дуже тривожиться, бо кохає її... КОХАЄ...
Чітко сприймаю її психічний стан. Щось знайоме бачу в її біохвилях. Дізнаюсь, звідки мені знайомий той стан, і продовжу аналіз грунту. Як повільно вона згадує! Температура оточуючого середовища підвищується. Доведеться все ж таки допомогти істоті, відтягнути її смерть, хоча б до того часу, поки не одержу відповідь на питання, що раптово виникло...
Моя цікавість не знає меж...


3

- Дякую за порятунок. Хто ти? - питає людина, не сподіваючись почути відповідь.
Але чує:
- Я - сигом.
- Сигом? Повтори, будь ласка, - шепоче людина і боїться, що це слухова галюцинація. - Тебе створили люди, на Землі?
- Так, в інституті еволюційного моделювання.
Відповідь лунає якось занадто сухо й байдуже, проте людина того не помічає. Примарна надія на порятунок і радість від цієї зустрічі потрясли її з такою силою, що вона довго не може опам’ятатися... Нарешті минула самотність. Адже зустрівся не просто робот з космічної рятувальної станції. Сигом - гомо синтетикус, людина синтетична, людина! Тепер на цій планеті двоє землян. Сигом - породження людського розуму, помічник і продовжувач. Він здатен працювати там, де гомо сапієнсу годі й мріяти про існування. Коли ці дві істоти разом, їм нічого не страшно. Неймовірна зустріч! Один шанс на мільйон, на мільярд...
“Стривай, але чому я вважаю цю зустріч неймовірною? - міркує космонавт, сп’янілий від радощів. - Адже ми створили сигомів, щоб вони допомагали освоювати космос і в разі небезпеки рятували нас”.
Він каже сигому:
- Ти набув такої незвичної форми, що тебе й не впізнати.
- Форма залежить від мети існування. Я проходив Горловину, складав рівняння розвитку матерії. Довелося змінити не лише форму, а й матеріал.
Це насторожило космонавта. Але він розумів: коли поряд сигом, можна почуватися впевнено.
- Ти корабель оглянув? - спитав він.
- Його дуже важко ремонтувати. - І, вгадавши наступне запитання, сигом мовив: - Людей оживити неможливо, їхні клітини мозку загинули.
- Необхідно терміново закапсулювати трупи й налагодити систему життєзабезпечення корабля. Потім відремонтуємо системи руху і навігації.
- Корабель відновити нелегко, - терпляче повторює сигом. - На те витратимо багато часу та зусиль, і я не зможу одночасно продовжувати свої обчислення.
Космонавтові не сподобалися такі міркування. У нього з’являється відчуття небезпеки, і він запитує:
- Що ж пропонуєш ти?
Замість відповіді сигом заговорив про інше:
- Проминувши Горловину і побачивши всесвіт зовні, я майже завершив складати рівняння, але тут раптом з’ясувалося, що загублена одна дуже необхідна ланка. Можливо, вона стерлася з пам’яті, коли я перебудовувався перед стрибком у Горловину. Лишився тільки слід, який підказує: ланка записана на початку мого життя. Тому-то я й повернувся у вашу галактику...
У його словах приховувалось запитання, ніби людина могла підказати, де шукати втрачене. Космонавт різко питає:
- Ти не допоможеш мені? Залишиш тут одного?
- Я ж пояснив, чим займаюсь. Хіба це не важлива справа?
- Важлива, - визнає космонавт і замислюється. - Навіщо ж ти відволікався від неї, рятував мене від випромінювання.
- Не знаю. Твої спогади чомусь подіяли на плин моїх думок. Стався збій в аналітичних структурах шістнадцятого блоку...
Людина мовчить. Перехід від радості до відчаю надто болісний.


4

Ми ремонтували пульт, і мені ніяк не вдавалося налагодити систему гіроскопів. Зовсім знесилений, я опустився в крісло. Від перевтоми нили шия і плечі, зате перестала боліти голова. В ній шуміло, немов там працював вентилятор, провітрюючи мозок.
Я дивився пустим невидющим поглядом на розвернутий пульт, різнокольорові дротики, що повитикалися із стабілізатора. Відблиски світла вигравали на пластмасових деталях, надаючи їм недоречного святкового вигляду.
А ось і знайомі кроки. Я їх відразу впізнавав. Навіть коли дрімав, завжди впізнавав кроки трьох людей. Швидко підвівся до пульта, взяв індикатор. Треба бути діловитішим і впевненішим.
Кроки за спиною стихли: відчулося тепле дихання в потилицю. Багато б я віддав, щоб він обняв мене, як років дванадцять тому, щоб попросив щось розтлумачити або просто запитав про щось. Та я не наважувався навіть повернутися до сина, аби він не помітив моєї розгубленості. Нахилившись вад приладами, почав заміряти напругу на вході й виході стабілізатора.
Гліб мовчки спостерігав за моїми діями. Спливали хвилини. І коли запрацював лічильник, він сказав:
- Батечку, склеротику мій рідний, ти ж забув закріпити відводку од кутоміра. Навіть здалеку видно, як вібрує шкала...
Ні, мене вжалили не його слова, хоча жарт був грубуватий. І не тон. Але ж фраза означала, що син давно помітив мою необачність і те, як я намагався замаскувати свою розгубленість Цікаво, які почуття викликала в нього моя безпорадність - подив, співчуття, насмішку?
- Дай-но викрутку, допоможу...
Я штовхнув до нього викрутку. Вона покотилася по приладах, але він устиг підхопити її.
- Ну от, зараз наведемо повний порядок, - говорив він задоволено, ніби між нами нічого не трапилось. - Пам’ятаєш, як ти вчив мене: по-перше, не можна бути розтелепою, по-друге, не можна бути розтелепою, по-третє...
Я рвучко повернувся до нього. Певне, в моїх очах він побачив обурення, бо відразу ж замовк. Та за хвилину мовив примхливо, як у шкільні роки:
- Ну і що ж тут такого? Тобі можна жартувати, а мені - ні?
Хіба ж йому поясниш, що старість бере своє, що після чергової комісії мене хотіли залишити на космодромі, що й сам розумію: час попрощатися з екіпажем. І попрощався б, якби не він...
- Дякую, синку, за допомогу, - мовив стиха, намагаючись говорити так, щоб голос не тремтів. - Очі молоді - все помітили.
Він по-своєму зрозумів мене:
- Бачу, що ти образився на мене, але за що? Просто нам важко працювати разом. Я вже давно казав тобі про це. Ти стаєш дратівливим.
Я мовчав, а син вів далі:
- Серйозно, тату. Твоя опіка ні до чого. Дозволь мені перейти до Кравчука.
“Рано, - подумав я, - ще рано”.
- Вибач, синку, я дуже стомився, - раптом мій голос став улесливим, хоча за це я готовий був спопелити себе. - Розумієш... мені без тебе буде тяжко. Та й матері так спокійніше...
Знову принижуюсь. Але ж мені треба будь-що втримати сина біля себе і Бориса...


5

Людина каже сигому:
- Шкода, що стався збій. Я гадав: ти невразливий. Адже ми створили тебе дужим і досконалим.
Слово “ми” він викрикує з останніх сил, щоб підкреслити для сигома - “ми, люди”... Та сигом ніби й не реагує на його інтонацію.
- Так, дивно. Тим паче тепер, коли я багато разів переробляв свої структури і системи... Створив собі організм не з речовини, а з лунтри.
- Що таке “лунтра”?
- Щось подібне до плазми. Перехідний стан між речовиною й енергією. Мені так краще змінюватися в залежності від умов...
Сигом на хвилину замовкає. Задзижчали механізми, що брали проби грунту. Крізь пилову запону ледь проглядала вершина гори.
- Ти абсолютно беззахисний у відкритому космосі, - резюмує сигом.
- Ну й що? - насторожено шепоче людина, розуміючи, куди той хилить.
- Хіба ж така потужна система по опрацюванню інформації, як я, повинна рятувати невдалу систему? Хіба це не суперечить елементарній логіці?
- Суперечить, - підтверджує людина і думає: “Основи елементарної логіки дали сигому ми”.


6

Про “Еволютор” я читав раніше. Дуже давно в Інституті кібернетики здійснили такий експеримент: у пам’яті обчислювальної машини створили умовні острівки і поселили на них умовні істоти. З кожного острівка можна було переселитися на два сусідніх - ліворуч і праворуч. Острівки були такі малі, що прожити на кожному могла тільки одна істота.
Пункти-закони програми жорсткі: виживуть лише ті з істот, які пізнають закони природи - зможуть якнайдовше протриматися в екстремальних умовах.
Отже, в пам’яті машини було змодельовано еволюцію життя. Випробовувалися різні шляхи - уточнювалося, які з них ведуть до виживання і вдосконалення, а які - до вимирання. Зокрема вдалися і до гуманного закону - боротися за острів можна лише з дорослими мешканцями.
Життєздатними виявилися істоти, які незмінно дотримувалися цього закону... З математичною точністю кібернетики встановили, що він не лише гуманний, а й мудрий.
Приклади, які довели, що гуманність розумна, застосовувалися потім у психоробіці для програмування роботів, в тому числі й найскладніших. Інтегральних роботів, далеких предків сигома, вчили, що допомога слабшим і менш досконалим системам - розумна норма поведінки. Невже ж сигом, переробляючи себе, стер із пам’яті цей найважливіший закон?
Знову пригадалося, як одного разу Борис витягував мене покаліченого з кабіни всюдихода, що ось-ось мав вибухнути, його дії не вкладалися в елементарну логіку. Але мій друг...
Нам пощастило: всюдихід підірвався за кілька хвилин після того, як ми встигли відповзти в ущелину.
А через рік уже я ніс пораненого Бориса не один кілометр по гарячому піску пустелі, і він хрипів: “Облиш, усе одно мені кінець”.
Та я не залишив Бориса, і то була не плата, не дяка за мій порятунок. Я робив би так само, якби на місці Бориса була інша людина. Це теж суперечило елементарній логіці, одначе так роблять усі люди, а розумність нашої поведінки визначає саме існування людства...


7

“...Він помиляється. У тому, про що він згадує, є логіка. Один врятував іншого. Подав приклад: хочеш, щоб тобі допомогли, - допоможи сам комусь. Однак слід зауважити: допомагай тим, хто тепер або потім зможе тебе виручити.
То чому ж він цього не збагне? До нього підступила смерть, а він думає про інші істоти. Найважливіші закони програми - жадоба до життя, страх перед смертю - виявилися не всесильними. Він переступив через них. Але ж це надзвичайно важно! Коли мені доводиться змінити якесь положення програми, на розрахунки, а особливо на вольові зусилля я витрачаю багато енергії..
Йому ж те зробити набагато важче. Він ризикує більшим. Слід поміркувати над цією загадкою...”
Сигом викликав з пам’яті інформацію про організм людини й ще раз переконався, яка вона беззахисна. Але так і не розшифрував загадкову поведінку космонавта.
“...Можливо, я, перебудовуючись, справді забув щось важливе? Ні, цього не могло статися. Бо ж ніколи не забуваю елементарних правил: “Є частини організму, особливо мозку, що нерозривно пов’язані з головними відмінними рисами особи. Заміняти їх слід лише після перепису всієї інформації на нові частини і ретельної перевірки нових записів”. Інакше кажучи, “легко повернути мить, якщо вона зафіксована в пам’яті, але перестане існувати й минула епоха, якщо про неї забути”. Я пам’ятав усі правила і діяв згідно з ними. А те, що забув, було, певно, неістотним...”


8

- Ти помиляєшся, - каже сигом людині. Нічого істотного я забути не міг. Однак є прислів’я: “Час дорогоцінний вчасно, навіть якщо в запасі безсмертя”.
- Навіщо тобі економити час?
- Аби зробити те, для чого мене створили. Дізнатися, чи є ритм і закономірність народження та загибелі галактик, всесвіту. Скласти рівняння розвитку матерії і розв’язати його.
- Для кого?
- Для себе. Хочу знати.
“Бідолаха, - думає людина. - Сильний, а бідолаха. Хоча ще стародавні застерігали: “Хочемо дітей не добрих, а сильних. А чи сильні діти забажають допомагати слабким батькам?”


9

...Я почув, як за перегородкою вимовили моє прізвище, і почав прислухатися.
- Кращого спеціаліста не знайти. Добре було б ввести його в екіпаж “Титанії”, - прозвучав голос Рибакова - вимогливого, завжди суворого заступника начальника управління. Він навіть усміхався рідко. Але всі знали: якщо екіпаж формував він, за наслідки експедиції можна бути спокійним.
Навіть недруги не вважали мене нескромним. І тоді я подумав: “Отже, рано списувати мене на космодром. Ще б пак! Досвід теж чогось вартий, а в багатьох випадках може й переважити молоді силиі”
- Усе-таки останнім часом він почав здавати, - засумнівався інший голос, здається, начальника відділу комплектації. - Нічого не вдієш, роки беруть своє - йому ж за шістдесят.
- Та я не про старшого Подільського! Про сина! - підвищив голос Рибаков. - До речі, він згодився. Лише сказав: “Якщо батько не заперечуватиме”. Треба зі старшим поговорити...
Я притулився до стіни. На чолі виступили краплини поту, наче хтось напоїв мене липовим чаєм і, як говорила Ольга, зігрів серце. Губи витягнулися в блаженній самовдоволеній усмішці. Виходить, не даремними виявилися мої наполегливість, турботи, навіть приниження. Таки свого добився. Ось і Борис казав, що Гліб стає чудовим спеціалістом. Я все побоювався: захвалює сина, аби зробити мені приємне. Важко було повірити в Гліба після всіх його зривів, невдач, хоча дедалі частіше помічав у нього свій характер, навіть інколи - свої інтонації. Зрештою, треба віддати йому належне - я ніколи не мав такої хватки.
На обід того дня була овочева юшка, яку я не любив. Але я попросив добавки, і Ольга підозріливо глянула в мій бік, усміхнувшись:
- Ти сьогодні - як іменинник. Маєш сюрприз? Розповідай - премію одержав чи нагородили?
Гліб уважно, не кліпаючи, дивився на мене. Він уже знав новину і саме обмірковував, як обережніше її нам повідомити.
- Та це ж наш Гліб іменинник, Його включили в екіпаж “Титанії”!
Сказав і затнувся. Дружина зблідла, опустила руки на плечі сину, ніби наперед хотіла застерегти його від небезпеки.
- Не хвилюйся, мамо, все буде гаразд. - Гліб потерся щокою об її руку, але дивився він на мене. Подив, що світився в його очах, змінився іншим почуттям, яке вже давно я мріяв в нього викликати. - Правда, тату? - І він по-змовницькому мені підморгнув...


10

“...Щось у його спогадах непокоїло мене. Не можу визначити, зафіксувати, обчислити, - що саме. Можливо, син, про якого він згадує? Люди схильні романтизувати дитинство і юність. При цьому завжди хвилюються. Та якщо проаналізувати неупереджено, дитинство і юність це: 1. Недосвідченість, яку соромляться назвати дурістю, вважаючи за краще слово “наївність”. 2. Невміння передбачати наслідки своїх вчинків. 3. А звідси - поспішність або, як її ще інколи називають, рішучість. 4. Порівняно менше, ніж у дорослих, користолюбство. Та воно існує в більшості юнаків за рахунок недосвідченості, а не внаслідок доброти.
Колись, читаючи їхні книжки, особливо художню літературу, й порівнюючи з тим, що помічав у житті, я дійшов висновку: людина бачить себе такою, якою хотіла б бути. Вона так ускладнилась у власній уяві, що почала боятися себе. Насправді ж людина за внутрішньою будовою проста. Складною її робить середовище.
Власне, людина, як і будь-яка жива істота, прагне не розчинитись у внутрішньому світі, зберегти себе й для цього обирає оптимальну лінію поведінки. їй постійно доводиться опрацьовувати інформацію, яку вона одержує ззовні через органи відчуттів, і порівнювати з інформацією, так би мовити, внутрішньою.
Справді, мав слушність учений, який виголосив: середовище, проходячи через людину, стає складнішим, набуває нових властивостей та якостей. І помилявся той, хто припустив: може, саме тому всесвіт врешті-решт і винайшов та створив її.
Ні, мене турбують не спомини батька про сина, а те, як тоді цей старший Подільський повівся і як тепер згадує. Мій аналіз його поведінки неповний. Чому? Виходить, заважають завершити його прогалини в пам’яті. Шкода, якщо я стер цю інформацію про людину...”
Сигом продовжує аналізувати, за секунду здійснює мільярди розумових операцій. Він уже збагнув: прогалини в пам’яті пов’язані із загубленою ланкою, тому необхідно встановити, як вони з’явилися. В цьому може допомогти контакт з людиною, наприклад, розмова із цим космонавтом. З іншого боку, не менш істотним вчасно подолати свої сумніви, вміти не зациклитись на них.
Він добре знає ціну сумніву - якості розуму, яку одержав у спадщину від людини. Завдяки цьому можна встановити помилки на пройденому шляху, виправити їх і досягнути мети. Але ж сумнів може перейти в застійну хворобу, що розкладає розум...


11

- Доведеться тобі дещо пояснити, - каже сигом. - Може, зрозумієш, який дорогий для мене час, і тоді усвідомиш необхідність моїх учинків. З дня мого створення світ для мене був насамперед інформацією, різноманітним поєднанням елементів, їхнім рухом, перестановками. Я вирішив вивести для всесвіту закон рулетки, зрозуміти спрямування розвитку матерії...
- Непосильне завдання навіть для тебе, - каже людина, і їй на хвилинку стає моторошно, ніби повіяло холодом з нескінченних глибин всесвіту.
- Тепер ти хоч трохи уявляєш мою задачу. Знай: з самого початку я шукав спільне, між такими різними створіннями, як амеба і людина, слимак і сокіл, віруси й мавпи...
- У живих створінь багато спільних параметрів, - чи то погоджується, чи то заперечує людина.
- Мені необхідно було виділити головні, об’єднуючі, описати і включити їх у рівняння...
- І який параметр ти вважаєш головним? - запитує людина.
- Пізнання світу, в якому вони живуть. Кожне створіння по-своєму його сприймає і, ніби мініатюрна лінза, відбиває шматочок навколишнього середовища, збирає свою краплину інформації. Це схоже на те, як бджоли наповнюють медом стільники...
- І ти вирішив одразу поласувати медозбором з усіх стільників?
- Ти правильно зрозумів мої наміри, але не віриш у можливості сигома, тому що не можеш уявити їх. Але ж ви, люди, створили мене, як інструмент для пізнання світу. Це більше, ніж щось інше, ріднить мене з живими істотами...
Щось важливе недоговорив сигом. Людина зрозуміла: він свідомо обірвав фразу.
- Іноді мені здається, що загублену ланку слід шукати в неживій природі, а іноді, що я втратив важливий параметр, який об’єднує всі живі істоти всесвіту. Якщо пощастить відновити цей параметр, мені вдасться відновити й втрачену ланку рівняння. А тоді вже недалеко й до завершення моєї головної праці. Я побудую повне рівняння і зможу розв’язати його. Тоді я знатиму про світ не тільки те, який він насправді, а й яким буде в майбутньому. Тепер ти збагнув важливість моєї праці? Чого варте твоє життя порівняно з цим? То ж чи маю я право гаяти час, щоб рятувати тебе?
- Не маєш, - скорботно й суворо погоджується людина.
- Не повинен, - розмірковує сигом, водночас дивуючись нелогічності своїх дій - всупереч висновкам усе ще розбалакує з людиною, непродуктивно гає час.
А космонавт міркує: “Здається, в ньому лишилося щось людське. Можливо, він не просто машина для пізнання світу, не позбавив себе пам’яті про минуле? Тоді в нього пошкоджені й заблоковані лише деякі механізми активації пам’яті. Отже, не все втрачено. Коли збереглось “учора”, буде й “завтра”. Він зуміє з машини знову стати сигомом - сином людства. І тоді зможе якщо й не досягнути мети, то хоча б підійти до неї ближче...”
Космонавтові шкода сигома, який жорстоко каратиметься, коли врешті усвідомить, що залишив людину напризволяще. Але просити допомоги не стане. Він би не просив її навіть у свого рідного сина...
- Спробую сам відремонтувати корабель, - каже він. - Я вже трохи перепочив...
Він пробує навіть підвестись, але сили покидають його. Єдине, що вдалося, - у всякому разі він так думає, - це приховати від сигома свою немічність...


12

“...Тепер він думає не про свого сина, а про мене, чужого. Але думає не як про чужого. Він турбується про мене. Чому? Спробую числовим кодом описати логічність його вчинку відповідно до ситуації і можливостей його організму...”
Навіть мозок сигома, в якому імпульси проходять зі швидкістю світла, працював кілька хвилин. Сигом незадоволений одержаним результатом. Він розуміє, що цієї інформації недостатньо, тому знову сумнівається в чіткій роботі своєї пам’яті. Щось втрачено, щось загублено, але що? І він не відходить від людини, яка вже не благає зарадити їй, навіть погодилася з його висновками...
“...Він думає про мене, як про свого сина. І якісь його біохвилі, що виникають у цей час, такі тривожні і знайомі мені...”
Дивне почуття виникає в сигома у відповідь на ці думки. Йому вже не хочеться підраховувати логічність і відповідність цього почуття. Йому вже не самітно на цій байдужій негостинній планеті, а в пам’яті неначе самі по собі розкриваються дальні запасники-комірки - і сигом раптом згадує іншу, схожу на цю людину. Колись давно на Землі сигом називав ту людину батьком.
“...Він очолював інститут, а я знав його як Головного конструктора сигомів. Його звали Михайло Дмитрович... Так, Михайло Дмитрович Костирський... Як же я міг забути про нього?..”
Нараз мов живий зринає в пам’яті його образ - невисокий, повновидий, із сором’язливою усмішкою. Перш ніж щось сказати, мав звичку пожувати губами, ніби обкатував слово. Ось і зараз пожував повними губами й запитав:
“Як тобі там? Не важко? Не страшно?”
“Важко й страшно”, - відповідає сигом.
“Ти мусиш через це пройти. Син повинен іти далі за батька. Для цього ми й готували тебе”.
І зовсім не від того, що прозвучали ці слова, а від спомину про людину сигому стає приємно. Він думає, що, мабуть, і справді забув щось істотне, коли воно владарює над ним і зігріває в холодній безмежності.
Якісь невидимі, проте міцні ниточки зв’язують його з людиною, яка гине, і тим, що живе в його пам’яті...


13

Сигом запитує:
- Ти знайомий з академіком Костирським?
- З ким? - людина не одразу розуміє, морщить лоба, згадуючи, а сигом чекає.
- Костирський? Директор Інституту еволюційного моделювання? Той, кого називали Головним конструктором сигомів?..
І пригадалася історія про вихованця Костирського - сигома, який самовільно втік з інституту, щоб самостійно вивчати людей до того, поки стане виконувати їхні завдання. Для цього сигом створив собі людську зовнішність. Тривалий час подорожував по різних містах, навіть під вигаданим іменем працював в одному з інститутів Академії наук. Здається, в нього навіть закохалася жінка...
“...Чому я це згадав? Так-так, вона, казали, була навіть схожа на мою Ольгу. Але яке це має значення для мене?..”
І в ту ж мить сигом збагнув, що саме розхвилювало його...


14

“...Я зрозумів це тому, що у мене відкрилися заблоковані шлюзи глибинної пам’яті. Бачу жінку з тремтливими пухнастими віями, м’якими, наче стиглі вишні, губами, високою зачіскою...
Пригадую наше знайомство: мокрий після дощу пляж, злиняле небо і її усміхнені очі. Я покликав її, запросив плавати. Хвилі вирували вздовж наших тіл, і вона казала: “Мені здається, що ви не людина, а дельфін”. Я запевняв її, що треба вірити в казку - і вона неодмінно збудеться.
Тоді на Землі я нічим не відрізнявся од людей, для мене так було зручніше. Коли ж знайома дізналася, хто я насправді, - напрочуд спокійно сказала: “Це для мене не має ніякого значення...” Вона не жаліла мене й не схилялася переді мною, не боялася моєї сили і слабкості. Я просто забув, як називається це почуття. Одначе добре пам’ятаю: вона приймала мене таким, який я є, без будь-якого упередження. Ніби я був народжений людиною. І тоді я збагнув: найвища цінність людини - не в її силі, а в тому, Що вона здатна вчинити всупереч своїй могутності і своєму ж безсиллю. Головне не в тому, що вона здатна пізнавати й підкоряти навколишню природу, а в тому, що вона підкоряє її в самій собі. Так виховується неповторне - людяність, в якій і полягає одна з найголовніших істин...”


15

- Жінку, яку ви згадали, звати Галина Іванівна, а Костирського - Михайло Дмитрович, - допомагає сигом людині, йому приємно називати ці імена, хоч він і не сподівається почути про них щось нове.
Проте людина відказує:
- Ні, особисто я їх не знав. Давно помер академік Костирський, та й Галина Іванівна, гадаю...
Він замовкає, відчуваючи недоречність своїх слів.
Уперше сигом відчув безповоротність утрати: мовби знову опинився в чорній дірці нуль-простору, тільки за нею не було й промінця, а в нього - жодної надії. Вже нічого не можна повернути, нічого... Він - безсмертний і могутній - не розрахував, не встиг, не дотримав слова. Двоє найдорожчих для нього людей на нього вже не чекають, і він з ними ніколи не зустрінеться. Бо там, у сузір’ї Близнят, він лише на мить забув про них. Забути на мить - втратити назавжди. Отже, є і такий закон пам’яті? Ні, сигом не визнає його. Він протестує. Він не згоден з тим, що сталося. І відчай його стає таким глибоким, що він каже людині, ніби та заперечує йому:
- Вони померли для тебе, але не для мене. Вони живуть - у мені.
- Так, так, звичайно, - зрозумівши його стан, погоджується людина. - Дорогі серцю люди не помирають, а залишаються жити у нашій пам’яті. Хіба це не найбільше диво, яким ми володіємо?
“Він хоче втішити мене, - думає сигом. - Жаліє мене, вболіває. Помиляюсь, - не вболіває. Колись я знав назву цього почуття, знав слово, дивувався його багатозначності й глибині, його місткості... Як же багато знань сховав я у найдальші чарунки своєї пам’яті, яку велику частину свого єства!.. Згадав! Це слово - співчуття!..”
Думка блиснула й обірвала всі інші думки. Вона вразила його своєю простотою й глибиною. І ще чимось, що йшло за нею, що готово було - він відчував це - ось-ось народитися осяянням, відкриттям. У ці хвилини він чітко уявив собі складність буття для всіх істот, народжених природою, їхню безпорадність перед землетрусами, спалахами зірок, космосом, неминучою смертю, яку вони носять у собі з дня свого народження, їхній біль і відчай перед неминучістю. Але він бачить - силою уяви - єдиний щит, яким усі вони можуть захиститися. Кожен із них носить у собі цей щит, - це почуття, як відшкодування страждань і надію на порятунок.
“...Людина спитала мене: що є спільним і обов’язковим для всіх живих істот? Я відповів: “Прагнення пізнати світ, у якому вони живуть”. Та, можливо, є щось важливіше. Тому що воно не тільки спільне для всіх, а й здатне об’єднувати різні істоти: великі й малі, слабкі й сильні, енергійні й мляві... Воно - невід’ємна якість людини, в ній воно проявилось найяскравіше. Тепер я згадав, чому заради людей вирішив здійснити те, що здавалося неможливим - пройти через Горловину”.
В уяві постав Михайло Дмитрович з його лагідною усмішкою. Сигом знову почув його слова: “У нас немає вибору. Ми повинні дізнатись, що лежить за бар’єром невідомості. Це подвиг, якого ще не знало людство. І його належить здійснити тобі”.
Ні, він не міг зрадити людину, яку називав батьком. Інакше люди не довідаються, задля чого живуть, мучаться, вмирають. Він не міг діяти проти своєї суті.
Сигом знову кинувся до Горловини, знову опинився в її полі, що буквально розчиняло захисну капсулу; боровся з останніх сил і майже досяг отвору, в якому з’єднувались і зникали спіралі світла, його підхопила стихія і робила з ним усе, на що була здатна. Він ніби став часткою неживої природи, скручений у пекучий клубок, напівпритомний і безвладний.
Із пекельних хвиль болю, які накочувались на нього, випливла Галина - так ясно, що він відчув її теплий подих. “Любий, - сказала вона, - який же ти змучений”. Її руки ніби пестили його голову, ніжно торкалися волосся. “Тікай, любий, рятуйся. Я хочу, щоб ти жив, навіть якщо в мене, у всіх нас не буде майбуття. Ти маєш цілковите право розпорядитися власним життям. Хай же воно буде вічним. Тікай з цього страшного місця. Я не докорятиму тобі. Живи!”
Він дуже виразно сприймав її почуття. Виявляється, там, на Землі, вона живе його болями, сприймає його муки. Це і є співчуття - воно притаманне всім людям, незалежно від їхньої вдачі. І тоді в нього з новою силою спалахнуло відповідне почуття до неї, до всіх землян, які створили його для подвигу.
Зібравши всю волю, заряджений енергією до краю, схожий на гігантську кульову блискавку, він витягнувся, набув форму ракети і кинувся на останній штурм у страшну вирву, де зникали світло, простір і час...

 

16

“...Так ось у чому суть запитання, яке поставила ця людина: “А для кого ти пірнав у Горловину, добував істину?”
Йому хотілося, щоб я неодмінно це згадав. Може, тим самим він рятував мене від самого себе, як не раз рятував свого сина. І не заради жалю, а заради співчуття...
Сигом переповнений почуттями вдячності, він хоче так багато сказати цій людині, а водночас і тим, котрі лишилися жити тільки в його пам’яті. Він каже космонавтові:
- Тебе вилікують на Землі.
Людина розуміє, що сигом готовий негайно відбути на планету, і відповідає:
- Спершу ми зробимо так, як велить Кодекс космонавтів: законсервуємо корабель. Бортовий журнал я візьму з собою, а на кораблі лишимо записку.
- Навіщо? Для кого? - дивується сигом.
- Якщо хто-небудь висадиться на цій планеті й натрапить на корабель, йому знадобиться моє послання.
- Але ж ти про все розповіси на Землі й люди довідаються, що тут сталося.
- А якщо це будуть інші космонавти? Не земляни, не люди?
Сигом піднімає людину і несе до “Омеги”. Він думає; “Ні, не логіка керує зараз моїми вчинками. Землянин не може зарадити моїй справі. Просто мені хочеться, щоб він - хоча і слабкий, майже безпомічний - був поряд зі мною, щоб розвіялася самотність. Певно, сильному необхідно, щоб поруч була слабка істота - лише тоді він відчуває свою міць. А без слабкої істоти він ніби й не сильний, не міцний. Він - слабкий. Певно, люди зрозуміли це давно. Можливо, зрозумів це і його син...”
Людина щось говорить, але сигом її не чує: локатори зафіксували нове випромінювання, характеристика ритму якого доповнила рівняння, точно заповнивши прогалини.
“Невже нарешті знайшлася втрачена ланка?” - питає себе сигом, вмикаючи аналізатори і кутоміри, щоб з’ясувати, звідки йде випромінювання. І досить швидко визначає: його джерело - не в космосі. Воно ближче, набагато ближче... Де ж? На цій пустельній планеті, у горах, у надрах?
Сигом знову й знову перевіряє. Йому здається, що зіпсувалися прилади. Він вмикає Систему вищого контролю і пересвідчується: всі органи функціонують нормально. І все ж ніяк не може повірити, що джерело випромінювання - в ньому самому і в цій врятованій ним людині...



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.