ПРОВІСНИКИ ПРИЙДЕШНЬОГО - ІГОР РОСОХОВАТСЬКИЙ

ІГОР РОСОХОВАТСЬКИЙ

ПРОВІСНИКИ ПРИЙДЕШНЬОГО - ІГОР РОСОХОВАТСЬКИЙ

ПРОВІСНИКИ ПРИЙДЕШНЬОГО

Ігор РОСОХОВАТСЬКИЙ

Мільйони любителів наукової фантастики знають: їм відоме майбутнє. І це справді так. Адже хоч і не всі передбачення цього жанру вже здійснилися, немає жодного великого науково-технічного відкриття, яке не було б передбачене письменниками-фантастами.


Це закономірно. Наукова фантастика поєднує в собі два методи пізнання і відображення світу — метод художньої літератури, у якому діють такі потужні знаряддя, як уява й інтуїція, та науковий метод — сувора логіка аналізу й експериментальна основа. Саме поєднання цих двох методів дає змогу жанру протягом століть дивувати точністю передбачення наукових відкриттів і соціального розвитку суспільства. Ця точність настільки разюча, що дозволяє стверджувати: читачі наукової фантастики, на відміну від решти, вже мали можливість зазирнути в майбутнє, вони жили в ньому, вони знають його, як ніхто інший. „Майбутнє... як відомо, відкидає свою тінь задовго до того, як увійти”, — писала Анна Ахматова.


Автори утопій змалювали всі варіанти соціальної облаштованості суспільства, розповіли про все, що нам довелося і що маємо ще пережити, у тому числі різноманітні варіанти миру та війн. Різновиди атомної зброї передбачали ще Герберт Уеллс 1914, Карел Чапек 1924 і В.Орловський у книжці „Бунт атомів”, що вийшла 1924 року.


...Одного разу в серпні 1944 року до американського письменника-фантаста і видавця журналу „Естаундінг саєс фікшн” („Разюча наукова фантастика”) Джона Кемпбелла ввійшли без попередження два агенти ФБР. Їх цікавили відомості про людину на ім'я Картмілл, чиє науково-фантастичне оповідання було опуб-ліковане в останньому номері журналу.


В оповіданні йшлося про винахід атомної бомби, при цьому сама бомба описувалася досить докладно, навіть у деталях: дві невеличкі півсфери з урану-235, механізм детонації, наводилися дані про температуру вибуху, розпо-відалось про яскравий спалах, що знищує все живе, про ударну хвилю, спроможну змести величезні будівлі, немов картонні коробки, повідомлялося про згубну радіацію та її наслідки...


Дивовижно, що розповідь з'явилася саме тоді, коли американці понад усе боялися, щоб німці не випередили їх у процесі створення атомної бомби, коли був уже розроблений і ретельно охоронявся так званий „Манхеттенський проект” із кількома рівнями засекречення. Нагадаємо — це було майже за рік до того, як підготовлені для удару по Німеччині американські атомні бомби впали на голови японців, спопеливши Хіросіму й Нагасакі. Агентів ФБР турбувало питання: від кого К.Картмілл зміг отримати секретні дані про „Манхеттенський проект”? І справді — від кого? Не від такого самого письменника, як сам: не від Уеллса ж!


Після ретельного розслідування з'ясували, що письменник-початківець ніколи не був у Лос- Аламоському центрі атомних випробувань, не мав знайомих і друзів серед розробників „Манхеттенського проекту” і мислив самостійно, прогнозував, виходячи з інформації, яка публікується у відкритій пресі, як і знаменитий фантаст Уеллс, що створив „Звільнений світ”, чи російський фантаст Орловський — автор „Бунту атомів”. До речі, Картмілл користувався ще й науковими публікаціями передвоєн-них років.


Обороняючись від занадто вже пильних та в'їдливих агентів, письменник і видавець Джон Кемпбелл послався ще й на опубліковане 1941 року оповідання Роберта Хайнлайна на таку саму тему — „Невиправдане рішення”, в якому розповідалося про атомну війну і повоєнну гонку озброєнь. Однак ще довго Джонові Кемпбеллу не вдавалося розвіяти тривоги американських контррозвідників: хоча б німці не звернули увагу на оповідання „Мертвий коридор”, що могло б привести їх до ядерного клубу і сприяти розкриттю таємниць. А вже тими таємницями могли скористатися різні люди коли завгодно: і тоді, і тепер. Не даремно ж попереджали про це й самі „батьки” атомних та водневих бомб, і геніальний кібернетик Норберт Вінер: „Між експериментальним вибухом у Лос-Аламосі й рішенням використовувати атомну бомбу у військових справах минуло так мало часу, що ніхто не мав змоги добре подумати. Вагання вчених, які знали про смертоносну дію бомби більше і які краще за інших уявляли руйнівну силу майбутніх бомб, не були враховані. За всім цим можна було вгадати руку людини- машини, прагнення якої обмежені лише бажанням побачити, що механізм запущений у дію. Понад те, сама ідея війни, яку можна вести, натискаючи на кнопки, — жахлива спокуса для всіх, хто вірить у силу своєї технічної винахідливості й відчуває глибоку недовіру до людини. Я зустрічав таких людей і добре знаю, що за моторчик стукає в їхніх грудях”.


Усім читачам наукової фантастики відомо, що більшість ідей Жуля Верна, висловлених у його творах, давно втілилися в життя, інші продовжують втілюватися тепер, приміром, сучасні проекти геотермальних станцій, які використовують внутрішнє тепло Землі. Про цю проблему, що набула великої актуальності в наш час енергетичних криз, знаменитий фантаст писав у романі „500 мільйонів бєгуми”. Збуваються навіть його передбачення, що здавалися неймовірними. Пам'ятаєте роман „З гармати на Місяць”? Здавалося б, де вже там гарматному снарядові змагатися з балістичними ракетами... Та ні ж! І цей винахід Жуля Верна сьогодні знадобився…


У середині вересня 1992 року на зустрічі американських та радянських ракетників у Семипалатинську доктор Джеймс Пауелл із Брукхейлінської лабораторії розповів про побудову гармати для запуску вантажів на орбіту навколо Місяця, щоб підготувати майбутній політ на Марс. Вже відбулися перші випробування — запуск снаряда суборбітальною траєкторією в бік Тихого океану. Ця американська космічна гармата відрізняється від звичайних тим, що використовує легкі гази (водень і гелій) для подолання снарядом швидкості звуку. Робочий процес розпочинається в 80-метровій частині жерла з внутрішнім діаметром 35 сантиметрів. Електрична іскра запалює стиснуту суміш повітря та метану, і вибухова хвиля розганяє сталевий поршень-снаряд вагою в одну тонну. Поршень, у свою чергу, стискує в основній частині жерла водень до 4 тисяч атмосфер, він скеровується до перпендикулярного коліна гармати і там розганяє п'ятикілограмовий снаряд, який зі скаженою швидкістю вилітає із жерла.


У Ліверморі (США) космічному агентству запропонували гармату, спроможну вистрілити на орбіту 10-тонний снаряд, в якому розміщений контейнер із апаратурою. Такі снаряди були б ідеальним транспортом для доставки на космічні навколоземні станції води та будматеріалів. До того ж, гармата коштує набагато дешевше, ніж космічний вантажний корабель.


Разючою точністю передбачень відзначаються й численні твори української наукової фантастики.


Напевно, багато хто з вас читав, по суті, перший сучасний науково-фантастичний роман Володимира Винниченка „Сонячна машина” — про якнайширше використання енергії Сонця, у тому числі й для синтезу — виготовлення нової їжі, обминаючи безліч етапів, що відбуваються в природі. На ті часи думка письменника видавалася абсолютно фантастичною, а роман — повністю вигаданим. А сьогодні геліоустановки, створені вченими нашої держави, зокрема — в Інституті технічної теплофізики НАН України під керівництвом доктора технічних наук Віктора Журавленка, — використовуються не лише для опалення приміщень, а й для створення холоду, особливо в південних областях. Використовується сонячна енергія в спеціальних установках і для прискорення утворення зерен хлорофілу та безпосередньо крохмалю, тобто саме в тому напрямі, який передбачав наш знаменитий земляк із такою складною, повною драматичних протиріч долею.


Науково-фантастична повість Володимира Владка „Iдуть роботарi” побачила світ 1931 року, коли про створення промислових роботів ще не було й мови. А в повісті досить докладно описувалися механізми, будова та зовнішній вигляд роботів, розповідалось про пов'язані з їх застосуванням соціальні конфлікти у суспільстві, зокрема — страйки, що виникатимуть через зменшення робочих місць. Тому робітники в повісті діють так, щоб роботи страйкували разом із ними.


Нещодавно японська газета „Токіо сімбун” розповіла про по-дібний страйк робітників, які протестували проти надто широкого застосування роботів на складанні автомобілів.


Інший наш відомий письменник — Юрій Смолич у науково-фантастичній повісті „Господарство доктора Гальванеску” (1929 р.) змалював уже не металевих, а живих роботів — людей, перетворених на зомбі. Вони можуть бути абсолютно слухняними, вмілими солдатами, їх можна використовувати для найкривавіших дій. Сьогодні ми бачимо досить часто таких зомбі на телеекранах у бо-йовиках, а дехто, як свідчить преса, зустрічається з ними в реальному житті. Їх готують для спецслужб різних країн і різними методами — від біологічних, як у повісті „Господарство доктора Гальванеску”, і до релігійних, як, приміром, ісламських фанатів-самовбивць, яким їхні вожді гарантують місця в раю, навіть видають туди спеціальні перепустки.


Напевно, кожен письменник-фантаст міг би розповісти про те, що йому відомо краще за інших, — про втілення в життя ідей та гіпотез, висловлених у його творах. Розповім і я про кілька промовистих епізодів...


1962 року в моєму збірнику „Загадка акули” було опубліковано оповідання „Відхилення від норми” — про створення кібернетичного двійника певної людської особистості. Думки мої тоді нещадно критикувалися, зафіксовані навіть в офіційних ідеологічних постановах. Однак потім разом із молодим ученим (тепер він уже член-кореспондент НАН України) Анатолієм Стогнієм ми написали серію нарисів, а згодом і книгу „КД — кібернетичний двійник”, яка кілька разів виходила у видавництві „Наукова думка” і перевидавалася за кордоном. А сьогодні, як свідчать повідомлення преси і виступи вчених, у теоретичній та практичній кібернетиці сформувався напрям програмування на кшталт кібернетичного двійника і вже діють глибоководні та космічні роботи, які працюють саме за такими програмами, а ми зі Стогнієм називаємося, зокрема в японській пресі, „батьками-фундаторами” цього напряму.


Другий випадок точного влучення наведу в цитатах. Ось коротенький уривок із оповідання „Спадщина”, опублікованого в тому самому збірнику „Загадка акули”. У ньому розповідається про відкриття століття — синтез гена — молекули ДНК і внесенні при цьому деяких хімічних змін для лікування спадкових недуг і дефектів: „Щоправда, отримувати ДНК із заданими змінами все ще не так просто. Для цього в колбу поміщають фермент, трохи готової ДНК певного виду, що послужить запалюванням-зразком, і „цеглинки” — складові частинки нуклеїнової кислоти, її азотисті основи...” А ось уривок із „Литературной газеты”: „У Сполучених Штатах Америки в лабораторії Стенфордського університету була синтезована активна молекула ДНК — таке повідомлення з'явилося у світовій пресі наприкінці 1967 року. За цю роботу її керівник професор Артур Корнберг удостоївся Нобелівської премії. Вчений зробив синтез, використавши як шаблон природну молекулу і ферменти”. Як бачите, повністю збіглося не лише передбачення синтезу ДНК, а й методика цього досліду, що має світове значення.


Один із наших відомих фахівців у галузі дослідження СНІДу, доктор медичних наук Алла Щербиновська дійшла висновку, що вірус СНІДу мінливістю перевершує навіть вірус грипу. Останнім часом зафіксовані випадки, коли клінічна картина й пригнічення певних груп лімфоцитів абсолютно ідентичні СНІДу, а вірус не виявляється або ж його можна виявити лише на певній стадії розвитку хвороби і в дуже короткий проміжок часу. Такі самі повідомлення на-дійшли з лабораторій Англії та США — і не лише щодо СНІДу, а й щодо інших хвороб.


В оповіданні „Загадка акули”, яке дало назву всій збірці, розповідалося про раптову епідемію. Від цієї жахливої „акули” вмирали тисячі людей, а збудника все не вдавалося виявити. І тільки тоді, коли використали разом із мікроскопом ще й надшвидкісну кінокамеру, на кількох кадрах побачили збудник. Він був прихований від людей не в просторі, а в часі: збудник ставав видимим лише в короткі фази розвитку.


Сьогодні, майже через сорок років, медична наука вдається до такого методу на різних напрямках досліджень, у тому числі й для виявлення збудників, або ще, як кажуть, агентів хвороб.


У Сполучених Штатах Америки вже давно відкриті інститути та корпорації футурологів — учених, які науково передбачають, „обчислюють” майбутнє. Особливо уважно вони вивчають науково- фантастичні твори (не плутати з „фентезі”), шукають у них передбачення, які повинні здійснитися. Адже навіть окремі науки, що виникли нещодавно, та напрями інших наук були передбачені й описані науковою фантастикою. Приміром, відомий письменник-фантаст О.Хакслі ще 1911 року описав у фантастичному романі навчання студентів під час сну, потім інший фантаст М.Шировєр у новелі „Цереброфон” 1932 року розповів про апарат „дорміфон” — комбінації патефона з електричним годинником і навушниками, а вже через рік учений Р.Еліот застосував такий апарат на практиці.


Дослідники наукової фантастики підрахували, що так чи інакше були втілені в життя близько п'ятдесяти ідей відомого російського письменника Олександра Бєляєва. Якби їх виявили відразу після опублікування творів і передали на розробку вченим та винахідникам, це заощадило б десятки років наполегливих пошуків і колосальні кошти.


Саме тому наукову фантастику нині вивчають у вузах багатьох країн, і сьогодні існують цілі навчальні програми з цього жанру. Отже, якщо хочете знати майбутнє — читайте наукову фантастику.



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.