СИН - ІГОР РОСОХОВАТСЬКИЙ

ІГОР РОСОХОВАТСЬКИЙ

СИН - ІГОР РОСОХОВАТСЬКИЙ

СИН

Вони стояли біля входу у величезну напівпрозо-

ру будівлю, схожу на аеровокзал кінця XX сторіччя.

— Ми стільки разів уявляли його перші кроки...— мо-

вив старий. Він був сухорлявим, підтягнутим, струнким.

Про його похилий вік свідчило тільки сиве волосся.

— А тепер побачимо, як син це зробить і... перестанемо

уявляти,—відгукнувся щуплий юнак-математик з пташи-

ним профілем і насмішкуватим поглядом.

Кремезний, ніби витесаний із стелі, чоловік повернув

до нього голову:

— Так і не придумали, як його назвати?

Юнак кивнув на старого:

— Це його син. Нехай він і дасть йому ім'я.

Старий заперечливо похитав головою, й біле пасмо во-

лосся впало на круте чоло.

— Розкажи ще раз про його руки й топодюзи. Ти це

вмієш... Про очі, що бачитимуть сховане від нас,— із неспо-

діваною ніжністю попросив чоловік

— А ти можеш сказати, що він вчинить в тому чи іншо-

му випадку? — запитав юнак, і в його словах був іронічний

натяк.— Творець обов'язково повинен це знати. Своєрідна

техніка безпеки.

Чоловік докірливо похитав головою, а старий навіть не

ворухнувся. Він не відводив погляду від дверей.

Так і не відкинувши пасмо волосся з чола, він увімкнув

мікрофон, що висів на його грудях. Тепер старого могли

бачити й чути всі люди Землі, а також ті, що оселилися на

Марсі й Венері та на штучних супутниках. Він мовив хрип-

луватим від хвилювання голосом:

— Зараз ви побачите першу штучну розумну істоту,

створену в Об'єднаному науковому центрі. Ми умовно на-

звали її Сином, бо поки що не придумали іншого імені.

Деякі з телеглядачів пригадали, що єдиний син старого

загинув під час першої експедиції до земного ядра.

Двері розчинилися. З них вийшов триметровий велет.

Його обличчя не можна було назвати ні красивим, ні пре-

красним: у словниках Землі не було досьогодні гідних слів,

щоб описати його. Найкращі художники й скульптори пла-

нети створювали риси його зовнішності, які біологам на-

лежало відтворити в штучній нев'янучій плоті.

Велет зупинився перед трьома людьми — трьома з мі-

льйонів своїх творців. Вони уважно дивилися на нього.

Старий, ніби кидаючи виклик природі, думав: “Ти при-

рекла мене на смерть, проте я зміг створити сина безсмерт-

ним“. В його пам'яті зринув спомин, який він завжди беріг,

мов амулет.

Примружившись, ніби подумки роздивляючись на себе

в уявне дзеркало, юнак-математик розмірковував:

“Ця тонка шия, кривий ніс і бліді вуста — подарунок

мені у день народження від її величності природи. Вона

поскупилася на силу й здоров'я, вирішивши, що й так за-

надто потрудилася для мене. Та чи могла вона передбачи-

ти, що я візьму участь у створенні сина? Моя слабкість і

його міць — це, мабуть, найбільший із відомих мені пара-

доксів“.

Чоловік супив кошлаті брови, стояв нерухомо, ще біль-

ше нагадуючи кам'яну статую. Важкі, мов брили, думки

зринали в його голові: “Чи ж правильно ми робимо, запи-

савши в його пам'ять усі відомості з історії людства? Про

війну, розбій і поневолення... Ось ми створимо його братів.

Вони повинні знати про помилки людей, щоб не повторити

їх. Ніколи й ні за яких обставин. Проте, знаючи про все

це, як вони поставляться до нас? Що думатимуть про нас?

Якщо б запрограмувати в них любов до людини... Шкода,

що це неможливо. Син і його брати подорожуватимуть у

космосі, заселятимуть далекі планети, робитимуть їх при-

датними для життя людей. Необхідно дати їм в усьому

право вільного вибору. І ось до чого це привело. Ми знаємо

більше, ніж будь-який батько — знаємо схему організму

сина, проте не знаємо, що він про нас думає“.

Старий торкнувся рукою мікрофона і мовив, зверта-

ючись до сина:

— Ми створили тебе, але не придумали ім'я. Як би ти

хотів називатися?

На кілька хвилин запала тиша. Вона простягнулася

незримою пеленою, огортаючи людей — від Землі до Мі-

сяця, до штучних супутників, до Марса й Венери. Лю-

ди біля екранів сиділи мовчки, напружено чекали, що ска-

же син.

“Може, він схоче називатися суперменом? —думав один

з них.— Що ж, він здатен на більше, ніж будь-який з нас!

Він може створити навколо свого тіла енергетичну оболон-

ку і вільно пересуватися в космосі. Йому не страшні ні ви-

сокі, ні низькі температури. Він може заміняти свої органи,

добудовувати й удосконалювати себе. За мить його мозок

здатен здійснити мільйони найскладніших обчислювань.

Він не боїться ніяких хвороб...“

Мерехтіли екрани — здавалося, що думки людей вда-

ряють у них, вибиваючи сріблясті іскорки...

Старий терпляче чекав, думаючи про щось своє. Він

згадав день, коли його рідний син із товаришами вирушав

на “Білому кроті“ до земного ядра. По радіо й телебачен-

ню тоді багато говорили про диво техніки — землепрохідну

машину із захисним полем. Старий слухав ці передачі (між

іншим, тоді він ще не був старим) й уявляв собі тисячо-

кілометрові товщі граніту, базальту, піску, глини, магми,

через які проляже шлях вутлої шкаралупки з пасажира-

ми, які в мільйони разів тендітніші за неї. Чому він тоді

не умовив сина залишитись? З тієї ж причини, з якої бать-

ко посилає сина в бій? Чи, може, через батьківську гор-

дість? Згадуючи це, він страждає й сьогодні, хоч минуло

так багато років.

Старий добре пам'ятає: він навідався тоді в підземну

лабораторію до Марії й побачив у ЇЇ руках стрічку сейсмо-

графа із зубцями коливань, із стрімкими піками й глибо-

кими спадами — відображення нерівного пульсу Землі.

І йому здалося, що на цій стрічці б'ється пульс його сина,

який линув із глибин планети. Можливо, саме тоді він і

поклав собі створити невразливого сина, який пройде там,

де не зміг пройти перший?

І він працював, не зважаючи на втому, а коли йому

здавалося, що проблему не розв'язати, то згадував стрічку

сейсмографа. І якщо декотрі люди повірили, що він справ-

ді не міг дати назви своєму дітиську, то вони помилялися.

Річ у тім, що він просто придумав перший іспит синові.

А син усміхнувся, і в його усмішці могли б уміститися

всі сяючі екрани. Він — істота, яка здатна чинити все, що

в стародавні часи приписували лише богу,— тихо попро-

сив:

— Назвіть мене Людиною...