ІГОР РОСОХОВАТСЬКИЙ

ТОР-1 - ІГОР РОСОХОВАТСЬКИЙ

ТОР-1

Сьогодні ми перевели Володю Юр'єва до іншого

відділу, а на його місце поставили ОМШП — обчислюваль-

ну машину широкого профілю. Раніше вважалося (краще

так вважалося б і тепер), що на цьому місці може працю-

вати лише людина.

Та ось ми замінили Володю машиною. І нічого тут не

вдієш. Нам необхідні швидкість і точність, без них роботи

по зміні нервового волокна неможливі.

Швидкість і точність — хвороба нашого часу. Я кажу

“хвороба“ тому, що, коли створювалася людина, природа

багато чого не передбачила. Вона подарувала людині нер-

ви, по яких імпульси рухаються із швидкістю кількох де-

сятків метрів на секунду. Цього було досить, щоб умить

відчути опік і відсмикнути руку або своєчасно помітити

янтарні очі хижака. Та коли людина має справу з проце-

сами, що перебігають за мільйонні частки секунди... Або

коли вона сідає в ракету... Або коли їй потрібно прийняти

одночасно тисячі відомостей, стільки ж їх добути з пам'яті

та порівняти хоча б за годину... І коли кожна її помилка

перетвориться під час розрахунків на сотні помилок...

Щоразу, відступаючи, як колись казали військові люди,

“на вчасно підготовлені рубежі“, я з погрозою шепотів ма-

шинам:

— Заждіть, ось вона прийде!

Я мав на увазі людину майбутнього, яку ми створимо,

коли навчимося змінювати структуру нервового волокна.

Це буде Homo celeriss ingenii — людина швидкого розуму,

людина швидкодумаюча, хазяїн епохи надшвидкостей. Я

так часто мріяв про неї, мені хотілося дожити й побачити

її, заглянути в її очі, доторкнутися до неї... Вона буде

благородною й прекрасною, її могуть буде щедрою і доброю.

І жити поряд з нею, працювати разом із нею буде легко й

приємно, адже вона вмить визначить і ваш настрій, і те,

чого ви хочете, і що потрібно в інтересах справи, і як роз-

в'язати складну проблему.

Та до появи Homo celeriss ingenii було ще далеко—

так мені тоді здавалося,— а поки що ми в інституті чекали

нового директора (останнім часом вони щось дуже часто

мінялися).

Чорний, мов жук, і трохи зухвалий Сашко Митрофанов

готувався “розколоти“ його на щиру розмову й з'ясувати,

що він собою являє. Я збирався відразу ж поговорити про

ті шість тисяч, що потрібні на купівлю ультрацентрифуг.

Люда сподівалась випросити відпустку за свій рахунок

(офіційно — щоб допомогти хворій мамі, а насправді, щоб

побути зі своїм Грицьком).

Він з'явився рівно за п'ять хвилин до дзвінка: з куче-

рявою шевелюрою, запалими очима, капловухий, худорля-

вий, швидкий та рвучкий у рухах. Сашкові Митрофанову,

що кинувся був заводити “щиру розмову“, він так сухо ки-

нув “доброго ранку“, що той одразу ж пішов до своєї ла-

бораторії і в коридорі посварився з лагідним Мих-Михом.

У директорському кабінеті на Мих-Миха чекала нова

неприємність.

— Заберіть з коридорів усі ці потерті дивани,— сказав

директор.— Крім тих двох, які у вас називають “проблема-

тичними і дискусійними“.

— Виписати замість них нові? — добродушно спитав

Мих-Мих.

У директора сіпнулася щока.

— А що — жінкам стоячи незручно розмовляти? — спи-

тав директор і відбив охоту в Мих-Миха взагалі про

щось запитувати.

Це був перший наказ нового шефа, і його було досить,

щоб директора не злюбили всі ті, хто проводив на диванах

не одну робочу годину.

— Мене звуть Торієм Веніаміновичем,— сказав він на

нараді керівників лабораторій.— Наукові співробітники

(наголосив він) для зручності можуть називати мене, як

попереднього директора, за ініціалами або ж на ім'я.

Ми відчули до нього неприязнь. Адже хіба може ди-

ректор наказувати, як нам його величати. Це ми вирішува-

ли самі і ні для кого не робили винятків. Так було й те-

пер. Ми назвали його Тор-1, підкреслюючи, що він у нас

довго не затримається.

Люду, що прийшла просити відпустку за власний раху-

нок, директор зустрів привітно, запитав про хвору маму.

його обличчя було співчутливим, але дівчині здавалося,

що він її не слухає, тому що його погляд перебігав по па-

перах на столі і час від часу директор робив якісь поміт-

ки на полях. Люда хвилювалася, плуталася, замовкала, і

тоді він хитав головою: “Далі“.

“Навіщо далі,—сердито думала вона,—якщо він все

одно не слухає?“ — але продовжувала розповідь.

— Вона лишилася сама, її нема кому доглянути, навіть

води подати,— сумно сказала дівчина, думаючи про Гриць-

ка, що заждався іі і шле палкі листи.

— Так, до того ж, як ви сказали раніше, їй доводиться

виховувати вашу п'ятнадцятирічну сестру й давати раду

пустуну-братику, що закінчив сьомий клас,— додав дирек-

тор, не дивлячись на Люду, і дівчина відчула, що він уже

все зрозумів і що брехати далі немає сенсу.

— До побачення,— сказала вона, червона від сорому й

злості.

— Писатимете листа — передайте привіт від мене хво-

рій мамі.— Він, як і раніше, не дивився на неї.

Люда таки не поїхала до Грицька, що, зрештою, згодом

врятувало її від багатьох неприємностей. Проте директо-

рові вона цього не подарувала.

Грицько Остапенко, повернувшись із села, де він марно

прождав Люду, прийшов до директора просити відряджен-

ня в Одесу. Обличчя Тора-1 здавалося добрим. Наче ось-

ось промені сонця, ламаючись на склі, бризнуть йому в

очі, засвітять там веселі іскорки. Та це “ось-ось“ не наста-

вало...

Остапенко розповідав про останні праці в інституті Фі-

латова, з якими йому необхідно познайомитися.

Директор, мовби погоджуючись, хитав головою.

— Ми зможемо ефективніше поставити досліди з іннер-

вації ока...

Директор знову схвально кивнув, а Остапенко замовк.

“Здається, “увертюра“ тривала достатньо“,— подумав

він, чекаючи, коли директор викличе Мих-Миха, щоб відда-

ти наказ про відрядження до моря й сонця.

Тор-1 пильно подивився на нього, потім сказав без нот-

ки гумору:

— До того ж непогано і в морі поплавати. Голову осві-

жає...

Остапенко намагався ще щось говорити, бо його зане-

покоїв серйозний тон директора. Але Тор-1, викликавши

Мих-Миха, наказав виписати Остапенкові відрядження в

Донецьк.

— Сфінкс! — спересердя сказав у коридорі Грицько

Остапенко.— Бездушний сфінксі

Нам довелося забути “добрі давні часи“. Десь ліниво й

ласкаво хлюпотіло синє море, шуміли сади, кликали в гості

родичі, “завернути мимохідь“, але більше нікому не щасти-

ло їздити у відрядження куди заманеться. За час його ди-

ректорства ми їздили тільки туди, куди Тор-1 вважав за

потрібне, хоч, треба визнати, це завжди було в інтересах

справи.

Одне слово, як ви вже розумієте, до нього багато хто

мав однакові почуття — від швейцара до вченого секрета-

ря — і якщо він усе-таки й далі сидів на своєму місці, то

аж ніяк не через палку любов колективу.

Він вразив нас своїми незвичайними здібностями на ша-

ховому бліц-турнірі, який ми за традицією влаштовували

раз на місяць. Переможець повинен був грати з ОМШП.

Так ми відігравались на переможцеві, тому що коли б на-

віть чемпіон світу почав грати з ОМШП, то це б скидало-

ся на одначасну гру одного проти мільйона точних ша-

хістів.

Цього разу переміг Сашко Митрофанов. Він кинув

останній торжествуючий погляд на похмурі обличчя про-

тивників, потім на ОМШП і приречено зітхнув.

На дев'ятнадцятому ходу він програв. Навіть Сашкові

жертви не раділи його поразці. У тому, як ОМШП обігра-

вала будь-якого з наших чемпіонів, була залізна законо-

мірність, але всіх нас це принижувало. Ми мріяли, щоб

ОМШП програла хоч би один раз — і не за рахунок полом-

ки, хоч знали, що це неможливо.

Сашко Митрофанов, удавано посміхаючись, підвівся зі

стільця й розвів руками. Хтось поспівчував, хтось почав

розповідати анекдот. А до шахового столика підійшов Тор-1.

Перш ніж ми встигли здивуватися, він зробив перший хід.

ОМШП відповіла. Розігрувався королівський гамбіт.

Після розміну ферзів Тор-1 перейшов у наступ на коро-

лівському фланзі. На кожний хід він витрачав спочатку

близько десяти секунд, потім — п'ять, одну, далі — частки

секунди. Небувалий темп.

Спочатку я думав, що він просто пересуває фігури як

заманеться, щоб збити машину з пантелику. Не міг же він

за частки секунди продумати хід! Але потім, коли почулися

свист і гудіння, які означали, що ОМШП працює з підви-

щеним навантаженням. Коли ж машина не витримала за-

даного темпу й почала помилятись, я зрозумів, що наш

директор робить обмірковані й сміливі ходи. Він бив ма-

шину її ж зброєю.

— Мат,—сказав Тор-1, не підвищуючи голосу. І ми всі

побачили, як на табло вперше за всю історію ОМШП за-

світилася червона лампочка — знак програшу.

Так, ми кричали від захоплення, як дикуни, хоч іще не

знали всього. Кілька чоловік підбігли до директора, підня-

ли його на руки, стали підкидати. Тор-1 високо злітав над

нашими головами, але на його обличчі не було ні радості,

ні торжества. Воно було занепокоєне.

Те, про що ми довідалися згодом, перевершило всі наші

найсміливіші здогади. А тоді ми майже примирилися з ним,

ладні були поважати й захоплюватись його незвичайними

здібностями. Та минуло всього три дні, і наша неприязнь

до директора спалахнула з новою силою.

Валя Сизончук була найвродливішою й найнеприступні-

шою жінкою інституту. А я вважав її і найнезрозумілішою.

На святковому вечорі під Перше травня я ще раз пере-

свідчився в цьому.

Ми стояли поруч із нею, коли в зал швидко ввійшов

Тор-1, ведучи під руку задиханого Мих-Миха і щось дово-

дячи йому. Я побачив, як Валя здригнулася, трохи схилила

плечі, ніби відразу стала нижчою на зріст. Вона розгубле-

но й невлад підтримувала розмову зі мною. А коли оголо-

сили жіночий танець, кинулася до директора через увесь

зал.

— Ходімо танцювати, ТВ!

ТВ! Вона зрадила нас, назвавши його так, як він нам

тоді пропонував. Втупилася в нього сяючими, одверто зваб-

ливими очима. Нам усім стало незручно дивитися в цю

хвилину на Валю.

На обличчі директора щось здригнулося. В холодних

очах відкрилися дві ополонки з чистою синьою водою. На-

че тендітні дівочі пальчики постукали в цю незрозумілу за-

криту душу і у дверях на хвилинку з'явилася добра люди-

на. Проте це тривало недовго. Двері зачинились — він на-

тяг на своє обличчя незворушність, як маску. Знизав пле-

чима:

— Я погано танцюю.

— Іноді люди танцюють, щоб поговорити.

Валя була занадто відвертою. Давалася взнаки її само-

впевненість.

Тор-1 повівся не дуже чемно.

— Про що говорити? — зневажливо протяг він.— Якщо

ви хочете виправдатися за недбалість в останній роботі, то

даремно. Проект про догану я вже віддав.

Він розмовляв голосно, і його слова чули всі. А потім

повернувся до співрозмовника, ведучи далі перервану Ва-

лею розмову.

Валя швидко пішла через увесь зал до дверей. Я рушив

за нею, покликав, але вона подивилася на мене, ніби не

впізнаючи. Те, що сталося, для іншої було б просто хви-

линами гіркої образи, а для Валі — жорстоким уроком.

Вона побігла сходами, не дивлячись під ноги. Я боявся,

що вона ось-ось спіткнеться й покотиться по сходинках.

Наздогнав її аж біля дверей.

— Валю, не варто так переживати.

Вона із злістю глянула на мене і сказала:

— Він найкращий, розумніший і чесніший за вас усіх.

Я зрозумів, що нічого не зможу зробити, і цього я ніколи

не подарую Торові.

З того вечора я перестав помічати директора. Приходив

лише за його викликом, відповідав підкреслено офіційно.

Так робили й мої колеги.

А Тор-1 не звертав на це ніякої уваги. Він поводився з

усіма і з Валею так, ніби нічого й не сталось, як і раніше,

втручався в усі дрібниці.

У нашому інституті була традиція — ранньої весни да-

рувати жінкам мімозу, а ті ставили букети в лабораторіях,

так що сильний запах проникав у коридори. Тор-1 наказав

замінити мімозу пролісками, і добрий Мих-Мих, вибачаю-

чись, почав виконувати наказ директора, за що наражався

на в'їдливі зауваження:

— Яку частину від продажу пролісків одержує дирек-

тор?

— Пріоритет рідної природи?

Або невинним голосом:

— Що, в директора голова болить від сильного запаху?

Найбільше старався Сашко Митрофанов.

Це тривало доти, доки директор не пояснив:

— Фітонциди мімози впливають на деякі досліди.

І Сашко зрозумів, чому два дні тому раптом не вдався

вивірений дослід із зараженням морських свинок на грип.

По-справжньому ми оцінили директора на засіданні вченої

ради.. Доповідь про роботу лабораторії почав Сашко Ми-

трофанов. Він розповів про спостереження за проходжен-

ням нервового імпульсу по волокнах різного перетину. Ві-

домо, наприклад, що в спрута до довгих щупальців ідуть

товсті нервові волокна. Чим товстіше нервове волокно, тим

швидше воно проводить імпульс, і спрут може діяти всіма

щупальцями одночасно.

Сашко розповів про те, як було уточнено залежність

між товщиною волокна й швидкістю імпульсу, про підго-

товку до нових дослідів.

Доповідь Сашка директор слухав дуже уважно. Здава-

лося, він хотів запам'ятати кожне його слово. Коли Сашко

закінчив доповідь, усі поглянули на директора. Від того,

що скаже Тор-1, залежить останній штрих у думці про

нього.

У тиші чітко прозвучав незворушний голос:

— Нехай висловляться інші товариші.

Він слухав їх уважно, як і Сашка. А потім підвівся й

поставив Митрофанову кілька запитань:

— Яка оболонка у волокон різної товщини й залежність

між товщиною оболонки й перетином волокна? Чи врахо-

вувалась насиченість мікроелементами різних ділянок во-

локна?

— Чому б вам не створити модель нерва із синтетичних

білків й поступово ускладнювати її по ділянках?

Ці запитання не перекреслювали працю, проведену в

лабораторії Митрофанова. Вони й не претендували на це,

особливо за формою. Але Тор-1 накреслив принципово но-

вий шлях досліджень. І коли б лабораторія Митрофанова

йшла цим шляхом з самого початку, то робота скоротила-

ся б у кілька разів,

Відтоді я почав уважно придивлятися до директора, ви-

вчати його.

Мене завжди цікавили люди з незвичайними розумови-

ми здібностями. Адже й моя праця причетна до цього. Успіх

у ній допоміг би нам удосконалити нервову систему.

Природа встановила жорстоке обмеження: набуваючи

нове, ми втрачаємо щось із того, що мали раніше. Пізніші

мозкові шари накладаються на більш ранні, заглушають

їхню діяльність. Засинають інстинкти, згасають і вкрива-

ються попелом невикористані засоби зв'язку. Та це ще

півбіди.

Лобні долі не встигають аналізувати всього, що збері-

гається в мозку: як у затишних бухтах, стоять забутими ці-

лі флотилії потрібних відомостей; погойдуються підводними

човнами, прагнучи виринути, цікаві думки.

Чи можемо ми визнати це законом і примиритися?

Адже ми звикли вважати людський організм, і особли-

во мозок, вінцем творіння. Звикли і до більш небезпечної

думки, що нічого кращого й досконалішого не може бути.

Так нам спокійніше. Проте спокій ніколи не був рушієм

прогресу. А насправді наші організми косні, як спадкова

інформація, і не завжди встигають пристосуватися до змін

середовища. Імпульси в наших нервах течуть дуже по-

вільно. Природа-мати не росте разом з нами, не встигає за

нашим розвитком. Вона дає нам тепер те ж саме, що й

двісті, й п'ятсот, і тисячу років тому — лише засоби для бо-

ротьби за існування. Та нам цього замало. Ми виросли з

пелюшок, призначених для тварини. Почали самостійний

шлях, і ми можемо пишатися собою, тому що творіння на-

ших рук багато в чому досконаліші, ніж ми самі: залізні

важелі потужніші за наші м'язи, колеса й крила швидші

за ноги, автомати надійніші від нервів, і обчислювальна

машина думає швидше, ніж мозок. А це значить, що ми

вміємо робити краще, ніж природа.

Настав час попрацювати над своїми організмами.

Я намагаюсь уявити собі нову людину. Вона думатиме

в сотні разів швидше — і це зробить її дужчою в тисячі

разів. Задля цього працює наш інститут. Якою ж буде нова

людина? Як ми поставилися б до неї, якби вона з'явилася

серед нас?

Ми зробили чимало. Але в дослідженні властивостей

деяких мікроелементів на провідність зайшли у безвихідь.

Насиченість волокна кобальтом в одних випадках давала

прискорення імпульсу, в інших — уповільнення. Нікель

поводив себе зовсім не так, як диктувала теорія і наші

припущення. Одні досліди суперечили іншим.

Врешті-решт я вирішив порадитися з директором. Кіль-

ка разів заходив до нього в кабінет, але нам увесь час за-

важали. Оскільки багатьом потрібні були його поради, то

двері директорського кабінету майже ніколи не зачинялися.

Я дивувався, як він встигав розбиратися в найрізноманіт-

них питаннях, і згадував змагання з машиною...

Після чергового невдалого візиту Тор-1 запропонував:

— Сьогодні заходьте до мене додому.

Признатися, я пішов до нього з почуттям настороже-

ності, цікавості і захоплення.

Двері відчинила літня жінка з лагідним обличчям.

— Чи вдома Торій Веніамінович?

— Торій у своїй кімнаті.— Вона так вимовила “Торій“,

що я зрозумів, це його мати.— Пройдіть, будь ласка, до

нього.

Я пройшов коридорчиком і зупинився, крізь скляні две-

рі побачивши директора. Він сидів за столом біля вікна,

однією рукою підперши підборіддя, а в другій тримав пере-

вернуту чарку. Його обличчя було зосередженим.

Тор-1 твердо опустив чарку на стіл, наче ставив печат-

ку, потім підняв іншу.

Мені стало не по собі. Я подумав: “Він зачинився в

кімнаті і п'є. Але чому ж тоді мати не попередила його

про мій прихід?“

Я постукав у двері.

Директор обернувся, привітно сказав:

— А, це ви? Дуже добре, що прийшли.

Він поставив чарку на... шахівницю. І я побачив, що це

не перекинута чарка, а пішак. Тор-1 грав у шахи сам з

собою.

— Розповідайте, поки ніхто не прийшов,— мовив він,

влаштовуючись зручніше, щоб уважно слухати. Та вже за

хвилину почав запитувати:

— А ви враховуєте стан системи? — і, не одержавши

відповіді, схопився, майже видер у мене з рук рентгено-

грами, почав ходити по кімнаті з кутка в куток. Потім за-

говорив так швидко, що слова зливалися:

— Ви питаєте, що дає ось тут пляму: залізо чи нікель?

Але треба врахувати, що досі нерв перебував у стані три-

валого збудження. Буде ясно: плями — кобальт. А ось цей

зубець — залізо, тому що, по-перше, в цій ділянці залізо

може виглядати на стрічці й так, по-друге, процент заліза

у тканині вже почав збільшуватися, по-третє, функція змі-

нилася. І, по-четверте, коли функція змінилась і процент

заліза в тканині зростає, то зубець з таким кутом — тільки

залізо.

Він стояв переді мною, звівшись навшпиньки, і злегка

погойдувався з боку на бік.

Мені здалося, що я можу дати точне визначення генія.

Геній — це той, хто може врахувати й зіставити факти, що

іншим здаються розрізненими.

Я думав, що мені випало велике щастя працювати ра-

зом з Тором. Щоб не виказати свого захоплення, я загово-

рив про потреби лабораторії, про доцільність саме їхніх

праць.

— Врешті-решт, від цього залежить майбутнє...

— Чиє? — запитав директор, і на його обличчі з'явила-

ся глузлива посмішка.

— Всієї роботи інституту... Того, до чого ми прагне-

мо...— Не витримавши його погляду, я затнувся.— Усіх лю-

дей...

— Ви б ще сказали замість “майбутнє“ — “прийдешнє“.

Наприклад: “Від нашої праці залежить прийдешнє люд-

ства“.

Посмішка вигнула його губи й блищала в очах. Він по-

водився так, ніби не знав про значення наших робіт чи не

надавав їм великого значення. Але, нарешті я зрозумів

його.

Я пішов від нього, впевнений у своїх силах. Вдома дов-

го не міг заснути. Слухав голоси хлопчаків за вікном, спі-

ви птахів, шелест листя.

Прокинувся я з передчуттям радості. Вночі пройшов

дощ, повітря було свіже, а яскрава синява неба здавалася

особливо привабливою.

Я йшов, розмахуючи портфелем, наче школяр, і мені

здавалося, що майбутнє — відкрита книга і її можна про-

читати без помилок.

Легко збіг сходинками головного входу. Взявся за руч-

ку дверей і раптом почув вибух, за ним — другий, третій.

Брязнули шибки у вимах. Якісь папери закружляли в по-

вітрі. До мене підбіг Сашко Митрофанов, схопив за рукав,

потяг кудись. Над корпусом, де була Сашкова лаборато-

рія і реактор, ми побачили дві багрові свічки. Густий дим

повалив з вікон. Крізь нього, мов язики гадюк, швидко

з'являлося й зникало полум'я. Знову пролунала серія ви-

бухів. “Вогонь біжить по пробірках з розчинами. Підби—

рається до складу реактивів,— з жахом подумав я.— А

там...“

Мабуть, і Сашко думав про те ж. Не змовляючись, ми

кинулися до входу, охопленого вогнем. Це було безумством.

Адже все одно не встигнемо заступити дорогу вогню! За-

гинемо! В ту хвилину ми не думали про це.

До входу лишалося кілька кроків, а вже не було чим

дихати. Нестерпний жар обпікав обличчя, руки. Позаду

нас почувся крик:

— Це я винна... Я одна... Пустіть!

Валя бігла просто у вогонь.

Я встиг схопити її за руку. По її обличчю текли сльози,

залишаючи на щоках дві темні смуги. Вона. знову рвону-

лась до входу. Я не втримав її. Куди вона? Божевільна...

Я не чув, як під'їхала машина, на тлі багрової плями

поруч із Валею виріс Тор-1. Відкинувши її назад, він зник

у бурхливому полум'ї.

Валя без упину повторювала:

— Моя провина. Забула прибрати селітру. Це я...

Я дивився туди, де зник Тор-1, і згадував його слова:

“Людина має право лише на ті помилки, за які вона сама

в змозі розплатитися. Тільки сама“.

Він уперше зрікся своїх слів. Що змусило його кину-

тись у вогонь? Самопожертвування? Навряд. Співчуття?..

Благородство й сміливість?..

Чому я тоді не кинувся за ним? Це досі терзає мене.

За дві-три хвилини ми побачили директора. Він ледве

тримався на ногах, одяг на ньому звисав чорними клаптя-

ми. Ступивши два кроки, він упав. Ми кинулися до нього.

Він лежав на боку і дивився на нас.

— Не чіпайте,— простогнав він і наказав Валі: — Пере-

вірте, чи перекрито газ у центральному корпусі.— Ви,— він

перевів погляд на Сашка,— скажіть пожежникам, нехай по-

чинають гасити з правогоо крила.

Він подивився на мене, якийсь час мовчав, потім насилу

ворушачи губами, прохрипів:

— У лівій верхній шухляді мого письмового столу—

папка. Мати віддасть її вам. Там записи досліду. Так, я

зумів змінити нервову тканину, прискорив проходження

імпульсу в сімдесят шість разів. Головне — код. Код сигна-

лів — більше коротких, ніж довгих...

Йому ставало гірше. Обличчя сірішало, немов укрива-

лося попелом. Губи потріскалися так, що боляче було ди-

витись.

— Дізнаєтесь, коли прочитаєте... Тільки врахуйте мою

помилку. Прискорення імпульсу діє на гіпофіз та інші за-

лози — перевірив на собі. Довідаєтесь із щоденника...

— Чому ви це зробили? — закричав я.— Адже кожен з

нас...

— Треба було швидше... Думати не було часу...

Отже, просто розрахунок. Не благородство, не самопо-

жертвування...

Він хотів ще щось сказати, але не зміг. Його блукаючий

погляд зупинився, наче маятник годинника.

З'явилися санітари, обережно поклали його на ноші.

Торій Веніамінович помер по дорозі в лікарню.

Я переглядаю його папери. Стрімкий почерк, літери, схо-

жі на стенографічні значки. Ляпки розкидані по сторінках,

наче сліди в мішені. Дуже багато виправлень різноколір-

ними олівцями: червоний править чорнила, синій олівець

править червоний, зелений — синій. Так, напевне, він роз-

різняв пізніші правки. Списані аркуші сухо шелестять, роз-

мовляють зі мною його голосом.

Він першим зважився поставити на собі дослід, який ми

поки проводимо на тваринах-моделях. І якщо говорити від-

верто, то він і був саме тією людиною, про яку ми мріяли,—

Homo celeris ingenii. Він прийшов до нас із майбуття...

Чому ж нам було так важко з ним?..



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.