Всі публікації щодо:
Росоховатський Iгор

Лагідні тварини

Науково-фантастичне оповідання

На підлозі нашого намету, зовсім близько від моїх усе ще заспаних очей, стояла бляшанка згущеного молока з голубою етикеткою Полтавського молокозаводу. На цій планеті я звик до всіляких див і навіть до того, що тут здійснюються бажання, але етикетка мене приголомшила.
- Що нового? - почувся хрипкий голос Валери.
Не вилізаючи із спального мішка, я трусонув головою, спочатку намагаючись відігнати видіння з етикеткою, а потім показуючи на неї.
- А в мене - пиво, моє улюблене, бархатисте! - Він підкинув і впіймав бляшанку пива.
Різонуло вуха пронизливе вищання. То проявляв свої емоції абориген планети, якого ми приручили, - карлик з маленьким зморщеним обличчям, що скидалося на гумову маску. Я назвав карлика Гаврилом Георгійовичем, ім’ям директора готельного комплексу на міжрейсовому супутнику-базі. Щоправда, той Гаврило Георгійович, на відміну від нашого, мав величезний зріст і грізну зовнішність, але характери й начальницькі звички обох Гаврилів Георгійовичів були дуже схожі. Ось і тепер наш вихованець, провищавши, закивав головою, поляпав Валеру по крижах, звелів йому нагнутися. Потім одним стрибком скочив йому на плечі, міцно вчепився лапками у чуприну і залупцював п’ятами по спині. Валера слухняно відтворив біг на місці. У ці хвилини карлик скидався на хлопчиська, що бешкетував, але вже давненько збагнув, що його вік відповідає віку зрілого чоловіка. На контакт з нами йшов неохоче, воліючи залишатися незрозумілим, ремствував, вимагав солодощів та різних предметів, які йому подобалися. Клопоти з ним уже почали мені набридати.
Величним жестом карлик показав Валері на вихід з намету.
- Почекай трохи, будь ласка, - відповів той і дістав удар п’ятою в спину.
- Вгамуйся! - гримнув я на карлика.
- Нічого, він мені не заважає, - сказав Валера. - Краще подумаємо про подарунки.
Не приховуючи підозри, я пильно подивився на нього й , виліз із спальника.
Валера належним чином оцінив мій погляд й посміхнувся:
- Невже ти гадаєш, що я б дозволив собі...
Ясна річ, я так не думав. Та він би не зміг фізично це зробити: не було зайвого місця ні на платформах, ні в речових мішках. Просто мене збили з пантелику дива планети, і я чіплявся за будь-який не містичний здогад.
- Та ні, зовсім не це... - промимрив я, відводячи погляд. - А може, це все витівки аборигенів?
Його кругле обличчя стало серйозним, навіть трохи видовжилось. Підбадьорений цим, я вів далі:
- Можливо, вередування ми приймаємо за злість, а примітивність...
- Це ти про карликів?
Він так виразно це сказав, відкопиливши губу, що я мимохідь уявив собі, як наш Гаврило Георгійович тихенько приносить і розставляє бляшанки з пивом і згущеним молоком. Це так суперечило його поведінці, що я мимоволі посміхнувся. Але все ж таки вирішив порозмовляти з Гаврилом Георгійовичем і поманив його пальцем.
Карлик не зліз з Валериних плечей, мій жест він просто ігнорував. Тоді я дістав плитку шоколаду.
Очі карлика жадібно заблищали, він простягнув до мене лапку й ударив п’ятами по спині свого “коня”.
Валера слухняно наблизився, але я заховав шоколад за спину, другою рукою підняв бляшанку із згущеним молоком і простягнув її карликові. Той узяв бляшанку, понюхав, лизнув, висунувши довгого, роздвоєного на кінці язика, скривився.
- Їжа - всередині, - пояснив я, показуючи на бляшанку. - Відкрий. - Темні очі, що сиділи глибоко в западинах, не змінили виразу. Бляшанка із згущеним молоком упала на підлогу.
Я заховав шоколад у кишеню, підняв бляшанку, зробив дірочку, націдив молока в склянку, покуштував сам і дав лизнути Гаврилу Георгійовичу. Він тут же задоволено поляпав себе по животу й потягнувся по нову порцію.
Я заклеїв пластиром отвір у бляшанці й дав її карликові. Він покрутив її в руках і тицьнув під ніс Валері.
- Не відкривай, - сказав я йому.
Карлик ображено засопів, вихопив і пожбурив бляшанку на підлогу.
- Скинь його! - наказав я.
У відповідь Валера посміхнувся і погладив карлика по спині.
- Ти знаєш, він мого небожа, Олежка, нагадує. Не муч його, краще дай шоколадку. Він не відкриватиме бляшанку. Хоче, щоб це зробили ми.
- Теж мені пень! - спересердя сказав я.
- Стародавні люди казали не пень, а пан, - виправив мене Валерій. - Що ж робити, коли нам трапився місцевий пан...
- Надзвичайно поталанило. Один шанс із тисячі. Тільки нам могло випасти таке: шукати представника місцевого населення і відразу натрапити на пана-пня!
- Не гнівайся, - намагався заспокоїти мене Валера. - Можливо, він не те й не те. Просто не хоче піддаватися дресируванню. Вважає за краще бути дресирувальником...
Ми не розуміли, як карлики могли створити міста і заводи, як примусили гнути на них спини сумирних істот, що скидалися на горбатих мавп. Хоча розумовий розвиток карликів недалеко відійшов від тварин. Але, очевидно, ми не врахували якогось загадкового чинника, що дав можливість їхній цивілізації піднятися на порівняно високий щабель технічного розвитку. Про це свідчили прекрасні міста й напівавтоматизовані заводи. Ми порівняно швидко розшифрувавши окремі слова з примітивної мови карликів, намагалися розпитувати Гаврила Георгійовича. Але він не хотів говорити, а може, не розумів нас.
Карликові набридло сидіти на Валериній спині, і він забарабанив п’ятами, підштовхуючи “коня” до виходу.
- Нам і справді час, - ніби вибачаючись, сказав Валера, вкотре вже вражаючи мене своєю витримкою. Він нагадав, що треба відібрати нову партію “зразків місцевої промисловості” й відправити вантажну ракету на корабель, який залишився на орбіті.
Ми вийшли з намету й попрямували до міста. Високі будівлі з банями плавали, мов у мареві. Синьо-жовті свічки дерев чіплялися за хмари.
Назустріч нам ішли групки карликів, але вони не звертали на нас ніякої уваги, мабуть, приймаючи за різновид мавп. Інколи вони перемовлялися кількома словами з Валериним вершником.
- Як тобі там? - запитував подорожній.
- Непогано, і тобі того бажаю, - поважно відповідав Гаврило Георгійович.
- Ситий?
- Авжеж, - і карлик радісно ляпав себе по череву.
Дорога ставала дедалі велелюднішою і якось непомітно перейшла у вулицю. Обабіч неї здіймалися невисокі будинки з розсувними дверима й кольоровими вітражами. Разом з натовпом ми вийшли на площу перед заводською будівлею.
Тут уже стояли візки з глечиками. Ось розчинилися заводські ворота, і горбата мавпа викотила новий візок. У глечиках з високою шийкою пінилася біла рідина. На широкому плескатому обличчі мавпи з маленьким круглим носом і великими ніздрями розпливалася привітна усмішка. Один з карликів щось наказав мавпі, махнув рукою, і вона поставила возок на те місце, куди він показав. Потім мавпа низько вклонилась і, шанобливо посміхаючись, зникла за брамою заводу.
Ми вже знали, що на цій планеті працюють тільки мавпи. Вони готували їжу, шили одяг, споруджували будинки і виготовляли різні прикраси.
І жодного разу не бачили, щоб працювали карлики. Вони тільки віддавали накази, які мавпи виконували навдивовижу слухняно.
Як тільки мавпа зникала за різьбленими воротами, карлики швидко ставали в чергу, кожен брав по глечику з візка. Дехто зразу припадав до посудини, і з їхніх облич можна було безпомилково визначити: вміст того, що є у посудині, їм страшенно подобається.
Мавпи вивозили на майдан все нові й нові візки. На них стояли металеві кубики, іграшкові звірята, якісь предмети, схожі на вази й квіти. Можливо, це був посуд, але ми жодного разу не бачили, щоб хтось з нього їв чи пив. Ці предмети карлики розбирали особливо швидко.
Невдовзі мавпи забрали порожні візки і повезли на територію заводу. Ми рушили слідом за ними.
Гаврило Георгійович знахабнів так, що коли Валера спробував зсадити карлика, той крутнув його за вухо. Це було вже занадто!
Але Валера відвів мою руку, сказавши із своєю лагідною усмішкою:
- Мені ж не боляче...
І тоді я мимохіть згадав слова нашого командира про те, чому він здається нам простаком: “надто добрий”.
“Невже доброта може позбавити людину глузду? - думав я. - Чи принаймні обдурювати тих, хто за ним спостерігає, правити їм за якусь маску істинного інтелекту? Але навіщо? І в чому чи в кому тут річ? У тому, що спостерігають, чи в спостерігачах?..”

Карликів на заводі було небагато. Одні сиділи в скляних будках поруч з мавпами-операторами, інші роз’їжджали по цехах, як наш Гаврило Георгійович, на чужих плечах, та ще й підганяли своїх “коней” батогами. Раптом одна з мавп, порівнявшись із нами, зупинилась. Вона допитливо оглянула мене, простягла руку й довгими гнучкими пальцями обмацала полу моєї куртки. її хазяїн марно ляскав батогом. Погляд великих темних очей, що вражали безмежною добротою, зустрівся з моїм. Я погладив мавпу по голові, і вона видала звук, схожий на котяче муркотіння.
Їздець щосили шмагав батогом, примушуючи бігти туди, куди йому було потрібно, але їй і за вухом не свербіло - підставляла мені голову, припрошуючи ще раз погладити. Я спробував схопити батіг, але мавпа зробила застережливий жест, відводячи мою руку, й посміхнулась - точнісінько як Валера. Зморшки віялом розбіглися біля її очей. Я подивився на Валеру, і тут він здивував мене як ніколи.
- А знаєш, старий, чого мені хочеться? - мрійливо сказав він. - Морозива! І не якого-небудь, а ленінградського ескімо, холодненького, з горіхами, з ледь відчутним запахом теплого молока. Пам’ятаєш, ми їли таке в Центральному парку Першого травня?..
У мене аж слина потекла, коли я уявив собі коричневий, з горбочком горіхів батончик - найбільші ласощі всіх хлопчиків і дівчаток.
А Валера, невідомо чому взявши на себе роль спокусника, вів далі. Вії його тремтіли, ніби він згадував для самого себе:
- Батончик був на тоненькій дерев’яній паличці. Якщо розкусити її, в роті з’являється присмак сосни, гіркуватий, терпкий... Уявляєш, якщо кожному карлику дати по такому ескімо?..
Я одразу ж уявив, як усі ці шалапути, любителі командувати, отримують по батончику в сріблястій фользі, якою радістю спалахують маленькі очиці на зморшкуватих личках.
Валера підморгнув мені. Він по-змовницькому показував поглядом на мавпу. Вона завмерла, немов перебувала в трансі. Шкіра на її голові, особливо біля скронь, ритмічно посіпувалась, вії були напівопущені...
...Сонячний промінь торкнувся мого носа. Я повільно розплющив очі й за півметра від себе на пластиковій підлозі намету побачив батончик, що сріблисто виблискував. З нього стирчала тоненька дерев’яна паличка. Можна було навіть прочитати кольорові літери на паперовій обгортці...
Я не став їх розглядати, бо й так добре знав, що написано на обгортці. Замість цього поглядом відшукав круглу, мов більярдна куля, голову, що висунулася із спального мішка. Прозоро чисті голубі очі дивилися то на мене, то на батончик. Так, Валера був задоволений - експеримент пройшов успішно. Загадки планети більше не існувало. Все стало на свої місця: заводи, міста, горбаті мавпи, карлики із зморшкуватими обличчями... Я пригадав, як він здивовано спитав мене: “Ти маєш на думці карликів?” Цікава було б знати, чи давно він здогадався про істину?

- Ти, напевне, дуже ясно уявив собі ескімо, - мовив Валера. - Тому вони так добре відтворили його.
- Так це, виходить, моя заслуга? - з удаваною радістю поцікавився я. Він відвів погляд.
Одне мене втішало: Валера недооцінював мене, не підозрюючи, що я вже давно знаю, хто з нас насправді головний і хто ким керує.
- Карлики - це їхні діти? - запитав я.
- Можливо, тварини, яких вони приручають й допомагають стати розумними... - сказав він, продовжуючи давню гру й даючи мені можливість висловити остаточну думку.
- От недоумок! - сказав я. - Здоровенний космічний недоумок!
- Ти так гадаєш?
- Та це я про себе! Ти, певне, зрозумів уже давно... Чи хоча б підозрював...
- Двоє здоровенних космічних недоумків! - весело підхопив Валера й залився своїм знаменитим сміхом.
- Не приєднуйся, не вийде! - мовив я, думаючи про те, чому сприймав цивілізацію на цій планеті з такою недовірою. “Важко зізнатися, - думав я, - що мавпи були тваринами з однієї-однісінької причини. Але хто ж ми такі й чого варті, якщо цієї причини достатньо, щоб вважати розумних тваринами?”
- Гаразд, гаразд, вибачимося перед ними - і крапка, - ніби нічого й не було, мовив Валера.
- Справа не в них, а в нас, - сказав я. - Тільки в нас...
Сонце сходило над планетою, і світлі тіні бігли від його променів...