Всі публікації щодо:
Росоховатський Iгор

Джерела

Повість
I

...І ось врешті-решт я біля джерел. Саме тут, ледь помітний під тонкою кригою, народжується «струмочок», який потім стає повноводою рікою. Моя уява настроєна на одну хвилю і так натренована, що з вражаючою ясністю і виразністю показує всі подальші перетворення цього «струмочка»: геніальні злети і жахливі злочини, дозволену великодушність і вимушену скнарість, показне благородство і підлість...
Звичайно, не тільки я, — багато хто відкривав джерела. Але одні вважали за краще не замислюватися над наслідками, інших охоплював страх, і вони відверталися, поспішали забути випадково підглянуте, треті пробували використати собі на благо, четверті...
Та чи не однаково — адже тільки я, я один, збагнувши, що справедливості поміж людьми не буде до того часу, поки її нема в матері-природі, зумів винайти знаряддя впливу на «джерела». Воно допоможе встановити справедливість — найвищу справедливість, яка тільки може бути на Землі поміж людьми. І, мабуть, добре, що на це повела мене не саморухаюча геніальність улюбленця долі, не бажання слави, а прагнення до кращого влаштування світу. Так, так, лише турбота про обійдених долею та ще жалість до хворої дівчини з золотавим пушком на шиї і великими сумними очима, надихнула мене на Діяння.

Ніколи не думала, що вітер буває таким лагідним і ніжним. Як він обвіває щоки! М'яко-пружна земля під ногами — відчуваю її піддатливість і силу.
Люди йдуть назустріч, говорять про щось своє, і ніхто з них не знає, що стрівся з дивом. О так, з дивом! Як же інакше можна назвати те, що сталося зі мною? Повернулися надія і радість — світ рипнув на своїй вісі і обернувся до мене світлим боком.
Нарешті я зможу побачити вже не по телевізору виступ на арені цирку найріднішої мені людини. Страшно і солодко думати, що це мій брат, Вітька, виконує під куполом карколомні трюки. А втім, і в дитинстві він був відчайдухом. У дитинстві... Тоді і я брала участь у його витівках, тоді я була здоровою, мене ще не посіла ця проклята хвороба з милозвучною латинською назвою.
А потім — роки нерухомості, відчаю. І коли здалося, що вже нема і не буде ніякого просвітку, з'явився чарівник — добрий і великодушний, як Вітя, але зовсім не схожий на мого брата.
Іван Степанович стільки зробив для мене, що за все подальше життя я не зможу віддячити йому. Тим паче що його ніби оточує якесь невидиме поле, холод відчуженості. Можливо, це велич, яку мені не дано осягнути. Він розмовляє зі мною лагідно й чуйно. Але щось у ньому насторожує і лякає мене — чи то його погляд, який зненацька непорушне зупиняється на якомусь предметі, чи несміливий доторк. Пальці у нього холодні і неприємні. Я відчуваю це і мимоволі відсмикую руку, хоча й дуже боюсь образити Івана Степановича...

III

Він легко відштовхнувся від майданчика і побіг по канату. Далеко внизу, в темряві, ледь вимальовувалися обриси людської маси. Зараз він не розрізняв у ній окремих людей, але добре уявляв, як вони слідкують за ним, затамувавши подих, і скільки різних почуттів відбивається на їхніх лицях.
Уповільнилася музика маршу, з'явилися попередливі паузи, почав наростати барабанний дріб...
Він напружив ліву ногу, пограв м'язами, намагаючись начебто перевірити і відчути їх всі зокрема... Зараз він виконає, а краще сказати, створить свій трюк — подвійне сальто-мортале з жердиною на дроті. Ще недавно такий номер вважався неможливим навіть для найкраще тренованого артиста. Але в нього, у Віктора, м'язи ніг напружаться і розслабляться на частки секунди швидше, ніж у звичайної людини, і цього мусить вистачити, щоб здійснити неможливе.
Десятки разів його обстежували лікарі, дивуючись феномену. Мабуть, пильніше за інших його вивчав сестрин знайомий. Здається, він не лише вилікував Таню, а й закохався в неї. Сьогодні Тетянка зважилася прийти в цирк подивитися подвійне сальто. Як шкода, що з висоти її не розпізнати...
Звідси він бачить тільки те, що називають «обличчям публіки» — сотні облич, об'єднаних напруженим чеканням...
Музика стихає, грім барабанів посилюється і раптом обрізається лезом тиші.
Поштовх. Напружується спина... І вже в повітрі, вже перевертаючись, Віктор відчув, як гострою стрілою його пронизав страх. Десятки разів він виконував цей номер — жодного разу ані найменшої непевності. А зараз... Права нога боляче б'ється об дріт і провалюється в порожнечу. Віктор падає, все в ньому обмирає, а назустріч мчать вогні і крики... Він не міг знати, що цього вечора реакції м'язів його ніг протікають, як у всіх нормальних людей, — на частки секунд довше...
Падіння закінчується несподіваним ривком за спину. М'язи конвульсивне напружені. Віктор гойдається на страховочній лонжі — безпомічний, мов риба на гачку. Він чує єдиний покрик залу — покрик полегшення, а сам ладен завити від приниження і сорому. Промайнула думка: «А ще ж просив як виняток дозволити мені виступати без страховки. Ображався, погрожував кинути цирк, коли відмовили... Що було б зі мною зараз?..»
Він відчуває, як зсудомлює усередині, й лякається, що його може занудити тут, зараз...
Зовсім близько поручень майданчика. Тільки простягти руку, вхопитися за нього й відчути під ногами тверду поверхню. Постояти там зо дві хвилини, віддихатися і спробувати повторити... Але навіть одна згадка про це викликає прилив нудотного страху. «Що це зі мною? Ну, схибив, зірвався, з ким не буває...»
І все-таки схопитися за поручень не може, хоча той зовсім близько... Наближається — віддаляється, наближається — віддаляється...
Уніформісти зрозуміли його стан. Страховочний канат обережно опустив артиста на арену. Асистенти підхоплюють попід руки, ведуть за куліси. Підбігає стурбований і блідий інспектор манежу:
— Слава богу, все обійшлося. Тепер житимеш двісті років. Я вже оголосив, що обіцяний номер глядачі побачать завтра-позавтра...
Віктор заперечливо хитає головою...
— Ну, добренько, не переживай і не впадай у відчай. В кінці програми я оголошу, що ти захворів і номер відкладається до твого одужання. Домовилися?
Віктор нічого не відповідає. Він до болю зціплює зуби, силкується витиснути з пам'яті притрушену дрібною тирсою жовту арену і натягнуту тятиву каната...

— Артист Віктор Марчук після невдалого стрибка більше не виступає.
— А в цирку працює?
— Ні, рішуче відмовився.
— Конфлікт?
— Справа не в тому. Розумієте, товаришу слідчий, вибачте, не знаю, як вас е-е-е... Павло Юхимович? Так ось, Павле Юхимовичу, артист Марчук... як би вам сказати? Він став калікою...
— За моїми даними, у Марчука не було травми.
— Крім психічної.
— І...
— І вона виявилася невиліковною.

Слідчий Павло Юхимович Трофиновський зовні мало вирізнявся серед своїх колег: середній зріст, стрункий, з пружною ходою, з правильними рисами обличчя, прямим римським носом, енергійним з ямочкою підборіддям, з чітко окресленими повнуватими губами. Але іноді його губи трохи розкривалися і застигали, а в широко поставлених світлих очах з'являлася відчуженість, яку малознайомі жінки приймали за ознаку мрійливості. Однак колеги знали: «Паша моделює ситуації» або «Трофиновський взяв слід». Павло Юхимович у свої тридцять шість років мав дві урядові нагороди. Його вірші вряди-годи публікувалися в московських журналах. У слідчому відділі вважалося, що йому притаманна розвинена інтуїція, тож йому і доручили вести цю «дивну справу».
Павло Юхимович відсунув папку, відкинувся на спинку стільця, прикрив очі, сортуючи в уяві описи різних подій: балерина Борисенко під час спектаклю пошкодила ногу, боксер Пінчерський в тренувальних боях зазнав підряд три поразки від значно слабших супротивників. І ось тепер — випадок з канатохідцем Марчуком...
Важко згадувати, яким побачив його Павло Юхимович в останню зустріч. Губи тремтять, очі блукають. Здавалося, Марчук на когось чекає і до відчаю боїться, якби цей «хтось» не прийшов. Тільки згодом Трофиновський збагнув, що хворий боїться своєї пам'яті. Всі його відповіді зводилися до незрозумілого бурмотіння: «Звичайний профогляд — кров'яний тиск, пульс, прослухав легені, перевірив реакцію м'язів...» «Професора» він пам'ятає погано: «Невисокий, худорлявий, з запалими очима, говорить швидко, ковтаючи закінчення слів». Однак у клініці, яка обслуговує цирк, нікого схожого не виявилось. А тим часом у всіх потерпілих побував такий же «професор» з невеликим апаратом у чорній валізці. Говорив, начебто прислали з поліклініки для звичайного профогляду.
Аналізуючи свідчення, Трофиновський нетерпляче поглядав на годинника. Нарешті в двері постукали. Прийшла Тетяна Марчук...
Він бачив її до цього тільки один раз, після драматичної події в цирку. Тоді вона мала кращий вигляд, хоч і була налякана. А зараз поглибилися скорботні складочки біля рота, очі схожі на сторожких звірят. «Кого вона боїться?» — подумав слідчий і засумнівався в своїх скороспілих висновках.
— Добрий день, Тетяно Львівно, радий, що не забули про моє прохання.
Худенькі плечики Тетяни здригнулися:
— Як можна забути? Справа у нас з вами спільна...
— Попрошу вас ще раз пригадати обставини, які передували... — він затнувся, — випадкові з вашим братом. Розкажіть і якомога докладніше про людину з апаратом, котра приходила до Віктора Львовича.
— Це під час профогляду?
— Так принаймні говорив ваш брат. Віктор Львович запевняє, що ви знаєте цього... «професора», — він вас лікував.
— Ні, ні, не знаю ніякого такого професора!
«Кажучи це, вона поквапливо відвела очі. Чому?»
— Ви домовилися з братом, що прийдете на виставу?
— Так. Він залишив для мене перепустку в адміністратора.
— Брат не згадував про медичний профогляд перед виступом?
— Лікарі часто перевіряли його. Подвійне сальто — окраса програми, ви ж знаєте.
— Але цього разу його обстежував новий лікар. Цю людину ніхто в цирку раніше не бачив.
— На вашу думку, той невідомий з'явився з наміром занапастити мого брата?
— У тієї людини був з собою якийсь апарат, — слідчий силкувався спрямувати розмову в потрібне йому русло.
— Ви вважаєте, що цим апаратом він збив Вітю з каната?
«Схоже, що вона допитує мене, її прагнення якомога більше знати про причини братової невдачі зрозуміле. Але чому в неї такий напружений голос. Вона говорить зі мною так, начебто вбачає в мені не спільника, а ворога...»
— У мене немає підстав так думати.
— Справді. Адже Вітю уважно обстежили і визнали, що він цілком здоровий.
— Отже, вам все-таки відомо про огляд?
— Я мала на увазі огляд після... — Вона замовкла, не вимовивши слова «падіння». — Але мені не зрозуміло, чому ви запідозрили в чомусь поганому ту людину. Хіба мало лікарів обстежували Вітю? І нічого поганого з ним не траплялося...
«Можливо, я винен у тому, що не ділюся відверто своїми підозрами, не пояснюю їх причини?»
— Знаєте, у мене є дані, що одна й та ж сама людина одним і тим самим апаратом діяла на кількох людей. І всі вони потім мали неприємності. Звичайно, це може бути просто збігом. Однак...
«Не можу ж я сказати їй: «Мені підказує інтуїція...»
— Я зобов'язаний перевірити всі версії.
— Колись я вивчала закони елементарної логіки. «Після» — ще не означає — «тому».
— Справді. Але версію необхідно перевірити перш, ніж відкинути.
— І тому ви ладні доймати підозрами якогось там лікаря?
Трофиновський уважно придивлявся до співрозмовниці. Відзначив, як здригаються тонкі ніздрі, як уперто морщить вона лоба і ображено поводить головою, її кругле обличчя з великими голубими, майже ляльковими очима, було відкритим і беззахисним. Проте в зморшках на чолі, в стиснутих губах вгадувалися недовіра і неприязнь до слідчого. «Можливо, я вдався не до того тону. Не врахував її стан після невдачі брата? Може, наша розмова передчасна? Але я не квапив її з приходом. Вона сама попросила про сьогоднішню зустріч...»
— Вибачте, Тетяно Львівно. Прошу почекати з питаннями до мене і спершу відповісти на мої. Така зараз ситуація. Вам нічого не було відомо про попереднє обстеження брата?
— Я знала про те, що перед кожним виступом Вітю перевіряють різні лікарі.
— А новий спеціаліст? Людина, з якою ваш брат ніколи до цього не зустрічався?
— Звідки вам відомо, що вони ніколи не зустрічалися?
«Гра в схоластичні вправи в суперечці? Чому? З якої причини?»
— Але ви розумієте, про кого я питаю? Вам що-небудь відомо про нього?
Вона заперечливо хитнула головою.
— Нагадаю його прикмети. Середнього зросту, щуплий, з близько посадженими запалими очима. Широкий ніс, тонкі губи, причому верхня дещо нависає над нижньою...
— За вашим описом він не дуже привабливий.
— Можете поправити мене. Вам доводилося зустрічатися з ним?
Тетяна знову заперечливо хитнула головою.
«Вона щось не договорює. Я відчуваю її неприязність. Розмова не вдалася. Та чи тільки з моєї вини?..»

От і з'явилася надія — прийшла до мене разом з цим лікарем. У минулі часи сказали б: «Його послало провидіння». Він з'явився в найважчі дні, коли припадки виснажили мене до краю. Жоден лікар не міг установити їх причину. Спочатку визначили, що це не епілепсія. І за те вдячний, якщо не виявиться щось страшніше. Причина ж є. Може, припадки — наслідок струсу мозку, що стався шість років тому в автомобільній катастрофі? Хтось мені розповідав, що віддалені наслідки струсу можуть проявитися і через багато років. Особливо, якщо в мозку є уроджені аномалії. А може, вони є і в моєму мозку?
Почекай, почекай, друже, але в такому випадку і струсу не треба. Досить спадковості.
Мама, наприклад, розповідала, що у моєї бабусі, іноді проявлялася дивна хвороба, схожа на епілепсію — зненацька вона впадала в пригнічений стан, потім її свідомість спотворювалася, починалося марення, перед нею виникали яскраві кольорові видіння. Так, як і в мене. Тільки бабуся не вміла їх відтворювати на полотні. Я довго розпитував маму про хворобу бабусі, аж поки не помітив, що вона починає занепокоєно стежити за мною, часто підходить вночі до мого ліжка і прислухається до дихання, до незв'язних слів, які іноді бурмочу...
Тоді хвороба лише починалася — з нічних страхів і гострого головного болю. Вони все посилювалися, набирали нових форм. Світ довкола мене змінювався, мов у кривому дзеркалі. Люди здавалися то велетнями, то карликами. Коли мене водили до лікарів, я не все їм розповідав, боявся якогось страшного вироку. Назви психічних хвороб фантомами роїлися в моїй бідолашній голові, дзижчали, мов бджоли у вулику. Та ось з'явилося якесь дуже велике медичне світило — академік зі світовим ім'ям. Він поставив діагноз: «Мігрень. Так, так, особлива мігрень, не більше». Він пояснив, що при такому захворюванні судини в мозку звужуються більше, ніж при звичайній мігрені. Порушується кровопостачання мозку. От і виникають дивні образи і ввижаються страхіття. Виявляється, такі мігрені описані в медичній літературі під оригінальною назвою «Аліса в країні чудес».
Академік запевнив: «Полікуємо — і все минеться».
Він сказав правду. Після сеансів лазеротерапії мігрені зникли. І я поступово забув про них.
Та ось майже через п'ятнадцять років вони виникли знову, супроводжуючись припадками. Пригніченість різко змінювалася напруженістю, зводило шийні м'язи, посилювалося тремтіння рук, в голові нескінченною низкою плавали кольорові видіння: розквітали в них казкові орхідеї — я бачив і запам'ятовував сотні відтінків, частину з яких мені щастило переносити на полотно, щоразу по-новому змішуючи фарби.
Мене лікували в різних клініках, марно. І коли я вже дійшов до відчаю, з'явився Він. Сказав, що прийшов з клініки. Його худорляве довге обличчя я спочатку ніяк не міг запам'ятати. Але вже через кілька днів, коли припадки почали слабнути, стала помітною чарівність його скупої недовірливої усмішки, яка ховалася в куточках близько посаджених очей. Вона спалахувала на коротку мить, коли він радів, і тоді навіть кинджальне рівний проділ волосся і широкий ніс, що надавав обличчю жорстокості, здавались менш помітними.
Іван Степанович вмикав свій апарат і сідав поряд з ним, позираючи то на шкалу, то на мене. Відблиски сигналів то спалахували в його очах, то згасали, як мої надії. І знову спалахували...
Після дванадцяти сеансів він сказав:
— Поки що досить. Ви вже практично здорові. Через пару місяців провідаю. Припадки не повторяться.
Він не помилився. Я чекаю на його прихід тільки для того, щоб висловити свою подяку...

VII

Вона накинула на плечі барвисту хустинку, розправила її, піднявши кінці, і хустинка стала схожою на крила метелика. Глянула знизу на слідчого, перевіряючи враження, і продовжувала:
— ...Прийшов перед виставою, каже — з поліклініки. Мовляв, прислали перевірити артеріальний тиск і зафіксувати ритми біотоків у ногах. У нього був з собою невеликий прилад.
— Коли ви відчули зміни?
Жінка примружилася, зірвала хустинку, зім'яла її в руці, різко відкинула голову — і синювато-чорне волосся розсипалось по плечах.
— Досить скоро. Вже в кінці па-де-де. Ноги стали неслухняними, невмілими, мовби взагалі не мої.
Тендітна, легка, з невеликим гострим носиком вона нагадувала пташку. Знову зазирнула в обличчя слідчому і спитала:
— Гадаєте — це він зробив? Навмисне? Навіщо?
— Поки що не можу відповісти на ваші питання. Тільки з'ясовую. Скажіть, будь ласка, він щось говорив про себе? Ну, хоча б називав своє ім'я та по-батькові?
— Може, й називався, та я забула. Ще б пак, після такого стресу! Ви знаєте, як це страшно відчути — та ще під час спектаклю, — наче тобі замінили ноги. А він що — мерзотник, досліди на людях проводить?
Трофиновський докірливо усміхнувся, мовляв: «Я вже відповідав на подібні питання, чи варто повторюватись?»
Жінка зрозуміла значення його усмішки, злегка порожевіла і усміхнулась у відповідь:
— Вибачте, є такий гріх — цікава...
— Довго він пробув у вас?
— З півгодини, не більше. У нього спочатку щось не все було гаразд з апаратом. Ми майже не розмовляли. Він сам, певно, не дуже балакучий, а я готувалася до вистави, всі думки вже на сцені...
— Як ви почуваєтесь тепер?
— Нормально. Нога ще, правда, поболює, але повернулась колишня рухливість і реакції. Ноги вже мої. І, знаєте, все, що сталося, здається чимось нереальним, наче й не було нічого. А може, мені тоді все просто привиділось? Нервовий стрес?
— Вас же оглядали лікарі. Перевіряли реакції...
— Так, так. Але як же воно так швидко зникло?..
— Може, вам здається, що минуло? А якісь сліди таки зосталися?
— Ні, ні, що ви? Трохи вмію за собою спостерігати, актрисі, знаєте, належить. І наш лікар каже, що все в нормі.
«Це я також мушу з'ясувати, — подумав Трофиновський. — Якщо підтвердиться... Що ж, це буде вагомою підставою на його затримання...» Він спитав:
— Може, ви пригадали ще якісь деталі...
— Он воно що... Скажіть відверто — моя відповідь вас не задовольняє? Дуже шкода, але більше я нічого не можу пригадати, слово честі. Надто він був якимось непримітним... Такий собі звичайний сірий горобець, котрий не відрізняється від інших сірих пташок. Навіть не скуйовджений... Гладенька зачіска з акуратним проділом... і, здається, все.
— Дякую, — мовив Трофиновський, підводячись і незграбно цілуючи простягнуту руку балерини. Ніколи раніше він не цілував жінкам руки, але ця зворушила його своєю беззахисною щирістю, невгамовним бажанням подобатись.
— За що ж дякувати, якщо я нічим вам не допомогла?
— Допомогли, та ще й як! — озвався слідчий. Це не були просто ввічливі слова. У відповідях балерини крилося підтвердження його здогадки.

VIII

«Ні, він не був наївним. Він добре знав, що робить. Він тільки не міг передбачити всіх наслідків. І деякі з них неодмінно спробує виправити. Треба, щоб він якнайшвидше довідався про них...»
Слідчий зателефонував до редакції міської газети знайомому журналістові, домовився про статтю і терміни її публікації. Потім поїхав до медінституту.
Там його зустрів давній приятель Кость Жилко. Колись вони разом кінчали середню школу. Відтоді Кость встиг захистити кандидатську дисертацію, стати одним з провідних фізіотерапевтів. Побачивши Трофиновського, швидко пішов йому назустріч, картинно розкинувши руки:
— Вітаю тебе, лікарю недуг людських, — голосно промовив він, і дві дівчини в білих халатах одразу ж озирнулися.
— Все блазнюєш, — тихо буркнув Трофиновський.
— Ого, хвороба протікає серйозніше, ніж я гадав, — усміхнувся Кость. — Мабуть, начальство квапить, а на твоїй ділянці заїло. Ну, гаразд, не бурчи, ходімо до наших...
В квадратній білій — дуже чистій і дуже холодній — кімнаті на них чекали чотири чоловіки, старшому з яких, як визначив Трофиновський, не виповнилося й тридцяти п'яти.
— Я передав їм нашу розмову, — сказав Кость, і двоє з чотирьох ствердно хитнули головою.
— Ми тут порадилися і дійшли висновку, що йдеться про застосування проміння або хвиль, — озвався товстуватий, низенький молодик у черевиках на високих каблуках. — Але невідомо, що це за прилад. Це міг бути генератор повного поля, що діє на психіку людини і через неї впливає на весь організм. Можливо, він діяв безпосередньо на нервову систему, керував біотоками. Не виключена й променева дія на окремі ділянки, і гіпноз, зрештою. Наприклад, гіпнотизер під час сеансу міг примусити пацієнта прийняти якийсь препарат і забути про це.
— Не схоже, — заперечив широкоплечий здоровань у модному триколірному светрі. — Не могли всі потерпілі піддатися гіпнозу однаково.
— Зупинимося поки що на перших двох, — примирливо сказав третій, вусатий і такий випещений, мовби регулярно купався в парному молоці. Він спитав у Трофиновського: — Не з'ясували, скільки часу продовжувався сеанс «лікування» і як довго зберігалися наслідки його дії?
— А ви певні, що дія була тимчасовою? — зацікавився Трофиновський.
— Щоб вона була постійною, треба вплинути на гени. Випромінювання має бути досить сильним, до того ж — направленим. Відомі нам описи і габарити апарата при сучасному рівні техніки не дають підстав для подібних припущень, — відповів вусатий. Обачність його відповіді викликала у Трофиновського слабку посмішку.
— Отже, він міг передбачати, що дія скоро закінчиться, і спостерігав за... — Здоровань дещо знітився, і речення за нього закінчив вусатий:
— ...Піддослідним... якщо, звичайно, припустити, що він — спеціаліст...
Слово «спеціаліст» в його вустах пролунало особливо вагомо і шанобливо...

Знову вона грає проти мене крапленими картами. Час би вже звикнути, але ж — ні. Прикро. В таких випадках легковірні кажуть: «Душа розтривожена». А я скажу: стан напруженості. Збуджені ділянки мозку передають сигнали по нервах, змінюють режим роботи підшлункової залози, викликають спазми шлунку і сильне кислотовиділення. І ось уже починається слабка роздратовуюча біль, вона охоплює все більші ділянки — і психіка пригнічена. Прямий зв'язок замикається зворотним у кільце — і я починаю блукати в лабіринті химер. Здається, що виходу звідси взагалі нема.
О, мені знайомий цей стан. Нехай вони називають його, як завгодно, — я знаю справжню назву.
І все-таки я не відступлю. Я знову йду на вас, ваша величність Природо! Скільки б ви не товкли мене обличчям в багно, я підведуся і йтиму вперед, поки ви не знищите мене. Так, я не належу до щасливчиків, до гераклів і антеїв, я звичайна людина, середньостатистична одиниця, але я розпізнав ціну тим дарункам, що служать тільки вашим інтересам. Адже вони — яблука розбрату. Поділяй і владарюй — це ваш принцип. Я зрозумів, як і для чого з'являються щасливчики — так звані таланти і генії.
Я принесу людям найвищий дарунок, який тільки можливий в цьому світі — Дарунок Справедливості. Мені не потрібні ні почесті, ні багатства, ні слава — ці іграшки я залишу вашим улюбленцям. Проте, якщо люди підуть за мною, щоб раз і назавжди відновити Справедливість. я поведу їх, бо я знаю шлях...

— Добридень, Таню.
— О, професоре! Дякую, що не забули мене.
— До речі, у мене є ім'я і по-батькові.
— Так, так, Іване Степановичу, вибачте. Як добре, що ви прийшли.
— Обов'язок лікаря — не забувати пацієнтів. Як себе почуваєте?
— Прекрасно. Дякуючи вам, я можу рухатись, як всі.
— Не варто подяки. Ви добре сказали: «як всі». Бути, як всі, — має стати невід'ємним правом кожного. Заради цього не шкода й потрудитися. Чи не так?
— Так, Іване Степановичу, залишається тільки схилити голову перед вашою скромністю.
— Облишмо компліменти. Права нога болить?
— Ледь-ледь...
— В останні дні біль посилювався?
— Здається, але зовсім ненадовго.
— Нога терпла?
— Терпла, але не так, як раніше...
— Давайте перевіримо. Тут болить?
— Ні.
— А тут?
— Трохи.
— А так?
— Ой!
— Лежіть спокійно. Вмикаю апарат...
— Професоре... вибачте, Іване Степановичу, ви знаєте, що сталося з моїм братом?
— Знаю, Таню, але нічим не можу вас втішити. Якщо брат вирішив після цього залишити цирк, — на те його воля...
— Мене викликали до слідчого.
— Он як, навіть слідство провадиться...
— Він запитував про вас.
— Ну, якщо вже провадиться розслідування, то цікавляться всіма родичами і знайомими, і навіть знайомими знайомих. Така вже в них робота.
— Але він розпитував про вас не як про знайомого...
— А для вас, Таню, я просто знайомий?
— Що ви, Іване Степановичу, ви для мене рідна людина, рятівник. Якби не ви... Якби ви тільки могли знати, як я вдячна вам.
— Дякую, Таню, і ви для мене стали не просто пацієнткою, а близькою людиною. Ми повинні серйозно поговорити багато про що...
— Так, так, але не зараз.
— Розумію.
— А ви не забудьте про слідчого, Іване Степановичу. Надто вже він цікавився вашим апаратом. Мені здалося... мені здалося, нібито він вважає, що обстеження могло зашкодити Віктору...
— Дурниці.
— Я сказала слідчому те ж саме. Але він не змінив своєї думки. Уперто розпитував про вас. Я впевнена, що він буде вас розшукувати.
— Та я сам з'явлюся до нього.
Він знизав плечима і здивовано подивився на неї. Його очі були зараз порожні, як вікна в будинку, призначеному на знос і покинутому мешканцями.

...Що сталося з моїми очима? Барви то розпливаються і тьмяніють, то сліплять яскравістю. Я не розрізняю відтінків, і, коли змішую фарби, виходить зовсім не задуманий колір, а якась мішанина. Лікар-окуліст не знайшов ніяких відхилень, сказав, що зір у нормі. І це — норма? Так, я бачу будинок і дерево навпроти мого вікна, бачу пензель на столі. Проте будинок — це просто будинок, кубічна порожнеча; дерево — просто дерево. А раніше воно, залежно від освітлення, то уподоблялося грозовій хмарі, то вітрильнику з салатово-сріблястими вітрилами. Стовбур дерева і його віти теж мали безліч індивідуальних відмінностей. Я міг роздивлятися їх, вивчати, відтворювати на полотні.
А тепер, за що не візьмусь, — нічого не виходить: у кращому випадку предмети з'являються на полотні, мов сфотографовані, — просто предмети, безликі об'єкти.
Припустимо, що лікарі помилились, і я все-таки захворів. Але чому не відчув ніяких ознак хвороби? Мене не нудить, як бувало перед приступами. Навпаки, дихається легко і вільно, можу пробігти тюпцем кілометрів п'ять і не відчути втоми.
Як мені потрібен зараз добрий чародій Іван Степанович! Чому ж він не провідає пацієнта, як обіцяв? Я вже довідувався про нього в різних клініках, але розшукати не зміг. Шкода, що не записав його адресу, номер телефону. Навіть прізвища не знаю. Він не назвав його, а спитати я посоромився.
Іван Степанович обіцяв тоді, що видіння зникнуть, що припадки не повторяться — він був правий. Не сказав тільки, що разом з кольоровими химерами зникне і моє, властиве лише мені бачення світу. Світ стане для мене таким же, як для багатьох інших — з різкими переходами кольорів, з уривками і незавершеністю ліній. Але такий світ мені чужий. Якби я не знав його іншим, то міг би змиритися. А як бути тепер?
Пробую писати знову і знову. Може, в процесі роботи щось відновиться само собою? Часом мені здається, що я знову починаю бачити в кожному предметі незвичне, оригінальне — одну з його прихованих сутностей, висвітлених моєю уявою. Я квапився перенести побачене на полотно. Але, готуючись до виставки, ловив здивовані і жалісливі погляди моїх колег, членів відбірних і закупочних комісій. Вони ніби питали: невже це ти? Що за бездарна мазанина? Де подівся твій хист? Я переконував себе, що це мені тільки здається, що я хибно тлумачу ставлення до мене інших людей, — просто нерви розладналися.
Зрештою два моїх невеликих полотна все-таки пробилися на виставку. І я випадково підслухав розмову відвідувачів: «Невже це автор «Каскадерів»? Що з ним сталося?» — «Буває. У багатьох самобутності вистачає лиш на одну-дві картини. На цьому талант вичерпується». — «Проте контраст надто вже разючий. «Каскадери» — першокласне полотно, а ці «Прялі» сприймаються як відверта імітація. Треба ж докотитися до такої халтури! За довгим карбованцем, мабуть, погнався?» А коли Сергій запропонував мені посаду секретаря в художньому фонді, я зрозумів, що й найближчі друзі поставили на мені як на художникові хрест.
Що ж робити? Змиритися і виглядати Івана Степановича, сподіватися, що він якимось чином поверне колишнє. Нехай навіть з нападами хвороби, з видінням-химерами, але поверне мені мене. Поверне час, коли моїм очам відкривався світ, сповнений яскравих соковитих барв, асоціацій, коли фарби сяяли, мов обмиті благодатним дощем, а найменший відтінок прочитувався мною, як одкровення, як чітко написаний рядок? Тоді на мене дивилися аж ніяк не жалісливо, а захоплено або заздрісно.
Вчора, коли я повернувся з виставки, мені зробилося так кепсько, що здалося: ось-ось відновляться припадки. Чи повірите, я зрадів! Промайнула надія, що разом з ними повернуться колишні видіння і моє вміння. Проте невдовзі я збагнув, що мене гнітить просто нестача кисню. Варто було відчини вікно — і дихати стало легше, млосний стан минув. А відчай придавив новою силою.
Не можу втямити, як сталося, що я забув, ні, мабуть, просто тимчасово лишив поза увагою просту істину — зовнішній світ поєднується з внутрішнім світом людини через призми, і у кожного вони свої, своєрідні. Можливо, саме в цьому й полягає призначення людини: пропускаючи природу через свої призми, не тільки осмислювати її, але й робити самобутнішою, збагачувати її... Колись я вносив у природу по-своєму зламані лінії, свою суміш відтінків, змінені, ніби у кімнаті сміху, нові сюжети, образи людей.
Я пригадав, як писав портрет одного вченого. У нього було дуже звичайне обличчя з рідкими бровами, невисоким чолом і тонкими недобрими губами. Це було відповідальне замовлення. Але я старався не тільки ради замовлення. Мені розповіли про наукові праці цієї людини в галузі хвильової оптики. Він розробив теорію, згідно з якою організми обмінюються біохвилями. Ця людина була не тільки визнаним авторитетом у своїй галузі науки, але й видатним філософом. Він втручався своєю уявою в святая святих природи. Я хотів написати його якомога зриміше і символічніше, однак портрет не виходив. Я подивився уже й фільм про цю людину, познайомився з його громадською діяльністю, довідався про те, що в молодості він служив у прикордонних військах, був зразковим солдатом. Я саджав його і так, і сяк: то, щоб світло падало на лоба, то — на очі. Іноді мені здавалося, що й позу знайдено, і вираз схоплено. Але на полотні з'являлася байдужа фотографія. Були ті самі очі і брови, ті ж губи, кожна зморшка була виписана, всі пропорції витримані, всі відтінки передані. А в цілому я начебто клацнув об'єктивом фотоапарата, зафіксувавши на плівці лиш те, що принесли в даний момент промені світла. Вийшло схоже на правду, але не сама правда, — обличчя не оживало, як не оживає в колбі сам собою повний набір амінокислот, з яких складається жива клітина.
Він і я втомилися до знемоги. І якось, коли він нечутно пішов, я заснув у своїй майстерні і побачив його уві сні. Він кричав: «Доки можна знущатися наді мною?!» — гнів спотворив обличчя вченого до неспізнання, і все-таки це був він.
Прокинувшись, я гарячкове взявся накидати ескіз. Змістив тінь на нижню частину обличчя, і темні губи почали нетерпляче і владно рухатись. Змінив пропорції — і величезний лоб виплив з напівімли, мов білий корабель, і зморшки на ньому стали письменами, які розповідали про задуми; а глибоко посаджені очі — зовсім не так, як у справжнього — «дивилися в себе», і з'явився його живий погляд.

XII

Слідчий Трофиновський знову приїхав на квартиру, де жив художник Степура. Минулого разу сусіда художника дома не було, сказали, що він у відрядженні. Тепер у відповідь на дзвінок у двері зразу почулися поквапливі кроки і немолодий скрипливий голос:
— Іду, іду, поспішаю...
Клацнув замок — і Трофиновський побачив перед собою чоловіка років п'ятдесяти з заспаним, пом'ятим обличчям. Його спортивна сорочка задралася, штани з лампасами сповзли з великого черева. У чоловіка було набрякле обличчя з густими, схожими на щітки бровами. Він здивовано втупився в слідчого, — напевне, чекав на когось іншого, — брови-щітки підстрибнули на невисокого рівного лоба.
Трофиновський назвав себе, і Цвіркун С.І., як значилося на дверній табличці, здивувався ще більше.
«Мабуть, ще нічого не знає про смерть сусіда», — подумав слідчий і сказав:
— У мене до вас кілька питань. Про вашого сусіда.
Очі Цвіркуна жваво блиснули:
— Так я й знав, що до цього справа дійде!
— До чого — до «цього»?
— Відповідні органи ним зацікавляться. Встиг уже щось накоїти?
Мовби не почувши питання, слідчий поцікавився:
— Ви певні, що сусід мусив був щось накоїти?
— Певен, певен, — захитав головою Цвіркун.
— Чому?
— З дивацтвами людина, щоб не сказати більше. — Цвіркун покрутив пальцем біля скроні і підморгнув Трофиновському. — Жив самотньо, з двома дружинами давно розлучився. Та й хто житиме з таким, якщо він — чи повірите? — ціни не знає простим речам? Одного разу Петро Вадимович якомусь хлопчакові за малюнок віддав свій годинник, їй-богу! Уявляєте? Сміхота!
— Який малюнок?
— А кат його знає. Звичайний клаптик паперу. Але Степура зняв годинника і віддав. Сам бачив, а то нізащо б не повірив. Дружки у нього теж один в один, не від миру сього. Заведуть розмову про що-небудь — ледве за чуби не беруться. З-за якоїсь дрібниці. Хтось скаже, що такий-то художник за стародавніх часів змішував фарби ось так. Каже впевнено, нібито поряд стояв. А другий тому заперечить. І пішло-поїхало. Так сперечаються, мов хату продають. Шалені якісь. Хіппі. Особливо двоє. Високий і тонкий, як жердина, і низенький патлатий.
— Ви часто бували у сусіда?
— Що ви, звідки? Він і не кликав. Вважав себе вище нас. рядових трудівників. Як же, з іншого тіста зліплені. Нема того, щоб по-сусідському на чай-каву запросити...
— Звідки ж про його друзів знаєте?
— А кричать вони так, що й на сходах чути.
Трофиновський не став уточнювати, як Цвіркун ухитрявся стільки почути і побачити «на сходах» і навіщо йому це було потрібно. Він уже збагнув, що співрозмовник може розповідати про свого сусіда дуже довго і не без упередження. Тому вирішив урвати словесний потік:
— Не помітили, бува, чи не заходив останнім часом перед вашим від'їздом до сусіда хтось іще, крім постійних відвідувачів?
— Ваш? Підісланий? — Цвіркун хитро примружився.
— Чому «наш»?
— А я одразу змикитив, — по-змовницькому блискаючи очима і вкрай задоволений власною проникливістю, зашепотів Цвіркун. — Чоловік той був цілком нормальний на вигляд, без будь-якої там зайвини на голові чи в одязі. Коротше, нормальний цілком, зовсім не такий, як Степура та його друзі.
— Змалюйте його докладніше, будь ласка.
— А ви начебто самі його не знаєте? Не ваш? — Він недовірливо повів головою і розчаровано протягнув: — Ну, найзвичайнісінький собі чоловік, з маленькою валізкою в руках. Одразу видно — трудяга.
— А ваш сусід хіба не працював? — не втримався Трофиновський.
— Та їхня праця відома. На копійку зробить малюночок, потім місяць говорять, та ще й компанію зберуть. Якихось там каскадерів він намалював, так вся юрба цілий рік божеволіла: «Шедеврально, прекрасно!» І навіщо тільки таких держава плодить?
Був би живий Степура, Трофиновський нічого не сказав би Цвіркунові відносно вартості праці його сусіда. А зараз не втримався.
— Одну з його картин Англія купила, — мов між іншим промовив він.
— Невже? — стрепенувся Цвіркун.
— Якщо на наші гроші перевести, мало не триста тисяч заплатили. На них придбали медичну апаратуру для нової поліклініки.
У Цвіркуна відвисла щелепа.
— Я прошу вас завтра зайти до нас у прокуратуру. Ви де працюєте?
— Та в третьому ательє «Побутоб'єднання». Закупником. А навіщо я вам?
— Допоможете доповнити фоторобот.
— Виходить, вляпався-таки сусідонька в історію з географією, — пожвавішав Цвіркун.
Трофиновському не хотілося переконувати його в іншому. Він попрощався і подякував за бесіду.
Розмова й справді була дуже корисною і допомогла слідчому уточнити деталь, котра, як він передчував, матиме в цій справі істотне значення.

XIII

Вже вдруге Трофиновський брався за телефонну трубку, але дзвонити не наважувався. Рано, ще не все продумав. Уже невидимі ниті зв'язували його з тим, кого шукає; він відчуває, як об'єкт ухиляється від зустрічі; вже маячить перед ним, мов у тумані, злегка розмита постать. Звичайно, ще багато чого не відомо: незрозуміле призначення апарата, його дія; не встановлено, хто такий «об'єкт» — винахідник чи лише власник приладу; діє самостійно чи його самостійність мнима; яку мету переслідує... На більшість з цих питань можна буде відповісти тільки після затримання об'єкта, хоча Трофиновському здається, що деякі з відповідей йому вже відомі.
Трофиновський роздратований: ніяк не може збагнути, чому так нервує, чому так хочеться йому кинути цю справу, яка викликає в нього надто складні почуття — непевність і мало не гнів. На слід він вийшов. Слід чіткий, однозначний. Того, хто прагне сховатися, він уявляє досить виразно — принаймні для того, щоб виявити і затримати. Об'єкт досить самовпевнений, якщо зважився на таке. Чи має він від своїх вчинків якусь матеріальну вигоду, чи це експеримент чистої води, випробування апарата, — але, безсумнівно, тут не просто помилка, а виклик суспільству, і він, напевне, розуміє це. Тому й не залишає координат, по яких його одразу можна було б знайти, а схоже, «замітає слід». Проте «замітає» не професіонально, а по-дилетантському. І Трофиновський уже знає, як і де його шукати.
Слідчий рішуче потягнувся до телефону. Подзвонив у карний розшук капітанові, спільно з яким працював уже не раз, і попросив організувати пости спостереження за вказаними адресами. Він знав майже точно, він передчував, що людина з чорною валізкою змушена буде повернутися до декого з своїх «пацієнтів». Першою в цьому списку була сестра канатохідця — Тетяна Марчук.

XIV

Туман був такий густий, що ліхтарі ледь просвічували крізь нього жовтими яблуками. Іноді лунали гудки автомобілів, їхні розмиті силуети, штовхаючи поперед себе слабосилі снопики світла, текли суцільною рікою, мов риби, що йдуть на нерест.
Пориви вітру іноді роздирали сіру пелену туману, і тоді видно було і дерева, і людей.
«Мов луки, напівзігнуті дороги, машини вдалину розмірено течуть, а він іде, упевнений, суворий, — простий радянський воїн на посту...» Ні, «упевнений» — погано. В чому впевнений? Та ще й «суворий». Трафарет... Треба не так. «Мов луки, напівзігнуті дороги, машини вдалину розмірене течуть, а він іде рішучий...» Ні, не те! — Строфа аж ніяк не подобалася Трофиновському. «Все в ній, — казав він собі, — трафарет. Крім, мабуть, першого рядка: «Мов луки, напівзігнуті дороги». Так, це, мабуть, непогано. І відповідає тому, що бачить око — тут дорога іде трохи на схил. Головне ж, порівняння з луком передає напруженість руху в ці вечірні години «пік». Але далі все псує «впевнений» чи «рішучий...» Ну й морока! Приятель, редактор міліцейської газети, умовив Трофиновського неодмінно написати вірші в наступний святковий номер, щоб вони пішли замість передової. У відділі і в управлінні Трофиновського називали «наш поет».
Дома у нього назбиралося сотні написаних ним віршів. Проте друзям він мало які наважувався показувати, і тільки після одностайного схвалення наважувався пропонувати свої твори редакціям.
Вірші він писав і в своєму кабінеті, і вдома, але найбільше любив творити, йдучи з роботи додому. Ритм віршів відповідав його ході, завжди різній, і друзі говорили, що в його поезії «енергійна основа».
А ось зараз вірші чомусь «не йшли», хоча задум цілком визрів. Щось заважало. Мимоволі він почав прислухатися. Йому здалося, ніби хтось йде за ним в тумані, то наближаючись, то віддаляючись, готуючись до якоїсь дії. Він вдивлявся в туман, розрізняв неясні постаті людей. Хто з них? Зараз перевіримо.
Трофиновський завернув за ріг найближчого будинку й затупцював на місці. Почекав хвилину-дві. З-за рогу ніхто не з'являвся. «Приверзлося», — подумав.
Він пішов далі. За кілька хвилин десь позаду почулися кроки, але він не озирнувся. Навмисне. Не можна піддаватися міражам. В дитинстві він був боягузкуватим і потім доклав чимало зусиль, щоб позбутись страху перед темрявою і невідомістю. Якщо справді хтось іде за ним з лихими намірами, він виявить себе. Трофиновський згадав, як одного разу пощастило його колезі Пінському. Той займався заплутаною справою банди Воловика. Ніхто не знав, де її «малина», з ким у місті бандити мають зв'язки. Пінському пророкували місяці марудної роботи. А бандити — разом з самим Воловиком — в перший же місяць зустріли його в підліску, біля станції. Згодом виявилось, що «наводка» помилилася: вони прийняли його за багатого квіткаря з передмістя і сподівалися конфіскувати його «дипломат» з денною виручкою.
Пінському довелося трохи полякати невдах-грабіжників, одному навіть прострелив руку, але зате привів у найближче відділення міліції всіх чотирьох, троє з яких підтримували сповзаючі штани, бо їхні паски ніс слідчий...
Трофиновський знову згадав про вірші і тут раптом почув поквапливі кроки. Щось стиха клацнуло. Трофиновський, не озираючись, уповільнив ходу, чекаючи наближення людини. Але з туману ніхто не з'являвся, тільки оддалік ледь темнів розмитий силует.
Несподівано Трофиновський забув, чому він тут, а не поспішає додому. В його пам'яті раз по раз лунали рядки: «Мов луки, напівзігнуті дороги, машини вдалину розмірене течуть...» «Десь я читав ці вірші, — подумалось Трофиновському. — Мабуть, у журналі. А як там далі?.. «І він іде, упевнений, суворий, простий радянський воїн на посту...» Та що це зі мною? Це ж мої вірші! Я їх почав складати для міліцейської газети. Ну, що ж, цілком пристойні вірші. Ось тільки перший рядок не дуже... Чому — «мов луки»? Схил, правда... Тут краще: «Зі схилом напівзігнуті дороги...»
Він поглянув на годинника: «Чого це мене сюди занесло, коли треба на тролейбусну зупинку? Ну й гака накинув. От так довіршувався!» І він звернув у провулок, не помічаючи того, хто його переслідує. Це була людина з напіввідкритою валізкою в руках, з якої висувався розтруб апарата...

«О, люди, люди, як трудно вам зрозуміти того, хто є не лише еталоном Норми, але й виразником ваших же сподівань і надій!» Вам би тільки мріяти, а я здійснюю і ризикую. Але замість подяки — нерозуміння і злість. Хіба я стараюся не заради вас? Де ж той натовп, який, тамуючи подих, з надією і шаною не зводив би з мене і мого апарата очей? Де захоплені вигуки: «Слава, слава, слава найвидатнішому з нас!»
Чую інше, зовсім інше... Порушую закон? Чому? Профілактичне лікування не заборонено. Оцей слідчий? Але я не перевищив норм самооборони. Я тільки зробив так, щоб він хоча б тимчасово забув про мене. Адже нормально мислячий слідчий не вийшов би на мій слід. Отже, цей був ненормальним, як і всі щасливчики. Бач. як рано став «з особливо важливих», та ще й піїт напіввизнаний! Ясна річ — необхідне профілактичне лікування, відтворення норми. Зрештою всі мають бути здорові, нормальні. Всі мають бути рівні — абсолютно рівні перед природою і суспільством. Тоді суспільство стане найбільш тривким, а всі члени його — більш ніж будь-коли задоволені життям, зокрема і він сам. Втямить це — подякує мені. Вождем має бути тільки той, хто уособлює Норму».

XVI

— Павле Юхимовичу, пост номер один доповідає: за минулу добу ніяких подій.
— Звідки ви дзвоните?
— Тут, на розі, автомат.
«Ага, це ж на моє прохання міліція поставила пости біля квартири балерини і сестри канатохідця! Як я міг забути? І навіщо ці пости? Злочинець вже ніколи не поткнеться туди. Що це зі мною діється?! Так можна шукати його до другого пришестя. Хибна вся лінія пошуку. Необхідно інше — обстежити коло знайомих канатохідця, балерини, художника, виявити спільних знайомих. Злочинця треба шукати серед них».
Трофиновський прийшов на нараду до заступника по карному розшуку — вже зібралися співробітники групи, з якою він зараз працював. У кутку, ближче до дверей, примостився лейтенант Синицин, небалакучий, з вилицюватим, майже безбровим обличчям і маленькими, притиснутими до голови вухами; біля столу сиділи старшина Мовчан, з синіми, мов волошки, очима і оманливою зовнішністю матусиного синочка та молодший лейтенант Ревуцький — енергійний, чіпкий, наче складений з пружинок. Трофиновський відчув: всі чекають, що він скаже.
— Пости номер один і номер два треба зняти, — мовив Трофиновський. — Вони більше не потрібні.
Він помітив, як знизав плечима молодший лейтенант, і спитав:
— У вас є заперечення?
— Рано знімати пости, Павле Юхимовичу. Ми ще не до кінця перевірили вашу версію. А в ній щось було.
— З'явилася нова. Будемо шукати серед знайомих потерпілих. Ось ви, до речі, перевірте коло знайомих балерини Борисенко, а старшина Мовчан відвідає цирк...
Всі здивовано перезирнулися. Трофиновський продовжував:
— Лейтенант Синицин перебере знайомих художника Степури...
Синицин відкинувся на спинку стільця:
— Що це ви сьогодні так офіційно до нас? Проштрафилися?
— Вибачте, товариші...
Тепер уже він не міг не помітити здивування присутніх. «Що це зі мною діється? — подумав Трофиновський. — От і мама вчора казала...»
— Завдання всім зрозуміле? — спитав він і, не чекаючи на відповідь, наказав: — Виконуйте!

XVII

Папка зі справою про таємничий апарат та його власника почала швидко розбухати. Раніше Трофиновського насторожило б таке везіння. Але зараз він лише стиха радів, силкуючись не виказати своєї радості перед начальством. Адже на складеній ним схемі кінці деяких ліній майже зразу перетиналися.
По-перше, виявилось, що шляхи канатохідця Віктора Марчука, художника Степури та балерини Борисенко сходилися не раз. Саме заради «феї квітів», як називали Наталю Борисенко, Марчук перейшов з технікуму електроніки до школи циркового мистецтва. Його повела тонка, мов павутинка, надія. У той час Віктору здавалося, що, ступивши на стезю мистецтва, він зможе наблизитись до своєї обраниці. Спочатку він пробував стати поетом, потім — музикантом. Перебрав усі можливості і вже занепав духом, дійшовши висновку, що ніяким хистом не наділений.
Поміж численних Наталиних залицяльників самі собою виникали своєрідні турніри, де кожен претендент демонстрував свої знання і вміння: кидаючи скоса погляди на «фею», «вражали» один одного ерудицією в різних галузях мистецтва, літератури і науки, змагалися в дотепності. Якось, коли вони всією галасливою компанією прямували в парк, молодий артист цирку вирішив приголомшити «фею». Він пройшовся по перилах підвісного мосту, викликавши захват Наталі. Артист переможно глянув на пригнічених суперників: «Що, браточки, повісили носи? Це вам не цитати та хохми!»
Тоді до мосту попрямував Віктор Марчук. Всі так і охнули, а він спокійно і впевнено пройшов по тих же перилах, що й молодий циркач. Ніхто з глядачів не знав, що ще в п'ятому класі вчитель фізкультури був дуже здивований вмінням Віктора Марчука бігати по колоді.
І ось Віктору вже здається, що в сірих, з золотистими блискітками Наталчиних очах промайнуло захоплення...
На жаль, серед «вдячних глядачів» знаходився й міліцейський патруль. Зірвиголови були затримані і побували у відділенні міліції. Загальна вдача-невдача зблизила Віктора Марчука з циркачем, і той порадив йому «вступити до нашої школи». Він же познайомив його з викладачем акробатики, який пообіцяв Марчукові блискуче майбутнє.
Проте не перемоги на арені, не призи па міжнародних конкурсах, а одна лиш заохочувальна усмішка Наталі Борисенко надихала Віктора. Та тут павутинка надії підвела. Розмови про високе служіння на ниві мистецтва і успіхи на канаті не допомогли достукатися до серця «феї».
Серед залицяльників Наталки був молодий художник Степура, котрий виявляв юній балерині всілякі ознаки уваги. Не раз він викрадав її з компанії на виставка та вернісажі, викликаючи у Віктора напади ревнощів. Вони були суперниками десь з півроку, поки не стали спільниками в бійці зі ще одним шукачем «руки й серця юної діви» — Романом Яцюком. Ця пригода зафіксована протоколом затримання за номером сто вісімдесят сім. У ньому було сказано, що «студенту Яцюку Р.В. нанесено легкі тілесні пошкодження Степурою С.М. та Марчуком В.А.».
Поки трійця завзятих закоханих відбувала вісім діб за хуліганство, «на авансцені» з'явився нічим не видатний, не відзначений ні на конкурсах, ні в міліцейських протоколах випускник будівельного інституту, який і став чоловіком Наталки Борисенко.
Трофиновський подумав, що недаремно він об'єднав розрізнені справи в одну. Тепер дивувався і радів своїй інтуїції.
З'ясувалося, наприклад, що інженер Роман Яцюк працює начальником зміни на заводі «Медприлад». У відділі кадрів і в парткомі його характеризували як талановитого інженера-винахідника, а от від розмов про людські якості Романа ухилялись. Коли лейтенант Синицин розширив коло опитуваних, один з членів партбюро висловив свою думку так: «Яцюк — людина надзвичайно образлива й мстива. Він вижив з роботи інженера Шпарова тільки за те, що той несхвальне відгукнувся про його винахід. Мабуть, та образа, наче осколок, коле його, не дає заспокоїтись».

XVIII

Роман Яцюк жив на тихій затишній вулиці.
Трофиновський піднявся ліфтом і подзвонив. Його довго роздивлялися у вічко, перш ніж спитали:
— Ви до кого?
— До Романа Васильовича Яцюка.
— У якій справі?
— Роман Васильович дома?
— Зайнятий. Навіщо він вам?
— Вибачте, ви не могли б відчинити двері? Адже так розмовляти незручно.
Оббиті чорним дерматином двері повільно відчинилися, і слідчий побачив перед собою високого широкоплечого чоловіка з великим м'ясистим обличчям, густими, насупленими бровами, що сходилися до орлиного носа.
— Я до вас ненадовго.
— Якщо ненадовго... А я вас щось не пригадую... — Чоловік все ще загороджував прохід.
Трофиновський показав посвідчення, і тоді Яцюк відійшов убік.
— Проходьте, сусід зі своїми скаргами уже й до вас добрався?
— Добрався, — зітхнув слідчий, проходячи за Яцюком до великої кімнати, умебльованої просто і зручно. На письмовому столі знаходився якийсь розібраний апарат. Тьмяно поблискували схеми і різнокольорові дротинки.
— Ось магнітолу взявся лагодити, — кивнув на апарат Яцюк. — Зламалася.
Трофиновський підійшов до апарата ближче. На магнітолу не схоже.
— Я її трохи вдосконалив, — тієї ж миті відгукнувся на його думки господар квартири. — Додав механізм пошуку і прискореної перемотки...
— Цікаво, — погодився слідчий. — Красива машинка, зручна. Добре, коли на всьому цьому розумієшся. А у мене з технікою негаразд...
— А ще краще, якщо техніка не виходить з ладу, — злегка усміхнувся вдоволений Яцюк. — Думаю поставити тут ще один діод, — коротким товстим пальцем він тицьнув у схему.
Трофиновський про всяк випадок схвально кивнув головою і, обійшовши апарат, глянув на шкалу.
— Чотири діапазони...
— Було три. УКХ прилаштував, стерео з нього записую.
— Цікава картинка, — сказав Трофиновський, зупиняючись біля стіни і розглядаючи підпис художника.
— Репродукція з картини одного мого знайомого. Талановитий художник. Після смерті це помітили всі. — В останній фразі чулася гірка іронія.
— Степура... — вголос прочитав Трофиновський. — Так ви знали його?
— Знав. Сергій Степура. Навіть дуже близько знав, — все з тією ж гіркою іронією промовив Яцюк, і його темні очі задивилися вдалину. — Навіть побилися одного разу.
— Що було приводом?
— Спитайте — хто? І відповідайте: хто найчастіше служить приводом для бійки серед молодих хлопців? Відомо хто, — дівчина. Давно це було...
— Ви неодружені?
— Ні, залишився нежонатим. Між іншим, з вини тієї ж дівчини... Ось як буває...
— А Степуру давно бачили?
Яцюк усім корпусом рвучко повернувся до слідчого:
— Ви заради нього прийшли?
— Так, — підтвердив Трофиновський. — У вас нема здогадок, що могло послужити причиною...
— ...Його самогубства? — закінчив фразу Яцюк. — Багато думав над цим... Ось бачите, репродукцію купив. Звичайно, вона не відповість... хоча, може, й зберігає якісь сліди... В речах, кажуть, відбиваються біотоки їхніх творців. Проявити б. Ну, та це поки що фантастика...
— Поки що?
— А в майбутньому — подивимось. Мені говорили, що він останнім часом став писати значно гірше. Виписався, чи що?.. Адже не бачилися ми, вважай, років шість, хоча в одному місті жили... Що я тепер про нього знаю? Ось тільки шкода його, дуже шкода...
— До побачення, — мовив Трофиновський. — Ось мій телефон. Якщо згадаєте що-небудь...
— Звичайно, обов'язково зателефоную. Вибачте, що нічим не міг допомогти.
— Дякую за бесіду, — нахилив голову Трофиновський і подумав: «А ти не все сказав, що знаєш. Говорив, загалом, про інших, майже нічого — про себе. Випадково?»
Трофиновський повільно йшов вулицею, обмірковуючи план подальшого розслідування, повторював у пам'яті всі деталі розмови, що тільки-но відбулася. І раптом йому пригадуються власні вірші: «Зі схилом напівзігнуті дороги, машини вдалину...» Почекай, — каже він собі, — чому «зі схилом»? Погано, прозаїчно. «Мов луки, напівзігнуті дороги...» Так, це краще. В ці години «пік» дороги напружені, — порівняння підходить. А як далі? «Воїн на посту». Трафаретно. — Але слова «на посту» викликають у нього якісь асоціації: — Ага, я ж зняв пости біля квартири балерини Борисенко, Марчука та його сестри. Негайно відновити, негайно!»

XIX

Знову осічка. Таня не розповідає, але я відчуваю: вона мені більше не довіряє. А я ж гадав, сподівався, що ця ніжна дівчина подарована мені долею, її величність Природа іноді викидає, такі жарти для різноманітності.
Скільки себе пам'ятаю, ніколи не користувався успіхом у дівчат. А був нібито не гірший за інших: не красень, але й не потвора, не високий, але й не низький, в чемпіони не вибився, але і слабаком ніколи не вважався. Відмінником був тільки в перших трьох класах, зате в двієчниках ніколи не ходив, одягався завжди модно, — якщо у всіх черевики на «змійках», то у мене теж...
А от дівчатам ніколи не подобався. Чому? Що відштовхувало від мене цих незбагненних створінь, що вони думали про мене? Сірятина? Але Ваня Петренко за всіма параметрами був сіріший від мене, а як Зіна бігала за ним... І задачки, і домашні твори давала списувати, аби тільки він повів її в кіно. А на мене і не дивилася, які б колінця я не відколював заради неї. Чого ж у мені не вистачало? Якихось таємничих флюїдів? Її величність Природа в котрий раз зволила побавитися, виліпивши мене у вигляді ляльки-невдахи? О, так, це вона вміє! Наділяє всіх майже однаковими потребами, але не всім дає однакові можливості задовольнити їх. І коли, як мені здається, єдиний раз в житті, в мене без пам'яті закохалося прекрасне створіння, де не візьмись цей ненависний слідчий! Своїми розпитуваннями він роз'ятрив їй душу, посіяв у ній отруйні зерна... А він же говорив і з іншими моїми пацієнтами, розпитував, підбурював проти мене. Уявляю, що тепер думає про мене красуня-балерина, вона й раніше мене не полюбляла. Дивилася, як на порожнє місце, як на одного з поклонників, призначених лиш обслуговувати її, слідкувати за дорогоцінним здоров'ям. Певно, у неї добре зіпсувався настрій, коли підвернулася її струнка ніжка після сеансу нормалізації! Ну, чому б їй не побути такою, як всі? Звикла, бачите, щоб перед нею падали навколішки. А воно, коли поміркувати та глянути у джерела, все пояснюється тим, що її Величність десь трохи порушила хід реакцій якоїсь залози. До того ж і вродою не обійшла її природа. От якби балерина ставилася до таких сірячків, як я, не гордовито, а з розумінням і співчуттям і розгледіла б за сірою личиною Еталон Норми, то, дивись, і здоровішою була б...
Ні, я не мстив їй, не хотів лиха, сам був прикро вражений, коли почув, що вона пошкодила ногу, що не може танцювати. І це сталося одразу після сеансу нормалізації. Випадковість? Збіг у часі? Чи це додаткове свідчення ефективності мого приладу? Це треба негайно перевірити, поки у гончака-щасливчика не минув ефект опромінення!

Телефонний дзвінок застав Трофиновського в кабінеті. В трубці почувся хриплуватий голос старшини Мовчана:
— Об'єкт, схожий з фотороботом, тільки-но зайшов до балерини Борисенко. У нього в руках чорна валізка, розміром приблизно шістдесят на сорок...
«Нарешті! У Мовчана «приблизно» означає поправку не більш як два-три сантиметри. Напевне, валізка — це апарат», — подумав слідчий і сказав у трубку:
— Зараз буду. Якщо об'єкт виходитиме, затримайте.
...В квартирі балерини мовчки сиділи хазяйка, невідомий чоловік і старшина Мовчан. Побачивши слідчого, старшина підвівся. Трофиновський, випередивши старшину, зразу ж підійшов до невідомого.
— Слідчий Трофиновський. Дозвольте ваші документи.
— Не думав, що в гостях будуть потрібні документи. А то неодмінно захопив би їх, — глузливо посміхнувся невідомий.
— Вибачте, це ваша валізка?
— Так, моя.
Трофиновський помітив, що невідомий поквапився відповісти. Що ж. Так краще. Це вже чимало.
— Що в ній, коли не секрет?
— Ніякої таємниці нема. Це апарат для визначення деяких біологічних параметрів.
— А точніше?
Затриманий глянув на слідчого з іронічною посмішкою.
— Для замірів біострумів, визначення біоритмів, якщо ви на цьому розумієтеся.
Відповіді були поспішливими, але за ними вчувалася недомовленість.
— Тільки для замірів і визначення?
На похмурому обличчі з дрібними рисами промайнули розгубленість і збентеження. Виразніше позначились зморшки на лобі.
— Ну, і для виправлення їх, якщо паталогічно порушувалася норма.
— Де ви працюєте?..
Затриманий повільно підняв руку і сухою долонею провів по лобі, ніби розгладжуючи зморшки.
— В інституті біоніки.
— А хто вас уповноважив обстежувати і лікувати людей?
Світлі очі, як і до того, дивилися з викликом.
— Я їх лише обстежую. Ось шкала характеристик.
— Навіщо в апараті генератор?
У відповідь — рвучкий рух підборіддя вгору, швидкий злий погляд з-під брів. Мовчання...
— Досліди на людях?
— Тільки для повернення норми, для їхньої ж користі...
— Відносно користі поговоримо окремо. Тож ви запитували, чому у вас вимагають документи...
— Вже збагнув, — махнув рукою невідомий. — На підставі бюрократизму і нерозуміння. Хіба ж вам можна щось довести. Добро завжди карається...

XXI

— Іван Степанович Кидько? Так, працює у нас. Випускник факультету біофізики. Як мовиться, зірок з неба не знімає, але не обділений здібностями. Наполегливий. Готує дисертацію.
— Тема?
— Порівняльна характеристика деяких біоритмів в мозку людини і тварин.
— В якому стані його дисертація?
— Тема затверджена. Іван Степанович збирає матеріал.
— У який спосіб?
— Обстежує тварин і людей, складає графіки...
— Вам відомо що-небудь про його апарат НК-1?
— Він користувався апаратурою інституту. Але, пробачте, ви сказали — його апарат? Може, я недочув?
— Ні, все правильно. Він називає його нормалізатором.
— Вперше чую.
В голосі професора Богданова зникли нотки зверхності. На гладенькому, начебто старанно обточеному обличчі з'явилася підвищена увага.
— Я прошу вас докладніше розповісти про Івана Степановича.
— Е-е, бачите, його особиста справа...
— Я вже ознайомився з нею у відділі кадрів.
Професор зняв окуляри в модній квадратній оправі і старанно протер скельця.
— Ну, що я можу додати?.. Апарат — це зовсім інша справа. Вірите, я навіть уявити собі не міг, щоб він...
— Вибачте, ми згодом поговоримо про апарат і про те, чого ви не знали. А поки що прошу відповісти на мої питання. От ви сказали, що він «наполегливий, не без здібностей». Як це проявлялося в повсякденній роботі?
— Е-е, знаєте, у нього бували зриви, невдачі. Не склалися стосунки з колективом, з керівництвом, — Богданов метнув на слідчого допитливий погляд, — зі мною, зокрема... Тому боюся бути необ'єктивним...
— А ви не бійтеся.
— Ну що ж, у нього є певні здібності. Не такі великі, як йому хотілося б мати. І... багато хто із співробітників вважає його, м'яко кажучи, недостатньо обдарованим...
— Недостатньо для чого?
— Для наукової діяльності. Мабуть, йому було б краще працювати на виробництві. Він більш здатний для виконання стереотипних операцій. Нема широти мислення, бракує уяви — всього того, що прийнято називати творчою жилкою. Від цього і зриви, зокрема, з дисертацією. Один раз він уже захищався і...
Професор нервово почесав лоб.
— І...
— ...провалився. Опоненти відзначали примітивність методики, неглибоку розробку, навіть недостатність експериментальних даних. Іван Степанович критику не визнав, озлобився, звичайно. Але не відступив, а взявся вдруге готуватися до захисту, хоча критика майже не залишила йому надій на успіх. Тому й кажу: наполегливий він.
— Не знаєте, він відвідує колишню сім'ю?
— Рідко. Його колишня дружина працює у нас, в іншому відділі. Хочете поговорити з нею?
— Потім. А друзі в нього були?
— Близьких друзів, здається, нема. Кидько — відлюдкуватий. А втім, був один... не те, щоб близький... Скоріше, не друг, а захисник. Але й з ним Іван Степанович посварився.
— Чому?
— Йому здалося, що той недостатньо підтримував його на захисті. Взагалі він некомунікабельний, нетовариський, а головне — ображений на весь світ.
— Як ви гадаєте, для його образи є хоч підстава?
— Мабуть. Адже у нас його багато хто вважає просто нездарою. А це не так. Як я вже згадував, у нього є певні здібності. Наприклад, він розуміється на техніці, непоганий експериментатор, якщо працює під керівництвом когось іншого. Але його біда в тому, що він дуже переоцінює свої можливості. Докотився до того, що себе вирішив вважати за норму, а більш здібних — ненормальними, хворими. Якось по секрету поділився зі мною своїм «відкриттям», що талант — це начебто хвороба. Збирав дані про пухлини головного мозку, які мовби сприяють появі геніїв. Гірш за все, що він підганяє розрізнені факти для наукового обгрунтування і узагальнення цих висновків. Доводить, що у такого-то пухлина у лівій півкулі давила на підкірку, примушуючи її працювати інтенсивніше, стимулюючи уяву; у іншого — активізувала пам'ять...
— Фальсифікація?
— Не так просто. Бачите, збіжність завжди знайдеться, а деякі безвідповідальні вчені, особливо, якщо вони нетерплячі і недосвідчені, підхоплюють сенсації...
Вони розмовляли ще довго. На прощання професор подарував Трофиновському свою книгу про мозок як керуючу систему...

XXII

До допиту Трофиновський готувався довго і старанно, уважно проштудіював книги, взяті у професора Богданова, вивчив підготовлений спеціалістами опис апарата Кидька. Вчені дійшли спільного висновку, що в НК-1 генератор електромагнітного поля з'єднаний складними прямими і зворотними зв'язками з датчиками і мікрокомп'ютером керуючої системи, апарат є цінним винаходом і може являти собою інтерес в галузі біології та медицини. У Трофиновського виникла одна невідчепна думка-запитання, яка не полишала його в спокої. Вона непокоїла слідчого всі дні, а прояснити її міг тільки затриманий на квартирі у балерини. З цим питанням Трофиновський звертався і до криміналістів, і до психіатрів, і до біофізиків, проте вони не могли однозначно на нього відповісти.
— Виходить, недооцінили ми Кидька? — спитав Трофиновський у Богданова, коли вони зустрілися знову.
— Виходить, — згодився професор. — Але коли б він, захищаючи дисертацію, показав комісії апарат або лише його схему, до нього поставилися б інакше. Проте треба сказати, апарат цей не його особистий винахід. Іван Степанович тільки з'єднав вузли, розроблені в різних відділах нашого інституту. Щоправда, зробив це вміло.
— А може, талановито? — спитав слідчий, зазираючи в очі професору.
— Можна сказати й так, — погодився Богданов.
Трофиновський повернувся від професора, охоплений суперечливими почуттями, і звелів привести затриманого.
— Мене ще довго триматимуть тут? — різко запитав Кидько.
— Тут ні, — відповів Трофиновський.
— На що це ви натякаєте?
— Вас будуть судити.
— За що?
— У вас не було відповідного дозволу на випробування апарата на людях...
Кидько урвав його:
— Мій апарат визнають колись одним з найбільших винаходів. Аби ви втямили, на що замахнулися, я, так тому й бути, постараюся популярно пояснити ваді принцип його роботи. Вам слід зрозуміти, що будь-які патологічні процеси в організмі супроводжуються зміною біострумів та біополів. Повернення біотоків до норми на біофізичній мові означає одужання хворого. Адже є люди з ненормальними зрушеннями в галузі психіки чи нервових реакцій. Ці зрушення можуть бути викликані вродженими вадами нервової системи, пухлинами, порушеннями в діяльності ендокринних залоз. Розумієте? А мій прилад здатен відновлювати...
— ...норму біострумів і таким чином нормалізувати роботу організму, — закінчив замість нього Трофиновський.
— Нарешті-таки зрозуміли. Молодчина! — похвалив Кидько. В його голосі пробивалася погано прихована іронія. — Отже, я можу бути вільним, зокрема і від двозначних запитань та натяків?
— Ні, — зітхнув Трофиновський. — Ви не відповіли на головне питання. А є ще й інші. Наприклад, що саме ви приймаєте за норму? Як її визначаєте?
— Норма визначається по більшості людей, — піднявши руку з витягнутим пальцем, проговорив Кидько.
— Яких людей?
— Звичайних, середнього рівня, так би мовити, посередніх, — з викликом відповів Кидько. — Це вони, зрештою, створюють все на світі, матеріальну культуру людства. До того ж, як мною установлено, всі так звані генії чи таланти — це просто люди з патологічними відхиленнями. Прилад може вилікувати їх...
— Від таланту?! Але що таке норма для людини? Це Ейнштейн чи якийсь нездара, здатний тільки душити талант? Моцарт чи Сальєрі? Ось у чому головне питання.
В очах Івана Степановича блиснуло здивування: хто ви насправді — слідчий чи філософ? Якщо філософ, то тим гірше для вас. Я примушу вас замислитись над такими питаннями, які не спадали вам на думку. Я заведу вас у лабіринт, звідки ви не виберетеся без моєї допомоги.
— Якщо вже ви заговорили про головне питання... Були, приміром, демократії, які допускали разючу нерівність своїх громадян. Вони дійсно надавали можливість особистості розкритися повною мірою і принести якомога більшу користь суспільству. Воно нагромаджувало величезні матеріальні блага і розподіляло їх. Але чи були такі системи тривкими? Ні, ні і ще раз ні! Адже суспільство складається з окремих осіб, співгромадян. А людині, громадянину, важливо не просто мати якийсь там, нехай навіть більш-менш задовільний прожитковий мінімум. Набагато важливіше — точка відліку. Вона для кожного у формулі: «Я не гірше за інших». Отже, людина може погодитися жити гірше, бідніше, але щоб його сусід, його співгромадянин, не жив краще за нього. Так людині спокійніше, затишніше. Тому-то значно тривкішими за демократії виявлялися такі диктатури, де чітким еталоном норми визнавався диктатор — особистість, як правило, зовсім не геніальна, а посередня, близька і зрозуміла будь-якому членові суспільства. На таких принципах будувалися цілі імперії і існували століттями, чуєте, століттями! Саме такі системи потрібні зараз, коли наш світ роздирають протиріччя!
— Тоді чому ж руйнувалися і розпадалися ці «тривкі» імперії? І чому ви прикриваєтеся загальними міркуваннями, коли йдеться про ваші конкретні вчинки, або, як ви кажете, «діяння»?
Кидько одразу якось знітився, відсторонився і сказав похмуро:
— Як би там не було, але не судитимуть же мене за лікування бідолашних хворих?..
— Саме завдяки вашому лікуванню став нещасним на все життя цирковий артист Марчук, одержали травми балерина і спортсмен. А художник Степура, як вам відомо, покінчив життя самогубством.
Трофиновський бачив, як болісно зморщилося лице підслідного, але пожаліти Кидька він не мав права.
Проте ще більше, ніж думка про міру провини Івана Кидька, Трофиновського непокоїло інше питання: «Чому ця людина, маючи такий апарат, не захотіла з його допомогою посилити роботу свого мозку і піднятися до таланта або навіть генія, а вирішила понизити, підігнати під свій рівень інших людей?
Павло Юхимович зустрівся поглядом з підслідним. Чомусь захотілося сказати йому щось заспокійливе. Але згадав про чорну валізу...