Ескорт у смерть - Ірен Роздобудько

Ірен Роздобудько

Ескорт у смерть - Ірен Роздобудько

Дія гостросюжетного роману Ірен Роздобудько розгортається навколо новоствореної аґенції „Ескорт“, яка надає заможнім жінкам специфічні послуги: „здає в оренду“ молодих презентабельних чоловіків, які супроводжують дам на світські вечірки. Якогось дня кавалерів-супровідників починають знаходити мертвими на вулицях міста. Усі вони – біляві, й у всіх з розкішної чуприни вирізано пасмо…


ПРОЛОГ

„3 травня 1982 року.


Привіт, мій золотоголовий янголе!…

Коли ти читатимеш цього листа, мене вже не буде на сьому світі. Тільки не лякайся – зараз тобі цього не можна, ти ж прямуєш до лав нашої славетної армії. Я навіть чую, як стукотять колеса твого потяга. Не лякайся ще й тому, що все скінчилось, усе вже позаду й ніхто не здогадується, що у смерті „красивої та молодої“ винен саме ти. Відтак заспокойся і спробуй дочитати цього останнього листа до кінця. Не квапся викидати його, як робив з усіма моїми листами. Я маю маленьке право сказати тобі ці останні слова і бути почутою.

Я любила тебе. Я розумію, як ти боявся цієї любові – ти ж іще зовсім хлопчик. Що ти міг розуміти? Ти навіть не уявляв, що саме тобі випало це рідкісне щастя – мати при собі вірну, віддану й мовчазну істоту, яка служила б тобі усе життя. Навіть твої зради вона перетравлювала мовчки, майже радісно, адже розуміла, що ніхто у світі не кохатиме сильніше.

Мине час… О, я знаю, я впевнена, мине багато часу і ти – дорослий та занудливий – з усього мотлоху своїх жалюгідних сорокап'ятирічних спогадів як найбільший, найяскравіший, найдорожчий скарб витягнеш саме цей: нічний, холодний під'їзд і зовсім змерзлу дівчинку, що вперше каже: „Я тебе люблю!“ й зривається у ніч, як здичавіле кроленя. Ти згадаєш усе! Ти зрозумієш, ЩО пройшло повз тебе. Ти обов'язково згадаєш і те, як ця дівчинка годинами могла стояти під твоїм балконом й вимальовувати фарбою на асфальті перед будинком ті ж самі слова. Хто ще подарує тобі такі спогади? Упевнена: ніхто.

У тебе буде банальне життя. Ти одружишся, станеш інженером чи будівельником, народиш дітей з якоюсь білявою куркою, питимеш горілку, як усі твої приятелі, сваритимешся з дружиною через копійку. А наприкінці цього безглуздого існування я прийду до тебе з небуття і змушу захлинутися цими спогадами – єдиними, справжніми, живими. Ти згадаєш усе – мої очі, руки, колір волосся, який тобі так не подобався (о, кляті білявки!) і те, що могло би бути між нами… Ти захочеш до мене – в цю суцільну темряву, в цей жах мого існування без тебе. Ти так просто сказав: „Іди геть!“ І от я йду. Розуміючи, що ти – ніхто й ніщо, і те, що я до безтями люблю цю порожнечу. Якби я могла, я б знищила тебе. Але чи стало б мені легше? І я роблю простіше – треба піти самій… Читай, читай, мій золотоголовий, звертаюся до тебе з небуття, з-під двох метрів землі. І нехай твоє золоте волосся здибиться від жаху.

Зараз я наповню ванну теплою водою… Потім візьму ось це гостре лезо… І думатиму про тебе. Я думатиму, що вбиваю тебе, мою єдину любов. Не бережи цього листа – якщо знайдуть, звинуватять саме тебе. А ти ж маєш добре прожити своє безтурботне життя заради цих спогадів про божевільне дівчисько на темних сходах. Ти ще маєш застогнати від своїх нездійсненних мрій. І розбити свою легковажну голову об стіну, розуміючи, що прожив своє життя марно й нецікаво.

От і все. Ванна повна. Прощавай. Нехай твоє сумління спить. Як я…

Твоя S.“

ЧАСТИНА ПЕРША

Листопад, 2000 року


* * *

– Я здурію, це неможливо! – кричала у слухавку Ілона Павлівна, нервово витираючи вологе волосся великим махровим рушником. У просторій п'ятикімнатній квартирі панував безлад. Кілька упаковок із новими колготками лежали упереміж із парфумами, на клітці з папугою теліпалася рожева комбінація. Сама господиня була у повному розпачі. На тому кінці дроту щось гаряче говорила подруга, але Ілона її майже не слухала.

– Він пішов! – кричала вона, – Пішов саме зараз, коли нам треба разом бути на цій клятій презентації. Я не можу з'явитися туди сама, зрозумій мене! Це – принизливо. Там усі будуть удвох, так вимагає протокол, – ти ж знаєш, у цих американців – культ родини. Уяви собі – тільки я буду, як біла ворона! Це неможливо. А не піти я не можу – сама ж заварила усю цю кашу! Цілий рік працювала на цей проект, моталася по районах та закордонах, шукала партнерів, умовляла інвесторів – і ось на тобі: маю бути сама, як остання покинута баба! Я цього не витримаю. Я здурію.

– А той твій приятель? – запитала подруга.

– Михайло?! Та ти що? Ти хоч пам'ятаєш, як він виглядає, – завжди брудні черевики! Хай Бог милує…

– Зачекай-но… Я тобі перетелефоную за п'ять хвилин – може, щось придумаю! – сказала подруга, й Ілона нервово натисла на кнопку радіотелефона. Її вірна подруга Олена завжди вміла знайти вихід зі складних ситуацій – надія була тільки на неї. Ілона запалила й почала накручувати волосся на бігуді, затиснувши цигарку в зубах і морщачись від диму, що потрапляв в очі. Їй справді сьогодні не таланило. Хоч як вона вмовляла чоловіка взяти „тайм-аут“ на цей вечір, він не погодився й пішов, голосно грюкнувши дверима. Свідотцтво про розлучення вони отримали вчора й він не хотів лишатись ані хвилини. Ілона вперше пошкодувала, що не мала часу завести коханця. Вона весь час керувала людьми, заробляла гроші, крутилась як могла й зовсім зігнорувала цей важливий складник життя ділової жінки – необтяжливого, але респектабельного коханця. І тепер, у цей найважливіший для неї день, змушена шукати першого-ліпшого, хто б мав більш-менш презентабельний вигляд для офіційної вечірки у посольстві. До презентації лишалося якихось три години. Ще треба було зробити макіяж, за півгодини мала прийти перукарка, у шафі висіла нова вечірня сукня… А що далі? Найважливішого не було. З-під блакитного рушника, що лежав на софі, долинув дзвінок радіотелефона.

– Ну? – видихнула Ілона.

– Я дещо придумала, – повідомила Олена, – Але вислухай спокійно, обіцяєш?

– Звісно. Хоча у моєму стані це досить важко.

– Так от. Зараз переді мною газета – „Експрес-об'ява“, – Олена демонстративно зашелестіла газетою у слухавку. – Читаю: „Фірма „Ескорт-сервіс“ пропонує ескорт-послуги заможним жінкам. Тільки у нас ви можете замовити справжніх джентльменів для супроводу віком від 20 до 35 років. Порядність та інтелігентність гарантуємо. Без надання секс-послуг. Звертатися за телефоном…“

– Ідіотка! – вигукнула Ілона, – Я тобі що – повія? Я відома людина. Я себе, зрештою, поважаю…

– Ти обіцяла слухати спокійно.

– О, Господи… Ну, слухаю… – зітхнула Ілона.

– Тут чітко написано: „Без секс-послуг“. Ти просто якась несучасна совдепівка, дарма що „бізнес-леді“! До речі, на Заході це звичайна річ: якщо леді незручно з'являтися десь самій, вона замовляє собі інтелігентного красеня на кілька годин. От і все! А потім каже йому: „Дякую. Було дуже приємно з вами познайомитися“, платить гроші й – вони розходяться. Просто і красиво.

– І все? – замислено повторила Ілона.

– Запевняю. Це ж – цивілізація! Сервіс. Не більше.

– Треба поміркувати, подзвонити туди й розпитати докладніше…

– Я вже дзвонила! – радісно доповіла Олена.

– І що?

– Усе дуже добре. Фірма серйозна. Вибір великий. Година коштує сто „у.є.“! Скільки годин триватиме твій прийом?

– Години дві.

– Ну от і маєш. Дешево і сердито.

– Ти – геній, – з полегшенням зітхнула Ілона. – Я твоя боржниця, Оленко! Зроби ще одну послугу – зателефонуй і зроби замовлення.

– От завжди ти так… Спочатку кричиш, а потім усе валиш на мене!

– Ну, Оленко, сонечко, така вже я є… За мною вечеря в китайському ресторані!

– В італійському!

– Як скажеш!

– Добре, – змилостивилася Олена. – Кажи, який „екземпляр“ тобі замовляти? Вік? Очі? Колір волосся?…

– Це ж треба! – засміялася Ілона. – Ну, гаразд. Значить так: вік – не більше двадцяти п'яти…

– Ти що, подруго, чи не занадто?…

– Нехай подивляться! Нічого. Тепер: статура – спортивна, блондинчик, очі – світлі… Словом, нехай буде як ляльковий Кен. Знаєш такого?

– Авжеж – чоловік Барбі? О'кей. Але навряд чи у нас знайдеться хоч один такий мужик.

– Замовляй найвродливішого, а там подивимось. Іншого виходу у мене все одно немає…

– От бачиш, а я завжди казала, що за своєю божевільною роботою ти втрачаєш найголовніше. Ну, про це ми ще якось поговоримо… Все. Телефоную. На котру годину він тобі потрібен?

– На сьому.

– Добре. Чекай. Я все зроблю.

Ілона знову кинула слухавку на софу. До сьомої лишалося дві години.

Вона пішла в душ. Тепла вода розслабила й заспокоїла її. Ілона одягла халат і, зручно вмостившись у кріслі, почала чекати на перукарку.

„Я йду вперед семимильними кроками, – міркувала вона. – Чому ж мені завжди траплялися чоловіки, яких треба тягнути на собі? Я простягала руку, сподівалася хоча б на розуміння, а вони завжди намагалися стягнути мене вниз, до кухні, прання, прибирання. А коли я виконувала й це – вони йшли від мене, грюкнувши дверима. Мовляв, ти занадто сильна“. Такими були обидва її чоловіки. Життя не складалося. Ілона керувала великою фірмою, відкривала нові філії, а по ночах тихо скавучала в подушку. Сьогоднішня ситуація була особливо принизливою. Вона намагалася відігнати від себе невеселі думки.

Перукарка Таня, як завжди, зробила все майстерно і швидко. Ілона огледіла себе в люстро й лишилася задоволена. „А я ще нічого!“ – сказала вона собі й полізла до шафи по сукню.

О пів на сьому Ілона швиденько поскидала речі в один куток, поправила фіранки, провела пальцем по поверхні мармурового столика – чисто! Не дарма платить прибиральниці… Виставила на столик холодну пляшку „Асті-мартіні“ та два фужери. Потім вирішила, що це зайве, й прибрала усе до серванту. Відчула, що хвилюється і не хоче нікуди йти. „Господи, який сором, – думала вона. – Я змушена платити за молодого альфонса, як стара мільйонерка! Негайно треба заводити хоч якогось мужчину… Але як це робиться? Немає ані сил, ані часу… І, кажучи відверто, бажання також…“

Вишукано вбрана й зачесана, вона сиділа на великому шкіряному дивані посеред порожньої, вилизаної до блиску квартири й шалено нервувала. За п'ять хвилин до сьомої не втрималася й налила собі у склянку коньяку. Ледь устигла зробити ковток, як у двері подзвонили…

Увійшли двоє – дівчина в охайному діловому костюмі та чоловік. Ілона намагалася на нього не дивитися.

– Марина, менеджер фірми, – привітно посміхаючись, представилася дівчина. – А це, – вказала на свого супутника, – Олексій. Якщо ви не проти – розрахуймося зараз. У нас попередня оплата.

Вона дістала з теки якусь квитанцію й простягнула Ілоні.

– Двісті доларів.

Тремтячою рукою Ілона дістала гроші й розписалася на папірці, що його копію Марина лишила на столику.

– На все добре! Бажаю гарного вечора! – попрощалася вона й ступила за поріг.

Ілона лишилася стояти навпроти свого нового знайомця і нарешті змогла пильно й прискіпливо огледіти його: красень-блондин у чорному смокінгу із білою гвоздикою в нагрудній кишені. Олексій швидко зорієнтувався, нахилився й поцілував їй руку.

– Що ж, проходьте до кімнати, – сказала Ілона, – Познайомимося. Я розповім вам, що треба робити. За п'ять хвилин приїде авто.

Олексій увійшов до зали й сів у крісло, невимушено закинувши ногу на ногу. „Звичайно ж! – відмітила Ілона. – Геть за Бальзаком: „Вільно себе почувають у чужому домі тільки крадії та куртизанки…“

Пауза затяглася, але перша незручність поволі миналася. „А він нічого, – думала Ілона. – Головне – мовчазний. Манери непогані. Якось буде…“

Вона хотіла щось сказати, та задзеленчав телефон.

– Ну як, прийшов? – таємничим голосом запитала подруга.

– Так, так, – швидко відповіла Ілона.

– І який він? – не вгавала Олена.

– Може, поговоримо про це завтра?

– Ну хоч слово скажи! – молила цікава подруга, – Я ж до завтра не доживу!

Ілона очима вказала Олексію на пляшку та бокали у серванті й вийшла на кухню.

– Справжній Кен, – прошепотіла вона у слухавку.

– Ну от бачиш, подруго, я ж тобі казала, усе буде гаразд. Тримайся! Цілую! Бувай.

Коли Ілона знову увійшла до кімнати, на столі вже стояли два бокали, наповнені вином.

– Отже, за знайомство! – підняла свій.

– За знайомство! – повторив Олексій. Ілона уперше почула його приємний оксамитовий баритон. їй кортіло розпитати хлопця, хто він, як потрапив на таку роботу. „Це, мабуть, звичайне бажання клієнта – розпитати повію про її тяжку долю! – зупинила вона себе, – Ні. Балачки тут ні до чого. Та й навряд чи він скаже правду…“

Знову зависла якась „непрофесійна“ для „хлопчика за викликом“ пауза. Обоє одночасно подивилися на стрілки годинника. Олексій тихенько прокашлявся й нарешті вимовив:

– До речі, якщо забажаєте подовжити замовлення – я не проти. За додатковий час я беру п'ятдесят доларів за годину.

– Додатковий час – для чого?

– Це на той випадок, якщо вам не схочеться бути самій після презентації…

– А як же умова вашого закладу – „без секс-послуг“? – посміхнулася Ілона. Він посміхнувся також.

– А це моя особиста справа. Запевняю – не пожалкуєте…

Він зовсім освоївся, й у погляді блакитних очей засвітився масний котячий вогник.

– Я подумаю, – пообіцяла Ілона й підвелася з крісла. Саме в цю мить у дворі засигналила машина. – Нам треба вирушати.

Вони вийшли з під'їзду як молодята – стрункий білявий красень у смокінгу і вродлива жінка „у віці елеґантности“. Водій вишневого мерседеса аж присвиснув й захоплено вирячив очі. Ілоні сподобалася така реакція. Вона міцніше притислася до могутнього плеча свого супутника і їй насправді здалося, що вона – молода наречена, що прямує до свого щастя.

„Мабуть, треба подумати про „додатковий час“… – промайнула думка. – Маю ж я право розслабитися хоч на один вечір…“

Красива пара сіла в авто під цікавим поглядом консьєржа, що виглядав зі свого віконечка.

„У нашої леді з'явився коханець. Щось дуже швидко…“ – подумав він і подивився на годинник. Було п'ять хвилин на восьму.

* * *

Менеджер „Ескорт-сервісу“ Марина повернулася до порожнього офісу. Кожного вечора по дев'ятій вона „здавала чергування“ надомниці Лані й вирушала в місто на полювання „за свіжиною“. В офісі було порожньо і темно. Директор Дана В'ячеславівна рідко засиджувалася на роботі, двоє водіїв були „на маршруті“, замовлень на сьогодні більше не передбачалося. Треба було лише передзвонити Лані та здати їй чергування. Лана була інвалідом і працювала диспетчером тільки у нічний час.

Марина зайшла до гардеробної й скинула діловий костюм, розпустила тугу „гульку“. Тепер можна було натягнути улюблені джинси, легку „адідасівську“ вітрівку й грубі чоботи на високій платформі. За годину вона перетвориться на „дівчинку із натовпу“ й розчиниться у ньому. Хіба що очі, старанно закамуфльовані дзеркальними скельцями окулярів, залишаться серйозними й уцілятимуть, як завжди, в „десятку“. „Якщо тобі не подобається твоя робота – перетвори її на гру!“ – неодноразово казала їй на самому початку Дана В'ячеславівна. За два роки існування фірми Марина вже навчилася не перейматися своїми обов'язками, не думати про незручності своєї роботи. її переваги вона зрозуміла кілька років тому.

Тоді один її знайомий цілий вечір водив її засніженим містом, поки вона не перетворилася на крижинку і втямила, що в молодика немає жодної копійки, аби запросити бодай у найближчу забігайлівку та погрітися філіжанкою кави чи чаю. Вона запропонувала це сама, хлопець образився. На цьому побачення закінчилося. Наскільки було б простіше, якщо б заплатив той, хто на той момент мав змогу! І от тепер Марина вважала, що встановлює деяку рівновагу у стосунках між статями. Тим більше, що фірма процвітала, і виявилося, що бізнес, який вони розпочали майже першими, має щодалі більші перспективи.

Марина заварила собі кави, налляла туди трохи бальзаму, який завжди був у барі, й набрала номер Лани.

– Привіт, Ланусю! Починається твій час. Доповідаю: номер перший обслуговує презентацію до дев'ятої – зателефонуєш йому на мобілку. Поки що замовлень немає. Якщо будуть – видзвониш номер сьомий або дев'ятий. Скажеш водію (сьогодні на маршруті Вова), щоб не забув узяти розписку. На цьому все. Зідзвонимось завтра о десятій. Привіт!

Марина поклала слухавку, увімкнула сигналізацію, старанно зачинила двері й здала ключ на прохідній. їй не хотілося сідати в машину – вечір був чудовий, у повітрі витав запах осіннього листя та кави з сусідньої кнайпи. За столиками сиділи люди. „Навіщо ходити далеко?“ – вирішила Марина, сховала ключі від машини в кишеню й попрямувала до столиків. Вона знала, що Дані це не сподобалося б. „З дешевої рибки – погана юшка! – часто повторювала вона. – Наша рибка водиться біля центральних ресторанів або на виставках“. Марина з цим не погоджувалася – в респектабельних місцях чоловіки не потребували додаткового заробітку. Марина взяла собі ріденьку, погано зварену каву у пластиковій склянці, сіла за найдальший столик й почала роздивлятися публіку. Поблизу гиготіла компанія студентів – чотири юнаки та дві дівчини. Марина ледь ковзнула поглядом по їхніх обличчях – одразу помітно: ані виховання, ані статури. Прищаві комп'ютерники, бліді заручники моніторів, майбутні жебраки-науковці! Трохи далі – двоє чоловіків: старший і молодший. Молодший ніби нічого, тільки чорнявий… Запам'ятаймо… Що ще? А ось, здається, те, що треба. Маринин погляд професійно вп'явся в парочку на протилежному кінці майданчика. „Біла королева й Чорний король!“ – посміхнулася Марина. На дівчині був світлий плащ, на її супутнику – темний. Обоє біляві. Тільки його довге волосся, стягнуте ззаду, мало живий рудувато-пшеничний відтінок – на відміну від її, фарбованого, із тьмяною жовтизною на потилиці. Вона явно програвала у порівнянні із ним. Але, як завважила Марина, саме вона керує стосунками і вважає себе неперевершеною. Він ліниво помішував пластмасовою паличкою вихололу каву та, опустивши очі, слухав, що каже йому дівчина. Марина напружилась, аби почути хоч уривок їхньої розмови. Але вони несподівано замовкли: „Біла королева“ різко встала, ледь не перекинувши легкий стілець, і, не оглядаючись, пішла геть. Він спочатку рвонувся її наздоганяти, але передумав, вибив із зім'ятої пачки цигарку і почав шукати в кишенях сірники.

– Yes! – задоволено видихнула Марина, підвелася з-за свого столика й попрямувала повз молодика до виходу, дістаючи разом із ключами від авто яскраву „зіппівську“ запальничку.

– Будьте ласкаві…

Звичайно ж! „Чорний король“ дивився на неї очима побитого спанієля.

Марина повільно обійшла столик, сіла саме на той стілець, з якого щойно випурхнула нервова білявка. Картинно простягла руку й клацнула запальничкою, пильно дивлячись у вічі молодикові.

– Посварилися?…

– Це у нас постійно, – махнув рукою той.

– Дружина?

Марина була упевнена, що він залюбки погомонить із нею, аби зняти напругу від попередньої розмови, й набрала співчутливого вигляду.

– Наречена…

– Вибачте за відвертість, але на мою думку, вона вас не варта. І, до речі, вона це добре усвідомлює – тому й нервує…

Марина помітила, що „Чорний король“ подивився на неї з цікавістю – гачок було закинуто. Марина хитнула головою, і хвиля довгого світлого волосся, як завісою, закрила півобличчя. Вона знала, що цей порух завжди справляє враження на чоловіків.

– Я про це не думав…

– Даремно. Усі наші непорозуміння виникають через те, що ми обираємо не тих, хто нам потрібен. Ми уникаємо вибору. А у вас він міг би бути великим.

Він замислився.

– Дякую. Мабуть, уже настали часи, коли жінки роблять компліменти чоловікам. Дозвольте чимось віддячити. Вип'єте зі мною шампанського?

– Не відмовлюсь.

Молодик пішов до павільойнчика і за мить повернувся з пляшкою та двома одноразовими склянками.

Шампанське було тепле. На фрукти або цукерки „Чорний король“ не розщедрився.

– Отже, ми розмовляли про вибір, – нагадав він. – А хіба може бути вибір у інженера, що працює в напівживому проектному інституті?

– А ви дуже цінуєте свою роботу?

– Швидше навпаки. Усі тікають на фірми, я один тягну весь відділ за 140 гривень, – зітхнув він. – Але давайте поговоримо про щось веселіше…

– Тоді перейдемо до справи, – змінила тон Марина. Останнім часом вона втомлювалася від довгих бесід, тим більше, що старалася не для себе і її випадковими співрозмовниками в більшості були ті чоловіки, які її зовсім не цікавили. – Я хочу запропонувати вам роботу в нашій фірмі.

Молодик здивовано кліпнув очима.

– Фірма у нас не зовсім звичайна, – продовжувала Марина. – Я маю на увазі – незвичайна для нашого суспільства. Але років за п'ять-десять ця незвичайність зникне. Зараз ми просто перші.

– Що ж це за бізнес? Кілерство? – посміхнувся він.

– А ви згодні й на таке? – вона пильно подивилася йому у вічі. – Ні, не хвилюйтеся. Наша фірма називається „Ескорт-сервіс“, ми надаємо послуги заможним жінкам: супроводження на різні вечірки, презентації, фуршети, в казино та до нічних клубів. Словом, на усі заходи, на які жінці приємніше приходити з кавалером.

– Хлопчики за викликом? – знову посміхнувся він.

– Зовсім ні. Секс-послуги не входять в обов'язки нашіх працівників. Якщо ми дізнаємось про такі випадки – суворо караємо, звільняємо з роботи. У нас серйозна, можна сказати, інтелігентна робота. Ми маємо ліцензію й вчасно сплачуємо податки. А наші джентльмени одержують від 500 умовних одиниць на місяць. Я кажу „від“ тому, що остаточна цифра – комерційна таємниця. Але початкова – саме така й не менша.

Молодик присвиснув. Марина бачила, як заблищали його очі. Помітила й внутрішню боротьбу, що відбилася на його обличчі. Не даючи йому змоги вставити слово, вела далі:

– Ви, звичайно ж, можете лишатися на своїй основній роботі, якщо вона вам така дорога. Але побачите, що в цьому не буде потреби. Ви підете на курси іноземної мови, в школу етикету, до тренажерного залу. Одягатиметесь у кращих модельєрів і, зрештою, побачите світ. Адже наші замовниці нерідко беруть супутника у закордонні поїздки й на відпочинок.

– Яка ж для них у цьому користь? У них що, якісь вади, чи мова йде про божевільних старих мільйонерок? – нарешті запитав він.

– Одразу видно, що ви не знаєте життя… Подивіться навкруги, розплющіть очі: кожна друга жінка самотня, кожна п'ята має свій бізнес. Поговоріть із ними – вони не хочуть заміж. Навіщо? Словом, кожній час від часу потрібне необтяжливе спілкування, презентабельний партнер на кілька годин. І саме наша фірма надає такі послуги. У нас багато клієнток – милих, інтелігентних, заможних. І, як то кажуть, без криміналу. Усе на найвищому рівні. А тепер так: якщо ви згодні попрацювати в нас – кажіть одразу. Якщо ні – вмовляти далі не буду.

– Якщо згоден – як ми домовляємося? – запитав він, опустивши очі.

– Я даю вам візитівку. Завтра зранку ми чекатимемо на вас в офісі.

Марина дістала візитівку й поклала її на стіл перед „Чорним королем“ – він швидким рухом сховав її в кишеню.

– От і добре! – зраділа Марина й, тамуючи огиду, проковтнула теплу рідину з пластикової склянки. Підвелася зі стільця: – Я називатиму вас Чорним

королем!

– Чому так?

– Не знаю. Так мені хочеться. А, до речі, як вас звуть?

– Серьожа…

– Відтепер, Серьожа, ви – Сергій. Ваше життя змінюється на краще! Чи відчуваєте ви, як скрипить колесо Фортуни? – засміялася Марина. – Отже, до завтра! О'кей?

– О'кей!

Марина пішла не озираючись. Вона знала, що Чорний король на ймення „Серьожа“ дивиться їй услід. Марина також помітила, що з-за рогу за ними увесь цей час спостерігала його наречена. „Ревнива дівчинка, – подумала Марина. – Начувайся, на тебе чекає ще й не таке!“

Вона перейшла дорогу, сіла в авто, голосно грюкнувши дверцятами.

За кермо вона сіла нещодавно й майже у примусовому порядку – Дана В'ячеславівна віддала їй свій старенький опель, адже чоловік подарував їй інше авто, й веліла активізувати своє щовечірнє полювання. „Проїдуся ще й набережною“, – вирішила Марина, хоча погода почала псуватися й над містом за якихось двадцять хвилин, що вона була у кав'ярні, почали купчитися темні важкі хмари. Марина їхала повільно. Машин на шосе було мало, перехожих також. Вуличні кав'яреньки та забігайлівки зачинялися, офіціанти заносили столики до приміщень і складали „гіркою“ різнобарвні пластмасові стільчики.

Стежачи за дорогою, Марина краєм ока поглядала на тротуар. Вона помітила хлопчика років десяти, який, ховаючись під рекламним щитом, обстрілював машини та перехожих з іграшкової рушниці. Він націлився й у Марину. З поруху його вуст вона зрозуміла, що він вигукнув: „Пух!“ Марина печально посміхнулася: „Мене вбито. Непоганий початок для оповідання… „Мене вбив хлопчик. Він розстріляв мене майже впритул із задоволеною посмішкою малого садиста. Але я вижила… Повернулася додому, де на мене ніхто не чекав, і поставила чайник. День минув благополучно“. Марина знову глянула на хлопчика у скельце заднього бачення – він вже поціляв у автофургон із написом „Риба“. Хлопчик викликав у неї огиду. „От з таких виродків виростають вбивці або тихі сімейні тирани…“ їй закортіло вийти з авта й надавати юному стрілку стусанів. „Як я їх усіх ненавиджу – подумала Марина. – Ні, сьогодні з мене досить!…“ Вона круто розвернулася й поїхала додому.

* * *

Труп було знайдено у центральному сквері на майданчику біля житлового будинку номер 57 о п'ятій годині ранку. Спочатку огрядному панові, який вивів свого собаку по „малій потребі“, здалося, що з сусіднього бутика модного вбрання на вулицю викинули манекен – надто вишуканий одяг був на молодику: чорний довгий смокінг, краватка й сорочка, що, мабуть, колись була білою. Пан із собачкою підійшов ближче. Пес пручався й почав тоненько скавучати. За три кроки до знахідки пан нарешті із жахом зрозумів, що перед ним не манекен, а небіжчик. У широко розплющених і вже каламутних зіницях застиг вираз невимовного подиву. Легкий вранішній вітерець куйовдив короткі пасма світлого волосся. Огрядного пана знудило. Затиснувши долонею рота й забувши про свого песика, він побіг до найближчого телефона й тремтячою рукою набрав „02“…

* * *

Марина прокинулася рівно о шостій. Раніше їй завжди не вистачало години, аби остаточно відчути себе бадьорою. Вона прокидалася о дев'ятій під огидне дзеленчання будильника й стрімголов зривалася на роботу, кленучи все на світі. Тепер, коли нарешті можна було розслабитися й не поспішати, її внутрішній годинник ніби хтось навмисне переводив на 3-4 години уперед. Й цьому не було ані ради, ані пояснення. Вона прокидалася й більше не могла заснути. Зазвичай заварювала міцну каву й вешталася своєю однокімнатною затишною квартиркою, обмірковуючи плани на день. Відносний добробут і спокій так само не приносити задоволення, як і колишнє напівжебрацьке існування у штаті науково-дослідного інституту. Тоді майже вся її зарплатня завбільшки п'ятдесят „умовних одиниць“ йшла на утримання цієї затишної однокімнатної „хрущовки“, яку вона недавно приватизувала. Можна було б переїхати в один з центральних районів. Але у самому центрі жили її батьки, і такий переїзд міг означати одне: їхні постійні візити з багаточасовими розмовами на теми моралі. Марина це могла витримати не більше одного-двох разів на рік. Дівчина намагалася відвідувати родичів якнайрідше. Картала себе за це, завжди приносила дорогі подарунки й умовляла себе не сперечатися з ними. Але це було понад її сили. Усім своїм нинішнім життям Марина намагалася довести самій собі, що випросталася з-під гніту їхнього виховання, густо замішаного на цитатах класиків, конспектуванні творів Шопенґавера та статей Добролюбова. „Помри, але не давай поцілунку без кохання!“ – цитувала мати, розмахуючи черговим томиком чергового різночинця. „Людина – це звучить гордо!“ – вторив їй батько. І, вже не помічаючи доньки, вони розпочинали довгу полеміку про „історичний контекст“ і роль у ньому „маленької людини“… „Ми не від світу цього! – зітхав батько. – Ми – аристократи духу, і нам байдуже, на якому дивані ми спимо!“ Усе це здавалося Марині штучним. Щосуботи, попри дисидентську зневагу до утіх тілесних, батьки разом ходили на стихійний м'ясний ринок, купували яловичий ошийок, аби ритуально накрутити з півтора кілограми фаршу, щоби вистачило котлет на весь тиждень, до наступної суботи. Якщо Марина за чимось і сумувала, згадуючи дитинство, так це за тими „м'ясними“ суботами, коли дивовижна простота існування не затьмарювалася псевдонауковим флером, і духмяний фарш, здобрений цибулею, часником та різними спеціями, здавався їй вінцем творіння рук людських.

Коли їй виповнилося двадцять, вона, збрехавши батькам, що вступає у „громадянський шлюб“, вирвалася із родинного гніздечка. Але те, що зустріло її поза його межами, здалося таким же штучним. Особливо після двох невдалих спроб створити сім'ю не за канонами того, що вона бачила в рідній домівці.

…Сьогодні, так само, як і вчора, Марина заварює каву. Тепер вона не визнає ані розрекламоване „Нескафе“, ані гранульований світлий „Якобе“. У неї в шафі – велика, кілограмова банка доброї голандської кави зі складною назвою. Банку їй подарувала Дана Вячеславівна. Заварювання кави о шостій годині ранку перетворилося для Марини на священнодійство. За вікном – сірий осінній ранок, вулиці майже порожні. Марина дістає свою улюблену філіжанку з репродукцією картини Далі й розігрує чергову сцену зі свого ненаписаного роману: „… Вона вижила, хоча рана від влучного пострілу малого вбивці зяяла чорнотою. Вона відламала бутон зів'ялої троянди й встромила його в дірку у грудях. Так її випадкова смерть виглядала естетичніше…“

Кава в турці скипіла й бурий капелюшок піни виповз на поверхню. Марина налила її у філіжанку, додала трохи перцю і хвостик гвоздики. Вона завжди пила каву, зручно вмостившись у кріслі перед вікном, – розглядала перших перехожих. Зазвичай то були жінки – у темних куртках, у пухнастих мохерових беретах. Вони стрімголов долали ненависні метри до тролейбусної зупинки й викликали у Марини почуття невимовного жалю. Вони поспішали до своїх щоденних галер. Вони й не здогадувалися, що десь на теплому березі, повз який вони курсують, як покинуті командою човни, є казино, боулінг, сауни, тренажерні зали, косметичні салони, шейпінґ, шопінґ, дансинг, мартіні „Б'янко“, Лазуровий берег, соки „фреш“, піцца з анчоусами, парфуми „Кендзо“, коньяк „Мартель“, лангусти, мідії, шкампії й нарешті – чоловіки, які одним порухом руки здатні кинути до їхніх стомлених ніг у стареньких капцях увесь блискучий мотлох світу.

Саму Марину вже давно нічого не дивувало. Коли вона помітила цю ваду вперше, то навіть розхвилювалася. Невміння дивуватися нагадувало якусь страшну, ще не відкриту лікарями, хворобу. Перші її симптоми Марина відчула років п'ять тому, коли вийшла з літака в Амстердамі. До того вона не бувала далі від туристичного табору на Дагомисі. Вона була певна, що відкриття іншого світу справить на неї неабияке враження. Але… Вона вийшла з літака в розкішний аеропорт так, ніби робила це щодня. Простір, довгий горизонтальний ескалатор, вітрини магазинів, особливий запах парфумів та тістечок сприймались як щось буденне. Марина зайшла у першу-ліпшу кав'ярню й ламаною англійською мовою замовила „кафі“ й „дабл коньяк“. Колись вона мріяла про таке. Заплющувала очі й уявляла, ніби все це відбувається насправді. А коли сталося саме так, вона сиділа байдужа й спокійна, усім своїм розслабленим виглядом ніби промовляючи: „Ну то й що?“

Європа нічим її не вразила. Вона безпомилково натискала потрібні важелі в готельних покоях, аби відрегулювати воду, відчинити вікно або купити в автоматі банку пива чи газету. Вона швидко навчилася посміхатися перехожим і вітатися з мешканцями готелів. Вона споглядала дивовижні витвори мистецтва у найвідоміших галереях і цим просто констатувала факт свого перебування в тій чи тій країні. А головне – не напаковувала в торбинку, як це робили інші, безкоштовні готельні джеми, вершки та шампуні. Світ, до якого вона так мріяла потрапити в юності, нічим не вразив її. Й Марина захвилювалася. Мало ж бути щось, що змусить отямитися й уголос висловлювати емоції…

Вона навіть почала пишатися собою, цитуючи Сковороду, – світ так само не упіймав її у свої солодкі тенета. І вона почала розставляти їх сама. Бодай на своїй службі у Дани В'ячеславівни.

Марина п'є каву. Й мимоволі позирає на зачинені дверцята кухоної шафи. Навіть крізь них вона бачить гарну пляшку коньяку, до якої затялася не торкатися. Затялася з учорашнього вечора, замкнувши дверцята й заховавши ключ у керамічний високий глечик, що стоїть над плитою. „Я – трішечки… – умовляє себе Марина. – П'ять крапель – у каву… Будь ласка!“ „Ні!“ – відмовляє їй внутрішній голос. „Забирайся під три чорти! – спалахує Марина й перекидає глечик, ключ падає на підлогу. П'ять заповітних крапель перетікають у філіжанку. Тепер їй зовсім добре. Можна збиратися на роботу.

* * *

Телефонний дзвінок підняв Дану о дев'ятій. Чоловік, як завжди, залишив слухавку радіотелефону казна-де, й Дана, ледве розплющивши очі, забігала по квартирі, відшукуючи, звідки лине настирливий звук. Слухавка виявилася на кухні під купою вчорашніх газет. Дана натисла кнопку:

– Алло!

Звонив охоронець із прохідної. Дана не одразу зрозуміла, що він їй говорить і Іванові, цьому кремезному й загальмованому орангутангу, довелося повторити повідомлення двічі: вбито „номера сьомого“! Так, так

– убито! Пострілом у груди. Сьогодні вночі! Міліція вже в офісі. Вимагають негайної зустрічі з начальством! О'кей, Дано В'ячеславівно! Не хвилюйтеся, Дано В'ячеславівно! Ні, ні, це не податкова, я ж на цьому розуміюся! Усе зрозуміло! Кава, коньяк, анчоуси? Добре! Передзвонити Марині? Добре. Нехай чекають

– ви будете за півгодини? О'кей, о'кей!

„Ідіот!“ – подумки сказала Дана й кинула слухавку. – Цього ще бракувало! Номер сьомий був найкращим екземпляром, жалко хлопця. Але при чому тут ми, адже хлопці, певно, ведуть бурхливе життя…“ Вона почала хутко збиратися.

Спочатку – під контрасний душ. Навіть у такій ситуації вона не могла відмовити собі в цьому задоволенні. Вода заспокоювала її, а велике люстро, яке Дана колись придбала для ванної кімнати, завжди тішило приємним зображенням. У всіх інших дзеркалах Дана виглядала на свої тридцять шість, а саме це омолоджувало її принаймні років на сім. „Дано, Данусю, – немов промовляла до неї блискуча поверхня. – Подивися – ти ще молода! Твоя молодість – вічна“. Дана Вячеславівна й справді виглядала непогано: коротка стильна стрижка вигідно підкреслювала великі очі й довгу шию. Щоправда, треба було негайно схуднути кілограмів на п'ять… „Займуся цим наступного тижня!“ – вирішила Дана й показала своєму зображенню язика. Й миттєво схаменулася: якщо неприємності й справді серйозні – ці зайві кілограми злетять набагато раніше. До неприємностей і навіть до життєвих трагедій вона звикла. Чого тільки коштували їй два розлучення, три невдалі спроби народити дитину й ціла вервечка інших поневірянь, аж поки не прибилася вона до цього умовно „тихого“ берега із чоловіком, який був старший за неї майже на двадцять років і дозволяв робити „своїй дівчинці“ усе, що вона забажає. Петро Петрович, який і досі залишався „на коні“, керував філією українсько-італійської фірми, що шила модний одяг; завдяки своєму багатому життєвому досвіду він чи не першим розгледів у Дані неабияку особистість. Спочатку Дана працювала в нього як демонстратор вечірнього вбрання. „Саме вечірнього!“ – наказав він, побачивши в Дані типаж „нічної кішечки“. Якось, десять років тому, він підвозив її до дому після офіційної вечірки. Непомітно для себе вони просиділи в авті перед Даниним будинком до третьої ранку. Чого вона тоді так розійшлася? Чому він так уважно вислуховував її безкінечні історії й жодного разу не натякнув на те, що пора піднятися до неї „на каву“? Дана й не пропонувала… Наприкінці розмови „ні про що“ він надовго замовк, запалив, і вона вже подумала, що своєю відвертістю вчинила дурницю. Але Петро раптом сказав: „Досить, дівчинко, стрибати – виходь за мене…“ І вона вийшла. Й жодного разу не пожалкувала, хоча в усіх „світських хроніках“ й досі з'являлися фривольні розповіді про „підстаркуватого кутюр'є та його молоду пасію“. „Пасією“ вона не була ніколи. Навіть тоді, першої шлюбної ночі, коли відчула владу над виснаженим життям тілом свого нового і, як вона твердо вирішила – останнього чоловіка. Він насправді здавався їй „останнім чоловіком“ у цьому житті: ніколи не перекладав на неї своїх проблем, брав усі рішення на себе й, попри на свій вік, продовжував упевнено рухатися по складних сходинках життя. Саме він порадив їй розпочати свій бізнес. А коли постало питання – у якій царині, знайшов саме ту ниву, яка була не розорана. Тепер вона сама міцно трималася на ногах. Непокоїло одне – вона шалено мріяла про дитину й часом вважала, що платить безпліддям за свій „брудний бізнес“. Щоправда, думала вона про це рідко, вважаючи, що все ж таки допомагає жінкам позбутися комплексу самотності, а значить – робить справу майже благородну…

П'ять хвилин – на душ. Десять – на легкий макіяж. Ще п'ять – на склянку теплого молока з аспірином. До офісу на своєму новому „Пежо“ вона добереться хвилин за десять… Аби тільки швиденько розібратися з представниками влади…

Одягши свій найкращий костюм, Дана закинула в сумку ключі від машини й швиденько збігла вниз сходами – ліфтом вона ніколи не користувалася.

* * *

В офісі її зустріла стурбована Марина. „Усе нормальної“ – кинула їй Дана В'ячеславівна й увійшла до просторої кімнати, де на неї вже півгодини чекав слідчий.

– У мене вільні лише півгодини, – повідомила вона з порога представникові влади, який одразу ж звівся їй назустріч. – То ж, будь ласка, давайте говорити предметно.

„Сувора жіночка, – подумав той. – Краще б цю справу доручили Лошкарьову… Він добре вміє розбиратися з цими багатими суками…“ Але Лошкарьов перебував у законній відпустці, й „містер Марпл“ (так у відділку називали слідчого Романа Олексійовича Марченко), тяжко зітхнувши, приступив до свої обов'язків:

– Сьогодні вночі було вбито вашого… м-м-м… співробітника… чи як вони у вас там називаються?… При ньому було знайдено ось цю візитівку на ім'я Олексія Підлужного з координатами вашого офісу. Чи працював у вас такий?

– Так. Мені дуже шкода. То був хороший і дуже старанний хлопець.

„Уявляю собі, як він старався…“ – подумав Роман Олексійович й не міг втримати посмішки.

– Так-так, – знизала плечима Дана. – Дуже порядний і старанний робітник. Мені дуже прикро, що так трапилося. Не уявляю, чому він загинув. Можливо, на нього напали грабіжники, адже наші хлопці завжди гарно й дорого одягаються… Й, певно, мають при собі гроші…

– Факт пограбування не підтверджений. Одяг, гаманець з грошима та навіть два золоті персні були при ньому. Але є одна деталь, яка дає підстави вважати, що, можливо, вбивство вчинила людина психічно хвора. До речі, скажіть, яка зачіска була у небіжчика?

– Я не повинна пам'ятати, з якими зачісками ходять наші хлопці, – це їхня особиста справа… Взагалі ми намагаємося підбирати свій контингент за певним стандартом: хлопець має бути охайним. Здається, в Олексія було довге світле волосся, зібране на потилиці у пучечок. Це має якесь значення?

– Має. Адже голова трупа… вибачте, була майже поголеною…

– О, Господи! – вирвалося в Дани, й цей вигук надав слідчому впевненості!. Він зрозумів, що перед ним – звичайна жінка, а не холоднокровна механічна лялька.

– Причому, – продовжував він, – експертизою встановлено, що волосся зрізане ножицями одразу після вбивства.

– Не уявляю, чим я можу вам допомогти?

– Поки тільки тим, що дасте розпорядження видати мені всі особові справи ваших співробітників. А також – координати усіх ваших замовниць. Це моє особисте прохання. Можливо, в місті починає діяти маньяк. А ваш, як ви кажете, „контингент“ підпадає під особливу увагу.

– Це справа конфіденційна… Деякі хлопці не хочуть афішувати себе… А жінки – тим більше. Самі розумієте. Документація у мене в повному порядку. Ми не пов'язані з криміналом. І не надаємо секс-послуг. А також суворо зберігаємо таємницю замовлення.

– Я про це вже чув. Тому й прошу вас особисто про допомогу. Як мені повідомила ваша менеджер, небіжчик вчора ввечері супроводжував клієнтку. Мені треба поговорити з нею…

– Добре, – нарешті погодилася Дана В'ячеславівна. – Я дам таке розпорядження. Але дуже вас прошу, без потреби не вплутуйте нас у своє розслідування. Трапилося нещастя. Не думаю, що воно якось пов'язане з нашою діяльністю.

– Побачимо.

„Містер Марпл“ підвівся зі свого стільця. Дана кинула оком на журнальний столик – слідчий добре пригостився бутербродами з ікрою, анчоусами та коньяком. „Це – добрий знак. Домовимося…“ – подумала Дана.

* * *

Він повертався додому пізно ввечері. Десь знову загубилася парасолька й холодні краплі дощу стікали за комір. Це було неприємно. Неприємно було й повертатися додому – він знав, що його зустріне ґвалт, зітканий з різноманітних звуків, поєднання яких впливало на нього гірше, ніж моторошне дзижчання бормашини: телевізор, увімкнутий на повну гучність, радіо, що ніколи не вимикалося, шкварчання олії на пательні та безкінечний стукіт молотка у стіну (сусіди ось вже другий рік робили ремонт). Він знав, що Мірра лише на якусь мить відірветься від серіалу, аби швиденько покидати на стіл тарілку, виделку, хліб, огірки й жбурнути посередині цього натюрморту пательню зі шкварками. Він знав, що, не розбираючи смаку напхається цією невигадливою їжею, а вночі встане палити, притлумлюючи цигаркою постійний біль у шлунку… Так було щовечора. Ноги самі несли Романа Олексійовича Марченка до найближчої від його будинку забігайлівки. Там йому без зайвих слів (а часом – у безстроковий кредит) завжди наливали півсклянки горілки. І тоді повертатися додому було набагато веселіше…

…Телевізор, як завжди розривався чиїмись стражданнями: „Педро, Педро, ти все одно будешь моїм! – Я кохаю іншу! – Ти – негідник. Ти не знаєш страшної таємниці: вона – твоя дочка!!! – О, Боже мій! Як ти могла?…“ Роман навшпиньки увійшов до кухні й схопив зі столу шкоринку хліба, аби забити запах горілки – Мірра цього не любила. В телевізорі залунала простенька мелодія – серія закінчилася. Мірра нарешті вийшла на кухню й прискіпливо оглянула чоловіка. „Якщо довго вдивлятись у прірву, помітиш, що прірва вдивляється в тебе…“ – пронеслося в голові у Романа. Ця жінка колись і справді була для нього прірвою. Одружився він стрімголов, одразу ж після служби в армії. Мірра, волоока, з великим ротом й тонким білявим волоссям, здалася йому марсіанкою. Вона не дала йому й оком змигнути, як вони вже стояли перед опасистою тітонькою в загсі й до Романа ледь долинали слова про „ячейку общества“. Тепер він не міг зрозуміти, як йому могли сподобатися її зовсім білі брови та вії, блідий великий рот та надто пухкенькі щічки.

– А ну дихни! – наказала Мірра, й він побачив перед своїм обличчям її ніздрі, які теж здалися йому прірвами, що здатні були всотати в себе його останню алкогольну радість.

– У мене був важкий день, люба! – зморщився Роман.

– У тебе кожен день – важкий. Коли ти вже організуєш щось своє? Наприклад, приватне бюро? Хоч гроші були б…

– Тобі що, нема чого їсти? – огризнувся він.

– Крім того, що їсти, мені треба ще дещо. Наприклад, одягатися. Дітям ми давно вже не допомагаємо… На що ти взагалі здатнен?

– Припини, будь ласка. Дай мені спокій хоч сьогодні.

– А що трапилося сьогодні? – не давала бажаного спокою дружина. Вона сіла навпроти й підперла щоку рукою. Він жадібно закидав у себе ненависні шкварки з картоплею, гучно хрумтів огірками. Легке сп'яніння зробило свою справу – він хотів поговорити.

– Налий стопку! – сміливо сказав він. – Тоді розповім…

Мірра незадоволено знизала плечима, але усе ж таки дістала з холодильника майже порожню пляшку „Холодного яру“.

– Уяви собі, – повеселішав Роман, – сьогодні вночі вбито хлопця…

– Ну, то й що?

– Ти послухай: хлопець працював у фірмі, яка приймає замовлення від багатих дамочок на супроводження їх на усілякі презентації та фуршети…

– Невже у нас таке є? – вогник зацікавлености нарешті загорівся в безбарвних очах дружини.

– Звичайно ж, є. Так от, хлопець був шикарно одягнений, при грошах. Але вбивця нічого не взяв, крім… – Роман сам налив собі другу чарку й, скориставшися моментом, швидко перехилив її.

– Ну???

– Нічого не взяв… Тільки волосся… – страшним напівшепотом сказав Роман. Йому було приємно дивитись у розширені очі Мірри й якомога довше потягнути паузу.

– Тобто? – видихнула вона.

– Підстриг небіжчика під нулівку! Тепер маю усе це розплутувати… А ти кажеш… Тут справи серйозні.

– А що, так багато жінок, які спроможні замовити собі коханця?

– Не коханця. Фірма не надає секс-послуг. Хоча, звичайно, я в це не вірю… – він замислився.

Мірра зрозуміла, що зараз він, як це часом бувало, порине в сон тут-таки, за столом. Це бісило її. Вона хотіла розштовхати чоловіка, але з кімнати долинула вступна мелодія до наступної серії нового детективчика „День народження Буржуя“, і вона хутенько побігла до телевізора. Сімейна вечеря закінчилася. Мірра знала, що до ранку вони більше не розмовлятимуть.

Роман звик хитрувати, вдаючи, що засинає прямо за столом. Тепер, коли дружина заклякла перед екраном, він міг спокійно обміркувати справи минулого робочого дня. Візит до клієнтки на ім'я Ілона нічого не дав. Жінка плакала, безкінечно повторюючи одне: „Який жах! Який сором!“, – й довела, що попрощалася з небіжчиком рівно о дев'ятій. Це можуть потвердити її друзі: після презентації вона, відпустивши свого кавалера, сіла до іншого авта й одразу поїхала до найближчої подруги. Щоправда, зізналася Ілона, хлопець пропонував продовжити знайомство і сказав, що може заїхати до неї тільки після дванадцятої, адже у найближчі дві години має ще одне, за його словами, „дуже круте“, замовлення. „Але я відмовилася! – сказала Ілона. – Повірте, пане слідчий! Я жінка порядна… Це ж треба було так вплутатися…“ – й вона знову приклала до очей шовкову хустинку.

Роман крадькома налив собі ще чарку. Він знав, що Мірра прикипіла до свого улюбленого серіалу, і найближчі півгодини у нього буде час спокійно обдумати ситуацію. Але замість цього його рука зрадницьки потягнулася до кнопки дешевенького старого „Шиляліса“, який стояв на холодильнику і частіше слугував за полицю для банок з огірками. Телевізор зашипів, вихлюпнув порцію різних звуків, імітуючи гул зіпсованої сантехніки та шурхіт морських хвиль, зрештою, змилостивився, заблимав і освітив кухню сірувато-блакитним світлом. Роман поглянув на годинник: невдовзі має початися „Чорне коло“ – кримінальні новини. Його доволі часто запрошували на програму прокоментувати ти чі ті ситуації. Саме сьогодні йому зателефонував знайомий журналіст і повідомив, що відбудеться повтор телевізійного нарису про самого Романа, зафільмованого місяць тому. Нарис мав тривіальну назву – „Шерлок Холмс із Лісового масиву“. Романа це обурило ще під час першого перегляду – журналіст подавав його координати, знімав біля самого будинку і з тієї пори вже кілька разів біля помешкання його зустрічали родичі підопічних, а в квартирі періодично лунали дзвінки із погрозами. У передчутті нової хвилі таких дзвінків Роман дивився в заплямований мухами екран „Шиляліса“…

„Він міг би грати на скрипці, малювати картини або видати книгу власних віршів. Але він обрав собі інше – він працює слідчим…“ – так починався теленарис, а на екрані тим часом Роман побачив себе у дворі власного будинку з лопатою в руках та садженцем, що його він невміло намагався посадити під позакадровим керівництвом винахідливого журналіста. Далі йшло розлоге інтерв'ю про розслідування однієї давньої справи, за яке Роман отримав іменний годинник.

Дивлячися передачу вдруге, Роман не прислухався до тексту – він навіть повністю вимкнув звук, аби дружина не запідозрила його у свідомій присутності на кухні. Роман споглядав своє екранне відображення відсторонено й намагався уявити, що про нього думатимуть інші. „Якщо абстрагуватися від ревматичного болю, що так дістає під час зміни погоди, – думав Роман, – можна було б сказати, що я ще нічого… Щоправда, не вистачає якоїсь чортівні, живинки. Сивина, як то кажуть, у бороді є, а от біс у ребро так і не штрикнув…“

Двійник у телевізорі посміхався, і Роман не без задоволення упізнав у ньому того двадцятирічного плейбоя, що колись свіжим весняним ранком стояв посеред вулиці у позі мачо: із закладеними за пасок пальцями.

– Ромку-у-у-у! – кричали йому звідкись із верху. Зараз він не міг згадати, чий то був голос, але був упевнений – у ньому бриніла пристрасть…

Телефонний дзвінок увірвав спогади. Роман зморщився – от, почалося! – і поквапився зняти слухавку. Можливо, Мірра не почує…

– Алло! – пошепки вимовив він.

– Так ти тепер – мент? – почув такий самий шепіт у відповідь. – Не скрипаль і не поет? Ха-ха-ха…

– Хто це? Що ви кажете? – продовжував шепотіти Роман і чомусь відчув, як по тілу швидко побігли крижані „мурашки“.

– Ви, пане Романе, тепер мент? – повторили на тому кінці дроту, і він не міг зрозуміти, чий то голос. Водночас він міг належати і божевільному старцеві і накуреному молодчику, а можливо, навіть і дитині…

– Хто це? – знову запитав Роман.

– Це не має значення, – шелестіла слухавка. – Вітаю вас. Ви знову стаєте героєм роману – роману жахів, і перший розділ уже написано. До зустрічі!

У слухавці залунали короткі гудки.

„Якась дурня!“ – Роман обережно поклав трубку і прислухався до звуків, що долинали з кімнати. Ні, нічого. Мірра дивилася телевізор. „Треба негайно ж змінити номер! – вирішив Роман. – Ці дзвінки мене вже дістали. Не треба було світитися на телебаченні.“

Він вимкнув „Шиляліс“ і тихенько дістав з шухляди папір та ручку. „Питання перше, – вивів він непевним почерком. – 3 ким мав зустрітися небіжчик після дев'ятої вечора?“

– Ромцю! – гукнула з кімнати дружина. – Ромцю, прокидайся – класний фільм! Йди-но сюди!

Роман швидким рухом перехилив чарку, зажував гарячий ковток огірком й покірно поплентухався до кімнати…


Розмова перша


Як і домовились, він заїхав о п'ятій. Дорогою, як завжди, купив одну квітку – орхідею. Він завжди привозив їй квітку. Йому подобалася королівська байдужість, з якою вона отримувала подарунки. От і зараз вона ледь кинула оком на прозору коробку з блідою красунею й відсунула її на край столу.

– Коньяк, печиво, кава?… – запропонувала вона.

– Коньяк.

Він сам узяв із серванту дві крихітні чарки з чорного кришталю. Випили мовчки.

Він витягнув з кишені тугий конверт й поклав перед нею:

– Це – за перші десять. Художня рада була в захваті. Ти молодець!

– Ти також, – посміхнулася вона. – Що далі?

Він дістав з кейсу велику теку й обережно розклав перед нею кілька аркушів.

– Це так, ідеї… Опрацюєш – зателефонуй!

– Домовилися.

Вона недбало згребла аркуші й кинула на диван. Він знав її давно, але досі не міг звикнути до її манери спілкування – короткими, уривчастими фразами, які вона кидала, як кидають до смітника порожню пачку від цигарок. її ніколи не турбували задовгі паузи. Навпаки, вона ніби насолоджувалася тою ніяковістю, яку створювала своїм мовчанням й удаваною байдужістю до співрозмовника.

– Ну, я пішов?… – сказав він.

Вона тільки знизала плечима.

Він подумав, що саме зараз варто було б ухопити її, кинути хоча б на цей кухонний стіл, зробити боляче й подивитись, як рожевіють її бліді щоки й губи…

– Ти дивовижна жінка, – натомість промовив він.

– Знущаєшся? – посміхнулася вона. – До речі, тобі пора… Здається, то твоя машина виспівує у дворі.

– То хлопці бавляться, нічого… – йти не хотілося, але й приводу для розмови більше не було. – А знаєш, здається, я у тебе закохався…

– Приємна новина… Дякую.

– Це все, що ти можеш мені сказати?

– А ти хотів почути щось інше?

– Вибач. Я пішов.

– Заклацнеш двері.

– Гаразд.

Він спускався темними сходами. Слідом за ним, тяжко катуляючи, стрибала велика вагітна кішка. Вона ледь не вскочила в його авто, і йому довелося відіпхнути її ногою…

* * *

Як завжди, впродовж дня, Марина відповідала на дзвінки, планувала зустрічі й супроводжувала хлопців до клієнток. Приходив її новий знайомий, Чорний король „Серьожа“. Дана В'ячеславівна була задоволена співбесідою із новим працівником. Поки що вирішили дати йому випробувальний термін й відправили на перше нескладне „завдання“: якась молода дівчина замовила „кавалера“ усього на півгодини – пройтися з нею в кав'ярню, де, як вона сказала, мав зустрітися з коханкою її колишній чоловік. Сергій справився із завданням відмінно – поводився чемно, був дуже уважним до дівчини, не іронізував й не озирався вусебіч. Пізніше, одержуючи від Мирини свою платню, був трохи здивований простотою свого нового приробітку.

– Раджу вам придбати пристойний одяг, – сказала йому Марина. – Інакше візити до клубів та казино вам не світять.

І Сергій, задоволений першою удачею, слухняно пішов оглядати крамниці, час від часу з розчуленням намацуючи в кишені гладку поверхню мобільного телефону, який йому видали в „Ескорт-сервісі“.

Було ще дві важливі розмови. На першу Дана зібрала увесь невеликий колектив – двох охоронців, двох водіїв і Марину. Дана наказала не панікувати й не займатися „дурними балачками“. Особливо не залучати до них інших робітників, що працюють за викликами. Лишившись із Мариною наодинці, Дана розпорядилася надавати слідчому максимальну допомогу, але…

– Але теку із нашим особливим контингентом, Марино, заберіть до себе додому. А тут нехай риється у всіх паперах.

Марина знала, що в цій тоненькій теці – координати тих жінок, яких у жодному разі не можна „світити“ – Дружин мільйонерів, політиків, відомих фінансистів, а також інших знаменитих жінок, що самі займалися політикою, представляли фінансові та промислові корпорації та приїжджали сюди з-за кордону „трохи розвіятись із екзотичними українськими парубками“. Відомості про цих клієнток були ретельно зашифровані. Дана сама збирала інформацію, готуючи „компромат“ у тому випадку, якщо доведеться рятувати фірму від банкрутства.

Під шосту годину вечора обізвалася Єлизавета Феофанівна – давня клієнтка, екзальтована президентка об'єднання „Укрсир“, завзята відвідувачка казино, до якого її завжди мав супроводжувати найкращий „ескортер“ фірми. Марину завжди вражали розміри її капелюхів, облямованих фарбованим пір'ям страуса. Єлизавета Феофанівна мала чоловіка – маленького, лисого бухгалтера того ж об'єднання, який залюбки лишався вдома перед улюбленим телевізором та ніколи не протестував проти світських розваг своєї навіженої дружини. Часто Марина бачила бізнесменшу в скандальних хроніках програми „Хто-є-ху?“, в найнеймовірніших сюжетах. Вона не боялася ані скандалів, ані лихих чуток, адже славилась великою меценаткою, що офірує сотні тисяч доларів на розвиток національної культури, та ще й утримує аматорський гурт закарпатських музик-дримбарів під назвою „Трепета“.

– Мариночко! – кричала у слухавку Єлизавета Феофанівна. – Телефоную з літака – вибач, погано чути! Отже, мені, як завжди – на десяту вечора, найкращого – до „Будапешту“! За годинку надішлю Мурзика (так вона називала одного з своїх охоронців) із грошима. Замовляю поки що на п'ять годин, а там – подивимось.

Марина записала замовлення й почала видзвонювати хлопців.

Увечері вона, як завжди, мала виїхати на своє „полювання“, адже бідолашний „номер 1“ й насправді був одним із найкращих екземплярів. Кортіло негайно підшукати йому гідну заміну…

* * *

„Номер 7“ на ймення Котик (тобто хлопця звали Костянтин, але Єлизавета любила усім давати якісь котячі прозвища), як і домовлялися, підсів у чорний лімузин на майдані Перемоги. Єлизавету Феофанівну він любив майже батьківською любов'ю, хоча був молодший за неї років на п'ятнадцять. Котик уже тричі супровождував цю пані до різноманітних злачних місць, завжди отримував щедрі чайові, з'їдав чудову вечерю та куштував екзотичні напої. А головне, терпляче вислуховував майже нереальну історію життя студенточки-чернігівчанки, яка завдяки своїй любові до молочних страв (їм були присвячена дипломна робота в інституті харчової промисловости, а також кандидатська та докторська) стала зрештою Сирною королевою.

В казино Єлизавета ніколи не знімала свого розкішного капелюха. Скидаючи на руки хостес (так називалися дівчата, що працюють у гардеробі) норкове манто, вона голосно керувала процесом своєї появи:

– Котику, ставай з правого боку, дай-но я за тебе потримаюсь! Мурзику, ти поки що можеш погрітися в машині. Геть! Сьомику (так вона називала чоловіка), потелефонуєш за три годинки, скажеш, нехай замовить сніданок додому на четверту ранку. Адью!

Котик Галантно подав їй руку й вони увійшли до зали. Він помітив, як при їхній появі заблищали очі крупьє та офіціантів. За якусь мить зі свого кабінету вискочив господар, розцілував гостю в масні щічки, запросив до найкращого, вже сервірованого столика. Але Єлизавета замовила лише чарку горілки й потягла Котика на третій поверх до зали з її улюбленою американською рулеткою. Набравши в касі жетонів на дві тисячі доларів, пара попрямувала до столу.

– Ні, це не Монте Карло! – весело сказала Єлизавета, одним порухом руки програвши перші п'ятсот доларів, і зупинила шосера, що увесь час курсував між столами, – Усім шампанського!

В казино Єлизавету обожнювали. Вона щиро обдаровувала обслугу, роздаючи жетони направо й наліво, у безмежній кількості кидала їх у проріз на столі для чайових круп'є і не переймалася своїм майже постійним програшем. Зате після гри любила смачно й дорого попоїсти, запрошуючи до трапези усіх знайомих та випадкових гостей казино.

Цього вечора ЇЇ гра затяглася за третю годину, й Єлизавета вирішила не вечеряти. Накупивши Котикові різних делікатесів й засунувши йому до кишені кілька стодоларових папірців, вона розпрощалася з ним на порозі казино й, сівши до авто, попрямувала до свого Сьомика.

Костянтин повернувся до бару, дістав мобільний телефон та, як годиться, набрав номер нічного диспетчера:

– Лано, я закінчив, – доповів він, – надсилай машину. Я поки що в „Будапешті“.

– Добре, – відповіла Лана. – Викликаю машину. Чекай.

– Більше нічого? – запитав Костянтин.

– Зараз перевірю… – було чутно, як на тому кінці вона зашурхотіла паперами. – Ой, забула! Є замовлення. Слухай уважно – це щось дуже відповідальне. Під'їдеш до скверу, що навпроти університету (водій знає, куди саме) – там тебе зустрінуть в сірому „мерсі“. Замовлення усього на годину. Потім перетелефонуєш мені – я запишу.

– Домовилися. Чекаю. – Костянтин заховав телефон до кишені й замовив собі першу чарку „Мартеля“. Вживати забагато алкоголю під час роботи Дана В'ячеславівна забороняла.

* * *

„Раніше вона вміла все. Все світилось у її руках – брудна ганчірка, якою вона мила підлогу, шматок засохлого пластиліну, що з нього вона ліпила свої мініатюри, цибуля, яку різала на салат. І всі, до кого торкалися її тонкі (ніхто не міг підібрати обручку її розміру) пальці починали жити іншим, щасливішим життям. Серце часом розривалося від болю й жалю: світ був занадто прекрасний і занадто великий, аби вона могла осягнути його увесь. Але неосяжна ноосфера ніби сама просякала в неї й давала нові знання. Вона й не пам'ятала, з якого часу знає поезію Мандельштама, імена фламандських художників та музику Ґріґа. Часом їй здавалося, що це все народилося разом із нею. Адже темні й обідрані коридори комуналки, у якій вона прожила добрячу частину свого свідомого життя, могли привести тільки на панель або на паперть…“

Марина в'їхала до свого двору і припаркувала машину біля самого під'їзду…

„Сьогодні у неї був найсумніший день. Здавалося б – чому? Сьогодні вона нарешті побачила того, ким могла б зацікавитись у своєму іншому житті. У тому, де світ здавався їй суцільним морем любові. Бризки цього колись бурхливого моря лишилися тільки на дні її очей…“

Марина відімкнула двері, кинула на крісло білий плащ, не знімаючи черевиків пройшла на кухню й виставила на стіл велику пляшку мартіні „Б'янко“. Сьогодні вона вирішила влаштувати бенкет. Чудова ідея спала їй на думку. Треба було негайно втілити її в життя! Марина дістала з шафи кілька книжок й обережно розставила їх на столі, розкривши на тій сторінці, де були портрети авторів. Книжок було чотири. Перед кожною вона поставила по чарці.

– Ну, ось, мої дорогенькі! Будьмо сьогодні разом! Марина відкоркувала пляшку й почала розливати мартіні. Першому налила Милораду Павичу. Навздогад розкривши сторінку, процитувала:

– „…дівчинка пролила за батьком струмки сліз, такі, Що мурахи, просуваючися вздовж цих струмків, могли піднятися до самого її обличчя…“

Еріх Марія Ремарк, як завжди, відгукнувся найпотрібнішою в цій ситуації тирадою:

– „…такі, як ти, романтики – усього лише патетичні стрибунці, які скачуть окрай життя. Вони завжди розуміють його як велику брехню, й усе для них є сенсацією. Що ти можеш знати про Ніщо, легковажна істото?!“

Марина засміялася й перейшла з пляшкою до третьої книжки:

– „Не муч, не торкайся долонь!

Оддай мене віщій гризоті…

Тиняється п'яний вогонь

На висохлім сірім болоті…“

[1]

попросила Ахматова.

Останнім був Варгас Льоса. Вона ще не починала читати його й вирішила, що сьогодні він лишиться таємничим некликаним гостем, що, покурюючи свою вишневу люльку, ховається десь у темному кутку й не квапиться прилучатися до спільної розмови. Вона по черзі випила з усіма. Потім – вдруге. І втретє. Аж доки перед нею не розкрилася чорна рурка алкогольної злоби. Непевним рухом вона скинула книжки на підлогу:

– Усе брехня… – та, так і не скинувши черевики, впала на диван.

Вона не чула, як задзвонив телефон. Лише на автовідповідачі закарбувалося кілька голосів. Перший належав її новому знайомцеві:

– Марино, я обдумав вашу пропозицію. Не певен, що вона мені підходить. Але я зайду до вас завтра…

Другий – Дані В'ячеславівні:

– Марино! Негайно перетелефонуй!

Але Марину не могла б підняти з ліжка навіть ієрихонська труба. Короткий сон – рівно до шостої години ранку – охопив її, наче смерть.

… Вона й справді багато чого вміла. Але їй подобалося бути „Моцартом життя“ – це означало, що все давалося їй надто легко. Принаймні, так гадали усі її родичі та знайомі. І часом картали її за те, що, маючи різнобічні здібності, вона „паразитує“ в якійсь незрозумілій фірмі і, можливо (!), займається незаконними та непристойними справами. Марина не переймалася цими балачками. Усе „пристойне“ й „законне“ давно вже набридало їй, як нудний урбаністичний пейзаж за вікном.

Сьогодні ввечері вона вполювала двох гарних „типажів“. З першим розмова була короткою та діловою. Вона впіймала рудуватого молодика на виході з більярдної зали. Звичайна історія! Марина кілька хвилин спостерігала за грою. А коли розлючений хлопець поліз до кишені й віддав суперникові свої останні гроші та жбурнув на стіл порожнього гаманця, зрозуміла, що перед нею – „контингент у стані кондиції“.

А от другий…

Від більярдної зали до машини треба було пройти звивистою вулицею, яку в місті називали „мистецькою“, – на ній розташовувалися художні майстерні та різноманітні „розкладки“ „народних митців“. На цій вуличці завжди юрмилися люди. Іноземці тут залюбки купували червоні оксамитові прапори та вимпели „переможців соцзмагання“, „антикварні“ бюсти політичних діячів, слухали вуличних музик та щедро кидали центи й пфенінґи до капелюхів місцевих жебраків. Звідкись до Марини долинула її улюблена мелодія – в оточенні кількох слухачів на парапеті сидів юнак і доволі пристойно награвав мелодію Мішеля Леґрана з „Шербурзьких парасольок“. Світле волосся закривало півобличчя, нервові пальці легко ковзали по струнах… Мелодія, як струмок пари від філіжанки з кавою, проникла в Марину, й вона не могла не зупинитися.

Перед юнаком не лежав капелюх. Він грав для себе. Але по закінченні люди почали виймати гаманці… Тінь промайнула обличчям музиканта, він швидко заховав у кишеню гроші й, ніяково вклонившися, швидко пішов геть. Марина дивилася йому услід. Стрункий, довготелесий й трішки згроблений, він був схожий на птаха. „А він би непогано виглядав у пристойному вбранні…“ – подумала Марина й одразу схаменулася. Відчула, що цей тип – не „їхнього поля ягідка“. Й миттєво прокинувся спортивний азарт. „Цей – не погодиться!“ – сказав їй внутрішній голос. „Подивимось!“ – посміхнулася Марина й вирішила наздогнати музиканта…

Потім вона їхала в своєму авті та, як це бувало завжди, подумки накручувала безкінчну повість свого вигаданого життя: „О, бездарні романтичні дурепи, ошукані казочкою про „пурпурові вітрила“, не вірте музикам, що тиняються вулицями! Не вірте їхнім правдивим блакитним очам, удаваною байдужістю до канапок з чорною ікрою та оголених ніжок зустрічних кобіт! їм хочеться зжерти і те, і друге! Тому краще вже бути застреленою противним десятирічним байстрюком, який поки що не відчуває смаку ні до чого, окрім гамбургера з найближчого „Макдональдсу“…“ Вуличний гітарист мав дивне ім'я – Орест, але попросив, аби вона називала його Олегом (на що, до речі, Марина погодилася). Отже, Орест працював у невеличкому орекстрі, підпрацьовував вантажником на залізниці та іноді виступав з „сольниками“ у підземних переходах. Марина наздогнала його за рогом й простягнула десятку.

– Купи собі, дівчинко, печива! – сказав гітарист. – Або пішли повечеряємо разом!

Марина прийняла запрошення. У найближчій кав'ярні, після двох чарок горілки, Марина нарешті наважилася сказати про головне. Орест аж присвиснув.

– І давно ти цим займаєшся?

– Зо два роки, – відповіла Марина. – І, до речі, в цьому немає нічого соромного.

І вона всоте розповіла про законність бізнесу та порядність фірми, самотність заможних жінок та благородну місію „Ескорт-сервісу“.

– Це ж, мабуть, для музиканта краще, ніж розвантажувати вагони? – додала вона й підсунула йому свою візитівку.

– Мабуть, що так… – знизав плечима Орест і подивився їй у вічі. Марина мужньо витримала погляд його блакитних очей, окантованих чорною рамкою довгих вій…

– Господи, й навіщо мужикам даються такі очі?… – посміхнулася вона.

– Мабуть, для того, щоби ось так, ніби випадково, зустріти таку жінку, як ти, запросити її на вечерю, набалакати їй дурниць, а потім дізнатися, що в неї до тебе суто діловий інтерес. Та ще який! Добре, я подумаю й зателефоную.

Він дав зрозуміти, що розмову закінчено. Марина звелася й пішла до дверей. Відверто кажучи, їй не хотілось, аби він подзвонив. Принаймні, у справі…

Дорогою вона купила пляшку мартіні „Б'янко“.

„День закінчився. І, як завжди, нічого не розпочалося… Хоча раніше все світилося в її руках…“

* * *

Перед тим, як Дана В'ячеславівна безуспішно телефонувала Марині, їй додому подзвонив той самий слідчий, який допитував її три дні тому. Вона вже сподівалася, що ніколи не почує цього приємного баритону, який так не в'язався із його затрапезним потертим піджаком.

– Чи працює у вас Костянтин Мисик? – запитав Роман Олекійович.

– Є такий, – відповіла Дана.

– Я б на вашому місці сказав – був… – суворо пролунало зі слухавки, – Чи знаєте ви, що вчора цього вашого працівника знайшли мертвим у сміттєвому контейнері біля третього корпусу університету? І знову та ж сама картина: волосся у хлопця зрізане, слідів пограбування немає. Сьогодні вже пізно, отже, я буду у вас завтра. Підготуйте мені, будь ласка, фотографії небіжчиків та особові справи всіх ваших працівників.

Дана тремтячою рукою поклала слухавку… Й одразу набрала номер Марини. Але почула хриплуватий Маринин голос з автовідповідача… До ранку лишалося трохи більше десяти годин. Чоловіка ще не було вдома, сьогодні він мав чергову презентацію. Дана випила снодійне й залізла під ковдру…

Розмова друга

Вона знала, що застане її за шиттям. Вона звикла до її пташиної пози у глибині великого крісла. Серце стискалося від ніжности, коли вона спостерігала за швидким рухом її пальців. Разом із важким оксамитом вона ніби прошивала її серце й міцно – назавжди! – пришивала до свого. Розмова її також була „пташиною“, голос заспокоював, магнетизував. Іноді, втомившися від постійної біганини, вона просто клала голову їй на коліна і уявляла себе Ґердою, що потрапила в чарівний садок, де завжди – весна. Одним порухом вузької теплої долоні вона могла зняти головний біль, а те, що вона казала під час такої „терапії“, заколисувало, давало надію, підносило до чогось світлого й усе змішувало у голові: вино й оксамит, голки й запашні яблука, поезію й брутальність, мед і гірчицю…

Вона не могла бути тут більше аніж годину на тиждень, але ця година реабілітувала виснажений організм, наповнювала свіжою кров'ю.

– Ти втомилася, маленька! – чула вона лагідне нашіптування, легкі пальці ледь торкалися її налакованої зачіски. – Відпочинь.

– Говори до мене.

І вона починала говорити:

– Ти, що дав мені Тіло Своє добровільно на поживу, Ти, вогонь, що палиш недостойних, не спали мене, Сотворителю мій, але пройми члени мої, всі суглоби, нутро, серце. Спали терня провин моїх, душу освяти, думки очисти, суглоби разом з кістьми зміцни, п'ять почуттів моїх просвіти. Усю мене наповни страхом Твоїм…

Потім вони ридали, обнявшись, і вона цілувала сухеньку руку. Потім, поправивши зачіску й начепивши на обличчя святенницьку маску, вона стрімголов мчала назустріч новому дню, повторюючи на ходу: „Хай же буде мені причастя це на радість, здоров'я і втіху, а на страшному і другому пришесті Твоєму сподоби мене грішну стати праворуч слави Твоєї…“

* * *

„Хуане Карлосе, ти все одно будеш моїм!!!“ – телевізійні страждання у вранішньому повторі якоїсь безсмертної „донни Жужуаліни“ ще лунали в голові Романа Олексійовича, коли він переступив поріг „Ескорт-сервісу“. Але сьогодні він уперше не позаздрив дружині, що залишалася вдома під теплою ковдрою в компанії улюблених серіальних героїв. Ось уже кілька годин Містер Марпл відчував нестерпну сверблячку в долонях. Він навіть часом потирав одну руку об другу й задоволено прокашлювався, ніби готуючись до відповідальної промови. Нарешті й у його сіті потрапило дещо цікавеньке. Перше вбивство його не надихнуло. Відверто кажучи, він спочатку погодився із дамочкою, яка керує цим трохи смердючим бізнесом, – вбивство було рядовим, випадковим. Але другий труп серед працівників однієї фірми – це вже дещо! Поговоривши з Даною В'ячеславівною та її вірною помічницею Мариною, переглянувши усі документи, що вони надали, Роман Олексійович, присівши у кутку на дивані, записав у нотатнику:

„1. Другий труп. Костянтин Мисик. Попрощався з клієнткою близько третьої години ранку. (Є свідки).

2. Офіціантка в барі казино згадала, що небіжчик замовив склянку коньяку „Мартель“ та мав коротку телефонну розмову, після якої швидко зібрався та вийшов на подвір'я. Сів до службової машини.

3. Водій потвердив, що підвіз небіжчика до скверу о четвертій годині ранку. Більше нічого не знає.“

І, як тоді на кухні, Містер Марпл дописав наступний та на сьогодні останній пункт: „З'ясувати, з ким мав зустрітися небіжчик о четвертій годині ранку? (порівняти відомості із небіжчиком номер 1)“.

Роздуми перервав голос Марини. Вона принесла фотокартки усіх чоловіків, що працювали „на ескорті.“

– Давайте дивитися разом, – попросив Містер Марпл. – Можливо, у мене виникнуть запитання… А щонайперш – покажіть цих двох…

Марина, мов карти, швиденько перетасувала купку фотографій і поклала на журнальний столик дві з них.

– Вони були у нас найкращими, – зітхнула вона, поглажуючи глянцеву поверхню професійно зроблених світлин. З фотокарток дивилися два майже однакових обличчя. Містер Марпл одразу помітив цю схожість, і долоні його засвербіли із новою силою.

– Ви не гадаєте, що ваші чоловіки чимось схожі один на одного? – запитав він, роздивляючися й інші фотографії

– Що ж тут дивного? – спокійно відповіла Марина. – Ми спеціально добираємо певні типажі. Наприклад, зараз величезний попит на саме таких, якими були… царство їм небесне… ці двоє… І це нормально. Подивіться на дівчаток з модельних агентств – вони також майже усі однакові. Так і в нас. Біляві, блакитноокі хлопці із довгим волоссям – ось яких замовляють найчастіше.

– Обоє хлопців, ви кажете, мали довге волосся? – поцікавився Містер Марпл.

– Так.

Він знову витяг свого нотатника й, не зважаючи на Марину, додав ще один запис: „Чому волосся небіжчиков було зрізане?“

– Я вам більше не потрібна? – перервала його роздуми Марина.

– Ще одне запитання: скільки хлопців такого типажу у вас є на сьогоднішній день?

– На жаль, саме таких немає. Хоча, є ще Чорний король… ой, вибачте, Сергій – новачок, але він трохи рудуватий та статурою міцніший… Я можу сісти за свій стіл?

– Так, будь ласка. Я ще хвилин п'ять… – промовив слідчий, і обличчя його раптом видовжилося: до кабінету увійшов стрункий білявий юнак із довгим волоссям, зібраним на потилиці у „хвостик“.

– Ви все ж таки прийшли… – сказала йому Марина але хлопець перебив її:

– Зайшов поглянути на вашу фірму. Можливо – на вас.

Марина раптово стерла посмішку з обличчя й ще раз звернулася до слідчого:

– Я вам більше не потрібна? Маю купу справ.

Містер Марпл зрозумів, що його час скінчився. Він повільно обійшов хлопця спочатку з одного боку, потім з другого, присвиснув, раптом простягнув йому руку, міцно потис, посміхаючися кривуватою посмішкою:

– Прийшли влаштовуватися? – підморгнув він хлопцеві, на що той презирливо знизав плечима. Мовляв, не збираюся звітувати.

Нарешті слідчий вийшов. На порозі офісу знову дістав записника й занотував у ньому загадкову фразу: „Наживка з'явилася…“ Сьогодні він ще мав зробити невеличкий візит – до нічного диспетчера Лани. Хоча Дана В'ячеславівна й попередила, що жінка – інвалід першої групи і навряд чи зможе бути в нагоді…

* * *

Роман Олексійович, кленучи тиск та погоду, піднімався на п'ятий поверх „хрущовки“, в якій мешкала „Лана-інвалід“, і сподівався, що, можливо, там його почастують кавою. Мірра ніколи не давала йому із собою бутербродів, а харчуватись у кав'ярні – задоволення не з дешевих, і Містер Марпл не втрачав приємної нагоди випити чашку-другу дармової кави разом зі свідком або навіть із потерпілим.

На дзвінок у двері довго ніхто не відгукувався, й Містер Марпл вже знову почав задоволено потирати долоні: інвалід першої групи, яка, подолавши п'ять поверхів, вискочила погуляти, – цей пункт також просився у нотатник слідчого. Але вийняти його Містер Марпл не встиг. Двері повільно відчинилися…

У напівтемряві змалювався обрис інвалідного крісла на колесах.

– Я слідчий, – поквапився представитися Роман Олексійович. – Вам, мабуть, уже телефонували із фірми.

– Так, Марина мене попереджала про ваш візит, – долинув із глибини крісла тихий безбарвний голос. – Прошу, зачиніть двері та проходьте до кімнати.

Жінка не могла розвернути крісло у вузькому коридорі, тому їхала, задкуючи й уважно роздивляючися свого візитера. Містер Марпл відчував цей прискіпливий погляд усією шкірою, зніяковів. Він не міг добре розгледіти господиню, адже очі не звикли до темряви, що панувала в помешканні.

Нарешті вони потрапили до невеличкої зали, і Лана запросила слідчого сісти навпроти себе. Він відчув незручність перед жінкою, що була прикута до інвалідного крісла. Штори на вікнах були щільно зсунуті, й Роман бачив лише її силует. Над спинкою крісла чітко проглядався капелюх із широкими крисами, з яких на один бік обличчя звисала щільна вуаль.

– Вип'єте кави зі мною? – запитала жінка.

– Залюбки…

– Тоді зачекайте, – жінка так само позадкувала до кухні.

– Я вам допоможу! – гукнув у темряву коридору Містер Марпл.

– Не треба, я звикла усе робити сама! – почулося з кухні.

Роман зручно всівся біля великого круглого столу та вирішив скористатися нагодою побути на самоті й добре розгледіти помешкання. Очі вже звикли до поганого освітлення, і він із зацікавленістю розглядав широкі полиці, що в три ряди розташовувалися по периметру кімнати. На них чого тільки не було! Десяток ляльок із витонченими порцеляновими обличчями, грецькі вази із сухими букетами, безліч книжок, великі морські мушлі. У кімнаті стояв запах лаванди.

Лана завезла до кімнати невеличку тацю. На ній стояли дві філіжанки із кавою та вазочка з цукерками.

– Будь ласка, пригощайтеся! – вона поставила тацю на стіл.

Роман ніяк не наважувався подивитися на неї прямо. Дивлячися кудись униз, він бачив лише край її довгої темно-синьої спідниці та руку, що механічно поглажувала маленьку пласку подушечку, з трьох боків вишиту бісером.

– Ви хотіли про щось зі мною поговорити, – порушила мовчання господиня.

– Так, – сказав Містер Марпл, – Ви вже знаєте, що протягом останнього часу було вбито двох працівників фірми „Ескорт-сервіс“. Кожного разу хлопця „замовляла“ не визначена слідством клієнтка. Приймали замовлення саме ви. Що ви можете сказати про цю нічну клієнтку? Наскільки я знаю, хлопців завжди супроводжувала менеджер Марина, яка брала гроші готівкою…

– Так. Але в нічний час, а тим більше без попередньої домовлености, все виглядало трохи інакше. Самі розумієте, ніч… Не піднімати ж Марину з ліжка! Іноді гроші й розписку брав сам ескортер. Якось домовлялися.

– І як домовлялися у цих двох випадках?

Зависла довга пауза, протягом якої Роман знову спостерігав за рухами її пальців, що гладили подушечку. Чомусь ці рухи раптом здалися йому непристойними, і від цієї думки десь усередині, нижче від шлунка, миттєво виникла пекуча кулька. Зусиллям волі Містер Марпл відігнав її в найдальший куток свого єства й загасив під холодним душем чистого сумління…

– Розумієте, я сама взяла на себе відповідальність… – затуркотіла Лана. – Справа в тому, що ця жінка обіцяла заплатити фірмі через банк. І, крім того… – вона замовкла й нервово застукала по подушечці маленьким кулачком.

– Я вас слухаю, – напружився Містер Марпл.

– Я прошу мене вибачити… І благаю не казати про це на фірмі… – вона почала схлипувати. – Вона, ця жінка, обіцяла заплатити мені окремо… За послугу.

– Заплатила? – ледь стримався, аби не підскочити на своєму стільці, слідчий.

– Заплатила…

– Де? Як? Коли? Як вона виглядала?! – він усе ж таки підвівся й закружляв по кімнаті, натикаючись у темряві то на її крісло, то на вазони з квітами, що стояли на підлозі.

– Я її не бачила, – сказала Лана, і він знову опинився перед нею на своєму стільці.

– Тобто?

– Вона пообіцяла, що покладе конверт із грошима під килимок біля моїх дверей.

– Що це за дитячі ігри?

– Вона пообіцяла.

– І ви повірили?

– У моєму стані неможливо не вірити людям. Краще помилитися, ніж подумати про людину щось недобре.

– Ну, і як? Був під дверима конверт?

– Був, – спокійно відповіла вона. – Я навіть зберегла його, хоча гроші витратила – заплатила своїй домашній помічниці.

Лана дістала з шухляди звичайний стандартний конверт без жодного запису на ньому. Містер Марпл навіть понюхав його, як це робив слідчий із „Діамантової руки“, – але „Шанеллю № 5“ навіть не пахло.

– За друге замовлення з вами також розрахувалися? – він починав дратуватися.

– Поки що ні. Адже першого разу гроші з'явилися через чотири дні… Ось чекаю…

– Скажіть, що змусило вас порушити правила вашої фірми?

– Благаю вас, не кажіть про це нікому! Я лишуся без заробітку. Я просто пропаду… – прошепотіла вона. – Ця жінка була дуже приємною. Такий голос… Вона соромилася сама себе. До того ж, вона сказала, що має фізичну ваду… І це розчулило мене… Зрозумійте, я ні в чому не винна… – Лана схилила голову й витягла звідкись маленький мереживний носовичок. Рука з носовичком зникла під завісою кисеї. Мабуть, жінка витирала сльози.

Роман Олексійович був розчарований. Єдиний вихід – можна було б приставити до Ланиних дверей спостерігача, але він був упевнений, що грошей більше не буде. Жінку просто обдурили.

Нарешті маленький носовичок знову опинився у її кишені.

– Я вам хоч трохи допомогла? – запитала вона.

Він зам'явся, пробурмотів щось незрозуміле й нарешті випалив, дивуючися своєму нахабству:

– Ви б мені дуже допомогли, якби у вас знайшовся коньяк або, на крайній випадок – горілка…

– Хвилиночку! – Лана майстерно виїхала з кімнати й так само швидко повернулася з пляшкою „Десни“.

Перша ж чарка подіяла заспокійливо, і він навіть насмілився запитати, чому вона в капелюсі.

– Коли в мене гості, я ніколи його не знімаю… – сказала вона. – Не хочу псувати враження. Краще дивіться на руки…

Руки в неї справді були красивої аристократичної форми. Вона увімкнула нічник над диваном, і в короткі миті споглядання її обличчя й фігури крізь темну вуаль Роман бачив відблиск чорних зіниць. Очі у неї, мабуть, були великі й вологі, як у туркені.

Робочий день закінчився. І Містер Марпл міг трохи посидіти у цій приємній затишній обстановці, за чаркою свого улюбленого ужгородського коньяку.

– Ви не дивитеся цей серіал… тобто, як там його?… Саме зараз починається – „Розколоте серце“, здається?

Матір Божа! Про що це він? „Ідіот, повний кретин!“ – подумки вилаяв себе Містер Марпл.

Вона засміялася. Сміх її був хриплуватий.

– У мене й телевізора немає! Він тільки заважає…

Після чергової чарки Роман дізнався, що близько п'ятнадцяти років тому Лана отримала травму на виробництві, після якої одна частина тіла лишилася паралізованою. До того ж один бік обличчя звело судомами, тому вона завжди носить капелюх із широкими крисами. Поки вона говорила, Роман намагався проникнути за щільну кисею, що закривала пів-обличчя. Йому здавалося, шо вона бреше, адже те, що він бачив навпроти усе більше подобалося йому: тендітна, витончена фігурка у довгій темно-синій, із полиском, сукні. На приступочці крісла вимальовувався загострений носок лакованого черевика. Усе – вишукане, дороге. Навіть шовковий клаптик носовичка.

„Я, мабуть, збоченець…“ – подумав Містер Марпл, знову відчуваючи нижче від шлунка гарячу кульку.

– Ну, мені вже пора… – піднявся він.

– Що ж, можете колись завітати ще, – сказала Лана. – До мене не так часто заглядають гості. Я буду вам дуже вдячна.

– Обов'язково зайду. Якщо буде знову подібне замовлення, негайно потелефонуйте мені. Ось моя візитівка. Усього найкращого, дуже приємно було із вами познайомитися! – розкланявся Містер Марпл, відчиняючи двері, – До побачення!

Ступивши за поріг, він не міг втриматися від того, щоб не кинути останній погляд на прикуту до крісла фігурку. Протяг, що утворився від відчиненої у кімнаті кватирки, різко й безжально відкинув кисею із правого боку її обличчя. І, перш ніж заклацнулися двері, Роман помітив потворно стягнуту аж до скроні шкіру обличчя, ніби художник одним порухом пензля розмазюкав портрет…


ЧАСТИНА ДРУГА


* * *

У центрі міста зруйнували всі дешеві забігайлівки під невибагливими, але такими зрозумілими назвами – „Пиріжкова“, „Рюмочна“, „Пельменна“ або „Варенична“. Натомість, як гриби, повиростали „Санта-Барба-ри“, „Голівуди“, „Аль Капоне“ й навіть – „Притулок грішників“.

Роман Олексійович домовився зустрітися з Орестом у псевдокитайській кав'ярні-альтанці „Шанхай“ о пів на другу. Координати молодика він вирахував ще під час першої зустрічі на порозі „Ескорт-сервісу“. І тепер у його голові склався непоганий план дій.

Він із нетерпінням чекав на головного героя свого, як йому здавалося, геніального сценарію. Заздалегідь слідчий подбав про дві піали доволі мутної рисової горілки та дві порції локшини з рибною стружкою. І те, і те виглядало напрочуд огидно.

Орест запізнився на п'ять хвилин. Розмова із якимось нудним слідчим не входила до його сьогоднішніх планів. Увійшов до кав'ярні й одразу побачив схилену голову Романа Олексійовича, що якраз прискіпливо роздивлявся „рибну стружку“.

– Ви збираєтеся це їсти? – посміхнувся, сідаючи поруч, Орест.

– А як же ж! – образився Містер Марал. – Не знаю, як ви – а я зголоднів. Ваше здоров'я!

І він влив у себе рисову горілку.

– Ви хотіли зі мною про щось поговорити? – із нетерпінням промовив Орест.

– Так. Але спочатку скажіть мені – чи влаштувалися ви на роботу в „Ескорт-сервіс“?

– По-перше, це моя особиста справа. А по-друге, я б не хотів, аби хтось втручався у мої справи. Тим більше такі.

– Не гарячкуйте, юначе. Я не зрозумів відповіді. Орест сердито засопів і процідів крізь зуби:

– Ні. Ця робота не для мене!

– Так ось, що я вам скажу, шановний, – гаряче заговорив Містер Марал. – Я розумію, що ви шукаєте роботу для справжніх чоловіків, і вона у вас буде, якщо ви уважно мене вислухаєте.

– Я слухаю! – в очах Ореста засвітився інтерес.

– Вам неодмінно треба влашуватися на роботу в „Ескорт-сервіс“!

Вогник в очах Ореста миттєво згас, він навіть почав підводитись аби скоріше піти звідси, але Містер Марпл міцно ухопив його за руку, змушуючи сісти.

– Ви мене не дослухали. Вам хочеться справжньої роботи, за яку вам платили б хороші „бабки“. Так ось, „бабки“ ви отримуватимете в фірмі, а роботу – справжню й навіть небезпечну – гарантую вам я!

– Ким же ви можете мене призначити у цій фірмі? Сутенером?

– Ні – „наживкою“!!!

– Наживкою для багатеньких клієнток? – криво посміхнувся Орест, знову пориваючись підвестися зі свого місця.

– Наживкою для вбивці… – зробивши круглі очі, прошепотів Містер Марпл й відкинувся, споглядаючи за ефектом, який мали справити його слова. Але Орест лише дістав з кишені пачку цигарок і повільно запалив.

– Поясніть ще раз, для особливо тупих… – попросив він, випускаючи з рота кільце диму.

– Господи, що за покоління! – зітхнув Містер Марпл, – Почнемо з самого початку. Чи знаєте ви про вбивство двох працівників цієї фірми?

– Щось чув…

– Так от. Мені здається, що у місті з'явився маніяк. Журналісти вже охрестили його „перукарем“. Його жертви різні, але є дещо, що їх об'єднує, – їхня зовнішність. Обидва – високі, русоволосі. Ваш типаж. Гадаю, я на вірному шляху. Але для підтверження цієї думки мені потрібні аргументи. Головний аргумент – безпосередній свідок. Хоча, скажу відверто, я не маю права залучати до процесу слідства приватних особ. Тому звертаюся до вас із проханням. Як до громадянина! Я впевнений: якби ви влаштувалися на цю роботу, мали б шанс стати наступною жертвою…

– Блискуча перспектива!

– Ви не дослухали, юначе. Знаєте, як кажуть: той, хто попереджений – озброєний! Я завжди буду поруч. „Перукар“ полюватиме за вами, я – за ним. Ось яку „наживку“ я мав на увазі. Вам треба буде лише трохи попрацювати, освоїтись, увійти в довіру. Вже не кажучи про те, що там добре платять. Майже ні за що… Одне задоволення – погуляти з гарними жінками. Я б і сам не відмовився.

– Ви когось підозрюєте?

– Придивитися уважно, гадаю, слід до хазяйки та її менеджера. Щось вони у мене не викликають довіри. Ну як, ви згодні? Це ж справжня чоловіча робота. Врешті, я також ризикую, звертаючися до вас. І тому моє прохання – суто людське, приватне.

Орест думав кілька хвилин.

– Біс із вами, давайте спробуємо… Але якщо я загину смертю хоробрих, обіцяйте сказати на поминках, що я був вашим агентом і виконував складне державне завдання з ліквідації маніяка.

– Обіцяю, я завжди буду поруч! – посміхнувся Містер Марал, і чоловіки потисли один одному руки.

Орест попрямував до найближчого телефону-автомату домовитися з Мариною про зустріч. А Роман Олексійович із тяжким зітханням узяв грубі нестругані палички й почав тицяти ними в „китайську страву“.

* * *

„Орестея“ – ось як називалася комедія, що тривала в офісі ось уже другий тиждень. Про загибель двох працівників намагалися не говорити. Натомість Марина подвоїла зусилля з добору кадрів. Але останнім часом їй не таланило, і єдиним, ким вона могла б пишатися, був Орест. Навіть Дана В'ячеславівна оцінила якості нового співробітника та спритність Марини. Орест постійно перебував у кімнаті відпочинку, тихенько награвав на гітарі. Він майже ні з ким не розмовляв, але слухняно збирався на чергове „завдання“ і з таким же незворушним виглядом повертався назад, знову беручися за гітару. Він ніколи не замислювався над тим, що у світі існує стільки самотніх та самостійних жінок, здатних заплатити за годинний супровід шалені гроші. Він не розумів, навіщо їм це потрібно. Й одного разу не втримався, запитав про це свою чергову супутницю. Вона назвала себе Оленою, хоча, як відзначив про себе Орест, на знімках у газетах, на кшталт „Ділового вісника“, вона фігурувала під зовсім іншим іменем…

– Знаєте, що страшніше за пораненого тигра? Самотня жінка! – сказала Олена. – Ви, чоловіки, цього просто не знаєте. Якби ви могли почути наші розмови… Самотня жінка – то монстр, здатний на все. Заміжня жінка – також монстр. Особливо тоді, коли починає прискіпуватися до власного чоловіка. Тому для таких, як я, важливіше – престиж та спокій. Я достатньо заробляю, набагато більше, ніж усі мої чоловіки. Пов'язати себе черговим шлюбом – то не для мене. Але вийти кудись „у світ“ я повинна із презентабельним мужчиною. На щось більше у мене не вистачає часу і, кажучи відверто, сил та нервів.

– А як же любов?

– Не знаю… Можливо, я ще колись дійду цієї думки. Але не зараз.

Приблизно так відповідали йому й інші. Так само казала й Марина. Зрештою, він перестав ставити такі запитання й зосередився на головному – завданні Романа Олексійовича. Але поки що всі його „побачення“ не викликали підозри.

Він старанно спостерігав за життям фірми. Потоваришував із Сергієм, якого Марина чомусь іменувала „Чорним королем“.

„Чорний король“ помітно вилюднів. Одягався, як справжній денді, й не згадував про свою колишню наречену, з якою його бачила Марина. Гроші та численні пригоди зробили свою справу – у глибині „Серьожиного“ єства прокинувся професійний альфонс, улесливий, послужливий, ласий до подарунків та грошей, із м'якою котячою ходою. Подумки Орест охрестив його „пересувним вірусом кохання“.

Але найбільше його цікавила Дана В'ячеславівна, дама приємна, стримана, загадкова, за якою завжди тягнувся шлейф дивовижного запаху французьких парфумів.

Нещодавно вони повним складом фірми переглядали телевізійну передачу, в якій брала участь їхня начальниця. Ефір було призначено на сьому годину вечора і Дана поїхала на нього з роботи. їхати на телебачення їй не хотілося. Ток-шоу, на яке її запросили, мало претензійну та солодкаву назву „Берегиня“, вела його незграбна жіночка Ганна Ладокур, дружина режисера та продюсера цієї програми. Протягом усієї розмови вона полюбляла посилатися на авторитет свого

чоловіка, час від часу вимовляючи свою коронну фразу: „Ми з моїм Ладокуром…“ або „Мій Ладокур не дасть збрехати, що…“. Одне слово, її таємничий позакадровий цензор скидався на білий рояль у кущах. Ток-шоу подружжя Ладокурів було доволі посереднім, але Дана розуміла, що трибуна на сьогоднішній день їй необхідна – занадто згустилися хмари над „Ескорт-сервісом“ і треба було негайно відновлювати своє реноме.

– Сьогодні в студії багато журналюг! – казала їй пані Ганна у гримерці, поки над Даниним обличчям ворожила стиліст зйомок Еллочка. – Уявляю, що вони напишуть про мене, як обіллють брудом мого Ладокура. Це така публіка! Чорнуху їм подавай, стьоб, заморочки! А ми з Ладокуром сіємо добре та вічне. Кому це зараз потрібно? Ненавиджу журналістів!

– А хіба ви не з їхньої когорти? – здивувалася Дана.

– Ну, що ви! Я п'ятнадцять років пропрацювала у бібліотеці… Пушкін, Блок, Єсенін. От з'явилася можливість підзаробити на телебаченні, хто ж відмовиться?

– Я сподіваюсь, у нашій розмові не буде несподіванок? – запитала її Дана.

– Звичайно ж! Нічого „смаженого“ вони не отримають! Не хвилюйтеся. Це не наш стиль.

– Як я можу не хвилюватися? – сказала Дана, відводячи руку Еллочки від свого й так уже добре нафарбованого обличчя. – Це ж прямий ефір! Я могла б не хвилюватися за запис. І взагалі, навіщо ви працюєте у прямому?

– Ну, як же? – обурилася пані Ганна, – А дзвінки телеглядачів? А результати опитувань в інтернеті? І, нарешті, у нас зовсім інші розцінки на рекламу.

Дані було смішно спостерігати за цією жіночкою, яка скидалася на діжку в англійському костюмі і запросто могла би стати її клієнткою. Вона навіть уявляла, як їй, мабуть, першій співачці у нехитрих сільських застіллях, набрид винахідливий Ладокур, що змушує її кривлятися перед камерою та сіяти „добре й вічне“ за рахунок нерозбірливих рекламодавців.

– Дівчата, на вихід! – не забарився нагадати про себе режисер, заглядаючи до гримерки. – Швиденько у студію! Час пішов!

Дану всадовили на високий стілець-кілок, що стирчав посеред студії, біля неї стала пані Ганна, судомно стискаючи в руках мікрофон.

– Три, два, один! – викрикнув режисер. Гості студії, чи, як їх називала ведуча – „експерти“, зарухалися, закашляли, зашурхотіли фірмовими „ладокурівськими“ нотатниками, які їм роздали на вході.

– Ми знову зустрічаємося з вами у цій затишній студії, аби поговорити про вічні цінності. Я рада вітати усіх своїх прихильників! – задекламувала в мікрофон пані Ганна. – Сьогодні у нас в гостях людина незвичайної – я б сказала надзвичайної! – професії. А ще точніше – не професії, а покликання. Ось уже кілька років вона рятує нас, жінок, від самотности, вчить бути розкутими, сміливими, боротися за свої права та любов. Трохи незвичайним бізнесом займається пані Дана… Відкрию таємницю – сьогодні зранку ми посварилися з моїм Ладокуром, адже, як усякий чоловік, він спочатку був проти тих ідей, які пропагує наша гостя, але потім…

Пані Ганна докладно розповіла студії про вранішні суперечки з чоловіком і після ще кількох словесних пасажів перейшла до благородної місії, яку виконує „Ескорт-сервіс“. Після того слово було надано „експертам“.

„Ви справді вважаєте вашу справу благородною?“, „Ви – феміністка?“, „Як ставиться до вашої роботи ваш чоловік?“ – посипалися запитання. Пані Ганна підходила із мікрофоном не до всіх. Дана уважно роздивлялася публіку й добре бачила, що ті, кого Ганна назвала „журналюгами“, старанно тягнуть руки та марно клацають своїми диктофонами: Ганна їх ігнорувала. Нарешті одна з самовпевнених дівчаток сама вискочила до ведучої:

– Як ви поясните серію вбивств у вашій фірмі? Чи правда, що в місті з'явився маньяк-„перукар“? Чи не підпадають під підозру працівники вашої фірми?

Дівчина ледь не вихопила мікрофон з рук розгубленої Ладокурихи, за нею вистрибнув інший молодик:

– Чи не є вбивства ваших працівників – акцією протесту проти вашого брудного бізнесу?

Згодом вискочила солідна дама і так само шалено зарепетувала, видираючи у ведучої мікрофон:

– Ваш „Ескорт“ – осереддя проституції та розпусти! Ви паплюжите честь та гідність наших чоловіків!

Пані Ганна нарешті змогла висмикнути мікрофон з рук обурених глядачів та з жахом подивилася на Дану. Порухом очей Дана показала, що здатна відповідати на запитання.

– Ви заміжня? – запитала вона галасливу жінку.

– Я порядна самотня жінка! – з гідністю відповіла та.

– З вами все зрозуміло… – Дана посміхнулася та граційно змахнула невидиму пір'їнку зі свого блідо-фіолетового кардігана, потім взяла зі столика черевату прозору склянку із соком і зробила кілька ковтків. Вона, як хороша актриса, знала, як впливає й заворожує вміло і вчасно витримана пауза.

– Якщо можна, підніміть руки ті, в кого зараз немає друга, партнера або супутника життя, – попросила вона, звертаючись до молодих жінок, що зі своїх місць захоплено спостерігали за нею і – вона це бачила по їхніх очах – заздрили її красі та самовпевненості. Камера ковзнула по залу й зафіксувала ліс піднятих угору рук, – Чи були б ви проти, якщо б інтелігентний, порядний, красивий та ненав'язливий чоловік запросив вас у дансинг або в театр і не псував вам при тому нерви ревнощами та зауваженнями? Чи не хотіли б ви мати практику спілкування із чоловіками на вищому рівні? Чи, можливо, краще сидіти вдома та плести шкарпетки своєму дідусеві?! Який вибір ви зробите, ви – сучасні, розумні, талановиті жінки, єдиною проблемою яких є самотність у цьому доволі жорстокому світі?

Відповіддю їй були шалені оплески. Очі пані Ганни нарешті перестали випромінювати суцільний жах.

– А про вбивства… – зітхнула Дана, – читайте у жовтій пресі! Ми тут зібралися, щоби поговорити про інші проблеми…

– Так, звичайно ж, у вас „інші проблеми“, – із ядучою посмішкою заговорив до неї інший „експерт“, як тільки пані Ганна надала йому слово. – Народ голодує, а ви задовольняєте потреби багатих та розпусних жінок…

– Я ж не винна, шо ці потреби не можете задовольнити ви, чоловіки! – посміхнулася Дана. – А що стосується злиднів, вважаю, вони починаються в голові. І при цьому зовсім не має значення, скільки грошей лежить у вашій кишені – три тисячі доларів чи три гривні.

– Поясніть, будь ласка, цю цікаву думку! – голосом масовика-заводія перебила її Ладокуриха, якій здалося, що Дана перебирає на себе всю увагу аудиторії.

– Це дуже просто, варто лише прислухатися до власних розмов на роботі чи вдома. У дев'яти із десятьох випадків вони – про гроші! І не важливо, рахуєте ви копійки чи тисячі. Важливо те, що люди скаржаться один одному на те, що грошей не вистачає. І говорять про це з особливою гордістю жебраків, яку в нас виховували останні вісімдесят років.

– А невже ви не рахуєте своїх грошей? – вставив хтось з „експертів“.

– Звичайно ж, рахую! – посміхнулася Дана. – Але в ті часи, коли у мене в кишені було останні три гривні, я ніколи не дозволяла собі про це говорити вголос. От і весь секрет…

– …секрет її успіху! – підхопила Ладокуриха. – Секрет її краси та жіночої гордости! А тепер – рекламна пауза під, час якої ми проведемо міні-опитування на тему: чи потрібні нам служби ескорту?

Далі усе тривало більш-менш нормально. Але Дана постійно відчувала себе на перехресті поглядів: одні випромінювали ненависть, інші – заздрість та захоплення. Вона знала, що виглядає чудово. Вона знала, що саме зараз по той бік екрану на ній зупиняється зовсім інший погляд. Власне, задля цього погляду вона й зголосилася на це ідіотське шоу, під кінець якого нічого, крім ненависти до цікавих „експертів“, до себе та дощу, що розпочинався за вікнами студії, вона не відчувала…

* * *

Під рясним і вже доволі холодним осіннім дощем Дана побігла до свого авта і, не слухаючи помічника режисера, що наздоганяв її з якимись папірцями в руках, люто грюкнула дверима машини перед самим його носом. „Бридота! Не хочу більш нічого!“ – крутилося в її голові.

…Кілька останніх тижнів вона жила так, ніби стояла на гребені даху й протяг обвівав її з усіх боків. Дана боялася цього відчуття і водночас шалено бажала ще раз пережити ці божевільні, захоплюючі хвилини передчуття смерті. Вона знала, що це таке… Тоді їй виповнилося чотири роки. Зі своєю вірною подружкою Свєткою вони порпалися в пісочнику, намагаючися зробити з купи сирого, тільки-но завезеного з берега річки піску, пиріг для ляльок. Хто не знає, що таке вологий, ніжний, мілкий пісочок, той ніколи не був дитиною! Свєтка навіть хотіла спробувати його на смак. Дівчата не одразу зрозуміли, що трапилося, коли з під'їзду вискочила їхня сусідка – двадцятирічна красуня з циганським іменем Зарема – і, вхопивши обох за руки, потягла сходами їхнього чотирьохповерхового будинку на самий дах. Дівчата реготали й не пручалися. Вони давно і зацікавлено спостерігали за чорнокосою красунею й вважали, що вона схожа на Білосніжку із казки про сімох гномів. Зарема тягла їх сходами, потім відчинила люк та силоміць втягнула обох на заборонене для дитячих ігор горище. Потім вони піднялися на дах, і Зарема, міцно тримаючи подруг за руки, стала на самісінький край.

А далі почалося щось незрозуміле.

Зарема щось кричала страшним голосом і боляче, ніби лещатами, стискала дитячі долоні. Під будинком одразу ж почали збиратися люди. Крізь сльози Дана бачила, як чоловіки розстеляють на асфальті ковдри та перини, як голосять жінки, а у двір заїжджають дві машини – темно-синя, міліцейська та червона, пожежна. Потім із пронизливим виттям приїхала ще одна – „швидка“…

– Я зараз скину їх униз! – кричала Зарема. – І стрибну сама! Нам усім – не жити! Відпустіть його, суки! Я хочу його бачити! Він ні в чому не винен! Ще один крок – і я скину їх униз! – кричала вона одному з пожежників, який почав підніматися на дах блискучими розсувними сходами.

– Відпусти! – ревіла Свєтка та намагалася вкусити божевільну за руку.

Зловісно зареготавши, Зарема почала кружляти на самому краю, розкручуючи у двох руках, як баласт, переляканих подруг. Дана бачила, як під її ногами страшна порожнеча із крихітними фігурками людей, що скупчилися внизу, змінюється на смоляне покриття даху. Внизу здійнявся страшний галас. У натовпі знепритомніли кілька сусідок. Під самими носаками своїх сандалів Дана бачила прірву і… раптом їй закортіло стрибнути. Вона була впевнена, що – полетить, що її нинішня оболонка одразу ж розтане в повітрі, а натомість вона перетвориться на пташку. Тоді вона вперше зрозуміла, що має недосконалу оболонку, не здатну на політ… Як потім розповідали сусіди, це тривало кілька годин, аж поки у міліцейському „ґазику“ до будинка підвезли ув'язненого чоловіка Зареми й він умовив дружину відпустити дітей. Що було потім, Дана не пам'ятала, але відчуття безмежного простору, який обіцяв спокій та політ, лишилося із нею назавжди.

І от зараз їй знову здалося, що вона балансує на краю прірви. І ім'я цієї прірви – Орест.

Вона намагалася звільнитися від цих думок. Але не могла втриматися від того, щоби зайвий раз не пройти повз „гостьову“ залу й подивитися, що там поробляє цей ґітарист-приблуда. Вона хотіла, щоби його не було. Вона хотіла бачити його щодня. Вона ненавиділа його. Вона помічала, що й він спостерігає за нею, і ці красномовні погляди здавалися їй ворожими. Кожного разу коли він ішов „за викликом“, у Даниній душі піднімалася темна хвиля гніву й огиди. Подумки вона називала усіх своїх службовців повіями, хоча й усіляко культивувала в них думку, що вони виконують почесну місію порятунку жінок від самотності й позбавляють їх інших комплексів.

З жахом та захватом, через ненависть та презирство, вона розуміла, що закохалася. Закохалась уперше. У продажного нікчему, який до того ж виявився років на десять молодшим від неї. Надійний тил, яким усі ці роки був для неї „Пет-Пет“ (так вона називала чоловіка), зрушився, захитався за її спиною й зсунувся кудись убік. Вона знову стояла на гребені даху з шаленим бажанням скоріше стрибнути униз. Але тепер вона розуміла, що не полетить. Що оболонка – її випещена в косметичних салонах та дорогих перукарнях оболонка – перетвориться на шматок м'яса із перемеленими кістками. Не більше. Клятий білявий бовдур муляв їй очі, заважав спокійно жити та працювати. Пет-Пет майже постійно перебував у відрядженнях, на презентаціях та показах одягу. Увечері Дана лишалася наодинці з телевізором. Вона давно помітила, що потрібне рішення надходить випадково. Так, переглядаючи вкотре найулюбленіший фільм своєї юності „Собака на сіні“, вона наштовхнулася на думку, яку подав з екрану секретар-Боярський прекрасної Діани-Терехової: якщо власна гординя заважає насолодитися забороненим коханням, можна зробити це інкогніто. Думка Дані сподобалася. Вона ніби відчула потреби й вагання прекрасних та самотніх жінок світу: від середньовічних маркіз, закутих у панцирі корсетів та комплексів, нав'язаних етикетом, – до своїх клієнток. Вона ніби сама перетворилася на одну з них і вперше відчула, наскільки це може бути принизливим. Краще принизити його, вирішила Дана, і їй спало на думку оформити анонімне замовлення на Ореста. А що? Невеличкий, незобов'язливий вечір у затишному ресторанчику на околиці міста, невимушена розмова, рахунок, який вона з легкістю оплатить сама. Можливо, це зніме й напругу, й цю хворобливу зацікавленість, що виникла нізвідки й має так само непомітно піти з її спокійного облаштованого життя. Дана обмірковувала, як зробити анонімне замовлення, й вирішила зробити це через пошту. У свій лист до власної агенції із призначенням міста і часу зустрічі вона, на свій страх та ризик, вклала п'ятсот доларів. Якщо лист не дійде – так тому й бути, вирішила вона…

* * *

„Лежати тобі, друже, у сміттєвому контейнері, обскубаним і байдужим, із скляними виряченими очима, поруч із купою зітлілого шмаття, у приємній компанії жирних пацюків та бездомних собак, які залюбки повідгризають усі твої сумнівні достоїнства…“ – ось що перше спало на думку Орестові, коли Марина повідомила про загадкову зустріч у ресторані „Ведмежий кут“. Кут і насправді був „ведмежий“ – ресторанчик розташувався перед в'їздом у місто. Він одразу ж розповів про майбутню пригоду Романові Олексійовичу та почав готуватися до своєї відповідальної місії.

Увесь недовгий час своєї служби в „Ескорт-сервісі“ він намагався розібратися в природі збочень. Придивляючись до русоволосої красуні Марини, енергійної на людях і, як йому здавалося, геть зламаної усередині, та вишуканої „леді“ Дани В'ячеславівни, він дійшов висновку, що патологічний потяг до вбивства може ховатися під сяйливою маскою суцільного зовнішнього задоволення життям. Це закладене генетично, і, можливо, з часом наука дійде такого рівня, коли майбутніх вбивць, злодіїв, ґвалтівників розпізнаватимуть ще в зародку та заздалегідь знищуватимуть цю небезпечну для суспільства популяцію. Йому здавалося, що обидві жінки добре знають про те, що має статися з ним сьогоднішнього вечора. Власноруч зав'язуючи йому „метелика“, Марина сказала:

– Краще б ти сюди не приходив…

„Чорний король“ Сергій дивився на нього із заздрістю. Він також збирався на коротку зустріч – треба було проводити якусь дамочку в аеропорт та вдати перед її друзями, серед яких був її колишній чоловік із новою молодою дружиною, палку закоханість.

– Не інакше, як ця таємнича особа закохалась у тебе, – сказав він. – Дивись, не втрачай свого. Досить демонструвати, який ти у нас цнотливий! Треба діяти… – і він потер у повітрі пальцями. – Гроші не пахнуть.

– Ще одна така балачка, й ти знову опинишся у своєму дослідному інституті на ставці сто сорок гривень! – досить сердито увірвала його Марина.

– Мовчу, мовчу, мем! – із удаваним страхом замахав руками Сергій.

– Хто мовчить – довше живе! – кинула Марина крізь зуби й вийшла до приймальні.

– Що це з нею? – здивовано знизав плечима „Чорний король“.

„Почула свіжину…“ – подумки відповів йому Орест і ще раз намацав у кишені маленький газовий балончик, який придбав сьогоднішнім ранком.

О дев'ятій вечора він виїхав на побачення.

…Машина довго мчала містом, потім виїхала на приміське шосе, за яким почалися ліси. Ресторан розташувався на одній з галявин. Поруч Орест помітив вогні автозаправки. Більше будівель поблизу не було…

„Ведмежий кут“ скидався на невеличкий дерев'яний хутір, побудований у народному стилі. Величезний будинок у центрі оточували курені-кухні, з яких офіціанти носили страви до ресторанних залів. Біля стилізованого паркану припаркувалися кілька іномарок. Орест відпустив машину та увійшов до затемненого, прибраного пахучою хвоєю передпокою. Що далі?

– Візьмете маску, чи у вас є своя? – одразу ж підскочив до нього кремезний вахтер, одягнутий у червоний, розшитий золотом кептар. На його голові красувався капелюх у вигляді роздзявленої ведмежої пащі. Орест зі здивуванням поглянув на нього.

– У нас сьогодні свято – два роки з часу заснування ресторану, – пояснив вахтер-ведмідь. – На честь цього – маскарад. Ви хіба не знали? Де ваше запрошення?

– У мене немає ніякого запрошення, – відповів Орест. – У мене тут призначена зустріч.

– Так чи так, треба вдягнути маску! – наполягав вахтер. – Вибирайте будь-яку!

І він показав рукою на стіну. Орест тільки зараз помітив, що біля гардеробу висіло з десяток різноманітних масок, що дивилися на нього порожніми чорними очима.

– А не можна обійтися без маскараду? – почав нервуватися він. Йому стало зрозуміло, що Роман Олексійович навряд чи зможе потрапити сюди із своїм тоненьким гаманцем. А це може означати одне: він лишиться із вбивцею сам на сам.

– Тоді покажіть свою клубну картку. Чи, можливо, ви з Ассоціації рестораторів? – насторожився „ведмідь“ та почав поволі витісняти Ореста за поріг.

„Дати йому в пику, потрапити до міліції – і на тому справа й закінчиться!“ – вирішив він і вже хотів так і діяти, коли чиясь рука, як змійка, миттєво ковзнула йому під лікоть.

– Він зі мною! І зараз ми виберемо маску. Заспокойтесь.

Орест озирнувся. Поруч із ним стояла руда Лисиця у лискучій темно-синій сукні. Невеликого зросту, мініатюрна витончена постать. На голові – величезний капелюх, з-під якого неприродно й доволі потворно визирала майже справжня хутряна лисяча мордочка із вузькими отворами для очей – з їх темної глибини зблискували зіниці. Руки майже до пліч обтягнуті такими ж рудими рукавичками із хутряною облямівкою.

– Треба вибрати маску! – низьким наказовим голосом промовила Лисиця, – Хоча б оцю!

Й вона зняла зі стіни капелюх Арлекіна й натягнула його на голову Оресту.

– А вам личить…


„Все хєрня, казали тато, тільки бджоли – вєщь!

[2]

– подумки зрецитував Орест віршика, що запам'ятався йому після якоїсь поетичної тусівки десятирічної давності, – Все хєрня… І ти лежатимеш у смітнику, обскубаний, як гиндик. І – досить про це!“


Вони зайшли до зали – Арлекін та Лисиця. Й апетитні запахи, мелодійні звуки та ледь чутні джерельця розмов оточили їх, підхопили й поглинули, ніби потік підземної ріки. Це був найкращий ресторан поза містом. За два роки свого існування він уже встиг порости лісом леґенд, щедро оздоблених чутками про пишні аристократичні раути та криваві мафіозні „розбірки“, які зазвичай були замішані на фатальному коханні та шалених грошах.

„Треба розслабитися!“ – сам собі наказав Орест, відчуваючи на своїй руці тоненьку, ледь тремтячу руку Лисиці. Вони розташувалися за найкращим столиком, сервірованим на двох. Він був заставлений закусками з десяти-дванадцяти страв китайської кухні. З країв високих салатних фужерів звисали рожеві шийки тигрових креветок, на дерев'яній підставці було старанно вибудовано натюрморт із кількох різновидів суші – рисові квадратики із рибою, перев'язані морскими водоростями, сирий рибний м'якуш, нарізаний у формі екзотичних махаонів, неперемішані рибні та креветкові коктейлі світились у круглих вазах і більше нагадували витвори мистецтва, ніж їжу. Коньяк „Метакса“ та пляшка білого французського вина завершували картину. „Круто! – подумав Орест. – Якщо вважати, що це моя остання вечеря…“

Він вирішив мовчати. Вона також не квапилася починати розмову. Орест налив їй і собі білого вина, чудово розуміючи, що віднині його смак буде для нього зовсім іншим – ніяким. І такими самими – ніякими! – стануть й інші поняття: обов'язок, кохання, сенс життя. Усе це зникне разом із ним. „Тепер мені можна все! – подумки посміхнувся Орест, – Годі думати про смітник. Ти стаєш справжнім боягузом. Чи варто бути ним в останні хвилини перед імовірною стратою? Зрештою, кілька красиво обставлених годин із загадковою жінкою (а чи жінка вона?), що, ніби прекрасна потвора, зійшла з гравюри середньовічного художника – хіба не найкраща прелюдія до одвічного людського страху перед її величністю Смертю?…“

Лисиця відпила трохи вина, притримуючи маску, й дістала з маленького ридикюля пачку цигарок. Орест клацнув запальничкою і наблизився, намагаючися проникнути за чорні отвори маски. Вона не потягнулася до вогника, відмітив Орест, отже, ця дама з „вищого світу“. Але по тому, як вона замахала рукою, відганяючи клуби диму, він зрозумів, що вона не палить…

– Навіщо ви палите, адже ви зовсім не вмієте цього робити? – посміхнувся він, упевненим рухом відбираючи у неї довгу цигарку. Він сповна зміг взяти себе в руки. Гра та жінка навпроти починали подобатися йому все більше.

– А ви що, з Армії Порятунку? – запитала вона.

– Вас потрібно рятувати?

– А що ви можете зробити? – її манера говорити короткими уривчастими фразами і цей трохи агресивний тон збуджували.

Принесли гарячі страви – осетрину під білим соусом, рис, овочі. Але Орест не міг їсти. Він помітив, що й Лисиця ледь торкнулася їжі, а на її тарілці й досі лежить порція суші, яку вона час від часу механічно пересуває дерев'яними паличками. „Цікаво, чи є у неї пістолет? – раптом подумав Орест, оглядаючи її маленький оксамитовий ридикюль, що висів на бильці стільця. – А, можливо, леді віддає перевагу холодній зброї? Або на виході на мене чатує її дружок-кіллер? Як усе має відбутися?…“

Десь у глибині зали, пронизаної гострими променями різнобарвного світла, дзюрчала вода, стікаючи зі штучного водоспаду в мармурову чашу. Біля неї награвав ненав'язливу мелодію саксофоніст.

– Ви не поцікавитесь, хто я? – запитала Лисиця.

– Навіщо? – знизав плечима Орест. – Гадаю, що правди ви мені усе одно не скажете… А що менше знаєш людину, то краще спілкуватися. Ви хіба не помічали, якої відвертості досягають випадкові знайомі, наприклад, у потязі? Вважайте, що ми випадково сіли в одне купе…

– І для одного з нас ця подорож може виявитися фатальною?

– Тобто?

– Хіба не буває так, що після зупинки й розлуки один із супутників з'ясовує, що втратив щось найважливіше у житті…

– Наприклад, саме життя? – засміявся він.

– Можливо, й так… А хіба це не прекрасно?

Вона взяла зі столу його запальничку, клацнула нею й довго дивилася на синє полум'я, що, як маленький чортик, застрибало перед її маскою. У глибині лисиччиних очей-отворів відбилися такі ж мінливі сині чортики.

– Дивно, – нарешті промовила вона. – Я ніби виглядаю з-за фіранки, як у дитинстві. Коли я була маленькою, я обожнювала цю гру – загортатись у фіранки й спостерігати за тим, що відбувається у кімнаті. Здавалося, що я ніби в коконі і мене ніхто не бачить… Мені й тепер іноді дуже хочеться сховатися за завіскою. Але усі вважають мене комунікабельною, веселою людиною – треба поводитися відповідно. А з вами мені затишно. Особливо зараз, коли не треба прикидатися.

„Мабуть, зараз я скидаюся на собаку, – подумав Орест. – Усе розумію, а сказати не можу. Та й про що говорити?… Не можу ж я прямо запитати, навіщо вона ЦЕ робить?…“

– Ви, мабуть, дуже красива жінка, – нарешті промовив він і наважився покласти свою руку на її, щільно затягнуту в рукавичку. Вона здригнулася, випустила виделку…

– Якщо вам хочеться думати так, чому б ні? Ви – випадковий супутник, який може збрехати й піти, як казав Гемінґвей, „навіть не озираючися…“

Однак брехати йому не хотілося. І він заговорив. Просто так. Про дрібниці. Чомусь у цій розмові йому було важливим усе, про що він давно забув: про те, як уперше п'ятирічним хлопчиком побачив море, як лякався сусідського сенбернара, що завжди підстерігав його по дорозі до школи, про те, як ховав на пустирі мертвого горобця, про дівчинку, яку йому хотілося мучити й ображати, тому що не знав, куди подітися від божевілля її худенького, майже плаского обличчя – обличчя янгола. Вона слухала його, зовсім не по-ресторанному підперши щоку рукою, і її лисяча мордочка більше не дратувала його. З нею також відбувалися подібні історії. Й Орест слухав її. Аж доки обоє не відчули, що зголодніли по-справжньому, адже нормально поїсти можна лише з близькою людиною, не згадуючи правил етикету. В якийсь момент, майже механічно, він пересів ближче. І коли знову, цього разу випадково, торкнувся її руки, то відчув гарячий, ніби електричний струм, що пронизав його наскрізь, – живе, майже пекуче, тепло, про яке ніколи не замислюєшся. Думки про можливу небезпеку, про холод смітників та розкіш усіх непевних марнот життя ніби зібгалися, перетворившися на крихітний паперовий жмуточок. І він подумки із задоволенням жбурнув його у найдальший кут своєї душі. Ось чого йому не вистачало усе життя – цього рівного жіночого тепла, що здатне втримати на краю безодні. Це – ніщо, і це – все! „Можливо, це і є те „все“, про що можна мріяти?“ – подумав Орест. Спочатку загадкова жінка-Лисиця, розкішний ресторан, французьке вино, саксофон, потім – троянди, величезний букет нічних троянд, який він купить їй по дорозі, а вночі відбудеться щось подібне до сцен із фільмів із Шерон Стоун. Як же інакше? А потім… Потім він помре. Але в останню мить усе ж таки побачить її обличчя – худеньке, майже пласке обличчя янгола смерті. І ні про що не пожалкує…

– Не сумуйте, – сказав він жінці. – Зараз я вас розраджу.

Орест звівся і пішов до фонтану, де розташувалися музиканти. У них на той час була перерва. Він узяв гітару.

І замислився на хвилину. Він бачив ЇЇ сюрреалістичний силует, оповитий темрявою і таїною – видіння зі сну жахів, від якого неможливо втекти на ватяних ногах. Він почав вистукувати ритм на деці, аж доки не зрозумів, що саме зараз заграє. Мелодія далекої Тоскани – вогняне фламенко – народилася невимушено й легко. Усе, що він міг сказати, він говорив мовою струн. У якусь мить відчайдушної тремоли він відчув, що Лисиця справді прийшла по його життя. Ніби в кіно, у колі місячного світла, що лилося звідкись, він побачив незнайому кімнату і себе на широкому ліжку, застеленому шовковим простирадлом, і тінь жінки у прозорому пеньюарі, і її простягнуту руку. І ніж у її простягнутій руці. Мелодія увірвалася. Він ще хвилину вистукував ритм. А потім рука безсило повисла, ніби у мертвого.

Зал вибухнув аплодисментами. Орест повернувся до дійсности, яка також скидалася на марення: з різних кутків зали йому плескали Олені та Ведмеді, Імператори та Куртизанки, Відьми, Мавки, Колібрі… І їхні вигуки зливалися в один вібруючий гул, що ранив слух та затьмарював розум.

Орест повернувся до столика, і Лисиця поклала м'яку лапку йому на плече. „Дякую. Я майже закохалася…“ – тихо промовила вона. І Орест не зрозумів, чи жартує вона, чи каже серйозно…

Потім він керуваів її автом. Вона назвала свою адресу. І цього разу дорога до міста здалася йому закороткою. Жінка так і не зняла маску. Можливо, думав Орест, це зовсім і не маска – а справжня лисиця у жіночій подобі, і ще палкіше бажав лишитися із нею наодинці. Але додому вона не запросила. Він завів її у під'їзд, мимохідь дивуючись її помешканню: під'їзд був темний, будинок – п'ятиповерхівка часів „хрущовської“ відлиги.

– Далі я піду сама! – сказала вона. Орест майже нічого не бачив у суцільній темряві. „Якщо це має відбутися саме тут – нехай спочатку буде по-моєму…“ – і він швидким рухом, навпомацки, змахнув маску з її обличчя і відчув, що вона сама подалася до нього.

– Я чекатиму тебе тут завтра, – прошепотів він. – Ти прийдеш?

– Так, так… – говорила вона, й він відчував сльози на ЇЇ холодних щоках.

– Хто ти? Навіщо?… Я люблю тебе… – він майже задихався від її швидких поцілунків. – Не відпускай мене…

Але вона нарешті звільнилася від його обіймів та швидко побігла нагору:

– Я сама знайду тебе!

Орест ще зо хвилину постояв у темряві – звук її кроків раптом увірвався. Мабуть, вона безшумно відчинила свої двері. Можливо, подумав він, за ними спала її дитина…

Він навіть відчув певне розчарування від того, що найголовнішого, про що він з таким захватом думав на початку дня, не відбулося…

Вийшов на вулицю. її машина самотньо стояла у брудненькому дворі. Орест зняв з шиї свого „метелика“, старанно обв'язав ним конверт із п'ятсотма доларами й засунув його за один з вусиків „двірника“ на передньому склі…

Він вийшов на шосе й пішки побрів додому. Машин у цьому районі не спостерігалося. Тільки біля дитячої альтанки стояв старенький „Запорожець“.

Він не звернув уваги на цей „Запорожець“ та чиюсь тінь, що маячила за розлогим деревом посеред двору.

* * *

Його розбудив настирливий телефонний дзвінок о дев'ятій годині ранку. Дзвонила Марина. Орест довго не міг второпати, де він і про що йдеться. Минулий вечір здався йому сном.

– Ти – безтурботна свиня! – кричала Марина. – Чому ти не потелефонував мені або Лані, як годиться, як роблять усі? Я всю ніч не зімкнула очей! Ти ж знаєш, що відбувається! Невже не можна було повідомити, що з тобою усе гаразд?

Орест скривився й відсторонив слухавку від вуха. Дзвінок вирвав його зі сну, в якому він ще обіймав жінку-лисицю.

– Навіщо так хвилюватися, – нарешті перервав він потік слів. – Зі мною усе гаразд.

– Ти з нею переспав? – спокійніше запитала Марина.

– Тебе це не обходить, по-перше, а по-друге – „фірма секс-послуг не надає“, чи не так?

– Отже, ні? – повеселішала Марина.

– Будь ласка, дай мені зараз спокій, я дуже хочу спати, – попрохав Орест і поклав слухавку.

Він знову з головою заліз під ковдру і тепер уже свідомо намалював у своїй уяві вчорашню супутницю. Тільки зараз він оцінив її кольорову імпресіонистичну гаму – темно-синій колір сукні в поєднанні з яскраво-рудими аксесуарами. Щось у дусі Тулуз-Лотрека. Жінка-приманка з іншого сторіччя!

Він вирішив, що сьогодні неодмінно прийде в той двір і побачить її у всій красі або у всій її прекрасній потворності – йому було байдуже, як виглядає її обличчя…

Телефон знову гидко задзеленчав.

– Мій юний Дон Жуане, ви вже прокинулись? Як вам цей чудовий ранок після не менш чудової ночі?

Орест упізнав голос слідчого і ледь не гахнув телефоном об стіну. Болотне чмо! Де він був учора?

– Що ви про це можете знати? – відповів він. – Гадаю, ваша пропозиція бути „наживкою“ та розповіді про маніяка-„перукаря“ не більш ніж гра вашої хворобливої уяви. Щось я вчора не відчув вашої надійної міліцейської спини, яка мала захистити мене від фатального пострілу вбивці! Це був жарт?

На тому кінці дроту почувся регіт – це був регіт уповні задоволеної людини.

– Ви просто були занадто захоплені своєю супутницею! І, звичайно ж, мене не помічали… А я навіть можу назвати адресу двору, в який ви завезли свою маску. Знаю ще дещо для вас цікавеньке…

Орестові перехопило подих. Більш за все він хотів кинути слухавку, аби нічого не чути й не знати. У реготі слідчого йому вчулося знущання.

– Ви з'ясували, хто вона? – хриплим голосом промовив він.

– Як і те, де вона мешкає насправді.

– Що ви маєте на увазі?

– А те, що через п'ять хвилин після того, як ви вийшли з двору, жінка також вийшла з під'їзду, сіла у своє авто й покотила додому. Я, до речі, ледь устигав за нею на своєму старенькому „Запорожці“…

– Хто вона? – ще раз повторив Орест.

– Вона проживає за адресою: вулиця Лисенка, 42…

– Мені це ні про що не говорить!

– Ось як? А я гадав, що ви знаєте адресу, за якою мешкає ваше начальство.

– Цього не може бути! – і він нарешті зробив те, що хотів, а саме – з усієї сили пожбурив телефон у стіну…

* * *

Не встиг Містер Марпл увійти до свого кабінету, як до нього занесли комп'ютерну розпечатку про те, що трапилось у місті минулої доби. І він, заваривши собі міцного чаю, заглибився в читання. Три пограбування… Не густо. Студентський дебош у гуртожитку… Дрібниці! П'ять сімейних сварок із застосуванням холодної зброї… Милі сваряться – тільки тішаться. Не цікаво. Нарешті – труп! Стоп, прочитаємо уважніше… Знайдено тіло молодого чоловіка поблизу шосе, що веде в аеропорт Бориспіль… Був одягнутий у чорний піджак „від Вороніна“, краватка – „Версаче“, при собі мав гаманець із сотнею доларів… О, це вже цікавіше, на пограбування не схоже. Стоп, стоп! Ось воно: зрізане волосся! І – візитівка. Містер Марпл навіть не дочитав до кінця, він уже знав, що візитівка позначена фірмою „Ескорт-сервіс“. Так воно і є! Містер Марпл чхнув рівно тричі і нервово потер долоні. Ось воно знову! Номер із „наживкою“ не пройшов! Не в тому місці він полював… Що ж, принаймні, можна вважати, що в Дани В'ячеславівни – до речі, цікава жіночка! – є алібі.

„А хто тобі сказав, що це була саме вона? – раптом ледь не скрикнув Містер Марал. – Навіть Орест не міг упізнати її, а що бачив ти? Тендітна жінка вискочила з під'їзду, швидко сіла в авто. Ти вирахував її лише за адресою… А хіба то не могла бути якась співучасниця? Лисиця, що заплутує сліди…“ Містер Марпл дістав свого нотатника і знову почав записувати у нього свої „пункти“: 1. Встановити особу „жінки-Лисиці“. 2. Чи не могла то бути Марина? 3. Перевірити клубні картки усіх відвідувачів „Ведмежого кута“.

Коли було зроблено останній запис, ніби автоматично з'явився ще один: „Темно-синя сукня…“ Романові здалося, що він десь уже бачив цей глибокий, ніби морський, відблиск… Невловна асоціація майнула й миттєво згасла. Містер Марпл не мав часу прислухатися – треба було діяти. Асоціація розтанула десь на рівні шлунка, а може, трохи нижче… Гарячою, дражливою кулькою…


Розмова третя


– Я на хвилинку! – гукнула вона з порога.

– Чому так? – почула з кухні веселий привітний голос і зраділа: її впізнали, їй раді, на неї чекали.

– О, моя мила! – вона влетіла на кухню, де так смачно пахло прянощами, й розцілувала підставлену на цей випадок щоку. – На мене вже чекають найневідкладніші справи! Ого-го!

– Наприклад, ось ця чарка із моєю фірмовою наливкою?!

– Спокуснице, зміючко, янголе мій! Я готова у ній втопитися!

– Тільки – разом!

– З тобою – куди завгодно!

– Ти занадто довірлива… Це небезпечно. Треба бути обережнішою. Світ улаштований не під тебе.

– Я це знаю. Тому й тікаю сюди. Ти вмієш зупиняти час. І мене також… Пам'ятаєш свій перший дзвінок – ти зупинила мене на самому краю, таке не забувається.

– Тепер тобі краще?

– Мені нормально. Нор-маль-но. Більшого мені не треба.

– Як він?

– Ти здогадалася?! Звідки ти здогадалась? Ти – мій Бог! Ти все знаєш…

– Це дуже просто. У тебе зараз зовсім інші очі. І я не знаю, чи добре це?… Я боюся за тебе…

– Не хвилюйся. Він не про що не здогадується. І не здогадається – більше в цю воду я не ступлю. Мені цікаво спостерігати тільки за собою. Це такі дивовижні зміни у підсвідомості. До речі, у тебе є Фройд?

– Порийся в шафі. Десь мав бути. Але навіщо тобі Фройд – зараз це вже не модно. Візьми Ніцше. Це Мефістофель за плечима людства.

– О, знаю, знаю – „підштовхни того, хто стоїть на краю прірви…“, щось таке…


– Єй дещо інше: „…і тоді відітни верхів'я, бо з поверженим – не підведешся. Відітни!“

[3]


– А це що таке?

– Треба читати сучасних поетів. Це – один із найкращих. Он візьми, книжка на столі…

Вона майже одним ковтком випила повну склянку наливки. Дивовижного, ні з чим не порівнянного напою, який робився тільки тут – млів, як травневий тягучий мед, у великому бутлі, час від часу щось промовляючи марсіанською мовою прозорих червонуватих бульбашок, муркотів, як добрий кіт, і ховав у собі усі таємниці сторічних виноградних плантацій.

– А знаєш, – сказала вона, – я колись почула одну дивну річ: у пору цвітіння виноградної лози у винних погребах починає грати вино, вже розлите по пляшках… І цього не може пояснити жодна наука! Мертві, розчавлені, вижмакані вщент ягоди, що вже перетворилися на рідину, відгукуються на цвітіння своїх ще живих побратимів…

– Мабуть, це – про мене… Я так радію, коли тобі добре. Ну, не затримуйся, лети, пташко. Тобі вже пора! Я теж маю засісти за роботу. Ти сьогодні мене порадувала.

– Можна, я візьму твої туфлі?

– Я їх тобі дарую.

Вони розцілувалися.

„…Бо з поверженим не підведешся. Відітни!“ – перечікуючи червоне світло на перехресті, знайшла вона рядок у невеликій поетичній збірці. Отямилася лише тоді, коли почула пронизливий сигнал кількох машин позаду себе й натисла на газ…

* * *

Роман сидів над повною тарілкою гречаної каші. Мірра влаштувалася навпроти і з поглядом екзаменатора спостерігала, як він їсть. Роман із ненавистю заштовхував у горлянку погано проварені (так корисніше для здоров'я, вважала Мірра) зерна. Він знав, що зараз дружина переповідатиме зміст минулої серії „Тропіканки“. Вона вже хотіла заговорити, як Роман узяв ініціативу в свої руки:

– По-моєму, ти за останні п'ять років стала занадто опасистою…

Він прискіпливо подивився на огрядне тіло дружини, затягнуте в махровий квітчастий халат.

– Ну, ти даєш! – обурилася Мірра. – А двох дітей тобі народити – це ж не жарт! Що ж тут такого? Раніше тобі подобалося… І, до речі, подивись на себе – де твої кучері?

Раніше він і справді шукав жінку, яка б відповідала його уявленню про красу: великі стегна, масивні груди й тоненька талія. Й обов'язково – світле волосся, коротко підстрижене й закручене, як ніжний ягнячий пух. Двадцятирічна Мірра була саме такою. Він аж задихнувся, побачивши її в студентському гуртожитку. І що зараз?

– Ну, як, спіймав маніяка? – голосно позіхаючи, запитала дружина.

– Облиш! – знервувався він. – Це не так цікаво, як ти гадаєш. Вчора – третій труп.

– І теж обскубаний? – загорілися Міррині очі.

– Теж… Слухай, – раптом схопився він. – А як називається тканина з полиском? У тебе, здається, колись була така блузка…

– Тафта? А тобі навіщо?

– Це – дефіцит?

– Зараз нічого не дефіцит, – аби були гроші. А тій оїй блузці років двадцять… Ти ж нову не купиш!

– А де вона?

– Навіщо тобі? Висить десь у шафі…

Роман проковтнув останню ложку каші і пішов поратися в шафі. Перекинувши й перевернувши усе, що потрапило до рук, він нарешті знайшов цю блузку. Вона протерлась у багатьох місцях, але темно-синій полиск лишився, він навіть відчув двадцятирічної давности запах парфумів, якими захоплювалися тоді дівчата, – „Шахерезада“. Він сам купував їх Міррі й дивувався їхньому ядучо-зеленому кольорові. Зараз так само пахло від дівчат, що зграйками чи поодинці стояли на Окружній дорозі й час від часу покірно відсиджували належні години перед складанням протоколу у відділку… Він ще раз зім'яв у руці прохолодну тканину і… перед очима чітко вималювалась картина: нервові тонкі пальці погладжують такого самого кольору тканину. Де ж він це бачив? Він уткнувся в блузку обличчям, заплющив очі…

– Ти здурів? – перервав цю медитацію голос дружини.

Роман облишив блузку і подивився на Мірру хмільними очима. „Хто ця жінка, що вона тут робить?“ – красномовно говорив його потойбічний погляд.

А головне, він знову несамовито потирав руки. Він згадав, кому належать тонкі нервові пальці…

* * *

Містер Марпл знову підіймався крутими сходами п'ятиповерхівки, де мешкала його недавня знайома, що її спотворене обличчя він ніяк не міг викинути з голови. „Вона могла б бути справжньою красунею, – міркував він, – красиві очі, що формою нагадують мигдаль, великий, чітко окреслений рот… Тільки от усе це ніби зсудомлене. Попри те, фігура у неї чудова. Маленька ніжка…“ У нього ніколи не було таких тендітних жінок. А, якщо казати відверто, у нього взагалі не було „лівих походів“. Пісний романчик у санаторії, де він лікував виразку, не враховується. Тоді він ледь здихався від огрядної пані, що постійно літрами споживала „Миргородську“ й розповідала про інтимні стосунки зі своїм чоловіком.

„Тьху, про що це я?…“ – зупинив себе Містер Марпл і натис на ґудзик дзвінка.

– Відчинено! Штовхніть двері, – почув її голос.

– Хіба можна бути такою необережною? – гукнув він у темряву, прочиняючи двері.

Вона виїхала до нього з кухні. Цього разу на ній була чорна сукня із високим коміром та той самий капелюшок зі щільною сіткою, яка закривала пів-обличчя.

– Рада вас бачити, – сказала вона, – проходьте до кімнати. А щодо дверей… Ви ж повідомили про свій прихід, це по-перше, а по-друге, я вже нічого не боюсь у цьому житті. Усі страхи – в минулому…

Роман знову влаштувався за великим круглим столом. Він не знав, як краще почати розмову. Ситуація раптом здалася йому безглуздою і дуже нагадувала сцену з якогось поганого тріллера: жінка-інвалід, яка прикидається інвалідом та зваблює чоловіків. Навіщо?… Аби пауза не була незручною, він із діловим виглядом розгорнув свій нотатник і кинув оком на останні записи: „Темно-синя сукня…“, „Чи є Л. справжнім інвалідом?“ Треба було це якось з'ясувати. Але як?

Вона сиділа навпроти й уважно дивилася на нього крізь свою сітку.

– Я прийшов вас запитати про конверт, який ви мали отримати від таємничої клієнтки „Екскорт-сервісу“… Гадаю, що… – він не встиг закінчити фразу, як Лана сумно посміхнулася:

– Ви маєте рацію – я його не отримала! Невже я допомогла вбивці?

– Ну, не треба нервувати, – почав заспокоювати її Роман, хоча за якусь мить до того думав саме так. – Звідки ви могли знати, що таке трапиться?…

– Я – в небезпеці? – стурбовано запитала вона.

– Гадаю, що ні. Адже ви говорили з клієнткою тільки по телефону і не можете бути свідком.

– Слава Богу… Більше я на таке ніколи не зголошуся…

Жінка ледь не плакала, і Роман вирішив змінити тему.

– Ви не могли б зняти капелюшок? – раптом попросив він.

– Вам цікаво побачити перед собою потвору? – сумовито промовила вона.

– Ви, я певен, перебільшуєте… – зніяковів Роман. – Але, гадаю, близьких друзів ви приймаєте без нього.

– Так, тільки не представників влади. І потім, хіба ми з вами вже стали близькими?

– Але ж ми так гарно поспілкувалися минулого разу. У вас чудова кава…

– Каву я варю сама. У мене є свій фірмовий рецепт. То ви прийшли з почуття милосердя випити зі мною кави?

– Відверто кажучи, саме так. Я просто довго шукав привід і ніяк не міг вигадати нічого кращого.

– От і добре, – посміхнулась вона, – тоді я збігаю на кухню.

Він завважив через це слово – „збігаю“. Йому здалося, що зараз вона й насправді підніметься зі своєї металевої конструкції. Але цього не сталося, вона розвернула крісло й попрямувала до кухні.

Романа трохи дратувала темрява, яку створювали щільні фіранки теракотового кольору. На столі у глибокому круглому бокалі горіла гелева свічка, у глиняному вазоні стояла композиція з сухих квітів, поруч лежала купка книжок. Роман узяв першу – „Книга для читання з зоології“. „Актінії, – прочитав він, розкривши книжку посередині, – дуже схожі на чарівні рослини з дивовижної краси квітками. Актінії належать до класу коралових поліпів, але не мають вапняного кістяка. Вони нерідко знаходяться в тісному симбіозі з молюсками, рибами, крабами, раками та іншими морськими тваринами. Наприклад, між щупальців цієї морської рослини чудово уживається рибка-клоун, на яку отрута актінії не діє. Але, своєю чергою, вона може слугувати принадою для інших хижаків, що за нею полюють. Варто лише супротивнику доторкнутися до щупальців актінії, як він сам стає її жертвою…“

– О, ви також захоплюєтесь зоологією? – почув він голос хазяйки, яка вже ставила на стіл філіжанки з кавою.

– Швидше за все – психологією, – відповів Роман. – А стосунки у світі тварин, якщо відкинути закони природи, – суцільна психологія людських взаємин.

– Але ж вовк ніколи не з'їсть вовка…

– Можливо, але я у цьому не впевнений. Залежно від обставин, у які вони потраплять… Вам дуже личить цей колір, – перевів розмову в потрібне русло Роман.

– Я взагалі люблю темні відтінки. А ще обожнюю сутінки. Вам це, мабуть, здається дивним?

– Зовсім ні. Я вас розумію. У сутінках краще думається.

Вона розправила на колінах складки своєї чорної сукні й поклала на них свою улюблену маленьку подушечку, вишиту бісером. Його, як і минулого разу, заворожив рух її тонких пальців – вона ніби пестила ними оксамитову поверхню.

– Я сама шию собі одяг, – сказала вона, – І цю сукню, до речі, також. У мене вже навіть з'явилися покупці – мої сусідки.

– А ту синю сукню, в якій ви були минулого разу, ви також пошили самі? – Роман аж задихнувся від власного нахабства. Йому здалося, що пити каву у цієї гостинної хворої жінки й одночасно розставляти на неї тенета – підлість, хоча раніше він не спостерігав за собою таких проявів сумління.

– Звичайно… А чому це вас так цікавить?

– Просто дуже дивна тканина… Багато років тому це, здається, був дефіцит… – із виглядом знавця Роман почав видавати інформацію, яку отримав від дружини. – У мене була колись знайома – сусідська дівчинка, якій батьки з Німеччини привезли таку сукню… Пам'ятаю, що це на мене справило неабияке враження. Дівчинку я давно забув, а от цей колір чомусь хвилює мене й досі… – почав імпровізувати він… Раптом йому насправді здалося, що сусідська дівчинка у помпезній сукні із чорно-синім полиском – не вигадка. Розповідаючи, він ніби побачив і ЇЇ тонкий стан, і густу чорну косу, а ще особливий запах від „заморської“ сукні – цей запах не був ядучим запахом зеленої „Шахерезади“…

– Ви ніби повернули мене у молодість… – сказав Роман. – От якби побачити цю сукню знову!…

– У чому ж річ? Будь ласка, якщо це вам так необхідно! Ви, мабуть, великий романтик… – просто сказала вона. – У тій кімнаті стоїть шафа – ідіть, подивіться.

– Це якось незручно…

– У мене немає жодного секрету від людей. Мені буде приємно виконати ваше бажання.

Із виглядом крадія Роман зайшов до її спальні й обережно відчинив дзеркальні дверцята. Темно-синя сукня висіла на видному місці. Він погладив її рукою і, озираючись на двері, аби вона не бачила, понюхав тканину. Вона мала ще зовсім свіжий запах якихось вишуканих парфумів. Роман точно пам'ятав, що, коли був тут минулого разу, цього запаху не було. Щодо запахів нюх у нього був професійний – „собачий“… „Невже? – промайнула думка, – Отже, лишилося з'ясувати останній пункт – чи справді вона не ходить?“

До зали, де на нього чекала Лана, він вийшов розгублений. Йому так хотілося вірити їй. Він не міг пояснити, чому.

– Ну, як ваше асоціативне мислення, запрацювало? – насмішкувато запитала вона.

– Мовчить! – так само весело відповів він. – Я, мабуть, занадто старий для юнацьких переживань. На жаль…

– Ще кави?

– Будь ласка.

Вони знову поговорили ні про що. Роман старанно напружував мізки, аби якось перейти до з'ясування свого останнього пункту з нотатника, але нічого не міг вигадати.

– Це ви робили самі? – запитав він, вказуючи на гобелен, що висів на стіні.

– Так. Часу у мене для такої роботи вистачає…

– Дуже красиво… І це – також? – він узяв подушечку, що лежала в неї на колінах.

– Ах… – вона зробила непевний рух, аби відібрати її. Подушечка вислизнула з його рук. Лана подалася за нею всім тілом і… раптом незграбно зіслизнула зі свого крісла.

– О, Господи! – розгубився Роман і кинувся її підіймати.

– Чекайте-то! – сказала вона. – Хай віддихаюсь…

Вона сіла на підлогу. Роман бачив, як почервоніла її ніжна шия.

– Буває й таке… – сором'язливо промовила вона.

– Вибачте, я не навмисне… – він не знав, чим зарадити їй. – Ви не забилися?

– Нічого, – промовила вона, потираючи коліно.

– Дозвольте, я вам допоможу…

Не очікуючи на відповідь, він легко підхопив ЇЇ на руки і всім тілом відчув Її беззахисність.

– Будь ласка, на диван, – попросила вона.

Він обережно поклав її на диван і не міг втриматися, щоб, ніби випадково, поправляючи сукню, не доторкнутися до її ніг – вони були прохолодні й неживі…

– Ось ваша подушечка, – сказав він, піднімаючи її з підлоги як неабияку цінність. – Я зовсім не збирався її красти…

– Це мій талісман… – відказала вона, притискаючи її до грудей.

Роман знову відзначив, які тонкі у неї пальці! Він ніколи не бачив таких лялькових пальців у жінок – вони були майже прозорі, з чіткими овальними нігтиками. „Що я роблю?…“ – майнуло у нього в голові, але він вже притискав до своїх вуст ці тоненькі пальчики і відчував, як вони поволі теплішають… Вона не квапилася забирати руку і навіть більше не соромилася того, що обличчя відкрилося майже повністю. У темряві Роман бачив її великі вологі чорні очі. Це було обличчя актінії – хижої й чуттєвої морської істоти.

„Я втрапив у пригоду…“ – думав Роман дорогою до найближчої кав'ярні через півгодини після цієї пригоди. Йти додому зовсім не хотілося. Він знав, що нап'ється. І це було чудово. Це єдине, що могло вберегти Мірру від „сімейної сварки із застосуванням холодної зброї“.

„Я точно – збоченець, – із задоволенням думав Містер Марпл, ковтаючи першу порцію коньяку у найближчій забігайлівці, – І це – чудово!…“

* * *

„Інстинктивна ненависть до реальності – наслідки величезного роздратування та хворобливости, коли вже не хочеться, щоби тебе „зачіпали“. Тому що кожен доторк діє занадто сильно. Любов – єдиний останній шанс вижити… Страх перед болем, навіть перед безкінечно малою кількістю болю – чи може він закінчитися чимось іншим, ніж релігією любові?…“ Вона вже всоте перечитувала ці рядки. Вона раптом зрозуміла, в чому витоки її дивної хвороби нічому не дивуватися, нічим не захоплюватися по-справжньому. Ненависть до реальності! Ось воно що. Цей вірус вразив її, мабуть, з самого дитинства. Але хвороба розвивалася дуже повільно. І от зараз, коли, здавалося б, настав час жити „на повен розмах“ – почала пускати свої корені у кожну клітину її єства…

Марина влаштувалася біля вікна і, як завжди, спостерігала, як поволі оживає вулиця. На дворі похолоднішало. Деякі жінки вже понадівали чоботи і тепер з елегантністю великих волохатих звірів перестрибували через калюжі. Численна покірна череда протоптаною стежиною йшла до своїх неврожайних ланів у пошуках „суничної галявини“. „Як добре, що пройшов дощ…“ – думала Марина. А далі починалися її звичайні безкінечні рефлексії, з яких вона подумки складала книгу свого життя під назвою: „Та, яка могла б…“.

„Ось вона сидить біля вікна і думає, що зараз напише що-небудь безсмертне. Але зрозуміло, що нічого з того не вийде. Краще з'їсти чого-небудь, випити чарку і сказати вголос власній тіні: „А тепер – по цигарці“, хоча прекрасно розумієш, що не вмієш палити. Але дощ усе одно іде. І спорідненість з ним – лише дитяча вигадка.“ Марина знала, що сьогодні буде дуже складний день. Чутки про чергове вбивство негативно вплинули на престиж фірми. Хлопці поволі звільнялися. І вона передбачала, що в неї попереду – величезна „організаційна“ робота. Вона згадала „Чорного короля“ і її занудило. Марина швиденько перехилила у себе чарку із коньяком і ввімкнула телевізор. Звідти одразу залунала весела музика, замиготіли кадри якоїсь вранішньої розважальної передачі. Молодик у картатій сорочці, ніби востаннє у своєму житті, викрикував безглузді фрази, стоячи посеред студії, облаштованої, наче найбрудніший закут якого-небудь провінційного міста. Задоволені глядачі шаленіли й старанно плескали на кожну його репліку. Це, мабуть, останнє досягнення нашого ТБ – „Прихована камера“, здогадалася Марина, наливаючи собі другу чарку. „На це не можна дивитися тверезими очима…“ – хутко виправдала вона цей порух. У цей час „камера“ пересунулася на вулиці міста, де розпочалося веселе знущання над алкоголіками, жебраками та юними кобітами, лялькові обличчя яких не були спотворені натяком на інтелект. Зграї бомжуватих молодиків із захватом вивертали каналізаційні ґрати, аби дістати з багнюки пачку „доларів“, яку перед тим туди поклали помічники режисера. Трійця обскубаних бомжів із явною печаттю „дисидентів-шістдесятників“ на посинілих від холоду та алкоголю пиках крізь пляшки з-під „Пепсі-коли“ спостерігали сонячне затемнення за „методикою“ академіка „такого-то“ й передавали свої „телескопи“ усім, хто із зацікавленням зупинявся біля них. Маленький цуцик, прив'язаний до телефонної буди, просив у перехожих закурити… Кожен сюжет супроводжувався шаленими вибухами закадрового реготу, ніби над усім цим абсурдом сміялися невидимі інопланетяни. Наприкінці деяким учасникам вуличних розагрішів вручали призи – величезні кошики з банками майонезу „Провансаль“. Марину струсонуло від одного вигляду цих маленьких скляних баночок, за якими десяток (а то й більше!) років тому її посилала вистоювати черги її вчителька музики Сара Семенівна. Марину так само занудило, як при спогаді про „Чорного короля“, й вона поквапилася вимкнути телевізор. Була восьма година ранку. Тепер – в душ! До початку робочого дня вона мала бути свіжою, як огірочок. Адже ввечері на неї чекала її звична робота – тривалий рейд по кав'ярнях, залучення нових працівників. Але усе вийшло не так, як гадалося.

Переступивши поріг офісу, Марина почула ґвалт з кімнати Дани В'ячеславівни. Зазирнувши у двері, вона побачила біляву жінку, що розмахувала руками й погрозливо наближалася до столу розгубленої начальниці. Почувши шурхіт за спиною, відвідувачка озирнулася, й Марина одразу ж упізнала дівчину, яку місяць тому побачила в кав'ярні поруч із Сергієм.

– Ось ця стерва! Гадала, що я тебе тоді не помітила?! – зарепетувала білявка, наступаючи вже на Марину. – Ти спостерігала за нами! Це ти у всьому винна! Ми мали одружитися! А тепер що? Що, я вас питаю?!! Мені дістався труп, ось що! Я виведу вашу контору на чисту воду, я вас усіх знищу! Мерзотники!

Вона наступала на Марину й майже притисла ЇЇ до стіни. На здійнятий нею галас вже біг оранґутанґ-охоронець. Помітивши його, відвідувачка швидко засунула руку в кишеню… „Зараз пролунає постріл…“ – промайнуло в Марининій голові. Але дівчина швидко витягла з кишені майонезну баночку („Провансаль“! – підсвідомо зазначила Марина) і, хлюпнула їй в обличчя якоюсь ядучою рідиною…

„Кислота… Я пропала…“ – Марина затулила очі руками й відчула, як починає палати її обличчя.

Охоронець нарешті зміг скрутити руки дівчини, що виявилася занадто прудкою й доволі сильною, та, за наказом Дани В'ячеславівни, виштовхав за двері. Вирішили обійтися без міліції. Дана викликала приватну машину „швидкої допомоги“.

Лікарі приїхали миттєво. Дякувати Богу, це була не кислота, а лише лужний розчин. Втім обличчя Марини почервоніло, шкіра вкрилася пухирцями – й Дані В'ячеславівні не лишалося нічого, як відпровадити дівчину додому на невизначений термін…

* * *

– Не заперечуєш? – Містер Марпл виставив на стіл п'ять пляшок пива та шанобливо розгорнув газету, що в ній були загорнуті дві череваті тараньки.

– Чудово! – відгукнувся Орест, дістаючи з шафи два об'ємисті келихи.

– Ось, значить, де ти мешкаєш…

Містер Марпл огледів квартиру. Орест мешкав у однокімнатній „гостинці“, яка дісталася йому після розлучення. Меблів тут майже не було. Єдиний костюм, куплений нещодавно „для роботи“, висів на цвяху, вбитому просто у стіну, поруч так само була прилаштована і гітара. Біля кухонного столу стояли два кривобоких стільці. Замість ліжка у кутку лежав величезний матрас.

– Не міг до тебе дозвонитися, – пояснив свій суботній візит Містер Марпл.

– Телефон зіпсований…

Він налив пива. Обидва мовчки взялися за рибу. Тараньки аж світилися від жиру, а в їхніх пузатеньких черевцях рожевіли пластини кав'яру.

– Гадаю, ваш візит пов'язаний не тільки зі святом шлунку? – нарешті запитав Орест.

– Правильно мислиш.

– Отже, які новини у слідства?

– Та хай йому грець! – з пересердя Містер Марпл ледь не вихлюпнув пиво собі на свої празникові штани. – Не можу довести начальству, що діє маніяк! Тоді б до мене обов'язково підключили Лошкарьова – він хлопець головатий… Але щось є. Принаймні – двоє підозрюваних.

– А докази?

– У тому-то й річ! – загарячкував слідчий. – Я до тебе по допомогу.

– О, ні! З мене досить. Гадаю, ви не там шукаєте… Я завтра ж іду з цієї фірми. Не вірю я у ваші експерименти.

– Ну ще трохи… – заблагав Роман. – Ти тільки вислухай. Мотивів убивств я поки що не визначив, але якщо діє маніяк – то їх і не може бути. Хоча мені здається, тут банда. Але навіщо це їм? Заради волосся? Ха-ха. Тут щось інше. Це з'ясується пізніше. А зараз підемо шляхом найменшого опору. Подивися…

Він кинув на стіл кілька фотографій. Орест ледь не захлинувся ковтком пива: на трьох фотокартках, зроблених професійно, чітко було зображено голови небіжчиків крупним планом у профіль та анфас. Особливо вразило обличчя Сергія, адже зовсім недавно він давав Оресту цінні рекомендації й напрошувався в гості…

– Навіщо ви це принесли?

– Ну, вибач, вибач, я ж не знав, що ти такий ніжний. Але, прошу, придивись уважно.

Орест змусив себе вгледітись у застиглі обличчя.

– Ти не на обличчя дивися, – зауважив Роман. – Невже нічого не помічаєш?

– Що я маю помітити?

– Ну, як же! Порівняй: у першого й другого волосся зрізане майже „бобриком“ – рівненько, кожне пасмо має довжину три-п'ять сантиметрів! – Містер Марпл майже кричав, захоплено тицяючи пальцем глянцеву поверхню світлин. – А тепер поглянь на третього… Поглянь, поглянь!

Орест знову змусив себе подивитися на Сергія і тільки зараз, після підказки слідчого, нарешті помітив, що на голові зазнімкованого небіжчика панував „художній безлад“ – волосся було зрізане абияк, навскіс.

– А тепер скажи, – потер руки Містер Марпл, – чи могла діяти тут тільки одна людина?

– А чому б і ні? – не зрозумів Орест.

– А тому! – Роман забігав по кімнаті. – А тому! Маніяк-одинак завжди усе робить за якимись своїми неписаними канонами. Якщо він діяв один – волосся третього було б зрізане так само, з педантичною охайністю!

– Це тільки версія. А ви казали про доказ. Де ж він?

– Почекай-но, буде й доказ.

Містер Марпл налив собі повний келих пива й одноковть його випив.

– Так ось, – продовжував він. – Коли я доповів про ці деталі начальству, воно й слухати не стало. Вже не кажучи про те, що я просив зробити експертизу кінчиків волосся… Але я усе ж таки це здійснив – у мене в лабораторії свої люди! І ось що дізнався: першу „стрижку“ зроблено рідкісними ножицями – із алмазним напиленням на краях обох лез. Таких ножиць у місті може бути усього кілька штук! І ще – тільки в людей певних професій. Наприклад, у крутого перукаря або такого ж крутого шевця…

– Шукай вітру в полі! – присвиснув Орест. – А друга?

– А другого, а точніше, третього, небіжчика обскубали звичайними ножицями, одне лезо яких трохи заіржавіле.

– Ну, такі ножиці є і в мене… – зітхнув Орест і схаменувся: не вистачало ще і йому підпасти під підозру цього божевільного. Але Містер Марпл не звернув жодної уваги на його слова.

– Так от, – продовжував він, – знайдемо ножиці – знайдемо і вбивць!

– Ви пропонуєте піти по квартирах усього міста? – не міг стриматися від іронії Орест.

– Навіщо ж так? Достатньо почати з моїх підозрюваних.

– І хто вони?

– Ті, до яких я тебе просив придивитися. А саме – Марина та Дана В'ячеславівна… Чому ж я до тебе й прийшов! Це можеш зробити тільки ти!

– Ви збожеволіли! Чому я маю займатися вашими обов'язками?! Я ж сказав – з мене досить! – обурився Орест.

– Заспокойся, хлопче. Усе не так складно, як ти гадаєш. Марина зараз на лікарняному, відвідати її – священний обов'язок співробітника. Завітаєш до неї із квітами – чи з чим там зараз приходять до самотніх жінок? – попросиш ножиці, аби зрізати листя. От і все. А от із Даною… Ну, тут теж нескладно – здається, ця дамочка у тебе закохана…

– Усе це ваші вигадки, – почервонів Орест. – Я нічого такого не помічаю. Ви помилилися…

– А ресторан?

– Я ж кажу – ви помилилися!

– Я так не думаю. Але менше з тим, напросишся на гостину – і так само попросиш ножиці… Ну, як план?

– Чудовий план, але втілюйте його без мене… Я розраховуюся на наступному тижні.

– От і добре, значить, у нас в запасі ще сім днів!

– Ви мене дістали!

Містер Марпл знову наповнив келихи й почав старанно обдирати луску з другої рибини.

– Невже тобі подобається твоє прісне життя? Я пропоную тобі пригоду, небезпеку і, зрештою, інтригу із красивими жінками, одна з яких до тебе явно небайдужа… А ти задкуєш, як річковий рак… Подумай.

– Добре, я подумаю, – нарешті пообіцяв Орест. Образ жінки-лисиці ніяк не виходив з його голови.

Але в те, що це була Дана, не вірилося. Принаймні, можливо, буде нагода перевірити підозри слідчого…

Вони просиділи майже до вечора. Оресту довелося збігати за горілкою та цигарками, розігріти вчорашні котлети, які він придбав у кулінарії, й вислухати історію життя слідчого майже від народження.

Потім Роман пішов додому. Він знав, що його відсутність саме у вихідний – страшна провина, за яку він розплачуватиметься вислуховуванням гнівних тирад дружини про те, що вони живуть не „по-людському“. Наприклад, ніколи не чистять килими, виносячи їх на перший сніг, не відвідують модних вернісажів, не куштували молюсків та не збирають гроші на поїздку в Арабські Емірати, тощо. Зранку він збрехав Міррі, що йде до гаража ремонтувати старенький „Запорожець“, і був упевнений, що Мірра вже телефонувала у сторожку всюдисущому діду Савці і він, як старий партієць, сказав їй правду. Треба було негайно їхати додому. Але, замість своєї зупинки, він вийшов набагато раніше. Ноги самі несли його до будинка, де мешкала його недавня знайома Лана, і спогад про її тонкі зап'ястя, про маленькі, немов у дитини, ніжки та блискучі чорні зіниці надавав сенсу його безглуздому існуванню.

У її дворі було вже темно. Він сів на лаву та запалив. Заходити до жінки він не збирався (вони домовились про зустріч на наступному тижні), але, дивлячись на її зашторені вікна, він відчував ніжність і малював в уяві картину: вона сидить у своєму кріслі під лампою і читає книгу. Минулого разу він так і не наважився запитати про зовсім свіжий запах парфумів, який долинав від її темно-синьої сукні. Та й навіщо було питати? Він упевнився, що жінка – зовсім безпорадна. А ще… Він і досі відчував на своїх губах ніжний оксамит її маленьких долонь і мріяв, що наступного разу буде значно сміливішим.

Після першого ж візиту до Лани він відчував, що його тягне сюди ніби магнітом. Відверто кажучи, він був тут уже тричі і так само не наважувався зайти, як і зараз. Він помічав, що заспокоюється від одного погляду на її вікна на п'ятому поверсі. Він соромився признатися самому собі, що всі його думки та мрії заполонила жінка в інвалідному кріслі. Це було неможливо! Хіба мало навкруг інших жінок, питав він себе, здорових, балакучих, здатних на необтяжливі стосунки із одруженим підтоптаним слідчим сорока п'яти років, перевтомленим горілкою та телевізійними серіалами? Але його ніби пронизувало струмом при згадці про її воскові пальці, що ніби світилися в темряві, яка завжди огортала її, про хвилю смоляного блискучого волосся, яке він бачив тільки у ляльок або в Елізабет Тейлор у ролі Клеопатри. Паморочилося в голові й від особливого запаху трав в її квартирі. А голос! Уривчастий, хриплуватий. Хоч би що вона казала – все цей голос перетворював на одкровення.

* * *

Ні, тільки не це! Марина майже через кожні півгодини зупинялася перед люстром і роздивлялася своє почервоніле обличчя. Ні, ні, ні! Лікарі запевнили, що за тиждень усе минеться й шкіра оновиться. Дана Вячеславівна дістала якусь дефіцитну імпортну мазь і, в зв'язку з призупиненням діяльності служби, дозволила розслабитись. А розслаблятися Марина не вміла, хіба що… І вона почала використовувати заборонені запаси вин та коньяків, якими її щедро обдаровували задоволені клієнтки. „Я видужаю та піду з „Ескорту“! – вирішила Марина. – Цей життєвий відтинок для мене закінчився! А що далі?“ Можна було б звалити кудись за кордон, як зробили багато з її знайомих. Але те саме питання – що далі? – змушувало відкинути цю ідею. Ті, хто виїжджав і пропонував зробити їй те саме, здавалися їй гиндиками, що мріють лише про одне – добре відгодуватися й… потрапити на різдвяний стіл у фешенебельному готелі. Але яка різниця, хто й коли тебе з'їсть, якщо це взагалі не виключено?

Коли вона тільки починала працювати в „Ескорт-сервісі“, Дана відправила її в поїздку до Вашингтона на якусь жіночу конференцію. Це було потрібно, адже свій бізнес вони розпочинали під „соусом“ захисту прав жінок. Коли вона повернулася, подруги із захопленням розпитували її про цей омріяний та оспіваний континент свободи. „Вивірки, пацюки та чорні бомжі!“ – відповідала Марина. її вразили натовпи товстунів на вулицях й атмосфера суцільної байдужости до всього, що не стосується заробляння грошей. Співвітчизники витягалися з усіх сил, аби довести свою вдячність країні щастя за те, що впустила їх у свої простори: старанно вивчали сленг, аби в магазині чи у пральні їх приймали за своїх, накопичували гроші на пристойний котедж та машину, методично роз'їдалися на гамбургерах та вчилися вловлювати гумор третьосортних кінокомедій. Ні, туди вона не прагнула. „Треба вигадати щось інше, – міркувала Марина. – Полювання на чоловіків набридло…“

Їй усе життя кортіло написати роман. Але як тільки вона починала складати слова, принаймні подумки, виходила якась нісенітниця і Марина розуміла, що вона безнадійно бездарна. І в ту ж мить, як піґулку від тієї бездарности, вона застосовувала рятівну фразу, якою продовжувала своє недосконале творіння: „…мине багато років, і полковник, стоячи біля стіни й очікуючи на розстріл, згадає той далекий вечір, коли батько взяв його із собою подивитися на лід…“. „А, взагалі, кому потрібен мій сопливий роман?“ – майнула твереза думка, і Марина відкоркувала чергову пляшку. На цей раз їй до рук потрапила стандартна півлітрівка „Ізабели“. Вона гострим ножем підрізала пластиковий корок і налила рідину („У романі можна було б написати – „важке, тягуче зілля, що пахне чорним виноградом“) у великий глиняний кухлик. „Мабуть, це дуже соромно, – подумала Марина, – напиватися наодинці!“ Вона голосно засміялася. Отже, про що це вона? Так, так – треба написати роман… Але десяток полиць, рясно заставлених книжками, закликали ЇЇ до обачности: усе вже написане! Якось треба балансувати поміж убивчою іронією, трагедією, фарсом та рефлексіями. І з усього цього створити бліде відлуння правди. Марина знову зробила жадібний ковток і замислилася: „Мине багато років і… Ми всі зіграємо в одну гру: кожен продовжить цю фразу, як зможе. Моя звучатиме просто: мине багато років… На цьому – все.“

„Можливо, – продовжувала міркувати Марина, усе глибше поринаючи в хмільні хвилі, – питання тільки в тому, хто вийде з гри раніше? А хто залишиться гравцем? І той, хто залишиться, нарешті відчує себе безнадійно самотнім у цьому світі. Сюжет мого роману – довгі, безтямні, нудотні спогади, які я видобуваю з цього великого кухля і які миттєво гинуть у ньому ж, не встигаючи скапнути масною червоною сльозою на клапоть паперу. А ви усе чекаєте від мене зав'язки? – погрозила Марина пальчиком книжковим полицям. – Або хоча б мізерного натяку на інтригуючий початок? Ну, ось вам: „Я сидів (відверто кажучи, жіночі закінчення у словах – це якесь жахливе знущання над художнім текстом!) за письмовим столом. Було близько дванадцятої години ночі. Я пив вино і подумував – чи не закурити мені? Але у сусідній кімнаті спали мої дуже пильні батьки, які вважали, що куріння – гріх. Я сидів за столом із великою метою – написати безсмертний твір без „сантиментів та національних ідей“ і дивився на видовжене стебло чорної троянди. Я нікого не чекав. Я був один у всьому світі – мені було легко померти в цей час…“ Ось так?“ – Марина знову зробила ковток. Справа не зрушилася далі від її наполегливого уникання жіночих закінчень. Вона одним порухом руки зруйнувала купу журналів та журнальчиків, у яких крилися літери та словосполучення інших мучеників пера. Вона була готова ридати над кожним з них, тому що твердо знала: її роман ніколи не зблисне химерним натяком на будь-який сюжет. Адже на цей громадянський подвиг у неї не вистачало ані часу, ані паперу. Героями ЇЇ роману мають стати ця самотня „хрущовка“, довге стебло зів'ялої чорної троянди та кухоль із таким же чорним вином… Вона уявляла, як вийде на роботу і скаже колегам:

– Класну штуку я написала за ці дні!

– Яку? – запитає її Орест. – Як вона називається?

– „Сто років“, – відповість вона.

– „Сто років самотности“? – насмішкувато перепитає він.

– Ні, просто – „Сто років“… А починається вона так: „Мине багато часу, і я помиратиму від раку шлунка в шостому відділенні онкологічного інституту, в палаті номер шість…“

Міркуючи в такий спосіб, Марина ходила по своїй квартирі, як примара, не знімаючи нічної сорочки та халата. Вона навіть не розчісувала волосся впродовж цього, такого тривалого часу. Їй здавалося, що вона зараз – лише лялечка, з якої має вилупитися метелик. І обпечене обличчя, що має „відновитися“, свідчило, що оновитися треба не тільки іззовні. За три дні вона відчула, що скучила за Орестом. Саме за ним. За його гітарою, за його презирливою байдужістю та удаваною коректністю. Марина розуміла, що вона для нього лише „прекрасна сутенерка“, – так він колись назвав її. Але ж вона чудово пам'ятала їхню першу балачку в кав'ярні, що була доволі приємною й підсвідомо забарвленою чимось справжнім. Аж доки вона не взялася за свої, як казала Дана, прямі обов'язки…

Марина кілька разів навіть телефонувала йому, але слухавка відповідала короткими гудками. Лишалося тільки сидіти вдома й „відновлюватися“ чарками дорогого французького коньяку, зручно влашувавшися на своєму улюбленому місці перед вікном. Була п'ята година вечора четвертого дня її вимушеного домашнього ув'язнення, коли Марина раптом побачила на дорозі, що вела до її під'їзду, Ореста. Вона навіть потерла очі, але це справді був він. Хлопець йшов повільно, роздивляючися номери будинків. В руках у нього був букет… Марина аж присвиснула. Вона миттєво схопилася з крісла і тільки зараз із жахом зрозуміла, що зовсім п'яна, роздягнута й не розчесана… От халепа! Вона заметушилася, розкидаючи все на своєму шляху. Кудись поділися гребінець та зубна щітка, а джинси, немов живі, вислизали з рук. Вода з крана, який вона відкрутила на повну потужність, облила її з голови до ніг, рухи були непевні… „І шляк би це все трафив!“ – розсердилася нарешті Марина, полишаючи марні спроби вдягнутися й привести себе до пристойного вигляду.

До дзвінка, що пролунав у передпокої за кілька хвилин, вона ще встигла випити три чарки й відчула себе трохи краще.

Натикаючися на стільці й плутаючись у полах свого довгого халата, вона добрела до дверей і буквально впала на руки здивованого Ореста. Відкинувши букет убік, він підхопив її і заніс до кімнати.

– Це ти… Ти… – солодко посміхаючись, прошепотіла вона, а потім після ще кількох не зрозумілих йому фраз, відвернулася до стіни й миттєво відключилася.

Усе це трапилося так швидко, що Орест не встиг нічого второпати. Ідучи до Марини, він прокручував довгу бесіду, в якій мав дотепно вмотивувати причину свого візиту. А тепер усе це було непотрібним. Дівчина спокійно й глибоко сопіла, уткнувшись носом у подушку. Це було найкращим виходом з ситуації. Орест огледівся: в хаті панував безлад. Та ще який! Скрізь валялися порожні пляшки, книги та залишки бутербродів. „Де ж у неї можуть зберігатися голки та нитки? -напружив мізки Орест. – Тут сам біс ногу вламає!“ Він почав тихенько відсувати шухляди. У них також усе перемішалося. Орест вийшов на кухню. Й одразу помітив велику коробку на підвіконні. Кілька разів вколовши пальця, він видобув з-під гори ниток та клаптів ножиці й уважно роздивився їх.

Потім, ніби уві сні, налив собі чарку коньяку, випив і стрімголов вискочив із квартири. Він увесь тремтів: одне лезо великих грубих ножиць було заіржавіле. Мало того – до нього приліпилися кілька тоненьких білявих волосинок…


ЧАСТИНА ТРЕТЯ


* * *

„Невже це була вона? Не може бути!“ – придивлявся Орест до Дани В'ячеславівни, що проходила повз нього у глибокій задумі, навіть не вітаючися. Кілька днів тому було заарештовано Марину. Орест не вдавався в подробиці, не розпитував слідчого, але йому чомусь було прикро за цю дівчину, можливо – хвору, можливо – дивакувату, але не жорстоку. А ще хвилював клаптик паперу, який він захопив зі столу, крадькома виходячи з її помешкання. На ньому він побачив своє ім'я, написане разів зо двісті… Добре, що здогадався прихопити цей клаптик, інакше не уникнути б йому ускладнень із зайвими розпитами!

Орест вирішив якнайшвидше кинути свою службу в „Ескорт-сервісі“, тим більше, що у зв'язку з останніми подіями робота зупинилася, клієнток майже не було. Офіс спорожнів. Тільки при дверях ще стояв охоронець, а в своєму кабінеті, темніша за хмару, сиділа Дана. Двері було прочинені, й Орест усе не міг зібратися з силами, аби зайти й повідомити шефиню про своє звільнення. Лишалося ще одне завдання Містера Марпла… Але як до нього приступити, Орест не знав. Він крадькома спостерігав за Даною та порівнював її із жінкою-Лисицею. Він тільки зараз зауважив, що майже ніколи не чув голосу Дани В'ячеславівни, адже ніколи не спілкувався із нею. Голос Лисиці він розпізнав би з тисячі – дзвінкий, глибокий, збудливий. Фігура? Та була, здається, вищою… Але зараз, по цій погоді, Дана змінила взуття, а жінка була в черевиках з високими обцасами. Він міг би впізнати її руки, але ж на Лисиці були задовгі руковички… Шия? Вона ховалася за рудим боа. Йому залишалися тільки чуттєві інстинкти – запах, дотик, сміх… Але Дана жодним жестом не видавала себе і трималася на відстані й велично пропливала повз нього, як біла мініатюрна ладдя повз чорний човен рибалки.

Нарешті Оресту набридло ламати голову й сидіти в цій напруженій атмосфері, до того ж на вулиці починалася злива і треба було встигнути доїхати додому, поки вона не зарядила на всю ніч. „Сьогодні нічого не вдасться“, – подумав він і вийшов з офісу. Холодні змійки дощу одразу ж заповзли йому за комір. Він вийшов на шосе з надією упіймати машину.

– Можу підвезти! – біля нього зупинилася машина Дані В'ячеславівни.

Він не помітив, коли вона встигла вийти з офісу та сісти за кермо свого сріблястого „Пежо“. Це була удача!

– Дякую! – він відкрив передні дверцята та сів поруч із нею.

– Вам куди?

Орест уже знав, що він відповість, але навмисне витримав паузу та набрав у легені повітря, ніби плавець перед стартом. І назвав адресу того будинка, до якого підвіз після побачення у ресторані жінку-Лисицю… Реакція Дани була незрозумілою, невиразною. Вона мовчки кивнула головою й натисла на ґаз. Він дивився на її пальці із двома тоненькими діамантовими обручками, що стискали кермо, намагався вдихнути запах її парфумів, поглядав на її коліна, яких не закривала вузька блідо-рожева спідниця. її очі були закриті скельцями окулярів у рожевій оправі, світлі спіральки волосся вибивалися з-під ніжної газової косинки-батика такого самого кольору. „Вона також дуже красива! – подумав Орест, – Але що означає це – „також“? Хіба ти бачив обличчя Лисиці?“ – і сам собі відповів: „Але ж я цілував її! І ті поцілунки я не сплутаю з іншими… Це закарбовується на рівні підсвідомости“. „Отже, – знову скептично промовив до нього внутрішній голос, – лишається „найпростіше“ – поцілувати її! А ще краще – зґвалтувати у тому брудному дворі, куди вона тебе так удавано спокійно везе… Ніби не знає, що це – пастка“. „А якщо й справді не знає? – продовжував діалог із невидимим співбесідником Орест. – Тоді… Тоді сьогодні фокус не вдасться і завтра я вигадаю щось інше. Або просто потелефоную Романові – нехай іде до неї з обшуком власною персоною!“

Машина в'їхала у двір й зупинилася якраз біля того самого під'їзду. „Ось ти і попалась!“ – подумав Орест.

– Дивовижно! – удав здивування він. – Звідки ви знаєте, що моя квартира саме у цьому під'їзді, адже їх тут п'ять?

Він не бачив її очей за темними скельцями окулярів, не бачив щік, прикритих косинкою, але помітив, як порожевіла її шия у вирізі білої мереживної блузки. Вона мовчала і не випускала з рук керма, ніби це був рятувальний круг. Дивно!

Орест тільки зараз водночас відчув її запах – той самий, із ненав'язливою прохолодною гамою, запах осени, до якого ніби примішувався легкий гіркуватий димок від спаленого листя… Чомусь саме зараз чіткіше вималювалися її коліна, зап'ястя, вузька талія під тоненьким рожевим паском із шкіри пітона… Він здивувався, що одразу – наступного ж дня! – не упізнав її! Він уже не боявся порушити субординацію – це була вона, жінка-Лисиця. Орест упевненим рухом розвернув її до себе, зняв з її очей окуляри та, вже цілуючи, розв'язав та пожбурив убік косинку…

Коли вона запропонувала поїхати до неї, він вже й про своє „відповідальне завдання“ і про небезпеку, яку таїла в собі ця недоступна жінка.

* * *

– Тепер треба жити за волею долі, так, ніби йдеш по замінованому полю – ніде не помилитися, нічого не порушити, не перечепитися… – двома годинами потому говорила Дана. – Знаєш, я вирішила закрити свій бізнес. Я розпочала його з ненависти до людей, а закінчу – з любови…

– До людей?

– До тебе, дурнику… А через тебе, можливо, й до людей… Хто зна?…

Вони лежали на пухнастому килимі її спальні, серед розкиданих речей та подушок.

„Як дивно, – думав Орест, – усе, що я зараз можу сказати, все, що кажуть у такі хвилини тисячі інших людей, здається повною банальністю: „Я тебе нікому не віддам“, „Не щезай!“… А хіба це не так?…“

– Хіба це не так? – запитав він вголос.

– Усе так… – сказала вона. – Ми житимемо довго й щасливо і… помремо в один день. І я тебе нікому не віддам!

– А як же твій чоловік?

– Пет-Пет?… Колись він узяв мене просто з двору, як підбирають викинуте кошеня. Зі мною він зістарівся, досяг своїх висот – я завжди служила йому, як то кажуть, вірою і правдою. Ти – мій перший коханець за десять років. Це правда. Гадаю, я заслужила на щастя… Крім того, підозрюю, він зраджує мені. Мабуть, настав час мирно розійтись.

– А хто він?

– Був модельєром, багато разів перемагав на конкурсах, тепер очолює фірму, спільну з італійцями, шиють одяг… Увесь час у роз'їздах.

Він знову, як в машині, розвернув її обличчям до себе:

– Відтепер ти тільки моя…

– Хочеш їсти? – запитала вона згодом і потяглася за своїм шовковим халатиком.

– Ні, не це! – попросив він. – Одягни ту сукню… Ту темно-синю. Ти в ній виглядала як середньовічний алхімік… Дивовижно…

– Я тобі направду сподобалася? Ти не жартуєш?

– Я збожеволів від тебе…

– Тоді я обов'язково куплю цю сукню, хоч би скільки за неї просили!

– Тобто?

– Це сукня моєї подруги, вона позичила її на один вечір.

– Тоді я сам тобі її куплю. Дозволиш?

– Добре. Ходімо вечеряти! – скомандувала вона, відбираючи в нього халатик й накидаючи його на плечі. – У мене якраз сьогодні – повний холодильник різної смакоти! І потім, ти ще не бачив квартири! Не можна ж увесь вечір пролежати на одному килимі!

Вона подала йому руку і, як дитину, повела квартирою.

– Ось тут – спальня чоловіка…

– У вас різні спальні?

– А як же!

– Це добре! – він притиснув її до стіни. Вона зі сміхом уникла його обіймів і потягнула далі.

– Це – приймальня. Круто?

– Круто… – сумно погодився Орест, оглядаючи шкіряні крісла темно-бузкового кольору, мармуровий столик, інкрустований „під золото“, на якому стояли раритетні порцелянові статуетки.

– Це – „куточок слави“ по „Фен-шуй“ – Пет-Пет нещодавно захопився цією теорією…

У так званому „куточку слави“ на стіні висіли кілька десятків дипломів, фотографії самого модельєра із найвідомішими кутюрьє світу, якісь медальйони та медалі на срібних та золотих ланцюжках…

– А це – його особлива гордість! – вказала Дана на відполіровану дерев'яну рамку, яка своєю формою більше нагадувала скриньку. – Позаторік він отримав цю найпрестижнішу відзнаку – „Діамантові ножиці“!

У рамці-скриньці на золотому цвяхові висіли великі ножиці…

– Вони насправді діамантові? – ледь тамуючи серцебиття, запитав Орест.

– Майже. На лезах – алмазне напилення…

– Це муляж?!

– Чому – муляж? Вони чудово ріжуть будь-яку грубу тканину – як по маслу!

– І це – ЙОГО ножиці?

– Господи, чому тебе це так дивує?

– Ні, нічого… просто цікаво… Пішли їсти – я дуже зголоднів…

Але, перш ніж дійти до кухні, вони ще надовго затрималися в сусідній кімнаті.

І цього разу шалена пристрасть, яку він відчував до цієї жінки, змішалася з відчуттям дикої, збудливої небезпеки та… радости. Орест зрозумів, що розлучення Дани, про яке вона мріяла, може відбутися за зовсім іншим сценарієм.

За тим, який запропонує Петру Петровичу слідчий на прізвисько Містер Марпл.

* * *

Містер Марпл ішов заплутаними коридорами відділку з купою газет під пахвою. Усі віталися з ним. Навіть цей пихатий молодик Лошкарьов приязно потис руку: „Ну, старий, з тебе пляшка! Молодець!“ Але жодного задоволення він не відчував. Не радували й заголовки, якими пістрявили майже всі газети: „Відомий підприємець зізнався у вбивстві двох молодиків!“, „Маньяк на прізвисько „перукар“, „Солодка парочка вбивць свідчить…“ тощо. Його мучило запитання журналістки на вчорашній прес-конференції: „Навіщо?“

– Загадки людської психіки… – відповів він тоді. – Зараз триває психіатрична експертиза. Але я гадаю…

І він вдався до розлогих міркувань, з велемовними екскурсами у свою попередню практику. Він бачив, як працюють диктофони та телекамери, як старанно занотовують його слова журналісти, але не міг зізнатися, що, попри багатогодинні допити підозрюваних, так і не з'ясував, принаймні для себе, це саме запитання – навіщо?

Експертиза обох ножиць довела, що саме ними було зрізане волосся небіжчиків. Знаряддя вбивств у двох перших випадках – пневматичний пістолет (обидва постріли зроблено з близької відстані, а тому – смертельні), трете скоєне звичайним кухонним ножем фірми „Берґ Оф“. І пістолет, і ніж знайдено при обшуках. Але й Марина, і Петро Петрович Заславський відмовилися називатися співучасниками, ба більше – на очній ставці вони із непідробним здивуванням дивились одне на одного. І Роман відчув у цьому здивуванні якусь таємницю. „Невже і ти також?…“ – ніби промовляли ці погляди.

Але факти були незаперечні: відбитки пальців, мікроскопічні волосинки, що співпадали із результатами експертизи волосся трьох убитих хлопців… Щоправда, Петро Петрович гаряче відмовлявся від другого вбивства і навіть намагався довести своє алібі: Костянтина, який отримав у казино виклик від аноніма, було вбито саме тоді, коли Петро Петрович Заславський їздив у чергове відрядження неподалік від столиці – з перевіркою однієї з філій фірми. Але у готелі, де він зупинявся, ніхто не міг підтвердити, що модельєр усю ніч перебував у своєму номері.

Марина ж доволі спокійно розповіла, як наказала Сергію чекати на неї обабіч траси, що веде з аеропорту…

Справу можна було передавати до суду. Але повна відсутність будь-яких мотивів не давала Романові спокою. „Мені було цікаво, на що я здатна…“ – як заведена, твердила Марина. „Я ревнував дружину…“ – безбарвним голосом відповідав Петро Петрович. А на запитання, навіщо зрізано у жертв волосся, і дівчина, і модельєр відповідали майже однаково: „просто так…“ – і категорично заперечували скоординованість своїх дій. І Містер Марпл почувався незадоволеним.

* * *

– Тобі хоч премію якусь дадуть? – питала увечері Мірра.

Роман скривився так, ніби у нього заболів зуб. Останнім часом він відчував гостру огиду до всього, що стосувалося побуту. Як він міг раніше не помічати цих розшитих квітками скатертин, керамічних статуеток та запилюжених штучних квітів на стінах кухні?! Як він міг споживати недосмажену картоплю та засинати під імітовані страждання героїв мильних опер? Але головним було й інше – як він, двадцятирічний відмінник бойової та політичної підготовки, кучерявий красень міцної статури та відомий донжуан місцевого масштабу, міг потрапити в обійми лялькоподібної Мірри. І за ці роки, у свої сорок „з хвостиком“, перетворитися на стару розвалюху, з єдиним бажанням – виспатися. „Це все, мабуть, через страх, – міркував Роман Олексійович. – Через Свєтку…“ Він уперше за багато років згадав своє перше кохання. В пам'яті лишився його солоний присмак, який потім змінився на відчуття огиди й небезпеки, а потім і зовсім стерся – як і не було…

І от тепер беззахисна маленька жінка в темно-синій сукні розбудила його до життя. Він хотів бути потрібним, сильним, здатним до прийняття рішень. Він міг би бути потрібним, якби вона була поруч…

– Що ти сопеш, як сич? – знову донісся до нього голос дружини. – Я питаю, чи дадуть тобі хоч якусь копійку?!

– Справа ще не завершна! – відрізав він.

Мірра помахала перед його носом скрученою газетою:

– Хіба? А що ж тут пишуть? Брешуть? Знову хочеш проциндрити всі гроші на якийсь карданний вал?! Нікчема!

Вона вийшла з кухні, грюкнувши дверима, і навмисне голосно увімкнула телевізор.

Роман ще трохи посидів, потім пробрався у коридор, тихенько накинув на себе куртку і так само нечутно причинив двері. Тепер йому було куди піти. І від цієї думки у нього радісно затріпотіло серце…

* * *

Лана сиділа на дивані в оточенні великих і маленьких подушок, закутана в пістряву „перську“ ковдру. У напівтемряві, що завжди панувала у її квартирі, на тлі цієї ковдри та гобелену, що висів на стіні за її спиною, вона скидалася на чорноволосу маленьку дівчинку з картини Врубеля. Роман одразу ж помітив цю схожість. Лана була без свого звичного капелюха, одну сторону обличчя закривала хвиля густого чорного волосся.

Він узяв її маленьку ручку, що зазвичай лежала на її улюбленій подушечці, і сміливо поцілував кінчики пальців. З її уривчастого дихання, яке межувало зі схлипами, він зрозумів, що перед його приходом вона плакала. Це було зрозуміло – фірма припинила свою діяльність і їй, мабуть, тепер буде нелегко…

– Вони зізналися? – ледь чутно запитала Лана.

– Так.

Йому не хотілося згадувати події останніх днів, тим більше, що інформація вже пройшла всіма газетами.

– Вони сказали, навіщо це вчинили? – знову запитала вона.

– Те, що я знаю, відверто кажучи, мене не задовольняє… Але справу закрито, й годі про це… Я втомився…

Він поклав голову на подушечку, що лежала на її колінах. Вона не заперечувала. Роман ясно відчув, як її руки, підібгані коліна та вся постать випромінюють тепло. Головний біль, що мучив його ось уже третій день, раптом відступив. Його пройняли потужні хвилі, очі закрилися самі собою, і внутрішнім зором Роман побачив різнобарвні тунелі. Ті самі теплі хвилі ніби розчинили його в собі й понесли в різних напрямках, але він водночас спостерігав за усіма своїми пересуваннями. В кінці кожного тунелю бачив її постать, розчинявся в ній, занурювався, відчував надійний прихисток, як… рибка-клоун у ніжних пелюстках-щупальцях актинії. Колись його мучила симбіотичність, яку нав'язувала йому давно забута подруга, – тепер він розумів, що немає нічого сильнішого за це взаємопроникнення. „Тільки разом ми зможемо вижити: ти послужиш наживкою для ворогів, я – знищуватиму їх отруйними щупальцями. Жодна волосинка не впаде з твоєї голови…“

Роман розплющив очі. Її рука лежала поруч із його щокою, на тій самій подушечці, яку вона назвала „талісманом“. Чомусь він подумав, що вона – ця оксамитова, розшита бісером з трьох боків подушечка – збільшилася удвічі з часу їхньої останньої зустрічі. Зблизька він тільки зараз помітив, що з четвертого боку вшита елегантна позолочена „блискавка“. Як це часто буває після великого напруження та втоми, його зір загострився – всі деталі він бачив чіткіше. Увесь навколишній світ ніби розколовся на деталі: він бачив охайну білу лінію на її наманікюрених нігтиках, окремі пурпурові ворсинки оксамиту, навіть розгледів надколоту чорну бісеринку і ледь помітну світлу волосинку, що застрягла в зубчиках „блискавки“. Не складаючи собі справи, Роман машинально потягнув „блискавку“ за тоненьке вушко у вигляді скрипкового знаку… Тієї ж миті на її коліна, просто перед його обличчям, як клубок змій, виповзло переплетене клоччя білявого та рудуватого волосся…

…Роману здалося, що він втрачає свідомість, він не міг поворухнутися, він почув особливий запах, що йшов від цієї паклі – чоловічого одеколону, поту та особливий солодкавий сопух тліну…

Лана навіть не поворухнулася. Тільки її рука на мить злетіла в повітря та м'яко опустилася йому на голову.

– Ось ми і зустрілися, мій золотоголовий янголе… – прошепотіла вона.

Він ніяк не міг відірвати голову від її колін – вона зробилася кам'яною. Жах і відчай – ось що він зараз відчув! Жах і відчай, як тоді…

Він закрив обличчя руками і на рівні підсвідомости, що в одну мить відкинула його на двадцять років назад, відчув стукіт коліс, скрегіт, регіт, запах цигаркового диму, і перед очима спливли обірвані рядки, які він читав, лежачи на верхній вагонній полиці: „Привіт тобі, мій золотоголовий янголе!…“

Свєтка! Світлана. Лана?…

„Пройде час… О, я знаю, я впевнена, минеться багато часу, і ти – старий і занудливий – з усього мотлоху своїх жалюгідних сорокарічних спогадів як найбільший, найдорожчий, найяскравіший скарб витягнеш саме цей: нічний холодний під'їзд і змерзлу дівчинку, що каже: „Я тебе люблю!“… Я прийду до тебе з небуття і змушу захлинутися цими спогадами – єдиними, справжніми, живими…“.

Він нарешті змусив себе роздивитись її обличчя. Як він раніше не впізнав ці мигдалеві очі, це волосся – чорне і густе, як воронове крило, цю ледь помітну родимку на блідій щоці! Ні, це неможливо…

Вона сиділа геть спокійна, навіть посміхалася – чи то так йому здалося, адже зараз вона відкинула пасмо з другої половини обличчя, на якій назавжди застигла судомна усмішка.

– Нарешті ти упізнав мене… Я й сама не одразу зрозуміла, що це – ти. Ніколи не сподівалася, що ми зустрінемось. Очевидно, так схотів Він, – і Лана підняла палець угору.

Роман машинально подивився на стелю. І почув її сміх.

– Я нічого не розумію… Ти ж… Хто ти? Навіщо? Звідки ЦЕ у тебе? – він із жахом указав на клубок волосся.

– Ти, як завжди, хочеш точності… Пам'ятаєш, як ти сказав: „Я хочу точності в наших стосунках“? Твоя „точність“ полягала в тому, що ти пропонував зустрітися років через десять, коли ти нарешті „нагуляєшся“, а я не могла прожити без тебе жодного дня. Я б і справді не прожила, але лікарі вирішили інакше…

Роман звівся, підійшов до вікна і, не питаючи дозволу, як це робив раніше, нервово закурив, струшуючи попіл у горщик із азалією. Голова знову почала розколюватися від болю, одночасно занили ясна.

– У тебе є щось від голови? – запитав він.

– Є. Ходи-но до мене…

Він обернувся. Він не міг зробити цих кількох кроків: між ними стояли не тільки роки. Але її фігурка, закутана „перською“ ковдрою, запах її парфумів і безпомічно підібгані ноги розчулили його.

– Боїшся?

Роман підійшов і обережно сів поруч.

– „Від голови“ у мене тільки це… – і вона поклала руки йому на скроні. Біль утамувався за мить.

– Ти – екстрасенс? – запитав він.

– О, в таких нещасних, як я, іноді прокидаються дивовижні здібності, ти цього не знав?… Я багато чого навчилася. І, знаєш, я майже вдячна тобі за все, що ти зі мною зробив. Я стала дуже сильною. І те, що ти прийшов до мене, – ще одне потвердження… Тепер ти розумієш, що ми із тобою пов'язані назавжди?

– Звідки у тебе це волосся? Скажи мені лиш одне – ти ж не винна у всіх цих вбивствах?

– Я – ні! Але я знаю, хто винен…

– Хто?

– Ти!

Роман зрозумів, що вона божевільна.

– Не дивись так на мене, – сказала Лана. – Я цілком нормальна. Ти хочешь пояснень? Ти досі нічого не зрозумів? Що ж, усе простіше, ніж ти гадаєш. Але що ти можешь зрозуміти?… Що ти можеш знати про щохвилинний біль і тридцять шість (тільки уяви – тридцять шість!) операцій. Що ти можеш знати про відчай від того, що лишилася жити після дванадцяти порізів та пречудового польоту з сьомого поверху? Як можна пояснити ненависть до таких, як ти, – ніжних білявих янголів, що мимохідь псують життя всім, хто зустрічається на їхньому шляху? А я могла б так любити тебе… От, скажи мені відверто, чи зробив ти щасливою хоч одну жінку в своєму житті? А хто зробив щасливим тебе? Ні, можеш не відповідати – якщо ти прийшов сюди, значить, тобі нема куди йти…

Вона перевела подих і мовчки вказала йому на пляшку наливки, що стояла на столі. Роман як сновида налив напій у два келихи, один простягнув їй…

– Після смерті батьків я знову хотіла померти… А потім вирішила вижити, навчилася заробляти гроші, не виходячи зі своєї печери. Ти не можеш навіть уявити, чого це мені вартувало! До речі, я ще не встигла тобі сказати, що непогано малюю, вишиваю, розробляю моделі одягу, часом пописую сценарії для бездарних режисерів розважальних передач, а ще – займаюся перекладами з французької. І це ще не все… Коли я всього цього досягла, зрозуміла, що настав час для помсти. Не тобі, звичайно – таким, як ти… Усі ці вбивства – на твою честь, мій золотоголовий янголе! Хоча ти міг би ніколи про них не дізнатися. Та мені того було й не треба. Але сталось якнайкраще…

– То це ти дзвонила мені після передачі у „Чорному колі“? – здогадався Роман, пригадуючи той дзвінок, що пролунав у нього на кухні місяць тому, коли він переглядав передачу про себе.

– Я, любий! Тоді я була приємно вражена, я зрозуміла, що колесо крутиться у правильному напрямку. Мені лишалося лише трохи підштовхнути події, аби прискорити нашу зустріч.

– Я тобі не вірю. Ти божевільна… – тільки й зміг вимовити Роман.

– Кажу тобі – ні! – посміхнулася вона. – Можливо, була… Двадцять років тому. Це справді був психічний розлад під назвою „fatuovs love“. Я перечитала сотні книг і сама поставила собі цей діагноз. Хіба це вчинок божевільної? О, ні. Я сама звільнилася від любовного інферно. Я зрозуміла, що була повністю залежна від тебе – фізично, емоційно. Я навіть змогла проаналізувати, чому. Пам'ятаєш… хоча, що ти можеш пам'ятати! – я казала тобі, що ти – мій принц з дитячих снів? Я так довго вигадувала цього принца – високого, білявого… І коли вперше побачила тебе, зрозуміла, що усе життя мріяла тільки про тебе. І коло замкнулося. Ти став моїм фетишем, а я була занадто молодою, щоб відрізнити цю лихоманку від любові… Тепер я здорова, а лихоманка передалася тобі: з перших же хвилин нашого нового знайомства ти дивився на мене саме так, як не дивився на ту дівчинку, якою я була. І мене це дуже тішило… – вона знову перервалася на ковток. її вуста від густої наливки стали майже чорними. Вона посміхнулася:

– Фантастика: молода, красива, здорова, віддана тобі, як пес, покірна й несамовито закохана, я не була тобі потрібна! Вас, чоловіків, не збагнути… Ти б міг назавжди лишитися зі мною, як би не це… – вона вказала на подушечку. – Не треба було її чіпати…

– Я все одно нічого не розумію…

– Ти розумний, ти все з'ясуєш. Тільки завтра. А тепер дай мені спокій. Я втомилася… Приходь зранку. Звичайно ж, із ордером на арешт. Якщо зможеш убити мене вдруге…

– Значить, ті двоє нещасних були лише пішаками у твоїй грі? Але ж на який гачок ти їх підчепила? Гіпноз? Гроші? Шантаж?

– О, бачу у тобі справжнього слідчого! Ти усе врахував, крім любові і страху. Гадаю, ти б також міг убити заради мене, якби ми ближче запізнали один одного, хіба ні? – вона дивилася прямо йому в очі, й Роман відчув, що ледь витримує цей пронизливий погляд. Ще мить, і він би впав перед нею на коліна аби вона знову втамувала біль у скронях своїми маленькими долонями…

Але Лана порушила паузу, і цього разу в її голосі зазвучали істеричні нотки:

– Благаю, про решту – поговоримо завтра! Вона безсило відкинулася на подушки.

– Ще одне запитання… Ти… так ненавидиш мене? Вона підвела голову і знову подивилась йому просто

у вічі. Романові спало на думку, що впізнати її він міг би набагато раніше – у свої тридцять сім Світлана лишалася такою ж непередбачуваною, навіженою, особливою, якою була й у сімнадцять.

– Я не можу тебе ненавидіти… Я б і зараз підписалася під кожним рядком того листа. Іди, іди, інакше – я знаю! – ти залишишся. Я можу назавжди прив'язати тебе до себе, і ти навіть не помічатимеш, що я вбога каліка… Це буде найстрашнішою помстою. Але я того не хочу! Свій вибір ти зробив двадцять років тому… Йди, кажу тобі! Біжи! Усі запитання – завтра. Обіцяю – я не втечу.

Вона легенько штовхнула його у спину. Роман покірно звівся. Тому, що так наказала вона… Йти йому не хотілося. Він із відчаєм відчув, що йому байдуже, чи має вона причетність до злочинів. Він прийшов до неї зовсім не за тим. Він хотів повернути час до того моменту, як смикнув „блискавку“… А, можливо, ще раніше – на двадцять років назад.

Коли він вже стояв у коридорі, Лана раптом гукнула до нього:

– Твоя дружина блондинка?

– Так, – ледь чутно відповів він.

І почув із темряви регіт. Мурашки побігли його схололою спиною. Він квапливо заклацнув двері, але цей відьомський сміх супроводжував його постійно поки він біг темними сходами. Він вискочив під дощ і кілька хвилин стояв безтямно, аж поки до нього долунав крик з балкону:

– Ро-о-омку-у-у!

Він звів голову. І закляк: Лана виїхала на просторий балкон у своїй колясці, змахнула рукою і, швидко перехилившися через перила, полетіла униз…


Протокол перший


„Я, Петро Петрович Заславський, уперше познайомився зі Світланою Валентинівною Семенчук у січні 1999 року…“

Так, це було саме сьомого січня. Він добре пам'ятав свою розмову з дружиною, коли вона розповіла про свою давню подругу.

– Вона дуже здібна, – казала Дана. – І дуже нещасна. Ти можеш їй допомогти. Вона чудово малює та шиє, у неї купа цікавих розробок жіночого одягу. Пам'ятаєш мій костюмчик „від Кардена“ – це справа її рук! Тобі ж потрібні свіжі ідеї?

Дана вмовила його завітати до подруги саме на Різдво. Ескізи й справді виявилися чудовими. Петро Петрович давно відчував, що вичерпався, а тут – свіжа думка, сміливі силуети… Але вголос він про це не сказав. – Я зайду до вас якось… – пообіцяв він жінці, що сиділа в інвалідному кріслі.

„Якось“ відбулося наступного дня. Але цього разу він з'явився в неї сам, без Дани. Дорогою купив красиву гелеву свічку у прозорій круглій склянці, всередині якої застигли жовто-гарячі голівки декоративних квітів. Але подарунок виявився зайвим. Лана з першого погляду зрозуміла, що йдеться про бізнес.

– Ідеї мої – слава ваша? – посміхнулася вона.

– Ідеї ваші – і гроші також, – відказав він. – Я платитиму стільки, скільки ви захочете.

Вони зійшлися на сотні доларах за кожен ескіз. Він одразу ж залишив їй розробки.

З того часу він заходив до неї регулярно. Він умовляв себе, що їхні стосунки – суто ділові, і ретельно приховував навіть від самого себе, що мріє приборкати й підкорити цю жінку. Вона його збуджувала та дратувала. Петро Петрович не звик до зверхнього ставлення до своєї персони. А саме таке ставлення нещасної, прикутої до крісла жінки було для нього незбагненним. У її присутності він відчував себе хлопчиком-учнем. Особливо після того, як саме її роботи (які, звичайно ж, Пет-Пет видав за свої) викликали шалене захоплення його італійських партнерів. Тоді він хотів збільшити їй гонорар. Але Лана відмовилася.

– Мені зайвого не треба, – сказала вона. – Краще зробиш мені іншу послугу. Але не зараз. Пізніше.

Він подумав, що йдеться про ліжко. Але жінка продовжувала поводитись із ним так само зверхньо.

За півтора року успішної співпраці Пет-Пет одержав усі нагороди, звання та призи, про які тільки міг мріяти. Вінцем тріумфу стала перемога на конкурсі „Діамантові ножиці“…

А потім пішов обвал.

– Тепер ти мій боржник! – сказала йому Лана в один із вечорів, розклавши перед ним копії своїх ескізів. – Я із легкістю доведу, хто справжній автор. Це може бути гарний міжнародний скандальчик.

– Чого ти хочеш? – захриплим голосом запитав Петро Петрович.

– Йдеться про послугу. Пам'ятаєш?

– Я зроблю все, що ти скажеш…

Лана налила коньяку у дві елегантні чарки з чорного кришталю. І він почув про найжахливіше.

– Я ніколи не зможу цього зробити! – вигукнув він.

– Тоді я зроблю те, що обіцяла, – спокійно відказала вона. – Але у тебе ще є час подумати…

„…Світлана Валентинівна деякий час працювала в моїй фірмі без оформлення відповідних документів, гроші отримувала готівкою від мене особисто. Коли я вирішив відмовитися від її послуг, вона почала шантажувати мене, оскільки була посвячена в деякі коммерційні та творчі таємниці підприємства. Я перебував на грані нервового зриву і погодився на її умову. 22 листопада близько третьої години ночі в районі центрального міського скверу я зустрів одного з працівників фірми, якою керувала моя дружина, та зробив два постріли з відстані двох-трьох кроків. А потім, як наказала Світлана, зрізав з небіжчика волосся, яке наступного дня відвіз їй…“


Протокол другий


„Я, Марина Миколаївна Прядко, знаю (закреслено)… знала Лану з березня 1999 року як нічного диспетчера фірми, у яку влаштувалася на роботу того ж місяця. Близько півроку ніколи не бачила її, оскільки спілкувалася лише по телефону, коли здавала їй нічне чергування…“

А потім… О, Марина ніколи не забуде того дня! Вона повернулася з Бельгії геть спустошена й розбита – її остання спроба вийти заміж ледве не закінчилася трагічно. Багатий та приємний у спілкуванні молодий професор університету на ім'я Ерік, із яким вона познайомилася на черговій конференції і до якого приїхала за гостьовою візою, виявився господарем підпільного будинку розпусти. Вона випадково підслухала його розмову з якимось своїм службовцем про те, що „привіз гарну слов'янку“, яку через тиждень передасть для „загального користування“. Того ж вечора Марина вийшла прогулятися й утекла, дякуючи Богові, що не встигла віддати Еріхові свого паспорта для продовження візи та не дозволила йому здати квиток на зворотню дорогу.

Діставшися додому й огледівши порожні стіни свого самотнього помешкання, вона вирішила, що всьому цьому пора покласти край… Випивши чергову пляшку – це був якийсь привезений нею для Дани В'ячеславівни у подарунок бельгійський лікер, Марина дістала з-під ванної маленьку пляшечку із написом „Обережно – отрута! Призначена для знищення щурів“. Цю пляшку вона колись знайшла на дачі своїх знайомих і навіщось засунула собі в торбинку. Чудово, думала вона, „знищення щурів“ – ось як називатиметься ця благодійна для людства акція! Вона налила у склянку рідину і вже збиралася зробити перший ковток, як задзвонив телефон…

– О! – засміялася вона п'яним сміхом. – Це, мабуть, телефонує сам Господь Бог або… навпаки. Не терпиться їм!…

Їй дуже не хотілося полишати свій задум, але цікавість узяла гору: з ким вона має поговорити востаннє на цій землі?

Телефонувала Лана. Марина не встигла сказати їй і двох слів, як з того кінця дроту почула:

– Негайно їдь до мене! Записуй адресу…

Це було сказано так, що Марина не змогла відмовитись.

А потім вона сиділа на кухні разом із дивовижною жінкою, кожне слово якої діяло, як бальзам… „Ти не повинна повторити мій шлях, – говорила їй Лана. – Це шлях для слабких. А ти – сильна. Я навчу тебе бути сильною…“.

„Працівника нашої фірми Сергія Задорожного я вбила за власною ініціативою. Прошу зняти всі підозри зі Світлани Валентинівни. Вона не має(закреслено)… не мала до вбивства жодного стосунку“.


ЕПІЛОГ


Вона все ж таки полетіла… Скільки разів доля на ймення Зарема розкручувала їх обох над прірвою! І от зараз Свєтка, її давня подружка, спромоглася нарешті викрутитися та вкусити цю міцно стиснуту долоню. Вона завжди була вперта і не визнавала жодного насилля над собою…

Дана ходила кімнатами, як привид. Єдине, що тішило, – присутність у її спорожнілій квартирі Ореста. Дана заглянула у спальню і посміхнулася: він спав, як дитина. Він і був дитиною, як і всі ці неприкаяні, ніжні, нервові та хворобливо чуттєві створіння, яких матері безжально викинули у світ на поталу білявим, рудим та чорнокосим лисицям, на розпродаж, на поневіряння, на вічну боротьбу із самими собою. Ні, він – не такий. Добре, що він не став наступним. А міг стати…

Коли вона вперше розповіла подрузі дитинства про Ореста, та стисла губи й презирливо знизала плечима: „Кохання немає, люба! Це – хвороба, психоз. Коли все минеться, ти помітиш, що порожнеча у твоїй душі, збільшиться удвічі. Тобі ніколи не виборсатися з неї. Пам'ятаєш, чим закінчилася історія із Заремою?“

Це була заборонена тема в їхніх завжди відвертих розмовах – при згадці про балансування на краю даху Дана й досі починала задихатися. Закінчилася історія доволі банально: відсидівши пару років за вуличний розбій, чоловік Зареми повернувся. І під час чергової п'яної сварки вбив свою коханку праскою. Дана добре пам'ятала, як, дізнавшися про це від цікавих сусідок, її подруга зареготала. З тої пори слово „праска“ стало для обох сигналом для нападу шаленого сміху – до сліз, до спазмів, до істерики…

Дана не погодилася показати Ореста подрузі. Вона знала, що біляве волосся та стрункий торс подіє на ту, як червона ганчірка на бика. І вона вже не зможе зупинити та контролювати хід подій. Тільки зараз, після похорону, Дана змогла заспокоїтися. „Він – тільки мій. Але хто захистить мене на страшному суді, Лано, мила моя заступнице? Хто втамує цей біль? Ти і тільки ти мала владу над моїм стомленим мозком, під твоїми долонями я заспокоювалась, я забувала про той дах, про ту прірву… Куди тепер сховаюсь я від розчарування, яке обов'язково буде? Я вже відчуваю його крижаний подих у потилицю… Як уникнути цієї порожнечі? Хіба я зможу заповнювати її так, як це робила ти?…“

Дана дивилася на Ореста, невкрите тіло якого було ніби перерізане променем вуличного ліхтаря. Довге світле волосся розсипалося по подушці.

Вранці усе зміниться. І це мерехтливе місячне сяйво, й усі дивовижні у своїй нереальності плани, які вони вибудували пошепки, як діти, як маленькі крадії перед пограбуванням скарбниці фараонів. Усе зміниться. Не може не змінитися! „Яку офіру я маю принести тобі, Лано? – раптом подумала вона, – Я знаю, ти і ТАМ чекатимеш на неї…“

Дана накинула на плечі прозорий пеньюар і босоніж попрямувала до кухні. Обережно, аби не задзеленчати ложками та виделками, дістала з шухляди великі ножиці, якими зазвичай зрізала риб'ячі плавники та хвости.

„Ті, „діамантові“, звичайно ж, були гострішими…“ – подумала Дана. Вона ще трошки постояла на темній просторій кухні, прислухаючись, як Орест поворухнувся уві сні, та взяла зі столу ніж…

Світ перевернувся так, ніби Бог кинув монетку на розпечений метал і вона прикипіла до поверхні одним боком – „орлом“, а на звороті назавжди лишилося усе те, що складало можливість вибору. Принаймні, так навчала Світлана.

„У нас немає вибору, – згадала Дана її голос. – Ми мусимо діяти, пручатися, грати і вигравати, аби не бути маріонетками в руках лялькаря, хоч би ким він був – дияволом чи божевільною простачкою з сусіднього під'їзду… Цей лялькар поволі зрізає нитки, що ведуть до кінцівок. Я усе це пережила. Найголовніша нитка, до речі, виходить із серця, і зрізати її найлегше, адже тоді ти ще якось тримаєшся на ногах. Ніхто не помічає, що тебе вже немає… Ти говориш, смієшся, ти рухаєшся, ти вдаєш життя, але вже нічого не пов'язує тебе з ним. Чи не так?“

„Мабуть, що так, – думала Дана, – хтось безжальний одним легким порухом зрізав цю нитку у неї, в Марини, у сотень таких, як вони… Але я не здатна витягнути себе за волосся. Краще вже впасти якнайнижче. Туди, де буде суцільний морок…“

– Що ти тут робиш?

Вона здригнулася всім тілом – на порозі кухні стояв Орест. Місячне сяйво окреслювало його постать, і він скидався на прозорого привида, на зоряного хлопчика, що вийшов з небуття, в яке вона щойно намагалася його увіпхнути. Він похитувався й у темряві здавався водорістю – тонкою та ефемерною.

– Я не можу без тебе ані хвилини. Знаєш, що я надумав? Ми поїдемо звідси й почнемо іншу справу. Ти навіть не уявляєш, скільки я всього вмію! А тепер у мене є ти…

Він підійшов зовсім близько й упевненим та обережним рухом забрав з її рук лезо так, ніби відбирав отруйну квітку.

– Ти більше не робитимеш дурниць. Ми обоє більше не робитимемо дурниць, згода?

Він більше не скидався ані на тінь, ані на водорість.

Якимось іншим зором, ніби спостерігаючи за собою збоку, Дана побачила – ні, скоріше, відчула – ту єдину важливу нитку, що ще пов'язувала її з життям. Вона була. І вона виходила прямісінько з серця…



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.