Всі публікації щодо:
Рутківський Володимир

Бухтик-перекладач

Вдома сина, звісно, не було... Барбула всівся на камінь перед порогом і став чекати Бухтика. Він сидів і милувався підводним життям. Тим життям, яке вже стільки літ охороняв.

В м'яких хитливих водоростях грали в піжмурки сонячні зайчики. Заклопотано снували в усі боки павучки, личинки, дафнії та інший, рідкий серцю дріб'язок. Вистромивши з намулу хвостики, снідали карасики. Кусикова охорона знічев'я грала в довгої лози.

Барбула солодко позіхнув і хотів було приєднатися до карасиків. Та цієї миті водорості перед будиночком загойдалися і на подвір'ї з'явився Бухтик. Він ішов і похитувався, мов осінній листок під вітром. Очі в нього були напівзаплющені, а вуста безперервно ворушилися.

„Що з ним? — стривожився батько.— Чи не захворів він часом?“

А Бухтик все ішов, і старому водяникові довелося відступити убік, аби не зіткнутися з сином. І все ж Бухтик зіткнувся. Правда, не з батьком, а зі стіною власного будинку. Стіна похитнулася, а Бухтик схопився за лоба і ошелешено втупився очима в стіну, намагаючись второпати, звідкіля та взялася.

Бухтикова неуважність пояснювалася просто. Він розробляв теорію перекладу з людської мови на мову водяників. При цьому Бухтик міркував приблизно так: „Для того, аби людські вірші стали водяницькими, треба розібратися в тому, чим саме люди відрізняються від нас. Тут, як я розумію, ніяких складнощів не існує. Люди, наприклад, мають тінь. Водяники, навпаки, не мають. Люди живуть на суші, а водяники, навпаки, у воді. З цього можна зробити висновок, що і до людських віршів треба підходити навпаки. Себто не з початку, а з кінця. Гадаю, що треба йти лише таким шляхом і ніяким іншим...“

Отак Бухтик і йшов. Отак він і міркував. І невідомо, куди б зайшов, якби не стіна власного будинку.

Господар затону обережно кахикнув, аби привернути Бухтикову увагу, і сказав:

— Щось мене непокоїть твій вигляд. Ти геть змарнів. Може, трохи полежиш у ліжку?

З несподіванки Бухтик здригнувся і лише тепер побачив батька.

— Навіщо мені те ліжко? — запитав він.— Що я там втратив?

— А хіба в ліжко лягають тоді, коли щось втрачають? — слушно заперечив господар затону.— Просто в тебе втомлений вигляд, то ж я й подумав, що тобі варто було б трохи відпочити.

— В мене вигляд такий, як і завжди,— відказав Бухтик і помацав лоба, на якому вже з'явилася чималенька ґуля.— Розумієш... ні, мабуть, ти цього не розумієш.

— Це ж чому? — образився Барбула.

— А тому, що я перекладаю вірші. Тобі відомо, що це таке?

— Ще б пак! Перекладаєш з одного місця на інше.

— От бачиш. Не з місця на місце, а з людської мови на водяницьку. Позавчора Сергійко прочитав такі вірші, такі вірші! Хочеш послухати, як вони звучать у моєму перекладі?

— Звісно, хочу,— сказав він.— Я більш за все люблю примовки та заклинання. А тепер, може, і вірші полюблю.

Бухтик тим часом потер долонею ґулю. Тоді заплющив очі і заходився ворушити губами. Мабуть, щось згадував. Зненацька зробив стрімкий крок до батька і вигукнув:

— Я ам!

Барбула відсахнувся.

„Ой, лишенько! — злякано подумав він.— Вже й кусатися почав!“

Але тут Бухтиків голос зазвучав стишено й тепло:

Я ам єлачан в узорг юлбюл...

Бухтик розплющив очі і поглянув на батька.

— Ну як, подобається? — запитав він.— Я переконаний, що такого чудового перекладу на мову водяників не робив ще ніхто. Одне лише юлбюл чого варте! Ніби на власні очі бачиш, як падають у воду дощові краплини, як вони булькають: буль-буль! Юлбюл!

— Слухай-но, Бухтику,— обережно, аби не дуже образити сина, почав Барбула.— Я вірю, що юл-бюл звучить чудово. Більше того, я переконаний, що ти здоровий. І все ж таки тобі негайно треба лягати в ліжко.

— Чому ти мені все про ліжко говориш? — образився Бухтик.— Я почуваю себе сьогодні так, як ще ніколи...

— А я не певний цього. Подумай сам: хіба ж може нормальний язик вимовляти такі слова?

— Та я ж тобі пояснюю, що це переклад, зрозумів? Я його сам винайшов. Варто лише прочитати з кінця до початку,— і тоді кожному стає ясно, про що йде мова.

Барбула наморщив чоло і з зусиллям проказав слова, які щойно вимовив син. Зненацька обличчя його проясніло і він так ляснув Бухтика долонею по плечу, що винахідник перекладу на водяницьку мову ледве встояв на ногах.

— Та це ж чудово! — вигукнув Барбула.— Не розумію лише, навіщо ти їх вивернув навпаки?

— Я їх не вивертав,— спохмурнів Бухтик.— Я їх переклав.

— Ей, Бухтику, Бухтику... Перекласти, ніби це якась річ, такі вірші! „Люблю грозу в начале мая...“ Це ж про нас, розумієш? Ми коли прокидаємося? В травні. А що нас будить?

— Перший весняний грім.

— От-от! А ти якийсь юл-бюл вигадав...— господар затону замислився.— А той... твій Сергійко ще якісь вірші знає?

— Він знає їх силу-силенну,— переконано відказав Бухтик.

— Силу-силенну, кажеш... Як ти гадаєш — ображається він ще на мене чи вже ні? Ну, за оту Кусикову охорону...

— Він вже й не думає про них,— відказав Бухтик.

— Тоді запросив би ти його колись сюди. Нехай ще почитає такі вірші. „Люблю грозу в начале мая...“ Ех, Бухтику, Бухтику! Ти хоч комусь читав свій переклад?

— Та... читав,— знехотя відказав Бухтик і схилив голову.— Сестрам читав.

— І що вони тобі сказали?

— Нічого...

— Чому?

— Бо вони розбіглися, хто куди. І слід за ними згинув...