Всі публікації щодо:
Рутківський Володимир

Хочеш стати артистом?

Бухтик всівся за стіл і посміхнувся до Сергійка.

— Мін батько дякує тобі за чудові вірші,— сказав він.— І просить, аби ти ще якісь пригадав. Ну, хоча б такі... Бухтик наморщив лоба і почав:

Минає ніч, заходить місяць, Крикливих птахів повно в лісі...

Ще більше наморщив лоба і закінчив:

І я аж плескаю в долоні, Що їх немає у затоні!

— Ось які вірші,— задоволене сказав він.— Сам їх склав. Не спав цілу ніч через те. Ну як, добрі вірші, еге ж?

— Як би тобі сказати...— Сергійко стенув плечем.— Вони...

— А ти скажи, що вони добрі, та й будемо про інше балакати,—-запропонував Бухтик.— Розумієш, батько все запитує: коли ж твій Сергійко прийде до нас, коли ж прочитає нові вірші?

— Розумієш...— почав Сергійко. По правді він знав не так то й багато віршів. Особливо про природу та про водяників.

— Гаразд, ми ще кілька днів почекаємо. Але, дивись, не підводь мене!..

А Вітько в цей час чухав боки і з побоюванням розглядав Бухтика. Він все ще гадав, що цей бісик несправжній. Ну й що з того, що не відірвався хвіст? Може, він був добряче пришитий...

І тут Вітькові спала до голови така думка, що хлопець ледь не підстрибнув з радощів. А що, коли...

— Слухай, Бухтику,— сказав він,— чи не хотів би ти стати артистом?

— Арти... А навіщо вони?

— Та це ж найвідоміші люди в усьому світі! Всі їх знають, всі їм аплодують. То хотів би?

— Навіть не знаю,—нерішуче відказав Бухтик. Видно було, ще він не від того, аби стати не лише винахідником чи поетом, а й артистом.

— Чекай, Вітю,— втрутився Сергійко.— А як же він гратиме людей? Він... той... він же Бухтик!

— Йому і не потрібно грати людей,— відказав Вітько.— Бухтик виконуватиме роль бісеняти у „Казці про попа і про наймита його Балду“. А там ще щось поставимо.

— І справді,— жваво підхопив Сергійко.— Це ти гарно придумав.

Тієї миті хтось постукав у двері і почувся веселий голос головного лікаря Миколи Володимировича:

— Агов, козаки! А чого це ви там заховалися, мов миші у норі? Злякалися когось?

— Нікого ми не злякалися!- радо вигукнув Вітько. Все ж таки він трохи побоювався цього Бухтика. І не встиг той вискочити з-за столу, як Капустін уже відімкнув двері.

— Еге, бачу, у вас тут ціла компанія,— зауважив лікар.

— Це Бухтик,— почав Сергійко.— Він...

— Можеш не продовжувати,— зупинив його Микола Володимирович.— Коли не помиляюся, це персонаж із вашого майбутнього спектаклю. Вгадав чи ні?

— Вгадали,— сказав Вітько.— А звідкіля ви дізналися?

— Е-е, друже мій,— загадково посміхнувся Микола Володимирович.— Я знаю геть про все. Мені навіть відомо, що ти вчора бігав на станцію. Скільки порцій морозива з'їв, га?

— Одну,— сказав Вітько і скромно опустив очі. Микола Володимирович похитав головою.

— Так я тобі й повірив,— сказав він.

— Ну... три,— признався Вітько.

— От бачиш. Тут і ангіну схопити недовго. А ти ж актор, ти повинен берегти горло понад усе. Нумо підійди ближче, покажи язика... Скажи „А“.

— А-а,— почав було Вітько. І раптом його очі полізли на лоба. Бухтик зникав з неймовірною швидкістю. Тільки-но його можна було помацати, а тепер залишалася одна лише туманна тінь. За мить щезла і вона.

— М-е-е,— замекав вражений Вітько.

Сергійко крадькома глянув на Миколу Володимировича, тоді витрусив таблетку і поклав її край столу. Вона одразу розчинилася в повітрі,— і перед Вітьком, мовби нічого не сталося, сидів Бухтик.

— Бе-е,— пробував поділитися своїми враженнями Капустін.

— Я прохав тебе вимовитити лише „А“,— зауважив Микола Володимирович.— А ти мені весь алфавіт переказуєш. Мабуть, морозиво пішло тобі не на користь.

— Бе-е,—відстоював свою думку Вітько.— Б-бухтик! — врешті вимовив він і показав рукою в бік кудлатого гостя. Лише тепер Вітько, здається, почав щось розуміти.

— Ну й що з того, що Бухтик? — відказав на те Микола Володимирович.— Я вже з ним знайомий... Е-е, друже Капустін, Та в тебе з пульсом щось негаразд! Серце б'ється, мов овечий хвіст. Доведеться, мабуть, прийняти ось ці ліки і негайно лягати ліжко.

— Та я...— боронився Вітько.— Це тому, що він...

— Негайно,— строго повторив Микола Володимирович.— І слухати нічого не хочу.

І довелося бідолашному Капустіну лягати до ліжка.