Всі публікації щодо:
Рутківський Володимир

„Рятівнику мій рідний!“

Зранку першими захвилювалися кухарі.

— Щось дуже погано почала іти вода,— повідомили вони дядю Костя.— А нам треба посуд вимити після сніданку. Та й до обіду час готуватися.

— Зараз ми дізнаємося, в чому річ,— бадьоро пообіцяв дядя Костя і зник за дверима водокачки. Тут його розшукала тьотя Клава.

— Вмиватися нічим,—повідомила вона з порогу. Дядя Костя тим часом гарячкове метушився біля насоса. Розмовляти йому було ніколи.

— Так ти мені скажеш чи ні про воду? — наполягала тьотя Клава.

— Та буде вода, буде,— відказав дядя Костя.— От тільки невідомо, коли саме.

— Як це невідомо? — наповнюючися гнівом, перепитала тьотя Клава.— Навіщо ж тебе тоді тут поставили?

— А що я можу зробити? Глянь-но, що виходить! Дядя Костя натис на одну з кнопок. Насос натужливо загудів, задеренчав, немов автомобіль, котрий долав високу гірку.

Дядя Костя квапливо вимкнув його.

— Бачиш — насос справний. Справа вся в колодязі. Мабуть, там засмітилися фільтри. Не інакше, щось туди попало. А я всього-на-всього слюсар, а не водолаз.

— Слюсар ти чи водолаз — а вода потрібна,— сказала тьотя Клава.

— Та чую вже, чую,— пробурчав дядя Костя. Звісно, він зробив все, що під силу слюсареві. Лишилося полізти в колодязь. Проте без напарників, які опустили б туди дядю Костя, а потім витягли нагору, не обійтися. А їх не було. До того ж дядя Костя смертельно боявся холодної води. Краще вже лізти у вогненну піч, аніж в цю непевну, крижану глибину.

Він присів на зрубі злощасного колодязя і гірко засумував.

— Чого ти там розсівся? — гукнула від санаторію тьотя Клава.—Вода потрібна!

— Вода потрібна! — і собі вигукували кухарі.— Діти без обіду залишаться!

Проте дядя Костя лише рукою махав у відчаї. За цією сценою з цікавістю спостерігали Сергійко і Бухтик, котрі

тільки-но зустрілися під ялиною.

— Підемо глянемо, що там трапилося,— запропонував Сергійко.— Може, зламалося щось?

Дядя Костя був такий засмучений, що не звернув на дивний вигляд Бухтика ніякої уваги. А може, чув про спектакль і, як інші, гадав, ніби Бухтик — перевдягнений хлопчик.

— Бач, всім вода потрібна,— жалівся він хлопцям.— Хоч лусни, а дай їм воду. А от втону я чи ні — нікого не цікавить.

Тим часом Бухтик схилився над зрубом. І зненацька, наче його хтось підштовхнув, зник в темному отворі. Через мить в глибині колодязя пролунав гучний сплеск.

Дядя Костя підстрибнув, мовби його ошпарили.

— Що? Га? Упав? — він кинувся до зрубу, перегнувся так, що ноги зависли в повітрі і загукав: — Хлопчику, чуєш? Ти живий? Йому ніхто не відповів. Лише далеко внизу дрібненькими брижами хвилювалася темна вода.

І тоді дядя Костя вирішив, що все пропало. Він охопив руками голову і стрімголов кинувся до водокачки.

— А-а! — кричав він.—Це через мене хлопчик упав! Рятуйте! І невідомо, кого треба було рятувати: Бухтика чи, може, самого дядю Костя.

На нестямний крик слюсаря вже поспішала перелякана тьотя Клава.

Коли дядько Костя знову з'явився на порозі водокачки з мотком вірьовки, Бухтик сидів на зрубі і простягав Сергійкові мокру, зіжмакану піжаму, рушник і куртку.

— Я ж не знав, що там е фільтр,— засоромлено пояснював він. — Я ж не встиг роздивитися. А воно так засмоктало, що ледве одірвав...

— Тепер зрозуміло, чому не працював насос,— сказав Сергійко і квапливо, аби ніхто не бачив, пожбурив піжаму і рушника подалі в кущі.

— Потім заберемо,— пошепки пояснив він. Дядько Костя з радощів накинувся на Бухтика, мов коршун на курчатко, і стис ного в залізних слюсарських обіймах.

— Яке щастя! — схвильовано бубонів він.— Ти живий, живий! І яким лихом тебе туди занесло?

І знову так стиснув Бухтика, що в того аж кістки затріщали.

— Сергійку, рятуй! — простогнав Бухтик.— Ой, рятуй мене! Сергійко хоробро кинувся на допомогу товаришеві. Проте вийшло ще гірше — дядя Костя заодно прихопив і його.

— Та пустіть же нас! — з усіх сил боронився Сергійко.— Ви краще насос включіть!

При згадці про насос дядя Костя одразу вгамувався.

— Я вже сто разів його включав,— сказав він.— Все одно не працює.

— А ви спробуйте ще раз, — порадив Сергійко.— Один-однісінький!

Дядя Костя стенув плечима. Все ж пішов до водокачки і, натис на кнопку. Насос одразу запрацював рівно і потужно. Дядя Костя остовпів.

— Хто... хто це зробив? — хрипко запитав він.

— Бухтик,— відказав Сергійко і показав на товариша.— Це його робота.

— Твоя? — вражено вигукнув дядя Костя і знову широко розкрив свої обійми.— Рятівнику мій рідний! Як же це тобі вдалося?

Проте Бухтик вже був далеко. Рятуючись від щирих обіймів, він щодуху мчав до затону