Всі публікації щодо:
Рутківський Володимир

Потаємне бажання

День був тихий і хмарний. Якраз підходящий для того, аби старі приятелі могли зустрітися і погомоніти.

Непосидющий Даваня, як завжди, дзиґою крутився на прибережному корчі. Він не відводив захопленого погляду від Барбули. Ще б пак — далеко не кожному доводилося бачити господаря підводних глибин, котрий, мов хлопчисько, гасав би на суходолі.

— Оце так-так! — вигукував Даваня.— От дає! Куди моїм зайцям до нього!

Втішений такою похвалою, Барбула припустив ще швидше.

— А ти чого мовчиш?— повернувся Даваня до Бухтика, котрий з сумним виглядом сидів поруч.— Що нового у санаторії?

— Та-а... Все гаразд.

— Як там Вітько, мій знайомий, поживає? Мабуть, ще й досі вовки сняться? Гай-гай, хотілося б знову зустрітися з ним, та все часу не виберу.

— Непогано поживає,— знехотя відказав Бухтик.

Даваня пильно подивився на нього. Сьогодні ти якийсь не такий, як завжди. Трапилося щось? Поки що ні. Та незабаром трапиться.

— А що саме? — насторожився лісовик.

— Незабаром за Вітьком і Сергійком приїдуть батьки. Вони хочуть забрати їх додому.

Даваня на хвилину замислився. По тому вигукнув:

— Нехай лише спробують. Я їм такого туману в очі напущу— довіку до санаторію не доберуться!

— .Ні,— сумовито відказав Бухтик.— Батьки тут ні при чому. Хлопці самі хочуть додому...

Барбула врешті-решт втомився гасати на березі і шувбовснув у воду.

— Хух, ноги вже не тримають,— задоволене зазначив він і запитав у Давані:— Бачив, який молодецький вигляд у мене на суходолі?

— Вигляд у тебе молодецький,— згодився Даваня.—Та все ж молодцем більше є Бухтик. Ич, що вигадав!

І він обережно погладив скриньку своєю сухою долонькою.

— Молодець він молодець, та ще рано про це балакати,— заперечив Барбула.— От коли він зробить так, аби і я став видимим для дітей,— о, тоді він буде першим молодцем у затоні! Після мене, звісно.

— Батьку, я вже втомився від твоїх забаганок,— обізвався Бухтик.— Скільки можна! Я вже й забув, коли востаннє відвідав Сергійка!

— Ти вчора був у нього,— сказав Даваня.— Я з узлісся бачив, як ви з ним усілися під ялиною.

— Ич, він втомився! — і собі докинув Барбула.— А може, я теж втомився. Від чекання. Може, я теж хотів би показатися твоїм друзям! Може, я сам би з ними подружив!

Даваня жваво підстрибнув на своєму корчі.

— О, це було б чудово, коли б ти став видимим для них! Тоді б ми з тобою заявилися удвох до санаторію і влаштували б там такий спектакль! Я став би... О, я став би знову вовком, а ти — самим собою. Уявляєш, як би нам зраділи діти?

— Нір й як зраділи б,— погодився Барбула, пригадавши, я'ким красенем він був у дзеркалі.

І тут Давані прийшла в голову така думка, що він ледь не звалився з корча.

— Слухай! вигукнув він. А раптом ми їм сподобаємося так, що вони попрохають нас залишитися з ними назавжди! Може таке бути? Може. От я й думаю: ким би ми хотіли там стати? Я, наприклад, став би лісничим. А ти, Бухтику?

Бухтик розгубився. Зараз йому дуже кортіло збудувати підводного човна, аби показати своїм друзям, як чудово у них в затоні.

А може, краще винайти машину, яка б сама розчищала водорості?

Чи, мабуть, краще сидіти на березі і надувати для холопців рятівні кола. Сиди і надувай. Викупався — і знову надувай. А якщо...

— Не знаю, ким би я хотів стати,— щиро визнав він.

— Ех ти,— сказав Даваня.— Теж мені винахідник. У людей же стільки цікавого!

— Саме тому й не знаю,— відказав Бухтик.

— А я, мабуть, стану водогоном,— замріяно сказав Барбула.— Даватиму воду всім, кому вона потрібна.

— Ти хочеш сказати — слюсарем по ремонту водогону,—уточнив Бухтик.

— Ні,—заперечив Барбула.— Саме водогоном. Хто дає воду:

слюсар чи водогін? Ага, мовчиш! То ж бо й воно. Даваня ще раз погладив скриньку з трубками.

— Чуєш, що батько каже? — запитав він.— Так що, Бухтику, не лінуйся. Думай, Бухтику, думай!