Всі публікації щодо:
Рутківський Володимир

Друзі з лісової заплави

Коли ти потрібен

Осінь була не за горами. Ночі ставали все довшими і холоднішими. Птахи готувалися у вирій.

Пожовкле листя з сумним шурхотом злітало з гілок і, погойдуючись, повільно пливло за течією на південь — туди, куди збиралися і пташині зграї. Одна лише скринька з трубками, розтинаючи килим з опалого листя, вперто пробивалася проти течії.

— Що це? — запитав Вітько.

— Не що, а хто,— поправив Бухтик і помахав скриньці рукою.— То мій батько тренується. Наступної весни задумав побувати у санаторії. Хоче познайомитися з водогоном.

Між важкими сизими хмарами проглянуло сонце. Воно світило, як і влітку, проте це було вже інше, осіннє сонце. За хвилину воно знову сховалося за хмари.

— А чому лише весною?—здригнувшись від пориву холодного вітру, поцікавився Сергійко.— Чому не зараз?

— Він ще не зовсім звик до суходиху,— пояснив Бухтик.— Та й ніколи йому зараз надовго відволікатися. Треба готуватися до зимового сну. На цілих півроку.

І Бухтик важко зітхнув.

Затон повільно перетинала величезна жаба. Рухи її були такими млявими, що, здавалося, вона от-от засне на плаву. Неподалік від дітей жаба застигла і поворушила своїм широким ротом.

— Квакуша каже, що припливла, аби попрощатися з вами,— переклав Бухтик.— Всі її рідні вже вляглися спати.

— Надобраніч тобі, - сказав Серівйко Квакуші. - І спасибі за допомогу.

— Еге ж, - згодився Бухтик. - Якби не вона...

Квакуша Премудра ще трохи подивилася на них. Тоді так само мляво і сповільнено попливла до своєї сонної рідні.

Десь за переліском, від санаторію, почулися виразні голоси.

— Це наші батьки, - сказав Вітько. - Вони приїхали за нами. Що ж, треба прощатися.

Від цих слів Бухтик здригнувся.

Не відриваючи погляду від за; , він безутішно зауважив:

— Ну от... ви собі поїдете, а я... мене все одно, що й не буде тоді на світі.

— Щось ти не те кажеш, - відповів Сергійко.— Як це так не буде? Коли хочеш знати, я назавжди запам'ятаю цей затон. І тебе теж...— Хлопчик міцно стис плече свого кошлатого друга.— А наступного- літа обов'язково сюди приїду. Слово честі!

— Я теж,— сказав Вітько.— Я теж приїду.

І тут Сергійко не втримався і зітхнув.

— Та до цієї зустрічі ще так далеко! Коли б ти знав, як мені не вистачатиме тебе!

Бухтик уважно подивився на хлопчика і вперше за останнні дні його очі трохи повеселішали.

— Гарно як,— сказав він.— Як гарно жити на світі, коли знаєш, що ти комусь потрібен.

І це, звичайно, було чистою правдою.