Всі публікації щодо:
Самійленко Володимир

Сонети

I

Я не Петрарка - ти ж нова Лаура,

Ти, може, краща, ніж вона була,

Ти грації сама ще додала

До чарів, що дала тобі натура.

Куди б ти тільки в хату не ввійшла,

Зникає всім із чола тінь похмура,

Яснішає душа, смутна й понура,

Йде геть журба, що душу облягла.

Так сонце після хмарної години,

Коли на землю кине промінь свій, -

Радіють люди й звірі, а рослини

З’являються в барвистості новій.

Моє ти сонце! Як і в сі хвилини,

Світи повік мені в путі моїй.

II

Коли б твоєї вроди не хвалила

Моя невдатна Муза, то з того

Для образу чудовного твого

Моя недбалість слави б не зменшила.

Нехай би навіть людськість оніміла

І слова не могла сказать свого,

Твого ім’я доволі одного,

Щоб зараз же тебе пізнав люд! Мила

І гарна ти, що й кращої нема,

І між людьми ласкавіша всіма.

Нехай же буду я твоїм поетом:

Я з Музою - зберем ми сили всі,

І впевним люд ми лагідним сонетом,

Що вмієм віддавати честь красі!

1889