Всі публікації щодо:
Сапеляк Степан
Це титло слова родове
І
Мої розмлоєні дороги
По праву руч – Серет і вишні,
По другий бік – далекий світ…
І так – ні дна, ні дня, ні днища,
Гей-би – розшитий околіт…
А може вік? Таблиця долі?
Чи час гамселить знову в триб?…
Куди заплив? В якому колі
Валує дим… Гудять вітри?
О книго з голосом спасення,
О книго – болесте святих…
Тобі мій жаль…Цей оцт іменний
З полутінку і німоти.
Ти – ім'ядавець… Погорілець
Угнічені твої слова…
Та голос твій відшепотілий
Мені з узгірку відсукавсь…
2
І обізвався я у глині
Улігся, Боже мій, хрестом.
Та слово втримать триєдине
Не зміг рядком, ані перстом.
І все ж пишу, немов снописець
У віск зливаю гріхопадь.
Сивіють гони ораниці
Цвяхи чи терни їм ще ждать?
Дощаду гинуть перелоги
Кружляє листя в головах.
І я розмлоєний з дороги
Вчу сиволобі вже слова.
Хоч зір ізвів об цей окравок
Наспотикавсь об себе й пріч…
Ізтер зарубки нарукавні
Знезрячив шлях в пилу доріг.
3
І лиш, спинивши, подив вгору
Ставав видющим доки зір…
А тінь моя у тім огромі
Кричала Каїном, мов звір…
Тоді і я у повсякчассі,
Згорнувши книгу де навскіс
Змуміфіковано слова ці
Не вмічені в скресальний віск…
І так предовго, як прийдешнє,
Переінакшуючи вік.
Я в круговерті черешневій
Все опиняюсь по той бік.
Й вертаю дому. Дім не чує…
По праву руч – іще Серет,
А от ліворуч – хтось лічбує
І заговорює мій хрест…
4
І тільки мо' грунтові води
Достоту знають – ця ступня
Солона сподом і до споду –
Ступня моя… Моя стерня…
Ізрепана, нога, шкарубка
В прокльонах, наче у ножах.
То мій, двійник… Зола чи крупка,
Чи може я, чи стрілка часова…
А може пам'ять житнім колом
Біжить з полону до гнізда.
Мчить світом свист, мчить плинне поле…
Мовчить каміння… Чий це – знак?!
Підчорнений навпіл мов згарок
А поруч латка від пітьми.
Моє то ймення – закамарок
Поміж порогом і сіньми…
5
Мо' жде мене і кровоточить
На хворостину чи кілок…
Чи в протин ран, чи під сорочку
Де лиш рубці, мов омело
А мо' рве нерв мій блідллиций
Та семиглава чорнота.
Де, замість свічки – сонях сниться
Де, замість сонця – сіль в очах.
Де смалить віск мня крізь долоні
Ізвідкилясь із глибини…
Усі світи мені відомі
Та невідомий рідний тин…
Де плоті родова позначка,
Де мій пражитній околіт.
О, благодатен час зачатий
Де з ясел глянув я на світ…
6
Де навсібіч живі потоки,
Де мною снить ще коляда.
Де пам'ять хлюпає навпроти
І вимива її вода.
Ота вода, що з пуповини
Кровиною, що відтекла.
Я нею міряю хвилини
До материнського тепла.
Я нею міряю глибини
І вихлюповую поріг.
Моє лице видніє зримо
На хрестовині між доріг…
Не озираюсь в те вдивляння
В той дух, що судини ще рве.
В ту тінь, ту сутінь, в те прощання
Не вигойне від оцту й кровотеч…
7
І так з собою на відлуці
Де все пече і протяг дме.
Я відживаю власну сутність
І титло слова родове.
І закувала вже зозуля,
І тінь відхлинула назад.
І хатні двері із погруддя
Мене не можуть пригадать.
Згадайте мня. І серцю волю
Я дам за вами слідкома…
Гарцюють коні гаєм – полем
І чорнокурить сліп німа.
О краю мій, солоноокий
Росохаче… Мій нерв завмер…
Криничні зруби і потоки
Прийміть мене, хоча б тепер.
8
І я гукнув невміло: “Мамо?!” –
Сльозу твою я погубив.
На перехрестях між шляхами
Крутих доріг, терпких молитв…
Та ось межа, а вздовж границі
Півколом знак від підошов.
Підкова колом і зигзиця
Мене питають: “Хто прийшов…?”
І я вхопивсь очима в крокву
Сідало сонце за Серет
І ні душі. Лиш за півкроку
Лежав мій зліпок навпростець.
А всі зазубрини згоріли
Лиш дим видмухують вітри.
Подалі дивить блудне тіло
Гукаючи: “Із них котрийсь!?”
“Котрийсь…” – це я. І тихо знову,
Трухка колиска. І поріг.
І замість звуків пожалобу
Десь джміль гудів на слух в траві.
ІІ
З порогу вороття
Хатино рідна. Рідний доме…
Мої це входини… Воздай…
Хоча б цим соняхом в поклоні
Святу скорботну благодать.
Благослови в благословенні
Мої ті зашпори нагі….
Оті Слова, що поіменно
Тобі сказати був не зміг…
Мої ті зашморги дротяні –
І вицвілий життєпис мій.
Благослови у покаянні
Ці письмена… Цей карб німий…
Бо ще живу. Хоча і прийшлий
Ось скриня тут – ще родова
І голос давній тут з узвишшя
Мені минуще поверта.
Оте минуще – прісносуще.
Те невмируще доки світ.
Оте. Оте, що серце сушить
Й легені рве в дрібнющу дріб…
То шлях. Шляхи мої додому.
Невольничі й наозирці.
І все… І зір мій знепритомнів
Й сплива безлико по щоці…
……………………………..
Вернув я дому. Дім не чує
По праву руч – іще Серет.
А от ліворуч хтось лічбує
І заговорює мій хрест…
28.04.2008
м. Харків