ВІКТОР САВЧЕНКО

Постулат Гаутами - ВІКТОР САВЧЕНКО

Віктор Савченко


Постулат Гаутами


За ефективністю виконання найскладніших замовлень

кооператив „Експарка“ не знав собі рівних. Ядро його

складали відомі всьому світові спортсмени — парашутисти,

планеристи, володарі призів найнеймовірніших раллі, ак-

валангісти з унікальними здібностями. Уже в перші роки

його заснування всяк, хто бажав скористатися з послуг

кооперативу, мусив записуватися в чергу.

Тим-то нікого не здивувало, що саме цей кооператив,

а не хто інший став брати замовлення на транспортування

вантажів до космічних об'єктів. Ну, там станцію на

Місяць доправити, в сузір'я Кассіопеї — гірниче устат-

кування, а назад — вантаж церію та лантанових металів.

Однак нові види послуг поставили й нові проблеми.

Якщо раніше рухоме й нерухоме майно складалося з

транспортних засобів і аеродромів, то нині до нього

долучилися міжпланетні кораблі, космопорти, скафандри,

вартість яких перевищувала вартість великого транспор-

тного літака. І колосальні амортизаційні відрахування...

До того ж майно, як і життя співробітників, не нава-

жувалося страхувати жодне агентство.

Зовні кооператив процвітав, але Віталій Тищенко —

його ідейний батько — відчував наближення занепаду.

І справа була не в зубожіниі банківського рахунку —

бувало й гірше, а в старінні ідеї. „Експарка“ від моменту

її заснування трималася не так на технічному обладнанні

й навіть не так на високому професіоналізмі виконавців,

як на ентузіазмі. А ентузіазм живлять лише свіжі ідеї.

Свого часу такою ідеєю була космічна діяльність, що

вивела кооператив на новий, випрій виток... Та минув

час, і на зміну тим, хто загинув чи вийшов на пенсію,

пропонують свої послуги вже не ентузіасти, а авантур-

ники, в кращому разі — заробітчани... Тищенко бачив

майбутнє свого дитяти... в розпродажу майна.

За такими невеселими думками батька „Експарки“ й

застали двоє відвідувачів, які зайшли до кабінету після

ввічливого стуку в двері. Обидва були невисокі на зріст,

один десь пенсійного віку, другий — молодик років

двадцяти п'яти. Одягнені просто — картаті сорочки,

штани, що не прасуються, кросівки, в руках по в'язці

рибальських снастей. З усього видно, рибалили на річці

й зайшли в „Експарку“ по дорозі додому. „Заслужений

батько відважився вручити нам єдиного сина“, — подумав

господар контори, окинувши пару досвідченим поглядом.

Відвідувачі опустилися в запропоновані їм крісла,

залишивши біля дверей снасті. „Скромні люди, —

відзначив подумки Тищенко, — інший поспішає

розсістися, закидає ногу на ногу... А ці почуваються в

гостях“.

Голос подав літній:

— Незвично якось... Така велика організація, а ту-

литься в підвалі.

„Так... Зараз я відіб'ю у вас охоту найматися в

„Експарку“, — подумав Тищенко і сказав:

— Кошти на будівництво офісу були. Але ми на раді

директорів ухвалили передати їх дітям і вдовам наших

загиблих товаришів... А чим погане це приміщення?

Літній чоловік ледь помітно посміхнувся. У світло-сірих

очах його з'явилась поблажливість. Він, мабуть, розкусив

господарів маневр.

— Та я — нічого, — відказав. — Приміщення як

приміщення... Просто в очі впадає невідповідність низької

стелі високим діянням організації*.

Він мав тихий, але виразний голос, голос того, хто

не звик говорити на вітер. До того ж у словах його

не було лестощів. Господар відчував це інтуїтивно. Тим

часом літній провадив далі:

— Ми прийшли до вас не найматися на роботу, а

навпаки — як замовники. Нам треба розшукати одну

особу.

Тищенко приготувався слухати, та спочатку він витяг

із шухляди столу картку й подав літньому.

— Це візитка кооперативу „Детектив“, — пояснив. —

Там спеціалісти найвищого класу. Добудуть вашу особу

хоч із того світу.

— З того світу? — В очах відвідувача з'явився

холодок. Такий самий холодок Тищенко зауважив і в

чорних, з дивним блиском очах молодика. Повагавшись,

літній сказав: — Ні, з того світу не добудуть.

Бажання спекатися відвідувачів як не було. Господар

раптом помітив, що в обличчях обох чоловіків не вга-

дувалося жодної спільно“ риси. Зате їх поєднувало щось

значно більше... Він зауважив, тамуючи посмішку:

— Але ж „Експарка“ не має досвіду, як проникати

в потойбіччя.

— Нас не цікавить весь кооператив, — мовив поважно

літній чоловік. — Нас цікавить лише один з його членів,

а саме — ви.

— Я-а!? — здивувався Тищенко. — Але ж мені пізно

вже займатися оперативною роботою. Вік... А чому,

власне, я?

Відвідувач мить повагався.

— Чому ви? З усіх, кого ми знаємо, ви єдиний, хто

розробляв і особисто здійснював ризиковані операції на

землі, під водою і в космосі. Ви пройшли апробацію

ризиком, а головне — незвичністю ситуацій. Ми вивчили

всю пресу про „Експарку“, не поминаючи відео. Ви

наділені талантом не втрачати самовладання за будь-яких

обставин.

Тищенко не був про себе такої високої думки. Він

за всюдиходами, скинутими яа парашутах, і сам стрибнув

у білу безодню. То був перший експорт в Арктику,

що й дав назву кооперативові. Тим часом слова

відвідувача, що прозвучали не як лестощі, .а як формальна

констатація, зняли офіціоз.

— Не знаю, на що ви мене сватаєте, — мовив

господар, — але, судячи з суворого добору, це має бути

щось особливо...

— Особливо відповідальне, — підказав літній.

— Але ж для виконання серйозних операцій самого

тільки досвіду замало. Потрібні ще певні сили, які

природа дарує людині лише в молодості. Це і зір, і

слух, і реакція... В „Експарці“ пенсійний вік — тридцять

п'ять років. А мені, як вам, мабуть, відомо, тридцять

сім.

Відвідувач по-доброму всміхнувся. Мовляв, мені б твій

клопіт.

— Для діла, на яке ми вас запрошуємо, ці якості

зовсім необов'язкові... Ну, то як — згода?

Тищенка ие бентежило, що чоловік не поспішав

розкривати карти. Він давно спостеріг у замовника особ-

ливість зволікати, коли наставив час утаємничувати в

справу. Чи потайливістю, а чи фаталізмом те можна

було пояснити.

— Але ж я не знаю, про що йдеться, — нагадав

господар.

Літній -збентежеяй посміхнувся.

— Авжеж, авжеж... Але перед тим як поінформувати

вас, ми повинні мати гарантії, що в разі, якщо ми з

вами не дійдемо -згоди, таємницю замовлення не буде

розголошено.

„І таке вже було“, — подумав Тищенко, а вголос

сказав:

—У цьому нема потреби. Збереження таємниці за-

мовника — одне з основних правил „Експарки“.

— Але ж ми наймаємо не всю „Експарку“, а лише

вас, — наполягав' літній. Він витяг із нагрудної кишені

складений учетверо аркуш і, розгорнувши, простяг його

Тищенкові. — Ось...

На папері були витиснено друкарським способом, що

він, Тищенко, зобов'язується зберігати таємницю, яку

йому довіряли працівники асоціації „Порядок“. Гарантія

нерозголошення — життя.

„А ось такого ще не було“, .— подумав господар

контори, тамуючи в собі почуття протесту.

Тим часом старший відвідувач, напевне, вловивши

зміну в настрої Тищенка, поспішив зауважити:

— Природна річ, документ цей ви підпишете після

того, як погодимо суму винагороди за виконану роботу.

— Дивний діалог у нас із вами виходить, —

посміхнувся господар. — Ви збираєтесь погоджувати зі

мною суму винагороди за роботу, про яку повідомите

пізніше...

— Дивний, — погодився представник „Порядку“, —

але тільки на перший погляд. До того ж дивність

компенсується тим, що суму винагороди називатимете

ви, а не ми.

— Хотів би я знати, як це можна — назвати розмір

винагороди, не називаючи ні обсягу, ні виду роботи. Та я

— вам заправлю таку ціну...

— От і заправте, — заохотив відвідувач.

— Скажіть хоч, де виконуватиметься робота: на землі,

під водою,- в космосі? — заблагав Тищенко і тієї ж

миті відчув, як представник замовника відгородився від

нього невидимою стіною. Похнюпив очі й молодик. —

Не треба мені вашої таємниці, — правив своєї госпо-

дар. — Але про навколишнє середовище, в якому ви-

конуватиметься завдання, я знати зобов'язаний. Інакше

пошукайте іншого.

— Ну, добре. Ви працюватиме не в матеріальному,

в нашому розумінні слова „матерія“, а в іншому,

скажемо умовно, голографічному світі.

— Туманно якось, — зауважив Тищенко.

— Іншими словами, вам належить здійснити

відрядження у світ, де мешкають людські сутності.

Лідера „Експарки“ при цих словах пройняло легке

тремтіння; це була хвиля страху, що прокотилася по

тілу. Він силувано посміхнувся і якомога природніше

поклав руку на висунуту шухляду столу, де лежав

газовий пістолет.

— Чи не збираєтесь ви запроторити мене на той

світ? — поцікавився.

— Саме так, -— підтвердив замовник. — Ви вирушите

у світ Вселенського Духу, розшукаєте там одну особу і

допоможете їй повернутися в наш світ.

— Поступившись їй своєю плоттю? — зауважив

Тищенко не без іронії в голосі.

— Ні, — сказав серйозно відвідувач. — Вона скори-

стається тілом цього молодика.

— Он як!.. — Тищенко подивився на хлопця. — А

як вони збираються здійснити це технічно, га, синку?

Ну, спровадити нас із тобою у світ Вселенського Духу?

Чи не звичайним робом?

Молодика, вочевидь, збентежив тон засновника „Екс-

парки“. Він звернувся поглядом по допомогу до старшого

товариша.

— Ні, — відказав літній. — Традиційний спосіб тут

не підходить. Нам потрібен двосторонній зв'язок.

І тут у Тищенка сяйнула думка. Адже це і є та

ідея, що надасть „Експарці“ нового дихання. Він не знав,

що таке світ Вселенського Духу, але, бувши за освітою

фізиком, не мав сумніву: все живе „збирається“ за

невидимими програмами, що існують у вигляді

гравітаційних, електромагнітних, акустичних, світлових та

інших коливань. І оскільки кожна жива істота виказує

дивовижну схожість із такими в безлічі поколінь, то

напрошується думка, що вони — істоти — „монтуються“

за тими самими польовими програмами-матрицями. Мат-

риця — вічна, її матеріальній вираз — тлінний. Матриця

може перебувати як в об'єкті, що є матеріальним її

виразом, так і за його межами. І отже, є світ, куди

вони відлітають після зупинки чергової „біологічної ма-

шини“. Представники „Порядку“ і пропонують йому про-

никнути в середовище, де перебувають оті матриці,

по-людському — душі, відшукати одну і в особі скромного

молодика з чорними очима повернути її в матеріальний

світ. Тищенко ковзнув поглядом по портретах загиблих

товаришів, що суцільною смугою оперізували всі чотири

стіни. На мить йому здалося, що він побачив там і

своє фото. „А що, браття, скористаємося з відрядження

„Порядку“ для зустрічі на тому березі?“ — запитав він

подумки своїх друзів.

У непоказному триповерховому будинку на околиці

міста, куди привезли Тищенка замовники, про наслідки

переговорів уже знали. Один з півтора десятка чоловіків,

які сиділи за великим столом, з порога поцікавився, чи

пам'ятає керівник „Експарки“ номер телефону свого банку

і, почувши ствердну відповідь, запропонував потелефо-

нувати туди.

...Голос директора банку зривався від розгубленості:

— Астрономічна сума!.. Якась асоціація „Поря-

док“... — белькотав той. — На твій особистий рахунок.

Не маю жодного уявлення, що воно за „Порядок“...

„Телепати вони, чи що?“ — подумав Тищенко, кладучи

слухавку. Інакше чим пояснити таку оперативність? Та

раптом, пригадавши дві зв'язки рибальских снастей, що

стояли біля дверей його кабінету, усе збагнув.

— Ну, то як — переконалися в надійності нашої

асоціації? — подав голос чоловік, що очолював зібрання

за великим, літерою „п“ столом.

Тищенко лише посміхнувся, мовляв, а далі що?

Йому показали на стілець всередині п-подібного столу.

Він. почувався ніби на екзамені. Комісія складалася з

людей різного віку. „Рада директорів, — подумав Ти-

щенко. — Хочуть знати, уві що вкладають кошти“.

Тим часом голова почав дещо незвично, як для ділової

бесіди. З прикрістю казав про занепад моралі, деградацію

суспільства. Тищенко слухав уважно, боячись пропустити

зерно. Але далі викриття болячок і змалювання прірви,

на краю якої опинилося людство, голова не йшов, хоч

слова його були схвильованими. Вряди-годи він поглядав

на колег, шукаючи в них підтримки. А ті, попри різний

вік та антропологічні особливості (серед них було двоє

з азійськими обличчями й один з негроїдним), колір

очей і волосся, чимось дивовижно скидалися один на

одного. На мить Тищенкові приверзлося, що голови й

торси таких різних і водночас таких однакових у своїй

одностайності людей — тільки частки єдиного, великого,

схованого за п-подібною спорудою тіла. „Хай вам чорт

із такими асоціаціями!“ — подумав батько „Експарки“.

Тим часом голова замовк і втупився в нього ясними

світло-сірими очима.

— Як бачите, — підсумував вія після паузи, — вам

довірено надзвичайно відповідальне завдання.

Всі чотирнадцятеро закивали згідливо головами: в їхніх

поглядах угадувалося благословення і ще якась трепетна,

майже дитяча надія.

Автомобіль, яким доставили Тищенка в офіс „Поряд-

ку“, а звідки — в Центр, був обшарпаний як зовні,

так і всередині. Похитуючись на задньому сидінні, ви-

конавець — а тепер Тищенко був уже виконавцем —

марно силкувався виявити зв'язок між змістом сказаного

головою і останньою його фразою. Поруч на сидінні

лежали в'язки снастей. Попереду здригалися на вибоїнах

дві ретельно підстрижені голови. Одна біла, як іній,

інша — чорна, з синюватим полиском. „І що тебе ото

штовхнуло поступитися власною плоттю? — звертався

подумки Тищенко до чорноволосого, який сидів за кер-

мом. — Гроші? Але ж у світ Вселенського Духу їх не

забереш...“ Певно, у молодика був стимул сильніший за

гроші. Тищенко раптом відчув якусь незручність. Адже

в акції, де інші віддавали життя, лому відводилася роль

лише найманця.

Машина, попетлявши .вулицями, переїхала міст через

річку і скоро опинилася, на головному проспекті. А там

підкотила до литих воріт біофаку, які тут-таки

відчинились. Будинок біофаку виявився Дволиким Янусом:

його фасад був корпусом універсітету (старовинна п'яти-

поверхова кам'яниця з широкими дубовими дверима),

проте подвір'я, кожен куток якого прострілювався теле-

об'єктивами, свідчило, що це режимний заклад. І тут

Тищенкові спало на думку, що події розгорталися на-

прочуд стрімко: він не встигав не те що осмислити їх,

а навіть озирнутись. І це за цілковитого браку інформації

про особу, яку йому належало повернути.

— Послухайте-но, — .сказав він, виходячи -з маши,-

ни, — затія ваша дедалі більше скидається на казку

„Піди туди — не знаю куди, принеси те — не знаю

що“.

— Не зовсім так“ — заперечив представник замов-

ника. — Куди йти, ви вже знаєте, а що принести —

довідаєтесь на місці.

— „На місці“, де це?

— У потойбічному світі.

Всупереч сподіванням, Тищенка повели не в глухе

підземелля, а на п'ятий поверх — у кімнату, схожу на

рентгенологічну лабораторію. Чоловік у халаті, що сидів

біля вікна, чимось був схожий на людей з офісу

„Порядок“ — не рисами, а виразом обличчя — поважним

і вимогливим.

— Іван Іванович, — відрекомендував його літній. —

Керівник Центру.

Господар підвівся з-за столу і простяг руку.

— Ну, а мені вас відрекомендовувати не треба, —

сказав він, стримано посміхаючись.

У правдивості цих слів Тищенко незабаром переко-

нався.

— Почнімо з того, що вашу кандидатуру запропонував

я, — подав голос керівних Центру, коли за обома

представниками замовника зачинилися двері. — Мотив?

Зараз покажу.

Він розсунув ширми зі сріблястої, схожої на фольгу

тканини, відкривши сховану частину приміщення. У

глибині було всановлено великий телеекран, а обабіч

стояли арки, схожі на ті, що в місцях огляду в

аеропортах. Господар непомітно торкнувся пульта на стіні,

й екран спалахнув. З'явились якісь люди, схоже, вихоп-

лені оператором з вуличної юрби — чоловіки, жінки,

діти. То була нічим не примітна хроніка вулиці. Та ось

зображення зникло. Іван Іванович натне щось на пульті,

й ті самі кадри З'явилися знову, але цього разу перехожі

були в дивних' світлих ореолах. Здавалося, на них

накинули прозорі скафандри у вигляді вертикальних

еліпсоїдів; зітканих із проміння. Відеопоказ знов урвався,

господар повторив ту саму операцію, і Тищенко побачив

знайомих уже людей, але цього разу постаті їхні'були

вкутані чи то у випари якісь, чи то в газ. Вони,

здавалося, перебували в гніздах у просторі і ці гнізда

рухалися разом з ними... Той самий запис прогнали ще

двічі. Тищенко спостерігав людей відповідно в ореолах,

що світилися довкола тіл, із кольоровими, як на образах,

оболонками навколо голів.

— Те, що ви побачили, — нарешті озвався керівник

Центру, — в сумі зветься душею. Ті складові: ефірне

тіло — другий показ, астральна аура — третій показ,

фізична аура — четвертий, і ментальна аура — п'ятий

показ. Це те, що відокремлюється від тіла після фізичної

смерті людини... 6 ще астральне тіло. Але, як і

матеріальне, воно смертне — спершу відлітає з душею,

та потім душа відкидає його, і воно летить до місця

поховання трупа й там розкладається. Власне, цю аст-

ральну оболонку в нічній пітьмі на цвинтарі беруть за

привада. Втім, облишмо астральне тіло — воно нам не

буде потрібне... Так от, ауру-душу утримує плоть із

різною силою. Одразу ж зауважу: у переважної більшості

людей душа з тілом пов'язана дуже міцно. — Іван

Іванович ковзнув поглядом по батареї відеокасет на

стелажі й, вибравши одну, вставив у гніздо на місце

вийнятої. — Ось приклад.

Тищенко на мить сторопів. Він знову опинився перед

комісією. Оператор, .либонь, знімав з того місця, де

годину тому сидів батько „Експарки“. Видиво зникало і

поновлювалося ще тричі, демонструючи щораз новий вид

духовної аури. Впадало в око, що всі види аури в осіб

з комісії були густими і при самому тілі: кольорова ж

ментальна аура довколо голів світилися живим пурпуром

у червоно-чорній облямівці. Здавалося, художник, ство-

рюючи лики святих, намалював їм усім той самий ореол-

Тищенко зауважив подумки, що енергетичні оболонки

його замовників відрізнялися від оболонок у людей на

вулиці більшою щільністю й спорідненістю з тілом. Раптом

зображення зникло. Керівник Центру змінив касету, і

на екрані з'явився бетон злітного поля, потім гігантський

літак, у череві якого один за одним зникли три вось-

мивісних тягачі: за навантаженням спостерігала група

людей... Оператор перевів об'єктив на лиця, і Тищенко

відчув, як йому замлоїло' в грудях. То були організатори

„Експарки“ — він і вісім його товаришів. Живим лишився

він один. Тим часом око об'єктива зупинилося на

ньому — керівникові новоствореного кооперативу. З ек-

рана дивився широколиций, міцної статури молодий чо-

лов'яга. В очі впадала могутня шия борця (хоч боротьбою

вій ніколи не займався) і не менш могутні плечі, на

яких, здавалося, тільки дивом не розлазилася сорочка.

Його збентежив колір очей. В житті вони були не то

гірчичні, не то кольору хакі, а з екрана дивилася жива

зелень... Відеозапис тривав стільки ж хвилин, як і тоді,

багато років тому, коли його, озвученого, показували по

телебаченню.

— Відома вам картина, — прокоментував Іван

Іванович. — Цей матеріал зняв для телестудії наш

оператор... Спеціальною апаратурою.

Тим часом на екрані з'явилися ті самі кадри, але

люди на них були вже в променистому одязі. Тищенко

звернув увагу, що його еліпсоїд був на нього ніби

великий — він не зростався з тілом, як у тих із комісії

чи в його друзів. Здавалося, дмухне вітерець — і ефірна

оболонка відразу ж одлетить...

— Сподіваюся, ви вже збагнули, чому вибір упав

саме на вас? — озвався керівник Центру, вимикаючи

апаратуру. — Ваша духовна оболонка не дуже тісно

пов'язана з матеріальною, а отже, відокремити її від

тіла буде не так уже й важко.

— А ці — духовні оболонки... Вони не розлетяться

врізнобіч, щойно відокремляться від тіла? — поцікавився

Тищенко.

— Ні, — запевнив Іван Іванович. — Вони щось на

зразок мотрійок — одна в одній. Тільки уявити собі

такий набір важко, бо там менша мотрійка ховає в собі

більшу... Власне, це складно зрозуміти тут, у нашому

вимірі. Там же, де вам доведеться працювати, це

здаватиметься природним. — У . низькому хрипкуватому

голосі керівника Центру відчувалися певність і спокій

професора, який пояснює студентові відомі наукові істини.

— Ну, гаразд, припустімо, що моє Я опинилося в

тому іншому світі... — озвався виконавець. — Але ж

він безмежний. Як у безмежжі можна відшукати одну-

однісіньку душу?

— Ось ми й підійшли до деталей... — усміхнувся

Іван Іванович. — Ви чули коли-небудь про постулат

Гаутами? Не чули... Відповідно до цього постулату кожна

точка простору-часу знає абсолютно все про інші точки

простору-часу, тільки в послабленому вигляді. Що далі

точки одна від одної, то слабкіше вони знають, але

знають усе... Проникнувши у той світ, ваше Я момен-

тально стане його складовою, воно немовби підімкнеться

до пам'яті Вселенського комп'ютера.

— Ну, тоді в путь, — сказав Тищенко, імітуючи в

голосі легковажність. — Залишається тільки одержати

путівку.

— Мабуть... лиш путівку ви одержите не тут, а по

той бік дзеркала.

Господареве обличчя, що на час втратило стандартний

для представників „Порядку“ вираз, знову стало вимог-

ливим. Надто це впадало в око по тому, як він сів до

столу, що був ніби фрагментом баченого Тищенком в

офісі „Порядку“. Його, здавалося, відпиляли від тієї

споруди і разом з головою, торсом та невидимою, схо-

ваною за поліруванням частиною тіла перенесли сюди.

Тільки великий ніс між повних пещених щік вносив

якусь невідповідність у стандарт. Він здавався випадковою

деталлю, позиченою з чужого обличчя.

Кімната, куди Іван Іванович завів Тищенка, була

вмебльована двома кріслами с високими спинками. Зви-

чайні крісла, в яких при бажанні можна було б і

покуняти, тільки стояли вони під арками, подібними до

тих, крізь які проходять авіапасажири в пунктах огляду.

В одному кріслі вже сидів чорнявий молодик, що при-

ставив Тищенка в офіс „Порядку“, а потім — до Центру.

— Познайомтеся ближче, — сказав керівник. — Я

з'явлюся за півгодини.

З вулиці долинав якийсь гомін, чулися голоси й тупіт

ніг.

— Все мітингують, — осудливо зауважив Іван Іванович

перед тим, як причинити за собою двері.

Чемний вираз, що його Тищенко завважував раніше

на обличчі молодика, десь зник; зараз воно було очужіле

й холодне.

Тільки чорні очі, якими він окинув свого майбутнього

супутника, виблискували якимсь неземним вогнем; вони

здавалися двома вікнами в пекло. „Авжеж, — подумав

Тищенко, — мало радості поступатися комусь своєю

чергою, жити..,“ А вголос мовив:

— Послухай-но, друже, чому це твоїй конторі при-

крутило викидати- такі шалені гроші? Чи не простіше

дочекатись, поки та особа сама нас відвідає? Адже рано

чи пізно вона з'явиться...

— Вся річ у тім, — сказав поважно чорнявий, —

що коли ми кажемо „рано чи пізно“, то маємо на увазі

не дні, не місяці 6 навіть не роки, а покоління. Якщо

припустити, що душа цієї особи втілиться в народжене

цієї миті немовля, те заявить вона про себе в кращому

разі через років тридцять. Я вже не кажу про те, що

з'явитися вона може де завгодно: в Австралії, Африці

або у багатомільярдній, багатоликій Азії. А нам вона

потрібна зараз і. тут.

— Але ж незамінних немає, — вихопилось у Ти-

щенка. — Хіба. не можна відшукати серед живих?

— Щодо немає незамінних — це казка для тих, —

молодик кивнув на відкрите вікно, звідки долинав усе

голосніший гомін. — Незамінні особи є, вони приходять

у цей світ тоді, коли в них постає потреба.

Попри молодий вік чорнявець виявляв переконаність

людини, що побувала в бувальцях. У свідомість Тищенка

закрався сумнів: чи насправді тіло, що сидить у кріслі

навпроти, належить молодому чоловікові? А якщо його

підозра слушна, то як сталася заміна душ — з обопільної

згоди чи в насильницький спосіб? Уперше подумав, що

„Порядок“, витягнувши з нього обіцянку про нерозголо-

шення таємниці, сам жодних гарантій на його повернення

не дав. В уяві виникли обличчя дружини та двох синів.

Вони поставали щораз, як він ішов на ризиковану акцію,

і тепер нагадували про те, яку велику ціну йому

довезеться сплатити за необачність... Він подивився на

годинник. Ось-ось мав прийти керівник Центру.

Раптом Тищенко відчув, що арка над ним начебто

ожила. В ній не видно було ні індикаторних вічок, ані

якихось інших свідчень того, що її ввімкнули, але від

неї линуло щось таке, чого не вловлювали органи чуття.

Він кинув погляд на супутника: той, попри зовнішню

очужілість, чогось очікував. „А де ж Іван Іванович?“ —

подумав Тищенко 1 раптом побачив його в передпокої

відеозали з напруженим серйозним обличчям. На ньому

був сталевого кольору ' кітель — не військовий, а

цивільний. У такому самому кітелі Тищенко бачив колись

на фото свого діда. „Коли він устиг убратись?! — подумав

здивовано. — Із якої нагоди?“ Раптом зрозумів: керівник

Центру приготувався до зустрічі тієї поважної особи.

Тищенко хоч і бачив Івана Івановича, але водночас

перебував у кріслі й відчував на собі дію якогось поля.

Воно позбавляло тіло ваги і занурювало в сон, але то

був дивний стан, коли сон не заважав яві: Те ж саме

відбувалося і з супутником: він швидко-швидко кліпав

очима, конвульсивне здригався у кріслі; його аурі, мабуть,

важко було покидати тіло. Тищенко ще встиг подумати:

„Якщо мені судилося повернутися в цей світ, то навряд

чи я зустріну те, що так важко відокремлюється зараз

від плоті чорнявого“. Тієї ж миті побачив себе, завмерлого

в сидячій позі під аркою. Він начебто дивився у дзеркало.

Ні, із задзеркалля на свій матеріальний відбиток, що

здавався йому таким самим уявним, як і тоді, коли

дивився з матеріального світу. Раптом побачив (хоч це

поняття лише умовно відбивало значення слова „бачити“)

ще одну пару обабіч дзеркала. То був чорнявий молодик,

що тепер уже нерухомо сидів у кріслі під аркою, і те,

що недавно в ньому ховалося. Але в цій парі вгадувалося

щось дивне — із задзеркалля на тіло молодика дивилася

якась інша сутність, начебто хтось бачив у люстрі не

своє, а чуже лице.

Вони віддалялися від своїх матеріальних задзеркаль.

Тищенко сприймав усе довкруж: будинки, людей, які з

вулиць потоками стікалися на площу, п'ятнадцять чо-

ловіків в офісі „Порядку“ — всі у сталевого кольору

кітелях і з однаковим урочистим виразом на лицях. „Але

ж вони теж приготувалися до зустрічі, — подумав він. —

Отже, в них немає сумніву, що вона відбудеться“.

Незабаром Тищенко збагнув: усе, про що б він не згадав,

тієї ж миті поставало в його свідомості, немов живе.

Його духовна сутність мала ті самі органи чуття, що й

матеріальна. Тільки не могла впливати на матеріальний

світ. Власне, його тіло донедавна було лише скафандром,

де дух перебував у світі матерії. „А де гарантія, що

особа, яку так очікують, не скористається з мого ска-

фандра?“ — подумав батько „Експарки“.

— Забагато честі, — почув він. То був не голос, а

думка, що прийшла до нього ззовні.

— Ти що, підслуховуєш?— запитав він.

— Зосередься, — долинуло до нього. — Ми набли-

жаємось до світу, де нема таємниць.

— Але ж ми йдемо до нього з таємницею.

— Це таємниця для тих, хто перебуває в ма-

теріальному задзеркаллі. До речі, не забувай про тіло.

Нагадування про тіло на мить перемкнуло щось у

свідомості, й Тищенко знов опинився над чоловіком, що

нерухомо сидів у кріслі.

— А чого не треба забувати про тіло? — запитав

він.

— Бо заблудишся в дорозі назад, — почув у

відповідь. — А це буде катастрофа для всіх.

Досі він начебто ширяв, як уві сні, та раптом відчув,

що наближається до якогось бар'єра, подолавши який,

можна й не повернутися. Він приріс думкою до постаті

в кріслі, відчуваючи, як майже непомітно слабшає зв'язок

між ним і людиною в матеріальному задзеркаллі. Раптом

побачив темну пляму; то була тінь, що входила (точніше,

втискалася) в невідомий простір. Вона дуже швидко

заглиблювалась, утворюючи щось на зразок тунелю у

формі людської постаті. Це був тунель, окреслений суттю

чорнявая, власне, слід, в якому рухався й Тищенко.

— Увага, — долинуло до нього. — Зараз тебе

зустрінуть твої друзі по „Експарці“. Вони допоможуть

нам виконати завдання.

— Для цього потрібна їхня згода.

— А хіба ти ще не знаєш, що всі згодні? — Хоча

це була гола думка чорнявого, але в ній відчувалась

іронія.

І тут їх оточило кілька променистих силуетів, почулись

голоси...

— Боже мій, хто до нас прийшов!

— Привіт, Тишо!

— Як бачиш, братухо, цей світ не гірший від того.

Принаймні не треба носити важкого одягу, що зветься

тілом.

Всі почуття були такі самі, як і в земному світі:

його начебто обіймали, плескали по плечу, йому раділи.


То були друзі й однодумці, чисті душею й намірами.

З тією різницею, що там ці якості ховалися в ма-

теріальному тілі, і, щоб й? виявити, з людиною інколи

треба було не один пуд солі з'їсти. А тут вони бачилися

в оголеному вигляді, й від цього радість зустрічі була

глибокою, світяою.

„А світ цей таки відкритий...“ — подумав Тищенко

й одназу ж почув:

— Не зовсім так, брате. Темних, закритих сутностей

тут не менше, ніж на землі. До речі, одну з них ти

привів із собою. — То був голос“ друга дитинства —

Хоми Булиги, з яким він зверстав шлях від дитячого

садка до лісової пожежі. Там їхні дороги й розійшлися.

Труп Булиги скільки не шукали, так і не знайшли серед

обгорілих дерев.

„Як я цього відразу не помітив... — майнула думка. —

Він безперешкодно проникає в мою свідомість. Я ж

нічого не знаю, про що він думає“.

— Сподіваюсь, це не стане причиною розриву контр-

акту? — почув він тієї ж миті.

— Ні, - відповів. — Душу того чоловіка буде

приставлено в людське суспільство. „Експарка“ ще нікого

не підводила,

Від збудження Тищенко мало не забув про постать,

що нерухомо сиділа під аркою. А схаменувшись, зрозумів:

усе, чого б не торкалась думка, миттю витягувалося в

часі. Так арка над його тілом виявилась лише тінню —

проекцією на площину всього складного процесу її ство-

рення. Це, власне, була голографічна картина, з якої

Тищенко зрозумів не тільки ідею відокремлення аури

від тіла, а й побачив обличчя вчених, які створили

прилад. Те саме сталося і з будинком біофаку; тільки-но

до нього торкнулася думка, він ураз розклався в часі

від сучасного .стану до того моменту, коли в землю

увіткнулась перша лопата при закладенні підмурків. Будь-

який матеріальний предмет, що поставав у пам'яті, був

лише картинкою (об'ємною), за якою тягся в задзеркалля

весь процес його створення. То був світ оголених причин

і наслідків.

„Та я ж можу подорожувати в минуле...“ — подумав

він.

— У нас мало часу, — нагадав представник „Поряд-

ку“. — Тіло не може довго зоставатися без духу.

— Темний має рацію, — підтвердив Хома Булига. —

Поквапмося, Тишо, як не хочеш залишитися тут аж до

наступного втілення.

В дорогу вирушили втрьох — Тищенко, Булига й

чорнявий. Інші сутності зникли. „А чи рухаємося ми

взагалі?“ — засумнівався батько „Експарки“, не спуска-

ючи з ока пурпурово-оранжевої сфери, що вінчала про-

менистий еліпсоїд представника „Порядку“. Вони перебу-

вали в позапросторовому вимірі — не видно було жодного

орієнтиру. Та ось опинилися в якійсь сітці. Пропливали

•крізь неї, немов крізь туман. Невдовзі Тищенко збагнув,

що то не сітка, а світ об'ємних зображень. Власне, то

був земний світ, з тією відміною, що предмети — хай

то людина, рослина, машина чи будинок, — крім зви-

чайного просторового стану, мали ще один — часовий:

від кожного зображення, неначе тінь, тяглася в глиб

минулого вся його історія. „Та я ж те саме бачу, коли

відтворюю в пам'яті земні предмети, — подумав Тищен-

ко. — Отже, то властивість не цього світу, а моєї

відірваної від тіла сутності“.

— Ні, брате, — долинула до нього Хомина думка, —

те, що ти бачиш, — властивість цього світу, а ти лише

його складник. Світ людей, а точніше втілених сутно-

стей, — світ обмеженого простору й дуже короткого

часу. Світ же, де ми перебуваємо, — безмежний у

просторі, а час — не абстрактний вектор, а надпростір,

зітканий з причин і наслідків. Це пам'ять Вселенського

Розуму. А ми пливемо по ній. І оскільки рухаємся поки

що в часі, то й образи предметів здаються нам розмитими.

...Жовта пляма під ліхтарем вихоплювала з темряви

частину бруку й хідник із заметом під деревом. Вулиця

спала. Світилося тільки у вікнах великого будинку з

панелями, біля якого опинилася група. Предмети якось

раптом втратили часові тіні й обросли контурами. І

вони — безтілесні — стали точнісінько такими, як і в

матеріальному світі: чориавець перетворився на скромного

молодика у картатій сорочці та джинсах, Хома Булига —

в дистрофічного на вигляд чолов'ягу, на чиїх худих

плечах, неначе на опудалі, висіла шкірянка. (Таким

Тищенко бачив його востаннє біля трапа літака). І все

ж вони не мали ні тіл, ні одягу. То були міражі,

згустки інформації.

— Трохи поквапилися, — сказав чорнявий. — Дове-

деться почекати до ранку.

Він рушив до великих дубових дверей. Військовий,

що куняв за столом у коридорі, ніяк на них не

відреагував. Вони були для нього сутиостями з іншого

виміру... Одні з численних дверей на третьому поверсі,

куди вони зійшли широкими мармуровими сходами, були

прочинені. Виконавець акції від „Порядку“ штовхнув їх

і, як до себе додому, зайшов у невелику кімнату, де

за столом секретаря сидів молодий хлопець у гімнастерці

без погонів. З нещільно причиненого тамбура долинали

голоси. Господар приймальні дивився їм прямо й очі.

Тищенко сказав:

— Добридень.

Чорнявець хихикнув і рушив до тамбура.

— Тишо, це тільки кіно-відеозапис, — нагадав Хома.

Вони пішли слідом за 'представником „Порядку“ й

опинилися у великій кімнаті, де за п-подібним столом

сиділо з десяток чоловіків різного віку й жінка. Учасники

зібрання потопали в сизому цигарковому чаді. Говорила

жінка:

— ...Доки можна терпіти!? Це останнє попередження!

Ще одне порушення графіка — і ми тебе розстріляємо! —

Вона мала низький, прокурений голос. — Хто за?

Всі, крім одного, піднесли руки. А той, про кого

йшлося, сидів ні живий ні мертвий. Він був підстрижений

під бокс, і його великі червоні вуха, не прикриті волоссям,

палали обабіч нездорового жовтого обличчя. Тищенко

зауважив, що, попри відмінність у віці, кольорі волосся,

одягу й навіть статі, люди, що сиділи в цьому кабінеті,

були дивовижно схожі. Йому на мить здалося, що він

усе ще в офісі „Порядку“. Тільки хтось замінив за

великим столом одну багатоголову істоту на іншу. І ще

він подумав: там, в асоціації „Порядок“, та істота була

якоюсь парадною, а тут — робочою. Несподівано пролунав

крик болю й відчаю, що долинув звідкілясь ізнизу.

Жінка, що сиділа на чільному місці, поморщилася і,

коли у дверях з'явився секретар, сказала:

— Петре Іллічу! Накажи отим, — вона ткнула пальцем

униз, — нехай припиняють... Нам працювати треба...

Що за народ!

Від моторошного крику й напруги, що панувала в

кабінеті, Тищенка охопило відчуття, близьке до запамо-

рочення.

— Заспокойся, брате, — підтримав його Хома. — Це

лише фантом жаху. Той, чий крик ми чули, давно у

світі сутностей.

Тищенко вже розумів, що інформація про особу,

заради якої вони проникли в пам'ять Вселенського Ро-

зуму, схована в закритій сутності супутника. Спробуй-но

вгадай, хто вона.

— Ці завжди туману напускають, — підтвердив його

думку Хома. — Навіть там, де й не слід.

— Послухай-но, — звернувся він подумки до друга

дитинства. — А чому саме ви мене зустріли? У вас

що — домовленість із „Порядком“?

— Ні, батьку, — долинуло до нього (він навіть відчув

іронію в тому слові), — тут такий закон: кожну людську

сутність, що залишила в матеріальному світі свій ска-

фандр, зустрічають усі, хто колись був йому близький

і хто пішов раніше — рідні, друзі...

На вулиці лежав брудний сніг. Ранок іще не до кінця

звільнився від ночі. Люди у вушанках і напівпальтах

квапилися до станції метро. Чорнявий із компанією теж

подалися туди. На них ніхто не звертав уваги, їх просто

не бачили... На станції Вокзальній, де вони вийшли з

підземки, панувало розгублення. Широкими сходами, що

вели до електричок, рухалися в протилежних напрямках

два людські потоки — потоки страху й паніки. Люди

боялися спізнитись на електричку або в метро.

Вони висіли на полустанку з мініатюрним будиноч-

ком-касою. Прогуркотіла, віддаляючись, порожня елект-

ричка. Йшли добре заасфальтованою сільською вулицею.

Старі хати були прикрашені різьбленими віконницями.

Незабаром село закінчилось, а шосейка потяглася до

невеликого гаю, де за бетоновим муром ховався двопо-

верховий кам'яний маєток.

Ворота виявилися замкненими, довкруж ніде нікого.

Хома, вхопившися за край паркану, виважився на руках

і зазирнув у двір.

— Там вовкодави, — повідомив.

— Ну, й хай собі, — відказав чорнявець.

Тищенкові дивно було дивитися, як поряд із вівчаркою

завбільшки з теля приземлився Булига, а слідом і

чорнявець. Собака й вухом не повів у їхній бік.

— Послухай-но, Хомо,- цей світ... Але ж усе таке

справжнє...

— Це не світ. Це лише інформаційний дубль того,

що було колись. Фрагмент пам'яті Вселенського Розуму.

Звикни до цього.

Двері особняка відчинились, і на ґанок вийшов чоловік

у військовій формі. В руках у нього була каструля, з

неї парувало. Чоловік рушив до вовкодавів, що лежали

обабіч воріт. Тим часом представник „Порядку“, Хома

й Тищенко прослизнули в прочинені двері й опинились

у невеликій казармі. І хоч молоді хлопці у формі військ

внутрішньої безпеки були лише відбитками колись ре-

ального життя, група чорнявця рушила до високих білих

дверей навшпиньки. Сходами, вкритими м'яким персид-

ським килимом, вони зійшли на другий поверх... На

підлозі корчився в судомі чоловік. То були останні

хвилини його життя. В кімнаті стояв гострий запах

горілчаного духу. Чорнявець схилився над лежачим. На

нього дивилися чорні, але вже без блиску, якісь матові

очі. Чоловік на підлозі востаннє сіпнувся^й заціпенів.

— Все, — сказав ватажок акції, втрачаючи форму і

знову обертаючись на променистий еліпсоїд, — за мною!

Уже в безпросторовому вимірі, куди вони полинули

слідом за темним, Тищенко почув Хомину думку:

— Ти ба, погнав по сліду... Наче гончак.

— А нащо нам треба було заглиблюватися в пам'ять

Вселенського Розуму? — поцікавився Тищенко. — Чи

не простіше було відразу податися до місця перебування

тієї особи?

Ватажок акції проігнорував запитання. Відповів Булига:

— Простіше... Якби особа, по яку ви прибули, не

була закритою. Вони-бо, закриті, не лишають відкритого

сліду. Хоч від них, як і від будь-якого живого чи

неживого предмета, шириться часова інформація, але

вона така сама, як і вони, — закрита. І збагнути її

може тільки закритий.

— Оскільки я зрозумів, усі закриті — погані? —

поцікавився Тищенко.

— Ні. Це можна сформулювати так: не всі закриті

погані, але всі погані — закриті. А ще точніше: темна

особа ховається тільки в закритій сутності.

— Ось ми зараз пересуваємося в цьому світі... Що

нами рухає? Яка енергія?

— Думка. В даному разі — думка чорнявця. Ми

добровільно дозволили йому нас вести.

Всі вони рухалися в якомусь безпросторовому вимірі —

довкруг тільки світло і єдина темна тінь. Та ось стали

з'являтися й інші тіні. Начебто в ясний день запрацювали

дивні антипрожектори, чиї лінзи випромінювали потоки

мороку... Раптом вони .опинилися поряд із джерелом

аитисвітлового променя. Ним був променистий силует,

який нічим не відрізнявся від силуету чорнявця. Він

здавався порошинкою в безмежжі океану. Порошинка

швидко-швидко коливалась; тінь від неї падала кудись

за межі океану. І тут Тищенко помітив міріади таких

самих гідрозолей. Вони відрізнялися одна від одної тільки

частотою коливань: в одних вона була надзвичайно

висока, в інших — менша. Це були людські ^утності.

Від них падали закриті й відкриті інформаційні тіні

(біографії). Об'єкт, до якого наблизилася експедиція „По-

рядку“, відрізнявся від міріадів захоплених вібрацією

часток надзвичайно низькою частотою світлових коливань.

Він і такі, як він (а їх було немало на різних рівнях

безмежжя Вселенського Духу), здавалося, не випро-

мінювали, а поглинали енергію, що її генерували потужні

сутності сусідів. Дарма що об'єкт був безтілесний, Ти-

щенко впізнав у ньому чоловіка, померлого в ^маєтку з

охороною. Тільки чоловіка. Біографія ж його була темним

слідом у минуле. Так само, як залишався закритим і

життєпис чорнявця.

— Увага, — долинула інформація від представника

„Порядку“. — Зараз відбудеться заміна сутностей. Ти

приставиш особу й провідника до тунелю. — Команда

призначалася Булизі. — А ти проведеш її крізь тунель

між двома вимірами і покажеш побгать для втілення. —

Ця команда адресувалася Тищенкові.

Тон наказу неприємно шпигнув самолюбство батька

„Експарки“. На його почуття відгукнувся Хома:

— Чи ба, командир знайшовся... Але нічого не вдієш.

Ти в них, Тишо, заручник. Воістину сказано: не може

бути угоди з темним, може бути тільки рабство у

темного.

Чорнявець проігнорував зауваження Булиги; сутність

його метнулась до духовної сутності особи. Дві хмарки,

що мінилися темним перламутром, на мить злилися;

злилися й часові тіні їх біографій. Від накладення темного

на темне довкола стало смеркати. Не знати звідки

прилинуло багато закритих. Простір у тому місці нага-

дував каламутну товщу океану в сонячний день.

— Судячи з того, як вільно орієнтується тут твій

супутник, подібні оборудки йому доводиться проробляти

не вперше, — висловив думку Хома. — Можна тільки

здогадуватися, кого вони втілюють...

У думці друга не було й натяку на причетність до

цього Тищенка, але він усе-таки відчував докір. А може,

Хома йому просто розкрив очі. Але ж „Експарка“ —

тільки технічний виконавець, — подумав він, забувши

на мить, що його свідомість відкрита.

— Утішся тим, що ці ще й не таких, як ти,

обдурювали, — зауважив Булига. — Вчені, що розробили

методу тимчасового обездушення людини і створили арку,

також пошилися в дурні, як діти... Вони сподівалися

втілити достроково Вернадського, Оствальда, Максвелла...

Дідька лисого! Тільки-но „Порядок“ отримав від них

технічну документацію й арку, яйцеголових просто

розігнали.

— Послухай-но, Хомо, а чи не розірвати мені контр-

акт?

— Ні, Тишо. Твоє тіло у їхніх руках. Перед тим

як пропонувати тобі оборудку, вони все прорахували: і

те, що тут вас зустріну я, і що я нічого не зроблю

такого, що завдало б тобі шкоди. Це їхня метода.

Будь-яка акція розрахована на цілковиту не-

поінформованість виконавця. Нам нічого не залишається,

довести діло до кінця... І сподіватися, що в сучасному

СУСПІЛЬСТВІ ЦЕ дерево не принесе плодів, яких від нього

очікують.

Тим часом темна хмара, що вібрувала, й тінь, що

від неї падала, роздвоїлись і одна її частина вмить

опинилася біля провідників. То була душа людини, чию

смерть вони спостерігали в пам'яті Вселенського Розуму.

Далі цього моменту біографії інформацію про душу годі

було розібрати.

— Переміщувана особа... — кинув шпильку Хома.

...Переміщувана особа, Тищенко й Булига знову опи-

нилися біля невидимої щільної субстанції, по той бік

якої був матеріальний світ. Прощалися по-земному. Тільки

під час обіймів не було чути ні стукоту сердець, ні

дихання. Але почуття смутку було в сто крат гіркіше.

— Чого на світі не буває, — долинула до Тищенка

думка друга. — Може, нашій „Експарці“ судилося в

майбутньому... — Але раптом Хома затнувся, згадавши,

мабуть, про стороннього, і додав: — Кваптеся. Тілові

потрібна душа.

Ту ж мить виконавець акції залишився наодинці з

переміщуваною особою біля нічийного шару. Перед тим

як зануритися в нього, Тищенко поцікавився:

— Послухай-но, а що ти забув у земному світі?

— Я там потрібен, — долинула відповідь.

— Нащо?

— Аби навести порядок.

— Певно, ти й справді велике цабе, якщо світ гомо

сапієнса без тебе не впорається зі своїми проблемами.

— Проблеми — функція порядку. Зміниш порядок —

відпадуть проблеми.

— Але ж зміна порядку неможлива без порушення

причинно-наслідковоі логіки еволюції. Чи ти, може, зби-

раєшся ламати життєвий уклад земного суспільства?

— Авжеж.

Від цього впевнено вимовленого слова вся сутність

Тищенка аж ніби вибухнула, але часу на з'ясування

вже не лишалося, і він із кличем „за мною!“ перший

занурився в невидиме поле. Особа майнула в тунель,

утворений енергетичним силуетом батька „Експарки“.

Тищенко міцно тримав у пам'яті обидва тіла під

арками; він послав темному ще одну думку:

— Але ж руйнування укладу пов'язане з великими

стражданнями для людей. “

Відповіді він не почув. У цьому шарі його, Тищенкова,

сутність уже була закрита. І тут йому спало на думку:

„Якщо „Порядок“ володіє засобами заміни людських душ,

то де гарантія, що процес не пустять на конвейєр? А

це означатиме підміну суспільства... Буде створено такі

собі Шамбали (а точніше — їхні протилежності), крізь

які сутності людей, що не відповідають стандартові

„Порядку“, підмінятимуться потрібними, взятими з без-

межного океану тих, хто пішов. Похмура перспекти-

ва...“ — подумав батько „Експарки“... Лишалися частки

секунди. Виконавець акції не те що бачив — він відчував

своє тіло в кріслі. Раптом його ефірну сутність немов

блискавкою протнуло: „Цей месія зараз опиниться біля

керма монолітної й багатої структури, якій бракує лише

ідейного натхненника!“

Те, що він скоїв наступної миті, не можна було

пояснити ні логікою, ані інстинктом. Його душа змінила

напрямок і ввійшла в тіло чорнявого молодика... Перше,

що він відчув, — тепло. Здавалося, він убрався в одяг,

попередньо нагрітий чиїмось тілом. Правда, одяг

затісний... Розплющив очі: він був у кімнаті, вмебльованій

двома кріслами, з арками і телеекраном. То були не

відбитки пам'яті, а матеріальний світ. У кріслі навпроти

сидів широколиций лобатий здоровань з короткою

зачіскою і добродушним слов'янським обличчям. Вії його

сіпнулися, і в Тищенка втупились зачмелені зеленкува-

то-жовті очі. Йому стало моторошно. На нього дивився

він сам. Але не із дзеркала, і навіть не з того світу...

Поволі полуда спала з очей, зіниці звузилися, стали

чорними. В них з'явилося щось схоже на допитливість.

Тим часом Тищенкова сутність швидко обживалась у

тілі чорнявця. Вона, немов пілот, що зайшов у кабіну

літака невідомої моделі, перевіряла розмаїті датчики,

зазирнула у пам'ять комп'ютера і тієї ж миті одержала

біографічну довідку про колишнього власника тіла. Але

це була тільки Інформація про людину, а не її сутність,

чужий порожній скафандр і технічна документація до

нього.

Відчинилися двері. В кімнату зайшов керівник Центру

Мить повагавшись біля входу, він попростував до чор-

нявця. З кожним кроком радість на його обличчі по-

ступалася місцем страхові. Він немовби зменшувався в

розмірі; коли ж опинився поряд із кріслом, то й зовсім

змінився, здрібнів. На обличчі з'явився вираз запопад-

ливості. Іван Іванович стояв біля крісла під аркою, як

біля трону, улесливо схиливши голову.

— Щиро просимо! — пробелькотів він. — Ми давно

чекаємо...

В цей час у дверях виросло двоє здорованів у

мішкуватих сірих костюмах, їхні маківки з рідким білявим

волоссям височіли майже під стелею, а під лівим боком

у кожного щось стовбурчилось.

— Прошу, — ще нижче вклонився керівник Центру.

Тищенко в тілі чорнявого підвівся з крісла... І тут

на нього накинулося його-таки тіло. Лише реакція й

дух першої людини „Експарки“ врятували „месію“ від

нищівного удару в голову, що для його теперішньої,

недолугої постаті був би останнім. Від другого удару, де

була сконцентрована вселенська лють і могуть Ти-

щенківської плоті, його вберіг один із здорованів, який

ребром долоні, мов сокирою, рубонув по шиї ні в чому

не винне тіло, яке ще недавно належало батькові „Експарки“.


* * *


На глухому подвір'ї біофаку, куди чорнявець вийшов

у супроводі Івана Івановича та двох охоронців, стояв

той самий пошарпаний автомобіль, а біля нього виструн-

чився літній чоловік — представник замовника. Він

віддано всміхнувся і відчини“ дверцята.

— Взагалі-то вам би годився панцерний лімузин та

ескорт мотоциклістів, — сказав вибачливо літній. — Але

з міркувань конспірації скористаємося поки що з цього

точила.

Опинившись за ворітьми біофаку, вони довго не могли

вискочити на проїжджу частину, загачену людьми й

машинами, які рухалися зі швидкістю пішохода. В по-

тилиці чорнявцеві й літньому, що сидів за кермом, сито

й спокійно дихали двоє здорованів.

— Ви саме вчасно, — зауважив водій, киваючи на

демонстрацію.

— Гм-гм... Проблеми, — озвався задумливо Тищен-

ко-чорнявець. Повагавшись, додав певніше: — Пробле-

ми — функції порядку. Зміниш порядок — відпадуть

проблеми.

Літній подивився на нього побожно.

„Я вам покажу порядок! — подумав батько „Експар-

ки“. — Розтаку вашу перетаку!..“