Всі публікації щодо:
Савченко Віктор

Постулат Гаутами

По ефективності виконання найскладніших замовлень кооператив “Експарка” не мав собі рівних. Ядро його складали відомі всьому світу спортсмени – парашутисти, планеристи, володарі призів найнеймовірніших раллі, аквалангісти з унікальними здібностями. Уже в перші роки його заснування всяк, хто бажав скористатися з послуг кооперативу, мусив був записуватися на чергу.

Тим-то нікого не здивувало, що саме цей кооператив, а не хто інший, став брати замовлення на транспортування вантажів до космічних об’єктів. Ну, там станцію на Місяць доправлять, в сузір’я Кассіопея – гірниче устаткування, а назад – вантаж церія та лантанових металів. Однак нові види послуг спричинили й нові проблеми. Якщо раніше рухоме й нерухоме складалося з транспортних засобів і аеродромів, то нині до нього долучилися міжпланетні кораблі, космодроми, а також скафандри, вартість яких перевищувала вартість великого транспортного літака. І колосальні амортизаційні відрахування. До того ж майно, як і життя співробітників, не наважувалося страхувати жодне агентство.

Зовні кооператив процвітав, але Віталій Тищенко – його ідейний батько відчував наближення занепаду. І справа була не в зубожінні банківського рахунку – траплялося й гірше, а в старінні ідеї. “Експарка” від моменту її заснування трималася не так на технічному оснащенні і навіть не так на високому професіоналізмі виконавців, як на ентузіазмі. А ентузіазм живлять свіжі ідеї. Свого часу такою ідеєю була космічна діяльність, що вивела кооператив на новий, вищий виток… Та минув час, і на зміну тим, хто загинув або вийшов на пенсію, пропонують свої послуги вже не ентузіасти, а авантюристи; в кращому випадку заробітчани… Тищенко вже бачив майбутнє свого дитяти – в розпродажі майна.

За такими невеселими думками батька “Експарки” і застали двоє відвідувачів, які зайшли до кабінету після ввічливого стуку в двері. Обидва були невисокого зросту – один десь пенсійного віку, другий – молодив чоловік років близько двадцяти п’яти. Одягнені просто – картаті сорочки, штани, що не прасуються, кросівки, в руках по в’язці рибальських снастей. З усього видно, вудили на річці і зайшли в “Експарку” по дорозі додому. “Заслужений батько наважився довірити нам єдиного сина”, – подумав господар контори, окинувши їх досвідченим поглядом.

Відвідувачі опустилися в запропоновані їм крісла, залишивши біля дверей снасті. “Скромні люди, – відзначив подумки Тищенко, – інший спішить розсістися, закидає ногу на ногу… А ці почуваються в гостях”.

Голос подав літній:

– Незвично якось… Така могутня організація, а тулиться в підвалі.

“Так… Зараз я відіб’ю вам бажання найматися в “Експарку”, – подумав Тищенко і сказав:

– Кошти на будівництво офіса були. Але ми на раді директорів ухвалили передати їх дітям і вдовам наших загиблих товаришів… А чим погане це приміщення?

Літній чоловік ледь помітно посміхнувся. В світло-сірих очах його з’явилася поблажливість. Він, мабуть, розкусив маневр господаря.

– Та я нічого, – відказав. – Приміщення як приміщення… Просто в очі впадає невідповідність низької стелі високим діянням організації.

В нього був тихий, але виразний голос, голос людини, яка не звикла кидати слів на вітер. До того ж у словах його не було лестощів. Господар відчував це інтуїтивно. Тим часом літній вів далі:

– Ми прийшли до вас не найматись на роботу, а навпаки, – як замовники. Нам треба розшукати одну особу.

Тищенко, який приготувався слухати, після останніх слів відвідувача раптом знову розслабився. Він витягнув із шухляди столу карточку й подав літньому.

– Це візитка кооперативу “Детектив”, – пояснив. – Там спеціалісти найвищого класу. Добудуть вашу особу хоч із того світу.

– З того світу? – В очах відвідувача з’явився холодок. Такий самий холодок Тищенко завважив і в чорних, з дивним блиском, очах молодого чоловіка. Повагавшись, літній сказав: – Ні, з того світу там не добудуть.

Бажання спекатись відвідувачів стало танути. Господар раптом помітив, що в обличчях обох чоловіків не вгадувалося жодної спільної риси. Зате їх поєднувало щось значно більше… Він зауважив, тамуючи посмішку:

– Але ж “Експарка” не має досвіду проникнення в потойбічний світ.

– Нас не цікавить весь кооператив, – мовив літній чоловік. – Нас цікавить лише один із його членів, а саме – ви.

– Я-а!? – здивувався Тищенко. – Але ж мені пізно вже займатись оперативною роботою. Вік… А чому, власне, я?

Відвідувач мить повагався.

– Чому ви?.. З усіх, кого ми знаємо, ви єдиний, хто розробляв і особисто здійснював ризикові операції на землі, під водою й у космосі. Ви пройшли апробацію ризиком, а головне – незвичайністю ситуацій. Ми вивчили всю пресу про “Експарку”, включаючи й відео. Ви наділені талантом не втрачати самовладання за будь-яких обставин.

Тищенко не був про себе такої високої думки. Він добре пам’ятав, як похололо всередині, коли він, услід за всюдиходами, скинутими на парашутах, і сам стрибнув у білу безодню. Це був перший експорт в Арктику, який і дав назву кооперативу. Тим часом слова відвідувача, що прозвучали не як лестощі, а як формальна констатація, зняли офіціоз.

– Не знаю, на що ви мене сватаєте, – мовив господар, – але судячи з суворого добору, це має бути щось над…

– Надвідповідальне, – підказав літній.

– Але ж для виконання серйозних операцій самого тільки досвіду мало. Потрібні ще особливі якості, що їх природа дарує людині лише в молодості. Це і зір, і слух, і реакція… В “Експарці” пенсійний вік – тридцять п’ять років. А мені, як вам, мабуть, відомо, тридцять сім.

Відвідувач по-доброму посміхнувся. Мовляв, мені б твій клопіт.

– Для справи, на яку ми вас запрошуємо, ці якості зовсім не обов’язкові… Ну, то як – по руках?

Тищенка не бентежило те, що чоловік не поспішав розкривати карти. Він давно завважив, що замовник має особливість зволікати, коли наставав час втаємничувати в справу. Чи фаталізмом, а чи потайливістю якоюсь те можна було пояснити…

– Але ж я не знаю, про що йдеться… – нагадав господар.

Літній збентежено посміхнувся:

– Авжеж, авжеж… Але перед тим, як розказати вам, про що йдеться, нам потрібні гарантії, шо у випадку, коли ми з вами не дійдемо згоди, таємницю замовлення не буде розголошено.

“І таке вже було”, – подумав Тищенко, а вголос сказав:

– У цьому немає потреби. Збереження таємниці замовника – одне з основних правил “Експарки”.

– Але ж ми наймаємо не всю “Експарку”, а вас, – наполягав літній. Він витяг із нагрудної кишені згорнутий вчетверо аркуш і, розрівнявши, простягнув його Тищенкові. – Ось…

На папері було витиснуто друкарським способом, що він – Тищенко (прізвище надруковане на машинці) зобов’язується зберігати таємницю, яку йому довірили працівники асоціації “Порядок”. Гарантія нерозголошення – життя.

“А ось такого ще не було”, – знову подумав господар контори, тамуючи в собі почуття протесту.

Тим часом старший відвідувач, напевне, вловивши зміну в настрої Тищенка, поспішив зауважити:

– Природна річ, документ цей ви підпишете після узгодження суми винагороди за проведену роботу.

– Дивний діалог у нас з вами виходить, – усміхнувся господар. – Ви збираєтесь узгоджувати зі мною суму винагороди за роботу, про яку повідомите пізніше…

– Дивний, – погодився представник “Порядку”, – але тільки на перший погляд. До того ж дивність компенсується тим, що суму винагороди називатимете ви, а не ми.

– Хотів би я знати, як це можна-назвати розмір винагороди, не знаючи ні обсягу, ні виду роботи. Та я вам заломлю таку ціну!

– От і заломіть, – заохотив відвідувач.

– Скажіть хоч де виконуватиметься робота: на землі, під водою, в космосі? – став благати Тищенко і тієї ж миті відчув, як “представник замовника” відмежувався від нього невидимою стіною. Опустив очі й молодий чоловік. Вони перезирнулися. – Не треба мені вашої таємниці, – вів своєї господар. – Але про навколишнє середовище, в якому виконуватиметься завдання, я знати зобов’язаний. Інакше пошукайте іншого.

– Гаразд. Ви працюватимете не в матеріальному, в нашому розумінні слова матерія, а в іншому, скажемо умовно, голографічному світі.

– Туманно якось, – зауважив Тищенко.

– Іншими словами – вам належить здійснити відрядження у світ, де мешкають людські душі.

Лідера “Експарки” при цих словах пройняло легке тремтіння; це була хвиля страху, що прокотилася по тілу. Він вимушено посміхнувсь і якомога природніше поклав руку на висунуту шухляду столу, де лежав газовий пістолет.

– Чи не збираєтесь ви запроторити мене на той світ? – поцікавився.

– Саме так, – підтвердив “представник замовника”. – Ви вирушите у світ Вселенського Духу, розшукаєте там одну особу і допоможете їй повернутися в наш світ.

– Поступившись їй своєю плоттю? – зауважив Тищенко не без іронії в голосі.

– Ні, – сказав серйозно відвідувач. – Вона скористається тілом цього молодого чоловіка.

– Он як… – Тищенко подивився на хлопця. – А як вони збираються здійснити це технічно, га, синку? Ну, відправити нас з тобою в світ Вселенського Духу? Чи не звичайним робом?

Молодика, вочевидь, збентежив тон засновника “Експарки”. Він звернувся поглядом за допомогою до старшого товариша.

– Ні, – відказав літній. – Традиційний спосіб тут не підходить. Нам потрібен двосторонній зв’язок.

І тут у Тищенка сяйнула думка. Адже це і є та ідея, що надасть “Експарці” нового дихання. Він не знав, що таке світ Вселенського Духу, але будучи за освітою фізиком, не мав сумніву, що все живе “збирається” за невидимими програмами, котрі існують у вигляді гравітаційних, електромагнітних, акустичних, світлових та інших коливань. І оскільки кожна жива істота виказує дивовижну схожість із такими в безлічі поколінь, то напрошується думка, що вони – істоти “монтуються” за тими самими польовими програмами – “матрицями”. “Матриця” – вічна, її матеріальне вираження-тлінне. “Матриця” може перебувати як в об’єкті, що є матеріальним її вираженням, так і за його межами. І отже, існує світ, куди вони відлітають після зупинки чергової “біологічної машини”. Представники “Порядку” і пропонують йому проникнути в середовище, де перебувають “матриці”, а по-людському – душі, відшукати одну і в особі скромного молодого чоловіка з чорними очима повернути її в матеріальний світ. Тищенко ковзнув поглядом по портретах загиблих товаришів, що суцільною смугою опоясували всі чотири стіни. На мить йому здалося, що він побачив там і своє фото. “А що, брати, скористуємося відрядженням “Порядку” для зустрічі на тому березі?” – запитав він подумки своїх товаришів.

В непоказному триповерховому будинку на околиці міста, куди привезли Тищенка “представники замовника”, про наслідки переговорів уже знали. Один із півтора десятка чоловіків, які сиділи за великим столом, з порога поцікавився, чи пам’ятає керівник “Експарки” номер телефону свого банку і, почувши ствердну відповідь, запропонував потелефонувати туди.

…Голос директора банку зривався від розгубленості:

– Астрономічна сума!.. Якась асоціація “Порядок”… – белькотав той. – На твій особистий рахунок. Не маю жодного уявлення, що це за “Порядок”…

“Телепати вони, чи що?” – подумав Тищенко, кладучи трубку. – Інакше чим пояснити таку оперативність?” Та раптом, пригадавши дві в’язки рибальських снастей, що стояли біля дверей його кабінету, усе збагнув.

– Ну, то як, переконалися в надійності нашої асоціації? – подав голос чоловік, що очолював зібрання за великим, літерою “п” столом.

Тищенко лише посміхнувся, мовляв, а далі що?

Йому вказали на стілець усередині пе-подібного столу. Він почувався ніби на іспиті. “Комісія” складалася з людей різного віку. “Рада директорів, – подумав Тищенко. – Бажають знати, у що вкладають кошти”. Тим часом головуючий почав дещо незвично, як для ділової бесіди. Він з прикрістю казав про занепад моралі, деградацію суспільства. Тищенко слухав уважно, боячись проґавити зерно. Але далі викриття вад і змалювання прірви, на краю якої опинилося людство, той не йшов. Вряди-годи він поглядав на колег, шукаючи в них підтримки. А ті, попри різний вік, антропологічні особливості (серед них було двоє з азіатськими обличчями і один з негроїдним), колір очей і волосся, чимось дивовижно були схожими між собою. На мить Тищенкові приверзлося, що голови й торси таких різних і водночас таких однакових у своїй одностайності людей – тільки частки єдиного, великого, схованого за пе-подібною спорудою, тіла. “Хай вам біс з такими асоціаціями!” – подумав батько “Експарки”. Тим часом головуючий замовк і втупився в нього ясними світло-сірими очима.

– Як батате, – підсумував він після паузи, – вам довірене надзвичайно відповідальне завдання.

Всі чотирнадцять закивали згідливо головами; в їхніх поглядах угадувалося благословення і ще якась трепетна, майже дитяча, надія.

Автомобіль, яким “представники замовника” доставили Тищенка в офіс “Порядка”, а звідти везли в Центр, був обшарпаний, як зовні, так і всередині. Похитуючись на задньому сидінні, “виконавець” – а тепер Тищенко був уже виконавцем, – марно силкувався виявити зв’язок між змістом сказаного “толовою” і останньою його фразою. Поряд на сидінні лежали в’язки снастей, попереду здригалися на вибоїнах дві ретельно підстрижені голови. Одна біла, як іней, друга – чорна, з синюватим полиском. “І що тебе ото штовхнуло поступитися власною плоттю? – звертався подумки Тищенко до чорнявого, який сидів за кермом. – Гроші? Але ж у світ Вселенського Духу їх не забереш…” Вочевидь, у молодого чоловіка був стимул сильніший від грошей. Тищенко раптом відчув якусь незручність. Адже в акції, де інші віддавали життя, йому відводилася лише роль найманця.

Машина, попетлявши вулицями, переїхала міст через річку і скоро опинилася на головному проспекті. А там підкотила до литої брами біофаку, яка зразу ж відчинилася. Будинок біофаку виявився Дволиким Янусом – його фасад був корпусом Університету (старовинний п’ятиповерховий будинок з широкими дубовими дверима), проте подвір’я, кожен куток якого “прострілювався” телеоб’єктивами, свідчило, що це – режимний заклад. І тут Тищенкові спало на думку: події розгорталися так стрімко, що він не встиг не те щоб осмислити їх, а навіть озирнутись. І це при повній відсутності інформації про особу, яку йому належало повернути.

– Послухайте-но, – сказав він, виходячи з машини, – затія ваша все більше скидається на казку “Піди туди – не знаю куди, принеси те – не знаю що”.

– Не зовсім так, – заперечив “представник замовника”. – Куди йти ви вже знаєте, а що принести – довідаєтесь на місці.

– На місці, це де?

– В потойбічному світі.

Всупереч сподіванням, Тищенка повели не в глухе підземелля, а на п’ятий поверх, в кімнату, що нагадувала рентгенологічну лабораторію. Чоловік у халаті, який сидів біля вікна, чимось був схожий на людей з офісу “Порядка” – не рисами, а виразом обличчя – серйозним і вимогливим.

– Іван Іванович, – відрекомендував його літній. – Керівник Центру.

Господар підвівся від столу і простягнув руку.

– Ну, а мені вас представляти не треба, – сказав, стримано посміхаючись.

В правдивості цих слів Тищенко незабаром переконався.

– Почнемо з того, що вашу кандидатуру запропонував я, – подав голос керівник Центру, коли за обома “представниками замовника” зачинилися двері. – Мотиви? Зараз покажу.

Він розсунув ширми із сріблястої, схожої на фольгу, тканини, відкривши сховану частину приміщення. В глибині було встановлено великий телеекран, а з боків стояли арки, схожі на ті, що встановлюють в місцях огляду в аеропортах. Господар непомітно торкнувся пульта на стіні, й екран спалахнув. З’явились якісь люди, схоже, вихоплені оператором із вуличної юрби – чоловіки, жінки, діти. То була нічим не примітна хроніка вулиці. Та ось зображення зникло. Іван Іванович натис на щось на пульті й ті ж кадри з’явилися знову, але цього разу перехожі були в дивних світних ореолах. Здавалося, на них накинули прозорі скафандри у вигляді вертикальних еліпсоїдів, зітканих із проміння. Відеопоказ знову урвався, господар повторив ту ж операцію, і Тищенко побачив знайомих уже людей, але цього разу постаті їхні були вгорнені чи то у випари якісь, чи то в газ. Вони, здавалося, перебували в гніздах у просторі, й ці гнізда рухалися разом із ними… Той же запис проганявся ще двічі. Тищенко спостерігав людей відповідно в ореолах, що світилися довкола тіл, із кольоровими, як на іконах, оболонками навколо голів.

– Те, що ви побачили, – нарешті подав голос керівник Центру, – в сумі зветься душею. Її складові: ефірне тіло – другий показ, астральна аура – третій показ, фізична аура – четвертий показ і ментальна аура – п’ятий показ. Це те, що відокремлюється від тіла після фізичної смерті людини… Є ще астральне тіло. Але, як і матеріальне, воно смертне – спочатку відлітає з душею, та потім душа відкидає його і воно певертається до місця поховання трупа й там розкладається. Власне, цю астральну оболонку в нічній пітьмі на цвинтарі сприймають за привид. А втім, облишмо астральне тіло – воно нам не знадобиться… Так от, аура-душа утримується плоттю з різною силою. Зразу ж зауважу, що в переважної більшості людей душа з тілом пов’язана дуже міцно. – Іван Іванович ковзнув поглядом по батареї відеокасет ка стелажі і, вибравшії одну, встазив у гніздо на місце вийнятої. – Ось приклад.

Тищенко на мить сторопів. Він знову опинився перед “комісією”. Оператор, либонь, знімав з того місця, де годину тому сидів батько “Експарки”. Видиво зникало і поновлювалося ще тричі, демонструючи щоразу новий вид духовної аури. Впадало в око, що всі види аури в осіб з “комісії” були густими і при самому тілі; кольорова ж – і ментальна аура довкола голів світила живим пурпуром в червоно-чорній облямівці. Здавалося, художник, створюючи лики святих, намалював їм усім той самий ореол… Тищенко завважив подумки, що енергетичні оболонки його замовників відрізнялися від таких у людей на вулиці цільністю і більшою спорідненістю з тілом. Раптом зображення зникло. Керівник Центру змінив касету, і на екрані виник бетон злітного поля, потім гігантський літак, у череві якого один за одним зникли три восьмиосні тягачі; за навантаженням спостерігала група людей… Оператор перевів об’єктив на обличчя і Тищенко і відчув, як замлоїло в грудях. То були організатори І “Експарки” – він і вісім його товаришів. Живим лишився тільки він. Тим часом око об’єктива зупинилося, на ньому – керівникові новоутвореного кооперативу. З екрану дивився широколиций, міцної статури молодий чолов’яга. В очі впадала могутня шия борця (хоча боротьбою він ніколи не займався) і такі ж плечі, на яких, здавалося, тільки дивом не розлізалася сорочка, його збентежив колір очей. В житті вони були чи то гірчичні, а чи кольору хакі, а на екрані – жива зелень… Відеозапис тривав стільки ж хвилин, скільки й тоді, багато років тому, коли його, озвучений, показували по телебаченню.

– Відома вам картина, – прокоментував Іван Іванович. – Цей матеріал відзняв для телестудії наш оператор… Спеціальною апаратурою.

Тим часом на екрані з’явилися ті ж самі кадри, але люди на них були вже в променевому “одязі”. Тищенко звернув увагу, що його еліпсоїд був на нього ніби завеликий – він не зростався з тілом, як у тих з “комісії”, та і в його друзів. Здавалося, дмухне вітрець – і ефірна оболонка зразу ж відлетить…

– Сподіваюся, ви вже збагнули, чому вибір упав саме на вас? – озвався керівник Центру, вимикаючи апаратуру. – Ваша духовна оболонка не надто тісно пов’язана з матеріальною, і отже відокремити її від тіла буде не так уже й важко.

– А ці… духовні оболонки… Вони не розлетяться врізнобіч, щойно відокремляться від тіла? – поцікавився Тищенко.

– Ні, – запевнив Іван Іванович. – Вони являють собою щось на зразок матрьошок: одна в одній. Тільки уявити собі такий вибір важко, бо там менша матрьошка ховає в собі більшу… Власне, це складно зрозуміти тут, у нашому вимірі. Там же, де вам доведеться працювати, це здаватиметься природним. – У низькому хрипкуватому голосі керівника Центру відчувалися впевненість і спокій професора, який пояснює студентові відомі наукові істини.

– Гаразд, припустімо, що моє Я опинилося в тому – іншому світі… – озвався “виконавець”. – Але ж він безмежний. Як у безмежжі можливо відшукати одну-єдину душу?

– Ось ми й підійшли до деталей… – усміхнувся Іван Іванович. – Ви чули коли-небудь про постулат Гаутами? Не чули… Відповідно до цього постулату кожна точка простору-часу знає абсолютно все про інші точки простору-часу, тільки в послабленому вигляді. Що далі точки одна від одної, то слабкіше вони знають, але знають все… Проникнувши в той світ, ваше Я вмить стане його складовою, воно буцімто підключиться до пам’яті Вселенського комп’ютера.

– Ну, от і добре, – сказав Тищенко, імітуючи в голосі легковажність. – Залишається тільки отримати путівку.

– Мабуть, що… А тільки путівку ви отримаєте не тут, а по той бік дзеркала.

Обличчя господаря, яке на час втратило стандартний для представників “Порядку” вираз, знову стало вимогливим. Надто це впало в око по тому, як він сів до столу, котрий був ніби фрагментом баченого Тищенком в офісі. Його, здавалося, відпиляли від тієї споруди і разом з головою, торсом та невидимою, схованою за поліровкою, частиною тіла, перенесли сюди. Тільки великий ніс між повних пещених щік вносив якусь невідповідність у “стандарт”. Він здавався випадковою деталлю, позиченою з чужого обличчя.

Кімната, куди Іван Іванович завів Тищенка, була вмебльована двома кріслами з високими бильцями. Звичайні крісла, в яких при бажанні можна було б і покуняти, але тільки стояли вони під арками, подібними до тих, крізь які проходять авіапасажири в пунктах огляду. В одному кріслі вже сидів чорнявий молодий чоловік, котрий доставив Тищенка в офіс “Порядку”, а потім – до Центру.

– Познайомтеся ближче, – сказав керівник. – Я з’явлюся за півгодини.

З вулиці долинав якийсь гомін, чулися голоси й тупіт.

– Все мітингують, – зауважив осудливо Іван Іванович перед тим, як причинити за собою двері.

Ввічливий вираз, що його Тищенко завважував раніше на обличчі молодика, кудись зник; зараз воно було відчуженим і холодним. Тільки чорні очі, якими він окинув свого майбутнього супутника, виблискували неначе неземним вогнем; вони здавалися двома вікнами в пекло. “Авжеж, – подумав Тищенко, – мало радості поступатися комусь своєю чергою жити…” А вголос сказав:

– Послухай-но, друже, чому це твоїй конторі прикрутило викидати такі шалені гроші? Чи не простіше дочекатись, поки та особа сама нас відвідає? Адже рано чи пізно вона з’явиться…

– Вся справа в тому, – сказав серйозно чорнявий, – що коли ми кажемо рано чи пізно, то маємо на увазі не дні, не місяці і навіть не роки, а покоління. Якщо припустити, що душа тієї особи втілиться в народжене цієї миті немовля, то заявить вона про себе в кращому випадку років через тридцять. Я вже не кажу про те. шо з’явились вона може де завгодно – в Австралії, Африці або багатомільярдній, багатоликій Азії. А нам вона потрібна зараз і тут.

– Але ж незамінних немає, – вихопилось у Тищенка. – Хіба не можна відшукати серед живих?

– Щодо немає незамінних – це казка для тих, – молодий чоловік кивнув на відкрите вікно, звідки долинав усе голосніший гомін. – Незамінні особи є, бони приходять у цеп світ тоді, коли в них виникає потреба.

Попри молодий вік, чорнявий виявляв переконаність людини, яка бувала в бувальцях. У свідомість Тищенка закрався сумнів: чи насправді тіло, що сидить у кріслі навпроти, належить молодому чоловікові? А якщо його підозра слушна, то яким чином сталася заміна душ – з обопільної згоди чи насильницьким шляхом? Уперше подумав, що “Порядок”, витягнувши з нього общянку про нерозголошення таємниці, сам жодних гарантій про його повернення не дав. В уяві виникли обличчя дружини і двох їхніх синів; вони постаааяи щораз, як він ішов на ризиковану акцію, і були нагадуванням тога яку велику ціну йому доведеться сплатити за необачність… Він подивився на годинник. З хвилини на хвилину мав прийти керівник Центру.

Раптом Тищенко відчув, що арка над ним начебто ожила. В ній не видно було ні індикаторних вічок, ані якихось інших прикмет, що свідчили б про те, що її ввімкнули, але від неї линуло щось таке, чого не вловлювали органи чуття. Він кинув погляд на супутника: той, попри зовнішнє відчуження, чогось очікував. “А де ж Іван Іванович?” – подумав Тищенко і раптом побачив його – у своєму кабінеті (передпокої відеозалу) з напруженим серйозним обличчям. На ньому був сталевого кольору кітель – не військовий, а цивільний. У такому ж кітелі Тищенко бачив колись на фото свого діда. “Коли він устиг убратись!?? – подумав здивовано. – І з якої нагоди?” Раптом зрозумів – керівник Центру приготувався до зустрічі тієї поважної особи. Тищенко хоч і бачив Івана Івановича, але водночас перебував у кріслі і відчував на собі дію якогось поля. Воно позбавляло тіло ваги і занурювало в сон, але то був дивний стан, коли сон не заважав яві. Те ж саме відбувалося і з супутником; він швидко-швидко кліпав очима, конвульсійно здригався в кріслі; його аурі, мабуть, важко було покидати тіло. Тищенко ще встиг подумати: якщо мені судилося повернутися в цей світ, то навряд чн я зустріну те, що так важко відділяється зараз від илоті чорнявого. Тієї ж миті аобачяш себе, сидячого нерухомо під аркою. Він начебто дивився в дзеркало. Ні, із задзеркалля на своє матеріальне відображення, котре здавалося йому таким же уявиш, як і тоді, коли він дивився з матеріального світу. Раптом побачив (хоча це поняття лише умовно відбивало значення слова “бачити”) ще одну пару по обидва боки “дзеркала”. То був чорнявий молодий чоловік, що тепер уже нерухомо сидів у кріслі дід аркою, і те, що недавно в ньому ховалося. Але в всій парі вгадувалося щось дивне – з задзеркалля на тіло молодика дивилася якась інша сутність, начебто хтось бачив у люстрі не своє, а чуже лице.

Вони віддалялися від своїх матеріальних задзеркаль. Тищенко сприймав усе довкруж: будинки, людей, які з вулиць потоками стікалися на площу, п’ятнадцять чоловіків у офісі “Порядку” – всі в сталевого кольору кітелях і з однаковим урочистим виразом на обличчях. “Але ж вони теж приготувалися до зустрічі, – подумав він. – Отже в них немає сумніву, що вона відбудеться”. Скоро Тищенко збагнув, що все, про що б він не згадав, тієї ж миті поставало в його свідомості, немов живе. Його духовна сутність мала ті ж органи чуття, що й матеріальна. Тільки не могла впливати на матеріальний світ. Власне, його тіло донедавна було лише скафандром, у якому дух перебував у світі матерії. “А де гарантія, що особа, котру так очікують, не скористається моїм скафандром?” – подумав батько “Експарки”.

– Забагато честі, – почув він.

Це був не голос, а думка, що прийшла до нього з зовні.

– Ти що, підслуховуєш? – запитав він.

– Зосередьтеся, – долинуло до нього. – Ми наближаємося до світу, де немає таємниць.

– Але ж ми йдемо до нього з таємницею.

– Це таємниця для тих, хто перебуває в матеріальному задзеркаллі. До речі, не забувай про тіло.

Нагадування про тіло на мить перемкнуло щось у свідомості, і Тищенко знову опинився над чоловіком, що нерухомо сидів у кріслі.

– А чого не треба забувати про тіло? – запитав він.

– Бо заблукаєш на зворотній дорозі, – почув у відповідь. – А це буде катастрофа для всіх.

Досі він начебто ширяв, як уві сні, та раптом відчув, що наближається до невидимого бар’єру, подолавши який можна й не повернутись. Він приріс думкою до постаті і; кріслі, відчуваючи, як майже непомітно слабшає зв’язок між ним і людиною в матеріальному задзеркаллі. Раптом побачив темну пляму; то була тінь, котра входила (точніше, втискалася) в невідомий простір. Вона дуже швидко заглиблювалась, утворюючи щось на зразок тунелю у формі людської постаті. Це був тунель, окреслений суттю чорнявого, власне, слід, в якому рухався Тищенко.

– Увага, – долинуло до нього. – Зараз тебе зустрінуть твої друзі по “Експарці”. Вони допоможуть нам виконати завдання.

– Для цього потрібна їхня згода.

– А хіба ти ще не знаєш, що всі згодні? – Хоч це була гола думка чорнявого, але в ній відчувалась іронія.

І тут їх оточили кілька променистих силуетів, почулись голоси:

– Боже мій, хто до нас прийшов!

– Привіт, Тищо!

– Як бачиш, братухо, цей світ не гірший того. Принаймні не треба носити важкого одягу, що зветься тілом.

Всі почуття були такими ж, як і в земному світі: його начебто обіймали, плескали по плечах, йому раділи. Це були друзі й однодумці – чисті душею й намірами. З тією різницею, що там ці якості ховалися в матеріальному тілі і, щоб їх виявити, з людиною інколи треба було не один пуд солі з’їсти. А тут вони бачилися в оголеному вигляді й від цього радість зустрічі була глибокою й світлою.

“А світ цей таки відкритий…” – подумав Тищенко й одразу ж почув:

– Не зовсім так, брате. Темних, закритих сутей тут не менше, ніж на землі. До речі, одну з них ти привів з собою. – Це був голос друга дитинства – Хоми Булиги, з яким він продибав від дитячого садка до пожежі в лісі. Там їхні дороги й розійшлися. Труп Булиги, скільки не шукали, так і не знайшли серед обгорілих дерез.

“Як я цього відразу не помітив… – майнула думка. – Він безперешкодно проникає в мою свідомість. Я ж нічого не знаю, про що він думає”.

– Сподіваюсь, ця обставина не стане причиною розриву контракту? – почув він тієї ж миті.

– Ні, – відповів. – Душа того чоловіка буде доставлена в людське суспільство. “Експарка” ще нікого не підводила.

Від збудження Тищенко мало не забув про постать, що нерухомо сиділа під аркою. А схаменувшись, зрозумів: усе, чого б не торкалась думка, миттю витягувалося в часі. Так, арка над його тілом виявилася лише тінню – проекцією на площину всього складного процесу її створення. Це, власне, була голографічна картина, з якої Тищенко зрозумів не тільки ідею відокремлення аури від тіла, а й побачив обличчя вчених, які створили прилад. Те ж саме сталося, і з будинком біофаку; як тільки до нього доторкнулась думка, він враз розклався в часі від сучасного стану до того моменту, коли в землю увіткнулась перша лопата при закладанні фундаменту. Будь-який матеріальний предмет, що виникав у пам’яті, був лише картинкою (об’ємною), за якою тягнувся в задзеркалля весь процес його створення. Це був світ оголених причин і наслідків. “Та я ж можу подорожувати в минуле…” – подумав він.

– У нас обмаль часу, – нагадав представник “Порядку”. – Тіло не може довго залишитися без духу.

– Темний має рацію, – підтвердив Хома Булига. – Поквапимось, Тищо, якщо не хочеш залишитися тут аж до наступного втілення.

В дорогу вирушили втрьох – Тищенко, Булига й чорнявий. Інші суті зникли. “А чи рухаємося ми взагалі?” – засумнівався батько “Експарки”, не випускаючи з виду пурпурово-оранжеву сферу, котра вінчала променистий еліпсоїд представника “Порядку”. Вони перебували в позапросторовому вимірі – не видно було жодного орієнтира. Та ось опинилися в якійсь сітці. Пропливали крізь неї, немов крізь туман. Скоро Тищенко збагнув, що це не сітка, а світ об’ємних зображень. Власне, це був земний світ, з тією різницею, що предмети – хай то людина, рослина, машина чи будинок, крім звичайного просторового стану, мали ще один – часовий: від кожного зображення, неначе тінь, тягнулася в глибину минулого вся його історія. “Та я ж те саме бачу, коли відтворюю в пам’яті земні предмети, – подумав Тищенко. – Отже, це властивість не цього світу, а моєї відірваної від тіла суті”.

– Ні, брате, – долинула до нього думка Хоми, – те, що ти бачиш, властивість цього світу, а ти лише його складова. Світ людей, а точніше втілених сутей, – світ обмеженого простору й дуже нетривалого часу. Світ же, в якому ми перебуваємо, – безмежний у просторі, а час – не абстрактний вектор, а надпростір, зітканий з причин і наслідків. Це пам’ять Вселенського Розуму. А ми пливемо по ній. І оскільки рухаємось поки що в часі, то й обриси предметів здаються нам розмитими.

…Жовта пляма від ліхтаря вихоплювала з темряви частину бруківки й хідник із заметом під деревом. Вулиця спала. Світилося тільки у вікнах великого будинку з панелями, біля якого опинилася група. Предмети якось раптом втратили “часові тіні” й обросли контурами. І вони – безтілесні стали точнісінько такими, як і в матеріальному світі: чорнявий перетворився на скромного молодика у картатій сорочці й джинсах, Хома Булига – в дистрофічного з вигляду чолов’ягу, на худих плечах якого, наче на опудалі, висіла шкуратянка (таким Тищенко бачив його востаннє біля трапу літака). І все ж вони не мали ні тіл, ні одягу. Це були міражі, згустки інформації.

– Трохи поквапились, – сказав чорнявий. – Доведеться почекати до ранку.

Він попрямував до великих дубових дверей. Військовий, який куняв за столом у коридорі, ніяк на них не зідреагував. Вони були для нього сутями з іншого виміру… Одні з численних дверей на третьому поверсі, куди вони піднялися широкими мармуровими сходами, були прочинені. Виконавець акції від “Порядку” штовхнув їх і, як до себе додому, зайшов у невелику кімнату, де за столом секретаря сидів молодий чоловік в гімнастерці без погон. З нещільно причиненого тамбура долинали голоси. Господар приймальні дивився їм просто в очі, і Тищенко сказав:

– Добридень.

Чорнявий хихотнув і подався до тамбура.

– Тищо, це тільки кіно-відеозапис, – нагадав Хома.

Вони пішли слідом за представником “Порядку” і опинилися в великій кімнаті, де за пе-подібним столом сиділо з десяток чоловіків різного віку й жінка. Учасники зібрання потопали в сизому цигарковому чаді. Говорила жінка:

– …Доки можна терпіти!? Це останнє попередження! Ще одне порушення графіка, і ми тебе розстріляємо! – Вона мала низький, прокурений голос. – Хто за?

Всі, крім одного, підвели руки. А той, про кого йшла мова, сидів ні живий ні мертвий. Він був підстрижений під бокс, і його великі червоні вуха, не прикриті волоссям, палали на тлі нездорового жовтого обличчя. Тищенко завважив, що, попри відмінність у віці, кольорі воласся, одягу і навіть статі, лоди, які сиділи в цьому кабінеті, були навдивовижу схожі. Йому на мить здалася, що він – уее ще в офісі “Порядку”. А тільки хтось замінив за великим столом одну багатоголову істоту на іншу. І ще він подумав, що там – в асоціації “Порядок” та істота була якоюсь парадною, а тут – робочою. Несподівано пролунав скрик болю й відчаю, що долинав звідкілясь із низу. Обличчя жінки, яка сиділа на вільному місці, поморщилося, вона покликала:

– Петре Іллічу! – Коли в дверях з’явився секретар, сказала: – Накажи отим, – вона тицьнула пальцем униз, – нехай припиняють… Нам працювати треба… Що за народ!

Від моторошного крику й напруги, що панувала в кабінеті, у Тищенка виникло відчуття, близьке до запаморочення.

– Заспокойся, брате, – підтримав його Хома. – Це лише фантом жаху. Той, чий крик ми чули, давно – у світі сутей.

Тищенко вже розумів, що інформація про особу, заради якої вони проникли в пам’ять Вселенського Розуму, схована в закритій суті супутника. Спробуй-но вгадай, хто вона.

– Ці завжди туману напускають, – підтвердив його думку Хома. – Навіть там, де й не слід.

– Послухай-но, – звернувся він подумки до друга дитинства. – А чому саме в и мене зустріли? У вас що, домовленість з “Порядком”?

– Ні, батьку, – долинуло до нього; він навіть відчув: іронію в слові “батько”, – тут такий закон – кожну людську суть, що залишила в матеріальному світі свій, скафандр, зустрічають усі, хто колись був йому близьким і хто пішов раніше – рідні, друзі…

На вулиці лежав брудний сніг. Ранок ще не зовсім звільнився від ночі. Люди у вушанках і напівпальтах квапились до станції метро. Чорнявий з компанією направились туди ж. На них ніхто не звертав уваги. Їх просто не бачили… На станції вокзальній, де вони вийшли з підземки, панувала розгубленість. Широкими сходами, що вели до електричок, рухалися в протилежних напрямках два людських потоки – потоки страху й паніки. Люди боялись запізнитись на електричку або до метро.

…Потоки висіли над полустанком з мініатюрним будиночком-касою. Проторохтіла, віддаляючись, порожня електричка… Йшли добре асфальтованою сільською вулицею. Старі хати були прикрашені різьбленими віконницями. Скоро село закінчилось, а шосейка потяглася до невеликого гаю, в якому за бетонним парканом ховався двоповерховий кам’яний маєток.

Ворота виявилися зачиненими, довкруж – нікого. Хома, вхопившись за край паркану, підтягнувся на руках і зазирнув у двір.

– Там вовкодави, – повідомив.

– Ну, й хай собі, – відказав чорнявий.

Тищенкові дивно було дивитись, як поряд із вівчаркою завбільшки з теля приземлився Булига, а слідом і чорнявий. Собака й вухом не повів у їхній бік.

– Послухай-но, Хомо, цей світ… Але ж усе таке справжнє…

– Це не світ. Це лише інформаційний дубль того, що було колись. Фрагмент пам’яті Вселенського Розуму. Звикни до цього.

Двері особняка відчинились, і на ґанок вийшов чоловік у військовій формі. В руках у нього була каструля з якимсь варивом. Чоловік попрямував до вовкодавів, що лежали обабіч воріт. Тим часом представник “Порядку”, Хома й Тищенко прослизнули в прочинені двері й опинилися в невеликій казармі. І хоч молоді люди у формі військ внутрішньої безпеки були лише відбитками колись реального життя, група чорнявого рушила до високих білих дверей навшпиньках. Сходами, вкритими м’яким персидським килимом, вони зійшли на другий поверх… На підлозі корчився в судомі чоловік. Це були останні хвилини його життя. В кімнаті стояв гострий запах горілчаного перегару. Чорнявий схилився над лежачим. На нього дивилися чорні, але вже без блиску, якісь матові, очі. Чоловік на підлозі востаннє сіпнувся і заціпенів.

– Все, – сказав ватажок акції, втрачаючи форму і знову обертаючись на променистий еліпсоїд, – за мною!

Уже в безпросторовому вимірі, куди вони полинули вслід за темним, Тищенко почув думку Хоми:

– Ти ба, погнав по сліду… Наче гончак.

– А навіщо нам треба було заглиблюватись в пам’ять Вселенського Розуму? – поцікавився Тищенко. – Чи не простіше було одразу направитись до місця перебування тієї особи?

Ведучий акції проігнорував запитання. Відповів Булига:

– Простіше… Якби особа, по яку ми прибули, не була закритою. Вони-бо – закриті не лишають відкритого сліду. Хоча від них, як і від будь-якого живого або неживого предмета, відходить часова інформація, але вона така ж, як і вони, закрита. І збагнути її може тільки такий самий – закритий.

– Як я зрозумів – усі закриті погані? – подав думку Тищенко.

– Ні. Це можна сформулювати так: не всі закриті погані, але всі погані – закриті. А ще точніше: темна особа ховається тільки в закритій суті.

– Хомо, ось ми зараз пересуваємося в цьому світі… Що нами рухає? Яка енергія?

– Думка. В даному випадку – думка чорнявого. Ми добровільно дозволили йому нас вести.

Досі вони рухались у якомусь бєзиросторовому вимірі – довкруг тільки світло і єдина темна тінь. Та ось стали з’являтися й інші тіні. Начебто в ясний день запрацювали дивні антипрожектори, лінзи яких випромінювали потоки мороку… Раптом вони опинилися поряд із джерелом антисвітлового потоку. Ним був променистий силует, який нічим не відрізнявся від силуету чорнявого. Він здавався порошинкою в безмежжі океану. “Порошинка” швидко-швидко коливалась, і тінь від неї падала кудись на межі “океану”. І тут Тищенко помітив міріади таких самих “гідрозолей”. Вони відрізнялися одна від одної тільки частотою коливань: у одних вона була надзвичайно висока, в інших – менша. Це були людські суті. Від них відходили закриті й відкриті інформаційні тіні (біографії). Об’єкт, до якого наблизилась експедиція “Порядку”, вирізнявся між міріадами вібруючих часток надзвичайно низькою частотою світлових коливань. Він і такі, як він(а їх було немало на різних рівнях Безмежжя Вселенського Духу), здавалося, не випромінювали, а поглинали енергію, що її генерували потужні суті сусідів. Незважаючи на те, що об’єкт був безтілесний, Тищенко впізнав у ньому чоловіка, що помер у маєтку з охороною. Тільки чоловіка. Біографія ж його була темним слідом у минуле.

– Увага, – долинула інформація від представника “Порядку”. – Зараз відбудеться заміна сутей. Ти доставиш особу і провідника до тунелю. – Команда призначалась Булизі. – А ти проведеш її крізь тунель між двома вимірами і покажеш постать для втілення. – Ця команда адресувалась Тищенкові.

Тон наказу неприємно шпигнув самолюбство батька “Експарки”. На його почуття відгукнувся Хома:

– Ти ба, командир знайшовся… А нічого не вдієш. Ти в них, Тищо, заложник. Воістину сказано: не може бути угоди з темним; може бути тільки рабство у темного.

Чорнявий проігнорував зауваження Булиги; суть його метнулась до духовної суті особи; дві хмарки, що відливали темним перламутром, на мить злилися, злилися й часові тіні біографій. Від накладання темного на темне довкола стало смеркати. Невідомо звідки прибуло багато закритих. Простір у тому місці нагадував каламутну товщу океану в сонячний день.

– Судячи з того, як вільно орієнтується тут твій супутник, подібні оборудки йому доводиться проробляти не вперше, – подав думку Хома. – Можна тільки здогадуватися, кого вони втілюють…

У думці друга не було й натяку на причетність до цього Тищенка, але він усе-таки відчував докір. А може, Хома йому просто розкрив очі. Але ж “Експарка” – тільки технічний виконавець, – подумав він, забувши на мить, що його свідомість відкрита.

– Утішся тим, що ці ще й не таких, як ти, обдурювали, – зауважив Булига. – Вчені, що розробили метод тимчасового обездушення людини і створили “арку”, також пошилися в дурні, як діти… Вони сподівалися втілити достроково Вернадського, Оствальда, Максвелла… Дідька лисого! Як тільки “Порядок” отримав від них технічну документацію й “арку”, яйцеголових просто розігнали.

– Послухай-но, Хомо, а чи не розірвати мені контракт?

– Ні, Тищо, Твоє тіло в їхніх руках. Перед тим, як пропонувати тобі оборудку, вони все прорахували: і те, що тут вас зустріну я, і що я нічого не зроблю такого, що завдало б тобі шкоди. Це їхній метод. Будь-яка акція розрахована на повну непоінформованість виконавця. Нам не залишається нічого, як довести діло до кінця… і сподіватися, що в сучасному суспільстві це дерево не принесе тих плодів, котрих від нього очікують.

Тим часом вібруюча темна хмара і. тінь, що від неї відходила, роздвоїлась і одна частина вмить, опинилася біля провідників. Це була душа людини, смерть якої вони спостерігали в пам’яті Вселенського Розуму. Далі цього моменту біографії інформацію про душу, неможливо було розібрати.

– Переміщувана особа… – кинув, шпильку Хома.

…Переміщувана особа, Тищенко й Булига; знову опинилися біля невидимої щільної субстанції, па той. бік. якої був матеріальний світ. Прощалися по-земному. Тільки при обіймах не було чути ні стукоту сердець, ні дихання. Але почуття смутку було в стократ сильнішим.

– Чого на світі не буває, – долинула до Тищенка думка друга, – може, нашій “Експарці” судилося в майбутньому… – Але раптом Хома затнувся, згадавши, мабуть, про стороннього, додав: – Квапся. Тілу потрібна душа.

Тієї ж миті виконавець акції залишився наодинці з переміщуваною особою біля “нічийного шару”. Перед тим, як зануритися в нього, Тищенко поцікавився:

– Послухай-но, а що ти забув у земному світі?

– Я там потрібен, – долинула відповідь.

– Навіщо?

– Щоб навести порядок.

– Вочевидь, ти, й справді, велике цабе, якщо світ гомо сапіенс не може без тебе впоратися зі своїми проблемами.

– Проблеми – функція порядку. Зміни порядок – відпадуть проблеми.

– Але ж зміна порядку неможлива без порушення причинно-наслідкової логіки еволюції. Чи ти, може, збираєшся ламати життєвий устрій земного суспільства?

– Авжеж.

Від цього впевнено вимовленого слова темного суть Тищенка аж ніби вибухнула, але часу на з’ясування вже не лишилося. І він із закликом “за мною!” першим занурився в невидиме поле. Особа майнула в “тунель”, утворений енергетичним силуетом батька “Експарки”.

Тищенко міцно тримав у пам’яті обидва тіла під арками; він послав темному ще одну думку:

– Але ж руйнування устрою пов’язане з великими стражданнями для всіх.

Відповіді він не почув. У цьому шарі його, Тищенка, суть уже була закрита. І тут йому спало на думку: “Якщо “Порядок” володіє засобами заміни людських душ, то де гарантія, що процес не пустять на конвейєр. А це означатиме підміну суспільства… Буде створено такі собі Шамбали (а точніше – їхні протилежності), крізь які суті людей, що не відповідають стандарту “Порядку”, підмінятимуться потрібними, взятими з безмежного океану тих, що пішли. Похмура перспектива…” – подумав батька “Експарки”… Лишалися частки секунди. Виконавець акції не те що бачив – він відчував своє тіло з кріслі. Раптом його ефірну суть немов блискавкою протнуло: “Цей месія зараз опиниться біля керма монолітної й багатої структури, котрій бракує лише ідейного натхненника!”

Те, що він скоїв наступної миті, не можна було пояснити ні логікою, ні інстинктом, його душа раптом змінила напрямок і ввійшла в тіло чорнявого молодика… Перше, що він відчув, – тепло. Здавалося, він убрався в одяг, попередньо нагрітий чиїмсь тілом. Розплющив очі. Він перебував у кімнаті, вмебльованій двома кріслами й арками над ними. Це були не відбитки пам’яті, а матеріальний світ. У кріслі навпроти сидів широколиций лобатий здоровань з короткою зачіскою і добродушним слов’янським обличчям. Вії його сіпнулись, і в Тищенка втупились зачмелені зеленкувато-жовті очі. Йому стало не по собі. На нього дивився він сам. Але не із задзеркалля і навіть не з того світу… Поволі полуда спала з очей, зіниці звузились, стали чорними. В них з’явилося щось схоже на допитливість.

Тим часом Тищенкова суть швидко призвичаювалася в тілі чорнявого. Вона, немов пілот, що зайшов у кабіну літака невідомої моделі, перевіряла різноманітні датчики, “зазирнула” в пам’ять “комп’ютера” і тієї ж миті отримала біографічну довідку про колишнього власника тіла. Але це була тільки інформація про людину, а не її суть; позичений порожній скафандр і технічна документація до нього.

Відчинились двері. В кімнату зайшов керівник Центру. Мить повагавшись біля входу, він попростував до чорнявого. З кожним кроком радість на його обличчі поступалась місцем страхові. Він немов би зменшувався в розмірі; коли ж опинився поряд з кріслом, то й зовсім знітився. На обличчі з’явився вираз запобігання і бажання виконувати. Іван Іванович стояв біля крісла під аркою, як біля трону, схиливши улесливо голову.

– Щиро просимо! – пробелькотів. – Ми давно очікуємо…

В цей час у дверях виросли двоє здорованів у мішкуватих сірих костюмах. Їх маківки з рідким білявим волоссям майже торкалися верху одвірка, а під лівим боком у кожного щось стовбурчилося.

– Прошу, – ще нижче вклонився керівник Центру.

Тищенко в тілі чорнявого підвівся з крісла… І тут на нього обрушилося його ж тіло. Лише реакція і дух першої людини “Експарки” врятували “месію” від нищівного удару в голову, котрий для його теперішньої, недолугої постаті був би останнім. Від другого удару, в якому було сконцентровано вселенську лють і міць Тищенкової плоті, його уберіг один із дужанів, який ребром долоні, немов сокирою, рубонув по шиї ні в чому не винне тіло, яке ще недавно належало батькові “Експарки”.

На глухому подвір’ї біофаку, куди чорнявий вийшов у супроводі Івана Івановича та двох охоронців, стояв той самий пошарпаний автомобіль, а біля нього – літній чоловік, “представник замовника”. Він віддано посміхнувся і відчинив дверцята.

– Взагалі-то вам би годився броньований лімузин і ескорт мотоциклістів, – схазаз вибачливо. – Але з міркувань конспірації скористаємося поки що з цього точила.

Опинившись за брамою біофаку, зони дозго не могли вклинитися в проїжджу частину, котра виявилася запрудженою людьми й машинами, які рухалися зі швидкістю пішохода. В потилиці чорнявому й літньому, що сидів за кермом, сито й спокійно дихали дзое здорованів.

– Ви саме вчасно, – зауважив водій, киваючи на демонстрацію.

– Гм-гм… Проблеми, – озвався задумливо Тищенко-чорнявий. Повагавшись, додав упевненіше: – Проблеми – функції порядку. Зміниш порядок – відпадуть проблеми.

Літній подивився на нього побожно.

“Я вам покажу порядок! – подумав батько “Експарки”. – Розтаку вашу перетаку!..”



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.