ОКСАНА СЕНАТОВИЧ

ЩО СКАЗАТИ ТРЕБА?

Три бабусі і дві мами

із онуками й синами

йдуть до скверика гуляти.

Починає рахувати

наймолодша мама діток

і цукерками вгощати

всіх підряд:

п'ять цукерок — п'ять хлоп'ят.

Кожен з них цукерку взяв

і собі до рота вклав.

Три бабусі і дві мами

разом сплеснули руками:

— Що сказати треба, діти?

Але діти

(ну і діти) —

ані пари з вуст,

чути лиш цукерок хруст.

Розвели руками мами,

і бабусі вслід за ними:

— Що робити, діти, з вами

із нечемними такими?

Та хлоп'ята мовчки їли

і жували, аж сопіли.

Лиш управилися з ними,

із цукерками смачними,

задзвеніли, як дзвіночки,

їхні чисті голосочки:

— Ми вас зовсім не лякали!

Що сказати треба, знаєм,

та коли роти в роботі,—

ніяк “дякую” казати

із цукеркою у роті.