Валерій Шевчук

Три листки за вікном - Валерій Шевчук

Роман-триптих

Листок перший. Ілля Турчиновський

Повість

Світ неситий, коли не задовольняє.

Вічність несита, коли не завдає жалю…

А я, як був, так і тепер — подорожній!..

Г. Сковорода

РОЗДІЛ І,

де викладено передмову Турчиновського до читальника

Перепрошую тебе, дорогий читальнику, за те, що забираю час, який ти міг би вжити на господарювання, на прогулянку по саду, а коли любиш працю, на догляд того саду. Але мова сьогодні до того, кого захопив неспокій і хто шукає свого саду не у речах матер'яльних, а в іншому, чого прагне неупокорена душа. Такі на цій землі волею божою теж навіщось творяться, і їхнє покликання — жити і дороги, наче їжу, через себе перепускати. Зрештою, такою неупокореною душею, признаюся щиросердно, є і я, тож у цій бесіді з тобою, дорогим читальником, шукаю собі товариша і співбесідника; хай не знаю я тебе і в якому часі житимеш, маю в тобі невідхильну потребу.

Насамперед хочу оповісти одну невелику історію. Повернувшись із церкви, спочивав я по трудах своїх у садку, коли ж побачив, що назустріч мені простує якийсь юнак. Був він добрий на вроду і мав розумні очі. Підійшов під благословення і перепросив мене, що завітав так нагло, але давно прагне зі мною зустрічі й хоче дещо запитатися. Я хитнув головою і запросив гостя сісти в затінку великої яблуні на трав'яній лаві.

— Питай, сину мій, — сказав я. — Але передусім: хто ти такий і назви мені своє ім'я.

Він схилив голову, і щоки йому покрив легкий рум'янець. Я придивився до нього: про щось нагадував мені цей юнак, далеке й призабуте.

— Назвати себе не штука, — сказав він. — Але чи потрібно це вам?

Він зирнув на мене, і був той погляд ніжний і сумовитий. Так ми й дивилися якийсь час один на одного, ніби впізнавали. Сонце пробивалося крізь гілля яблуні й обкидало мого співрозмовника світлими латками; мені здалося, що торкнулося мого серця щось тонке і давно знайоме — найніжніша лапка, котра чіпає ще ніжнішу павутину. Ця музика прозвучала в глибині мого єства сумно й приглушено — юнак таки мене схвилював.

— Прийшов до вас, отче, — сказав він, — здалеку, прочувши про вашу мудрість.

Не люблю похвальби, тому промовчав.

— Кажуть, пережили ви чимало пригод, перш ніж осісти тут, — повів далі той молодик. — Отож мене цікавить таке: чи були ті пригоди конче вам потрібні й пожиточні і чи не ліпше упокоритися душею відразу, осівши й заходившись біля корисного діла?

Гострою колючкою дряпнуло мене те запитання, але на вуста лягла спокійна всмішка.

— Хто зна… — спроквола проказав я. — Не так усе на світі просто. Один хоче вчинити так, як кажеш ти, сину мій, а інший навпаки. Іншому покладено перейти не одну біду й пережити безліч пригод, щоб дійти до того-таки — спокою й миру душевного.

Молодик світив супроти мене гострим, напруженим поглядом.

— Осівши відразу, — сказав він, — ви могли б учинити більше добра. Чи не було зайвою тратою сили ваше неупокорення? Чи блукання ваше не те, що звуть манівцями?

Біля нас важко прогув джміль, і я провів його поглядом. Стало мені навіть гаряче, і я скинув бриля, поклавши його на коліно.

— Кожен із нас приходить у світ неоднаково, — сказав я. — Один знаходить собі призначене, ледве продерши очі, Всі немовлята схожі, але на кожному осібний карб, бо в кожного своя доля: один міщанином стане, а другий землю оратиме. Ще один — царем, а інший — попом. Войовником чи майстровим. Кожен віднайде собі житло й дружину. Але з-поміж тих певних вирізняються ще непевні. Над ними запалюється дальша зірка, бо все Їхнє наступне життя стає чомусь смугою найрізноманітніших пригод і трафунків.

Юнак повернувся боком до мене й дививсь кудись у далечінь, де сонце синило простір і де мерехтів у тій просині невеликий гайок. Його профіль малювався на зеленому тлі, і я знову придивився до нього пильніше. І вдруге повернулося те, що відчув передусім, торкнула павутину найніжніша лапка, і смуток, теплий і щедрий, залив мені серце, аж затремтіло воно в грудях. Щоб не виказати хвилювання, я зняв із коліна бриля і почав роздивлятися його; в одному місці солома порвалася, і я торкнув прорву пальцем.

— Що хочеш запитати мене ще, сину? — мовив я.

Юнак здригнувся. Швидко встав і вклонився мені.

— Перепрошую, отче, — сказав наче й занепокоєно, а може, кудись і поспішаючи.

— Ні за що перепрошувати, — мовив я: чомусь не хотілося, щоб юнак ішов геть. — Можеш питати все, що заманеться.

— Я спитав усе, — мовив юнак. — Сердечно вам дякую.

— Тоді дозволь запитатись і в тебе, — зупинив його, бо аж поривався йти. — Ветхий я вже й недобачаю добре. Чи не зустрічалися ми з тобою раніше?

— Авжеж! — загадково відказав юнак.

— Коли так, — озвався я трохи гарячкове, — то чи не назвався б ти хоч на відході.

Юнак звів на мене очі, і ми знову пильно подивилися один на одного. Морозець пройшов мені по спині, бо я вже, здається, починав його упізнавати.

— Саме так і є, — сказав юнак, ніби вгадуючи мої думки. "Але ж цього не може бути!" — подумав я.

— Чому не може? — всміхнувся юнак. — Хіба люди не люблять згадувати проминулого життя?

"Це так, — подумалося мені. — Але я тебе можу торкнутися, як живого. Виразно бачу й чую тебе — от що мене вражає!.."

То було й справді дивно. Сидів на трав'яній лаві під улюбленою яблунею і дивився крізь віття на засинений удалині гайок. Із того гайка виїхав раптом вершник, спинився й задививсь у мій бік, звівшись на стременах. На вершнику була синя одежа, а чоботи яскраво-червоні. Не бачив його обличчя, але знав: такий вершник приснився мені якоїсь ночі, той чоловік колись супроводжував мене, й називав я його незвично — Страх.

Чув шелест юнакових кроків — той відходив од мене. Хотів звести голову, щоб глянути на нього, адже нечасто трапляється, коли людина ветха днями зустрічається із собою юним, але не міг і пальцем кивнути: тіло знерухоміло і безвладне стало.

Тоді я знову подивився туди, де стояв на узліссі вершник. Ну звісно, юнак ішов до нього. По яскраво-білій стежці, що аж сяяла між смарагдової трави, — незграбна цибата постать з прив'язаними до плеча книгами. Я відчув, що в мене затремтіли пальці, що в мене ліва брова смикнулася, адже і я колись вирушав отак у світ, примотузавши до плеча книги.

Вершник на узліссі торкнув коня і звільна поїхав назустріч юнакові. Ось вони зараз зустрінуться й заведуть балачку… Десь далеко заіржав кінь, неподалік на гілці цвіркнула пташка, і до неї озвалася друга.

"Що воно? — подумалося мені. — Що діється в цьому тихому, залитому сонцем саді?"

Юнак уже порівнявся з вершником, узяв коня за вуздечку і раптом стрибнув у сідло. Відтак пропав чи з'єднався водно із наїзником, бо по стежці поїхав до засиненого гайка тільки один чоловік.

"Господи! — прошепотів я самими вустами. — Звільни мене на старі літа від оцих непотрібних наїть!"

Цілу ніч я не склепив очей. Гризли мене спогади чи марення, часом незрозумілий страх на мене накочувався, часом піт пробирав. Інколи я ледве гасив покрик, що рвався з моїх грудей, але поруч спала жінка моя, і я не хотів її турбувати. Через це лежав, стиснувши вуста, й намагався й дихати менше: зовсім малим і слабосилим себе почував. Бачив вряди-годи перед собою юнакове обличчя: ось він дивиться на мене, ось його профіль, що малюється на зеленому тлі. Те обличчя наближалося все ближче, і ось уже ми так близько, що тулимося один до одного носами…

Я прокинувся й відчув, що з лоба мені стікають гарячі струмки поту. Втерся рукавом, і мені здалося, що біжу стежкою, яка петляє поміж яскраво-зеленої трави. Нічим мені дихати, в роті пересохло, але мені конче треба добігти до засиненого гайка, де зупинився вершник.

"Стривай, — зашепотів я, — стривай! Ми тоді в садку не докінчили розмови, а вона цікаво почалася. Я багато в цьому світі пізнав, а ще більше не звідав. Стривай, побалакаймо хоч трохи!"

Гола, порожня стежка. Десь збоку дув, завиваючи в гіллі дерев, вітер, кошлатив одежу, осушував піт на обличчі, синів гайок, а біля нього — нікого.

"Стривай, — сказали кволо мої вуста. — Зачекай!"

Але мене ніхто не чекав. Відчував тільки щось тривожне і незбагненне. Прокинувся серед ночі і не міг заснути. Парко було. Голова освітлювалася зсередини різким світлом.

"Що ж, — подумав я, — так воно й мало бути. Це та тривога, котра колись з'їдала моє серце, — не можу забути її!"

Лежав і дививсь на вікно. Тремтіли, ніби живі, тіла зірок. Поморгували мені, і, як колись у юності, мені захотілося знову покинути рідну домівку. Крізь шибку протягувалася світла смуга, наче розчухраний промінь, — щось таке, як Чумацький Шлях у небі.

"Видіння дороги", — проказали мої пересохлі вуста.

Кожен батько, подумав я, має скласти заповідь дітям своїм та внукам, правнукам і всім, хто прийде у світ після них, хоч, може, не всім нащадкам така заповідь буде потрібна. Це ніби лист у вічність, що його кожному хочеться послати. Ні, не належу я до людей з вибраною долею, я у цьому житті людина мала. Та й пригоди, які перебув, не такі вже захоплюючі — це пригоди малої людини. Але одне я маю, про що й хочу сповістити нащадкам своїм, — живе у грудях, людське серце.

Знав, що не засну цієї ночі. Очі мої, прикриті повіками, були червоні й гарячі. Отож і простір, який побачив наступної хвилі, залився гаряче-червоним світлом. Мені привиділося, що мчу охляп на коні, але обличчям до хвоста. Кінь біжить уперед, а для мене виходить — назад. Сльози котилися мені по обличчі — червоний світ довкола гойдався й палахкотів.

Вранці я розгорнув сонник, але пояснення сну не знайшов. Тоді пішов до сусіда, мудрого, добродійного козака, що добре знався на снах, і той розтлумачив мені таке.

— Життя кличе вас, панотче, назад — це недобре, — прорік він. — Кінь біжить уперед, а для вас виходить — назад. Це знову-таки недобре.

Не звістив нічого більше, тільки оці два "недобре", а може, не хотів мене засмучувати. Допитуватися я не став: не гоже слузі божому піддаватися отак простацькому марновірству, через це покинув сусіда й подибав на власне обійстя, налягаючи на ціпка.

Ступив на стежку саду, бо не хотів заходити в дім, де жінка торохтітиме про господарські клопоти, — запраглося самоти.

"Отут ми й зустрілися, — мимохіть подумав, сідаючи на лаву. — Про що була наша балачка?"

Таки й сьогодні почув я тихий шелест кроків. Звісно, онде він: простує до мене, широко всміхаючись. Але за мить видиво розпливлося — був я в саду сам. Шелестіло над головою листя, на колінах стрибали сонячні латки. Я зорив на власну старечу, покриту цвіллю руку — обхопила держално ціпка і аж побіліла, так напружилася.

Снігове поле я побачив і чоловіка, що ходить по ньому туди й сюди. Придивився пильніше до слідів, які він прокладав по білому, були вони увіч схожі на літери, я зміг навіть розібрати кілька слів. Тоді просвітліло в мене на серці, і я засміявся тихенько, згадуючи пророкування мого сусіди, тлумача снів: он що маю чинити.

Може, моя примха, дорогий читальнику, видасться тобі смішна й безрозумна, не осуджу я тебе: значить, писалися ці аркуші для іншого. Знай, сподіваюся я на того читця, кому відслонять вони щось сокровенне. На це моя надія, а надія веде людину по світі. Зрештою, і кпини людські та зневага не первина мені: тільки на старість перестав я бути для людей смішний. Годі сказати чому: може, вікував життя недоладно? Але не мені це знати й не тобі судити — є на те вищий суд. Йому й піддаюся, як і кожен інший смертний, бо правда наша правдою вічною має промірятися.

РОЗДІЛ II,

в якому Турчиновський починає свою розповідь про мандри

Чому доля саме такі дороги мені наміряла, не можу тобі, дорогий читальнику, досконало повісти — людина не завжди чинить розсудливо і знамірено. Буває, впаде до серця іскра й залишає слід, як на тканині: коли не погасити її вчасно, може запалати такий вогонь, який зовсім тебе спопелить. Така іскра колись упала і в мою душу, і я, примотузувавши до плеча книги та взявши торбину в руку, пішов, як уже оповідав, на стежку, що вивела мене з рідної Березані.

А перед далекою дорогою завітав до ветхого старця Дем'яна, котрий уже давно був не від світу, а пас божу худібку — бджіл, сидівши хутором неподалік Березані. Старий був неговіркий і наче сердитий, але мене любив, бо я не відсьогодні входив із ним у сокровенні балачки.

Мучив мене й тоді дивний сон. Отак ніби їхав я верхи через долину, в якій кожна рослина увінчувалася людською головою, і такі ж голови росли замість плодів на деревах. Їхав ступою і роззирав усі ті обличчя. Тепер я знаю, хто вони, — побачив у тому сні людей, зустріч з якими чекала мене в прийдешньому. Я оповів той сон старому Дем'яну, і він довго на мене дивився.

— Вабить тебе дорога, хлопче? — спитав нарешті.

— Ой вабить, діду! — сказав я. Тоді старий похитав головою.

— Скажіть мені щось напутнє, діду, — попросив я.

— А я вже сказав, — буркнув дід і сердито сплюнув, вийнявши з рота люльку.

Тепер я розумію, що старий не похваляв мого наміру мандрувати, але тоді мені здалося, що не має він чого сказати. Тож спокійно повернувся додому, зібрав які мав гроші, взяв ціпка, одягся по-дорожньому й рушив у білий світ.

Біля засиненого гайка, що про нього згадував тобі, читальнику, трапились мені двоє мандрованих молодиків, до них я довірливо приєднався, щоб веселіше й безпечніше було йти. Мої співподорожани були дебелі хлопці, я відразу ж відчув до них довіру. Ми проходили через дороги й села, хлопці оповідали веселі історії, а я оповідав їм оповіді книжні. Над головою аж дзвеніло сонце, довкіл вигиналися ниви з чималим уже хлібом, поблимували в ньому ясні очка волошок; над головою тремтіли золотими грудками жайворони, я сміявся на веселі розповіді, а потім заспівав — це сталося неподалік якогось села. Мої супутники зупинилися, почувши мій спів, а я таки голосистий, кажу без похвалок; тієї днини голос не вміщавсь у грудях, і я не мав причини його глушити. Так, я заспівав, зворушений і подорожжю, в яку вперше пустився, і сонцем, а ще більше співом жайворонків; дивився на світ замилувано, може, тому й обличчя супутників стали мені милі. Отож я йшов і співав, відчуваючи, як росту під цим глибоким небом, і вже це — гідне благоти: добрий стаєш і чистий — те, до чого людина має завше прагнути.

Наспівував, коли переходили село, вів мелодію й тоді, коли ми ступили на путівець. Той путівець був ледь утоптаний, але я не мав нічого лихого в серці й не сподівався напасті. І в голові в мене не було, що мій спів може викликати в когось недобрі наміри. Мої співподорожани йшли біля мене мовчки і тільки посопували, але я на те не зважав — друзями ж бо ми назвалися.

— Добре співаєш, — сказав один із них, Семен, коли ми вже відійшли далеко від села.

— Мій голос — надія моя, — скромно відказав я. — Приставатиму до якоїсь церкви, зароблю грошей, а тоді — знову в мандри.

Другий співподорожанин, Іван, уклав до рота люльку і викресав вогню. Подивився на мене з-під нахиленого чола:

— А тепер грошей не маєш?

— Дрібку, — якнайдобродушніше відказав я. Іван звів обличчя, серце моє торкнула тривога. Роззирнувся навколо: порожній путівець, в глибині — дика груша, хліб і ані душі. Іван дивився на мене з тупою увагою, ніби розглядав комаху. Один куток рота приспустився, а другий тремтів. Очі стали вузькі й пронизливо-зелені, а може, світло довколишньої зелені і у них налилося?

— Га? — сказав я. — Так чудно на мене дивишся? Тоді побачив я Семенове обличчя. Воно було кам'яне. Я знову відступив крок і озирнувся. Навколо ані душі. Мимоволі сахнувся, і це врятувало мою голову — ломака, якою замахнувся Іван, вдарила мене по плечі, тому, де я щасливо примотузував книги. Закрутилася земля, захиталося небо, посипалися зірки, я впав — дорога забила мені рота травою.

Звісно, ці розбійники й гультіпаки хотіли вбити мене, але милостива доля врятувала від такого сумного кінця: судилося мені ще потоптати ряст. Лежав, обдертий і пограбований, у самій кошулі і, приплющившись, слухав, як сваряться поміж себе розбійники, не поділивши мого добра. Руки мені зв'язали міцною шворкою, що боляче в'їдалась у тіло, а ноги були вільні.

— А що зробимо з ним? — спитав Іван, киваючи на мене.

— Добити треба, — шепнув Семен так лиховісне, що я здригнувся.

— Глянь, очуняв, — сказав Іван і нахилився до мене. Я розплющився — схилилася до мене огидна машкара, а може, моя ураза так його спотворила. Ми дивилися якийсь час один на одного, ніби змагалися, хто кого пересидить, — трем побіг мені по тілі. У грудях шалено застукотіло серце, несвітський жах поривав скочити на рівні й дременути навтьоки. Але я мав глузд збагнути, що зв'язаний далеко не втечу, через це вирішив чекати, що вирішать мої збійники, застережно підігнувши одну ногу, готовий щохвилі зірватися й побігти.

Гультіпаки домовлялися про мою смерть: чи одразу вбити та в хліб затягти, чи голого до груші прив'язати. Я зметикував, що таки непереливки, й подумки помолився Всевишньому, щоб урятував мене з такої напасті. Вдивлявсь у небо так, аж очі млоїло, хотів розчинитись у ньому і просив звільнення від смерті та мук, що готували їх мені розбишаки. Боліло найбільше мене не те, любий читальнику, що опинився обідраний, як липа, й пограбований, — цим людям я вірив, вони стали мені любими друзями, завдяки їм я хотів оберегтись од злопригод у дорозі. Боліло мені од їхньої підступності і зради, а це найгірше з гіркого. Саме в цей мент почув мене господь і вклав до вуст такі розважливі слова.

— Гаразд, — сказав я. — Ви мене вб'єте. А що здобудете? Ви забрали мою одежу і гроші, — сказав я, — все, що маю. За це вас покарає господь, але не так страшно, як після того, коли загубите невинну душу. Пам'ятайте про пекло, — застеріг я, — кипітимуть ваші душі в смолі, і кричатимете од болю, а мукам своїм кінця не дочекаєтеся. Я сміливо кинув у їхні страхітливі обличчя:

— Знамірилися загубити невинну душу через дурноту свою. Лише з самого страху, що розпізнається ваш менший злочин. Поміркуйте: щоб сховати малий злочин, ви чините великий. Але Всевишній усе бачить, усе чує, і не матимете від нього рятунку…

У цей мент визирнуло з-за хмари сонце і освітило все таким чистим і яскравим сяйвом, що перезирнулися мої кати. Я уздрів на їхніх обличчях страх і раптом згадав: вони з тієї долини, по якій їхав я уві сні на блакитному коні.

— А не дурну річ сказав цей харпак, — мовив Семен.

— Викаже він нас, — буркнув Іван.

— Заб'ємо йому памороки, — сказав Семен.

— Сильніше стукнеш, — відповів Іван, — і напитаєш гріха! Хлепавий він.

— Припнімо його до дерева, — мовив Семен. Я кинув оком. На дорозі стояло одне тільки дерево, дика груша, але до нього було з двісті косових сажнів.

Здирці мої про щось перемовилися пошепки, тоді другий, Іван, підійшов до мене і різонув по шворці ножем.

— З нами підеш, — наказав він. — Але спробуй тільки… Не доказав, бо я зірвався на рівні як був, у самій кошулі, і вдарив у ноги. Роззутому й роздягненому, бігти мені було легко, отож я закинув голову й помчав так, що залопотіло мені в грудях серце, закрутився довкола світ. Ніколи ані опісля, ні до того не бігав я, читальнику, з таким спритом. Стрибала під ногами дорога, у вічі било сонячне проміння, я летів над землею, вряди-годи підштовхуваний її м'яким, пружинистим тілом. Лайдаки й кати мої спробували наздогнати мене, але були взуті в чоботи й одягнені в кунтуші, тож швидко відстали.

— Не тікай! — кричали вони. — Поговорити треба. Зачекай, дурний вилупку!

Я не образився на "вилупка", бо що можна сподіватися від таких нечестивців, — гукнув здаля й собі:

— Ану не підходьте, лайдаки, розбійники, викрутні й облудники!

Вони зупинилися сажнів за двадцять.

— Ну чого тебе понесло? — примирливо сказав Семен. — Поговорити хочемо з тобою.

— Повернемо тобі гроші й одежу, — мовив Іван. — Підемо разом до Могилева. Ми передумали тебе грабувати…

Я був легковірний тоді, як овечка. Не міг на зло злом відповідати — сльоза впала мені на щоку. Здалося, осінила цих гультіпак мудрість та благодать, вони щиросердно каються. А хто перед таким не зронить доброданої сльози, люб'язний читальнику? Хто з людей не чулий до світла й добра? Навіть такі безмилосердні розбійники, і ті просвітилися й захотіли покаятися.

— Гаразд, — сказав я із сльозами на очах. — Підемо разом до Могилева.

Вони били мене руками й ногами. Я схопився за голову і впав у куряву, закликаючи на поміч небо, але цього разу дано було випити келих лиха до дна. Тяжке то пиття, я здригався на кожен безмилосердний удар, зойкав та стогнав. Витерпів оті незаслужені муки і, коли гультіпаки й катюги перестали мене молотити, ледве звівся на ноги. З очей котилися сльози, тіло боліло, а на душі лежала ураза. Такі бридкі вони були, ті, що недавно їх я за друзів вважав!

— Вдягайся! — кинули вони мені одежу. Повернули й книжки, та коли я упімнув оддати гроші й чоботи, розреготалися.

— Підеш з нами, — сказав Семен, — а при нас і язика триматимеш ліпше.

— Незле вигадано, — додав самовдоволено Іван.

– І не здумай тікати, — мовив Семен і похитав перед моїм носом величезним кулачиськом.

Але я не збирався тікати. Пообіцяли-бо не чіпати мене, і я повірив — десь пізніше від них утечу. Тому, хоч як тяжко боліла мені душа, пішов із ними далі. За якийсь час вони й балачку мирну завели — скалозуби й реготуни. Потішалися з моєї втечі і з того, як блискав я голим тілом, а мені паленіли з сорому щоки. Не відповів на їхні жарти, бо не чув у серці радості. Ішов з ними, як раніше, долаючи шлях, і мені в голові крутилися недобрі думки — про помсту думав. Мої ж збиточники ступали по дорозі, ніби нічого не сталося, і лише кидали до мене якийсь жарт. Але я смутний був. Груди наповнювало болюче почуття, воно потім часто приходило до мене, коли опинявся без шеляга за душею, не відаючи, що чекає завтра. Ні, я перепросив Всевишнього за свої лихі помисли, треба було шукати втіхи й заспокоєння, щоб не пустити в душу лихого.

"Всі ви, озлоблені, — думав я, — де корені вашої злості? Чому в цьому світі страждає невинуватий, а лихий жартує? Чи добре чинить той, хто злу не опирається?"

Заходило сонце, висів на овиді розпечений кавун, горів притомленим світлом, воно проливало на світ рожеву барву. Принишк і сховався вітер, глибока тиша пойняла круглий, широкий світ. Над головою вигнулася голуба вгорі і блакитна по боках миса неба, унизу світила притьмареним зелом так само простора миса землі, її перерізала бита тисячами людських та кінських ніг дорога, а по одній із її відрогів тихо шаруділи й наші кроки. Було нас тільки троє, і рожеве світло, що його вилив на землю вечір, затопило нас з головою, купаючи і ніби змиваючи з нас усе вчинене нами за проминулий день. Ми йшли в тому світлі, безсловесні й покірливі, наче не відбулося між нами злочиння, про яке я щойно повів, наче не вони, оті двоє, збиткувалися з мене і не я прийняв стільки наруги. Синяки й садна в цю чудову мить перестали боліти, зцілився я раптом: святе зворушення заповнило моє серце. Тихий смуток народився там, де западало за овид сонце, і я пізнав: смуток отой іде з неба. Саме цей смуток і сплітає над зеленою, розлогою чашею землі серпанок, зараз рожевий і драглистий, але це він витворив перший сутінок, який допомагає людині заспокоїтися. Перший сутінок ховався в затінках та ямах, в улоговинах, у глибині трави та зеленого жита, сутінок, на який перетворився біль єства мого, — вийшло з серця все важке й неприємне, що я сьогодні зазнав. Тихо шерхали кроки, збиваючи над дорогою м'які хмарки куряви, ця курява — теж сутінок, гіркий, як настій полину. Я йшов разом зі своїми подорожанами назустріч червоному сонцю, міцно стискаючи вуста, за спиною плив мій біль, а попереду, між сонцем і мною, котилася довга і, здавалося, жива дорога. Вона гріла мої босі п'яти, і я беззвучно подякував долі, що й таку відраду вона нам, упослідженим, може посилати.

РОЗДІЛ ІІІ,

в якому Турчиновський оповідає про тишу, яку відчув у своєму садку

Оце писання, що викладаю його тут тобі, ласкавий читальнику, дало сподіваний мир душі моїй, і я, переповнений далекими споминами, замріявся, сидячи на трав'яній лаві під улюбленою яблунею. Чи довго перебував у святому заціпенінні, не відаю; здавалося, й дихати перестав, а очі мої пасли вигинливу стежку, якою пішов був колись у світ. І чи година така настала, а відчув я раптом: довкола мене стоїть дивна тиша. Все навдокруг загусло й завмерло, зупинився час. Листки й трава знерухоміли, і не чув я анінайменшого згуку. Не співали птахи, не валували собаки, не чутно було ані кроків, ані дихання. Навіть мала комашка, що почала лізти мені на ногу, спинилася із зведеною голівкою. І тільки тепер, у цю мить, прийшли слова, які я хотів сказати отому юнаку, що приходив до мене чи привидівся, — собі самому, котрий у дорогу зібрався, а світу не знав і не розумів, котрого чудні питання навідували, і через те просив він у мене відповіді.

— Не чини так, як вітрогони, сину мій, — прошепотів я, — а впокоряйся законам життя. Не живе щастя в далеких країнах і в небачених містах, а в тобі самому — умій тільки ним користуватися. Остерігайся, щоб не захопив тебе вир, який відриває людину від рідної землі й закидає її на чужину. Навчися радіти зі світу й життя, тоді й непокоїтися будеш менше. Пізнавай світ, а не проклинай його — ось тобі джерело. Пий із нього і здобудеш радість.

Я говорив ті речі, але водночас розумів: це не ті слова, які треба казати. Це втішальні слова, отже, звичайні, а є слова сокровенні. Ті слова, від яких здригається людське серце, бо істина є справжня і видима. Мій мозок напружився, бо здалося у цій святій тиші, яка панувала навколо, — знайду я їх зараз! Зараз, зараз виповім їх, адже вони тут, на кінчику язика. Ти слухаєш мене, юначе?

— Так, — мовив тихий голос. — Але не все мені ясно. Скажи, старче: чи кожен, хто шукає, знаходить незвідане, чи нам, молодим, судилося перейти тільки ваші стежки?

— Кожен у цьому світі шукає себе, — сказав я.

— Не зовсім розумію, що воно: шукати себе? — спитав голос.

Я не відповів, бо на такі питання не відповідають. Знайти себе, подумалося, — це прожити життя.

Здається, я цими думками таки зруйнував первісну тишу і не знайшов сокровенних слів, на які сподівався. Так, мозок мій вже просив відпочинку і поволі згасав, як гасне каганець, коли висякне олія.

Я почув шерхіт, хтось ішов, хтось до мене наближався. Я не хотів озиратися, важко мені вести цю розмову.

Кроки наблизилися і стихли. Я почув притлумлене дихання.

— Чи ви спите? — почув голос паньматки. — Чекаю вас з обідом, а ви тут прохолоджуєтеся…

РОЗДІЛ IV,

у якому Турчиновський оповідає далі про свої пригоди

Так дійшли ми, ласкавий читальнику, до польського кордону, де була маєтність Києво-Печерського монастиря, що звалася, як пригадую собі, Попова Гора. Ми спинилися з моїми здирцями тут на ночівлю, бо лежав той монастирець біля села. Я рушив помолитися на вечірню, бажаючи звільнитися на хвилю від своїх гонителів, зрештою, ті не захотіли очиститись у молитві, укорінившись у гріхах своїх. Мені ж праглося побути на самоті — багато зібралося у мені думок.

Тут, у церкві, мене й примітив городничий ієромонах Теодозій, високий, худий чоловік з малими, втопленими очима, які начебто визирали з середини голови. Ми розговорилися, я заспівав йому й прочитав сторінку Псалтиря, а він, задоволений і зраділий, мовив:

— Залишайся, хлопче, коли хочеш, у нас. Нам треба доброго співака й читця.

Покликав дячка і сказав, щоб мене прийняли до дяківської половини. Це означало, що я таки здихаюся своїх тяжких ворогів.

Те все, що оповідаю, любий читальнику, сталося прегарного літнього вечора, сутінки саме опадали на землю. Я побачив тоді на небокраї хмарину, що нагадувала перст. Я сприйняв його за знак божий — на мене зійшов мир, а серце заспокоїлось у тривогах своїх. "Що може бути ліпшого на білому світі за такий вечір, — подумав я, — адже все віщає про добро і злагоду?! Вибач ближньому і не помножуй зла, адже помножене зло породжує нове, і так без кінця. Без покірливості людина перетворилася б на звіра, а це те, що може ввергти світ у загибель".

Такі думки крутились у мене в голові, я йшов за дяком і всміхався. Відчував: розгладжується мені обличчя, а очі запалюються мирним вогнем. Здавалося, почув навіть, як росте трава. Піднімала на моїх очах стебла, гонячи, як кров по тілу, сік. Уздрів, як лучиться той сік із сонячним промінням і як запліднюється та костеніє в зернятках насіння. Я полегшено зітхнув: яке щастя, коли погідно на душі!

Болить мене, любий читальнику, одна думка. Все у світі побудовано на цьому: вороги й друзі. Навіть невинна овечка розуміє, що в неї безліч ворогів, хоч вона не ворог нікому. Людину ж вороги чатують щокроку. За добро добра людина ворог іншій доорш людині — дивовижна це круговерть! Вирушивши в мандрівку, я гадав обійняти світ душею, але ти вже знаєш, читальнику, як був тяжко й гірко покараний.

А веду я до того, любий читальнику, що вороги мої і здирці не відійшли мирно без мене з Попової Гори. Як тільки вселивсь я у дяківську половину, пойняло їх незбагненне зло. Не відаю, як розтлумачили вони мій умисел, але відразу ж з'явилися в нову мою оселю. Спершу я був спокійний.

— Напитав собі місце й залишився, — сказав. — Не маю до вас зла, ідіть собі з миром — розсудить нас бог. Вони розреготалися.

— Чого б це ти мав зло до нас, своїх приятелів? — спитав Іван.

— Дозвольте нам, пане дяче, — сказав Семен, — перемовитися з ним перед дорогою.

Дяк послухався й люб'язно вийшов, а я лишивсь із ними сам, відчув: мороз пробіг у мене по спині.

— Навіщо я вам? — спробував оборонитися. — Що я вам учинив?

Вони стояли супроти мене загрозливо спокійні і тільки усміхалися, зсовуючи вуста набік.

— Ви забрали мої гроші й чоботи, — мовив, — а я нікому про це не сказав ні слова. Чого хочете од мене ще?

Іван підморгнув мені, наче ми були з ними змовники, вуста його розповзлися в усмішці.

— Я от хочу, щоб ти трохи перед нами потанцював, — скавав іронічно. — Як співаєш, ми чули, а тепер потанцюй.

— Ти нас ошукати хочеш, — сказав Семен, — а ми не ті люди, які дозволяють собі плювати в борщ.

— Але ж я сказав…

Цього разу не встиг відхилитися — відчув сильний удар в об-. иччя і впав на долівку, тяжко гримнувшись головою. Кров линула мені з носа.

— Я не збирався вас виказувати! — крикнув, умиваючись крівцею.

— Устань! — наказали вони.

Але я не хотів вставати. Вони схопили мене за барки, світ померк — я побачив величезне коло, воно червоно стало на землю, впираючись горішнім обідцем у стелю. Був управлений у цей обідець, вигнувшись і неприродно закинувши голову. Коло почало крутитися, а може, то я, штовхнутий неввіданою силою, поплив по обідцю, як по річищі. Мене крутило все швидше й швидше — я побачив, що коло те круїнть дивний чоловік. Мав він темні, каламутні очі, а лівий кутик рота глумливо й поблажливо всміхався. Це була перша моя в ним зустріч, а ти, читачу, можеш упізнати — згадай-но вершника біля засиненого ліска.

РОЗДІЛ V,

де Турчиновський намагається осмислити те, що з ним діється

Здається мені, любий читальнику, у колесо я потрапив таки не випадково. Можна назвати його кільцем, або ж змієм, що кусає власного хвоста. Всім відомий цей символ, і я про те не розводитимуся. Хочеться мені збагнути інше: чому так нещасливо й часто втрапляю у всілякі злопригоди.

Мені сповістили, що в Поповій Горі живе старий характерник-козак. Він уже доживав віку, але вельми мудрий і відає про все на світі. Я й подибав до того чолов'яги, тамуючи біль у тілі і вряди-годи зупиняючись, — доводилося мені братися під чималий горб.

Скоро побачив і хату, до якої простував. Була віддаллю поменшена, а стіни аж світилися, такі білі. Очерет на покрівлі тільки-но наслано, і вона світло жовтіла, а на порозі завмер так само білий, як хата, старий. Побіч темнів невеликий вишневий садок, а все обійстя обнесено плетеним тином.

— Доброго вам дня, діду, — сказав я. — Чи дозволите зайти?

Дід дивився на мене зовсім молодими очима, хоч сам такий ветхий — ані торкни! Але де вже збагнути цей темний люд — характерників: за мить може стати й молодим. Та переді мною сидів сивий, як молоко, дід, і я вклонився його ветхим літам.

— Заходь, хлопче, — озвався той нарешті. — Чи не ти це Ілля Турчиновський?

Не здивувався, що звав мене, зрештою, на те він і характерник, щоб усе знати. Став перед старим шанобливо.

— Сідай, бо нелегко тобі стояти, — мовив дід. Присів біля нього на ганок і вже й рота розтулив, щоб виповісти, що мене сюди привело, коли ж спинив мене коротким рухом.

— Спершу віддихайся, — сказав спроквола. — І на світ божий подивися.

Ми сиділи й дивилися. Гайки й поля, яри й прибережні кущі — все веселе й спокійне, аж мимовільно почав входити в мене мир. Яскраво-синя річка перерізала цей гарний зелений край, зрільна крутячи ложем, — дрімала, солодко простягнувшись. Дихало теплим пахом нагрітого зілля й землі, вітерець подував із долини, м'яко обвіюючи обличчя.

— До мене приходять люди за малим, — сказав раптом дід, — той когось не любить, а той просить помічного зілля. Твоя ж хвороба не позверх лежить, а всередині. Чи ти висповідався, сину?

— Еге ж, сьогодні, діду, — мовив я, топлячи погляд у чудовому краєвиді. — Але й піп мені сказав: сповідь знімає гріхи видимі, а я таких гріхів не маю.

— Отож я й кажу: не по мале ти до мене прийшов, — сказав дід. — Розкажи!

Оповів йому про свої пригоди, і голос мій тік повільно й сумовито. Дід сидів, загадково-мудро осміхнений, і, здавалося, не слухав мене. Дивився туди, в долину, на застиглу річку, і в погляді горів вогонь. І подумалось мені: все, що розповідаю, не варте ламаного шеляга, все дрібне й нецікаве побіч із тим, що знає й бачив оцей ветхий сивань. Але коли оповів йому про криваве кільце, яке мене захоплювало, скочив дід на ноги й важко задихав, пильно зирячи на мене.

— Оце воно і є, призначення твоєї долі! — скрикнув він. — Воно, воно — коло! Мені теж являлося, коли був у твоїх літах. Хто потрапляє в нього, того нерозумно пориває у світ, і ніщо його не спинить.

— А що воно значить? — спитав я з трепетом.

— Вогняне кільце — це наше життя! Придивися, — махнув він рукою, — цілий світ у колах. Сонце колом ходить, голубе коло — крайнебо — з цього кільця нам не вистрибнути, зелене — земля, яка тримає нас біля себе прив'язаних. Людське коло — це пристрасті наші, від яких не можемо втекти…

Аж задихався, сказавши так багато і по-книжному мудро: стояв, випростуваний, і світив поглядом, пильно зирячи в долину. Вітер ворушив його сивою бородою, але за мить дід засміявся коротко і знову присів на ганок.

— А чи немає на мою хворобу ліку? — спитав я.

— Чому ж? — повернувся він до мене. — Зазирни в обличчя найстарішій жінці, котра вже й не знає: живе вона чи ні.

— А ви не відповісте мені?

— Можеш зазирнути і в мої очі, — сказав начебто байдужки. — Але не відаю, чи втішить це тебе.

Я зирнув у його очі. Сиві, старечі, виблідлі і вже без молодечого блиску, котрий мене вражав. Здригнувся мимоволі, бо повітря між нами ніби загусло, затуманіло, і я раптом побачив не діда-характерника, а самого себе. Увіч отакого, яким є тепер, коли пишу ці листки. Ми довго дивилися один на одного, і на наші обличчя лягла однакова, ніби відбита у дзеркалі, сумна й вибачлива всмішка. Я подумав: всі ми, одягнені в книжкову мудрість, однакові, однакові біди й нещастя падають на нашу голову, але чому замість шукати від них рятунку тішимося своєю благотою? Чому мудрість книжкова не живить, а знесилює людину?

РОЗДІЛ VI

де Турчиновський розповідає про нові над ним тортури

Дяк тієї школи, де я зупинився, визволив мене, дорогий читальнику, від напасті моїх кровожерних мучителів. Мене врятовано від здирців, а їх із гвалтом вигнано із хати. Перегочував наступну ніч спокійно, хоч боліли мені кістки й тіло і снилися снища та змори. Проте ранок міг зустріти з усмішкою і з молодою радістю від того, що таки вирвався з-під опіки своїх співподорожан. Сонце весело пробивалося крізь шибку й гарцювало на долівці, наче моторний юнак-жартівник, а небо здавалося криницею святощів, які встигай тільки пити.

Тим часом вороги мої, затямивши на мене, безневинного, зло, не заспокоїлись у поганій своїй пристрасті, а діставши відсіч од городничого й дяка, умислили супроти мене нові підступи й пішли до компанійського сотника, який стояв на той час на квартирях у тому-таки селі, в Поповій Горі. Що вони набрехали на мене, взнав я, любий читальнику, згодом. А наговорили вони, що здирцею був я, а не вони, і майже в кожному селі тяжко збиткувався над дяками, спутуючи їх, ніби коней, і немилосердно б'ючи. Все добро своє, сказали ці брехуни, він, себто я, набув злісними нападами й грабунками. Навіть книги, що несу, поцупив у якомусь селі, побивши дяка.

Це все, що годі вмістити в розум і аж відганяє брехнею та напастю, компанійський сотник прийняв на хмільну голову за правду і звелів привести мене в шинок. Я саме повернувся від козака-характерника і поліз було на піч, щоб відлежатися, бо тіло мені й досі боліло, але мене нагло скинули долі, здерли одежу і в самій кошулі повели в шинок, несучи книги й шати мої як крадене. Сам же я, обдертий і зневажений, ішов на превелику втіху роззявляк, які, дивлячись на мене, реготали й тицькали пальцями, начебто бачили якогось катюгу чи звіра.

Затуляв, скільки міг, соромне місце і йшов між двох стін реготу й кепкувань. Ішов, як злочинець, — сльози текли мені на лице. Скажу тобі, люб'язний читальнику, мені не було дошкульно від усіх тих кпинів, навпаки, й напівголий відчував себе чистим і безгрішним. Над головою стояло сонце, пахло курявою, тини потріскались од спеки, а горщики на них здавалися мені головами химерних істот. Зрештою, я почав плутати, де горшки, а де обличчя роззявляк, що повитрішкувалися на мене. Чиїсь обличчя, скривлені від сміху; чиїсь пальці, як списи, що тицькають у мене; кури, що сполохано тікають, здіймаючи куряву; застиглі постаті біля криниць; журавлі, які стримлять у небо; стріхи, на яких сидять, ніби галченята, хлопчики; просто мене горіла велика купчаста хмара з висмиканими зусібіч сонячними віхтями. Все це стояло в семи барвах веселки, я йшов і спотикався по рівній дорозі — ззаду мене весь час підштовхували. Босі мої ноги вкрилися пилюгою, великого пальця я вже десь розбив, і на ньому налипла сіро-червона курява. Однак не відав злості й ненависті до своїх насильників-співподорожан, хоч уже й хотів того. На душі, наче квітка, цвіло здивування, ніби не мене вели оце по дорозі і не на мене, безневинного, чекала кара.

Отак мене й пригнали до корчми, де сотник налякав мене грізним виглядом.

— Ну, — прогув він, — лярвий сину! Я тебе, злодіяку, до кісток бачу! На чуже добро потягло, шмаркачу й недолупку ти такий, я тобі виб'ю з голови оте добро!

Хотів відповісти, але не встиг розтулити рота, як на мене знову посипалася злива лайки, — сотник ані подумав розважно розпитатися про мій рід і куди знамірився йти. Вороги ж мої, співдорожани, догідно підхихикували і по-блазенському підморгували один одному.

— Злодіїв, панове, — повчально проголошував сотник, звівши пальця, як професор колегіуму, — здалеку видно! Я таких, як оцей, на своєму віку перебачив не одного. То як гадаєте, панове: дамо йому спершу буків, а тоді розпитаємо чи спершу розпитаємо, а тоді пригостимо буками?

— Спершу треба всипати буків, — сказав старий, що сидів у кутку, як у себе в господі. — Тоді він і до розмови м'якший буде.

Я стояв у самій кошулі й відчував, що в корчмі страшенно холодно — коліна мої дрижали.

— Дозвольте сказати слово, — ледве вимовив я, тремтячи.

— Не дозволю! — гримнув кулаком по столі сотник. — Гляньте, гляньте на нього, — він простяг пальця й ледве не пробив ним мені грудей. — Ще й вуса не ростуть, а душа вже в пекло проситься!

— Нарід псується, — сказав старий у кутку. — Бував я по країнах далеких, то там не так, як у нас. У нас що: буків дадуть, розтягнуть чи припечуть, а там такого понавигадували!..

Я знову розтулив рота, але ті кілька слів, що промовив, потонули в гомоні, що лунав у корчмі.

— Дозвольте, пане сотнику, й мені слово сказати, — втрутився один із моїх співподорожан, Семен. — Може, перш ніж катувати цього недолупка, ми б усі за його кошт по чарці кружлянули!

Він розцвів догідливим усміхом, а всі зашуміли ще більше, згоджуючись на таке.

— А подай-но, Олено, нам меду, — наказав сотник. — За плату книжки його заставляємо!

Я набрав повітря, щоб використати добру хвилину і таки розповісти про лихо, яке мене спіткало.

— У далеких країнах, — перебив мене старий, — кістки за злодійство ламають та й голів не вельми шкодують!

Він засміявся, дивлячись на мене каламутними очима. Трем побіг мені по тілі, щось потойбічне прочитав я в його очах та й упізнав відразу: був це той, котрий вогняне коло крутив.

І мені раптом здалося, що дивно самотній я у цьому світі, що всі люди, які так дико регочуть навколо, вчинять мені якусь велику шкоду, що таки годі сподіватись од них милосердя.

Шинкарка принесла меду, і всі, хто був у корчмі, почали пити, віншуючи один одному здоров'я. Я зирнув у куток, де сидів той страшненький старий, він дивився на мене, попогладжуючи вуса, й усміхався загадково. Я ж стояв у самій кошулі серед корчми, і сльози котилися мені на обличчя. Крізь ті сльози бачив, як дарує компанійський сотник злодіякам мій кунтуш і каптан, вони підхлібне дякували й кланялися; решту моїх речей: рушники, хустки, кошулі, пояси сотник віддав шинкарці знову-таки за мед. Козаки пили один до одного, пропиваючи моє добро; здавалося, ніхто й не цікавився мною, але коли їхні очі спинялися на мені, лихі іскри починали в них грати. Сотник встав і підійшов до мене. Притулив мені пальця до грудей і почав виказувати, ганячи злодіїв, — не давав і слова сказати у відповідь. Казав, що радий бачити мої сльози, бо сльози передують каяттю, а я вже не міг витримати гостроти його поставленого на мене пальця. Зрештою, саме це кинуло мене в розпач, тож, перекриваючи гудіння голосів, я почав розпачливо вигукувати у завмерле переді мною сотникове обличчя, що його, тобто сотника, підступно одурено і що зовсім не я чинив злодійство. На те сотник усміхнувся загадково й відійшов на своє місце. Компанійці і мої співподорожани вже заревли пісень, і голос мій пропав у тому галасі. Старий у кутку не бенкетував.

— Вони не хочуть мене вислухати, — сказав я йому розпачливо. — Послухайте мене ви, ваша милосте!

Старий важко й чорно подивився на мене, і я знову подумав: це той, котрий крутив червоне коло, в яке я був управлений. Так, я його зустрічав уже раніше; здається, він почав зустрічатися на моєму шляху відтоді, відколи вселилось у моєму серці щось клубасте й чорне. Відтепер, скажу тобі наперед, любий читальнику, він не покидатиме мене — той, котрим дітей лякають…

Так, я зустрічався з ним ще до того, як вирушив у ці мандри; було це торік, коли повертався од родичів і йшов путівцем, сподіваючись дістатися до найближчого села, де мав переночувати. Але чи зблудив я, чи й справді так було треба, села мені не трапилося, а навколо швидко западали сутінки. Тоді побачив вогонь, хтось сидів біля огниська, а воно високо палахкотіло, кладучи на землю червоне коло. Я підійшов і привітався. Чоловік сидів до мене спиною, не повернувся й не відповів. Тоді я попросив дозволу сісти біля вогню. Чоловік мовчки хитнув, і я сів навпроти.

— Чи далеко звідси до села? — спитав я.

— Тут нема ніякого села, — відповів він.

— Мені пам'ятається, що є. Спинявсь у ньому, коли йшов сюди.

— Поблизу немає села, — вперто сказав чоловік. Звів обличчя — був це той самий, що оце сидить переді мною.

— Навколо немає сіл, — сказав цей дивний чоловік, — бо сюди прийшла моровиця і всіх викосила. Я здригнувся.

— Не лякайся, — спокійно сказав чоловік. — Моровиця — це не тільки лиха напасть, це перст божий, падає вона не на одного, а на тисячі, щоб більше нагнати страху. Страх же мусить жити в людях, страх — її керманич і водій. Без страху людина стала б удвічі більшим хижаком, ніж є. Страх унатурює звичаї й мораль. Унатурює, а може, й творить їх. Я зачудовано вдивлявсь у свого співрозмовника.

— А ви самі чуми не боїтеся? — спитав. Він засміявся. Сухо і несмішно, наче мав забитий піском рот.

— Не боюся, — мовив він. — Бо я і є отой Страх. Щодня і щогодини змінюю свою подобу, але завжди незмінний я і один!..

Я обвів поглядом усю корчму. Козаки сиділи за столом, голосно розмовляли один з одним, разом із ними сиділи й мої співподорожани, всі порозбивалися на купки, як то буває у компанії, і балакали навперебій. Мовчали тільки сотник, який схилив над столом чоло і, певно, про щось думав, і той, у бік якого я й дивитися вже не хотів.

"Ця корчма, — подумав я, — якась страшна. Що тут діється? Чи, може, сплю й сниться мені лихий сон? А може, ще не опритомнів, відколи вдарено мене довбнею?"

Не знаю, як тобі все пояснити, читальнику, але мені здалося, що втратив волю, забув навіть, що мене мають тут судити, — потягло мене ближче до столу, за яким сидів Страх.

— Тільки тепер вас упізнав, — сказав тихо, щоб не привернути до себе уваги.

— Сідай вип'єш пива, — запропонував Страх.

— Не вживаю трунків, — мовив я. — Хочу тільки запитатися.

— Не питай — і не спитається, — сказав він.

— Чому я став вашим обранцем?

— Отакої, — засміявся Страх. — По-моєму, це ти обрав і прикликав мене.

— Тоді я спитаю таке: чи дружить страх божий із справедливістю?

Старий розреготався, а може, це зареготали на розповідь одного із моїх співдорожан козаки? А може, вони тільки те й робили, що стежили за мною? Реготали всі, а найбільше мої здирники-співподорожани. Трусилися, наче биті трясцею, очі в обох стали татарські — крізь них віялами сипалися сльози. Сотник сміявся, закинувши голову і широко розтуливши рота.

Страх сидів навпроти мене, вже не сміявся — на вустах у нього лежала тонка гадючка усміху. Мені поповзли від того по спині мурахи, а волосся заворушилося.

– І все-таки дивний ти чоловік, — мовив Страх. — Дивнішого в житті не бачив.

— Він не дивний, а дурний, — озвався Семен, мій співпорожанин. — Від отих своїх книжок.

— А може, й дурний, — погодився Страх.

Я мовчав. Стояв у самій кошулі, сперся плечем об стіну й дивився на забруднену від недавнього дощу шибку. На ній лишилися висохлі сліди крапель та потічків — темні пилові смужки й кружечки. Вся шибка була залита сонячним промінням, а в кутку сяяв клаптик блакитного неба.

І, як не дивно може це прозвучати, любий читальнику, але саме в ту важку для мене хвилину згадав я любу аlmа mater свою — Київську колегію, згадав вистави, які гралися щороку в час рекреацій; згадав, що в них брав завжди неодмінну участь і за те від професорів діставав похвалу. І от, дивлячись на покрапковане вікно, я раптом на хвилю забув, що мене притягли в цю брудну корчму, повну хмільних, немилостивих людей; забув, що мене збираються судити, а подумав: щось треба вдіяти особливе. Засвітивсь у мені натхненний вогонь, і я вирішив: коли звільнюся з напасті, звернуся до світу зі своїм Словом. Ще не знав, що це має бути: драма чи в'язанка притч, але в тому писанні я оповім про все, що мене мучить і турбує. Звернуся безпосередньо не до цих людей, що сидять переді мною, а до людей взагалі — маю ж придумати власне Слово, виваживши в ньому кожне речення; адже треба мені якось порозумітися зі світом людей, щоб більше не траплялося таких випадків, коли ти говориш, а тебе не хочуть слухати; ти кажеш правду, а тобі в лице сміються. Маю придумати в'язанку історій, оповівши їх перш за все собі самому, щоб і себе змінити тією наукою; хочу, щоб люди, уздрівши мене, не зводили насмішкувато брів, щоб по їхніх вустах не прослизувала іронічна чи зневажлива усмішка, а щоб трактували мене поважно, хай і нікчемний, і незначний я у цьому світі. Але не сміхотворець я і не для сміхотворства в життя прийшов. Я напишу для цього світу драму чи в'язанку притч, урочисто назвавши її "Мудрість передвічна", — оце й буде мудрість, яка не тільки зголосить мої думки іншим людям, але по-своєму очистить і мене. Я готовий іти на такий чин, коли звільнюся від напасті, що впала мені оце на голову. В мене вже є одна притча, яку давно хочу записати.

РОЗДІЛ VII

"Мудрість передвічна". Розум

Розум був птахом і вільно літав по землі. Зовні був схожий на дикого голуба, але хто бачив його, той ніколи не назвав би його так просто. Був-бо він інакший. Отож літав дивний птах улітку і взимку, весною і восени. Ніде не жив довго, але завжди весело співав. Інколи його кликали до себе, і він навідував людей. Йому доводилося нудьгувати на довгих диспутах і при балачках тих людей, котрі розумними визнавали тільки себе. йому доводилося розмовляти зі схимниками й гетьманами, які питалися в нього порад, але ніколи їх не слухали. Бо нікому не було діла до Розуму взагалі — кожен хотів узяти його собі в прислужники. Тому й літав Розум вільним птахом, нікому й не потрібний, але кликаний усіма. Про те, що ним легковажать, не дбав, бо міг скільки завгодно пити сонця і скільки завгодно літати у вільному просторі. Єдине, що турбувало птаха: ось уже скільки років, сотень чи й тисячу, він так і не знайшов собі затишної оселі й притулку. Адже, крім сонячної погоди, буває вітряно, печуть морози і гуляє сльота. Проте він завжди дивився на світ з любов'ю і завжди був безтурботний. Якось його покликав Пустельник.

— Просидів я у печері тридцять років, — сказав він, — але щодалі темнішає мій мозок. Щодалі страшніші химери навідують мене.

— Я люблю волю, — сказав Розум. — Той, хто будує хурдиги для інших чи замикає в них себе, — мій ворог. За якийсь час покликав його Заброда.

— Тинявся я по цілому світі, — сказав він, — але не зробило це мене щасливим, а лише причепило до тіла мого безліч хвороб.

— Я люблю, коли в діях людських панує глузд, — сказав Розум — Ти ж блукав без мети. Просто волочився, і ніхто вже тепер не врятує.

По тому покликав його Будівничий.

— Будував я цілий вік, але, коли зводилася будова, тяжко було мені дивитися на витвір рук своїх. Усе моє життя було біганиною від однієї роботи до іншої — не здобув я втіхи.

— Ти не шукав себе в своїй роботі, — сказав Розум, — а лише достойної плати за працю. Я ж доступний тільки тому, хто вміє знаходити у роботі себе.

Тоді прийшов до нього Філософ.

— Шукав я тебе цілий вік, чому ж хапаюся й досі за порожнечу?

— Ти не мене шукав, а хотів урятуватися, — сказав Розум. — Не досягне вершини той, котрий береться піймати незміренне.

Вони всі бігли за ним, аж потом умивалися. Бігли, а птах відлітав, пурхаючи все далі і все вище. Тоді вони зупинилися.

— Давайте зловимо його в сітку, — сказав Філософ. — Тоді він од нас не втече й послужить, як захочемо.

Вони зв'язали сітку й покликали до себе Розума. Той прилетів, а вони почали дурити його порожньою балачкою, тоді як Філософ заходив ззаду, щоб накинути на птаха мережу.

І він накинув сітку на птаха, міцно закрутивши пройму. Але диво дивне вчинилося. Замість птаха в сітці заборсалися всі вони: Пустельник, Заброда, Будівничий і Філософ.

— Ти що, сказився! — закричав Пустельник. — Лови його, а не нас!

— Я ловив його, — сказав Філософ.

— Дурень ти печений! — сказав Будівничий. — Хіба я не бачив: ти зайшов ззаду й накинув нам на голови сітку.

— Але стривайте, — сказав Філософ, — як це сталося? Хай я накинув сітку на вас, але як у неї потрапив сам?

— Ти майже зрозумів мене, — сказав Розум і полинув од бесідників геть.

РОЗДІЛ VIII,

де Турчиновський розповідає про нові над ним тортури

Серед тих знавіснілих облич чувся я, люб'язний читальнику, вельми незатишно; одне те, що прихід до мене Страха не був випадковий, адже душа моя тоді вже почала холонути, а друге — не знав я, що чекає мене попереду. Компанійці все ще гуляли, перш ніж зі мною розправитися; вороги-співподорожани віддали шинкарці мої, але їм віддані, кунтуш і каптан, що вельми сподобалося компанійському сотнику, і той на додачу брязнув ще й власною калиткою. Шинкарка, бачачи, що багатіє, бігала як навіжена — в неї розтріпалося волосся, і скидалася вона мені тепер, любий читальнику, на відьму. Щось таки незвичайне було в рухах цієї жінки: ходила так, наче хотіла сховати рану в боці, від чого стан її був перекривлений, а голова трохи вивернута. Коли ж підійшла до мене й гигикнула просто в обличчя, сморід мені вдарив у вічі, а в її зіницях, темних і ніби неживих, я вгледів чорних, хвостатих, навіть з ріжками чоловічків…

Мої вороги з компанійськими козаками ревли пісень, і очі їхні все більше запливали червоним. Один із колишніх моїх співподорожан, Семен, знахабнів настільки, що підійшов до мене й почав вимахувати кулаком.

— Руки чухаються дати йому в пику! — верескливо закричав він і замахнувся. Я присів, а Семен, вдаривши замість мене стіну, поточився і брязнув на долівку. Козаки зареготали. Ворог мій став навкарачки і почав удавати пса. Тільки чудний то був пес: з людським обличчям і в людській одежі. Люто загавкав на мене і схотів схопити за литку — козаки аж заходилися за столом від сміху.

Страх у кутку реготав також.

— Весело, панове, веселої Так буває завжди, коли хтось боїться. А я й пожартувати люблю!

До мене, одновимірно плескаючи в долоні, повільно підходив другий співподорожанин, Іван.

— Увага, товариство, увага! — сказав він урочисто. — Пане сотнику, накажіть, хай цей злодій заспіває. Він, їй-богу, красно співає, тому і втирається в довір'я дяків…

— Гав-гав! — люто кинувся до моєї литки перший співподорожанин, Семен; здається, вдавати із себе пса складало йому приємність.

Мене випхнули за велінням сотника на стіл, і я спробував голос. Та голосу не було. Розтуляв рота, аж млоїло мені в щелепах, але з рота виривалися самі хрипіння та свист. Це мене перелякало — що робитиму у світі, коли не зможу співати? І я вже насправді хотів заспівати, вже й навшпиньки звівся, так моцувався. Проте голосу не було, лише підступно мокли щоки, бо сльози без припину котилися мені по обличчі.

— Він не хоче для вашої милості заспівати! — гукнув Іван. — Це такий заїлий розбишака!

— То ти не хочеш нам заспівати? — гримнув сотник. — У колодки його, нечестивця!

Ударив кухлем по столі так, що все аж затремтіло. Мене хутко стягли додолу, і за хвилю на ноги було накладено важкі колодки.

Мій перший співподорожанин, Семен, підійшов, все ще на чотирьох, до сотника.

— Дивне зі мною чиниться, пане сотнику, коли бачу злодюг, — сказав він — Таке на мене находить, що сам не знаю, що такому учинив би! Зовсім несамовитий стаю…

Я дивуюся, люб'язний читальнику, скільки може ховатись у людині злості. Про це я багато передумав, ні до чого доброго не доміркувавшись. Є тут щось незбагненне. Візьмімо таке: тебе б'ють, а ти не хочеш відповідати помстою, щоб не помножувати зла. Але тим самим, що покірний, як овечка, також його помножуєш — зло непокаране не зникає. Отож, щоб покарати злочинця, сам ним стаєш. Зло зновутаки множиться. Це якесь коло, дорогий читальнику, — зло від добра і зло на зло.

Я хотів би, щоб множилося з такою силою і швидкістю добро. Але добро не має переваги зла: воно — дозволене, воно — нерушний камінь, тоді як зло — швидкий вітер, який за мить облітує сотні гін. Мені хочеться, щоб десь там, після мене й дітей моїх, було розірване це давнє, поросле мохом коло і щоб у ньому не крутилися люди. Втім, годі смертному зазирнути в майбутнє: чи не тому син не розуміє батька і навпаки. Чи не тому змінюються так часто в людини її заміри й бажання — день прийдешній не завжди приносить сподіване…

Думаю про це, сидячи тут, у своєму садку, під яблунею, не відводячи погляду від стежки, яка колись повела мене у світ і завела. Оно йде по стежці малий хлопчак з білою кучмою волосся на голові і з дерев'яною шабелькою в руці. Махає тією шабелькою, стесуючи голови будякам, і в нього по-войовничому насумрене обличчя. Бадилячі голови падають під ноги, і я знаю, що він анітрохи не сумнівається, що його суд не кривий.

РОЗДІЛ IX,

де Турчиновський оповідає про своє чудесне звільнення

Той шум і гелгіт, здійнятий у шинку, збудив, на моє щастя, одного компанійського отамана, який лежав на печі, а від диких погуків прокинувся й, позіхаючи, сказав:

— А що це у вас за шум та співанки?

— Йди сюди, — гукнув сотник, — і пий мед, нам ось злодія ці молодці привели.

Отаман зліз із печі, ще нічого не бачачи зі сну, й пішов, похитуючись, до нас. Був він літній на роки, широкий у плечах і так щиро позіхнув, що, мені здалося, міг би легко проковтнути нас усіх. Отаман сів, почухуючись, до столу.

— А де ж злодій? — спитав напрочуд густим басом.

Я сидів у кутку в самій кошулі й забитий у колодки. Те, що зі мною діялося, було поза моїм глуздом — витівка моїх ворогів-співподорожан надто дика, щоб у неї повірити, але ж у неї повірили. Ніхто не цікавиться, чи так все було насправді, чи ні, нікому й діла до мене, упослідженого, немає. Терплю нестерпні тортури й не знаю, чи буде їм кінець.

Ніч. Пострілюють свічки. Всі сплять, тільки я, вже зовсім старий чоловік, позбувшись сну, сиджу, переповнений спогадами, і намагаюся вловити ту думку, яка може все мені вияснити. Але я розумію: марна ця моя забаганка, бо таку думку навряд чи знайду. Отож сиджу самотньо й палю стару череп'яну люльку — іскри врядп-годи сиплються на папір, і коли побачиш, читальнику, тут, між літер, випалені дірочки, згадай усіх тих, хто не може спати ночами, запалений пристрастю обмислювати власне життя. Незавидний це талан, любий читальнику, не важко й збагнути: завдань на віднімання й додавання життя не розв'язує. Навпаки, воно ставить числа, як доведеться, а тоді ще й перемішує; тасує, ніби карти, і ніколи не показує конечного вирахунку.

Той вирахунок людина має знайти сама. Через це й приходять до неї такі ночі, коли тьма зовсім непрозора, коли зникають із неба місяць та зорі, коли вікна запечатано сімома темними замками, а дверей із твого закапелка ніби й не існує. Тоді опиняєшся сам на сам перед собою, сумлінням своїм і пережитими днями. Тоді приходить велика, темна, мов ніч, самотність, а свічка горить і не згоряє, як і твої думки. В її вогнику спалюються нетлі, які пробивають усі сім шиб, що ними затулився ти від світу; в полум'ї тих свічок згоряють і думки, саме ті, недодумані чи додумати які бракує сили. Натомість очищується мозок, легкий розпач приходить у груди, як човен, і в нього, здається, ясне вітрило. Думки пливуть уже в тому човні, і, хоч тиша величезна навколо, — буря там, туман, і злітають величезні хвилі. Щось стогне і плаче — те, що вмирає, те, що зболене до кінця, — ось як воно буває в житті! Мені лишився тільки цей маленький світлий вогник, який розсіває ніч і в якому вже позгоряли всі нетлі. Тільки він світить мозкові, адже, попри все темне, що мучить людину, вона істота все-таки світляна…

Мене поставлено перед очі отамана, і той, пильно придивившись до мене, мовив:

— Щось він мені, товариство, по знаку! А з якого ти, хлопче, краю?

Й не мав уже найменшої сподіванки визволитися, тому сльози знову сипнули мені на щоки. Страх у кутку корчми розглядав власні вуса і всміхався.

— З полку Переяславського, — сказав я крізь сльози. — А з містечка Березані.

— Як, як ти сказав? — поставив супроти мене очі отаман.

— З Березані, — вже зовсім безнадійно сказав я, вважаючи, що й отаман хоче взяти мене на кпини.

— А чи не Михайла Турчина, сотника, ти син? Я ледве не захлинувся від плачу й попросив води. Козаки непевно роззирнулися, але отаман наказав дати мені напитися. Мені миттю піднесено горня, і я, дзвонячи об нього зубами, почав заковтувати ту воду. Пив довго, скільки вистачило духу.

Тоді сказав отаман сотникові й козакам:

— Ви ж бо самі в його батьківській хаті були: пили і їли, коли йшло військо на турків у степи.

Він оповів детальніше, як це було. І мені пригадався далекий час, і брязкіт зброї, і те, як записую я кількість провіанту, і вусатий козак; дівки, що виглядають з-за тину; глечик, що хряснув і розпався, коли на нього ненароком сперся той козак; і сині квіти біля нашої хати, аж боляче давитися, такі яскраві; обличчя моєї матері, коли вітала гостей; голоси, що вранці лунко літали над вулицею; старий як світ собака, що ніяк не міг розклепити від сну очей і загавкати на прийд. Батько в козацькій одежі; купчасті хмари над головою, і жовтий дощ сонячного проміння, яке пядало в той день на містечко. Це все було пойняте густим серпанком, майже туманом, бо відтоді спливло немало часу; те минуле для мене перестало існувати, лише інколи, як сплеск весла, — спомин, а також далекий солодкий біль од того спомину і від того, що серпанок застеляє зір, спрямований чи туди, у минуле, яке вже ніколи не постане перед очима без того туманцю, але житиме, доки існуватиму в цьому світі.

Отож оповідав я козакам та отаманові свою історію, а тон туманець заливав мені очі, і не міг я позбутися м'якого, легкого видива: хати під стріхою, і мати, яка кличе курей Ті котяться, ніби грудки, розкидаючи лапами гарячу білкуряву, а вгорі, аж біля неба, поруч із хмарою, цвіте вишня Сонце заплуталось у неї між гілля, а мені здавалося, що це велика птиця заплуталась у дереві, здоровенна жар-птиця, що її побачивши, пізнав я незбагненний неспокій. Вона заспівала мені — колись я записав оці слова:

Ген, іде той, що йде, а назустріч — дороги,

В манівці повертають чомусь його ноги.

Манівці набридають — на стежку звертає,

А як стежка не вабить, то просто блукає.

Він іде, голова від думок заболіла,

І не знає, куди вже звернути б хотіла.

Він завмер од такої, як світ, дивовижі —

Опинився-бо раптом на цім роздоріжжі…

Так мені співала птиця-сонце, і це була незвичайна пісня. Якраз після того я вирушив у Київ, щоб вчитися в класі поетики, бо інфиму, граматику й синтаксис вже пройшов. Мати хотіла, щоб залишився я вдома, але я не міг її послухати: ті, кому покладено в душу неспокій, не мають власної волі. Їх котить, як шалена вода каміння, і вони не встигають до ладу роззирнутися. Навколо рух, шум, гомін, а вони в тому русі — його малі часточки… — Я оповів докладно свої пригоди, а коли звістив про те, як мої співподорожани-злодії кинулися на мене, наче звірі, побачив, що вони обидва потайки пробираються до дверей. На мить мені закололо в серці: не відав, чи сповіщати отаманові про цей їхній намір, чи ні. Язик мій розказував, а в мені сиділо два супротивники й переконували навперебій. "Треба, щоб вони були покарані, — казав один, — не мусиш лишатися байдужий до зла". — "Коли помстишся, — сказав другий, — то помножиш зло!"

Саме розповідав, як було вдарено мене ломакою, коли ж кинулися вороги мої в двері, щоб утекти. Проте воля вишня сильніша за наші помисли й бажання: у сінях утрапили вони в обійми до інших козаків, що саме заходили до корчми, — відразу їх зловлено й забито в колодки. З розбійників було здерто одежу й віддано мені, але я забрав тільки своє. Що ж пішло на меди, було сплачено з їхніх грошей, а мені все повернуто.

Не міг я, любий читальнику, й повірити в своє чудесне звільнення, настільки все сталося раптово. Розбійники сиділи забиті в колодки, в самих кошулях, як я хвилину тому, — міг і позбиткуватися з них. І відчув я дивну озлість, читальнику, — те почуття спалахнуло в мені коротко, але ніколи не забуду, як скочив я до своїх лютих ненависників і затрусив перед їхніми зловорожими обличчями своїм не вельми потужним кулаком. Але вони лише засміялися з моїх потуг зневажливо, хоч і не могли супроти мене, забиті в колодки, оборонятися. І відчув я: затоплює мені груди кволість — не міг помститися над збитошниками, щось мене знесилювало й утримувало. Руки мої безсило впали — безпомічно дивився я в нахабні очі своїх ворогів.

Не все тут мені зрозуміле, люб'язний читальнику, і це найбільше мене непокоїло й непокоїть. Чому вони, учинивши стільки злого, такі впевнені й незворушні, навіть знаючи про неминучу собі кару? Чому так незмигно й сміливо дивляться мені у вічі, начебто злочинець я, а не вони? І чому я, насправді в усіх трафунках безневинний, опускаю руки й почуваю себе, як побитий собака? Ось що примусило мене пильніше зазирнути цим збитошникам у вічі, але не побачив там нічого. Тоді збагнув неперехідну істину: люди живуть в одному світі, але неоднаково. Світ наш — це мережа світців дрібних, отож і жили вони неспівмірно зі мною, у сферах, які не освітлює мій мозок. А ще я подумав про дивну змінливість долі нашої. Судді спершу повірили на слово їм, моїм лихим ворогам, і збиткувалися з мене, зовсім не зважаючи, що їх могли ошукати брехнею. Зараз так само легко повірили мені, бо один із них випадково знав мого батька.

Від таких думок гіркий смуток заволік моє серце, і не міг я дивитися в очі моїх ворогів — що знаю я про них і чи маю підставу їх карати? Але ні, подумалося мені, люди все-таки живуть одними законами й однакові почуття хвилюють їхні серця. Мені захотілося спитати цих людей, котрі дивляться на мене з відразою й насмішкою: чи не ліпше було б нам залишатися друзями, коли пустилися спільно в мандрівку? Чи не ліпше було б нам об'єднатися й присягти на побратимство? Чи не легше було б нам жити — не втрапляли б в отакі, як оце, нещастя.

Вимовляв ці слова подумки, докірливо дивлячись у вічі своїм катам, і цього разу мій погляд подіяв на них: почали вони погано лаятися й відганяти мене лихими словами. Я ж не став з ними змагатися, тільки повернувсь у той бік, де сидів і пив пиво Страх.

Був там і досі. Дивився на мене, навіть кухля відсунув, по якому стікала на стіл піна. Від піни довкола кухля лягла біла мережка, але не це мене вражало: Страх дивився на мене десь так, як мої вороги-співподорожани. Тоді мою голову осяяло світло, і за мить я придумав, а вже потім записав другу історію своєї "Мудрості передвічної".

РОЗДІЛ Х

"Мудрість передвічна". Воля

Чоловік ішов пустелею. Довго блукав, давно втративши надію дійти до якогось хутірця, де міг би напитися води і спочити. Довкола не було ані дерева, ані рослини — тільки гола, порепана земля. Він ступав по тій землі, не полишаючи на ній ні сліду. Згори немилосердно пражило сонце, і не було на небі ані хмаринки, яка могла б хоч на хвильку затулити немилосердне світило. Чоловік став навколішки, щоб попросити в неба швидкої смерті або ж порятунку.

Благав довго, аж доки не зашерхлії йому вуста. Тоді покинув молитву, сів на голій землі, впер лікті об сплетені ноги й поклав на долоні підборіддя. Дививсь удалину сивим, порожнім поглядом, готовий спопеліти й розсипатися тут піском, коли ж раптом побачив, що через пустелю до нього щось котиться. Схопився на ноги й уздрів, що то гарбуз. Чоловік метнувся до нього, бажаючи схопити, але чи був надто ослаблий, чи невправний — не зміг його піймати. Гарбуз покотився через пустелю вже від нього, і чоловік у розпачі помчав слідом. Але кругле тіло котилося надто швидко, і чоловік почав відставати.

Тоді з прокляттями схопив каменюку, замахнувся й кинув у гарбуза. Камінь потрапив у ціль, і гарбуз розпався. Відтак почув чоловік рев. На тому місці, де розпався гарбуз, виріс жовтий величезний лев. Заревів, роздираючи пащеку, і чоловік завмер, зляканий і принишклий. Лев устав й пішов просто на чоловіка — той знову схопився за камінь. Метнув щосили, аж просвистів гостро в повітрі і з маху врізався левові в око. І бездиханне упав звір — зашипіло, зашуміло повітря довкола чоловіка. То була велетенська гадюка, що загрозливо повзла від убитого лева. Але чоловік, перемігши лева, не боявся гадюки. Узяв камінь і перебив змія навпіл.

І знову навколо нікого не було, лише порожня пустеля і він серед цієї пустелі — самотній і заблуканий. Чоловік довго стояв на місці битви й дивувався, що все так швидко Закінчилося. Чекав, що доведеться ще з кимось змагатися, та не було навколо ні душі. Ні звуку, ані поруху. Навіть убиті тіла лева і змія розчинились у землі і зникли — лишились у пустелі тільки він і тиша. А ще сонце тягло за собою сіро-бурий шлейф куряви і сипало на землю сухе проміння.

Тоді уздрів чоловік, що знову він у пустелі сам і що знову нема йому рятунку від самоти. Жах хльоснув його, ніби батогом, і тонко, пронизливо крикнув він просто в сіре, попелясте небо, з якого тільки й сипалося, що сухе, як попіл, проміння, — помчав, ламаючи потріскані скиби пересохлої землі.

Довкола стрибали сухі сині вогники, і здалося йому, що то земля запалюється. І мчав він швидше й швидше, щоб хутчій покинути цю землю, щоб подолати пустелю і знайти край обітований. Біг він день і другий, біг третій і четвертий. Хапав його за п'яти синій вогонь, грозячи запалити, а жах не зникав з його порожніх грудей.

На п'ятий день він побачив, що назустріч йому мчить такий самий, як він, чоловік. Вони уздріли один одного й кинулися назустріч. Але знову сталося диво: на нього мчав… людський кістяк. Гострий крик розпачу й лютості вирвався в чоловіка з грудей. Він схопив каменя і жбурнув його в кістяк, схопив другого каменя й третього. І тільки четвертий камінь улучив у жовту кістку, щось хрупнуло гостро, й розсипався кістяк на пісок — сонце ж обпекло чоловікові обличчя й руки.

Тоді впав чоловік на коліна й відчув, що не має він уже сили. Тіло його обм'якло, і тільки очі, зведені до небес, дивилися прохально й сумно, бо не мав уже чоловік і слів. Але небові не потрібно було слів. Воно сказало чоловікові:

— Я послало тобі рослину, ти ж кинув у неї каменем; я послало тобі звіра, ти ж убив його; я послало тобі плазуна, і не прийняв ти його, а людину розбив на пісок. Чого ж просиш іще, нещасний?

Він відповів небу:

— Ти послало мені рослину, якої не міг я спожити; ти послало звіра, який хотів мене пожерти; послало гада, який міг би мене смертельно вжалити, а замість людини послало ти кістяк. Я ж хочу мати на цій землі друзів, а не ворогів.

— Тоді ти не житимеш, — сказало небо. — До всього треба прикласти рук: здобути рослину, боротись із звіром та гадом, не знищуючи їх, а приручивши, змиритися з тим, що помреш.

Чоловік прошепотів небові, все ще зводячи вгору почорніле і спрагле обличчя:

– І оце воля, яку ти пообіцяло?

— Оце й воля, — сказало йому небо. Тоді впав чоловік ниць і попросив:

— Поверни мені те, що я втратив. Коли ж не можеш, дай надію.

І трісла біля його колін земля — з неї проткнулася перша прорість. Він зросив її слізьми й побачив, що біля нього лежить сучкаста палиця. Тоді взяв чоловік палицю і почав спушувати довкола рослини землю…

РОЗДІЛ XI,

де розповідається про те, як Турчиновського мучило сумління

Вранці я прокинувся з важкою головою. Довкола плавали розкішні сонячні пасмуги, промені перевішувалися через усю кімнату, і стрибали по підлозі й по столі грайливі зайчики. За вікном ріс дуб, миготів листям, і від того химерно здригалося мереживо сонцетіні, покладене ніжною рукою світанку на припічок — обмалювало його срібними квітами. Не хотілося порушувати зачарування цієї хвилини, нараз здалося, що все пережите досі таки недоладна вигадка — нікуди я не виходив а дому та, зрештою, й не виріс на такого, щоб міг рушати в мандри. Я ще хлопчак і лежу в себе вдома; зараз рипнуть двері — і матінка занесе свіжого молока, котре пахнутиме ранком так само, як пахнуть її лагідні долоні. Тоді я прикинувся, що сплю, щоб ті її долоні торкнулися мене і збудили. Мені вчувся за стіною радісний гавкіт собаки; можливо, упізнав він батька і просився, щоб його спустили з ланцюга.

Було утішно мріяти отак, але я вже прокинувся цілком, і годі так просто себе одурювати. Попри все, є те, що є, — сьогодні ж мав одбутися суд, який учинить сотник на пораду отамана, козаків та жителів Попової Гори: судитимуть моїх здирців. Було мені від того не вельми весело, бо відтоді, як замахнувся на забитих у колодки ворогів, щось-таки зрушилось у мені. Лягло на серце прикре почуття, ніби вчинив я гріх, хоч ніяк не міг його означити. Зрештою, сумління мене пекло не тому, буцім учинив я щось лихе, а через те, що диявольська стихія таки заполонила моє серце.

Лежав, намагаючись упоратись зі своїми недобрими настроями.

"Чому саме мені випадає, — запитував я себе, — мучитися такими речами?"

Інший голос заперечував: "Коли дозволиш зло у найменшому, дозволиш його потім і у великому".

Я сказав тоді:

"Хай так, але чи зможу я втриматись од зла, коли все до того побуджу є?"

Інший голос сказав мені:

"Коли кожен почне виправдовуватися, що ж станеться із тим добром?"

Я, одначе, не здавався: чому маю думати за всіх? Адже маленький відступ од добра (та й чи відступ це?) не виходить за межі моїх думок? Вчинки зникають, як листя восени, а що казати про думки?

Інший голос заперечив мені: "Світ — це ланцюг, і дуже химерно сплетений. Поруш у ньому ланку — і він розсиплеться. Навіть у думках своїх годі відгородитися від світу, адже поєднаний із ним тисячею невидимих ниток. Навіть думка не існує сама від себе, вона з'єднується з іншими людськими думками, хоч ти, може, того й не бажаєш".

"Ми, люди, вельми подібні одне до одного. Врешті, чи не в цій подібності — причина нашої роз'єднаності?"

"Це все правильно, — сказав я, — але коли пройду через життя з добром у серці тільки сам? Коли на моє добро ніхто не відгукнеться? Коли стану через те диваком у світі, чи не плюватимуть мені услід?"

"Це гординя заговорила в тобі", — сказав той, інший, голос…

Дивився крізь приплющені повіки на вікно, за яким хилиталося сколихнуте теплим ранковим леготом зелене гілля; мені здалося, що там, за вікном, хвилюється зелене море. Воно затопило цілий світ, і хата, в якій опинився силою долі, — химерний, ненадійний корабель у світі. Він пливе без вітрил і напрямку, але кожен, хто пливе на ньому, сподівається на тиху й мирну гавань. Кожен сподівається, що його там чекає з розкритими обіймами рідний отець.

РОЗДІЛ XII,

в якому Турчиновський оповідає про покарання його здирців

Зрештою, мене покликано, щоб відбув я суд над своїми ворогами. Вони сиділи в тому ж таки шинку, забиті в колодки, трохи нахабності їхньої поменшало, але коли побачили мене, перезирнулися й осміхнулися. Хотіли-бо виказати свою зневагу, але я удав, що не помітив того.

Ніколи не міг похвалитися силою чи визначністю своєї особи: хлопчаком я був серед останніх, битий і гнаний, хоч і сотниченко; презирливим поглядом обдаровував мене й батько, коли я неретельне виконував якесь доручення, а це траплялося часто. Одне слово, я знаю, що до мене ставляться без пошанівку, але ніколи не міг збагнути, чому це так. От і зараз, моє зверху, але коли дивився на розбишак, не вони відвели погляд, а я.

Тоді майнула в мене гадка перевірити їх ще в один спосіб. Глянув у куток, де сидів Страх, — він розглядав вуса й підморгнув мені. Я схилився до одного із здирців і прошепотів:

— А зирни-но в той куток!

Той зирнув і здивовано втупився в мене:

— Ну і що?

— Не бачиш? — зло прошепотів я, сам дивуючись на власну зловтіху. — Ще побачиш!

Здирця мій видивився на мене ще неймовірніше. Тоді розтулив здоровенну пащеку й зареготав. Я сполотнів. Він же трусився од реготу, аж очі вилазили з очиць. Був це Семен, котрий учора вдавав із себе собаку, і мені здалося, що знову він кинеться на мене, щоб укусити за литку. Я відступив на кілька кроків й озирнувся туди, де сидів Страх. За столом і справді нікого не було, стояв тільки, тримаючи в собі золотисту рідину із шапкою піни, великий скляний кухоль.

Ішов суд.

— Чи правду оповів цей чоловік? — спитав сотник, киваючи у мій бік.

— Все брехня, пане сотнику, — засовався перший розбійник, Іван. — Це він погрожував четвертувати нас і напхати нам животи половою.

Другий розбишака, Семен, поводився не так упевнено. Я помітив, що вряди-годи він позирає в куток, де нещодавно сидів Страх.

— А що скаже твій товариш? — спитав сотник. Семен звів очі, і в них постали раптом сльози. Він крутнув шиєю, знову кинув поглядом у куток і важко зітхнув.

— Не забувай, — мовив сотник, — коли не признаєшся по добрій волі, тебе питатимуть з пристрастям.

— Той псюх сказав правду, — сказав Семен тихо. Псюхом був швидше він, бо вдавав із себе собаку, але незвідь од чого я почервонів. Щось дивне відбувається в цій корчмі, навіть Іван розвернувся й пильно, зчудовано позирнув на приятеля.

— А тобі що, приятелю? — спитав він. — Хочеш водно з цим нечестивцем напастувати мене?

Тоді мені вибилися на очі сльози. Я підійшов до Семена, щоб потиснути чесну його руку.

— Панове судді, — сказав я. — Цей чоловік покаявся, і я хочу забрати назад своє оскарження.

Але коли наблизився до здирці, обличчя його стало бліде й перестрашене. Розтулив рота, вибалушив очі і аж рукою захистився.

— Відійди, гаде! — верескнув він. — Заберіть його, бо задушу, мерзотника!

Я спинився, сторопілий.

— Але стривай, Семене, — пробелькотів я. — Я ж хочу звільнити тебе від кари, не хочу тобі лиха!..

— Не підходь, чумнику, — загрозливо процідив перший розбійник, Іван, — не підходь, бо горе тобі буде!

— То ти й справді знімаєш своє звинувачення? — запитав нетерпляче сотник. — Отямся, хлопче!

Але я стояв і по-блазенському кліпав очима. Супроти мене горіло дві пари запалених очей, і тільки одне в них можна було прочитати — ненависть. Я мимовільно відступив і зирнув туди, де сидів Страх. Той душився сміхом.

— Один вину свою визнав, — сказав сотник. — А ти, другий? Коли не визнаєш, допитуватимемо з пристрастям. Іван звів важку голову й понуро зирнув на суддів.

— Визнаю свою вину також, — сказав він, кривлячи вуста.

Коли їх батожили, вони кричали як навіжені. Крутилися і в'юнилися, просили милосердя, бо то нечистий примусив їх до поганого діла; клялися, що більше ніколи такого не чинитимуть, і так тривало, аж доки не похрипли.

Мені було невимовне тяжко слухати ті зойки, і я вже щиро вболівав за своїх мучителів, навіть просив сотника змилуватися над ними, кажучи, що свою чашу вони випили сповна.

— Як собі бажаєш, — сказав не зовсім вдоволено сотник. — Зрештою, ти їх оскаржив і через тебе ця їм торі ура. Дивися тільки, щоб не жалкував через своє добре серце.

Розбишак перестали бити й розв'язали. Вони позводилися, постогнуючи, і розтирали закляклі від поворозів руки.

— Виведіть їх до границі, — сказав сотник, — хай ідуть за річку до ляхів!

їх повели, пізніше я дізнався, що їх били й по дорозі, потім обідрали й вигнали за межі Гетьманщини. А ще передали мені козаки, що мої здирці й грабіжники дуже лаяли мене й погрожували при нагоді злупити з мене шкіру, бо це я, мовляв, призвідця всього лихого і що я гірше за люципера. Такі слова непомірне вразили мене, як грім з ясного неба, але кожному було видно, що саме я за них заступився і не дав збавити їм здоров'я під батогами…

Я задумався. Минуло чимало часу відтоді, як пустивсь у мандрівку, але не знайшов іще того, чого шукав: межі між добрим та лихим. Більше того, чим далі заходив, тим важче ставало визначати: а що воно, те добро? І чи існує? Чи не чиню я якогось мимовільного переступу, який потім мені тяжко віддасться.

Йшов дорогою, черпаючи теплу куряву босими ногами, а коли звів голову, побачив — стою проти хати, в якій поселився.

У цю хвилю мені таки хотілося самоти, тож я зайшов усередину, а що в хаті не було нікого, вкляк перед образами. Бачив перед собою потемніле обличчя Миколая, дивився той на мене пильно й суворо, але не міг нічого відповісти на мої сумніви. Не міг пояснити, що воно таке, справдешнє добро, і чи губиться воно, а чи невидимо множиться. Не навчив мене, як подолати зло в собі, і від того страшно мені стало — ні в кого було поради попитати.

Вечоріло, і я вирішив прогулятися на самоті й подивитися на захід сонця. Село топилось у глибокій долині, зусібіч його оточували горби, і сонце лягло на один із них. Мені здалося, що той пагорб був, як одягнена в зелену одежу жінка. Сонце сіло на вершок і стало за голову тій дивній істоті. Це було величне, зворушливе видовище. Розкидалися навсібіч гострі жовті списи, вони видалися мені золотим розсипаним волоссям. Стояла супроти мене золотоголова, зеленотіла жінка і мала сліпучу, золоту всмішку. Прочинила раптом безмежно голубі очі й подивилася на мене, малого й нікчемного, котрий завмер у її ногах. Навколо хиталося блакитне маєво неба, біля золотої голови стояло кілька думок-хмар — прозорі, легкі й несміливі. Всі звуки раптом пропали, глибока тиша прийшла на землю. У неймовірній чистоті літнього вечора почав сплітатися над землею прозорий дим. Жінка дихала на повні груди, і я намагався дихати так само. Намагався не пропустити ані хвилини з цього чудовного одкровення, бо щось мало мені в ту хвилю провіститися. Щось конче потрібне, те, заради чого покинув я батьківську стріху. Зараз воно станеться, подумав я, ця жінка розтулить вуста і скаже, як жити й куди мандрувати далі. Я напружився неймовірно, але тиша навколо не порушилася. Щось відбувалось у повітрі, але не зі мною воно було зв'язане. На хвилю відвів я очі від золотоголового горба: синій дим покривав долину найкоштовнішою тканкою. Синій дим плавав у мене в ногах, і я почав наповнюватися його ясним сутінком. Сльози вибилися мені на очі: неймовірно малим і кволим себе відчував. Схаменувся, що забув про ту золоту голову на горбі, адже чекав, що вона до мене промовить. Здригнувся раптом — що воно? Голови на горбі не було, виглядав з-за хмари тільки вузький серпик. Од того розлилася раптом пожежа на ціле небо, і я побачив у ньому загадковий, вигадливий світ. Уздрів кілька блакитних доріг і кілька білостінних палаців — казкові міста виставляли сліпучо-червоні стіни і якихось вершників, котрі мчали до тих міст. У повітрі миготіли темні крапки, було їх так багато, що в очах мерехтіло. Але то летіли кудись ворони. Безліч ворон, що зібрались у зграї і навіщось покидали цей край.

РОЗДІЛ XIII,

у якому Турчиновський оповідає, як його навідала смерть

Я урву на хвилю оповідь про свої колишні мандри й пригоди, бо ночами мені стає важче писати: болять очі, а вдень робити це неподобне — не хочу, щоб про моє писання відали навіть родичі. Отож тримаю його в таємниці, хоч це чинити нелегко. Паньматка моя помітила, що зі мною "щось негаразд", і стала, як достойна жінка, упадати коло мене. Але таке надмірне турбування почало мене вже й гнітити — я тепер, як води і їжі, потребував самотності. Оці розмисли, що їх тобі тут викладаю, люб'язний читальнику, стали для мене такою ж необхідністю, як ото дихати. Може, я й справді трохи звар'ятував, хто зна, а може, це кінець мій надходить і стукає мені до вікна сухокоста?

Оповім, чому так думаю. Була, здається, північ, я саме відклав своє писання, коли раптом прочинилися од вітру двері. Вдарились об стіну, і в хату вступив морок. Кімната моя, любий читальнику, добре була освітлена свічками, але коли розхилилися таким робом двері, в ній посутеніло. Тільки стіл освітлювався, як раніше, решта помешкання губилася в безпросвітній темряві — я не бачив навіть супротилежної стіни. Відтак опинивсь у невеликому світляному колі, роззирнувся, але не побачив біля себе нічого, окрім столу, паперу й атраменту. Руки мої були залиті різким жовтим світлом.

"Що це таке?" — злякався я.

Відчув, що темрява неймовірно гнітить моє світляне коло, а через те й мене. Ніби опинивсь у якійсь кулі, густо освітленій, але з непробивними чорними стінами. Не вистачало мені повітря, очі з очниць вилазили, бо куля, мені здалося, почала рухатися. Увіп'явся пальцями у стілець, і мене покотило. Десять холодних потів облило мене: страшила оця незбагненна, непроникла темрява, в якій пропадає ясне повітря. По спині й по грудях покотилися гарячі краплі поту — ядуха мене чавила. Тільки за кілька хвилин куля моя зупинилася, я дихнув вільніше й роззирнувся. Темрява витікала з хати, як витікає вода. Зачудовано дивився, як зникає останній її струмінь, двері повільно причинилися, і все знову озвичайніло. Важко дихав — було таки парко.

Вирішив вийти надвір. Тут стояли тиша і спокій. Я зирнув на небо. Зорі великі й тремкі — видалися вони мені в ту хвилину кулями, в які було загнано по людині біля запаленої свічки. "Так, як там", — кумкотіли від ставка жаби.

Я сів на улюблену трав'яну лаву під яблунею. Наді мною залящав соловей. "Так, як там", — кумкали жаби. "Жах, жах, жах!" — били в настояну на травах ніч собаки. Пиляли повітря цвіркуни. Я був спокійний, хоч лоб мені знову впрів. Угорі, ніби скляні, тремтіли зорі. Здавалося, подзвонювали льодком — тихо навколо! Повіки мені обважніли, і я, з натугою вставши з лави, повільно подибав додому.

Наступного дня був я зовсім хворий і не вставав із ліжка. Біля мене клопоталися, турбувалися, а я єдине що хотів — побути на самоті. Зрештою, міг віддатись і розмислам, не завжди біля мене крутилися й набридали з розпитами про здоров'я. Хвилювала мене нічна пригода; здається, попереджено мене долею про лічені дні перебування на цьому світі — наче хтось невідомий підганяв мене. Врешті, все життя — смуга таких підганянь: ми, люди, біжимо, поспішаємо, розбиваємо носи, коліна й лікті, але ніколи не зупиняємося. Боїмося-бо зупинок, адже то і є кінець наш.

Я уявив собі, люб'язний читальнику, що можу не дописати цього діаріуша, і мороз пробіг мені поза шкірою — злякався. Може, дивний здасться тобі мій острах: писання оце чи й дійде до тебе; можливо, воно, як промова рицаря перед бур'янами з притчі, що її маю покласти далі? Але не це мене турбує, як, очевидно, не турбувало й рицаря, перед ким він висловиться, суть навіть не в глибинах нашого марнолюбства, а в потребі сказати своє Слово. Не висловившись, людина має себе, як корова, котру не подоєно…

Отож, кажу, я злякався, відчувши, що можу не довершити оце писання, чи не тому почав обмірковувати, як сховатись од світу, звільнитись од щоденних житейських клопотів. Отож я зважився сповістити про надмірну свою втому й осісти — літо ж бо! — на пасіці, де пастиму божу твар.

Жадання моє було сприйнято прихильно, і ось я сиджу, оточений чудовою тишею, про яку вдома й мріяти годі; довкола безліч сонця, яке я завжди любив і яке й тепер п'ю щирою душею. Люблю слухати, як гудуть бджоли, і стежити за їхнім дивним, улагодженим життям, адже немає комахи, шляхетнішої за цю; шелестить біля мого куреня торочкаста трава, під цей тихий, лагідний супровід перо моє пише легко й вільно; в самому курені пахне медом і сухим зіллям: чебрецем, материнкою та рум'янком. Навколо безлюддя, а коли хто наближається до пасіки, про це звіщає добрий мій приятель пес Кудлай; часом ця розумна істота приходить до мене, сідає навпроти й годинами стежить, як блукає по чистому полі моє перо — з ним ділити самоту мені легко. Коли ж буваю по-особливому зворушений, кличу Кудлая ближче й обіймаю його як приятеля, він дивиться на мене вогким відданим поглядом, а я починаю бесідувати з ним, ніби він усе до слова розуміє.

РОЗДІЛ XIV

"Мудрість передвічна". Гординя

Рицар відчував, що не знаходить спільної мови ані з батьком, ані з матір'ю, ані з братом, хоч і хотів порозумітися з ними, — так тривало бозна-скільки часу. Ходив усе насуплений, усе нахмурений — не мав ні хвилини доброго настрою.

— Людину створено для великого дійства, — казав він, і хоч ніхто йому не заперечував — не давали й порад.

А він таки хотів великого дійства — снилося йому й марилося, але одну незлагоду мав: не відав, що ж йому в цьому світі учинити. Уявляв шумливі юрби, які гукали йому славу; бачив себе, оточеного підхлібниками; бачив повергнутих у порох ворогів; чув, як ревуть у його честь труби; бачив янгола, котрий накладав йому на голову вінця, але скільки не розмислював, не міг вигадати собі великої справи. Знав, що між смертних є багато великих, читав про те в книжках, пожадно вглиблювавсь у чужі життєписи, але одного, всього одного бракувало йому: не знав-таки, що робити і як той вінець узяти.

Почав прагнути самоти, а відлюднившись, перебирав в умі всі дії й пригоди великих, навіть попрохав батька, щоб дозволили йому поселитись у замку, в якому ніхто не жив, і нарешті таки оселився поміж холодних, пропахлих пустинею стін. Уночі снували покоями кажани й шаруділи сухими крилами, тоді йому здавалося, що зі стін осипається пісок. І той пісок сипався йому на очі, на тіло, а безнадійні думки про велике дійство не покидали його.

"Зараз я встану, — гадав він, — і вийду на ганок. І закричить зраділий народ, і затрублять труби, а я озиратиму всіх із висоти й прийматиму належні почесті".

Але він знав: не збутися цьому без якогось чину. Все, що робили інші: війна, наука, писання, — не для нього. Може, стати проповідником і навчати людей, як жити? Але він не знає, що проповідувати, тому вдягав рицарський стрій і важко, одновимірно ходив залами порожнього замку. Не допускав до себе навіть слуг і готував собі їсти сам; блукав залами порожнього замку, заселеного кажанами, а вночі слухав шерех піску.

Родина дивилася на нього, як на несповна розуму, а він тільки те й робив, що мислив. Казали, ходив він так двадцять п'ять літ, а тоді вийшов на ганок і проголосив палку промову про життя перед бур'янами:

— Що таке добродійність, а що таке діяльність? Добродійність — це те, що примушує людину чинити праведно, але немає глузду в праведності, коли її використовує неправедний. Діяльність — це наш шлях до того, що подобається більшості, але немає такої діяльності, яка б подобалася усім. Арістотель сказав: наше щастя в діяльності, що співпадає з добродійністю, але способів тлумачення добродійності стільки, скільки є бажаючих тлумачити. Демокріт сказав, що наше щастя — це супокійність розуму, а супокійна розумом людина стає недіяльна — без тривожного хвилювання неможлива ніяка діяльність, в тому числі й розумова. Добродійність на чиюсь користь виливається в злодійність для інших, діяльність розумова завжди пам'ятає про прокляття непізнанності, а думки розумово діяльного стають непізнанні для тих, хто не пізнає. Отже, я дійшов до такого: той, хто прагне чинити добродійність, однаковий із тим, хто того не прагне, але й до злодійності не надиться. Той, хто діяльний, однаковий із недіяльним, аби тільки обом було доступне начало безмірної любові. Гарний тілом нічим не ліпший від негарного, а славний од неславного, бо всім один кінець — зникнення. Славному й неславному одна ціна, тільки в славного її названо, а в неславного — ні. Людина крива й бистронога однаково йдуть, має значення, чи добру дорогу вони топчуть. Малий зростом не гірший од високого, а бідний од багатого — має значення тільки вміст любові в їхніх душах. Не осуджуй нічого, чого сьогодні не розумієш, і щастя твоє буде в тому, що не осудять тебе, аби тільки не ступив ти на шлях, що веде в прірву. Прірви бійся, а все інше хай залишається таким, як є, бо кожна самонадіяність — це початок глупоти.

Сказавши це, рицар почав сохнути й занепадати на здоров'ї. Танув, як свічка під сонцем, доки не полетіла його душа шукати іншої долі й іншої мудрості. Про нього трохи погомоніли ті, що знали його; родичі посумували над пропащою його силою, скільки в таких випадках годиться, а згодом дружно дійшли думки, що смерть для такого найліпший дарунок. Через рік про рицаря забули б згадувати, коли б про замок не почали ходити погані чутки: казали, що завелася там нечиста сила. А ще казали, що вряди-годи там з'являється закутий у залізні риштунки рицар і проходжується кам'яним кроком, весь час щось до себе бурмочучи. Розповідали, що в той час, коли з'являвся рицар, кажани зграями тікали із замку, і так їх було багато, що від них зовсім темніло небо.

РОЗДІЛ XV,

у якому Турчиновський оповідає про неспокій, що його посів у Поповій Горі

Після ганебного вигнання моїх ворогів та збитошників я заспокоївся, тим більше, що, за порадою компанійського отамана, мого визволителя, втрапив у писарі до сотника, оскільки їхній був у комісії польській у від'їзді. Мені було виділено квартиру, і я почав спокійно й безтурботно жити, пильно виконуючи свою роботу, — решту часу збував, як хотів.

Літо тоді стояло гаряче, небо було чисте, аж вицвіле від спеки, я купавсь у річці, лежав на піску, заховавшись од стороннього ока, і наче завмер — життя моє стало одноманітне й сите. Після хвилювань, що випали мені, це було добрим дарунком, і я скористався з нього, передчуваючи, як завжди, небезпідставно, що за якийсь час вся ця благість має зникнути, не полишивши після себе й сліду.

У вільний час я блукав піщаними мілинами, відчуваючи задоволення від того, як пестить босі ноги м'яка, тепла хвиля, ловив скойок чи дивився, як прокладають вони по піску борозенки. Часом, звісившись із кручі, стежив, як шугають у чистій воді срібнотілі рибини чи стрілою пролітає рак. Коливалися водорості, а між них — хвіст якоїсь більшої риби, сонце в'ялило траву, тонкий тлін сіна висів у повітрі, і від того душа розм'якала, й текла, й текла, як вода, замріяна і зніжена. Я міг годинами зорити, як зависає в повітрі шуліка, чи слухати жайворонка, що натхненно видзвонює свої співанки; однослівне, дорогий читальнику, те моє існування було просте і добродане: я був тоді наче рослина, яка вільно колишеться на вітрі і тільки те й робить, що п'є сонце та соки землі. Інколи, коли мені хотілося розумної балачки, я підіймався на горб до білостінної хатини, і ми неквапно балакали про книжні мудрощі — козак-характерник, як і я, був дитиною тієї ж таки alma mater — Київської колегії.

Проте побоювання мої про тимчасовість такого спокою невзабарі здійснилися, і це сталося знову без моєї волі. Важко сказати, що трапилося, але наступного літа земля ніби здригнулася піді мною, а з очей спала чарівна плівка, через яку зорив на світ. Замість любої серцю гавані, я побачив нудне село, на яке аж дивитися було немило, нудні горби; остогидла мені й курява, яка щодня набивалась у горлянку, й маленька річечка, змулена хлопчаками й заросла зіллям. Нецікаві стали й розповіді козака-характерника, бо він, старий, забував, що казав учора, й повторював ті ж самі мудрощі. Я роззирнувся навколо — все те, що кілька днів тому було мені повабне, видалося тепер буденним і сірим. Немає спину людським забаганкам, любий читальнику, це я знаю, — але що мав чинити?

Отож знову запав у душу мою неспокій, про який не раз вгадано на цих сторінках, і я втратив мир на душі. Ще переконував себе прикладом Горація, шепочучи латинські вірші про любу селянську тишу, але й те мені не допомагало. Чуття мої, дорогий читальнику, не брали участі в цій грі. Потайки я вже знав: всі остороги й самопереконання — невеличка облуда; я ж уже підсвідоме поклав покинути це село й податись у мандрівку далі — мене вабило в золотопромінні сіті просторих доріг.

Часом виходив за село, ставав на його вступі просто серед Шляху і, примружуючи очі, дивився. Незвідь-що я там бачив: порожнє, біле, розстелене серед зеленого полотно, але не міг не піддатися сильному й поривному потягу — мене вабило ступити на нього й забути про все, що залишилосяза спиною. Велика й свята, люб'язний читальнику, притягальна сила дороги, і я відчуваю це навіть зараз, коли став ветхий днями і вже, напевне, ніколи не вирушу в жодні мандри.

Уночі я погано став спати, а якось привидівся мені дивний сон. Буцімто я, Ілля Турчиновський, позбувся тіла й маю живу саму тільки голову. Щоб рухатися, я мусив звичайнісіньким чином котитися і терпів од того немалі незручності й прикрості. Одного ж разу відчув, що за мною женуться коні. Вони наздогнали мене в чистому полі, оточили півколом, а тоді, ставши на задні копита, почали перекидати мною, ніби м'ячем. Весело іржали при цьому, я ж злітав у повітря, тамуючи подих, бо щохвилини міг упасти й розбитися, а коні ще й пританцьовували, показуючи великі слиняві зуби. Це тривало довго, доки не вдарив мене один із коней занадто сильно — я полетів од цих навіжених гравців геть. Але не впав на землю, а щасливо зачепився за дерево. Зрісся із тим деревом і став йому за плід. Над головою у мене співали птахи й шепотіло листя, поступово я почав розуміти тиху мову того листя, як і спів пташок. Любий затишок і спокій відчув, живучи на тому чудному дереві, і це тривало доти, доки не подув сильніший вітер. Мене гойднуло, і я раптом уздрів, що довкола па гіллі висять такі ж, як і моя, голови. Вітер гойдав їх, як і мене, і я з подивом упізнавав їх — усі знайомі мені. Он мої вороги-співподорожани, ось компанійський сотник, отаман, козаки, дяк, ієромонах Теодозій, шинкарка, ген праворуч — батько мій і мати, брати й сестри, сусіди й інші знайомі. Півдерева, однак, було захилено від мого зору, і я спитав у компанійського сотника, що був до мене найближче: кого заховано там?

— Ті, з ким ще здибаєшся, — мовив він спокійно.

— А що це за дерево? — запитав я.

— Дерево життя, — відповів отаман. — Хіба не пізнаєш? Я упізнав: такий малюнок бачив ув одній із книг. Знову уважно роззирнув дерево — все, що міг бачити, і, на здивування моє, зазначив, що серед тих облич бракувало одного. Мені полегшало від того, але дочасно. Вітер гойднув мене знову, і я уздрів, що внизу таки майнула голова Страха.

– І ти тут? — запитав.

— Без мене не обійдеться, — засміявся Страх, і я прокинувся від того сміху…

Отакий чудний сон привидівся мені в одну із тих неспокійних ночей, і це прискорило мій відхід із Попової Гори, очевидно, такий сон — провіщення нових мандрів, це сказав мені і сонник. Тієї ж днини я зважився і з цим рішенням рушив до компанійського сотника й отамана, щоб відпроситися.

Мене відпустили не без жалю.

— Послухай мене, — мовив мін доброзичливець отаман. — Не такий ти чоловік, щоб по дорогах тулятися. Знову потрапиш у халепу…

Ці слова були розумні, мудрі й пророчі, а я надто молодий, щоб їх послухати. Окрім того, трапилася нагода — налучився мені у співподорожани купець Іван Рона, що так само, як і я, прямував до Могилева, везучи залізо, — я знову опинивсь у владі доріг.

РОЗДІЛ XVI,

у якому оповідається про те, як Турчиновський дістався до Могилева

Кажуть, кожна людина народжена під якоюсь зіркою. Мені важко сказати, що то за зірка, яка колись освітила й моє чоло, але часто здається, що її вже немає. Не скажу, щоб те мене надто смутило, але й утіхи з того мало. Кожен-бо крок у житті чиню з потугами, і проти того воля моя слабка. Кажуть fatum, ще кажуть — так складається, але мені не хочеться шукати тут розгадок: коли воно так, то й так!

Іван Рона був спокійний і розважливий. Він майже не розмовляв, лише мовчки йшов біля своїх возів, тоді як його спідручні та я лежали на сіні.

— Чи не замало, пане Роно, — спитав я, — берете спідручних, щоб захищати в дорозі своє добро?

— Везу залізо, — сказав цей мовчазнюк і нічого більше. Мовляв, хто понадиться на такий крам?

Була в тому, звісно, рація, і я примовк і собі, мені погідно лежалося, і дивився я в небо, а там стояли найчудовіші з чудових храми — я мимовільно милувався на вишукані й ладні їхні тіла.

– І все-таки, — сказав, щоб завершити розмову, — застерегтися не завадить.

Рона цвиркнув крізь зуби й подивився на мене сивими, надумір спокійними очима.

— Яке там застереження, — сказав неохоче. — Я ж везу залізо!

Цей мовчазнюк був-таки достобіса певний із себе, то я і собі заспокоївся і заколивався на возі, дивлячись, як пишуть по небі спокійні письмена хмари. Спробував навіть угадати те письмо, і в моїй розмлоєній свідомості прокреслилися десь такі слова:

Чоловік в житті не знав, де спинитися він має,

Дума: світ увесь пізна, та облуда це одна,

Хоч з літами знає більше, та не робиться мудріший.

Думки поплелися в моїй сонній голові лінивою вервечкою, вив'язуючи в мозку інші такі ж мудрощі, доки не затанцювали й не закрутилися, сплітаючись і рвучись. Я заснув здоровим безтурботним сном, яким може спати молодий хлопець, коли його не утяжує нічого й коли він спокійний духом.

— Агей! — гукнув хтось, — пане господарю, чи не дозволите приєднатися до вас?

Я розплющився, очі мої на хвилю осліпли від темряви — була вже ніч.

— А хто будете? — спитав сторожко Рона.

— Подорожні, пане господарю.

Якісь люди почали наближатися до возів, і я ледве власного язика не ковтнув: переді мною стояли мої здирці-співподорожани, Семен та Іван.

— Пане Роно! — гукнув я щосили, торкаючись пальцем грудей одного із них. — Це злодії, грабівники, женіть їх геть!

— Я нікого не жену геть, — спокійно сказав Іван Рона. — Хочуть, хай ідуть з нами. Я везу залізо!

З притиском сказав оте "залізо", аж мої здирці перезирнулися.

— Чи не жовте, пане господарю? — запитав Семен.

— Чорне, — безпристрасно відповів Рона. Я не відпускав пальця від грудей мого ворога і продовжував переконувати купця.

— Пане Роно, ці люди ограбували мене; їх у Поповій Горі батожили. Женіть їх, пане господарю, я вас прошу!

Іван Рона мав незворушне обличчя. Обійшов воза, почіпав колесо, підмазав його з мазниці і припнув ряднину, якою прикривався крам.

— Але ж, пане Роно, — не вгавав я, — невже спокійно їхатимете із злодіями?

— Нас п'ятеро, а їх двоє, — сказав Іван Рона, — чого мені їх боятися?

Був такий спокійний, що мені в серці закололо. Я дужче впер пальця в груди Семена і хотів ще щось сказати, коли ж помітив, що палець мій провалюється. Відсмикнув руку, а мої вороги розреготалися. Тоді я ткнув у груди найближчого до мене кулаком. Кулак вільно пройшов крізь тіло і провис з другого боку. Я злякався: а що, коли вони, мої вороги, і справді не існують? А що, як це тільки мана, що водить мною, а я ще не отямився від того удару по плечі?

Мене зморозило. Зирнув у небо — там танцювали якісь люди. Гойдалося, наче марево, біле полотно дороги, а по ньому вигецували червоні постаті. Червоні плями стрибали перед моїми очима; завиті в голубі сувої дівчата крутилися, поблискуючи оголеними ногами. Я замружився від сорому. Велетенська хвиля плеснула на мене і забила рота травою. Я виплюнув її, гірко мені стало.

— Але ж, пане Роно, не можна потурати злочинцям, — сказав я.

— Хто там оббере, де злочинець, а де ні, — спокійно заперечив Рона. — Ти кажеш, що вони злочинці, а вони — що ти.

— Злочинець таки він, — сказали, не вагаючись, мої здирці.

Я заплакав. Сльози котились на землю і спалювали свіжі парості трави.

— Не вчинив нікому лиха! — мовив надуміру голосно.

— Це ми не вчинили нікому лиха, — в один голос відгукнулися мої вороги. — А через цього припутня ледве життя не позбулись. Завдяки йому нас бито й вигнано як злочинців.

"А що, — подумав я, — коли вони не винуваті, а таки я?" Це була страшна в своїй безглуздості думка, але не міг я її викинути з голови.

— Зараз він признається у своїй вині, — сказали мої вороги.

— У якій це вині? — спитав я здивовано.

— В тій, у якій сам визнаєш себе за винуватого.

— Я не знаю вини…

— Глянь, він її не знає! — сказав Семен, позираючи на Івана Рону. — Через нього ледве не загинуло двоє людей, а він удає із себе божу овечку!..

Червоні постаті й далі стрибали по небі, а мене трусили чиїсь дужі руки. Я розклепив повіки й засліпився сонцем. Сів і спантеличено замотав головою. У горлі палило, голова нагадувала розбухлу гарбузину. Я торкнувся пальцем тім'я — гостро заболіло.

Спокійно їхали вози, Іван Рона мовчки простував дорогою, його спідручні спали, заслонившись од сонця здоровенними солом'яними брилями. Я хотів щось сказати Роні, але горло було настільки сухе, що не зміг проковтнути слини. Тоді побачив поруч себе баклагу, вийняв затичку й напився. Все ще пострибували в очах червоні вогники, ніяк не міг дійти тями. Здалося навіть, що там, попереду, куди простували й ми, курява покрила двох вершників, котрі мчали від нас притьма. Обертали в наш бік веселі, оскалені обличчя, але крізь куряву не міг я їх упізнати.

— Ти чого кричав? — спитав Іван Рона. — Коли спиш, то хоч голову затуляй.

Повернув до мене спокійне обличчя й дивився. Від того погляду мені стало легше на серці: нічого тривожитися, коли поруч такий чоловік. Видихнув із себе повітря і знову напився.

— Чудний сон приснився, — сказав Роні. — Аж досі голова крутиться.

— Сон — це діло пусте, — розважно сказав Іван. — Чоловік непокоїться, то уві сні той неспокій його і з'їда… Чвиркнув під ноги і спокійно змахнув пужалном.

— А вам, пане Роно, сни не сняться? — спитав я.

— Навіщо їм снитися, — буркнув Рона. — Чи ж вони мені тра?..

Ми під'їжджали до якогось міста.

— Чи не Могилів це часом? — спитав я.

— Таки Могилів, — мовив Рона. — Дав бог: спокійно відбули ми дорогу.

Перехрестився широким хрестом і, позіхаючи, додав:

— Дощу давно не було…

РОЗДІЛ XVII,

у якому Турчиновський оповідає про свої пригоди в Могилеві

Коли потрапляю, дорогий читальнику, в якесь нове місто, дивне почуття опановує мною. Відчуваю неземний трепет, особливе хвилювання — здається мені, що народився на світ знову, бо знову він переді мною інакший. І вулиці, й будинки, і люди довкола інакші — обличчя, строї й голоси; я сам поступово змінююся й інакшаю; в такі хвилі байдуже мені, чи сонце надворі, чи дощ, — освітлююся зсередини відчуттям цієї онови, і все навколо начебто грає; м'яко, гарно і трохи сумовито — будь-яке переродження несе з собою трохи смутного, адже часто найбільша радість має підмурівком своїм сум. Це вже такий закон, і не дивуватимемося з нього; коли приїжджаєш отак до незнайомого міста, здається, світ перевернуто і в ньому перевернутий ти. Подумки я навіть вирішив: чи не потреба відчувати щось подібне штовхнула мене мандрувати? Я справді хвилююся, любий читальнику, коли переді мною починає стелитися дорога. Тоді стаю сильний і юний, і хода моя бадьора та жвава; тоді мені хочеться обійняти цілий світ, і, хоч був я через легковірність свою караний, того почуття в мені не зменшилося — в Могилеві я знову ожив. Тут я вигідно влаштувався в єзуїтській школі, бажаючи навчитися латинської мови; тут знайшов новий дах над головою, а новий дах завжди здається вищим. У цьому місті мене знову потягло до співу, отож я бігав у церкву Спаса і слухав тамтешній хор, дивну втіху й солодке задоволення відчуваючи. Мене вабило на хори, тож одного разу я таки не втримався й подався крученими сходами угору. Там став позад усіх і долив до загального і власний голос. Мене наче водою обдало від розкоші. Сльози виступили на очах, я заспівав із щирим упоєнням, вкладаючи у спів усю свою душу: світ для мене поступово зникав, бо я перетворювавсь у звуки і ніби гармонійно розливавсь у просторі. Все покрилося м'якою тканкою — це відчував завжди, коли співав; здавалося, стаю дивно видовженою формою, що існує сама від себе. Весь простір, де розміщувався хор, пронизували списи сонячного проміння, та й кожен із нас випромінював од себе таке ж сяйво — від нашого співу в церкві немовби робилося ясніше, адже недаремно ми силкуємося звестись голосами до неба, щоб було нас там почуто й сприйнято, щоб залишити там часточки своїх душ, які йдуть в офіру для бідних і страждущих. Так, це був натхненний спів, бо чудові звуки, які народжувалися тут із десятка грудей, начебто знімали накип минулих дій, образ, учинків — всього неприємного й лихого, що руйнує житейське добро та благість.

Незчувся, як закінчився спів і до мене підійшов регент.

— Ти хто такий? — спитав не вельми прихильно.

– Ілля Турчиновський, — відказав я.

— Так уже й Ілля Турчиновський, — перекривив мене регент. — А чого сюди заліз? Базар це тобі?

— Дуже поспівати захотілося, — чесно признався я, відчуваючи, як у мене холоне душа.

— Гадаєш, тобі платитимуть?

— Хіба я прошу плати? — спитав здивовано.

— А що ж просиш, вилупку?

"Вилупок, — мигнуло мені в голові, — хто це мене так називав?"

— Вибачте, — сказав ніяково. — Просто давно не співав, то й зважився.

— Так уже захотілося тобі поспівати? — знову перекривив мене регент.

— Та звісно ж, — сказав я.

— А пива поставиш? — спитав регент уже милосердніше.

— Та я ж..

— Ясно. Скупуєш, лярвий сину, — цей чоловік забув усяку пристойність і лаявсь у божому храмі. — Коли не поставиш пива, не потикайся мені на хори, — сказав загрозливо.

— Гаразд, — мовив я, закусуючи губу, бо співати мені хотілося — Коли тільки ваша ласка, пане регенте…

Треба було знову починати спів, і регент стрибнув на своє місце. Ми знову заспівали, але цього разу піднесення я не відчув. У голові крутилися неприємні думки — мимоволі їм піддався.

Чому скрізь, думав я, де з'являюся, трапляється хтось із ворожими супроти мене замірами? Чому, здибаючись зі мною, люди дозволяють собі бути грубими чи поблажливими? Скільки прожив я на землі, не зустрічав до себе інакшого ставлення Навіть Іван Рона, найспокійніший чоловік, якого здибував, і той вирішив, що треба ставитися до мене, як до дитини, — допоміг мені влаштуватися до єзуїтської колегії. Отак я й блукаю у цьому світі, думалося мені, одні мене гонять, інші виявляють милосердя. Між цих двох каменів перебуває моя душа, і чи не від того вічний неспокій так палить?

Не важко мені було вгостити регента пивом, річ обичайна, але це значило, що пиво мав би пити і я. Я ж не тільки горілки, але й пива та меду не вживав, бо тяжко дурів од того і хворий робився.

У шинку кисло смерділо кожухами, регент сів до столу й відразу ж почав грюкати кулаком, доки не прискочив до нього червонобородий шинкар. Борода та і справді була червона, аж очі сліпли; регент замовив стільки пива, що й віл не випив би, — очі мені на лоба полізли.

— Чого вирячився? — гукнув весело регент. — Добре мене пригостиш, то й тобі, може, щось у руку впаде. Скажеш, не хочеться тобі за спів платні?

Я зробив непевний рух, звісно, платня мені не зашкодила б.

— То поручкаємося! — сказав регент і подав мені пальці. Рука його була холодна і слизька, але він з такою силою стис мені правицю, що в мене не тільки смикнулось у грудях серце, але й випав із рота язик.

Налив мені й собі у страхітливо великі кухлі. Я почав відмовлятися, що не п'ю навіть пива, але його обличчя стало таке загрозливе, аж у мене коліна затремтіли.

— Коли не пригостишся зі мною, — прошепотів зловісним шепотом, — розіб'ю кухля на твоїй паршивій голові.

Наблизив до мене обличчя, й мені здалося, що воно стало кругле, як місяць, що безживно всміхається. Очі — малі, щілинкуваті, ніс широкий, роздутий, а до лоба прилипло рідке пасемко. "Ну от, знову те саме, — подумав я тоскно, — раз він втрачає в моїх очах людську подобу, бути біді!"

Я ковтнув пива, щоб удати, що п'ю також, і мені відразу ж стало млосно — не витримує моя голова трунків. Для мене немає ліпшого трунку, як свіже повітря в сонячний, літній день. Так, тільки від сонця відчував я дзвенячу напругу в тілі, ясне збудження і те, що люди називають "хміль". Трунки ж справжні діють на мене гнітюче, знемагає мене нудота, і голова набрякає ладна луснути. Сьогодні ж була мені непереливки, бо мій напарник, здається, серйозно завзявся приневолити мене до пиття. Я з жахом зирнув на велетенський кухоль, у цей час регент доцмокував другого. Я озирнувся, намічаючи дорогу до втечі на випадок, коли регент по-дурному роз'ятриться; ні, до дверей було недалеко. Тоді побачив, який кумедно-дивний мій супутник. Так само кумедно-дивні стали люди, котрі сиділи в іншому кутку корчми, вони галакали, махали руками, а навколо хмарою провис синій тютюновий дим.

— Призволяйся! — сказав регент, дивлячись на мене маленькими пильними оченятами. Здавалося, чекав од мене на якийсь непевний крок, щоб одразу ж вибухнути гнівом. Зляканий тим, я знову ковтнув пива, хоч і знав, що від того добра чекати годі. Мене відразу хитнула зелена хвиля, кілька зелених змійок спалахнуло, плаваючи в повітрі, як у воді. Одна із них стала рости й розширятися, і я уздрів зелену дівчину, волосся якої вилискувало, ніби смарагд. Вона заспівала до мене високим голосом, але я не знав тієї пісні, щоб їй підтягти. Тому тільки підтримав мелодію, мугикаючи й помахуючи рукою:

Гей, пий-но, пий-но до мене,

Гей, пий-но це зілля зелене,

Я одур веселий приношу,

Покинеш думок важку ношу,

Що мучать тебе, нещасливого…

Вона підсіла до мене й обняла за плечі. Я здригнувся.

— Не треба лякатися, — проказала вона, — я зелена грайлива гадюка, котра вміє забивати людям памороки, так-таки так. Я несу зелені кольори, щоб тіло у вас позеленіло, бо так уже мені призначено, гей, таки-так! Я сидів, понуривши голову.

— Ля-ля-ла-ла! — приспівала вона. — Слухай мене пильненько й не відволікайся. Я вмію заморочити голову, полюби мене й забудеш про все на світі. Я та безжурність, від якої людина дурною стає, але й веселою. — Вона скочила й прокрутилась у танку, віючи зеленим одягом, голос її знову злинув високо: — Ля-ля-ла-ла! Еге ж, я та безжурність, від якої люди гублять тверезий глузд і тратять людську подобу, так-таки так! Полюби мене і піддайся мені, коли й ти хочеш бути у світі щасливим дурнем. Бо коли не полюбиш мене, помщуся тобі, обкраду тебе, знівечу тебе!

— Шинкарю! — закричав регент. — Пива, й доброго!

— Ля-ля-ла-ла! — знову прокрутилася зелена дівчина. Прискочила до мене й оповила шию руками.

— Покинь блукати, — зашепотіла вона, — і покинь вітра в полі шукати. Одружися зі мною і станеш щасливим дурнем!..

"Он який він, Неспокій, — пробурмотів чи подумав я, згадуючи нову притчу про ченця, який ховався від світу: саме обдумував її, щоб записати. — Ну що мені лишається? Втекти, розбити головою стіну?"

Я постукав зігнутим пальцем по стіні.

— А що за цією стіною, пане регенте?

— Пиво, — відказав він.

— А мені здається, що друга стіна, — мовив я. — А за другою третя, і так без кінця. — Чи не так я кажу, пане регенте?

— А може, й так, — сказав регент. — По мені, коли є що в живіт покласти і чим запити, то й гаразд. Знаєш, хлопче, що мені найбільше смакує в світі?

— А що, коли за тією стіною пустеля? — глибокорозумно запитав я.

— Найбільше мені смакує печене порося, — сакраментальне зголосив регент.

— Сенс нашої метушні в тому, — поставив я пальця, — щоб прокладати в пустелях нові дороги для тих, хто не годен того зробити сам. Але куди вони приведуть, пане регенте?

Регент почухмарив потилицю.

— Добре було б, щоб до бочки з пивом, — сказав він. — А коли вже того не можна, то до печеного поросяти. Зелена дівчина присіла мені на коліна.

— Нерозумні думки приходять тобі до голови, коханий. — сказала вона. — Цікавить тебе, куди приведуть тебе твої дороги, ха-ха! Чи ж треба тобі те знати? Я тобі ще раз кажу: щасливі дурні про таке не думають.

Вона лагідно погладила мене по голові, як мати чи сестра. Від тої ласки аж сльози вибилися мені на очі.

— Печене порося — ось про що я мрію, — сказав регент. — От коли б ти міг купити мені печене порося, то я б тебе помічником регента зробив. Я ж його не відриваючись з'їм.

— Але чому не хочете вислухати, що кажу я? — спитав я із відчаєм.

— Тому, що ти поки що не належиш до щасливих дурнів, — вдарила мене по носі кінчиком пальця зелена дівчина. Вона встала й позіхнула потягуючись.

Я крутнув головою. Переді мною стояло червоне як жар лице корчмаря.

— А хто платитиме? — спитало воно.

Я витяг гаманця. Брязнув усім, що в ньому було. Корчмар швидко змітав монети в долоню, начебто злизував їх своїм червоним, як борода, язиком.

Хтось заспівав. Похитувалися зелені хвилі. Десь далеко хтось когось гукав. Хтось танцював. Стукотів об долівку і хекав, а до горла мені почала підступати нудота. Регент подрімував, клюючи носом. Мені було бридко. "Ось що значить бути п'яним, — подумав гірко я. — Ось що значить приятелювати з зеленим змієм!"

Хтось затулив мені ззаду долонями очі, і я крутнувся. Зелена дівчина стояла за спиною. Поклала підборіддя мені на плече, і я почув її шепіт:

— Чи добре тобі зі мною, коханий? Чи добра була пісня, що я її співала?

— Ні, — сказав я. — Бо ти облудна.

— Отакої! — засміялася дівчина. — А я так старалася. Може, заспіваєш мені ти?

Яскраво-червона голова знову вигулькнула переді мною.

— За себе ти заплатив. А за приятеля?

— Виклав усі гроші, які мав, — сказав я мужньо і пішов до виходу.

Але до дверей не дійшов, хоч як вабило мене туди; там — сонце, яскравий день, співає червоний, як корчмар, півень, а тут — дим і погані зелені запахи. Корчмар схопив мене за полу й провис, як собака. Довкола застрибали якісь обличчя.

— Це що, грають вертеп? — спитав я. — Коли так, давайте!

— Дам! — сказав регент і вдарив мене в обличчя. — Бо ти повівся, як свиня: повів пригостити, а платити не хочеш!

Я впав і побачив, як до мене схиляється червона корчмарева голова.

— Чого тобі? — спитав з тугою я.

— Гроші, — відказав корчмар.

— Подивіться там, у кишені.

— Ті я вже забрав, — сказав корчмар. — Більше не маєш? Я ледве звівся і вийшов надвір. Полоскались у вітрі білі сувої полотна. Не було видно, до чого прив'язані, але затуляли світ, а може, намагалися зловити сонце. "Це як у притчі про Розум, — згадав я. — Але нічого не вийде! Ген, ви, що ловите, — крикнув я, — спіймаєте самих себе!"

РОЗДІЛ XVIII,

у якому Турчиновський оповідає про свою нову скруту й нове щастя

Після того відвідування шинку, любий читальнику, відчував я великий сором, бо вжиття трунків, як я вже казав, противне моїй натурі. Наступного дня мене заслужено вигнали з латинської школи за те, що тягаюсь із схизматиками по корчмах, — там був хтось із отців-ксьондзів, приставлений до нагляду за учнями. Звісно, це завдало мені скрути, бо знову я опинився без даху над головою і без заняття. Однак регент, новий мій знайомий, заспокоїв мене.

— Хоч твоя парсуна, — сказав мені відверто, — й не подобається мені, я допоможу. Сьогодні буде на службі єпископ, тож пореви добряче, може, запримітить тебе.

Вже давно звик не зважати на маленькі образи, трапляється доста й великих, тому змовчав і став чекати. Співав я вже як хорист, тож мав хоч таку втіху. В той день, коли нас слухав єпископ, мене знову охопило натхнення; зрештою, не для єпископа я старався: коли співаю, немає для мене ні світу, ні сторонніх думок. Я щиросердно переливав себе в чарівні звуки і, річ певна, відчував щастя такого перетворення. Ставав тінню звуку — ось вона, найвища втіха, чого так мало дає людині життя. У церкву вливалося крізь горішні вікна гаряче яскраве сонце, і, дивлячись на наскісно провішені стяги, я не міг не подумати, що звук — це поєднання такого сонця із людським надпоривом.

Єпископ Сильвестр Четверинський піднявся до нас на хори.

— Я чув тут новий чудовий голос, — сказав він. — Хто це буде?

Я скромно виступив наперед і прийняв благословення.

— Як тебе звати, сину мій?

– Ілля Турчиновський.

— Де живеш і звідки прийшов до наших країв?

— Живу поки що при школі, — сказав я. — А прийшов із Березані.

— Коли бажаєш, — сказав цей благодійник, — залишайсь у нас. Виділимо тобі плату, як годиться, а коли, то й у мене вдома співатимеш.

Я подячно вклонився.

Як бачиш, люб'язний читальнику, немає злого, щоб на добре не вийшло. Я подумки повторив цю приказку, застерігшись проти зурочення звичним плюванням через ліве плече, — звісно, вчинив те подумки, бо розмовляв у цей час зі своїм благодійником і тримав на обличчі гречну послушливість. Зирнув краєм ока на регента, але той криво всміхався, ніби не був задоволений із мого успіху.

"Чого він сердиться на мене, — подумав я, — адже я і в мислях не ношу супроти нього чогось лихого?"

І здалося мені раптом, що регент чимось нагадує моїх колишніх співподорожан-здирців. Я з'ясував: люди не такі й різноманітні, як здається, є їх кілька різновидів, які, змішуючись і перехрещуючись, всечасно повторюються в різних обличчях. Множинність таких облич і створює облудне переконання, що в житті нічого не повторюється. Я ж виразно відчував: оцей регент, як і мої колишні співподорожани, супротивні природі моїй. Кожен може помітити цей дивний житейський закон, і не відкриваю я тут чогось незвіданого. Таких супротилежних природі своїй я впізнаю віддалік, і вони пізнають мене. Натурі, очевидно, таке різновиддя бажане: все в ній ділиться на два світи. Вони довкола нас, як і сама матінка-природа, вони і у нас. Позичаємо їх із великого світу, оці виняткові супротилежності, і вони зчаста рухають діями нашими й почуттям. Живучи в малому світику, людина не завжди добачає цей закон, бо мимовільно оточує себе людьми собі сприйнятливими, але коли її викидає у широкий світ — цього годі не помітити. Хто хоче переконатися, що я правду віщаю, хай позбудеться даху над головою, тоді, читальнику, й уздриш оголений світ.

Коли єпископ пішов, регент наблизився до мене.

— Маєш нагоду віддячити ще раз своєму благодійнику, — він тицьнув пальцем собі в груди.

Я з жахом згадав недавнє відвідування шинку, і, певне, щось незвичайне відбилося на моєму обличчі, бо регент знову криво всміхнувся.

— Запишався?

— Та боже борони, — поспішив я заперечити. — У мене голо в кишенях, самі знаєте. Дістану платню, віддам вам половину, лишу собі тільки на хліб… — я говорив уривано, навіть із відчаєм. — А зараз, самі знаєте…

— Дивись мені, пико! — регент підніс мені до носа досить важкого кулака й промовисто похитав ним. — Ловлю тебе на слові. Спробуєш крутити — в мене розплата коротка.

Я помітив: нас тільки вдвох залишилося на хорах, всі інші розійшлися.

— Розплата в мене коротка! — повторив регент. З тугою зиркнув на стіну навпроти. Там був намальований Микола. Чорноокий і незворушний, він чимось нагадував мого супровідника — Страха.

"Коли можеш мені чимось дорікнути, — сказав я йому подумки, — дорікай! Я прийшов у цей світ такий, як є. Може, в тому перший мій гандж? І досі не знаю, чи добре це чи зле".

— Чого мовчиш? — спитав регент.

— Бо все сказав, — відповів я. — Так дивно ставитесь ви до мене…

Я допустився сміливості. А оскільки це сталося, зирнув співрозмовнику у вічі. Той нічого не відповів, лише криво всміхнувся, як робив це сьогодні не раз, і пішов од мене, звільна помахуючи руками. Я безсило присів на ослінець і знову подивився в темні Миколині очі.

"Отакий я, як бачиш. Нікчемний і ніякий, безсилий і за себе постояти — але живий я чоловік. Одне тільки непокоїть мене: чи є глузд в усіх тих нещастях, які людина переживає, йдучи дорогою життя?"

Микола мовчки й незворушно дивився на мене.

Я подумав таке:

"Світ розділено надвоє: з одного боку — світле, а з другого — темне. Ті, що на світлій стороні, бачать супротивне собі темним. Для тих, хто на темному боці, — темрява у світлому. На ознаку цього витворено символ орла й сови. Орел немічний уночі, сова — вдень. Ці дві площини зіштовхнуто у вічному двобої: вони затялися не на життя, а на смерть — кожен-бо має свою рацію і свої резони. Чи ж це необхідно і чи є в тому вищий розмисел?"

Дивний спокій бачив я у Миколиних темних очах. Холодне безмежжя відчув нараз, вдивляючись у ті очі, — те, чого й справді не дано людині осягти. Від того ще більше скулилася мені душа, а голос тихо заговорив.

— Світ розділено на добро і зло, — сказав я. — Це той-таки розподіл на чорне і біле. Лихі ненавидять добро, а доброчинні — зло Тут теж в основі ненависть. Світ розкладено на сильних і слабких, здорових і недужих, зрячих і сліпих. Все, що існує на нашій землі, розполовинено. І все зіштовхується в непримиренній бійці одне з одним, кожне певне своєї правоти. Не знаю, чи є в тому сенс, але чи можна при тому плекати думку про всезагальну любов?

Микола дивився на мене з тим-таки незворушним супокоєм. Крізь бані проливалося сонячне проміння і висіло ясними сріблястими сувоями. Навколо холола стверділа, важка тиша.

Я промовчав, а тоді сказав ще таке:

— Можливо, ці думки нерозумні, вибач мені за них. Знаю, щоб була гармонія, не обійтися без боротьби із хаосом. Але мені вчувається тут щось непевне — коло нашого світу не змикається з початком своїм, а закручується в нове, входячи, як гвинт, у таку високість, куди не зазирнути…

І все-таки ця балачка з самим собою заспокоїла мене. Я спускався зі сходів, кроки мої гучно розлунювались у порожнечі; йшов і відчував, ніби вимито мене в чистій воді. Вгорі так само грало сонце, а навколо висіла густа, як кисіль, тиша. Ступав у тій тиші і, здавалося, ранив й непомірно голосним стуком своїх кроків. Постогнували приступці, а луна від того стогону розліталася по кутках. Здавалося мені, любий читальнику, що то стогне ціла споруда. Велика, старовинна, вона виплекала цю незвичайну тишу і стала для неї надійною домівкою. Отож, коли людно в ній і гамірно, тиша спить, згорнувшись у найдальшому закапелку; коли ж храм порожніє, вона прокидається. Розпрямляє заніміле тіло, по тому й виникає це, що я почув у цю мить: шурхіт піску, далеке зітхання і те ж таки постогнування, коли тишу ранять чиїсь запізнілі самотні кроки. Проте я не поспішав покинути храм. Хотілося якомога довше затримати цю хвилину і відчуття спокою. Є вони, такі, подумалося мені, хвилини, які можуть перетворюватись у камінь. Ось одна із них — моя, мої думки й почуття; я вірю, що хтось через багато-багато років прийде самотою у цей-таки храм і повторить мої рухи чи слова — пізнає цей чудний вічний камінь часу.

Отож мені захотілося, любий читачу: хай вона піде, ця хвилина, з покликом до подальших поколінь, щоб колись знову повторитися. Тоді стародавні споруди почнуть дихати, як люди, тоді оживе камінь, а люди прагнутимуть закам'яніти. Це відчуття прекрасне тим, що ні на що не схоже — подих вічності відчувається в ньому. Кожному варто взяти її трохи до серця, можливо, колись воздасть своїм плодом. Адже я знаю й інше: тільки тоді відчується справжнє щастя, коли воно, хоч і недовговічне, осяватиме своїм світлом сущий день.

РОЗДІЛ XIX,

у якому Турчиновський з'являє про свою несподівану зустріч із колишніми співподорожанами

Світ вузький, любий читальнику, адже куди не ступить нога твоя — скрізь здибуєш знайомих або тих, кого просто запам'ятав. Буває й химерніше: обличчя знайомих увижаються поміж чужих облич — людська омана. Того ж дня я схильний був прийняти лиця моїх колишніх співподорожан-здирців за таку облуду. Найменше мені хотілося здибуватися саме з ними, але витівки долі нашої не завжди збагненні.

Було сонячно того ранку, як узагалі того літа, навіть парко — можливо, заходило на грозу. Я йшов дорогою, обдумуючи ще одну притчу до "Мудрості передвічної", а заодно міркував про змінність та плинність нашого життя. Проїхав віз, і, щоб сховатись од куряви, я відступив на кілька кроків у малу вуличку. Тоді й побачив двох вершників у драгунському військовому строї. Вони їхали до мене на вгодованих конях, їхали швидко й навальне. Обличчя їхні відразу ж упали мені у вічі — небагато треба, щоб їх упізнати. Я глибше відступив у завулок, цієї зустрічі хотів найменше.

Переховавшись, я сів на лавку біля якогось подвір'я і спершу навіть не зауважив, що на ній уже хтось сидить.

— Розповім тобі одну історію, — спокійно сказав той, до кого я присів на лавці. — Жив на світі один дуже дивний молодик…

— Це ти мені підладнав? — спитав я, показуючи на своїх колишніх ворогів-співподорожан, які незвідь-чого спинилися на дорозі й розглядалися.

— Доля тебе з ними звела, — сказав Страх. — А хіба вони не твої друзі?

— То не мої друзі! — вигукнув я.

Вершники рушили коней, звернули у вуличку, де я думав заховатися, й поїхали просто на мене.

— Диви, він тут, — сказав один, а мені здалося, що це проговорив його кінь.

— Ти звідкіля тут узявся? — вигукнув другий.

— Хоче, щоб ми віддали йому наш борг, — засміявся Семен.

— Смерті своєї шукаєш? — серйозно спитав Іван.

— То розповідати тобі ту притчу? Візьмеш її для "Мудрості передвічної", — сказав, штовхнувши мене. Страх. Я перехрестився.

— Він хреститься, — зареготали мої вороги.

— Залиште мене в спокої, — жалібно попросив я.

— Не ми стали на твоїй дорозі, а ти на нашій, — сказав Іван.

— Не ти постраждав, а ми, — додав Семен.

— Знову заведешся із ними, — позіхнув Страх, — а я тобі таку славну притчу хотів розказати.

Я заплющив очі. Темна хвиля вкутала мене, але за мить відчув: мозок мій прочищається. Ні, зустріч цю я вигадав, все було простіше. Я стояв у затінку вишень і щосили чіплявся пальцями за тин. По дорозі ж, курячи, віддалялися два вершники, і я найменшого сумніву не мав, що нам таки доведеться зустрітися.

Я передихнув і сів на лавку, певна річ, на ній нікого не було. Лящали, об'їдаючи вишні, горобці, у глибині обійстя хтось мирно розмовляв, до мене долинав неквапливий виголос людської мови. Я заплющився й на мить вийшов із цього світу.

Чи довго так сидів, не пригадую, любий читальнику. Чи відчував страх? Мабуть, то було інше почуття — здається, надійшла пора полишити це гостинне місто. Зловісні знамення тривожили мені душу.

"Біда буде, — подумав я. — Коли мої здирці тут, не уникнути нам спіткання".

Розбито поволік ноги — хотів попрощатися з люб'язним до мене єпископом Сильвестром Четвертинським. Але доля й цього разу вирішила інакше. Єпископ зустрів мене обіймами й, не давши вимовити й слова, сповістив, що, оскільки регент хору п'яниця і скандальник, відсьогодні він уже не регент, а на його місце призначаюся я. Єпископ, цей добродійник мій, схвильовано привітав мене, а я не мав ради й подякував йому, зітхнувши подумки, оскільки знову заходило на пристрасті, оминути які мені не під силу.

Вийшов надвір й побачив, що на небокраї таки збирається велика чорна хмара. Важко заволокла півнеба, і від неї стелилися навкісні смуги дощу. Я спинився, тримаючи в грудях тремке, неспокійне почуття.

"Тривога завжди приходить так, — подумав я, — важкою ходою, як передчуття грози".

Мене оббризкало першими краплями дощу. Спалахнула блискавка, а за хвилю тріснув дужий грім. Я швидко пішов по знелюдненій уже вулиці, підстьобуваний ударами великих холодних крапель.

Проте не тікав, а, керований незвіданими порухами душі, звернув до поля. Передгрозова тривога лучилася з моїми почуттями, і, як не дивно, відчував я від того химерне задоволення. Віддавався повільним хвилям і наче переставав існувати. Такі миті небуття, як зву їх для себе, відвідують мене, коли не можу впоратися із собою. Нагадують різкий удар батога — це тоді, коли знову отямлююся, а на початку зазнаю м'якого, спокійного вимкнення — начебто поринаєш у воду.

Отямлення застало мене серед поля, далеко від хат, саме в той момент, коли вдарила об землю злива. Я ледве встиг сховатися під самотнє дерево, а коли роззирнувся — опинивсь у зеленому, безбережному морі. Сидів на дні того моря, оповитий звідусіль незмірною товщею, сидів, заглухнувши од несусвітнього накоту, а відтак і серед тиші (тиша цілковитого хлюпоту — що це таке? — подумав я). Глухий, убраний у водорості, як водяник, сидів я під грушею, затверднувши так, ніби скорчило мене.

"Зворухнись, — наказував собі, — треба зворухнутися, щоб не перестати існувати".

Потоки спадали з неба, і вже не було між ним і землею повітряного простору, сіро-зелена товща похитувалася, наче готувалася ковтнути мене; я ж був серед цієї стихії змалілий і ніякий ("А ти гадав колись інакше?" — запитав себе я), нагадував сам собі жабу, яка заклякла під дощем; знайомі обриси світу зникли — все розмите й потовчене; здавалося мені, що й місто, з якого я тільки-но вийшов, також перестало існувати, там позавалювалися дахи, а глиняні стіни порозмокали. Пливли брудні, жовті потоки, несучи з собою немудрі хатні пожитки; стовбури вишень перетворювалися на глей і помалу розкисали, стоплюючись, як свічки, доки не залишилися нікчемні злизаки пеньків, на які з хлюпотом накочувалися хвилі. Розталі тини гойдались у каламуті, як грати, вода проливалася крізь них, як крізь мережу. Звідусіль із тієї хлющі дивилися на мене очі, знайомі, але не знаю чиї ("Гей, ви, що зустрічалися мені на шляхах, чи пізнали ви таємницю роздоріж? Вона проста і означає середохрестя, а значить — вибір"). Моя груша зовсім не боронила мене від дощу, та й не обходило мене те — був я зеленим водяником, якому треба пізнати хоч би одне: що таке вода? Для водяників це вічне запитання, чи не тому не міг я зворухнутися, не міг ніяк вирватися з цього дикого чародійства, вдивлявся вперед, скільки міг, дививсь із відчаєм, якого не міг збагнути й сам, — був розтоплений зливою, як і ті вишні; як і вони, міг потекти каламутним нестримним потоком. Мав до чогось додуматися, конче зараз необхідного, але ті думки, що набігали на мене, не задовольняли: був то голод од голоду, спрага од спраги — не знаходив я їм одкриття. "Середохрестя, — думав я, — це початок, надія і кінець. Середохрестя — це місце, де знаходимо сумніви, бо перед нами чотири різні шляхи. Ми тримаємося його тому, що не знаємо, на який із чотирьох ступити. Роздоріжжя лякають нас, бо можуть погнати на манівці, але без середохресть ми збожеволіли б".

Дивився на розмитий водою світ, де нерозмитими лишалися тільки мої думки, і сльози підступали мені під горло. "Ну що ти шукаєш у цьому світі, бідний блукачу? — запитував я сам себе. — Що непокоїть тебе і що кличе? Що сподіваєшся знайти, адже й шляхи можуть бути манівцями, принаймні три із них? Яка сила штовхнула тебе у світ доріг, де вже не однієї зазнав прикрості, і чому не хочеш повернутися додому? Чому не бажаєш зажити звичайним мирним життям, що тобі заважа?"

Відчував тихий колисливий смуток, жовтий, як осіннє листя, і сірий, як цей дощ. Був він незвичайний, той смуток, — хотілося мені сміятися і плакати водночас. Хотілося особливого, гарного зворушення, хоч я і знав: те гарне — біль у душі. За кожне гарне, вділене тобі у світі, майже завжди треба платити міхом гіркоти, отож і гарного мимоволі починаєш остерігатися.

І все-таки здавалося, що в тих сіро-зелених водяних товщах я щось бачу. Щось ніби розмиті білі стіни, наче палац, який казково вивишається від землі до неба. Прислухався й почув тиху, але напрочуд гармонійну музику. Так, у тому палаці співали, і то був не такий спів, який знав я. Був то спів великої матінки натури нашої, спів трави, дерев, листя і водяних струменів. Була то музика, яка не тривожить серця, а втихомирює його.

Я схилив голову на коліна, відчуваючи, що омиваюся дощем і що немає ані сухої нитки на мені. Сльози покотилися з моїх очей, обпалюючи розтопленим металом холодні й закляклі щоки, — очі мої прочинилися в особливому баченні і таки здобули сокровенного світла — так, я придумав ще одну притчу до драми, яку помаленьку собі пишу.

РОЗДІЛ XX

"Мудрість передвічна". Заздрість

Жив на світі молодик. Був він хоробрий козак, не боявся ані вогню, ні моря, вільно гасав по степах, як сокіл, і, наче сокіл, чигав на здобич. Усі його шанували, і був би прожив свій вік цей хоробрий козачина вільно, широко й бездумно, коли б не занесла його доля на одну могилу, її обходили люди стороною, бо всяке, казали, там твориться, бо на людей, котрі там ночували, находила змора, щось чудне із ними чинилося, а потім ставали такі, що й не пізнати. Наш козак добре знав оті лихі поговори, але завжди сміявся з них, вважаючи за бабські теревені. І от одного разу, не кажучи нікому й слова, подався він під вечір на ту могилу, бо таки захотів випробувати не так долю свою, як себе. Їхати до могили треба було довго, годин із сім, отож прибув він до неї якраз перед північчю, їхав і підсміювався над страхопудами, бо світ йому був простий і ясний і не відав він його таємниць та жаху.

Біля самої могили зупинився й розгледівся. Навколо було моторошно тихо. Спала в мороку степова трава, спало кілька дерев на узбіччі, не чув ані цвіркунів, ані погуків нічних пташок.

Козак зіскочив з коня і пішов, мочачи чоботи в росі, нагору. Кінь покірно слідував за ним, хоч неспокійно похропував і крутив головою. На вершині лежав великий камінь, а біля нього цурпалля і слід од багаття — не одного сюди вабило, і не один тут ніч ночував.

Козак сів на камінь і відчув млість, що раптом огорнула його тіло, — спати йому захотілося. Але він поборов себе, викресав вогню й запалив хмиз, щоб трохи посидіти при багатті й повечеряти. Поки варився куліш, козак сидів біля вогнища й дивився, як помалу жере вогонь паливо. Йому здалося раптом, що земля під ним здвигнулася, заіржав раптом його кінь, — вперше морочно стало нашому сміливцю. Щоб отямитися, закушпелив люльку, і доки її палив, усе і навколо було спокійно. Коли ж висмоктав з черепка останній дим, вдруге гойднулася під ним земля і вдруге заіржав кінь. Козак скочив на рівні, але довкола стигла нерушима тиша, лише подихав у вічі теплий нічний легіт, якийсь дивний запах приніс він козакові. Він удихнув того запаху і відчув, що дурманіє, що в голові йому затуманилося, а очі починають погано бачити. Ноги затрусилися, і він впав непритомний у траву, так і не дочекавшись, доки звариться на вогнищі йому куліш.

Прийшов до тями тоді, коли ранок почав ледь-ледь дріботіти, коли небо почало швидко наливатися світлом, спершу сірим, а тоді синім; скочив одразу на ноги й роззирнувся. Коня біля нього не було. Він зирнув на погасле вогнище, на казанок із загуслою кашею і раптом кинувся притьма бігти. Він не так збіг, як скотився з могили і тут, біля дерев, застав, свого коня. Стрибнув на нього, а тоді почув, як щось дихнуло чи зітхнуло йому в спину. Волосся стало сторчака в козачини; він свиснув й погнав щодуху коня, а коли, від'їхавши на кілька гін, роззирнувся, побачив, що могила вся покрита густим туманом і в тому тумані раптом щось блиснуло, ніби хтось вистрілив йому услід. Козак притис острогами коня й помчав з цього клятого місця так швидко, як тільки міг витримати його вірний приятель…

За місяць по тому розгорілася велика війна. Струмки крові полилися тоді по землі. Серед воєнних хуртовин найбільше лютував наш козак. Ярий вогонь палив йому душу, дикий і завзятий був він у бою. Але мав одну дивну пристрасть: не любив бачити когось над собою. Отже, й виходило, що після кожної битви гинув старшина, котрий стояв на приступець вище за нього. На місце вбитого завжди обирали нашого козака, але завжди після того не радість він відчував, а стуму.

Тоді він пішов до святих місць висповідатися.

— Я вбивав усіх, — сказав він, — хто мною керував. Не вищих, а тих, що стояли якраз наді мною.

— Навіщо ти чинив це, сину? — спитав у нього чернець. Був чорний і зарослий, довгі роки сидів у схимництві, а наостанок, як ієромонах, давав мир заблудлим.

— Здається, заздрість поселилась у душу мою, — мовив козак.

— Викинь її із серця й прожени із душі, — сказав чернець. — Заздрість — це геєна пекуча, змія невсипуща, випали її з душі, прожени і тільки тоді спасешся.

— Не можу її вигнати, — сказав козак, — коли б міг, то не прийшов би до вас.

Чернець покропив його святою водою, але не допомогла козакові вода.

— Щоб вилікуватися, — сказав схимник, — маєш дуже того захотіти…

— Таж я хочу! — скрикнув козак. — Бозна-скільки часу хочу! Але як? Я ж прийшов питати ради…

— Геєна пече тебе, — спокійно сказав чернець і замислився. Він довго думав, аж так, що вирішив козак: забув про нього старий. Вже й покашлював, і неспокійно вовтузився, але чернець, ніби ідол, сидів. Нарешті звів на козака очі й позирнув пильно.

— Хто ти тепер у війську? — спитав.

— Полковник.

— Гетьманом стань.

— Штовхаєш мене на новий злочин? — вигукнув козак… Через кілька днів старого гетьмана було підступно вбито, а замість нього обрано нашого козака.

— Слава героєві, слава! — гукало товариство. — Слава новому гетьману, веди нас і керуй!

Так кричали козаки, а він стояв, набундючившись і виставивши наперед булаву. Відчував, що пориває його могутня хвиля, бо підкоряються йому десятки тисяч людей і може двигнути цю юрму, куди захоче. Був на піднесенні, наче плив хвильливим морем, і це море корилося йому.

"Тепер, — подумав він, — перестане мене жерти з'їжа. Тепер я нарешті заспокоюся і не буду лити безневинну кров. Я досяг того, про що колись і мріяти не важився, — ось воно, щастя!"

І він гукнув на все горло гучне й радісне привітання своєму війську, а воно однодушне відповіло тисячами так само радісних голосів.

Але наступного дня чорна хмара сповила гетьманове чоло. Опинився раптом сам на сам, начебто в глуху, без вікон та дверей, кімнату потрапив, із якої не видертися, скільки б не бився об ці глухі стіни. Дивний відчай посіявся в його серці, стискала і з'їдала його нез'яснима туга, аж застогнав він і заплакав, мотаючи головою. Бився об стіни, які сам собі звів, але виявилися ті м'які й податливі, і не дістав гетьман звільнення.

— Я нікчемний і немічний, — сказав він ченцеві, котрого зробив своїм наближеним. — Не відаю, що мені тепер чинити. Як керувати далі і як запалювати ці сотні тисяч людей? Куди їх вести і заради чого? Біда велика впала на мою голову: всього я досяг!

— Але ти позбувся заздрості, — сказав йому чернець. — Отже, прогнав те, від чого просив звільнення.

— Заздрості? — перепитав гетьман. — Здається, я її і справді не маю. Але тепер мені здається, що саме заздрість запалювала мене до чину. Допомагала існувати, отже, і згубив я те, що допомагало мені жити. Що ж далі?

— Чини так, як усі володарі, — сказав чернець. — Відчуй заздрість до підлеглих тобі, щоб не могли вони тебе скинути.

— Тобто як?

— Наводь на них страх, — усміхнувся загадково чернець. Тоді покотилися з пліч сотні голів, полилася річкою кров народу козацького, і заполум'яніли над його містами й селами червоні пожариська.

РОЗДІЛ XXI,

у якому Турчиновський віддається роздумам про себе

Як уже оповідав, люб'язний читальнику, щоб вести ці записки, я усамітнився на пасіці, сказавши домашнім, що я нездоровий, і це не було вигадкою. Люди моєї крові мають у душі щось таке, що не перестає їх палити навіть тоді, коли ледве вже дихають. Я старий та немічний, але здатності тверезо мислити не втратив. Стоїть чудове гаряче літо, навколо пахне квітками й медом, пасіка — в садку, а я живу в курені, де так життєдайно духмяніє сіно. Поблизу немає доріг, і це певним чином теж мене заспокоює, бо дороги й досі небезпечно хвилюють мене. Для людини, котра провела в мандрівках не один рік, це буде зрозуміло.

Думаю тепер, люб'язний читальнику, й про інше. Попри все, попри невсипущість духу мого, я таки добився нарешті до дому й осів надовго й надійно. За цей час у мене виросли діти, а от зараз, на старості літ, знову затопив мене неспокій, завинулася в старій голові туга про шляхи-стежки. Врешті, це почуття ніколи мене не полишало, бо й життя вдома — теж мандрівка. Мандрівка в сімейний затишок, спокій, злагоду, в господарчі клопоти, в життя, одне слово, в буденне. Здебільшого люди так і живуть, бо й потрібно так.

Про одинаків, котрих носить шляхами і котрих палить дух невсипущий, — про тих інша мова. Але коли довго блукаєш світом, не раз мрієш дістатися до рідної стріхи, яка стане останнім твоїм захистом і притулком. Це так завжди: мандрованого вабить затишок, а осідлого — дорога. Тут теж я завбачую коло, а їх у житті, на мою думку, не перелічити. Часом і світ бачиться мені як величезна мережа, сплетена з більших чи менших кілець, — в коло складається життя людське, в коло сплітаються думки й бажання. Од відчуття множинного накладання цих кіл можна і у відчай упасти: де тут початок, а де кінець? Здається часом, що початку й кінця годі шукати, маленькому мозкові людському несила охопити той велетенський усесвіт кілець. Мозок людський — його складник; зрештою, чи не мозки людські ту мережу створюють! Усе подібне в світі — це так, але нічого в ньому не повторюється, бо нове вище від попереднього на драбині часу стоїть.

Хочу розповісти про пригоду, яка сталася сьогоднішньої ночі і не на жарт стурбувала мене. Я тільки-но заснув, саме був час, коли найдухмяніше віє нічним леготом і найголосніше цвірчать цвіркуни, аж раптом зникли й цвіркуни, й легіт. Стало десь так тихо, як тоді, коли сідав писати писання, а до мене в помешкання впливла темрява. Не знаю, може, цього разу я заснув знагла, як це трапляється у старих людей, і все мені привиділося-причулося. Я ж виразно почув, як по куреню хтось ходить: шелесь, шелесь, начебто жінка у новій сукні. Ще більше здивувався: у курені тільки й місця, що спати одному, де ж таки ще й комусь ходити? Спробував розплющити очі — зиркнув крадькома.

Біля мене сиділа біла-біла жінка. Щось неземне світилося в її обличчі — була вона чудової вроди.

— А що, вже тут? — спитала вона.

— Хто? — перепитав я, але вона похитала головою.

— Ще не тут, — сказала. — А ти бачиш мене?

— Бачу, — мовив я досить спокійно, бо мариська таки навідують мене і я до того звик.

— Це зле, — сумно всміхнулася жінка. — Не повинен бачити мене.

— А ти хто? — запитав я, боячись голосніше дихнути. Вона лише подивилася на мене.

— А як гадаєш? — спитала згодом. — Ким тобі видаюся?

— Дуже вже гарна ти, — сказав я. Вона засміялася.

— Це зле, що мене побачив, — мовила. — Чи багато тобі ще писати?

— Багато, — відповів я. — Половину.

— Чим же закінчиш?

— Не знаю, — відказав я. — Чим можна закінчувати коло? Хіба воно має кінець?

— Все має кінець. Хто-хто, а я вже знаю, — сказала жінка.

Я мовчав. Вона смутно похитувала головою.

— Зле, що ти мене побачив.

— Але хто ти? — спитав я в надії, що помиляюся.

— Спи, — м'яко шепнула вона самими вустами. — Одпочинь! Мені буде шкода тебе, коли закінчиш писати. Оце намисто з літер, що прядеш, твоя єдина ниточка. Хапаєшся за неї, бо надто боїшся.

— Чого? — Я відчув, що хвилююся. — Чого можу боятися?

— Що закінчив мандрівку в тишу житейську, — шепнула вона. — А може, й узагалі мандрівку. Зараз ти йдеш назад. Хочеш повторити шлях, яким перейшов у молодості, і тим самим знову ввійти у свої безмежні кільця. А коли скінчиш і це?

Не мав що сказати. Приплющив очі від утоми, а коли розплющився, тиша навкруги стояла, така тиша, що я подумав: існую сам у великому просторі.

Вийшов із паркого куреня на повітря. Ні, цю тишу ні з чим не порівняти — вона свята. Дрижали, мов живі, зорі, сипали золотий пісок проміння й обрушували його на землю, а та оголилася, розімліла й дихала, ніби жива. Місяць плив, як човник, намагаючись утриматися на нетривких хвилях неба. Цвіркуни таки справді мовчали, й не було леготу, тільки глибокий, затамований рух. Це дихав степ, росла трава, бродили земні соки — вічне існування, якому немає виміру перед очима цих зір і цього неба з його смішним, ненадійним човником, котрий ніколи не пристане до берега.

— Я стояв, залитий молочним світлом, і вже не думав про тільки-но відбуту розмову. Коли то була смерть, недовго вона мене милуватиме. А коли сподіванка? Кажуть, колись вони були сестрами, але хто тоді їхній батько? Оцей місяць чи степ? А може, вітер, якому байдуже, що творити і що запліднювати? Його не турбують діти, бо не має в них потреби. Він легковажний і дурний навійло, але чому витворив собі таких чудних дітей?

Я стояв серед степу, огорнений дивними думками й почуттями, аж доки не отямився.

"Не можу гаяти часу, — хльоснула мене думка. — Вчиню хоч це: перейду ще раз колом життя, бо воно ось-ось має замкнутися".

А тоді? Тоді побачимо. Вічне людське незміряне й чарівне "побачимо"…

Я сам собі варю тут, на пасіці, куліш, сам харчуюся, хоч і моя паніматка не забуває мене й часто привозить якогось вибагливішого харчу, ліпше й майстерніше приготованого.

Цього ж разу приїхала не вона, а мій старшин син. Зістрибнув з коня й пустив його пастися. Привітався до мене належно, але від мене не сховалося, що він сумний, а може, чимось занепокоєний. Сів біля мене й, доки я їв смачний, ще теплий борщ, похльостував себе по чоботу канчуком.

— Мені хочеться поговорити з вами, — сказав він нарешті, — але коли на те зважуюся, щось спиняє.

— Що ж тебе спиняє? — спитав я, облизуючи ложку.

— А те, що мало знаю про ваше життя до того, як народився. Оповідали мати: ви багато блукали. Я всміхнувся.

— Це було так давно, що й нецікаво. Не міг загріти місця на землі.

Син мій позирнув на мене пильно. Чи вловив на нещирості, чи й так — між нами запала на мить тиша. Я мовчки доїдав борщ. Відверто кажучи, після сьогоднішньої нічної пригоди було мені не до розмов. Хотілося ретельно все обміркувати: і той сон-видіння, й ту чудну розмову. Я зирнув на сина, і він нагадав мені юнака, що прийшов колись до мене в сад і назвався моїм іменням.

— Що там удома? — спитав я.

— Як завжди, — мій син усміхнувся. — Що було, те є.

— Живете там без господаря, — поважно відказав я. — А без господаря — як без голови.

— Господарем завжди була наша мати, — з тою ж таки трохи сумною усмішкою сказав мій син.

— То що ж тебе зацікавило в моєму колишньому житті?

— Як ви його витримували?

— Так, як усі, — сказав я. — Дурний був, то й носило мене казна-де! А порозумнішав — додому повернувся.

Ні, не таку відповідь хотів він почути від мене, щось його цікавило сокровенніше. Але розмови у нас не вийшло: він соромився розпитувати, а я в цей час сповідального настрою не мав. Отож наша балачка урвалася, і ми якийсь час сиділи мовчки. Я курив свою улюблену череп'яну люлечку, зроблену у формі козацької шапки, і було мені спокійно. Син же мій мовчки дивився повз мене, ніби його манив чудовий краєвид, який звідси розгортався. Зрештою звівся, попрощався, і за його конем курява задиміла. І тільки тепер я задумався над причинами цієї візитації. Лише тепер здогадався, що син мій так і не почав розмови, якої праг. Я ж повівся не так, щоб заохотити його, і не сприйняв його несміливого зачину. Намагався заспокоїти себе: чи не дурощі уїлися в голові сімнадцятирічного хлопця?

Кілька днів мене тривожило відчуття провини перед сином, і я забув про це тільки тоді, коли знову мене оточили спогади — поринув у них залюбки, розгортаючи перед собою сувій часу моєї молодості. Світ колишніх пригод полонив мене, і якийсь час я майже не випускав із руки пера.

РОЗДІЛ XXII,

у якому Турчиновський оповідає про ще один свій чудернацький сон

Я переконався, дорогий читальнику, що ворога до ворога веде пряма дорога, а приятеля до приятеля — довга й заплутана. Це не така вже мудра істина, але визначальна. Коли ж пізнаєш її на собі, то й поготів переконаєшся в її силі. Недаремно не сподівався я добра від того несподіваного мого регентування, бо, як уже писав, колишній регент давно дивився на мене зизим оком, а тут виходило, що мав до того всі підстави. Складалося, що ніби я був винний у його падінні, і регент так собі й подумав, як тільки я замістив його на регентському місці. Він же став на місце моє і коли співав, то їв мене таким лютим поглядом, що мурашки пробігали мені по спині. Це мене турбувало, адже не бажав я нести зло ані в будь-якому вимірі; таке моє жадання може видатися на стороннє око химерним, однак було воно щире. Зрештою, я переконався ще в одному: не будь надмірно впевнений. Заповідь "не осуди" розуміють просто: не осуджуй, а я розумію її — щоб не осуджувати, не будь надмірно впевнений.

Коли ми закінчили спів, це було не на службі, а в час розучування, мене покликав священик нашої церкви, і я з полегшенням збіг по сходах униз. Ми перемовилися із отцем Василем про те і се, і я йому щиросердно оповів, що боюся колишнього регента. Більше того, був переконаний, що він чатує мене надворі, отож попросив отця Василя випустити мене через бічні двері. Той моє бажання задовольнив, я вислизнув із храму й подався бігцем на цвинтар, щоб регент не зміг мене переловити. Потім, скрадаючись, як злодій, я дістався до свого помешкання і тільки тут зміг вільніше дихнути і сяк-так заспокоїтися.

Ввечері я не пішов, як завжди, прогулятися, а сидів біля вікна у своєму покої, милувався західним сонцем і грою хлопчаків на вулиці. Сокотали кури, плив той заспокійливий настрій вечора, коли все вмиротворюється й лагідніє.

В такі хвилини добре віддатися розмислам про суть світу та життя і про пізнання себе, але я все ще нервував, все ще непокоївся. Тоді й побачив, що дорогою йдуть мої співподорожани, і що найдивніше — разом з моїм регентом. Очевидно, вони були підхмелені, бо ревли на всю пащеку й, хитаючись від тину до тину, йшли, обійнявшись, як кревні друзі, — я завмер уразившись.

— Він живе десь тут, — сказав регент, і я відступив у глибину хати так, щоб вони не помітили мене у вікні.

Назустріч їм трапилася молодиця, моя сусідка, і вони почали розпитуватися про мене. Тоді я більше не чекав, а вистрибнув у двері з другого боку хати й побіг у садок. Там я забився в кущі, і протремтів, аж доки не впала темрява. В хату йти боявся, тому тихцем виліз на горище і впав там на сіно, подумки молячи бога, щоб вороги мої мене не знайшли…

Отоді й приснився мені той чудний сон. Побачив, що по дорозі пливе качур, зелений і спокійний, лише більший од звичайного разів у десятеро. На качурі тому сидів рудий, аж червоний, шинкар, лише менший разів удесятеро. Він заклав у рот пальці й пронизливо свиснув. Тоді на той свист вийшли з глибини сірого мороку мої співподорожани з регентом — крізь їхні тіла просвічувалися дорога, західне сонце і зелений горб; я ж, як і ввечері, сидів у вікні, наче бевзь, і лупав по-безглуздому очима. Регент побачив мене і нахилився по грудку. Але грудку було кинуто п'яною рукою, вона вдарилась об сусідню шибку, і скло з брязкотом розсипалося по твердій, втоптаній землі.

— Онде та свиня! — сказав регент і кинув у мене ще однією грудкою. Я ж не міг і поворухнутися, я взагалі начебто не жив, отож і грудка пролетіла крізь мене, як через туман. Качур, на якому сидів рудий, крякнув, корчмар засунув червону бороду до рота, а тоді виплюнув і засміявся хрипким сміхом.

— Ти мені не заплатив за пиво, — сказав він.

— Немало завинив він і нам; — буркнув Семен, люто на мене позираючи.

— Ми прийшли судити тебе, вилупку, — крізь зуби мовив Іван.

— Розп'ясти його! — сказав регент.

— Але ж я нічого не зробив лихого, — ледве знайшовся на силі озватися я. — І в думках не клав супроти вас зла.

— Зло вже в тому, що ти існуєш. Зло — це ти! — сказали вони. — Зло в тому, що такий, як ти, може існувати.

— Чим же я завинив, люди добрі? — змолився я.

— Тим, що є, — сказали вони. — Ти несеш у собі зло, бо різнишся від нас. Лише за це тебе варто четвертувати.

— Але ж не правлю від вас, щоб були такі, як я. Вони засміялися.

— Ще чого бракувало! Щоб він правив! Подумайте, він осмілюється правити!

— Ховаєш у собі щось там, — один із співподорожан, Іван, ні, таки Семен, примружився й постукав себе по грудях. — Ану зазирнемо!

Вони кинулися до мене й витягли з вікна. Я не пручався. Лише сумно дивився, як догоряє на заході рожева тендітна хмарка. Над моєю головою заспівав раптом високий, чистий, трохи сталевий голос:

Ти куди пливеш, хмарко, неспокійна блукарко,

Чи шляхи виміряєш, а чи пристань шукаєш?

Але як закітвитись, ти не вмієш спинитись

І чи знайдеш в шуканні ти шляхи неоманні?..

Відчув, як чиясь рука пролізла мені в груди й пожадно нишпорила там.

— Щось знайшов? — спитав регент. — Ну, чого мовчиш?

— Таж нічого, — роздратовано відповів той, що шукав. — Обнишпорив усі куточки.

— Шукай іще! — крикнув регент. — Воно там мусить бути!

— Що воно? — запитав я.

— А те, що різнить тебе від нас, — сказав регент. Я засміявся.

— Даремна ваша праця, — мовив. — Бо його треба шукати не в моїх грудях, а у ваших…

— Стули писок! — гарикнув Семен і затопив мені щосили в лице.

Я впав навзнак і побачив, як небо з'їдає ту рожеву хмарку, про яку тільки-но співалося. Залишилися тільки руки, білі й тендітні, які тяглися до сонця, молячи в нього милості чи допомоги…

Не беруся казати твердо, люб'язний читальнику, сон то був чи напівмарення, як це буває в мене, коли збуджений, а може, в тому півмаренні я складав нову притчу до "Мудрості передвічної", але, прокинувшись, усе добре затямив і поспішив записати на папері, бо здалося мені — це ще один причинок до моєї драми…

Регент утомлено втер з чола піт і сів на лавку, його приятелі зморилися також. Я ж заліз назад до свого мешкання і в той час, коли вороги мої гаряче про щось радилися, зачинив вікно, позачиняв двері й позавішував шибки. В кімнаті споночіло, і я полегшено зітхнув. Запалив свічку, але тільки хотів викресати вогню до люльки, коли хтось узяв свічку й подав її мені.

— Хто тут? — запитав я.

Полум'я свічки спалахнуло, і я виразно побачив знайоме обличчя Страха. Він сміявся. Рудий шинкар зліз з качура й послужливо схилився.

— Чого панство бажає?

— Бажаю не я, а той, — кинув на мене Страх.

— Той не заплатить мені, — плаксиво озвався шинкар.

— Платитиму я, — мовив Страх, і шинкар запобігливо йому вклонився.

— Замовляй! — грубо сказав мені, невдоволено дмухаючи на червону бороду, шинкар.

Тоді я відчув, що в мене пересохло горло. Невситима згага пекла мені груди.

— Води! — сказав я похапцем. — Найхолоднішої і найчистішої.

Страх засміявся.

— Джерельної! — гукнув я шинкарю навздогін.

— Це вам буде недешево коштувати, — сказав той. Я відчув невластиву собі задерикуватість.

— Чи можу я ще одне замовити, пане Страше? — спитав.

— Скільки завгодно, — сказав Страх.

— Власне, в мене не так замовлення, як бажання. Чи не забралися б ви під три чорти?

Страх зареготав, шинкар стояв на вступі до господи, здивовано вибалушивши очі, а я зморено розклепив повіки. Крізь мале горішнє віконечко било мені у вічі сонце — було боляче очам.

М'який прохолодний серпанок укривав землю, тільки-но засвітало. Я постояв у подвір'ї, а тоді пішов у садок. Довкола рясно червоніли вишні. Я зірвав одну, другу й третю — вишні були покриті росою й гарно тамували спрагу, їв і випльовував кісточки, доки не зсудомило мені зуби. Тоді ліг під деревом просто в росу й заклав руки під голову. Мені впала на обличчя велика холодна крапля — зірвалася, очевидно, з листка. Небо було чисте, без жодної хмарини, але я чув, як по всьому садку монотонне покрапувало, ніби хтось відміряв час. Я вдихнув на повні груди вогкого, пряного повітря — пахло вишневим глеєм. Пахло росою і ранком — щось подібне до запаху свіжого молока. Мені раптом захотілося, щоб завмерла ця хвилина, — нема ліпшого, як відчувати на серці мир. Після важких снів, привидь, пристрастей учорашнього дня любо було відчувати, як на обличчя кладеться чистий шовк неба. Сонячне проміння несміливо проникало в сад і пестило прозорими пальцями горішнє листя. Крапало й крапало — дзигар ранку, дзигар мирно започаткованого дня.

"Скільки часу минуло від початку моєї подорожі?" — подумав я і здивовано відзначив, що вже немало. В Поповій Горі я прожив од літа до літа, в Могилеві рік учився в єзуїтській колегії, і ось уже цілий рік, як співаю в хорі.

РОЗДІЛ XXIII,

у якому Турчиновський оповідає, як його скинули з хорів

Настав той момент (було то під одну із всеношних), коли я мав уперше керувати хором як регент під час служби. Весь цей час мусив заживати немалої хитрості й моторності, щоб уникнути напасті від свого попередника, який чигав на мене повсюдно, та ворогів-співподорожан, з якими той подружився. Можна було б написати цілу книгу про ті мої хитрощі й вигадки, а чинив я все те з однієї причини: бути регентом — моя заповітна мрія, і я бажав хоч кілька разів покерувати хором під час служб. По тому зможу взяти квит на регентське звання, і в місці новому моя праця даватиме не тільки більше прибутку, але й задоволення. Отож до всеношної я готувався з належною урочистістю. На якийсь час забув свої гризоти, сприяло цьому й те, що останніми днями мої вороги залишили мене в спокої, та й Страх перестав до мене навідуватися. Був я пойнятий найсвятішим піднесенням і ходив із просвітлілим, мені здавалося, лицем.

"Будь бадьорий та веселий", — настановив собі я і став справді бадьорий та веселий. Навіть усміхався всечасно. а коли таке зі мною буває, світ для мене — розгорнута книга, і живу я по-святковому, наче спрагла по сонцю рослина, котра дочекалася погоди.

Все відбувається в мені так: музика починається в глибині душі, я готуюся якнайщиріше віддатися світові божественних звуків. Музика росте в мені, як орація, — тони її нутрові, підземні, ще в зачині і лише побуджують наладнатися на вищі, урочистіші й голосніші. Тоді я майже бачу їх внутрішнім зором, майже торкаюся — з'являється піднесеність, з'являються звуки світлі, вивищені, вони поширюються, зносяться, наростають.

Переслуховую всю музику, яка має сьогодні прозвучати, намагаюся відтворити її найточніше в собі, а коли досягаю цього, відчуваю готовність до чину — можна піднятися на хори, звільна ступаючи на приступки; з кожним кроком я ніби росту, з кожним ступенем віддаляюсь од земного й помираю для нього — тільки так я зможу до решти перелитися у найвище і найсокровенніше раювання — спів…

Отож я — регент і моїй волі підлягають голоси цілого хору; веду серед них перед, тобто стаю творителем чудового багатоголосся — місія для мене не вельми звична, адже ніколи не вмів я володарювати. Але тут все мало вкладатись у чарівну гармонію, тут не було владарювання прямого, а злиття — кожен голос стає чинником єдиного великого співу, одного голосу, складеного з багатьох.

Я став на місці регента і мав уже подати знак, щоб ожили криласи, аж раптом здригнувся, побачивши між хористів колишнього свого регента, який сумирно стояв у першій лаві, благочестиво схрестивши на животі руки, а його ж за моїм проханням із хору вже були прогнали. Ще побачив я лихі іскри в його очах, однак піднесення, яке описав тобі, читальнику, зробило мене сліпим та необережним, і я не уздрів нічого лихого у тому, що колишній регент таки прийшов поспівати, — колись так само був учинив і я.

Час настав, і я подав знак. Голоси відразу ж почали зноситися — ми заспівали канон, і я відчувся залитим широким серпневим сонцем, таким, яке творить найкраще й найвеличніше, на що спроможний світ, — плід. Так, я любив у цей час усесвіт, усіх людей — хіба можна думати під таку хвилю про ненависть та зло? Проте, як завжди, я тяжко помилився, бо ворог роду людського ніколи не дрімає і вселяється в когось, щоб пакостити. Отож саме тоді, коли був я у найвищому піднесенні, найглибшому натхненні і вже не жив земним і марнотним, вже мав цілком перелитись у звуки, як це завсігди чиню, коли охоплює таке почуття, — вже й усмішка почала лягати мені на вуста, вже зір притьмарився… Можливо, ця усмішка чи моє тимчасове засліплення і спричинилися до того, що в мого ворога, колишнього регента, спалахнула супроти мене злість, — сталося те, чого неміг аж ніяк чекати. Злочинець і гультіпака стрибнув раптом на мене — кинувся, ніби чорний крук.

Сильний удар вибив мене з рівноваги, я змахнув руками, як важко поранений, і полетів через залізні баляси туди, вниз, де ревно молилася людська юрба.

Ніколи не забуду того падіння. Вже не він, мій ворог та злодюга, був птахом, а я; світло різко мигнуло в мене в очах, крутнулися бані, обличчя мальованих на стінах святих — це тривало лише мить, але за цю мить я встиг пережити такий жах, якого не відчував та й не відчую, певне, ніколи. Майнуло перед моїм зором чорне крило, і зловісні очі смерті впритул зазирнули в мої. Рятунку-бо годі було сподіватися, я падав спиною на кам'яні плити церковної підлоги.

Не бажаю, любий читальнику, щоб ти колись відчув подібне, не зичу того й ворогу своєму, бо за коротесеньку мить я постарів на добрий десяток років. Ляше втручання вищої сили врятувало мене від неминучої смерті чи ще тяжчого каліцтва. Я впав на людські голови, голосний крик зустрів мене тут, тріск і стогін, щось зламалося, запахло солодким смаком крові, — я знепритомнів, розчинивсь у чорноті…

У мене й зараз тремтять руки, коли описую цю пригоду. Бо безневинно й невільно став я винуватцем загублення живої душі. Багатьом жінкам тоді було поранено голови, а одна бабуся тяжко впала на плити і тієї ж миті віддала богові душу.

Регент кинувся тікати, та посковзнувся на сходах і кумельгом скотився донизу, потовкши собі боки. Але це йому не зашкодило, бо відразу ж зірвався, як мені потім оповіли, на рівні і вдарив у ноги, рятуючись од заслуженої кари.

Я теж опритомнів дуже швидко і без сторонньої допомоги. Щось кричав, вимахуючи руками, люди навколо мене кричали також, поранені жінки зойкали і стогнали, а бабуся лежала на плитах із завернутою головою — з її мертвих очей викотились одна по одній дві великі рожеві сльозини. Я заплакав і собі, ридання струшували тіло, я сів тут-таки біля покійної, виливаючи свою тугу гарячим плачем, хапаючись за волосся і ледве не виючи з розпуки. Волею долі був зовсім неушкоджений, але серед цієї варвітні, цього крику та стогону не знаходив виходу тузі. Мене обережно вивели з церкви й поклали на лавку у прицерковному садку. Я вдруге знепритомнів — боліло мені навіть нетямному.

Неважко тобі відчути, любий читальнику, мій жах, хоч я і врятувався від страшної пригоди; чи не той жах швидко пробудив мене з непам'яті, а коли мене залишили на самоті, я вирішив утекти, докладаючи собі ніколи не повертатися до цього міста і десь далеко замолити свої безневинні гріхи й так заспокоїтися й очиститися.

Але одна твереза думка стрілила мені до голови. Коли люди побачать, що я тікаю, спогадалося, то чи на добре це вийде? Подумають, боронь боже, що в цій злопригоді винуватий я, і таким робом знову підпаду під ризик бути безневинно покараним.

Тих кілька хвилин мені вистачило, щоб знову передумати гірку думу про свою безталанність.

"А може, мій талант у безталанності? — раптом подумав. — Вже скільки часу живу в Могилеві, а доля моя ж мандрована!"

Ця думка несподівано заспокоїла мене. Сів на лавку й обхопив голову руками — в ній голосно дзвеніло. Так просидів якийсь час, коли відтулив обличчя, уздрів, що до мене йде сам єпископ Четвертинський.

— Чи не ушкоджений ти, сину мій? — спитав він.

— Свята богородиця врятувала мене, — відповів, відчуваючи на очах сльози.

— Убійника, злодюгу вже шукають, — сказав єпископ. — А ти, сину, лишайся в мирі…

— Не маю вини, отче, — сказав я.

— Знаю, що не маєш. Турбуюся про твоє здоров'я. Я вклонився своєму благодійнику і, ковтаючи сльози, попросив відпустити мене з міста.

— Не буде тут мені життя, — сказав я.

— Жаль мені тебе відпускати, — мовив Цей добродійник. — Але воля твоя, чини, як знаєш.

Це сталося тоді, коли я проходив увостаннє вулицями Могилева, примотузувавши за звичаєм до плеча книги, а на друге закинувши торбу. Раптом зачув гамір, удари заліза, погуки, тріскотню і бубонці. Зацікавлений, звернув убік, і переді мною лягла разюча картина.

Серединою вулиці йшли двоє моїх колишніх співподорожан. На них було поначіплюване всіляке церковне добро, їх уже побито й міцно зв'язано — вони плуганилися, понуривши голови. Позаду із вигуками тупотіла розлючена юрба, але її до злодіїв не підпускала сторожа.

— Грабіжники церкви! Грабіжники церкви! — горлав, стрибаючи попереду, зморшкуватий, але жвавий чоловічок. — Дивіться на них, люди, плюйте і йдіть дивитися, як їх вішатимуть!

Кричав це без перерви високим ламаним голосом, і звідусіль збігалися цікаві роззявляки, вилаштовуючись обіч вулиці рядами. Злодії йшли у тому міжрядді, на них плювали й обкидали їх найобразливішими лайками.

Дивне почуття пережив я, дивлячись на цих довгочасних моїх мучителів. Ні, не відчував я злої радості, але так само не відчував і озлоби. Скоріше, стало мені сумно, що так дивно побудовано світ і що закоренілі у злодійстві лишаються такі назавжди. Кару собі вони сприймають як звичайне нещастя, що його треба, як і все, пережити, але душею не відчувають покаяння за свої лиходійства. В собі й перед собою вони чисті і тільки перед світом — брудні і зловорожі…

Доки думав отак, процесія дорівнялася до місця, де я стояв. І раптом сталося диво. Ніби хтось ударив обох розбишак, вони скинули водночас головами і втупились у мене каламутними, повними ненависті очима.

– І він тут! — тихо сказав Семен, але так, що почув і я. — Жаль, не вдалося нам його придушити…

— Казав, не розпочинаймо діла, поки з ним не розправимося, — ще тихіше сказав Іван. — Коли така погань поруч, краще не розпочинати…

Вони стояли супроти мене, й не могли ми розвести поглядів. Процесія зупинилася, всі здивовано дивилися на нас. Важко мені описати, що побачив я в тих скерованих до мене поглядах гультіпак. Було там стільки тупої й безрозсудної озлості, стільки затятості, а водночас безсилля, що, придивившись збоку, можна було б подумати, що вони й справді невинні жертви, а винуватець їхніх нещасть таки я. Знав: не інакше дивився б на мене й колишній регент, коли б довелося нам із ним здибатися, — щось дивне й незбагненне зводило мене з такими людьми, з якими ніколи не дійду спільної мови. Тут же, під пронизливими поглядами гультіпак, стислась і змаліла моя душа, не міг я збагнути ані тих людей, що палають супроти мене лихим вогнем, ні основ їхньої упередженості.

— Це хтось із їхніх? — спитав хтось із юрби.

— Та де, — відповіджено йому, — це той, що падав з хорів!

— Чого ви стали? — закричали ззаду. — Ведіть! Злодіїв штовхнули вперед, але вони раптом видерлися з рук сторожі й кинулися на мене. Їх похапали за плечі, і вони, знеможені, безсило плюнули в мій бік. Слина зависла на їхніх неголених підборіддях; жалюгідні й принижені, не витираючи навіть тієї слини (мали-бо зв'язані руки), вони посунули далі дорогою.

Я стояв, безсилий зворушитися. Не можу й зараз, люб'язний читальнику, зрозуміти отого божевільного їхнього поруху супроти мене. Чудна думка прийшла мені до голови: вони ненавиділи мене; очевидно, як вони в моїм, займав у їх цім житті особливе місце і я. Бо й справді: чи знаємо ми, яке враження викликаємо в світі, а якщо й знаємо, то чи правдиве те знаття?..

Люди пішли, а до мене наблизився якийсь чолов'яга.

— Це знайомі ваші, пане регенте? — спитав. Палив люльку, і дим обгортав його обличчя.

— Авжеж! — мовив я. — Вони хотіли мене вбити.

— Зголосіть про те суддям, — виплюнув жовту слину чолов'яга.

— Стане їм, — сказав, відчуваючи отой чудний смуток. — Більше як на смерть не карають людину.

— То, може, напишете з цього приводу притчу? Давно їх уже не писали…

Я здригнувся: хто може знати про притчі, які пишу? Різко повернувся до співрозмовника — не знав-бо я його.

Чоловік усміхнувся, повернувся й пішов. Я пильніше придивився до його спини, і здалося мені раптом — постать ця віддавен мені відома. До мене повернувся гостроносий профіль — ну, звісно, помилитися тут було годі. Був то, як завжди, він, вічний мій супутник — Страх.

РОЗДІЛ XXIV

"Мудрість передвічна". Отара

Отара без пастуха, самі вівці й барани, котилася землею. Вона бігла із заходу на схід, а часом здавалося, що зі сходу на захід. Люди бачили її тільки тоді, коли сонце опускалося, і тоді, коли воно ледь-ледь підіймалося над овидом. Дивне враження мали люди, які бачили ту отару. Для одних була вона золоторунна, для других — срібнорунна, для третіх — звичайна. З'являлася несподівано, вихоплювалася на очі й безшумно, навально, нестримно котила сільською чи міською вулицею, польовим путівцем чи шляхом.

Ті, що бачили її, зупинялися, наче правцем биті, лише дивилися зачаровано на хвильний потік баранячих спин. Бувало, що цікавий опинявся посередині цього потоку й відчував доторки до себе вовни, яка пострілювала іскрами, дихання на тілі своєму тисячі розгарячілих ротів — дивний страх на такого нападав. Отара ж швидко перебігала обшир і ховалася, перш ніж минало остовпіння в людей. Одні казали, що вів ту отару малий чорний хлопець, інші — великий чорний баран, у якого золотом поблискували очі, але ніхто не міг зрозуміти, що це за отара й куди вона мчить.

А вона бігла все далі й далі, переходячи нові села і нові міста, витоптуючи нові дороги і перетинаючи шляхи. Ніхто після появи отари не хворів, ніхто не умирав, тож не викликала її поява паніки.

Однак люди надумали все-таки зайняти отару. Один князь наладнав загін і наздогнав її в чистому полі. Вівці не пручалися, коли їх гнали до загону, тільки жалібно помекували, а чорний баран неспокійно снував поміж них, доки всі заспокоїлися й почали мирно скубти траву.

Князь довго дивився на овець, а тоді розсміявся.

— Відбилися од господаря, — сказав він, — а люди вигадують казна-що!

Він утомився від ловів, як і всі його спідручні, й, закріпивши, скільки змога, загорожу, поїхав на ночівлю. Вранці князь знову поїхав до загорожі, але вона була поламана — від отари й сліду не лишилося.

Тоді поповз поза шкірою в нього морозець, і велів він своїм людям тікати з цього місця найхуткіше, сам же ледве дістався до свого замку, бо дорогою тяжко занедужав. За кілька днів він осліп, а ще за кілька розбив його правець. Він попросив небо звільнити його від наслання, і у відповідь на молитву побачив сурмача, який затрубив у золоту трубу.

— Ти, княже, вчинив велике зло, — сказав йому сурмач. — Навіщо, володіючи сотнями міст та сіл, захотів ще й отару собі зайняти?..

А отара котилася все далі й далі, й не одна людина бажала прихопити її. Але вранці заставала поламану загорожу, а ловці починали гнітитися важким почуттям провини. Захворювали дивними, невигойними хворобами, і до них, як і до князя, приходив сурмач, дорікаючи за вчинене.

— Що ж це за отара така, що її й займати не можна? — спитав один чоловік.

Але йому не дано відповіді, і отара так само безгучно котилася землею.

З долини вона вибігла на гори. Тут жив один великий магнат, який багато начувся про цю отару. Виготовив важкі й міцні мережі й запеленав кожну вівцю в окрему сіть, а всіх разом — у велику. Чорного барана відділив окремо, зачинивши в кам'яну печеру.

Наступного ранку магнат прокинувся, терплячи важкий біль у голові. Його судомило й мучило, але він все ж зібрався на силі, щоб подивитися на овець. Але не зміг вийти з покою, бо покоєм виявилася замурована кам'яна печера. Довго блукав тією печерою, доки не помер, залишивши у пітьмі свій кістяк…

Відтоді ніхто не бачив отари, лише вряди-годи по землі прокочувалися страшні землетруси. Від них руйнувалися міста, западали в землю будинки й гинули люди.

Тільки один ветхий дід з отого нещасливого коліна, що ловили отару, устиг записати на останній сторінці пергаментної книги: "Ті, що заковують, будуть закуті: ті, що ловлять, будуть зловлені; хто ж убиває, вбитий буде. Земля дочекається страшного кінця, бо хто навчив людину нищити те, чого вона не розуміє?"

Оповідають, той дід ходив землею й прохав, молив людей розплутати його із мереж.

— Мережі невидимі обплутали нас, — казав він, — сіті в'яжуть, хоч ми того не добачаємо. Зірвіте, люди, плетива оті, з мене і з себе зірвіте!

— Я бачив отару, — казав той дід. — Вона котиться по землі, не чиніть їй шкоди, і вона не пошкодить вам…

Але діда ніхто не слухав, часом цькували його собаками й закидали камінням. Один такий необережно кинутий камінь пробив дідові голову, і старий сконав.

По тому знову почали говорити люди про отару, але цього разу із острахом. Незабаром вона й справді почала з'являтися на шляхах, перетинала міські й сільські вулиці і знову турбувала людей своєю незбагненністю.

РОЗДІЛ XXV,

де Турчиновський оповідає про вічну оману доріг і про дощі

Дороги для мене, любий читальнику, що для п'яниці трунок. Завжди відчуваю неземний трем, коли ступаю на незвіданий шлях. Очі застеляються серпанком, тіло напружується, в ньому починає струмувати прихована сила, яка наливає тіло дзвінкою молодістю. Люблю через те починати мандрівку сонячного ранку, коли все, як і я, переповнене ясними соками і коли життя здається найоманливішим і найчудовнішим.

Цього разу я йшов до міста Шклова, моїми співподорожанами стали два шкловські купці Іван Мазурович та Михайло Косебуцький, було з нами й декілька чоловік із хору, де я так нещасливо почав регентування — вони вирішили разом зі мною уздріти ширшого світу.

Таке товариство мало бути безпечним, і, справді, жодних пригод я не мав — зажив натомість гарного й бадьорого відчування дороги й сонця. Бачилася мені дорога живим створінням, ласкавим та ніжним, оживленими сприймав я ниви, зілля, ошатні високі хмари, що пливли, пишаючись, серед блискучої блакитняви; жайворонки там аж захлинались од натхнення, а в хлібах дзвінко били перепели. Синьоокі волошки любо блимали до мене, серед трав та житів народжувався м'який легіт і м'яко обвівав; довкола — хвилі та й хвилі; чулося похропування купецьких коней, а також тихий спів, що його завели співаки і який підтримав і я. Поблискувала невисохла роса, де-не-де зустрічалася самотня груша з тугими зав'язями грушок, а по узбіччях — лапаті подорожники. Величезні, горді, ніби лицарі, будяки, жовта кашка з її медвяним духом, м'який видих материнки, несміливі ромашки, розливи чебрецю захоплювали горбки і радили раду. Чулося гудіння бджіл, джмеля, швидкі гедзі моталися над кінськими крупами, пахло сіном — хтось викосив край дороги траву, і її вже взяв сонячний тлін. Довкола було стільки мирного хвилювання, яскравого сонця, життя й буяння, що я, підтягуючи співакам, не міг одвести від тієї краси погляду. Відходили, забувалися попередні лиха й пригоди, мої вороги-співподорожани й регент — всі ті нещастя й видіння, які мучили мене. Був я очищений і вільний, як пташка. Сповідником виступило Сонце і вся багатолиця матінка наша — натура, якій варто й потрібно скласти славослів'я. В такий спосіб я й сповідався — людина повинна весь час очищатися перед власним сумлінням. Ми все-таки прагнемо відділитися від звіра, що сидить у кожному з нас, і хочемо його ускоромити. Одним це вдається, інші — довічні його раби, й до таких не доходить погук розуму. Чи не так з'являється ненависть, думав я, — замість того, щоб рівноважити в собі супротивенства, люди у пристрасті впадають, запалюючись великою озлобою. Я завжди намагався оберегтися від такого, адже зло — це і є звір, з яким люди борються, а з ними і я. Така боротьба стає для мене своєрідною сповіддю, "думками в собі", як зву я це високе дійство. Мій сповідальник Сонце — розкішний і милостивий, це воно кладе перед очі великий світ з його рухом та барвами — в спостереженні того світу я знаходжу немалу втіху. Годі в мені з'являється вмиротворений спокій, вмиротворена любов до всього живого, всього, що дихає і росте…

Доки я все те писав, люб'язний читальнику, насунулися на небо хмари, заповнили його, а за годину мене оббризкало ріденьким дощем. Я забрався до куреня і ось уже кілька годин дивлюся, як сукаються водяні нитки. Вогке повітря ллється до куреня, сіно починає пахнути сильніше, довкола стоїть тиша, чутно лише однотонний швергіт — видно скошені струмені й залитий водою світ.

Висить сіре марево, і я в ньому відчуваюся єдиною живою істотою на сотню гін. Дощ затягувався, а мені й хотілося того — затяжного й тихого плескоту, коли все покривається серпанком і вода стає володарем світу, а земля спрагло підкоряється їй, як жінка, котра довго не знала любові. Я відчуваю отаке щільне з'єднання двох потужних начал — це заспокоює мене й умиротворює.

Маю описувати зараз свій побут у Шклові. Так, думаю я, нині зібралося в одне все: вода, земля, думки мої, марення, люди, з якими зустрічався. Скільки тих облич — блукаю поміж них і не гублюся; в безмежній просторіні ми хоч і комахи, але намагаємося створити на піднебесній щось особливе, зігріте розумом нашим. Без такого зігріву земля б мертва була. Тепло ж у світі творить тільки одне — життя, тож воно — корінь усього сущого, джерело, з якого п'є людський розум.

Дивлюся на дощ, щедрий і теплий, — земля парує. Той дим підіймається хвилями, в яких угадую людські постаті. Невиразні й півзатерті — всі ті, з ким випало зустрічатися. Ті постаті в дощовому серпанку начебто сплетені водно — перевиті руками й ногами — тисячі тіл в одному клубку. Язики туману лижуть це моє видіння, і годі придивитися до нього пильніше, хіба що бачу розтулені роти, розплющені очі й простягнені руки…

Дощ іде, повільний і одноманітний. Я, Ілля Турчиновський, який завершує своє існування, оповідає тим, кому буде цікаво, своє життя. Поки що я живий серед сущого і бачу інших живих. Народжено мене перевірити все на розум, як перевіряє на зуб золото торговець. Може, оповідаю я недоладно, може, уривками плету цю вервечку слів, вибач мені, читальнику, — я поспішаю. Іде дощ, а я сиджу заціпенілий у курені — старий дивак, який і в старості не відчуває себе впевненим.

Відводжу очі від того видовиська сплетених тіл. Язики диму покривають для мене далеч і знову роблять її непрозорою.

"Ще рано розчинятись у тумані, — гарячкове міркую я, — зовсім рано! Принаймні треба записати те, що пережито у Шклові".

— Мудрість передвічна! — гукаю я в Дощ.

Так, це була назва драми, яку мені випало написати й грати. Головний виконавець, актор і наставник — я. Головна дійова особа також. "Мудрість передвічна" — ось що освітило в мистецькому свічаді мій шлях, страждання й думки:

Розум, Воля, Гординя, Заздрість, Отара… Ще маю розповісти про Повстримність…

РОЗДІЛ XXVI,

у якому Турчиновський оповідає про синову втечу

Мої думки перебив голосніший плюскіт та й рип. Серед дощу, у морочному безгомінні ті звуки здалися мені чудними. Я готовий став зустрітись із новим видінням — в голові промайнула думка про Віз без візника, про який оповідав мені один сторічний дід. Той повіз плететься повільно по землі, а кінь ступає, сумно опустивши голову й приплющивши очі…

Але ні, віз був звичайний, на ньому сиділи, загорнуті з головою у свитку, мій візниця й благочестива паньматка моя. На мить я подумав, що останнім часом не згадував про дім свій, через те вийшов назустріч приїжджим. Жінка моя зістрибнула з воза, як молода, не чекаючи, поки довезуть її до куреня коні, і пішла до мене напростець через пасіку.

— Щось сталося? — спитав я, відчуваючи легку тривогу від того, що так несподівано вони з'явилися. — У такий ви дощ!..

Паньматка моя раптом розплакалася. Сіла на сухе сіно в курені і спустила з голови свитку. Очіпок із волосся сповз, і з-під нього висмикалося кілька пасем.

— Остап наш… — сказала вона крізь Плач.

— Що Остап? — спитав я затурбовано.

— Утік наш Остапко! Зовсім із дому втік! — розридалася моя жінка.

Сидів заціпенілий, безсилий порушити м'язом. Подув вітер, і в курінь занесло гурт дрібних крапель.

— Як утік? — перепитав я, безглуздо дивлячись на дружину.

Паньматка втерла обличчя, і я уздрів, що сльози котяться по її щоках.

— Учора, — сказала вона. — Я поралася по господарству. Переказав через візницю…

Візник уже під'їхав возом і дійшов до куреня. Мокрий і великий, стовбичив перед входом.

— Залазь сюди! — наказав я, подаючи йому руку. Візник поцілував руку, а я його благословив.

— Це було вчора, — повторила паньматка.

— Підійшов до мене, — сказав глухо візник, — і попросив переказати паньматці…

— Забрав свитку, торбу і книжки, — мовила дружина — Ти б уже перестав тут висиджуватися. У домі все валиться…

Дивну річ я відчув, люб'язний читальнику. Цей дощ, і віз, і ці двоє людей, що приїхали до мене, думки мої — все це раптом ув'язалося в один вузол. Відчув, що мені забракло слів. Не міг до ладу поспівчувати матері в її горі; зрештою, не така для нас це була новина. Син наш давно відпрошувався в Київ учитися, але мати свого улюбленця все боялася відпускати… Треба було мені зібратися на втішні слова й розрадити запечалену матір, але не знав, що сказати. Відчував тільки легкий подив: я на таке сподівався, але не тепер, коли літо, а десь під осінь — очевидно, син мій хотів до навчання зібрати трохи грошей, бо в нас із ними завжди сутужно. В голові мигнуло блискавкою: розмова з сином, неспокій, що штовхнув мене на мереження цих рядків; ми тоді із сином не знайшли спільної мови. Що, зрештою, може сказати той, кого гризе неспокій, іншому, враженому такою ж хворобою? Він здатен тільки привітати його як рівного й побажати щасливої дороги. Стежки таких людей не перехрещуються — біжать урізнобіч і лише вряди-годи зближуються на віддаль, якої досить для такого привітання…

Однак несподіваність синового вчинку мене вразила, адже розумів я: не тільки бажання вчитися вигнало мого сина з дому, хотів, окрім того, і світу подивитися.

"Невже того, що я пережив, — подумалося, — мало, щоб зрозуміти облудність блукань? Невже, щоб зрозуміти це, потрібно не одне покоління Турчиновських? Таж коли батько не знайшов гавані, чи знайде її син?"

За хвилю я посміявся з таких думок. Мій син і я — це було як кільця дерева: вужче і ширше. Він шукатиме свого, а я свого нашукував. Наші кола, можливо, й справді не поєднаються, але все-таки ми одне дерево!

Думок у мені з'явилося, як бачиш, любий читальнику, багато. І це за коротеньку мить, коли я сидів, уражений несподіваною звісткою, й дивився на заплакане обличчя своєї паньматки.

"Матері, — подумав я, — наче чайки при битій дорозі. Коли не витопчуть ваші діти чужі люди, вони самі покинуть вас біля тієї ж битої дороги".

Зворушений цією думкою, я заспокоїв як міг дружину, але поїхати додому не захотів, поклавшись на те, що бджоли саме рояться. Мені ж забаглося побути на самоті. Отож я скористався з того, що дощ перестав, і відпровадив паньматку додому. Стояв і довго дивився, як зникає в глибині полів хитливий віз. Небом неслися сколошкані хмари, і від того на душі ставало незатишно. Мені здалося, що ось зараз вони підхоплять мене на свої крила і не матиму сили їм опертися. Захотілося навіть гукнути вслід за паньматкою, щоб повернулася й забрала мене з собою. Щоб забув я оцю розколошкану тривогу і свій непогамований неспокій…

В писанні я весь час звертаюся до тебе, люб'язний читальнику, але, вибач мені, не знаю я тебе. Хто ти і чи будеш ти колись? Чи потрапляють мої листки, яким віддаю останню силу, стороннім людям на очі і чи матимуть вони із них хоч малий пожиток? Зрештою, не кривитиму душею і скажу: думаю я про тебе, любий читальнику, тільки принагідно. Це писання потрібно мені самому — хочу зрівноважити в собі уморуйнівну силу й позбутися гнітючого неспокою, боротися з яким нелегко!..

Але ж мій син!.. Диво з див! Я навіть відчув легеньку втіху від того, що й моє яблуко не відкотилося далеко від яблуні. Водночас почав розбирати мене безпричинний сміх. "Господи, — сказав я, — мій син утік!"

Пішов назад до куреня, вже не маючи сили стримати сміху, та й не потрібно було. Як хлопчак, упав у пахкітливе сіно й нарешті дав волю реготу, який мучив мене. Сміх рвався з мене, як дощ із хмари, що давно носила його в череві.

Дощ почався знову, цього разу линув, як з цебра і начебто зареготав разом зі мною. Війнула хвостом блискавиця, загримотів грім — гроза покотилася над куренем з усією незагнузданою навальністю — це дало, зрештою, мені змогу отямитися.

"Що воно? — подумав я. — Чи не божеволію?"

В розхилені двері куреня полилося нестримною рікою молоде грозове повітря. Вряди-годи я ще вибухав сміхом, а водночас і сльози котилися мені по лицях.

Так, чудний і незбагненний був цей настрій — причини його лежали поза моєю свідомістю. Були тільки дощ, гроза, було розколошкане небо — те, що завжди збурювало мені єство.

Здоровий глузд мав би примусити мене потурбуватися у цю хвилю про дружину, яку, напевне, застала в полі несподівана гроза, але чим я міг їй допомогти? Очевидно, відсиджується десь під возом і думає про нещастя, яке впало їй на голову.

Здоровий глузд мав би наказати мені повернутися до господарства, турбот, церковної служби, що приносить мені хліб насущний… Але все це існувало бозна-де, за цією прямовисною хвилею дощу, поза межами цього океану, на дні якого корчуся від незрозумілого реготу чи плачу.

"Ми такі, люди, — подумав я, — скільки б не призвичаювали нас, скільки б не задобрювали — постійно кличе нас привид волі. Іншої волі, незбагненної, незнайомої, в ім'я якої покидаємо звичне й рідне. Ім'я цій волі — Неспокій, вічно хмільний і вічно мінливий. Зрештою, позакисали б ми, коли б його не було".

І мені раптом стало жаль, що не маю я молодої сили, що не можу взяти палиці в руки й пуститися вслід за сином, щоб десь згодом стати йому добрим співподорожником. Так, у мої літа годі гадати про молодецькі пригоди. Втім, хіба не вчинив і я так само, втікши оце сюди, на дно океану, й відгородившись од усіх грубими стінами дощу. Я таки втік, і хто зна, коли повернуся! Небагато мені вже залишилося, небагато я вже й можу, але хай зустріну морок віч-на-віч, як лицар.

Цього я хочу, й така моя остання воля. У цьому виправдання мого життя, і так себе тішитимуть усі подібні до мене. В цьому, зрештою, суть Турчиновського — пояснення його і розгадка. Адже людина — не тільки тіло, яке тлінно навідало цю землю, людина — це вища якість, яку постійно пояснюєш, але ніколи не поясниш…

Дощ ішов. Я сидів притихло в курені й дивився перед собою спокійним примруженим зором. М'яке світло ояснювало мене зсередини й огрівало моє старе сонце.

РОЗДІЛ XXVII,

у якому Турчиновський оповідає про своє прибуття до Шклова

Ми зупинились у Шклові, в монастирі Благовіщення господнього, і в тому монастирі ігумен Теодозій з братією прийняли мене з охотою і з нагородою за утримання таляра битих десять. Так само було прийнято до хору й моїх нових співподорожан-співаків, з якими я відбув дорогу до цього міста над Дніпром.

Перше, що зробив: пішов глянути на святу річку нашу, і вона, велика, щедра, принесла душі моїй мир. Я сидів на березі, сховавшись у затінок верби, і довго слухав, як похлюпують здійняті вітром хвильки. Вони спалахували, ніби постріли, короткими різкими зблисками, і ті блискоти миготіли по всій течії. Відчував я себе під той час звільнено, як і тоді, коли врятував мене компанійський отаман. Так завжди буває, коли мина небезпека, що висіла загрозливо, — знову мирно лебедіє голубе небо і ясне сонце, спокій світу відчувається якнайзагарніше. І все-таки тут, у мирі, я згадував і своїх ворогів. Співподорожан-здирунів, мабуть, покарано на горло, а колишній регент повіявся, битий страхом, світ за очі. Я міг вільно зітхнути й спокійно обзирати, пригрітий сонцем, світ та людей.

Відчував збудження від сотень нових облич, які випадало бачити, і від вулиць, на які ступав. Був оновлений і я, і світ навколо — переживав це з радісним щемом у душі. Тут, у Шклові, я ніби вдруге народився, тож хотів думати, що таки загубив свою хвостату Недолю…

Зараз, коли перейшов не один десяток літ, ця моя наївність видається мені смішною: ніколи-бо людині не вдається втекти від себе самої, хай би з неї здерли шкіру й одягли у нову. Але вона не може й не заперечувати себе, інакше не мала б заруки, що не топтатиме цілий вік одне й те ж багенце…

Я тоді довго сидів над Дніпром, заколисаний його тишею, довго слухав мелодійний плескіт хвиль, у який вривався сплеск грайливої риби; малий човен на видноколі був добрим прихистком для мого втомленого погляду — мені раптом захотілося зробити щось надзвичайне. Щось од рицаря, котрий проголошував перед бур'янами, сиділо, звісно, і в мені — недаремно вигадав я його!..

Дививсь у глибину простору трохи скаламутнілим зором. Дніпро хвилював мене, здіймались у мене груди, стукотіло серце.

"Треба шукати десь тут, — подумав я. — "Мудрість передвічна"!"

Я схопився на ноги.

— "Мудрість передвічна", — сказав уголос.

Було парко, я скинув чоботи, зв'язав їх і перекинув через плече. Босий, підкасавши колошви, ступив у воду — була чиста, ніби кришталь. Ноги мої стояли на піску, наче перерізані прозорою площиною води.

"Маю з'єднати всі притчі, які придумав раніше, — гадкував я, — хай вони зіллються в одну історію. Оце й буде "Мудрість передвічна"!"

Я брів водою. Над головою натягнено сітку сонячного проміння, а долі, на воді, — решето сонячних спалахів. Мені в голові відлунився діалог.

Заброда. Коли хтось поставив цю сітку, то мусить бути наживка. Шукаймо наживку, але так мудро, щоб оминути мережу.

Філософ. Суть у тому, щоб не нас ловили, а щоб ловцями стали ми.

Будівничий. Що ж ловитимем?

Всі разом. Розум!..

Мені побачилися всі вони. Чоловік, котрий шукав волі в пустелі. Рицар з його гординею, яка привела його до упокореності, Козак, битий заздрістю. Мені побачився Чернець з його даремним прагненням заховатися від життя, історію про нього я запозичив з "Києво-Печерського патерика". Всі вони хиталися серед неба, як ляльки, що їх тримали в повітрі руки моєї уяви.

Вибрів на пісок й уявив собі ще одного персонажа своєї драми. Біля моїх стіп рив землю Кнур. Рив її із завзяттям — я стояв і дивився: Кнур проривав на землі правильний квадрат: малий майданчик, на якому моя уява помістила Отару. Поруч стояли Рицар, Козак, Чернець і всі інші мої дійовці — це вони були ловцями Отари.

"Ось воно, — подумав я, — дивне й страшне Невдоволення людське!"

Тоді виповз на пісок Рак. Був трохи менший за людину, врешті, голова в нього також була людська…

"Вона майже готова, моя драма, — подумав я, — небагато треба, щоб її довершити. Спробую й поставити тут, у Шклові…"

Рак звівся на хвоста й подибуляв до мене. Серце в мене тенькнуло, був це таки він — Страх. Такий же вусатий і загадково усміхнений.

— Це моя одежа в майбутньому, — сказав він. — Почув, що хочеш виставити драму. Навіщо?..

Через річку плив качур, а на ньому сидів рудий Шинкар. Шинкар зіскочив зі свого дивовижного перевізника і виструнчився.

— Хай живе його величність Гендль! — вигукнув він… Я сидів на березі й пересипав з долоні на долоню пісок.

Сипався той із глухим шелестом. Кнур перестав рити квадрат і підійшов до мене. Сів, як людина, й закинув стегенисту ногу за ногу.

— Квадрат має велике майбутнє, — сказав він. — Усі ми замкнені в квадраті…

"Все це інтермедії, — думав я. — Зовсім непогано. Інтермедія перша: "Гендль і Шинкар на качурі". Інтермедія друга: "Кнур-філософ". Інтермедія третя: "Страх і нова його одежа"".

Я пересипав пісок. Пісковий дзигар — велике людське відкриття. Чим би була людина, не знаючи, що таке час? Не стала б розумна: час-бо — це думка про смерть, а звідси — всі пристрасті цього світу. Звідси — вічне змагання і марнота марнот.

Кнур сидів біля мене й пащекував:

— Квадрат — це дім, де живе людина, це могила її, цвинтар і місто. Це поле, сад і мережа… Все на світі — квадрат…

Я встав. Пісок сумно свистить, коли йти через нього. Пісенька для подорожнього, який не знає, куди йти.

— Стривай! — сказав Кнур. — Я не доказав своєї думки.

— Докажеш на кону, — мовив я задумливо. — Тепер не час — треба ще багато думати…

Я йшов по піску й відчував сонце, що било просто мені в обличчя. Тихо плюскотіла вмиротворена ріка — я був на самоті. Довкола, куди не глянь, ані душі. Відчував у тілі ослаблення, як після виснажливої роботи. Цілий день протинявся по піску, обмірковуючи драму й інтермедії. Я їх обов'язково поставлю, і це буде майже так, як робили ми в Києві в богоспасенній alma mater нашій…

Шелестіло листя. Я спинився біля розложистої верби. Краплі крапали з її листя на пісок, вибиваючи в ньому схожі на віспяні висипи лунки. Приплющився й пив на повні груди довколишню тишу й теплі притишені шуми, котрі цієї тиші аж ніяк не руйнували. Серце погідно билось у мене в грудях, відчував я світлу розчуленість.

Над головою крякнула ворона. Летіла вслід за іншою, а та, перша, несла у дзьобі курча. Велика срібна хмара охоплювала півнеба, а сонце, яке майже спустилося до заходу, червоно оббарвило їй живіт. Крапля з вербового листка впала мені на лоба, навіки вибивши на ньому знак неба.

"Знак неба, — подумалося мені, — це знак нашої тлінності, а водночас це наші пошуки вивищеного у світі. Це нагад, що людська метушня марна й дочасна, але є в ній і висока позначеність".

— Лад у другій дії буде такий, — сказав я уголос. — Повстримність, Гордість, Заздрість…

На річці голосно скинулася риба, я встиг помітити чорний хвіст. Сонце вже лягло на обрій і дивилося на мене смутно й поблажливо, ніби знало щось таке, про що ніввік не здогадаюся.

РОЗДІЛ XXVIII

"Мудрість передвічна". Повстримність

Мойсей був міцний тілом і гарний з обличчя. Його вели, закутого у важкі заліза, а він ішов і всміхався, ніби не його чекали страшний полон та зневага. Було сумно, що втрапив так нерозважно в неволю, але в його душі панувала рівна душевна яснота, яку може мати тільки чистий серцем.

Отак привели Мойсея в чужу землю, й побачила його там одна жінка. Вразилася вродою Мойсеевою, а що була можновладна й багата, запрагла кохання цього красеня. Єдине, що непокоїло жінку — це ясна, трохи несвітська всмішка на бранцевому обличчі.

— Терпиш муки й неволю, — сказала вона. — Навіщо? Легко можеш визволитися.

— Так сподобно богові, — мовив Мойсей.

— Коли упокоришся мені, — запропонувала жінка, ледве тамуючи хвилювання, яким запалив її цей красень, — станеш багатий і можновладний на моїй землі. Володітимеш мною і моїм багатством.

— Але хто ж, — спокійно відказав Мойсей, — узявши жінку й покорившись їй, зберіг закон? Покорився жінці Адам, і його вигнали з раю. Самсон усіх перейшов силою, а потім жінка зрадила з чужинцями його. Ірод був непереможний, а віддався жінці — й убив Іоанна Предтечу. Я не пізнав ще жінки і не хочу, бо це зробить мене її невольником. Не хочу, — сказав цей блаженний, — твого багатства. Для мене найкраща краса — краса душі й тіла. Господь побачить мої муки і звільнить мене від них.

Стояла сонячна днина, і промінь упав на рівні, блискучі зуби бранця. Осліпилася тією усмішкою жінка, і ще більший неспокій посів її.

"Викуплю його, — подумала вона, — і матиму собі у власність як бранця".

— Ти мій бранець, — суворо сказала, заплативши викуп. — І я велю тобі побратися зі мною.

Наказала вбрати його в пишну одежу й посадити до столу, що вгинався від найвишуканіших страв. Але з усмішкою дивився Мойсей на всі розкішні наїдки та солодкі трунки.

— За роки неволі, — мовив він, — я знайшов смак лише в одному: в хлібі та воді. Краще хліб із водою, ніж солодощі з бідою, — проголосив він приказку й відвернувся від столу, шепочучи молитву.

Тоді його повели в розкішну залу, й кільканадцять напівголих дівчат танцювали й оманливо вигиналися перед ним. А по тому завела пані Мойсея у свій покій і почала роздягатися перед ним сама.

На те зірвав із себе одежу Мойсей і, роздягнений, упав на коліна перед іконою. Затремтіла, побачивши те, жінка, бо не вздріла й сліду від своїх спокус. Лиха іскра залетіла їй у серце — звеліла кинути юнака в темницю, не даючи ні їсти, ні пити.

— Хай цей євнух загине з голоду! — вигукнула вона, а Мойсей на те тільки всміхнувся ясно.

Проте і в темниці вів не загинув, бо сторожа таємно підгодовувала його, а один, найстарший літами й найдоброзичливіший, сказав юнаку:

— Брате Мойсею! Що перешкоджає тобі одружитися? Ти молодий і красивий, вона не гірша і жила з чоловіком тільки рік. Хіба не чудовіша вона за багатьох жінок? А яке має багатство! Не розумію тебе, хлопче. Ти полонений, а не хочеш виповнити її волі. Князь би не відмовився від такого щастя. Хіба не каже Христос у Євангелії: "Залишить чоловік своїх батька та матір і прилипне до своєї жінки, і будуть вони одним тілом, бо вони вже не двоє, а одне єство!" Чи не правду мовить апостол: "Краще побратися, ніж розпалюватися". Ти ж не чернець, навіщо тобі такі муки? Вмреш у біді, а якої заживеш слави? Хіба Авраам, Ісаак, Яків гидували жінками? Тільки чорноризці. І Йосип оженився, а хіба ти про таке не думав? Нерозум керує твоїми діями, брате!

— Все це так, — відказав спокійно Мойсей. — Це краще від того, що нашептала у раю Єві гадина. Але не прийму вашої ради. Хай буде, що всі праведники спасались із жінками, а я один ні! Не вабить мене земне панування, а високе! Христос у Євангелії сказав інше: "Хто залишить свого батька, й матір, і дітей, і дім — той стане моїм учнем!" Кого ж мені слухати: Христа чи вас? Сказав і апостол: жонатий дбає про світські справи, а нежонатий про божі, — як догодити богові? Спитаю вас, — сказав Мойсей, — кому більше треба служити: Христові чи жінці? Знай ти й перекажи своїй пані: ніколи не зманить мене краса її і не зламає моєї волі.

Та не полишила його вдова. Посадила Мойсея на коня, возила по землях своїх і говорила людям:

— Ось ваш пан, а мій муж. Щоб усі кланялися йому! Всміхався Мойсей ясно.

— Даремно дбаєш, — сказав, — бо не ваблять мене марнотні справи цього світу. Не трать сили!

— Ти мій раб, — мовила пані, — бо проданий мені. Я не відпущу тебе живого, а піддам смерті в тяжких муках.

— Відтепер я буду ченцем, — сказав Мойсей. — І мене не страшать найбільші муки.

Він гуляв по розкішному панському саду, коли це раптом побачив ченця, що заблукав сюди, був той саном священик.

— Мене послано на твій клич, — сказав він. — Даю тобі чернечий образ.

Пані стежила за своїм бранцем і тільки побачила це — погнала своїх слуг схопити ченця. Але ті обійшли сад, обшукали кожен кущ і не знайшли його. Розлютувалася жінка й наказала роздягти Мойсея й бити різками. Його били й промовляли:

— А покорися своїй пані, а виповни її волю! Звільни сам себе й одягни злоту одежу, щоб бути нам паном!

— Робіть своє! — сказав Мойсей. — Не стану я покірний тій, котра приневолює до чужолозтва. Яка користь людині, коли придбає весь світ, а пошкодить своїй душі — який викуп дасть людина за власну душу?

Тоді вдова зовсім утратила розум. Мойсея привели до неї в покій, роздягли й поклали до її ліжка. Вона прийшла до нього гола й почала цілувати й милувати його.

— Не думай, — сказав із усміхом Мойсей, — що я не можу цього зробити. Гидую тобою як нечистою.

Тоді била його розсерджена пані по обличчю, била й плакала, наказувала й просила, щоб покорився він їй, але був Мойсей як неживий і беззвучно приймав удари.

На те зовсім роз'ятрилася жінка. Наказала бити Мойсея по сто ударів на день, і було це сповнено — били його аж доти, доки не втратив він краси своєї. А на довершення всього обрізано йому тайні члени.

— Як не мені, то нікому! — скрикнула пані. Але не довелося їй по тому довго панувати. Через кілька день до її замку вдерся повсталий люд. Її вбили й викинули псам на покорм, а Мойсей, звільнившись і вилікувавшись, рушив у довгу дорогу, аж доки не принесли його ноги аж на береги Дніпра, де він вступив у ворота Києво-Печерської лаври. Тут оповів про свої муки, й ретельно слухали його брати во Христі. Під час тієї мандрівки він посивів та зігнувся і виглядав справжнім дідом, хоч був ще в зовсім молодих літах. Може, тому недовгий вік йому судився: десять років прожив блаженний у монастирі, а відтак і помер. Всі ті десять років ходив він не такий спокійний і веселий, як раніше, і майже ніколи не освітлювала його вид ясна усмішка — все про щось думав, але міркуваннями своїми не поділився ні з ким. Те навіки залишилось у божій таємниці, відомо тільки, що нічим не пошкодив своїй святості Мойсей.

Братія дивилася на нього із захопленням та страхом: не кожен міг похвалитися, що знайшов би силу вчинити саме так.

Перед смертю Мойсей любив сідати так, щоб видно було повноводний Дніпро, і годинами стежив за мінливими спалахами на воді. Особливо радо спостерігав він схід сонця — це був, здається, єдиний момент, коли його обличчя на мент оживало.

Мойсея поховали в Лаврських печерах і нарекли святим. Дух його навідував декого з ченців і багатьох із простих смертних: смертних переконував стригтись У чорне духовенство, а ченців розстригтися й жити звичайним людським життям.

РОЗДІЛ XXIX,

у якому Турчиновський оповідає про те, як виставляв він у Шклові свою драму

По годинах мук та натхнення виклав я на папері драму свою. Поставити її у Шклові було не так і легко. Одне, що бракувало мені помічників, а друге, й часу вільного не мав я багато. Проте лучилися мені з Києва два спудеї, котрі хотіли в Могилеві чи Орші ходити до тамтешніх шкіл і яких не прийнято, бо православної були вони віри. Я умовився з ними, і спудеї залюбки згодилися виступити в моїй "Мудрості передвічній" (до речі, моя драма із тією, такої ж назви, що виставлялася на кону Київської академії, як помітить розумний і багатознаючий читач, не мала нічого спільного). Обидва студенти добре знали, як грати у виставі, бо самі, як і я колись, лицедіяли на кону Київського колегіуму. Все було розподілено й вивчено, я мав грати Мойсея, один із спудеїв Рицаря і Козака, другий — мандрівця, що шукав на безлюдді волі. Мої хористи грали інші ролі, а я всіма керував.

Зала була забита людьми, бо такого не бачив у Шклові ще ніхто, прийшли благочестиві і римляни, тобто єзуїти й домініканці. Я дивився крізь шпарку на цих різноманітних людей, і в мене боязко завмирала душа. Мав відбутися урочистий момент у моєму житті — на нього покладав я багато. Інколи так буває: настає мить, у якій відбивається існування людське, хоч ззовні все звичайне: так само світить сонце, гребуться в траві кури, ходять люди, розмовляють, їдять чи п'ють. Чи не тому дививсь у шпару нашої завіси з острахом, а ще мучило мене погане передчуття.

Оглядав людей і ніби когось серед них шукав. Сотня облич пропливла повз мій зір — зала була набита головами, і серед того множества лиць раптом вирізнив одне. Це був знайомий мені органіст із римо-католицької церкви, і я не раз з ним здибувався. Але сьогодні його обличчя було зовсім інакше; так, я не помилявся: органіст увіч нагадав мені моїх співподорожан-здирців й колишнього регента. Я розхвилювався, помітивши те, аж мимоволі почало те обличчя потворитися, — змушений був заплющитися.

"Знову те саме, — подумав я, — знову бачу перед собою противенця!"

Публіка нетерпеливилася, навіть ногами тупотіла, і я подав знак. Двоє хористів потягло завісу, і я опинився серед кону в Мойсеевому костюмі, закутий у тяжкі вериги. Мене відразу ж охопило піднесення, яке відчуваю хіба під час співу, — зовсім забув я про свої лихі передчуття.

"А що, — подумав, — коли б і справді я став Мойсеєм? Прегарним і сильним духом!"

Упевнені завжди були ворогами моїми, завжди кпили і збиткувалися наді мною. Я ж був невпевнений і через те обережний. Не відчував себе паном на землі, а тільки гостем, який не знає світу, бо занадто той здається йому широкий. Упевненим може бути лише той, для кого світ — все, що лежить перед очима.

Але я грав Мойсея, тож мусив бути ним.

"Чи впав би я в боротьбі з тією жінкою?" — подумалося мені.

Та жінка — світ, вабливий, повний оман. Він обіймає людину усією розкішшю свого буття. Не однаково приймають його люди: одні в ньому, як дерево чи квітка, а інші його бояться. Мойсей боявся жінки й захищався від неї через повстримність. Був мужній, але природа позбавила його того, що найтісніше в'яже з нею людину…

Я терпів тортури, які начебто чинили наді мною люди вельможної чужоземки, а обличчя моє освітлювала усмішка, Та, якою рятувався Мойсей перед дикою силою натури нашої.

Зала уражено мовчала, а я раптом побачив кажана. Залетів уночі під стелю й приліпивсь у кутку, ніби грудка. Чорна завмерла грудка, яка чекає темряви, щоб розпустити перетинчасті крила й ринути вниз, у ту залу, до рослин і всього живого, понісши їм образ ночі. Ніч-бо — можновладна владарка недодуманих думок, сумнівів, які теж, наче кажани, падають на людину, — годі їх позбутися…

Так, я був сьогодні Мойсеєм, і ця нова личина все-таки в'єднувала мене з моїми думками. Чи не омани світу, проти яких бореться Мойсей, потягли мене в мандри? (Зала напружено дихала, дивлячись на мої страждання). Втім, ні! Я не був Мойсеєм, бо мені на обличчя таки впав птах-сонце. Великий і гарячий, що обпік мені очі колючими кігтями-промінням і засвітив у них вогонь неупокорення. Повстримність — не є неупокорення, подумав я. Повстримність — це втеча, це страх! Я раптом побачив його: Страх розсівся на першій лаві й пиндючно всміхався. Вуса йому стриміли догори й глумливо посмикувалися.

Історія про Мойсея була першою дією моєї драми. Як і годилось у виставі, між діями ми грали інтермедії — ті, які придумав я, цілий день тулячись по прирічкових пісках.

ІНТЕРМЕДІЯ ПЕРША: "ГЕНДЛЬ ТА ШИНКАР НА КАЧУРІ"

Гендль сидів на троні з людських кісток, сухе тіло його ледве прикривали обтріпані лахи, на голові стояла корона з паліччя, яка нагадувала гніздо лелеки. Гострий ніс стримів, спускаючись до бороди й перерізуючи тонку смужку рота, а очі гаряче блищали.

Шинкар виплив на кін на качурі, борода його була така червона, що сліпила очі; він зістрибнув зі свого смішного повізника, а качур злетів у повітря й сів Гендлеві на корону.

— Кра-кра! — закричав він.

— Гей, ти, голодрабцю! — гукнув Шинкар Гендлеві. — Де тут його величність Гендль?

Виплюнув із рота червону, як кров, бороду й вишкірив попсуті зуби.

— Гендль — я, — велично сказав король. — Це добре, що ти мене побачив і прийняв за голодрабця. Гендль — це таємниця. Без неї я й справді був би голодрабець та ледащо. А завдяки таємниці я можу проникнути й туди.

Він показав скарлюченим пальцем назад — повільно розступилася стіна, і звідти полилося золоте проміння.

— Золото! — вигукнув Шинкар пошепки. — Оце так здобуток! У житті не бачив стільки золота!

– Існую я і золото, — сказав Гендль. — Ми те, чого не можна роз'єднати. А поміж нами лежить вона — таємниця! Шинкар упав навколішки.

— Візьми мене в свої слуги, — попросився він. — Я можу грабувати, таємно вбивати, чинити підступи, я вмію заплутувати людей у сіті. Те, що зробив Розум, дитячі іграшки поруч із тим, що можу я.

Гендль подивився вивідчо на Шинкаря, і по його обличчі промигнула загадкова всмішка.

— Скинь свою дорогу одежу! — наказав він.

— Хіба це дорога одежа? — здивувався Шинкар.

— Але й не бідна. Ми ж — оборонці бідних, — мовив Гендль.

— А золото?

— Золото — це таємниця, — сказав Гендль. — Насправді вмієш усе, що сказав?

— Так, — схилив голову Шинкар.

— Тоді ти станеш моїм проповідником. Проповідуй найвищу цноту. Не кради…

— Але я ж узявся грабувати…

— Не убий!

— Послухайте, ваша величносте, — спробував перебити його Шинкар.

— Не чини підступів і не лукав… Шинкар усміхнувся. Він свиснув на качура.

— Пішли до бісової матері, — сказав він. — Я тут нічогісінько не розумію!

— Проповідуватимеш любов, братерство та мир.

— Це якийсь придурок, а не Гендль, — сплюнув Шинкар. — Проповідуватиму, що захочу.

Гендль сидів на троні й велично, лукаво всміхався.

– І досі не втямив? — спитав. — У цьому і є — Гендль! Не розумієш таких простих речей?

Шинкар уже заніс ногу, щоб осідлати качура.

— Кажеш, Гендль? — перепитав він й пильно позирнув на короля. — Може, ваша милість трохи пояснить… Але стривайте, стривайте, щось тут світить.

— Ще й як світить! — зареготав Гендль.

— Гм, гм, я стану проповідником, — засміявся, аж ударив себе по стегні. Шинкар. — Непогано вигадано.

— Саме проповідником, — хихикнув Гендль, б'ючи долонею по ручці трону. — А все решта — глибока таємниця. Втяв?

Вони стояли один перед одним: обдертий Гендль зі своїм страшним носом та короною з паліччя, зі своїм троном із людських кісток, з лахами і з брудними ногами та Шинкар, який сміявся, чавлячись власною бородою. Вони сміялися довго, аж годі було спинити їх, ще й ніби химерний танок танцювали. А коли не вистачило в обох сили, виструнчилися і зробили рух, наче струшують із одежі порох. Вже були поважні, такі поважні, аж спохмурніло все навдокруг.

— Ну, з богом! — сказав Гендль, простягаючи Шинкареві руку.

— З богом, чортові в пельку! — сказав Шинкар, і вони поєдналися щирим потиском рук.

Драма тривала. Я спровадив на кін Філософа, Пустельника, Заброду й Будівничого — моїх перевдягнених хористів, а сам став збоку і крізь шпарку знову зазирнув до зали. Мене притягувало, як магнітом, органістове обличчя. Неважко було й відшукати його, сидів неподалець і тоді, коли інші захоплено охкали чи зойкали, іронічно чи злісно посміхався. Поруч нього нерушно сиділи якісь молодці, обличчя яких, як і органістове, були мені відразливі.

"Це вже рік я у Шклові, — подумалося мені, — і ось він знову насувається — мій fatum!"

Заходило на біду, і я не знав, чи зможу з неї виплутатися. Дивен світ: у людини завжди висить над головою невидимий тягар, як камінь над нещасним Танталом, і ніхто не може повісти, що тебе чекає завтра…

"Людське життя, — думав я, — це мережа несподіванок, яких не передбачиш і напрямку яких не вгадати".

Мені привидівся раптом отчий дім. Веселе сонце, ще веселіша трава — я вибігаю з хати, веселий, як те сонце й трава, і безтурботний. Служниця годує поросят, і ті захоплено кувікають. Біля корита повільно ходить кіт, намагаючись щось вихопити із поросячої їжі, але, оббризканий помиями, шляхетно тікає, струшуючи на ходу лапки, — з того сміюся, аж на землю падаю…

"Ну що ж, — гадаю, до болю в очах вдивляючись у публіку, — головне — виставити драму, а там можна звідси тікати!"

На кону вже ловили Птаха-Розума, студенти мали скинути сітку, яка обплутає ловців, і я подав їм знак. Урочистий момент надходив. Ну, ще момент, ще — увага! Я змахнув рукою.

Мережа падає долі. Розум-Птах летить геть, а сітка накриває всіх дійовців на кону. І дивне диво: я стояв збоку, але сітка накрила й мене. Заборсалися ті, під мережею, і я заборсався уже тут, за лаштунками. Мені здалося, що така ж сіть упала й на залу — під нею заборсалися ми всі, навіть органіст з його молодцями. Мені захотілося загорлати так, як горлали на кону мої дійовці, а вони вже лупили один одного, сплівшись у харкітливий, стогінливий, біснуватий клубок, який був ще до того сплутаний мережею. Згори реготали в рупори студенти, третій із них трубив у ріг, і від цього гуркоту й реву закрутилась у мене голова. В залі плутались у сітці голови публіки — здавалося, не було там людей, а самі голови, що товклися одна — об одну, горлали й несамовитіли.

"Це успіх, — подумав я, зриваючи з себе мережу, якою був обплутаний — аж задихався від неї. — Вони, ті люди в залі, задоволені, вони нас вітають! Вони, ті люди в залі, мене зрозуміли — розмова із ними в мене виходить!"

ІНТЕРМЕДІЯ ДРУГА. "КНУР-ФІЛОСОФ"

Кнур вийшов на кін, закинув стегенисту ногу, сплів передні лапи на грудях і, спокійно закушпеливши люльку, почав:

— Ну от, ви смієтеся! Ви! З'явився, мовляв. Кнур і хоче навчати нас життя!

Сміх спалахнув у залі, як вогонь.

— А я й прийшов цьому вас навчити, — мовив Кнур. — Ви топитесь у думках своїх, стільки їх понавигадували, гой! До того навіть дійшло, що й самі не знаходите ладу! Один надумав одне, другий — друге, третій — третє… Що там казати? Безглузда мішанина. Нам, свиням, дають меншу мішанину в харч. Отже, виходить, що справжні свині ви, а не ми…

Сміх покотився по залі, плеснувсь об стіни — мертва тиша зависла по тому.

– Є в світі одна тільки мудрість, — сказав Кнур. — Це філософія живота! Що, ні? Без цієї мудрості не проживе ніхто! Гляньте навколо, — Кнур пихнув люлечкою, — курка! Цілоденне ходить і клює. Нічого більше, лише клює! Чи не так? А горобець, вельможне панство? Горобець літає і клює. І нічого більше. А вовк? Вовк шукає вівцю, яка в свою чергу шукає траву. Що ж вам треба ще, люди? Скубіть свою траву на здоров'ячко, їжте овець — оце вам і буде мудрість, якої навчаємо ми! Бо саме ми головні на цій землі філософи. Окрім солодкого процесу споживання, шановне товариство, немає нічого! Хочете різноманітності — пожирайте один одного. Ну-ну! Я не такий собі телепень. Я теж шляхетний, пожирати можна й духовно, хіба ні? Так навіть сподобніше, ніхто не звинуватить вас у канібальстві. Ви щось кажете? Голосніше, я недочув. Ага, ви кажете про царство духу, про так званий духовний харч. Але, шановне панство, харч є харч. Чи не так само переварюється капуста й буряк? Суть одна, прошу панства! Чи, може, хтось мені заперечить?.. О, цей сміх, ви доводите мене ним до розпуки. Харч — це те, шановні добродії, чого потребує шлунок. Простіше кажучи — черево! А черево з'являє філософію черева. А філософія черева — це філософія життя, шановне панство! Ви знову смієтеся, а я не жартую. Нітрохи! Здоровий глузд — черево, здоровий глузд — їжа. О, знову цей сміх! Гаразд, гаразд, погоджуюся, майте собі два черева: одне для капусти, друге для думок. Одне черево — на їжу, яку потім витискуєте послідом, а друге — на духовне, яке витискуєте думками. То чи не послід ті ваші думки? Чи не треба їх позбутися й викинути геть? Отож я й кажу: про одне думайте — черево та хліб.

Голови, порозтикувані в залі, щось задоволене загорлали. Кнур бухав приступами сміху. Вибив люльку об ратицю і цим викликав ще більше захоплення. Йому таки забезпечено успіх. Тепер йому нічого не треба, досить пристукнути чи стати рачки, як хвиля сміху занесе його до небес. Зала буде захоплено ревти, бо вона — підкорена…

Кнура грав я, люб'язний читальнику, ти, мабуть, збагнув це. Було записано йому ще багато слів, а в кінці на нього, як на філософа черева, мали напасти, щоб з'їсти, але в цей мент їдка судома стисла мені горло. Відчув, що не докажу до кінця промови, цієї смішної аж до гикавки промови. На мене раптом пролився смуток. Невідомо звідкіля взявся і як мною заволодів. Навіть сльози вибилися мені на очі. Але я стримався. Статечно вклонився і під шумливі погуки зійшов з кону.

Драма тривала. Ти уже знаєш, читальнику, для чого вона мені була потрібна. Так, це ще одна спроба помиритись із світом. Може, дивно зазвучить тобі це признання — воно й для мене дивне, — бо як можна помиритись із світом, не вчинивши ніякого зла і не сварившись із ним? Але ти мав змогу довідатися, читальнику, про мої лихі пригоди — натрапляв я на ворогів, і пальцем не кивнувши супроти них. Отож я й почав гадати, що у певний спосіб посварений із світом. Коли б я мав лихі помисли, пояснити б це не було важко, але я скрізь і завжди проповідував любов. Не бажав пристрастей, які на мене силою випадку падали. Отож драма моя — спроба примирення, того відчуттєвого примирення, якого давно прагну. Треба розповісти про себе людям, вирішив я. Вони мають зрозуміти мене, пізнавши. Суть моя, вирішив я, — "Мудрість передвічна". Коли вдасться мій задум і вистава сподобається — я врятований, тобто примирення настане, а життя моє освітиться незгасимим світлом.

На кону один із спудеїв кидав каменем у гарбуза. Гарбуз мав розколотися, а з нього вискочити лев. Я дивився на публіку, на ту сотню гарбузів, які мали осудити чи помилувати мене. Чи вистрибне з них лев? Чи кинеться на мене і чи матиму я силу жбурнути в нього грудкою? Але коли це станеться, про мир уже не йтиметься — продовжуватиму шлях свій та мандрівку.

Органіст так само презирливо всміхався. Органістові молодики зловісно покусували губи.

"А що, — тьохнула в мене думка, — коли вони прийшли сюди не дивитись і сприймати мою драму, а щоб озлобитись?"

Я зирнув у той бік, де сидів Страх. Погладжував вуса й також усміхався. Я спустився до нього по драбинці й сів поруч.

— Зараз твоя черга, — прошепотів я. — Виступиш?

— Хочеш, щоб сказав проповідь, як твій Кнур? Кнур і Шинкар — не один й той же?

— Той Кнур — теж ти, — сказав я. — Мій Страх.

— Зневажаєш мене, — засміявся я. — Мені здавалося, що я принаймні ця зала, тобто її ставлення до тебе…

Дійовець на кону кидав каменюку в кістяк і вже готувався до розмови з Віщим Голосом. Я поспішив туди. За лаштунками стояли актори.

— Як гадаєте, — спитав я, — матимемо успіх?

— Чого ж, — сказав один із спудеів. — Латиняни он аж киплять од заздрості.

— Коли так, то виставимо "Страх", — сказав я. — Але ні, спершу "Заздрість", а тоді "Страх"…

ІНТЕРМЕДІЯ ТРЕТЯ: "СТРАХ"

— Так, це про мене, — сказав Страх, устаючи з передньої лави. — Турчиновський попросив мене висловитися. Я не дуже радо йду на це, бо волію не базікати, а діяти. Однак я погодився. Бо хочу, аби твердіше пізнали, що я таке. Щоб щільніше відчули — я в кожній вашій кровині, в кожній жилці. Коли б не я, то й вас не було б як істот розумних. Нічого б не досягли й не вигадали, а поперерізали б один одному горлянки. Чи ж не страх божий — основа наших нинішніх звичаїв та моралі? Страх божий відчуває людина, і тільки вона. Чого найбільшого боїться — чи не вмерти? Для мозку, що ясно освітлює світ, зникнути — найвищий страх. Отож ви й вигадали віру в потойбічне життя, тобто віру у вічне життя А на сторожі цієї великої думки поставлено мене. Я дужчий за все, хоч люди часом вдають, що відгородилися од мене стіною. Моя справа пройти через ту стіну, залазити в людські криївки та захистя. І це зовсім не важко. Адже приходжу я до вас щохвилини, і щохвилини в іншому одязі. Щохвилини вигадую собі нову забаву. Але вершина мислі моєї — ваша думка про кінець світу. Тоді з'явлюся на землю в образі вогненного смерчу і протанцюю шалений танець. Ви про те знаєте, і це одна з причин вашого лихочиння. Бо всьому настане кінець: добру і злу. А коли так, то навіщо воно, те добро? Хіба не смішні речі я кажу? Ха-ха-ха! Смійтеся! Смійтеся, хай йому чорт!

Страх зареготав перший. Тоді зареготала вся зала. Я теж незвідь-чому сміявся, аж кольки кололи мені в боці. Реготалися всі дійовці, а найбільше органіст. Скорчився, ніби щось його скрутило, й викидував із себе поросячий вереск. Його молодці стукотіли ногами об долівку. Ми всі сміялися не горлом, а кишками, печінкою й нирками. У нас зойкала, як у коней, селезінка.

— Гей, ви! — закричав Страх. — Не варто впадати в такі пристрасті. Ліпше затанцюю вам — звеселіться! Бо можна взяти собі за бога не тільки мене, а й веселу розгульність. Хай усі сміються й будуть щасливі навіть тоді, коли їх смажитимуть на вогні. Ну, ви всі, ставайте в ряди. Почали! Веселіше, дідько вас усіх би побрав, інакше розітру на порох! Гех, гех! — вдарив він підборами. Ми висипали на кін і затанцювали разом із ним.

— Усмішку, усмішку! — гукав Страх. — Чого набурмосилися?

Він ходив біля нас і накладав усім на вуста всмішки. І ми всміхалися. — Гарно, чи не так? Хіба не про це ви мріяли?

— Про це! — вигукнули всі ми, танцюючи.

— Ось як я владарюю! — гукнув він і засміявся. Ми засміялися й собі. — Слава, слава! Ну що, Турчиновський, — гукнув мені, — чи не чудова вистава?

Я не відповів. По щоках мені котилися сльози, а рот безглуздо-завчено всміхався.

Драма тривала!

РОЗДІЛ XXX,

у якому Турчиновський оповідає про свої незлагоди з органістом

Всі дійовці "Мудрості передвічної" були раді з щасливого завершення вистави, бо, правду кажучи, у Шклові нічого подібного не бачили і ми побоювалися, що нас до кінця й не дослухають. Я ж не міг весь час позбутися тривоги, і не без причини.

Коли ми поверталися пізно вночі додому, я побоювався засідки й порадив своїм людям озброїтися коляками. Але ніч була спокійна, зоряна й прохолодна, і ми без пригод, звільна й задоволене розмовляючи, пішли в свій монастир, де чекали нас у співарні затишні ліжка й солодкий сон.

Люблю оцей час ночі, коли зорі ще молоді й високі, коли все оновлюється від літньої вільготи, і чи не тому затримався на ганку, озираючи широке небесне поле й відгадуючи на ньому знайомі зірки. Сон нарешті зморив мене, і, позіхаючи, пішов я спати, не зачинивши двері на засув, оскільки мирна й лагідна ніч заспокоїла мене до решти, а втома, яка солодко розлилася по тілі, пом'якшила сьогоднішню мою осторогу…

Приснилося, що вийшов я у сад, аби подумати й погуляти, але було парко, і я приліг під вишнею. Прокинувшись, відчув, що мене щось душить. Я отетерів: була то велика зелена гадюка. Обплелася довкруг шиї, і я перелякано зірвався на ноги. Холодний піт струмками побіг по мені.

— Слухай-но, — сказав я, — таке з людиною може статися, коли вчиняє смертний гріх. Який же гріх учинив я?

Гадюка мала людську голову, яку ховала мені під пахву. Висунула бліде, аж сіре, лице й просичала:

— Гадаєш, тільки ти з гадюкою на шиї?

Я озирнувся. Довкола й справді було безліч людей — всі вони теж мали на шиях гадюк. Жінки оповивалися ними, як прикрасами, деякі навіть попідфарбовували гадючі обличчя, що стриміли в них з-під пахв: губи, щоки й брови. Дивно дволицим здавався цей люд. Обличчя й маска, обличчя й маска — і так безкінечно. Часом важко було збагнути, де обличчя, а де машкара: люди попідфарбовували на вид зміїний і себе. Але вразило мене інше: ніхто й гадки не мав дивуватися на свої гадюки довкола шиї. Деякі з тих зміюк було убрано в золототкані шати й прикрашено діамантами й сапфірами — люди вільно розмовляли й сміялися.

Я підійшов до одного із змієносців.

— Але слухай, — спитав, — хіба тебе не душить? Той здивовано видивився на мене:

— А чого б мало душити? Їсти ж не перешкоджає!

— Мене чавить, — мовив я. — Дихати нічим. Чоловік потис плечима.

— Дурниці все це, — сказав. — Просто треба вміти призвичаюватися…

Прокинувся від того, що мене й справді душили. У співарні чувся хрип і стогін. Я закричав. Раптом хтось змахнув біля мене ліхтарем, і я уздрів органіста, який гамселив, кидаючи на всі боки довбнею. Я скинув із себе якесь тіло, і в цей мент щось блиснуло перед очима — відчув тупий удар по голові. Спалахнула червона барва, я злякано змахнув руками.

— Оцього! — крикнув органіст. — Не випустіть оцього… Мойсея!

Він зареготав, а я в колотнечі темряви й червоної барви відчув, як відламуються в мене шматки тіла. Голову було розколено на кілька частин, як гарбуза.

"Лев вискочив, — подумав я, — але чи не пізно кидати в нього грудкою?"

Здоровенна білолиця гадюка ввелася на хвоста й блиснула роздвоєним язиком. Велетенським, мокрогубим ротом проковтувала мене й усіх моїх товаришів — я закричав. Потвора ж заковтувала мене повільно, я ніби провалювався у болото, вже зовсім не відчуваючи тіла, вже не відчуваючи нічого, крім тоненької ниточки власного крику, яка ще єдина лучила мене із життям…

Тоді опритомнів. Над головою похитувалося небо, повне, як золотих горіхів, зір, і ці зорі посипалися на обличчя холодними свіжими краплями. Наді мною схилилося органістове обличчя, і я миттю впізнав його — бліде обличчя гадюки, що обкрутила мені шию.

— Ну що, га-га, оклигав? — засміявся органіст, і тільки тепер я помітив, що мене несуть.

— Куди ви мене несете? — спитав я, випльовуючи гіркий згусток крові.

— Утопити, — спокійно сказав органіст, а його спідручні зареготали.

— Хай так, — я знову виплюнув кров. — Але що це вам дасть? Загубите невинну душу, а за це потім кипітимете в смолі. Чи вам того хочеться?

— Гляньте, він уже мудрує, — сказав органіст. — Виставляє тут схизматські штучки і ще й осмілюється патякати.

— Ми з вами були добрі знайомі, — мовив я. — Завжди знав вас як гарну людину. Чому це у вас вселився звір?

— Бо захотілося побачити, як пускатимеш бульбашки, схизмате, — зареготав органіст. — Ми з тобою, хлопче, різної віри, — спокійно додав він. — Я можу тебе вбити, і це покладеться мені на шальку заслуг…

Я пильніше придивився до нього. Бліде його обличчя відсвічувало, ніби фосфорне, чорна ж одежа цілком поглинала постать. І не було в ньому анічогісінького від того органіста, з яким не раз я входив у розумні балачки й чемно вітався при зустрічі.

"Людина завжди має кілька облич, — заворушилося мені в умі. — У ній сидить два єства: звичайне, по-людському мирне й привітне; інше, котре стає машкарою, не знає ані милості, ні добра!"

Світлий талан (а є доль у людини теж дві: світла — рятівнича й темна — убійлива) й цього разу подав мені вирятунок. Їхали з міста із крамом купці, які відняли мене від цих убійників і ледве живого віднесли до співарні, оголосивши про моє нещастя ігуменові.

Але я не міг спокійно влежати у співарні. Зібравши рештки сили й перев'язавши рани свої, викульгав за місто й, похитуючись та відчуваючи страшний біль у голові, пішов дорогою світ за очі — між хліби і трави, мав-бо ще й зранену душу й потребував затишку. Йшов ніби уві сні: перед очима змигувало — являлося органістове чи гадюче обличчя. Отак плентався я дорогою, і сльози текли мені по щоках — мене біль їв невигойний і в тілі, і в душі.

"Лев вистрибнув, — думав я і потім довго повторював це речення. — Лев вистрибнув, лев вистрибнув!.."

Я зазнав ще однієї поразки — драма, яку написав і виставив, заспокоєння не принесла.

"Це марна гадка, — снувалося мені в голові, — що світ просто не знає мене й треба перед ним найкраще себе з'явити, щоб радо мене прийняв. Од мого одкровення не змінилося нічого!"

Сів на межі й тяжко похилився. В голові стукотіло й дзвеніло.

"Але коли голова моя розколена, — подумав я, — що ж станеться, коли вистрибне мій лев?"

— Для помноження зла? — спитав сам себе.

— Не знаю, — відповів. — Покірливі завжди терплячі, нетерплячі — сильні.

Мене похитувало, як гойдає на городі вітер опудалом.

"Не вмів пристосуватися, — подумалося. — Зовсім не міг. Тому й бився об людей, як об морські хвилі".

"Але в тому моя суть", — сказав другий голос.

"Це щось таке вигадане", — озвався перший.

За спиною хиталися жита. Тихі в своєму рослинному спокої, аж задоволені, їх напоїли зливи й нагодувала земля, щоб з однієї зернини створили по колосу.

"Це теж філософія", — гадкував я, але було важко утримувати напругу мислі. Здалося, думки бігли через голову, як біжать через степ дикі коні: ледве встигав їх ловити. Але й зловлені виривалися з моїх рук і бігли, мчали…

Я заплющив очі. Он вони: кентаври з моїм обличчям, котрі біжать через степ. Тупіт копит вибиває знайому мелодію, а вже вона нагадує мені дитинство. Я знав чому. Тому, що відчуваємо світ найяскравіше таки дітьми. Тоді живемо, як жито, високою, незалежною від нас філософією росту. Всіх клітин ніг, рук, грудей — тоді починаємо мріяти про колосок своєї голови. Зерно — це думки, але чи завжди вони створять колос? І, коли зібрати їх, чи завжди вони харч? А коли харч, чи завжди його зварить і засвоїть духовний шлунок наш?

Мені бачилося: мчать через степ коні. Білі, й чорні, і сірі. У кожного людська голова, в якій засів лев і чекає нагоди, коли можна буде вистрибнути. Тоді людське обличчя стане машкарою і людина десь подінеться. Десь пропаде, натомість оживе біла машкара в чорній одежі, хижо засвітить очима й зарегоче. Де подінуться тоді її доброта й добротворчі думки?..

Мене хтось торкав за плече.

— Сину, га, сину!

Я прочуняв. Біля мене стояла стара-престара баба.

— Хто це тебе так побив, бідолахо? На тобі місця живого нема!

— Лихі люди, — сказав я. — Тяжко й безневинно…

— Гоїти тебе тра, сину, — заговорила стара. — Мене звуть Явдоха Мащиха. Чуєш мене?

— Чую, — сказав я і заплющив очі.

— Чи зможеш, сину, йти? Тут моя хата недалечке. Та й сама у пригоді можу стати, бо знахарюю…

— Еге ж, еге ж, — сказав я, здивовано помічаючи, як мене втягує червоний обідець кола й повільно починає обертати.

— Ой, лишенько моє! — почув я голос старої. — Степане, гей, Степане, а йди допоможи!..

Червоний обідець засмоктав мене до решти. Почав обертатися швидше й швидше, аж доки не загусла моя свідомість і не побачив я на небі хвоста, що курівся й сипав зорями.

Мене підняли, земля захиталася далеко внизу, дивно заокруглена й незвичайна.

— А люди де? — спитав я.

— Оті комахи хіба не люди? — відповів мені білий як сметана дід, що сидів на хмарі, спустивши з неї босі ноги і завзято кушпелячи здоровенну глиняну люльку.

РОЗДІЛ XXXI,

який можна було б назвати "Пробудження лева"

То була важка недуга, любий читальнику, і я виклав чимало сили, щоб подолати її. До ран-бо, які дістав од здирці й убійника органіста, додалися, як уже казав, рани душевні, а їх вигоїти ще важче. Добра Явдоха Мащиха ходила коло мене, як біля рідного сина, мочила й варила всілякі трави, прикладала до ран, і я помалу оклигував. За час хвороби побачив я чимало страшних снів, які навіть не зважуюся переповідати, щоб ти, любий читальнику, не втратив від того доброго настрою. Скажу тільки, що в тих снах усе крутилося довкола рудого шинкаря й органіста, які намагалися чи вбити мене, чи втопити, чи спалити живцем. Органістове обличчя через ці сни стало для мене пострахом, але якось, коли вже йшло на одужування, уві сні, звичайно, я до того осмілів, що здер із того страшного лиця шкіру. Отак учепився пальцями біля лоба і рвонув. Відслонилося інше обличчя, і я відсахнувся з несподіванки — на мене дивився, мружачи очі, Страх.

— Але як вам вдалося сховати під Машкарою вуса? — наївно спитав я, і Страх зареготав…

Цей сон, однак, не пригнітив мене. Я встав уранці із свіжою головою і вперше зумів пройтися по хаті. Відчував у тілі силу, а в голові насмішкувате здивування. Коли ж згадав найстрашніші свої пригоди, стало мені від них більше смішно, ніж уразно.

Явдоха Мащиха, бачачи таке моє видужання, радісно помолилася богові, а те, що я віддячив їй грішми, які мав при собі, викликало в неї сльози.

— Хіба ж я задля грошей коло тебе ходила? — спитала вона.

— Звісно ні, — заспокоїв її я. — Дякую вам сердечно. Від доброго серця коло мене ходили, тож від доброго серця і даю вам оці гроші…

Того ж дня я рушив до Шклова. І хоч ішов тією ж дорогою, якою мене прибило сюди, видалася мені вона незнайома. Ще одне помітив у собі: йдучи до Шклова, вперше не застерігся подумки супроти дорожніх нещасть — у мені забагато нуртувало сили. На крайню потребу знайшов добрячого кийка, і той мені правив за палицю. Отож ішов, спираючись на кийка, й мугикав. Ноги ступали впевнено, хоч і нешвидко, а на плечах начебто крила повиростали.

Було хмарно, бліді просвіти в небі ясніли, ніби озерця, і я весь час зводив туди погляд; здавалося мені, набираюся з них життєдайної сили. Зрештою, розпогоджувалося — чим далі йшов, тим більше навколо світліло. Хмари поступово розходилися, блиснуло й сонце, викотившись із хмар, умите й яскраве, — стрілило яскренними пучками проміння. Я усміхнувся. Все сьогодні напрочуд улагіднювалося, аж душа моя почала просторішати. Бачив, як росте у злагоді трава (переді мною лежав смарагдовий килим), як поєднуються барви землі з барвами неба, як хитаються хліба й утішно поблимують волошки — чи не тут я сидів, вийшовши із Шклова?

Світ широкий і великий заповнював мене, ніби я був посуд для нього, радість м'яко торкала мої вуста. Гармонія, думав я, йдучи польовим путівцем, у світі все-таки існує. Хай же буде вона вічна і хай завжди лікує заблуканих і невпевнених, як оце мене.

Я підіймався на пагорб, налягаючи на кийка. Сонце було моїм супутником, і я мав у ньому потребу. Пив його ясність — тепло на душі мені ставало.

Колись давно хтось великий і могутній проголосив був співжиття наше з рослинами й тваринами, з водою, землею і сонцем, з камінням та деревом і заповів: "Не порушуйте, бо то основний закон вашого існування. Хай ростуть усі "рослини, які послано на землю, як і тварини; хай буде води стільки, скільки посилається, хай земля залишиться вашою годувальницею. Вона вас забиратиме зі світу, але не зненавидьте її за це. Коли ж людина зненавидить землю, заповіджено було тим, великим, вона втратить силу свою та любов"".

Онде й він — Шклов. Я знову відчув той-таки настрій, що володів мною сьогодні. Знав, що там обов'язково зустріну органіста, але не боявся тієї зустрічі. Отож увійшов у місто зовсім іншим чоловіком, ніж виходив з нього. Щось нове з'явилось у рухах моїх — навіть пригадав, кого наслідую.

"Страхом стану цього разу я, — мигнуло мені в голові. — Колись учинив необачно: там, у драмі, його треба було грати все-таки мені!"

У шинку було сутінно; врешті, допоки я йшов, похилило на вечір. Рудий шинкар, звісно, не могилівський, але на нього схожий, сидів при столі й куняв. Його червона борода лежала на грудях, і мені незвідь-чого здалося, що то не борода, а рана, на якій запеклася кров. Щось затремтіло мені, але хотів лишатися спокійним. Відшукав місце в кутку біля столу й стукнув кийком по підлозі. Корчмар підскочив, як на пружині, — незвіданий гнів затопив мені серце, коли уздрів його лабузненьку, бридку посмішечку. "Щось дивне зі мною відбувається", — подумав я.

— Оглух? — гукнув владно.

— Чого, ясний пане, бажаєте? — з тією ж таки двозначною посмішкою схилився корчмар.

— Пива! — наказав я голосно. — Найкращого! Він дивився якийсь час на мене, здивовано викругливши очі. Авжеж, він дивувався. Це додало мені завзяття. Потягся за кийком, щоб огріти його по крижах, але шинкар, помітивши мій порух, миттю здимів з очей. Чути стало, як щось швидко оповідав своїй брудній та огрядній жінці.

Отож я сидів у шинку й спокійно потягував пиво. "Ну де ти, органісте?" — подумав я.

— А що, шинкарю, — спитав, — і досі приходить до тебе пан органіста?

— Зараз має бути, ясний пане! — так само двозначне всміхнувся шинкар.

"Зараз, зараз, — зацокотіли мені молоточки до скронь. — Що станеться зараз?"

Сидів, вільно розклавши на брудних дошках столу лікті. Відчував, що таки повторюю всі рухи, які бачив у того, кого називаю Страхом.

"А коли він прийде? — подумав мимовільно, — чи стане в мене мужності підскочити до нього і стати з ним на прю?"

— Вже й сумніватися почав, — сказав біля мене знайомий голос, і я здригнувся. Ну, звісно, ось він біля мене, той, кого зібрався наслідувати. Страх мудро всміхнувсь у вуса.

— Розіб'ю йому голову, — сказав я.

— Голова розбита в тебе, — зауважив резонно Страх. — Не боїшся, що лев застрибне назад?

— Ох, цей мені здоровий глузд! — мовив я, відчуваючи, як легко запаморочення забиває голову.

Зелена хвиля плюснула на мене, і в ній спалахнула зелена, як смарагда, гадюка. Я пильно вдивлявся в неї — нагадувала ту, котра душила мене уві сні. За мить із гадюки витворилася знайома мені красуня й пішла просто до мене, співаючи високим металевим голосом:

Танцюють коло тебе веселки різнобарвні —

Це я несу утіхи, забави-сміхи гарні.

Безжурна я, в пригоді усім печальним стану,

Я вигоїти можу велику в серці рану…

І знову це була не дівчина, а гадюка, яка зчавила мені шию й поклала на стіл поруч із кухлем голову.

Шинок заповнювався людьми. Корчмар стояв біля дверей і роздавав усім гадюки. До нього вилаштувалася черга: люди обплутували шиї зеленими шолудивими тілами й відразу ж починали танцювати. Жінки обплутувались вибагливіше: хвіст і голова — як кінці дорогої смарагдової турецької шалі. В них були голі до колін ноги, й танцювали вони з чоловіками якийсь сороміцький танець. Сукні їхні ніби поприлипали до тіл і теж нагадували шолудиву луску.

— Страше, — сказав я по-диявольському спокійно. — Відчуваєш, зараз станеться щось особливе.

В мене перед очима загойдався зелений ліхтар, у ньому горів вогник-око, що пригасало чи розгорялося й наче насміхалося з мене.

— Дивуєшся, що набрався сміливості?

— А хіба це не диво? — сказав Страх.

Він був єдиною істотою, якій не обплутувала шиї гадюка, бо навіть шинкар бігав туди-сюди, тягаючи на плечах зелене тіло, що химерно перетискало надвоє його червону, як вогонь, бороду.

— А де твій качур, шинкарю? — спитав я.

До мене, коливаючись, ішов качур. Мав зміїну голову і сичав. Я сидів спокійно. Спокій мій був особливий, аж сам того побоювався.

— А ти, — спитав у Страха, — ніколи нічого не боїшся?

— Людина найбільше саме себе страшиться, — відповів Страх, іронічно всміхаючись.

— Навіщо людині страшитися себе? — спитав я. — З собою порозумітися легко.

— Це вже як сказати, — смикнув себе за вуса Страх. — А глянь, хто прийшов.

У двері входить органіст.

"Дивна річ, — подумав я. — Ось біля мене сидить Страх, а я хочу побачити його за маскою цього шугая. Не може ж їх бути аж два?"

Спустив руку до підлоги, а коли підняв її із затисненим кийком, Страха біля мене не було.

Я всміхнувся. Поволі звівся з-за столу й випростався. Органіст побачив мене й засміявся.

— Чого бажаєте, пане органісте? — підскочив до нього шинкар.

— Бачив таке діло? — спитав органіст. — Цей євнух повернувся з того світу…

Я йшов між столом та стіною, тягнучи за собою кийка. Зелена гадюка звісилась із стовпця, що підпирав ізсередини стелю корчми, й реготалася. Люди розтікалися, як вода, і зникли. В корчмі стало тихо як у вусі.

— Ну чого тобі, чого? — забурмотів органіст, задкуючи.

— Не втечеш! — загорлав я так, що корчмар випустив кухля. Голосно й часто кричав качур. Я схопив органіста за руку, але той випручався й кинувся навтьоки.

Тоді я змахнув кийком, змівши по дорозі зі столу дзбанки, і вгатив щосили органіста по спині. Той упав, розкинувши руки.

— Ножа! — загорлав я корчмареві, і той перелякано кинувся виконувати мій наказ, ледве не розчавивши свого качура, який усе ще занепокоєно крякав.

Органіст лежав незворушно, лише вряди-годи постогнував. Корчмар приніс ножа — я відкинув здерту з лиця органіста машкару. Відчув, що в мене дерев'яніє на голові волосся.

— Ну, звичайно, — пробурмотів, — треба було раніше здогадатися.

На підлозі, розпластавши руки, лежав ніхто інший, як я, тобто Ілля Турчиновський…

Я повільно звівся. Побитий органіст став рачки й плюнув на долівку кров'ю. Сперся об стіну й зирнув на мене.

— Шкода, — сказав він, — що я тебе не втопив! Але ти від цього не втечеш, заклинаю!

Я підійшов до нього і втер йому обличчя хусткою.

— Отак воно й виходить, — сказав. — Спершу хотів убити мене ти, а тепер тебе я…

Дивився на мене безтямно. Я трусонув його за барки.

— Чуєш, ти! Як це воно виходить? І чи є в тому глузд?..

Він скривився. Позирнув на мене каламутним поглядом; ні, таки справді ми були з ним на одне обличчя, й плюнув мені межи очі кривавою слиною.

За спиною реготав Страх. Я повільно звівся, озирнув шинок, побитого, Страха біля столу й корчмаря, котрий здивовано застиг із качуром під пахвою, і розбито почвалав геть, відчуваючи, що голова ось-ось розірветься, як обложна міна…

Не дивуйся, любий читальнику, на цей опис і не думай, що я трохи не сповна розуму. Маю надію, що зрозумієш символічну силу його. Я міг би оповісти подію в шинку просто, без поетичних фігур, але тоді ти дістав би для вжитку пісну юшку. Я ж мислю так, як мені сподобніше, і так, як мене навчено в колегії. А думка в мене така: коли зневажаєш ближнього, навіть ворога свого, себе зневажаєш; коли б'єш ближнього, навіть у помсту, — себе убиваєш. Гірко мені після того всього стало, — і знаєш чому? Мій лев, любий читальнику, вистрибнув, але грудкою в нього кинув не мій ворог, а таки я сам. Відчуваю, що можеш посміятися з мене, можеш зневажливо усміхнутися, але такий я вже вдався — в грудях у мене розірвався, як обложна міна, жаль.

РОЗДІЛ XXXII,

у якому Турчиновський оповідає про те, що його знову відвідала смерть

Своє самітництво на пасіці я змушений був урвати, бо непомітно, доки мережив ці рядки, приступила до нашого краю осінь. Ночі стали холодніші, я опорядив бджіл на зимівлю і змушений був повернутися додому, щоб не накликати на себе підозри, бо паньматка моя останнім часом почала запильно до мене приглядатися. Очевидно, переживання, що їх виклав тобі, люб'язний читальнику, відбивались у якийсь спосіб на моєму обличчі, бо паньматка якось не витримала й запропонувала покликати бабу-шептуху.

— Але поки що нічого вишіптувати, — спокійно заперечив я.

— Це добра знахарка, — мовила паньматка. — До того ж я її вже запросила.

Ця розмова відбулася по моїм переїзді додому. Я пильно сховав своє писання — лише вночі зможу тепер віддаватися йому, а щоб не входити з жінкою в довгу й безкорисну суперечку, згодився прийняти шептуху…

— Дайте два яйця, — сказала баба, пильно до мене придивляючись. — Яйця завжди правду показують…

Паньматка швидко принесла яйця. Знахарка звеліла мені лягти й розбила одне яйце біля голови, а друге в ногах.

— Дивіться, дивіться, паньматко! — закричала вона, не дозволивши однак мені встати.

Вони розглядали щось у моїх головах, а тоді пішли до ніг.

— Таки в ногах! — сказала знахарка.

— Що в ногах? — запитав я.

— Смерть ваша навідувалася, — мовила знахарка. — Але одужаєте…

Я встав і побачив, що по щоках паньматки котяться рясні сльози Тоді відчув, що починаю незвідь-чому дратуватися.

— Од чого видужаю? — спитав я. — І що це за хвороба в мене? Здається, чуюся здоровим і не знаю жодної недуги!

— Бо й чудна ваша хвороба, — відказала знахарка. — Ще не стрічала такої.

"Бабські забобони", — захотілося вибухнути мені, але я змовчав — хотів якнайшвидше звільнитися від непотрібної опіки.

— Яйця завжди дійсне показують, — озвалася ображена знахарка.

— Що ж вони показують? — глумливо запитав я.

— Гляньте самі, — так само ображено мовила знахарка.

В головах у мене в мисочці плавав у білку чистий жовток, від якого аж променята вияснювалися.

"Сонце, — подумав я, — мій вічний і любий супутник, ти милувало мене проздовж усього життя!"

Це й справді було так. Більше за родину й дітей своїх, більше за самого себе любив я сонце. Воно завжди стояло перед моїми очима, як вічна омана, — це воно наливало мене життєдайним світлом і клало на вуста усмішку, яка очищала й ублажала мене.

— Яйце як яйце, — буркнув я. — Ну а друге?

Підійшов до тарілки, поставленої в ногах, і ледве не відсахнувся: на ній плавала брунатно-кривава маса.

У мене звинулось у голові. Десь далеко, в глибині мозку, зазвучала музика. Почулися переливи звуків — шуміла у скронях кров. Дзвони неначе задзвонили, запахло осіннім листом, небо також покрилося таким листом, а я стояв серед білої тиші, оточений голими, блідими стінами. Наді мною висіла ясна, ніби молоко, стеля, пахло прілим сіном, кричала неподалік курка, сповіщаючи, що знесла нове яйце: яйце-сонце чи яйце-смерть.

Я подививсь у вікно — відслонювало осінній сад. Палало жовте, залите сонцем листя — сад дихнув старечим зітханням. Мені захотілося раптом струснути з себе накип років. Бо скільки минуло часу до мене теперішнього від того молодого вимірювальника доріг?

— Коли хочете, є помічне зілля, — сказала знахарка паньматці.

"Одне воно, зілля", — подумав я, підходячи до вікна, щоб віч-на-віч зустрітись із осіннім садом. Я знову подумав про святу сполуку нас із землею: зілля лікує нас від хвороб, бо воно сполучається з нами. Сад же, на який дивився, світив золотою сивиною — ми з ним потрапили в один ритм і дихали одним диханням.

Я всміхнувся. Вабив мене до себе цей сад. Трав'яна лава під яблунею, біля якої позірно зустрівся я з юнаком із своєї молодості, теж була покрита опалим листям. "Прийму ваше зілля, жінки, — весело подумав я, — воно мені не зашкодить".

Дививсь у сад і чув його дихання. Це було старече дихання, бо старечим диханням дихав і я.

РОЗДІЛ XXXIII,

у якому Турчиновський завершує оповідь про свої пригоди

Після того, як побив я органіста, відчув, любий читальнику, втому. Нічого від того задерикуватого настрою, з яким ішов до Шклова, не залишилося. Знав, що звідсіля треба тікати, і то найскоріше, доки побитий не зібрав своїх людей і не помстився на мені. Ставлення його до мене не змінилося, і не те, здається, важило, хто кого з нас побив, — суть в нашій взаємоневідповідності. Отож звільнення, кажу, той мій учинок не приніс, натомість з'явилася неприємна дражливість, коріння якої не міг збагнути я також. Може, для цього треба гострішого розуму, а може, й простішого: гострий уздрить заховане перед мозком, а простіший всі мої вагання, як недоступні собі, відкине. Біда в тому, що я не можу ставитися до незрозумілого як до ворожого собі: чи не це конечна причина моїх гризот? Але я назвався тобі, любий читальнику, шукачем істини, отож мушу таким залишитися. Покладаюся, читальнику, й на тебе: хай твій молодший розумець розрубає цей вузол, бо мені вчинити це не під силу. Сам помітив: вряди-годи каламутніє зір мій і до мене приходять видіння, які більше змучують мене, ніж очищають. Найкраще, можливо, жити просто: хай світить сонце, а мені б сприймати щирим серцем світ, що кладеться перед очима. І хай би було зачинено переді мною двері інших світів: уявного та змислового. Тоді залишилося б викласти тобі, ласкавий читальнику, кілька повчань, тверезо означивши, що добре, а що лихе, й заспокоїти цим і себе й тебе. Але, на жаль, зір мій дивиться частіше всередину, ніж позверх.

Отож, маючи такі побоювання й бувши оповіщений приятелями, що органіст збирає на мене своїх людей, аби напасти вночі й таки вкинути мене в Дніпро, я вирішив брати ноги на плечі й тікати, інакше від тих драпіжників не врятуєшся.

Увечері разом з кількома співаками я пробрався до Дніпра і, знайшовши біля берега дуба, пустився ним униз за течією. Ми пливли цілу ніч, і вільготна година, спокійна вода, а також розкішно засипане зорями небо заспокоїли нас, хоч заснути не могли, прагнули якомога далі втекти від ворогів. Я слухав вуркотіння води за бортом, плескіт нашого весла, яким правували по черзі, сплески риби, що грала в дніпрових глибинах, і намагався побороти тривогу.

Прийшло мені до голови в ту ніч, люб'язний читальнику, що треба завершити цю мандрівку. Навіть загадав собі: коли цього разу не втраплю у нещастя, залишуся мандрованцем ще якийсь час, коли ж знову впадуть на голову лихі пригоди — шукатиму миру. Вперше подумав я про отчий дім і про рідних своїх, і мені від таких думок стало солодко-щемно. Уявив собі, читальнику, марнотравного сина — зрозумів, пізнавши, й хвилювання, яке той відчував, коли уздрів дорогу до батьківського дому. Він ступає на поріг, а назустріч вибігають матінка з батьком, обливають його слізьми, він же обливає слізьми любих родичів своїх. Голосно лящить зраділий пес, згадуючи призабутого молодого господаря, сонце обливає всіх різким білим світом, у якому напрочуд дзвінко розлунює радісний сміх, — всі вони, сплівшись в обіймах біля дверей, сміються, забувши урази й тримаючи в грудях саме тільки добро…

Від таких думок я розчулився й попросив бога, щоб поталанило мені, однак не без усміху подумав, що загадав повернення па випадок нещастя.

"Чудні можуть бути людські забаганки, — подумав я. — Коли б задовольняти їх усі, світ перекинувся б з ніг на голову. Єдина справжня мудрість — не задовольняти їх жодної!"

Уранці ми допливли до міста Лоєва, що стояв на Дніпрі, й там днів зо два перепочили. Я намагався відігнати від себе думки, що гризли мене поїдом, і пішов поблукати біля Дніпра, де придивлявся до скойок, слухав плескіт води, часом і до рибалок доєднувався, допомагаючи їм витягти невода. Потім я купався, запливаючи далеко від берега, і, перекинувшись на спину, дивився в небо, яке котило срібні купчасті, щедро осяяні сонячним промінням хмари. Між безміру води, проти неба я знову відчув себе бадьорим і готовим до нової подорожі.

Весь другий день я проблукав по незнайомих міських вулицях. Довкола снували люди, клопочучись біля халуп, кудись поспішали, щось робили, я й сам відчувся належним до цього світу вуличок і навіть позаздрив усім заклопотаним і роботящим. Зграями носилися по куряві діти, їхній бадьорий крик та ігри були натхненні. Був саме ярмарковий день, і я поштовхався поміж возів, людей тут — як маку, а надо всім те ж таки незмірне небо з купчастими хмарами. Біля мене тягли коней цигани, товклися бородаті пейсахи, чулася литвинська, а подекуди й наша мова — я впізнавав своїх по одежі й по розлитому на обличчях спокої. Вусаті й забарні, земляки мої хитрувато торгувалися з усім тим людом, але я знав, що купці з них неважнецькі.

Я теж виявився в житті не досить добрим купцем. Хотів купити чи відшукати собі талан, але побачити його поки що не вдалося.

Рушив до річки, а тут мої співтовариші-співаки вже домовилися із власником судна, який за невелику плату згодився довезти нас до Києва. Сама згадка про Київ була радісна, і я відчув, що починаю хвилюватися: мені раптом захотілося повернутися в любі стіни Київського колегіуму, знову влитися в бадьорий гурт спудеїв і зажити вільним бурсацьким життям.

Відчалили ми цього ж вечора, коли сутінки вже утяжували землю й коли спала спека, яка в той день була чимала. Повечеряли юшкою з риби та хлібом і, ситі, задоволені, порозлягалися на чардаці, ведучи неспішливу балачку, як то завжди буває в таких випадках. Я слухав, як за бортом плескає вода, й поступово позбувався тривоги, бо все, здається, складалося якнайкраще. Від берегів ми були захищені смугою води, судно було нове, міцне. "То що, — спитав сам себе, — мандрівці моїй тривати?" З такою утішною думкою я й заснув…

Прокинувся раптом: почувся жахливий тріск, і мене аж затрясло. Злякано скочив — судно повільно перекидалося. З бортів стрибали у воду люди, і мене несамохіть кинуло вслід за ними.

Ковтнув добрячий ковть, заборсався й закричав — ми льопалися у чорній, морочній воді, забувши навіть плавати, — одежа наша набрякала й плутала рухи. Я відчув, як сповзає в мене правий чобіт, наче хтось тягнув мене донизу, туди, в невимірну темряву, де вже не засвітить жоден промінь. Змахнув ногою — чобіт пропав у ріці. Тоді побачив над собою глибоке й широке небо, густо засипане зорями й невимовне спокійне. Кинув просто в те небо розпачливий крик і спробував скинути з пліч кунтуша. Другий чобіт тягнув мене вниз, бувши важкий, як залізо, тоді як вільна нога могла розбивати воду. Мені здавалося, що між руками й ногами в мене прошмигнули швидкі й слизькі рибини. Замахав, скільки міг, чоботом, і той нарешті відірвався від ноги. Я хапнув повітря й пірнув. Огорнула мене зеленкувата мряка, звільнившись од кунтуша, я вдарив щосили ногами і вискочив на поверхню.

Кількагорловий крик забив мені й без того залиті водою вуха; тоді я знову пірнув, і той крик розчинивсь у водяній товщі. Випливши нагору, я побачив небо, цього разу майже темне.

До потопельників поспішали на дубках рибалки, що ловили поблизу рибу, й почали витягати нас із води. Я борсався, вже тратячи силу, зрештою й мене схопили за волосся, зачепили за одежу й, наче рибину, кинули в човен.

На хвилю я запав у непам'ять, бо світ покаламутнів і виблід. Приплющив зболілі повіки — з'явилося червоне коло, за ним ще одне і ще; кілька десятків кіл покотилося дорогою, а в них — розіп'яті люди. Одним із тих розіпнутих був, звісна річ, і я; мене котило з жахнющою швидкістю — я почав побоюватися, що таки задихнуся. Закашлявся, й вода полилася з горлянки струменем — з мене виливався цілий Дніпро. Серце в мене підстрибувало, завмирало і знову несамовито колотилося, чиїсь руки трясли мене й тисли.

"А що, — мигнуло в голові, — драма твоя триває?"

Я востаннє виригнув воду й застогнав. Дрож пройшов по тілі, і я спробував сісти. Сльози густо покотилися мені по обличчю, а серце розривалося од відчаю.

РОЗДІЛ XXXIV

Отчий дім

Рибалки розпалили для нас вогнище й оповіли, що ж трапилося. Наше судно налетіло в темряві на дерево, що впало з берега після грози, — це сталося кілька днів тому, і власник нашого судна про те не встиг довідатися; на перепону ми налетіли вже другі. Біля вогню сяк-так обсушилися, я був босий, у самих штанях та кошулі, а мої товариші так само. Наші нехитрі статки (гроші та одежа) пішли за водою, і нам лишалося покладатися на щасливу долю. Мокрі й налякані, ми сиділи біля вогнища, і нам страшна стала та довга, холодна ніч. Боялися, що коли погасне вогонь, усі страхи і весь жах темряви впадуть нам на голови, тому весь час підкладали у вогнище хмиз. Сиділи на узліссі, а з лісу жаско горлали сичі, і від того повітря ніби заморожувалося.

Напівроздягнуті, біля дорогого нам вогню, ми сиділи й навіть розмовляти не хотіли.

Я вже знав: мандри мої закінчилися — маю звідси повернутися додому і вже міряв подумки дорогу — згадував Березань і обігріті дитинством краєвиди. Там зустріне мене запах рідних трав, а відтак добрий затишок отчого дому, там зможу я, звільна приплющивши очі, сказати: "Коло довершилося!" Ще доведеться йти босоніж безліч гін, ще доведеться не одну ніч провести під голим небом і жебрати, щоб прохарчуватися, але це дрібниці.

Одежа підсохла, і ми повдягалися. Я порадив товаришам дістатися до найближчого монастиря (трохи знав ці краї, блукав тут якось із спудеями) і найнятися там співаками. Сам же оголосив, що покидаю їхнє добре товариство.

— Хочу навідати батька й матір, — сказав я, і ніхто мені не перечив, кожен мав своїх.

Уже кінчався серпень, коли холод ночей дає себе знати, коли сонце вмиротворюється й упокорюється перед близькою осінню. Я йшов через ліс, залитий ранішніми променями, і переповнював мене сум. У кущі позакрадалися жовті листки, зілля повисипало насіння, роса щедро прикрашала, ніби коштовне каміння, траву — топтав її босими ногами. Довкола стояла тиша, лише високо над головою погойдувалися із легким шумом старі сосни.

Я сів на пеньок, поклавши на коліно палицю, й замислився. А може, простісінько заціпенів, бо тиша лісу вражала мене. Сонце грало в ногах, швидка ящірка, побачивши мене, чкурнула в кущі. Я був сам. Без думок, оповитий тишею лісу і скутий нею. Жив самими тільки очима — переді мною розгортався химерний світ. Повзали мурахи, один за одним, — всі вони знали, куди їм іти. Побільшилися — я уздрів їхні величезні очі, якими розумно оглядали світ. Проліз козачок, тягнучи на спині зображення черепа. Він теж був повільний і знав, куди іти. Спинився перед росиною і торкнув її лапкою. Мені почулося, що росина забриніла ніжно й упокорено, — пізнав раптом тиху музику: весь простір довкола мене загучав.

Звів голову. Пролетіла бджола і легко впала на квітку в ногах. Пила з неї сік, була заклопотана й копітлива — знала, що їй треба робити.

Я сидів на краю галявини. Побачив: біжить через неї заєць. Стрибав ліниво й повільно, ніби плив, зовсім не боячись мене, — в цю хвилину ми з ним жили в різних площинах. За хвилину на галявину вийшла лисиця. Жовта й гарна, вона звела писка, нюшачи повітря. Лінії тіла її були чудові — я подумав: ось вона, лисиця із людських казок. За мить розчинилась у зелені, так і не запримітивши мене. Я зітхнув і заворушився, від сидження заклякло мені тіло.

Пролетіла в повітрі дика коза. Я здивовано розплющив очі: в неї на ріжках сидів тетерюк і витяг шию, ніби збирався співати. Але звуку не було, бо лежала навколо свята тиша. Тільки музика, яку почув раніше, звучала й звучала, заповнюючи не тільки простір, але й усього мене. По-справжньому живими у цій тиші були лише сонце й мої очі, котрі пожадно приймали світ…

Сірий вовк вийшов на галявину. Облизався, язик його спалахнув, як вогонь. Можливо, він тільки поснідав, а тепер знічев'я блукав. Зашелестіло зовсім близько, і я побачив, як кривулясте вгинається трава, — лишала ледь видний слід гадюка чи вуж. З трави просто до моєї ноги стрибнула жаба, спинилася й почала гріти на сонці репаві боки. Їжак викотився й понюхав ту жабу, але вона не зворухнулася, їжак пирхнув й поніс далі наїжачені голки.

Я сидів, оповитий зеленим серпанком. Напівпрозорим і неживим. Усе було сповільнене і застигле. Можливо, завдяки цьому так просто відчувалася мені лагідна яснота буття. Трав і звірів, людей і дерев. Мене помалу заповнювало тихе світло. Очі були повні ясноти також, очниці аж розпеклись. Он він, світ: пливли ящірки, комахи, вужі, летіли птахи — все трохи змінене, бо незвично побільшене. Звірі вже протоптали через мою галявину стежку, але не було їм кінця, як не було кінця моєму розтривоженому почуттю.

У мене в ногах заколивалася золота голівка вужа. Пильно розглядав мене, а я його.

— Такий довгий-довгий ранок! — сказав я йому, поводячи мерзлякувато плечима. Тримав пальцями жовтого листка й нюхав його: неначе одна із плям на вужевій голові.

Знову дивився перед собою. Трава довкола ворушилася. Шепотіла щось по-своєму, і я знову уздрів козачка — тяг на спині черепа. Лисиця підійшла до мене і згорнулась у ногах, гріючи босі мої пальці. Здалося, я навіки зрісся із цим пнем, на якому сидів, а може, ніколи й не вийду з цього лісу. Пень був оброслий звідусіль посіченим листям папороті, вона віщо зашелестіла.

Вуж дивився на мене сумними очками.

— Я теж колись стану, як ти чи лисиця, — сказав йому. У дрібненьких вужевих очах зламалося по іскрі, але я не вгадав, що хоче мені сказати.

— Лишайтесь у мирі! — сказав, з натугою встаючи. Болів мені поперек і гули ноги. — Мене чекає дорога. Ти розумієш, вуже, що таке дорога?

Стояла довкола тиша. Я всміхнувся. Підняв із трави ціпка. Велика тиша похитувалася навдокруг. Я ступив від пенька на стежку, що її протоптали звірі. Папоротеве листя захиталося — прощалося зі мною. Я спинивсь і глянув собі під ноги. Мурахи тягли на собі стебла сохлої трави, яка відшуміла своє літо. Змахнув ціпком, вуж злякано поповз у кущі, а я пішов стежкою, легенько насвистуючи. Здається, була то мелодія, що її почув я на цій галявині. Зрештою, я тільки мав витягнуті в дудочку губи й лише вдавав, що свищу.

РОЗДІЛ XXXV,

у якому Турчиновський оповідає про срібні хмари

Все більше й більше думаю про свого сина, люб'язний читальнику. В глибині душі я його благословив — сам-бо такий і не маю анінайменших підстав судити той учинок. Може, мандрівка, яку відбуде, принесе йому немало лиха чи небезпек, адже і він з кореня Турчиновських, а може, все вийде навпаки. Хто зна, чи пізнає він більше за мене, але піти в таку подоріж не завадить. Конечний же вирахунок вийде в нього, як і в мене: він загартує дух і знайде ще більше неупокорення, коли не збайдужіє.

Мало кого не захоплює таке неупокорення, любий читальнику, коли молодість нуртує в крові, а очі запалюються неземним вогнем. Одному дано вогню більше, іншому менше, зате не кожному дається донести його до кінця днів своїх. Більшість палких молодиків загасає в полоні родинних обов'язків та буденного життя. Відтак іде великий вибір матінки нашої — натури. Вона кожного прилаштовує до певного місця на велетенській кулі землі нашої, і щасливий той, хто знаходить собі спокій і любу працю. Адже така праця — джерело для неупокорених, і з нього єдиного людина по-справжньому тамує спрагу…

Думаю про свого сина: він почав мандрівку і, може, терпить у цю хвилину нестатки. І хоч батьківська турбота не полишає мене, думаю про це спокійно. Бо знаю: всілякі бувають марнотравні сини. Один повертається додому, як побитий пес, а інший — як навчений мудрець…

Такі гадки навідали мене у п'ятницю ввечері. Я сидів на трав'яній лаві в саду і слухав приглушені віддаллю звуки. Сутінок загорнув світ м'яким укривалом — все готувалося прийняти сон. Річка розширила своє плесо хвилями серпанку, що покрив береги, і чекала, коли вийдуть на небо зорі й місяць, аби було чим гратися її рибі.

Мені було затишно. Сидів, приплющившись, а над головою лопотіло жовте листя. Зовсім потемніло, коли я вирішив прогулятися. Рушив, повільно пересуваючи ногами, простеленою між дерев стежкою туди, де хлюпотіла ріка. Саме тут я й побачив на небі срібні хмари.

Ніби вітрила неземних кораблів, вони розгорнули над землею тремкі полотнища й горіли в небі білим вогнем. Я вражено спинився. Серед темряви срібні хмари видавалися дивоглядною з'явою. Ясніли в мороку так, як велетенські світляки, і таки були схожі на розгорнуті вітрила. Стояли незрушно над головою — спинилися, ніби готуючись до стрімкого натиску на крайнебо. Світла від них тут, на землі, не побільшувалося, але все небо грало голубуватим сяйвом. Страх і занепокоєння, хвилювання й ураза — все під цим світлом унеможливлювалося. Справжнім був тільки спокій, чарівна, незбагненна яснота, якою охоплено хмари. На мить мені здалося — вони горять. Помалу тліла їхня матерія, щоб навіки очистити зірчастий шовк неба. Анінайменшого навколо руху, анінайменшого шелесту, перестала скидатися навіть риба, анінайменшого вітру. Був тільки я, мій настрій і ці дивні вітрила хмар, що зупинилися.

Мені вже не здавалося, що вони кинуться на небокрай для безтямного завойовництва, я був упевнений у зворотнім: вони стоять на припоні, їх тримає земля, і їх покликано, щоб отак стояти: вітрила, які зупинилися.

Я теж не міг зрушити з місця під цими осяйними хмарами, сам на сам із ними, з безліччю нерозв'язаних думок та химер у голові, в мороці, хоч наді мною рівно й нерушно світилося біле полотно.

Відчув, як тахкотить у скронях кров, а сам я розчиняюся серед неземного срібла, мертвого, але запаморочливого, яке не гріє і не палить, але сяє. Так, я був переконаний, що це й не вогонь, який спалює вітрильники, котрі навіки зупинилися, — це щось інше. Я дивився, хапав поглядом світло — ні, тут немає ані змагання, ані спалювання. Є лише сяйво, рівне, вічне, яке не освітлює землі й мозку, але їх заспокоює.

Хмари горіли зачарованим вогнем: казкова з'ява срібних полотниськ, які прийшли подивитися на землю і вмиротворити її. Адже на неї покладено величезний тягар і вона стогне під ним: вона ж бо чи не є єдине небесне тіло, на якому живуть дивні створіння, котрі вміють і можуть відчувати себе і світ…

Листок другий. Петро Утеклий

Повість за судовими актами XVIII століття

Підпалимо небо — і кинемо душі в повітря,

В степах розгнуздаєм сліпого коня…

Яків Савченко

РОЗДІЛ І

Сірий спокій

1

Розпізнавати труп, який знайдено за селом Рудівкою, послано наказного сотника Івана Скибу, котрий уважався за найуправнішого в таких справах. Він попросив товаришувати в цьому ділі мене, канцеляристу сотенної канцелярії Петра Турчиновського, щоб занотовувати все висліджене — це я мав потім уписати до міських книг.

Ми рушили у Рудівку верхи.

— Ну, пане канцеляристе, — сказав наказний сотник, — цього літа мої льохи наповнилися добряче. Вродив славний агрус, і я зробив барило агрусового вина. Не знаєте, як його роблять?

Повернув у мій бік обличчя: очі його були сірі, можливо, через відбите в них небо, і мружилися. Стояв у тих очах, як і в полях, що розстелялися навдокіл, сірий спокій.

— Ви, пане наказний сотнику, — відповів я, — великий мастак до виготовлення напоїв. Я ж у тому, самі знаєте…

Говорив цю фразу розтягло, бо й голос мій плив серед сірого спокою навколишніх нив трохи змінено. Можливо, починав відчувати і день цей, і його настрій.

Нам у обличчя віяв вітер, злегка моросячи, бо небо сипало мжичку, яка обсівала нашу одежу дрібними цяточками.

— А що, пане наказний, — сказав я, втираючи рукавом обличчя, — чули, може, про якогось там месію балакають?

— Пусте, то й балакають, — виплюнув згусток слини Іван Скиба. — Людям не так їсти дай, як побалакати.

— Дивне не те, — сказав я, переганяючи коня через калюжу, — що чоловік, котрий видає за месію, з'явився. Я не раз читав у книгах, що псевдомесіями в різні часи повниться світ. Дивно те, що він з'явився таки в нашій стороні.

Скиба завернув до мене сіре, мокре обличчя.

— Не вам мені казати, пане канцеляристе, — мовив він, — але в святому письмі заповіджено, що справжній месія прийде вдруге на землю не задля миру.

— Так кажете, — пирснув я, — начебто упевнюю вас, що той месія справжній. Просто дивні чутки ходять по нашій землі.

— А хіба наша земля не християнська? — спитав Скиба.

— Християнська, але месії її поки що обходили, — сказав я не без гумору, і наказний сотник усміхнувся й собі. — Отож мене цікавить: чи справді й між нашого народу з'явився хтось такий, хто посмів ставити себе поруч з богом?

— А мене більше цікавить, пане канцеляристе, як зробити добрий мед чи наливку. Людині гріх заноситися так високо…

Ми під'їжджали до села. Збоку в полі виднівся гурт людей, і наказний сотник завернув коня. Неподалік стояла самотня хата, обгороджена тином, до неї вів ледь утоптаний путівець.

Люди й справді стояли довкола трупа, задля якого ми й вирушили в цю мандрівку. Обличчя в усіх були так само зарошені — всі вони, наче на команду, повернулись у наш бік. Був тут, як виявилося з подальшого опиту, рудівський піп Семен Ващенко, рудівський-таки козак Степан Джевага, його небіж Яків Джевадський, значковий товариш Дмитро Куриленко, козак Лук'ян Попович, посполитий Онисько Волошин і дячок села Рудівки Стефан Савич.

Іван Скиба зіскочив з коня і, затримуючись на кожному, пильно обдивився всіх, що стояли супроти нього.

— З вашого дозволу, панове товариство, — сказав, — оглянемо тіло…

Я зістрибнув з коня й собі і підійшов до вбитого. Це був русявий молодик років двадцяти п'яти, худорлявий і круглолиций, з голеною бородою і з русявими вусами. На ньому були білі вовняні шаровари й сорочка.

Щось темне й кошлате торкнулося мого серця, як торкалося завжди, коли бачив я мертвого, — чорна тінь хитнула простір. Зирнув на людей, що зібралися тут, і здалося мені, що постаті зламалися і схитнулися, наче відбиті у воді. Я, однак, згасив цей мимовільний спалах, бо наказний сотник уже схилився над мертвим і задер на ньому сорочку, оглядаючи труп. Я вийняв зі скриньки, прив'язаної до сідла, перо, відкинув покришку паламаря і, поклавши дощечку на круп коня, приготувався писати все, що мені скажуть.

Іван Скиба говорив глухо, начебто бив у нетуго натягнений тимпан, а моє перо хутко бігало по папері. Ніхто не знав ні імені, ні прізвища вбитого, а були на ньому знаки такі: голова спухла і пробито її на лобі в двох місцях. На грудях — битий знак, величиною з п'ятак, круглий, червоний, обкипілий кров'ю, невеликий битий знак біля шиї. Скиба перевернув замордованого, і всі тихо зойкнули: вся спина була опухла й червоно-синя по пояс. Так само побиті й чорно-сині були руки.

— Дрюком били, — сказав Дмитро Куриленко.

— А може, й обухом, — озвався Лук'ян Попович.

Я так і записав: бито києм чи обухом.

Наказний сотник звівся, витяг хустку і втер мокре від мжички, що знову замиготіла над полем, обличчя. Він стояв, якийсь час дивлячись на убитого, тоді відвів погляд і зиркнув на довколишні поля. Я мимоволі подивився туди й сам і здригнувся: щось уразило мене в тому краєвиді, як, очевидно, й наказного сотника. На перший погляд, не було там нічого особливого: краєвид як краєвид. Але вчувалося там інше. Поля тяглись у глибину, сірі й драглисті, начебто спухлі, як спина цього вбитого. Власне, ота схожість землі й спини вбитого і вражала найбільше. Над усім цим зависло сіре, крицеве небо, яке лежало так низько, що між полем та небом залишився вузький проміжок. Мене потягло в глибину цього сіро-червонястого спокою, туди, де немає ні стежок, ні доріг, в іржаве місиво, яке тільки й чекає, щоб упала на нього жива істота. Тоді вона ковтне й виплюне її такою, якою бачимо цього русявого незнайомця.

Наказний сотник, однак, розмірковував простіше. Повернувся до людей і спитав:

— Хто знайшов тіло?

— Федір Криворученко, мій вівчар, — сказав Степан Джевага, якось дивно пересмикнувши шиєю. Тоді всі подивилися на Степана Джевагу, і я вразився, які в усіх спокійні й по-однаковому викруглені очі.

2

Федір Криворученко переступив поріг школи, де ми сіли з Іваном Скибою, щоб вести допити, й подивився на нас чорними, пронизуватими очима.

— Я гнав вівці, — сказав він. — Було це в понеділок, восьмого вересня, за гребелькою рудівського козака Івана Товкачівського.

— Скільки це від села? — спитав Іван Скиба.

— За одну верству, біля Товкачівського хутірця.

— Це того, що в одну хату?

— Еге ж, — відповів Федір. — На ниві його милості пана полкового писаря Тодора Галенковського.

— В яку це було пору?

— Саме коли сонце сходить… Був він у шароварах та білій сорочці. Я подумав: щось воно біліє! На ногах у нього були постоли, під головою лежав бурдючок, а чи щось було в ньому — не знаю. Ще я бачив хустку бежеву й пояс.

— Кому зголосив про вбитого?

— Підсусідкові Герасиму, що його звуть Паламарем. Він на тому Товкачівському хуторі живе з жінкою та дітьми.

— Далеко це од хати?

— З добрих шістдесят ступнів, — сказав Криворученко.

— Герасим оглядав тіло?

— Оглядав, але не чіпав, — сказав Федір. — І от що ми побачили: там, де лежало мертве тіло, місце нестолочене, і ніякого знаку не було, що саме тут його вбито.

— Правду свідчиш? — спитав, пильно позирнувши, Скиба.

Тоді Федір Криворученко витягся, а обличчя його зробилося поважне, навіть урочисте:

— Кажу під совістю святу правду! — сказав і ступив у мій бік, щоб підписатися під своїми словами.

Я пильніше придивився до нього. Мав сірі звужені очі, і стояло в них щось завмерло-застигле, як і в тих рудівських полях, що ми їх нещодавно оглядали…

Я ступив до вікна перш, ніж прийде Герасим Паламар, щось покликало мене подивитися ще раз на ті дивні червонясті поля. Але звідси не побачив я піль, тільки шматок вулиці й молодицю, що йшла боса по дорозі, несучи на коромислі дерев'яні відра. Вода вряди-годи виплескувалася на дорогу, а молодиця, начебто відчувши мій погляд, повернулася. Я вразився на зовсім молоде, прегарне обличчя, мене обпекли великі тужні очі, а вуста молодиці розсунулися чи до сміху, чи до плачу…

— Оце повернемося додому, — сказав у мене за спиною Іван Скиба, — то спробуєте, пане канцеляристе, моєї ягодянки. Кладу я туди все, що набереться: малину, смородину, груші, яблука — хай буде навіть упале з дерева. Додаю агрусу, вишні — всього потроху. Коли ж перешумує, забиваю в міцне барило, бо воно виходить пінне…

З другого кутка світлиці щось прицмакнуло — там сидів дячок Стефан Савич. Я повернувся. Дячок губивсь у кутку, малий і непомітний, вуста його всміхалися, а очі були, як у тої жінки, що уздрів її через вікно, великі й сумні.

— Наганяєте мені смаку, — сказав він і засміявся якось хрипко.

3

— Це ти Герасим, якого прозивають Паламар? — спитав Іван Скиба, налягаючи грудьми на стіл. Герасим хитнув.

— Живеш у хаті козака Івана Товкачевського? Паламар сів на лаву, обличчя його було від мжички, що знову посіялася за вікном, вогке. Витяг ноги в чоботях, аж простяглися на півхати, й обперся лівим плечем об стіну.

— Я тоді порався на току біля пашні, — сказав Герасим спокійно. — Саме сонце сходило…

Герасим зупинився серед двору, щоб глянути, як сходить сонце. Стояв і мружився, а воно, виринувши раптом з-за іржаво-синявих полів, засліпило його. Побачив, як жене неподалік вівці Федір Криворученко, і вівці здалися йому пухнастими хмарками на червонястому тлі. Ще за мить уздрів, що Федір покинув вівці й побіг навпростець — у нього було перелякане й перекошене обличчя.

"Там, їй-бо, мертвий чоловік!" — прошепотів Федір, ледве переводячи з бігу дихання…

— Де саме він лежав? — спитав наказний сотник.

— Біля рову, що зветься Товкачівський, на землі його милості пана полкового писаря.

— Ти сам мешкаєш на хуторі?

— З жінкою та дітьми, — відповів Герасим. — У тому хуторі одна тільки хата.

— Ходив дивитися на тіло?

— Разом із вівчарем. Потім ми гукнули Івана Хвилоненка, підсусідка пана Якова Огроновича, й показали тіло.

— Місце там було потолочене?

— Отож-бо і є, що ні, — відповів Паламар, і це було все, що він знав.

Я покликав його підписатися під тим, що сказав, а що був він неписьменний, пішов до мене підписатися на його прохання рудівський дячок Стефан Савич. Я придивився пильніше вже до дячка: розумне й по-своєму гарне обличчя засвітилося проти мене. Руки виписували літери легко й управно — був це писець умілий.

— Де вчилися, пане дяче? — спитав я тихо.

— Там, де і всі. Одну маємо alma mater, — відказав дячок і подивився на мене чи іронічно, чи весело.

Герасим пішов, а я знову встав, щоб розім'ятися. Вдруге підійшов до вікна, але до іншого, з протилежного боку. Тут побачив городи, що тяглися до сусіднього обійстя з вишневим садком, — листя вишень було побите іржавою рудизною. Сіра незрушна тиша стояла в нашій хаті, здається, припливла вона до нас від тих городів, що на них я дивився.

— Будемо кликати Івана Хвилоненка, — сказав якось знехотя Іван Скиба.

— Попитайтесь у Лук'яна Поповича, — обізвався дячок, знову завовтузившись у кутку. В нього сльозилося одне око, і він утер його рукавом, загинаючи до щоки рідку і вже сиву борідку.

— Чому саме Поповича? — спитав Скиба.

— Тримає шинок. А самі знаєте: туди заходять усі приїжджі…

Він знову втер око і подивився на мене ясно-сірими очима.

4

Але Поповича не треба було кликати: сам переступав поріг.

— Таки тримаю я шинок, — сказав він. — Через це й приходжу до ваших милостей без нагадування, дещо таки знаю. Тоді, коли оглядали небіжчика, я не посмів улазити зі своїм словом, але теперички — пора! Наперед скажу, що ймення, прізвища і хто він, убитий, не знаю…

— Коли це сталося? — спитав наказний сотник.

— У неділю, сьомого вересня. Був він з двома стадниками значкового товариша Нестора Федоровича, один Михайло, прізвища не знаю, а другий — Лук'ян Кнуренко. Третій — стадник полкового судді пана Ягельницького, він же Кочубей, четвертий — коровник пана Дмитра Маркевича, п'ятий — убитий, а шостий — його, вбитого, товариш, хто він і звідки, бог його відає!

— Усього шестеро?

— Так і є. Троє приїхало верхи — це два стадники значкового товариша Нестора і стадник пана судді.

— Довго в тебе були?

— З півгодини, — сказав Лук'ян Попович, присідаючи на лаву.

Він, певне, йшов сюди швидко, чи, може, зашвидко випалив своє зізнання, бо сидів і віддихувався. За його спиною стояло вікно, і я побачив на шибці кілька тремтливих крапель, що клеїлися до скла і боролись із вітром, котрий їх здував. Іван Скиба теж подивився на ті краплі.

— Дощ почався, — озвався зі свого кутка дячок Стефан.

— Не так воно й дощ, — сказав Лук'ян, — як таке: наче небо на землю сісти зібралося…

— Пили вони в тебе? — спитав Скиба.

— Більше говорили. Після того подалися просто в село. Були тверезі, й ніякої суперечки поміж них не було…

У Лук'яновім зорі засвітився той-таки сірий спокій, що так вражав сьогодні мене.

— Підпишіться за мене, пане Стефане, — попросив вія дячка Савича, і той, сполохнутий, різко звівся на ноги, аж хрумкнуло йому в колінах.

— Хто в Рудівці шинкує ще? — спитав Скиба, натоптуючи люльку.

— Андрій Хвостенко, підсусідок пана Огроновича і В'юцка Безкровна, шинкарка пана Маркевича, — сказав по дорозі до столу дячок Стефан.

5

Дячок був невисокий і тонкий, перетягнутий у стані поясом, обличчя його помережане зморшками, але очі світилися по-молодечому — єдині очі, у яких не було сумрявого сірого спокою. Я відчув до нього приязнь і знову використав нагоду, коли наблизився до мене, щоб завести легку балачку:

— Значить, училися, пане Савичу, в Києві?

— Певне, як і ваша милість, — блиснув очима дячок.

— До якого класу дійшли?

— Кінчив поетику.

— Значить, у вас є, пане дяче, книжиця з віршами? Дячок звів на мене трохи насторожені очі.

— Книжиця з віршами у мене є, — сказав спроквола. — Але ж чи вам, пане канцеляристе, те цікаво?

— Я теж дійшов до філософії, — мовив я, — ще й провчився на ній цілий рік. Після того рушив, як і ви, шукати місця прожитку. Так само колись учинив мій батько Остап і дід мій, неспокійна душа, Ілля Турчиновський. А питав я, пане Савичу, від того, що і в мене є книжиця з віршами та всілякими записами, ми могли б при добрій нагоді та згоді ними обмінятися…

Але дячок не встиг відповісти мені, бо зайшов Андрій Хвостенко. Під час нашої з дячком розмови Іван Скиба подрімував у кутку за столом — наш інтерес йому був чужий. Коли ж зайшов Хвостенко, він знову набрав урядової постави.

6

— Були вони в мене, аякже, — сказав Огроновичів підсусідок. Говорив швидко й викидав із себе слова, наче випльовував круглі камінці. — П'ятеро чоловік було: пана судді стадник Кочубей, значкового товариша Федоровича стадник Михайло, ще й коровник пана Дмитра Маркевича Хома Біда, звісно, і той убитий з товаришем, хто зна, як їх і звуть. Сиділи вони до полудня.

— Багато випили?

— Та сім кварт, по три копійки за кварту. За них мені Біда й хустку гранатово-рябу застановив — хустка на двадцять копійок.

— Ну а коли випили?

— То й пішли від мене. Хвоста тобто, десь, як по правді сказати… ополудні! Еге ж, пішли собі, а мені яке діло куди? Я так і жінці своїй сказав: яке мені до того діло, кхе! Заплатили чи б то заставу лишили, то й гаразд!

— Не сварилися поміж себе?

Андрій Хвостенко поставив супроти наказного сотника нетямкуваті оченята, начебто питано щось дивне.

— Ні, не сварилися, — категорично відказав він. — І більше в мене не були…

Я помітив, що в Андрія Хвостенка, чи Хвоста, як його прозивали, дивної барви волосся. Мало воно рудуватий відлив, так само, як і його одежа. Такого кольору була й гранатово-ряба хустка, яку заставив Хома Біда, — це була барва цього рудого краю. Село теж звалося Рудівка, бо все навколо таки й справді випромінювало рудизну: земля, хати й люди. Навіть солома на стріхах виглядала не як скрізь — росла на червонясто-синій землі й набиралася тої барви ще на ниві.

Мені захотілося прогулятися селом, а затим вийти і на ті порожні й чудні поля. Хотілося пильно придивитися до них, бо не полишала мене думка, що вони — це спина смертельно пораненого чоловіка, а водночас — манливе, хитливе багно, з якого виглядає безліч затамованих, але й зірких очей. Від тих очей струмить, як світло, сірий спокій, що помітив я його, ступивши на цю землю. Можливо, він ставав манівною силою, що раптово приголомшує людину і примушує її наближатися до себе. Сплутує волю, притьмарює мозок, і людина починає йти, не маючи сили спинитися. Йде вона доти, доки не ковтне її червонясто-синя барва і доки не почне нею упиватися, як упивається все тутешнє зело й живність. Через це, подумалося мені, всі люди тут навіть ув одежу рудувато-синю вдягаються, через те у них так дивно пригашено погляди — вони з іншого світу, і нам з Іваном Скибою тут незатишно. Я мимовільно пригадав молодицю, котру бачив, коли виглядав у вікно, — щось було у ній незвичайне. Щось таке, від чого серце моє зіщулилося, і відчув я невиясний біль — прошив він мене наскрізь. Від того з'явилося незбагненне й безпричинне почуття вини, хоч не мав би я почуватися винуватим. Але жінка повернулась у мій бік і позирнула на мене очима, які й досі стоять переді мною.

— Сумирна нині погода, — сказав Іван Скиба, позіхаючи й хрестячи при цьому рота. — Знаєте, панове, що добре на цю погоду? Кусака, щоб було якнайбільше перцю. Як на кого, але мене цей напій вельми бадьорить.

— А полинівка, ваша милість? — озвався Стефан Савич. — Полинівка, гадаю, була б несогірш!

— Ні, ні, саме кусака, пане дяче, — трохи нетерпляче сказав Скиба. — Повірте мені, я вже на цьому ділі вовка з'їв. Чи не так, пане канцеляристе?

— О так! — поспішив згодитися я. — Як на мене, ваша кусака надто вже люта!..

— А що я кажу? — розреготався Скиба. — Саме її й треба, щоб за такої погоди не заснути.

7

Шинкарка пана Дмитра Маркевича В'юцка Безкровна була чимось схожа на ту молодицю, котра несла воду, але очі мала веселі, а обличчя задерикувате. Побачивши її, дячок раптом почервонів, як варений рак, і це було зовсім незвично для цього вже немолодого чоловіка. Шинкарка була гарна. Пишна станом і ясна обличчям, мала матову, ніжну шкіру, яка в сутінку хати світилася, очі її — рудувато-сині, як і одежа, в яку вбралася.

— Нарешті я вас застала, пане дяче, — сказала В'юцка, забувши про нас, урядових осіб. — Обіцялися заплатити борг, а не віддали. Заявляю тут перед панами урядовими, що, коли не заплатите, позиватиму вас перед суд.

Вона казала це владним, грудним голосом, у якому пробивалися все-таки жартівливі нотки, але Стефан Савич від тих слів поник і зів'яв, опустивши очі, і стояв нерушно, тільки правиця його спазматичне стискала й розтискала пальці, зрештою, дячок сховав ту руку за спину. По тому звів на шинкарку очі, і в них засвітилося стільки ясно-голубої печалі, що В'юцка не витримала й засміялася.

— А добре налякала вас, пане дяче?..

Стефан Савич дивився на неї болящими, засоромленими очима, коли ж раптом розгладилося його лице, а зморшки зникли з нього.

— Жартуєте з мене, пані В'юцко, — сказав майже пошепки.

— Ми не для жартів покликали тебе, В'юцко Безкровна, — прорипів урядничим голосом Іван Скиба.

— Чи ж не знаю, що не для жартів, — блиснула зубами В'юцка. — Хочете про стадників розпитати, чи не так? Про них я знаю таке…

— Зачекайте хвильку, В'юцко, — сказав я, бо, задивившись на молодицю, мимоволі зламав собі перо. Витяг нове зі скриньки і почав надточувати його ножем, вийнятим із тої-таки скриньки. Очі мої при тому не гайнували: я роздивлявся жінку й думав, що не один губив через неї голову. Дивилася, гордо випростана, наче знала непереборну силу своїх чарів, а на вустах її блукала ледь помітна всмішка. З усіх, хто був у покої, тільки Іван Скиба залишився байдужий; він зорив, нудячись, у вікно, і, певне, шкодував, що не захопив із собою кусаки чи жерделівки.

— Кажіть, — дозволив я, намилувавшись з жінки.

— Та мені й казати нічого, — згорда відказала В'юцка. — У неділю, сьомого вересня це було, не раніше, як у вечірнім опрузі, прийшли до мене в дім, де живу, Хома Біда, коровник того ж пана Маркевича, на грунті якого і я сиджу і товаром якого шинкую, ще якийсь стадник, той убитий чоловік і товариш його, хто вони, бозна!

— Всього їх чотири було?

— Та ж чотири. Біда купив на віру три кварти, платячи кварту по п'ять копійок.

— Сварилися вони?

— Ні, — відказала шинкарка. — Отой стадник скоро від них поїхав верхи на коні, а ті три. Біда і вбитий з товаришем, ще сиділи в мене. Потім пішли і вони.

— П'яні були?

— Та вже ж, — кинула В'юцка. — Коровника Біду забрала його жінка зовсім захмелілого, а ті двоє пішли просто на Рудівку через гребельку Огроновича.

— Коли саме це було?

— Худоба до села поверталася, — сказала В'юцка. — Сонце ще не зайшло…

Худоба поверталась у село. Була червонясто-рудява і повільно йшла, похитуючи рогатими головами. Я побачив, як збиває та худоба червонясто-синю куряву, що покривала всю череду, начебто в рудий туман загортала. А ще я побачив вершника, що стримів над тією хмарою, і двох незнайомців, що зупинилися на греблі і в них начебто весь хміль пропав. Стояли й дивилися, і сонце біля їхніх ніг золотило воду, — перед ними й позад них, — вони немов у багряне полум'я потрапили: надійшла така уроча хвилина.

Один із незнайомців, той, кого мали перегодом знайти мертвим, підняв руку й показав кудись удалину, можливо, на рудувато-припухлі поля чи на череду, що повільно впливала в село, як довжелезний рудявий звір, в якого по тілі натикано безліч коров'ячих рогів. Я знаю, що відчували під ту хвилю ті двоє: потаємний, тихий, але беручкий острах. Відчували, що вдихнули того рудявого пороху, і в них зовсім пересохло в горлі, а в тіло їхнє входив золотий пісок, який засівав їх, наче були вони червонясто-синьою нивою, а пісок отой — зерном…

Я здригнувся, бо в тиші, що зависла після відходу В'юцки Безкровної, різко пролунав голос дячка Стефана Савича:

— А що, панове, чи правду повідають, що на нашій землі з'явився месія?

– І ви цієї? — сказав, встаючи й розминаючи тіло, Іван Скиба.

— Питаю, бо люди ви урядові, — сказав трохи улесливо дяк. — Хто зна, може, про це було від його ясновельможності звідомлення?

— Брехні це все, — сказав невдоволено Скиба. — І ніякого про це звідомлення від пана гетьмана не було…

8

Обідали ми в попа Семена Ващенка, де я сидів обіч з дячком Стефаном. Піп розмовляв з наказним сотником про способи виготовлення всіляких напоїв, і вони так захопилися, що ми могли з дяком перекинутися словом. Щоб не заважати господарю й наказному сотнику, розмовляли тихцем і латиною, а обговорювали основні закони поетики. Савич знав їх напрочуд докладно, додаючи приклади з римських авторів, і я був уже певний, що його книжиця має бути цікава. Він подобрішав до мене і нарешті згодився випозичити її, а я наперед відчував задоволення, яке завжди маю, читаючи щось прикладне до своїх настроїв. Тоді заливає мене всього тихий, рівний спокій, я начебто на високу гору підіймаюся, де чисте, блакитне повітря, весь світ кладеться переді мною, і я залюбки з нього милуюся. Я висловив цю думку Савичу, і той радісно захитав головою.

— Так, — мовив він, — мистецтво поетичне — це погляд птаха на землю. Не завжди і не кожному дано такий дар, але людина все-таки вміє вивищуватися. Греки недаремно помістили Парнас на горі.

Я згадав книгу Івана Орновського, яка була в мене, і його уявний політ під хмари.

— Ви говорите про "Спезу дорогого каміння", — підхопив Савич, і його очі зворушено закліпали. — Нам читав уривки з тої книги Митрофан Довгалевський.

— Я вчився пізніше. Поетику в мене викладав Георгій Кониський.

Ми говорили про такі-от речі, прихилившись один до одного, і наші голоси, певне, були таємничі, бо, коли звели очі, побачили, що на нас німо дивляться піп і попадя, наказний сотник і поповий небіж, котрий був при церкві дияконом — Семен Ващенко клопотався, щоб небожа вже було затверджено на його місці.

— Готуєте, ваші милості, супроти нас змову? — пожартував Іван Скиба. — Розмовляєте по-вченому і робите нас, темних, дурнями.

Я перепросив наказного сотника й господарів, з'явивши, про що була наша розмова.

Тоді вони засміялися. Розтулили одночасно роти, і ми з дячком змушені були сміятись і собі, щоб догодити хлібодавцям.

— Вчені мужі, — поважно сказав Скиба, — граються часом, як діти. Але пора нам до розправи…

Він звівся, подякував господарям за хліб-сіль і особливо похвалив вишнівку та спотикач із м'яти, що вчинили й ми зі Стефаном.

Мжичка перестала сіятися, хмари підбилися вище і знерухоміли. На вулиці, по котрій ми йшли, не було ні душі. Навіть свині не валялися, як звичайно, по калюжах — було холодно. Листя на деревах непорушне завмерло, а сама дорога м'яко відсвічувала червінню. Вікна хат наче полудою вкрилися — дивилися більмасто й затамовано. Не чути було ні гавкоту псів, ні ревіння худоби — село немовби вимерло, хоч ми знали, що звідусюди дивляться на нас спокійні, пильні очі. Цілий світ виповнювався тими очима, здавалося, відокремилися вони від тіл і плавали в повітрі, всі рудаво-золотисті і, як шибки, покриті поволокою. Я відчував од того дивне напруження і, може, тому здригнувся, коли почув неквапний, приглушений Савичів голос.

— Дивна річ із тим месією! — сказав він. — Урядові про те мовчать, а люди, наче рій, гудуть…

— Бо людям треба про щось густи, — буркнув Іван Скиба.

— А коли б він з'явився? — спитав я.

— Не доведи господи! — мовив Скиба. — Я ще хочу, пане канцеляристе, зробити такого спотикачу з м'яти, який ми пили у попа!

9

Нас очікував у дворі Лук'ян Кнуренко, стадник значкового товариша Нестора Федоровича, один із тих, котрі пили з убитим. Був високий та худий, і все в ньому було довге: руки, ноги, голова, ніс та шия. Коли ж звівся з призьби, ми відразу ж змаліли і задерли голови, щоб побачити його мале обличчя. І тільки коли зайшли в хату й порозсідалися по місцях, я помітив, що він ще молодий.

— Скільки тобі років? — спитав я.

— Двадцять два, — відповів Лук'ян.

— Розказуй, що знаєш, — наказав Іван Скиба і прикрив долонею рота — після обіду мав звичку поспати.

— Хіба я що знаю? — протяг Лук'ян, заклав руку за шию й зашкрябав потилицю. — Хороба його знає, що там приключилося…

— А ти таки не знаєш? — зіронізував Іван Скиба.

— Та де! — заговорив поволеньки Кнуренко. — Пішов я ото з товаришами своїми, двома стадниками Іваном та Михайлом, лишивши стадо, в неділю це було рано; так от, приїхали ми сюди, в село, самі знаєте, в полі згага змучує, і знамірилися просто в шинок до рудівського козака Лук'яна Поповича…

Мчали через луку на конях, гонені спрагою, коні розбивали копитами калюжі, що позбиралися між трави від учорашнього дощу, навіть не розмовляли, а тільки острожили коней. В обличчя било туге, вологе й прохолодне повітря, і вони очі видивляли — пасли поглядом хати, що визирали з зелені. Потім вибігли на дорогу, і на мент покрила шлях за ними руда курява, і саме в цій куряві з'явилося червоне кружало, від якого раптом засвітилася й затремтіла вода в ставу, повз який проїжджали. Відтак попереду побачили три постаті, які йшли, черпаючи личаками червонясту куряву, а що одного з них знали, то спинили різко коней, і потонули всі в рудій хмарі. Біда повернув до них голову, блиснув молодими зубами, і його голос у ранковій тиші зазвучав напрочуд лагідно…

— Вони йшли до Поповича в шинок, — сказав Кнуренко. — Випили ми дві кварти, і я залишив їх у шинку тверезих, а сам поїхав додому.

— Довго був удома? — спитав Скиба.

— До обіду. Пообідав і знову поїхав до стада.

– І більше того дня сюди не вертав?

— Чого ж… Приїжджав вечеряти. Але, повечерявши, не бавився і знову до стада поїхав, нікого, крім домашніх, не бачивши.

— А Кочубей і Михайло?

— Ті до стада в понеділок приїхали, а де ночували й були, не розпитував.

— Хто може посвідчити, що було саме так?

— Товаришів моїх, стадників, попитайте, — сказав спокійно Кнуренко.

— Чи знаєш, що одного із тих чужих убито?

— Знаю, — просто відповів Лук'ян. — І посильний ваш оповів, і, доки селом їхав, не один розказав…

Подивився на нас простим і чистим поглядом, і я подумав, що не лукавить цей чоловік. Ми ще поїдемо до них у стадо і розпитаємося, так само питатимемо і його домашніх, але це нам нічого не вияснить. Цей чоловік світився перед нами, як джерело. Був покритий, як і всі, рудуватим пилом, адже той осідав на нього не день і не місяць.

Мені раптом подумалося, що вбитий і справді був тут чужий. Свідчила про те неприродно біла його одежа, здавалося, не ходив він цими шляхами і не пив цієї куряви. Мимоволі провів рукою по своїй одежі: на ній також висіявся рудуватий наліт. Вони живуть тут, місцеві мешканці, не рік і не два, і цей пил просочується в них, як вода. Земля поступово наповнює кожного з нас, подумалося мені, недаремно під старість людина тьмяніє. Так ми готуємося поступово перетворитись у землю, хоч виходимо на світ, наче квіти, чисті й непорочні…

— Досить на сьогодні розпитів, — сказав Скиба, шумно встаючи. — Піду-но я до попа на пасіку.

Він розім'явся, пройшовся покоєм, змахнув кілька разів руками, наче проганяючи дрімоту, тоді кивнув нам і пішов до дверей, у яких нещодавно зник сухий і довгий Кнуренко. Дячок Стефан заворушився й собі, тоді встав і подибав до діжечки в кутку. Набрав води й урочисто потримав кухлика в руці.

— Вип'ю водиці з підтрубної криниці, — сказав і приклав до рота.

— Пам'ятаєте, як у Лазаря Барановича, пане Власе, — сказав я. — Кварту чи пієш, а кварту — то повну!..

— Ми гаразді до того й до оного, — підхопив Стефан, сідаючи на лаву. — Співаємо кварту й п'ємо несогірше. Біда тільки, коли нічого пити.

— Маєте рацію, пане Власе, — сказав я. — Але перш, ніж добре заспівати, треба кварту повну спорожняти…

— Чи ж погано я її спорожнив? — спитав Савич, примружуючись.

— Маю на думці інше, пане Власе, — сказав я. — Чи не навідатися нам часом до В'юцки Безкровної? Хотів би вашу милість уконтентувати!..

— Святе діло мовите, пане канцеляристе, — сказав дячок. — Тільки боюся я В'юцки…

— Пане Власе! — вигукнув я. — Ви не остигли до кохання?

— До кохання остигає тільки мертвий, пане канцеляристе, — сказав поважно дячок.

10

Я також не переставав думати про В'юцку. Відколи пішла, блимнувши заклично, відчував її побіч, наче лишила незримий свій дух. Тінь чи запах — неосяжну присутність, розлиті в повітрі часточки. Кожен з нас, думав я принагідно, розтрачує отак себе, розсипаючись по світу. Ті часточки живуть ще довго, як світло, пролите в темінь і загусле. Вони у вічному русі, снуванні й обертанні; можливо, мій сьогоднішній настрій — похідне такого розпорошення, їх довкола нас багато, бо з багатьма сьогодні ми спілкувалися, але найбільше часточки двох відчувалися й непокоїли: відчуття вбитого, якого я й зараз виразно бачу, — мертві тим і приходять до живих, що здатні отак розпорошуватися, і відчуття жінки. Я думаю зараз про мертвих, які сіють частки, як небо мжичку, наповнюючи простір, у якому існували, — нагадують про зникле тіло й відлетілу душу. А може, подумалося мені, душа і є таке розпорошення? Душа, яка стогне, волає, й просить, і прагне подолати чорну прірву небуття, в яку падає? Стигне кров при думці про таке, крижаніє погляд і кривавиться серце. Можливо, через те й сірий спокій, що його ми відчуваємо, і є присутність у кожному з нас убитого? Цей тік смерті пригнічує, хоч з ним віковічно примирений чоловік, а відчуття часток іншої істоти чи не є сокровення на противагу смерті? Але існує інший сакрамент, животворний і світлий, — це відчуття часток істоти іншого складу й іншої будови. Жінка входить у нас як надія і як провісниця; через це й думав я в цей момент саме про В'юцку, поновлюючи в собі її образ, адже вона, окрім дячка, також не тримала в собі сірого спокою. Душа мені від того дивно порожніла, і я мимоволі починав прагнути зцілення, хай і тимчасового, — розмови з Савичем тільки відволікали мене. Можливо, і мій новий приятель відчував те ж таки, бо мовчав цілу дорогу, доки йшли ми до В'юцчиної оселі, і дивився смутно на порожню дорогу, по якій ганяли одна за одною дві собаки: чорна й біла. Вони наче проводили нас — бігли все попереду, навіть поглядали в наш бік, а водночас жирували. Підбігали, й перекидали одне одного, і вдавали, що кусають… Дихали на нас, видні в проміжку між хатами, рудівські поля. Засівали нас неспокоєм, супроти якого годі встояти — прочувалася причаєна таємниця. Ми пришвидшували мимоволі ходу, і двоє собак, що ганяли перед нами, пришвидшували біг і собі. Земля під ногами була вогка, але до кінця не промокла, через це і ми, й собаки знімали над вулицею рудуватий порох. Покривав нас, наповнював і просівався крізь шкіру — завтра, можливо, дивно буде згадати цей настрій.

11

— Я знала, що ви прийдете, — сказала В'юцка, відчиняючи двері.

Зараз вона не була так виставне одягнена — в простій запасці і вишиваній сорочці. На голові — буденний очіпок, але це не поменшувало її привабливості. Я дивився на жінку на повні очі: щось радісне й гарне вливалось мені в груди, і не мав я сили з тим упоратися.

— А по чому пізнали? — спитав солоденько Савич, і я здивувався з того голосу: улесливого й покірного водночас.

— А по тому, що ви, пане дяче, мали злякатися моєї нахвалки і принести мені борг, — немилосердно відрізала В'юцка.

Дяк начебто змалів, похнюпився й почервонів.

— Так приємно вам, В'юцко, мені допікати? — спитав зовсім тихо. — Я прийшов до вас не з тої причини, самі здорові це знати… Мене запрошено, як гостя, і не я маю платити, а милостивий пан канцеляриста.

Тільки тепер вона помітила мене. Стояли ми в простій хаті, серед якої — довгий стіл з двома рядами лав по боках, недавно його й вимито, бо світив вологим жовтим деревом. Ми тримали погляди зіткнутими довше, ніж належалося, бо ні я, ні В'юцка не хотіли поступитися. І доки дивилися ми отак, її вогонь нестримним потоком вливавсь у мене. Я ж був не з плохих і здатний послати у відповідь вогонь так само палкий; зрештою В'юцчині повіки затремтіли, вона зітхнула й відвела очі. Тоді пішла, тримаючи в руках віхоть, у далекий куток, але там не знайшла для себе роботи. Тож повернулася різко, і я уздрів холодну, розважливу жінку, неприступну й далеку.

— Цього разу я вам вибачу, пане Дяче, — сказала зимно, — і то тільки з пошани до пана канцеляристи…

Дячок уже сидів за столом і пригладжував рукою вуса й бороду, в той час, як обличчя його всміхалось і палахкотіло.

— Завше були до мене милосердні, пані В'юцко, — сказав підхлібне.

Але В'юцка не відповіла, а статечно попливла до сусіднього покою.

— Коли відпозичу вам свою книжицю, — сказав мені Савич, — прочитаєте там пісні, які я склав на честь цієї жінки. Одна із них має строчкогранення: "В'юцка", а друга:

"В'юцко мила моя". Я витримав їх у строї світових пісень, тобто не дбав про правильний силабічний вірш: так воно прикладніше співається. Я сам склав мелодію і співаю, коли мені важко на серці…

Дяк сидів переді мною несподівано помолоділий, зараз я не дав би йому й сорока.

— Скільки вам літ, пане дяче? — спитав тихцем.

— Що там балакати про мої роки? — відказав смутно дяк. — Роки вимірюються, як у дерева: накладеними на душу смужками наших нещасть.

— Пан дяк уважають себе молодим, — сказала, заходячи із штофом, В'юцка. — Насправді пан дяк — як трухляве дерево, де вже нема смужок. Боюся, що сьогодні-завтра мені доведеться збирати його порох замість грошей, що він їх мені винен.

Дяк зворушено подивився на В'юцку.

— Я завжди був впевнений, що ви до мене добре ставитеся, В'юцко, — сказав ніжно.

Вона засміялася високим сміхом і звела гордо голову.

— Сідайте з нами, В'юцко, — сказав я. — Буде нам веселіше.

— Хочете розпитатись про вбитого? — спитала вона занозисто.

— Про вбитого вивідує пан наказний сотник, — сказав я, невідривно дивлячись на В'юцку і приймаючи в себе її нестримний вогонь. — Моє діло зарисувати.

— Як і в пана дяка, який складає вірші й приносить їх мені…

Ми обоє зніяковіли, адже були биті однією пристрастю. І він і я мали заповітні книжиці й уписували в них усе, що зустрічали цікавого: вірші, свої й чужі, оповіді, легенди й історії. Дехто з нашого брата, запаленого пристрастю до писання, вершить літописні повіствування, як, приміром, старий Самійло Величко, в якого я був колись хлопцем у науці. Тільки Самійло був із тих великих, до яких не підступишся, ми ж із дяком Стефаном простіші — думки й помисли в нас, здається, земні. Та й самі ми земні, раз притягло нас у цей підвечірок таки до В'юцки. Вона ж — наче ота рудівська земля, манила й притягала. Дивлячись на неї, обпікався погляд, куди б не потрапляв: на обличчя, шию, груди чи руки. Здавалося, торкнися її — і спалахне, як сніп, високим та гарячим полум'ям, який спопелить заодно й палія. Ми із Стефаном хотіли бути такими паліями, тільки надії у Стефана було, здається, мало. Я знав це, бачив-бо його чисті, як джерельця, й напрочуд смутні очі. Він поблід, і в ньому почав проступати той колишній чоловік, котрий був і хлопцем колись, і юнаком. Я не міг заперечити: був він гарний, цей славний Стефан Савич, і на В'юцчиному місці я поставився б до нього милостивіше. Але жіночий дух не витримує відданої покірливості, побіч неї він гасне.

Я ж був інакший. Готовий і сам стати снопом, який спалахує: два вогні, які скрешуються, дві вільні стихії, чи не забагато?

В цей час дяк заспівав. Такого голосу я давно не чув. Високий і чистий, з ніжним, ледь-ледь тремтливим тембром, з солодкою тугою, від якої гарячіше гуляє в тілі кров. Мені завжди уявлялося, що саме таким голосом мав співати мій дід, Ілля Турчиновський, про голос якого немало вдома оповідали. Співав пісню, слова й мелодію якої склав сам, і це була, здається, саме та пісня, що її позначено В'юцчиним іменем. Шинкарка споважніла і слухала з великою увагою, певно, таки подобався їй дяків спів. А Стефан співав все натхненніше, і сльози раптом покотилися йому по щоках, на що В'юцка скривила насмішливо вуста. Я ж прислухався до слів, намагаючись оцінити їхню поетичну силу.

Велелітні птиці, листа мені принесіте,

Юж я невеселий, тугу жовтую зніміте,

Цей світ, світ зелений, в білу павутину вбрався,

Куди не гляну я, скрізь сам — ах, сам! — потерявся.

Ах, гложе мя, гложе печа-печаль чорно-біла,

Бо ж голубка моя мене бачить не схотіла…

В'юцка втерла сльозу.

— Отак завжди, — сказала вона до мене. — Прийдуть, розжалоблять! Забуваю їм і борги… Скільки ви мені винні, пане дяче, чи хоч знаєте?

Дяк у цей час приклав чарку до вуст, заплющив очі і смоктав. Немов не чув недоречного В'юцчиного запитання, а може, й справді слідував Барановичеву віршу про кварту: до обох речей був мастак.

— Розповім вам притчу, — мовив він. — Про те, від чого назва горілки постала. Жив на світі принц Ка…

— Я знаю цю притчу, — сказав я з усмішкою. — Згорів од проклятої горілки той Ка…

— Ну, коли знаєте, то пані В'юнка знає також. Може, пива?

— А чого ж, — сказав я. — І в мене немала спрага.

— А у вас чого? — поставив супроти мене круглі очі.

— Хто його зна? — сказав я й засміявся. — Тут у вас такий дивний спокій!

— Сірий спокій, пане канцеляристе! — вигукнув дяк. В'юцка тим часом принесла пиво.

— Таки сірий, — сказав я. — А може, рудувато-сірий!

— Він скоро засне, — сказала В'юцка. — А ви, пане канцеляристе, заплатите мені чи в борг?

— Нічого не беру в борг, — сказав я й поклав на дошки столу належні за пригощання гроші.

— Та я вас не жену в шию, — засміялася В'юцка. — Скільки приходить до мене вашого брата без шеляга за душею…

Тільки тепер я помітив, що в хаті почали плестися сутінки. Синій дим заповнив покій і все в ньому. Здалося, віддалився й завмер у просторі зовсім сонний дяк — тримався рукою за стіл й поводив головою; віддалилась і В'юцка, — світ покрився таємничою прозорою пеленою. Я задихнувся, така гарна вона була в тому м'якому димі. "Чому не знав я її раніше?" — подумалося мені. Дивився не відриваючи очей, і вона, здається, також не залишалася до мене байдужа.

— Вже й сутеніє, — прожебонів дяк, голосно позіхаючи. — Чи, може, мені в очах сутениться?

— Сутеніє, й вам у очах сутениться, пане дяче, — відказала В'юцка.

— То я тут у вас трошки передрімаю, — мовив Стефан і почав умощуватися на лаві…

В'юцка встала, хитнувши одежами, і я затремтів, сколихнутий могутнім потягом до цієї жінки. Вся вона в цьому сивому димі запломеніла, тисячами невидимих променів тепла струміло від неї, і я встав і собі, безсилий їх збороти. Знову мені здалося, що вона — як ті червонувато-сині рудівські поля. Були набряклі, вабили до себе й чатували безліччю магнетичних очей. Незвідь-чому видалося мені, що той убитий, якого знайшли на тих полях, відчував перед цим те ж саме. Також сидів у цій корчмі і дивився на В'юцку. Саме так і почалася його смерть, подумалося мені, і це була несамовита думка. Однак я не міг з тим змагатися: гаряча хвиля заплеснула мене всього: що воно і звідки? Хто вона, ця жінка, котра хоче повести й мене в глибину рудуватого мороку, і що це діється в ньому з нами?

— Де це ви, пане канцеляристе? — почув я глибокий і насмішкуватий голос. — Чи, може, боїтеся?

12

Але я не боявся. Пішов у широко розчинені двері, звідки пролунав голос і де мала бути В'юцка. Немов виходив на порожню дорогу, яка засвітилася померхлою червінню і потяглася аж під небо. Ступав по тій дорозі, і ноги мої збивали куряву. Ковтав її й мимоволі напивався пломеню.

Було порожньо. Ніде ні дерева, ні бадилини, тільки розпечена земля, що гнулася під моїми ногами, наче луб'яна. Відтак запав я у червоний морок. Ліг на землю й обійняв її. Хотів напитися, але рот мені забила курява. Ставав часткою цієї землі, та й був нею.

І мене обпекло: дививсь у широко розплющені переді мною очі В'юцки, вглядався, як вдивляються у скло, і бачив перед собою голі рудівські поля. Знав, що можу померти, коли надто довго розглядатиму їх, через це заплющився. Піді мною захилиталися червонясті хвилі, в які потрапив, — був наче корабель між них. Плив без вітрил та щогол назустріч долі. Біль відчув і піднесення, тож знову розплющився, щоб подивитись у широко розверсті перед собою очі. Там, глибоко, на самому краю рудівських полів, біля рову, неподалець самотньої хати, я помітив білу пляму. Вдивлявсь у неї й думав, що то поранений птах. Ні, то забитий птах, котрий упав із неба й розкинув там, унизу, біле спотворене тіло. Я наближав його до себе силою волі, і він таки відірвався від землі. Плив і плив, і я раптом скрикнув: переді мною постало обличчя двадцятип'ятирічного чоловіка, русявого і з русявими вусами. Очі його було заплющено, а над бровами й біля волосся запеклася кров…

— Добре вам було? — спитала В'юцка, цілуючи мене в вуста.

Я лежав навзнак і дивився. Стелі наді мною не було, і я мовчки рахував міріади зірок, що сяяли й блимотіли. Сірий спокій увіходив у мої груди й розпливався по них, наче туман. Я був наповнений тим туманом і ставав невагомий. От-от мав відірватися від землі, але до мене доторкнулася гаряча рука.

— Не спіть, — зашепотіли біля мого вуха палкі вуста. — Не спіть, бо мені тужно сьогодні…

13

Вранці В'юцки біля мене не було, і я ледве зліз з полу. Ступив у двері й побачив за столом дячка Стефана, котрий моторно посилав до рота ще паркі вареники.

— Доброго вам ранку, пане канцеляристо, — сказав бадьоро Савич. — Чи не болить вам голова?

— Вгадали.

— Тоді випийте пива й закусіть варениками. Вони гідні найпишнішої оди. Один мій приятель, пиворіз, вибачайте на слові, котрий живе у славетному Коропі, склав був кант у славу вареників. Його й досі співають по школах.

Я випив кухоль й поклав до рота вареника. Але він не видався мені смачним. Тоді я залишив на столі гроші й вийшов на вулицю.

Назустріч мені виступила В'юцка з повними відрами, причепленими до коромисла. Йшла, похитуючи тілом, і світила до мене лукавою усмішкою. Я відповів на ту усмішку, але подумав мимохіть про ту жінку, котру бачив був через вікно. Постав переді мною її образ: юне, прегарне обличчя, великі тужні очі, а вуста розтулилися чи до усміху, чи до плачу. В'юцка підморгнула мені гострою, як пташине крило, бровою, я розсміявся й глянув на червонясту дорогу, яка й сьогодні не курилася. По ній котився круглий, як барильце, чоловічок з чорнезними довгими вусами та підвусниками, і мені увіч здалося, що простує він на розмову з паном наказним сотником…

— Так ти Кучурба чи Кочубей? — спитав його наказний сотник.

— Хто каже Кучурба, а хто Кочубей, — відповів, розсвітивши на круглому обличчі усмішку, стадник пана судді Ягельницького.

— Чи був ти в шинку козака Лук'яна Поповича в неділю сьомого вересня?

Кучурба зітхнув і хитнув головою.

— Хто був з тобою?

— Та Михайло з Лук'яном Кнуренком, стадники значкового товариша Федоровича, Хома Біда, Маркевичевий коровник; був той убитий… Петро і його товариш, звати його Іваном, а на прізвище Нечерда чи Дядечко. З них я тільки Дядечка й знаю, а знайомий із ним рік. Хто ж той убитий ІІетро, не знаю і не відаю.

Він вимовляв слова, лепечучи, його повні мокрі губи під чорними вусами приплямкували, говорив він швидко, розколюючи звуки, наче горіхи. Викруглював при тому очі, і вони ставали здивовано-щасливі.

Я ж уперше записав у свою книгу ім'я вбитого і ймення невідомого Петрового товариша. Ми вже натрапляли на слід, через це наказний сотник пожвавішав і запросив Кочубея сідати, бо той стояв серед покою, наче прицвяхований.

— Я не звик сидіти, — сказав Кучурба. — В мене, коли стою, голова ліпше варить.

— Лук'ян Кнуренко довго з вами був? — спитав Скиба.

— Ні! Трохи посидів, а тоді поїхав до стада й більше з нами не був.

— Що робили тут Петро з Дядечком?

— Шукали коня. Казали: скажений чи звідкілясь утік… Я уявив самотнього коня, що мчав по червонястій дорозі, збиваючи клубені рудої куряви, — вогняний кінь з упряжі Фаетона! Щось мені уявлялося, щось верзлося. Фаетон з легенди, думав я, чи ж був винний: це його коні показилися. Можливо, покусали їх бджоли, а може, коли паслися, посипався на них із неба жаристий пил. Попік спини, і вони понесли колісницю сонця, грозячи перекинути її в прірву небес… Я мимовільно протер очі: засинав біля столу. Нерозумні були мої думки: довкола відбуваються речі буденніші й незначніші.

— Чи не той це кінь, що про нього байки розказують? — спитав я.

— Та коли б їх послухати, — розсміявся Кучурба, затрусивши пухким тілом, — то начебто й той!

Оповідали, що з'являвся на світанні, як тільки вставало сонце. На дорозі чи просто в степу виринала раптом хмара куряви. Котилася по крайнебі, червоно висвічуючи, начебто мчала незвичайна вогняна куля. Часом та хмара розріджувалася, і в просвіти ставало видно вогняного коня, котрий мчав, несамовито видуваючи з ніздрів вогонь. Про цього коня теревенили всі стадники довкола, і то було одне з найчудовніших марев, котрі привиджуються стомленим від безсоння очам саме тоді, коли на овиді з'являється велетенське світило, яке дає світові тепло.

Стефан Савич у своєму кутку спав. Сидів як дерев'яний.

— А від Поповича ви куди пішли? — спитав наказний сотник.

— Було вже нас п'ятеро, й пішли ми до Андрія Хвоста, Огроновичевого шинкаря. Там за частування Хома Біда й хустку заставив…

Кочубей поплямкав губами й примружився, тоді знову заговорив, викруглюючи очі й трощачи звуки, наче горіхи, — оповідав про те, як пішли вони до В'юцки Безкровної і як бавилися там, пили, співали й танцювали, а найліпше з усіх співав Хома Біда, бо він і в церкві співа. В'юцка плакала, розчулена тим співом, бо вона завжди плаче, коли співають.

На це слово засвітилися очі в Стефана Савича, а на обличчя лягло щось, наче усмішка.

— Ну, а після того?

— Після того я залишив їх учотирьох, а саме Хому Біду, стадника Михайла, убитого Петра й Івана Дядечка, а сам поїхав ще вдень додому. А приїхавши додому, спав…

Він упав тоді голічерева просто на траву під яблунею і захропів так, що кілька яблук упало йому на виставлене черево, відбивши звук, наче впали вони на котел. І йому приснилися військові музики, що дують у труби і б'ють у котли, а він і є той бубон, розпечений сонцем. Так спав він день і ніч, а потім ще півдня, а потім, трохи прочунявши, ще одну ніч, аж нарешті розбудив його сердюк, щоб привести до школи на допит. Тоді-то він хапнувся рукою за волосся й зачавив напівмертву муху, безнадійне зудіння якої супроводжувало весь його сон.

— Хто може за тебе посвідчити? — спитав Іван Скиба.

— Господар Василь Бабій, який живе на хуторі пана судді Ягельницького.

— Чи був між вами якийсь завід, спір чи суперечка?

— Господь милував, — зітхнув Кучерба. — Та я, знаєте, панове урядові, такий, що, здається, ні з ким у житті й не сварився. А про те вбивство мені сказав тільки ваш чоловік, пробудивши…

Він закліпав повіками, дивлячись на нас добродушно й нелукаво, а я гукнув на дячка, щоб підписався за нього. Савич, однак, твердо спав. Тоді Кучурба підійшов до нього й торкнув, як дитину.

— Авжеж, авжеж, — підхопився Савич. — Зараз я, за твоїм проханням, підпишуся…

14

Господар Василь Бабій за Кучурбу, чи ж бо Кочубея, посвідчив.

"Коло докручується", — подумав я, стаючи біля вікна й дивлячись на вишневий садок, покритий червонястим листом. Біля садка стояв одягнений у чорне чоловік, і завмер, начебто відлякував від вишень горобців. "Ще їх сюди прийде троє, — снувалася несамохіть думка, — і одного з цих трьох ми заберемо з собою". Я повернусь у свій дім, де в мене ні родини, ні слуг, і надчікуватиму справжньої осені. Слухатиму льопіт дощу й шум дерев, якими обсаджено моє обійстя. Записуватиму в свою книжицю почуті історії чи переписуватиму такі історії з книжиць позичених. Потім читатиму їх уголос для себе. Складатиму вірші якнайправильнішим силабічним віршем і читатиму їх знову-таки собі. В цьому я знайшов дивну відраду, і це освітлює мою самотину. Я тоді спокійний і впевнений, і мій спокій зовсім не сірий.

Сірий спокій живе тільки тут, думаю я, у цьому не зовсім звичайному селі, і я боюся винести його з собою. Боюся, що курява тутешніх доріг таки просочиться в мене, і не вимити її ні водою, ні настоями трав.

— Погано виспалися, пане Савичу? — підсів я до дячка в той час, як наказний сотник позіхав, аж щелепи роздирав. — Так твердо ви заснули.

— Все це бісова В'юцка, — всміхнувся тепло дячок. — Не така це жінка, щоб дала виспатися!

Я викруглив на Стефана очі: досі мені здавалося, що з В'юцкою був таки я.

— Це вам не наснилося, пане дяче? — не втерпів спитати.

Дяк тихо розсміявся. Вчувалося в тому сміхові щось загадкове: Савич, очевидно, знав більше за мене.

— Чи великий маєте в тої жінки борг?

— Мій борг у неї вічний, — проголосив Савич і дістав з-за столу оправлену у шкіру книгу. — Ось кннжиця, що хотіли ви переглянути.

— Найнудніші люди — мудрагелі, як ви з дяком, пане канцеляристе, — сказав на повний голос Іван Скиба. — Шепчетесь у кутку, як дівки на виданні. Що воно там за книга?

— Вірші, ваша милість, — сказав покірливо Савич. — Цікавитеся віршами?

— Я? — скрикнув здивовано Скиба. — З чого це вам упала така дурниця до голови? Коли б ще там було написано, як добру вишнівку зробити!

— Цього писати не тра, — сказав поважно дяк. — Таке знання, ваша милосте, й без книжки живе…

По цьому слові в хату зайшов стрункий красень з пухнастими вусами і з темними палкими очима. Щось було в його обличчі відчайдушне, але й ніжне — обвітрене, смагляве, проте негрубе.

— Я Хома Білоусенко, він же Біда, коровник пана Дмитра Маркевича, — сповістив він хрипким, але впевненим голосом.

— Знаєш, чого тебе покликано? — спитав Скиба.

— Ціле село знає, — сказав Хома.

— Ну то розказуй.

— Було воно так. Ішов я по ділу і біля Круглого озера, якраз за селом Рудівкою, здибався з Іваном Нечердою, що звуть його Дядечко, і з Петром, не знаю, як на прізвище. Вони йшли з Линовиці, бо там вони за стадників…

Зараз почнеться та ж таки історія, подумав я, виписуючи те, що розповідав Хома. Про те, як вони зустрілися, а Нечерді він давно обіцяв могорич за добре діло, яке той йому зробив. Тоді Нечерда, чи інакше Дядечко, сказав:

— Піди-но постав, негідний сину, мені кухля! — І сказав це жартома, бо жили вони в приятельстві. Потім пішли до стадника Кучурби, який сам був зі стадом якраз за Рудівкою. Він сидів біля вогню, і вони трохи порозмовляли. Розповідав Кучурба про те, що цього ранку бачив вогняну кобилу і що це нагнало на нього такого страху, аж досі тремтить.

— Чи не та оце, яку шукаю? — спитав Петро, і вони посміялися: здається, та кобила приснилася Кучурбі…

Вони пішли спершу до В'юцки, але вона без грошей нічого не дала, Хома повернувся додому, щоб узяти грошей, і вони рушили до Поповича.

"Це нецікава історія", — подумав я, записуючи слова Хоми Біди. Цікавіше те, що сталося сьогоднішньої ночі. Чи й справді після того, як я заснув, В'юцка покинула мене й пішла до дяка? А може, вона таки чарівниця? Розполовинилася на дві В'юцки, одна тішилася зі мною, а друга з дяком. Я всміхнувся мимоволі на цей жарт і подумав, що попри все любився з нею без великої пристрасті. Сподівався на вогонь, а коли прийшло до діла, побачив тільки похмурі рудівські припухлі й червоні поля. "Щось зі мною таки відбувається", — подумалося мимохіть — перо ж моє описувало, як Біда заставляв Хвостові хустку і та, виявляється, була не його, а Шкуренкова.

"Всі вони розказують про себе, — крутилося мені в голові, — а найменше про Петра, прізвища якого ніхто так і не назвав". Той Петро начебто не існував у цій історії, хоч тут саме він головна особа. Саме через нього сидимо ми тут, бо це його вже нема. його вже ніколи не буде, а синьо-червоне його тіло віддасться землі такого ж кольору — ковтне вона його навіки. "Одначе він був живий, — з дивною приреченістю подумав я, — і саме з ним все оце сталося, саме він заплатив за все найбільше".

Смуток торкнувся мого серця. Спершу тихенько так, легенько, немов кішка лапою. Мені знову подумалося, що відчував той Петро у цьому селі — чи не те ж таки, що я? Так воно, напевне, й було, адже був він тут чужий. Кожного ж чужака ця земля лякає. Невідомо чим, невідомо чому, все воно — як вода сірого спокою. Накочується на душу, гнітить і втомлює. Крижанить морозом, що ним обкипає зараз і моє серце… "Оповідь про вогняного коня — це казка", — подумав я. Вбитий Петро це знав, як знаю тепер і я. Ну, що там розповідаєш іще, Хомо Біда?

15

Але Хома Біда був у покої не сам. Коло нього стояла молодиця, трохи схожа на В'юцку Безкровну, тільки тонша станом, а з-під очіпка у неї вибивалося не чорне, а русяве волосся, очі ж були темно-сині. Разом із жінкою зайшов хутірський староста Тодор Рогачевський і сів у кутку на лаві, виставивши оперті на ціпку руки.

— Я там, у В'юцки, так нагулявся, що не відаю, як потім удома опинився.

— Зате я відаю, — сказала Бідиха. — Застала його я шинку допряма хмільного і завела додому.

— Як тебе звуть? — спитав я.

— Марина, Юхима Кривого пасербиця, а Хоми Біди жінка.

— Коли це було? — звів голову Скиба.

— Саме товар у село повертався…

Я знову побачив той вечір і залиту сонцем дорогу з піднятою рудою курявою. Ця жінка веде, обійнявши, Хому Біду, і вони хитаються. Русяве пасмо вибилося у жінки з-під очіпка і відсвітило до сонця золотом. "Вони всі, — подумалося мені, — у цьому краю вдома!" Так, вони всі могли піти додому, за винятком Івана Дядечка і вбитого Петра. Ці двоє були тут чужаки…

Вона не могла впоратися з чоловіком і западала у відчай через свою слабосилість. Торсала Хому і зводила, і саме в цей час до них повільно підійшов телятник Ярема.

— То що, Марино, — спитав сумно телятник Ярема, — взяла собі Біду?

Хома Біда випорснув з її рук і впав руками в дорожню куряву. Він звів голову й раптом замукав, як корова, бо й худоба, котра йшла по тій-таки дорозі, радісно мукала, чуючи домівку.

— Допоможи мені, Яремо, — попросила Марина. — Не впораюся сама я з ним.

— Бо захотіла собі біди, — сказав сумно Ярема. — Пішла б за мене, любив би тебе й милував.

— Пізно про те говорити, — сказала Марина. — Це мій хрест!

Вони взяли Хому Біду опідруч й повели дорогою. Часом він провисав у них на руках і збивав ногами руду куряву. Марина плакала, пил осідав їй на лице, і сльози промили на ньому два струмки…

— А ті, у корчмі, залишилися? — спитав наказний сотник.

— Ні! Ще при мені один стадник сів на коня й поїхав. Дядечко ж той так нагулявся, що валявся на лаві.

— Ну а Петро?

— Це той, убитий? — зморщила лоба Марина. — Ні, той не валявся. Сидів за столом.

— Я їх бачив, — сказав хутірський староста Тодор Рогачевський, який досі сидів мовчки. — Саме коли худоба поверталася, вийшли вони із шинку від Безкровної, Дядечко і той, що його вбито. І пішли вони через село до шляху.

— А чоловік мій, як привели ми його додому, нікуди більше не ходив і не їздив. Чи не так, пане Рогачевський?

— Таки-так! — хитнув поважно староста, і я побачив, що в нього очі, як у багатьох тутешніх: сірий у них і загуслий спокій.

— Пам'ятаю, коли ще був у тямі, — сказав Хома, — ніякого заводу поміж них не було.

— Хто ж тоді вбив Петра? — спитав Іван Скиба. Але вони не знали. Похитали заперечно головами і стояли, запитально дивлячись на Скибу. Той махнув рукою, щоб вийшли, а тоді потер лоба, начебто йому там піт висіявся.

— Де ви сьогодні ночували, пане канцеляристо? — спитав буденно.

— У Безкровної, — мовив я на позір байдужне. — Ось разом із паном Стефаном.

— Питаю про це, бо до півночі чекали на вас у попівстві.

— Ми бавилися віршами, ваша милість, — сказав незворушно Савич.

— То що ми з вами тут вислідили?

— Лишився тільки один чоловік, — сказав я.

— Де ж нам його шукати, не порадите, пане дяче? Але дяк тільки плечима стенув; мені здалося, що і в його очах з'явився той-таки сірий спокій, який панує тут скрізь.

16

Ми звільна їхали по селу, і не було воно вже таке порожнє, як раніше. В дворах і на вулиці ми бачили людей, які схилялися перед нами, і ми чемно відповідали на привітання.

— Доведеться гукнути на раду, — сказав наказний сотник. — Може, хтось укаже на того Дядечка.

Проїжджали повз шинок Безкровної. В'юцка стояла в дверях і незмигно дивилася на нас. Я підморгнув їй, відчуваючи, що знову починаю хвилюватися, але обличчя в неї залишилося непроникне. Дивилася не на нас, а повз нас, і я мимоволі зирнув туди. Хати тут розступалися, і переді мною ліг залитий сонцем простір рудівських піль. Знову вразився з їхньої порожнечі — повіяло звідти, начебто зітхнула чи позіхнула велетенська істота. Мені захотілося приострожити коня і зникнути в тому просторі. Мчати і мчати, збиваючи багряні клубені куряви, і хай мій кінь викине з ніздрів вогонь. Хай від того навісного лету виростуть у нього крила, щоб змогти відірватися від цієї багнистої долини і дістатися нарешті верхів, про які марив я довгими самотніми вечорами. Багато чого збагнути і з'ясувати мені треба в цій історії, яка розгортається переді мною, і в собі самому. Адже їх є, історій отих, дві: одна звичайна й буденна: хтось убив чоловіка, і ми маємо віднайти убивцю, а друга складніша: що ми знаємо про дивний і загадковий світ людської душі? Що ми знаємо про долини-болота, які, наче хижі квіти, розкривають пелюстя для того, щоб до них прилип блукач-чужинець?

Був певний, що не тільки мені приходять такі думки. Через це хотів, щоб швидше було знайдено останнього, на кого падає підозра в убивстві. Тоді ми висвітлимо оцю позірно просту історію і зможемо повернутись у домівки.

Я вже хотів опинитись у власному домі і розгорнути нарешті книжицю, що її списав мій тутешній приятель Стефан Савич: чи не прочитаю я там розгадки іншої історії. Хотів сісти перед вікном, яке хоронить мене від світу, і, дивлячись на дерева власного саду, шепотіти свої, Савичеві чи й чужі вірші. Хотів прочитати в Савичевій книжиці щось таке, після чого позбудуся скутого, насурмленого почуття, що його я назвав "сірим спокоєм". Хай розверзеться тож і небокрай, закляв я, хай таки вирине з нього крилатий кінь, котрий дихає вогнем, — хочу в нього повірити. Тільки тоді зникне вічна перестрашка, що чогось у світі не знаєш і не розумієш, а відтак можна сподіватися і певності, що ти у житті не хробак…

Ми їхали повз вишневий садок, що його я бачив із вікна школи. Біля хати, як і раніше, стояв одягнений у чорне чоловік, і цей чоловік, побачивши нас, раптом ступив назустріч.

— Зачекайте, панове урядові, — сказав він. — Маю до вас дві слові!

17

— Звати мене Федором на прізвище Куценко, чи Куций, я підсусідок значкового товариша пана Нестора Федоровича. йшов я у неділю в ніч, о другій годині, із Зіньком Лихачем, своїм шуряком, із шинку Лук'яна Поповича. Коли ж минали ми кошару полкового хорунжого Івана Семеновича, над порожнім ровом знайшли нетямного Івана, що його прізвища я не знаю. То він ледь устав і попросив, щоб відвели його до вівчаря пана хорунжого Маценка Наумця…

Вони спершу злякалися, коли звелася над порожнім ровом біла хитлива постать.

— Люди, зачекайте, — сказав Іван з перестрахом. — Щось водить мною, допоможіть!

Наближався до них, обережно вимацуючи дорогу, а коли підійшов, то Куций із шуряком побачили, що очі його заплющені.

— Коли це недалеко, — попросився Іван, — відведіть мене до Наумця, мого знайомого…

— Ми його й повели, — сказав Куций. — Наумець узяв його, там він і ночував. Самі ж ми пішли повз Маценкову кошару додому.

— А не чули якогось крику? — спитав Іван Скиба. Куций хитнув заперечно.

– Є свідки, що ночували ви на хуторі?

— Що ночували, є, а що прийшли туди опівночі, нема. Всі вже спали.

— Як нам проїхати до Наумця?

— Отак просто і їдьте. Третя хата з того кінця Наумцева.

Куций знову відступив у свій вишневий садок, де завмер, дивлячись, куди ми поїдемо, а я вперше за весь час відчув інтерес до цієї історії. Здається, таки доходили ми в ній кінця і останні нитки от-от мали опинитись у наших руках.

— То що, пане наказний сотнику, — сказав я. — Здається, нам не треба буде й ради скликати?..

Ми бігли кіньми по вузькій, курявній дорозі, за нами ставала хмара.

— Ще трохи — й порудіємо зовсім, — показав зуби Скиба.

– І не пізнає вас жінка!

— Еге ж! — засміявся наказний сотник. — Скаже: іди геть, я свого чоловіка чекаю. Без нього не впускаю в дім.

— Ви чули щось про того коня, пане Іване? — спитав я. — Що дише вогнем і з'являється тільки на світанку?

— Це, здається, така ж байка, як і про месію, — блиснув зубами Скиба.

— Я теж так подумав. Але знаєте, що мене в цій історії вража?

Наказний сотник повернув до мене рудяве обличчя.

— Те, що шукав убитий Петро в цих краях саме коня з байок.

18

Ми проїжджали повз школу, на порозі якої, скулившись, сидів загадний дячок Стефан. Коло нього стояв гарний чорноокий хлопчик і з цікавістю зорив на нас.

— Може, проведете нас, пане дяче, до такого собі Наумця? — сказав Скиба.

— Чи не легше послати за ним? — спокійно спитав дяк.

— Не хочемо губити часу, — очі в наказного сотника блиснули, він уже поспішав — хотів сьогодні-таки завершити справу та й податися додому до своїх льохів та барил.

— Сідайте до пана кацеляристи! — наказав він. Я натягнув повіддя, і дячок легко, наче птах, вилетів на круп. Обхопив мене ззаду руками, і ми з наказним сотником приострожили коней.

— А що, пане дяче, — спитав я, повертаючись до Савича, — записали ви в книжицю історію про коня?

— Чому б не записав? — сказав дячок. — Таке гріх би було б і не записать!

— Віршами записали чи просто?

— Звісно, віршами, пане канцеляристе. І знаєте, до чого я доміркувався?

— Скажете, пане дяче.

— Треба вірш до пісні наближати. Чуєте, як біжить кінь? Є щось таке, чого нас забули навчити в академії, але про це ще Мелетій Смотрицький писав.

— Що ж воно таке, пане дяче? — спитав я зацікавлено.

— Прислухайтесь до того, як іде кінь. Чуєте, в тому є музика. Тра-та-там! Тра-та-там!

— Отже, ви пропонуєте омузичити вірш?

— Та ж звісно! — майже закричав за спиною Савич, бо коні пішли через міст і загримотіли об дошки. — Тоді кожен вірш можна буде заспівати…

— Як же ви цього досягаєте?

— Відбиватиму в ритмі наголоси.

— Так, як іде кінь?

— Саме так, пане канцеляристе. Як у пісні. До речі, такі вірші вже й до мене писали…

Але нам треба було припинити цю поетичну розмову, хоч як вона нас цікавила, — під'їжджали до Наумцевої хати. Сам Наумець був чорний, як циган, з кучерявою головою, низький і широкоплечий, з кривими ногами вершника.

Наказний сотник зіскочив з коня й перестрибнув через перелаз. Ми пішли слідом.

— Це ви, мабуть, про Дядечка хочете взнати? — спитав спокійно Наумець. — Прошу до хати!

Двері були низькі, і нам зі Скибою довелося згинатися. Наумець і дяк пройшли у них вільно.

Покій перетинав важкий дубовий сволок з вирізаними на ньому словами, що хату будував у 1674 році Іоанн Наумець.

— Це було з сьомого проти восьмого, в неділю вночі, — сказав Наумець, сідаючи на лаві і широко розставляючи коліна. Його довгі руки лягли на стегна — сидів, наче щохвилі готувався скочити. — Опівночі прийшли до мене Маценковий підсусідок і його шуряк Зінько, Федоровичів вівчар, і привели Івана Дядечка, його ще Нечердою звуть, линовицького жителя.

— Чий це хутір, що ти сидиш? — спитав я.

— Хутір того ж Маценка, а колись був наш, — сказав Наумець, не вичислюючи титулів свого господаря.

— То привели до тебе Дядечка…

— Еге ж. Івана Дядечка. Хотів переночувати. Я колись у нього ночував, то він до мене й завернув.

– І довго він спав?

— До півдня, це вже в понеділок. Я зранку до овець пішов, а прийшовши на обід, застав його сплячого.

Рипнули двері, на порозі стала Наумцева жінка і вклонилася.

— Правду ваш чоловік каже? — спитав наказний сотник.

— Я хотіла його вранці розбудити, та не змогла, — сказала жінка.

— Прокинувся тверезий і не захотів обідати, — мовив Наумець. — Все турбувався, що був із товаришем і не знає, де той ночує, бо вони вночі розгубилися. "Обійди, — сказав я йому, — хутори — і десь напевне знайдеш!"

– І пішов?

— До Маркевичевого хутора.

— Потім зник? — спитав трохи стурбовано наказний сотник.

— Чому зник? Коли гнав я вівці в полі, зустрів його, було вже надвечір.

– І знайшов він товариша?

— Жалівся, що ні. Турбувався, бо той не знає тутешніх місць.

— Після того ми вже його й не бачили, — сказала жінка. Вона підійшла ближче і стала біля чоловіка. Я вразився: були дивовижно між себе схожі, як брат і сестра, хоч жінка не була темна й низька.

Вони сказали все й дивилися на нас очима, в яких застиг, як кисіль, сірий спокій. Наказний сотник скинув головою, як кінь, і провернув нею, наче йому муляло в шиї.

В помешканні зависла така тиша, що чути стало дихання дячка Стефана, той затишно вмостивсь у кутку й подрімував. Здається, він один не переймався тим, що відбувалося. Іван Скиба зирнув на мене, наче шукаючи підтримки: наш розслід, здається, ні до чого не довів.

— Ви коли довідалися, що Дядечкового товариша вбито? — спитав я.

— На другий день, але Дядечко від нас уже пішов.

19

Ми їхали порожньою рудуватою дорогою. Віддалік на стернах паслася бурої масті худоба, а біля неї їздили на конях стадники. Часом вони перегукувалися, і їхні хрипкі голоси долунювали до нас, як каркання. Я подивився туди, де слалися рудівські поля — на перший позір, не було в них нічого особливого. Тяглись у глибину, сірі й драглисті, начебто припухлі, як спина вбитого нещодавно Петра. Відливали червоною іржею, а водночас темною якоюсь синявою. Над ними зависло голубе небо, і здавалося, що ця рудаво-синя земля тільки його продовження. Над крайнебом ховалося за хмару західне сонце — вечоріло. Стояла навколо дзвінка, широка, майже безмежна тиша.

Мені здалося, що бачу в глибині того поля малу, дрібну постать, котра йде розглядаючись, — можливо, то був Дядечко, який і досі шукав загиблого товариша. Я показав на нього наказному сотнику, але той, здавалося, зовсім утратив інтерес до цієї історії. Мені ж захотілося приострожити коня і помчати до тої самотньої блукаючої людинки, але за спиною в мене сидів Стефан Савич, і коневі було б важко тягти нас по бездоріжжю. Зрештою, я знав, що і в Дядечка не допитаємося ми більшого, ніж знали. Хотілося мені іншого: подивитися тому блукальцеві у вічі й прочитати в них розгадку його неспокою.

То міг бути й не Дядечко. Той міг довідатися про вбивство і повернутися додому сповістити родичів убитого: за якийсь час ті родичі до нас зголосяться. Та й постать серед піль могла бути породженням моєї уяви, адже і я міг блукати серед тої рудавої, пригаслої синяви. Мене невимовне вабили оті поля, бо сам я був серед цих людей найнеспокійніший. Єдиний на тисячу тих, у кого загус в очах сірий спокій, — боявся, що настане момент, і це прийде й до мене. Тоді і зі мною станеться те, що з дяком Стефаном Савичем — кожну вільну хвилину він дрімає. Поки що він любить В'юцку Безкровну, і, можливо, це єдина пристрасть, що його гріє. Та жінка не може нікого по-справжньому любити, адже вона — земля. Бере і віддає, все інше для неї — тлінь та порох.

Я спинив коня й звівся на стременах. Людина серед поля й досі йшла. Непевною ходою, похитуючись, наче п'яна, а може, й була-таки п'яна. Здавалося, чим довше йде, тим глибше заходить у землю, немов спускається в пологий байрак.

— Що там, пане канцеляристе, побачили? — спитав дяк з-за моєї спини.

Я мовчки показав пугою в той напрямок. Людина й справді зникала в землі, начебто та з'їдала її. "Он вона, розгадка, — мимовільно подумалося мені, — он він — правдешній кінець цієї історії!"

Ми стояли й мовчки дивилися. Людина йшла вже по груди в землі, бредучи через неї, як через воду. Не виказувала ані неспокою, ані тривоги. Йшла покірно й спокійно, бо навколо не чулося ані звуку. Ішла й поринала в землю, яка неквапливо й безпристрасно її покривала.

Мені здалося, що в останній момент почується крик. Розпачливий крик-прохання, крик-скарга і крик-печаль. Але нічого цього не сталося. Сірий спокій, певне, має свої закони — людина лишалася незворушна. Видно було тільки її голову, яка рухалася посмикуючись, немов пливла між рудувато-синіх застиглих хвиль.

ВІРШІ ДЯКА СТЕФАНА САВИЧА, ВИПИСАНІ З ЙОГО "КНИЖИЦІ"

ПІСНЯ СВІТОВА

Веселися, ясний цвіте, день у дзвони дзвонить,

Юж ця жінка-чарівниця так мене полонить.

Цівки злотні, цівки злотні дощ із хмар пускає,

Краплі б'ються і сміються — жінка не чекає,

А лиш манить, тяжко манить, вже душа дощ сипле —

Мої сльози непролийні, — серце туга щипле.

Он як тяжко світло зріти, що з очей спадає,

Як те личко чарівниче в сутіні палає.

Любо, любо, квітко цвітна, несмертельна згубо,

Юж не знаю, де подітись, — занедбала люба.

Бачить бог моє страждання, бачить — не збавляє,

А у мене в серці чорна квітка виростає.

* * *

Спів тихий чую, птиця десь там піє,

А в мене серце б'ється, тужно мліє.

Тепер я бачу: день і ніч влилися,

В коханні чи у герці ізплелися!

Етер тепліє, нива червоніє,

В рудавім пилі стежка даленіє.

Приходить туга в душу і гнітить,

Спинити хочу цю біжущу мить.

Аж ні! Безсилля серце мені млоїть,

Невгадна думка мозок непокоїть:

Нема у світі забічі-притулку,

Без свого дому серцю завше мулко.

Спів чую тихий, чарівниче грання,

Приходить знову ще одне світання,

А я у поле йду незвідь-чого,

Шукати щастя, розвіту свого.

Вітаю день я теплий, променистий,

Що світлих рос одяг тремке намисто.

"Ізгинь, печале!" — шепчу сам до себе,

А туга в серці, наче чорний лебідь.

Чи перебуду й чи прийду колись ще

До обрію, ідо сонцем ясно блище?

ПІСНЯ СВІТОВА

Сіро навкіл, хоч у барви світ увесь вдягнувся,

Хоч розбризкує він соком, наче лук напнувся,

І стріла ось-ось помчиться в простір миготливий,

В небо вдарить і розколе, кров проллє на ниви.

І в червоному тумані раптом зрине цокіт,

Кінь іржисто засміється, кінь вогненноокий,

Кінь помчить в рудавій хмарі, поламавши путо,

Кінь вогнистий і шалений — полетить розкуто.

Ще хвилина невелика. Що ся воно діє?

Що це сталося у миті? Кінь чомусь шаліє!

Криком трусить, грива має, полум'я вергає,

Землю топче, розбиває, скоку добавляє.

Не торкається дороги: тінь злетіла біла —

Розгорнулися по небу велетенські крила.

Я біжу відтак по грудді, червонястім грудді,

Роздимаю, роздираю криком собі груди.

Почекай-но, коню віщий, дай на себе сісти,

Бо земля мене вже хоче проковтнути, з'їсти!

О, ковтає! Постривайте! Я загруз по ноги,

Вже не маю чим дихнути, вже нема нічого!

Почекай-но, коню віщий, занеси швидкіше

В те червонеє безмежжя, у криницю виші.

Дай напитися із неї, не доводь пропасти,

У вогненно-синю пащу не давай упасти!

Кінь шаліє, хмари топче, іскри — як пороша,

Я, в землі по пах, волаю і молюся-прошу:

Дай води своєї, коню, хоч одну краплину

З-під свого копита, коню, бо навік загину!

Крапля крапле, синя крапля, світоньку широкий!

Але що це? То сльозина впала з мого ока.

РОЗДІЛ II

Петро утеклий перший

1

Рудівська історія, здається, не мала б продовження і залишилася б назавжди нерозгадана, коли б не заїхав до нас лохвицький сотник Гамалія. Саме він і розповів про Петра Запаренка, жителя міста Лохвиці, і про Оришку, дочку козака Костя Греся.

— Чи не той це Петро, що знайшли у вас його вбитим? — спитав сотник і описав Запаренка.

Той теж був русявий і мав таку ж одежу, що й убитий, але скільки їх, русявих, ходить по нашій землі? Скільки їх, однаково одягнених, подумалося мені, адже люди завжди і скрізь намагаються одягатися подібно один до одного.

Я вислухав розповідь сотника Гамалії й дещо розпитався. Ввечері я знову про те думав; здалося мені, що той убитий Петро й Петро Запаренко таки міг бути один і той же. Вже покоїться він у землі, і та смокче його і з'їда; сам він ніколи нікому не оповість своєї історії. Думав про те з притамованим, не зовсім збагненним смутком. Попри все те, що відбулось у Рудівці, весь час тривожило мене. Часом згадував і дивну жінку В'юцку Безкровну, і те, що саме вона могла знати в цій історії більше. Але, здається, нікому вже не потрібно такого більшого знаття: справу записано в міські книги, і тільки хтось із писарів, стираючи порох, може її прочитати. Таким писарем є і я, отож і думаю часто над речами занехаяними.

У ту ніч, коли ходив я неспокійно по своїй хаті й думав про нерозгадане вбивство, гуляв надворі великий вітер. Весь дім, у якому я мешкав, було заповнено густим тривожним шелестом та шумом. Я перечитав уголос вірші рудівського дяка, але сьогодні це не принесло мені полегші. Через те сів до столу й почав писати вірші власні.

Писав про море, між велетенських хвиль якого борсається човен. У тому човні був я, море — то життя наше, і не знаємо, що пошле нам завтрашній день. Але я не дописав тих віршів: забракло слів. Окрім того, щось подібне завіршував був знаменитий Стефан Яворський у "Арктосі вибраних планет", він порівнював із човном нашу землю й могилянську школу, — колись ці вірші мене вражали. Зараз же непоясниме хвилювання і знесила бентежили мене. Відчував, що все повітря в моєму покої повне грозового неспокою, що воно тремке й колюче на дотик, — щось мене таки в цій ночі турбувало. Може, тому підійшов до вікна. Надворі було місячно, але вітер гнав по небі розкошлані хмари. Гойдав деревами, які тривожно шуміли, і я раптом здригнувся, вдивляючись у синій морок. Там, глибоко, на самому краю його, привиділася мені самотня хатка, біля якої побачив білу пляму. Вдивлявсь у неї й думав, що то поранений птах. Ні, то забитий птах, котрий упав із неба й розкинув там, унизу, біле спотворене тіло. Я наблизив його до себе силою уяви, і він таки відірвався від землі. Плив і плив за разючою невідхильністю, і я аж губу закусив: таку картину вже бачив, коли ночував у В'юцки. Переді мною стояло обличчя двадцятип'ятирічного чоловіка, русявого і з русявими вусами. Очі його були заплющені, а над бровами та біля волосся запеклися рани…

Я лежав на ліжку, міцно стуливши повіки, і слухав густий шум за вікном. Думав, що існування моє можна уподібнити до прив'язаного біля берега човна. Вітрові хвилі проходять угорі, хитають корони верб, а я тільки до того прислухаюся. Перед очима в мене пливла червонувато-синя мла, порізана струмками химерно погнутих ліній. Я лежав і викликав на те тло тіні, які хотів уявити живими людьми. З'єднував у своїй уяві Петра убитого і Петра Запаренка: мені таки хотілося розв'язати цей вузол.

2

І шум дерев почав перетворюватись у шелест трави, що росла обабіч дороги, якою ішов Петро Запаренко, ішов він у тому ритмі, що його витворював вітер, котрий наносив і гнав шелестливі хвилі. Небо над головою було кришталево чисте, й тремтіло, палало в ньому щедре сонце. Від того ширшали обрії, і око бачило так далеко, як рідко коли: проступали в далині невидні звичайно гаї і хиталось у невиміряній глибині, начебто підняте над травою, голубе око озерця. Петро йшов до Лохвиці із сусіднього села, де гостював у дядька; вряди-годи він спинявся, й пританцьовував, і пив очима голубий світ, засвічуючись і сам, — цей світ дивно його наповнював. Все видавалося щедре й гарне, навіть Оришка, яку він побачив здалеку, негарна, качкувата дівка з широким лицем, але чорними й великими очима. Вона з'явилась із бічної стежки, на яку збирався звернути, і він спинився, дивлячись, як трусить вона тілом. На руці в неї висів кошик, і коли Оришка стала супроти Петра Запаренка, блиснула чорним оком і засміялася.

— Десь чи не мене надчікував, що сюди заблукав?

— Куди йдеш, Оришко? — спитав він, загороджуючи їй дорогу.

— По ягоди в ліс, — сказала Оришка, — може, проведеш?

— Хіба не маю кого проводити? — спитав із викликом.

— Це ти про Настю? — усміхнулася Оришка. — Настя тебе не любить.

— А ти любиш?

— Я люблю.

Вік засміявся так собі, просто й грайливо, бо був легко захмелений і налитий сонцем.

— Боюся тебе, Оришко, — сказав із сміхом. — Маєш відьомські очі…

— А ти не бійся, — сказала вона, граючи тими очима.

— Боюся, що в лісі ти мені чаклунського зілля даси, — сказав, блиснувши зубами. — Ану, давай гляну, чи не сховала його в пазусі.

— То проведеш мене чи ні? — спитала Оришка. Але він був уже тверезий. Острах раптом пройшов по ньому і стис серце.

— Йди своєю дорогою, Оришко, — сказав тихо, сходячи зі стежки.

— Чого це так раптом? То заступаєш дорогу, а то сходиш!

— З гостини я, Оришко, хіба не бачиш? Тоді підійшла вона до нього впритул і раптом обхопила за шию. Здалося Петрові, що він задихається.

— Пусти, Оришко! — смикнувся він.

— Мій будеш! — сказала вона несамовито і раптом розтисла обійми. Він, поточившись, упав на дорогу. Схопивсь і замахнувся на дівку, але проти нього сміливо світилися палахкі, насмішкуваті очі, і він опустив підняту руку.

— Не в'язни, Оришко, — сказав задихане. — Чуєш?

— Мій будеш! — сказала урочисто Оришка й усміхнулася краєм рота.

— Хіба рак свисне, — сказав він і спробував пройти гордо повз дівчину. Вона засміялася, а за хвилю він уже побачив високу й повну постать, що йшла по дорозі, енергійно потрушуючи тілом.

3

Шум дерев перетворивсь у музику, а музик було двоє: один витинав на бубонцях, а другий бив у цимбали; хитавиця за вікном перетворювалась у хитавицю людських тіл та облич, голосно тупотіла сита юрба, важко товкла майже розплющену під ногами траву — одружувався старший Запаренко. Довкола обійстя зібрався натовп цікавих, і між них уздрів Петро чорні, пильні очі, що пасли його, куди б він не подався. Дівка була дебела, висока і чорна, стояла біля тину і сміливо оглядала натовп. Найбільше ж, однак, чатувала за Петром, і він намагався сховатися за людські спини. Зрештою, і він укрутився в танок, узявши до пари Настю Кутневську, дочку козака Федора Кутневського, батькового приятеля, і танцював, і тупав ногами, аж піт висіявся йому на обличчі. Піт висіявся на обличчях і в усіх людей, що товклися в танку, дзвеніли цимбали, і бухкав бубон; Петро вже й задихатися почав, тож спинився, покинув Настю і почав витиратись хусткою.

— Може б, і мене покликав до танцю, га? — почув він за спиною голос й обернувся різко.

Побачив проти себе чорні очі і велике, широке обличчя, що світило до нього зубами, і мимохіть відхилився.

— Чого в'язнеш, Оришко? — запитав хрипко.

— Хочу потанцювати з тобою. Спершу женихався, а тепер відвертаєшся.

Вони стояли, розгороджені тином, і Петро шукав зачіпки, щоб зіслизнути, але його обезвладнювали пильні очі, а пальці її аж побіліли, так увіп'ялися в тин.

— Не чіпляйся, — сказав Петро, відвертаючись.

— А коли мені хочеться до тебе чіплятися, — сказала Оришка і засміялася. — Була ж тобі до вподоби, коли зачіпав.

— Може, й була, — сказав він неохоче, — а може, й ні…

— Була, була, — кивала головою Оришка, і він почув, що його аж їсть її чорний, несамовитий погляд. — Хочеш, — зашепотіла вона гострим шепотом, — зголошу зараз перед людьми, що намовляв мене до блуду.

— Не було такого, — злякано сказав Петро й озирнувся, чи не чує хто.

Але люди довкола все ще танцювали, танцювала й Настя Кутневська, і ніхто не мав до них діла.

— Було, — сказала Оришка. — Пам'ятаєш, коли йшла до лісу по ягоди. Чи не ув'язався ти за мною?

— Ми з тобою розминулися.

— Ти мене до лісу провів. А потім?

— Я вернувся додому.

— Був п'яний і нічого не пам'ятаєш.

Подивився злякано на широке, розплиле обличчя, посеред якого горіли дві пекучі жарини, бачив широкий рот, що задоволене всміхався; здалося, що зуби в дівчини зовсім чорні, наче смолою покриті. Чорне волосся спускалося двома косами, і побачилося Петрові, що не коси це, а дві гадюки сичать. Дикий жах обхопив парубка, бо не відчував до цієї дівки нічого, крім відрази, зрештою, щось йому мигонуло в пам'яті: дорога, облита сонцем, і він іде по тій дорозі. Ще якийсь сміх йому причувся, щось таке дивне! Оришка йшла із кошиком, її чорні босі ноги вигулькували з-під подолу, а він, бувши добрим до цілого світу, став серед тої сонячної дороги й завів з Оришкою парубоцьку балачку. Погрався і, здається, торкнув грудей, відтак отверезів і пішов геть, навіть не обертаючись.

Тепер же у ньому все похололо і змертвіло, став, наче бодня, в яку ллють крижану воду, і крижанів з ляку та несподіванки. Крижаніли й дубіли йому ноги, а язик став неслухняний, бо з голови вилетіли всі слова — а мав щось відповісти на ту видиму брехню. Роззирався розгублено і хотів одного: втекти з-перед тих пронизливих, палаючих очей.

— Стривай, Оришко, не зчиняй гвалту! — сказав він. — Може, щось і було таке, чого не пам'ятаю, але про це не тут маємо розмовляти. Давай пригощу тебе — і йди додому. Прийду до тебе, і ми розмовимося…

Знову злякано роззирнувся, а тоді покрадьки дійшов до столу, де налив чарочку і приніс її Оришці. Вона випила і зашепотіла голосно, з присвистом:

— Коли те сталося, то сталося. Ходім і тепер зі мною. Дивилася на нього так чудно, що він знову злякано озирнувся.

— Йди, Оришко, йди! Не збирай на нас очей!..

— Піду, коли прийдеш на розмову, — гостро сказала вона.

— Прийду, прийду, Оришко, — кволо відгукнувся він. — Тільки, бога ради, заберися з очей!

4

Але він не пішов до неї, бо й не міг. Натомість налив чарку і підійшов до брата, що стояв поруч з нареченою.

— Давай, брате, вип'ємо за твоє щастя!

Пригубив і передав братові, а коли той випив, налив і нареченій. Вона пригубила і віддала чарку йому, а він випив до брата й братової. Тоді взяв поставець зі столу і пішов до хліва, де сів і приклався до поставця. Підвівся і дивився перед собою тужними, каламутними очима. Здалося, що тоді на дорозі він таки був захмелілий більше, ніж треба. Що він таки втратив тямку і провів Оришку аж до лісу. На узліссі ж, де росте висока по пояс трава, він почав бігати за Оришкою, граючись. Хапав її обіруч за стан, а вона виривалася і тікала. Потім попадали вони в траву, і та зімкнулася над ними.

Петро знову приклався до поставця, після чого засміявся й закрутив головою.

— Брехня все це, — сказав голосно. — Брехня брехнею!

За спиною засопіла корова, ремигаючи, він повернувся до неї і побачив вологі й затуманені очі. Десь так дивилася на нього й Оришка.

Зирнув у просвіт дверей. Видно було двір і в ньому повно людей, що завзято гопцювали. Стукотіли підборами і щось вигукували. В тому тлумі виступили на мент Петрові батько і мати — батькове обличчя раптом попливло на хлопця. Було суворе, вусате, з насурмленими бровами. Петро злякано приплющився, і з'явилися в нього на очах сльози.

Бачив перед собою широку, качкувату Оришчину постать: бігла від нього по траві, блискаючи чорними п'ятами. Незграбно крутила зігнутими в ліктях руками. Обернулася до нього, засвітило розплиле обличчя і пекучі чорні очі.

Петро здригнувся від огиди і замотав головою. Відтак поліз у темний кут, притискаючи однією рукою поставець. Там, у кутку, він знову сів і задивився перед себе голубими, здивованими і зчумілими очима.

— А що, Петре, — почув Оришчин голос, — воно ж таки сталося?

Він зирнув злякано в той бік, звідки пролунав голос. Дивилася на нього вологими, затуманеними очима корова й монотонно ремигала.

5

Року 1751, місяця серпня, двадцять дев'ятого дня на лохвицький уряд прийшов Кость Гресь, сотенний козак, городовий житель зі своєю дочкою Оришкою.

— Хочу заявити вам, панове урядові, — сказав він, — що над моєю дочкою поглумилися: вона зайшла в тяж. Коли я почав допитуватися, з ким утратила панєнство, то сказала, що збавив її Петро Запаренко й іншого вона до себе не відає.

Він повів у бік дочки суворим оком, і та опустила голову, знітилася і захлипала, пускаючи з очей сльози.

— Приходьте по обіді на ратуш, — сказав поважно сотник Гамалія. — Буде знято з вас допит.

Кость Гресь уклонився панам урядовим і гримнув на дочку:

— Кланяйся, хвойдо!

Оришка зігнулася і заскімлила тоненько, мов побите песеня, в той час, як її батько вже йшов сягнистою ступою до виходу. Орищка хитнула повним тілом і подріботіла слідом, сотник Гамалія прицмокнув голосно і почав колупатися, як то він звик, у зубах шпичкою.

— Знову весела справа, панове урядові, — сказав і, скривившись, подивився у вікно, за яким було видно шмат осяйної хмари.

Таку ж хмару побачив і Петро Запаренко, коли прокинувся того дня в хліві. Він лежав горілиць на соломі і дивився незмигно в прочіл. Голова йому розколювалася, він намагався пригадати, чому так важко й неприємно колотиться в його грудях серце. Але нічого не пригадав, хіба побачив біля себе порожній поставець, а коли пішов до дверей, то наступив на власну керею. Примружившись, став на вийсті а хліву і здивовано побачив, як через двір просто до нього йде одягнений у синє сердюк, і обличчя його потонуло в тіні — йшов той від сонця, тоді як сам Петро був тим сонцем густо облитий, аж мусив мружитися. На мить йому здалося, що сердюк — це знову-таки Оришка Гресівна, одягнена в чоловічу одежу, тенькнуло в ньому гостро, аж схопився за груди. Однак сердюк підійшов уже близько, і Петро побачив на його сутіннім обличчі довжелезні широкі вуса.

— Йди, Петре, на ратуш тебе звуть, — сказав сердюк, і Петро зчудувався:

— Це ж чого?

— Там тобі розкажуть, — сказав поважно сердюк і пригладив вуса. — Моє діло тебе звістити і відвести.

І вони пішли на ратуш, а на них зглядалися сусіди і питали в Петра й сердюка, що сталося, але ті мовчки проходили мимо, і тільки коли вийшли на міський майдан, начебто пробудився Петро і роззирнувся, шукаючи, чи не можна куди втекти. Бо весь він раптом почав наповнюватися несвідомим жахом, і той жах таки погнав би його в глибину вулиць, коли б не відчув чогось непевного сердюк і не взяв парубка за руку вище ліктя.

6

Оришка по обіді була не та, що вранці. Сміливо стояла перед панами урядовими, які запросили ще й колишнього обозного Павла Мартося. Петра вона начебто й не примічала.

— Я йшла у ліс по ягоди, — казала скоромовкою, наче дрібним бобом об стіну била, — й зустрів мене по дорозі Петро Запаренко. Пристав до мене, що проведе до лісу, і таки провів. Вгостив мене чаркою й упоїв. Потім, жартуючи і залицяючись, почав клястися, що візьме мене за жінку.

— Чи стрічалися ви потім? — спитав Павло Мартось.

— Коли було в Запари весілля, прийшла туди дивитися, — так само скоромовкою оповідала Оришка. — Тоді він, люди це бачили, зо мною женихався. Потім став вечір, і я пішла додому. Тоді Петро нагнав мене на дорозі і став кликати: "Ходімо десь поговоримо!" Я ж, послухавши, пішла на свою луку, і там він знову пообіцяв узяти мене за жінку. А побачивши, що Петро мене зводить, я сказала своєму батькові. А тепер і вам, панове урядові, голошу.

Петро стояв серед покою блідий і випитий, здавалося, не лишилось у ньому ні кровинки. Намагався зустрітися очима з Оришкою, але та відверталася. В цей час несподівано затарабанив об шиби дощ, хоч досі все було залите сонцем, і всі обернулися й зачудувалися: на склі тремтіли великі, лискучі краплі. Тоді Петро відкашлявся і ступив до столу, за яким сиділи урядові:

— Не вірте їй, панове, ні слова. Це вона хоче мене на собі оженити. Я ані жодною мірою не повинен і ніколи до неї не приставав!

— Чи зустрічався ти з нею на дорозі, коли йшла по ягоди в ліс? — спитав Мартось.

— Зустрічався, але розминувся, трохи поженихавшись, — відповів Петро.

На те Оришка вдарила кулаком об кулак і пішла супроти Петра, блискаючи гнівно очима. Залящала, звищуючи голос, і той ляскіт був такий нестримний і такий тонкий, що урядові аж шиями закрутили. Відтак звівся сотник Гамалія і гримнув кулаком по столі, аж завмерла Оришка, так і не висипавши з себе всіх прокльонів. У тиші, що настала, залунав схвильований Петрів голос.

— Я не повинен, — сказав він. — І не відаю, для чого вона на мене напастує, хіба наважила, щоб я її взяв за себе. Але оскільки вона так учинила, не хочу її брати за себе!

Тоді Оришка заплакала, і плакала якось жалісно і скімливо, наче побите песеня, густо висипаючи з очей сльози, і, мов навмисне, заплакали шибки на вікнах, бо знову затарабанив об них дощ, краплі ковзали по склу, лишаючи світлі борозенки, в яких блищало сонячне проміння, бо темна хмара висіла тільки над ними, а небо зусібіч грало лискучими, купчастими оболоками.

— Вона завжди мене перепиняла, — сказав Петро аж заспокійним голосом, — і приставала до мене, але я завжди від неї тікав, бо не подобається вона мені і не можу я й любити… Я думаю, панове урядові, що й зілля приворотне вона проти мене виставляє і чарує мене, бо останніми днями неспокій мене посів. Через те й до чарки потягся, бо тільки тоді забуваю про ті її чари…

Оришка стояла супроти нього мовчки. Опустилася уся й поникла, але, коли зводила на нього очі, блищали вони дивним блиском, і Петрові від того наче вужі по тілі повзали.

— Що скажеш на його відмову? — спитав сотник. — Та й тобі не віримо, Петре Запаренку, а коли є незгода, обоє маєте знати, що буде…

— Можете мене бити й убивати, — здригнувшись, сказала Оришка. — А я стою на своєму: це він мене одурив!

Вона сама пішла в той куток, де стояла покарна лава, і лягла на неї, а сердюк прив'язав її.

— Бийте міцно, панове, — сказав сотник, — і питайте, чи не з направи чиєї і чи не з ненависті накладає таку річ на Запаренка?

Тоді злетіли вгору барбари і почали падати на Оришчину спину. Вона рвалася і вискотіла, кричала й горланила. Тоді припинили й бити, і вона знову повторила все, що раніше, і знову злетіли барбари — криваві плями почали розповзатися по сорочці.

Петро підійшов до вікна й дивився туди, де прослався міський майдан. Ішло через той майдан кілька жінок, на ходу розмовляючи, і їхав віз, на якому спокійно помахував батогом величезний кудлатий дядько. Грався з собакою хлопчик, втікаючи від нього, і собака, певне, гавкав, бо швидко розтуляв і затуляв писка; хлопець сміявся, блискотів зубами, і все це — хати зусібіч і сади — було залите сонцем, а що пройшов недавно сліпий дощ, то зелень сяяла й мерехтіла. Йому захотілося повернутися і сказати, щоб не мучили ту закляту дівку, яка хоч і напастує на нього, але все-таки любить. Стало дивно, що так буває у світі: одне хоче другого, а той другий — ні! Заплющився від урази, знав, що, коли витримає тортури та, котра вискотить зараз під барбарами, на лаву ляже він, а лава буде тепла від її тіла й крові. Це буде єдина спільність, якої вони справді в цьому світі досягнуть, і не переступити їм іншої межі. Коли б оженився з нею, то був би принижений і упосліджений, а коли затнеться на своєму, його можуть на цій лаві й покалічити. Аж озирнувся затравлено, бо не знав виходу із цієї халепи.

Знову зирнув на майдан і не побачив там уже воза з дядьком, ні жінок, не було й хлопця з собакою, натомість ішла якась висока жінка з коромислом на плечі. Вона наче відчула, що дивляться на неї, обернулася раптом, і він вразився, які дивні очі мала та жінка. Ніде досі не зустрічав її, хоча було в ній щось напрочуд знайоме, і дарма що йшла далеко, зміг зазирнути в ті великі й чудові очі. Всміхнулася сумно й підбадьорливо, наче наперед жаліла його за муки, що має відбути, і Петрові скімко зіщулилося серце.

Оришку вже відв'язували з покарної лави, вона сіла, розставивши коліна, обличчя її було запухле і страшне. Тремтливі руки невдолад поправляли розтріпане волосся, очі погасли, а вуста конвульсивно смикалися.

— Питаємо тебе ще раз під страхом більшої покари, — сказав урочисто Гамалія. — Чи правду ти сказала?

— Сказала вам святу правду, — твердо, хоч і тихо, мовила Оришка.

Тоді Петро рушив од вікна дерев'яною ступою і пішов просто до Оришки, прикляк біля неї і взяв руками її голову. Подивився просто в затуманені, померклі очі, які все-таки вміли світити ясно й палко.

— Оришко, — сказав він, — опам'ятайся! Навіщо терпиш муку і посилаєш на неї й мене? Навіщо зводиш на мене наклеп і ганьбиш перед миром? Що з того тобі, Оришко? Коли б оженився на тобі, посміховиськом ми стали б на людських язиках. Признайся суду, що ти лиху намову на мене навела, і я, може, спробую тебе полюбити.

Оришка, однак, мовчала. Дивилася повз нього і начебто не бачила. Сльози градом покотилися їй по щоках.

— Тепер візьмемо на тортури тебе, Петре, — сказав Мартось. — Кладіть його, панове, перед ратуш і бийте тими ж барбарами.

На те стрепенувся раптом Петро й метнувся притьма в двері, щоб утекти. Але на ньому повисли два сердюки, і він упав додолу під їхніми важкими тілами. Відтак потягли його немилосердно по долівці, при чому подряпав він собі обличчя, і, спихнувши Оришку, яка ще й досі сиділа на покарній лаві, кинули на ту лаву Петра. Він крутнувся, щоб вирватися, відтак закричав тонко й пронизливо. Оришка звелася з долу, куди її трутили, і, ледве переступаючи ногами, побрела в куток, де сидів на лаві її батько.

Злетіли барбари і почали немилосердно шмагати Петрове тіло. Він стогнав, кричав, лементував, аж доки не опустилися барбари. Тоді до катованого підійшов Павло Мартось.

— Не бийте, панове, — сказав Петро, випльовуючи криваву слину. — Не збавляйте мене здоров'я. Я її візьму за себе!

Тоді спали поворози, і Петро сів на лаві. Відтак звівся, і його очі несамовито забігали по покої. Спокійно сиділи за столом урядові, спокійно стояли два сердюки. Спокійно опустив вуса Оришчин батько, а ще спокійнішою була сама Оришка. Дивилася на нього теплим, майже розчуленим поглядом, і її нижня губа звісилася, оголюючи жовтуваті зуби. Петро вклонився суду, тоді підійшов до лави, з якої шумно звівся Кость Гресь, вклонився і йому.

— Подайте руки! — наказав Павло Мартось. Петро подав руку, яка втонула у великій Гресевій долоні, на Оришку не дивився.

— Ти дав слово перед судом і сповнюй його, — сказав поважно Гамалія. — Відпустимо їх обох з ратушу, панове?

Урядові закивали головами, і Петрові на мить здалося, що всі вони без облич. Сидять тіні в одежі, безсловесні, завмерлі, і тільки хитаються вряди-годи, наче їх вирізано з паперу.

— Я, сину, — сказав Петрові Кость Гресь, беручи під руку, — на тебе зла не маю. Якщо вже оступився, май силу спокутувати. Заладь свою вину, і всі тобі це за добро візьмуть.

— А коли вини нема? — спитав Петро, переступаючи поріг.

Кость Гресь захихотів.

— Перед урядовими ти міг сказати й таке: їхнє діло питати, а твоє правду ховати. Але, коли не зміг того доконати, не блюзни!

Він пригладив повагом вуса, а Петро озирнувся затравлено. Побачив, що урядові повставали зі своїх місць і вели, певне, буденну балачку.

— Ви мудрий, — сказав Петро майбутньому тестю, — то вкладіть до моєї нерозумної голови ще й таке: чи добрий той чоловік, що жінка примусила його вийти за себе?

— Всяке в житті бува! — озвався Кость Гресь. — Аби тільки вини чоловік перед небом не відчував…

Петро подививсь у небо і побачив те саме, що і з вікна ратушу. Цвіло воно чистим шовком, на якому ясно згоряли срібні хмари. Смуток потік в його душу, і він зирнув на Оришку, яка йшла поруч. Мала лагідний на лиці вираз, аж покращала, а чи освітило її так сяйво від срібних хмар…

— Може, ви й правду кажете, дядьку, — мовив Петро, зупиняючись. — Але я знаю й інше. Коли пришити полотно діряве до нового, нічого з того доброго не виходить.

— То хто це полотно діряве? — аж скрикнув Кость Гресь. — Замудрився ти, хлопче!

На те поник і принишк Петро і йшов якийсь час мовчки. Не мав досить слів, щоб виповісти те, що розумів, і так ішли вони, доки мав Петро звернути до свого обійстя. Тоді він і побачив лукавий і насмішкуватий Оришчин погляд: очі її заблищали потайним і пекучим вогнем, від якого в його душу засівався попіл.

— Прийду сьогодні до твого батька, Петре, — сказав Кость Гресь. — Ніде і ти не дівайся, треба нам про весілля побалакати.

Подав Петрові руку, і той уклав у неї свою, безживну. Відтак завернули вони в бічну вуличку, а хлопець стояв і дивився вслід. Гресь ішов швидко, але поважно, вряди-годи повертаючи голову, — щось говорив до дочки. Вона ж ступала легко й весело, начебто й не бито її нещодавно.

7

Стояв завмерло, дивився й нічого не бачив, хіба тільки те огрядне тіло, сховане в мішкуватій сорочці, до якого ніколи не мав пристрасті. Йому здалося, що Оришка йде не від нього, а до нього, підступаючи все ближче й ближче. Аж очі приплющив у щемкому передчутті нещастя, що от-от має статися. Зараз воно відбудеться, зіткнення, яке породить блискавку, і та спалить усе і спопелить. Відчув, що від ніг до грудей та голови підіймається йому полум'я. Згоряв на цій пустельній дорозі, бо не мав куди йти. Здалося йому, що опинився на майдані з п'ятьма виходами з нього. Кидався поперемінне в усі, але скрізь наштовхувався на одне й те ж. Скрізь ішла на нього, криво всміхаючись, Оришка, і Петрові здавалося, що суне на нього потвора на п'ять тіл і з тисячею чорних палких очей. Дубнув під тим поглядом і пропадав. Хотів згадати інше обличчя, яке так вабило його й чарувало, але Настя Кутневська вже не існувала в цьому світі. Вона опинилася десь надто далеко, можливо, на отій луці, біля дерев — стояла серед трави і згоряла. Махала руками, наче хотіла злетіти, але ставала попелом. Він теж попелів під цим сонцем, і, здавалося, — навіки.

— Не можу одружитися з Оришкою, — простогнав він, таки рушаючи з місця. — Не можу щодня бачити й біля себе, щодня торкатись її — не можу!

Ішов, і сльози застеляли йому світ. Може, тому не бачив, куди йде, зрештою, було йому до того байдужки. Мав заплющені очі і здерев'яніле тіло, і те, що воно рухалося, теж не було в його волі. Ноги йшли самі, руки вимахували в такт, а сам був сліпий. Сплітались і розпліталися довкола нього хитро вигнуті лінії, які миготіли на червонясто-буруватому тлі; він поступово забував про людей і краєвиди, які залишалися за спиною. Так тривало, може, з годину, а може, й день, бо, коли розплющив очі, сонце похилилося до заходу. Тоді й побачив він дорогу, по якій простував. Була порожня, довкола стелився порожній степ, вигинаючи хвилі тирси, але скоро й цей рух припинився. Петро обернувся назад і там уздрів те саме. Ніде не було ані душі, не чулося ні дзвону цвіркунів, ні покрику птаха. Ледь-ледь шаруділа сухими головками трава, і він нерішуче зупинився наслухуючи. Здалося йому, що чує далекі людські вигуки і гавкіт собак, лементування й покрики, начебто йшла неподалік за кимось погонь. Стрепенувся й озирнувся затравлено. Кинув оком, шукаючи забіччя, щоб сховатися. Але довкола було таки порожньо, і він побіг по дорозі, плескаючи босими ногами по куряві. Від того збивався буруватий пил, який здіймався, наче дим, угору. В поросі постать утікача почала розтавати, заслонюватись і щезати; сутінки, які вийшли з трав, ще згустили той дим, зробивши з утікача тільки тінь. Тінь бігла без напруження, підстрибуючи і наче летючи над дорогою, але ходи не збавляла. Піт висіявся на Петровому обличчі — і був то холодний піт. Дорога починала стелитися м'яко й пухко, і від того пропадав тупіт ніг. Трава довкола заспокоїлася, і мертва тиша прийшла у степ. Зникли міражні звуки погоні, але Петро не зупинявся. Біг, і серце його, звикле до руху, билося зовсім рівно. Вряди-годи позирав у небо і побачив нарешті місяць. Той запалав іржаво-золотистим сяйвом, холодним рудуватим полум'ям, і на цілий степ раптом стало чути один звук — калатання серця втікача.

ВІРШІ, ЯКІ Я, ПЕТРО ТУРЧИНОВСЬКИЙ, НАПИСАВ У ВІТРЯНУ НІЧ

Дорога невідома тягнеться до краю,

Початок її в небі, де кінець, не знаю,

Побачив я сьогодні: починався день,

Цар-вуж в короні злотній, вилізши на пень,

Сльозу-перлину ясну тихо вигрівав,

А я чогось весь ранок був ходив, шукав:

Чи зілля, може, може, квітку несмертельну,

Відтак знайшов дорогу я лише пустельну.

ВІРШІ ПРО СВІТ

Світ навколо точить коло, крутить, колобродить,

Вітер стиха тужно диха, мов людина, ходить.

Щось упало, поламалось щось в душі чи в світі,

Опускають, квіт скидають вже й осінні квіти.

Коло котить, коло бродить, коло скрізь, в усьому,

Тишу п'ю я і сумую у порожнім дому.

Щось з'явилось, покотилось, щось живе, забуте,

Щось шепоче, мружить очі, добре, гарне, любе.

Щось велике, хоч безлике, щось, як помах крильний.

Як пізнаєш, покохаєш, станеш вільний, сильний.

Цю дорогу топчуть ноги, що то за причина?

Світ кидає і не знаєш, чи не йдеш до згину.

Зупинися, озирнися, зрозумій щось в ньому,

Щоб не з'їло, не спалило, як вогонь солому.

Світ навколо точить коло, крутить, колобродить,

Вітер стиха тужно диха, мов людина, ходить.

Все з'явилось, зрозумілось, — ще чогось бракує.

Все пізналось, поладналось — смуток серце чує.

Що там в тиші тужно дише, що за звук там знову?

Цокіт кінний, цокіт кінний, цокіт загадковий.

Прислухаюсь, напиваюсь того цоку з тиші —

І малію, й сутенію, бо то звук із виші.

Не впізнаю, не вгадаю таємничу мову,

Тож сумую, тишу п'ю я у порожнім дому.

РОЗДІЛ III

Петро утеклий другий

1

— А що, Петре, — почувся голос із темені, — добре тобі живеться з молодою жінкою?

Петро зупинився, наче хто його вдарив, і різко повернувся на той несподіваний голос.

– І хочеться тобі з мене кпити, Горпино? — спитав прикро.

— Чого ж кпити, Петре, коли твоє життя й мені на очі сльози вибиває…

Стояв серед вулиці, майже розмитий темінню, і тільки його русявий чуб білів.

— Бачиш, — сказав тихо, — зачепила-таки мене… А я й сам збирався до тебе заговорити…

— Нащо?

— Не знаю. Хотів перемовитись із тобою. Але де ти? Довкола було так темно, що він не бачив і за крок од себе. Стояв, наче в глибокій ямі, а вона в другій ямі, і розділяла їх земляна стіна.

— А що з того, що бачитимеш мене? — сказала Горпина. — Чи легше тобі буде, чи й мені?

— Хіба не знаєш нічого про мою жінку? — спитав він.

— Знаю, Петре. Саме тому й заговорила до тебе…

— Ще не забула мене?

— Хто ж таке забуває?

Він удихнув широко в груди повітря, і здалося, що воно цвіле, пріле, бозна-яке. Неподалець задзвенів ланцюг: хтось брав воду чи собака бігав по дворі.

— Чого ж мовчиш, Петре? Мав щось мені сказати.

— Мав, — відповів він. — Таке мені в душі колотиться. Давно те в думці…

Але він не сказав, що хотів. Неподалець зашелестіла одежа — з темені висувалася темна постать. Впізнав відразу Марію Тимофіїху і відсунувся до тину, майже злившись із ним, тоді як постать сказала голосно і владно:

— Це ти тут з кимось балакаєш, Горпино?

Але ніхто на це не відповів, і важка тінь похиталася до воріт. Тоді з-за тину висунулися прохолодні дівочі руки в білих рукавах і вклали Петру до рук якусь посудину.

— Поласуй, — прошепотіла Горпина. — Жінка тобі такого не дасть…

— Що це? — спитав Петро так само пошепки.

— Лубка з приливаними чорницями, — сказала Горпина. — Те, що ти найбільше любив парубком…

2

Марія Тимофіїха зайшла у двір до Петра Легенького, щоб перемовитися словом-другим з жінкою Легенького Тетяною. Вона побачила руку, що висунулася з повітки, — там спав на солом'яній підстилці сам Петро. І, може, не звернула б уваги на ту руку, коли б не була вона чорна. Тимофіїха навшпиньках наблизилася до повітки і придивилася: рука була вимазана чорницями. Очі Тимофіїшині скочили по повітці і спинилися на лубці, котра стояла на землі, — була та лубка зсередини також чорна. Гостра підозра спалахнула в Тимофіїшинім серці, і вона позадкувала, намагаючись ступати якомога тихіше. На вулиці побігла, розметуючи одежу, і хоч її гукнула зі свого двору Проциха, жінка шевця Проця, Марія нічого того не дочула. Ввірвалася вихором у своє обійстя, та не побачила перестрашених очей власної дочки, не спинилася, а метнулася до комірчини, де мала стояти зовсім така сама лубка з приливаними чорницями, яку побачила в Петра Легенького. Тимофіїха вдарила руками в боки й аж побіліла. Стояла й ворушила вражено губами. Тоді плеснула дверима комірчини, аж посипалася зі стін глина, і широким, сягнистим кроком подалась із двору, хоч дочка її аж двічі огукнула. По дорозі зустріла Палажку Пашинську і на ходу сказала до неї:

— Ходімо, Палажко, зі мною на ратуш. Злодія викриватиму!

Палажка Пашинська охоче приєдналася до Тимофіїхи, і вони вже вдвох не йшли, а майже бігли. Дорогою до них долучилися Орищенчиха, Горська й Сердючиха. Вони не вислухали, а випили схвильовану оповідь Тимофіїхи, і, поки слухали, до них підбігло ще кілька жінок. Не всі з них пішли на ратуш, деякі відстали від походу, метнувшись, маючи кунтушами й намітками, по своїх дворах.

Діялося це в гарячу пообідню пору, коли сонце пряжило так, що майже всі жителі містечка солодко спали. Подрімував і міський писар Степан Кошанський, тож коли ввірвалась у ратуш Тимофіїха і затарабанила, закидаючи Кошанського словами, той не зразу дібрав, про що йдеться, За спиною Тимофіїхи товклися кілька жіночок і поривалися й собі вставити слово, і Кошанському треба було струснути головою, щоб опритомніти з несподіванки. Він пробував уловити зміст у тому тарахкотінні, але бачив тільки схвильоване, перекошене обличчя Тимофіїхи, що завзято смикалося, — на голову писарю начебто хто каміння сипав. Тоді він грюкнув рукою по столі так, що замовкла, забувши стулити рота, Тимофіїха, а жіночки за її спиною охнули вражено, і тільки тепер всі побачили, що через довге сутінне приміщення ратушу провішується довга сонячна стяга і та стяга кінчається якраз на столі саме в тому місці, куди гримнув кулак Степана Кошанського.

Тоді Тимофіїха зрозуміла поважність моменту, ступила крок до столу і рівним голосом виповіла свою скаргу, тим більше, що у відчинені двері зайшов до ратушу, широко позіхаючи і хрестячи рота, городовий отаман Степан Лобода.

— Стаю перед вами, панове урядові, що минулої ночі в мене сталася пропажа: взято в мене лубку з чорничними приливаними ягодами. А ще в мене вкрадено з тої комори скриньку з новою оковою, в якій було вісім кіп грошей…

— Це все? — спитав Кошанський.

— Коли б то все, панове урядові. Вкрадено в мене, — Тимофіїха заникнулася, але продовжила сміливо, — дві носатки горілки, ціле сало і п'ять кварт олії в горщику…

— На кого кладеш підозру? — спитав городовий отаман.

— Тільки на Петра Легенького, мого сусіда, — прорекла Тимофіїха й озирнулася, наче шукала підтримки в жінок, що прийшли разом з нею.

— Петра Легенького? — перепитав радісно Кошанський, і очі його схвильовано заблищали. — Оце так, пане городовий, новина!..

Петро ж Легенький у цей час спав. Йому привиділося, що йде він по хмарі лискучій та срібній, тримаючи притиснуту до грудей лубку з приливаними чорницями, опускає туди руку, як ведмідь у вулик, і зі смаком їсть. В роті в нього неземне блаженство, бо приливані чорниці любив над усе. Побіч нього йшла не його жінка, а таки Горпина, яка й винесла йому цю лубку, і вони вряди-годи любовно перезиралися.

— Заведу тебе, Горпино, в чужий край, — казав він мрійливо, — там у золотих коритах свині мигдаль їдять, а горобці ходять у срібних панчохах. Там лобода росте, як у нас дерева, і родять на ній вареники та пироги. Я вже напитав туди дорогу, і ось веду туди тебе.

Горпина сміялася і хитала недовірливо головою.

— Чи не той це край, — спитала вона, — де гарбузи мають золоте насіння, отаке, як биті таляри?

— Еге, той, — підхоплював Петро. — І гарбузи ці не валяються по городах, як наші, а висять у повітрі, як надуті пухирі. Вони так і рвуться в небо, і гудиння їхнє таке натягнуте, що торкни ненароком — і зазвучить, наче струна…

— Треба було тобі на мені одружитися, і я б з тобою хоч на край світу пішла б, — сказала сумно Горпина. — Тепер мені гріх із тобою знатися…

— Але ж знаєшся? — спитав він переможно, і Горпина зітхнула.

— Боюся, що не до добра все це. Бог нас покарає.

— Бог карає тих, що лихо на землі чинять, — сказав він. — А хіба це лихо — любити? І чи не хотів я оженитися з тобою, чи не засилав старостів?..

Стояло в повітрі натягнуте гарбузове гудиння, десь високо біля хмар золотом грали роздуті гарбузи; яскраво-білі свині йшли по кисельному березі, щоб напитися з річки молока; горобець у срібних панчішках сів на край золотого корита і зацвірінчав; хтось невидимий, може, вітер, а може, якийсь чарівник, торгав огудиння-струни, тиха музика наповнювала повітря, начебто гули десь поруч важкокрилі джмелі; мед крапав із вербового листя, і під кожною вербою лежало по медовій колоді; лобода тягла м'яке зелене гілля, і з нього звисали рум'яні, випечені пироги. Петро зітхнув і послав руку в лубку, а Горпина засміялася дзвінко, зовсім так, як колись уже зовсім давно.

3

Спершу йшли міські слуги на чолі зі Степаном Кошанським, за ними Марія Тимофіїха з жінками, що супроводили її до ратушу, і доки дійшли вони до гетьманського фільварку, на якому сиділи Шептаки, в котрих і жив Петро Легенький, майже з кожного двору вийшли чоловік чи жінка і доладналися до походу. Всі йшли, не дуже й розмовляючи, важкою однодушною юрбою, навіть дихали злагоджено, адже таке не часто трапляється і на вулиці, і в містечку.

— Станьте, люди, довкола двору, щоб він не втік, — сказав Кошанський, і юрливі постаті побігли вздовж тину, оточуючи обійстя.

Степан Кошанський урочисто переступив через перелаз й опинився у зарослому травою дворі, де тільки й було, що кілька поросят, які завзято бабрались у кориті.

— Оце він і є, — сказала Тимофіїха і показала на руку, що й досі визирала з повітки.

Кошанський став раптом пружавий і легкий у ході. Озирнувся і показав слугам, щоб стали біля повітки. Тоді кинувсь у розхилені двері й упав раптом на Петра Легенького всім тілом, хапаючи його за руки й заломуючи їх. Двоє слуг кинулися на поміч і миттю зв'язали Петра мотузкою.

— Подивіться, люди, на його долоню! — сказала голосно Марія Тимофіїха. — А онде й лубка. — Вона кинулась у повітку і переможно підняла вгору посудину.

Петро нетямковито кліпав очима і злякано водив поглядом по людях, котрі заповнили його двір.

Тут уже ходили, з хазяйським виглядом роззираючись, Осип Орищенко, швагро Легенького, Тесько Сердюк, який зазирав уже і в хлів; на порозі стояла здивована і вражена Петрова жінка Тетяна, а Йосип Горський відштовхнув її з дороги і пішов у хату. Вслід за ним посунув отець Тимофій, презвітер Благовіщенської церкви, а також Артем Бандурка, що його прозивали Хлипоносом.

— На тебе, злодію, — сказав урочисто Кошанський, — зроблено виказ. Ми прийшли за наказом пана городового отамана зробити у тебе трус.

Петро звівся і вийшов з повітки, тримаючи перед себе зв'язані руки.

— Це щось не те, панове урядові, — сказав він знічено. — Нічого я ні в кого не крав…

— А чия це лубка? — крикнула гостро Марія Тимофіїха і помахала нею перед Петровим носом.

Петро зблід і випростався. Поворушивши пальцями зв'язаних рук озирнувся злякано. Двором сновигали люди, витягували з хати всіляке добро і звалюючи його на землю.

— Це моя лубка, — сказав Петро. — І таких у мене в господарстві багато…

— А скринька з грішми, сало, горілка?! — вигукнула Тимофіїха.

— Яка скринька, яке сало? — здивувався Петро і ще більше побілів.

Тоді пішла Тетяна просто на Петра і засичала тихо, аби ніхто не чув:

— От і прийшла на тебе пора, голубчику. Такого з себе тихого й гожого вдавав, а сам злодіяка! Повісять тебе, і не в'язатимеш мені світу!

Він смикнувсь у жінчин бік, але не сказав нічого, тільки облизав губи.

— Мої свердла! — сказав Осип Орищенко, показуючи їх людям.

— Ти ж мені їх позичив, — сказав Петро.

— Позичив? — повернув до нього освітлене недобрим оскалом лице Орищенко. — То, може, скажеш, що я і скриньку свою тобі позичав, вісімнадцять кіп грошей, три битих таляри, дві срібні чарки і срібний гудзик?

— Аж стільки! — сумно всміхнувся Петро. До нього підходив, тримаючи в руках рушницю, мушкет і пістоль, Тесько Сердюк.

— А про мою рушницю, мушкет і пістоль що знаєш? — спитав голосно. — Про путо залізне, що в мене пропало, киндяк і в'ялену рибу на десять золотих?

— Бог вас покарає, дядьку, — тихо сказав Петро. — Рушниця, мушкет і пістоль мої, і жінка моя про це вам скаже.

Але Тетяна стояла повернута до нього боком, половина обличчя, яке бачив, була залите сонцем, і тримала вона на вустах тоненьку червону гадючку. Очі її дивилися кудись поверх голів, наче хотіла побачити віддалік щось цікаве. Для цього витягла якомога шию і звела підборіддя: Петро раптом розширив, аж потемніли вони йому, очі: не дружину, а тяжкого ворога перед собою побачив.

— Що, жінко, — спитав тихо, — так багато лиха тобі вчинив, що допомагаєш напасть на мене насилати?

Але вона, здавалося, не почула його слів, бо рушила раптом від нього, простуючи просто до Степана Кошанського.

— Тут не все його крадені речі, — сказала голосно. — Багато чого тут мого власного є…

— Уряд розбереться, — сказав незворушно Кошанський, і його рот скрививсь у тонкій усмішці, тоді як брова ледь-ледь моргнула. На це ще більше здивувався Петро, зрештою, він сам мав на серці замок… Різко повернувся: через перелаз переступала переполошена Горпина.

— Що тут сталося, мамо? — спитала перелякано.

— Що сталося, не твоє діло! — озвірилася до неї мати. — Йди додому!

Горпина схилилась покірно, зирнула на зв'язаного Петра і, опустивши плечі, пішла назад до перелазу. Звідти знову зирнула на нього, і йому на серці потепліло.

З хати вийшов Йосип Горський, тримаючи в руках нову штаметову спідницю.

— Моя, ой, присій-богу, моя! Я тут знайшов, панове урядові, ще й своє дзеркало, кунтуш синівський тонкого сукна, коралевий, а в ньому капшучок грошей.

— Признаю до себе оці чоботи й оце барило! — сказав отець Тимофій. — їх украдено в мене, і знак тому, що ці чоботи якраз по мені.

Він закотив рясу, скинув старого, аж бурого, чобота, а взув нового.

— Хай панове урядові подивляться, — сказав, переможно всіх озираючи. — По нозі, як улиті!

— Поки що кидайте їх у купу, панотче, — сказав Кошанський. — Завеземо все до ратушу, а там спізнаватимете…

4

Петро дививсь у мале загратоване віконечко — просто на нього світив великий, повний і червоний місяць. Стояв серед неба, завмерлий і плаский, і на ньому чітко промальовувалося дві людські постаті: один стояв, розставивши ноги і звівши руки з вилами, а другий на тих вилах конав. Червона кров розливалася по світу і все мертвила чи присипляла. Збуджувала тільки собак та жаб: собаки валували, а жаби в недалекому ставі співали. Передражнювали, а може, й собі хотіли стати птахами. Хотіли злетіти вгору під те місячне проміння, щоб викупатись у ньому донесхочу. Деякі навіть стрибали для того з високих круч — перевіряли, чи не виросли в них крила. Ляпалися, однак, просто в червоне кружално відбитого у воді місяця, а потім довго й захоплено розказували, що вони й на місяці побували і там така ж вода, як і тут…

Петро слухав той спів, і в нього не було сну. Не було й урази від того, що вдіялося, тільки заціпеніле зчудування. Знав, що з цього лиха може не винести голови, але зараз це не вражало його. Дивився на білий клапоть дороги, що світився під місяцем, і ця дорога дивно знаджувала його. Був би вільний — неодмінно вийшов би на неї, заплющив би очі і пішов спокійно, переставляючи ноги, як сновида. Місячне проміння потоком уливалося б у його розхилену душу і розсівалося б там. Наповнювався б ним і ще більше ціпенів. Все в ньому мерзло і вмирало, тільки серце ледь-ледь поколихувалося і сяк-так гнало кров. Дивився мертвим поглядом і вже не бачив і дороги. Ставав скляним стовпом, з якого теж починало струміти червонувате світло. Здалося йому, що це саме відчуває, перш ніж полетіти, й кажан. Ноги його легенько відпиралися від долівки, і йому увіч здалося, що варто відштовхнутися сильніше — і його пронесе крізь вузьке віконце, і замахає він широкими крильми, розрізаючи оцю червонясту темінь…

Це саме відчував, коли повертався тієї ночі від Горпини.

Був утішений і вмиротворений і знав тільки одну турботу: безшумно пробратися в повітку й заснути, перед тим помаривши. Ніч була темна й кудлата, небо обволоклося хмарами, і самотні вогники з хат тривожили тьму. Проходив повз хату Кошанського, і щось смикнуло його зупинитися. Вікно було освітлене, але й затулене. Перемахнув через тин і приклався до щілини. Побачив Кошанського, а побіч веселе, засміяне обличчя власної жінки. Кошанський обійняв її і раптом закрутив, аж затріпотіла і звіялася довга її одежа… Петро відхилився і знову переліз через тин. Ішов і поступово вивіювалася з нього добра тиша, якою був наповнений. "Треба мені гукнути людей і врізати їй полу, — подумав він, простуючи по дорозі. — Суд розірве нам шлюб, і буду я вільний!" Озирнувся крадькома: вікно Кошанського палахкотіло. "Я зараз підійду до найближчої хати і гукну її господаря". Він побачив подумки обличчя того, кого хотів гукнути, і на нього найшла остуда. Якась неміч чи кволість, несила чи страх, глуха нехіть — щось таке, що змучує йому душу і засіває попелом. "Я сам винуватий, — думав він, схиливши низько голову, — бо вона мене не любила від початку. Та і я її не праг!" Мимовільно згадав той час, коли послав старостів до Тетяни, відчай тоді його якийсь їв, а може, хотів швидше забути Горпину. Не міг нічого згадати гарного, а тільки сірий туман. Іде в тому тумані, а побіч ступає дівчина. І не дивляться вони одне на одного, а набоки… Він раптом спинився серед вулиці: не знав, куди йти. Знав тільки, що таки не покличе людей, щоб застукати жінку…

… Глухі, вкрадливі кроки розбудили його у хурдизі. Здригнувся і вдививсь у сутінь. Біла легка постать відділилася від дерев і безшелесне промайнула через залитий місячний двір.

— Петре, не спиш? — прошепотів жіночий голос.

— Це ти, Горпино? — спитав він знехотя.

— А хто ж би ще? Не береться мені до очей сон, — шепотіла вона, притискаючись до віконця з того боку. — Це я тебе занапастила…

— Ти тут не винувата, — сказав він. — Тут, здається, ніхто не винуватий…

— Дала тобі тих ягід… — В її голосі прочулися сльози. — Хочу зголосити про це на уряді.

— Тоді всі знатимуть, що ти таємно зустрічалася зі мною, жонатим чоловіком, — сказав він зовсім тихо. — Сама знаєш, чим це скінчиться…

— Чи треба конче думати, чим це кінчиться?

— Тебе, хазяйську дочку, виб'ють на ратушу різками, а я повинен буду повернутися до жінки, також закуштувавши київ…

— Я це знаю, — прошепотіла вона. — Твоя жінка тобі смерті зичить.

— А то ж чому?

— Тоді зможе з Кошанським шлюб узяти.

— Звідки знаєш?

— Мати казали. Так радіє, що це з тобою приключилося. Я оце довго думала… Знаю тебе: і під киями мене не викажеш. Тому сама зголошусь і врятую тебе.

— Собі ганьбу на голову взявши, — сказав він, — а мене не вирятувавши…

— Що ж нам робити, Петре? — зойкнула вона. — Адже видить бог: не злодій ти, не злодій!

— Звісно, що не злодій, — тихо сказав Петро. — А робитимеш те, що тобі скажу…

В його змертвілий голос вкралися теплі нотки, очі ж начебто позбулися нерухомої закляклості і вперше блиснули ясно й жваво.

— Вони не посміють мене вбити, — сказав він. — Розграблять моє добро, а на більше їх не стане. Вирок виречуть, але я їх, Горпино, добре знаю: малодушні вони й боягузливі…

— Що ж вони тобі зроблять?

— А нічого. Виб'ють киями і проженуть із міста.

— Ой! — затулила рота Горпина.

— Не страшись, — сказав він тепло. — Знаю: так воно буде. Я їх оскаржити не зможу, бо завжди одного винуватять, а не громаду. Коли затаврують мене — гірше, а ні — вільним чоловіком учинюся…

— А коли тебе все-таки повісять?

— Не стане в них на це духу, — сказав Петро. — Кожен, добром моїм поживившись, не схоче брати ще я цього гріха собі на голову.

– І все-таки боюся я, Петре, — сказала Горпина. — Дуже боюся!

— Я вже все розміркував, — спокійно озвався Петро. — Світ широкий, і є в ньому не одна забіч, де б чесний чоловік зміг би вільно на сонце дивитися. Знайду таке місце й житиму.

– І там на лободі вареники ростимуть? — гірко спитала вона.

— Нічого сміятися! — відказав серйозно. — А може, й ростимуть. Люди надаремно не стануть плескати язиками. А коли він є, той край, напевно, його знайду.

— А я?

— А тоді й за тобою повернуся. Виведу тебе вночі — і втечемо світ за очі. Але треба знати, куди втікать…

— У землю чучванську, — знову гірко пожартувала вона.

– І де та земля чучванська — треба знати, — сказав так само розважно Петро. — Бо що ми знаємо тут, у себе? Десять навколишніх сіл. Я не раз слухав, що розказують про свої мандри дяки.

— А коли вони брешуть, Петре?

— Трохи, може, і брешуть. Але не вірю, щоб усі брехали. Чогось із того, що кажуть, нема, а щось таки є. І я розшукаю той край, де не боятимуся собі на голову даремної звади.

— Боже ж ти мій, боже! — захиталася по той бік віконця Горпина. — За одну лубку ягід таке лихо діється! Хай би вже впало на мене воно, а ти звільнився б!

— Ще раз кажу тобі, Горпино: не звільнився б! — спокійно сказав він. — Знову вернувся б до жінки, але там, де ненависть, немає життя, Горпино! Та й люди цього не дозволять. Там, на дворищі в мене, вони вже зголосили за своє половину мого добра. Тож і тебе вшетечницею назвуть, а крадіж мені все одно припишуть… Йди додому, Горпино, і не бійся. Коли судилося нам зійтись, бог допоможе, а ні — то й ні!

Вона зітхнула так, як зітхає вітер, коли хоче пройтись по землі й перевірити, чи тихо скрізь і чи всі сплять, і відступила від вікна. Спинилася серед двору, а тоді ще раз вернулася.

— Може, ти голодний, Петре, то я принесу!

– Їсти мені жінка носить, — сказав усе тим же сумирно-безбарвним голосом Петро. — Не хочу, щоб тебе хтось біля мене застав.

І знову вона зітхнула, наче вітер, і, хитнувши білим рукавом, швидко й безшумно подалася геть. Тоді почув він, що таки співають від ставу, наслідуючи пташок, жаби, а по містечку валують один до одного собаки. Знову закостенів і заціпенів він біля віконечка, погляд його мертвий зробився, бо знову дивився на червоний, незрушний місяць із сірими тінями людських постатей на собі.

5

Вранці на ратуш сходилися поважні господарі. Купу добра було звалено в дворі, тут-таки стояли прив'язані корова й кінь, і господарі перебирали речі, роздивляючись. Прийшла й Тетяна, і Степан Кошанський сказав так, щоб чули всі:

— Можеш, Тетяно, зголосити всі речі, що належать тобі особисто, суд їх поверне.

Тетяна кивнула і почала відбирати з купи одежі жіночу, а також дещо з речей пожиткових.

З'являлися один по одному й урядові: сотник, городовий отаман, війт, сотенний осавула й бурмистри. Вони поважно розсілися тут-таки, за вкопаним у землю столом, починаючи розправу.

— Що впізнала тут свого, Маріє Тимофіїхо, — спитав сотник Костенецький.

Тимофіїха виступила з юрби і сказала голосно й чітко, щоб писар устиг записати іі слово:

— Крім лубки з приливаними чорницями, яку я забрала вчора, в мене вкрадено скриньку з новою оковою, в якій було вісім кіп грошей, дві носатки простої горілки, ціле сало, олію в горщику — п'ять кварт, казанець новий, ціною чотири золотих.

Петро сидів обіч, сірий, виблідлий і байдужий.

— Чи признаєшся до покражі, яку виповіла Марія Тимофіїха! — спитав його Костенецький.

— Признаюся до покражі лубки з приливаними чорницями, — сказав Петро.

— Будемо, панове, допитувати з пристрастям чи питатимемо далі?

— Питатимемо далі, — сказав Кошанський.

— Хочу зголосити панам урядовим, — виступив наперед Петровий швагро Осип Орищенко, — що я впізнав серед цих речей своє свердло. З ним пропало в мене зі скринькою вісімнадцять кіп грошей і три битих таляри, чарок срібних дві, срібний гудзик і гаплик. Окрім того, срібний перстень, два складених образки, чвертка карунового сукна, кунтуш каруновий гранатовий чоловічий, кандійка, порохівниця, залізний ланцюг, три долота, залізний шворінь, струг і скобель.

— Чи признаєшся ти до покражі, яку виповів Осип Орищенко?

— Признаю, що струмент: свердло, долото і струг позичав я у нього, — сказав спокійно Петро.

— Позичав на вічне оддання, — скривився Осип. — Прошу панів урядових записати те, що я сказав.

— Вже записано, — сповістив Степан Кошанський.

— Зголошую і я свою кривду, — виступив Тесько Сердюк. — Вкрадено у мене рушницю, мушкет, пістоль, залізне путо, киндяк, на десять копійок сухої риби, півчвертки крупи гречаної, таляр грошей, сокиру, косу, півтора фунта сірки.

— Признаєшся ти до покражі в Теська Сердюка? — спитав Костенецький.

Петро, однак, мовчав. Дивився на дорогу, що виднілася звідси: порожній, безлюдний білий сувій, розгорнутий між двома рядами тинів; вряди-годи падав туди вітрець і змотував білі, кручені вихори. Тоді над дорогою ставав сірий серпанок, поступово осідав він, і дорога прозоріла знову. І здалося Петру, що, коли б він устав і спокійно, не кваплячись, пішов розгортати й далі собі перед очі той сувій, ніхто б тут його не хопився — всі були надто зайняті своїм ділом. От і зараз ніхто не зважив, чи признався він до покражі речей, зголошених Сердюком, бо вслід за ним відразу ж виступив Йосип Горський і почав перераховувати й собі те, що в нього пропало й опинилося раптом серед Петрових речей. Петро дивився на грубі вуста Горського, які ворушилися під задимленими широкими вусами, і йому стало жаль цього чоловіка: попри все, очиці його бігали насторожено, і оглядав він пильно товариство, наче боячись, що хтось йому перешкодить законно красти в Петра.

— Спідниця нова штаметова з добрими бесаманами, шнурівка штофова жовтогаряча, шапка оксамитна зелена, добра, три шапки суконних, добрих, дзеркало велике, добре, сорочок полотняних — п'ять, кунтуш синівський, сукна тонкого, коралевий, в якому був капшучок з грішми, і було їх три копи…

— Чи признаєшся ти до покражі, яку виповів тобі Йосип Горський? — спитав Костенецький.

І знову нічого не відповів Петро, бо й не слухав Йосипового числення, зір його прочинився, і побачив він, що дорога, по якій ішов, уперлася в дивний ліс. Росли в ньому небачені дерева і співали небачені пташки. Вже йшов по тому лісі, відчуваючи чудовий запах; від якого ясніло йому в голові, аж він усміхатися мимоволі починав. Заплющив очі і уздрів себе на широкій галявині, де грала ладна музика — назустріч йому звівся чоловік у білому. Мав іскристі очі, простяг руку і сказав тепло:

— Втомився, чоловіче? Йди у дім свій і спочинь.

— У мене немає дому, — сказав Петро.

— Зайди в це дерево, — сказав чоловік.

Він ступив уперед, а що не хотів ударитися обличчям у кору, простяг руки. І руки його ввійшли в кору, наче була вона водяна. Тоді він увесь увійшов у дерево і спинивсь у синюватому мерехкому тумані, в якому мерехтіли де-не-де вогники. В тому тумані розрізнив він щось, наче сходи, і пішов угору, йшов він по них і йшов, а туман поступово рідшав і прозорів: ось воно те, про що мріяв, подумалося мимохіть йому. Ось де місце, куди приведу я свою кохану і де зможу спокійно оселитися… Він побачив перед собою густий, залитий цвітом сад. Дерева теж не були схожі на ті, які знав, — щось наче лобода.

Озирнувся, бо хотів розпитатись у того, котрий його сюди послав, але побачив обличчя своєї жінки Тетяни і почув її голос: перераховувала те з речей, що вважала за своє. Дивився на неї з зачудуванням і тихою підозрою: хто вона? Чому зв'язала з нею доля і чому блискає супроти нього такими сердитими очима? Йому захотілося в цей мент побачити інше обличчя, яке було б йому любе, що не знало б супроти нього озлоби й заздрості, зневаги і зненависті. Знав, що серед усіх цих людей є тільки одне таке, але зараз він його не побачить. Йому захотілося звестися і сказати: "Люди, що ви робите? Навіщо вам цей вертеп, чи тільки для того, щоб поживитися з моїх недоносків? Де взялось у вас супроти мене таке зло? Ми ж жили з вами мирно, люди, і я тільки трошечки, трохи не улягав у ваш світі Скільки разів я христосувався з тобою, Петре Орищенку? Можливо, я був трохи інакшого тіста, ніж ви, — думав він далі, — але я ніколи нікому не сподіяв ніякого зла!" Переводив погляд з одного обличчя на друге, здається, кожне почуло ті його невимовлені слова, але ніхто не захотів зрозуміти. Ніхто не захотів простосердно глянути йому у вічі, а кожен дивився кудись убік. Так, начебто не було його зовсім, а тільки непотрібна тінь, яку треба відвіяти. І в Петра почав входити раптом той незбагненний, беззмістовний, густий, як кисіль, і морочний жах. Здалося, що таки не врахував чогось і що Горпина таки правду сказала. Всі ці люди однодушне хотіли позбутися його. Можливо, вони таки винесуть одностайний вирок, і за годину чи дві він забовтається на гілці, як гнилий плід. Тоді вони відчують повний спокій, бо цілком від нього звільняться і здобудуть тим право на всі пограбовані в нього недоноски. "Ти, ласуне, — подумав він гірко, — поласував приливаними чорницями, а що здобув?"

— Чи не чуєш, що тобі кажу? — звищив до нього голос сотник Костенецький.

Петро звів на сотника прозорі, сині й невинні очі. Скинув русявим чубом і забрав його з лоба. Але сотник витримав його погляд. Мав свій: важкий, владний і незворушний.

— Я спитав тебе, чи визнаєш вину, чи піддавати тебе пристраснішому допиту?

"Киї, — подумав Петро. — Вони хочуть забити мене чи покалічити?"

— Визнаю свою вину, — сказав тихо, але й поспішно. Обличчя Костенецького розгладилося, а по людях, зібраних тут, пройшов шепіт. Петро кинув на них швидким, вивідчим поглядом: сказав щось догідне. "Тільки б не довести їх до несамовитості, — подумав він і здригнувся від огиди. — Злодій, я злодій! — захотілося йому гукнути. — І то через те, що годі себе виправдати!" Але й цього разу вуста його мовчали, наче заліплені воском, а очі знерухоміли. І був він такий спокійний і ніякий, що люди і справді не могли на нього дивитися.

— Суд видає декрет, — сказав голосно Костенецький. — Декретом нашим і з порадою товариською, при множеству віри гідних осіб, розсудивши тяжкий переступ козака Петра Легенького, до якого він сам признався, за артикулом статуту Литовського, присуджуємо його до смерті через повішання. Чи немає в товариства відводу?

Глуха тиша зависла над присутніми. Всі дивилися мовчки і знерухоміло, наче перейняли цієї закостенілості в оскарженого.

Тоді виступив наперед Тесько Сердюк.

— Прошу панів урядових зважити на чистосердечне признання Петра Легенького і на те, що злу дію вчинив він уперше. За те дарувати його життям і видати присуд доступніший.

Костенецький зирнув на урядових, кожен з них мовчки хитнув головою.

— Зважаючи на прохання поштивого господаря Теська Сердюка, суд змінює свою постанову. Декретом нашим і з порадою товариською, при множеству віри гідних осіб учиняємо: злодія Петра Легенького позбавити власного майна, покарати киями і вигнати геть з міста, не обкарновуючи…

6

— Готуйся прийняти належне, — сказав Степан Кошанський, підходячи до Петра. На вустах у нього косо лежала всмішка, а очі були крижані.

— За що зненавидів мене так, Степане? — спитав самими вустами Петро.

— Не я тебе зненавидів, а ти себе. Ті, що били його, мали таке враження, наче товчуть мішок із січкою, — не видав Петро із себе ні стогону. Костенецький спинив катів, йому здалося, що Петро мертвий, його перевернули на спину і справді побачили мертвий, засклілий погляд і закушену до крові губу.

— Чи не досить для нього, хлепавого, панове урядові? — спитав Костенецький і, побачивши схвальні киви, наказав катам відступитися.

Люди вже розходилися з двору, особливо швидко покинули його Оришенко, Сердюк, отець Тимофій і Марія Тимофіїха. Намагалися не дивитися одне на одного й поспішали, наче кожен мав надто пильну справу. Несли дещо з того добра, що його собі приписали, мали ще сюди повернутися.

Молодиця з відрами підійшла до двориська і спинилася. Дивилася широкими чорними очима, наче не могла зрозуміти, що тут діється.

— Візьміть у неї води! — наказав Костенецький.

Один із міських слуг, той, що бив Петра Легенького, підскочив до молодиці і щось їй сказав. Та мовчки зняла з себе коромисло, і слуга побіг до них з повним відром. Біг широкою ступою, розплескуючи воду, і мав дивно перекривлене обличчя.

Над майданом стояла тиша. Глибока й моторошна, немов удіялося тут щось недозволене. Може, тому вода, якою плеснули на Петра, вилилася надмірно шумко.

Сотник позіхав. Все ширше, ширше, здавалося, рот його і так розширився понікуди, але він все розтуляв і розтуляв його. Вже був той рот на все обличчя, криваво блищав отхланню, і тільки коли зворухнувся скатований, рот почав стулятися.

— Мабуть, знову живіт болітиме, — сказав Костенецький. — Щось мене на позіхи бере…

Він знову почав позіхати, ширше й ширше, розводячи щелепи, і аж головою крутнув, щоб швидше стулити рота. Кошанський дивився на нього іронічно і трохи зневажливо.

— Коли б не карали ми злодіїв, — сказав він, — світ би перевівся.

— А звісно, — сказав сотник, стуляючи рота. Петро, однак, знову запав у непам'ять.

— Може й померти, — сказав, підходячи, війт.

— Вилийте на нього ще відро, — наказав Костенецький, і його втретє нестримно потягло на позіхи. Слуга побіг удруге до молодиці, котра все ще стояла на майдані, він кинув їй до ніг порожнє відро, а схопив повне. Костенецькому ж роздерло рота так, що він знову блиснув червоною отхланню. Вода плеснулася на Петра Легенького, і він заворушився.

— Хай його вітер обвіє, — сказав сотник, кусаючи губи, щоб знову не позіхнути. Пішов із двору просто на молодицю, що невідривне сюди дивилася.

— А ти чия? — спитав він. — Щось мені не до знаку… Трохи вразився з того, як вона на нього зирнула, але мав іншу турботу: вуста йому розривало від позіху. Через те не став чекати на відповідь, а тільки подумав, що десь-таки цю молодицю бачив. Його щелепи знову роздерлися, притому так, що йшов він якийсь час із широко роззявленим ротом.

7

Петро опритомнів остаточно під вечір. Сонце стояло якраз проти нього, і він довго дивився на величезне, негаряче світило. Здалося, що пролежав у дворі ратушу незвідь з якого часу. Довкола не було ні душі. Він сів, крутилася йому голова. Дивився крізь болющі повіки на той шматок дороги, омежений сірими смугами тинів, що вабив його і раніше. Зараз він туди ступить, бо вже немає ніяких перешкод. Потягся до ціпка, що лежав обіч, і, спершись на нього, встав. Відчув, що живий і може рухатися, — гаряча хвиля щастя омила йому груди. На припухлому лиці проступило щось схоже на усміх, очі засвітилися — вечірнє сонце таки закинуло в них по живій іскрі. Спина й сідниця йому боліли, але цей біль відчував тоді, коли пересмикував плечима. Пішов і побачив, що ноги його несуть. Опирався на ціпок, наче був старим дідом, і поволі дибав порожньою вулицею. Зрештою, не була вона порожня. З кожного вікна, дверей, з дірок у тинах світилися до нього цікаві очі.

Він спинився. Стояв і начебто зважувався: йти йому чи ні. Перед ним лежала вулиця з кількох хат: дві з них він знав надто добре. Довкола було так само порожньо, не відчувалося навіть очей, що за ним підглядають. На тин скочив лапами брунатний невеликий пес, побачив Петра і стрибнув до нього. Принизливо вихляв тілом, тернувсь об ногу і, піддерши писок, тихенько заскавулів. Завмер раптом: з відчинених дверей хати дивилася на нього жінка.

— Тобі чого? — спитала вона.

— Хіба це не мій дім?

— Не можеш уже тут жити, — мовила вона гостро.

— Я хочу взяти на дорогу одяг і харч.

— В тебе нема тут одежі й харчу! — сказала жінка. За спиною в неї заспівали двері, і в них став Кошанський.

— Що тут таке? — спитав.

— Той злодій прийшов, — холодно сказала Тетяна.

— Хіба не знаєш, що до заходу сонця тобі треба піти з міста? — спитав Кошанський. Петро мовчки на нього дивився.

— Я тут, у твоєму домі, з урядового приручення, — сказав Кошанський і солодко позіхнув. — Стережу Тетяну від твоєї помсти.

Петро все ще мовчав, тільки світив змертвілим поглядом.

— Коли зрозумів мене, поспішай. Після заходу сонця тебе в цьому місці можна вбивати, як приблудного пса.

— Він щось проти нас замислює, — сказала жінка з сіней. — Подивися, які в нього несамовиті очі!

— Зараз піде, — сказав Кошанський. — Бо я тут таки з урядового приручення.

Петровий погляд запалився, і Кошанський нахилився, щоб узяти дрюка.

— Забирайся геть! — сказав глухо. — Бо черепа тобі провалю.

— Я прийшов, щоб вас побачити, — сказав повільно Петро. — За гріх вам воздається, і не мій на те буде суд. Він повернувся і ступив через перелаз.

— Думай про свої гріхи, Петре! — сказав цвілим голосом за спиною Кошанський.

Але Петрові не було чого тут робити. "Мене вже нічого тут не тримає", — подумав і подививсь у той бік, де стояла хата Марії Тимофіїхи. Йому тонко й тоскно защеміло в серці — лишав там щось по-справжньому дороге й гарне. Хотілося ще раз поговорити з Горпиною й пообіцяти, що він таки повернеться забрати її. Але навколо глухла безлюдь, і він, зирнувши на сонце, котре торкнулося вже овиду, пішов хуткіше.

Проходив повз пустище і вже починав відчувати радісне збудження, як завжди перед дорогою. Звів голову і моторніше посилав обіч себе палицю. Виліковувався від своєї урази і знову жив.

Неподалець зашарудів бур'ян, і він мимохіть глянув туди. Від куща верболозу замахала йому хусткою дівчина.

Зійшов з дороги і, як міг швидше, подався туди. Поспішав і усміхався: назустріч пливли йому кохані очі.

— Я тобі принесла дечого на дорогу, — сказала Горпина і подала йому зав'язану в біле полотно лубку.

Подивився на неї широким-широким поглядом, і дівчина побачила в тих розширених очах усе, що сподівалася: ласку, любов і прощання, їй захотілося кинутися йому на шию і виплакатися уволю. Тоді знову дивитися йому в вічі і знову плакати. Щось недоказане і недокінчене праглося там прочитати, однак очі його звузилися, і в них заблищав сміх.

— Знову лубка з приливаними чорницями? — питав він так ніжно, що сутінки, які плелися біля них, на мент перестали згущуватися. — Тільки чи не потраплю я з цією лубкою в нову халепу?

8

Він ішов залитою сутінком дорогою, тримаючи в зігнутій лівій руці розкриту лубку. Черпав долонею солодкі ягоди. Виїдав їх із руки і йшов, тримаючи в роті любий смак. Очі його вже зовсім позбулися мертвизни, а світилися тепло і м'яко. Отак і йшов він порожньою дорогою і, здається, знав, куди йому йти. Знав, що ця дорога не на один рік і що в кінці й обов'язково буде дивний ліс — увійде в нього і неодмінно зустрінеться з чоловіком, котрий не прожене його і не вилає, а подарує оселю; куди він зможе привести Горпину. Відбудеться відтак вшестя в царство, про яке завжди мріяв і в яке вірив.

Черпав рукою приливані чорниці, і очі мав примружені, адже треба йому продивитися перед собою цілий простір; був покритий поки що сутінком, уходив-бо не в ранок, а в ніч. За спиною давно погасло місто, в якому народився і збирався жити цілий вік; у тій землі, куди він простує, його назви не буде знати ніхто. Не мав жалю, бо гнала його по дорозі схожа на казку сподіванка. Усмішка поступово гасла на його худому лиці, очі наповнювалися смерканням і загусали. Шия витяглася, бо щось таки побачив він у сірому мороці, що заступав йому світ. Став і вдивлявся, і аж навшпиньки ставав: попереду щось рухалося живе. Світла було замало, щоб розгледіти його конечно, але він міг і вгадати. Через поле, захоплюючи й частину дороги, з глибини ночі, що вже обняла навколишні ниви, рухалося на нього щось сіре, схоже на отару, а може, й була то отара. Може, була то й ніч, в яку готувався вступити, а може, таємні сили везли на величезному возі часу сповитий і ще немічний завтрашній ранок.

Лубка випала йому з рук, борлак нервово ковзнувся по шиї, бо в горлі таки пересохло, він стояв і чекав. Чекав того, що мало до нього прийти.

Цю історію я почув тої ж таки вітряної осені 1751 року і оповів її мені давній приятель, канцеляриста Грицько Підопригора, який, у свою чергу, чув її від Григорія Костенецького, конотопського сотника. Мені здалося, що той Петро, котрого бачив я вбитим, міг бути й Петром Легеньким.

Ми смакували тоді з моїм приятелем старим, запашним медом, що його купив я в Івана Скиби, і вітер налітав на мій дім, наче намірявся його завалити. Був той дім дерев'яний, вітер знаходив шпари і тонко в них висвистував. Під ту музику оповів я Грицькові й про Запаренка, і він сказав після задуми:

— Життя людське тим і дивне, що в ньому подібного стільки ж, як і неподібного.

Ми примовкли і слухали якийсь час вітер. Я відчував мокрий, змерзлий простір, що стелився за моїми вікнами. Вітер рвав із дерев останнє листя і ніс його, доки не припечатував до паркану, стіни чи вікна. Один із таких листків приліпився і до нашої шиби, і ми обоє одночасно туди позирнули.

— Лишайся переночуй, — запропонував я Підопригорі. — Негода така!..

— Для доброго козака — хіба це негода? — засміявся Грицько і таки поїхав.

Я вийшов на ганок, щоб провести його, вітер нападав накотами і тріпотів кінчиками одежі.

— Сидиш тут, як ведмідь у барлозі, — гукнув мені Грицько, розвертаючи коня. — Приїзди коли й до мене.

Вітер накинув на нього кілька листків, і він відмахнувся від них, як од надокучливих птиць. Махнув рукою й поїхав сірою, болотистою вулицею.

Я повернувсь у свій дім і відчув раптом його порожнечу. Дім зітхав під ударами вітру і начебто на щось скаржився. Саме в цей мент я й відчув, що Грицько мав рацію. Власне, не зрозумів, а відчув: щось мені трохи прояснилося. Не хотів ще додумувати цього до кінця, бо що знаю про цей світ і чи можу його судити?

Мимовільно згадав Стефана Савича — захотілося розповісти обидві історії саме йому. Був певний, що знайдемо з ним спільну мову, адже її вже ми знаходили. Міг би розповісти йому ще про одне — про те він також заговорював. Кілька днів тому прийшов гетьманський універсал, у якому звідомлялося про вигаданого месію. Такий чоловік справді з'явивсь у наших краях, ходить від села до села й баламутить людей. Цей псевдомесія насправді козак із-над Орелі Петро, в універсалі наказувалося зловити його, де б не появився, забити в кайдани і відправити до генеральної канцелярії, як звичайного злочинця і плевосіятеля. Але найбільше мене цікавило не те: із дяком Стефаном я міг удосталь наговоритися про мистецтво складати вірші — таку потребу маю завжди, коли душа з'являє невияснений біль, а самота бере раптом за горло. Відтак годі мені вже тішитися зі свого затворництва, і мене тягне напитися не лише тонкого меду. Тоді я можу, хиляючись з боку на бік, як найубогіший простолюдин, горлати в нічну темінь пісню і знаходити в тому задоволення. Такі пориви завжди живуть у мені, і спиняє мене хіба те, що грубої пісні ніколи я не заспіваю, а тонкої й милозвучної поготів, — надто це мене розчулює. Може, тому я йду на середній шлях, сідаю до столу і присуваю до себе чистий папір. Ось і зараз, провівши Грицька, маю той-таки неспокій. Вже зачинив за собою всі засуви й замки і повільно йду на самотній вогник свічки, що тепліє на моєму столі. Він похитується, нагинаючись чи в один чи в другий бік: покоєм гуляли невидимі струмені, вітер все-таки знаходив, як проникнути до мене. На тому ж таки столі стояв недопитий мед — верх умієтності чарівника напоїв Івана Скиби — і два келихи. Я налив собі трохи меду і потримав його в роті, щоб відчути глибоку настояність. Вітер насідав на шиби, і мені здалося, що ті аж прогиналися під його напором. Вогник схитнувся і ледве не зіскочив із гноту. Цього було досить, щоб відчув я глибокойдучий із простору поклик. Рука моя мимоволі потяглася до пера і за мить почала писати швидко й гінко, засипаючи мою книжицю рядками.

ВІРШІ ПРО ВІТЕР, ЩО НАПИСАВ Я В ОСІННЄ НАДВЕЧІР'Я

Цей вітер мокрий, дикий, б'є вікна, моросить,

Зітхання предковічне у дім мій заносить.

Пливе ніч темно, сліпо, невгадно, морочно,

І крутить вітер танок химерно і скочно,

І крутить світ дрімливий, холодний і сірий,

І пало стає в серці тепла, світла, віри,

І мало в серці сили здолати цю хвищу,

Тож він і шаленіє, і рветься, і свище.

Що станеться зі мною в цій миті і другій,

Чи в радість обернуться мій смуток і туга?

Чи я знайду ту силу, щоб вийти із цього

І вечора, і вітру й зійти на дорогу?

Дорога, наче привид, у світлі манячить,

Не кличе і не вабить, та зводить, одначе.

Постій, дай зупинюся, химерний навійло,

До тебе чашу ставлю — ану ж бо, налий-но,

Я вип'ю трунку твого, щоб вийти із ночі,

І розтоплю на срібло свої смутні очі,

На золото — свій розпач, і в першому слові

Скріплю до світу смак я відвічний любові.

Але й такого писання було не досить, щоб звільнитись од тягаря туги, яка так важко мене пригнітила. Тоді я зробив ще одне — це чиню не так часто, а тільки в особливих випадках: сів перечитати чудні, як на мене, записи, зроблені дідом моїм Іллею. Вони перейшли у спадок саме мені: задля них я поступився сестрі родинним сріблом — дідів діаріуш цінніший мені срібла. Віддав оправити його у шкіру із застібками, і він лежить у мене серед інших книжок. Я читав цей рукопис не раз і знаходив щоразу щось раніше непрочитане. Мій дід був чоловік нещасний, але й мудрий. Він любив світ, хоч не знайшов у ньому доброго ладу — надто високою мудрістю хотів жити. Він вірив у сни та візії, бо вони, очевидно, часто його навідували, однак більше було того, що вклала йому в голову мудрість його часу. Часом дідові одкровення мене увіч веселили (була це мудра наївність старих дітваків), а часом смутили. Отож просидів я над рукописом далеко за північ — сьогодні дідова історія мене смутила. Захотілося раптом прийти з цієї моєї ночі у ніч його, у його вічність, простягти йому руку й поспівчувати; не було в дідовому житті людини, яка зробила б це по-справжньому за його життя. Мені захотілося повернутися духом у минулий час і завітати на пасіку діда Іллі тією тінню, які любив він описувати. Але ніколи, ніввіки не зможу я, діду, прийти до тебе навіть тінню — ми розминулись у цьому світі. Єдиний спосіб, діду, з'єднатися мені з тобою — поспівчувати тобі. Ти обірвав свій рукопис на півслові, і я відчуваю од того жаль; ти хотів миру, не маючи його, і я співчуваю тобі; ти славив неспокійність духу, а жив убогим життям, хотів любити й не мав кого — я відчуваю від того жаль. Дивні ночі бувають, діду. Такі ночі, коли й справді можна повірити в казку чи в небилицю. І я вірю в казку, що ти знав про мене, бо книгу свою якомусь читальнику посилав. Ти послав свою книгу найретельнішому читальнику: він читає й перечитує її, і співчуття його — ніби вогняна квітка серед ночі. Вклоняюся твоїй пам'яті, діду, але не перестаю через те співчувати тобі: жаль мене з'їдає, жалкий жаль!

РОЗДІЛ IV

Петро утеклий третій

1

Про третього Петра утеклого розповів мені, бувши у нас на ярмарку, батуринський війт Семен Герасименко, якого в'яже зі мною давня знайомість. Я слухав ту печальну історію і думав, що цієї осені майже не було сонячних днів і оце тільки з тиждень, як вони тривають. Вчора я мимохіть згадав при Івані Скибі рудівську історію і не втерпів, щоб розповісти про двох Петрів — Запаренка й Легенького, яких вважають за пропалих.

— Я вже забув про ту нашу поїздку, — сказав наказний сотник. — Маєте, пане канцеляристе, причину перейматися тією історією? Чи не проходить їх через наші руки десятки?

– І все-таки, пане Іване, — сказав я. — Чоловік — не голка, в сіні не губиться. Ми так і не дізналися, хто той Петро.

— Бо й не треба нам того, — спокійно відрік Іван Скиба. — Коли б за ним хто пошукував, напевне, дійшов би й до нас.

Мені на мент здалося, що Скиба таки правий, коли не бере близько до серця всіх оцих поточних історій. Адже є в світі речі, які вписуються в книгу справ поточних, а є й такі, що безнадійно губляться в часі. Книга справ поточних, міркував я, — це книга буття людського. Події, гідні запису, відбираються за неухильною логікою, а все дрібне й неважливе закономірно відсівається. Воно губиться в безмежному, схожому на рудівське, яке я й досі забути не можу, полі часу, і немає звідти вороття. Однак, живучи в світі, я здобув ще одну науку. Побіч із тим важливим і потрібним живе в людині ще щось, чого не торкнеш пальцем: наша неповторність у світі. Саме тому я й сказав Івану Скибі, цьому великому пошанувачу земних благ, що людина не голка — в сіні не губиться, хоч часто людське життя буває як подих вітру. Кожна квітка в цьому світі, думаю я, розквітає по-своєму, і немає між ними подібних, як немає справжньої поверненості. Так само немає подібних і між людьми, і саме в тому цінність людського існування. Можливо, тому не байдужий я до тієї, здавалося б, простої історії. Не можу згубити в часі таємницю Петра утеклого, бо так я гублю в певний спосіб частину себе. Отож мене й починає цікавити не тільки те, що буденне, а сокровення, до якого не кожен може дібрати ключа. Через це мої пошуки Петра утеклого — не проста цікавість: не годен я без болю відчувати, що людина може пропасти безвісти по-справжньому. Оця "безвість" впливає в мою душу і наливає її своєрідною гіркотою. Людина ж, хоч і, як трава чи квітка, існує в цьому світі, думаю я, має щось високе. Через це не повинна губитися, як трава чи квітка, — принаймні цього хоче моя душа. Відчуваю коріння таких думок, воно глибоке. Воно — це наша надія втриматись у світі й утвердитися: в душі ніколи не вгасає потяг до безсмертя. Він і є протестом живого серця супроти повсякчасної тлінності й загину. Цей страх весь час живе в мені, і я розумію, що саме він живить усіх, хто прагне сьогосвітньої слави. Дивне й химерне оце намагання зберегти себе під сонцем, але людина все-таки не трава…

Так думав я і після того, як пішов від мене батуринський війт Семен Герасименко; надвечір знову подув вітер. Знову я слухав шум дерев за вікнами, але очі мої жили не тут.

2

Вони сиділи один супроти одного: Тиміш Мохна і Петро Гайдученко.

— Ось ми вже підняли по третій, — сказав тонким, тихим і бляклим голосом Петро, — а ти мені нічого й не говориш.

— А може, я хочу тебе вгостити, як доброго сусіда й приятеля, — показав широкі зуби Тиміш.

— Чи такий я вже приятель тобі? — спробував усміхнутися Петро, і той усміх був, як тонка павутина. — Мабуть, про борг мій хочеш нагадати?

— Може, й про борг, — сказав Тиміш, і його гарне продовгувате лице посерйознішало. — Сам знаєш, річинець не за горами. Зможеш віддати?

Петро понурився, обличчя його стало бліде й постаріле. Мовчав, тільки дихав, ледь посопуючи, тоді як пальці крутили, перевертали і стискали порожню чарку.

— Чого ж мовчиш, Петре Гайдученку?

Але Петро мовчав. Звів тільки на Тимоша великі, сині й печальні очі, і стали вони вологі й теплі — жаль у них був, туга та біль.

— Таки не віддаси мені боргу? — спитав задоволене Тиміш. — Тепер я можу й судитися з тобою, добро твоє забрати й хату.

— А мо, трохи зачекаєш?

— Міг би й зачекати, — сказав Тиміш. — Але тих грошей ти все одно не дістанеш. Хіба б скарб де знайшов…

— Я з чумаками збирався йти, — сказав Петро несміло.

— З чумаками? — розреготався Тиміш, аж брови стали йому сторчака, а обличчя ще більше витяглось. — Чи ж візьме тебе хто за товариша, такого кволого?.. В тебе біда була, Петре, то я тобі й запоміг. Але свого губити теж не можу. Ніхто на моєму місці свого не губив би…

— А коли обдереш мене, як липку, — тонко й майже з плачем сказав Петро. — Як тоді житиму?

— Женитися тобі не треба було, — сказав гостро Тиміш.

— А коли я сам як палець був у цьому світі? — спитав так само тонко Петро. — Коли ні батька в мене, ні матері, а з родичів, і то далеких, тільки ти?..

— Через це й покликав тебе сюди, — сказав Тиміш. Його голос при цьому став деренчливий, наче важко йому було й слова ті змовляти.

— Чогось, може, хочеш од мене? — спитав з надією Петро. — Все для тебе зроблю…

— Ось вип'ємо й побачим, чи так уже все, — тим-таки силуваним голосом сказав Тиміш і вилив у себе трунок, наче хотів змастити деренчливе горло. І він його змастив, бо те, що сказав потім, мовлено було звичайно, навіть буденно, з малою усмішкою на вустах:

— Я надумав таке, що ти й хазяйство своє збережеш, і борг твій спишу. Одне тільки мусиш: мовчати як риба. Мовчатимеш, то й гаразд буде, а розпустиш губу, всього позбудешся. І зла я тобі не мислю, Петре, маєш хазяйство — май! А що не годиться і свого дарувати, то придумав я отаке. Не спаде з тебе й порошина, і ані колеса з дому не винесеш. Час все водою змиє й покриє, одно мусиш — мовчати!

Вже був трохи підхмелений, бо й затинавсь у мові, при тому наставив до Петра очі й дивився пильно і влізливо, наче чекав, щоб той сам здогадався, про що йдеться.

— Не розумію я тебе, Тимоше, — кволо озвався Петро.

— Діло просте, — роблено засміявся Мохна. — Жінкою зі мною поділись…

Петро розтулив рота і нетямкувато дивився на співбесідника.

— Жінкою? — перепитав.

— Авжеж, жінкою, — вільніше розсівся на лаві Тиміш. — І ти нічого не стратиш, і я свій борг у тебе заберу.

— Але ж, Тимоше, — прошепотів Петро, — чи ж то годиться?

— А годиться, що я тебе з хазяйства обдеру? Не годитиметься, коли люди про те дізнаються…

— Не знаю, чи можу тут щось вирішувати, — затинаючись, проказав Петро. — Про неї ж ідеться.

— Того не бійся, — запосміхався Тиміш. — Коли вона не захоче, то я і від боргу відступлюся і від неї. Аби тільки ти не заважав…

— Гадаєш, вона на те пристане?

— А чого їй не пристати? Це як вода. Змиє — і сліду не лишиться.

— А коли діти будуть?

— Багато ти їх з нею виплодив?

Петро почервонів і подивився злякано на співбесідника, відтак поблід і став тихий-тихий, закоцюбнувши перестрашено.

— Хочу добра тобі, Петре, — заговорив улесливо Тиміш. — Немає інакшого способу, щоб віддав ти мені борг. І силувати твою жінку не буду я також, навіть не проситиму, щоб ти їй це наказав. Одне з тебе опитується: мовчи. Заплющ очі й прикуси язика. Коли треба, вийдеш з хати і погуляєш…

— Чи ж немає в тебе своєї жінки? — спитав Петро зовсім кволо.

— Про мою жінку давай не говоритимем, — сказав гостро Тиміш. — Тут уже я сам справлятимуся. А щоб людям у вічі не кидалося, заприятелюймо. Ти при моєму столі сидітимеш, а я при твоєму.

— Гріх те все, Тимоше!..

— Гріх не тобі, а мені. Навіть жінці твоїй не гріх, бо тебе й хазяйство рятує. Цей гріх я сам і спокутую. Головне ж, від людей затаїтися, бо тоді і ти, і я, і жінка твоя пропадем.

— А доки?

— Доки не насичуся. А насичуся, віддам папір, де твою позику записано. Віддав би зараз, та боюся: не витримаєш ти і галасу наробиш.

Говорив те свистячим шепотом, прихилившись до Петра, поблискуючи насторожено очима, але були в хаті самі: могли й не таїтися. Петро ж так само незвідь-чого перейшов на шепіт і так само озирався, і мінилося його обличчя, червоніло чи блідло: не міг і досі отямитись.

— Я тебе до цього не силую. Своє повинен узяти, а як тобі сподобніше, вибирай. Щось таки мусиш утратити, Петре. Давай вип'ємо, щоб ліпше тобі думалося.

Але Петро похилився над столом, наче підтятий. Важко дихав і мовчав. Пересмикувалися раз по раз його плечі, думав він, думав, а що голова його була тупа й захмелена, то й не міг нічого придумати. Коли ж утиснув йому в руки Тиміш чарку, підніс її до рота і ковтнув, а тоді знову похилився і думав, думав; туга жилка стала йому серед лоба й запульсувала, а зуби стис, аж зарипіли, наче потрапив між них пісок; руки лежали на столі, покритому убрусом, вишитим у велику квітку, і дивився він на одну з квіток, яка раптом теж рухатися почала на білому полі так само, як друга й третя побіч, — почали проростати ті квіти, витинаючись із стебла й розгортаючи пелюстя. Тоді запахло навколо якось дивно, і він замість думати про те, що сказав Тиміш, почав пригадувати, звідки знає той запах. І пригадався йому луг, по якому йшли босі вони з тією, котра стала потім Гайдучихою, і блискотіла до нього вона великими темними очима, і саме на тому лузі цілував він несміливі її вуста, і на смак ті вуста були наче травник — напій, що гарно вміла його жінка виготовляти. Знав: пахнуть так усі трави і квіти, які росли в той момент біля нього, пахло так небо, що низько спустило над ними зорі, і ріка, яка застигла, наче живе срібло. Відтак ще більший подив відчув Петро від усього, що тут відбувається, і поставив супроти Тимоша вже зовсім захмелілі очі:

— Невже ти гадаєш… Вона на те пристане?

3

Переходив садок, тоді йшов стежкою через городи, просто до Сейму, що підпирав його обійстя. Й виходив на луги, ті самі, які пригадав так раптово, коли балакав із Тимошем. Не озирався туди, де була його хата, — простір за спиною був начебто відрізаний від нього, немов ішла за ним чорна прямовисна стіна, через яку він все одно нічого не побачить і через яку не перебереться. Босі ноги росилися, навколо все тріпотіло від невгамовного співу тисячі цвіркунів, квіти миготіли в темені ясними плямками, і пахло так, як пахли колись давно вуста тієї, котра стала Гайдучихою. Він приходив завжди на одне й те ж місце, на пісок, де стояв кущ верболозу, сідав, зігнувшись у три погибелі, і перетворювавсь у круглу світлу грудку, яка зливалася барвою з піском. Земля була нагріта за день, і пісок пашів м'яким, тихим теплом, а верболіз скрапував вряди-годи теплою краплею, і, коли така крапля потрапляла на Петра, здавалося йому, що то плаче засіяне зорями небо. Дивився на нерушну воду, в якій росли ті зорі, наче квіти, і поступово вони і справді ставали квітами, як і ті узори на Тимошевому убрусі, хитали головками і розправляли бліді, немічні й драглисті пелюстки. Між ті квіти прокладав срібну дорогу місяць, і Петру хотілося ступити на неї і піти, піти, заплющивши очі. Але не мав сили й моргнути, через це його очі стали немічні, бліді, пальці його вростали в пісок і начебто випускали із себе корінці, проростаючи. Він же сам був наче круглий, сухий і трухлявий пень, у якого тільки й живого, що ці кілька корінців. Під той час не дихав, бо не відчував ні запахів, ні вільги; цвіркуни довкола аж заливалися, і він думав, що це говорить так до нього пісок. І не було в нього в голові ні спогаду, ні думки про те, що відбувається за спиною в освітленій чи й темній його хаті, — був бездомний і здерев'янілий. Сидів так доти, доки місяць не гасив на річці срібну дорогу, руки його починали відчувати вільгу, бо пісок таки тратив до решти тепло й напивався росою, як і тонке, бліде коріння, що встигало нарости на його пальцях. З натугою розгинався, тоді стояв якийсь час, німо роздивляючись небо і зорі в ньому, побіч нього починала шелестіти трава, і він слухав її мову, хоч і не розумів. Вперше повертався туди, де була стіна, що прийшла сюди разом із ним і відгороджувала від власного обійстя; щось зойкало йому всередині, тихо й болісно, начебто відривався од його серця чорний кажан і летів, прорізаючи повітря, туди, де враз запалювалося вікно з двома круглими і двома простокутними шибочками. Те вікно було наче звернута набік голова, і моргала вона до Петра, і кликала. Не мав сили не йти на той поклик і ступав дерев'яними ногами по піску. Дерев'яне серце колотилося в його збитих із дощок грудях, а голова порожніла, як висушений гарбуз. Той чорний кажан, що вирвавсь із його грудей, долітав до вікна з двома круглими і двома простокутними шибочками, вдаряв у них з розмаху грудьми, і шибочки починали раптом червоніти в його визорі, обливаючись кров'ю. Від того починало боліти його серце і знову ставало з дерев'яного живим, і той біль, що пробивав груди, як стріла, тягся стрілою-таки в глибину, розчиняючись серед синьої тьми. Відтак тьмою наливався він весь, і ніс її разом з собою до свого жовточервоного вікна.

4

Заходив до обійстя і перше, що робив, зачиняв ворота. Потім перевіряв, чи добре зачинено хлів, ставив на місце вила чи лопату, відтак оглядався, чи не треба чого зробити ще. Затим ішов до дверей і штовхав їх перед себе. Вищали тонко, гостро й сердито, і він опинявся в темних сінях, де пахло квасним тістом. Штовхав другі двері — в хаті блимав каганець, а в хиткому світлі снувала, стелячи на полу, його жінка.

– Їсти будеш? — питала втомлено.

Хитав заперечно головою і сідав на лаву. Тоді вона, не питаючи, ставила на стіл, що було. Подавала й травник, але він випивав усього ковток. Кидав до рота вареника і довго його жував. Жінка роздягалася, готуючись до сну, і в хаті тихо шелестіла одежа. Брав другого вареника і клав до рота. Тиша була така, що все навдокіл подзвонювало. Петро їв вареники, але не відчував смаку.

— Ти б у собі того не тримав! — казала несміливо жінка, стаючи серед хати в самій сорочці.

— А що, бити мені тебе?

— Чого мене бити, чи ж я винувата? Він мовчав. Сидів і тупо впирався поглядом в голі дошки столу.

— Коли тобі з того легше, то й побий, — казала так само несміливо жінка.

Зводив на неї злякані очі, і в ньому на мить і справді щось закипало.

— Сам знаєш, непотрібно воно мені, — мовила вона. — Задля тебе мучуся…

Він зітхав голосно і відсовував тарілку. Вставав з-за столу і починав шумко роздягатись і собі.

Жінка лягала, і під нею рипіли дошки полу. Він дмухав на каганець і залазив на піл і собі.

Лежав горілиць і майже не дихав. Жінка біля нього починала сопти: засинала. Очі звикали до темряви, і довкола поступово прояснювалося. Вливав мерехтливе сяйво місяць, котрий спинивсь у горішній круглій шибочці і майже всю затулив. Петро дивився на той місяць — холодне величезне око, що пильно світило до нього, і йому здавалося, що розтає тут, на ложі, мов шматок криги. Стає все тонший і тонший, крихкіший і безтілесніший, от-от має зникнути з цього світу, не лишивши після себе нічого, навіть води. Був тільки тінню у світі, яка існує, доки світить сонце. Не мав тіла і не мав думок. Ставав тільки темним окреслям чогось більшого, якогось себе незвіданого, себе неймовірного та живого.

— Спи, — сказала крізь сон жінка. — Дасть бог, скінчиться наша мука і знову заживемо по-людському.

— Я до тебе нічого не маю, — сказав чи подумав він, — але здається мені часом: якийсь гад поселивсь у нашому домі.

Він прислухався сторожко і почув у глибокій тиші, що покривала хату, обережний шерех. Щось велике, сухе й шарудяве повзло по долівці, прямкуючи просто сюди, до полу, щось чорне й непрозоре, щільне і слизьке, що пахло пітним чоловічим тілом, щось лускате, безноге й безконечне, як ніч. Він розширював очі і нерушно лежав навзнак.

Місяць почав меншати й меншати, начебто набридло йому стояти близько до землі, а захотілося політати в небесах, і летів він все далі й далі в глибину, до тієї зірки, що завжди його супроводить; десь там вони зустрінуться, де він зможе бути однакового з нею розміру. І ось уже він став такий, як зірка, на той рух усі інші зорі відсунулись у глибінь, через те й сталося те диво: небо зовсім почорніло, і палали на ньому лише дві зірки. На те непрозорою тьмою покрилася вся земля, а може, під цю хвилю всі на ній заснули, і в темряві трісло одне з гадючих яєць, покладених неподалік Петрового дому, — з нього вилізло маленьке чорне гаденя. Воно поповзло просто на Петровий город, і, повзучи, росло й більшало, і, доки дісталося до Петрового порога, стало-таки велике, сухе й шарудяве. І вповзло воно в хату, де звело голову і принюхалося. Почуло запах недоїдених вареників на столі і запах травнику, хоч штоф і було заткнуто, вилізло по-домонтарському на лаву і, сівши на стіл (мусило вигнути для цього довге, звинне тіло), витягло закривку, перехилило штоф і налило травнику. Випило, як п'є безрукий, бо й 'було безруке, тобто узяло чарку в губи і перекинуло в себе. Після того поцмакало смачно і схопило чимдуж вареника, щоб з'їсти. Так воно пило й заїдало, доки не лишився порожній штоф і доки не з'їлись усі вареники, тоді сито відригнуло й зітхнуло. Дивилося п'яними очима й шукало, чого б з'їсти тут іще. Побачило висунутого з печі горщика і, скочивши з лави, поповзло туди. Тут і справді були вареники, і воно вклало і їх. Тоді підповзло до полу, де спав Петро з жінкою, і затишно вмостилося поміж них.

5

— Таки не моя вина, що ми бездітні, — сказала Гайдучиха, і він зустрів ті слова настороженим, болісним і тріпотливим поглядом.

— Дивишся, наче я винувата, — заплакала раптом жінка, і сльози густо посипалися з її очей.

— Навіщо ж ти його прийняла? — спитав він.

— Бо ти не сказав нічого проти, — прожебоніла жінка. Петро сидів на лаві, спустивши голову.

— То от як він забирає в мене борг, — сказав незнайомим, здавленим голосом. — Хоче, щоб його дитину вигодували.

— А може, це бог захотів, щоб не жили ми бездітно, — несміливо обізвалася жінка. — І добро наше встеріг, і дитину послав…

Петро шумко звівсь із лави, ніздрі його тріпотіли.

— Бог, кажеш? — спитав з такою люттю, що жінка відступила злякано. — Бог на гріх не штовхає. Бог карає за гріх.

— Я не те сказала, — прожебоніла жінка.

— Не те?! — закричав він, схопивши її за барки і затрусивши. — Бо не казав я тобі його приймати!

— Але ж не забороняв?

— Не забороняв, бо хотів, щоб ти це на себе взяла. Щоб ти сама згодилася жити у злиднях, але з честю!

Тоді вона впала перед ним на коліна і звела заплакане, перекривлене лице.

— Убий мене, Петре. Я думала, для тебе це чиню, щоб жили ми по-людському. Гадала, минеться це і спливе з нас, як вода.

— Це не вода, а смола, — сказав він, відходячи. Опустив руки і знову став задуманий. Знову подивився на неї затуманеним, погаслим поглядом і впустився на лаву, віддихуючи. Тоді звів на неї очі: і досі стояла навколішки серед хати й ламала з розпуки пальці.

— А не чуєш вночі якогось шамотіння? — спитав насторожено.

— Та бог з тобою, Петре! Якого там шамотіння?

— Майже щоночі прокидаюся, — сказав він так само насторожено. — І чую, щось таки вповза в нашу хату, начебто гад…

— Я нічого не чула, — похитала вона головою і подивилася на нього перестрашено.

— То, може, це мені причулося, — сказав полегшено. — Ніч, то й сниться казна-що!

— Звісно, сниться, — сказала жінка, зводячись. — Думаєш про це весь час, от воно й привиджується.

— А ти про це не думаєш? — спитав знову насторожено. — Нічого тобі не сниться?

Вона махнула болісно рукою і почала поратися біля печі. Петро встав, підтяг на штанях очкур, бо дуже вихуд за цей час, аж штани на ньому не трималися. Пішов до дверей, однак спинився й засвітив гарячими очима.

— Я одного боюся, жінко. Чи не той це, про якого згадувати в хаті не годиться?

Жінка відсахнулась і злякано перехрестилася.

— Та бог з тобою, чоловіче! — згукнула вражено. Тоді обличчя його стало хитре й лукаве, а очі примружилися.

— А ти перевір його, перевір!

— Як же це перевіриш?

— Дряпни його чи вріж… Подивися, чи не чорна тече в нього кров.

6

— Ось і добре, що тебе побачив, — сказав Тиміш Мохна, вступаючи у хвіртку. — А то домовилися знатися поміж себе, а ти мене як чумного обходиш…

Тиміш підморгнув Петрові, а той безрушно стояв серед двору й тільки дивився.

— Отож запрошую тебе і жінку твою на погуляння, — сказав весело Тиміш і провів рукою в напрямку свого двору. — Вже я й музик запросив: Михайла Базавлука і Карпа Василенка. Юсько Корнієнко в мене гостює, Клим Стокоз і фактор індукаторський Стефан.

Петро подивився на Тимоша здивовано й зацікавлено. Брови його зламалися, а очі стали тихі, майже голубі.

— Щось хотів спитати, Петре? — глянув на нього Тиміш.

— Чи вже казала тобі моя жінка, що дитину від тебе матиме? — спитав Петро скоромовкою.

— Вже і ти знаєш, — добродушно озвався Тиміш. На те Петро показав зуби, оскалюючись.

— А хто годуватиме дитину? — спитав поважно. — Роститиме і до пуття доводитиме?

— Звісно, ти, — сказав Тиміш по-дружньому і поклав на Петрове плече руку. — Отак і віддаси мені свій борг. Нічого ти мені не будеш винен, а я тобі…

— Значить, не твій я вже боржник, Тимоше? — спитав Петро, змружуючи одне око.

— Оце я й хотів тобі сказати, — зняв Тиміш з Петрового плеча руку. — І жінку твою залишу в спокої. А людей прикликав, щоб віддачу боргу засвідчили.

— Ти добрий, Тимоше, правда, ти добрий? Тиміш глянув на ошкірене Петрове лице і мимовільно погасив усміх.

— Ти, Петре, на мене серця не май, — сказав. — Не робив я нічого без твого відома й без угоди. Твоя жінка теж твою волю вчинила, і не май озлості й на неї.

Він підійшов до Петра близько й задихав, грізно поблискуючи очима.

— А я до тебе нічого й не маю, — знітився Петро. — Коли йти на те гостювання?

— Та зараз і підете. Тільки щоб мені тихо був!.. Пішов до дверей і переступив поріг. І побачив Петро його могутню спину, широчезні плечі, прикриті кунтушем, і масну шию. Від того засмикалася нервово ліва Петрова брова, він проковтнув сухий, іржавий клубок, що застряг у горлі, а очі метнулися по дворі, шукаючи захистку. Відтак здалося, що шарудіння Тимошевоі одежі, коли той відходив од нього, і було тим шарудінням, що чув його вночі; йому раптом захотілося заплющити очі й закричати на все горло тонко й пронизливо, щоб той крик досяг аж туди, під хмари, щоб стрепенулися всі батуринці і стривожилися, щоб вискочили із хати Тимофій і Гайдучиха, щоб хмари зірвалися там, у небі, з припону і впали на землю, покрили і сховали світ і його в ньому, щоб темрява прийшла і погасло сонце; щоб його крик підхопили люди й собаки і скажена паніка учинилася; щоб зник він у власному крикові і ніколи-ніколи сюди не повертався.

Але нічого того не сталося, бо зарипіли незмащені двері, і в них постало обличчя його жінки, а за нею і Тимошеве, яке усміхалося, Гайдучиха ж йшла до чоловіка з мертвим лицем.

— Чуєш, Петре, — сказала вона мляво. — Тиміш запрошує нас на погуляння, то чи підемо?

На те струснув Петро з себе заціпеніння і знову ошкірився.

— Каже йти, то підем, — мовив і мимохіть лапнув себе на грудях, наче мав там щось сховане.

— Та мені здавалося: нездоровий ти сьогодні.

— Вип'є чарку і поздоровшає, — сказав весело Тиміш. — Окрім того, з нього знаменитий танцюриста, чи не так, Петре?

— А так, — струснув русявим чубом Петро.

— Коли так, то ходімо, бо вже зачекалися і гості мої, й музики.

7

І тільки тепер помітив Петро, що день сьогодні похмурий, що хмарам небагато й треба, щоб упасти на землю, і йому додумалося, що небо, очевидно, почуло той його крик — небо не тільки знає і бачить, що відбувається, а відає і наперед призначене. Через те зовсім заспокоївся Петро, і його обличчя трохи зрожевіло, а очі пригасли; дивлячись на нього, такого зміненого, помалу заспокоїлася й Гайдучиха і почала краєм вуха слухати, що оповідає їй Тиміш, а оповідав він щось-таки веселе, бо очі його поблискували сміхом. Вони ж з Петром відповідали на те його смішкування, хоч ні одне, ні друге не чули його оповідання — всміхалися тільки для годиться.

Отак дійшли до Тимошевого обійстя, в хаті їх привітно зустріла Тимошиха, ще не стара і ладна, але якась примучена. Зустріли їх веселими голосами Юсько Корнієнко, Клим Стокоз та індукаторський фактор Стефан із жінками. Музики заграли назустріч, а Тиміш, перекрикуючи музик, сказав, що нехай не погребують за честь, виказану їм по-сусідському. Нічого не одказав на те Петро, натомість озвалася Гайдучиха, дякуючи, але так тихо, що за музиками навряд чи Тиміш її почув.

Стіл було заставлено їжею й питвом, і вони всі з шумом посідали і випили по першій чарці. Почали заїдати, і з усіх тільки Петро нічого не куштував. Пив, і в очах його почали запалюватися веселі іскри, а коли музики заграли "Метелицю", устав з-за столу і притупнув ногою. Стріпнув чубом і звів руку, виходячи, тоді як другою взявся о бік. Всі пішли за ним, лаштуючись у коло лицем досередини, власне, лицем до нього, Петра Гайдученка, бо всі мимовільно відчули, що саме він тут проводить. Взялися за руки і пішли по колу; на кінець восьмого кроку всі одночасно, не роз'єднуючи рук, повернулись у протилежний бік. Тоді в танок пішов Петро, розвів руки і почав крутитися, як муха в окропі. Зрештою підступив до Гайдучихи і став до неї обличчям. Вони взялися під праві руки і перемінним кроком почали обертатися, як ходить по небі сонце. Петро взяв Тимошиху під ліву руку і почав рухатись у зворотному напрямі, як ходить сонце. Обходив усіх один за одним, доки не спинився супроти Тимоша. Прокрутився з Тимошем і мимовільно пристукнув закаблуком Мохну по нозі. Тиміш засичав і сердито блимнув на Петра, але той уже йшов до своєї жінки з випростаною головою, з блискучими очима і радісною усмішкою на вустах.

Так вони танцювали не один і не два рази, і завжди виходило, що останнім опинявся чи Петро, чи Тиміш, і по черзі давили вони один одного закаблуками, аж сичали з болю, і знову починався той-таки плин. Здавалося, позабували про час та міру і вже добряче упріли, але всіх живив незбагненний вогонь, тож тупали вони, крутилися й поверталися, аж доки найслабша з усіх, Тимошиха, не сіла знеможено на лаву. На те замовкли втомлені музики і присіли до столу, щоб покріпитися, покріплялися й вони всі — їли, ніби хотіли насититися на тиждень чи й на два. Гайдучиха трохи тривожно зиркала на чоловіка, бо давно не бачила його таким веселим, а він, помітивши її насторожений погляд, підморгнув легковажно і всміхнувся. Був достеменно такий, як раніше, коли вони побралися, саме оця його веселість та рухливість і привабили колись її до нього, бо сама була дівчиною повільна й несмілива, тепер же прочувала у тому його збудженні щось неприродно-незвикле. Тоді встав Тиміш, набряклий від випитого та з'їденого, і його гарне широке обличчя заблищало від поту.

— Я, Тиміш Мохна, зголошую тут урочисто, — сказав він і подивився на Петра, — що сусід мій Петро Гайдученко повернув мені сповна борг, який я йому вділяв, на що повертаю йому квит, що потім при вас, свідках, упишемо в актові книги.

Він вийняв квит і подав Петрові, і той, граючи веселим усміхом та блискочучи очима, порвав його на дрібні клаптики і підкинув угору. І заряхтіло над столом від безлічі метеликів, а всі загомоніли, засміялися і заплескали в долоні, Тиміш та Петро вийшли з-за столу, обнялися, і Мохна шепнув Гайдученкові на вухо:

— От бачиш, Петре, тепер уже ти вільний! Поплескав по плечі і відійшов, показавши Петру широку спину і червону шию. По тому стрепенувся дивно Гайдученко, бо почув раптом знайомий шелест і шарудіння. Тіло Тимошеве почало гойдатись у його очах і розпливатися. За мент він побачив, що по кімнаті йде, пострибуючи на хвості, грубий, лиснющий гад і сичить, повертаючи врізнобіч голову. Тоді-то й вирвався з горла у Петра той крик, що тамував його так довго, дикий, тонкий і пронизливий; крик, від якого всі раптом побіліли і кожному застряг у горлі непрожований шматок. Гайдучиха перелякано скочила, але було вже пізно: незвідь-звідки з'явилась у руках у Петра невелика сокира, і він кинувся до Тимоша із таким спритом, що той і озирнутися не встиг. Сокира вдарила його в голову раз і другий, і бризнула червона цівка, досягши аж сволока. Тиміш захитався, вирячив очі і раптом почав присідати. Кров залила йому обличчя, і стало воно яскравочервоне. Тоді закричали й загорлали чоловіки і завищали жінки; Юсько Корнієнко з переляку югнув під стіл, а Клим Стокоз кинувся, щоб схопити Петра. Але в нього перед очима мигнула кривава сокирка, і Стокоз відкинувся вбік, тоді як Петро щосили вдарив у двері. Клим побіг за ним і закричав на всю силу своїх легень:

— Убили! Убили! Тимоша Мохну убили! Держіть його, держіте!

Петро біг по вулиці, широко викидаючи ноги, за ним мчав Клим Стокоз і ще кілька чоловіків, що вискочили з дворів. Крик розносився по цілій околиці, і ще за мить ціла юрба котилася вслід за Петром. Він забіг у глухий завулок і перестрибнув через тин у обійстя Педька Бубенка. Сам Педько порався на городі і, побачивши незвичайну прояву, хотів її перепинити. Петро змахнув сокиркою, і Педько злякано сахнувся. Петро ж вискочив з другого боку на іншу вулицю і подався вже нею. Люди кинулись убік, щоб перепинити йому дорогу, з другого боку з'явилась ще одна юрба з наказним отаманом Данилом Харевським. Петро врізався просто в людей, махаючи на всі боки сокирою, і люди розсипалися, мимовільно даючи йому дорогу. Відтак кинулися за ним, і вже дві юрби мчали вслід за втікачем. Ламали по дорозі тини, узброюючись палицями, важко дихали і блискотіли очима: запахом крові раптом на всіх повіяло.

Тимоша Мохну тим часом винесли на подвір'я, коло нього вже порався міський цилюрник. Тиміш стогнав, а коло нього тихенько скиглили Тимошиха і Гайдучиха. Юсько Корнієнко ходив по двориську і ламав на руках пальці.

— Я був уже його схопив, — казав він незвідь до кого. — Тільки ж він з тією сокирою… ледве мені голови не проломив.

Ходив туди й сюди і повторював ту фразу без кінця, вряди-годи спиняючись і прислухаючись до колотнечі, що зчинилась на кутку.

А тим часом, як загнаний звір, мчав із однієї вулиці на іншу Петро Гайдученко, перескакував тини, толочив городи, вривавсь у садки і знову вистрибував на вулицю. Але скрізь бачив юрбу, що виривалася проти нього з розмаханим паліччям і роздертими у крикові ротами, і знову стрибав через тин. До нього кидалися господарі обійсть і пси, але він провалив одному псу голову, а Івана Дячка, що зміг схопити його, вкусив за руку. Після того скочив у завулок і помчав у той бік, де жив сам.

Заскочив у сіни і став у дверях, світячи кривавою сокирою. Очі його палахкотіли, груди ходили ходором, в той час, як двір заповнявся людьми. Кілька сміливіших кинулися на Петра з палицями, але той зручно відбився сокирою.

— Стривайте, люди, — сказав, зайшовши у двір, війт Семен Герасименко. — Я побалакаю з ним… Гей, Петре, — сказав він владно. — Кинь сокиру і йди з нами у ратуш.

— Хто до мене підійде, розчереплю голову, — прохрипів Петро.

— Заговорюйте тут його, — шепнув Герасименку осавула Савка. — Я обійду ззаду.

— Це балакаю до тебе я, Семен Герасименко, — голосно сказав війт. — Коли не хочеш, щоб тебе вбили, віддайся і підеш з нами у ратуш.

— Не піддамся я вам! — крикнув Петро. — Хоч би ви мене на часточки порубали.

— Чи ти сказився, Петре? — сказав Клим Стокоз. — Що це з тобою подіялося?

— Що подіялося, сам знаю, — сказав Петро. — А вам до того діла немає…

— Навіщо ти зарубав Тимоша Мохну? — спитав Іван Дячок.

— Це він і я знаємо, — сказав Петро. — І це наш із ним справунок.

Осавула Савка тим часом висадив хатнє вікно, і не встиг Петро й повернутися на скрип дверей, як схопив його ззаду на руки. Тоді схитнулася юрба і кинулася на Петра. Засвистіли палиці, і закричав тонко й пронизливо Петро.

— Ану розступіться, люди, — кинувся війт Герасименко. — В'яжіте його і ведіть на ратуш.

Петра в'язали так, що в нього хруптіли кістки. Він уже не змагався, а плакав, ридаючи, як мале дитя.

8

Його поставили перед сотником Федором Даниловичем, наказним отаманом Данилом Харевським, війтом Семеном Герасименком і перед бурмистрами. При цьому було багато цікавих послухати цей перший розпит.

— Правда, Петре Гайдученку, що ти вбив Тимоша Мохну? — спитав сотник.

— Я вбив його, — відказав Петро.

— Чи живий він іще, пане війте?

— Ще живий, — сказав війт, — але непритомний.

— Скажи нам, Гайдученку, причину, через віщо ти забив Мохну, — сказав сотник.

— Причину цю виповість він сам, — відповів Петро. — А коли, дасть бог, помре, то судитиме нас господь.

— Ти вів себе, як захвоцаний, — сказав сотник, — але відповідаєш розумно.

— Це в нього буває, — виступила перед суд Гайдучиха. — Якесь наслання часом на нього находить, панове урядові, що й люди можуть посвідчити. Коли добре і розумно говорить, а коли як без розуму стає.

Петро повернув голову, щоб подивитися на жінку, але вона не захотіла зустрічатися з ним поглядом. Тоді дивне страждання поступило йому на обличчі.

— Суд не може розглядати цю справу, доки не оскаржить Петра Гайдученка потерпілий Тиміш Мохна, а коли він помре безсловесно, його рід, — сказав сотник. — І поки те станеться, забийте Петра в кайдани і прикуйте перед ратушем. Я ж сам навідаю Тимоша Мохну.

Він звівся, а разом із ним звелися й інші і вийшли з ратушу. Решта дивилася, як куватимуть Петра Гайдученка…

Мохна й досі лежав у дворі. Коло нього порався цилюрник, голова в Тимоша була зав'язана, а обличчя — наче паперове. Вряди-годи голова та смикалася, і тоді виривавсь із горла стогін. Заплакана жінка стояла обіч і тоненько схлипувала. Вона здригнулася на рип хвіртки і зирнула великими нетямущими очима на сотника, який заходив у двір.

— Чи не приходив до пам'яті? — спитав тихо сотник. Жінка кволо похитала головою.

— Може і не прийти, — спокійно сказав цилюрник. — Два удари сокирою по голові — цього забагато.

Сотник перемнувся з ноги на ногу: у дворі пахло кров'ю.

— Може, висловить свою долю щодо вбійника, — сказав нарешті сотник, — запам'ятайте…

Повернувся на закаблуках, а за його спиною знову тихо заскиглила Тимошиха.

Попростував на ратуш, і люди, які йшли за ним з цікавості, почали помалу розходитися. Він же йшов, наче не було за ним супроводу, спустив сиву голову й задумався. Тільки біля ратушу знову звів очі: закутий у ручні та ножні заліза, сидів тут Петро. Був припнутий, крім того, чепою до стіни, і кожен його рух озивався металевим дзвоном. Оподалік стояло кілька цікавих, які тому не розійшлися, що побачили сотника.

— Живий ще Тимоха? — спитав Іван Дячок.

— Слава богу, — відказав сотник. — Але надія в нього невелика.

Люди перезирнулися і потягли по вулиці в напрямі Мохниного обійстя. Сотник підійшов до зібганого у грудку Петра і спинився за крок од нього.

— То чим ви з Тимошем не поділили, га? Петро звів сині спокійні очі, але за мить знову їх опустив.

— Надто тихий ти, Петре, — сказав сотник. — Дурний був Тимоха; таких тихих, як ти, найбільше оберігатися треба.

Петро тихо схлипнув і відвернувся. Сотник зітхнув, перемнувся з ноги на ногу і труснув вусами.

— Дурні ви обоє, — сказав сердито і, повернувшись, неквапно відійшов.

9

Петро скоцюрбивсь у своїх ланцях і, спустивши голову на груди, сидів так доти, доки не спала на землю ніч. Була та ніч невимовне чорна, як і та, коли зник був із неба місяць. Вже давно затихли вечірні звуки, і місто навколо спало, навіть пси перестали лементувати. Тоді тільки розплющив очі Петро, але від того не стало йому видніше. Дивився туди, де ховалась у темряві його хата, і тихі часті сльози почали випливати йому на закостеніле обличчя, вимиваючи з душі відчай та гіркоту. Відчував, що від тих сліз вільготніше було йому дихати і начебто послабли на ногах кайдани. Тіло полегшало і стало майже невагоме. Тоді він і почув тихі, м'які кроки, але через ті сльози, що лилися йому з очей, не примітив, хто ж то до нього простує. Тихий шелест одежі причувся зовсім поруч, він пізнав, що так шелестить тільки одежа жіноча. Жінка спинилася біля нього, і він звів до неї заплакане лице.

— Ти? — спитав, гадаючи, що це Гайдучиха. Але не побачив її лиця й не почув голосу. Жінка уклякла біля нього і втерла, як маленькому, сльози.

— Зараз тобі полегшає, — прошепотіла вона. — Принесла тобі води, щоб умився й напився.

Він зчудувався: голос, який почув, не був знайомий. Жінка ж, певне, принесла з собою відро, бо сплеснуло водою, і він побачив, що ця вода світиться в ясній, ніжній долоні, що нагадувала пелюстку квітки. Рука торкнулася його обличчя й вмила його. І потекли йому на шию й плечі запашні іскристі струмені, а він раптом згукнув здивовано, бо проясніла від того темінь і побачив він ліс, густо зарослий лілеями й маками.

— Трохи тобі допоможу, — прошепотіла жінка. — Покажи мені, де тебе болить?

Він показав на руки і ноги, і жінка плеснула на них водою. Тепло і радісно йому зробилося, і захотілося побачити свою невидиму й досі благодійницю.

— Хто ти і чому до мене прийшла? — спитав тихо.

— Так уже не пізнаєш? — проказала жінка. — Чи багато благодійниць може до тебе зараз прийти?

— Не гідний я твоєї ласки, — сказав він.

Знову подивився туди, де бачив луг, зарослий крином та маками, і йому здалося, що він таки й справді пізнає, хто до нього завітав. Але не міг повірити в таке велике щастя, не міг і не смів.

— Невже це ти, Жінко з цвіту? — прошепотів він.

Бона зітхнула тут, коло нього, простягла долоню і знову-таки, як маленького, тихо погладила по волоссі.

— Жінка з цвіту! — прошепотів він зворушено. — Боже мій, за віщо мені таке щастя?

Вона знову зітхнула і звелася. Вдивлявсь у неї з гострою пожадністю і, хоч і тепер не побачив її обличчя, уздрів її шати. Так, це було біле й червоне пелюстя — біле світліло в темені, а червоне горіло. Почув неземний запах, що відходив од неї, і не хотів, не бажав, щоб вона так швидко його покинула. Хотів їй щось сказати, вже смикнувся, задзвенівши ланцюгами, хотів висповідатися і попросити прощення, хотів бозна-чого, але натомість знову потекли йому на обличчя тихі, покірливі сльози. — Плач, — сказала лагідно Жінка з цвіту. — Плач, Петре, бо печаль свята!

Тоді він побачив ще одне диво. На голову жінці почала опускатися кругла іскриста зоря. Спершу ковзнула їй на праве плече і освітила прегарне, але таки незнайоме обличчя, відтак перекотилася на ліве плече і догоріла, розливши м'яке червонясте світло.

— Дякую тобі, що прийшла, Жінко з цвіту, — сказав він. — Тепер мені і вмерти не страшно. Не знайшов я іншого способу, щоб захистити себе і дім свій — немає в мене вже дому.

— Випий води, — сказала Жінка з цвіту й піднесла йому до вуст складені човником долоні.

Він випив ту воду пожадливо. Тоді Жінка з цвіту знову набрала повну пригорщ і знову піднесла. Він випив і це, а по тому зморено відкинувся до стіни, до якої був прикутий.

Жінка похилилася, щоб підняти з трави коромисло. Наклала відра і взяла на плече. Постояла якийсь час, дивлячись на нього, і знову не бачив він її обличчя, а тільки тінь. Зашаруділа одежа — Жінка з цвіту пішла. Ішла через дворище ратушу, і там, де ступала, виростали квіти. Петро зачудовано на все те дивився, бо одна нога Жінки з цвіту лишала квітку білу, а друга — червону.

— Постій! — гукнув він їй услід. — Ти поранила ногу! Жінка спинилася і знову озирнулася до нього. І здалося йому, хоч не бачив її обличчя, що зовсім печальний був її погляд. І він не гукав на неї більше. Притулив долоню до очей, бо пізнав причину, чому кривавився той другий слід. Пізнав, але нічого не сказав, адже сам був у тому винуватий.

10

Вранці в міський уряд прийшли цилюрник і Тимошевий родич Степан Мохна. Минули скуленого під стіною Петра і зайшли у ратуш. Тут уже був війт Семен Герасименко, міський писар і один із бурмистрів.

— То що Тиміш Мохна? — спитав війт. Цилюрник із Степаном перехрестилися.

— Відійшов сьогодні вночі, — сказав поважно цилюрник.

— Чи приходив він до пам'яті?

— Оце ми хочемо і заявити панам урядовим, — відповів Степан.

— Він прийшов до пам'яті вчора пізно ввечері, — сказав цилюрник. — Була при цьому його жона Тимошиха, Степан Мохна, — він хитнув рукою на родича, — брат Тимофііхи Гнат Бубенко і я.

У цей час зайшов до ратушу й сотник Федір Данилович. Став, опустив вуса й слухав.

— Тиміш заговорив, — мовив цилюрник, — і заговорив притомно…

Він замовк, і війтові довелося його підігнати:

— Що ж сказав про свого вбивцю?

— Сказав, — увійшов у мову Степан Мохна, — щоб Петра Гайдученка не лаяли, а про себе він сказав: "Так мені бог дав… І не благословив Гайдученкової смерті…"

В ратушу зависла тиша. Війт перезирнувся з бурмистром, а сотник звів голову й пильно подивився на цилюрника та Степана Мохну.

— Це була остання воля покійника? Вони хитнули згідно головами.

— Це була остання його воля, — сказав цилюрник. На те сотник зітхнув.

— Запишіть це, пане писарю, до міських книг, — сказав неквапно. — А ви, пане війте, накажіть розкувати Петра Гайдученка.

Він вийшов з ратушу разом з цилюрником та Степаном Мохною. Степан та цилюрник подалися по домівках, а сотник підійшов до прикутого Петра.

— Помер Тиміш Мохна, — сказав він, і Петро здригнувся, злякано на нього подивившись.

— Коли?

— Сьогодні вночі, — сказав сотник. — Але тобі поталанило.

— Виповів свою волю? — швидко спитав Петро.

— Атож. Не благословив він твоєї смерті. Можеш радіти, зараз прийде коваль і тебе розкує.

Але Петро, здавалося, не радів. Дивився на сотника великими, слізливими, синіми очима.

— Не знаю, Петре, чи ти божевільний, чи наговорили на тебе, але я не хотів би, щоб ти й далі жив у моїй сотні.

— Відаю про це, — сказав спроквола Петро. — Не буде мені тут життя!

— Атож! — мовив сотник. — Мохни — сильний рід, і навряд чи вибачать тобі уразу.

— Я вже думав про це, — видихнув Петро. — Сьогодні вночі…

— Знав, що Тиміш тебе помилує?

— Знав, — шепнув Петро.

— Може, розкажеш, що там у вас вийшло?

— Ні, — сказав Петро Гайдученко. — Розсудити має мене тільки бог…

— Не про суд я говорю, — мовив сотник. — Людський суд уже своє розсудив. Питаюсь, як людина в людини. Петро звів очі, і вони на мить стали холодні.

— Хочете бути добрим, пане сотнику? Чи думаєте: все може улягати вашій волі?

— А чи зле, що хочу бути добрим? — спитав Данилович.

— Ви сильний світу цього, пане сотнику. І добро ваше — сама тільки сила…

Він відвернувся і побачив, що іде по вулиці коваль. Могутній і товстий, ніс за плечем лантух з ковальським приладдям і, певне, зовсім не поспішав, бо чоботи його надто поволеньки товкли куряву.

— Не дурну річ ти виповів, — сказав сотник, смикаючи себе за вус. — Але і силі потрібно добра. Більше, може, ніж вам, тим, хто простотою своєю величається.

11

Петро Гайдученко пішов з міста, не заходячи попрощатися і з жінкою, і все наче тьмою покрилося — відрізався від міста навік. Тож єдине, що мав зараз, — це клапоть дороги перед собою, який вів його і вів. В пітьмі ж, що клалася позаду, втонуло все, що пережив: обличчя, з якими входив у стосунок, і речі, до яких торкався. Всі справи, які мав у тому світі, згасли, як свічки, і не стало їх, як не стає вгорілої олії. Всі слова, вимовлені в тому світі, стали наче опале листя, і тільки клапоть дороги був для нього світлий та живий…

Можливо, десь у цей-таки час вийшов із Лохвиці Петро Запаренко, а з Конотопа Петро Легенький, і йшли вони з різних боків в одне місце, можливо, в Рудівку, де злилися в одного чоловіка, бо мали одне ім'я і були поміж себе як близнята. Одна сила вела їх по різних дорогах, і всі три не мали над головою даху. Їхній шлях з'єднавсь у моїх думках, і, може, недаремно я так ними зацікавився — всі вони складали в певний спосіб мене самого. Можливо, були частинами мого розпорошеного єства, бо будь-який чоловік має на землі не одне своє подобенство. Ті подобенства живуть осібним життям, вони, можливо, ніколи не сходяться в живому світі, бо й не потрібно це, але думають і відчувають однаково. Вони одне невідомого цілого, яке ніколи не усвідомлює себе, але перед небом це істота одна.

Я думаю таке, замкнувшись у порожньому домі і відчуваючи у собі ту дивовижну з'єднаність з людьми, яких ніколи не взнаю, був навіть певний, що і зовні вони подібні один до одного. Може тому, підійшов до дзеркала і подивився на того Петра утеклого — онде він, переді мною, русявий і з синіми очима. Онде він — насторожено дивиться на світ і не належить до сильних та певних. Не може втриматись у тих рамцях, що їх накреслює доля, і не може жити спокійно. Невздогоди падають дивним чином на його голову, і диво тільки в тому, що серед них усіх тільки я ще не викинутий із звичної шкаралущі. Але певності не відчуваю і я — не знаю, що спіткає мене завтра і чи не доведеться й мені рушати назустріч отим своїм Петрам, одного з яких уже напевне нема. Його проковтнули рудувато-червонясті рудівські поля, і чи Запаренко то, Легенький, чи Гайдученко — не має це особливого значення. Має значення інше: є у світі сильні і кволі, впевнені і невпевнені, є ті, що живуть без задуми, а є ті, що доля їхня — від думок усихати. Однак в усіх б'ється живе серце, всі мають широке й тепле бажання бачити світ — чи ж найнепотрібніші таки зайві у світі?

Ці питання привіяв мені вітер, який і досі б'ється в мої шиби, наче птиці стукають у них крильми.

Я теж уписаний у круговерть людського буття як звичайна істота, нічим від інших не відмінна. І в мені спалахує той-таки відчай: не хочу і не можу бути як трава. Через це й долинає до мене у вікно вічний поклик, і кличе покинути ці порожні стіни, котрі так легко продуває вітер. Мій неспокій і є свідченням того. Відтак боюся, що покину-гаки це тимчасове пристанище — дах порожнього дому, і стану під голе небо. Там зможу закинути голову і порозмовляти з високістю. В мене є що спитати, як є що спитати в усіх тих Петрів утеклих, що про них я тут написав. Але є у мені і страх інший. Не зовсім безпечний цей мій порив — бажання ввійти в сокровенне. Ще дід мій казав: був і є на землі вічний закон, якого треба боятися переступити: той, до кого являється віще одкровення, перестає жити в цьому світі.

ВІРШІ ПРО ПТИЦЬ, ЩО НАПИСАВ Я ЇX СТРОЄМ ДЯКА СТЕФАНА САВИЧА

Що це діється зі мною в часі цьому, боже,

Хто це стукає у вікна, чом неспокій гложе

Моє серце у тривозі? Вітер б'є у шиби,

І якесь письмо таємне на шибках він вибив.

Йду його я прочитати — прикиплю очима

І не можу крику свого я при тому стримать.

Хтось приклеїв крила білі, поруч — крила чорні…

Що це сталось, що послали сили необорні?

Може, вітер ці два птахи народив у лоні,

І розбилися об шиби у своїм розгоні?

Може, знак мені ці крила, що пора ладнати

В світ незвиклий свої коні, дім свій покидати?

Може, душі це пропалі стукають у дім мій,

Й не розважили ті душі руху в дикім стрімі?

Може, дня і ночі знаки кинуто до мене,

Щоб забув я свій неспокій, — це таке шалене

Й незбагненнеє нашестя? Чи послались крила,

Щоб зі мною в ніч із вітром разом полетіли,

Щоб здійнявся я над світом подивитись звідти

Землю, і людей, і світ весь, а відтак летіти…

Я сиджу самотньо в хаті, тихо тут, бездушно,

Крила є, та як дістати за тим склом нерушним?

Як добитися крізь стіни на ясний той берег?

Вікна в гратах, і забито всі знадвору двері!

РОЗДІЛ V

Знайда

1

Петро ішов сільською вулицею позичити в дядька свердло. Вже він доходив до обійстя, коли пролунав з-за тину чи з дерева тонкий хлопчачий голос:

— Знайда! Знайда! На річці зловлений! Петро різко роззирнувся.

— Знайда! Знайда! — закричали дві голівки, визирнувши з-за тину.

Лють струснула Петровим тілом, і, як шалений, стрибнув він через тин, женучись за дітьми. Хлопці тікали через садок, але він схопив одного й другого за барки.

— Хто вас навчив так дражнити мене? — просипів він із такою люттю, що хлопченята заревіли в один голос.

— Це нам хлопці на вулиці сказали, — мовив один крізь сльози.

— А їм їхній батько, — додав другий. — Пустіть нас, дядьку Петре!..

Петро випустив хлопців, і вони чкурнули в гущавину саду.

Переступив через тин, але по свердло не пішов. Махав довгими ногами, женучи додому. Мав бліде обличчя, губу закусив, а очі палахкотіли. Летів, аж вітер звивав його довге волосся.

— Не застав? — спитав батько, уздрівши його порожні руки.

— Я до нього не ходив, — гостро відказав Петро.

— Що з тобою, синку? — здивувався батько, зводячись і дивлячись на сухе і гостре Петрове обличчя з колючими, розпаленими очима.

— Кажете до мене "синку", — так само гостро відповів Петро, — але чи син я вам?

Старий знітився і знову опустився на лаву.

— А хто ж тебе виростив і вигодував? — спитав гірко.

— Ви мене виростили й вигодували, — сказав сердито Петро. — Але я вже вдруге чую: дражнять мене знайдою. Батько зітхнув.

— Чи легше тобі буде, коли розповім? — сказав він. — Є в тебе батько, ростить тебе й годує, бач, он який парубок вигнався, то й живи собі без біди. Все моє добро тобі перейде, не казна воно й що, але я жив ним, то й ти житимеш. А так стривожиш душу собі, і ні тобі добра не буде, ні мені…

— Значить, правда, що я таки знайда?

— Та вже ж сам додуматися можеш.

— Розкажіть, як це сталося?

— Та що тут і розказувать?.. Послухав би ти мене краще: забудь про це і не думай.

— Я вже не можу про це не думати, — роздратовано сказав Петро. — Вже й кроку ступити не можу, щоб мене не дражнили. А я не з тих, хто таке терпітиме. Може вийти так, що комусь недобре від того буде.

Аж задихався, промовляючи ці слова, ніздрі його тріпотіли, а обличчя покрилося плямами. Очі спалахували іскрами, і весь він став нашорошений, їжачкуватий та злий.

— Шалений ти, хлопче! — сказав батько. — І то так, що можеш собі лиха накоїти.

— Таки шалений!.. — кинув гостро Петро.

— Коли так, доведеться тобі оповісти, — зітхнув батько… Петро стояв серед хати сухий, виструнчений і напружений. Підборіддя йому звелося, долішня губа прикусилася, а очі стали вузькі й пронизливі. Дивився на стіну і не її бачив, а Дніпро, яким пливе човник із засмоленою в ньому дитиною. Його навіть погойдувало, як ту дитину, — спершу вона мовчала, бо вчувалося їй, що біля материних вона грудей і несе мати н кудись. Але надто тверді були груди, до яких тулилася, та й не дотяглася до солодкої пипки, з якої можна смачно напитися, і дитина закричала, а звук прорвавсь у вічко біля голови — його й почув рибалка, що ловив у затоці рибу.

— Розбив я той човник, — сказав старий, — і побачив у ньому дитятко, таке гарне, що замилувався. Ми із старою дітей не мали, то й узяли тебе. І були з тобою у капшучку якісь папери, але не змогли ми їх прочитати, бо неграмотні, так їх за образи й заклали… Це мати сказала так зробити, хай, сказала, лежать…

— Покажіть мені ті папери, — попросив він і аж затрусивсь із нетерплячки.

— Та що тобі з них, синку, — сказав старий. — І ти їх не вчитаєш.

— Хочу на них подивитися! — мовив Петро і вже йшов до образів, тоді як батько сумно дивився на нього.

Засунув руку і справді витяг звідти шкіряний капшучок, а з нього сувій, який зашелестів у його руках, і були на тому папері значки, які не зміг він розгадати — застрибали й затанцювали перед очима.

— Спершу ми хотіли просити пана дяка, щоб прочитав. Та мати твоя, покійниця, відрадила. Що його читати, сказала, коли воно вже наше… Хай, сказала, так воно й буде…

На те повернувся різко Петро до батька і подивився щілинкуватими, примруженими очима.

— Зле зробили, батьку, що зберегли ці папери… Зле зробили, що оповіли мені все це, і що про те всі люди навколо знають…

— А може, зле я зробив, що підібрав тебе, а не дав рибам на з'їжу? — вже сердито сказав батько. — Що мені й тобі до людей, коли вигодували ми тебе з пуп'яночка…

На те нічого не відказав Петро, тільки всміхнувся тонко й зневажливо. Відтак узяв капшучок і начепив його шнурком на шию. Повернувся різко і вийшов з хати.

Йому в вічі вдарило сонце, а перед зором лягла широка просторінь Дніпра. І побачив він увіч малий, засмолений з усіх боків човник, у якому пручалася й кричала дитина.

Йому захотілося повернутись у хату і запитати в батька про ще одне: адже в таких човниках пускали на воду не живих, а мертвих дітей. Озирнувся на хату, в якій виріс, і не відчув ніякого тепла — була то не його хата. Побачив подумки батька, який все ще сидів на лаві, сумно спустивши голову, і не відчув до нього любові — був то не його батько. Стрельнув очима в той бік, де лежала на сільському цвинтарі мати, — напливло на нього знайоме зморщене обличчя. Але не відчув і до нього любові — то була не його матір. Зневажливо й презирливо подивився на село — не його це було село. Обвіяв його холодний, різкий струмінь, і він закрижанів у ньому. Кривилися вуста, а очі знову пасли дніпрову просторінь — звідти я прийшов, подумав він. Побачив широку водяну дорогу, яка тяглася, скільки око сягало, линув туди оком і серцем, і вже не жив тут, у цій хаті, вже не стояв на батьківському порозі. Вже й село лишилося за спиною, поспішав умертвити це село в собі. Назустріч йому повільно ступав, розміряно ставлячи надьогчені чоботи, старший парубок села, голова парубочої громади, в яку і Петро вже рік тому увійшов. Але зараз уже не знав і першого парубка — лице мав сухе, бліде і скривлене.

— Гей ти! — сказав перший парубок. — Чому не кланяєшся мені, чи ж не бачиш?

Стояв серед дороги, широко розставивши ноги у величезних чоботях, узявся в боки і поблажливо та зверхньо всміхався.

— Чого хочеш? — спитав без пошанівку Петро і засвітив й собі таку ж зневажливу всмішку.

— Хочу, щоб ти, знайдо і харпаку, не забував вклонятися голові парубочої громади, — гордо сказав перший парубок.

Тоді Петро повернув голову набік і подивився на першого парубка зизом.

— Як ти на мене сказав? — спитав тонко, з тремом у голосі.

— Я сказав: знайдо і харпаку! — широко всміхнувся перший парубок.

Тоді сталося несподіване. Тонкий, як ніж, дикий і гострий погук вирвався раптом із Петрових вуст, і він кинувся на першого парубка з такою злобою, що той спершу аж рота розтулив. На нього посипалися шалені, пекучі й немилосердні удари, тож мимоволі захистився руками — хотів розмахнутись і вдарити, але щось важке кримнуло його по голові. Він захитався, вирячив очі, обливаючись кров'ю, зваливсь у порохняву дороги. Упав на весь розмах велетенської постаті, і Петро відкинув дрюка, якого схопив був з межі, І спинився, незвично виблідлий і з тонкою, бридливою усмішкою на вустах.

— Закажи собі і своїй громаді знайдою мене називати і — процідив крізь зуби і, долаючи тремтіння вуст, переступив витягнуті через дорогу ноги першого парубка. Відтак пішов далі шляхом, ні разу й не озираючись, — після того, що сталося, вже таки напевне не було йому тут місця.

2

Викресав вогню і припалив хмиз. Спік рибину, що її вилапав у прибережному корчі, і з'їв без солі та хліба. Відтак ліг на розігрітий за день пісок і побачив над собою широчезне, густо засипане зорями небо. Дивився на нього довго й Незворушно, і воно поморгувало однотонне. Було прохолодне, далеке й чуже, і чи від того, що так широко розсвіталося над ним, чи від самотності, розпач завіявся йому в груди в припік. Захотілося Петрові завити в те холодне безгоміння. Щоб заспокоїтися, почав шепотіти молитву, і чим довше шепотів, тим спокійніше йому ставало. Сів на піску, схрестивши по-турецькому ноги, і задивився на завмерлу твердь річки. Здалося, що вона замерзла під цим небом, що можна ступити на неї й піти, як по льоду, що це саме та дорога, яку йому судилося пройти.

"Я заходитиму в усі села, що стрічатимуться по дорозі, — думав він, — і десь таки стріну тих, які спустили мене по дніпровій течії…"

"А може, я таки вмер, а потім ожив?" — думав він далі, і в нього похололо всередині. Замутило в голові, і він подумав про тих, хто справді був йому батьком і матір'ю. Але не відчув при тому ні хвилювання, ні втіхи — не любив їх, бо не знав. Через це знову ліг горілиць, і очі його полетіли у вишину, меншаючи й меншаючи, поки не перетворились у дві палаючі серед темного шовку іскри…

Так ішов він два дні і дві ночі спав на піску, загортаючись у кучугури, щоб не промерзнути до ранку. Але вранці все одно клацав з холоду зубами і, щоб розігрітися, біг. Кілька сіл, що зустрілися йому, обминув, наче забув, що поклав заходити в кожне. Зрештою, той шал, що погнав його в дорогу, почав вивіюватися і слабшати, і от одного вечора, поївши чаїних яєць, спечених у вогнищі, відчув, що вже немає в ньому тої озлості, яка вигнала з рідного села. Зрештою, і рідного села для нього не існувало — сидів біля пригаслого вогнища і мав напівпригаслі очі. Вперше заворушилася в голові думка про все нерозважне і дурне, вчинене ним, і вперше важко зітхнув, намагаючись тверезо розсудити, де він і куди загнала його доля.

Зараз і справді було б нерозумно ходити по селах і розпитувати, подумав він. Хто зможе його впізнати, хіба тільки його пускала мати по водяній дорозі? Був то прадавній звичай, і він сам міг пригадати не один такий човник — бачив їх, рибалячи з батьком. Спускали подібні човники і в їхньому селі. "Так дитина швидше потрапить у рай, — чув він біля себе повільний, оповідний голос, — а крім того, і ріка від цієї жертви даватиме більше риби і не топитиме рибалок. Дитина ж житиме не тільки душею в небі, а й тілом, бо піде в підводні палаци і пізнає розкіш та щастя… Він бачив худу й чорну жіночу постать, котра несла на руках засмолений човник із вічком біля личка, щоб дитя могло дихати; за нею йшов зажурений батько, який сам і тесав, і смолив човника, за ними — родичі й односельці, і голосила жінка, припадаючи вустами до вічка, і цілувала той човник, обливаючи його слізьми…"

Обірвав цей спогад різко й сердито, бо від того почало млоїти під серцем, починав навіть розчулюватися: знав тепер напевне, що і сам побував у такому човнику. Натомість вуста його кривилися, і з них витискалися слово за словом лайки. Сидів біля прохололого вогнища і цідив ті лайки. Ганив вечір, річку, дерева, кущі й пісок. Лаяв цілий світ, небо і землю, воду і вогонь. Сипів брудними словами і наче випльовував із себе скверну. Відтак, звільнений, заспокоївся і знову довго й нерушно дивився на безкінечну водяну гладінь. Думав, що найкраще для нього дійти до якогось хутора і найнятися там.

"Ще невідомо, чи не вбив я того першого парубка", — розважливо зміркував і вирішив пошукати місця якнайвідлюднішого.

3

Підійшов до воріт і застукав важким билом. В глибині двору озвалися собаки, а невзабарі почулися неспішливі кроки. Чоловік відчинив кватирку у воротях і визирнув, показавши довгі вуса і кругле немолоде обличчя.

— Чого хочеш? — спитав оглядаючи.

— Чув, що шукаєте наймита, — сказав Петро, незмигно дивлячись на чоловіка.

— А таки шукаю, — сказав чоловік, і з того боку загриміли засуви. — Заходь!

Петро зайшов у густо заросле травою подвір'я, і до нього з гавкотом кинулися собаки.

— Атю! — шикнув на них господар, і собаки слухняно присіли в траві.

— Що там таке? — вийшла на ганок гарна, нестара ще молодиця, придивилася до Петра і всміхнулась. — Ого який ладний парубок!

— Ти мені, жінко, на парубків не задивляйся, — добродушно озвався господар. — Тут чоловік у найми проситься…

— Це вже ти вирішуй, — війнула плахтою жінка і сховалась у хаті.

Собаки загарчали, коли проходив повз них Петро, і він швидко до них озирнувся.

— Не зачеплять! — сказав господар. — Вони в мене вчені… Сідай оно на лаві й потеревенимо. Не по знаку ти мені, то й розпитати годилося б.

— Прийшов знизу, — сказав Петро. — З Голубівки, може, чули?

— Голубівку чув. — відказав, сідаючи і собі на лаву господар. — Батьків і дім свій маєш?

— З сиріт я. Ні дому в мене, ні батьків.

— З таких найліпші наймити, — сказав мов про себе господар. — А служив там у кого?

— У рибалки Панаса, на прізвище Сом.

— З Сомом і соми ловив? — пожартував чоловік.

– І не тільки соми, — сказав Петро, роззираючись. Тут йому подобалося: дворище було оточено високим дубовим парканом, поверх якого набито гострого цвяшшя. Двір зеленів між сірих площин паркану та повіток, зате хата сяяла білими стінами. За хатою був, певне, сад — проглядали дерева.

— Там у мене сад, — мовив господар, помітивши, куди він дивиться. — Добрий сад! Але мені треба не садівника, а скотаря. Вмієш біля худоби ходити?

Петро похитав головою.

— Я, дядьку, вмію добре рибу ловити.

— Звати мене Симоном, — сказав господар. — Симон я, Левайда. А рибу мені ловити ні до чого. І річка неблизько, і човна не маю. Хіба що колись для свята зловиш…

— Скажете, то зловлю.

— Ну, то спочивай, а завтра й за роботу, — сказав Симон Левайда і звівся з лави. — Агов, жінко! — гукнув, і на порозі знову стала молодиця. Цього разу вони зустрілися поглядами, і обпікся Петро, як об вогонь. Спустив голову і стояв.

— Нагодуй, жінко, нашого наймита, і хай іде на сіно виспиться. Завтра піде до худоби в степ.

— Як його звуть? — спитала жінка, знову втуплюючи в Петра палкий погляд.

— Як тебе звуть, хлопче?

— Петро, — швидко сказав він, — а на прізвище… — він заникнувся, бо хотів сказати звичне — Соменко, але додав рішуче: — А на прізвище я Знайда.

— Ходи в хату, я тебе нагодую, Знайдо, — сказала жінка, звійнула хвартухом і зблиснула яскраво-білою, як і стіни хати, сорочкою.

Він зайшов у сіни, а тоді й у світлицю. Сів до столу і чекав. Жінка поралася біля печі, виймаючи рогачем горщика. Тоді зняла з мисника полив'яну миску й поставила перед ним.

— Ану побачимо, який ти до їжі, — сказала весело, насипаючи борщу. — Недаремно кажуть: який до їжі, такий і до роботи.

Але вона обірвала сміх, бо зустріла його вивідчий і трохи понурий погляд, і був він зовсім не юначий, а начебто старому, зажитому чоловіку належав. І чулися в тому погляді притамований біль і страждання — жіноче серце відгукнулося на те з дивним і несподіваним для самої себе жалем. І не могла жінка збагнути, що стривожило її в цьому парубкові, тому посерйозніла і, вкраявши хліба, відступила набік, склавши руки на грудях.

— Мабуть, велику дорогу відбув, чоловіче, що такий марний?

Він зирнув на неї і приклався до борщу і їв з такою пожадністю, що знову спалахнув у її серці вогненний жаль.

4

Симон Левайда любив після денних клопотів вийти на ганок, гукнути до себе жінку і, сидячи на лаві отак біч-о-біч, побалакати неспішливо, ділячись господарчими турботами і оповідаючи про все, що примітив, надумав і вважав за потрібне зробити. Собаки теж любили цей мент тиші, приходили й лягали неподалік: один у траві, а другий на ганку, ближче до хазяїв: це дозволяв собі пес старіший і поважніший. Жінка, як звично, притакувала чоловікові, згоджуючись з усім, що він намислював, водночас викладала й свої турботи й потреби, а коли хотіла собі нової хустки, кунтуша чи намисто, то говорила про це саме в час таких вечірніх посиденьок. Тоді довкола них тонко плівся сутінок, мирно дзвеніли цвіркуни, а над хатою шугали туди й сюди прудкі й безшелесні кажани.

— Вже, місяць у нас новий стадник, — сказав Симон. — Іван Нечерда і хвалить його, й гудить.

— Чим же хвалить? — спитала жінка, гризучи соняшникове насіння.

— Тямущий він і діло швидко освоїв, — сказав Симон і потягнув з череп'яної люлечки.

— То й добре, — сказала жінка, випльовуючи лушпиння.

— Та не так уже й добре. Каже: якийсь він не в собі. Сидить і мовчить, словом не перекинеться. Не хоче й горілки по-приятельському випити, і так — наче робить усе з примусу.

— Не таке це вже зле, — зауважила спокійно жінка. — Чи з примусу, чи ні, а роботу робить.

– І непогано робить, — сказав Симон. — Іван Нечерда так і каже.

— То, може, погано, що він горілки не п'є? — спитала жінка іронічно.

— Воно непогано й погано, — сказав Левайда. — Людина не вовк, мусить жити з іншими людьми. Жити й дружбу водити. А він ні з ким дружби не водить, одно ходить по світі, як туман. Турбує мене це…

— А як на мене, він ладний парубок, — сказала господиня і відчула знову те ж таки, що й тоді, коли вперше годувала його борщем. Знала, що правду каже чоловік, бо й сама побачила в ньому щось непевне, але згадала його смутний погляд і те, як ходили жадібно жовна, коли їв той борщ, і знову пронизлива жалість охопила її, відчула непомильно: був то чоловік, який потребував жіночої ласки. Отож, тримаючи в серці жаль, заговорила жінка повільно, наче розмірковувала, і насіння перестала лущити, а може, щось відчула глибше і незбагненніше, щось таке, на що нема слів, але раз почала мову, то вже вела її, як клалося на серце.

— Що ти хочеш, чоловіче, з сироти? — сказала вона. — Росло воно затуркане, цілий вік по чужих людях. Ні ласки не знало, ні доброї їжі. Кожне його штурхало і гнало-било. Чи не сам ти зажив такої долі?

— А може, й так, — мовив спокійно Симон Левайда. — Ти, Лідулько, вмієш переконати. Хай поживе у нас, придивимося. І знаєш, що я придумав? — повеселішав він. — Візьму-но його на спробу. Іван відпросився на два дні, то отара тепер на Петрові. Отож підкрадуся вночі і перевірю, чи добре стереже він хазяйське добро. Коли добре, хай залишається, а коли спить, вкраду в нього корову.

Засміявся тихенько, і його сміх провис у блідому сутінку, аж звів голову молодший пес, котрий лежав на траві і подивився на хазяїв, наче щось хотів запитатися, старший же спокійно вигризав із себе блохи. Відтак заспокоївся й молодший, окрім того, побачив спокійне обличчя господині, яка сиділа й монотонне лузала насіння. Погляд її блукав десь поверх паркану, де густіли, зкублюючись, сутінки і де прорізавсь у небі тоненький серпик місяця.

— То що на мою вигадку скажеш, жінко? — спитав, весело блищучи оком, Симон.

— А що мені казать? — як звично, відповіла Лідулька. — Сам розумний знати, що ліпше, а що ні. Не моє це діло про такі речі міркувати.

Він зирнув на неї захоплено, бо найбільше любив її, коли була мирна й поступлива, а коли б народила вона йому й дитину, яка б росла біля них, як вишня біля паркану росте, то міг би виславити долю, що пізнав-таки в цьому світі правдешнє щастя.

5

Вони впорали з Іваном Нечердою худобу, й Іван подався в село до жінки, а Петро, як завжди, коли лишався сам у степу, почав відчувати скімливий острах. Через це не заходив до куреня, в якому спали, а сідав біля дерева, що єдине тут росло неподалік загорожі: перед його очима простягалася далека рівнина, а коли повертавсь у зворотний бік, бачив верболози, що ними обріс лівий берег Дніпра. Отож дивився поперемінне в один чи другий бік: зі степу дихало на нього теплим духом трав, і здавалося, якась сила манить його встати й піти звідси геть, аж до далекого, повитого сутінками крайнеба. Коли ж дививсь у бік Дніпра, мимохіть згадував рибальський човен, яким виїжджали вони з батьком у дніпрові рукави. Інколи думав і про батька, хоч Сом і не батьком йому був, але не відчував жалю, що покинув його. Мав тільки в грудях оце манливе відчуття, що поривало його йти та йти, — більше нічого не хвилювало його крові. Через те сидів застигло коло дерева і димів люлькою, мружив очі й дививсь у далину і міг просидіти так аж до світання, а на світанні вставав і йшов будити Івана, щоб той постеріг отару.

Сьогодні ж, коли Іван подався в село, як і в інші рази, готувався запасти в таку ж безсонну закам'янілість. Через це накинув на плечі кожуха, щоб не змерзнути, поклав біля себе люльку, тютюн і кресало, щоб не вставати. Відразу прокинулося в його душі щось гостре й дике; поводив головою із яструбиним носом, і очі його запалилися холодним блакитним вогнем, — саме цей вогонь мав на увазі Іван Нечерда, коли скаржився господареві на нетовариськість свого підлеглого.

Але це тривало недовго, бо знову натоптував люльку, кресав вогню, і, коли дихав на Петра вітер, іскри вилітали а череп'яного крихітного горнятка біля його рота і розліталися віялом; коли ж бувало тихо, дим ставав над його головою і начебто загусав. В такі хвилини не думав нічого, бо був порожній і сухий і не мав ніяких бажань, хіба часом воскрешав у собі образ господині, єдиної жінки, до якої відчув інтерес, але то був не вогонь, а радше холодне полум'я світляка.

Може, через те, коли відвозили молоко, відмовлявся від того, хоч у дворищі чимось завжди стадників гостили, а праг лишатися таки в степу; коли ж їхати мусив, стояв неподалік воріт і чекав, поки не скажуть йому вертатися до худоби. Зрештою, погляд Лідульки ловив охоче і начебто на нього відповідав. Була вона старша за нього років на п'ятнадцять, але й досі цвіла вродою, через це дозволяв він собі отакими спокійними вечорами згадати яскраве світло від її білезної сорочки; тоді дим з його люльки здіймався швидше, зуби притискали чубук, а жовна прокочувалися біля скронь…

Симон виїхав з двору, коли вже сутеніло. Скерував коня просто в степ і якийсь час їхав, на весь рот усміхаючись. Біля найближчої від стійбища балки спинився і прив'язав коня до куща. Потім пройшов балкою до узгір'я і там ліг, щоб почекати, доки впаде ніч. Земля була тепла, нагріта, і він злегка задрімав, йому приснилася його жінка, коли була дівчиною, зовсім юна, ще чотирнадцяти років, але висока й гінка. Після того йому привидівся кінь, який метав іскрами із ніздрів, і той кінь, закинувши голову, розкотисте заіржав. Від того звуку Симон прокинувся і намагався розчовпати, де він і куди його занесло. Дзвінко, однотонне й гаряче цвірчали довкола цвіркуни, і Симон засміявся, згадавши, куди вибрався й для чого. Він сів, натовк люльку, креснув вогню й солодко затягся, пихкаючи духмяними хвилями. Рот його при цьому всміхався, а очі мружилися. Так просидів він, доки не вигас у черепку вогонь, тоді встав і нахильці подавсь у напрямку стійбища.

Великий кудлатий пес, почувши шерех, устав і насторожено витяг писок у навітряний бік. Звідти долетів до нього знайомий запах, і пес заспокоївся. Петро в цей час намацав на траві торбинку з тютюном, розгорнув її і запустив два пальці, щоб набрати тютюну. Але пальці завмерли на півдорозі, бо почув підозрілий шелест — повернув у той бік обличчя з яструбиним носом і засвітив холодним блакитним поглядом.

Хтось таки добирався потай до огорожі стійбища, і Петро, спустивши з пліч кожуха і покинувши торбинку з тютюном, вужем прослизнув до куреня. Схопив шаблюку — перше, що йому трапилося під руки, і метнувся до загорожі. Корови важко сопли й ремигали, а він згубив на мент напрям підозрілого шарудіння. Крався вздовж стійбища, і тіло його було безшумне й легке. Зрештою, побачив неподалець широку людську постать, яка перелазила через огорожу. Дикий, різкий і несамовитий вереск вирвався тоді з Петрових грудей, і кинувся він до злодія з таким несвітським шалом та стримом, що Симон встиг тільки голову повернути. Щось блиснуло йому перед очима, і він звалився із загорожі, заливаючи траву і Петрові ноги густим потоком темної крові.

6

Петро відчув трем у всьому тілі. Піднесення і збридження, лють і шал. Відкинув тіло, що начебто охоплювало його за ноги, і помчався на сугорок, де стояло било. Схопив залізо і вдарив щосили. На весь окрай загучало, будячи від сну сусідніх стадників. За хвилину степ збудився від стугону кінських копит, але Петро начебто втратив тяму: бив і бив, замахуючи залізом, і мов упивався гулом та дзеньком. Очі його полум'яніли, трем із тіла вийшов, і відчував він тільки сліпе піднесення, і оді як з його грудей виривався вряди-годи чи то сміх, чи плач.

Отямився, коли чиїсь руки сильно ним потрусили. Обернувся й побачив довкола себе людей. Тут-таки був й Іван Нечерда.

— Чи ти сказився? — спитав він, знову струшуючи його за плечі. — Що сталося?

Петро видихнув із себе повітря і відкинув набік залізо.

— Я там злодія убив, — сказав майже спокійно. — Ліз до загорожі.

Між людей, що скупчились унизу, вже горіли походні. Лизали червоними язиками темінь, і світло вихоплювало з неї очі, носи чи вуса.

— Він тут злодія вбив! — гукнув Іван Нечерда. — Ходімо подивимося.

Рушили всі разом, однією стіною, попереду Петро й Нечерда, а позаду гомінлива юрба.

— Я почув, що хтось крадеться, — схвильовано розказував Петро. — Ну, думаю, я тобі покажу! Схопив шаблю І крадьки туди. Аж він уже через загорожу лізе…

Гавкали збуджені собаки, один із них звів голову і завив. Це виття луною віддалось у степу і збудило на хуторі Лідульку Левайду. Але сон надто чіпко тримався її повік, вона зітхнула і спитала:

— Якийсь там шум, Симоне? Ти тут?

їй ніхто не відповів, і вона, повернувшись, знову заснула.

Люди йшли мовчки. Збуджені корови неспокійно поверталися на блиск походень і мукали.

— Оце тут! — сказав Петро і показав на труп, що плавав у крові.

Іван Нечерда кинувся до нього і перевернув обличчям догори. Тоді смикнувся дивно і злякано зирнув на Петра.

— Я так тихо підкрався, — схвильовано оповідав той, — що він і озирнутися не встиг…

Іван Нечерда повільно підходив до Петра. Тіло його погрозливо розхитувалося, він раптом кинувся і вдарив хлопця в обличчя.

— Ти що! — схарапудився Петро. — Сказився!.. Тоді Іван знову відвів руку і так лупанув Петра, що той аж присів.

— В'яжіте його, хлопці, — сказав хрипко Нечерда. — Він вабив свого господаря…

Було в ту ніч задушливо й похмуро. Степ лежав навкруги сухий і зморений, бо не випала із вечора роса і не овільжила землю. Небо було покрите темними, але негустими хмарами, їх мало було для дощу, але досить, щоб затулити зорі. У таку ніч вилуплюється із яєць гаддя і починає розлазитися, шукаючи собі гнізда. Часом мале гаддя зіштовхується з великим, і велике мале вбива. В таку ніч щуки в річці наїдаються так, що дохнуть, випливаючи черевами догори. В таку ніч, коли це правда, оживають на дні річок потопельники і виступають із води подивитися на звабний танок русалок. В таку ніч виходять з дому дівчата, які тужать чи котрих зрадили коханці, і рвуть чар-зілля чи зілля-отруту. Варити його вони будуть завтра, бо для цього потрібне місячне проміння. В таку ніч у лоні жінок зароджуються діти, які потім стануть відьмами чи упирями. Пугачі злітаються на найвище дерево у краї і починають тужливо пугати. І пугають вони так до світанку, бо знають: сонце того ранку не прийде. Хмари на небі густішатимуть і густішатимуть, але дощу із себе не випустять. Земля сохнутиме без роси, але їй у той день не буде дано вільги. В той день засохне багато зілля, передчасно засушивши невизрілі плоди в коробочках. Це насіння висіється в землю, але не проросте. В такий день не одна доброчесна жінка дослухається до лукавого шептання звідника, а решту життя шкодуватиме за ученим. Павуки падатимуть на обличчя сонних людей, і ті злякано пробуджуватимуться. Вітер принесе гаряче дихання і висушить кілька криниць, а в кількох красунь вип'є з лиця вроду. Кажуть, саме в такі дні з'являється сарана, але сарана з'явилася наступного тижня. Вона впала на землю і покрила її. Худоба їла траву, вкриту сараною, і гинула, самі тільки кури й свині від неї тучилися і мали пожиток.

7

Петро вийшов із суду й обдивився засклілим поглядом навколишній простір. З-за сусіднього тину виглядало кілька дитячих голівок, дивлячись на нього із страхом та захопленням, і це нагадало йому інше село і тих дражнюків, через яких він і в світ вирушив. Судома перекосила йому обличчя, рипнув зубами і пішов геть, розмахуючи руками і трохи дивно кидаючи цибатими ногами. Ішов через містечко і не відповідав на вітання, а коли вийшов за його межі, озирнувся, засвітивши холодним блакитним поглядом — з його вуст вилетів тихий прокльон. Тоді затяг міцніше на штанях очкур і подався дорогою, не знаючи навіть, куди вона веде.

За якийсь час почув за плечима тупіт, але не озирнувся, звернув тільки на узбіччя. Однак той, що здоганяв його, таки притримав коня.

– І конем тебе не дігнати! — сказав Іван Нечерда. Петро зиркнув на нього холодним позиром.

— Не сердься на мене, що бив тебе тоді вночі, — сказав Іван. — Таке сталося, сам знаєш…

Петро йшов не спиняючись, а Іван їхав поруч.

— На суді я тебе вигороджував, сам бачив. Та й господиня наша сказала, що не твоя це вина, а Симонова.

— Бо й не моя! — байдуже сказав Петро.

— А хіба не признав тобі цього уряд? Коли б не признав, то вже гойдався б на гілляці. Петро йшов, не стишуючи ходи.

— То не сердишся, що бив тебе тоді?

— Чого мені на тебе сердитися? — сказав Петро крізь стиснені зуби. — На себе мав би сердитися.

— Чого ж тікаєш?

— А що маю робити? — спинився Петро і зирнув на Івана, бо й той спинився… — Вертатися до господині, в якої вбив чоловіка?

— Оце ж вона й послала мене по тебе, — сказав ніяково Іван.

— Послала по мене? — здивувався Петро.

— Авжеж. Куди йому йти, сказала, сироті. Хай служить, як служив.

— Мені і справді нікуди йти, — сказав уже м'якше Петро.

— То вертайся. Сідай он до мене на коня і поїдемо.

— Не вмію я на конях їздити — буркнув Петро. — Я серед рибалок виріс.

Тоді Іван зіскочив з коня і витяг з кишені невеличку пляшчину.

— На ось, випий, — сказав тепло.

— Не хочу я пити, — буркнув Петро. — Дияволове то пійло!

— Боже це пійло, — засміявся Іван. — Чи ти в пущі ріс, чи у вертепі, що смаку горілки досі не пізнав?

— А таки не пізнав…

— Коли кружлянеш, — мовив Іван, — все співає і самому захочеться співати…

— Горілка то співа, — похмуро сказав Петро.

— Ковтни трохи, і трава тобі заграє…

— Трава заграє, кажеш? — спитав Петро, ковтнувши. — А нехай загра!

Вони йшли, обійнявшись, а за ними ступав терплячий кінь.

— Я тобі відкрию одну таємницю, — зупинив Петра Нечерда. — Ти сирота, ніхто і ніщо тебе не в'яже, то й зможеш того доп'ясти…

— Стривай, — мовив Петро, насторожено прислухаючись. — Здається, вона починає співати…

— Нема чого тут слухати. Я знаю таємницю, як можна забагатіти… Я б сам це зробив, але самому на це діло не підеш… Чи, може, нічого ти не чув про крилатого коня?

— Боюсь я коней, — сказав Петро. — Дай краще послухаю, як співає трава.

— Що там трава, — махнув рукою Іван, але змовк, тільки всміхався значуще й таємниче. — Кажуть, той кінь із царських стаєнь…

Петро ж відштовхнувся від нього і, ледве переступаючи ногами, побрів з дороги. Став на узбіччі й хитався, довгий і тонкий. Коли ж повернувся до Івана, побачив той бліде обличчя з яструбиним носом і холодні блакитні очі, від яких аж на душі маркотніло.

— Ось хрест святий! — забубонів Іван, ідучи назустріч тому блакитному вогню. — Чує моє серце: ти не простий чоловік, Петре. Ти такий чоловік, що не тільки коня спіймаєш, а й самого чорта.

Він засміявся тонко, смикаючи і поводячи дрібною головою.

8

Петро привіз молоко, сир і масло, а коли господиня відчинила йому ворота, собаки не кинулися до воза і не загавкали. Лідулька подивилася на Петра пильно й вивідчо.

— А ти, хлопче, змужнів, — сказала тихо, й вони почали переносити пожитки в комору. — Чому не з'являвся так довго на очі?

— Винуватий перед вами, — спокійно сказав Петро, кладучи на плече бочечку з маслом.

— Винуватий не ти, а мій покійний, — зітхнула Лідулька. — Стеріг ти наше добро по правді.

Вони мовчки працювали, і видно було, що господиня хоче щось сказати більше.

— Чи добре тобі в полі? — спитала нарешті. Він засвітив у її бік блакитним поглядом, але нічого не сказав.

— Подумалося мені: чи не забрати тебе до господи, — сказала трохи натужно. — Важко мені тут без чоловічих рук.

— Як велите, — відповів він.

— На тебе, бач, і собаки не гавкають, — засміялася господиня і заблищала очима. — За свого приймають…

— Собаки на мене не гавкають, — сказав він неохоче, — бо бояться мене…

Пси і справді забрались із двору, і господиня здивовано озирнулася: любили крутитися біля людей. Щось похололо їй усередині, але вона знову невимушене засміялася.

— Таке скажеш. Іди поїси, бо той Нечерда до жінки їздить, а ти й борщу гарячого не сьорбнеш…

— Варю собі куліш, — сказав він. — А ще є молоко, масло і сир. Я, коли є Нечерда, і до Дніпра ходжу. Наловлю риби — юшку варимо.

Говорив це сухим, прохриплим голосом, ідучи за господинею, яка бадьоро хитала перед ним спідницями. Повернула голову і сказала з-за плеча:

— А в господу риби не приніс! Був би добрий: і собі б наловив, і про господарів не забув би.

— Не любив господар риби, — сказав невиразно.

— Вже півтора місяця, як господаря нема, — мовила вона.

— Не хотілось на очі налазити, — буркнув ніяково.

— А тепер схотів?

— Довелося. Корова телитися мала…

Насипала борщу і дивилася, як він їсть. І знову все повторилося, як і першого разу: їв борщ з нелюдською жадобою, поспішаючи й похлинаючись. І було при тому таке напружене його обличчя, і так ходили жовна, що знову відчула жаль до Знайди. Тихе щось і болюще відгукнулось у ній — біль приспалий і дивний. Подумала, що, може, недобре повелася, завівши з ним відверту балачку.

"Він гарний", — думала, але це нічого не пояснювало. Окрім жалю й хвилювання, домішувалося до її почуття щось із тої ночі, душної і важкої, в яку так несподівано було вбито її Симона.

"Ось він, убивця мого чоловіка, невинний, як дитина, і жалю гідний, — думала вона. — Навіщо з'явився тут, у нас, і чому приніс нещастя?"

Але не відчувала відрази до нього. Швидше навпаки: було б їй прикро, щоб покинув їх назавжди.

"Таке чудне твориться", — подумала вона і аж головою струснула. Тоді подивилася на Знайду і здригнулася: зоріли на неї блакитним холодом двоє напружених очей.

— Ще підсипати? — спитала, а що мовчав, узяла миску й досипала.

Мовчки взяв ложку і знову заходився їсти з тою-таки пожадливістю й поспішністю.

— Виголодавсь у степу? — сказала співчутливо.

— Я завжди так їм, — озвався він.

— Отож до роботи добрий, — всміхнулася жінка. — То перейдеш у господу чи лишишся в полі?

Знову поставив супроти неї блакитні шматки криги.

— Чого дивишся? — сказала з викликом. Тоді його обличчям сковзнула тонка, як павутина, усмішка і скривила гарного рота.

— Дивно мені, — сказав, відводячи очі.

— Що тобі дивно?

— Такі добрі ви до мене, — мовив.

Не могла спокійно на нього дивитися і почала вдавати, що порається по господарству. Але на обличчі самі від себе з'явилися раптом непрохані сльози — відчулася, що стала зовсім безпомічна.

9

Вранці вона побачила, що сорочка на ньому брудна й подерта.

— Скинь, свіжу дам, — сказала вона.

— Дивне щось мені снилося, — мовив він, стягуючи сорочку. — Що я малий, а ви велика…

— Нічого дивного, — сказала вона. — Старша я від тебе… Порпалася у скрині, вибираючи сорочку: була то одежа чоловікова.

— Незручно мені одежу вашого чоловіка вдягати, — мовив він.

— То гнити їй через те? — відказала жінка і раптом стала строга. — Крім того, не винуватий ти. Коли б винуватий був, не допустила б тебе в двір.

Він стояв перед нею, темний, жилавий, з густо зарослими грудьми, а на шиї в нього висіла мала шкіряна торбинка.

— А це що в тебе? — спитала, дивлячись на ту торбину.

— Якісь папери, — сказав байдуже.

— Що за папери?

— А чи вмію я прочитати? Той чоловік, що виростив мене, знайшов їх при мені, немовляті…

— Дай подивлюся, — сказала вона з цікавістю.

— Вмієте читати?

— Не вмію, — відповіла, чуючи, що хвилюється. — От Симон, той грамотний був…

— Симон тепер не прочитає, — сказав він.

— Чому ж носиш їх з собою?

— Бо нема де подіти.

— Давай покладу їх у себе, — запропонувала вона. Безмовно зняв торбинку з тіла й віддав.

— Можна подивлюся? — спитала господиня. Стенув байдуже плечима й почав натягати на себе свіжу сорочку.

Розпустила шнурка й засунула в торбину пальці. Намацала паперину, але чомусь перестрашилася.

— Ні, — сказала вона, — навіщо мені те дивитися, коли не можу прочитати? Іди попорай худобу…

Зирнув на неї спідлоба, вколовши сталевим поглядом, і слухняно пішов із хати.

Хотіла побути сама. Так дивно почувала себе: якась млість у тілі з'явилася, щось її хвилювало й мучило. Може, учинила нерозважно, подумала, що залишає цього дивного хлопця в господі, — адже живе сама! Може, треба було б їй ліпше найняти наймичку, а цей хай іде у степ. Їй стало душно, аж схопилася рукою за коралі. Намисто на шиї раптом розпалося. Посипалося на підлогу червоне каміння, і вона аж здригнулася: здалося, що то розкрапана кров. Відклала торбинку набік і кинулася збирати, а коли назбирала повну жменю, відчула в тілі ще більшу слабкість. Сіла на лаву, тримаючи у стиснутій руці коралі, й відчувала, що обличчя ні паленіє. Дивний, слизький страх почав уповзати в неї. Не розуміла, звідки йде і чому, але їй захотілося раптом утекти із власного обійстя.

Сиділа принишкло, стискаючи коралини. Ще не знала, звідки воно йде, але глибоко в собі таки відчувала тривогу. Здавалося, тонкий, гострий промінь прошпилив її й почав освітлювати занедбані закамарки мозку. Хто зна, чому освітився саме той кутик, якого не освітлювала ніколи. Згадала дитя, яке в них померло ще на початку її з Симоном шлюбу; вирісши, було б таке, як цей хлопець.

— Йому було б двадцять років, — прошепотіла вона і раптом розсердилася сама на себе. Які дурниці верзуться, казна-що! Симон сам витесав човника й сам його засмолив. Вона несла того човника на руках. Чи клав Симон туди якийсь папір? Не могла згадати, бо й не до паперів їй тоді було.

Знову здивувалася, що западають їй у голові такі думки. Ні, їй, очевидно, не можна лишати його при господі! "Господи, — застогнала вона, — чому мені так тяжко?"

10

Петро поїхав відставити воза й коня до отари й сповістити Івану Нечерді, що господиня забирає його до послуги у двір. Перед від'їздом він попорав худобу й викидав із хліва гній. Потім він снідав, намагаючись не дивитися на господиню: була вона якась стривожена й насторожена. Обережно почала розпитувати його про колишнє життя, і він неохоче відповідав: їжа сьогодні йому не смакувала. Зрештою, втупив у неї сталеві палкі очі, бо помітив і вона також намагається на нього не дивитися.

— То, може б, я того, — сказав, — залишився в степу?

— Побудеш, поки не найму собі нового наймита, — сухо відказала жінка.

Вона провела його до воріт. Тихо заскавулів на дворі старший пес, і вона згадала, що не погодувала їх сьогодні. Винесла недоїдки борщу, але старший пес не доторкнувся до їжі. Молодший, навпаки, втрощив усе охоче і почав лізти до неї. Відігнала його, притупнувши ногою, і знову кинулася у хату — їй треба було сьогодні замісити ще й хліб. Моталася з одного краю двору до іншого, збирала яйця, місила діжу і спершу не почула тихого стуку. Відтак загавкав молодший пес, і вона вибігла із замащеними в тісті руками до воріт. Відчинила віконечко і побачила проти себе малого чорнявого підлітка з великими очима на сухенькому обличчі, через плече йому перетягувалися порожні торби.

— Що хочеш? — спитала вона.

— Я зі школи, — сказав хлопчик, дивлячись на неї прегарними оченятами. — Може б, я вам проказав віршу чи заспівав?

Вона блиснула зубами і відчинила. Собаки з голосним гавкотом кинулися на хлопчика, але відігнала їх так владно й сердито, що відбігли в кінець двору і сіли під повіткою.

– Іди в хату, я тебе нагодую, — сказала вона.

— А собаки мене не чіпатимуть? — перестрашено спитало хлопченя і несміливо рушило по стежці. Дивлячись на його чорне, розсипане по голові волосся, мимовільно подумала Лідулька: щось таки повертається до неї з минулого.

— То вам заспівати чи віршу проказати? — спитало хлопченя.

— Поспіваєш, — сказала жінка. — А чи ти не сирота, що ходиш по підворіттях?

— Сирота, тітко, — сказав хлопець поважно. — Живу я у школі разом з паном дяком. Вони оце мене й посилають роздобути харчу…

— Скільки ти його донесеш, такий мізерний? — затурбувалася вона.

— Те, що дають, неважке, — мовив хлопець. Він стояв уже в хаті, і його обличчя зробилося урочисте й серйозне, а оченята натхненно заблищали.

— Почекай, не співай, — сказала вона. — Я тебе спершу нагодую.

Він звів на неї поважні чорні очі, і їй здалося, що вона десь бачила малого.

— Я, тітко, спершу таки заспіваю, — сказав, — Голодному спів лучче з горла виходить.

І він заспівав псальму, тоненько й печально, невідривне дивлячись на господиню, і його прегарні очі при цьому плакали без сліз, а голосок дзвенів найчистішим сріблом, личко ж стало таке гарне, що гарнішого вона у світі не бачила. І сколихнулася в її грудях велика й солона хвиля; слухаючи чисту, високу й чудову мелодію, той голос срібний і дивлячись в неймовірно гарні й смутні очі, відчула вона, що ось-ось не витримає, а заридає так, як не ридала ніколи в світі, як не плакала й за покійними матір'ю та чоловіком, — душа її раптом розхилилася і стала прозора й тремка, — спів впливав у неї гарячим потоком і пік її серце. Не могла відтак стримати сліз, і ті покотилися градом, а хлопець мов не помічав того, плакав піснею, й чудовими очима, і дрібним тільцем, і торбами, що, порожні, безживно похитувалися, одна на грудях, а друга на спині.

— Досить, синку, досить! — таки заридала вона і притиснула раптом ту чудову голівку до м'яких і повних грудей. Хлопченя замовкло в тих обіймах, як горобеня зіщулившись, тільки чмихало вряди-годи носом, наче й собі плакало.

— Я вам, тітко, можу й віршу проказати, — сказав він. — Це буде веселіше.

— Не треба мені вірші, синку, — сказала вона, відчуваючи трем у всьому тілі. — Я тобі й так дам усього, аби доніс. Зробиш мені тільки одну послугу…

Метнулась у сусідній покій і винесла звідти шкіряний капшук.

— Чи ти вмієш читати, хлопче? — спитала строго.

— Звісно, вмію, — сказало хлопченя. — На те і живу я в школі.

— Тоді прочитай мені це! — сказала нервово і висмикнула з торбинки аркушик паперу, ретельно складений навпіл.

Хлопець узяв неквапно папір, розгорнув і розгладив, тоді зиркнув і прокашлявся, відтак подивився на несподівано розхвильовану господиню, і його голосок дзвінко зазвучав у порожнім домі:

— Юстин, Симона і Лідії Левайдів син. Упокоївся немовлям. Прийми, боже, його на своє поле!

Хлопець звів очі, щоб подивитися, чи сподобалося господині його читання, але уздрів, що вона біла-біла, що хапає розтуленим ротом повітря і махає навіщось рукою. Він позадкував до дверей, а що та біла, страшна постать раптово ступнула до нього, простягаючи руку з розчепіреними пальцями, перелякано кинув на землю папір і чкурнув надвір, де ледве втік від собак, що з лютим гавкотом кинулися на нього.

11

Тоді вдарила Лідія Левайда себе в груди й завила, як поранений звір, впала на коліна, аж кров із них бризнула, і стукнула лобом об долівку. Знову гатила себе в груди і дряпала нігтями долівку, здираючи їх до крові. З перекривленого рота почали вириватися зойки, перемішані з хрипкими викриками.

— О нещасна моя годино! — кричала вона в порожнечу. — О світе мій мізерний! Мати моя, чом ти мене самую не стратила, коли мя на цей світ мізерний народила!

І знову вила, як поранена вовчиця, і роздерла собі кривавими нігтями лице.

— О нещасливий сину мій Юстине! — волала. — Чом на все злеє ти народився?! Чом невинно ти проклятий, як і я, і твій безневинний отець!

Не бачила, що і небо над її хатою засурмилося й потемніло — важка, аж чорна, хмара виростала серед неба, як велетенський потворний гриб. Шалений вітер зірвався, і пробіг через степ, і вдарив у розверсті Левайдині двері, гримнувши ними. Зарипіли натужно незачинені ворота, а собаки перелякано забилися під ганок. І завили вони вже обидва, а вітер закрутився шалено на подвір'ї, підхопив вихором злякану курку, зметнув нею, аж закричала дико, і поніс у чорне й навальне небо.

— Боже, не робили ми нічого злого в світі! — кричала в хаті, рвучи на собі волосся, Лідія. — І невинні ми, і таке лихо впало на нас! Вдар, і розбий мене, і розвій по землі, щоб і сліду від мене не лишилося!

Вітер розхитував ворота, і вони жалібно вискотіли на завісах, вихор догнав воза у степу і збив з Петра шапку. І та шапка погналася землею, як перекотиполе, доки не зникла зовсім з очей. Мовчки дивився холодним сталевим поглядом у почорнілий степ Петро, і хоч вітер рвав, викорчовував волосся, мертве й нерушне було його обличчя. Несамохіть обернувся в той бік, де стояв хутір, і наче щось шепнуло йому до серця, але серце не почуло того шепоту. Коні заіржали і кинулись учвал, а він ще й віжками змахнув і свиснув пугою…

Лідія товкла закривавленим чолом об долівку, вже тільки стогнала, і ревла, і прихлипувала, і поливала діл слізьми, намисто розкотилося по хаті згустками крові. Відтак не стало в неї сили, і впала вона, трусячись від ридання і покрикуючи щось у землю, яка мовчки гасила ті слова.

Вітер знову кинувся на садибу і вдарив ворітьми так, що потріскалися вздовж дошки, а дах із повітки було зметено одним помахом. Загелгали там гуси, і закричали кури, а вітер вимітав їх одне по одному і виносив у степ. Летіли, вони розкудланими клаптями, вдарялись у суху й тверду землю і розбивалися на плесканці.

Вила тривожно худоба, Іван Нечерда поспішливо гасав біля череди в полі, махаючи пугою, щоб встигнути загнати її в загорожу. Впав раптом град і почав цвьохати по тугих коров'ячих спинах. До Івана біг Петро, розхристаний і простоволосий, і вони почали вже разом заганяти худобу — загорожа була під прикриттям горба.

— Зроду-віку не бачив такої грози! — закричав Іван Нечерда і, пригнувшись, побіг до куреня.

Вскочили туди, оббиті по всьому тілу градом, і мимовільно притислися один до одного, як брати, затремтівши.

Лив дощ, здавалося, впала з неба водяна стіна, і від того рознісся навкруг глухий гул. Бриніли, туго натягнені між землею й небом, дощові струмені і з ляскотом розбивались об тверду землю. Худоба вже перестала натужно ревіти, а покірно підставляла під струмені спини. Десь далеко закричав птах, наче топивсь і сподівався, що хтось прийде до нього і врятує.

Петро скидав сорочку.

— Покупаємося, — сказав, безгучно сміючись, — Цілий світ тепер річка, ха-ха!

Рвонув очкура і вистрибнув просто в струмені. Іван роздягався й собі.

— Стривай! — закричав він.

Помчав з реготом за Петром, і той так само з реготом утікав. Посковзнувсь і покотився з горба, обмащуючись в болото. Іван покотився за ним слідом, і вже бігли вони один за одним, чорні, як чорти. Дощ вимивав у них на тілі світлі смужки, Петро повертав до Івана мокре обличчя з прилиплим до голови волоссям, рот його кругле розтулявся, а очі несамовито блищали.

— Га-га-гаї — горлав він. — Не спіймаєш, чортова болячко!

— Спіймаю! — кричав Іван і кидався несамовито за Петром.

Вони мчали по калюжах, які поналивалися серед трави, розбризкуючи віялами воду, інколи той чи той гримав об землю, скидуючи руками й ногами, підхоплювалися і знову бігли. Лискавиці начебто батогами шмагали небо, осяюючи їхні обличчя з виряченими очима та розверстими ротами. Іван стрибнув, щоб схопити Петра, але руки його посковзнулися, і він упав обличчям просто в траву. Тоді Петро крутнувся дзигою і сів верхи на розпластаного приятеля.

— Ну, хто кого? — спитав він, заламуючи Іванові руки за спину.

— Пусти! — загорлав Іван. — Пусти, бо болить!

Петро відпустив приятеля, і той, влучивши мент, вислизнув з-під Петра і навалився згори на нього — дощ ще густіше полив на них, розмиваючи, наче глиняних. Тоді Іван схопив Петра за волосся і занурив у калюжу.

— Га-га-га! — засміявся на всю горлянку. — Га-га-га! Тоді відпустив Петра і сів по-турецькому, підставляючи плечі під дощ.

— Ану, давай, хто кого поборе, — скочив на рівні Петро. Він став супроти Івана, зігнувшись і наставивши руки, той скочив і собі, і вони почали помалу наближатися один до одного. Відтак скрикнули голосно й водночас і, схопившись обіруч, почали хилити навзаєм супротивника до землі. Розмочена земля пливла під їхніми ногами, зверху лив і лив дощ, трава стала розмокла й слизька, вони попадали в багнюку і ворочалися там, насідаючи, — Петро на Івана чи Іван на Петра. Тіла їхні стали заболочені, сірі й лискучі, з їхнього плетива виставлялася вряди-годи нога чи плече. Інколи з'являлося перекошене чорне обличчя з розтуленим ротом і заплющеними очима; чвакала грязюка, чути було хрипке дихання й плескіт, коли хтось із них розвертався й ляпав по калюжі. Все це поливав щедро дощ.

12

Вранці Петро повертався до господи. Йшов неквапно, черпаючи босими ногами калюжі, що густо стояли серед трави: світ довкола блискотів міріадами золотих та срібних іскор. Груди його дихали вільно й широко, бо повітря прочистилося і проясніло. Але ще здаля помітив розчинені навстіж ворота, а що такого раніше не бувало, подався до них підтюпцем.

Біля ганку сиділи обидва пси; побачивши його, вони неохоче зійшли з місця, начебто звільняючи йому дорогу. Він скочив притьма на ганок і різко відчинив двері.

Лідія лежала долілиць на полу, а коли він спинився на порозі, звела запухле від сліз, подряпане лице.

— Що сталося? — видихнув він злякано.

Вона повільно сіла, і з очей їй знову посипалися сльози.

— Що сталося? — спитав він. Вона здригнулася.

— Велике нещастя сталося, Юстине! — сказала, давлячись плачем.

— Чого ви назвали мене Юстином? — спитав він здивовано.

— О-ох, важко мені говорити про це, Юстине, — захитала вона головою.

Стояв перед нею, випростаний і поблідлий.

— Хтось напав на вас? — спитав зимно.

— Самі ми на себе напали, — відповіла вона кволо. Тоді встала і, побачивши папір, що валявся й досі на долівці, як кинув його переляканий школяр, підняла його.

— Отут воно написано, наше нещастя!

— Це мій папір? — спитав Петро здавлено.

— Та вже ж твій папір, Юстине. І це там написано, що ти не Петро, а Юстин, і що… і що…

— Що? — підійшов він до неї, аж зеленіючи з виду. Тоді вона звела кулаки і затарабанила раптом ними йому в груди.

— Що я твоя мати, Юстине! — закричала вона пронизливо. — А Симон, що ти його вбив…

— Мій батько? — спитав самими вустами.

— Твій батько, — заридала вона, спускаючись на лаву і затуляючи руками обличчя.

— Стривайте, тут щось не так, — сказав Петро. — Замолоді ви, щоб бути моєю матір'ю.

— Не замолода! — сказала вона глухо, тримаючи долоні біля обличчя. — Я народила тебе в шістнадцять років… О Юстине, сину мій нещасливий! — захиталася вона в розпачі. — Чом ти не сказав, чий ти єсть син і якого роду… — Вона потопила свої слова у сльозах.

Стояв нерушно серед хати і мав зелене обличчя і сині вуста, а сині вуста зашепотіли, аж ледве вона розчула:

— Так, були в мене листи про те писані, але, самі знаєте, не вмію я їх читати.

На ті слова крикнула крізь плач і сльози Лідія:

— Це ми, ми спустили тебе в засмоленому човнику, бо помер ти був! Батько ще того човника сам і робив…

Вони замовкли на якийсь час — Лідія плакала, а він стояв і дивився.

— Не було тут моєї вини, — сказав спроквола.

— А хіба я кажу, що була? Кажу, що нещастя велике впало на нашу голову. І не знаю я, — протягла вона тужливо, — не знаю я, як тобі свій гріх спокутувати…

— Зате я відаю, — сказав Петро-Юстин. — Покинути мені вас треба…

— О ні, бога ради! Що я сама тут удію! Та й куди ти підеш, коли такий величезний гріх у тебе на плечах! Але він стояв серед хати холодний, начебто скрижанілий.

— А чи зможу жити я тут, де щоступня волає до мене батькова кров? Як я житиму біля вас?

Злякано стрільнула в його бік поглядом і зробилася покірна й жалюгідна.

— То, може, якось забудемо, Юстине… Якось витравимо з себе, люди про те й не знають… Сам же сказав: невинні ми…

Зітхнув тяжко й обдивився покій, в якому стояв. Але, здається, не побачив нічого. Тоді спинив погляд на вікні, в якому спокійно стояла велика і важка соняшникова голова.

— Не судилося нам, мамо, жити разом, — сказав, дивлячись на ту голову. — Буду, мабуть, сам витравляти з себе гріх мій…

На соняшникову голову сів горобець і, перехилившись, дзьобнув їй у лице. І забіліла на тому лиці свіжа біла ранка, а горобець, розлущивши, проковтнув насінину і наїжачився.

— Дайте мені на дорогу хлібину і грудку сиру, — сказав безбарвним голосом Петро-Юстин.

Горобець удруге клюнув соняшинину в видок, і неподалік першої засвітила друга біла ранка. І були ті дві ранки, як очі, і дивилися сюди, в хату, але в хаті не побачили нікого, бо й не було вже там нікого, хіба що стояла на порозі мала, задрипана істота в дірявому каптанику, з обскубаною борідкою і слізливими очима — був це Той, що доми в пустку перетворює.

Цю історію я виписав із "Книжиці" рудівського дяка Стефана Савича, іі було занотовано туди якраз після віршів, що поклав я їх раніше. Здається мені, однак, не мав вона нічого спільного із тим, що відбулось у Рудівці, — це радше вигадка, ніж історія справдешня. Я ж уписую її тут через те, що, в силу випадковості, йдеться тут знову-таки про Петра. Однак саму історію я вже десь читав, можливо, навіть давно, ще в час навчання в академії. Зрештою, можна й пригадати, й попитати про те в самого дяка Савича — треба було повернути йому "Книжицю", оскільки умовлений річинець на те минув. Тягло мене в Рудівку і з іншої причини: хотілося ще раз зирнути в палкі В'юцчині очі, а ще — розпитатись докладніше і про того коня, про якого ходять поголоски вже по цілому краю. Оповідали, начебто прийшов гетьманський універсал щодо того коня: хто зловить його, той ніби дістане в посідання село, бо загадковий кінь утік із царських стаєнь. Я знав, що ті оповіді — небилиця, бо як сотенний канцеляриста читав усі папери, що їх слав по полках його ясновельможність, — універсалу про пошуки коня там не було. Все голосніше й голосніше оповідали і про месію, який начебто з'явивсь у наших краях. Оповідали, що й той псевдомесія простує саме в наш край, бо до нього також дійшла звістка про чарівного коня. Я пригадую, що про того-таки коня згадував Петрові-Юстину його приятель Іван Нечерда, здається, це був той самий Іван, котрого називали в Рудівці Іваном Дядечком. Мимохіть мені подумалося, що Стефан Савич таки щось більше знав і про коня, і про загадкове вбивство в їхньому селі, згадаймо хоч би його вірш, що його я виписав сюди раніше. З іншого боку, мені здається, що Стефан Савич уживав цей образ, маючи на увазі відомого Пегаса.

Цієї ночі мені знову приснилися рудівські поля, я начебто їхав ними верхи, а навколо завзято висвистував лютий вітер. Привиділася мені В'юцка Безкровна, яка блукала по росі, збираючи якісь трави, — була вона гола. Побачивши мене, кинулася втікати, і хоч біг я за нею конем, а наздогнати не зміг. Це наверзлося, мабуть, тому, що дув цієї ночі сильний вітер і зламав біля мого дому кілька дерев. Одне із них упало просто на ганок і розбило його, двоє ж звалило пліт. Через те цілий ранок сьогодні я займався господарством, найшовши теслів для поправи ганку і чоловіка, щоб підняв мені тина.

Хоч стоїть уже глибока осінь і листя на деревах майже нема, цієї ночі гримів грім. Люди урочать з того випадку нещасливий урожай на наступний рік, а дехто зв'язує цю подію з оповідями про появу в наших краях вогненного коня і месії.

Сьогодні прийшов з генеральної канцелярії лист, у якому знову йдеться про псевдомесію, знову стверджується, що такий чоловік, котрий оголосив себе месією, був у наших краях, але його зловлено й повішено, як злочинця, і що ніякого чуда через те не відбулося, чим люди увіч переконалися в його злонаміреності. Я прочитав цей папір і відніс його Іванові Скибі. Той вислухав мене досить байдужно і навіть позіхнув виказисто.

— А що я казав, пане канцеляристе, — сказав він. — Все це бабські вигадки. Приходьте-но краще до мене сьогодні, і я вас пригощу найчудовішою в світі варенухою.

Я пообіцяв зайти, але в глибині душі відчув жаль. Кожен чоловік, попри тверезість свою, все-таки сподівається на чудо, а коли виявляється, що й цього разу воно не збулося, який він не є тверезий, а розчарування відчуває. Може, тому я покинув канцелярію й пішов глянути, як теслі лагодять мій поламаний ганок.

Завжди любив, як пахне свіже дерево. Через це довгенько простояв біля теслів і вдихав на повні груди тон аромат. Дивитися на роботу підійшло а вулиці кількоро міщан: говорили вони майже весь час про вогненного коня. Питалися в мене за гетьманський універсал щодо того коня, але я відповів їм по правді. Дехто мені повірив, а більшість ні. Так само не всі повірили й звісткам про месію.

Теслі закінчили роботу під вечір. Я пригощав їх на оновленому ганку, потім навідав і наказного сотника — ми покуштували з ним і справді чудової варенухи.

Повертався я потемки. Ішов якомога повільніше, бо навколо мене ходила й шамотіла, дихала і зітхала широка, щедра осінь. Заколочувала в темені густі настої свіжих запахів: вільга, прохолода і тлін; хоч було повне безвітря, зривала поодинокі листки, які ще трималися гілки, і пускала їх до землі, з увагою стежачи за тим кривулястим летом.

Ще здалеку я почув запах свіжого дерева, він напрочуд погідно з'єднувався з духом леглого листя. Свіжі дошки матово світились у сутіні, і я спинився біля хвіртки, щоб помилуватися з того кольору й подихати сосновим духом. Вдихав у себе запах свіжого дерева — було мені на серці погідно.

Зайшов у порожній дім, і кроки мої лунко відбивалися у порожнечі. Лунко рипіла дерев'яна підлога, і я ходив по ній туди-сюди, не запалюючи світла. Думав я про Рудівку. Думав про те, що, попри нашу нехіть і навіть уразу, людина все-таки може бути у світі наче листок чи трава. Цілий вечір шепотіла про це мені осінь і рипить підлога, па якій я зараз ходжу. Найліпше було б лягти в ліжко і заснути з янголячим спокоєм у серці. Але не така була пора і не того мені хотілося. Знав уже: стукаються до мене в груди вірші, і я мав дати їм волю. А ще я мав щось велике-велике вирішити чи розв'язати якусь незвичайну загадку. Хтозна-яку, але вже стояв біля її порога. Вже мав ступити туди: ось-ось воно відбудеться, ось-ось просвітиться переді мною стіна, і побачу я широкий, залитий сонцем простір.

І справді, я дивився на стіну. На ній пропливали, з'являючись один за одним, всі рудівські обличчя, що ми їх колись зустрічали з Іваном Скибою. Я вдивлявсь у них з глибокою увагою й цікавістю. Вони начебто знову оповідали мені все, що я знав і вже тут записав, і я намагався поєднати ті розповіді із тим, що довідався потім. Хотів все-таки зв'язати історію Петра убитого з історією про Петра утеклого. Знав напевне: один із цих вузлів — справжній. Один із цих вузлів маю розрубати, і це потрібно перш за все мені самому, легко-бо згодитися, що людина — як листок чи трава, але важко тим листком чи травою бути.

ВІРШІ ПРО ТИШУ, ЯКІ НАПИСАВ Я ПІСЛЯ ОСІННЬОЇ БУРІ

День за днем пропливає — однакі, на диво,

Ніч за ніччю зникає, пливуть неспішливо,

Перед очі лягає те саме, що вчора,

Ті ж обличчя стрічаю, та ж даль неозора.

Під одним усе знаком — в одному хитанні,

Вечори всі однакі, ті ж самі світання.

Вколисатися можна у ритмі цім рівнім,

Тож душа пливе кожна у рухові пливнім.

Але чую я розлад у тім колисанні,

Супротивне довкола я чую гойдання.

Щось руйнується вічне й навіки втихає,

Серце, хоч довговічне, так само згасає.

Є цей рух супротивний, є вітер-руйнівець,

У житті є заживний, а є і мандрівець,

Є вдоволений світом, є збурений конче,

Хтось милується цвітом, хтось цвіт отой топче.

Величезне коло повільно кружляє,

Величезне поле упалих приймає.

Квіти нові підводить, і знову цвіт квітне,

Бо одне в ньому родить, а друге в нім никне.

Гей-гей, небо безмежне, скажи-но на милість,

Чи навік ця бентежність і ця от безсилість?!

Величезнеє коло повільно кружляє,

Величезне нас поле ковта і з'являє.

Ще навколо є тиша, безмежна і вічна,

Там, у небі, є лише безгучність велична,

Що пливе, напливає, всіх нас повиває,

Усіх нас утишає, всіх нас покриває.

Гей, іде невблаганно, іде неприпинно

На ясних і захланних, на винних, невинних,

На невчених, розумних, марних і потрібних,

На веселих і сумних, великих і дрібних.

Серце дивно стукоче у мене у грудях

І збагнуть конче хоче цей глузд чи безглуздя,

Але долю однаку присуджено й тому,

Хто усе розуміє, й навіки дурному!

РОЗДІЛ VI

Крилатий кінь

1

Подався дорогою, якою їхав півтора місяця тому з наказним сотником Іваном Скибою. Це сталося трохи несподівано й для самого мене, бо, вийшовши вранці на ганок, я знову почув тонкий аромат свіжого дерева і побачив, що небо над головою без хмарини. Обважніла від води земля, лежала, покрита яскраво-жовтим листям, і дихала пряно й волого. Трохи листя лишалось і на деревах, і, як учора ввечері, воно тихо відривалось від гілок і, кружляючи, повільно опадало. Я дивився на цей безгучний листопад, і тиха туга почала входити в мене. Була прозора, як і небо над землею, і жовта, як листя. Я пройшовся по тому місці, де була в мене стежка: вогке листя не шаруділо. Ступав, і земля вгиналася під ногами. Пройшов у кінець обійстя, звідки відкривався краєвид на далекий шлях, що вився перед очима і зникав удалині. Був безлюдний та прозорий, і, дивлячись на нього, я зрозумів, що мені не уникнути цієї поїздки: повабило мене на той шлях дужим потягом. Повіяло тлінним духом червонясто-синіх піль, і це мимоволі повернуло мене в той дощовитий вересень, який і досі не вимивається з моїх грудей. В моєму мозку осіла низка запитань, які я хотів поставити Стефану Савичу. Тоді, у вересні, ми не мали змоги побути на самоті, а тепер я хотів провести в товаристві дяка цілий вечір. Почитати йому вірші й почути вірші його, говорити про закони віршового складання і згадати академію. Одне слово, за добрим та розумним приятелем скучила моя душа, так само, як скучила вона за чимось сокровеннішим: думав я і про В'юцку Безкровну. Останні кілька ночей оживав у мені її образ, а вдень я ловив себе на тому, що таки думаю про неї. Знав: та проста жінка була нерозумна й легковажна і, певне, не один ділив із нею ложе, але щось було в ній по-справжньому живе й привабливе. Можливо, забувала вона своїх знайомих, як забуває вітер дерево, з якого обтрусив майже половину листя; можливо, забула вона й мене — не те мене турбувало. Зрештою, і я не згадував тої ночі, а радше її очі, запах тіла, погідні руки, а часом долинав до мене і звук голосу. Це було непідвладне розумові почуття, а саме такого почуття і хотів я в цю дивну осінь. Можливо, саме ота її присутність у мені й збуджувала тугу, я навіть думав, що, коли б постійно звучав біля мене її веселий, легковажний і теплий голос, я таки забув би про свою печаль. Дівчат навколо багато, думав я, їдучи по ранково порожній вулиці. Гріх казати, що не придивлявся я до них, але пари й досі не дібрав. Мені хотілося запалати, дивлячись на дівчину, натомість і найкращі тільки тихо мене хвилювали. Вони прісні й нудні, ті дівчата, і тільки вогненна рудівська вдовиця зуміла викресати в мені вогонь. Була проста й неотесана, але щось лишалось у ній непорочне. Весь той житейський бруд, що так ліпиться до людських душ, змивався з неї безслідно. Через це й цвіла на її обличчі така дивна усмішка, так дивно принадно дивилися очі, а дотик руки був іскрометний. Отож я їхав, щоб знову перевірити те перше враження: чи не було воно самооблудою.

Дорога мокро лискотіла. Калюжі світилися яскравою синявою, а болото масно блищало. Кінь ішов по узбічній стежці і вряди-годи посковзувався, лишаючи на землі проїжджений слизький слід. Я не поспішав. Хотів повільно впливати в ті червонясто-сині поля і повільно перейматися їхнім настроєм. Інколи назустріч мені їхав віз, що його тягли по дорозі воли, колеса зачерпували обідками воду. Люди віталися до мене, повертаючи бліді круглі обличчя — були надто освітлені сонцем.

Зрештою, вона прийшла, самота. Це відчув я саме тоді, коли обрій, мені здалося, таки покрився темною іржею. Іржа ота розповзлася по землі, наче розливалася поруділа вода. "Он вона, самотність", — подумав я мимохіть, розглядаючись і вже діставшись до спухлих, рудувато-синіх нив. І, як тоді, у вересні, дихнули вони на мене притамованою загрозою — я відчув, що таки втрачаю над собою владу. Захотілося звернути зі стежки, міцно заплющити очі, стьобнути коня і з тихим стогоном в'їхати в те болото. Воно ковтне мене не зразу, зникатиму в ньому так само повільно, як і той чоловік, якого ми бачили, повертаючись від Наумця. Можливо, то й справді був Петрів побратим, який не на жарт заповзявся розшукати приятеля, не вдаючись до помочі людей. "Хто він такий?" — спитав я сам себе.

Аж головою струснув, щоб позбутися того потягу — все-таки розладнював мене й обезволював, я вже не дивився на поля, а тільки на роз'їжджену, лискучу під сонцем дорогу. Маю ще побачитись із Стефаном Савичем, а відтак і з В'юцкою — в мене тут чимало справ. Хочу не відновити, а згасити свою тривогу, а для цього мені треба зустріти людину, яка зрозуміє і розділить її. Не злегковажить і не відмахнеться, адже людина, скажу я їй, все-таки не трава! Людина має у світі не одне своє подобенство, і саме ці подобенства й складають повну людину. Так, людина складається з десятка інших людей, і вмирають вони у ній, здається, поступово. Через це зайве говорити, що смерть приходить раптово. Вона поселяється у нас із першим нашим криком, коли виходимо з материнського лона, і живе, доки нас не звоює. Але і воювати вона мастак. Забирає один за одним подобенства певної людини, а відтак забирає її усю. Я, здається, знав: одне з моїх подобенств таки справді загинуло в цьому краї…

Їхав слизькою, лискучою стежкою, і мені здавалося, що побіч пливуть мої відбитки. Можливо, всі вони — той-таки Петро утеклий, і ідуть побіч; два з одного, а два з другого боку, дивлячись не перед собою, а під ноги. Чекають, чи не спіткнеться їхній кінь і чи не стане це для них лихим звіщенням.

Хитаюся на коні, бо очі мої майже заплющено. Туга колише мене, ведучи поміж червоно-синіх піль. Починаю навіть боятися, що таки не виїду з них, бо цього боявсь у світі кожен Петро устеклий.

2

Але ні, онде хати Рудівки. Кінь мій без спонуки пішов веселіше. Я відчув легке хвилювання, начебто в цьому селі мало вирішитися щось конче для мене важливе. Перший, кого побачив, був Наумець, чорний, як жук, з великою кучерявою головою і кривими ногами вершника. Стояв біля хати й байдуже дививсь у мій бік. Я привітався, але він кивнув мені, як незнайомому, відвернувсь і задивився у бік зворотний.

Багно на вулиці стояло непролазне, і я спрямував коня попідтинню. Соковито чмокало під копитами, посеред вулиці розливалася широка калабаня, в якій плавали качки. Глухло безвітря, і ніжно пригрівало сонце.

Назустріч мені йшов височезний чолов'яга. Високо підіймав ноги, вириваючи їх з болота, і через те скидався на чорногуза. Я впізнав і цього чоловіка — був то стадник значкового товариша Нестора Федоровича Лук'ян Кнуренко. Він побачив мене і заклав руку за потилицю, шкрябаючись.

— Знову до нас, пане канцеляристе? — спитав неквапно. — Але в нас, здається, нікого не вбито.

— Чи мушу приїжджати, коли когось убито?

— А звісно, — сказав Кнуренко і сплюнув у багно. Я не зважив за потрібне пояснювати Кнуренку мету своєї подорожі, до того ж він і справді мав рацію. Тож заблищав до нього зубами і проїхав мимо — до мене ж повернулося широке бліде й серйозне обличчя, облямоване рудуватим волоссям. Я їхав і знав, що Кнуренко нерушно стовбичить на дорозі й дивиться вслід. Він піде своєю дорогою тільки тоді, коли зникну з його визору.

Повернув ледь-ледь голову: Кнуренко таки стояв. Затоплений ледве не по коліна в багно, і через те здавалося, що він на потворно коротких ногах.

Але я вже завернув на іншу вулицю і побачив віддалік школу. Хата була перекособочена, а вікна наполовину закладені листям. Коли під'їхав ближче, побачив рудаві зірчасті плями на стінах біля дверей — від того хата була начебто значена. Я під'їхав під самий ганок і зістрибнув із коня. Прив'язав його до стовпця і штовхнув знайомі двері. Вони розчинились із розпачливим рипом.

Мої очі, незвиклі до темряви, спершу не побачили нічого. Потім почали вихоплювати якісь злякані обличчя: були то школярі. Я постояв, доки зір не призвичаївся До сутінку.

— Це ви, пане канцеляристе? — почув я з кутка голос Стефана Савича. Ще не бачив його, але ступнув у тому напрямку.

— Та вже ж, пане Стефане, — сказав я. — Привіз вам "Книжицю"…

Дяк звівся з-за високого столу, школярі сиділи тут-таки, за столом, і перелякано повитріщалися на мене.

— Сам бог вас привів, пане канцеляристо, — сказав дяк. — Останнім часом так чогось сохне в горлі, а водиця з підтрубної криниці лиха того не гоїть…

— Купили б чогось пожитнішого, — сказав я весело.

— Коли ж бо купила нема! — зашкрябав у голові Стефан Савич. — Ідіть, хлопці, додому, — повернувся він до школярів.

Ті й не рухнулися, а все ще витрішкувалися на мене, порозкривавши роти. Дяк позіхнув і перехрестив рота.

— Чи вам я сказав, чи не вам? — мовив уже голосніше. Хлопці завовтузилися і неохоче почали вставати. Я зирнув у вікно: те, в яке колись бачив молодицю з коромислом. Брови мої раптом полізли вгору: там і справді йшла струнка жінка з коромислом на плечі. Зирнула на мене, і я вразився, які глибокі й знайомі її очі. Закоцюб біля шиби: дивно, що вона мене уздріла. "Чи не ти це. Жінко з цвіту?" — мимохіть подумав.

— Щось цікаве побачили? — спитав за спиною дяк. Я повернувся, затуляючи спиною вікно. Переді мною стояв майже сивий старчик.

— Що з вами, пане Власе? І — вигукнув я. — Так постаріли за півтора місяця!

— Спрага мене мучить, пане канцеляристе, — сказав сумно дяк, сідаючи на лаву. — Непогамовна спрага!..

3

І ми пішли відразу до В'юцки Безкровної. Я відв'язав коня й повів за собою, і, доки пробиралися попідтинню через багно, провалюючись не раз майже по коліно, оповів Стефану Савичу про Петра Запаренка, Петра Легенького і Петра Гайдученка.

— Не можете забути тої історії, пане канцеляристо? — спитав дяк. — А тут про неї уже й спомину нема. Зрештою, здогадуюся, чому про неї не забуваєте.

Я поставив супроти Савича цікаві очі.

— Бо кінця тоді не дошукалися, — сказав Стефан.

— Кінець ми знайшли. Кінець я бачив на власні очі.

— Маю на увазі причину, — сказав з легенькою всмішкою Савич. — А ви з паном наказним нічого таки не вияснили.

— Чи всі історії ясні? — мовив я. — Зрештою, її вже у міські книги записано, а відтак забуто. Мене ж у ній щось інше непокоїть…

Савич повернувся до мене і пильно зиркнув:

— Маєте таке велике урядове старання?

— Не про старання тут ідеться, — поморщився я. — Лишаюся, пане дяче, сам вечорами. І дивні думки мене навідують. Про життя і світ, про існування наше й буття…

– Існуємо, бо мусимо, — сказав Савич.

— Але кожному дороге те існування. Люди, пане дяче, все-таки люблять життя. Скільки в ньому ладнаємо й будуємо, скільки знаходимо втіх та радощів. Але що воно, пане дяче: махне птах крилом — і ми тільки грудка землі? Що воно, пане дяче, — ми грудка землі, а світ, як був, так і залишається!

— Ви забули про казку, — мовив спокійно Стефан Савич. — Про те, що є світ бажань і світ дійсного, світ уяви і світ розуму. Окрім тлінного, є у нас високе…

— Високе? — вигукнув розпачливо я. — Що високе побачили ви в тому убитому на ваших полях, що високе було в його розквашеній до синяви спині, коли ніхто навіть прізвища його не взнав!

— Високе в нашій душі, — якось ліниво відказав Савич. Я проваливсь у багно і ледве не залишив у ньому чобота. Кінь покірно ступав за мною, дихаючи в потилицю.

— То чи ж те високе має губитися навік, чи якось проливається у світ? — спитав я.

— Звісно, проливається. Кожен з нас випромінює з себе добро і зло. Ці промені не зникають і не пропадають разом із тілом нашим. Ці промені переливаємо ми в дітей, які, в свою чергу, передають їх поколінням наступним. Світ тим страшний, що він лихий, що зло в ньому плодиться легше від добра, але він живе тільки тому, що воно таки є, оте добро.

— Дивне говорите, пане дяче!..

— Може, й дивне, але вистраждане. Через те, пане канцеляристо, людське існування не може мірятися найпростішим глуздом. Є для нього вища мірка, і вона складається не в одній голові, а в головах мільйонів, що єднаються в одну велику світову голову.

— Ви філософ, пане дяче!

— А хіба я не згадував вам про свої філософські трактати? Коли бажаєте, дам вам їх прочитати. Але зараз, пане канцеляристо, в мене стигне тіло від непогамованої спраги, — він засміявся легковажно і підморгнув мені.

І побачив я, що він таки й справді неспокійний, цей дивний Стефан Савнч. Що в ньому затаєно не зовсім збагненну мені напругу і якесь хвилювання. Того разу, подумалося мені мимохіть, був він спокійніший і щиріший.

Але й це була облуда. Того разу він говорив зовсім мало, а більше дрімав. "Щось таки дивне заховане в тобі, пане дяче", — подумав я.

— Як там В'юцка Безкровна? — спитав.

— Та В'юцка — бестія, — тихо засміявся Савич. — Вона і вам запала в око, пане канцеляристо?

Я почервонів, але не хотів звірятись у цьому перед дяком. Він ковзнув по мені швидким позиром, і лице його залишилося так само усміхнене.

— Нічого незвичайного, пане канцеляристо, — сказав він весело, — кому не впаде вона в око? Я вже немолодий чоловік, але коли згадаю про неї, кров у мені закипа і не відчуваю я років.

— Чи ж таки любить і вас, пане Стефане?

— Чому ж не любити? Я прийду часом і дров нарубаю, а вона мене й приголубить. Такий, скаже, вчений ви, пане дяче, а от мені дрова рубаєте!

Він засвітився тихим, лагідним вогнем і зворушено закліпав очима. Ми вже переступали поріг шинку — я почув, як там співають жіночі й чоловічі голоси і гупають у танці чоботи. Серце мені кинулось униз, і чомусь боязко стало.

4

Але боятися не було чого, бо назустріч нам уже ступала усміхнена В'юцка в усій красі своїй. Побачивши її після нашої розлуки, втямив я, що не давало мені її забути. Краса та була проста, але за нею ховалася ще одна, тонка і не кожному оку примітна. Саме ця, друга, краса й вабила мене незвичайно. Зрештою, я відчув, що те її друге обличчя не вичерпує, можливо, її приваби, має вона таких облич ще кілька: була мінлива й переливна, як вода. Щось таке помічав я й того разу. Зараз же В'юцка одмінилася. Була переді мною як загорнута книга — і це мене тим більше хвилювало.

— Кого не сподівалися побачити, так це вас, пане канцеляристо, — сказала вона з видимою радістю, а до Савича блиснула всмішкою. — А ви, пане дяче, чи не принесли мені часом борг?

— Мій борг неоплатний, — серйозно сказав Савич, — але сьогодні мене запрошено, як раз уже й бувало.

— Чи раз? — пирснула В'юцка, і те ніжне й чарівне, що я запримітив, сховалося — була переді мною звичайна весела молодиця.

За великим столом сиділо кілька чоловік і співало, а кілька вигецувало серед хати.

— О пане дяче! — вигукнув один із них, і я впізнав його, був це Андрій Хвостенко. Придивився до інших і впізнав також: Кучурба, чи Кочубей, і господар Василь Бабій.

— А ви, пане канцеляристе, — сказав Кучурба, — знову до нас в урядовій справі?

— Цього разу ні, — сказав Савич. — Його милість приїхав відвідати мене.

Другий танцюриста повернувся до мене, і я впізнав і його: Хома Біда. Здалося, що на мій прихід всі вони насторожилися і ледь помітно перезирнулися. Але я не хотів перейматись їхньою засторогою, а хотів бачити В'юцчине обличчя. Вона несла до мене тонку й лагідну усмішку, очі її палали втіхою, а в руці був поставець.

— Сідайте, пане канцеляристо, за цей малий столик — тут буде вам догідно.

Ми сіли, і дяк відразу ж приклався до поставця.

— Заспівайте нам, пане дяче, "Шевчика", — підійшов до нас Хома Біда. — Бо ті Кучурба з Бабієм не до танцю співають, а до спання.

Всі засміялися, тримаючи очі на мені, і я засміявся також.

— Хочете "Шевчика"? — сказав добродушно Савич. — Буде вам і "Шевчик". Тільки от ще раз прочищу горло:

— Віншую вам, пане канцеляристо, — сказав він, віддихавшись, — і вам, люди, щоб добрі були, гойні та веселі!

Він почав притупувати ногою, відбиваючи такт. Відтак змахнув головою і завів високим гарним голосом:

Шевчику, шевчику, поший чобіточки,

Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки…

Хома Біда вийшов на середину хати, почав вигинатись і притупувати. Решта підхопила заспів:

Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки…

Хома робив вихиляси, але готувався до чогось нового, іншого. Відтак почав підскакувати на зігнутій у коліні нозі у такт козачка і показувати всю роботу шевця: сукав дратву, витягав шкіру, краяв, прибивав колки, витягав гвіздки чи копило. Інколи Хома тратив рівновагу, заточувався і переступав з ноги на ногу. Я сміявся, сміявся побіч В'юцка Безкровна, сміялися всі.

Відтак схопилися з місця Кучурба із Хвостенком: Кучурба вдавав шевчика-кривоногу, а Хвостенко підсліпуватого, старого, горбатого, кашливого з люлькою в роті. Притомившись, всі випросталися й почали танцювати вільно.

— А ви мені цієї ночі снилися, пане канцеляристо, — сказала В'юцка, підсідаючи до мене. — Тільки цур його й розказувать, як погано ви мені снились.

— Розкажіть, В'юцко, — попросив я, присуваючи до неї поставець.

Але вона відсунула його зневажливо.

— Коли б то я пила, скільки мене вгощають, то п'яницею давно б стала, — сказала вона. — Ні, не можу вам того сну розказати.

— В'юцко, — сказав я лагідно, — В'юцко!

— Що, пане канцеляристо? Може, вірша мені складеного хочете прочитати?

— Не глузуйте, В'юцко, — покивав я пальцем. — Не глузуйте, бо я вам не пан дяк…

— Тут про мене мова, а я співаю, — сказав дяк, припинивши спів, і підморгнув В'юцці.

Крізь вікно пробивалося сонячне проміння, падало на наш стіл, на якому ритмічно посмикувалася Савичева рука, вибиваючи ритм. Очі його примружилися, дивлячись добродушно й мудро, і я раптом зрозумів, що всі вони в себе вдома: і люди ці, й дяк, і В'юцка. Чужий серед них був тільки я, і вони недаремно зустріли мене підозріло. Я уявив раптом, що відбувалося тут у вересні і як саме. За цим столом сидів інший чужинець, так само, як і я, Петро, і так само пригощався. Все сталося дуже просто: чи важко розсердити цих підхмелених людей? Я таки мав рацію: кінець цієї історії і справді простий. Подумав, що вони всі знають, як це відбулося: і чоловіки, і В'юцка, і дяк. Але їм усім давно немає діла до того, кого навіки заховали рудівські поля. Його не забув у цьому світі тільки я. Здається, Петро утеклий не далеко відбіг од свого дому — йому нікуди було тікати. Щоб жити в цьому світі, кожен мусить мати дах над головою, інакше неминуче станеться те, що сталось і з тим невідомим Петром. "Вертайся, друже, у свій порожній дім, — подумав я, — а тоді почни навідувати родини, де пристойно тобі знайти дівчину. Збудуй із нею затишне гніздо і заспокойся. Нічим не різнися з-поміж людей, і спокій до тебе прийде!"

Сидів і безглуздо всміхався, начебто поділяв ці веселощі. Начебто не мав на серці пронизливого суму, який з'їдає мені серце. "Зараз, зараз щось станеться!" — подумав я.

— Співайте, пане дяче! — сказав Хома Біда, йдучи по хаті у вільному танку. — Без співу годі танцювати.

— Славно танцюють, — сказав Савич. — Правда, пане канцеляристе?

І він знову заспівав:

Шевчику, шевчику, поший чобіточки,

Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки…

І знову відгукнулися співом усі, що були в корчмі, навіть В'юцка:

Із Наталки закаблуки, з Кузьми передочки…

Я зиркнув на В'юцку. Знову на її обличчі зацвіла тонка, ніжна краса, що так уразила мене сьогодні.

— Долити ще, пане канцеляристо? — спитала солодко. Всміхнулася, і це був такий ніжний усміх, що я хитнув ствердно, хоч пити мені сьогодні не хотілося. Але тоді вона знову до мене наблизиться і знову буде поруч.

— Чи не підмішуєте, В'юцко, в питво любистку? — спитав тихо, коли вона забирала поставець.

— А вас уже й розібрало, пане канцеляристо, — засміялася легковажно вона.

— Самі здорові бачити, — сказав я. — Чи пустите до себе ввечері, В'юцко?

— Приходьте з паном дяком, — і не моргнула В'юцка. — До мене, пане канцеляристо, кожному вільно приходити…

Хома Біда саме з'являв, як швець суче дратву, він похитнувся і впав. Стефан Савич розсміявся.

— Хто не танцює, дає звідного, — сказав не встаючи Хома Біда.

— Я танцюю, — сказав тонким, жіночим голосом господар Василь Бабій.

Він вийшов з-за столу і пішов у легкому танцю, приплескуючи руками.

— А ви, пане канцеляристе?

— Даю звідного, — сказав я і махнув В'юцці, яка йшла з повним поставцем. — Дайте йому, В'юцко, звідного.

В'юцка глянула на мене трохи стурбовано, але я відчувався цілком спокійно.

Міг скільки завгодно дивитися на жінку, яку, здається, покохав. Зрозумів у цю хвилю благість, яка находила на Стефана Савича, коли йшлося про В'юцку, зрозумів, чому він так охоче упосліджується перед нею і чому складає піднесені любовні вірші. В цю хвилю я теж ладен був складати такі вірші, і в мене в голові почали крутитись якісь слова. Але ті слова були бліді й невиразні, і не міг я ними віддати гарного, святого трепету, що його відчував.

Хома Біда тим часом весело скочив на ноги. Віддав мені жартівливого поклона і знову пустивсь у танок, входячи у коло, що його вели Бабій, Хвостенко і Кучурба. В'юцка йшла до мене, тримаючи на вустах ніжний усміх.

— Співайте, пане дяче, співайте! — гукнув Хома Біда.

— Потанцюйте, трохи згагу собі погашу, — обізвався добродушно дяк.

— Вже починають дуріти, — сказала тихо В'юцка, ставлячи поставця. — Ви б, пане канцеляристо, зараз пішли. Завітали б до мене з паном дяком пізніше.

Але дяк начебто не чув її слів. Він співав. Я ж дивився В'юцці в очі і всміхався на все лице.

— Не боїтеся, пане канцеляристо? — смикнула вона плечем. — Послухали б ліпше мене.

Але я й справді не боявся. Не боявся, хоч уже помітив, що танцюристи не просто собі танцюють. Вони повернені до мене обличчями і відверто дивляться.

— А ви таки не хочете з нами танцювать? — спитав, зрештою, Хома Біда, пропливши повз мене з легким прискоком.

— Хто сказав, що не хочу? — мовив я, встаючи. — Ану заспівуйте, пане дяче.

Доладнався до танцюристів, а дяк знову завів тої-таки пісні. Танок був нескладний, ми йшли вільними вихилясами по колу, а потім просто.

— Чогось шукаєте в наших краях? — спитав, наближаючись до мене, Хома Біда.

— Навідав пана дяка, свого приятеля, — відповів я, коли ми зблизилися знову.

– І тільки, пане канцеляристо? — спитав Хома, наближаючись до мене втрете.

– І тільки, Хомо.

— Ну дивіться, — хмикнув недобре Хома. — Дивіться, щоб біди з того не вийшло.

— Не вийде, — сказав я. — Досить того, що ти сам собі Біда.

Хома засміявся. Несмішно, широко розтуляючи рота: здається, я таки йому не подобався. Але те, що сказав, задовольнило його, бо присів і почав виробляти всі дії, що їх робить швець, працюючи. Я почав і собі стрибати на одній нозі, сучачи дратву, витягаючи шкіру, краючи, прибиваючи колки чи витягаючи гвіздки.

— Добре танцюєте, пане канцеляристо! — вигукнув Хома і збився з ритму. Всі засміялися, окрім мене й Хоми, а ще В'юцки, яка стояла на вступі до другого покою і була чомусь стурбована.

— А з мене досить! — сказав раптом Стефан Савич, обриваючи спів. — Підемо вже, пане канцеляристе. Лишимо хлопцям цей недопитий поставець, бо нам таки пора.

Його голос прозвучав напрочуд тверезо й голосно, і В'юцка полегшено зітхнула. Всі припинили танцювати, пильно дивлячись на дяка. Той сидів за столом, спокійнісінько світячи усмішкою, а коли танок обірвався, звівся.

— Так швидко йдете, пане дяче? — спитав немов із жалем Хома Біда. — Добрий голос маєте, і славно нам під нього танцювати.

Дяк нічого не відповів, а пішов просто до дверей, і я, втерши піт, попростував за ним. За спиною почув зачаєне дихання і мимоволі повернув голову, несвідомо готуючись до нападу ззаду.

— Доброї вам погулянки, люди! — сказав, виправдовуючи свій поворот голови.

— Ходіть здорові! — сказала В'юцка, і її дзвінкий, ніжний голос зазвучав у тиші підсилено голосно.

5

Кінь мій стояв, прив'язаний до стовпця, і я, щоб не топтатись по багнюці, скочив верхи.

— Залазьте і ви, пане дяче, — запропонував я. — Втопитесь у багні.

Дяк став однією ногою на стовпця і легко всівсь у мене за спиною.

— Щось сталося, пане Савичу? — спитав я, коли ми рушили.

— А що мало б статися? — обізвався неохоче дяк.

— Але щось-таки сталося?

— Хлопці перепили, — так само неохоче сказав дяк, — і скоро дуріти почнуть…

Ми їхали якийсь час мовчки.

— Вони підозрілі до вас, пане канцеляристе, — сказав нарешті дяк.

Я побачив у просвіт між хат ті ж такі рудівські поля, були вони в цей мент ще рудіші й повні води. Дихали пряною вільгою і наче застерігали. Тихий страх озвався на споді мого серця, а водночас і не до кінця збагнений жаль.

"Ці люди в шинку, — подумав я, — хочуть простого: зрозуміти, чому я тут". Людина може мати тільки одне місце, де на неї ніхто не зважа; власний дім. Це її єдина фортеця перед світом, і горе тим, хто його покидає. Горе безпритульним і мандрованим — вони ж бо, як той горох при дорозі.

Мене мав би зрозуміти в цій поїздці через осінні болота тільки один чоловік у цьому селі, той, котрий затамовано дихає в мене за спиною, адже він сам тільки однією ногою стоїть на твердій землі. Завтра може полишити це село й рушить шукати собі місця нового, і ніхто з того не здивується, — тільки вони, мандровані дяки, мають щасливу можливість вільно пересуватись по нашій землі. Всі ж інші — на прив'язі, хто як: до своєї роботи, дому, жінки та дітей, до книг чи до власної винниці — все в світі має улягати до місць заздалегідь призначених.

— А все-таки вас цікавить той убитий, — сказав після довгої мовчанки Савич.

— Звісно, цікавить, пане Стефане, — сказав я щиро. — І казав уже вам: не з урядової повинності. Знаєте, минуло стільки часу, а його ніхто й не шукав. І той його приятель, пам'ятаєте, пане дяче, Дядечко, пішов і не повернувся.

— Що ж вас у тому цікавить? — спитав досить сухо дяк.

— Чи може людина бути настільки самотня, що стає наче трава? — спитав я гаряче. — Невже людина — як комаха в світі чи бур'ян?! Невже досить зачавити її чи вирвати, і по ній ніякого не лишається ні сліду, ні відгомону?

— Може бути й так, — відказав помірно дяк.

— Оце я й хотів довідатися… Чи є така міра самотності?

— Такої міри нема, — сказав дяк. — Хіба не відчуваєте: він ще живе в усіх нас, той Петро утеклий. У вашій тривозі, пане канцеляристе, і в моїй цікавості. У страхові тих людей, що ми їх залишили в шинку, і в тривозі нашої любої В'юцки. Він живе в тому приятелеві, котрий покинув його тут, а може, ще в якихось людях…

— Оці слова я й хотів від вас почути, — сказав я зворушено. — І ще одне: чи не вразить вас, коли дещо запитаюся?

— Коли це не урядовий інтерес. — Мені здалося, що Стефан Савич усміхнувся за спиною.

— Звісно, не урядовий, — мовив швидко я. — Ота історія про Петра-Юстина з вашої "Книжиці", що воно таке, пане дяче?

Савич за моєю спиною кашлянув.

— Казка, пане канцеляристе, — сказав після паузи. — Хіба ви того не розібрали?

— Розібрав. То історія Іуди Іскаріотського, тільки пристосована до нашого життя.

— То що ж ви хочете запитати?

— Чому ви назвали його Петром?

Савич у мене за спиною засміявся. Сумно й тихо прозвучав той його сміх. Зрештою ми під'їхали під саму школу, і дяк зістрибнув із коня. Я теж спішився і прив'язав його до стовпця.

— Щось негаразд у вас запитався, пане дяче? — мовив, коли Савич повернувся до мене лицем.

— Чому негаразд, — відповів дяк з усмішкою. — Бачите, пане канцеляристе, не тільки вас турбувала ця історія. Ви розшукали Запаренка, Легенького і того, третього, як його?

— Гайдученка.

— Ну так, Гайдученка. А я, пане канцеляристо, розшукав Петра-Юстина.

Я мимохіть озирнувся на дорогу, бо почув там чвакання. По багнюці до школи підходив чорнявий хлопчик з великими очима на сухенькому обличчі і з торбами, перевішеними через плече.

— Що виходив, Тимофію? — спитав у нього дяк.

— Півхлібини, пане дяче, — відказав тонко і трохи жалібно хлопець.

— Це один із моїх сиріт, — сказав Савич, помітивши, що я пильно приглядаюсь до хлопця. — Оцим півхлібом і можу вас угостити, пане канцеляристо.

— Лишіть його собі й вашим сиротам, — сказав я, видобуваючи гаман. — У кого тут можна купити доброї їжі?

— У Лук'яна Поповича, — радісно обізвався хлопчик.

— То біжи до Лук'яна, — сказав я. — Купиш мішечок пшона, і хай заріже качку. Доброї шинки купиш, хлопче, сухої риби, хліба і штоф меду.

Хлопчик метнувся назад у багно, але я спинив його:

— Стривай, а чи донесеш усе?

— Донесу, — весело відгукнувся хлопчик. — Порожні торби мені важче носити.

Стефан Савич стояв на ганку, тримаючи в руках півхлібини, в його очах стояли сльози.

— Доля послала вас, пане канцеляристо, саме на цю годину, — сказав він розчулено. — А цей хлопчик — найкращий мій співака. Він так співає, пане канцеляристо, що хіба б камінь не розчулився.

— Одначе торби його не завжди повні.

— Та-от не завжди, — сказав дяк і повів мене у школу. Тут було так само сутінно, вогко й холодно.

— Давно ми не палили вогню, — сказав Савич, мов вибачаючись. — Бо палимо тільки тоді, коли їсти треба варити.

Він махнув рукою і засміявся.

6

Ми сиділи за столом. Щось затамоване застигло в блискучих Стефанових очах, а слова, які виходили з його вуст, були розсудливо мудрі. Сироти, а було їх троє, понаїдалися і полізли на теплу піч, принишкнувши там, як миші, і коли поглядав я в той бік, бачив три пари цікавих і трохи зляканих очей.

— Докажу вам ту думку, яку почав, коли йшли ми до В'юцки, — говорив Савич. — Я довго розмірковував про світ та життя і про дивні закони, за якими живе людина, не кожен чоловік зокрема, а ота істота, що частку її складаємо і ми з вами. І от що мене найбільше вражає, пане канцеляристо: скільки їх є в цьому світі, людей, і живуть вони не в одному часі та й не в одній стороні, а думають і відчувають однаково. Однакові мають радощі й однакові болячки. Однаково сміються і сумують, народжуються і вмирають. Це, пане канцеляристо, велика таємниця. От і ви почали думати майже ті думки, що і я, і не нас двоє таких у світі. Це значить, що ми не просто відокремлені одне від одного тіла. Ми часточки однієї великої голови. Голови, що з'єднує нас у собі. І не в небі вона живе, пане канцеляристо, а в нас самих. Та голова добра й лиха, бо в ній поселилися бог і диявол. Та всесвітня голова не завжди має ясні думки і не завжди на добрі речі наладнана, буває вона темна, лиха і смертоносна. Ми не можемо її гаразд усвідомити й уявити, бо ми тільки часточки її. Так, пане канцеляристо, погано ми її знаємо і не можемо до кінця зрозуміти, а це тому, що побачити її не можемо. Але саме від неї людська всесвітня і позачасова подібність.

— Думаю про щось таке теж, — сказав я, і собі запалюючись. — Мене теж вражало, що люди напрочуд подібні поміж себе. Подібні й різні. Більше того, є в світі цілі гурти однакових зовні і внутрішньо людей. На кожну особу припадає не один двійник, а є їх десятки.

— Недаремно кажуть, що люди пішли від одного чоловіка, — сказав Савич. — Не треба розуміти це по-простацькому. Історія про Адама — це символ, пане канцеляристо. Це та ж таки притча про Голову, що я про неї кажу, але просто розказана. Не треба вірити в неї, як у бувальщину, а розуміти вищим міркуванням, інакше вона смішна й дурна. Отож та Голова проклята, пане канцеляристо, її позбавлено однодушності, а наділено двома душами, між якими нема миру.

Я дивився на цього миршавого, загумінкового дячка великими очима. Поки що згоджувався з тим, що говорив. Ці думки сиділи і в мені, як зерно, але треба було ще багато часу, щоб воно проросло. В ньому ж воно квітувало.

– І оскільки все повторюється в світі, пане канцеляристо, то не дивно, що повторюються й історії, що їх переживає людство у віках. Самі знаєте, з-поміж людей вряди-годи народжуються двоє таких, котрі хочуть, щоб всесвітня Голова не була дводушна. Той, хто хоче просвітити її темінь і запалити в ній справжню ясність, а з другого боку, і той, хто хоче тільки темряви. Один хоче гармонії, а другий розрухи, один хоче добра, а другий лиха, один прагне зробити ту Голову богорівною навіки, а другий затопити у болото.

Я насторожився. Отут, здається, й починається облуда його.

— Хочете сказати… — почав несміливо.

— Так, хочу сказати, що народжується двоє таких. Не завжди в одному часі і не завжди їх можна розпізнати. Мене ж найбільше цікавить той, хто стає живим тілом споконвічної людської думки про її вище призначення. Але от що разюче, пане канцеляристо. Той темний, що приходить у світ, не знає свого противенця, а світлий знає завжди. Бо тільки він з'являється, з'являється і такий, хто готує світлому загладу.

— Той, що зрадить його? — спитав я тихо.

— Саме так! Той, хто принесе світлому смерть. І знову відбудеться те, що завжди: один і другий гинуть, а всесвітня голова лишається, як була, дводушна…

Мені здалося, що в цій сутінній, нечупарній школі, в якій вікна було напівзакладено сухим листям і де пахло несвіжою одежею та кислим духом, починає з'являтися якесь світло. Я щось почав розуміти в тому, що відбувається навколо. Щось таке, що тільки неясно прочував, проте здогадуватися не смів, але що непокоїло мене весь час. Я подумав: чи не безумець сидить переді мною, великий, засліплений силою власного мислення, — той, хто увірував у безперечну силу власного мозку і хоче зрозуміти те, що людині чи й дано!

— А коли це не так? — спитав я.

— Коли не так, — озвався твердо Савич, — тоді я стверджу ваш страх: людина таки може бути настільки самотня, що стає наче трава!..

Здається, він утомився, сказавши мені так багато. Я ще мав обдумати його слова і дов'язати всі випущені нитки. Знав: останнє слово ще не було сказано, але й цього багато. Мені клалося теж надпосильне завдання: розміркувати ці речі, але зараз я не повинен його лякати. Мені здалося, що починаю розуміти цього чоловіка: в ньому бореться страх, що я його зраджу, але й він до болю в душі хоче зустріти людину, котра зрозуміє його думки і подасть йому руку.

"Ти боїшся самотності чи не більше, як я", — подумалося мені, і це була, здається, правда.

Але я й сам хотів спочити. Боявся, що мій напружений мозок не витримає і втрачу я той кволий слід, що запалився переді мною.

— Обіцяв вам, що Тимофій заспіває, — сказав Стефан Савич, розслаблено відкинувшись до стіни. — Ходи-но до нас Тимофію, та й ви, хлопці.

На печі завовтузилося, і звідти почали один за одним злазити школярі. Тимофій виступив наперед, а двоє інших стали на крок за ним. Стефан Савич хитнув рукою, відміряючи такт, і я раптом почув прегарні звуки.

Тимофій співав псальму, тоненько й печально, і його чудові очі при цьому заплакали без сліз, а голосок задзвенів найчистішим сріблом, личко ж стало таке гарне, що гарнішого я і в світі не бачив, — схитнулась у мене в грудях велика й потужна хвиля, і, слухаючи чисту, високу й напрочуд досконалу мелодію, я відчув, що защипало мені очі, що ось-ось я розридаюся, як хлопчак. Відчув, що душа мені стала прозора й тонка — спів упливав у неї гарячим потоком і пік мені серце. Після заспіву взяли голос й два інші хлопці, вторячи, і я дізнав враження, що мелодія розрослася, бо ті два голоси, як тіні, покірно й засумовано їй підкорялися. Тимофіїв же голос дзвенів десь угорі, як дзвенить жайворонок над стиглими нивами, линув вище й вище і знову заливався чисто й дзенькітливо. І я таки не стримав сліз, вони самі покотились мені по лиці, а хлопець, співаючи, вдивлявсь у мене темним, несвітським поглядом, і плакав піснею і всією постаттю своєю в той час, як мелодію знову покірно відтінили два нижчі голоси…

— Це вам віддяка від хлопців, пане канцеляристо, за ваші щедрі гостинці, — сказав м'яко й тихо, коли пісня закінчилася, Стефан Савич, його очі засвітилися при цьому любов'ю. — Ховайтесь на піч, хлопці, і грійтеся, бо не завжди в нас у школі буде стільки тепла.

Хлопці полізли на піч, а я втер очі.

— Цілий скарб у мене цей Тимофій. Я його не часто посилаю й просити, боюся, що дізнаються пани і відставлять хлопця у Глухів. Ви, пане канцеляристо, теж не хваліться: надто хирлявий він і не витримає північних холодів.

Я знав, про що йдеться: нещодавно в канцелярію прийшов гетьманський універсал: знову набирали хлопчиків у царську капелу.

— Що ж гадаєте з ним зробити? — спитав я.

— А те, що зробили б і ви, — сказав Савич, всміхаючись. — Вивчу його, скільки зможу, а тоді хай іде в нашу alma mater, antiquo modo.

Сонце стало на вечірньому прузі і зазирнуло раптом через горішні шибки в убогу хатину, добре її освітивши. Я побачив вмиротворене й напрочуд лагідне обличчя Стефана Савича, оторочене звідусіль сивим сріблястим волоссям.

— Вже вечір, пане канцеляристо, — сказав дяк, — а нас з вами запрошено до В'юцки.

Засміявся тихо й подивився на мене лукаво. Я підтримав його сміх і зирнув на нього так само хитро: попри всі мудрування світові, є ще одна велика пристрасть, що рівняє розумного й дурного, бідного й багатого. Це те, що продовжує і творить життя на землі — любов. Однак, встаючи з-за столу, я не міг не позирнути ще раз у бік печі, з якої виглядало вже сміливіше троє дитячих облич, і не подумати, чи той хлопчак, котрий співав Лідії Левайді, часом не Тимофій?

7

— Ну, то що, пане дяче, — зустріла нас В'юцка, — радієте, що можете на дурничку поживитись?

— Радію, В'юцко, — відгукнувся Савич. — Бо одне діло просто поживитись, а друге — живитись, дивлячись у ваші очі.

В'юцка засміялася вдоволено.

— Старий ви вже, а ласі до очей!

— Старий я тілом, а не серцем, В'юцко. Та й тілом не старий, а тільки цим волоссям, що виросло мені на обличчі, — він потріпав свою сиву бороду.

— Був би парубок, та порохно сиплеться, — трохи зажорстоко сказала В'юцка. — Вточити вам запіканки?

— Звісно, запіканки, В'юцко, — сказав я. В'юцка крутнулася на підборах і похитала клубами, видимо знаючи, що ми дивимось услід.

— А ви не співаєте, пане канцеляристо? — спитав дяк.

— Люблю слухати, — сказав я.

— А я співатиму. Коли співаю, не така В'юцка до мене немилосердна.

Він підморгнув, але мені здалося, що його веселість не зовсім щира. На споді очей я уздрів якусь глибоку, затамовану серйозність — певне, чекав нагоди продовжити нашу розмову.

В'юцка принесла поставець, тоді присіла боком на лаву і подивилася на мене впритул.

— З'явилася так раптово, пане канцеляристо, — сказала. — Он і хлопці дивувалися на ваш прихід. Дивувалися, що знайшли собі в дяку приятеля.

— Що ж тут дивного?

— А те, що ви пан, а дяк бідніший за найбіднішого.

— Чуєте, пане дяче? — сказав я латиною. — Ця жінка теж не знає, що таке душевна спорідненість.

— Ця жінка мислить, як юрба, — відповів мені латиною дяк.

— Бачите, В'юцко, — сказав я, усміхаючись. — Умію говорити з паном дяком так, що ніхто нас не розбере.

— Ах, ця мені жебрацька мова! — махнула рукою В'юцка.

— Пане дяче! — вигукнув я. — Вона зве божественну латину жебрацькою мовою!

— О часи, о звичаї! — засміявся дяк. — У наш брутальний вік тільки те, що можна помацати, набирає ціни.

— Знову ви говорите не так, як люди, — трохи розсердилася В'юцка. — Смієтеся з мене?

— Хіба можна з вас кпити, В'юцко? — сказав зі щирою шанобою дяк. — Божественна ви, незрівнянна чарівниця! В його голосі прозвучало щось таке ніжне, що В'юцка залилась червінцем.

— Фі, пане дяче! — махнула рукою. — Посоромилися б сторонньої людини!..

— Це я стороння людина? — спитав, придивляючись до них пильніше. На мить мені здалося, що є між цими двома глибший зв'язок, ніж видавалося.

В'юцка засміялася.

— Правду кажете, пане канцеляристо, — сказала вона. — В мене тут нема сторонніх людей!

— Випийте з нами, В'юцко, — сказав я, накладаючи долоню на її руку. — Скоро пан дяк співати почне, то веселіше вам буде.

— Я сьогодні не співатиму, В'юцко, — сказав дяк. — Важкий став від випитого і з'їдженого. Цілий тиждень не приходитиму до вас і не надокучатиму.

— Ви б частіше приїздили, пане канцеляристо, — вколола його В'юцка. — Бо я таки подам на пана дяка в суд, і той відпише мені все його добро…

— А звісно, звісно, — сказав добродушно дяк. — Всю мою худобу… А чи не знаєте ви: кажуть, є такий край, де воші відгодовують такі, як вівці.

– І що з них роблять, пане дяче? — вигукнула захоплено В'юцка.

— Луплять шкуру і шиють жіночі рукавички.

— Б-р-р! — здригнулася В'юцка. — Вигадуєте казна-що! Дяк сидів за столом і дививсь у вікно, і його очі таки не були веселі, начебто В'юцка, відійшовши, забрала з собою і його сміх.

— Все у мене розпитуєте, пане канцеляристо, — сказав він. — А чи дозволите й мені дещо запитати?

— Таж звісно, пане дяче.

— Ходять дивні чутки, та й того разу я питав у вас про це… Кажуть, що з'явивсь у наших краях чоловік, що месією себе називає. Чи не було урядового підтвердження тим чуткам?

— Таки було, пане дяче, — сказав я. — Був про те гетьманський універсал.

– І що ж там говорилося? — начебто знехотя спитав дяк.

— Що самозванець і злочинець він, і велілося, де з'явиться, заарештувати й приставити негайно у військову канцелярію.

Дяк зирнув на мене зизом, і я побачив, що обличчя його надуміру серйозне.

— Звісно, звісно, — сказав він. — Так воно бувало завжди…

8

Я хотів сповістити і про другий присланий до нас щодо псевдомесії універсал, але мене пронизав раптом дивний здогад: в голові моїй ураз зв'язалися нитки, що жили в ній раніше несполучне. Я подумав: той школярик Тимофій з його чудовим голосом і Іван Нечерда, чи інакше Дядечко, та страшна й така неправдоподібна історія про Петра-Юстина, списана з давнього якогось манускрипта й тільки прикладена до нашої землі, — чи так випадково все це з'явилося з-під пера Стефана Савича? Адже він сам мені сказав, що все у світі повторюється, і повторюються історії, що їх переживає людство у віках. Він сам мені сказав, що його найбільше цікавить той, хто приходить урятувати цей світ чи прояснити його загадкову всесвітню Голову. Я начебто повернув до себе всю ту нашу розмову, що відбувалась у школі, і почув розсудливий і твердий Савичів голос. "Бо тільки він з'являється, — сказав він, — з'являється і той, котрий готує світлому загладу". — "Той, що зрадить його?" — спитав тоді я. "Саме так! — відповів твердо дяк. — Той, хто принесе світлому смерть!"

Я сидів, вражений цим незвичайним відкриттям, і в мене на вустах завмерли слова про той другий гетьманський універсал. Тим більше, що вже поверталась із повним поставцем В'юцка, і дяк знову цвів до неї захопленим усміхом. Вискочив з-за столу, схопив раптом В'юцку за руки, і прокрутилися вони кілька разів у танці.

— Стривайте, — сказала вона, сміючись. — Я запіканку поставлю.

Вона подала мені поставець і взялась у боки. Дяк заспівав:

Кажуть люди, що я лиха,

А я Василиха,

Всю роботу поробила,

Йду додому стиха…

В'юцка підхопила мелодію і пішла в спокійному, розважному танці. Я вперше почув, як вони співають: два сильні й гарні голоси, які, певне, не раз співали разом. Дяк вторив В'юцці, вони вдаряли зальотно ногою, а тоді присували ту ногу, що виступала до кроку зальотного.

Годі, годі, мій миленький,

З кумоньками пити,

Ти йди, ти йди на нивоньку

Снопоньки носити.

В'юцка наче сполошилась і пішла з приступом, кружальцем і з угинанням та схрещуванням ніг. Танцювала, наступаючи на Савича постаттю чи ж боками, повернулася лівим боком і помахувала правою рукою, начебто виписувала вісімку. Друга рука була оперта в бік або ж лягала на намисто. Дяк танцював біля шинкарки, вторячи її рухам, зрештою він махнув рукою.

— Ага, пане дяче, ага! Не вистачило снаги? Ходіть ви, пане канцеляристо.

Я встав з-за столу, В'юцка знову пішла в тихому танку.

— Завжди такі веселі, В'юцко? — спитав я, вторячи їй.

— А чому б і ні, пане канцеляристо?

— Заздрісне мені на вас, — сказав я, потрапляючи в ритм, що його вистукував на столі дяк.

— А чого ж? — сказала Вюцка, граючи очима. — Веселіться, то й буде весело.

— Так просто, В'юцко? — сказав я.

— А що ж тут мудрувати? Весело — веселись, любитись хочеться — любись, бо сумну пору не треба до себе кликати.

Вона завмерла на мить, а може, це я завмер, бо захотів, щоб таки затверділа ця мить: обличчя, яке стояло переді мною, було по-справжньому чудове, світилось усмішкою, і була це веселість не роблена, а щиросердна. І я раптом подумав: чи так зле, коли людина уподібнюється траві чи листю, коли вона природний складник світу цього: віє вітер, і вона хвилюється, падає тьма, і вона спить. Сміється, коли світить сонце, й похмурніє, коли хмурніє небо. Вона гнівається, бо небо гнівається, і не відає гризот великорозумних. Через це і сходить з цього світу так само легко й просто, як та ж таки трава чи листя, і не знає самітницького похмурого відчаю, її горе — це горе матінки нашої Природи, а її щастя — спокійний плин. Ось чому так незмірно вабить мене саме ця жінка — вона сама природою є. Вона, як вітер, легковажна, але, як квітка, прекрасна. А ще я подумав, що, коли мислити способом дяка Савича, вона і дяк — це дві супротивні площини людського буття: яка мислить і яка відчуває. Вони обоє ваблять мене, і недаремно, мабуть, поміж себе співпритягаються.

— Тихіше тупочіть, пане канцеляристо, — сказала лукаво В'юнка, прокручуючись довкола мене. — Пан дяк уже похропують!

Я повернувся й побачив, що Савич і справді лежить на столі коло порожнього поставця і хропе, його сива борода оторочувала зблідле обличчя, і мені на мент стало жаль цього чоловіка. Але тепер не хотів цим перейматися, бо В'юцка раптом обійняла ззаду руками і притягла до своїх гарячих і тремких грудей.

— Навшпинечки, пане канцеляристо, — прошепотіла вона. — Навшпинечки звідси втечемо!

Ми прокрались у сусідній покій, і, коли В'юцка пішла мені назустріч, я зрозумів, що не належу собі. Обкидав поцілунками її обличчя й шию і запалав раптом так, як палає сухостійне дерево.

9

— В'юцко, моя В'юцко, — шепотів я. — Давай заберу тебе звідси, заберу до себе. Будеш мені жінкою, В'юцко, і не розлучатимемося ніколи.

В'юцка розсміялася тихо.

— Розпалені ви, пане канцеляристо, то й кажете таке, — мовила вона тверезо.

— Люблю тебе, В'юцко, — сказав я, обіймаючи її. — Через це й приїхав, що спати мені не давала.

— Це у вас пристрасть говорить, пане, — мовила вона розважливо. — А пристрасть мине, що тоді?

— Сама ж кажеш: коли любиться, то треба любити, — кинув я, трохи розчарований її розважністю.

— То ж любітеся, — мовила вона, — хіба я вам бороню? Але не пара я вам для життя, самі це добре знаєте… А в такому жартувати не годиться.

— Чому ж не пара, В'юцко? — спитав я знічено.

— Бо таки не пара, — сказала, легко вдаривши мене пальцем. — Прохолодитесь — і самі це скажете…

Я лежав навзнак, відчуваючи прикрість. Але в глибині душі знав, що вона каже правду. Ту правду, що її не годен я зараз збагнути, але яку чудово тямить вона. Бо трава й дерево знають, в якому місці їм рости. Ми, перемудрені, і справді щось губимо у світі. Хочемо зрозуміти те, що треба брати на відчуття, і сліпі та безпомічні через те стаємо.

— Чи ти не віриш у кохання, В'юцко? — спитав я тихо. — В те кохання, що все зрівнює і через усе переходить.

— Я вірю в життя, — сказала В'юцка.

— Але життя ж і твориться з любові і в любові.

— Чудне кажете, — засміялася В'юцка. — Як недосвідчений парубок. А ви ж уже не такий молодий, пане канцеляристо…

Я замовк присоромлений. Легше мені було розмовляти із Стефаном Савичем, ніж із нею. Ми з ним мислили майже однаково: через спільну пристрасть до віршів та книг і через те, що однаково відсторонювалися від живого, простого в своїй щоденності життя. Я навіть подумав, що перше речення у цій розмові з В'юцкою я промовив теж не простим голосом, а афектованим. Можливо, чоловік, якого вона чекала, мав би говорити з нею не так. Можливо, він взагалі з нею не говорив би, а тільки б подивився таким поглядом, в якому горіло б просте й зрозуміле бажання. Вона знала б, що значить той погляд, відчувала б коло себе силу його кулаків і широчінь його грудей. І прийшла б тоді до неї покірність, замішана на сльозах і трохи на страху. Вона знала б, що він прокинеться і перше його слово буде наказ. Не так легко вона тому наказові уляже, але коли уляже — це й буде початок її любові. Бо він не говоритиме їй чемних і великорозумних слів. В його погляді горітиме не тільки пристрасть, але й погроза, і, хоч вона не раз супроти нього збунтується, її серце буде його.

Зараз все відбувалося навпаки. Я лежав без руху, а В'юцка спала. З її грудей виривалося посопування, і я прикро скосив на неї очі. Вже світало, і в сірому сутінку її обличчя було виблякле. Між підборіддям та шиєю звішувався сальний капшучок, а довкола очей синіли тіні. Ще світилася красою, але в сірому світлі була її краса наполовину зруйнована.

10

Я зліз з полу і безшумно вдягся. Тоді, взявши чоботи в руки, навшпиньках пішов до дверей. Налапав защібку і тихо її зняв. Двері відчинити безгучно мені не вдалося, і вони рипнули. В'юцка перевернулася на бік, але не прокинулася.

Прихилив двері і вже тут узувся. Відтак підійшов до Савича, який спав на лаві, підклавши під щоку долоню. Обличчя його в рідкому світлі було погідне і майже радісне. Він усміхався, а мені здавалося, що переді мною лежить хлопчак. Приклав до голови сиве волосся і гадає, що когось так обдурить.

— Пане дяче, — торкнув його я. — Нам пора, пане дяче!.. Савич підхопився і, сівши на лаві, закліпав перестрашено.

— Га? — сказав голосно.

Я поклав пальця на вуста і зашипів:

— Тихше, пане Стефане. Вже світає, а нам пора. Дяк уже отямився.

— Чого так рано? — спитав пошепки.

— Щоб нас люди не побачили, — відповів я тихо. — Окрім того, хочу вже від'їжджати.

Дяк покірно встав, і ми крадьки вийшли надвір.

Була та пора, коли темрява розріджується просто на очах. Трава й бур'яни вилискували синьою памороззю, а землю трохи прихопило морозцем. Через городи між хат проглядали іржаві рудівські поля, паморозь випала й на них і синьо посвічувала. Савич горнувсь у латану свиту і пританцьовував з холоду. Я теж відчув морозець, що прокрався мені під одежу.

Вивів коня із В'юцчиної повітки, і ми пішли до виходу. Ворота було зачинено, і дяк почав вовтузитися біля засувів.

— Це мої засуви, — сказав він тремтячим від холоду голосом. — Не так легко і знаючому відчинити.

За ворітьми я скочив на коня. Темрява хутко покидала землю, тікаючи з-перед очей, наче відлітав це, махаючи крильми, величезний, як небо, птах.

— Сідайте, пане дяче, — сказав я, під'їжджаючи до стовпця, біля якого в'яжуть коней.

За мить дяк був у мене за спиною.

— Гарне вам снилося, пане дяче, що так усміхалися? — спитав я. — Мали таке осяяне обличчя.

— Бо таки гарне й снилося, — сказав дяк. — Гарнішого і не вигадаєш…

— Може, розкажете?

— А розкажу, — трохи схвильовано мовив дяк. — Приснилося мені, пане канцеляристо, чудне. Говорили ми ввечері про месію, то снилося, що він таки й прийшов. Давав людям пити світло із золотого дзбанка. А хто напивався, той усе погане в собі тратив. При тому світ був так налитий сонцем, що й діди молодцями поставали…

– І ви теж, пане Савичу?

– І я теж. Бо і я удостоївся напитись із золотого глека.

— Цей ваш сон апокрифічний, — сказав я. — Та сила, що його вам наслала, забула про пророцтво святого писання. Страшне має бути друге пришестя месії, і не любов і не світло він сіятиме, а судитиме.

— Я в те не вірю, — сказав за моєю спиною твердий голос. — Історію про страшний суд вигадали ченці, сховавшись від світу в чорні печери. Не треба бути богом, щоб лихо сіяти, пане канцеляристо, досить бути для того дияволом. Бог не для суду йде, а для любові, для добра вселюдського й просвітлення великої світової Голови.

Його голос під кінець цього казання став навіть натхненний, і мені захотілося обернутися, щоб побачити обличчя цього захопленого дітвака. Але ні, я знав те обличчя, бачив його таким у корчмі, коли воно відбивало на собі сон.

— Знаєте, чого так рано вивів вас із хати? — спитав я, відчуваючи, що й сам починаю непотрібно хвилюватися. — Міг би поїхати без вас і не турбувати вашого ясного сну, але ще одне хотів би у вас спитати.

— Може, про крилатого коня? — стиха мовив Савич.

— Вгадали, пане Савичу. Кажуть, він з'являється тільки в оцій порі.

— Чи й про коня прийшов до вас універсал, щоб зловити його й відставити у гетьманські конюшні? — спитав дяк іронічно. — Збагатитися хочете, пане канцеляристе? До речі, не один уже за цим навідувався…

— Не було такого універсалу, — просто сказав я. — І я не такий дурний, щоб не розуміти, що на казку це подобає. Давню казку, що її придумали ще греки. Але чому переповідає цю книжкову легенду простий люд, який про греків нічого не знає, хіба що про ніжинських торговців і мандрівних сьогочасних дурисвітів.

— А греки, гадаєте, бачили того коня? — хитро спитав дяк.

— У греків це була уосібнена думка про творчість, — сказав я.

— Правильно, пане канцеляристо! — мовив спокійно дяк. — Чому ж гадаєте, що на нашій землі не може з'явитися такий кінь?

Мені знову захотілося повернутися до Савича. Знову мене пронизав той-таки здогад. Коли все, що я думаю, справдилося б, я, здається, зрозумів би рудівську таємницю.

— То це ви пустили ту казку між простий люд? — спитав я.

Дяк за моєю спиною розсміявся. Сміявся по-хлоп'ячому весело, аж подригувався, від чого мій кінь здивовано повернув до нас голову.

— А ви гадали, пане канцеляристо, що оце виїдемо ми на світанні і побачите того коня?

Він проказав це, мішаючи слова зі хлипами сміху.

— Місцеві пастухи начебто його бачили, — сказав я трохи невдоволено.

— Звісно, бачили, — сміявся й досі Савич. — Так само, як бачать чортів, хованців, перелесників та іншу нечисть.

Ми доїздили до школи. Дяк хвацько зіскочив з коня і став на ганку, широко всміхаючись.

— Доброї вам дороги, пане канцеляристо, — сказав він. — Завжди радий вас бачити і слухати. Зробили мені цієї осені свято…

Тоді й посів мене біс. Той, котрий влазить у серце і не дає людині бути до кінця доброю, той, котрий руйнує свято і нівечить найліпші людські казки. Той біс, що не дає людині підійматися над світом, а завжди клеїть її до землі. Я не мав би казати слів, що їх тоді вимовив, треба було мені змахнути пужалном і спокійно від'їхати в холодну просторінь рудівських полів. Але мій язик уже не належав мені, а рокові слова зіскочили з нього мимовільно.

— Я не встиг вам, пане дяче, сказати ще одне, — мовив я, повертаючись до Савича. — Про ще один універсал і знову-таки про того гаданого месію. Того чоловіка таки повісили між злодіяк, і ніякого чуда, пане дяче, через те не відбулося.

Тоді я й побачив: на Савичевому обличчі поступово вмирає усмішка. Стефанове лице в повному світлі ранку блідло й блідло і за мент стало такого ж кольору, як сиве волосся: зовсім неживого чоловіка перед собою побачив.

— Що з вами, пане дяче? — вигукнув я.

Але Савич не відповів. Дивився на мене випитими, розширеними і напрочуд сухими очима, і вуста його дрібно тремтіли.

Тоді не витримав я більше і не зміг дивитися на те старече і таки жалюгідне обличчя. Стьобнув коня, адже єдине, що мав, — утекти від цієї майже мертвої людини і з цього дивного села. Втекти геть від неймовірно розширених очей: на жаль, рудівську таємницю мені вдалося зрозуміти. Я і тікав від неї, від того несвітського, що вразило мене й переполошило, а в першу річ, від того, котрий хотів урятувати месію, а став призвідцею убивства не новітнього Іуди, а звичайного нещасного чоловіка.

Але найбільше мені захотілось утекти від жалюгідного себе; того, котрий хотів здобути приятеля, кохану й крилатого коня, а натомість став Петром утеклим п'ятим — це до нього вже виставила іржаві зуби рудувато-синя земля. Вже чатувала на мене, як і на всіх, хто палиться непогамованим духом і позбувається через те даху над головою. Он вона, та потвора розплющує сонні й голодні очі і повільно, але несхитно намацує свою жертву.

Я помчав їй назустріч, але в мені не було безвільної приреченості В мені не було й покори, і зважився я таки стати із тією потворою на герць. Хто зна, чи переможу в цьому вічному змаганні, але одне я знаю напевно: легко їй не дамся!

Листок третій

Ліс людей, або "Чорна книга" Киріяка Автомоновича Сатановського

А я нині від лиця свого спішно утікаю…

К. Транквіліон-Ставровецький

РОЗДІЛ І

У 1849 році я закінчив перше відділення філософського факультету Київського університету одним із перших кандидатів і, певна річ, сподівався дістати посаду старшого вчителя з платнею чотириста карбованців у рік. Цей факт наповнював мене цілком зрозумілою урочистістю — саме з таким почуттям я пішов до правителя канцелярії учбового округу.

День видався погожий, і я йшов із поважним виразом на обличчі. Кілька разів змушений був скидати картуза й вітатися із знайомими: за час свого студентства встиг зіткнутися із багатьма. Не був компанійський, сходитися з людьми спонукає мене щось інше: із людей я любив витягувати, як п'явка зайву кров у хворого, історії, які з ними трапляються. Людське життя, цілком резонно міркував я, — ніби дерево з кільцями вужчих та ширших історій, увесь світ — своєрідний ліс людей, і він доти лишатиметься диким, поки не пізнає його допитливець. Пізнання ж того світу — моральна наука; звісна-бо істина: щоб остерегтися зла, треба те зло пізнати в іншому. Цим я пояснюю власну нестерпущу й нестримну цікавість до людських історій: коли неприворотні вони, вищої думки стаєш про власні добродійства, а судячи світ, за моїм твердим переконанням, утверджуєш у такий спосіб себе.

Тут, у Києві, я вже написав "Чорну книгу", в яку зібрав не одну історію, що далеко не прикрашають людський рід, — їх набралося стільки, що грубий зошит списався до палітурок. Але, на лихо, не належу до людей із легкого долею, кому світ стелиться під ноги, як килим під ступні вельможі, живу я з немалими ускладненнями. Кожен намагається мені зашкодити, вчинити пакість, отож, хоч не заподіяв нікому видимого зла, не пізнав також і людей, які б мене полюбили. Це, зрештою, могло стати наслідком моєї замкнутої вдачі — ніколи з того не печалився. Головне, думав я, мати спокійне сумління й тверду переконаність, що чиниш правильно.

Так от, "Чорна книга", яку написав я у Києві, згоріла нагло в час ненавмисної пожежі в студентській камері, де я жив з кількома товаришами: один із них, напившись, заснув із люлькою в зубах і не тільки спричинився до нашої майнової втрати (згоріла при цьому моя скриня із книгами, трохи білизни про запас та інша одежа, зокрема парадна пара), але спопелів і сам палій, пішовши з димом у піднебесся. Загинув і мій рукопис, саме за ним я найбільше жалкував — самотньо й незахищено мені без нього зробилося. Правда, я втішив себе резоном, що ця лиха пригода — своєрідний акт звільнення перед іншими житейськими випробуваннями. Вступивши в життя зрілого мужчини, я здобуду матеріал для нової, можливо, достойнішої "Чорної книги" і свою втрату належно відшкодую.

Про це я й думав, простуючи до будинку, в якому містилася канцелярія учбового округу. На щастя, прийому мені не довелося довго очікувати, просидів я у приймальні всього дві години, і мене покликано було до кабінету. Правитель канцелярії сидів за широчезним столом, спокійний і величний, з рудими бакенбардами, накладним, накучерявленим волоссям — ховав у такий спосіб лисину — і з розумними примруженими очима. Його історію я звідав добре, саме тому низько вклонився, а коли правитель обізвався до мене, чемно стрілив у його бік очима, не сміючи дивитися просто.

— Місце для вас є, — сказав він, чітко карбуючи слова, — і про це довідаєтесь у мого помічника. Папери ваші в порядку, сподіваюся, ви чесно послужите справі освіти й государю.

— Радий старатися! — з готовністю відказав я, а що голос мій мимовільно прозвучав фальцетом, зовсім мені не зашкодило.

Після того правитель канцелярії обдивився мене не без інтересу, і його вуста розповзлись у приязній, а може, іронічній усмішці.

— Дивне у вас прізвище, — сказав. — Сатановський — це щось начебто від сатани?..

— Прізвище мого діда, — смиренно пояснив я, — було Сотановський, од малоросійського слова "сотати", що значить "мотать". Той самий дід, пристосовуючись до великоросійської вимови, змінив "о" на "а".

На те правитель канцелярії зробив круглі очі й раптом зареготав, викидаючи із себе трубні звуки. Я перечекав той його напад зі смиренною покірливістю.

— Потішили мене, — нарешті сказав правитель канцелярії. — Ідіть оформляйте папери.

Знову став холодний, суворий і замкнутий, а я вчинив те, на що був мастак — розчинився перед його очима