Валерій Шевчук

ДIМ НА ГОРI - ШВЕЦЬ - Шевчук Валерій Олександрович

ЧАСТИНА ДРУГА

ГОЛОС ТРАВИ

Оповідання, написані козопасом Iваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших

ШВЕЦЬ

I в хаті холодно, й на душі холодно. Він подумав: “Кінчилися шпильки, а березові чурбанці вийшли“. А ще він подумав: надворі йде дощик, маленький, кульгавенький та холодний. Через це і в душі йому холодно; зирнув — на лаві повсідалися всі дев'ятеро його душ, між них і Марійка — п'ятилітка, яку найдужче він любив, а в кутку на стіні подрімує собі святий Микола. Швець дивиться на них усіх крізь напівприплющені повіки, він вимірює подумки шлях до лісу, бо до лісу таки треба йти. Зрубає березу, хай і потайки, мабуть, у такий дощ саме йти, — будуть йому чурбанці, та й хату обігріє трохи, щоб ці його дев'ятеро душ не мерзли й не подрімував так сторожко Микола. Швець одягає свитину, вона чавить йому утлі плечі, йому аж дихати важко. “Чи це парко в хаті?“ — думає він, забувши, що діти цокотять на лаві зубами, — виходить, затикаючи за пасок сокиру.

На нього віється сіренький дощик, засипає очі, загортає в сиву свитку дня, яка поверх його свитки як зайвий тягар. Але попереду бовваніє ліс, там далі дорога, мокра і вся в калюжах. Лісник, певне, спить, думає швець, бо й мені цілий ранок хотілося спати. Ну, звісно, коли б не потреба і не крик — кричало дев'ятеро душ, голодні пташенята, що розкривають роти, — не виткнувся б з хати. Правда, понатикали вже в ті дзьоби сякої-такої їжі, — кричали вони, як ворони зимового дня, коли тим воронам холодно й самотньо. Тож не зміг улежати, гой, не зміг; йому сказав тоді Микола: “Піди врубай березу!“ “Я думав про це й сам, — спогадав швець, — ось і йду рубати цю березу“.

Але чого в нього така м'яка й квола душа? Так важко рухаються в голові думки. Він зважив: не треба над цим застановлятися; онде ліс, треба вийняти сокиру — білі віти падають прямо з неба; здається, це вони струшують дощ; білі тіні, тужливий спогад про далеке марево; воно — таки пляма, холоднувато-біла, як і ці віти.

Тоді він вийняв сокиру і вдарив. I на нього градом посипалися краплі, наче заплакало над ним небо і сама береза. Однак він не зважав, бив і рубав, хоч відчулося: дивиться хтось. “Ну, хай, бо все одно почав“, — думав швець, вмиваючись чи тими березовими слізьми, чи власним потом.

Але навколо було порожньо. Це він побачив, коли береза впала. Шамотів дощик, струшувалося драглисте змерзле небо, а вгорі спокійно кричала ворона. Підважив ту березу й закинув на спину стовбур. Гілки зашаруділи над ним, наче засичала гадюка, але він не обернувся.

Отоді й вийшов з лісу злий дух. Зрештою, швець не розібрав до ладу, чи був то злий дух, чи лісник, але той усівся йому на березу, і швець упрів, волочачи його через поле. Сипався дощик, але, здається, вони обидва не зважали — швець тягнув, а лісник їхав на березі.

— Ну от, ти зрубав її, — сказав лісник, — то як будемо розщитуватися?

— Береза сухостійна, — сказав швець, — і не вчинив я злочину.

— Ти її все-таки даремно зрубав, — відповів лісник. Тоді швець уже зовсім розсердився.

— Гей, пане, — сердито скрикнув він, — мені й так важко нести, а пан сів верхи, щоб я його тягнув?

Лісник засміявся.

— Хочеш, щоб я засадив тебе?

Швець тягнув дерево, аж піт вибивався йому на лобі й під пахвами, він майже не зрозумів, що сказав йому лісничий — отой, бачте, пан, що розсівся на березі.

— Куди це засадите? — повернувсь у пісниковий бік.

— А в буцегарню, — спокійно сказав лісник. — Хіба не знаєш за що, хе-хе?

— А мої дев'ятеро душ? — не стерпів, щоб не розсердитися швець. — Ви їх мені годуватимете?

— Мені яке діло? — позіхнув лісник. — Моє діло засадити тебе, а ти вже сам думай про свої душі.

Швець волочив дерево, а той пан наче й не думав злазити.

— Ви чогось хочете від мене, — сказав по мовчанці швець. — Чого?

— Хе-хе, — не дуже голосно засміявся лісник. — Ти здогадливий. Хочу, щоб бомагу підписав.

Швець спинився. Дощик сипав на них, і чи від нього, чи від поту він зовсім змокрів. Навіть у ногах було мокро.

— На себе? — спитав, повертаючись упівбока до лісника.

— Хе, — лісник уже пихкав люлькою, — чому на себе? I на ті дев'ятеро душ, хе, для мене то лагоминка.

Швець удруге завдав собі на спину дерево, лісник навіть пособив, а тоді знову скочив на березу.

— Гей, пане, злазьте, нема в мене сили тягти! — згукнув швець, але потяг.

— А я від тебе відповіді чекаю!

Швець довго мовчав, довго тяг березу, вже містечко з'явилося, вже й люди виднілися, а береза стала важка, як каменюка. Тоді швець зупинився. Піт цебенів йому поза вуха й на очі, але він все-таки дивився на того лісника: сіре одутле обличчя, сірі одутлі очі, сіра роздута одежа, а замість чобіт…

Він здригнувся й відвів очі — цього він сподівався й не сподівався. “Таки злий дух“, — подумав сумовито, але спокійно.

Лісник засовав ратицями, його била нетерплячка.

— Дуже ти гарячий, — буркнув швець, роздивляючись його пильніше. — Але хай буде по-твоєму!

— Я тобі ще й грошей дам, — сказав лісник, — і ти цілий рік не бідуватимеш.

Швець позирнув на лісника, і в його очах спалахнув легенький лукавий вогник.

— Кажеш, гроші даси?

— А дам!

— Ну, коли гроші, то це ще куди не йшло! Лісник виставив великі білі зуби, а швець йому підморгнув. Лісник підморгнув шевцеві й простяг папір. Папір був білий і чистий, як і лісникові зуби. Швець зітхнув, покрутив шиєю, наче звільняючись од липкого коміра, й узяв незграбними пальцями той папір у руки.

Лісник забрав папір, склав його учетверо і засунув до кишені. I зовсім не було у нього ратиць — звичайні собі чоботи. По-звичайному він і попрощався.

— Я за рік прийду до тебе, щоб не відпирався. Швець засміявся. Лісничий показав зуби й собі, і вони підморгнули один одному. В кишені у шевця лежали гроші, а береза була його також.

— То до побачення! — сказав весело, і той лісник відразу ж перестав бути йому цікавий. “Хай його грім б'є! — думав швець, — Мені ще треба доволочити цю березу!“

Він раптом згадав Миколу — той мав задумане й сумне обличчя. У веселій хаті, вирішив він, і тобі веселіше буде! Бо що то за веселощі в порожній і холодній хаті?

Відтак перестав і дощ. I шевцеві зовсім злагідніло на серці. Та й піт не так уже цебенів — той лобуряка був важчий за саму березу.

Онде й містечко, а біля хати — жінка. Коло неї всі восьмеро діток — як горох при дорозі: менші, менші й менші — геть-но тобі як горох! Він озирнувся. Лісника вже й слід прохолов, тяглася тільки, як сухий віник, береза.

Жінка вже йшла йому допомогти, за нею посипалися, наче горох, усі діти, а серед них — Марійка. Така ладна та дитина: обличчя біле, тепле, м'яке, волосся темне, м'яке, а очі — начебто джерельця. Вона щось гукає чи, може, гукають вони всі разом? Ого, поміч яка!

— Яка поміч! — каже він жінці. — А я втіху маю душевну.

Жінка дивиться на нього заширокими очима: вона не розуміє.

— Га?

— Кажу, втіху маю душевну!

— Що ти зробив?

— Що я зробив? Підписався ліснику, а той мені ще й грошей дав…

Жінка дивиться на нього, а він на неї. I діти за нею — як віяло.

— Щось не втямлю я нічого, — сказала жінка, а він задивився на свою Марійку: чиста й біла. I м'яка.

— Ге, що тут говорити? — сказав він. — Пусті балачки! Записався, а він мені — грошей. Тепер я його!

— Це добре, — всміхнулася нарешті жінка, — ми підемо відробимо. Всі підемо.

Зчуміло стояв серед дороги зі своєю березою. Навпроти нього — жінка, за якою, як курчата на вигоні, — малі.

— Ге, ні, — сказав морщащись. — Не будемо ми робити, нічого не будемо!

Сказав це і відчув жаль. Ще маленький, але беручкий…

Тягли березу вже всі разом, попереду він з жінкою, а ззаду хапалися за гілляччя його діти. I чудне було враження, таке чудне, як дерево: вони — стовбур, а діти — гіллячки. Бо вони й були деревом, росли з одного кореня, а це гілляччя вже ген високо — такі білі й чисті, — і тягнуться в небо, а воно високе й синє. “Це моє дерево, — думав гордо швець, тягнучи березу. — Добре мати таке собі дерево. А коли бряжчать у кишені гроші! I-і-і! Бог ти мій! Яка це втіха мати оце дерево і щоб бряжчали гроші!“

Коли зайшли в хату, побачили Миколу. Був сумний і думний — швець розгубився трохи. Перехрестився, а за ним жінка й діти. Але Микола був сумний, навіть не дивився. Тоді швець нахилився до Марійки (така вона чиста й м'яка) і прошепотів їй, щоб перебалакала з Миколою. Вони знову перехрестилися й вийшли.

Швець узяв сокиру й почав обтісувати гілля. Діти бігали з пруттям по двору, шмагаючи одне одного по литках і весело регочучи, — йому ж ставало смутно. Знав і чого: чекав Марії. Повинна була вийти і щось сказати. Отож цюпав собі сокирою, а жаль його ставав великий, білий — як зима чи крижана річка. Йому стало жаль і дерева, хай воно сухе, — гілляччя його вже не стримітиме у небо і вже не поцілує його вітер. Але думав про те мало, — була то, може, півдумка, — аж тік туди, за двері, де лишилася Марійка: ніколи, скільки бачив, не був Микола такий сумний.

Нарешті рипнули двері, на порозі стала Марійка. Обличчя в неї бліде, а очі такі чисті, що витиснулася йому сльоза. Помітив: жінка теж перестала поратися, та й усі діти примовкли і втишилися. Підійшли до ганку, підійшов і він, — Марійка ледве губами рухнула:

— Він сказав, що як тато робитимуть чоботи, а той прийде, то аби не вставав зі стільця. Поки не скаже…

Його Марійка вже шестилітка, а він сидить і шиє чоботи. Вечір довгий і темний, бо сьогодні натислося йому в душу якогось сірого попелу, і той попіл розсіявся і засмітив його. Чоботи шилися пиняво, думки кружляли десь далеко, часом позирав на вікно, а воно — чорне й неживе. Чогось боявся, наче заповз у серце тонкий, вузький хробачок і пив його, висмоктував. “Ге, ні, — подумав швець, — це я, напевне, хорий“. Але він не був хворий, знав то сам — лукавив, бо оте чорне вікно, отой довгий вечір, оці діти, що так незвично тихо повсідалися на лаві, оцей смутний Микола!…

— Ге, чого це ви всі попримовкали?

Але йому ніхто не відповів, начебто нікого й не було в хаті.

— Це тому, — почув він знайомий голос, — що я прийшов.

— Ага! — схаменувся швець. — Таки прийшов.

— Збирайся, — сказав той, — бо нам уже пора йти. Швець сидів на своєму стільці з плетених пасів і мовчав. Тільки надточував ножа, щоб зрізати шкіру.

— Ну, то що?

— А нічого, — відповів нарешті швець. — Мені треба кінчити ці чоботи. З них я й живу, а ти глянь, скільки їх у мене, тра й на дорогу.

— Хе-хе, — сказав той, — не треба тобі на дорогу. Я таку карету підкочу, що хе-хе!

Але швець не дивився на нього, навіть не хотів бачити, чи той у лісничій одежі, а чи у своїй.

По тому обізвався Микола, сидів доти мовчки в кутку:

— Коли він устане, хай посадить на своє місце й закляне його.

Швець повернувсь у бік Миколи, той дивився на нього співчутливо. Відтак побачив Марійку, котра йшла переказати йому Миколині слова, дівча всміхалося сумовитою, блідою усмішкою. Посеред хати стояв лісник (таки він), на лаві — жінка, а коло неї, як дріб, діти. Швець схилився до чобіт, які шив, і довго коло них возився. Риштував, чистив, шив — в нього за спиною стояла Марійка, вона вже сказала те, що почув і він, і не хотіла відходити. Лавка була зайнята, шевський стілець — під ним, тож лісник переминався з ноги на ногу.

— Ге, втомилися, бачу, — сказав швець, скоса зирячи на непроханого гостя.

— Таки втомився, — сказав лісник, — отак за вами по-побігати, думаєш, малий клопіт? Чи мені легко хліб заробляти?

— А чого вам його заробляти? — спитав швець, але лісник засопів: розсердився.

Швець вбивав шпильки в підошву і скоса зирив на лісника.

— Ото скінчу, то спочинете на моєму. Вже скоро! Він стукав і стукав, а той стукіт бив у голову й відбивався від чорних мертвих вікон. “Як це тяжко виходити, — думав швець, — у ту чорну глупоту, в ту чорну ніч. Але хай!“

Прибивав підошву, а тоді підчищав терпугом, і терпуг ходив йому по серці, бо не знав, чим усе це скінчиться.

— Буду збиратися, — сказав швець, устаючи і струшуючи з фартуха обрізки шкіри, — можеш спочити.

Він побачив, як злий дух хлюпнувся на його стілець і знеможено видихнув повітря. Тоді швець одяг білу сорочку й нові штани.

— Уставайте, — сказав він, — будемо йти. Він побачив наморене, в цю мить начебто схудле обличчя лісника, — той сидів і важко дихав.

— Уставайте, кажу, я готов!

— Та радий устати, — ледве переводячи дух, сказав лісник, — коли ж мене прибито. Це твої витівки?

— Ніякі це не витівки, — буркнув швець. — Уставай, бо не піду.

— Що ти до мене маєш? — скрикнув, вибалушивши очі, лісник.

— Що мені до тебе мати? — мирно відповів швець. — Чи я кликав тебе до себе? I чи приставав?

— Така служба в мене, — сказав злий дух. — Ти чоботи шиєш, а я роблю це.

В лісника вже й піт на лобі вибився.

— Тяжко мені, — простогнав він. — I сидіти тяжко, і встати несила!

— Яв тебе не просив тих грошей, — сказав швець. — Ти сам мені їх усунув.

Лісник уже хапав спазматичне повітря. Розтулив рота й був як риба на березі. Швець стояв серед хати в білій сорочці й нових штанях, і його обличчя споважніло.

— А яка вже пора? — спитав тривожно лісник.

— Та півні скоро заспівають, — відповіла з лави шевчиха. Тоді лісник затурбувався.

— Пусти мене, — попросив у шевця.

— Я до тебе не чіплявся, — вів своєї швець. — Сам зачепив.

— Але мені вже пора! — закричав лісник. — Я вже не можу тут сидіти!

— А я за йогомостю послав, — мовив незворушно швець. — От він прийде й розпитається в тебе. Славно розпитається!

Стояла ніч. Всі раптом помітили, що стояла ніч. На столі у шевця горіла свічка, біля Миколи — каганець, лісник теж тримав у руці свічку, що бозна-де й узялася; від того ожили в мешканні довгі й пласкі тіні, що заворушилися по кутках. У вікна хлюпав чорний морок, на лаві сиділи жінка й діти, у них були широкі від зачудування очі, а може, то страх напав на них? Біля шевця, одягненого в білу сорочку (як дивно світилася вона зараз!), стояла Марійка, схопилася за шкарубку батькову руку й визирала з-поза тої руки. На стільці мучився злий дух, його обличчя потемніло, а на губи вибивалася піна. Дивився на них каламутним поглядом, і губи його ворушилися — щось прохав. Але вони були німі й холодні, бо німа й холодна була хата, тільки тіні шастали, як живі.

— Ану, сину, — сказав швець своєму підстаршому, — подзвони йому трохи.

Син скочив у сіни, хоч трохи й боявся, принаймні помнувся перед порогом, а тоді задзеленчав із сіней дзвоником.

— Пусти мене! — простогнав лісник.

— Чуєш? — швець прислухався — син знову задзеленчав. — Дзвенить!

— Я з тобою хочу перебалакати, — сказав лісник.

— То й кажи, — байдуже мовив швець — йому стало зовсім смутно в цьому півмороку.

— В тебе, бачу, закляте місце є?

— Є, — сказав швець. — То клопіт мій за цих пуцьвірінків.

— Давай розійдемося по-мирному.

— Давай!

— Верни мені ті гроші, і я знати тебе не хочу. Швець мовчав.

— Гроші мені поверни!

— А де я їх в біса візьму! — закричав раптом швець. — Чи не бачиш, скільки в мене того дробу?

Лісник дихав зовсім важко. Схопився рукою за встромлене у верстат шило і зламав його. Тоді знову задзеленчало в сінях, і вони завмерли прислухавшись.

— Заплатиш мені за шило, — сказав швець. — Я бідний чоловік.

— А я багатий?

— А ти багатий.

— Я не можу тобі дурно платити.

— То й сиди!

— Ну гаразд, — нарешті здався лісник. — Підпиши ще одну бомагу. Дам тобі грошей на цілий рік.

— Досить з тебе однієї, — сказав швець. — Чи ти її затеряв?

— Не затеряв, — сказав лісник, викладаючи з кишені гроші. — Таке губити не годиться…

I раптом махнули по хаті тіні, закричав півень, голосно й весело, заблимали свічки, спалахнули й освітили хату великим, мертвим світлом, розбилася шибка, задзенькотіло скло, дуже голосно задзеньчав у сінях дзвоник, метнувся по хаті вітер, звіяв шевцеві волосся й одежу, замиготів каганець біля Миколи, а свічки погасли — мріли тільки в темені розпечені гнотики. Майнув чорний хвіст, начебто вилітав птах, дзвонив і дзвонив у сінях дзвоник, плакали діти на лаві, котилися сльози й у жінки; Марійка затулила руками обличчя, а Микола незмигно й темно дивився, і годі було взнати, чи осуджує він, чи втішає. Швець стояв у темряві, неприродно виструнчившись, його очі дивилися твердо, але й тужно, а вуста тремтіли.

— Ви всі це бачили, — сказав він. — Микола тому свідком. Ви всі те бачили. Я думав про вас! Мені несила бачити вас у голоді й холоді.

Здається, була тоді осінь. “Осінь, — сказала Марійка. — Стережіться, тату!“

— А я що? — мовив швець. — Та й часу мені нема. Онде чоботи шию.

Він справді шив чоботи. Сидів цілий день нагинці й шив. I чи осінь так ділала, чи, може, нежить схопив, боліла йому голова. “Мабуть, прийде!“ — сказав він жінці, і вона подивилася на нього віддано й прохально. В цей мент і зазирнув той до вікна. Розтулив створки і сперся руками на підвіконня. Дивився й мовчав. Швець схилився ще нижче до чобіт.

— То збирайся, шевче, — сказав той, позіхнувши. — Я вже досить начекався.

Швець відчув свою знесилу проти нього.

— Не буду я збиратися, — сказав він. — Не буду! Старий я, не годен уже.

— А гроші, — розсердився той, — годен був брати? Марійка стояла біля батька й тремтіла, мов листок.

— Ну, не тремти, ластівочко! Сходи-но краще за панотцем.

— Я не хочу вас покидати, — сказала Марійка. — Чогось страшно мені стало.

— Дай мені боятися за себе! — спалахнув швець. — Iди, куди посилають!

— Куди це ти її посилаєш? — спитав той, у вікні.

— Тютюну купити на дорогу.

— Я тобі дам.

— Не хочу чортівського, хочу людського.

— Як знаєш!

— То в хату зайдіть.

— Хе-хе, — засміявся той, у вікні. — Вже заходив. Там закляте місце є.

— Ну то й стій під вікном, — сказав швець. — Мені он зібратися треба. Та й тютюнцю дочекаюся.

— Стою, — буркнув той і запалив люльку.

Жінка сиділа на лаві й плакала. Діти тулилися до неї.

— А може, відробимо ті гроші та й віддамо?

— А цитьте! — закричав на них швець. — Чи я тут голова?

— Та ти, але, може, краще віддати?

— Мені голова пухне за вас! — сказав швець, одягаючи білу сорочку.

— Не вдягай ти білої сорочки, — сказав той, у вікні.

— А то чому?

— Заклята вона в тебе.

— У нас звичай такий, — сказав швець. — На смерть білу сорочку вдягають.

— Грець з вами і з вашими дурними звичаями! — буркнув той, у вікні. — Вдягай, що хочеш!

— Чи не йде Марійка? — спитав швець у жінки.

Попереду бігла Марійка, а за нею — панотець. Віяв вітер, розкидав одежу, кропило відкидалося назад, так швидко вони йшли. Тоді всміхнувся швець: побачив — женеться за Марійкою й панотцем жовте листя, летить разом із вітром, і вони наче на крилах несуться. Тоді звів швець до Миколи свої очі. “Вибач!“ — сказав. Микола не відповів, тільки дивився незмигно. “Я не знаю, — сказав швець, — де трафить мене смертне наїття, але я тримаюся! Хочу оберегтися“.

Та лісник уже тікав. Уздрів нахід на себе — зірвався ще більший вітер. Махнув кулаком, люто спалахнули його очі, а губи виплюнули прокляття: “Дочекаєшся ти в мене!“ Майнув від вікна і звалив по дорозі стару, перетрухлу грушню.

Прийшов захеканий панотець, Марійка прискочила до батька і схопилася за його руку. Швець стояв спокійний і сумний. Очі палали тихим, хоч і хворим, вогнем. Губи пошерхли, але твердо підтислися.

— Накликаєш на себе кару божу? — сердито сказав панотець. — Дивися, шевче!

— Прийде час, — сухо сказав швець, — і я стану перед богом. А зараз у мене клопіт є: вони, — він кивнув до лави, де горнулися до матері, як дріб, перелякані не на жарт діти.

Ось Марійка й семилітка. Але чогось вона не рада з того. Швець також думний, здається, чекають чогось обидва. Та й чи тільки вони: онде й шевчиха тривожно поглядає, та й інші діти якісь принишклі. Швець дивиться на Миколу, але той не приймає його погляду, начебто не стосується це його. Немовби відмахується: сам заварив, сам і їж! “Коли так, то й так“, — думає собі швець і мов прикликав. У вікні знову виросло обличчя того, кого вони чекали. Тепер лісник веселіший, а може, й упевненіший. Та й погода надворі райська — все пахтить і розвивається. Шевцеві ж тепер не до погоди, йому б подолати той жаль, що посів його. “Не хочу йти!“ — сказав він Миколі. Той мовчав, тільки Марійка почула.

— Ми разом підемо, — сказала вона. — Коли вже так насідає, маємо йти!

— Хіба ж тільки ти? — похитав головою швець. — Усіх я записав.

Жінка з дітьми вже сидить на лаві, швець — на своєму стільці, але не шиє чобіт — сьогодні йому не до того. У вікно всунувся той і лукаво дивиться.

— От дивлюся я на тебе, — каже швець, — зовсім як людина, а добра в тобі нема.

— Хе-хе! — засміявся той. — Погано дивишся. Коли б не було в мене добра, не возився б коло вас. Прийшов річенець — збирайся, і квит!

— А може, — відповів задумно швець, -тобі хочеться коло нас возитися?

Однак лісник не слухав його. Витяг із жилетки дзигаря, також дивного, аж вони роти пороззявляли, і відкинув покришку.

— Забарні ви дуже, — сказав. — А мені ніколи. Гайда! Цього разу швець не вдягав білої сорочки: надто мулько було на серці.

— Ходімо, тату, — сказала Марійка, і швець, востаннє зирнувши на Миколу (той сидів, як завше, в кутку), зітхнув.

— Долі не обійдеш і не одуриш, — сказав він.

— Отож-то, — засміявся той, у вікні. Вони пішли в сіни — швець попереду, а за ним усі дев'ятеро його душ. Сонце впало їм на обличчя, і вони на хвилю припинилися на порозі. День цвів чудовим літом, над ними розгорнулося чисте й яскраве небо; сонце аж з себе виходило — сипало жовтим золотом, від того тремтіла ніжна шовкова блакить, все мерехтіло й дихало.

— Через сад підемо, — сказав швець, йому хотілося хоч востаннє дихнути його пахощів. Любив свій сад — оті яблуні, грушні й сливки. Особливо сливки. Глянув розчулено — над ним розкинулося розлоге дерево, широке й налите сонцем. Сливок було як маку, і він не міг не помилуватися на них.

— Добрі цього року сливки, — сказав лісник: дивився на сливку також. Тоді й швець відчув, що йому хочеться слив. Так хочеться, аж горло болить.

Схопився за стовбур і потрусив. Дерево стояло незрушно, і сливки спокійно сизіли під сонцем.

— Зовсім знесилів, — сказав швець. — Бачиш, а ти мене забираєш.

— Саме тому й забираю, — сказав лісник, збиваючи набік люльку.

— А я, не поївши сливок, не піду, — затявся швець. — Бо чого й іти?

Лісник усміхнувся, все ще тримаючи люльку в роті.

— Отакий ти ласий, — сказав він. — Та я не жалую! Він підійшов до сливки й труснув нею так, що змінилося небо й упала на землю осінь. Запахло падаллям, закружляло листя, і вже не було на дереві ні листка, ні сливки. “Це вже запахло мені землею“, — виймаючи з купи листя соковиту сливу, подумав швець. Кинув ту сливу до рота, і йому ще більше запахло осінню.

— Ось бачиш, — сказав лісник, — яке добро в тебе! Пануватимеш у нас, я маю силу, то й робитиму. А ти собі шпаціруй і ший мертвим чоботи.

Однак лісник щось дуже зчепився з тією сливкою. Швець навіть здивувався:

— Чого це ти зчепився з тою сливкою? Там уже й листка нема!

— А коли не пускає? — сказав той. — Оце відклеююсь, відклеююсь, а воно не пуска!

— Це мені Микола сказав таке, — прошепотіла Марійка.

Швець, однак, втомився. Крім того, й ця осінь серед літа — зовсім вона змлоїла йому серце.

— Не маю уже сили, — сказав він, сідаючи під яблуню. Жінка з дітьми стояли незрушно, наче покам'яніли.

— А йшли б ви додому, — наказав швець. — Здається, не підете ви з ним.

— Що значить, не підуть, — рвонувся від сливки лісник. — Добре мені діло, я біля вас два роки увиваюся, а вони не підуть!

Швець приліг на траву й підклав руки під голову. Крізь просвіти гілок спускалося до нього небо, сипало й сипало невимірною синявою, вгорі пливла хмарка, і була вона напрочуд схожа на голову оленя. Білого яскравого оленя, що повільно йшов собі через небо. “У свій барліг, — подумав швець. — Кожна людина й тварина шукає собі криївки — всім їм треба сховатися від світу“.

Жінка й діти стояли коло нього, стояла й Марійка, а він аж розсердився, побачивши їх.

— То ви підете звідси чи ні?

Вони дивилися на нього, ну, зовсім чудні — позамерзали чи скам'яніли.

— Пусти мене, шевче, — змолився біля сливки лісник. — Я вже сили не маю!

— Еге, а мучити бідаків мав силу?

— Я був добрий до вас.

— Щоб повести у пекло, хе-хе! — засміявся швець.

— Ти сам записався.

— Віддай папір, — сердито сказав швець. — Бо онде вже й панотець ідуть.

Вони дивилися один на одного: лісник біля сливки, а швець з-під яблуні.

— Ти лихіший за мене, — сказав лісник. — Я з тобою по-доброму, а ти ні!

— Не я, а ти до мене прийшов, — відказав спокійно швець.

— Тебе не переговориш, — мовив лісник. — Вийми бомагу з кишені, бо в мене руки приклеєні.

Марійка пішла до нього, а швець ледве не заплакав, така ніжна й м'яка вона була. “Оця дитина, — подумав він, — рятує мене. Й Микола, слава богу, недаремно живе зі мною в одній хаті. Й вони всі теж“, — подивився він на жінку й дітей, що все ще непорушне стовбичили біля нього; сам би він, може, й не мав би стільки сили, сам він ледве дихає — он і сливку не міг струснути: після всього цього, думав він, чи буде в нього сила жити далі: онде небо, літо, все цвіте й росте, а йому осінь пахне; так, йому пахла осінь, мабуть, цей лісник, чи дідько, чи як там його, тьху, тьху, не до добра згадувати! — він недаремно прийшов до нього; йому так важко уже рухатися, хоч би й пальцем кивнути; старий він, але ці діти… ні, він не старий, він ще скаже в цьому ділі своє слово; але й зла він не носить, ну чому він не носить зла? Ні, він не лихий, душа його як небо голубе, безмірне, душа його між отією блакиттю й землею. Все пропахло осінню, прілою, жовтою, сірою, як сама наша матінка земля. Осінню цілого світу!

Уже й до вечора похилилося, а може, це збираються на небі хмари? Ну, звісно, онде на небокраї вже поблискує й погримує. Лісник також дивиться на небокрай. У нього на обличчі розпач, геть тобі як у людини.

— Бачиш, — сказав швець, — вже й гроза наступає.

— Пусти мене, чоловіче, — заговорив зовсім тихим і лагідним голосом лісник. — Грім — то смерть моя!

Марійка вже стоїть біля батька й тримає папір, що вийняла його з лісникової кишені.

— Спали його, тату.

— Ти спали, бо мені й пальцем рухнути несила. А вже там, між яблунь, — Микола. Стоїть собі й дивиться.

Марійка побігла в хату кинути в піч папір, а Микола всміхається.

— Не знаю, що з ним робити? — сказав йому швець. — А онде й гроза надходить!

Пройшов вітер, гострий і свіжий, зметнув листя, натрушене зі сливки, сухе й жовте, воно покотилося через сад навзаводи. А між того листя — Микола. Стоїть і дивиться, вже навіть не всміхається. Марійка теж біля нього:

— Пустіть його, тату, бо грім ударить у сливку, спалить і сливку, і його. Навіщо нам погане місце коло хати?

— Я хотів би, щоб камінь він повозив, — сказав швець. — Хай би подовбав його, то й знав, як це по-справжньому працювати!

Тоді схитнувся Микола, підійшов до них і спустився на траву. Лісник дивився на нього з жахом.

— Сходи-но по шило, — сказав Микола, — і добре його сколи. Тоді не чіпатиме людей.

Швець звівся. Йому не легко було звестися, але він устав. Закрутилася йому голова, на крайнебі розірвалася блискавиця: надходив вечір і гроза.

— Навіщо нам погане місце коло хати? — сказала Марійка, і швець тепло на неї позирнув.

— Я зараз, — сказав і побіг. Наскільки міг швидко, аж дух йому підпирало. Вергав ногами, наче були вони пудові, але все-таки біг. Гроза надходила й була вже близько.

Коли повернувся, схопився за стовбур і передихав. Ходором ходили груди, все так само нерушно стояли жінка й діти. Марійка чомусь утирала сльозу, а Микола спокійно крутив бадилину.

Тоді знову відчув швець жаль. Не лють і не біль, а таки жаль. Підіймавсь у ньому, як осінь чи як білий олень, що йде по небі. В руці в нього було шило, а лісник аж голову повернув. Дивився незмигно, дивний був той погляд, дивні й очі: прохання, біль, покірливість, заворушилися й вуста; швець, однак, не чув, що той говорить. Не хотів зараз слухати, адже проходив отой білий олень: жаль хлюпав з нього, забираючи рештки сили.

— Я мушу, — сказав він просто в ті молящі очі, — бо сам знаєш: був і будеш тим, чим є.

— Авжеж, — згодився лісник. — Але згадай, що я був добрий до тебе!

— Пам'ятаю! — закричав з відчаєм швець. — Пам'ятаю те твоє добро!

Розмахнувся і всадив у лісника шило. Раз, другий, третій. Вже не мав сили на більше, відступив на кілька кроків і впав на коліна. Тоді полилося з лісника щось чорне: мастило чи дьоготь. Вже натекла чорна смердюча калюжа, а лісник стояв, повернувшись, і дивився на шевця. Віддалік уже зовсім виразно блимало, йшли по небі чорні отари, чорні сердиті отари з золотими вогняними язиками.

— Це я для того, — прожебонів швець, — щоб нікого ти не чіпав більше!

— Пустіть його, тату! — сказала Марійка. Микола встав і пішов. У нього була рівна спина, сиве волосся віялося з-за плечей, а ноги ступали впевнено й рівно.

— Я хотів би, щоб ти камінь поносив, — сказав швець, але лісник уже не відповідав. Вперся лобом об стовбур сливки й плакав. Його сльози стікали по дереву, і від того воно лисніло.

— Пустіть його, тату! — закричала Марійка, бо в цей момент уже зовсім близько спалахнула блискавка. Лісник повернув до шевця заплакане обличчя.

— Що ти хочеш од мене ще?

— Випусти ті душі, які встиг загарбати, — сумирно сказав швець.

— Не можу я цього, — відповів лісник. — Нема в мене розписок.

— Відпусти по пам'яті, — сказав швець, і в цей час кілька крапель глухо вдарило об землю…

До них у сад заходили люди. Жінки, й чоловіки, й діти. Хлопці й дівчата. Військові й цивільні. Пани й убогі. Вони йшли і йшли, і, здається, не було їм кінця. Тоді зовсім зчудувався швець. Стояв у своєму садку й дивився на всі очі. Його жінка й діти так само стояли й дивилися. Бо серед тих, що заходили, майже всі були знайомі. Люди з їхньої вулиці і взагалі — містечка. Нарешті ввійшов панотець.

— Але ви, — закричав швець, — як ви сюди втрапили?!

— Як і всі, — опустив голову панотець.

— Ви ж маєте свячену воду?

— Як усі, — ще нижче схилив голову панотець.

Тоді швець підійшов до сливки і відклеїв лісника. Зашуміло й загуло, вдарив грім, але вже на порожнє місце, зайнялася полум'ям сливка, а лісник побіг порожньою вулицею. Біг і не озирався, за ним мчали, як розлючені змії, блискавиці, розкраювали простір, ніч ударила раптом зливою: люди стояли в його садку й зводили обличчя — дощ змивав їх, а може, вони плакали.

Швець також плакав. Ніколи в світі він так гірко не плакав, грім знову приніс йому осінь, і тут, біля палаючої сливки, коло всіх оцих людей, поруч своєї жінки й дітей, він раптом відчув той-таки жаль, що мучив його. “Хто знає, — думав він, пробираючись між людей, щоб таки вибратися з цього саду, — хто знає, може, цей лісничий і не винуватий?“ Бачив, як прудко той тікає, за ним все ще бігли блискавки.

Iшов через сад і бурмотів. Врешті, йому самому захотілося кинутися за тим лісником, у ту порожню вулицю, але хтось узяв його за руку. Він повернувся — була то Марійка.

— Хто його знає, — прошепотів він, — може, він і не винуватий, а винуваті всі ми, і я в тому числі?

Йому остаточно забракло сили, і він опустився на траву, на оте листя від сливки, на землю, що пахла осінню й кликала його.

— Я йду, — сказав він, утираючи сльози. — Бо таки час! Біля нього стояла Марійка й плакала. Він уже не бачив того, бо дивився туди, вгору, де купчилися чорні хмари, і намагався вловити серед тих хмар білого, як сметана, оленя, котрий ішов по його душу.