Валерій Шевчук

ДIМ НА ГОРI - СВIЧЕННЯ - Шевчук Валерій Олександрович

ЧАСТИНА ДРУГА

ГОЛОС ТРАВИ

Оповідання, написані козопасом Iваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших

СВIЧЕННЯ

Маленький попик, білий наче лунь, трюхикав на малому возі. I він, і його так само білий коник посхиляли голови, а дорога, якою вони їхали, блідо сяяла від перетертої на ній куряви. Пообабіч тяглися хліба, і бриніли вони важким золотом — ось-ось мала надійти пора жнив.

Попик звів сині, окреслені сивими бровами, очі — дивився на той щедрий, колосистий розлив. Побачив навіть ряди женців і почув пісню, що злетіла над полем, уздрів також полукіпки й боцюна, котрий спустився на один із таких полукіпків. “Веселі могили, — подумав він, — веселі могили ці полукіпки!“

Помахував перед його очима кінський хвіст, ступали чотири сиві ноги — на задній лівій копито було збито, і коник ледь-ледь накульгував. Старий озирнувся несамохіть — висіла за возом хмара куряви й затуляла весь шлях: попик на мент забув, звідкіля він їде й куди.

Потім хліба закінчилися, і трюхикав він по дорозі, зарослій по обабіч тирсою. З одного й другого боку витиналися дві стіни трави, і він майже ховався зі своїм конем у тому морі. Вигиналися сіро-зелені хвилі, котилися аж ген далеко попереду, клалися плавко й погідно — гуляв по тому трав'яному полі вітер.

Віз стояв на горбі, що трохи вивищувався над степом: кінь і попик пильно вдивлялися перед себе. Боки Сивка втомлено ходили, а попик намагався пригадати, куди вони вибралися. Глухла навколо тиша, тільки жайворонки невтомно били в свої дзвінки — була ця тиша, як тканина, блаватна. Білі вії попика покліпували, вицвілі очі його дивилися на світ спокійно, позаду за ним повільно осідала курява, знята возом, — там, у тумані від куряви, стелився той-таки краєвид — вигинливі й зелені хвилі.

Попик зіскочив на землю і став ще менший, наче хлопчик сивоголовий. Відпустив коневі вудило, і той почав хапати траву. Попик дістав із воза торбу з харчем, сів тут-таки, на узбіччі, й почав з натугою розминати подуплавілими зубами засохлий хліб.

Синій метелик прилетів і сів на покладену біля коліна руку старого, — тихо дивився на непроханого гостя. М'яв хліб, смоктав його неквапно, кінь скубав траву і вряди-годи форкав. Метелик сидів на руці й тремтів од власного зухвальства.

Над головою незрушно стояв коршак, і тінь од нього лежала зовсім поруч на дорозі. Метелик перелетів із попикової руки на його бриль і сів там, наче квітка. Тоді зворухнувся старий, устав і стягнув шворку на торбі. Ковтнув востаннє й кинув торбу на воза. Пішов опорядити коня, а метелик не злітав йому з бриля. Махав тремтливими крильцями, немов до льоту поривався, але й гадки не мав злітати.

Десь далеко в степу заіржав чи заплакав дикий степовий кінь, і це іржання розлупилося, розплескалося в безмірному просторі.

Почув тупіт копит за спиною, але не обернувся. Так само трюхикав його коник, і так само, понурившись, їхав і він. Вже пара синіх метеликів сиділа на його брилі й наче балакала поміж себе, — миготів крильцями спершу один, а тоді другий.

Наздоганяв воза тільки один вершник, і копита чітко дзвонили в степовій тиші. Літнє закіптюжене обличчя, чорні палкі очі, вуса, закладені за вуха, а на маківці, піднятий вітром, наче півнячий гребінь, чуб — вершник нічим не різнився од посельців цих країв.

Кінь його заіржав, далеко попереду зойкнула луна, тонко охнула і пропала в просторі; попиковий кінь наче щось пригадав, звів голову й прислухався, хоч уже з десять років він глухий. Однак ніздрі його заворушилися: той погук, що несподівано пролунав за спиною, мав свій запах.

Попик, однак, лишився непорушний. Дивився перед себе й не бачив ні дороги, ні степу навколо. Бачив тільки тінь коршака, яка пливла перед возом, наче дороговказ. Тінь мала голову й крила — пташка хитлива й темна. Здавалося, раз і другий, — кінь наздожене її, але завше виривалася з-під копит і відскакувала на косовий сажень.

Вершник уже наздогнав воза: метелики з попового брилика зірвалися й полетіли між тирсу. Войовничий вершниковий чуб ліг на підбриту голову, і від того обличчя його змінилося, стало втомлене і прихильне.

— Чи не до Степана Носа їдете, панотче? — гукнув. Попик повернув спокійне лице й дивився якийсь час на вершника. Нічого не відповів, тільки відвів очі і знову задивився на стрибливу пташину тінь.

— Мене вислано вас зустріти! — говорив вершник, перебиваючи голосом стукіт копит. — Степан Ніс — мій прапрадід, він мене й послав, але я, певне, розминувся з вами, коли завернув на малий путівець. Це я з могили застеріг ваш повіз. Чи не ви отой піп, що вам сто років? — Вершник заблискотів усмішкою, але старий і пальцем не кивнув. Зігнувся на передку воза й помахував батіжком. Синій метелик повернувся і знову сів на своє місце, і вершник почудувався на цю напрочуд ніжну квітку.

— Ви такий мовчазний, отче, — балакав безперестанку вершник, — а я от люблю потеревенити. Там, у нашому хуторі, я свинар, але не думайте, що темний. Я, отче, знайшов серед прапрадідового майна скриню книг, навчився самотужки читати, хоч всі вони, ті книги, написані незрозумілою мовою…

Старий відірвав погляд од тіні птаха на дорозі. Знову десь далеко заіржав дикий степовий кінь, і відгукнулися до нього Сивко й кінь вершниковий, скинули важко головами — вмирала в глибині цього світу далека луна. Тоді повернувся на бриль і другий метелик, а над головою попика задзвонили, мов прокинулися, жайворони. Попереду перебіг дорогу прудкий сайгак, миттю сховавшись у неозорій траві. Попикове обличчя розтануло, немов прокинувся він, вуста його зарухалися — зашепотіли молитву, а очі стали двома шматками синього неба. Зрештою старий перевів очі на свого провідника:

— То куди це ми їдемо, хлопче, мож, розкажеш?

Місто випірнуло, наче з-під землі. Дерев'яні, обмазані жовтою глиною стіни, рів із стоячою цвілою водою, густо засипаною ряскою, і порослий густим бур'яном вал. По стінах повзли пагони витких рослин із плодами, схожими на шишки дурману, в деяких місцях їх зібралося так густо, що стіна робилася зовсім зелена. Дорога, якою вони їхали, була польовим, мало збитим путівцем: колеса лишали дві зелені колії притоптаного зілля.

— Оце і є наш хутір, — сказав вершник і раптом ударив коня. Обігнав воза й подався з гори в падолину, де й лежало оте незвично зелене місто. Метелики зірвалися з попикового бриля і замахали синіми крильцями; коршакова тінь раптом пропала, і попик мимохіть глянув угору. Не було в небі ні хмарини, ані птаха, не дзвонили й жайворони, тільки лежало, як мідна миса, незвично велике й жовте сонце.

Вершник щось закричав там, біля воріт, з вежі визирнуло вусате обличчя, загримотіли ланцюги, і над ровом повільно опустився звідний міст.

Старий поїхав просто на той міст і на розчинені ворота. Білі брови його ледь звелися — побачив він раптом ущерть забиті людьми вулиці. Люди там, за ворітьми, підстрибували, махали руками, але не це вразило попика. Були одягнені вони в однакову одежу: синій каптан і зелені штани, жінки мали зелені сукні і сині корсетки, а всі чоловіки були однаково стрижені: з чубом, що розпадався від тімені на всі боки, й голомозі.

Попик аж рота розтулив від здивування, показуючи жовті пеньки зубів, але очі його були так само спокійні. За мить стулився йому й рот, і він затрюхав просто на ті ворота, що гостинно розчинилися перед ним, і на тих синьо-зелених людей, котрі жваво вигецували на майдані якийсь надто бадьорий танок.

Грало троє музик, один на лютню, один на скрипку, а третій бив у бубонець, обличчя їхні були урочисті, і звуки весело роздзвонювалися навкруги. Жінки скакали, підіймаючи пучками над землею важку тканину своїх суконь, а чоловіки крутилися навколо них, наче бджоли коло меду. Притупували всі водночас і знову кидались у вихиляси: жінки наче відмахувалися, збиваючись у гурт, від партнерів, а чоловіки прискакували до них з притупцем і розривали густий, збитий докупи жіночий рій. Знову вихилялися парами, крутилися сині корсетки й зелені сукні: всі були поважні й надихнуті, як і музики, а в їхніх рухах прочувалася трохи неприродна завченість.

Панотець спинив коня: юрба перепиняла йому шлях. Мовчки дивився на ці веселощі, і жоден м'яз не здригнувся на його лиці. Зняв капелюха, наче хотів пересвідчитися, чи й справді покинули його метелики, і вітерець, що повіяв із глибини міських вулиць, лагідно звіяв його біле волосся.

Через юрбу їхав, махаючи пугою, недавній супровідник. Голосні виляси били повітря, і танцівники мимохіть розсувалися, даючи попикові дорогу. В просвіт побачив старий залиті сонцем порожні вулиці, по одній із них біг черво-ношерстий собака, по другій ганялося одне за одним кілька кошенят, а третя зяяла пусткою. Попик торкнув коня й поїхав через юрбу, що продовжувала танцювати. Змигували навколо нього обличчя, спалахували очі й зуби, роздималися ніздрі — ці люди все-таки веселилися. Тупали ногами й крутилися, і, хоч жоден з них не усміхався, були вони задоволені.

Коник трюхикав так само спокійно й монотонне, як і серед степу. Впустив голову й думав свою конячу думу; старий погасив недоречну серед цього серйозного люду всмішку. Треба було скерувати воза в одну із вулиць, і він вибрав ту, яка світилася пусткою.

Здалося йому, що за спиною зачинилася глуха брама, бо звуки музики, важкого дихання й сопіння, шерех підошов і шурхіт тканини — все це раптом зникло, лишилася тільки ця порожня вулиця з двома рядами будинків і самітний віз, що гримотів по кам'яному бруці. Будинки навколо обплелись, як і все в цьому місті, виткими рослинами, й попик поїхав між двох зелених кучерявих стін. Витяг із торби з харчами черству шкуринку, поклав у рота й посмоктав, злегка похитуючись.

Звів очі вгору: так само безхмарно висіло небо і так само цвіло сонце. Над головою в нього задзижчало кілька гедзів, і їхнє гудіння здалося заголосне в цій тиші.

Шкуринка в роті розмокла до решти, і попик задоволене проковтнув Її. Це підкріпило його, і він спинив коня, щоб злізти й розімнути закляклі ноги. Злазив, постогнуючи й крекчучи, тоді взяв у руки віжки, і коник знову рушив. Отак вони й ішли по тій довгій зеленій вулиці: старий кінь і старий, аж пісок з нього сипався, чоловік.

З'явилися попереду на гладких гнідих конях три вершники, і вулиця раптом заповнилася голосним цокотом копит. Старий ішов, дивлячись собі під ноги, метлялася благенька його ряса і стоптані, аж руді чоботи. Біла борода його звіювалася набік, і відслонювався з-під навислого чуба високий і крутий лоб.

Вершники прискочили до воза й одночасно злетіли з коней. Коні заіржали й закрутилися, відгукнувся до них і Сивко, а попик зирнув на пришельців спокійними синіми очима.

Підходили до нього за благословенням: важкі, ситі й здорові чоловіки, нагиналися низько і чоломкали простягнену руку. Попик махнув пучкою над їхніми червоними шиями, і вони покірно один за одним відходила набік.

— Нас послано, — сказав один із них, — провести вашу милість.

Попик хитнув головою, не сказавши, однак, і півслова, і незграбно поліз на підводу. Три пари рук одночасно підхопили старого й шанобливо всадили його на сидінні.

Їхали помалу, троє супровідників на ситих конях з червоними шиями й голомозими головами, їхні сідниці просторо розкладалися на крупах, а ззаду все так само трюхала маленька сива конячка, тягнучи малий віз і в ньому, наче хлопчика, спокійного й незворушного старчика.

Над ними висів розпечений казан сонця, чисте небо розгорнуло синє шатро, і не було там ні тіні. Сипалося на вулицю й будинки синє сяйво, і повітря од того здавалося живе й драглисте. Драглисто-зеленими бачилися будинки пообабіч дороги і навіть оті вершники попереду на зелених конях із синіми спинами. Подумалося старому, що це три метелики впряжено в воза, тріпотять вони крильми і тягнуть його. Юне обличчя Фаетона зирнуло на нього з розширеним зором і розтуленим ротом — був то він сам з часів молодості.

— Вінконосче премудрий, Миколаю, — забурмотів попик, потуплюючись. — Подай моїй душі просвіту, що освітить темряву її, щоб я з радістю прославив пам'ять твою!…

Ще здаля побачив заставлену людськими спинами пройму вулиці, їхав на ті спини вслід за трьома метеликами-проводирями, і його далекозорі очі чітко бачили напружені шиї тих людей: ставали вони навшпиньки, щоб прозирнути вперед. Бачив напнуту на спинах одежу й лискучі, щедро надьогчені чоботи біля землі.

Майдан був круглий, як п'ятак. Забитий ущерть людом, аж яблуку ніде впасти. Всі стояли в потилицю один одному, розсіваючися по майдану віялом. Були тут самі чоловіки: на ганку стояли музики й грали жалобної. Кілька хлопчаків у білих сорочках натхненно співали жалісного канта — текли їм од власного співу на очі сльози.

Попик стояв на возі, одне око засльозилось і в нього, і він утер його закіптюженим рукавом. Незмигно дивився на те стовписько, і його рука мимоволі поповзла до лоба, накладаючи чесного хреста. Сотні облич обернулись у його бік і завмерли: стояв сивий наморений коник, невеличкий віз, а на тому возі крихітний дідок у білій полотняній рясі, в солом'яному брилику, на якому сиділо два сині метелики.

Люди заворушилися й почали стискатися, роблячи проїзд для воза, і коли попик торкнув свого коня, через майдан було прокладено залиту сонцем дорогу. Уздовж того проїзду вилаштувалися дві шереги, чітко розкладені на кольори: чорний біля самої землі, вище — зелені штани, а ще вище — сині каптани. В одного з десяти голомозих темніла чуприна, і ці чуприни були як віхи в рожевому морі голених голів.

Коник спокійно трюхикав між тих шерег, похитував головою й монотонне переставляв утомлені ноги. Попик надивився вдосталь на ці напрочуд однакові обличчя й барви і впустив голову. I тільки коли переїхали вони майдан, зиркнув уперед і побачив широко розчинені ворота, в які вже в'їжджали його супровідники і куди спрямувався і його коник. Там, у дворі, стояло кілька огрядних чоловіків, а коли віз в'їхав до двору, вийшов з того гурту здоровенний дід з поруділими вусами і з банькатими очима — з-за спини того діда визирнуло темне, поморщене жіноче лице.

Підходили по черзі за благословенням, спершу дід, за ним — жінка, потім — усі решта, що стояли в цьому дворі. Попик простягав кожному руку й махав пучкою над червоними шиями, вуста його при цьому ворушилися, але з них не виходили слова — шелест якийсь невиразний, наче листя шамотіло.

— Просимо ласкаво в господу, панотче, — схилився чемно в поклоні дід. — Ми на вас давно сподіваємося…

Кімната — півтемна, бо в ній не було вікна, тільки світився зі стелі крайчик світла. Стяга падала на підлогу, розширяючись донизу, і в тій стязі сидів на ослінчику білий, як сметана, дідок. Дивився, не мигаючи, очі його світилися ласкою, і в тому хиткому пливучому промінні він аж палахкотів. Борода срібно облягла зморщене обличчя, а лоб горою стояв під осяйною кучугурою білого волосся. Бриль старого був покладений на коліно, і на ньому спали, склавши сині крильцята, двоє метеликів.

Навпроти сидів на ослоні господар, приплющив очі, і обличчя од того стало втомлене й сонне. Жінка подалася тулубом уперед, поклавши одну руку на коліно, а другу посилаючи до того сивого дідка, що так незвично світився серед помешкання.

— Стривай, стара, — озвався густим басом господар. — Я розповім про те сам…

I побачив попик перед собою гарну хату й наймита, що молотить хліб, і дівчину, котра принесла наймиту молока: тук-тук-тук, — вистукує ціп, і розприскується навсібіч зерно; тук-тук-тук, — стукотить дівоче серце, і з обличчя її розприскується сміх; тукотить серце і в наймита, він повертає веселе, пітне й закурене обличчя, а ціп у його руках ходить і ходить, і лупить той ціп по землі; б'ються серця їхні у такт тому стукоту, а очі дивляться — розвестися не можуть.

Жінка втерла сльози і захитала сумовито головою.

— Еге-ге! Так воно було, так!…

Побачив попик, як вискочила та розпашіла дівчина з кухні, як схопила притьма відра з коромислом і пішла якось боком-боком, схвильована така і розчервоніла. Тоді перестрів її по дорозі Iван Доломан…

Червона опанча звисала йому з плеча, підбита хутром, а очі з-під дорогої шапки дивились, як у сокола. Стерялася раптом дівчина, бо парубок стояв, розставивши ноги, і мав зведене вгору підборіддя. I цвів у нього на грудях вишневий каптан, а сині штани натікали на чоботи. Простяг руку до дівчини, був-бо певний, що це до нього зацвіла вона такими рум'янцями, але ті рум'янці погасли раптом на щоках. Зирнула вона на Iвана Доломана широкими й чорними очима, й погасли ті її очі. Iван Доломан зробив крок їй назустріч, і зуби його перлисто блиснули, а очі засвітилися невимовною ласкою…

— Ох Iване, Iване, — захиталася на стільці почорніла від років жінка. — Ой, дурна я була, дурна!

На неї дивилися важкі, банькуваті очі господаря, і вона знову втерла сльози. Випросталася й сіла рівно, а її темне обличчя просвітліло раптом, і засвітили з нього чорні очі — на коротесеньку мить повернулася її давня краса. Маленькі попикові очиці пили ту красу й напитися не могли, і виповзла з краєчку його ока сльоза, засвітилася й зацвіла на ви блідому обличчі: вже через неї дивився попик на жінку…

Оминула вона Iвана Доломана, і, коли набирала воду, рум'янці повернулися на її обличчя й заквітли, як маки, бо зазирнула дівчина в криницю й побачила там обличчя молотника-наймита, що невтомно цокотів ціпом. Знову її серце закалатало в такт із ударами того ціпа, і, коли проходила вона з повними відрами повз Iвана Доломана, то й не помітила його — став він, мов вода, прозірчастий і, мов вода, пролився і стік з тої дороги, адже кликав і кликав її постук серця найдорожчого, адже саме для того другого розцвітила на щоках отакі великі й червоні маки…

Господар похитував головою, як робила це нещодавно його жінка, було його обличчя смутне, хоч про такі чудові речі розповіли оті темні й зів'ялі жіночі вуста. Знову простягла руку до попика і затремтіла, зависла, безсила втримати те короткочасне й неймовірне видиво, що засвітила вона його своїми словами.

— Гей-гей! — хитала головою…

Сиділа тоді в такому-от кутку, як сидить зараз, і так само густа темрява обливала її, бо думки, які думала, були чорні і рум'янці на її щоках з'їла темрява; світив місяць, але не проникав до неї під повітку. Вона чекала на нього й боялася, і тахкотіло в її грудях серце, хоч там, у клуні, давно затих ціп і навколо тільки й чути було, що сухий шелест зілля. Лопотіла шажками-листям грушня, і падали вряди-годи грушки, шелестячи в прижухлу зелень городу.

Він став у прочілі повітки, загородивши його весь, просвічувалося тільки біля голови, а вона, хоч і чекала на нього, відчула, що збивається в грудку, що холонуть у неї коліна і язик. I стала вона там, у кутку, шпакуватим їжаком, бо від чорних своїх думок так дивно змаліла супроти того великого й волохатого, що заступив увесь прочіл.

— Надіє! — сказав він так ніжно, що серце її почало розтавати.

Виклюнулася з нього стеблинка мала, затремтіла й завмерла.

— Надіє! — повторив він тим-таки голосом. — Чи ж станеш моєю жінкою?

Її серце знову скрижаніло, і той паросток, що так тонко бринів на вершечку його, зів'яв і скинув напіврозпущені листки. Сухий холодний вітер провіявся по повітці.

— Я знаю, про що ти думаєш, — печально й ніжно говорив парубок. — Ти багата, а я бідний, ти хазяйська дочка, а я наймит.

— Я про це думаю, — прошелестіла вона самими вустами. — Не віддадуть мене за тебе.

— Давай утечемо, — прошепотів він. — Я тебе, голубко, на руках носитиму, пестуватиму незгірш, як мама…

Тоді вона простягла до нього руки. Місяць став якраз за спиною наймита, облив його голову і впав на ті простягнені руки. I дивно запалали ті білі руки, тонкі й випещені, які не знали важкої роботи, та й не хотіли її знати. I дивилися вони обоє на ті руки: вона із жалем, а він із любов'ю.

I підігнулись у нього коліна, укляк він перед тими руками, а звільнене світло притьма линуло у повітку й обілляло закоханих густим зеленим світлом. Зойкнув він тихесенько — такою несусвітною красою запалало дівоче обличчя і так яскраво блиснули напіввідслонені її зуби.

— Надіє-зозулько, — пролебенів він. — Не бери того до серця. Я багатий!… Я, золотце моє, куди багатший за твого вітця, я, пташечко, все тобі віддам, я дуже багатий, серденько!…

— Ти бага-тий? — протягла здивовано і трохи розчаровано дівчина. — А це ж бо звідки?

Тоді він погас перед нею, як гасне свічка. Став уже сам непроникне чорний і непроникне замкнутий. Не дивився на неї, а що обличчя його було в тіні, вона не змогла побачити, яка зажура запечатала йому очі й вуста.

— Чого ж мовчиш? — тихенько спитала вона.

— Бо важко про це говорити, душе моя! — сказав він зимно. — Я розбійник страшний. I гроші мої, й багатство з того-таки розбою зібрані.

Та жінка в кутку ридала не стримуючись. Її темне обличчя було мокре, губи зведені спазмою, хиталася вона з боку на бік, зчіплювала пальці рук, розпачливо змахувала руками і стискала ними коліна. Господар обережно взяв її опідруч, і вона покірно встала. Голова її трусилася, з-під очіпка вибилося сиве волосся, і стала вона, як баба столітня, — ветха й тремка. Господар примовляв лагідно, вряди-годи гладив її по голові, і стара вже тільки схлипувала, давлячись плачем.

Попик так само сидів серед кімнати, так само був облитий яскравим світлом; йому, певне, запекло в голову, бо надів раптом бриля. Сині метелики звилися над ним, не вилітаючи, однак, з-поза стяги, потріпотіли крильцями й плавко сіли на своє місце. Тінь од бриля сховала попикове лице, і тільки очі його покірливо синіли з того затінку, як два чисті, незамутнені джерельця.

Господар провів жінку, а за порогом її взяли опідруч два тілисті дядьки. Вона провисла між них, наче вже й плоті не мала — тільки одежа з тремкою головою. Прочіл був також освітлений сонцем, вели дядьки стару по кам'яному мощеному подвір'ю, їхні голі маківки рожево блищали, а коли позирали один на одного, то профілі їхні були цілком однакові.

Цю групу заступила господарева постать, іржаво зарипіли двері, і знову запала в мешканні півсутінь — світився тільки посередині білий, густо залитий сонцем дідок.

Господар важко опустився на ослін, захрумтіли йому кістки, а його смутне обличчя на мить закам'яніло.

Тоді прийшла до них тиша. Сиділи отак нерушно, наче на щось очікували, в сонячній стязі крутилася, срібно спалахуючи, курява, крізь просвіт проглядало напрочуд синє небо, а навколо німо стояли порожні ослони, стіл та ліжко. Стіни були завішані килимами, і в сутіні ті килими здавалися чорними. На них було зображено важкі кабанячі голови, і голови ті дивилися зі стін, наче живі…

— Вона, панотче, зараз сильно переживає, — сказав понуро господар. — Але тоді, коли ми зважилися побратися, саме вона зневолила мене згадати про забуті скарби і згублених мною людей. Видить бог, на той час я відійшов од страшного свого рукомесла…

З— під бриля дивилися на господаря ясно-сині, як у хлопчика, очі. Дивилися трохи здивовано й покірливо: не було в них ні осуду, ні схваленння. Жила хіба що оця тиша, яка висла навколо, і оце сонце зі срібними порошинками в ньому.

Місячне сяйво ворушилося на дорогах, спліталось у коронах дерев, ковзалось по солом'яних стріхах; розквітали нічні квіти й запаморочливо пахли. Дихала втомлена земля, сухий вітер ходив, наче парубок, порожніми вулицями й обтрушував стиглі сади. Глухо падали яблука та груші, й заливалися, аж навшпиньки ставали, цвіркуни; текла волога від рік, і плескав там весельцем рибалка. Чорний пес (ніч стояла чорна навколо) біг і біг, висолопивши язика (місяць червоний висів серед неба), й поблискував очима (зорі кришились і осипалися донизу); пахли бур'яни, готуючись розкрити коробочки з насінням і розсіяти їх по землі; чорний пес похитував хвостом — вітер-парубок зіскочив раптом з гілляки прирічкового дерева, вдарив навприсяди і до смерті зачарував великооку й геть-но недосвідчену русалку. Білі квіти приходили на розмову до квітів червоних, бралися тендітними рученятами й починали легесенький танок, ледь-ледь вихитуючи тонкими станами. Очі їхні розширялися, й круглі їхні личка пашіли, а розкришені зорі засівали їх і запліднювали. Звідти, звідкіля почав свій біг чорний лахман, позіхнула вже холоднорота Зневажниця квітів, і це осіннє дихання відчув на собі перш за все наймит, якого не брав сьогодні сон і який сидів просто неба, схиливши на руки голову.

Зашелестіло зовсім поруч, і то були найлегші з легких кроки. Стала перед парубком, запнута в темну хустку, дівчина. Не могла наблизитися, а похитувалася й чекала, поки зведе він обличчя й помітить її. Дівочі вуста були напіввідслонені — біла квітка прийшла до червоної, — очі її були повні нестійного зоряного трепету, що ним така багата була тодішня ніч.

Він справді був червонуватий у цьому сяйві, чи, мо', червонила його одежа, звів голову й дивився на дівчину, легенько закусивши вуста, а в грудях гуляв йому й гуляв холоднуватий продув — Зневажниця квітів поселилася там.

— Гей, Степа! — озвалася легенько дівчина. — Чи хочеш мене вислухати?

— Чого б то я не хотів? — так само обізвався він, і осінь почала вимиватися з його грудей.

— Була я у ворожки, Степа! — сказала вона тільки вустами. — То чи знаєш, що вона порадила?

Він похитав головою, а сам утопився в блискотливих очах, що так тепло світилися супроти нього.

— Піду я за тебе, Степа! — так само тихо сказала вона. — Але сходи у четвер до того лісу, де розбивав, і ночуй на гробах, що їх наробив. Слухай відтак, що учуєш…

Подивився на неї пильно. Не відвела погляду, і він зрозумів: буде їй покірний. Схилить голову, бо несила витримати йому того чару й отого світла чарівного — струмить він на нього й неволить. Схилив отож голову, і вуста його ще слабше, ніж у неї, рухнулися:

— А сьогодні, Надіє, часом не четвер?…

Попику заклякло тіло сидіти на ослінці, він знову скинув бриля, мимовільно зігнавши метеликів, — закружляли вони й затанцювали в сонячній стязі. Попик ходив довкола тої стяги, розминаючи ноги, а його співбесідник мовчки втупився в передки своїх чобіт. I наче читав він із тих чобіт історію про те, як ішли вони, ці чоботи його, по дорозі й поспішали, щоб не запізнитися, як горів над головою червоний місяць і як жінка химерна Осінь, ота квітів Зневажниця, церемонно ступала обіч нього, тримаючись із ним опідруч. I він через те розділився на двох чоловіків: той, біля якого ступала Зневажниця, був сумний і добрий, і плакав він чистими покайними сльозами, а той, з другого боку, був байдужий та спокійний і насвистував розбійницької пісні. Тож в одній халяві чобота хлюпало од щедро пролитих сліз, а в другій холодив ногу гостренний колій. I йшов він так під місяцем по дорозі аж до ранку, після того спав цілий день у канаві, а тоді знову так само ішов. Коли ж він спав, то спала коло нього ота чудова Зневажниця квітів, і спала коло нього його перша дитина — Розбійницька пісня: породили вони її у тій мандрівці. Iшов він другу ніч і третю, і народилася в них за ці дві ночі друга дитина — Печаль синьоока; отож ішли вони вже вчотирьох. Він тримав за руку дитину старшу, а Зневажниця квітів — молодшу. I йшов він отак ще й п'яту, й шосту ніч, і від цих ночей народилась у нього третя дитина — Розсудливість сіроока.

I коли він сів на тій могилі, що її насипав сам, знову був четвер, і цілий день просидів він там, не думаючи нічого й нічого не відчуваючи. Його діти розбрелися навдокіл, старша дочка збирала хмиз на вогнище, менша підпалила той хмиз, а найменша зав'язала йому очі білим поясом. I сидів він отак закоцюблий, із зав'язаними очима, а вітер видував із нього все тепло — не міг нагрітися від вогню, що палили діти його; біля нього в ногах сіла покірна й так само задумана Зневажниця квітів, і квіти, що росли довкола, раптом погасли в околі аж на десять верстов. Тоді він здригнувся і здер з очей білого пояса: десь далеко з-під землі почувся важкий стогін, схожий на зітхання. I з того зітхання проросли раптом травою слова.

— Боже, — почув він, — боже! Пометися за мою й мою кривду!

Пішло воно луною, оте “мою“, і повторилося якраз стільки разів, скільки душ він загубив, гуляючи в цьому лісі.

Кружляли в сонячній стязі сині метелики. Попик пересунув ослінчика з сонця у затінок, але разом пересунув і ту сонячну стягу. Знову сів у сяйві срібних порошинок, і його сива голова засвітилася. Тоді він удруге наклав, не соромлячись, на голову бриля, і обидва метелики мирно спустилися долі. Дивився із мерехкої сутіні на господаря, і той тільки тепер звів голову.

— Прийшов я додому й повідаю їй, — сказав господар. — Чув-їм голос із гробу: “Боже, пометися моїй кривді!“ — казало. I повторилося це багато разів…

Вони були вдвох, коли їй це сказав: батьки поїхали на ярмарок і мали повернутися аж завтра.

— Я сказала, же ти покинув нашу службу! — засміялася вона раптом і засвітила з-під хустки величезними своїми очима.

Він стояв перед нею сутінний і похмурий. Дивився спідлоба, і йому в ногу палив червоний, як вогонь, ніж.

— Прогнати мене хочеш?

Тоді вона скочила на ноги. Майнула спідницею, аж чобітки її червоні засвітилися, очі її заблищали гнівно і стали ще чудовіші. Вуста відслонилися, важко задихала вона, не зводячи з нього погляду.

Він м'якшав од того погляду, бо серце його засівалося теплим смутком. Серце його розширювалось у грудях, вже заповнило їх усі, і не міг він пальцем кивнути, такий слабкий став знову й безвольний.

— Коли б могла, — швидко заговорила дівчина, і слова з пишних її вуст падали, наче хто в золотий дзвіночок бив, — коли б могла, то й прогнала б… Важко мені переймати твій гріх на себе, але не можу я й без тебе…

Застогнала раптом і вдарилася коліньми об ганок, обхопилась руками й захиталась у розпачі.

— Степа! — зойкнула вона тоненько. — Все це на голову нашу, Степа!…

Він стояв серед двору, як бовван дерев'яний, дерев'яне було його лице, і спустилися йому дерев'яні руки.

— Iди, Степане! Знову йди! Iди так, щоб не бачили тебе люде… Iди, Степане, туди само. Послухай ще раз, коханий, мо', почуєш так щось іще!…

Не мовив ні слова. Повернувся й пішов не озираючись. Він знав, що там, за спиною, стоїть вона навколішках і горнеться в темну хустку. Очі її — величезні, і це від них такий кволий він став та безпорадний. Знав: плачуть ті очі чорно, бо й самому хотілося плакати. Iшов, прислухаючись до тих гострих схлипів за спиною, і не міг на них не відгукнутися. Отож черпав чобітьми куряву, а очі його при тому були сліпі.

Цього разу не йшла за ним дочка — Свист розбійницький, але так самотрималася з ним опідруч Зневажниця квітів і так само вів він за руку Печаль синьооку; найменша ж дочка — Розсудливість — плелася позаду, ледве ногами переступаючи. Печаль приклала до рота золоту дудочку й пригравала їм до ноги, а вони ступали й ступали, і обличчя їхні були мов зі старого дуба тесані. Не видно в них ні радості, ні смутку: отакі собі дерев'яні істоти, — тільки на третій день їхньої мандрівки народився хлопчик дрібнесенький — Жаль. Був він легкий, як пір'їна, і Зневажниця квітів несла його на лівій долоні, а він сидів на тій долоні, наче дідок якийсь дуже поважний. Світило на нього сонце чи й місяць, а волоссячко було біле-біле, і біла була в нього сорочина, підперезана жовтою волосиною. Співав їм отой хлопчик під золоту трель сестриної дудочки, але обличчя в усіх лишалися так само дерев'яні. Так ішли вони знову дві ночі, а вранці народилась у них остання дочка, сонна й неповоротка, ноги в неї — як колоди, а очі — шматки сірого каменю. I не хотів він давати їй імення, аж розсердилася на нього Зневажниця квітів, — тоді-от опало все листя на деревах.

Рівно горіло довкруги жовте листя, ясно висвічуючи золотою барвою. Ходили по тому листі діти його тимчасові: Печаль вінка собі приладнала. Розсудливість рахувала листки, Жаль спав, лігши на один листок, а вкрившись другим, а та Безіменниця, незграбна й дерев'яна, вилізла наймиту на плечі й байдужісінько дивилася на світ.

Тоді відчув він уперше, що стомився, бо так тяжко було сидіти йому на могилі і так чавила плечі ота Безіменниця! Він ліг і довго чекав — погляд його пішов повз голі вершини дерев, дійшов до хмар і гуляв собі там.

Глуха тиша стояла навколо. Печаль припасувала до ясної голівки листяного вінка й почала викручуватися, притопуючи ніжкою по сирій землі. Розсудливість сіла на пеньок, підперла долонею підборіддя й замислилася. Жаль звівся раптом з ложа, виліз на батькову ногу й пішов по ній, постукуючи маленькою патеричкою. Він ішов так довго, може, годин зо дві, доки зупинився біля наймитового серця. Тоді розмахнувся патеричкою і вгородив її нещадно в серце.

У цей момент і почувся голос, глибокий і тихий, пригнічений і болющий:

— Боже, пометися за мої кривди!

I пішло луною те “мої“, повторившись стільки разів, скільки він знав. Тоді ще більша тиша впала на землю. I в тій тиші попробувала раптом голос дудочка Печалі. Загучав, провис тонкий і глибокий звук і обірвався раптом, наче хто його ножем обрізав.

Потім зашуміли порожні корони дерев, і глухий шепіт пронісся над розпростертим колишнім розбійником:

— Пімщуся аж у пра-пра-пра-пращатах!

I скочив раптом розбійник, покинув і дітей своїх, і Зневажницю квітів та й побіг щодуху туди, де сиділа на ганку й чекала на нього напрочуд гарна, великоока дівчина.

Вона рвучко скочила на ноги, як тільки побачила його. Був він спершу як мачинка, тоді мов крихітний чоловічок, більшав і більшав і нарешті спинився перед нею, глибоко дихаючи. На ганок вийшла мати дівчини, і вони, облиті мерехтливим сутінком, стояли нерушно й чекали на його слова.

— Сказало: помщуся в пра-пра-пра-пращатах! — видихнув він.

Засвітилися весело зуби молодої, і зійшла з її обличчя тінь, що лежала на ньому весь той час. Махнула вона рукою, й голубий дзвінок затремтів у густому сутінку.

— Ага-га! — мовила. — Хто того дочекає?!

— Що він сказав? — схилилася до неї мати.

— В пра-пра-пра-пращатах, мамо!

— Ага-га! — похитала головою мати. — Де там того хтось може дочекатися.

По тому вони побачили батька, що повертався з вулиці. Неначе тяг за собою весь той сутінок, зігнувся й налягав на ціпок. Вони змовкли всі троє, наче води в рот понабирали, і стояли так, надчікуючи суддю свого і громовержця.

Він став у воротях: червоні чоботи, сині штани і червоний жупан. Синя опанча зливалася з його пліч, а за спиною звишувалася неозора стіна сутінку. Грізно висли сиві вуса, а очі іскрилися й палали.

— То це ти, лайдаку, — зарипів він, як мажа, — замість робити десь шаландаєшся?! Чи б я тримав собі такого лихого наймита?! Геть з мого двору, шалапуте окаянний!

Світив перстом і наче вів із двору колишнього наймита. Той ішов, спустивши голову. Iшов і дуже важкі чоботи мав. Дивився в діл, а його вів і проганяв той нещадний перст.

У воротях він спинився. Господар простував уже до ганку, сердито помахуючи кийком. На ганку ж злилося в одно дві постаті: одна юна й прекрасна, а друга стара, але ще так само гарна. Засвітила любою усмішкою та юна, а стара висунула з-за її плеча темну, спрацьовану руку й заспокійливо махнула нею своєму зятю.

Попик звів очі й дивився на господаря. По щоці в того проповзла сльоза, але відразу ж висохла. Заскрипів він зубами, а тоді зустрівся поглядом із тими ясно-синіми очима, що так чудно й пильно зорили на нього. Побачив попик раптом озеро серед степу, стояло воно, підняте над землею, і світилося ясною бірюзою. Купалось у тому озері яскраве сонце, наче хто мив у ньому золоту мису, і літала над водою самотня біла мева. Кричала тужливо, падала грудьми на воду і зривалася догори.

— У нас було, отче, десять синів, — сказав хрипко господар. — Ми жили в цьому степу спершу самі. Потім наші сини привели собі з українських міст невісток. Вони народили ще сто синів, а наших онуків. Цих сто внуків привело з міст сто жінок, і ці жінки народили по п'ятсот синів та п'ятсот дочок. Наші праправнуки вже не шукали чужих жінок, одружувалися вже на кревних. Вони народили нам ще по п'ять тисяч синів і дочок, і стало нас у цьому місті одинадцять тисяч двісті двадцать два. А тепер, коли не втомилися, панотче, прошу вас зі мною…

Він устав важко з ослінця, і попик звівся й собі. Відчинилися приховані килимом двері, і вони побачили довгий, забитий людьми прохід-сутерен. Люди повернули в їхній бік голови й мовчки розступилися. Господар з попиком пішли в цьому синьо-червоному проході — сотні очей пожадливо дивилися на них, а сотні грудей притаєно дихали.

“Ти, що світлом засяяв, — шепотів, ледь чутно попик, — щоб при світлі оспівувати тебе, освіти світлом твоїм шляхи наші…“

Він звів голову, очі його палали ясним, твердим блиском, і він тільки й бачив, що цей сутерен і ці кольори. Господар ступав поруч, спустив голову, — провисла довкола така тиша, що чути стало, як рипить під підошвами пісок.

“Перед лицем твоїм гори вклонилися, — знову прошепотів попик, — бо світ і сонце промінням зійшли до ніг твоїх, коли ти зводив прийняти земний образ…“

В кінці проходу він побачив кількох жінок. Стояли, як гурт барвистих метеликів, і стиха перешіптувалися, схиляючись одна до одної. Посередині цього гурту темніла незвично випростувана постать господині — очі її були великі й тужні.

“Незмінна природа, — шепотів попик, — сполучившись із людською, сяяти починає, виявивши рясноту світла людського…“

Два сині метелики летіли над процесією. Вже доходили вони до гурту жінок, коли наздогнали попика ті метелики й сіли на ліве його рамено.

— Отче! — сказала, виступивши наперед, господиня і аж пальці сплела з розпуки. — Не судіть нас, бога ради, отче!

Сутерен вивів їх у простору темну залу. Посередині стояв катафалк і лежало щось на ньому. Довкола горіло густо натиканих свічок і стояли темні жіночі постаті. Ніжні обличчя світліли з-під чорного розпущеного волосся, наче були різьблені з мармуру. Попик наклав на груди хреста і тихенько зашелестів заупокійною молитвою.

— Дитина у вас померла? — повернувся він до господаря Той стояв, важко впираючись об ковіньку, схилив могутню голову і ледь похитувався.

— Нє! — врешті витис із себе. — Це у нас, отче, півень здох. Ми вас на те й запросили…

Здивовано витяглося попикове лице, густі краплі поту зросили високе його чоло. Озирнувся злякано: вся зала була забита мовчущим людом. Світили очима, і було в тих очах більше прохання, ніж погрози. Попик витер з лоба піт, повагався з хвилину, а тоді рішуче ступив наперед. Став перед маленькою труною і скинув покривало. Дивився на нього мертвими очима півень, на білому полі яскраво червоніли його борода і гребінь.

— Навіщо ви це робите? — зашамотів попик, уражено повертаючися до господаря. — Навіщо, я питаю, ви це робите? Це що, у вас встанова така?

— Ніяка це не встанова, отче, — голосно сказав господар і подивився на попика так, що той раптом утратив увесь свій блиск. Змалів і змізернів, його маленьке тіло, таке напружене й наструмлене, раптом обм'якло, очі погасли, і він знову витер брудним рукавом ряси піт. Перебіг дрібненькими крочками залу, спинився й так само швидесенько задріботів назад. Від швидкого руху віялося йому за спиною, як білі крила, волосся і метлялася світла полотняна ряса.

— Я не можу справляти обряд над півнем! — крикнув він, раптом спинившись. Задер угору бороду і засвітив колючими оченятами.

— То незвичайна у нас подія, отче, — сказав покірливо, але й поважно господар. — Така вже велика в нас фамілія, самі бачите, і ні в кого не вмерла ні дитина, ні худоба, не мали-сьмо, отче, жадного у себе змертвіння. Мусимо, отче, справити цей погреб — хай нам здається, що у нас дитина вмерла…

Жінки з розпущеним волоссям заголосили беззвучно. Зводили над головою руки й розкривали роти з жалю, похитувались і зламувалися, припадаючи до самої землі. Трусилися там, біля долівки, а тоді знову зводилися й ламали над головами пальці.

— Ми вам щедро заплатимо, отче, — сказав густим басом господар. — Видить бог — це не вигадка наша, не вигадали-сьмо оцього і не схимерували-сьмо. Видить бог, це велика подія в житті нашому, бо тепера й робота вже нікому до рук не йде…

Попик став біліший, ніж був. Засвітився серед зали, хоч тут і не було сонячної стяги, срібно палав і наче самоспалювався перед цими чорними, настороженими і пригніченими очима. Велика сльозина заблищала в кутку лівого його ока і заграла, мінячись барвами, як дорогий камінець.

— Бог вас привів до нас, — сказав господар уже вибачливо, — щоб відбули-сьте божу службу…

Він сидів біля столу, на якому розгорнуто велетенську книгу, й читав Євангелію. Низько схилявся до сторінок, і його-тонкий, кволий голос був схожий на пташиний писк. Люди довкола розворушилися, збирались у громадки і тихенько перешіптувались. Де-не-де спалахував смішець, тоді попик зводив голову і казав текст по пам'яті. Господиня мела підлогу довгою сукнею, обличчя в неї було смутне так само, як господареве. Сукня її голосно шаруділа: попик зрозумів за тим шелестом, що господиня простує до нього. Відірвався од сторінок і подивився, як наближається вона до столу.

— Отче, — сказала, коли попик дотяг фразу і завмер з напіврозкритим ротом. — Чи не дозволите починати свічення?

Він хитнув на згоду, і знову полетів угору високий пташиний писк. Сині метелики спали, згорнувши крила, на брилі, котрий лежав поруч з книжкою. Господиня обходила повільним кроком громадки, збиті по кутках, проказувала кілька слів і відпливала далі. Дівчата й хлопці весело заблищали зубами, чоловіки й поважніші жінки хитали головами, двоє парубків звели раптом над головою руки й, пересміюючись, вибігли з зали.

— Короля! — сказала висока дівчина з розпущеним волоссям. — Вибираймо короля!

Тихий шелест перебіг через залу, попик звищив голос, але не міг його перебити. Тоді виступив наперед карлик. Широко всміхався, а тоді скинув гордо підборіддям.

— Михася королем! — сказали дівчата, двоє з них відокремилось од гурту і, наче пташки, перелетіли залу, зникнувши в дверях.

— Хто буде Смерть? — спитав король, поважно роззираючись.

Всі зарухалися жвавіше, і за мить з дівочого гурту було виведено за руки високу біляву дівчину. Попик раптом замовк, забувшись читати, — дивна краса струмувала од тієї дівчини. Ясне обличчя, блискучі очі, напрочуд тонкі риси, брови шнурком і погідний, матовий лоб. Червоні вуста м'яко всміхалися, і від цієї усмішки на обох щоках глибіли дві чудові ямки. Нерозчесане волосся спадало обабіч густою золотою хвилею, а голосок, який продзвенів серед зали, золотим дзвоном озвався. Змахнули від того голосу крильцями й метелики на поповому брилі і раптом злетіли, попливли через залу до тої дивовижної обраниці. Але не сіли їй на плече, обкрутилися довкола і спокійно повернулися на місце. За мить знову спали, а дівчина застережно замахала, наче од набридливих мух одганялася.

— Ні-ні-ні! — дзвенів її голосок. — Ні-ні-ні!

— Бу-деш! — видихла весело громада дівчат і парубків, і дівчина погасила довговіїми повіками очі. Понурилася й пішла з покою, тягнучи за собою хвилю золотого волосся.

Тоді упурхнуло у двері двоє дівчат, що були покидали залу. Руки почорнили сажею, і почали вони “вмивати“ ними короля. Той сидів у великому фотелі, малий і корячкуватий, гордо звів голову й велично дозволяв себе обходжувати. Дівчата припадали до нього ласицями, лащились і сміялися: чорнопикий карлик світив до них щасливими банькадлами.

“Дід“ стукав ціпком, а “баба“ палицею. Горбаті й зігнуті, з молодими вусатими обличчями, вони зайшли до зали й рушили, накульгуючи, до мерця. Вклякли біля труни і звели догори руки.

Попик знову одірвався од читання. Дивився на “діда“ й “бабу“, і його очі сумно палали.

— Який же ти хазаїн над курми був! — тонко вигукнула “баба“ і вдарила руками об груди. — Який же ти був хазяїн!

— Дідочку мій гарний, устань! — гукнув “дід“. — Устань, дідочку, хай я з тобою потанцюю!

Кинувся до півня і голосно його чоломкнув. Тихий смішець поповз по залі, наче вітер звіявся. Здалося попикові, що бачить він крізь півпрозору стелю місяць і зорі. I Лева, котрий іде по небу. Великий і лапатий, він дивився на землю, стуляючи й розтуляючи при цьому писка.

— Тепер, бабо, — заспівав “дід“, — убить мені тебе треба, щоб стала нашому півнику на тому світі до прислуги…

— Не вбивай, не вбивай! — вереснула “баба“ і кинулася навтьоки. Бігла, підхопивши руками спідниці, й миготіла схованими чобітьми й чоловічими штанами. Махала довгими вусами і витріщувалася страшливо. “Дід“ догнав її біля гурту дівчат, махнув ножем, “баба“, роблено зойкнувши, впала на долівку…

— Нарядіть рожену! — наказав король. — Хлопці, грайте в лубок. Оплакуйте бабу!

Попик почав читати голосніше. Вже не дивився на свіченців, а бачив тільки розплилі павучки літер. Дихав на нього нічний легіт і студив йому чоло, начебто була ця зала без стін. Бачив довкола вулиці, повні людей. Біля дому, де відбувалося свічення, палили вогнища, коло них сиділи кружка старі чоловіки. Один із них оповідав, розмахуючи руками; тріскотіло полум'я і стріляло у темінь золотими іскрами. Людей біля вогнищ обходила жінка з чаркою та кухлем. Чоловіки перекидали чарку до рота, наче були ті чарки порожні і чинили вони так обряд. Жінка простувала далі, а коли обділила усіх, налила й собі. Випила чарку й другу, тоді жбурнула набік порожнього кухля і притупнула раптом ногою. Щось вигукнула пронизливо й змахнула руками…

Попик дивився туди далі, на вулиці й майдани: там грали музики, витинаючи лучками, гупали бубни, а юрба, жінки й чоловіки по половині, безперервно гуцала. З їхніх облич змито вже було весь піт, вже давно пропав з їхніх вуст сміх, а вони все тупотіли й гуцали; здалося попикові: так сильно втрамбували вони майдани, що ті аж у землю ввігнулися. Горіли несамовито в танцюристів очі, темніли розкриті роти, руки змахували в такт і зчіплювалися з руками партнера — в тісні, нерозливні обійми падали танцюристи. Трусилося волосся в жінок, губи в чоловіків, зблискували голомозини чи звіювалися чуприни — царював над цим усім блідолиций Княженко, а керувала усіма княгиня його — Біла Зоря…

В одному з кутків зали хлопці забивали лубка. Один жмурив, поклавши голову на коліна короля, а решта весело юрмилася за його спиною. Вискакували з юрби по черзі і з маху вдаряли лежачого дерев'яною лопаткою. Весь гурт іржав, наче табун коней, і той, що вдарив, стояв так само в гурті і так само продавав зуби. Жмурко обходив ряд, вдивляючись в обличчя. Не міг пізнати напасника, були всі вони — коні, і всі однаково іржали. Готувалися вдарити копитами, ще мить — і заіскрить земля, й понесеться цей табун у невимірний степ. Через це палець жмурка тицяється в чиїсь груди надто поспішно: смішкують хлопці, блищать білі зуби, чухає потилицю жмурко і знову покірливо лягає на королівські коліна.

У двері вповзло опудало з коров'ячою маскою і на чотирьох ногах. Хитало попоною і дибало на середину зали. Троє чорнооких дівчат ішло слідом: одна вела “корову“ за налигач, друга несла глека, а третя помахувала мусянжевим батіжком…

— Ой ти, боже мій, боже! — заголосила раптом господиня й заломила руки. Чорне обличчя її хиталося з боку на бік. — Що вас чекає, бідних, що вас чека-а-а!

Попик визирнув з-поза книги, сині його очі дивилися спокійно.

— Плач, мати, плач! — обійняв за плечі дружину господар. — Плач, жінко, голосніше, пора така нам настає!…

Вдарила лопатка, і жмурко підскочив на місці. Круто розвернувся, але до нього шкірилося кільканадцятеро зовсім однакових облич.

— Пасися, ружано, но! Пасися! — змахувала батіжком чорноока. — Но! Но! Но!

Корова стала. Звела голову й мукнула.

— Доїтися хоче! — сказала дівчина з глеком. — Це ми тобі зараз!

Стала на коліна, і з-під її рук і справді полилося молоко… Поруч голосили жінки над вусатою “бабою“. Високі їхні голоси бились у стелю — знову побачив попик на ній місяця намальованого і блискучу зорю біля нього…

— Ой роджу, роджу, роджу! — заверещав вусатий дядько з намощеним животом та лисою головою. — Ой, роджу, роджу, людоньки, рятуйте — ая!

Упав на землю, і до нього потяглися кощаві руки старих жінок. М'яли його й тисли. Дикий крик рвався з-під тих рук — по червоному обличчі з розтуленим ротом повзали, мов п'явки, вуса…

Попик позіхнув і перехрестив рота. Голос його знову злетів угору, але був ледве чутний у загальній веремії.

Підійшла літня жінка, налила йому горілки, попик узяв чарку, примружився, подивився на світло і швидко випив — порожня чарка стала поруч з Євангелієм. Голос його подужчав.

— Бог скаже раз, — прочитав він, — а коли на те не вважають, ще й другий раз. У сні, в нічному видиві, коли сон находить на людей, коли дрімаємо на ложі, тоді він відтуляє в чоловіка вухо і втискає свою науку…

Літня жінка, що давала попикові чарку, припалила від свічки скіпку й подала своїй сусідці. Та всунула скіпку найближчому чоловікові, й помандрувала вона в другий кінець зали. Запахло живицею, і синій дим повивсь у повітрі. Плив і стрибав вогник, доки не вигнувся коліном і не згас. Тоді засміялися всі, хто був у залі: скіпку тримала підсліпувата й довгоноса дівчина.

Тоненька, як нитка, усмішка зів'яла на її лиці, дівчина ступила до сусіди й поцілувала його в уста…

Голосно ляпнула лопатка — жмурко ткнув пальцем у груди найближчого молодика…

— Гей, Маріє, — гукнув вимащений у сажу чоловік. — Ходи поцілуйся з паном, ходи!…

Марія, темне й тепле дівчатко, вийшло, дрибуляючи, до “пана“ і засоромлено опустило оченята. Щоки її запалали, а вуста легенько відслонилися. Кинулася притьмом до дядька і не так поцілувала, як вколола його губенятами.

— Гей, Ольго! — вдруге проголосив “пан“. — Ходи поцілуємося…

Довгоноса дівчина теж цілувалася. Iшла від одного чоловіка до другого, і її вуста полум'яніли, як жар. I диво дивне сталося з тою дівчиною: чим більше цілувалася, тим гарнішала. Знала про це і палала щасливим вогнем…

— Тихо мені, тихо! — плеснула в долоні немолода жінка. — Ану-те, ниточки!…

— Гей, Галько, — виголосив “пан“. — Ходи-но поцілуємося!…

Щось затремтіло ледь-ледь: стіни, підлога і вогники свічок. Начебто земля зітхнула чи пробудилася. Люди раптом замовкли: жінка зі снопиком ниток у руці; “пан“, що цілував дівчат; хлопці, що били лубка; скинула маску “корова“ — була це дівчина; господиня перестала плакати, а господар її утішати; вусатий родільник сів на долівці, а баби, що йому “допомагали“, розскочилися, звелася “убита“ “баба“, а “дід“ підійшов і обійняв її за плечі. Покинув свій трон король, пройшовся по залі і раптом засвітив до попика чорним обличчям.

Попик одвівся від книги, але не переставав проказувати віщих слів. Всі мимохіть прислухалися до його мови — дивна тиша запала в залі. Попик бачив ці мимовільно перестрашені лиця; бачив він біля ватр чоловіків, що звелися на ноги. Не спинилися тільки танцівники на майданах: розкривали роти, ойкаючи шалено, тупотіли ногами, сплітаючись ув обіймах, і розпліталися, махали руками й похитували головами. Дивно вихудли за цей час — гарячкове світилися їхні очі, а щоки позападали. Не спинялися, однак, ні на хвилю — били й били підборами, і майдани стали уже як круглі чаші…

Попика знову ніхто не слухав. Хлопці вдарили лубка, поруч грали в перстенець; ружана скидала з себе капу — коров'яча маска валялася біля її ніг. Жінка з клубком ниток плеснула в долоні, і до неї зі сміхом злетілися хлопці й дівчата. Тримала нитки у витягнутій руці, а молодята похапали нитки вустами. Тоді розтислася долоня, і весь гурт виявився зв'язаний попарно. Пари бралися за руки й дивилися одне на одного, сходилися повільно, обіймалися, притискалися щільно і вклеювали вуста в уста. Тільки очі дивилися пильно й серйозно, відбиваючи в чорних зорках круглих і потворних чоловічків.

Парубки, що грали в перстенець, посідали один на одного: один ставав конем, а другий вершником. Коні брикали, а вершники летіли опромінь головою. Після того вершник ставав конем, а кінь вершником — їхала з одного кутка зали в інший чудна кіннота…

Ходила з зав'язаними очима дівчина Марія, витягувала вперед тендітні долоньки і розводила ними в повітрі. Від її рук увихалися юрливі чоловічі й жіночі постаті; Марія раптом спинилася серед зали і зірвала з очей пов'язку.

— Господи! — сказала вона тихо. — Задихнутись можна!…

Король ходив по залі, світячи білками очей. Закладав у лучок патички з реп'яшими головками і стріляв ними у волосся дівчат. Дівчата зверескували й починали виривати реп'яхи, король при цьому зупинявся й розводив у беззвучному реготі рота.

— А де наша Смерть? — спитав раптом він.

Тоді, мов на команду, розчинилися двері, і стала в них висока біла постать зі світлим волоссям і в білій масці. Ясна одежа її заструмувала в такт ході, а в руці затиснуто білого сувоя.

Дивна тиша зависла в залі. Чути стало, як тріщать свічки і як листає книгу попик. Зрештою, він склав її, звівся, наклав на голову бриля і неквапно рушив до виходу.

Тоді й прокотився по залі мелодійний голосок:

— Степане, Iване, Маріє, Панасе, Галино, Ельжбето, Раїно, Северине!

Приречені вийшли з юрби і стали, світячи очима й усмішками.

— Ви мертві! — проказав дзвенячий голосок. Хлопці й дівчата падали. Кумедно махали руками й ногами і пирскали при тому сміхом…

Попик ішов через юрбу, і йому мимохіть давали дорогу.

— Павле, Петре, Никодиме, Сильвестре, Оксано, Ганно, Зінько, Параско!

Вийшло ще восьмеро, і ніжна ручка махнула перстом:

— Ви мертві!

Приречені попадали невпереміш із лежачими… Попик ішов важкою, втомленою ходою. Обличчя його посіріло, а очі стали як каламутна вода.

— Дай-но, дочко, я вийду звідсіля, — сказав він Смерті самими вустами.

— Не пускай його, не пускай! — закричали звідусіль веселі голоси.

Але Смерть відступила. Старий зирнув на неї, і на мент його очі знову чудовно зацвіли. Тоді Смерть зірвала з лиця білу маску, і попик уразився, яке чудове і яке перестрашене обличчя на нього подивилося.

— Мені страшно, отче, — прошепотіла дівчина. — Може, нам не гратись у цю гру?

— Свічення ваше, — сказав попик. — I ви маєте його вершити!…

Він вийшов у двір, де горіли ватри і сиділи довкола них чоловіки. Розмовляли про щось поважно, розмірене похитуючи головами, і їхні велетенські тіні гойдалися на прямовисних безвіконних стінах.

Попик ішов поміж тих вогнищ, маленький і білий, у світлій полотняній рясі, його руді чоботи човгали по кам'яних плитах, що ними було вимощено подвір'я, червоне сяйво обливало зусібіч цю чудну постать у потріпаному брилі, і метелики на тому брилі раптом змінили барву: стали червоні, як жар. Почервоніла й попикова одежа, чоботи його й обличчя — тільки очі сяяли синім вогнем, був той вогонь терплячий і милостивий.

До нього підійшла висока жінка в брунатній одежі. Перехилила штофик і налила чарку.

— Не погребуйте, панотче, — сказала спокійно. — Призволіться, коли ваша ласка!

Попик спинився. Узяв чарку і ковтнув те, що було в ній.

— Це, отче, за вас, — проголосила жінка. — А тепер випийте ще за нас!…

Цю чарку попик пив повільно. Ледь-ледь цідив крізь зуби і дивився пильно на жінку.

— Як довго ви за нас п'єте! — засміялася вона.

Попик, однак, не поспішав. Пив і дивився: чоловіки коло ватр також пили. Пили й жінки, що збились віддалік купкою. Цідив горілку крапля за краплею, жінка біля нього перестала всміхатися і дивилася на нього печально; з лівої руки він побачив чорні лахматі тіні, що ковзались по голих цегляних стінах, з правої руки темніли відчинені двері, а в них, далеко в глибині, світилася, осяяна вогнем свічок, дівоча постать із сувоєм у руках. До нього долинув мелодійний, як золотий дзвоник, голосок, що вилічував імена, чулося гупання мертвих тіл, а він усе пив і пив.

— Так ви, отче, до ранку питимете! — сказала жінка.

Але він іще пив. Червоні метелики встигли за цей час облетіти увесь двір і повернулися назад на бриль, очі старого дивилися повз жінку і поза ці стіни — там, у небі, побачив він тонко засвічену хмарку. Вже й справді світало: прозорий, як дим, сутінок спадав на місто і цих людей.

Тоді попик допив чарку. Мовчки повернув жінці й рушив далі.

Жінка, однак, не задовольнилася. Наздогнала й зачепила його.

— Отче, га?

Подивився на неї, не зупиняючись.

— Чого ви так довго пили, отче?

— Багато вас, — сказав попик. — Дуже багато…

Iшов залитими тремкуватим світлом вулицями; були це ще сутінки, що розпадалися, як порізані нитки. М'яка прохолода струмувала від широкого неба, що розлилося над головою і ще ледь поблимувало трепетними зорями. Висів там рогатий місяць, виблідлий і втомлений від цілонічної роботи; вулиця, по якій ішов, була порожня, і кроки його, як повільно він не ступав, розлунювалися навкруги. Курява була прибита щедрою росою, що впала з того-таки вологого неба, і виткі рослини, що пообплітали стіни будівель, вогко світились у ненадійному світлі. Свіжий легіт ворушив листя, і здавалося, що стіни монотонне похитуються. Червоні метелики на брилі міцно спали, а звіддалік, куди він і простував, чувся одноманітний дружний тупіт, начебто біг у степ зморений од нічного попасу кінський табун.

Попик змерз і почав на ходу терти руку об руку, зорі в нього над головою тихо гасли.

Тоді спинився він серед вулиці, задер голову туди, де вже зовсім синьо світилося небо, аж бриль йому зсунувся з голови. Підхопив того бриля, поклав на землю, а сам знову задер голову, тільки вже стоячи навколішках. Ловив дрижаки, і його вуста ворушилися, віяв на нього легіт, а руки зводилися. Потому ударив попик поклін, один і другий, притисся лобом до каменю й так завмер на хвилю. Потім устав і струсив порох з колін. Десь далеко в просторі тужливо заіржав кінь, і це самотнє іржання, розбите на тисячки лун, довго відгукувалося чи з одного, чи з другого боку.

Тоді попик утер сльозу, що йому вибив на око вітер, і, наклавши бриля, пішов швидше. За хвилю він уже біг підтюпцем, важко бухаючи чобітьми, з грудей йому виривався сипкий віддих, як хрип, рот його був розкритий, а очі широко розплющені. Він біг так доти, доки не закінчилася вулиця і не ліг йому перед очі великий, залитий вогким туманом майдан.

Люди підстрибували, махали руками, а коли напружив попик очі, побачив, що вони й одягнені однаково: синій каптан і зелені штани, жінки мали сині, як і туман той, корсетки і зелені сукні. Грали музики: один на скрипку, другий на лютню, а третій дзвонив бубонцем. Жінки скакали, підіймаючи над землею пучками важку тканину спідниць, а чоловіки крутились навколо них, наче бджоли коло стільників. Притупували всі водночас і знову кидались у вихиляси. Жінки наче одмахувались од партнерів, збиваючись у гурт, але чоловіки прискакували з притупцем і розбирали цей гудливий, збитий докупи жіночий рій. Знову вихилялися парами, крутилися синьо-зелені корсетки та сукні — в рухах людей вгадувалася трохи неприродна завченість.

Попик обходив майдан по крайці, що лишалася між ямою й будинками, з-під ніг йому осипалася земля, і він, щоб не впасти, хапався за виткі рослини на стінах. Ламалися під пальцями, як гарбузяччя, зрештою, росли тут і гарбузи, великі, смугасті і дивовижно роздуті. Кілька з них зірвалося й покотилось у яму, збивши з ритму кілька пар.

Попик став, розіп'ятий на стіні, тримався за крихке бадиляччя, і очі його з синіх стали чорні. Вуста його ворушилися, а борода тремтіла. На нього, однак, ніхто не зважав, тоді він закричав туди, вниз, де безнастанно крутилася й товклася юрба:

— Гей, люди! Це я вам кажу: зупиніться! Розкажіте один одному про лихі вчинки ваші й покайтеся. Сущий послав мене до вас. Я пізнав печаль вашу віковічну, а коли ви зупинитеся, спробую вивести вас звідсіля. Я поведу вас у землю гарну й простору, де тече ріками молоко і мед. Вона недалеко, ця земля, отут за стінами вашими. Там, люди, степ широкий та безмірний, і ви здолаєте розорати той степ. Набудуєте інших міст і інших сіл — житимете там, як добрим людям подобає. Любов'ю житимете до світу цього й людей!…

Юрба, однак, танцювала. Захлиналася скрипка, дзвонила невгавуще лютня й захлинався, мов шалений, бубонець. Глухо стогнала земля, і яма на очах у попика западала все глибше й глибше.

Тоді старий знову почав пробиратися по крайці між ямою та стінами. Бриль його зачепився за бадилля й покотився вниз, ноги танцюристів миттю його підтоптали, вмісили в землю, і з-під ніг ледве вирвалося двоє червоних метеликів. Закружляли вони швидко-швидко над юрбою, замахали крильцями і, стаючи все менші й менші, повільно розчинилися в уже зовсім голубому небі.

* * *

Виходив у розчинені навстіж ворота й озирався. За ним не йшов ніхто, бігло тільки мале лахмате цуценя. Небо вже остаточно погасило зірки, тільки блідий серпик місяця ще тремтів, наче переляканий. Трава, через яку пішов старий, відразу ж змочила йому чоботи й рясу, і мокра тканина плескалась об шкіру.

Попик ішов все швидше. Звів обличчя, задерши бороду, і, здавалося, не бачив перед собою ні світу, ні дороги.

Схід уже світився. Кілька червоних хмар, схожих на велетенських метеликів, махали там, біля сонця, легкими крильми. Небо ояснювалося од чудової пожежі, і цей вогонь спалив остаточно такий недоладний у цьому небі місяць.

Попик ішов не озираючись. Це була та ж таки заросла травою дорога, якою приїхав він сюди; крок старого став сягнистий, часом він і підбігав, а за ним котилася кругла й моторна грудочка собачати.

Дві сльозини скотилися із синіх, як цей ранок, очей. Застигли двома голубими кришталиками в зморшках старого, і, коли сонце осяяло світ, у кришталиках тих заграли маленькі веселочки.

Лише тоді попик озирнувся. Побачив раптом у тому місці, де тільки-но було місто, озеро серед степу. Купалось у тому озері ясне сонце, наче хто мив у ньому золоту мису, і літала над водою самотня біла мева. Кричала тужливо й падала грудьми на воду. Тоді знову зринала догори і там, серед невимірної голубіні, спалювалася яскраво-білим непорочним вогнем.

Білий, як лунь, чоловічок стояв на зарослій травою дорозі. Сині його очі, окреслені сивими бровами, спокійно зорили на те видиво, що хиталося попереду, легенький вітерець ворушив білим і рідким волоссям. Глуха навколо безлюдь, тільки невгамовні жайворонки били в свої дзвінки, і тиша стояла первісна — тиша, як тканина блаватна. Білі вії чоловічка покліпували, а коло його ноги лащилося, повискуючи, мокре од роси і змерзле біле собача.