Валерій Шевчук

ДIМ НА ГОРI - ПЕРЕЛЕСНИК - Шевчук Валерій Олександрович

ЧАСТИНА ДРУГА

ГОЛОС ТРАВИ

Оповідання, написані козопасом Iваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших

ПЕРЕЛЕСНИК

Маріїне обличчя було червоне від сліз, — батькові ж ті сльози пекли, як вогонь. Вони сиділи в хаті самі. Батько бачив: з дочкою коїться щось недобре.

— Відтоді, як Iван пішов із військом… — почав він і не доказав: донька впала на руки й заридала. Несміло торкнув Марію за плече й відчув, що йому щипле очі й самому.

— Чує лихо твоє серце, — пробурмотів він. — На війні воно, звісно, чого не трапляється…

Марія вже втомилася плакати. Сиділа за столом біля стіни, а обличчя її було заюшене слізьми. Але дивна, глибока якась краса освітлювала її зсередини, і батько відчув, яка ця дитина дорога йому.

— Може б, ти того… — сказав він нерішуче, — хай би хата постояла пусткою, а ти пожила б з нами?

Донька похитала головою:

— Я його чекатиму тут, тату. Негоже мені хату кидати, коли чоловік у дорозі.

Вже давно думала про дорогу. Ввижалася їй нескінченним білим змієм, бо простягалась у визорі звідсіля, від їхнього передмістя, туди, в далекий безмежний світ, думати про який було страшно й лячно. Бо той світ видався такий великий, що не вміщавсь у її мозку. Знала, туди тяглася саме ця дорога, яку намислила отак, і коли ввечері виходила з хати й ставала на її початку, забивало їй віддих. Прикладала до лоба дашок долоні й видивлялася, аж млоїлося в очах, і білий змій оманно тягнув її туди, куди поїхали були козаки, а разом з ними її милий. Вітер пестив жінці обличчя, і вона відчувала на собі глибокий подих, що огортав її всю, — повільно поверталася додому, вже загойдана хвилями споминів, майже дотикових та живих. Здавалося, що поруч іде він, навіть не повертала голови, щоб уздріти його, знала-бо, що це був таки Iван і його не можна було від себе відлякувати. Увійде з ним зараз до господи й подасть вечерю, а він оповість їй пригоди, які пізнав у тій дорозі. Той світ, сказав би він, наче величезна паща звіра, яка перетравлює нас, мов їжу…

Сиділа в хаті, скута цим настроєм, і коли перед очі їй поставали минулі яви, жила поміж них. Світило сонце, трава довкола була зелена й буйна, і Марія відчувала це всім єством. Дивилася й бачила, як він іде дорогою, такий знайомий і рідний, що відчувала, як стискає горло судома, а на губи виступає сипкий, придушений шепіт.

Я бачила, як мене обплітає сіткою, це була весела, радісна, сонячна сітка, і я відчувала радість, хай це сон, сон, сон… Бачила свого милого на зеленій траві, коли він грав на сопілку, а я тоді була мала й боса і заховалася за куща, бо не могла не дивитися. Так тяглося довго, довго, довго, я не могла не дивитися на свого Йванка, бо він снився мені щоночі, і я паленіла, коли зустрічала його. Не могла стриматися, коли проходила повз нього, щоб не навернулися на очі сльози, й бігла кудись поплакати, але то від щастя, великого щастя, а коли він ішов у ковальському фартусі і ніс на свята цеховий знак, і в церкві, коли співав у хорі, я бачила його. Знала-бо, що він моя доля і мені нікуди від цього не втекти, була його вже від тієї хвилини, коли сховалася за кущем. Бо коли він пішов, я порвала, зачепившись за той кущ, собі лиштву, і так мені було соромно, соромно, соромно, що не виходила на вулицю кілька днів. А він щодня проходив повз мою хату на роботу, і його кузня палала, як палало моє серце…

Жінка сиділа на порозі хати й слухала солов'їв. Вечір спускався на землю, і вона відчувала солодке заціпеніння. Білий змій дороги тікав з її зору, як тікає білий день, і вона тужно дивилася, як вечір забирає від світу рештки світла.

Батько вже подався додому, так і не змігши розрадити, а вона намагалася думати лише про Йвана. Бо щось глибоке в ній, несвідоме й недовідоме, раптом стривожило її. Здалося, що двором хтось пройшов, бо трава, яка росла навкруг, почала хитатися. Марія погасила в собі хвилевий острах й рушила в хату, щоб накинути на плечі хустку. Тут пахло сухим зіллям та глиною, і її знову пойняв біль. Аж зупинилася — такий різкий та чіпкий був той біль, — здалося їй, що у вікно зазирнуло Iванове обличчя. Вже не виходила на подвір'я, бо їй захотілося ще глибше поринути в своє заціпеніння, вона несподівано відчула себе так, начебто Iван був поруч неї. Тоді припала до вікна — хилилося на захід сонце. Уривки колишнього, замішання, неспокій, той-таки біль торкнули її знову. Жінка відчула, що хата стала для неї раптом мала, аж на плечі давила. Тоді вона заплакала, бо до неї несподівано й нагально наплинув дзвінкий сонячний день, і вона спробувала затримати в душі цю чудову святковість.

А все— таки не забувала й про того звіра, який сидить на узбіччі й жере всіх, хто йде шляхом. Звір спокійний та байдужний, в його пельці зникло вже багато людей, але він все більше жадав собі жертв. “Він зовсім не схожий на змія, -подумала жінка, — в казках усе красивіше!“ Дивилася на того звіра так, наче хотіла зрозуміти його. Бо по дорозі простувало безліч людей. Оружні й беззбройні, вони витяглися довгою лавою, і кожен намагався мужньо триматися. Звір плямкав, його сонні очі дивилися на світ задоволено й тепло: тілом жінки перейшов дрож.

Знову вийшла на ганок, і знову в саду затьохкав соловей. Тоді почала спадати на землю ніч. Впала якось одразу, огорнувши все в сиві, каламутні сувої, і жінка відчула, що вже годі сидіти на цьому ганку довго. Але тут, на міській околиці, де пахли квіти і де так щиро співали солов'ї, вона не могла не тривожитися, розуміючи, що той дух, котрого викликала цілоденною тугою, мусив-таки її навідати. Звісно, то мав бути Йван, і вона чекала його, впускаючи в душу запаморочливі хвилі, в яких мішалися слова, почування і біль.

Я так його любила, що не вірила — він побачить мене й запримітить, я навіть боялася цього свого палу, я боялася себе, боялася висловити його, бо весь світ, гадала, засміє мене. Врешті, я не могла дуже вже пильно ховатися, бо не в моїй це було силі, любила його й чекала — хіба можливе щастя при такій надмірній любові, думала я. А коли він грав на сопілку в своєму садку, серце моє билося, як пташка. Милий мій, шепотіла я, милий мій, хороший! Почуй голос мого серця, почуй, почуй, я кличу тебе зигзицею, я лечу до тебе, й мені несила вже стримати свого болю. Тоді він перейняв мене біля криниці, я набирала воду й слухала, як ляпотить у цебрі вода, а коли два мої відерця вже чекали на мене з водою, він перейняв мене біля криниці. Агов, дівчино, гукнув він, чи не даси мені води? Стояв у ковальському фартусі, і його очі ясно світилися, я була засліплена тим світлом і запитала себе: “Чи це він, моя радість і щастя?“ Серце відповіло мені: “Так, це він!“ I я дала йому тоді напитися.

Вона таки побачила Йванове обличчя: стояв й зазирав у вікно. Більше, він навіть постукав, бо вона виразно почула й стукіт. Радість пойняла її срібним вогнем (блиснуло сонце, риба чи вуж, бо вона побачила срібну крайку поміж ним і нею), і жінка молодо, радісно й щасливо кинулася відчиняти. Мигало, наче спалахи зірниці, в її мізку, сьогодні вона надмір чекала, і бог послав їй оце звільнення й оце щастя. За вікном іржав кінь, побрязкувала зброя, а вона хутко перебігла обидві кімнати й радо відкинула защібку. Їй блиснув у вічі холодний місяць, спокійний та врівноважений. Срібло його проміння текло на землю зморено й неквапно, лящав, як раніше, в саду соловей. Було тихо, тільки пройшовся вітер і звіяв їй спідниці, наче хто впевнений та палкий пройшов повз неї. I вона раптом заспокоїлася. Знала вже, що чекання її марне, що Iван блукає по далеких світах і, може, вже недалеко від того звіра, якого так зримо осягла була сьогодні. Бачила його й зараз: велетенська гора, обросла низьким сосновим лісом. Очі його стояли серед тої гори, як два байдужі озерця, а паща була широко розверста. В неї втікав білий сувій дороги і все, що йшло по ній. Звір часом стуляв пащеку й бездумно, монотонне жував.

Вона сиділа на ганку, огорнена холодним місячним світлом, а на душу їй клалося незбагненне збудження. Давно не розуміла себе — відтоді, як знайомі її, родичі й сусіди почали скрушно похитувати головами. Вже не бачила себе навіть у лискучому склі — жевріла там лише тінь…

Батько стояв у сутіні саду. Засидівся тут, замислившись, і не помітив, як надійшла ніч. А коли схотів нечутно вийти за хвіртку, рипнули двері, і він побачив доньку. Була облита місячним світлом, і та краса, яка колись збирала до їхнього двору чи не всіх парубків з передмістя, цвіла зараз по-особливому. Здалося старому, що його донька аж світиться. Чисте, ясне срібло текло від її постаті, і в тому сріблі побачив він раптом темний зблиск, наче стрибнув угору чорним тілом вуж.

Вона побачила Йвана і зустріла його прихід спокійно. Він під'їхав на коні, зістрибнув і всміхнувся їй назустріч.

— Загаявся ти! — сказала вона йому лагідно. I пропустила перед себе в господу…

Їй уже легше. Зник страх і важкий настрій, не терзали лихі передчуття. Бо раптом усвідомила свою любов уповні. Знялася на верхівцю цієї хвилі, і все, що мучило її, раптом згинуло, безповоротно втопилось у мороці цієї ночі, очистивши її й оновивши. Це й був її надпорив, у який входила зі страхом і трепетом. Він також перейнявся цим настроєм. Знав, що це важлива мить, золота мить, і кров розлилась по його м'язистому тілі, заповнивши його до краю весільним дзвоном, даючи йому стрункість та пружність і хмільне бажання цієї ночі, цього моменту і щастя. Відчував її юне, пружаве тіло, м'які податливі стегна й перса, що приймали його ласкаво й віддано; відчував її дівоче тепло, колисливе й гарне, в якому ставала м'якою й ніжною його чоловіча сила. Чув трем і власного тіла — єдиний ритм, єдиний настільки, як це можливо між людьми, і вже не було нічого іншого в цій ночі, вже не було ніяких думок та й самої ночі. Навіть ліжка й кімнати: їх хтось загортав у лоскітливі сувої, загортав, обкручував, і вони крутилися, пливли — повільно й злагоджено, щасно й тремко. Вона дихала запахом квітів, які так чудово проросли в цю ніч, а він відчував себе бджолою, що бере з цвіту нектар. А квіти пахли, і вони разом відчули темний, палкий вогонь, що несподівано їх обпік…

Потім було тихо. Спокійно й тихо, коли не хочеться ні розмовляти, ні рухатися. Солодка знемога колисала їхні тіла, і Марія спускалася з тієї височини, на яку була кинута, спускалася втішено, вмиротворено та м'яко. Холодний піт зросив їй обличчя, однак вона ще мала силу стискати в темряві його руку й ділити з ним ці хвилини солодкої знемоги.

Я так багато думала про нього, я мріяла, мріяла, боженьку мій, шепотіла: принеси мене до нього, дай нам набутися, бо я “же сказала йому про свою любов своїм обличчям — він не міг його не побачити. Але те, що я уздріла на його обличчі, гой, боженьку світлий, високий мій пораднику, було ще дивніше! Він дивився на мене моїми очима, моїм поглядом, зелена руто, зелена м'ято, я не могла не бачити, бачити, бачити його обличчя, бо воно мені сказало те, що хотіла відслонити йому я. I я дозволила йому сказати мені те, що хотіла відслонити йому я, а коли він захотів того й від мене, я заплакала, бо не могла стримати сліз, я стала маленька, маленька, маленька, я плакала, голубчику мій сизий, бо він уже сказав мені те, що хотіла йому сказати я, і мені було соромно, й лячно, й радісно. Щастя моє було таке велике, що я плакала, любчику, ти ж пам'ятаєш, пам'ятаєш, пам'ятаєш, бо я тоді сказала тобі те, що хотіла сказати, але тоді була ніч, щебетали соловейки і пахли квіти, а я сказала тобі те слово дуже тихенько.

Дитину вона народила чудну. Вже як минув їй рік, побачила, що тіло маляти не має звичної пружності, як у звичайних дітей. Здавалося їй навіть, що те тіло без кісток. Все інше також було незвичайне: великі темні очі, що дивилися трохи моторошно, чітке, навіть гарне обличчя і якась нелюдська жадоба, коли присмоктувався їй до грудей. Від того смоктання вже боліло їй у персах, наморочилося в голові, і вона цілий рік ходила, як очманіла. Батько приносив їй їжу, приховуючи те від сусідів, і все настійніше переконував, щоб вона покинула цю хату й перейшла до батьків. Мати теж забігала частенько, клопоталася біля дитини, і вони щосили намагалися догодити дочці, струснути з неї отой мул і чад, які пойняли її голову. З часом таки змогла порати хатню роботу й ходила біля дитини вже сама. Батьки заспокоїлися й відійшли.

А вночі вона переживала найсолодші хвилини, які може пережити людина. Ще з вечора починала сторожко чекати, тамуючи в грудях тремке хвилювання. Так бувало щоночі, і весь час вона хвилювалася, а коли долинав знайомий стукіт у вікно, хутко зіслизувала з постелі й бігла відчиняти. Він цілував її ще в сінях: обличчя, груди, а тоді й ноги; поступово вона звільнялася від одежі, він вносив її в хату, і вони, хутко позавішувавши вікна, починали якийсь очманілий, дивний танець. Ні, він ніколи не роздягався, і вона не вимагала того від нього, їй досить було власної оголеності і власного пориву, бо танцювала навколо вогнища, у яке кинуто її цноту і яке запалювало багаття в ній самій. Вже не бачила світу, не бачила нічого, лише теплий, лагідний вогонь пестив її тіло; стегна жили дивною напругою, і вся вона в цій млосній напнутості починала відчувати, що їй засвічується дивними барвами світ. Гралася з тими барвами, як граються крем'яхами, і від того звучала розкішна, грайлива, з солодкими придихами музика. Стіни її дому ставали прозорі, і крізь них вона могла дивитися на повні квітів і пряного духу луги. По тих лугах ходили красуні дівчата й красені легені. Трималися за руки й співали — ніколи раніше не чула таких дивних і чудових пісень, та й не мали вони слів — сама мелодія, їй ставало жаль, коли все кінчалося, аж падала навколішки й молила його, щоб не відходив, а залишився, як було раніше, назавжди. Але він ніжно цілував її вуста й лагідно шепотів:

— Прокинулась дитина. Хіба ти не чуєш?

I справді, чула плач і кидалася до колиски. А коли нахилялася над малим, зоріли на неї тверезі, чорні, чудні очі, і вона приходила до тями, відчувала неясну, але глибоку тривогу.

Ця тривога починала турбувати її дедалі більше. Особливо в часини духовного прояснення, коли зникав отой химерний дурман, етерний дим, у якому купалася. В такі хвилини тоскно й тяжко думала про свої нічні оргії, і сором навпереміж із здивуванням не покидав її. Здавалося жінці, що той ніжний його стукіт, пестощі й навіть збудження — лише марення, солодке, але й важке, п'янке, але похмільне. Вона знала, що то являється до неї Iван, і не менш твердо знала, що то й не він.

Батько приходив до неї з матір'ю так само часто, але вона не зважувалася оповісти їм про ті відвідини, бо щось стримувало. Знала: доведеться тоді розпрощатися зі своїм нічним гостем, тобто не буде ні Iвана, ні тіні од нього, з якою також зжилася. Гасила в собі тривогу, й розпач, і страх перед тим, що з нею коїться щось несусвітське і що так можна зайти задалеко. А ще турбувала її дитина. Дивна, страшна прожерливість була в неї. З жахом позирала на гарні, виточені риси сина й на чорні, морочні очі. Якось він видер був у неї з рук скибку хліба й миттю запхав у рота так, що вона не змогла спам'ятатися. Пив по кварті молока, а коли бачив порожнє дно, починав плакати. Плакав, як дорослий, і якось вона не витримала того ридання й вискочила за двері, таки зважившись оповісти все батькові і хоч якось собі зарадити. Але до батькового двору не дійшла, бо назустріч їй вискочив білий, як сметана, хорт, і цей хорт так налякав її, що вона повернулася й прожогом кинулася назад.

А вдома був розгардіяш. Стіл та лави поперекидувані, долі валялися розбиті горщики, миски й полумиски, стіни були подерті гострими пазурами, а образи й рушники позривані. Дитина сиділа в колисці й дивилася на неї темним розумним поглядом, у якому був насміх, жаль і страх. Марія безсило опустилася на ослінець і довго отак просиділа. Ще вона помітила, що не стало хлібини, яка лежала на столі, а глечик сметани, якого вона не винесла в льох, був, певне, старанно випорожнений, бо черепки від нього аж блищали, так ретельно були вилизані.

Жінка заціпеніла. Мозок їй утяжували важкі думки, які хотіла обміркувати, але не ставало на те сили — існували тільки речі так, як упали вони в очі: розгардіяш, погляд дитини, розбитий посуд, подряпані стіни й розтрощені образи. Подумала про Iвана, блиснув їй промінь сонця, на мить освітивши кутик мозку, хотіла протримати цей промінь довше, але Йванове обличчя двоїлося: те, з часу її щастя, і це — обличчя її коханця, з яким пережила стільки палких хвилин. Цього разу реальніше було те, з минулого, і вона намагалася втримати його при собі; відтак глибше зрозуміла різницю між ними; одне освітлене сонцем, а друге затінене чи, може, облите місячним світлом. Шукала й іншої різниці, але надто втомилася. Збагнула, що тут коїться щось таки небувале, що вступила в якусь незрозмілу боротьбу і що йдеться тут про її душу. Від цієї гадки наче пронизало її і струснуло, і жінка кинулася прибирати в хаті, бо сонце вже хилилося до овиду і вечір починав наливатись у її вислабле тіло.

Вже чогось очікувала, бо в цей день, день найбільших її сумнівів, мало статися щось особливіше. На вечерю синові принесла кільце ковбаси й хлібину. Він ум'яв те швидко й задоволене, і вона вперше за весь час уловила в синовому погляді ласку. По вечері відразу ж заснув, а Марія зрозуміла, що чекає нині Iванового приходу теж не так, як завжди. Той дурман у голові, невиясне хвилювання, болісне очікування й передчуття ласк з'явилися до неї й цього разу, а страх, занепокоєння й непевність не покинули її. Це все вражало і збурювало, і жінка була настільки знеможена, що вже покликала його подумки, аби швидше позбутися тягаря чекання. Врешті, вона хотіла зараз лише одного: зирнути йому пильніше, ніж завжди, у вічі. Знала, що віддасться йому й сьогодні і проробить усе, що чинила з ним щоночі, — піде в той химерний, запаморочливий танок і пізнає на смак хвилю, яку пізнавала тільки в час цих нічних приходин…

Він застукав у вікно, як завжди, і вона побігла йому назустріч. Поцілував її ще в сінях, різко й приємно, і вона на мить злякалася за свою тверезість, яку все-таки примудрювалася тримати при собі.

— Я хочу тобі сьогодні подарувати багато щастя, — зашепотів він, і вона всміхнулася до нього. — Підемо сьогодні гуляти…

Це було щось нове, і коли входив у хату, вона встигла зблизька зазирнути йому в очі. Це таки був Iван, сумніву в тому не мала: надто перейнялася ним і прагла його. Але одне спостерегла: погляд той був мертвий. Власне, не запримітила в ньому ніякого погляду, наче не було й очей, а тільки дві печерки, з яких хлюпала рідка й сіра вода.

— Ми з тобою ніколи не виходили з хати, — сказав він лагідно. — Дитина спить?

— Спить, — відповіла вона. — А мені нікуди не хочеться виходити…

— Але сьогодні ми вийдемо, — він приголубив її до себе, і вона відчула його гаряче тіло. Теплий струм пройшов по її тілу: було соромно й приємно, вільно й радісно.

— Я піду, куди скажеш, — мовила вона.

Вони вийшли на ганок, місяць полив на них холодним, мокрим од роси промінням. Увесь світ, здавалося, вимер, не валували собаки, не було й вітру, вгорі різьбилися вежі города, там теж не було ні вогника, ні подиху, наче вимерла на вежах і сторожа. Вони пішли через білу, що мертво сяяла під світлом, дорогу і не почули навіть відгомону власних кроків. Iван міцно тримав її за руку, аж боліли їй пальці, але не мала сили зворухнутися — покірно й мовчки йшла. А коли вийшли з передмістя, побачила собак, які простували дорогою. Було їх багато, всі вони тримали в собі надзвичайну урочистість, а коло кожного їхнього полку гарцював на вгодованому пацюкові кіт. Потім вона побачила й котів, усі чорні й поважні, зі здутими вгору, наче труби, хвостами, — їх вели на срібних повідках майже голі красуні з розпущеним на спину волоссям. Iван ішов поруч з Марією й димів люлькою — дим був вогкуватий і солодкий, він зорив на той похід із незбагненним задоволенням — обличчя його, густо залите мертвим світлом, було спокійне. По тому летіли сови й кажани. Шаруділи крильми, і в їхньому леті також була особлива урочистість. Ставало холодно від безлічі чорних тіл, і вона щільніше загорнулась у хустку. Вони ступали також у лаві — це спостерегла Марія несподівано і з жахом. Лави були виладнані по двоє: дівчина, а біля неї — перелесник. Були нечупарні, брудні, огидливо шкірили зуби, а дівчата дивилися на них із зачудуванням та захопленням. Вона швидко зирнула на свого супутника, але це таки був Iван, який спокійно кушпелив люлечку і, як усі, був урочистий.

— Куди це ми? — прошепотіла вона йому на вухо. — I чого це навколо стільки нечисті?

Iван усміхнувся.

— Мені важко тобі все це пояснити, — сказав по хвилі. — Бо я не певний, що ти зрозумієш…

Вона притислася до нього, все більше переймаючись жахом.

— Я хочу показати тобі новий світ, — сказав він. — Світ ночі. Тут усе не так, як там, — він махнув назад. — Денні створіння бояться ночі, а ці — дня. Денні створіння скуті ланцюгами світла, а тут — усі вільні. Ти будеш розкута, вільна й вічно молода. Пізнаєш таке, на що не здатен недолугий світ. Людину може зачарувати тільки ніч…

Вона й справді не зрозуміла нічого з того, що він сказав. Але перед нею розгорнулося дивне видиво. На велетенському полі, скільки сягало око, розгортався шалений, бузувірський танець. Вили собаки, нявчали коти, ремигала худоба, худі голі чорти били у великі бубни, скавуліли лисиці й пацюки, горлали сичі й посвистували кажани. Красуні шалено смикалися, волосся їхнє розпатлалося, а очі божевільно блищали. Біля них вилися білі хорти, а від їхнього вереску аж у вухах лящало. Тоді виступили у танок і дівчата з перелесниками. Перелесники роздягали їх, розкидаючи навсібіч одежу, й вони, щасливі й зачаровані, почали витупувати по своїй одежі. Закаблуки рили землю, і та стогнала, собаки налітали вихорами й рвали розкидане шмаття з радісним завзяттям, а дівчата, наче від лоскоту, реготали. Навколо них вилися довгі чорні тіла, і Марія вловила краєчком вільного свого мозку, що це чортівські хвости…

— Пора і нам! — гукнув Iван і рвонув у неї на шиї сорочку.

Жах оперіщив її. Вона закричала й випручалася із його чіпких рук. Він уже зірвав із неї плахту, і жінка відчула раптом, що все навколо зовсім не страшний сон, що вона потрапила на відьомський шабаш і що їй треба тікати звідсіля якомога хуткіше. Iван схопив її ззаду обома руками, коли блискавично сяйнула їй рятівнича думка, і вона, тратячи свідомість, наклала на груди хреста.

Відтак сталася одміна. Все навкруги позникало, і вона здивовано роззирнулася. Стояла на якомусь величезному смітнику, а довкола було набито безліч череп'я. Була боса, і ступати на те череп'я ставало боляче. Знеможено сіла на стару, прогнилу бочку й заплакала, їй здалося, що її тяжко й гірко образили. А ще вона подумала, що таки прокинулася із того сну, який так довго її мучив. Розглядалася навкруги: під холодним світлом мертво лежав смітник. Де-не-де полискували калюжі, і вона, йдучи повз них, бачила задубілі жаб'ячі тіла, які наполовину висувалися з води. Небо над головою тріпотіло зорями і здригалося — вряди-годи обривалася і креслила срібну риску якась яскрина. Марія була майже сліпа від сліз, вона вже не зважала на череп'я, йшла і кривавила ноги.

Стояла довкола тиша. Морочна, сторожка, лише чувся тріск ламаних під ногами черепків. Iнколи сідала відпочити й шепотіла молитви. I стало їй од цієї ночі, місяця й зір, од цього смітника гостро самітно. Подумала, що їй, мабуть, не дійти додому, та й не хочеться туди йти — все могло повернутися і вона знову западе в той чорний вогонь. А вже хотіла вона спокою, надто зараз, коли перебиралася через цей дикий смітник. Iшла і йшла, а коли не стало сили і впала, над головою спалахнула зірниця і жінка побачила себе на ганку власного дому.

Ніч іще не закінчилася. Стояла глуха й безмовна, лише холодний місяць царював у ній і сміявся. I їй незвідь-чому стало боляче слухати той сміх, бо туга гаряче стьобнула їй серце. В цей час почувся шелест, і вона впізнала знайому постать. Все більше й більше вслухувалась у заціпеніння, яке поступово охоплювало її тіло, а він стояв у глибині мороку й тужно дивився.

— Чому ти від мене пішла? — нарешті витис він із себе.

Вона мовчала. Здавалося, переставала існувати. Мертве сяйво обливало їй обличчя мерзлим молоком, і в ньому поблискували її очі.

— Хочеш, я приходитиму, як раніше, — сказав він. — I нікуди більше тебе не водитиму.

Вона почувала себе деревом. Самотнім, нерухомим деревом, на яке ллється мертве світло. Не може зрушити з місця, воно, наче каліка-птах, махає крильми, але не для того, щоб злетіти. Від того тріпоче, б'ється листя, а воно дивиться своїми дуплами в ніч і гукає до себе дятлів. Вони зможуть ударити дзьобом у серце і вибити з них тих жорстоких черв'яків, які точать його…

— Мені важко без тебе, — сказав він. — Мене проклято тим, що маю приходити до тебе в чужій личині, але та личина вже приросла до мене, і чим більше з тобою живу, тим більше стаю тим, кого ти по-справжньому любиш і чекаєш. Можливо, я тільки тінь того, кого ти хочеш, але вже тим самим я твій. Скажи, чи не дав я тобі радості й щастя?

Вона вже зовсім стала деревом. Високим і самітним, до якого замість сподіваних дятлів прилетіли зозулі. Зозулі, які, замість вибивати з серця черв'яків, вдалися рахувати, скільки років залишилося жити тому серцю. Кукання те було одноманітне й безжальне, і від того хотілося хоч раз злетіти.

— Думай не тільки про себе, а й про того, кого ти чекаєш, — сказав він.

— Про те, що і йому болить серце, — то вже частково й моє серце. Хіба не любив тебе так, як ніхто із людей? Хіба не згубив я заради тебе своєї колишньої подоби? Невже й справді так багато важить для вас, людей, ваша душа? Адже й син у нас є!

Вона шелестіла листям, а коли побачила свого сина, якого ніс на руках Iван, хитнулася було вслід. Але деревам судилася доля стояти на одному місці, і вона закричала їм услід кожною брунькою й галузкою своєю.

Iван повернувся з походу на світанку. Був одягнений у багатий кармазиновий стрій, і коли проїжджав вулицею, на нього вийшли подивитися всі сусіди. Вийшов і Маріїн батько, й Iван по-молодецькому зістрибнув із коня. Вони рушили до Йванової господи, а по дорозі батько оповів йому старечим, тремтливим голосом про Маріїну хворобу і про те, що вона банувала за ним.

Вони увійшли у двір і спинилися. Двері й вікна господи були порозчинювані, і видно стало, що в хаті гуляв вітер. На порозі сидів кіт і, як побачив їх, злякано чкурнув у кущі. А коли вони ступили в сіни, їм у вічі ледве не вдарив чорний ворон.

У світлиці лежала мертва Марія з притиснутим до грудей, теж неживим, сином.