Валерій Шевчук

ДIМ НА ГОРI - ПАННА СОТНИКIВНА - Шевчук Валерій Олександрович

ЧАСТИНА ДРУГА

ГОЛОС ТРАВИ

Оповідання, написані козопасом Iваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших

ПАННА СОТНИКIВНА

Це сталося вночі, коли місяць висів над їхнім високим дахом і розламувавсь у дрібних шибочках вікна, коли від неї пішов сон, а вона, розкинувшись у постелі, лежала поверх ковдри і гарячкове дивилась у стелю, — здалося їй, що чиїсь руки сороміцьке торкнулися її грудей. Було то раптово, аж вона здригнулася: місяць за шибками сколихнувся й затремтів, розширюючись на ціле вікно. У хаті стало видно, вона могла розрізнити найдрібніші візерунки на килимах, що ними обвішано було стіни. Це тривало, проте, лише мить, бо потім усе знову стало, як раніше: місяць заповнював лише півтори шибочки, в кімнаті стояла сутінь, було парко, а вона ніяк не могла заснути — намагалася вловити хоч якусь заспокійливу думку. Від того несподіваного ояснення залишилося тільки одне: відчуття доторку на грудях. Вона схвилювалася, та все довкола спало — всі речі в кімнаті було охоплено тим заціпенінням, яке приносить тільки сон, і сон прийшов до неї відразу, гойднув волохатим хвостом, огорнув її розмлоєне тіло, погасив думки, захопив на легкі сірі крила й заколихав, як дитину. I вона відчула себе дитиною, була-бо легка й радісна, весела й танцівлива. Скочила на бочку, на її кругле лискуче денце, вдарила чобітками й закрутилася. А тоді повільно падала між зелені хвилі літа, гралася з сонячними зайчиками, а потім збирала їх у пелену. I сонячні зайчики гралися з нею: один ускочив у одне око, другий — у друге, ще один скочив на вуста, а ще двоє — на щоки. I коли вона сміялася, дзвонили з неба голубі дзвони, а вона думала про те, що ось-ось стане дорослою, по тому плакала разом із дощем, бо дощ виявився дженджуристим парубком і залицявся до неї, танцював навколо, цілуючи їй білі босі ноги. I їй було приємно й солодко, здавалося — летить вона, як пташка, щоб потім сховатись у високій тирсі й послухати цвіркунових секретів. Вони говорили поміж себе такі чудні слова і співали таких веселих любовних пісень, що вона боялася дихнути, аби їх не злякати…

Вранці сотниківна прокинулася з важкою головою. Сон був світлий, але щось тривожило її. Довго лежала, намагаючись упоратися з гарячою хвилею, що затопила їй груди, потім підійшла до свічада. Оголила праве персо, те, на якому відчула вночі доторк, і побачила на ньому темний синець.

Незадовго до цього був пущений на землю юний чорт. Він довго стояв заворожений у густому лісі й роззирався навдокіл. Все було йому дивне й незвичне і зовсім не таке, як там, унизу.

Юний чорт вийшов на галяву. Між деревами розгорялося величезне світило. Внизу під ногами заграла роса, і чорт став на коліна, здивовано розглядаючи чудові самоцвіти. Боявся торкатися їх пальцями, а коли торкнувся, розсипалися вони на тисячі дрібних променят, що запалили довкола тисячі інших.

Чорт звівся, коліна йому були мокрі. Як уві сні, пригадував настанови, якими напучували його, випускаючи на землю. Йому було говорено тоді довго й нудно, а він все це знав давно, тож крадькома зирив на вогонь: його захоплювала зміна спалахів, мерехтіння — постійний гарячковий рух. Подумав іще тоді: “Всі настанови мають рацію, вони даремно не даються. Ми народжені до чогось одного й не повинні переступати меж“.

Тут, на землі, все було зовсім не таке, все у сто крат красивіше й привабніше, однак юний чорт не втрачав розважку. Зупинився поміж квіток: здалося йому, що це ті ж таки самоцвіти, яких тільки-но торкався, але пахливі. Чорт захоплено вдихнув повітря. Тоді сів на пеньок, поклав на щоку долоню, і йому захотілося плакати. Від радості й надмірного розчулення; від того, що є отаке золоте кружало, котре гріє і так світить, що несила на нього дивитися; від дивного каміння, що розпадається, як торкнешся його пальцем, і від ще дивнішого каміння, яке пахне. “Світ значно багатший од наших первісних про нього уявлень“, — подумав юний чорт. Дивився на світ широко розплющеними очима: перед ним хиталося зелене море. Було в ньому щось потаємне, щось таке, від чого чортова душа зіщулювалася, хоч він ніколи не втрачав поважності. Його пустили на землю з підозрою, що він так і не втямив урочистих настанов, хоч і сказав: “Я буду старанний!“ — “Ти можеш стати білим хортом, — казано було йому, — вужем а чи гарним парубком. Можеш перетворитись у коня й помчатись, як вітер. Тобі надається сила для перетворень!“

Юний чорт пішов через стежку. “А що, як справді перекинутись у коня й помчати, мов вітер?“ — подумав він, чуючи, як боязко завмирає душа. “Та коли ти порушиш закони нашого існування, — застережено було його, — залишишся тим, ким став. Став конем — будеш конем, став парубком — будеш ним, став хортом — у хорти перейдеш. I переймеш їхню долю“.

Він був конем і дивувався на своє розкішне лискуче тіло. А тоді побіг. Застугоніла під ним земля, а він пізнав неземну радість. Вітер гостро бив йому в обличчя. “Я можу так домчати бозна-куди, — радісно подумав він. — Я вільний. Можу бігати й казитися, можу танцювати“.

Звівся дибки і затанцював на лісовій галявині. Але танцювати конем було незручно, і він став парубком. Ударив у закаблуки, метнув полою свити і задріботів підборами. Йому весело закрутилася голова, тоді він упав на землю, обіймаючи її обіруч, — дихав запахом пахучого зела. I поповз між бадилля золотим вигинливим вужем, світячи розпаленими оченятами.

Проте й цього було йому мало. Скрутивсь у бублик і покотився стежкою, а коли не стало сили котитися хуткіш, перекинувсь у білого хорта, який мчить через ліс швидше за вітер і має собі за помічника й невільника й той вітер, і сьогоднішній настрій, і це, він зупинився й кинув оком догори, сонце. Його засліпило проміння, залило з головою, і юному чортові здалося, що в нього розірветься від щастя серце.

Ранок привів до них студента, чорного і смаглявого. Зайшов до них наче ненароком, попросив води, й сотниківна винесла йому глибокого глечика — він пив і зорив поверх глечика на чарівну дівчину. День видався сонячний, перед цим сотниківна ходила по садку, намагаючись збагнути вчорашню ніч і свій неспокій, який так і не полишив її. Може, тому той пильний студентовий позир її схвилював, тож коли пішов, гречно подякувавши, відчула жаль.

Цвіли вишні, мов оббіляті молоком, і цей колір знову нагадав їй минулу ніч і той спалах, коли все світилося таким чудним світлом. Стояла в саду й бачила крізь дерева струнку постать студента, котрий віддалявся, — аж дихати їй не стало чим.

Так минуло кілька днів, у суботу під вечір заїхав до них козак. Був шляхетного роду, про це промовляли одежа та зброя, золотий пояс та срібні остроги.

— А може, дасте мені кухоль води! — гукнув він голосно, і сотниківна аж рота розтулила від здивування: був цей козак одного обличчя зі студентом. Це знервувало чи роздратувало її, але води вона винесла, і козак довго пив, зирячи на неї з-над кухля. Уздріла вона в тому погляді несподівану тугу, і стало їй на мент страшно. Швидко пішла, як тільки віддав їй до рук кухля, — чула всією постаттю: той погляд пронизував їй тіло. Потім вона довго кружляла по садку й дивилася, як скрапують на землю, наче сльози, білі пелюстки вишень. Жаль було від оцього опадання, через ці сльози, і вона, схилившись на лаві біля найбільшої й найстарішої вишні, даремно хотіла впоратися зі своїми почуваннями. Стискувала їй серце тривога, в'ялила тіло, і вона заклякла, облита травневими пахощами й обсипана вишневими пелюстками. Захотілося їй утекти а чи просто зірватись і побігти. Через луки і яри, через долини, кудись у незвідь, але вона сиділа нерушно й дивилася, як грається вітер із леглим цвітом…

По кількох днях попросив пити третій подорожній. Був у міщанському строї, високий і вродливий, як і перші. I знову здалося сотниківні, що й він, і козак, і той студент, який прийшов перший, схожі один на одного, як три краплі води. Що й обличчя в них однакові, й постави, й голоси. I тільки добре розміркувавши, вона вирішила, що були вони й різні: два високі, а третій — нижчий, у студента сині, в міщуха чорні, а в козака зелені очі. Однак боялася вона їх однаково: не прості це подорожні, та й не випадкові, подумала вона, нині — щось інше…

Міщух також пив воду, в цього погляд був благальний. Звідкілясь усі троє знали сотниківну, бо назвали її на ймення, — вона ж бачила їх уперше. А може, хвилювали її не так ці перехожі, як ночі, які перетворились у неї на несподівані гульбища, коли вона танцювала, гарцювала, співала, гралася з зайцями, коли до неї зліталися пташки і сходилися звірі, а вона чулася поміж, них царівною…

Тільки під ранок їй снилося щось темне й тривожне, і прокидалася вона з важкою головою. Оголювала груди й помічала на них нові синці. Проте від синців груди не боліли, а тільки солодко відчувалися, начебто ось-ось бризнуть молоком і заллють цілий світ. Вишні вже були залиті таким молоком, і коли опадало пелюстя, вона тихо й упокорено смутилася.

Ворожчина хата була зсередини така біла, що аж сліпило. Величезна піч виставляла, наче роти, кілька жерел, з них куріло синьо-брунатним димом, що пах сосновою живицею; попід стелею навішано пучків сохлих квітів та трав, а сама знахарка, пухкенька добродушна бабуся, здавалася скоріше старою служебкою, а не чарівницею. Незвичайні в неї були тільки очі. Великі й молоді, в які важко зазирнути, були вони насторожені й несподівано бездонні.

Сотниківна сиділа на лавці й дивилася, як стара порядкує біля печі. Нарешті повернулася й кинула на стіл пучечок квітів. Квіти розсипалися на дошках золотими монетами.

— Чіт чи лишка? — спитала ворожка.

— Лишка, — прошепотіла сотниківна.

Звела погляд на стару, і мороз пробіг їй поза спиною. Перед нею стояла суха, зморщена, височенна баба. Волосся вибивалося з-під очіпка сивими пасмами, а очі… жахнулася чудернацького полум'я, що хлюпало з них. Від печі бухнув густий клубень диму.

— Плесни в долоні! — наказала ворожка.

Сотниківна сплеснула: в димі зблиснув, наче золота смужка, вуж, впав на підлогу й зойкнув, шалено викручуючись.

— Наступи! — скрикнула ворожка.

Сотниківна скочила, заплющилась і вдарила підбором. Відчула, як провалюється її нога в щось липке та м'яке, й кинулась убік. їй стало легше дихати, тоді вона звела очі й помолилася, шепчучи пересохлими вустами молитву. Перед нею розгорнувся такий ясний блават, наче не стояла вона в хаті, а в просторому степу. На вікні не було перехрестя рами — зяяла в простір голуба пройма, з кутка, де мали б висіти образи, всміхалося до неї обличчя. За мить на його місці з'явилося друге, а тоді третє — вона впізнала всіх трьох своїх гостей: студента, козака і міщуха.

— Вони? — спитала гостро ворожка. Сотниківна хитнула.

— Не думай про них, і покинуть тебе.

— Я боюся, — прошепотіла сотниківна.

— Саме тому треба про них забути, — повторила ворожка. — А забути — це значить спровадити.

— А потім?

— Потім звільнення дістанеш. Купайся щодня у рум'янку й чебреці. — їй терпко запахло сухими травами.

— Бабусю моя мила, — сказала вона. — Ви такі добрі…

— Таке вже моє ремесло, — мовила стара. Вони сиділи в порожній хаті між білих стін, заклечаних сохлим зіллям. З жерел печі пахло сосновою глицею, а стара ворожка знову стала пухленькою добросердною бабусею.

— Нелегка моя праця, — зашамотіла вона. — Живу, донечко, між зілля і мушу знаходити серед нього лад. Пристосовую до людини — мусять поєднуватися. Кожна людина теж як зілля, і до неї треба ключа. Твій ключ, твоє зілля — рум'янок та чебрець. Спершу гадала, що м'ята, але м'ята відштовхнулась од тебе. Світла в тебе душа, доню, — сказала стара, а на світло завше нетля летить. Не пускай її в душу, щоб не очорнила…

Сотниківна злякано зойкнула.

— Серед зілля, як і серед людей, змагання йде, — сказала ворожка. — Дня й ночі, темного і світлого. Але щось у твоїй долі чудне прозирається…

Дівчина глянула у вікно: рами стояли на місці. Тоді вона поцілувала ворожці руку й пішла через залиту сонцем стежку туди, де розливали біле молоко цвіту вишні.

Опинившись на землі, юний чорт став веселий і розбишакуватий. Як тільки запалювалася край неба зоря, вже хотілося йому розгулятися, вдарити об землю лихом і сколошматити світ. Може, тому так нетерпляче чекав вечора, а коли спадали сутінки, крався до мосту: тут біля води завжди можна було перепинити й полякати подорожнього. Любив він і посидіти у легкому смерку, слухаючи мелодійний дзюркіт води, аж забував часом про замислені пустощі. У легкому димі, коли так любо дзюркоче, йому ставало затишно й добре. Мріялося про далеке й несподіване, але був він ще юний, тож і мріяти не вмів. Тоді знову виникав бешкетливий настрій, і з нетерпінням очікував на подорожнього.

Одного вечора він застав біля себе жабу. Лупила на нього баньки, намагаючись збагнути, що це за проява залізла під міст, а коли зрозуміла, вирішила, що краще сховатися під воду. Майнула перед чортом зеленим кажаном і вже досягла в леті води, коли якась сила повернула її, і жаба плеснулася на те ж таки місце, де сиділа передоцім. Чорт засміявся — йому те сподобалося. Жаба, проте, занепокоїлася. Вдруге метнулася зеленим вихором до води, але вдруге плеснулася на старе місце. Від цього вона вмерла, бо не витримало такого страху серце, і чортові на хвильку стало її жаль. В цей час через міст загуркотів віз, і він миттю забув про жабу. Вискочив на дорогу білим хортом і помчав за возом. Дядько, що сидів на передку, побачив білого хорта і вдарив по конях. Це була шалена гонитва: стугоніла земля, іржали коні, кричав дядько, куріла пилюка, кінські копита гупали по дорозі, наче хотіли пробити її наскрізь, — чорт повів воза вбік на забутий путівець, а звідти погнав його через поле. Коні мчали по ріллі, як по дорозі, трощили молодий хліб — навколо котилися зелені хвилі. Коні швидко втомилися і вже брели по коліна в зеленій воді, інколи й по круп, і голосно іржали, злякано озираючись. Дядько впав на воза і хрестив небо, а воно осипало на нього зелені краплі. Тоді дядько признався богові в усіх гріхах, а коли й це не помогло, забився під передок — коні наче через бурхливе море пливли. Роздимали ніздрі й хапали губами повітря — очі аж з орбіт вилазили…

Чортові дивно стало на цей страх. Він зіскочив з підводи, і та викотилася на дорогу. Спинилася; розкуйовджений і наляканий, зліз із воза дядько, перехрестився широко й роззирнувся. Місця йому були незнайомі, і він зачухмарив роздумливо потилицю…

“Чого мене бояться? — думав чорт, бредучи через хліб. — Адже я тільки бавлюся!“ Йому самому захотілося стати отаким дядьком на возі, отож покотився дорогою, повільно впливаючи в кучеряві задимлені сутінки. Минав сади, що квітли, минав тихі, сонні села, переїздив мости.

“Ото було б любо, — блиснуло йому в голові, — коли і мене хтось полякав!“

Озирнувся, і серце його радісно тьохнуло — за ним таки помчав білий хорт. Ударили копитами коні, закрутився, замиготів довкола світ. Наче в каруселю потрапили й він, і хорт — помчали, ламаючи зілля й кущі, блакитні сутінки плеснули на них такою потужною хвилею, що юний чорті сп'янів, перекрутився кумельгом і сам ударив копитами — помчав конем, а хорт іззаду вже вивалив язика, втомився і знесилів. Тоді стрибнув угору юний чорт, зчухрав з тополі листя й вичавив сік із того зела над хортовою головою. Хорт заскавучав, облитий зеленою фарбою, приклеївся до дороги і обернувся старим як світ дідом. Відтак скочив юний чорт дідові на спину, але той знесилів до решти, упав і закотив очі.

— Ти чого? — засміявся юний чорт. — Умирати задумав?

— Тьху на твою голову! — втомлено звівся старий. — Думав, хтось із людей вичворяє.

Витер рукавом піт і сумно похилив голову.

— Заганяв я тебе, діду! — співчутливо сказав юний чорт. Опівночі, коли найяскравіше загорівся місяць, стара ворожка вибралась у ліс по таємниче зілля. Крадькома пробралася через стежку, щоб її не побачив сусіда, теж характерник, який уже кілька місяців її висліджував, і з полегшею зітхнула, коли ступила на білу під місяцем дорогу. Iшла повільно, ніч була місячна й тепла, а вона виспалась удень і бурмотіла заклинання супроти лихого наслання. Думала про свої домашні клопоти й про сусіда, який заповзявся проти неї, і спершу не помітила, що її залило яскраве світло. Але розгорялося все дужче і нарешті стало таке яскраве, що вона спинилася, підвела голову і сторопіла. Але зметикувала кинутися відразу ж під тин, бо повз неї промчав з шаленою швидкістю вогняний смерч. Забилась у бур'ян і злякано звідти зорила: світло розливалося все більше, місяць розрісся на півнеба і кипів, наче молоко. Ворожка приплющилася, боячись, що осліпне від цього сяйва, але цікавість перемогла, і вона знову розплющилася. I здалося їй, наче йде землею величезний білий чоловік. Вимахує велетенськими чобітьми, аж нічого, крім них, не видно. Стара ворожка тричі перехрестилася і знепритомніла.

Чорти сиділи в пустиці з забитими вікнами, дід палив люльку, було затишно, лагідна півтемрява голубила їх і заспокоювала. Дід пихнув димом і несподівано всміхнувся беззубим ротом.

— Нелегке наше життя, хлопче, — прошамрав він. — Але як ти мене, старого, підвів! I треба, щоб удалося таке капосне!

Юний чорт загорнувсь у сутінок і дрімав. За вікном плюскотів дощ, а тут було м'яко й сухо.

— Багато я бачив за своє життя, — сказав дід, посмоктуючи люльку, — а от не підводив мене так, як ти, ніхто. Був, правда, колись один чоловік…

— Розкажи, — попросив юний чорт, поринаючи в солодкі хвилі дрімоти. Після сьогоднішніх жартів тіло боліло, і він з насолодою відпочивав у сутінку, що його привіяв сюди знадвору дощ.

— А хто це там носом сопе! — скрикнув, аж підстрибнув юний чорт, дід. — Ану вилазь!

— Хто, хто! — забурмотіло з розваленого комина. — Розгалакалися тут…

Юний чорт здивовано помітив, як з-за цеглини висунулася чудернацька вусата голова, а за хвилю на долівку скочило, стукнувши ратицями, дивне розколошкане створіння.

— Прийшли в мою господу, ще й гарикають!

— Сідай до гурту, — мирно сказав дід.

— Домовик, — сунуло юному чортові лапу створіння. — Я тут хтозна-скільки, показалися мої господарі й покинули мешкання… Живеш, як собака! — Домовик зачухмарився.

Дід пихнув димом, а юний чорт знову заколивавсь у дрімоті.

— Дай тютюнцю, — сказав домовик. Дід дав йому торбинку, і домовик заклав у ніздрю здоровенну нюшку.

— Тільки не чхай! — сказав дід.

— Як то не чхати? — домовик розтулив рота і ловив повітря, вибалушивши очі. — Апчхи! — вибухнув він, і юний чорт знову здригнувся. — А в цього малого, — сказав домовик, — нерви!… Вже, як нюхати, — повернувся до діда, — то й чхати…

— Не нерви, — сказав поважно дід, — а молодий ще… То от я й розказую. Наша доля незавидна: вірять у тебе — живеш, не вірять — умираєш. Скільки вже нашого брата переставилося ні за цапову душу…

— А мене дороги вабили, — сказав домовик. — Ну от і сталося: господар петлю собі накинув, а його жінка від того розумом розслабла. Отак і сиджу на пустиці…

Коливались у сутіні, й кожен думав про своє. Здалося тоді юному чортові, що десь на дні його єства щось пробудилося. Подумав, що варто розплющити очі — і світ заллє такими барвами, що не витримає його молоде серце. “Хочеться мені чогось незвичайного, — подумав він. — Що ці жарти мені, коли від них нема доброго задоволення!“ Він довго сидів і думав, п'ючи солодкий сутінок. Грала в ньому кров, і це так приємно було!

— Малий твій? — спитав домовик.

— Та нє, — сказав старий. — Якийсь він трохи не теє… Спить, чи що?

— Спить.

Але юний чорт не спав. Коливало його в ласкавих хвилях, понесло через яри й долини, а на душі стало тривожно й смутно.

Тоді він і побачив перед собою панну. Стояла серед саду, а довкола цвіли, наче срібні, вишні. Стислося в юного чорта серце, й важко дихати йому стало. Завмер, вдивляючись до болю в очах у чарівне видіння. Панна була гарна, такої краси ще не зустрічав він на цій землі, тож, дивлячись на неї, відчув на душі смуток і щастя.

На те заграли над його головою труби. Ревнули, наче сотня волів, а по тому загупали бубони. Застрибали тисячі тіней, чорних і вигинливих, які затанцювали шалений танок. I серед цього стукоту, реву, полиску тіл, серед цих срібних вишень, біля чарівної панни, що витанцьовувала найшпаркіше, упало його роз'ятрене, закривавлене серце…

Вчинити так навчила панну сотниківну ворожка. Мала піднятися, щоб ніхто не бачив, опівночі й прокрастися до церкви, а там помолитися за спокій душі. Можливо, тоді знову почне спати спокійно і прожене своїх залицяльників, які почали приходити до неї щоночі. Часом приходили всі три, а часом зливалися в одного — примушували її танцювати й веселитися цілу ніч.

Вікно було заздалегідь відчинене, і вона спустилася через нього до саду. Сад дихав утомою і сном, зітхав, шелестячи змореним листям, кущі витиналися, наче велетенські жаби, облиті цвітом вишні нагадували сиві голови.

Пішла поміж тих голів, обережно ступаючи босими ногами, і їй здавалося, що це сниться її важкий сон. В грудях жив неспокій, знайомий з ночей, коли до неї почали приходити чудні видіння. Вона сіла на садовій лаві й приплющилася, щоб угамувати хвилювання. Перед нею попливли сині смуги, і відчулася вона, немов на дні моря. Довкола плавали великі риби, а на них, наче на конях, перекинувши хвости через круп, сиділи русалки й покурювали маленькі тонкі курички. Мали довгі, пофарбовані в зелене нігті, а груди було підперезано лискучими нашивками. Риби підпливали до неї й тупалися носами в скло — були наче у велетенській прозорій коробці. Внизу хиталися водорості й сидів зелений, зарослий мохом водяник…

Сотниківна розплющилася і скочила на ноги. Перебігла стежку до виламаної в паркані дірки й обпеклась у кропиві. Це остаточно її остудило, і вона завагалася: йти далі чи повернутися? Але ноги самі повели її до церкви, і за хвилю вона прослизнула досередини. Впала перед образами, але помолитися не встигла: знадвору почулися важкі кроки.

Зайшов студент. Тягнув на плечах труну, а коли поставив її на узвишші посеред церкви, роззирнувся. Місячне світло проливалося через віконця й тріпотіло на підлозі та помальованих стінах. Святі й титарі з оселедцями на головах дивилися чорними незмигними очима, наче хотіли зрозуміти цих людей, що так невчасно прийшли до церкви. Вгорі залопотіли крила, і студент здригнувся. Стояв у місячній стязі високий, гарний і смутний. Зітхнув тяжко і поліз до труни.

Стало тихо, дивно тихо, і сотниківна боялася дихнути, аби не виказати себе. Знову пролопотіли крила, а за тим вдруге почулися важкі кроки.

У церкву зайшов міщух. Був у білій одежі й тримав перед собою свічку.

Світло від неї падало знизу, і його обличчя через те було страшне.

— Ти вже тут? — спитав глухо. — Хочеш умерти, бо не полюбила вона тебе?

Сотниківна молилася. Гаряче вишіптувала слова, а на неї так само непорушне дивилися зі стін святі й титарі з оселедцями.

Втретє затріпотіли крила, і прийшов козак. Був у чорному й безшумно почав крастися до труни. Міщух різко повернувся, і вся церква раптомосвітилася яскравим світлом. Воно потекло через усі вікна, спадало з бані й залило церкву так, що та аж захиталася. Захиталися образи й мальовані козаки.

В глибині церкви щось ухнуло й кинулося. В труні трупом лежав студент, а міщух раптом закричав, дико вимахуючи руками. Козак дивно підстрибнув, і сотниківна болісно зойкнула. Позаду в нього тягся довгий хвіст, а замість ніг виглядали брудні ратиці.

Сотниківна боролася з хаосом у собі, а може, боролись у ній сни. З'явилися золоті павуки на довгих тремких лапах, вони сплітали між сонцем та землею золоте павутиння, яке обплутувало дерева, як струни бандуру. I коли вона вистрибнула босоніж на іскристу росу, коли завмерла, зачарована довколишньою красою, з золотого присмерку виступили одягнені в барвисту одежу дівчата. Розсілися по цілому небі, зайнявши простір од землі до сонця, а біля сонця сів білий дід. Дівчата торкали струнипавутиння, лунала срібна музика — лилися чудові пісні. Дід ударяв раз по раз у сонце золотою булавою, і згори сипалися іскри; м'яко подзенькували дзвіночки, що їх безліч було розвішано довкола сонця. Похитувалися дівчата, плакали під їхніми пальцями золоті струни, а до сотниківни підійшов білий кінь і став, кланяючись, на коліна. “Сідай на мене, — сказав кінь, — я хочу тобі світ показати“. Вона сідала у верхи і мчала, наче вітер, і заспівувала й сама. А тоді танцювала на спині білого коня, і було їй світло, аж очі заплющувала. Тоді надбігав чорний кінь, сипав вогнем із ніздрів і мчав за нею, а сотниківна обхоплювала руками свого білого, і її душив страх. Може, через те опинялася на спині в чорного коня, відтак мчав за нею білий, але не міг наздогнати — вороний увозив її в царство тіней. Вона потрапляла на відьомський шабаш, де вигиналися чорні стрункі красуні, де струни викидали зруйновані мелодії і вила труба. Звук труби нагадував їй вовче виття, а може, й плач над померлим. Навколо відьом вистукували ратицями чорти і вимахували хвостами, розкидали шматки полум'я, яке спліталося й творило довкола танцівників вогняне коло, — по той бік поля стояв білий кінь і тужно, заклично іржав.

Тоді до неї і підійшов юний чорт.

— Я тобі показую все це недарма, — сказав він. — Хочу відкритися перед тобою — полюби мене!

Вона побачила його темні чудові очі, в яких палав глибокий сум.

— Нам відведено мало часу для життя, — мовив він. — I ми, і ви, люди, піддані одному прокляттю: прийде огненний чоловік і потопче нас. Не губімо часу, панно, віддамося коханню, бо ж і ми, і ви однаково живі істоти.

— Але в нас є душа, — сказала сотниківна.

— Душа — це байка, — зашепотів чорт, простягаючи до неї руки. — Йдеться про мент. Хапай його, вдовольняйся, інакше ловитимеш самі хвости.

Тоді їй стало страшно.

— Не торкайся мене! — закричала вона, відштовхуючи гарячі руки, що бралися її обійняти…

Прокинулася серед ночі. Місяць густо заливав помешкання, в його холодному трепеті грали узорами килими. Довго дивилася крізь вікно на оті зорі в дрібних шибках, і душу її поймав дивний жаль. Тоді вона заплакала, бо в ній зібрались у цю мить усі світові болі, усі жалі, бо відчула вона на душі високе одкровення, яким обдаровує смертних життя один лише раз.

— Я не піддамся тобі, чорте, — прошепотіла вона, — бо любов свята. Я хочу жити для щастя, а не для задоволення, адже справжнє щастя — це як чисте небо над головою…

До неї підходив білий кінь, і знову починалася шалена гонитва: мчав, як стріла, співали пісень дівчата, дзвонили дзвоники біля сонця, сонце саме було велетенським дзвоном, а сивий дід тримався за промінь і хитав той чудовий дзвін. Дзвонив він, як на Великдень, а сотниківна опустилася на коліна і звела очі догори — душа її заспівала разом з дівчатами.

Тоді підповз до неї чорний вуж і став навпроти на хвоста. Ударив темною головою їй у груди і скинув її з білого коня. Летіла, повільно обертаючись, у запаморочливу прірву, а біля неї бігли чудові сумні очі юного чорта, який дивився на неї і ніяк погляду відвести не міг.

— Слухай мене, кохана, — шепотів він. — Ми народжені у світ через випадок: і ти, і я. Ми прийшли сюди насолодитися місяцем та сонцем, росами й деревами… Дозволь, я тобі ще одне чудо покажу…

Вона сиділа на пеньку, що нагадував зручний услон. Перед нею лежала галявина з темно-зеленою травою й білими вогниками ромашок. На ній стояв чорний кінь, він голосно заіржав, а тоді метнувся через зелене поле. Підстрибнув угору, вище за дерева, впав на коліна і почав танцювати на задніх ногах. Срібні копита кресали іскри, і сотниківна зачудовано вдивлялася, як перетворюється кінь у красеня парубка. Вдарив парубок шапкою об землю, замиготів срібними підборами, застукотіла земля, заплакали дерева, гублячи, наче сльози, листя; тоді впав парубок на землю, і вона впізнала того вужа, що бив її у груди. Зціпила, щоб не закричати, зуби і непевно намалювала перед собою хреста…

Iшов дощ, а юний чорт забивсь у куток пустиці й печально звідти зорив. Дід викресав вогню, запалив люльку й пахнув димом. У цьому димі, серед м'якого затишшя пустиці, думав юний чорт тяжку думу. Зальоти до сотниківни йому не вдалися. Все, на що був здатний, виклав, і нині, коли в тілі не було сили, його опанувала нудьга. Сотниківна відтрутила його, це він добре зрозумів, але те, що почав він своє життя поразкою, не давало йому спокою. “Їх не зовсім можна зрозуміти, людей, — думав він, — адже я для неї всього себе клав!“ — “Треба було взяти її одуром“, — майнуло йому в голові, але здригнувся від цієї думки: не хотів бути схожим на інших.

За вікном ішов дощ, а чорт думав про сон, який побачив після останніх відвідин сотниківни. Приснився йому гарбуз, величезний, як бочка, той гарбуз котився на нього і ледве не роздушив. “Мені не заходило на звичайні зальоти, — думав юний чорт, — хотілося розбудити у ній потяг до волі“.

— Таки не вдалося тобі взяти ту дівку, — сказав, попихуючи куривом, дід. — Бо дурний ти і несвідомий…

Зі свого кутка виліз домовик, зачухмарився і сів біля діда.

— Що зі мною буде далі? — сказав він. — Хата валиться, і мені вже до того байдуже стає… Дай-но нюшку! Дід дав тютюну, і домовик голосно чхнув.

— Оце я з малим балакаю, — сказав дід. — Не взяв-таки тої дівки.

“Хіба вона дівка? — смутно думав юний чорт. — Вона красуня, якої світ не бачив“.

— Гарбузяку дала! — домовик колупнувсь у зубах. — Чув, як кидався тут уві сні… Не з того боку, певне, танцював…

“Хай би вона була відьма, — думав юний чорт, — тоді б ми й зійтися могли. Або ще простіше: вона дівчина, а я парубок…“

— Хотів її умовити, хе-хе, — захихотів дід. — А в нашому ділі так нічого не візьмеш…

Кублилися сутінки, пихкала люлька, а домовик чистив патичк ом ратицю.

“У світі повинні бути відповідності, — думав юний чорт, — інакше він не триматиметься купи. Світ без гармонії ні до чого, бо, коли порушиться в ньому одна ланка, розсиплеться на сміття“.

— Певне, і в коханні їй освідчувався, — глумливо сказав дід. — Мовляв, я таки чорт, але не чортівська моя любов, хе-хе…

— Я випробовував закон відповідності й гармонії, — сказав юний чорт.

— Що-що? — здивовано вирячив очі дід. — Щось ти заговорюєшся, хлопче… Закон… як ти сказав?

— Закон відповідності й гармонії, — смутно повторив юний чорт. — Я не хотів її дурити…

Вони сиділи в темряві, замислені й похнюплені. Дід смоктав люльку, домовик чистив ратицю, а юний чорт думав.

Несподівано відчув — щось дивне коїться з ним. Здалося йому, що розчиняється в повітрі, вже розтала одна нога й починає розтавати друга. З жахом зирнув — ноги й справді зникали, наче горів чорний папір. Хльоснув юного чорта жах, але за хвилю стало спокійніше. За якийсь час він мав уже саму голову, а замість тіла — чорну купку попелу, що нагадувала форми його тіла. “Як мало я жив, — думав він, відчуваючи, як звуглюється його язик, — і ще нічого не встиг удіяти. Певне, не годиться нашому братові так захоплюватися красою — от і учинив я щось негаразд“.

По пустиці потягло продувом, і він помітив, що вітер здуває його згоріле на попіл тіло. Лежала на підлозі сама голова. “Хай би лишилася голова, — подумав він. — Мені ще потрібно додумати одну важливу думку. Хвилинку, хвилинку, — попросив він, — я зараз її скажу. Немає ж ніякої рації відходити, коли тільки прийшов, коли тільки почав усвідомлювати себе, нема ж ніякої рації…“

Але голова його тріснула, як старий горщик під важким чоботом. Величезний, важкий ступак наліг на пустицю й розтер її на порох. Велетенська істота пронесла вслід за собою хвилі скаженого вітру — вона поспішала. Десь гримнув грім, а навколо задвигтіла земля.

Вранці сотниківну випроводжували в монастир. Її посадили на вистеленого килимами воза, і візниця вдарив батогом, поганяючи коней. Вони їхали довго, здалося сотниківні, кілька років, а може, кілька десятків років бо коли панна витягла з-під килима люстерко, побачила раптом старе обличчя незнайомої жінки.

— Скільки минуло часу, дядьку? — спитала у візниці. Той не відповів, тоді вона торкнула його. Візниця похитнувся і звалився з передка: з витрухлої одежі випав на дорогу давно висохлий кістяк.

Вона, проте, не здивувалася. Зійшла на дорогу, і їй здалося, що побачила перед собою якесь сяйво. Звела руки, щоб помолитися, але помітила велетенського чоловіка в білих розметаних шатах — рушив на неї, махаючи в повітрі величезними чобітьми. Світло заливало простір рівномірно й монотонне, від того незвично знебарвлювалися дерева, що стояли обіч шляху. Побачила, як побігли по гілочках швидкі бузкові тіні, і дерева раптом спалахнули малиновим вогнем, який одразу ж їх спопелив.

Тоді сотниківна побачила, що навколо неї згоряє цілий світ, вона впала ниць, але ще зберегла ту мить, коли свідомість нагадує спалах блискавки, яка немов застигла в небі. Пожадно вбирала все, що відбувається, в очі, бо їй раптом стало треба навічно це закріпити: попіл згорілих дерев, попіл згорілої дороги, що скручувалася, ніби зотліла тканина, кілька червоних гір і могутні вихори, що несподівано плюснули на неї. Вона встигла подумати, що все те може відбуватися не поза нею, а в ній самій, що життя її від якогось часу перетворилося на забуття; що вона в ньому, може, щось перебачила — її захопили швидкі палахкотючі червоні крила й піднесли над землею. I коли вона падала долі, уздріла раптом дуже чітко й близько від себе великі, чорні, повні ясного вмиротвореного світла чоловічі очі, які вона знала колись давно, які, можливо, й полюбити могла б, але досягти яких так і не спромоглася.