МИКОЛА СИНГАЇВСЬКИЙ

НА ПОРОЗІ ВІЧНОСТІ - МИКОЛА СИНГАЇВСЬКИЙ

Художнику і поету, побратимові моєму

Анатолію Луценку.

Давній звичай в серці молодому,

Ідучи на зустріч, я беріг:

– Чуєш, друже, мир твоєму дому! –

Знову я ступив на твій поріг.

Щоб з довір'ям батька і дитини

Розділити радість чи журбу.

Щоб усі ми – діти України,

Наче хрест, несли свою судьбу.

А хрестів, як долі, не забути,

І під серцем ще ятриться біль…

Ти ж хотів людиною побути, –

Розділити з друзями хліб-сіль.

Наче бджоли, на твоїм порозі

Помислів розбурхані рої.

Та чекають, брате, нас і досі

Кам'янка і Саверці твої.

Де живуча мудрість родоводу

Знов тебе приводить до людей,

Де узяв ти слово у народу –

І, мов птаху, випустив з грудей.

Щоб летіло на вуста на волю,

На стежки, де в'яжеться спориш, –

І сказало про твою недолю –

Про Сибір, Освенцім чи Париж.

Та найбільш – про глиняну домівку

В три віконця, наче з-під землі,

Що звелася на скорботах віку,

Приютивши мамині жалі.

Все життя до отчого порога

Серцем припадав ти кожну мить.

Та – святая із святих – дорога,

Мов Чумацький шлях, тобі зорить.

Щоб на світ досхочу надивиться,

Цвіт і колір в серці зберегти,

Де Землі родинної живиця

Світиться сльозами доброти.

Спогади… Плачі і сльози житні.

Вже за плечі вічність обійма…

Ти ж хотів людиною пожити,

А часу і досі ще нема.