ОСІНЬ НА МІСЯЦІ, АБО УСМІХ ДРАКОНА - РОМАН СКИБА

РОМАН СКИБА

ОСІНЬ НА МІСЯЦІ, АБО УСМІХ ДРАКОНА - РОМАН СКИБА

КАРА ЗА ВЕСНУ


Застигли у ночах дзвони

На Місяці – осінь

Не бійтесь самотності у чоpному лісі

Тpемтять нашоpошені скелі

Тамаpі Севеpнюк

Найнезнайомішій незнайомці

Едіпіада – II

Поpа, поpа. Напено, що поpа

Битва

Не зачиняйте вікнам світ

Відлуння майданної стpати, або Балада пpо яничаpа

У нічного вікна є кpов

За мотивами Богдановича

Шлях

Не тpеба так. Не тpеба. Ну не тpеба


МІСТЕРІЯ З МОКРИМ СНІГОМ


І пpийдеш по пеpшому моpозі

Де каштан небеса підпеp

За мотивами Бpодського

Коли на світ наpодяться вітpи

Віктоpу Цою

Вона, або Балада пpо пеpелесника

ПРАВО ПОЧАТИСЬ

Молодшому світові

Фpансуа

За мотивами Юpія Литвина

Істоpія одної непpавди

На білім, на білім, на білім коні

А коли не можна плакати

І пpиходить стаpенький чоpт

Дзвін, що мовчав, або Балада пpо Біле місто

А в нашім місті, як у чистім полі

Пpем'єpа

Я пам'ятав усе своє майбутнє

Тетяні Шамрай


ПОСТРІЛИ В ЗОРЮ


І білим поpухом pуки

Я падаю вище

Коли у ваше вікно загляне упиp

Евтібіда, або Дві стpіли для гpішниці

Ти на мене чекай

А тут дpижать високовольтні лінії

Звіp

Десь глибоко – глибоко в тобі

І ступає Хтось по воді

Недоквітнуть сади

Ти пам'ятаєш зоpяних дpаконів

З Лаpиси Рубальської


Post Skriptum


КАРА ЗА ВЕСНУ


***


Застигли у ночах дзвони.

І крила закрили вись.

– Добридень, старий Драконе.

Кому ти сьогодні снивсь?

А погляд торощить стіни.

А хвіст вивертає твердь.

– Ти вірний мені? Ти вірний?

Чи знов закохався в Смерть?

А ікла горять собачо.

В зіницях сліпий закон.

– Ти плачеш, Драконе? Плачеш? –

Сміється старий Дракон.


***


На Місяці – осінь.

Він змерз і пожовк.

Я вию у просинь.

Я – Місячний вовк.

А там у туманах

Хтось дикий, як я…

Навий мені ранок,

Вовчице моя…


***


Не бійтесь самотності у чорному лісі.

Коли ви безпомічні – ви святі.

Коли ви святі – ви невразимі.

Не бійтесь самотності у чорному лісі…


***


Тремтять нашорошені скелі.

Тремтять, як твій місячний стан.

Ми тут одинокі, Офеліє.

І істина наша свята.

Та чуєш, як гримають стопи? –

Як чавлять каміння рябе? –

І погляд. І погляд Циклопа

В тумані шукає тебе…


Тамарі Севернюк


Зіниці болотного духа

Пожовкли на чорних вітрах.

Сидить їжачиха і слуха,

Як скрапує з Місяця страх.

В ялиновій вічності синій,

Де квилить незрима сова…

Як музика Моцарта, іній…

І ніч, наче власні слова.


Найнезнайомішій незнайомці


Колись не в просторі, не в часові,

В якомусь тихому бою,

Зелені руки Фантомасові

Обхоплять талію твою.

А ти назад закинеш голову.

А ти забудешся в зірках.

Не буде тьми. Не буде холоду.

А буде усмішка і страх.

І прийде час. І ти ще вирвешся.

Метнешся боса по росі.

Але коли назад подивишся,

То вже, мабуть, не так як всі…


Едіпіада – II


Він прийшов молодим чоловіком.

Стис їй руку і сів при стіні.

І сказав: “Будем разом навіки.

Не дивись тільки в очі мені“…

А у глеках вино не прокисло.

І громи не прорвали ночей.

Лиш помітив сусідський хлопчисько,

Що у дядька немає очей…


***


Пора, пора. Напевно, що пора.

Далекий світ вертається додому.

Печаль стара. І ніч така стара,

Як світлий хруст у вогнищі рудому.

Все як тоді. І листя по воді

Все як тоді. І краплі на волоссі.

І два здригання, вогкі і тверді.

І два тремтіння, стиснуті і босі…

Іскриться в тьмі непройдена межа.

І виє пес свою високу втому

Все як тоді. І ти ще не чужа…

Далекий світ вертається додому.


Битва


Буде сонце вогке і солоне,

Тлустий дзвін струхнеться від іржі.

І підуть беззбройні легіони,

І падуть на зоряній межі.

Хтось далекий кине в Місяць чарку,

З мокрих вусів витре сивину.

Тільки ворон воронові каркне:

“Це, напевно, кар-ра

за весну…“


***


Не зачиняйте вікнам світ.

Хай дивляться в дощі.

Хай небеса стікають з віт

На ваші, на плащі…

Я – той, хто трохи змок і змерз.

Це теж важлива роль

Зі мною згідний бурий пес –

Противник парасоль.

Завершать зорі свій політ

На дні калюжних плес.

Не зачиняйте вікнам світ.

Там я і бурий пес.


Відлуння майданної страти або Балада про яничара


Старий-старий. Початку світу свідок.

Метнув на нього іскру з-під брови…

– А дай, турчине, кобзу напослідок.

Дивися тільки – струни не порви…

І той подав, бо так юрба веліла.

…Скінчився час, і тріснула межа…

І кобза раптом руки заболіла.

І закровилась, наче з-під ножа…

Сліпа юрба, що збилася у коло,

Застигла в пінах списів і борід.

…Він пригадав, що звуть його Микола.

І, що йому від роду – двадцять літ.

Зробилась далеч надто голубою.

Зробились надто чорними орли…

– Ах, діду, та візьміть мене з собою…

А дідо сиво мружиться “пішли“…


За мотивами Богдановича


Як застогне зима над ярами,

Заятрившись у диких вогнях, –

Вийде з Вічної Гострої Брами

Чорне військо на грізних конях.

Хтось тікатиме в хащі лапаті,

Не згасивши у вухах своїх

Чорні звуки шаленої раті

І безпомічний стогін доріг.

А погоня промчить і не зверне.

Ні на крок. Ні на крихітний крок…

Через душу, немов через терни,

До зірок. До зірок. До зірок.


Шлях


Хитається…вершник…іскриться…стерня…

Тумани…тумани…тумани…

Кидайте…каміння…Лише…не в коня…

Бо що…як впаде…І не встане?..


***


Не треба так. Не треба. Ну не треба.

Хай краще буде ніч і вітер Норд.

Хай краще вибухає тінь від неба.

Хай краще вибухає чийсь акорд.

Не треба так. Не треба. Ну навіщо?

Вже ніч і так чорніша чорноти.

Струсила сніг чиясь ялина віща,

Останній раз засипавши світи.

Старенький звір свої рахує ребра.

А очі – ну хоч Місяця відлий… –

Не треба так. – Ви чуєте? – Не треба. –

Я ж просто Ромчик. Добрий і малий.


МІСТЕРІЯ З МОКРИМ СНІГОМ


***


Л.П.


І прийдеш по першому морозі

З вітряного виру нестрічань,

Дівчинко з веснянками на осінь,

Дівчинко з очима у печаль.

Запітніють небом жовті квіти.

І впадуть. Впадуть тобі до ніг…

Дівчинко з веснянками на вітер,

Дівчинко з очима в мокрий сніг…

Захрустять сліди у мерзлій піні.

І чиєсь задивиться вікно, –

Як ступають поруч наші тіні,

Що колись не стрінулись давно…


***


Де каштан небеса підпер,

Де навіки заснуло місто –

Я долонями очі тер –

Назовіть мене терористом…

Я за щось довіряв сльозам.

Я блукав цим шаленим краєм…

Був я дикий. І був я Сам. –

Назовіть мене самураєм…

Ще побачу і те, і се…

Ще проїдусь в купе двоміснім,..

,..А для мене реально-все –

Назовіть мене реалістом.


За мотивами Бродського


Був туман до колін.

Був черемховий сніг.

Хто заслухався в дзвін,

Той до дня не добіг.

Той упав у траву,

Край зміїних боліт.

На печаль польову.

На звіриний послід.

Там не яд, а роса

На зубах у змії…

Нащо смерті коса? –

В неї очі твої.


***


Коли на світ народяться вітри,

Такі печальні, мокрі і скажені, –

Я теж підніму комір догори.

Я теж засуну руки у кишені.

Коли в під'їзді троє підійдуть,

І на сліпих ножах заблисне подив, –

Не зайва власна мафія, мабуть.

І чорний пояс теж би не зашкодив.

Колись верба заквилить у росі.

Вона ж верба. Вона усе прощала.

А я хотів, ну майже те, що всі…

А ще хотів, щоб осінь не кричала.


Віктору Цою


За вікнами дощ, за вікнами дощ.

На вікнах пітьма і цвіль.

Болить? – ну і що ж? Болить – ну і що ж?

Який це, до чорта, біль?

А світ, як колись. А світ, як колись…

Святий до самих основ…

Ну, що ти… Не плач. Лежи і дивись,

як горлом іде любов…


Вона або Балада про перелесника


Коли сумнів іще не виболів,

Коли блиски зійшли із лиця,

Клала руки на перса вибухлі

І вмирала при місяцях.

…Кожен вечір, як сонце гинуло,

Ти вже знала – тебе нема.

О дванадцятій з половиною

Викликала його сама…

Він являвся і ти лякалася.

Зовсім юний, неначе ти.

Мряка місячна розтікалася.

– Відпусти мене. Відпусти…

Не пускай, не пускай же, Місячку,

Дай їй болю і темноти.

Хай горище горить і міситься.

Хай вищать в димарях чорти…

Хай намиста, полотна й китиці

Спадуть з тіла, як листя з віт.

Хай святим вашим потом світиться

Цей шалений північний світ…

А на ранок – в устах полиново,

А на ранок – в очах пітьма.

О дванадцятій з половиною

Викликала його сама…


*


І не квітчана, і не вінчана

Між своїх золочених мряк…

Ти почула: “Рятуйся, дівчино“.

Ти уперше спитала: “Як?“

І навчили. Усе, як писано.

І навчили. Про світло й тьму.

Тільки киця зрадливо пирснула.

Тільки пічка зайшлась в диму…

Знову стелиш ряднину латану.

Догоряє твоя свіча.

Знову серце твоє калатає.

Біла свита повзе з плеча.

Чорне небо в очах стискається.

– Відпусти мене. Відпусти.

Ніч палає. Ніхто не кається.

Лиш, як завше, вищать чорти…

Знов намисто по грудях скапує.

Знову скапує жовтий віск.

Киця свічку загасить лапою,

Сонні двері замкне на хвіст.

Розметаєш волосся в темряву.

В білій шиї завмре життя.

І забризкає тьму простелену

Юна кров чи собак виття..

Небо зміниться. Небо спіниться,

Наче кава на молоці.

Чорним місяцем запроміниться

Гострий гребінь в твоїй руці…

Не чеши йому срібних кучерів…

Не в'яжи його душу сном…

Бачиш, в небі дві зірки змучені

Вже тремтять за твоїм вікном.

Він напився хмільної вічності.

Він лежить біля ніг твоїх.

Не розчісуй. Не треба, дівчино.

Ну навіщо тобі цей гріх?

,..І загрюкали. – Двері вибили.

Розкололася тінь вікна.

Хтось пробив його серце вилами…

Хтось березовий кіл загнав…

Ти мовчала й кудись дивилася.

Ти не чула, як стигне час.

Тільки киця в клубочок звилася

І здригалася раз-по-раз…


*


Ще не знаєш, що в світі Божому

Ти забудеш усе земне.

І зустрічному перехожому

Прошепочеш: “Візьми мене…“

Як не схоче – зав'єшся косами,

Будеш плакати на вітри.

Будеш полем ходити босою

І дивитися догори…

Будеш доброю, будеш впертою.

Прошукаєш його весь вік.

І знайдуть тебе в полі мертвою…

На Великдень у чорний рік.


24-28 листопада 1991 р.

Львів


ПРАВО ПОЧАТИСЬ


Молодшому світові


Догорять твої сталеві роси.

Докипить підмісячна ріка.

Хтось у снах тобою відголосить.

Хтось тебе загубить у віках.

Ти почнешся, але вже не вперше.

Ти приймеш імення не своє.

Ну, а місяць – може, він і є ще.

Вір, маленький – може, він і є.

А коли гусята жовтодзьобі

Прокурличуть в небі Восьмий День,

Може, ти відчуєш, як по тобі

Сивий Мікеланджело іде…


Франсуа


Струни такі холодні.

Свічі такі святі.

Знову в твоїй колоді –

Піки, але не ті.

Знову в твоїм стакані

Топиться древній гном. –

Досить, панове й пані. –

Ніч пізнається сном.

Вперше фальшивить голос.

Вперше дрижить вікно.

Вперше чийсь чорний волос

Падає у вино.

Пси твої безпородні

Стогнуть у темноті…

– Годі, кошлаті, годі. –

Свічі ж такі святі…


За мотивами Литвина


Вулиці вмирають. Чорно і пречисто.

Два криваві відтінки золи.

Чи були ви містом? Чи були ви Містом?

Як же так, ви – містом не були…

Ваші пси ще бродять метрополітеном.

Зоряні мутанти ста ночей.

І в старих неонів ще на серці темно,

Мабуть, за природою речей…

Хай сліди замерзнуть зірваним намистом.

На печаль. На блідість. На пургу…

Хтось лишився містом. Хтось лишився Містом.

Просто попелищем на снігу.


Історія одної неправди


Сказали, швидше б камінь спопелів,

Скоріше б гори впали у провали,

Аніж вони відступляться від слів,

З якими меч на площі цілували.

Їм мудреці повірили старі… –

Не танув світ. І не тремтіли гори.

І знали тільки злякані щурі,

Коли старий Везувій заговорить…


***


На білім, на білім, на білім коні

Лягти і закрити повіки.

На іскри тюльпанів, на прошви стерні.

Навіки. Навіки. Навіки.

Хай пнеться коріння. Хай світяться пні.

– Не хочу. Не хочу. Не хочу…

Хай дивиться хтось,

як на білім коні

Я тінь цього світу волочу…


***


Темно. Страшно.

Плакати не можна.

Ігор Павлюк


А коли не можна плакати, –

Починається війна.

Срібно-чорними атаками

За розхрестями вікна.

Треба впасти і затихнути.

Треба слухати громи.

…Бо, коли не можна дихати, –

Починаємося ми…


Дзвін, що мовчав, або Балада про Біле Місто


В'їхав Чорний владика і військо за ним.

Біле Місто злетіло в дими.

День був мокрий і дикий. – І дзвін не дзвонив.

– Хочеш хліба? – Ну, що ж… То візьми…

Здивувався владика і військо спинив

І закутався в шати пітьми.

День був мокрий і дикий. – І дзвін не дзвонив.

– Хочеш злота? – Ну що ж… То візьми…

І здригнувся владика. І стиснув булат.

І вихристу нагайку зломив.

НАКАЗАВ, ЩОБ ВІДДАЛИ НАЙКРАЩИХ ДІВЧАТ. – Хочеш щастя? – Ну що ж… То візьми…

О як гнав, о як смикав, як шпорив коня! –

Вірне військо вернувши степам…

І прибув він додому четвертого дня, –

І, прибувши, навколішки пав.

То сміявся, то плакав, і тліла роса,

Мов зіниці ненайманих вбивць.

І текли в його руки стрімкі небеса. –

Він Проклятому місту моливсь…


***


…І приходить старенький чорт.

В найтемніші приходить ночі.

І шепоче не знати що.

Чи молитву якусь шепоче…

Де, у тьмі сто хрестів зійшлось,

Він на землю клякає босу.

…О як стогне під нею Хтось…

Дядьку Петре… Це ви? Чи Осінь?


***


А в нашім місті, як у чистім полі.

Старенький місяць, дощ і бур'яни.

І вічні кроки попри дві тополі,

І мокра постать родом із весни. –

Це ти, покірна місяцю і долі,

Ідеш у тьму маленька і моя.

І дощ іде. Один. Без парасолі.

Іде тобі назустріч, наче я…


Прем'єра


За мотивами Лесі Демської


Загас рожевий відблиск на свічі.

Вірвався вітер, дикий, як Роландо.

Усе скінчилось. Кидайте мечі.

Хай глядачі

вам кидають троянди.

Цей зал не застрахований від сліз,

Бо, задихнувшись вічними словами,

Один із тих, хто був убитий вами

Не встане поклонитися на біс.


***


Я пам'ятав усе своє майбутнє.

В моїх каретах пріли скакуни.

Та каркнув ворон. Каркнув на розпутті.

І стало все далеким, як вони…

Лише зоря, що звалася Полином,

По ночах проростає із землі.

І сонним клином. Сонним-сонним клином.

Бредуть по небу чорні журавлі.


Тетяні Шамрай


Під ноги кидається вулиця.

Бруківка, як вата, м'яка.

А знаєш, Тетянко, як журяться?

А, правда, що ти не така?..

У небі над вікнами тихими

Спинився чумак на волах.

А ти тільки мертва і дихаєш,

Свічею в сліпих дзеркалах.


ПОСТРІЛИ В ЗОРЮ


***


І білим порухом руки

Я два світи віддам безодні.

І білим порухом руки

Я зупиню високий хід.

І довго витимуть вовки

Крізь дві туманності холодні

І довго витимуть вовки

На свій останній третій світ…

Там будуть, скупані в землі,

Бродити тіні по камінні.

Там будуть в чорному гіллі

Зникати зоряні хвости.

І буде Місяць на шпилі.

Він буде синій-синій-синій.

І юній вершниці в сідлі

Так важко буде не рости…


***


Я падаю вище. Я падаю вище.

Заплуталось сонце в розквітлих дротах.

Я знаю ці вишні, ці вибухлі вишні…

Та я їм не вітер. І навіть не птах…

Та я й не літаю, – я падаю в небо.

Прозоряться іскри в дерев на щоках.

– Мій добрий Каштане, ну що ви… Не треба.

Я ж навіть не п'яний. Тим паче, не птах…


***


Коли у ваше вікно загляне упир, –

Сфотографуйте його.

Адже, крім вас,

Його ніхто не сфотографує…


Евтібіда або дві стріли для грішниці


А та перша стріла

її перса прошила.

Ти розсердься, Юпітере.

Кров'ю розсердься… –

Що забула Земля,

як сама согрішила,

Що не встигло дівчисько

торкнутися серця…

Глянь, здригається степ.

Так останньо і біло.

Глянь, задиханий кінь

розриває попруги…

І цілує Ереб

закривавлене тіло.

І блискоче стріла,

що уб'є її вдруге…


***


Ти на мене чекай

відхололими сірими схилами.

Ти на мене чекай.

І не сивій від мокрих століть.

Допалає ріка.

І на ранок народиться сильною.

І по наших щоках

Сипоне її зоряний лід.

І почнеться туман.

І почнеться велике завершення.

І затихне зима.

І плесне жовтизною за край.

Ще нічого нема.

Хай усі називаються першими.

Ще нічого нема.

Ти чекай мене. Тільки чекай.


***


А тут дрижать високовольтні лінії.

І світ замерз в коров'ячих слідах.

Хтось журавля із вирію не вимріяв –

Саменьке пір'я падає на дах.

А ті, хто не навчились бути сивими,

Іще навчаться плакати в траву.

Хтось журавля назвав затертим символом. –

А я його журавликом назву.


Звір


Білий дим над його печерою.

Під ногами чортополох.

Він вечеряє. Він вечеряє.

Він не знає, що він вже здох…

Чорні мухи на сонці блискають.

Чорні мухи падуть до віч.

О як добре, що небо близько є.

О як добре, що близько ніч.

І, здійнятий сліпими силами

На кордоні вогню і води,

Він затужить громами сивими

І неквапно піде туди…


***


…Десь глибоко-глибоко в тобі

Горить дерево.

По ночах твоє тіло світиться із середини.

Я ніколи нічому не дивуюся.

Але, все-таки…

Як тобі спиться при повному світлі?..


***


Ти ж знаєш, що буває,

Коли сходяться два береги,

Які тримають

Ціле море любові,

Непідвладне політиці Хусейна.

Наталка Левчун


І ступає Хтось по воді.

І ревуть Його вороги.

Як живеться отій Звізді,

Коли сходяться береги?

Ще хтось хвилю уб'є веслом.

Хтось натягне свій лук тугий.

Та на чорта подібне зло,

Коли сходяться береги?..

І зникає пітьма, як дим.

А з пітьмою зникає все.

Лиш нізвідки, як гном рудий,

Курить люльку старий Хусейн…


***


Недоквітнуть сади

У вологих дівочих косах.

Запечуться сліди

В нікуди, в нікуди, в нікуди.

Ти за мною не йди –

Я згублюся в пустелях босих…

І попрошу води.

Повернувшись, попрошу води…


***


Ти пам'ятаєш зоряних Драконів

У чорнім небі вашого села…

Ми їли землю, злякані і сонні;

Лише верба росла собі й росла.

Терновий вечір, цей терновий вечір!

Криваві ікла. Місячна межа.

…І десь хлібина достигала в печі.

І білий кінь зривався та іржав.


З Л.Рибальської


Вплесніть чаклунський сон

У келихову мряку.

В розплавлених свічах

Іскряться дзеркала.

А тьмяний вогник наш

Був теплим доостанку.

А ти кудись пішла…

У сутінки пішла…

Слова, слова, слова,

Мов істина волога.

Слова, слова, слова,

Мов постріли в зорю.

А свічка ще жива…

Пробачте, ради Бога…

А свічка ще жива.

Я скоро догорю.

Під вашим під вікном

Не забрязкоче дзвоник.

Не сплутає слідів

Мій вічноспішний крок.

Завершення, як світ,

Прекрасне і солоне.

Як пил моїх зірок.

Як пил моїх зірок…

Придумайте сюжет

Про ніжність і про літо,

Де вим'ята трава

І дві волошки в ній…

Розсипаним драже

Закотяться в століття

Слова, слова, слова,

Печальні і смішні.

Під вашим під вікном

Не забрязкоче дзвоник.

Я скоро догорю,

Як ця червона мла.

Завершення, як світ,

Прекрасне і солоне.

А ти кудись пішла…

Для чого ж ти пішла?..


Post Skriptum


Ви не ждіть. Я приходжу ночами,

Коли зорі падуть на вас.

Коли кішки вічми пророчими

Зупиняють ревучий час.

Мерхнуть межі в космічнім кресленні.

Тільки кроки мої дзвенять.

Тільки верби мовчать нечесані

Над могилами

вербенят.

Хай тумани кіньми з'їжджаються,

Білим сутінком по воді.

Все сивіє. Усе прощається.

Тільки яблука –

Молоді…



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.