РОМАН СКИБА

ТІНЬ СОВИ - РОМАН СКИБА

ДРАКОН


Зачепившись за місячні стіни,

Розколовши озерний граніт,

Я востаннє народжений з піни,

Вилітаю у гаснучий світ.

Мчать під крилами Йорки й Камчатки.

Сяють зціплені ікла мої.

Є у світу чотири початки.

Є у світу чотири краї...

Вітер пестить мої блискавиці.

Липне світло до ваших зіниць.

От і все, мої судді і вбивці,

Якщо хочете, падайте ниць.

* * *


І. Ш.


Я маленький – мені не пишеться.

Ти велика – у тебе небо.

Нас чекає собака Вишенька.

Нам поплакати трішки треба.

Стільки в ночах всього намішано.

Слимачок наш ховає ріжки.

Нам не страшно - нам просто місячно.

Нам поплакати треба трішки.

* * *


Ну от і все. Вона приходить знову.

І мовчки пальці в кучері кладе.

– Твій білий кінь стоптав земну основу.

– Твій чорний кінь примчав тебе в ніде.

А далі ніч. А далі буде просто.

Вбіжить Овлур і звернеться на “Ви“.

І буде дощ. І буде час і простір.

І довгий шлях під крилами сови.

* * *


Очі в них криваві, як неділя.

Ночі їхні білі і гніді.

Коні потойбічного весілля,

Купані на зоряній воді.

Перший кінь упав на краї світу,

Другий кінь упав на краї дня.

Третій кінь пішов топтати вітер.

П'єте воду, – згадуйте коня.

Там де тіні келихами дзвонять

В небо оливкове від олив,

Сивий циган, звихнутий на конях,

На останок стайню запалив.

* * *


С. М.


А я все ходжу, ходжу по дощах.

Старий острожник з вічною клюкою.

Колись і Вам явлюся при свічах.

І розкажу про все, чого не скоїв.

Ще дзвонить дзвін.Ще славиться цей світ.

Іще дрижить печаль його бездонна.

І п'є бокал за сотні ваших літ.

Кульгавий привид п'яного Війона.

Вас не лякає сива-сива тінь,

І чорна кров, запечена на скроні...

Хай буде так. У вічності. Амінь.

Допоки степом ходять білі коні.

* * *


У ліхтарях скінчилася весна...

Оце і називається згасання.

Я перший раз лишився без вікна.

Моя печаль у Всесвіті остання...

“А далі ж як?“ – спитаю в тишини.

Вона озветься хриплою струною.

На звук не дочекається луни.

І лишиться до ранку тишиною...

* * *


Він же знає, знає Місяченько.

Бо на те він – Місяць, а не хтось.

Всіх, кому було недалеченько.

Всіх, кому дійти не довелось.

Він же знає. Знає та не каже.

Лиш на схилі Чорної ріки

Білим потом, білим потом маже

Лики звірів, виючих в роки...

І щоніч, закутавшись у славу,

Крізь усе князівство степове,

Він кудись на вічну переправу

Жеребця каурого зове...

Ну а потім язиком собачим

Хлебче кров з осикових сердець.

Ні. Мабуть не все іще він бачив...

Бо не йде каурий жеребець.

ТРИПТИХ З НОВЕЛИ “ПОЛУДЕНЬ“

* * *


І здригнеться гілля,

І зустрінуться два силуети.

І пропащій сові

Перед летом заниє крило.

Ось Вам, люди, земля.

Ось Вам піни далекої Лети.

Ви ще трішки живі.

Ще мале вербеня не цвіло.

Білий світ – на шматки.

Чорний Всесвіт – на білі комети.

Щоб у теплій траві

Ваші зрошені стопи звело.

Хай спливуться віки.

Хай зустрінуться два силуети.

Ще не пах деревій.

Ще мале вербеня не цвіло...

*


Розсувається час.

Розсуваються пізні тумани.

Море. Бриз. І пісок,

Що зсипається з білих долонь.

Що світилам до Вас?

Все на світі триває і тане.

І зліта волосок,

Зачепивщись за чорний вогонь.

Йде від моря дівча.

І всміхається: “Янчику, де ти?“

І ятриться прибій,

І втонути сонцям не дає.

Ось вам, люди, свіча.

Хай зустрінуться два силуети.

Хай з-під Ваших, з-під вій

Занебесніє небо моє...

*


Зорям важко самим,

Адже зорі до болю осінні.

Вже на диких вітрах

Доіскрилось у ріках вино.

Скоро згаснемо ми.

І завихряться зоряні тіні...

Хай повториться страх.

Хай повториться все від основ.

Білий світ – на шматки.

Чорний Всесвіт – на білі комети.

Ви ще трішки живі,

Це було вже, було вже. Було...

Хай спливуться віки.

Хай зустрінуться два силуети.

І пропащій сові

Перед летом заниє крило...

* * *


Гітара зав'яне

На першій струні.

І пирснуть у вічі

Три чорних тюльпани

На жовтім вікні.

І макові свічі.

Розсунуться штори –

Така вже пора.

Прочиняться двері...

І скрипне величність

Старого пера

По сивім папері.

Хай відблиски літер

І вихори свіч

Хтось грає по нотах...

Оранжевий вітер

Остудить за ніч

Мій маковий гнотик.

ПІСЕНЬКА


Я вернувся туди.

В мій ожиновий дощ.

Повен космос води.

Ви одна серед площ.

Просто вечір такий...

Просто осінь і все...

Ліхтарі-нічники

Похилили шосе.

Повен космос води.

Сутінь сяючих товщ.

Ось вам – пес-крокодил...

Ось Вам – я. Ось вам – дощ...

Жук по ринві повзе.

Просто жук, без прикрас.

Нам сьогодні везе –

Просто час такий, час.

БАЛАДА ПРО ЧОРНОГО ПСА


“Гой, Маріє, Марієчко,

Я вже скоро прийду...“

Покотилося пір'ячко

По осіннім меду.

Захрустіли під стопами

Жовті душі гаїв.

“Навіть дим над окопами

Пахне тілом твоїм...“

Виноградне сузір'ячко

Опаде в лободу.

“Ти не думай, Марієчко,–

Як сказав, то прийду...“

...І зачалась над простинню

Сива тінь кажана.

Злиплась темрява з осінню.

Заридала жона.

Домовик її змучений

Кинув хату мести.

Розметав її кучері

На старенькі листи.

...Жовті свічі засвічені

Тьма стійка, як вино.

Вчуй між віщої ніченьки

Легкий стук у вікно.

Гой, Маріє, Марієчко,

“Гой, Марієчко, Ма...“ –

А на згаслім подвір'ячку

Тільки пес та пітьма.

Ясени посходилися,

Місяченько зачах.

Пес в лице її дивиться

В нього вогко в очах.

“Ти змінилась, Марієчко,

Я, напевно, також...“

Покотилося пір'ячко –

Тілом вдарила дрож.

Дві зірчини скотилися.

Аж у серці луна.

Пес в лице її дивиться.

І регоче вона.

...Між хатами безокими

Заблукаєш в дощах.

Йтимуть роки за роками

У собачих очах.

Гой, Маріє, Марієчко,

Розпливуться листи.

І закотиться пір'ячко

В захурдельні світи.

Будуть свічі засвічені,

І нікого – ніде...

Не тремти – це лиш ніченька.

Як сказав – то прийде...


* * *


А ти й не бачиш – я стою за шторою.

Мене нема уже четвертий день.

А над твоєю свічечкою хворою

Глухий годинник кашляє і йде.

Ялинка наша мружиться до місяця.

Літає в сні наш добрий древній кіт.

У цій кімнаті Всесвіт не уміститься.

Навряд чи в ній уміститься і світ.

Згасають тіні. То твій Ангел дмухає.

То замерзають Ельмові огні.

Іде годинник. Сніг іде. Ти слухаєш?

Мене немає. Холодно мені...

* * *


Ти так хотіла бачити смереки...

Леся Українка


Полетимо. Ходи, мала, ходи.

Полетимо. Не все ж у світі тлінне.

Каратами Різдвяної звізди.

Горить чиєсь зображення настінне...

Полетимо. У білу круговерть.

Ти ж так колись хотіла політати.

Хай місяць, переповнений ущерть,

Прикинеться стрибайчиком вухатим...

Твої смереки стануть на рядно,

І залунає інеєвим блиском

Те сиве щастя, що тобі дано –

У перший раз побачити їх близько...

* * *


Білий дощ паде, білий дощ.

На Сатурн паде, на Сатурн.

Хоч рубай дикорослий хвощ.

Хоч на ринвах лабай ноктюрн.

Я такий, як сто літ назад.

Я такий, як сто літ убік.

Я смішний, як отой солдат,

Що на старість із війська втік...

СІЧНЕВИЙ ДИПТИХ


А надворі зима.

Ти сьогодні сама

Напуваєш сивіючий гніт.

Хтось шкребеться у тьму,

Мабуть зимно йому... –

Не лякайся, то Місячний Кіт...

*


Чуєш кроки гучні...

Бачиш тінь у вікні...

Не підходь туди, ради Христа.

Хтось регоче у тьму,

Мабуть чорно йому... –

Помолись, то Господар Кота...

* * *


Ользі на пpізвисько Хом'як

Були в гнідого ноги дерев'яні.

Були в гнідого очі навісні... –

Афіною по чорному майдані

Ти мчала на троянському коні.

Губилось небо в сивих зодіаках

Десь на межі незвершеного дня...

І я тебе жалів. І майже плакав,

Що ти не вмієш падати з коня.

* * *


А ті смереки так бояться смерті.

Такі туманні, звихрені такі...

А їхні тіні вже вітрами стерті.

А їхні душі все іще стрімкі.

Десь там під небом, жовтим і далеким,

В сліпих ночах дрижить промерзла гладь.

Шумлять над Стіксом зрубані смереки.

Стоять собі прозорі і шумлять...

* * *


Сонце зтекло у шпарку.

Темно, хоч в око стрель.

Ходить по древнім парку

Чокнутий менестрель.

Рве золоті ранети.

Топче нетлінний прах.

Киньте йому монету,

Срібну, як Божий Страх.

Знову земля і небо

Зшиті косим дощем.

– Що тобі, хлопче, треба?

Може подати ще?

Ставить кущам підніжки.

Падає в чорну стинь.

Вистав, бідаче, ріжки,

Бороду відпусти.

Тчуть павуки тенета

На чотирьох вітрах.

Тане в руці монета.

Скапує Божий Страх...

* * *


Цоки-цоки, білий сніг...

Сутінь голубина.

Дайте вершнику нічліг.

А коневі сіна.

Кінь усім своїм гріхам

Протиставить версти.

– Хто ти, хлопче, князь чи хан?

Доки маю везти?

На долоні – далина.

На червоній – сива.

І така з криниць луна,

Що йти несила.

Кануть тіні ластів'ят

В лона сірих відер.

Буде й вершнику – vivat.

І коневі – вітер...

ПЛОЩА РИНОК


Біла тінь горішка.

Дзвін дощу гортанний.

Лесбіянка-кішка.

Біля ніг Діани...

Припиніть розмову.

Проминіть зупинку.

Загубіть підкову

На лункому ринку...

Дайте мені неба.

Дайте мені ночі.

Тільки без потреби

Не дивіться в очі.

Сядьте на сходинку

Поблизу паркана.

Хай дурні будинки

Хвицають Аркана...

Вигне спину киця...

Панни ж мої, панни...

Завтра й вам присниться

Біла тінь Діани...

ІВАНОВІ АНДРУСЯКУ


І приходить той час.

І на вітрі шаліють коти.

І щаблями антен хтось у білому долу спускається.

Вічний промінь дзвенить.

Треба тільки сказати “Прости“.

Вічний промінь дзвенить.

Я ридаю. Здається так каються...

Це ще важче часом, ніж у двадцять не бути старим,

Ніж у місяць нісан не кричати по ночах,

як водиться.

У котячих очах задзеркально відсвічує грім...

То Михайло Булгаков надламаним сміхом заходиться...

* * *


А степ розораний

Рудими зорями.

Над лепрозорієм

Гудуть вітри.

Не будьте звірами.

Не будьте хворими.

Цілуйте камені

Медвідь-гори.

Вона кошлатиться

На сивім заході.

А ви у захваті,

А ви в шалу.

Повстали з праху ви.

І стали птахами.

І крильми змахує

Ваш батько Лунь.

Ковтайте темряву

Вічми прозорими.

Вдихайте порами,

Як ворожбу.

Не будьте звірами.

Не будьте хворими.

Бо там за горами

Дружини ждуть...

* * *


Коли у пустелі у них закінчувалася вода –

вони вбивали верблюдів і пили їхню кров.

Потім, щоночі їм снилося,

як з гілки сухого дерева

до піни в горлі хрипить ворона.

Іноді вони помічали, що у ворони червоні очі.

І тоді їх знову мучила спрага.

Так вони ставали собою...

* * *


“Ви чули: піднялися ціни на небо...“

Маріанна Кіяновська


Тихіше, панове, тихіше, – там дзвони...

Хтось ходить по вулиці в чорнім плащі.

Він чорний, як сонце. А сонце – червоне.

І виснуть на вишнях воскреслі хрущі.

Тихіше, панове, тихіше, – ви гірші...

Там дзвони, там дзвони – то ж вийдіть на шум.

Ви чули: піднялися ціни на вірші...

Ви чули: а я їх уже не пишу...

ПІЛІГРИМИ


Нічка чорна, як душа.

Братчики, не спіть...

Там у тінях спориша

Шастає ведмідь.

Чули стогін? То не птах...

Господи, прости...

У глухих очеретах

Водяться чорти...

Вітер димом зависа.

Буками трясе.

Помоліться в небеса.

Це іще не все.

Ясінь білий, мов хорват.

Вгору пне персти.

Світить в небі вікна хат,

Щоб і нам дійти...

* * *


Ользі на пpізвисько Хом'як


А ти й не знаєш –

погано мені. Погано.

По цілім світі

на жовто палає дощ.

Ще зовсім рано.

Туди іще зовсім рано.

Ще сич не квилив.

Ще тінь не зтекла із площ.

Тут ходять люди.

На чорта вони тут ходять?

Дерева п'яні,

хитаючись, стануть в ряд...

І буде спалах.

І впаде іскра на протяг.

Замре і згасне.

Рукописи ж не горять...

Колишній дружині присвячується...

ПЕРЕДЗИМ'Я


ЦИКЛ


“Необірваним яблукам

Важко робитися сивими...“

Із віршів автора

I


А нам з тобою ні-ні та й холодно.

Твій плащик жовтий стікає в осінь.

Далеко ще до приїзду Воланда.

Та й до Різдва іще часу досить...

А ми з тобою бродячим парками...

Дивися – білка. Ну он же – бачиш?

А бідне сонце об'їлось хмарками.

– Ну що ж ти, сонце? – Та так. Бо смачно ж...

А ти волосся даруєш вітрові.

І розсилаєш по білій шиї.

Тікаймо звідси під ясен віттявий,

Бо сизе небо дощем прошиє...

Ця печериця з розкішним равликом...

Цей дух озонний, цей кіт пропащий...

Блискоче світ, наче пізнє яблуко.

Але чому в тебе ЖОВТИЙ плащик.

II


Сніг. Завтра перший сніг.

Завтра? Звичайно, завтра.

Інії вже рясні.

Вже догоряє ватра.

Ніч. Завтра перша ніч.

Наша з тобою, перша.

Чуєш? Кричать півні,

В космос дзьоби задерши...

Жерсть... Небеса, як жерсть.

Жар від листків опалих...

Маєш високу честь –

Мій поправляти шалик.

Осінь. Туман. Антракт.

Схили гілок пологі.

Начебто просто так.

Очі у нас вологі...

III


...А пам'ятаєш, ти писала:

“Ромчику мій маленький,

Ромчику мій дорогий...“?

– Цей лист був дуже сентиментальний,

і я часто над ним ревів.

Потім ти сказала, що він загубився...

Але ж Він не міг загубитися –

Листи не горять і не губляться.

Як і рукописи. Правда вони жовтіють.

Та що поробиш, - такий вже колір розлуки.

Зрештою, листя теж жовтіє.

А я люблю жовте листя.

Ти ж пам'ятаєш,

Яким місяцем мене мають назвати...

Ти все пам'ятаєш. Каркуша...

Я хотів... Я хотів тобі...

Жахи. Я знову реву.

Мабуть, осінь уже закінчується...

Запали сірничок, і кинь його на вітер.

Хай буде так...

IV


Сутінки. Вічні сутінки.

Боже, чому ж так темно?

Ні ліхтаря-супутника,

Ні світлячка таємного...

Місяця, дайте місяця!

Трохи. Ну хоч би чвертку.

Так, що й в портфелі вміститься,

Або хоча б в конвертику...

Чудонько моє, чудонько...

Щічки ж мої солоні...

Мокра. Холодна. Дощу донька.

З краплею на долоні.

V


Так буває інколи.

Так буває.

В час, коли спалахують ясени.

Біле місто з білками

І трамваями

Відлітає в Африку до весни.

І летять церковиці

І будинки...

І летять проспекти, і сипле сніг...

Наче казка мовиться

З серединки,

Наче ти всміхаєшся уві сні...

...Обганяєш ластівок

В сивих ластах.

Нам нестача палива – не закон.

Лиш би нам не впасти би.

Лиш не впасти би.

І не зіштовхнутися з літаком.

VI


А пам'ятаєш, ти писала... Ти все пам'ятаєш...

Каркуша... А листи не горять і не губляться... Як і рукописи...

Правда вони жовтіють... Запали сірничок...

Ну здрастуй...

* * *


Впадає Стікс у Чорне-Чорне море,

Де по ночах ридає Поліфем,

Де сонце мокре, тануче і хворе,

Складається з неправильних морфем.

Там звикли риби до зелених бликів,

Там звикли чайки до зелених хвиль,

Там сплять вітрила, змерхлі і великі,

З тих самих пір, з яких триває штиль...

Та прийде день і бризне грім сталений.

І буде вітер, вітер з-під і над...

І в нім забудуть злякані Сирени

Високі звуки власних сиренад...

... І лиш весло з Харонового плоту

За двісті миль до паралелі ікс

Нам нагадає із коловороту,

Що тут колись впадав у море Стікс...

* * *


Ользі на пpізвисько Хом'як


Тс-с... Я чую голуба у твоїх грудях...

За шумом крил

Я здогадуюся, що він сивий.

Шкода, що я не можу

Погодувати його з руки –

Він, мабуть, так любить

Кришений хлібчик...

Кожного вечора,

Коли з Місяця падає листя,

Я молюся лише про одне, –

Щоб твій голуб не випурхнув в небо,

Раніше моєї голубки...

ВЕЧІРНЄ


Тьмяно проступить в небі тугім

Кров королів крізь обрій.

Бачите замок? Чуєте грім?

Плескайте люди добрі...

Там на полотнах тисячі літ

Дихають очі сірі...

Блимають нетлі. Скапує лід.

Буде і вам по вірі...

Стихне у вухах дзенькіт рапір,

Рипне петля на брамі.

– Дайте цигарку, пане Шекспір.

– Вибачте, ми у храмі...

* * *


Вона стрімка, оголена і світла,

Мушкет підніме з мокрої трави...

І ти на хвилю задихнешся вітром,

Відчувши над собою Тінь Сови.

І дзенькне постріл. Білий і неточний.

І вп'ється в серце гудзик золотий.

Лежи в траві і не заплющуй очі, –

У цьому світі вбитий тільки ти...

А блиск вишень, в якім ще є потреба,

То лиш дощів оранжеве злиття...

А кров на голубім мундирі неба, –

То сонце – Божий орден за життя...

* * *


Стихне на восьмім валу

Юної чайки екстаз...

Вітер лоскоче стрілу –

Море хитається – Раз!..

Ми тут самі, чи не так?

Мокро дрижить тятива...

Пальці мертвіють і в такт

Море хитається – Два!

Постріл. Усмішка. Політ.

Все. Отепер говори...

Місяць – прострелений плід.

Здрастуйте. Вибачте. – Три!

* * *


Ользі на пpізвисько Хом'як


Привіт, маленька. Здрастуй, я пішов.

Бо в сонця колір квітів Маргарити.

І скрип моїх подертих підошов

Сильніший від бажання говорити.

Хай буде шумно! Хай кричать коти!

Хай вибухають яблука червоні...

Бо дика гілка може прорости

Дитячим пістолетом біля скроні.

А рівно в північ вдарить листопад.

І мокpі лавки кануть в кpуговеpті.

І в сивім світлі паpкових лампад

Не буде ані стежки, ані смеpті...

* * *


“Я був лісничим, що жодного разу

не піднімав рушницю на звіра...“

М. Горошко


“Він вимірив, він вистрілив“...

Пісня


А ватра Купала далеко-далеко.

Тут зорі – не зорі. І мох не росте.

Впадеш – і надривно зайдуться смереки

Плачем ненароджених наших дітей...

Я – п'яний лісничий. Тремтить моя праща.

Я вернуся вовком на круги своя.

Кидається в ноги шаліюча хаща,

І жало ковтає триока змія.

Я п'яний, я п'яний. Вином і виною.

Затвердлість прикладу колотить в плечах.

Вона ж була братчики просто сарною...

З очима, що схожі на очі дівчат...

МАНІФЕСТ


Я, здається іду вам на зустріч.

Я, здається, такий, як колись.

У святому небесному люстрі

Мій лункий силует запаливсь.

Ваші коні зриваються диба.

Ваші шаблі із піхов течуть.

Я, чужинець на прізвище Скиба,

До очей піднімаю свічу.

Хай на кручах замруть “Мерседеси“.

Вибігайте, ридайте у степ.

Доки, відзвуком чорної меси

Воронячий полин проросте...

І засяють глухі мікрофони.

І замріє над воском туман...

На коліна, нардепи і фони, –

Я – філософ на ймення Роман...

... А якщо раптом хліба не стане,

І по степу завихриться сніг, –

Не до хати, то хоч би до стайні,

Але тільки пустіть на нічліг...