Семен Скляренко

СВЯТОСЛАВ - Семен Скляренко

КНИГА ПЕРША


КНЯГИНЯ І РАБИНЯ


Мандруючи понад старим Дніпром

світанками, удень і вечорами,

вночі, під чистим зоряним шатром,

перед вогнем, що руки грів теплом,

я думкою летів через тумани.


Туди, в минувшину далеких днів,

коли діди, забуті й незабутні,

уперше стали між високих гір,

оглянули широкий виднозір,

за покоління дбаючи майбутні.


Трудилися у поті своїх чіл,

орали землю, ставили оселі,

воздвигли городи і частокіл

і в клопоті буденних трудних діл

сади садили, будували села.


Сварилися, бо рід ішов на рід

і плем'я кров братерську проливало,

на князя князь ішов, і був розбрід,

і знов був мир, за рало брався рід,

Русі знамена сонце осявало.


Боролись предки. З моря і степів

ворожі хижі орди налітали,

палили городи і нищили засів,

та проти них вставала тьма списів,

мечі із піхов люди витягали.


Спасибі вам за цю тернисту путь,

в труді й на раті гідно ви стояли,

нікому з нас ніколи не забуть,

і кожному годиться пом'януть,

що ви створили, що ви збудували.


Почнемо ж нині повість цю смутну

про порохом повиту давнину,

про ті часи, далекі й незабутні,

коли діди, прославлені в віках,

виходили на свій великий шлях,

за покоління дбаючи майбутні.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ


1


Вийшовши на вал городища, Ант довго дивився й прислухався. Усе віщувало добру

днину: від Дніпра ледь повівав теплий низовий вітер, небо вгорі було чисте, а

зорі на ньому ясні, срібний серп місяця спускався до правого берега, на травах

лежала щедра роса, на Дніпрі і в затоках, прокидаючись, весело перекликались

птахи. Тож Ант вирішив, що йому не слід ждати, й одразу повернувся до хижі.

Переступивши в темряві кілька кам'яних східців, що вели вниз, він відчинив важкі

набряклі двері і опинився в хижі.

Там було дуже тепло, парко. Посередині, у викладеній камінням ямі, тліло

вогнище, над яким, ніби велике кінське вухо, звисав виплетений з лози й

обмащений рудою глиною широкий димар. Ант знайшов у півтемряві сухих дров,

підкинув до вогнища, і воно ожило, загоготіло, у димар хвилею покотив густий

дим.

Коли вогонь розгорівся ще дужче, у хижі посвітлішало, в червонкуватому

миготливому відсвіті окреслились стіни, на кілочках висіли зброя й одежа;

складена із жердин, підперта сошками стеля, до блиску витерта ногами кам'яна

підлога, низькі двері в стіні, що вели до клітей.

Посеред хижі, недалеко від вогнища, стало видно викладену камінням ще одну

яму-піч, у якій пекли хліб, різний посуд біля неї - череп'яні з вузькими шийками

корчаги й широковерхі горнці, дерев'яні кадоби, ночви, миски.

Нарешті полум'я освітило й куточки хижі; в одному з яких - за вогнищем - стало

видно глиняний приступок, а на ньому дерев'яні постаті Перуна й Волоса,

невеличкої бронзової, вкритої прозеленню Рожениці - фігурки голої, із складеними

на животі руками жінки.

У другому кутку хижі, праворуч від вогнища, на низькому помості з дощок,

прикрившись звіриними шкурами, лежало кілька чоловік. Ант ходив по хижі дуже

тихо, скрадаючись, і вони, либонь, не чули його кроків - спали.

Ант зняв із стіни лук і тул* (*Тул - колчан для стріл.), поклав їх біля вогнища.

Зігнувшись у низьких дверях, заліз у кліть, щось у темряві довго шукав, а коли

повернувся, в руках у нього був цілий жмут комишевого й березового пруття, різні

залізця. Сів біля вогнища, взяв ніж, заходився, готуючи стріли, стругати пруття;

на один, тонкий, кінець кожного прутика насаджував жолобчате залізце з вістрям,

на другому робив вирізку або доточував костяний зуб.

У цей час на помості під шкурами хтось заворушився, і звідти виліз спочатку син

Анта Микула, а за ним - його жона Віста.

— Що, отче? - запитав, протираючи очі, Микула. - На лови збираєшся?

— Чув нині ніччю рик, - відповів Ант. - Піду поникаю...

— То, може, пішли би оба?

— Ні, Микуло, - заперечив Ант. - На лови йду сам, ви з Вістою ліпше ідіть

випалюйте ліс.

— Гаразд, отче, - згодився Микула. - Ми підемо до лісу.

Віста вже зарила в жар горнець з водою, кинула в нього в'яленої риби й солі,

дістала коржів, поставила просто на камені перед вогнищем дерев'яну миску,

поклала ложки, метнулась з хижі з цебром, щоб принести води, за нею вийшов і

Микула.

Тоді під шкурами на помості ще щось заворушилось, і звідти висунула спочатку

голову, а потім вилізла дівчина - в одній сорочині на голому тілі, з розкошланим

волоссям, карими блискучими очима. Вона прокинулась, либонь, раніше і чула

розмову старших, бо підійшла до Анта й запитала:

— А що то за рик, діду?

Ант теплими очима подивився на онуку, одіклав набік комишину, до якої готувався

ладнати залізце, й погладив дівчину по голові.

— То й ти встала, Малушо?

— Я давно не сплю, діду.

— Рикають олені, - сказав, тримаючи на голові в дівчини свою руку, Ант. - От

піду поникаю, встрель оленя, приволочу - буде м'ясо, буде й хутро.

— А ти не боїшся, діду?

— Ні, Малушо! Я поцілю його ось цією стрілою, а коли впаде-ножем...

Дівчина захоплено дивилась на обличчя Анта - засмагле, все в глибоких зморшках,

з сріблясто-сивою бородою, з довгими вусами. По ньому повз багряний відсвіт

вогнища.

Увійшов Микула.

— Денниця* (*Денниця-вранішня зоря.) догоріла, - сказав він. - Світає. Біля хижі

почулись швидкі кроки. Віста принесла цебер води.

— Обмийся, - звеліла вона дівчині. На жару в горнці вже парувала юшка.

— То й сядемо, - владно промовив Ант. Усі стали підходити до вогнища. Віста

налила з горнця у миску юшку, поклала ложки, наламала коржів. Але ніхто не їв,

усі мовчали.

Ант відклав свої стріли й залізця, встав і пішов до дверей хижі, розчинив їх і

одступив набік, щоб кожен, хто трапився б у цю годину, міг зайти й сісти до

вогнища. Але в дворі, як звичайно, нікого не було, і, зачинивши двері, Ант

повернувся й сів на підлозі перед вогнищем. Близько від нього сіли Микула з

Вістою й дівчина.

Проте й зараз ніхто не почав їсти. Усі мовчали. Замисленими очима дивився на

вогонь Ант, туди ж неспокійним поглядом дивились Микула, Віста, дівчина.

Такий був давній покон* (*Покон- звичай.) їхнього роду: люди, що жили у

городищі, в цій хижі і в інших, завжди збиралися на світанні тут, щоб поїсти,

послухати слова старійшини. Раніше ніж починати снідання, старійшина ламав хліб,

брав частку від страв і кидав це у вогнище, бо, як вірили, під ним жили душі

пращурів, усіх, що пішли вже з роду. Вони також жадали своєї жертви.

І зараз старійшина Ант одломив і кинув у вогонь шматок коржа, набрав з миски й

виплеснув ложку юшки.

Усі бачили, як упав на жар шматочок коржа, як у тому місці, де пролилась юшка,

вогонь притух, а потім розгорівся.

Тоді Ант набрав нову ложку юшки.

— Боги прийняли жертву, - сказав він. - Будемо їсти ми, і щоб завжди нам було

добре...

Хіба міг старий Ант знати, що це остання його жертва?


Після снідання Ант одягнув широкий пояс, почепив до нього з лівого боку набитий

стрілами ремінний тул, з правого - ніж, взяв у руки зроблений з буйволової кості

лук, попробував тятиву.

Це був добрий лук, який Ант дістав тоді, коли ходив з князем Олегом до

Джурджанського* (*Джурджанське - Каспійське море) моря. Тятива на ньому була

зроблена із кінської жили, і зараз, коли Ант натягнув її й раптом одпустив, вона

довго й тонко дзвеніла.

— Грає! -засміявся Ант. - Аби тільки олень! Так вони вийшли з хижі - батько Ант,

босий, у чорному гостроверхому вовняному ковпаку, грубих сірих ногавицях і такій

самій сорочці, підперезаний поясом, озброєний луком, стрілами, - воїн; син його

Микула - з непокритою головою, в довгій, підперезаній ремінцем сорочці, босий;

на порозі стояла Віста - вона винесла батькові на дорогу у міху коржів, шматок

веприни, дрібок солі; з темної ж хижі, де ясним вогнем горіло вогнище, визирала

Малуша.

Батько Ант зітхнув - певне, він пригадав, як колись, почувши оленячий рик у

лісах, збирались на цьому дворі, сідлали коней вої - десять, двадцять, тридцять,

— їх проводжали жони, діти, старійшини ж сиділи під стінами хижі й посміхались,

пригадуючи свої давні лови...

Зараз батько й син стояли на тому ж місці, серед того ж самого двору, але тихо й

порожньо було навкруг. Хижа, у якій жив Ант і його предки, вросла в землю,

похилилась; біля хижі ще лежав камінь, на якому колись гострили мечі й ножі, але

зараз його затягало травою й зеленим мохом; у дворі не ревла, як колись, худоба,

а кінь Анта - старий бойовий кінь -гриз на валу в'ялу пашу; навіть пес їхній -

добрий пес, вовкодав, - постарів, спав під стіною.

Коли Ант з Микулою пройшли двором і вийшли на вал, їм стало видно хижі і тих

родовичів, що народились тут, у городищі, але пішли звідси. Хижі тяглись

півколом, що починалось біля Дніпра, завертало до лісу і знову виходило до

Дніпра вище, біля кам'яного оскола* (*Оскол - скеля.).

Хижі ці були не такі, як та, в якій доживав Ант. Стара хижа їхнього роду

ховалась за валами городища, ці ж здебільшого стояли на горбках. У городищі було

ціле поле, двір від двору відділяло гостре околля, самі хижі були великі, деякі

з них помащені білою або зеленою глиною, над деякими височіли дахи з драниці, з

димарями, голубниками.

Зараз скрізь у хижах вже прокинулись, там чулись голоси, ревла худоба, високо в

небо від хиж тяглись димки.

— То я й піду! - промовив Ант, взявшись за лук;

— Іди, отче - попрощався Микула.


2


Великий і численний рід, один із родів полянського, племені, до якого належав

Ант, споконвіку жив над Дніпром. У ті часи, про які йде мова, тут, на високій

кручі, недалеко від землянки Анта, ще стояло - впритул одним боком до лісу, а

другим до Дніпра - городище, на валах якого пращури роду не раз сходились з

ворогами, через що рови й піски навкруг засіяні були стрілами, людськими

кістьми, черепаям. Звідсіля ж скрізь по кручах над Дніпром у ясну днину можна

було побачити городища інших родів, від них ген-ген у степ рядами тягнулись

могили - деякі дуже давні - з кам'яними постатями забутих предків. Вони стояли

на вершинах могил, як сторожі, у шоломах, з мечами біля поясів, довгими, аж до

колін, руками; могили повесні обсипав білий цвіт, а восени, ніби бризки крові,

буйно вкривали кетяги калини.

Ант прожив чимало на світі, мав братів - Тудора, Жадана, Тельця й Прися, що

загинули один за одним на брані, було в Анта три жони, яких він набагато

пережив, а від них мав синів... Але й з синами не пощастило Анту - чотири з них

склали голови в далеких походах, з трьох синів, що залишились живі, два покинули

під старість батька.

Як і чому все це сталось, Ант зрозуміти не міг. Колись, ще за діда Воїка й

батька Уліба, жили вони родом своїм у городищі в одному дворі, де на чільному

місці стояла землянка старійшини, а ошую й одесну від неї землянки молодих, ще

далі - кліті, ями для всякого жита, обори. Тоді вони разом виходили за городище,

щоб засівати землю, разом ходили на лови, їли біля одного вогнища, поважали й

слухали старійшин своїх. І старійшини, правда, були того варті - вони першими

виходили на вали, коли на Дніпрі чи в степу з'являвся ворог, водили людей на

рать, від роду складали богам жертви, чинили суд.

Часто, підійнявшись стежкою між трав на вали городища й дивлячись на плесо,

кручі, на весь Любеч, як прозивали це місце люди, Ант думав і сумував, чому живе

так довго, чому його не кличуть до себе предки? Він, Ант, як єдиний син, що

залишився в живих після старійшини Уліба, заступив місце батька, по закону й

покону дідів був старійшиною, але хіба він міг стримати рід, що розсипався на

його очах, танув?!

Це почалося за старійшин Воїка й Уліба, але тоді рід був великий, міцний,

дружний, і коли один воїн пішов жити до жони в інший рід за Дніпром, а ще раз

молоде подружжя оселилось на горі між двома родами - шкоди від цього не було.

Але коли помер Уліб, то одразу багато родичів вийшли й поставили свої хижі

далеко від городища над Дніпром і попід лісом; пізніше родовичі стали виходити

один за одним, і нарешті дійшло до того, що по всій долині й кручах виросли, як

гриби, хижі й оселі. Біля старійшини Анта залишилися тільки три сини - Бразд,

Сварг та ще Микула.

Довго сидів на дідівському дворі і син Бразд. Ант сам послав його до княжої

дружини, коли князь Ігор ішов на деревлян, сподівався, що повернеться Бразд і

житиме з ними сукупно.

Бразд повернувся і, як говорили люди, з великою данню. Цілий міх привіз із

собою, а крім того, ще й княжу печать, пожалування. За вірну службу князь Ігор

давав йому поприще* (*Поприще - міра довжини, 2/3 версти.) землі, поприще лісу,

де сам захоче Бразд, і назвав його в Любечі своїм княжим мужем.

Що це за княжий муж, усі дізнались пізніше, коли в Деревлянській землі вбили

князя Ігоря і коли на столі в Києві сіла Ольга. До цього Любеч платив князеві

дань - від рала й від диму. Княгиня ж Ольга завела скрізь - і в Любечі також -

уроки й устави* (*Уроки й устави - податки.). Устав їм робив князь чернігівський

Оскол, брав урок волостелин остерський Кожема, а посадником його в Любечі став

Бразд. Тоді він і пішов від батька Анта, збудував над Дніпром терем.

Жив біля батька син Сварг - золоті руки мав хлопцем, від старих людей, а також і

від Анта навчився варити крицю, замолоду залізом і кузню* (*Кузнь - різні вироби

із заліза.) постачав весь рід. Але пізніше, коли одружився Сварг з дівчиною

іншого, задніпрянського роду, то вийшов з городища, поставив на узліссі свою

хижу.

Тільки один син Микула залишився з батьком Антом. З цим сином старійшина і

доживав свій вік.

Любеч - так здавна називали люди полянського племені городцще роду Воїків над

Дніпром. Навкруг цього городища стали інші городища й роди - все любечани. А от

роди й розсипались. Любеч, Любеч, що сталось з тобою?

Заглибившись у свої думи, тихо крокував лісом старійшина Ант.

Це був чудовий віковий ліс, що починався далеко здідси в верхніх землях і

широкою пасмугою, звиваючись, як полоз, тягнувся понад лівим берегом Дніпра,

ніби прикриваючи його від поля, аж до пониззя.

Вищі від усіх дерев стояли тут сосни, часом густо, часом поодинці, з голими,

жовтими як віск стовбурами, і зеленими, рясними вершинами височіли вони над

лісом, ніби дозорці, що, збивши наозад ковпаки й приклавши руки до чіл,

пильнують, дивляться у вічність.

Під ними ж, як вої, що тільки ждуть загаду і одразу, коли пролунає клич, рушать

уперед, - стояли, переплітаючись гіллям, вростали в землю корінням дуби й

берези, ясені й осокори, а де болота - вільшина.

Були дні, коли по вершинах сосон угорі пробігав легіт, все дужче й дужче

починали дзвеніти їхні стовбури, і тьма дерев озивалась шумом-скрипом,

розгойдувалась, рипіла, рвалась із землі.

Тоді над лісом, як вали в морі, котились важкі, чорні хмари, вони чіплялись за

вершини сосон, обгортали тьму дерев, у чорній імлі з хмар починали бити

блискавки - вціляли то в одно, то в друге дерево, що з великим гуком, ніби

прощаючись із життям, падали, валились на землю.

Але цього ранку, коли Ант вирушив на лови, в лісі було тихо, ніщо не порушувало

його спокою й величі, вряди-годи тільки десь сумно жалілись горлиці, каркав

ворон, та ще в ярах, які перерізували ліс, дзвеніли шумні потоки.

Проте не до цих шумів і звуків дослухався Ант. М'яко ступаючи по настилу з

опалого листу, який товстим шаром лежав під деревами, обережно розриваючи гілля

всипаної червоними ягодами шипшини, він слухав, чи не почує-десь рику оленя.

Раз він натрапив на цілий табун вепрів, що спали в яру над потоком, сполошив їх,

але не став гнатись за ними, бо стикатись одному з цілим стовпищем цих хижих

звірів було небезпечно.

Потім Ант пройшов зовсім близько від барлога ведмедя - і з ведмедем він

зустрічатись у цей час віч-на-віч не хотів: нехай лягає спати. Ант зустрінеться

з ним, коли все навкруг вкриють сніги.

А потім він хоч і не чув рику, але натрапив і на оленячий слід... їх було два,

це Ант побачив по сліду копит. Олені провели тут усю ніч, що видно було по

розбитій землі, вони пішли звідси зовсім недавно, бо скрізь на траві ще лежала

роса, а там, де проходили олені, вона була збита.

Ант рушив по сліду оленів. Їх, напевне, хтось сполохав, бо спочатку вони бігли

широким кроком, далі пішли спокійніше, один за одним, часто зупиняючись і

обгризаючи молоді пагінці на берізках і грушах, а в зелених долинках ласували

свіжою травою.

Пізніше, коли сонце піднялось високо над лісом, роса опала, трава просохла і

стежити за оленями стало важче, Ант вдивлявся навкруг так, що йому аж очі

боліли, слухав так, що аж дзвеніло у вухах, втрачав слід, знову знаходив його,

знову втрачав.

Проминуло, мабуть, багато часу, і далеко зайшов Ант, бо помітив, що ліс рідшає,

сонце опинилося в нього за спиною.

Але в цей час він ще раз піймав слід оленів - вони тільки-тільки пройшли

березняком, вільшиною по болоту і йшли спокійно рядком.

Ант вийшов на узлісся, став під деревом, щоб його не помітили олені, побачив

перед собою випалене сонцем поле, де рядами стояли високі могили, де було

надзвичайно тихо, тільки цокотіли й цокотіли коники.

І тоді сталось те, чого Ант не міг ждати, - серед одноманітного стрекотання

коників почувся пронизливий свист, і раптом гостра стріла впилася в груди

старійшини Анта...


З


Стоячи на валу, Микула довго дивився, як батько пішов з луком у лівій руці

в'ялими травами, якийсь час крокував по узліссю, а там і зник між стовбурами

дерев.

Тоді Микула з Вістою, взявши корчажець із жаром, також пішли до лісу, де треба

було випалювати пеньки, а в городищі залишилась тільки Малуша.

Коли ж увечері, чорні від диму й дуже стомлені, Микула з Вістою повернулись з

лісу, батька не було.

— Забарився старійшина, - сказав Микула. - Певне, далеко зайшов.

І коли стемніло, Микула кілька разів виходив у двір, прислухався, але ні

увечері, ні за всю довгу ніч кроків батька біля хижі не було чути. Не з'явився

Ант і наступного дня, й ще одній ночі.

Тоді, аж на третій день, Микула кинувся по Любечу: рід розповзся, кожен живе

нарізно, а все ж Ант - старійшина: коли приїжджає хто від князя - він веде з тим

мову, коли ставиться дань - йому належить перше слово... Микула не помилився: і

брат Бразд, і брат Сварг дуже стурбувались, почувши, що Ант два дні тому пішов

до лісу й не повернувся; усе селище сполошила чутка про те, що Ант зник. Тому

три брати і ще кілька любечан з ними засідлали коней, поїхали слідом Анта, довго

никали в лісі; нічого там не знайшовши, виїхали в поле.

Там, на високій могилі з кам'яним пам'ятником колишньому старійшині їхнього роду

Воїку, вони знайшли Анта. Він лежав весь у крові, з стрілою в грудях.


Проминули день і ніч, ще один день і нова ніч, але Ант не приходив до пам'яті;

весь у вогні лежав на помості, з грудей його виривались хрипи й свист, часом він

заходився від кашлю, простягав перед собою руки.

Микула й Віста не відходили від батька, перевертали старійшину, піднімали вище

на соломі його голову, напували.

Уранці й надвечір невелика родина сідала навкруг вогнища. Віста наливала в миски

страви, клала дерев'яні ложки, їжа в них була одноманітна, убога - юшка з

в'яленої риби з прісними коржами, спеченими на каміннях вогнища, сочиво з гороху

або квасолі, іноді ціж із ситою* (*Ціж із ситою - кисіль з розчином меду.).

Тепер уже Микула лив ложку юшки й кидав дрібні шматочки коржа у вогонь.

Принишклі Віста й Малуша дивились, як вогняні язики обгортають і поглинають

жертву, потім починали їсти. Тільки батько Ант нічого не їв, лише зрідка ковтав

воду. Дивно було, як тільки живе старійшина.

Пізньої ночі Микула сидів біля вогнища і думав. Віста і Малуша вже спали. У

вогнищі потріскувало й сичало мокре коріння, неначе там хтось сидів і важко

дихав. Звуки долітали і з-за стін хижі. Одного разу здалося, що десь близько

плаче дитина, іншим разом чувся безугавний, страхітливий легіт, іноді біля

самого порога лунали дивні кроки - не людини і не коня...

Але Микулу ці звуки й шуми не дивували й не лякали. Він, як і всі його предки,

що споконвіку жили над Дніпром, вірив у те, що на світі є боги добрі і боги злі,

що людина може жертвою купити у добрих богів щасливе життя, але не повинна

ворогувати й з богами зла.

Дослухаючись до звуків і шумів ночі, він пізнавав за дверима кроки домовика, що

має цапині копита, на вітах дерев плакали, як малі діти, нави, на даху

реготались диви, а під вогнищем у землянці ворушились чури - душі предків.

І раптом він почув тихий голос батька Анта:

— Микуло!

Він аж здригнувся, бо ніяк не сподівався, що батько Ант може подати голос.

Схопився і одним кроком опинився біля помосту.

Батько Ант дивився на нього таким поглядом, ніби хотів переконатись, чи справді

то син стоїть перед ним.

— Микуло!

— Це я, батьку Ант! Що треба? Старійшина сказав:

— Нічого... Чи готові сани?

— Сани?

— Так, так, вони мусять стояти за порогом... Подивись...

Микула зрозумів і жахнувся батькових слів. Сани! Отже, він збирався у далеку

дорогу - до пращурів.

— Сани готові, - сказав Микула.

— То й добре, - промовив Ант. - Я вже буду їхати. Він на мить замовк, одкинув

голову і довго дивився на димар, куди тонким струмком вкочувався дим... Потім

сп'явся на руки, провів очима по землянці й помосту, де спали Віста і Малуша.

— Тут нікого немає? - запитав Ант.

— Ні, батьку Ант, тут нікого немає, - швидко відповів Микула, думаючи, що

старійшина знову втрачає свідомість.

Батько Ант сидів на помості, впираючись руками в дошки. Обличчя в нього бліде й

суворе, очі чисті, він навіть не хрипів, не кашляв, був лише неспокійний.

— За порогом хтось стоїть, - сказав він.

— Ні, батьку, - відповів Микула, - там нікого немає.

— Не говори, - перебив його Ант. - Я знаю... Вони стоять, ждуть. Іди ближче.

Слухай, Микуло... Він замислився, ніби пригадував щось.

— Так, так, - повів далі він. - Отоді за лісом мене вцілив печеніг... стрілою в

груди... Але я вистояв, сховався, а потім поповз у поле, вбив печеніга біля

могили старійшини діда Воїка. І там я довго лежав... Уночі ж, коли зійшов

місяць, до мене прийшли Уліб і Воїк, всі старійшини, вони сіли навкруг мене із

мечами й щитами, довго говорили... Але що, що вони мені сказали?

Ант знову замовк, заплющив очі, намагаючись, певне, уявити, як він лежав уночі в

полі на могилі, як сиділи, поставивши біля себе щити й спираючись руками на

блискучі мечі, давні прадіди його, як один за одним вони говорили.

— Старійшина Уліб сказав: “Ант вже багато прожив на світі, він старий і

немічний, покличемо його до себе!“ А старійшина Воїк вдарив мечем об землю й

морив; “А хто берегтиме наш скарб?“ Тоді всі сказали: “Нехай вже сам Ант думає,

кому берегти скарб“. Ти чуєш, Микуло... Сани стоять, я піду до предків, і

віднині старійшиною роду будеш ти... Слухай, Микуло, і запам'ятай... Брані були

преждє дідів наших і при батьках наших, світ стояв до брані, брань була до

світу... Не я винен, що рід наш розпадається і вже розпався... Але роди знову

зійдуться і зіллються... Тобі заповідаю - бережи рід свій, бережи скарб, що

залишився нам від батьків і дідів...

— Який скарб? - вирвалось у Микули.

— Цей скарб лежить у землі над Дніпром... Візьми рискаль і шукай його... Він

закопаний тут, за городищем, над Дніпром... Ти чуєш, Микуло?

— Чую, батьку Ант.

— Збережеш скарб?

— Збережу, батьку.

І раптом на очах Микули батько Ант змінився: обличчя його стало блідим як

крейда, погляд поплив по хижі.

— Ти чуєш? - тривожно запитав він.

— Що?

— Вони шумлять - ідуть. І несподівано:

— Де мій лук і стріли?

— Он висить лук, а он стріли,

— Дай мені лук, дай стріли... Та швидше, Микуло... Микула кинувся до стіни, зняв

лук, вибрав стрілу. Тоді Ант встав з помосту, взяв лук і стрілу, пішов до

дверей, відчинив їх. Микула не знав, куди збирався йти батько, але й сам кинувся

вперед, підтримав Анта. За дверима лежала чорним чорна ніч, нічого не було видно

— порожнеча, пустка. Але Ант, напевне, щось бачив серед цієї ночі, бо затремтів,

схопив у ліву руку лук, поклав на тятиву стрілу.

— Бачиш, - хрипко сказав він Микулі. - Он вони ідуть на наш рід, на землю

нашу... Але не діждете, не візьмете наших скарбів...

Так, ніби він був зовсім здоровий, батько Ант прицілився кудись у темряву,

щосили натягнув тятиву - і задзвеніла вона, заспівала стріла, вирвалась і

полетіла в темряву ночі.

А далі батько Ант випустив лук, здригнувся, враз неначе переломився і важко впав

на долівку.

— Батьку Ант! - крикнув Микула. - Батьку Ант! Він бачив, як лише раз дихнув

батько, лише раз здригнулась права його рука.

У хижі стало надзвичайно тихо.


Коли батько Ант помер, прокинулись Віста й Малуша. Смерть старійшини

приголомшила їх, груди їм розривала печаль. Але вони знали, що в цю хвилину,

коли душа Анта тільки-но розлучилася з тілом, не можна і не треба плакати. Вони

тільки стрімголов побігли до найближчих своїх сусідів, щоб привести їх опорядити

тіло і вже тоді поплакати.

Незабаром вони повернулись з сусідками, разом обмили й одягли небіжчика,

вимостили на землі з соломи довге й широке ложе, застелили його старим килимом,

поклали тіло так, неначе старійшина сидів, витягнувши до колін руки, трохи

одкинувши назад голову, і думав.

Микула ж дістав шолом, меч і щит батька, поклав їх поруч із тілом: шолом у

головах, меч - біля правої руки, щит приставив до ніг воїна. Біля голови батька

Микула поставив спис.

Тепер вогонь горів позад старійшини, він вже попрощався з вогнищем роду і був

повернутий до порога - там стелилась нова його дорога до предків.

Двері хижі й вікно в стіні були розкриті, на підвіконня поставили корчажець з

ситою, що лишилась від вечері, і поклали шматок теплого ще коржа.

Потім жінки вчинили жаль по мертвому, плакали біля старійшини, розповідали про

печаль-широку, як море, глибоку, як небо.

Микула не міг сидіти в землянці, вийшов у двір, опустився на товсту дерев'яну

колодку й замислився. Смерть батька надзвичайно вразила його, але все це було

вже позаду. Зараз він думав про те, що батька треба поховати, як велить покон,

наступного дня, а зараз слід піти до братів Бразда й Сварга.

І тільки почало світати, він зробив з ряднини чорну корогву, рушив з нею по

Любечу, попрямував до дворища брата Бразда.

Потрапити до брата Бразда, правда, було не так легко. Вийшовши з батькового

двору, він оселився далеко від усіх любечан, серед старих випалів, яких уже не

засівали, поставив там велику хижу, обкопав дворище ровом, насипав вали, а на

них виставив ще й гостре околля - від звіра, - говорив Бразд.

Так і жив брат осторонь від людей із дружиною Павлиною, яку привіз з-за Дніпра,

жилавою, неговіркою жінкою; мали вони трьох хлопців, працювали скопом, рано

прокидались і рано лягали, а на ніч випускали на вали лютих псів.

Ці пси й зараз не пускали Микулу до дворища Бразда, як не махав він чорною

корогвою, як не кричав на них. І тільки тоді, коли з хижі вийшла Павлина й

нагримала на псів, вони відступили від Микули.

— Батько Ант помер цієї ночі... - сказав Микула. Бразд похилив голову, постояв

хвилину, але одразу ж вирівнявся, промовив:

— Доста пожив на цьому світі. Старий вже був і немічний наш батько.

Микула хотів заперечити, сказати, що Ант був ще роботящий, дужий і багато-багато

літ міг би ще жити, але пригадались сварки Бразда з батьком, пригадався день,

коли Бразд пішов з гнізда старійшини, і змовчав Микула, тільки стиснув у руках

чорну корогву. Сказав:

— Сьогодні треба й поховати його.

— Добре, - згодився Бразд, - поховаємо.

— У мене немає коней, щоб одвезти до городища.

— Дам коні.

— Хотів би я й тризну справити...

— Дам вепра.

— Спалити б треба було батька... - сказав Микула. Бразд подивився навкруг,

погладив свою бороду.

— Це ж лісу скільки треба. Навозити й пустити за вітром? І вже давно нікого не

спалюють, всіх просто в землю.

— Так він же не всі, а старійшина...

— Ет, старійшина! - махнув рукою Бразд. - У землю...

Набагато уважніше вислухав Микулу брат Сварг - він і за життя ніколи не сварився

з батьком Антом, розмовляв шанобливо й ласкаво, про все з ним радився.

Зараз, почувши про смерть батька Анта, він розпитав у Микули, як помирав батько,

що говорив, навіть заплакав.

І жона Сварга, руда Милана, також заплакала, затужила, хоч було помітно, що

робила це вона не від серця, а по покону - нехай чує душа мертвого, що за нею

тужать усі.

— А про який же скарб говорив батько? - поцікавився Сварг, почувши про заповіт

батька.

— Не відаю, - відповів Микула.

— За городищем, над Дніпром? - Сварг довго дивився темними своїми очима на

городище й могили за ним. - Але ж там живеш ти?

— Не знаю, брате, про що говорив батько.

— То я зараз і прийду, - сказав Сварг і якось гостро подивився на брата. - Може,

що треба й принести? Колоду на корсту* (*Корста - труна.), цвяхи, якесь залізо.

Говори, Микуло! Все принесу, все віддам, я ж так любив старого, і таке зараз у

нас горе. Говори, Микуло!

Ні, Сварг, безперечно, був добрим сином батька Анта!


4


Усі поспішали. Недалеко від хижі серед зеленої трави кілька дереводілів кінчали

видовбувати з колоди корсту, а ще один лаштував до неї віко. Біля воріт двору

стояли запряжені парою коней сани. Поховати тіло Анта будь-що треба було до

заходу сонця, бо інакше душа його могла заблудитись у нічній імлі.

Ховали Анта як старійшину. На дворі вже до полудня зібрався весь Любеч. Жінки

ішли з плачем, несли страви для тризни. Чоловіки збиралися з щитами і мечами, як

велів покон. Із хижі чимдалі дужче долітав одноманітний, дуже смутний плач

жінок. Ант сидів на помості перед вогнищем і неначе слухав цей плач. На вікні

стояв покорм для душі Анта - сита й хліб.

Микула вийшов у двір. Дереводіли вже кінчили корсту, вони разом перенесли і

поставили її на санях. Потім Микула випустив з обори коня Анта. Колись це був

добрий жереб, зараз він стояв старий, сухоребрий серед двору, низько опустивши

голову, ніби також сумував.

На дворі були Бразд і Сварг. Бразд незадоволено покрутив головою - сонце

схилялось все нижче й нижче.

— Почнемо! - промовив Бразд. Разом із дереводілами брати пішли до причілка хижі.

Глухо вдарився об стіну топір, вдруге удар прозвучав дзвінкіше, тріски полетіли

від сохи на причілку. Трохи згодом соха переломилась, чоловіки вперлись руками,

і частина стіни з тріском вивалилась просто в хижу.

Через цю дірку в стіні і винесли надвір тіло Анта. Дужче заплакали, затужили

жінки, Анта поклали в корсту. В ногах у нього поставили віко, меч, щит, корчагу

з вином, хліб. Потім Мйкула виніс із хижі й розбив на дерев'яному чурбані дві

корчаги - на цій землі вони батьку Анту не були потрібні. Виніс він ще з хижі

лико з вівсом, щоб посипати шлях, коли рушать коні.

Ще дужче затужили, заплакали жінки, не стрималась і Віста - її тужний крик,

залунав серед двору. Коні рушили. За саньми хтось вів коня. Услід жалобному

походу Віста кидала овес. Потім Віста повернулась до хижі - там треба було

спалити солому, на якій лежав Ант, ставити на вогонь корчаги з м'ясом,

готуватись до тризни по покійному.

Старійшину поховали над Дніпром, одразу за городищем, недалеко від могил інших

родовичів, Могила для Анта була викопана широка, простора. Кілька чоловік зняли

корсту з саней, поставили на дно ями. Поруч із старійшиною поклали його щит,

меч, спис, а в ногах поставили дві корчаги з медом і вином,

Колись, і це добре пам'ятали люди, саме тоді, коли ховали Уліба й Воїка, біля

могили вбивали й кидали на дно ще й коня, але зараз всі про це забули. Антів

кінь постояв якусь хвилину біля натовпу, понюхав землю і побрів, кощавий,

немічний, серед в'ялих трав.

Як тільки в могилу посипались перші грудки землі, любечани, як і колись, вдарили

в свої щити, у нестямі закричали жіжи, і ці шуми й крики довго лунали над

кручами й Дніпром, у далеких просторах.

Мовчки всі повертались до землянки старійшини, біля порога для очищення обмивали

руки водою, над вогнищем їх гріли. А на душнику, через який із землянки

викочувалась надвір гаряча пара від їжі і людей, стояв непочатий корчажець із

ситою й лежав шматок коржа - це було все, що рід залишав для душі старого Анта.

— Сядемо, люди, до вогню, - запросив Микула.

— То й сядемо, - залунали з усіх кутків голоси.

А вже в хижі збилося так багато людей, що біля вогнища не вистачало й місця.

Тому дехто сів, а багато ще й стояло, жадібно поглядаючи на казан, над яким

вставала пахуча пара.

Тризну почав старший син Бразд. Він кинув у вогонь жертву, плеснув вина. Усі

стежили, як вогонь поглинав м'ясо, пригас у тому місці, де пролилось вино, й

забуяв з новою силою.

Микула поспішав. Він раз за разом черпав у каді вино, давав людям. До ночов,

куди Віста поклала варене м'ясо, простягалось разом багато рук, люди пальцями

брали кращі шматки.

Коли ж усі добре сп'яніли, у хижі залунав голос когось із старших:

— Ант був сином Уліба, онуком хороброго Воїка, нашого полянського роду...

І люди, кожен по-своєму, але всі в один голос, проказали, ніби проспівали:

— Нашого полянського роду...

Один голос дуже спокійно повів далі:

— Рано Ант сів на коня, взяв у руки меч і щит, все життя боровся з ворогами...

Люди одразу ж співучими голосами підхопили:

— Боровся з ворогами...

Пили мед, рвали руками м'ясо, славили Анта. ...Потім усі пішли. Віста з Малушею,

натомившись, загорнулись у шкури й лягли спати. Доста натомився і Микула, він

також хотів спочити, але не йшов брат Бразд, сп'янілий від меду й олу* (*Ол -

пиво.). Він все ходив по хижі, зупинявся то в одному кутку, то в другому, брат

Сварг також не йшов, сидів біля вогнища мовчазний і похмурий.

— То, мабуть, вже будемо, браття, й спати? - сказав Мйкула.

— Спати? - Бразд зупинився серед хижі й хитнув важкою розкуйовдженою головою. -

Ти сказав правду, брате Микуло, хочеться спати... і, мабуть, вже ми й підемо,

Сварже. А тільки, може, ліпше би було поговорити про все нині. - Правда, правда,

— підтримав його Сварг.

— То й поговоримо, брати, - згодився Микула, думаючи, що Сварг і Бразд, вражені

смертю батька, ще раз бажають поговорити про нього, пригадати. - Сідайте,

браття, до вогню, я ось древа підкину.

Він пішов у куток хижі, взяв трісок, які дереводіли натесали, готуючи корсту для

батька Анта, і кинув їх до вогнища. Потім усі троє сіли до вогню так, що майже

торкалися головами.

— Добре... добре... - почав Бразд. - От ми й зібрались тут, при вогнищі, то

поговоримо про діло.

— А про яке діло говорити маємо? - запитав Микула й поворушив тріски, що встигли

вже підсохнути й одразу ж повилися вогняними язиками, залопотіли.

— Та про озадок* (*Озадок - спадщина.) той, - відповів Бразд, одвівши голову від

вогнища, що обпікало йому шкіру, й дивлячись на брата великими блискучими очима,

в яких відбивалося полум'я й жар.

— Слухай, Бразде! - крикнув тоді Микула. - Та хіба ж можна нині, коли ще й

вогнище не перегоріло, говорити про озадок!

— А коли ж про це й говорити, як не нині, - суворо процідив Бразд, і Микула на

цей раз чомусь не пізнав голосу старшого свого брата. - Оже отець Ант,

помираючи, розділив би дом свої діти, на тому б і стояти, паки ж без ряду* (*Без

ряду - без заповіту.) помер, то всім дітям озадок... Так говорив і сам батько

Ант. А вже він знав закон і покон...

— То правду, правду мовив Бразд, - втрутився Сварг. - А чому маємо ждати? Нині

кінчимо все.

— Але що будемо ділити? - обвів очима хижу Микула.

— А все, - широко розвівши руки, неначе обнімаючи вогнище, хижу і всі речі в

ній, сказав Бразд. - Все поділимо, що лишилося по батьку...

У цей час у вогнищі розпалилося, загоготіло, із нього з тріском посипались в усі

боки іскри, і Микула подумав, що то, напевне, душі пращурів, які звичайно живуть

у теплі під вогнищем, почули їхню розмову, гніваються, але не сказав нічого про

це братам, а промовив стиха:

— Так от чому ви залишились, браття, і не можете спати... Ех, брати, брати!..

— Зажди, - перебив його Бразд. - Ти що, сваришся? Може, ти не згоден, тоді

розтяжаємось про озадок перед князем, нехай дєтський*(*Дєтський - княжий

виконавець.) іде нас ділити. На покорм візьмемо, дамо йому гривню кун*(*Гривня,

куни - грошові одиниці.) за в'їзд і на виїзд... А може, батько Ант залишив усе

тобі? Так ти говори, розтяжаємось... Ну, говори!

— Ну, говори! - крикнув сердито вже й Сварг.

— Ні, брати! - відповів їм Микула, якого злякала сама думка про те, що вони,

сини старійшини, підуть розтяжатись до князя. - Не треба нам тяжби, нічого мені

батько не залишав, а заповідав одно: бути таким, як він, берегти рід, вогнище

наше.

— Вогнище тобі й буде, - промовив Бразд, - по закону давньому відомо, що якщо

отень*(*Отень - батьківський.) двір буде без діла, то належить меншому синові...

Ти, Микуло, менший, - твій і двір, і рід, і вогнище... Але хіба, крім вогнища,

нам нічого ділити?

Низько схиливши голову на руки перед родинним вогнищем, яке вже встигло

перегоріти й пригасало, сидів і думав важку думу Микула. Бразд говорив правду, -

він діє і чинить так, як велить усталений віками покон і як велів робити сам

батько Ант... Але і покон, і батько Ант говорили про членів роду, а Ант був

головою всього роду, і оце вогнище, біля якого вони зараз сидять, - це ж вогнище

не Анта, не Микули, а знову ж усього роду.

Але Микула не міг розповісти цього братам.

— Діліть! - сказав він і з одчаєм махнув рукою. - Діліть вогонь, мене, жону...

— Навіщо нам ділити вогонь, жону... - глузливо засміявся Бразд. - Поділимо

тільки те, що було Антовим, нашим, кожному - своє...

— Діліть! - ще раз сказав Микула.

— А ділити нам і небагато, - повів Бразд. - Про двір і хижу ми домовились - ти

менший, це твоє... Але є, Микуло, лядина...*(*Лядина - поле, оброблена земля.)

Микула подивився на Бразда, ніби не розумів його.

— Та хіба ж мало землі навкруг? Бери хоч і всю, до самого города Києва.

— Навіщо мені вся земля? - хижо засміявся Бразд. - Багато землі мені не треба,

трохи маю, трохи мушу додати. Тому й сказав про лядину, про ту землю, яку ми

родом обробляли, де рубали дерева, палили пні, орали, засівали оцими-о руками.

Від лісу до пісків - от про що говорю. Кому її дати?

— То, може, хай тобі і буде лядина? - допоміг Браздові Сварг. - Мені, браття,

землі не треба, я вже якось без неї проживу. Микула, бачу, теж за лядину не

б'ється. Бери її собі, Бразде.

Коли б це трапилось пізніше, Микула діяв би інакше, тоді б він напевне

замислився над тим, чому Бразд завів мову про лядину, але зараз він тільки

крикнув:

— Бери собі лядину, брате!

У цю годину, коли йому було так важко, він подумав ще й про коня, про якого

після похорон усі забули і який, либонь, бродить десь на луках... старий,

немічний кінь.

— То й коня бери, - сказав Микула.

— Кінь буде тобі, - заспокоїв його Бразд. - Кінь при дому... А от возів, їх два,

— поділимось, Микуло.

— Один буде тобі, Бразде, - сказав Сварг, - один Микулі, а я скую собі сам.

— Візьму, - згодився Бразд. - Але там у клітях є ще й лемеші, рала. Тобі,

либонь, не треба, Сварже?

— Не треба, - відповів Сварг, - скую.

— Тоді навпіл, Микуло?

— Бери хоч і всі.

— Ні, - заперечив Бразд, - тільки навпіл. І корчагами в дворі, куди колись

насипали всяке жито, і батьковим одягом також поділимось.

— Є ще й зброя, - нагадав Микула й показав очима на старовинні шолом, щит і меч,

які лишились після батька Анта, а зараз стояли під стіною.

Бразд байдуже махнув рукою:

— Нехай це буде тобі.

Аж тоді Сварг тихо промовив:

— А мені, браття, дайте різну кузнь. Там у клітях чимало її лежить - криця й

ллячки, ковадла та молоти. Вам вони ні до чого, мені будуть у нагоді.

— Забирай усе! - крикнув Бразд.

— Бери, - згодився Микула.

І вони замовкли. З усім нібито закінчили. Що, справді, можна було ще поділити в

оцій старій, убогій хижі? Але брати не йшли, вони немов сп'яніли від розмови,

може, в них бродив ще хміль і від тризни.

— А скажи, брате, - запитав раптом Сварг, - чи не було в батька Анта золота,

срібла, кун?

Він подивився на Микулу недовірливими хижими очима.

— Золота, срібла, кун? - хрипким голосом промовив Микула. - Та звідки ж вони?

— Зажди, братеї - вже більш сердитим голосом крикнув Сварг. - Але ж ти мені сам

говорив про скарб, який тобі заповідав батько.

— Так, говорив...

— Бач, Бразде, - звернувся Сварг до старшого брата. - Я ж тобі казав.

— Бачу, Сварже, бачу, - запалився і Бразд.

— Так де ж цей скарб? - заревів Сварг. Микула схопився на ноги. Схопились і

брати. Червоний жар світився в них під ногами, тіні братів сягали стелі, й

здавалося, що вони впираються в неї головами.

— Що ви говорите? - захрипів Микула.

— Говори краще ти! - кричав Бразд.

— Віддавай скарбі - волав Сварг.

І вже Бразд і Сварг разом схопили Микулу за руки, трясли його так, ніби з його

тіла міг висипатись батьків скарб.

— Клянусь Перуном! - хрипів Микула. - Не дав мені батько ніякого скарбу. Він

говорив, що скарб за городищем, над Дніпром.

— Брешеш! - кричав Бразд і трусив Микулу.

—Лжа! - волав Сварг.

Але в цю хвилину в хижі пролунав ще дужчий крик - на помості прокинулася Віста і

в одній сорочці, як спала, схопилась, підбігла до трьох братів, заголосила:

— Пощо убиваєте? Пощо?

Слідом за нею схопилася й Малуша, вона також підбігла до батька й також

закричала.

Сварг з Браздом облишили брата Микулу.

— Ходімо! - промовив Сварг.

— Підемо! - махнув рукою Бразд. Вони ще потоптались на місці, обернулись і,

вдаривши дверима, вийшли з хижі.

— Що то було? - запитала Віста. - Чого вони тебе хотіли вбити?

— Мовчи! - відповів Микула. - Мобчи, Вісто, мовчи й ти, Малушо. Ніхто мене не

вб'є. Лягайте спати, спіть...

Вони відступили до помосту, а Микула сів біля вогнища, схилив голову на руки і

задивився на жар, що таємничо, з легким тріскотом дотлівав на камінні.

З його засмучених очей викотилися одна за одною кілька сльозин, а з грудей

вирвався стогін.


РОЗДІЛ ДРУГИЙ


1


Гора* (*Гора - найстаріша частина давнього Києва.), як і передграддя з Подолом,

прокидались рано, до схід сонця. Тільки друга, нічна, зміна сторожі закінчувала

свою варту, приходили сторожі денні, на вежах і наокруг стін Гори - від Подолу,

Дніпра й Перевесища - лунали звуки бил: ніч закінчувалась.

Одразу ж після цього на Горі - у теремах княжих, на дворах воєвод, бояр,

тисяцьких і тіунів* (*Тіуни -урядовці, виконавці.), що стояли посеред Гори, і в

землянках і хижах гриднів* (*Гридні - княжа охорона.), смердів, ремісничого

люду, що тулились до внутрішніх стін города, - запалювались жовті вогники,

чулись голоси, іржали коні, ревла худоба.

Тоді ж опускали міст, через який з Гори ішов шлях до Подолу. Довго рипіли

жеравці* (*Жеравці-блоки.), щось вигукувала в пітьмі сторожа, нарешті,

торкаючись протилежного кінця рову, гупав міст. По той бік рову вже ждали, бо на

дерев'яному настилі мосту одразу ж тупотіли коні, лунали кроки багатьох людей -

то сюди, на Гору, з Оболоні й княжих садів і городів холопи везли молоко, овочі

й зілля* (*Овочі - садовина, зілля - городина.), поспішали на роботу здателі*

(*Здателі - будівельні майстри.), всілякі кузнеці, яким не було де жити на Горі

і які тулились у хижах і землянках передграддя.

Гора оживала. Вже бряжчала ключами й ходила, присвічуючи ліхтарем, з своїми

дворянами* (*Дворяни - слуги на княжому дворі.), одмикала кліті й медуші

ключниця княжа Ярина; ремісники й кузнеці запалювали й роздмухували горна,

скрізь над димарями вставали й вились до неба димки; пахло свіжим печеним

хлібом, рибою, м'ясом; жерці розпалювали вогонь на требищі, і на тлі чорного

неба вирізувався тесаний з товстелезного дуба Перун. Поблискуючи срібними вусами

й бородою, він, здавалося, підіймається навшпиньки й дивиться через стіну Гори

на Подол, Дніпро і далекий, темний ще берег.

На головному конці* (*Конець - вулиця.) Гори, що тягнувся від Подольських воріт

до требища, видно було все більше возів, спроквола їхали на конях гридні, а далі

забряжчали об камінь посохи - бояри й воєводи, мужі ліпші й тіуни поспішали до

широких дверей княжого терема, щоб бути там, коли покличе княгиня.


Хтось торкнув княжича Святослава за плече:

— Вставай, княжичу, вставай! Він ще хотів спати, нелегко було підійняти важкі

повіки, але знову до плеча торкнулась рука:

— Вставай-бо, княжичу!

І тоді княжич остаточно прокинувся, розплющив очі, подивився перед собою.

Біля ліжка стояв вуйко* (*Вуйко, уй - дядько, вихователь, пестун.) його Асмус в

темному опашні, на якому окреслювались сива борода й бліді руки. Праворуч від

нього на столику рівним вогнем горіла свічка, через вузьке вікно, біля якого

стояло ліжко княжича, видно було зорі.

Вуйко Асмус допоміг княжичу помитись, простежив, коли він одягався, і разом з

ним спустився сходами в сіни.

Тут, у сінях, було людно. Саме в цей час змінювались гридні - сторожі терема,

скрізь горіли світильники, біля сходів стояли молодший брат Святослава Уліб,

воєвода Свенелд і ще кілька бояр і воєвод, що, либонь, ждали Святослава, бо,

тільки він спустився, привітались і рушили переходами до стравниці.

Стравниця виходила вікном на Дніпро, там вже горіли два світильники; в кутку, у

побудованій як жертовник печі, палахкотів вогонь. Посеред стравниці стояв стіл,

накритий білою скатертиною, навкруг нього - стільці з високими спинками.

На столі все було готове для снідання: посередині лежав у великій корчазі хліб,

край столу - череп'яні миски й дерев'яні ложки, келихи, налиті пахучим квасом з

княжих медуш.

Княгиня Ольга увійшла до стравниці з інших дверей і зупинилась на порозі. Була

вона одягнута, як належало, - у білій сукні тонкого шовку з срібними пальметами

по всій тканині, облямованій широкою темною каймою; поверх сукні плечі її

облягало червоне, заткане золотом корзно* (*Корзно - мантія, накидка.); темне

волосся, зачесане на проділ, прикривала шовкова біла пов'язка, кінці якої

спускалися на груди, єдиний знак великокняжого роду - золота гривна* (*Гривна -

золотий обруч.) - поблискував на шиї, а на ногах у неї були червоні хзові* (*Хоз

(хзовий) - сап'янова шкіра.) - чобітки.

Княгиня була не молода вже жінка, з продовгуватим обличчям, тонкими темними

бровами, чітко окресленим носом, тугими устами, проте блідість, кілька глибоких

зморщок на чолі, великі запалені очі, що проймали, здавалося, людину наскрізь,

свідчили про її неспокій, тривогу, може, довгі безсонні ночі.

Тільки княгиня увійшла, сини, воєводи й бояри низько їй вклонились.

— Здрава будь, княгине! - мовили вони. Княгиня відповіла на їх привітання,

ступила вперед і зупинилась біля столу.

Тоді до стравниці зайшла літня, трохи зігнута жінка з сивим волоссям - ключниця

Ярина. Вона наблизилась до княгині, вклонилась їй і поцілувала руку.

— Дозволь, княгине, подавати страви!

— Починай, Ярино! - відповіла княгиня. Ярина вийшла, повернулась, принесла й

поставила на стіл горнці, в яких парувало смажене м'ясо, казанок, у якому

булькотіла юшка, велику миску з сочивом. У світлиці запахло лавром, чябром,

перцем.

Але княгиня не робила знака сідали до столу. Вона обернулась до воєводи

Свенелда, кивнула йому головою, і той узяв на столі одну з порожніх дерев'яних

мисок, поклав на неї потроху від кожної страви, які були на столі, - хліба,

м'яса, риби, сочива, - потім ступив до печі в кутку і поклав з миски на вогонь

вранішню жертву. Вогонь пригас, над жаром піднявся і клубком покотився по

стравниці димок, але одразу ж вогняні язики, неначе жадібні гнучкі пальці,

обгорнули страву, у жертовнику вибухнуло, загоготіло полум'я.

Тільки тоді всі сіли до столу й почали снідання.

На покуті, на чільному місці, сіла княгиня, по праву руку від неї син Святослав,

по ліву - Уліб, а ще далі воєводи, бояри.

Княгиня Ольга теплими очима дивилась на своїх синів. Ось сидить Святослав!

Вузлуватий, широкий в плечах, трохи незграбний, з високими грудьми й дужими

руками, він здається старшим від своїх літ. Русявого, з довгим і цупким

волоссям, що, рівно підстрижене над чолом, пасмами спадало до шиї, з сірими

очима, що іноді, правда, можуть раптом невідомо чому і потемніти, з сухим, із

невеликою горбинкою носом і жорсткуватими устами, Святослава не можна було

назвати красивим хлопцем. Іноді ж княгиню Ольгу вражало й те, що Святослав

зненацька міг сказати різке слово, вихопитись із власною думкою поперед старших,

зробити щось всупереч, на своє.

Зовсім не таким був менший син княгині Уліб. Білолиций, з рум'янцями на щоках, з

темним хвилястим волоссям і такими ж темними рівними бровами, карими ласкавими

очима, менший син княгині був слухняний, запобігливий, тихий, і коли б не

хлоп'ячий одяг, його можна було б прийняти за дівчину.

Вона любила обох синів, але серце її чомусь більше лежало до молодшого сина

Уліба. Чому? Вона не могла б на це відповісти, але справді, мабуть, тому, що

старший, Святослав, і схожий був на батька - чоловіка княгині Ольги - Ігоря, і

вдачею нагадував його, менший же син Уліб нагадував її саму, княгиню. А хіба

може людина не любити себе або хоч свою відбитку?!

Їли в мовчанні. Ключниця Ярина так само мовчки час від часу заходила до

стравниці, підкладала страви, принесла нарешті корчагу з вином.

І тоді сталось те, чого давно не траплялось тут, у стравниці, і що дуже

сполошило княгиню Ольгу, а ще більше ключницю Ярину.

Коли Ярина підіймала перед собою корчажець, щоб спочатку налити вина княгині, а

потім княжичам, воєводам і боярам, рука її здригнулась, на чолі рясно виступили

краплини поту. Проте вона не зупинилась, підняла корчажець ще вище, піднесла

його до келиха княгині й почала наливати. Але вино полилося не в келих, а на

скатертину перед княгинею, розпливлося кривавою плямою.

— Що ти наробила? - сплеснула руками княгиня.

— Матінко княгине! - крикнула Ярина. - Це ж я... я не бачила, матінко княгине.

Вона залишила свій корчажець і підвела голову. У цю хвилину на стару жінку, сиве

волосся якої вибилось з-під чорної хустки, а очі закипіли слізьми, страшно було

дивитись.

— Матінко княгине! - благала вона. - Прости мене, свою робу. Вік працюю... цього

не бувало... Стара я вже стала, немічна! - бідкалась ключниця, намагаючись

піймати руку княгині.

У княгині на переніссі гнівно звелися брови, очі її блищали недобрим вогнем,

проте вона стримала себе, опустила брови, примружила очі.

— Вино проливається на щастя... А тобі чи не час спочити вже, Ярино?.. Адже

тремтить рука...


Терем київських князів збудований був на два поверхи. Перший поверх, куди через

високий ганок входили просто з двору, мав сіни - великий покой, у який через

двоє вузьких загратованих вікон із вкованими в них скельцями лилось кволе

світло. В сінях стояли день і ніч княжі гридні, сюди раннього ранку приходили

тіуни, бояри, воєводи, мужі нарочиті.

Від сіней праворуч і ліворуч тяглися довгі вузькі переходи. Ліворуч - перехід до

княжої стравниці, праворуч - ще один перехід, обабіч якого видно було двері

багатьох світлиць: в одній ждали своєї черги й дрімали вночі гридні, ще в одній

жив ларник* (*Ларник - княжий писепь і охоронник печаті.) Переніг, що беріг

харатії князів і їхні печаті, в самому куточку тулився християнський священик

Григорій, якого княгиня тримала біля себе на Горі.

Це був добрячий поверх, будували його стіни в давні часи, і ніби перший камінь в

них поклав сам Кий. Пізніші ж князі добудовували його й поширювали. Але все тут

було, як і колись: у сінях і переходах стояли важкі світильники, під стелею

висіли свічада, камінь підлоги витертий був до блиску тисячами ніг, тут пахло

землею й цвіллю, звуки кроків лунали глухо, невиразно.

Зовсім інший вигляд мав другий поверх терема, який звичайно всі називали верхом.

Туди вели широкі сходи, в кінці яких була Людна палата, де звичайно збирались

ті, що ждали виходу княгині або ж готувались увійти в Золоту палату. Тут іноді,

сидячи в кріслі під вікном, чинила суд і правду княгиня.

З другого ж боку від сходів починався самий верх. Тут була Золота палата, покої

князів. Особливо вражала тих, кому щастило потрапити на верх, Золота палата.

Була вона, як на ті часи, досить велика - кроків тридцять завдовжки, десять -

п'ятнадцять завширшки. Знадвору через вузькі, але високі вікна, в олов'яні рами

яких встановлено було скляні круглі шибки, сюди вливалось багато світла, все в

палаті сяяло й блищало: срібні світильники попід стінами, свічада під стелею,

високий поміст в кінці палати, де стояло велике, викладене золотом крісло, два

золоті перехрещені списи над ним - знамена княжі, і ще два такі ж, але менші

крісла без списів обабіч.

Проте не все сяяло в цій палаті. Попід її стінами стояли важкі, темні дубові

лави, а над ними на стінах ряд у ряд тьмяно поблискували поїдені прозеленню

шоломи, кольчуги, щити, списи.

Тому, хто ніколи не був у цій палаті, спочатку здавалося, що то встали з лав,

стоять попід стінами якісь велетні, богатирі. Та ні, на лавах звичайно, коли

входив князь, сиділи воєводи й бояри, зброя ж на стінах належала покійним

київським князям. Тут висіла зброя й обладунок перших київських воєвод -

залізний, клепаний такими ж цвяхами шолом без заборола, який колись носив Кий,

його щит і топір і такі ж шоломи й топори воєвод-князів Щека й Хорива. З-поміж

іншого виділялися шолом і броня князя Олега. По них кожний міг бачити, що князь

був надзвичайно високий, широкий у плечах, мав велику славу, бо і шолом, і

броня-меч, і щит князя Олега блищали золотом і сріблом, всипані були

дорогоцінним камінням. Недалеко від цієї зброї висіли шолом і меч князя Ігоря,

його броня й щит у кількох місцях погнуті були мечем.

І тому, хто проходив тут, через Золоту палату, особливо ж у вечірні години, коли

промені сонця мінливо грали на стінах, здавалося, що за цими шоломами крізь

щілини заборол світяться очі людей, що броні ці ще теплі від людських сердець.

У палаті було кілька дверей - праворуч і ліворуч, що вели до світлиць княгині й

княжичів, і в стіні за помостом - до спочивальні княгині та її покоїв. За ними,

хоч не всі це знали, знаходились ще одні - чорні сходи, якими можна було пройти

до стравниці, вийти в двір, спуститись у сіни. Але цими сходами ходили тільки

княгиня та її сини.


Княгиня Ольга не сказала Ярині правди. Пляма від червоного вина на скатертині в

стравниці дуже збентежила її - то, гадала вона, був недобрий знак, пересторога.

Якщо так починається день, слід ждати лиха й надалі.

Княгиня не помилилась. Коли вони виходили з стравниці, воєвода Свенелд, що

нечутно ступав трохи позаду неї з лівої руки, встиг сказати:

— Недобрі вісті з поля, княгине!

— А що?

— Печеніги прорвалися за Нежатою Нивою, доходили аж до Любеча, наробили великого

зла.

— Куди ж дивилася сторожа поля?

— Князь Оскол тут, сам скаже. Княгиня Ольга уповільнила кроки; з сіней долітав

шум людей, що ждали там княгиню.

— Знову ж повернулись купці наші від Саркела* (*Саркел - Білі Вежі, хозарське

місто на Дону.), - встиг ще сказати Свенелд, - пограбували їх там, двох убили, а

Полуяра осліпили.

А в сінях все зростає шум: перед княгинею, що вийшла з темних переходів і

стоїть, освітлена багатьма вогнями, на порозі, низько вклоняються воєводи й

бояри, до самої землі згинаються тіуни.

— Здрава будь, княгине!

— На многі літа, княгине!

Вона суворо оглядає весь цей натовп, дивиться на довгобородих, озброєних

високими посохами мужів нарочитих, у яких на темних опашнях висять по дві-три

золоті гривни, на воєвод, що, погладжуючи довгі вуса, тримають праві руки на

золотих яблуках своїх мечів, на старших і молодших бояр, які так низько

вклонились, що не видно їхніх облич.

— Здорові будьте, воєводи, бояри, мужі! - відповідає княгиня Ольга і, зробивши

рукою знак Свенелду, починає підніматись сходами вгору.

За нею ідуть сини Святослав і Уліб, воєвода Свенелд, тисяцький сторожі поля

Прись, князь чернігівський Оскол, мужі нарочиті і ларник Переніг.

Усі вони, важко гупаючи ногами, слідом за княгинею Ольгою підіймаються сходами в

Людну палату. У цій просторій палаті, де стелю підпирають дубові тесані стовпи,

двері й вікна розчинені, крізь них повіває свіжий вітер з Дніпра. Небо над

Дніпром ще темне, на ньому горять яскраві зорі, вище від усіх палахкотить схожа

на розпечений камінь денниця.

Княгиня Ольга сідає в крісло. Обабіч неї горять два світильники. Вітер з Дніпра

роздмухує вогні, мінливе проміння блукає по палаті. Бояри, воєводи й тіуни

встигли вже увійти, стоять півколом попід стінами, й княгиня бачить їхні

довгобороді обличчя, гострі очі, чіпкі, ніби до самого долу опущені руки. Позад

крісла за княгинею стоять мужі нарочиті й сини Святослав і Уліб.

— Чули ви, бояри й мужі, - починає княгиня, - печеніги ніби заявились у полі?

— Чули. У землі Сіверській і Переяславській, - лунають сполохані голоси.

— А де князь чернігівський Оскол?

— Я тут, княгине!

— Вийди сюди...

Князь Оскол виходить наперед і зупиняється напроти княгині. Це не старий ще

чоловік, небіж князя Ігоря по сестрі Горині, мужу якої, Ратомиру, князь Ігор і

подарував Чернігів.

Але як несхожий Оскол на свого батька, що вірно служив Київському столу, не раз

ходив з князем Ігорем на рать і загинув, захищаючи його в землі Деревлянській.

Дивиться княгиня Ольга на Оскола і думає: багатий, дуже багатий князь

чернігівський, хто знає, у кого більше в скотниці* (*Скотниця - скарбниця.)

золота, срібла й різних скарбів - у неї на Горі чи в нього в Чернігові.

І не хтось, а сама княгиня Ольга винна, що став таким князь Оскол. Адже це вона,

уставляючи Руську землю й даючи погостам уроки, подарувала князю Осколу кращі

землі за Черніговом, ліси над Десною, гони на ріках. Багатий, думала, буде князь

чернігівський, міцним буде стіл Київський.

От і помилилась княгиня. Алчна душа в князя Оскола, не може він задовольнити

своєї жадоби, насипає скотниці, збирає землі, перетісує* (*Перетесати -

поставити своє клеймо, печать.) ліси, замикає гони.

А от землі Руської не береже князь Оскол. Сидить у дітинці* (*Дітинець - фортеця

города.) на Чорних горах, має численну дружину, знає, що ніхто не підступить і

не візьме його там. Та й кому Чернігів і вся Сіверська земля на заваді? Не на

Чернігів, а на Київ ціляться вороги - з одного боку в Оскола сидять деревляни,

що тільки й думають, як би одірватись від Київського столу, з другого - в'ятичі,

що й днесь не визнають зверхності Києва.

А на схід від Чернігова - Дике поле, печеніги. Зніме князь Оскол свої сторожі по

Сейму - от і відкритий печенігам шлях до Києва.

Не тільки князь чернігівський Оскол такий. Три дні тому був у Києві князь

переяславський Добислав, скаржився, що налітають і налітають печеніги на його

землю, просив підмоги й пожалування для себе, воєвод, бояр, волостелинів. І

мусила княгиня Ольга дати пожалування над Альтою.

— Князю Оскол, - промовляє суворо княгиня. - Чому не стримав печенігів на Сеймі,

адже пройшли вони через усю Сіверську землю, були під Любечем і Остром, могли

дістатись і до Києва.

— Матінко княгине, - спроквола й тихо відповідає Оскол. - Налетіли печеніги з

поля нагло, не самі ішли - ніби якась сила їх випирала, щити - хозарські, мечі -

грецькі, як можу я один супроти Візантії, хозар і печенігів стояти?

— Супроти Візантії й хозар стоїть Київ, ти стережи в полі печеніга.

— Матінко княгине, - скривджено каже Оскол. - Поле - широке, Сейм - глибокий,

сторожа стоїть на горі, печеріг скрадається яругами...

— Так постав сторожу, щоб печеніг не пройшов ні горою, ні яругами, плече в плече

став, не токмо мене - сіверян рятуєш.

— Кого поставлю, матінко княгине? Тяжко ратають люди в Чернігові, Любечі,

Острі...

— А ти дай землі людям по Сейму. І над Десною та Дніпром дай, нехай кожен себе

береже...

— Не маю вільної землі по Сейму, Десні і Дніпру. То твоя земля, княгине.

Княгиня Ольга подивилась на мужів і бояр, поглянула на широко розчинені двері

палати. Там, за Дніпром, над самим обрієм ніби хтось провів розпеченим жигалом,

після чого залишився вогняний слід - рожева смужечка, що стала ширитись і

розгортатись, а від неї, як колосся, в усі боки потекло ясне проміння.

— То як скажемо, мужі й бояри? - запитала княгиня.

— Дамо землі князеві Осколу, - пролунали хрипкі голоси. - Нехай захищає Руську

землю.

— Чи згодні?

— Згодні.

Тоді княгиня Ольга, звертаючись до ларника Переніга, що сидів недалеко від неї

на ослоні під стіною, де горіла свічка, і тримав перед собою звиток шкіри й

перо, сказала:

— Пиши, ларнику... Землю над Сеймом на два поприща до заходу сонця дати князю

Осколу й волостелинам, щоб боронили межу...

— І біля Остра, й на Дніпрі під Любечем, - вставив князь Оскол.

— І біля Остра на два поприща по Десні, і біля Любеча на два поприща, -

згодилась княгиня. - Тільки бережи Руську землю, Київ бережи.

— Бережу, матінко княгине, - голосно промовив Оскол. - Моя сторожа вже прогнала

їх далеко в поле. І не допустимо, не допустимо до Києва повік.

Але княгиня була все ж неспокійна.

— А може би, мужі й бояри, - промовила вона, - послати за Київ дружину в поле?

— Ліпше, княгине, ліпше, - загомоніли мужі.

— Пошлемо дружину, - сказала княгиня, - а поведе її княжич Святослав з воєводою

Асмусом. Чуєш, сину?

— Чую, - промовив княжич Святослав і вклонився матері.


У цей час на сходах, що вели в сіни, почулися кроки багатьох ніг, збуджені

голоси, і в Людну палату увійшло кілька чоловік - в темних свитках, підперезані

широкими ремінними поясами, з кишенями на них для

ножів, огнива, солі й гаками, на які можна було чіпляти речі, у важких, кованих

цвяхами чоботях, бородаті, чорні від сонця й вітру.

Найбільше з них вражав один чоловік - старий, сивий, якого вели під руки, бо він

нічого не бачив - замість очей в нього зяяли дві червоні западини.

— Це ти, Полуяре? - запитала сухим голосом княгиня Ольга, побачивши сліпого.

— Я, матінко княгине! - крикнув, почувши її голос, Полуяр і повалився їй у ноги.

— Встань, Полуяре, - сказала княгиня. Він встав.

— Говори!

У палаті настала така тиша, що чути було, як віє вітер одразу за вікнами, як

глибоко зітхнув Полуяр.

— Ранньої весни, - почав він, - як пам^ятаєш ти, княгине, і всі ви, люди, вибули

ми лодіями з Києва-го-рода, щоб дійти до Верхнього Волока* (*Верхній Волок -

місце, де з Дніпра перетягали лодії до Волхова.), спуститись Доном, переволокти

події до Ітиля-ріки* (*Ітиль-ріка - Волга.) і пливти в Джурджанське море. Не

вперше ми їздимо цим шляхом, як і батьки наші, діди й прадіди, з добром усяким -

торгувати, з мечем - захищати межі. Так їхали й ми з великим добром - моїм,

твоїм, княгине, вашим, добрі люди, щоб самим його продати, а інше добро собі

привезти.

Полуяр на хвилину замовк, пригадуючи, либонь, як ранньої весни вирушали вони з

Києва, довго билися проти швидкої течії Десною й Сеймом, як волокли події від

Сейму до Дону і як пливли Доном до Саркела, де в білих вежах стоять хозари й

беруть десятину.

Але про цей довгий і важкий шлях купець Полуяр не сказав, бо хто ж тут, у Києві,

цього не знав, а закінчив:

— Проте коли добилися до Саркела, то побачили там не білі вежі, а великий

кам'яний город, і заплатили за волок не десятину, а головою, бо темної ночі

налетіли й оточили нас вої. Двох купців - Греха і Стогуда - вбили, багатьох

покалічили, все добро наше й твоє забрали, а мені за те, що не випустив меча з

рук, викололи очі.

— Що ж то за город?

— Хозарський, тільки храмина в ньому поганська, грецька.

— А головників* (*Головники-вбивці.) бачив?

— Бачив, княгине.

— Хто вони?

— Гречини...

Над обрієм з'явився блискучий промінь сонця. У палату враз увірвалося багато

світла, постаті бояр, воєвод і тіунів стали виразнішими, на обличчях їхніх можна

було вчитати тривогу й розпач.

— Матінко княгине! - залунало багато голосів. - Що робиться? На Ітилі-ріці

вбивають, у Царгороді роздягають, а печеніги хіба не від них? Гречини, тільки

гречини...

— Недобре діють хозари й гречини, - сказала княгиня Ольга, - але маємо з ними

ряд, хозарам платимо дань, грекам у Царгороді даємо і все беремо від них по

укладу.

— У Царгороді, - гомоніли купці, що не раз за своє життя виміряли шлях до

Константинополя, - з нами не торгують, а глузують з нас. А доки будемо платити

дань хозарам? За що? За те, що вбивають наших людей? Ні, княгине, мусимо їхати

до імператорів і до кагана, чинити суд з ними...

Княгиня Ольга встала з крісла. Вона знала, що кричать до неї не тільки ті, що

стоять тут, у палаті, кричить, волає до неї вся земля. Та хіба ж можна рвати ряд

з хозарами, укладений ще Ігорем? Хіба можна потопити в Дніпрі харатії з греками,

підписані давніми князями?

— Я чую вас, бояри й воєводи, - промовила вона, - і пошлю слів* (*Сли - посли.)

до Ітиля і Царгорода.

— Що зроблять сли? - крикнули тоді воєводи. - Не з словом до них треба йти, а з

мечем.

— Але як іти з мечем? - з болем сказала княгиня. - Іти на хозар, щоб тут на нас

напали греки, чи йти на греків, щоб під Києвом стали хозари. А в полі блукають

ще й печеніги - вони служать і хозарам, і ро-меям...

— Не бійся, княгине! - кричали воєводи. - Підемо на хозар, а там і на гречинів.

Княгиня Ольга, дуже бліда, із запаленими очима, якусь хвилину мовчала.

— Не за себе боюсь, за Русь. Ряду ламати не стану, слів посилати не буду. Сама

поїду в Царгород.

— Добре діло зробиш, княгине, - загомоніли бояри.

— А тобі, Полуяре, буде таке, - промовила княгиня, звертаючись до сліпого купця.

— Пиши, ларнику... Купцю Полуяру із нашої скотниці дати все, що він втратив, а

ще дарую йому боярську гривну, три поприща поля за Дніпром...

Боярин Полуяр упав додолу, проповз на колінах кілька кроків, ніби хотів знайти

руку великої княгині...

От немовби й розв'язано всі ті діла, які турбують Руську землю, які не дають

спати людям на Русі.

Але ні, є ще й Гора, у якої багато своїх власних справ, яка вимагає в княгині

Ольги суду й правди.

На сходах гримлять кроки, іде тіун дворів княжих Талець, а за ним кілька гриднів

ведуть зв'язаного закривавленого чоловіка.

— Що сталось? - запитує княгиня.

Тіун Талець низько вклоняється княгині, витягає голову так далеко вперед, що

вона, здається, от-от одірветься від шиї.

— Татьба і вбивство! - каже він. - Минулої ночі оцей смерд Векша підкрався у

Вишньому городі до житниці боярина Драча, утнув* (*Утнути - убити.) на смерть

княжого мужа.

— Татьба і вбивство! - гомонять бояри. - Доки це буде?! Роби суд, княгине, по

правді!

Смерд Векша - здоровий, молодий ще, широкоплечий чоловік із копицею волосся, що

нагадує стигле жито, босий, в одній сорочці й портах - стоїть серед палати,

дивиться на бояр, воєвод і, либонь, не розуміє, де він опинився й що сталося.

А потім бачить княгиню, й на закривавленому його обличчі з'являється чи то

страх, чи надія - він падає їй в ноги.

Княгиня мовчить. Тут є кому розпитати й допитати смерда, буде потреба - мужі й

бояри, що стоять у палаті, не тільки розпитають чи допитають, а зроблять ще й

божий суд - кинуть людину у воду і будуть дивитись, чи вона не втоне, змусять

людину взяти голіруч розпечене залізо і дивитимуться, згоріла чи не згоріла на

руках шкіра, мужі нарочиті й ліпші бояри зроблять все, що треба, княгиня ж скаже

останнє слово, вчинить суд по закону, по правді!

— Чого поліз у житницю боярську? Пощо вбив княжого мужа? - допитують мужі. Смерд

Векша підіймає голову.

— Голодно є в хижі... Жона, діти... Куди піду? Купу в боярині маю - нічим

віддати, заставу у купця взяв - нічим платити...

— Чули! Знаємо! Кожного разу те ж саме, - обурено гомонять мужі й бояри.

— Бояри мої і всі мужі! - зупиняє княгиня ці голоси і обводить поглядом

бородатих людей, які ждуть княжого суду. - Як мусимо судити за вбивство?

— За смерть - смерть! - рішуче промовляє хтось у натовпі. - Як велить покон.

Княгиня Ольга дивиться туди, звідки лунає цей голос, але не пізнає, хто це

сказав: воєвода Зморщ чи боярин Ратша. Проте хіба не однаково, хто сказав?

Смерть за смерть - так велить покон, так думають усі бояри, воєводи й мужі, так

думає й сама княгиня.

Вона піднімає руку.

— Отже, вбив смерд княжого мужа, то головнику смерть.

Але в цей час виступає вперед боярин Драч - у темному опашні, з посохом у руках.

— А моя житниця зламана, княгине, - каже він. - І то чи перший раз був там смерд

Векша? Маю шкоду, княгине.

— Правда, княгине, - гомонять бояри й воєводи, у яких то тут, то там на дворах

все частіше трапляються розбої й татьба.

— Векшу на смерть, - закінчує княгиня, - а двір його з жоною й дітьми на поток і

пограбування* (*На поток і пограбування - конфіскація майна й віддання родини в

рабство.) .

— То є по правді, - лунає в гридниці.


2


Битим шляхом за Дніпром їде з дружиною своєю княжич Святослав. Як веліла княгиня

Ольга, вони повинні проїхати чимдалі за Дніпро, шукати там печенігів, якщо ж

знайдуть, - гнати їх з поля.

Княжич Святослав їде попереду дружини, поруч із ним - Асмус. З дитячих літ

виховує Асмус княжича, куди княжич - туди й він. Тільки все важче й важче

Асмусові супроводжувати Святослава в далеких походах - пусти княжича, то помчить

він аж за Ітіль-ріку, за Джурджанське море. А куди вже летіти старому воєводі?

Не ті літа!

Проте Асмус ніколи не скаржився та й не поскаржиться на те, що йому важко сидіти

на коні і що часом хочеться виїхати на високу могилу, витягнутись на траві,

спочити. Ні, воєводі, що пройшов з краю в край цю землю, побував за багатьма

морями, стояв під стінами Константинополя, негоже сидіти на землі, ліпше вже

їхати на коні до кінця.

Та й не тільки це змушує Асмуса супроводжувати княжича Святослава. Йому випала

щаслива доля. З дитячих літ пестить він княжича, переказує йому все, що знає,

вчить тому, що сам уміє, готує Святослава до вокняжіння.

От і зараз їдуть вони попереду дружини, широко розплющеними очима дивиться

молодий княжич вдалину, милується небом і землею, впивається пахощами трав, а

відтак починає розпитувати Асмуса.

Навкруг них широко стелиться поле. Над ним пробігає й пробігає свіжий вітер,

струшує росу з трав, розгойдує, хилить до землі білі квіти ромену, жовті сережки

шальвії; тільки тирса супротивиться - підіймає вгору свої пружні ості, й мінлива

сивина затягає поле з краю в край.

Княжич Святослав з дружиною своєю їде шляхом, що повився між могил, на вершинах

яких стоять сірі, витесані з каменю постаті богатирів, які в давні часи боронили

цю землю. Це - Залозний шлях, гостинець, яким їздять купці-гості. Він тягнеться

від города Києва до Ітиля-ріки, ним можна їхати день, два, тиждень, не побачивши

людини, тільки в траві сюрчатимуть коники, високо вгорі співатимуть жайворонки,

на схилах могил іноді засвистить байбак, а ген-ген на обрії промчить, як хмара,

табун диких коней.

Але і княжич Святослав, і його дружина знають, що це не безлюдна земля. Варто

звернути з шляху, проїхати десяток поприщ, і очам відкриються села, городища,

ниви, сади, колодязі. З давніх-давен живуть тут люди, орють землю, випасають

табуни худоби, б'ють звіра в лісах, що перетинають поле, ловлять рибу в ріках,

які тихо несуть свої води до Дніпра.

От про цю землю, про поле, яким вони їдуть, про далину, в якій встають марева, і

розпитує княжич Святослав вуйка свого Асмуса.

— І що там? - показує княжич рукою на північ.

— Тут, княжичу, поле й поле, а там ліси, великі ріки, озера. Коли їхати все вище

й вище, буде Оковський ліс, далі Волок, Заволоччя, ще далі верхні землі,

Новгород і Крижаний окіян. А за окіяном вже варяги по морю, далі ляхове, німці,

франки, а на острові в морі англяни...

— І всюди до окіяну живуть наші язики?

— Так, княжичу, аж до окіяну живуть язики наші, деякі з них жили тут, у полі й

над морем, а потім пішли у верхні землі, деякі вийшли із-за Ітиля-ріки і

поріднились з нашими племенами.

— І всі вони тягнуть до Києва?

— Так, княжичу, усі вони чують Київ, бо без нього загинуть. От тільки в'ятичі, -

він показав рукою на північний схід, де низько над обрієм висіла рожева хмара, -

дань дають не нам, а хозарам, та ще булгари по Ітилю, що також сукупно з

хозарами.

— Звідки ж взялися ці хозари? - запитує княжич. Асмус замислюється.

— Там, над Ітилем, - поволі відповідає він, - жили раніше наші люди, наші

племена, а вже потім із земель південних прийшли хозари. Не нашої віри, чужого

роду...

— То треба було їх не пускати, бити.

— Не пускали, били, - відповідає Асмус, торкаючись перебитої руки і згадуючи,

либонь, про давні рани. - Але в наших землях було неспокійно, мусили боротись з

варягами, вже кілька віків боремось з Візантією, а тим часом хозари сіли над

Ітилем, перетяли нам шлях до моря, поріднились, хоч самі юдеї, з імператором

Візантії - християнами, от і мусимо ми їм платити дань...

Святослав зупиняє коня. Сірими своїми очима довго дивиться на схід, на рожеву

хмару, що пливе й пливе над обрієм.

— І далеко до цих хозарів? - запитує він. Зупиняє коня й Асмус, дивиться на

хмару.

— Оцим полем, - повільно говорить він, - треба їхати повний круг місяця, й тоді

буде Ітиль-ріка.

— А далі, далі?

— За Ітилем-рікою, - веде далі Асмус, - буде Джурджанське, а як по-нашому -

Хвалинське море, над яким живуть різні язики - Вірменія, Персида, Ватр, Сірія,

Мідія, Вавілон, Аравія, Індія, а ген-ген - хинці...

Асмус примружує очі, пригадує.

— А в полуденних землях, он там, - показує він рукою, - за нашим Руським морем,

суть Лівія, Нумідія, Масурія, там Еюпет, Фіва...

— І ти скрізь там бував, уй Асмусе? Асмус глибоко зітхає.

— Світ великий, княжичу мій, - каже він, - і всього його одній людині не

сходити. Та й що світ? Своя земля, свої язики й роди, їх я, княжичу, знаю і

люблю...

Увечері вони зупинились у полі під високою могилою, спутали коней, на схилі

могили поклали сідла й постелили попони, назбирали гілля й, викресавши вогонь,

розпалили багаття.

Хтось з дружинників дістав з торби шматок конини, покраяв її тоненькими

скибочками, підсмажив на кінці списа в гарячому полум'ї і перший шматок подав

княжичеві.

Це була дуже добра вечеря - м'ясо пахло димком і хрумтіло на зубах, пахнув

димком і корж, привезений з Києва, а ковток меду з міха будив згадки й ніс на

своїх крилах у далину й майбутнє.

У степу було надзвичайно тихо, тільки десь бив і бив перепел, іноді здалеку

долітала луна копит диких коней, а між цим стигла тиша, - вічна, здавалося, і

все ж неповторна.

Лягли спати. Просто на землі, на пахучих травах, поклавши голови на сідла; але

кілька дружинників пішли навкруг у поле - пильнувати, щоб хтось уночі не

підкрався до могили.

Княжич Святослав ліг поруч із дружинниками своїми, поклав голову на тверде

сідло, витягнувся на попоні, розкинув широко руки, задивився на небо, зорі.

У й Асмус не лягав, а довго ще сидів, притулившись спиною до кам'яної постаті

богатиря на могилі.

— От і стемніло, - стиха говорив він. - Ніч... Чуєш, княжичу, як пливе земля?

— Куди?

— Земля пливе в окіяні, на чотирьох рибах-китах.

— А вгорі що над нами?

Асмус підвів догори обличчя й довго дивився на небо, на якому то тут, то там

спалахували, а далі заткали всю синь зірки.

— Небо - також окіян, зорі - свічада богів, - долітав його голос. - Там,

далеко-далеко, є острів Буян з алатир-каменю, де живуть Перун і богиня Лада,

лежить громовий змій, гніздиться птаха-буря, рояться бджоли-блискавки, стоять

засіки дощів... Там, - він показав на східну частину неба, - буде вирій, де

течуть ріки з молока і меду; там, - він показав на захід, - чорний окіян, куди

на ніч зникає сонце, а вдень ховаються зорі...

— А люди?

— У кожної людини є своя доля, призначена Перу-ном. Є доля щаслива, є нещаслива.

У нас із тобою, княжичу, щасливі долі...

— Чому?

— Ми - вої, княжичу, захищаємо рідну землю, помремо, коли покличе Перун, і вже

готове нам місце у вирії. Хіба це не щастя?

Багаття на схилі могили то розгоралося, то пригасало, голос Асмуса то дужчав, то

притихав, і Святославу часом здавалося, що чує він голос не Асмуса, а кам'яного

богатиря, який, опустивши вниз руки, стоїть на могилі, дивиться великими очима в

тьмяну далину.

— Світ широкий, княжичу Святославе, і поглянь навкруг - багато місця має в ньому

Русь. Але є в світі злі сили, злі язики, а між ними хозари й ромеї, які

ненавидять нас і бажають знищити. Багато лиха вже мала від них Русь, ще більше

матиме, бо вони як шашіль, що точить дерево, як чорна хмара, що закриває

сонце...

Святослав підводиться на лікті, схиляє голову до Асмуса.

— Так чому ж не йдемо на них? Адже я скрізь чую ці слова.

Асмус відповідає не одразу.

— Був час, - говорить він тихо, замислившись, спроквола, - і ми, руські люди,

били ворога, тільки він з'являвся перед нами. Варяги до нас потикались - били їх

нещадно, тепер вони духу нашого бояться, служать вірно.

— Воєвода Свенелд також варяг, Асмусе!

— Так, княжичу, Свенелд - варяг, але не про нього мовлю. Були інші, різні

варяги. Київ-город і вся ця земля, - він обводить рукою навкруг, - це острів у

окіяні, насувають і насувають хвилі. Різні йшли на нас племена й орди: були

торки - розбили, чорні клобуки - розсіялись вони по всій нашій землі, ішли

булгари - показали і їм меч, пробували напитись води з Дніпра обри - погибоша, а

ті, що лишились, побігли за гори на захід... Многих ворогів мала Русь - і всіх

побиваша. Били їх Гостомисл, Кий, Щек, Хорив, князі Олег і Ігор і велике

множество людей наших.

Святослав бачить, що Асмус зводиться на ноги, стоїть, дивиться вдалину.

Схоплюється і він, стає поруч із вуєм, дивиться на схід... І ще помічає

Святослав, що Асмус бере його руку, тисне її своєю гарячою правицею.

— Вічна пам'ять князям нашим і всім людям, оже полягли за Русь! - натхненно каже

Асмус.

— Вічна пам'ять! - промовляє за ним Святослав. І якесь дивне, велике почуття

охоплює душу княжича. Він стоїть, тримаючи руку старого свого уя, і здається

йому, що обидва вони й дружина, яка спочиває навкруг, - всі, як трави, квіти,

всяке зело, виростають з цієї теплої, пахучої землі, торкаючись неба, що тільки

продовжує твердь...

— Так чому ж не б'ємо ми хозар і печенігів? - знову запитує Святослав і дужо,

скільки в нього є сили, стискує руку Асмуса.

— У тебе міцна рука, - чує він у відповідь, і бачить перед собою освітлене

багрянцем вогнища обличчя Асмуса, і помічає, що це обличчя суворе, замислене. -

Хозар і печенігів ми мусимо стерегтись, мусимо боротись із ними, щоб жити... Це

говорю я, Асмус, так говорить дружина, множество людей. Але є вороги й окрім

них, і цих ворогів мусимо ми берегтись паче хозар і печенігів.

— Хто ж вони, вуйку, скажи?

— Ці вороги між нами, княжичу, вони обікрали землю нашу, взяли поля й ліси, ріки

й озера, вони збирають у скотницях своїх золото й срібло, і це вони миряться з

хозарами й греками.

— То це християне? - виривається у Святослава.

— Ні, такі не токмо поганці-християне, много їх є й серед людей нашої, істинної

віри. Хто забуває про Русь, а думає тільки про себе, - той наш ворог.

— То й мати моя, княгиня... - схиляється до самого вуха княжич Святослав.

— Ні! - голосно відповідає Асмус. - Наша мати княгиня - мудра, справедлива, вона

перша предстательниця людей руських і перед богом, і перед усім світом.

— То хто ж тоді? - запитує Святослав.

— Мине час, - повільно відповідає Асмус, - і ти побачиш, хто, не призиваючи всує

бога, хоче добра й щастя Руській землі, а хто хоч і клянеться всіма богами, але

робить Русі тільки зло. Я не скажу тобі, княжичу, хто ці люди, бо ворога пізнаєш

тільки тоді, коли зустрічаєш віч-на-віч. У житті своєму ти зустрінеш їх і одразу

пізнаєш. Будь тоді безжальним, борись з ними.

— Я їх знищу, покараю... Асмус ніби не чув його слів.

— А коли, княжичу, побачиш, що не зможеш вистояти проти них, дай їм те, чого

вони жадають - золото й срібло, але не давай Русі, сам борись за неї... Ти -

Ігорів син, будь як отець твій!

— Уй Асмусе! Я робитиму, як отець Ігор, я ніколи не забуду оцієї землі, моїх

людей...

— Так і буде, княжичу! А тепер ляж, спи...


З


Ключниця Ярина жила в хлівині, прибудованій до стіни терема від двору, де були

стайні, кліті, медуші, стояла кухня, а в багатьох хижах і таких самих хлівинах

тулилась численна двірня. Але хлівина Ярини різнилась від інших - одні двері її

виходили в двір, другі ж, невисокі й вузенькі, через які могла протиснутись

тільки Ярина, вели до княжого терема. Туди ключниця часто ходила сама, звідти чи

то вдень, чи вночі її могла покликати, а часто й кликала княгиня Ольга.

У пізню годину ключниця Ярина не спала. Але не тому, що боялась кличу з терема.

Розчинивши двері надвір, сиділа вона на порозі й все думала й думала про минулий

день, про червону пляму на скатертині в стравниці.

На очі її набігали сльози, але вона стримувала їх. У дворі було дуже тихо, все

навкруг спало, спочивало, чути було тільки, як десь недалеко б'ють копитами об

землю в стайнях коні, час від часу долітали з стіни притишені голоси нічних

сторожів та ще вітер з-за Дніпра тихо перебирав гілля дерев поблизу хлівини. Що

плакати, коли ніхто не побачить сліз; до кого звернутись, коли ніхто не почує?

А Ярині так хотілось, щоб хтось побачив і витер її сльози, щоб хтось почув її

гірке слово і відповів словом теплим, ласкавим, адже ждала вона цього слова,

ласки, тепла все життя...

Усе життя! Як легко й просто ніби це сказати, але скільки було в тому житті днів

і ночей, довгих і важких літ, горя, муки, образи і відчаю.

Проте горе, мука, образи й відчай були не завжди. Пригадай-но, Ярино, як колись

у давноминулі роки поховала ти батька й матір, що загинули в полі, і прийшла у

город Київ, працювала дівчиною у купця Ратші на Подолі, перейшла з купцем, коли

він розбагатів, на Гору. А коли купець подарував тебе княгині Ользі, стала

княжою дворянкою.

Ні, Ярино, ти була тоді молода, раділа, коли попала до Ратші, ощасливилась,

потрапивши до княжого двору, мріяла, молилась Перуну і всім богам, все чогось

ждала.

І ти, Ярино, діждалась! Мабуть, ти була дуже красивою, якщо на тобі зупинилось

око княгині, ти, либонь, була привітною й ласкавою, якщо тебе допустили до

стравниці, і вже, звичайно, не шкодувала сил, не знала втоми, чесною була, якщо

з багатьох дворянок саме тебе зробила княгиня Ольга ключницею своєю.

Довго сиділа ключниця Ярина на порозі хлівини й пригадувала, як все це склалось

і як справді в неї у ті давно минулі літа були й краса, й тепло, і ласка, і, що

найголовніше, жила в серці надія.

На що ж вона надіялась? Навряд чи могла тепер Ярина відповісти на це, бо кожен

вік має свою надію, бо немає в світі людини, яка б не надіялась, але мало є

таких, що побачили свої надії здійсненими.

Колись була Ярина молодою, любила і сама, і її любили. У отрока князя Ігоря,

Роксая, були голубі очі, а волосся нагадувало льон. Вони зустрічались кілька

разів у княжому саду, але так нічого одне одному й не сказали, тільки відчули,

що полюбились навіки... А там поїхав Роксай з князем до Іскоростеня - і не

повернувся. Так була й зникла надія. От тепер і впала з очей у Ярини сльоза.

А життя ішло, і народжувались нові надії. Це було давно, коли, як це добре

пам'ятає Ярина, тут, на Горі, жити було важко, стіни на ній були коротші, вужчі,

нижчі, князі й дружини їх спали сторожко. Траплялись ночі, коли вони й зовсім не

знімали броні, а стояли на городницях, бо над Дніпром, а часто й під самими

стінами города блукав, бряжчав списами ворог... То були важкі літа, важке життя,

багато воїв полягло тоді на городницях, валах. Як і всі, Ярина тоді допомагала

воям, обмивала й перев'язувала рани. І коли не стало Роксая, все ж залишилися

інші люди, був князь із княгинею, були їхні діти.

І вона віддавала вже їм усі свої сили. Деякі з дітей княгині Ольги померли, сини

Святослав і Уліб виросли - їх ключниця Ярина виносила на руках: не своя, чужа, а

все ж дитина, хто їй допоможе!

Тепер Гора не та! Стіни її посунулись ближче до Подолу, глибоко врізались у

Перевесище, пішли й униз понад Дніпром, до варязьких печер... А скільки людей

стало тут тепер! Колись був князь со дружиною, а зараз і бояри, і воєводи, і

купці, і сли, а в кожного свій двір і холопи, гридні. На всіх працюють кузнеці,

ремісники. Як вулик, гуде Гора, ніби матка - княгиня, бджоли носять мед, а

скільки ж тут трутнів.

Колись-то Ярина не думала б так і не сказала, та й чого б вона стала це

говорити! Але скільки вже літ бачить вона й чує, як до князів ідуть оці бояри,

воєводи, купці й сли, що живуть на Горі, як обсідають їх тіуни й ябетники*

(*Ябетники - княжі прикажчики.) і як кожен із них просить собі пожалування -

землею, лісами, водами, а то просто золотом і сріблом із скотниці княжої.

Тільки Ярина ніколи не просила в князів пожалування, самі ж вони про неї забули.

Просити, а чого просити? У її руках ключі від теремів княжих, усіх покоїв,

скотниць, клітей. Хотіла б Ярина - і одяглась би, і взулась, мала б повну скриню

всякого добра...

Чому ж у Ярини так порожньо в хлівині, в скрині її, що стоїть біля ліжка, є

тільки два сувої полотна, які напряла й виткала власними руками. З добра у Ярини

є кілька сорочок, черевики й платно* (*Платно - верхній одяг.) носить, поки

зносяться, та ще має платно - дарунок княгині, у якому подає князям у стравниці.

І не за цим тужила зараз ключниця Ярина, не за тим шкодувала, що нічого не має.

їй, старій і убогій, здалося цього вечора, що в неї вкрадено душу.


4


Ніч. Гора спить. Вряди-годи на стінах чути кроки, тихі голоси - там стоїть

сторожа, береже город, не змикає вій. А в теремах бояр і воєвод, у хижах попід

стіною - темно, тихо, там ходить сон.

Як червоні жарини, поблискують лише кілька вікон у теремі княжому. Одно вікно

світиться від Дніпра - там окреслюється чиясь тінь, іноді вона колихнеться,

іноді вирівняється й надовго застигає.

То біля вікна стоїть княгиня Ольга. Тільки стемніло, лягла вона, довго лежала в

темряві, намагалась заснути, але бажаний спокій не йшов до неї, думки заважали

спочити.

От вона й запалила свічу на столі, стоїть біля вікна, дивиться на нічний Київ,

на темну Гору, стіну, зорі, що тліють вгорі й срібним пилком одбиваються на

плесі Дніпра, дивиться на далекі сірі луки й береги.

Чому ж у цю пізню годину, коли все навкруг спочиває, не спить княгиня Ольга?

Стурбувала її звістка про печенігів у полі, може, налякали слова купців про нову

фортецю на Дону чи, може, просто як жінці-удовиці тоскно їй і неспокійно в цю

задушливу теплу ніч: тіло гаряче, ложе холодне, поруч вчуваються тихі слова і

дихання.

Та ні, не це турбує, не це не дає спочити княгині. Колись, як мужа її Ігоря

вбили в землі Деревлянській, довго вона не могла спати ночами, все ждала, що він

прийде. І коли переконалась навіть, що не прийде, однаково думала про нього,

згадувала, ждала. Але все це було давно, вже сини її підростають, в них вся

любов і душа княгині.

Не новина для неї й звістка про печенігів у полі. Скільки живе Київ - стоїть

він, ніби богатир, на цій високій горі на сторожі земель. Багато орд проходило

мимо нього, були такі, що пробували лізти на його стіни, але всі вони

розсипались, як пісок на березі Дніпра. Не страшні Києву й печеніги, що, як пси,

блукають з своїми улусами в полі.

Мислить княгиня й про фортецю над Доном - Саркел. Не вперше вже стикаються на

шляху до Джурджанського моря її купці з грабіжниками й вбивцями. Темний і

загрозливий Схід, страшні простори за Ітилем-рікою. Що ж, зараз вона пошле слів

своїх до хозарського кагана, а там підростуть сини, нехай вони поквитаються з

каганами.

Розуміє княгиня і те, яку згубу чинить Русі Візантія, розуміє, що обсідає вона

Русь своїми фортецями, насилає на них то хозар, то печенігів. Був би живий князь

Ігор, він би давно пішов на Візантію, як колись ходив, прибив би ще раз свій щит

на воротях Царгорода.

Але княгиня більше всього боїться війни. Вже скільки літ мирно править своїми

землями, вже скільки літ не знає Русь брані. Кличуть воєводи її йти на

печенігів, вимітати їх з поля, рушати на Саркел. Воєвода Свенелд не раз говорив,

що мир для Русі страшніший нині від брані, що на українах своїх і в полі Русь

проливає крові більше, ніж на брані, що підповзає до Русі Візантія.

Та хіба княгиня сама не знає, скільки зла має Руська земля від печенігів і

хозар, хіба не бачить, як кожного дня ллється гаряча кров її людей? А все ж їй

здається, що навіть найважчий мир, тиша рідної землі краще, ніж смерть на брані,

що ліпше платити дань хозарам, аніж воювати з ними, що краще з великим трудом

торгувати з греками, аніж іти на них зі зброєю.

І немарне говорила нині княгиня, що сама поїде до Царгорода. Це важкий, далекий

і небезпечний шлях Дніпром і морем до Константинополя, але вона вже давно

збирається туди поїхати, хоче говорити з імператорами.

Невже ж вони не знають і не розуміють, яка велика, багата й дужа Русь, невже

вигідно їм гострити проти неї зброю замість того, щоб жити в мирі, любові й

дружбі? Княгині Ользі здається, що коли вона побуває в Константинополі, то

домовиться про все з імператорами і добро й тиша прийдуть на Руську землю.

Інше турбує княгиню Ольгу в цю годину, коли так тихо навкруг, коли спить Гора,

передграддя й Подол. Чомусь вона пригадує минулий день, ранок, перед нею все

стоїть перекошене, страхітливе обличчя смерда Векші, до неї, здається, долітає

останній його крик: “Княгине, помилуй!“

І думає княгиня про те, що Векша не один, кожного дня до столу її ведуть і

ведуть зв'язаних людей, вимагають у неї суду й правди...

Княжі суд і правда потрібні. Одвіку сюди, на княжий двір а чи в палату терема,

приходили люди, просили суду й правди, і княгиню це не дивувало, бо навіть хмари

між собою сваряться, а людей є множество, не можуть вони жити в повній злагоді

між собою. Князь один, йому належить чинити суд і правду.

Княгиня Ольга пригадує покійного свого мужа князя Ігоря. Коли він робив суд і

правду, вона сиділа поряд з ним, слухала й дивилась, як він устрояє землю.

Князь Ігор був мудрий і сміливий. Княгиня Ольга пригадує, як рішуче й безжально

судив він дружину свою, коли хто перед ворогом показував спину; він карав, коли

мужі безчестили один одного мечем, топором а чи просто телеснею; він судив і

карав, коли умикали жону не по любові, коли син не корився батькові, коли муж

одного роду убивав мужа іншого роду. За смерть він карав смертю. І коли княгиня

Ольга брала на себе обов'язки княжі, вона добре знала суворий старий покон,

говорила собі: сіла єси на стіл, судяй правду...

Але що є правда і як творити суд, коли все більше й більше ведуть до княжого

двору людей, коли ллється кров на українах Русі і в самому стольному городі

Києві?!

Чому ж ллється кров, що змушує одного мужа підіймати меч супроти другого, брата

вбивати брата, сина ганити отця? Може, не в змозі вони поділити здобутої на

бранях слави, може, як колись, кожен із них захищає честь свою, честь брата,

сестри й роду, як це одвіку водилося в Руській землі?

Проте ні, це зовсім не те, що було одвіку на Русі, це не те, що було за давніх

князів і встановлено древнім поконом. Слава? - о, той, хто має славу, знає, як

її зберегти; честь? - і її руські люди - хай тільки хто посягне - зуміють

захистити, не по честь свою і не заради слави йдуть нині на княжий суд люди. Той

переорав межу чи перетесав знамено* (*Знамено - клеймо, печать.), той зламав

житницю й уволік міх жита, той піймав чужого коня, взяв оружжя, порти, той убив

огнищанина, княжого тіуна чи посадника, - скрізь татьба і розбой, скрізь кров і

смерть. Часом княгиня Ольга жахається, - що ж це сталось нині на Русі? Адже

сваряться між собою землі, города, села, всі люди! Куди, куди йде Русь?

А проте княгиня Ольга розуміє, що це не так. Не землі сваряться між собою, а

князі земель, не городи з городами, а воєводи з воєводами й бояри з боярами. І

це ж не татьба і розбой. Кожен із них зуміє взяти своє, кожен з них зуміє

дістати, що йому треба, й від князя.

Ні, татьбу і розбой чинять інші люди - це рядовичі* (*Рядовичі - люди, що

працювали по ряду (договору).), закупи* (*Закупи - ті, що брали купу (позику).),

смерди, холопи і всякі чорні роб'ї люди, це вони лізуть у житниці воєвод і бояр,

це вони переорюють межі, палять знамена, роблять перетеси!

А хіба не чує кожного дня княгиня Ольга, що чорні люди чинять татьбу й розбой на

її дворах, переорюють межі її земель, роблять перетеси в її лісах, знімають

птаство на перевесищах княжих, потай б'ють бобрів на гонах, звіра в лісах, рибу

в княжих ріках?

Княгиня розуміє, що на Русі сталось те, чого раніше не бувало: мали колись

воєводи й бояри честь - нині мають землі, ліси й ріки, мали колись славу -

бережуть нині скотниці й знамена, мали дружини - а тепер прагнуть мати

якнайбільше холопів. Та й сама честь і слава нібито змінилася. Хвалилися колись

люди подвигами ратними й шрамами від ран - тепер хваляться добром своїм і

достатками.

Здригається княгиня. А чи не сама вона винна в тому? Одвіку була Русь, були

князі в племенах її, одвіку князі берегли межі землі, брали тяжку дань з людей,

але й платили за неї власною кров'ю.

“Але ж, - думає княгиня Ольга, - Русь не могла жити так, як жила допреже, тяжка

дань з племен і родів - то була згуба для Русі, муж мій Ігор за цю дань

загинув...“

Усе своє життя княгиня Ольга упоряджала Русь, дбала, щоб була вона ціла й

несхитна, щоб Київ-город був городом усіх земель, а в кожній землі був свій

город, думала вона й про полегкість людям. Усю землю розбила, уставила волості,

погости, кожному дала урок і устав.

Зробити це було нелегко. Скільки літ минуло! Княгиня Ольга була тоді ще молодою,

це вона йшла на чолі дружини, щоб помститись за мужа Ігоря й примучити*

(*Примучити - приєднати.) до Київського столу деревлян, це вона в люту зимову

стужу об'їхала на санях всю землю аж за Верхній Волок, доходила до В'ятської

землі, устрояла Руську землю.

Так чому ж ця земля нині неспокійна? Здається, вона робила все як слід, хотіла

тиші Руській землі, добра людям, досягла свого. Чому ж ця Русь іде на суд?

Раптом вона обриває свої думки, здригається, прикипає руками до лутки вікна. Ні,

вона не помилилась, десь здалеку, із схилів передграддя, а може, й з берегів

Дніпра, долинає крик людини. Крик цей народився далеко, але, здається, лунає

зовсім близько, поруч з теремом.

— Княгине, помилуй! - вчувається княгині Ользі, і вона стоїть, напружено слухає,

що ж буде далі?

Та крик більше вже не повторюється. Народившись вдалині, він там і завмирає.

— Що це? Що це? - шепоче княгиня.

“Невже це смерд Векша? Ніч темна, час пізній, саме в таку годину мої гридні

вершать суд...“

Вона молиться й не чує, як тихо відчиняються двері до світлиці, хтось

зупиняється на порозі. Це священик Григорій. Він живе тут же, в теремі, внизу,

бо небезпечно християнському священику бути там, де його храм, - біля ручая на

Подолі. Та й кличе часто княгиня його до себе на бесіду.

От і зараз прийшов він, у чорній рясі, з євангелієм у руці, стоїть на порозі,

дивиться на княгиню, яка впала на коліна перед образом Христа, і смутна посмішка

пробігає по блідому його обличчю.

— Хто це? - одриває голову від підлоги й обертається до священика княгиня Ольга.

— Це я прийшов до тебе, - тихим голосом відповідає він. - Адже ти мене кликала?

— Так, я тебе кликала. Іди сюди. Сядь, отче. Княгиня встає, стомлено сідає в

крісло, недалеко від неї на лаві сідає священик. Тепер він бачить, що княгиня

дуже схвильована. Про це свідчить бліде обличчя, блискучі очі, стиснуті уста.

— Княгиня молилась, і це добре, - починає священик. - Але чому нині княгиня

неспокійна?

— Мені страшно, отче.

— Чому?

Вона дивиться за вікно, де тихо колишеться гілля дерев, і спроквола говорить:

— Бачу я навкруг велику землю, багато племен і родів, що прожили безлік віків,

перемогли ворогів, збудували городи...

— Ти речеш правду, княгине, - згоджується й похитує сивою головою священик. -

Велика Руська земля, дужа, незборна.

— Немало трудів, - веде вона далі, - поклали батьки мої, князі, щоб з'єднати

племена й роди, одбити ворогів, - скрізь знають нині Київ і Русь.

— І ти, княгине, немало зробила, - додає священик, - устрояя Русь, ти биша для

неї, аки денниця перед сонцем, сяяша, аки місяць уночі.

Вона дивиться на нього широко розплющеними очима, в яких грає відсвіт свічі,

бере руку й запитує:

— Але що робиться нині? Звідки цей каламутний потік, що бруднить чисту воду

нашу, звідки вітер, що збиває спіле жито?

— Про що ти мовиш, княгине?

Княгиня сплескує руками, а потім прикладає їх до серця.

— Колись люди мої жили родами своїми, і в кожному роду панували тиша і мир,

колись роди були єдині в племені своїм, а племена стояли тільки перед ворогом і

богом.

— Світ незмінний, княгине, - вгадує нитку її думок і відповідає священик, - ми

тільки іними очима зримо й бачимо його.

— Ні, священику, - перебиває його княгиня, - світ змінюється, він змінився, бо

муж іде на мужа, син на отця, брат на брата, а чорні люди на бояр, воєвод і не

токмо на них, а й на князів. Священику, що ж сталось?

— Світ незмінний, княгине, - ще раз каже священик, - одвіку брат ішов на брата,

і Каїн перший убив брата свого Авеля, одвіку були князі й чорні люди, бо є на

небі місяць, а є й зорі, одвіку були багаті й ниці, бо бог багатий, а що маємо

ми - його слуги?

— Але де мій бог? - тихо шепоче княгиня. - Перед моїми очима кладуть жертви й

кланяються Перуну, а я після того йду й молюсь Христу.

— Не суть важливе те, яким ликам вклоняється людина, важливе те, якого бога

сповідає вона в душі своїй.

— Слухай, священику, - каже княгиня, - я сповідаю Христа й одному йому молюсь,

але що маю діяти, коли він мені велить: “Не убий!“ - а бояри й воєводи мої

кажуть, що аще уб'є муж мужа, то мстить брату брат, сину отець, отцю син.

Христос велить: “Не убий!“ - а я тих, що чинять татьбу й розбой, переорюють межі

й знищують знамена, велю на суді убивати во пса місто.

— Христос говорить: “Не убий“, але він вінчає за добро й прощає кожного, хто

сотворив зло.

— І убивство прощає?

— Прощає, коли це на добро людям.

— То що ж є добро й зло?

Священик довго не відповідає, а, склавши руки на грудях, дивиться на всипане

зорями небо, на гілля дерев, що колишеться одразу за вікном.

— Добро й зло існують у світі, - промовляє він, - одвіку і житимуть такожде

довіку, бо є бог, але є й диявол, бо добро - від бога, а зло - від диявола. Бог

рече: світ незмінний, таким його сотворив отець, кровію окропив син, дух божий

витає над ним. Бог рече: життя наше на землі - це тільки подих вітру, піщинка на

березі морському, крапля в окіяні; вічне життя тільки там - на небі; рай тому,

хто йшов у житті божим шляхом, геєна вогняна і скрежет зубовний тим, що слухали

диявола.

— А багатства землі? - запитує княгиня.

— Від бога, - відповідає священик. - Все від бога - князеві корона, слава й

честь, воєводі - своє, боярину - своє, і чорні люди створені такожде не кимсь, а

токмо богом. А чому це турбує тебе, княгине? По ділам його кожному дасть бог, і

буде князь справедливим і йтиме шляхом божим - йому готоване місце в раю; буде

князь слухати диявола - вверже його господь у геєну. І ниций, чорний чоловік, що

страждає на землі, може сісти поруч із князем у раю. Так каже Христос.

Княгиня Ольга дивиться на образ Христа, перед яким горить свіча, і в очах її

з'являються лагідність і покора.

— Молись, княгине, - чує вона тихий, але владний голос священика.

Вона стає на коліна.

— Молись, - каже священик. - Він захистить тебе й захистить Русь.

Княгиня Ольга починає бити поклони.

— І хрести їх, - долітають до неї слова пастиря. - Приведи їх до бога істинного,

нехай він захистить багатого й убогого, всі рівні перед його судом.

— Не можу, - одриває вона голову від холодної підлоги. - Сама - вже християнка,

вірю в отця, сина, святого духа.

— І навкруг тебе багато християн, - каже священик. - Уже сто літ у Києві стоїть,

аки зоря над світом, наша християнська церква. Тут спочиває митрополит Михайло,

що прибув сюди з Болгарії. Є церква наша й у Новгороді...

— Відаю, - дивиться вона на образ Христа, - і знаю, що іде Христос по Русі,

призріває багатого, убогого і мене, княгиню. Але повергнути кумири й хрестити

всіх людей моїх не можу. Безліч-бо їх живе в старій вірі, хоче старого покону.

Боюсь я їх.

— Молись за те, щоб сяйво Христової віри швидше зійшло на них. Ти багато

зробила, княгине, утверждая владу на землі. Утверди ж і віру в їхніх душах.

Молись, молись, княгине, - говорить священик, і обличчя його суворішає.

Він сам стає поруч з нею на коліна. За вікном мерехтять зорі, близько

колишеться, ніби хоче заглянути в княжу світлицю, гілля, перед іконою горить і

стікає великими краплинами свіча.


РОЗДІЛ ТРЕТІЙ


1


Онук Анта Добриня служив гриднем у дружині київської княгині. Він швидко

дізнався від любечан, які часто приїжджали до Києва, про смерть старійшини-діда

й ждав першої нагоди, щоб побувати вдома.


Нагода ця трапилась дуже швидко. У далеких землях були повними владарями й брали

уроки з людей князі, поставлені Києвом. Вони брали своє, частину давали від себе

Києву. У близьких же землях - Полянській, Деревлянській, Сіверській -

господарями були не тільки місцеві князі, а й княгиня Ольга - над Дніпром і

Десною у полі, в лісах стояли її знамена, були й двори, брати уроки з яких вона

посилала своїх мужів з дружинами. З однією такою дружиною й рушив до города

Остра Добриня, а там відпросився в сотенного й опинився в Любечі.

Хвилюючись, у лодії, якою купці з Києва їхали до далекого Новгорода, наближався

Добриня до Любеча, де народився, провів юнацькі роки, де жив дід його Ант, де

лишались батьки його й сестра Малуша.

Ще здалеку побачив він димки над берегами Дніпра, пізнав гору, кручі, ліси, які

сходив власними ногами, пізніше помітив і темну цяточку над кручами - хижу

рідного дворища.

Тільки лодія зарилась носом у пісок, Добриня стрибнув на берег. Купці попливли

далі, а він збіг на кручу, попрямував лугом, рушив до городища.

Ніхто не вийшов з хижі назустріч Добрині, в оборах навстіж були розчинені

ворота, навіть пса не видно було на дворі. Тільки кінь байдуже, низько схиливши

голову, стояв на старому валу, ніби щось думав.

Поспішаючи, Добриня пробіг двором, рвучко розчинив двері, згинаючись, зайшов до

хижі.

— Хто тут є? - гукнув у півтемряву.

— А кого тобі треба, чоловіче? - пролунав голос з глибини.

Серед хижі ледь-ледь тліло вогнище. У кволому світлі Добриня побачив знайомий

поміст, людину, що лежала головою до вогнища, бородату голову, заспані, якісь

байдужі очі.

— Я - Добриня! - крикнув він.

— Сину! - закричав тоді й Микула. - Я ж думав, це Бразд або Сварг.

Батько встав з помосту. Добриня побачив і Вісту, що там спала, Малушу; вони

прокинулись, схопились, побігли до нього.

— А чому ти ждав Бразда чи Сварга, отче? Микула безнадійно махнув рукою.

— Зажди, сину, повім! Усе повім! Ось давай сядемо до нашого вогнища та й

поговоримо. А ти, Вісто, - звернувся до жони, - приготуй нам страву, принеси

меду. Там у медуші є ще одна корчага.

Але ні Віста, ні Малуша не чули слів Микули. І мати, й дочка однаковими

захопленими очима дивились на сина й брата свого Добриню, торкаючись руками його

білої свитки із срібними застібками, широкого пояса, меча...

Тільки тоді, коли все було оглянуте, Віста кинулась готувати страву, Малуша ж не

відходила від брата, а коли він сів, сіла з ним поруч.

— Отак батька Анта й не стало, - почав Микула, підкидаючи дров до вогнища. -

Пішов на лови, а дістав стрілу від печеніга в полі.

— Його поховали як слід? Зробили тризну?

— Так, Добрине, його поховали як слід. Вийшов весь Любеч, весь рід... Зробили й

тризну. А після тризии мало мене не вбили.

— Хто?

— Брати мої - Бразд і Сварг.

— За що?

— А от за це, - розвів широко руки, показуючи на хижу, поміст і вогнище. - Коли

кінчилась тризна і всі пішли, тут, біля вогнища, залишились Сварг, Бразд і я...

І вони сказали, що ми мусимо поділити після батька весь озадок, і поділили, а

потім вимагали в мене золота, срібла й мало не вбили...

— І ти їм усе віддав?

— Усе віддав... У роду нашого справді було чимало добра: вози, плуги, борони,

кузнь, одяг, корчаги, горнці, - віддав я все братам. Тільки золота й срібла не

було вже давно в роду.

— А собі що взяв?

— Ого, - відповів батько, - і в мене багато лишилось: оця хижа, кліті, житниці,

медуша, обори... Ще он зброя батькова лишилась, візьми її собі, Добрине. Для

тебе беріг.

Добриня подивився на зброю діда Анта, що висіла на кілочках на стіні, й посмішка

пробігла його устами. Це була дуже давня зброя, з нею воювали проти ворогів його

предки - Ант, Уліб, Воїк. Простий, клепаний із заліза шолом із невисокою тулією,

куди звичайно вставлялось перо кречета, без жодних прикрас, без заборола, - а на

Добрині був клепаний з міді високий шолом з гострою тулією, з кількома камінцями

по тілу, сріблом цятований по вінцю, із заборолом і довгими бармами* (*Барма,

бармиця - сітка з кольчуги, що спадала на плечі.); перед ним висів

дерев'яний, обтягнутий грубою шкірою щит, - а в Добрині щит був також мідний;

дідівський меч був однобокий, короткий, а Добриня мав новий меч - набагато

довший, одточений на два боки, із червоним камінцем у яблуці.

— Спасибі, отче, - відповів Добриня батькові. - Але, сам бачиш, маю зброю ліпшу,

княжу. Нехай ця буде тобі, ще, може, знадобиться.

— Чому ж не знадобиться? - замислився Микула. - Зброю в домі добре мати.

— Про інше думаю я, отче, - повів далі Добриня, - обікрали тебе брати, все

забрали.

— Мабуть, так, - зітхнув Микула. - Отень двір, говорили, тобі... От і є... Усе

ніби є - і нічого немає. У клітях - порожньо, в житницях пищать миші, коня

отчого мені залишили, але лежить він більше, ніж стоїть.

— То, може, я піду до Сварга й Бразда?

— Не треба, сину! Просити? А що? Вони взяли своє... по покону...

— Так чим же я тобі можу поміч дати? - запитав Добриня.

— А що мені допомагати? - відповів і навіть засміявся Микула. - Куди ходить мій

топір і рало, там і я ще хазяїн. Маю руки сам, добрі руки у Вісти.

— Ми проживемо, сину, - додала й мати.

— От тільки Малуші жаль, - замислився Микула. - Будь усе, як колись, та щоб

могли ми приготувати їй посаг - умикнули б дівчину з нашого роду. А так... ну що

ж, у неї руки також добрі, де будемо ми, там і вона.

Малуша, що сиділа напроти батька й поволі сьорбала юшку, не могла збагнути

всього, що говорять про неї. Вона розуміла тільки одно - їй бажають добра.

Але в Добрині, що дивився на сестру й милувався нею, дуже боліло серце - адже

справді жде її тут, у Любечі, зла доля; що краса дівоча, коли посагу немає.

І через те що мед трохи вдарив у голову Добрині, а хотілось зробити сестрі

добре, він сказав:

— А що, коли я візьму Малку до города?

— Що ти мовиш, сину? - навіть не зрозумів батько.

— А те, що хочу взять Малушу до Києва. Чи поїдеш ти зі мною до Києва, Малко? -

звернувся він до сестри.

Вона поклала ложку набік і подивилась на Добриню великими своїми очима. Тепер

вона зрозуміла, про що йде мова. Добриня питає, чи згодна вона поїхати до Києва.

Відповісти на це питання дівчині було нелегко: вона звикла робити тільки те, що

загадує батько, і тепер повернулась до нього, поглянула батькові в очі.

— Ну, Малко, - відповів, підбадьорюючи, той, - думай сама, що робити. Чи хочеш

до Києва?

— Хочу... - тихо сказала Малуша.

— Отак і буде, - сказав Добриня, - вийдемо до Дніпра, сядемо на якусь лодію,

поїдемо ми до Києва-города, станемо на Почайні, покажу тобі Подол, Гору, де живе

княгиня Ольга со княжичами, де стоять тереми із золотими верхами, а на стінах -

вої із знаменами, а мідяні били б'ють та б'ють... І такі руки, як у тебе,

знадобляться, - бояринею не будеш, а на боярських дворах візьмуть...

Мов дивну казку, слухали Микула, Віста й Малуша розповідь про город Київ і ще

довго отак могли би слухати, але у Добрині не вистачило більше снаги й хисту, і

він кінчив:

— То ти й збирайся, Малко... Завтра рано будемо їхати...


Уночі Малуша довго не могла заснути й все думала, що жде її наступного ранку.

Вона ще не вірила, що Добриня сказав правду, що встане сонце, і сяде вона в

лодію, попливе до Києва.

Але все це, мабуть, правда. У хижі тліє вогнище, червонкувате його проміння

освітлює стіни, поміст, на якому сплять батько й мати. А он лежить на лаві

Добриня, недалеко від нього під стіною стоять щит, спис... Біля Малуші лежить

маленький вузлик: мати зібрала все для неї, зав'язала в убрус кілька пряслиць*

(*Пряслиця-камінний грузок для ткацького верстата.) - доведеться ж Малуші десь

працювати, а що вона знає, крім того, що прясти й ткати; поклала оберегу -

маленьку фігурку голої жінки з довгими руками й пухлим животиком - це Рожениця,

богиня жінок роду, вона захистить і збереже Малушу, та ще поклала харчів. Що,

крім цього, могла дати мати? Вузлик Малуша на ніч поклала біля себе, держала

рукою - так було певніше, що вона поїде...


Зібгавшись у куточку лодії, щоб не заважати гребцям, Малуша думала про те, що

жде її в майбутньому, але не могла його уявити. Їде Добриня, взяв її з собою,

далі станеться що станеться...

А Добриня гордовито став на стерні, гребці підняли весла, любечани, забрівши у

воду, одштовхнули навантажену по край лодію. От вона й рушила, гострим носом

розрізуючи голубувате плесо, залишаючи по собі рябий, схожий на срібну луску,

слід.

Малуша жадібно дивилась, як швидко тікає від лодії берег, як зменшуються й

зменшуються там постаті любечан. Ще раз її наздогнало відлуння дужого крику, а

потім по обидві руки розкинувся простір Дніпра, рівне лоно, над яким у голубій

височині пливли, як і лодії, білі хмари з рожевими надутими вітрилами.

І Малуша увесь час дивилась із свого куточка на цей світ, що відкривався перед

нею. Досі вона такого не бачила, знала тільки своє село, кожну кручу біля

городища над Дніпром, кожне деревце і кущик. Там, здавалося їй, і закінчувався

світ, вона навіть не замислювалась, а що ж може бути далі?

А тут вони пливли день, два, три, і Малуша увесь час із захопленням дивилась на

береги, що стрічкою розмотувались перед нею, на городища, що заявлялись

попереду, велично пропливали й залишались позаду, на лодії київських купців, які

зустрічались їм на водному шляху.

І навіть коли вечоріло, вона довго не спала, а сиділа в своєму куточку, дивилась

на небо, де сяяло безліч зірок, на таємниче темне плесо, береги, що вночі

здавались високими, страшними, і на самотні вогники, що блукали десь далеко в

полі.

Усе ближче й ближче був Київ. Якось удосвіта вона побачила на горі, на правому

березі, цілий город - з високими стінами, вежами, а внизу, під горою, сотні

лодій. Це був Вишгород.

За Вишгородом Дніпро круто повертав ліворуч. Тут на стрижні сходились вітри з

Дніпра й Десни, чорториями вирували води, і лодія, розрізуючи їх, рила носом

високу хвилю, за нею лишався запінений, схожий на борозну слід.

Але одразу ж за шпилем, де Дніпро, прийнятий деснянські води, повертав праворуч,

вітер затих, плесо заголубіло, в ньому відбилися ліси, луки над річкою Почайною,

що допливала до Дніпра, високі гори, а на них город Київ.

Мов зачарована дивилась Малуша навкруг. Випливали з голубої далини і все

яснішали три гори, від вершин аж до Дніпра й Почайни вкриті лісами. У багатьох

місцях ці ліси по схилах були вже вирубані чи випалені, і там всюди темніли

рільні землі й людські оселі. Найбільше ж вирубано було лісів і найбільше жител

стояло на середній, найвищій, горі. Там і був город Київ!

З лодії видно було вершину, де височіли побудовані з колод стіни Гори - з

багатьма вежами, заборолами, ворітьми, ровами й валами, з околлям перед ними. За

стінами під промінням сонця, що вставало все вище над Дніпром, золотом грали

дахи теремів княжих.

Нижче від города, кільцем вкруг нього, ліпилися до стін, як п'явки, чорні

дворища бояр, яким не вистачало місця на Горі. На цих дворищах стояло чимало хиж

дворян - ремісників, холопів, рабів. Ще нижче розкидані були, неначе ластівчині

гнізда, хижі, халупи, землянки простого люду - чаді. Це місце так і звалось -

передграддям. За ним гори круто обривались, між ярами тяглось кілька шляхів до

Почайни, ще один, найкрутіший узвіз, спускався до Дніпра нижче від Почайни.

Унизу, над самою Почайною - на Подолі - знову видно було хижі, землянки, намети,

на кучугурі височів дерев'яний Волос* (*Волос - бог худоби, торгівлі.), біля

берега на тихій воді стояли з опущеними вітрилами лодії й однодеревки киян. Від

цього ж місця важкі пороми ходили й до лівого берега, де починався й зникав у

лісах гостинець - шлях, яким рушали на конях у далекі країни купці з Києва і

яким приходили сюди чужі люди - заморські гості.


2


Тільки лодії пристали до жовтих круч Почайни, як туди прийшли купці, пригнали

вози, заходились все купувати, везти на торг. Гомін стояв на березі, іржали

коні, під ногами людей хмарами вставала пилюга. Незабаром один за одним

навантажені вози стали підійматись на кручі.

Добриня ждав, доки все це скінчиться, але й тоді, коли купці й вози зникли, не

пішов слідом за ними, а зупинився на кручі й довго стояв замислений і

неспокійний.

Аж тепер зрозумів він, що в Києві все буде не так просто, як здавалось йому

здалеку, з Любеча. Приїдь до Києва він сам, як це бувало раніше, ні про що й

думати: ось - Подол, он - Гора, всі ворота йому відчинені. З лодії встав - у

гридницю попав. А вже там йому і веприна, і конина, і, як це водиться, кухоль

меду. Але ж він приїхав не сам, з ним Малуша. Он вона сидить, загорнувшись у

ряднину, на кормі; принишкла, мовчить, переляканими очима позирає на Почайну, на

берег. Що робити з нею, адже на Гору, до княжого двору, якоїсь дівчини не

пустять?!

Проте довго думати не доводилось. Він мусив щось робити, і то швидше, поки не

настав вечір і на Горі не опустили мосту й не замкнули воріт.

— Ти вже сиди тут і жди, - сказав він Малуші, - а я піду поникаю там і

повернусь.

— Я сидітиму й ждатиму, - відповіла дівчина і, щоб брат не турбувався, навіть

посміхнулась.

Та коли Добриня закрокував по кручі й зник, їй стало страшно. Вона так

загорнулась у ряднину, що видко було тільки бліде чоло й надзвичайно великі очі,

і схожа була на пташку, що, почувши небезпеку, щулиться, ховається в своєму

гнізді.

Добриня повернувся не швидко і зовсім не так, як могла уявити Малуша. Вона

ждала, що прийде він такий, як їхав з нею в лодії, - звичайний, простий. Аж

гульк - на кручі кінь ударив копитом, а на коні сидить князь чи воєвода. Вона

хотіла щільніше загорнутись у ряднину, а вершник гукає до неї: “Малушо! Малко!“

Тільки тоді пізнала вона, що то Добриня сидить на коні, з щитом у лівій руці, з

списом у правиці, ніби богатир, про якого розповідала їй мати.

Малуша одразу ж ластівкою випорхнула з лодії. Добре, що хоч вузлика - материн

подарунок - не забула взяти. Стала оддалік від коня, дивиться, що буде далі.

А Добриня їй каже:

— Лізь до мене!

— Куди?

— Та сюди ж, у сідло...

Ще й руку подав.

Малуші це була не первина, на незасідланого коня в Любечі стрибала, учепилась і

тут за стремено, за руку Добрині - і мов прикипіла на луці поперед брата.

Добриня торкнув коня, вони поїхали, і тоді Малуша побачила набагато більше, ніж

із лодії. Вони їхали якийсь час по низині - Оболоні, де то тут, то там стояли

убогі хижі й землянки, а праворуч і ліворуч за огорожею виростало всяке зело. То

були, як пояснив Добриня, княжі огороди. Потім вони одразу пірнули у велике

стовпище людей, що, збившись навкруг високого дерев'яного боввана, перед яким

горів вогонь, кричали, сперечались, махали руками.

— Не бійся, - сказав Добриня, - це торг, а ото стоїть бог Волос.

І Малуша довго озиралась на багатоголосий торг і на освітленого полум'ям вогнища

бога, що срібними блискучими очима дивився на Подол, Почайну і, як здавалося

Малуші, позирав також і на неї.

Коли ж Малуша одірвала погляд від торгу й бога, то помітила, що вони вже їдуть

узвозом і що попереду них, зовсім близько, вималювалась на небі, ніби заступила

половину його, висока гора, на вершині якої видно стіни, ворота, міст.

Але на цей раз Малуша так і не встигла побачити нічого на вершині гори, бо

Добриня раптом закрив її щитом, ще й сказав:

— Отак під щитом і сиди, а вже потім все побачиш. Ось чому сталось так, що

Малуша потрапила на Гору, не побачивши нічого з того, що хотіла бачити, та й не

розуміючи, що замислив і робить її брат. Вона зрозуміла тільки, що чомусь їй

треба ховатись, зщулилась, як звірятко, за щитом, бачила тільки руку Добри-ні,

якою він тримав ремінь щита, чула, як, важко ступаючи нагору, дихає кінь, чула,

як важко дихає й Добриня.

А Добриня їхав, гордовито тримаючи поперед себе в лівій руці щит, правицею грав

легенько списом. Ось копита коня затупотіли по мосту, на якому стоїть кілька

сторожів города, ось ворота, біля них ще кілька сторожів. Але Добриня не

помилився, він все зробив так, як замислив. Сторожі, які стояли на воротях,

подивилися на Добриню, що, гордовито сидячи на коні й тримаючи щит перед собою,

їхав мостом, але нічого в нього не запитали. Мовчали сторожі й тоді, коли кінь

Добрині рушив у ворота. Скільки тих гриднів проїжджає цими ворітьми - один туди,

другий сюди, з Гори їдуть - коні гарцюють, від Подолу підіймаються - коні ледве

йдуть. А кожен гридень щось везе з собою - той козу, інший - вівцю, ще один -

бранку з поля. Спробуй поговорити з ними - не перекричиш, клопоту не оберешся,

ще й до князя на суд потягнуть. А хто в князя за гридня дорожчий? Інша справа

ремісник з передграддя чи купець з Подолу. З них можна запитати, з них можна і

взяти. Для того й стоїть на воротях сторожа - береже князя со дружиною, але й

себе не забуває.

Добриня зупинив коня біля хиж, що купчились одразу за гридницею. Тут жили його

друзі - такі ж княжі гридні, як і Добриня. І зараз вони, почувши тупіт коня,

вискакували з хиж, товпились, дивились, що то за вершник їде по Горі.

— Та це ж Добриня, - виступивши наперед, заволав раптом один з них, височенний,

широкий у плечах, майже голий, в самих тільки ногавицях хлопчина, якого всі

прозивали Туром. - Гей, Добрине, де єси бував?

Добриня нічого не відповів, зіскочив з коня і, поставивши до дерева щит, подав

обидві руки Малуші.

— Правду рече Тур, - закричали тоді кілька гриднів, - де ж бував ти, Добрине, де

дістав таку дівчину красну? У печенігів а чи хозарів?

Малуша розгублено озиралась на здорових, червонощоких, вусатих хлопців, що

обступали її колом, сміялись, сіпали за руки, навіть за косиці. Вкрай

знітившись, вона відступила, благально поглядаючи на брата.

Суворий і замислений стояв Добриня. Він співчутливо поглянув раз і вдруге на

Малушу, зиркнув сердитими очима на друзів-гриднів і нарешті крикнув:

— Самі печеніги ви суть, а не гридні! А ти, Туре, що собі мислиш? Сестра це моя,

Малуша, чуєте, сестра!..

І враз ніби холодним вітром хльоснуло вусатих хлопців. Тепер вже вони знітились,

замовкли, іншими нібито очима, ласкаво й тепло, поглянули на дівчину.

— Так чому ж мовчав? - промовив нарешті той самий Тур, що заварив усю халепу. -

Сказав би, то воздвигли б славу... - Але він на цьому не кінчив, а, широко

розставивши босі ноги і взявшись руками в боки, додав: - А коли така притичина

вийшла, то скажу: від роду не бувало, щоб жона під щитом виїжджала на Гору. Зичу

я, Тур, і буде тобі, Малушо, тут, на Горі, велика честь і щастя.


У першу ніч, коли Малуша з'явилась на Горі, Добриня не знав, що з нею робити.

Сам він, разом з двадцятьма гриднями, жив у хижі під стіною і покласти Малушу

там не міг. Гридні - хлопці прості, і випити, й погуляти зугарні, але щоб

дівчина спала поміж ними - не бувало. Одвести її в якусь із хлівин, де живуть з

родинами ремісники й кузнеці, - але ж він нікого з них не знав. Про це й думав

він, сидячи на призьбі своєї хижі. Добре, що хоч Малуша цього не відає: вона

встигла вже обійти весь город, а тепер пішла до требища, де жерці складали

вечірню жертву.

І тоді допоміг йому гридень Тур, той самий, що недавно глузував з Малуші,

побачивши її під щитом на коні.

Він підійшов до Добрині нібито знічев'я, постояв, почухав п'ятірнею волосся,

винувато сів.

— Щось ти невеселий? - почав Тур, дивлячись на Добриню.

Добриня обернувся до Тура подивитись, чи не збирається той знову глузувати. Але

Тур не жартував - великий, з копицею рудого волосся, з глибокими шрамами на

обличчі, в одній сорочці й ногавицях, сидів він суворий і тихий, дивився на

сонце, що закочувалось за дахи боярських будинків, на голубів, що табуном ширяли

в небі.

— А чого ж мені бути веселим? - роздратовано сказав Добриня. - Вдома сестрі жити

несила, як її довіз сюди - не знаю, як обдурив сторожу - сам жахаюсь. А тут?

Поглузували з мене й сестри та й пішли. А мені що з нею робити?

— Ти не май зла на мене, - сердечне промовив Тур. - Сказав уже - не знав, що це

твоя сестра, от і зірвалось слово... Прости мене за це.

Добрині стало шкода Тура. Справді, що дивуватись з гридня. Днесь він п'е та

гуляє, завтра загине. Раз жити на світі, раз і помирати, - глузуй, гридне, з

людей, з себе самого насміхайся, може, завтра ворон у полі закряче над тобою.

— Гаразд, Туре! - тихо промовив він. - Не винувать себе, і я тебе не винувачу. А

от що робити з Малушею - не знаю. Вона в мене молода, ніде ще не бувала, сама

про себе не подбає, а я куди її поведу? У гридницю чи в наші хижі?

— Ні, - відповів Тур. - У гридниці і в наших хижах її не покладеш: дізнається

сотенний, скаже тисяцькому, тисяцький воєводі, а тоді з нею хоч у прірву... А

ти, Добрине, не знаєш когось із кузнеців чи ремісників?

— Коли б то знав...

— І я не знаю, - зітхнув Тур. - А що, - замислився він, - коли б поклали ми її у

стайні на сіні?

— Що ти говориш, Туре? Туди ж і вдень і вночі ходять усі гридні, княжі слуги.

— Правда, Добрине, - згодився Тур. - Там сестру побачать і скривдять.

Обоє замовкли. Добриня безнадійно дивився на город, на требище, де загорілось,

затанцювало довгими червоними язиками багаття. Тур дивився на небо, що починало

темніти, на голубів, що білими цяточками висіли в ньому.

— А що, - опустив раптом голову й засміявся Тур, - коли ми покладемо Малушу коло

себе?..

— У хижі? - щиро здивувався Добриня.

— Та ні ж, - перебив його Тур. - У хижі не можна, покладемо її над хижею...

— Де?

— У голубнику... Тур простягнув руку й показав на великий голубник, що одним

кінцем своїм спирався на дах хижі, другим - на гілку старого дуба. - Адже там,

біля голубника, є закамарок для харчів. Взимку туди лазять княжі сторожі, а

зараз ніхто не полізе, ніхто Малушу не зачепить.

Добриня замислився. У словах Тура була правда. Тут, на Горі, всі дуже любили

голубів. Зроблені з дерева, прикриті дашками голубники для них стояли на княжих

і боярських теремах. З давніх-давен був такий голубник і над їхньою гридницькою

хижею, а біля нього закамарок, куди взимку для голубів зсипали зерно.

Голубів на Горі ніхто не чіпав, не їв, вони вважались божою птицею, вільно

виводились, зграями літали над зеленою Горою.

— Справді, - згодився Добриня. - У закамарку їй буде непогано. Та й сотенний

нічого не скаже.

— А що йому говорити? Це ж не гридниця, а голубник. Удень гулятиме Малуша,

спатиме на голубнику. Принесемо ми їй їсти й пити... Адже так, Добрине?!

— Буде такі - згодився Добриня. - Це ти добре придумав. Буде так!


І Малуша тієї ночі спала у закамарку біля голубника. Увечері вона попоїла разом

з братом у хижі. Вечеря була дуже смачна - юшка з рибою, пахучий хліб. Рудий

гридень Тур дав їй ще й кілька чудових царгородських ріжків, яких вона зроду не

бачила. Коли ж зовсім стемніло, Добриня підставив їй плече, допоміг вилізти у

закамарок біля голубника.

— Отам, Малко, й спи! Голуби - вони чисті, смирні!

— А я не боюсь... З ними ще краще.

Та й чого б вона боялась? У закамарку було затишно, тепло, крізь розчинене

віконце видно було шматочок неба й кілька зірок, десь близько за стіною

воркотали й пурхали старі голуби, тихо пищали голубенята. Була вона задоволена й

щаслива, бо за довгий день побачила більше, ніж за все своє життя, бо опинилась

у городі Києві, відчула ласку гриднів. Швидко й заснула Малуша.

Спали й гридні в хижі під голубником. Тут, у дерев'яному городі, крім теремів

княжих, заборонено було запалювати вночі вогні, бо скільки разів траплялось, що

з малої іскри спалахувала й буяла велика пожежа. Усі лягали спати в городі,

тільки сутінки обгортали Гору, а коли хтось що й робив, то в темряві, помацки.

Сторожі на городницях стежили всю ніч за валами, а разом дивились, щоб хтось не

палив світла. Прокидались у городі всі рано, до схід сонця. У хижі під

голубником гридні спали міцно.

Не спав з них тільки один. Він довго лежав на дерев'яній одрині із розплющеними

очима, потім підвівся, встав, обережно, щоб у темряві не зачепитись об щось,

вийшов з хижі й сів на призьбі.

Рудий, веселий Тур зараз був засмучений; схиливши голову до грудей, поклавши

руки на коліна, сидів він на призьбі мовчазний, тихий, замислений.

Гридень думав про те, що прийшов він на Гору ще за князя Ігоря. Служив у його

дружині, ходив з князем на деревлян, бився з обрами, чорними клобуками,

печенігами в полі, посічений був мечами. Один печеніг перебив йому мечем все

чоло, - довіку носитиме цей шрам гридень Тур...

Це було бурхливе, веселе життя. Сьогодні пий, гридне, та гуляй, завтра, може,

кості твої забіліють у Дикому полі, - так живуть гридні, вої, вся княжа дружина,

так жив і гридень Тур.

І ось гридень Тур замислився. У нічну годину пригадав він далеке село над рікою

Десною, коло города Остра, пригадав батька й матір, двох братів і сестру...

Жаль обгорнув душу Тура. Батько його Тур був давнього славетного роду, - хто в

Острі не знав Туріві Але ж батько не мав ні слави, ні багатства. Збіднів, взяв

купу в боярина Кожеми, не міг її сплатити й став холопом княжим, а якось

навесні, коли рубали й спускали на воду дерева, попав під колоду, потонув у

Десні.

За батьком пішли всі - мати, сестра, два брати. Всі вони померли, коли після

лютої зими закотився до Остра мор. Тільки він - молодший Тур - видужав, оклигав,

вижив.

Так і потрапив до Києва й княжої дружини. У селі коло Остра, де всі землі

забрали Кожема й інші бояри й воєводи, Тур, либонь, загинув би. У княжій дружині

його одягали, годували, тут, на Горі, він мав дах над головою, одрину під боком.

Пий, гридне, веселись, може, не швидко ще груди пройме стріла, а череп

розтрощить меч!

“А коли, - подумав тепер Тур, - не візьме стріла і не вб'є меч, тоді що?!“

І справді, поки він ще молодий та здоровий, то потрібен у княжій дружині, а коли

в Тура не стане сил, куди ж тоді? Пожалування, це так. За добру службу можуть

дати гридневі шмат землі в Дикому полі. Поки був молодий, то стеріг князя в

городі, старий став - бережи його поле,

“Ні, - думав далі Тур, - так не можна, треба жити інакше!“

І ще замислився гридень Тур над тим, чому саме в цю ніч прийшли йому в голову

такі думки, чому зараз він не може спати?

Тур встав з призьби, трохи одійшов, побачив у нічній пітьмі голубник на даху,

уявив, як там спить дівчина Малуша.

Так ось чого не спиться Турові. Ця дівчина з карими очима дуже схвилювала його.

Вона нагадала йому минулі роки, батька, матір, брата, сестру. Вона, либонь, і

схожа на його сестру Веселку... Так, так, вона дуже схожа на неї...

Але не тільки схожа. Коли Тур подумав про те, що вона лежить там, на голубнику,

тихо дихає, спить, у нього дуже забилось серце, він хотів би сісти коло неї,

взяти її за руку, сказати щось сердечне, щире, ласкаве.

Ні, гридень Тур не знав, що з ним сталось. Звідки це найшло на нього, чому він

хоче жити й любити?


3


Ключниця Ярина не забула того, що їй сказала княгиня, й часто замислювалась,

кого ж їй взяти собі наступницею, кого доведеться вести до княжої стравниці. Хоч

мала Ярина під своєю рукою й чимало дворянок, проте зупинитись на комусь не

могла - та була неповоротка, інша зухвала, ще одна некрасива з лиця, а таких

князі не любили.

Часто придивлялась Ярина до Пракседи. З усіх дворянок це була найкраща

дівчина-переяславка, струнка, ставна, з високим чолом, великими темними очима -

краса!

Та не все подобалось Ярині в Пракседі. Мала ключниця метке око, і хоч Пракседа

прикидалась тихою й ласкавою, раз і другий помітила, що Пракседа часто свариться

з іншими дворянками. Бачила Ярина її і в гніві - із очима, в яких палахкотіла

мста, із закушеними до крові устами, хижу, злу, нестримну. Чудова

дівчина-переяславка Пракседа, але Ярина боялась ввести її до княжої стравниці.

Тим часом і сама Ярина відчула себе краще, хвороба й кволість зникли, поралась

вона добре. Княгиня мовчала, тому й вирішила ключниця перечасувати, шукати собі

наступницю не тільки на Горі, а й на княжих дворах - у Вишгороді чи Білгороді.

Про це Ярина не раз говорила княжим тіунам, просила привезти кількох дворянок -

метких, вправних, красивих, а сама ключів із своїх рук не випускала.

А вже пішла осінь, роботи в ключниці було багато, з усіх князівств і дворів

везли на Гору всяке добро - жито, мед, віск, в'ялену й посолену рибу. Ярина все

ходила й ходила, брязкотіла своїми ключами біля житниць, медуш, бертяниць*

(*Медуш і, бертяниці - кліті, де ховали мед, борті (вулики).), хлівів, все

думала, як би чого не забути, приготувати до зими. Так вона згадала й про

голубники - треба було й для птахів запасти зерно, подивитись, чи не

повибивалися там стіни.

До великого голубника, що був побудований одразу за гридницею, Ярина прийшла на

світанні, коли ще всі гридні спали, бо не любила зустрічатись з ними - крім

лайки та лихого слова, від них нічого не почуєш. Тому Ярина тихо пройшла до

голубника, піднялась драбиною до закамарка, відчинила двері...

І раптом вона мало не впала з драбини, остовпіла, потім затремтіла, бо в сірому

промінні побачила перед собою в закамарку обличчя, руки.

— Хто це? - прошепотіла Ярина, побоюючись, що то якась вихватка гриднів.

— Це я, - почула вона тонкий дівочий голос.

— А злазь-но сюди! - сказала Ярина й стала спускатись драбиною назад.

Слідом за нею вилізла із закамарка й спустилась на землю дівчина, якій на вигляд

було не більше як п'ятнадцять-шістнадцять літ. На ній була сама тільки сорочина,

підперезана мотузком, ноги босі, обличчя невмите, волосся розкуйовджене.

Але було в дівчині щось таке, що й привабило Ярину. Дівчина була дуже

перелякана, і ключниці стало шкода, що це вона так її настрахала. Ярині

сподобалось і обличчя дівчини, великі карі очі.

І ще, звичайно, зацікавило ключницю, звідки з'явилось це дівча тут, де живуть

гридні.

— А підійди-но сюди ближче, дівчино, - промовила Ярина.

Малуша підійшла, але, либонь, злякалась ще більше, бо Ярина помітила, що в неї

тремтить все тіло.

— Ну, чого ти боїшся? - якомога ласкавіше додала ключниця. - Я тобі не зроблю

зла, іди-но сюди. Дівчина підступила трохи ближче.

— Ти звідки? - запитала Ярина.

— З Любеча, - відповіла дівчина зляканим, але дзвінким голосом.

— А як звуть тебе?

— Малка.

— Бачу, що малка. А чия?

— Добринина.

— А чого ти опинилась на Горі?

— Брат Добриня привіз...

Але в цей час почулись кроки, і на стежці з'явився Добриня, що ніс сідло.

Побачивши ключницю княгині Ярину, яку гридні, так само, як і вона їх, не дуже

долюбляли, він хотів привітатись та й обминути її. Але ключниця була не сама,

вона з кимсь розмовляла. Ступивши ще один крок, з трепетом душевним Добриня

побачив, що розмовляє вона не з кимсь, а з його сестрою Малушею. Він навіть

остовпів: не вистачало, щоб ключниця знала про його гріх!

Та справу полагодила сама Малуша. Побачивши Добриню, вона притьмом кинулась до

нього і сховалась за братовою спиною. Певна, що тепер їй вже ніщо не загрожує,

вона визирала з-за спини, дивилась на ключницю іншими - лукавими - очима.

— Слухай, гридне, - промовила тоді Ярина. - Та що ж то є за дівчина?

Добриня поклав на траву сідло, витер спітніле чоло й сказав:

— Це моя сестра.

— Так чому ж вона тут? - ключниця показала на голубник.

Добриня безнадійно махнув рукою й виштовхнув Малушу поперед себе.

— А що я мав робити? - показуючи на дівчину, запитав він. - Поїхав я нині до

Любеча, сам я звідти, батько там у мене, мати, був дід Ант... та ось ще сестра

Малуша... Приїхав я, подивився, діда Анта немає - помер від печенізької стріли,

все добро діда добрі вуйки забрали, батько й мати голодні, назі, і оця - Малуша

— загибає. Адже загине, загине, бачу, сестра. А вона мені люба. Ти не дивись,

ключнице, що вона така занехаяна, квола. Вона хороша сестра. Адже так, Малушо?

Ну, говори!

Малуша мовчала, та й що вона могла сказати?

— От я й привіз її сюди, - сказав Добриня. - Нехай, думаю, буде біля мене тут,

на Горі. А далі, вже коли привіз, замислився: що мені з нею діяти? Роботу знайти

— а де, жити сестрі треба, а куточка немає. От з гриднями надумали - нехай живе

Малуша тут, на голубнику, разом з птахами, а їсть те, що лишається в моїй мисці.

Ярина подивилась на Малушу, що, опустивши руки, стояла перед нею, й тепла

посмішка зігріла тепер обличчя старої ключниці, їй сподобалось, що Добриня так

просто й одверто розповів про свою сестру, подобалась їй і сама дівчина з

великими карими очима, що так допитливо дивилась на неї.

І ще відчула Ярина, як болять у неї всі кості, пригадала розмову з княгинею

Ольгою, подумала про те, що треба їй когось на підмогу собі брати, бо

скоро-скоро зовсім працювати не зможе.

— А що, - замислившись, вголос проказала свої думки Ярина, - коли б я взяла твою

Малушу до двору? Там і для неї робота знайдеться.

— Матінко ключнице, - крикнув Добриня, забувши, що всі гридні бояться й

цураються Ярини, - та коли б ти взяла її до двору, я б тобі дякував, доки живу,

довіку!

— Не треба мені дякувати, - зітхнула Ярина, - там, у дворі, дівчині також буде

нелегко. Поки мала - небагато роботи з неї запитаю, більша стане - ой, багато

доведеться працювати. А ти не боїшся, Малушо, йти до княжого двору?

— Не боюсь, - тихо відповіла дівчина.

— То приведи її завтра рано-вранці до мене, там біля терема є хижа. Та обмий її,

чисту сорочку одягни. Чи є в тебе сорочка?-запитала вона в Малуші.

— Є сорочка! - радісно відповіла Малуша, пригадавши про материн вузлик.

— Буть по цьому, - промовила ключниця й рушила стежкою до терема.


4


Ще було далеко до світання, коли хтось кілька разів штовхнув Малушу в плече. Не

розуміючи, де вона опинилась, хто її будить, здригаючись від холодного повітря,

що струмувало навкруг, вона заходилась обома руками протирати очі.

— Ходімо, Малко, скоро вже день... - почула вона знайомий голос.

Аж тоді Малуша зрозуміла, що сидить вона на голубнику, пригадала минулі дні, і

особливо останній день, коли вони з братом зустріли в саду ключницю Ярину і коли

Добриня пообіцяв їй вранці привести сестру до княжого двору.

— Я зараз... зараз... - прошепотіла Малуша, миттю схопилась на ноги, у темряві

знайшла вузлик - материн дарунок, - швидко одягла чисту вишивану сорочку,

обгорнулась плахтиною, завинула пояс, перевірила, чи не повипадали з вух її

усерязі* (*Усерязі- сережки.) із зеленими камінчиками, взула постоли й стрибнула

на землю, де вже стояв і нетерпеливився Добриня.

— То й пішли! - глухо сказав він.

Було непривітно, похмуро, сіро. Із-за стін города, від Дніпра, виривався й

проймав тіло гострий вітер, низько над Горою, торкаючись дахів теремів, пливли й

сіяли мряку важкі хмари, з трав бризкала холодна роса.

Але Малуша не зважала на вітер і мряку, думи її летіли в терем, де судилося їй

служити. Вона уявляла його високі світлиці, княгиню Ольгу й різних князів у

білих одежах, у золоті, сріблі, багато речей, назви яким не знала, і все те було

високе, світле, блискуче.

Серед багатства й блиску вона бачила й себе. Правда, Малуша стояла десь у

куточку тонкою бадилинкою, коли йшла - ніхто її не помічав, коли говорила -

голосу її не було чути.

— Ти ж слухайся Ярини, - тихо радив, крокуючи поперед сестри, Добриня. - Жона

вона могутня, дужа, у неї ключі від усіх теремів - ключниця самої княгині Ольги.

— Я слухатимусь, - відповіла Малуша, швидко ступаючи по траві, з якої бризкала й

сікла голі ноги холодна роса.

Так вони дійшли до княжого терема, де зустріли нічних сторожів. Добриня їх знав,

це були його ж друзі - гридні, і тому перекинулись з ним кількома словами. А

потім Добриня взяв Малушу за руку й швидко повів її округ княжого терема, на

задвірки.

Там, хоч ніч ще не минула, було людно й шумно, біля клітей ворушились постаті

чоловіків і жінок, десь форкали коні, бряжчало залізо, подекуди у віконницях і

дверях світились вогники.

На один з цих вогників і пішов Добриня. Зупинився перед якоюсь хижею.

— Ти стій тут, - сказав він, - і жди мене.

І зник у дверях хижі, де чулись голоси й горів вогонь.

Коли Малуша залишилась сама, їй стало дуже страшно. Знала, куди привів її

Добриня, а все ж їй здавалось, що з темряви от-от вирне якась потвора й схопить

її. Найбільше ж вона боялась того, що Добриня, повернувшись, скаже, що роботи

для неї тут немає, що її не візьмуть до княжого двору... І через те почала

тремтіти від холоду, вітру й дощу так, що аж зуби цокотіли.

Проте боятись, як виявилось, було нічого. Через короткий час постать Добрині

окреслилась на дверях хижі, поруч із ним Малуша побачила постать жінки, з якою

вони напередодні розмовляли в саду, - могутньої, дужої ключниці Ярини.

— Малко! - крикнув у темряву Добриня. - А йди-но сюди!

Вона одразу вихопилась вперед і потрапила в промінь світла, що сягав з хижі.

— Ходімо, Малко! - озвалась до неї ключниця, перебираючи ключі біля пояса.

Добриня відступив у темряву, і там лунко загриміли його кроки, а Малуша зайшла

до хижі.

Так вона потрапила до княжого терема, про який мріяла і який уявляла таким

високим, блискучим...

Але де поділися мрії Малуші?

У кутку хижі горів світильник, і в кволому його світлі вона побачила темні,

складені з важких колод стіни й низьку, також темну, стелю. Посеред хижі горіло

на камінні вогнище, дим від якого викочувався через широкий комин, біля вогнища

порався, роздуваючи жевриво, бородатий літній чоловік. Одна дівчина клала щось у

корчажці, які стояли на гарячому вугіллі.

— Диви, як ти прибралась! - промовила ключниця й пильно глянула на білу вишивану

сорочку дівчини, на її строкату плахтину, на усерязі, в яких таємничими зеленими

вогниками поблискували камінці.

Дівчині здалося, що в словах ключниці звучить якийсь осуд. Але ключниця дивилась

на Малушу такими теплими очима, голос у неї був такий сердечний, що дівчина

заспокоїлась.

— Що ж, Малко, - сказала ключниця і чомусь важко зітхнула, - скоро світатиме, а

в нас ще доста роботи. Ходи сюди!

Бородатий чоловік, що порався, бурмочучи щось про себе, з цурками, дівчина, яка

пильнувала за корчажцями, здавалось, не помітили навіть, що в хижі з'явилась ще

одна істота. Може, їм ніколи було помічати, хто ще прийшов на підмогу, може,

було байдуже, хто ще поділить їхню долю. Так чи не так, а для Малуші сталось на

краще. Вона, напевне, нікому тут не заважала, тож і для неї знайшлися місце й

робота.

А роботи в хижі справді вистачало. Ключниця послала Малку набрати води з джерела

— одразу за хижею, дала помити кілька корчажців, ночви, дерев'яні миски, ложки,

загадала замести сміття в хижі, помити стіл і лави.

Малуша поралась спритно, швидко, робота ніколи не лякала її, бо так вона з

самого малку працювала ще й у матері, в рідному своєму домі, мала вона міцні

руки, пружні ноги. Коли б Малуша була більш спостережливою, то, напевне,

помітила б, як ключниця Ярина раз і другий глянула в її бік, посміхнулась і

задоволене хитнула головою. Помітила б вона, мабуть, і те, що коли горнці на

вогнищі закипіли, дівчина, яка поралась біля них, підвела голову, поглянула на

Малушу, одвернулась, знову поглянула... І в очах у неї заграли недобрі, злі

вогники.

Проте Малуша цього не бачила, не звертала уваги. Вона думала: де ж той терем,

який недавно уявляла, біля якого була так близько? Де княгиня Ольга і різні

князі?

А терем був поряд! Страви на вогнищі готувались для князів. Це були багаті,

смачні княжі страви. Ключниця Ярина пильнувала, як закипають корчажці, але час

від часу виходила в двері, що вели ще до однієї хижі. За цією ж другою хижею

Малуша побачила високу, освітлену, блискучу світлицю.

Лише одну мить, замітаючи біля дверей, Малуша бачила світлицю, але й цього було

досить, щоб вона зрозуміла: ото і є княжий терем, то, либонь, стравниця, там

снідатимуть княгиня Ольга, різні князі, воєводи, бояри.

І от вони прийшли. Малуша одразу помітила, що це сталось. Там, у світлиці,

почулись кроки й голоси, бородатий чоловік і дівчина, що порались біля вогнища,

схопились на ноги, до хижі швидко вбігла ключниця Ярина.

Вона ніби аж змінилась - вирівнялась, посуворішала. В руках у неї було срібне

блюдо, на якому стояло кілька мисок. Поспішаючи, Ярина підійшла до корчаг, у

яких варились страви, уполовником налила в миски юшки, після чого повернулась до

світлиці.

Так вона приходила кілька разів, приносила порожні миски, брала в сусідній хижі

нові, клала в них варене м'ясо, сочиво, наливала медовий узвар. І увесь цей час

у світлиці було тихо, тільки Ярина все ходила туди й назад. Нарешті знову

почулись голоси, залунали й десь затихли кроки, а тоді Ярина повільно вернулась

до кухні.

— Князі поснідали, - промовила вона і важко сіла на лаві в кутку.

Малуша поглянула й не впізнала Ярини. Важко віддихуючи, опустивши натруджені

руки, схиливши до грудей голову, стомлена, бліда, із зернятами поту на чолі,

сиділа на лаві ключниця великої княгині, якимсь тьмяним поглядом дивилась на

вогнище, що починало пригасати, уста її, здавалося, щось шепотіли.

Але ніхто не почув слів. Вже голосніше вона сказала:

— Путшо! Пракседо! Сідайте їжте самі. Бородатий Путша і Пракседа, що порались

біля вогнища, сіли до столу в кутку, де горів світильник, взяли миски з княжого

столу, в яких залишались страви, мовчки й жадібно, розриваючи м'ясо руками,

заходились їсти.

— І ти, Малко, їж, - тихо промовила ключниця, помітивши, що дівчина стоїть серед

хижі.

Малуша сіла й собі. Залишки з княжого столу були такі смачні. Але їла вона мало,

все поглядала на ключницю Ярину, що сиділа стомлена в куточку. Мало їла вона й

через те, що відчувала на собі очі дівчини Пракседи. Ці очі були хижі, злі, а

чому - того не знала Малуша.


5


Добриня був задоволений. Чого могла ждати Малуша в Любечі у холодній, убогій

хижі батька?! А княжий двір багатий, і дворяни - неабиякі люди, їм заздрить весь

город. Під рукою в ключниці Ярини Малуші буде добре, вона підросте, збере якесь

добро, може, ще й полюбиться комусь із гриднів тут, на Горі?!

“Ні, - думав він, - не по правді діють наші гридні, обзиваючи ключницю Ярину

недоброю та ще й злою. Яка ж вона недобра й зла, коли так тепло зустріла Малушу,

поговорила з нею, а тепер взяла до себе, на двір княжий“.

Тому Добриня дуже зрадів, коли, повертаючись від княжого терема, куди він одвів

Малушу, побачив коло своєї хижі якогось гридня, а придивившись, пізнав у ньому

Тура.

— Не спиш? - здивувався Добриня.

— Тільки-но прокинувся, вийшов, - відповів Тур, хоч справді прокинувся разом з

Добринею і тоді ж вийшов з хижі, стояв під стіною, чув, як Добриня будив Малушу,

пішов з нею.

— Я оце Малушу одводив, - сказав Добриня.

— Куди?

— На княжому дворі вона тепер працюватиме, - гордовито похвалився. - У княжих

теремах...

— У теремах? - щиро здивувався Тур.

— А так... побачила її тут, у саду, ключниця Ярина, поговорила, веліла привести

до себе.

— То це не в теремах, а коло Ярини, на кухні, - полегшено зітхнув і стиха

засміявся Тур. - Що ж, Добрине, це добре. - Він помовчав трохи й додав: - Бач,

Добрине, немарно я говорив, що коли жона під щитом виїжджає на Гору, то жде її

тут велика честь і щастя.

— Ой Туре, Туре, - відповів Добриня, - де вже нам та честь і щастя. Горе та лихо

поруч з нами ходять.

— Хто знає, - відповів на це Тур. - Ти на себе, гридня, не рівняй, а в теремах

княжих ми не бували. Добре, коли там пощастить Малуші і коли їй поможуть добрі

люди.

— Що ти говориш, Туре! - запально крикнув Добриня. - Потрапити до княжого терема

— велике щастя!

— Темні тереми княжі, - сказав дуже тихо Тур, - і не відаємо ми, що там буває...

Помолимось Перуну, щоб Малуша була щаслива.

— Дивний ти чоловік! - вирвалось тоді в Добрині. - Малуша справді виїхала на

Гору під щитом, вже вона потрапила до терема, далі буде ще краще.

Тур нічого не відповів на його слова. Спохмурнілий, з темним обличчям, опустивши

руки, стояв він і дивився на городниці, за якими починав ясніти світанок.

Хіба міг сказати Добрині Тур, як багато пережив він за останні дні й ночі,

полюбив Малушу, думав про неї й власну свою долю, надіявся...


РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ


1


Увесь день не стухав вогонь у хижі, тричі ставила Пракседа на жар корчажці, і

тричі ключниця Ярина раз за разом починала бігати від княжої стравниці до хижі.

А й крім того в ключниці вистачало діла. Немарно вона носила біля пояса цілу

низку ключів - на її руках був княжий терем, ключі від усіх клітей.

Правда, і в теремі, і біля клітей працювало ще чимало дворян. Але Ярина мусила

дати кожному загад, за всім доглянути, все одімкнути й замкнути. І хоч вечеряли

в княжій стравниці, як і по всій Горі, завидна, ще до вечора Ярина була вкрай

знеможена, ледь пересувала ноги.

Коли князі повечеряли, Ярина відпустила Путшу. Помивши посуд, довго ще поралась,

а потім пішла спочивати й Пракседа, і тоді в стравниці залишились тільки

ключниця й Малуша.

— Почекай, - промовила Ярина, - а де ж ти нині спатимеш?

Малуша змовчала, бо не знала, що відповісти ключниці.

Ключниця замислилась, тепла посмішка на якусь мить зігріла її обличчя.

— Добре, - нарешті сказала вона. - Коли так, ходімо зі мною.

Вони зайшли до якоїсь хлівини, що була прибудована недалеко від стравниці до

стіни терема. Хлівина мала невелике, загратоване залізними прутами віконце,

через яке знадвору вривався місячний промінь. Переступивши поріг, Малуша

побачила голі дерев'яні стіни, тверде ліжко, скриню біля нього. В протилежній

стіні пробиті були ще одні двері, зараз замкнуті.

— Часом і вночі кличуть до терема, - сказала Ярина, показавши рукою на двері. -

Як захочеться матінці княгині. Але де мені тебе покласти? - безпорадно

озирнулась вона.

— Я ляжу долі, - відповіла Малуша. - Звикла я й дома так спати.

— Ну, то й лягай, - згодилась Ярина, - все ж ліпше буде, ніж на голубнику.

Вона підняла ляду скрині, дістала ряднину, взяла з свого ложа узголовник і дала

все це Малуші.

— Стелись і спи, - ласкаво додала ключниця, - нам, унотько* (*Унотька -

дівчинка.), треба рано вставати.

Малуша рада була лягти де завгодно. Сказали б - спала просто на землі. І зараз

вона швидко постелилась, зняла постоли й пояс, подумала й вийняла усерязі із

зеленими камінчиками, поклала все це недалеко від себе на землю й лягла сама на

ряднині.

Деякий час вона чула, як десь недалеко, одразу за хлібиную, ходять люди, кілька

разів долинули грубі голоси десь із-за стіни, з княжого терема. Перед нею

виринуло обличчя ключниці Ярини, що сиділа, одкинувшись головою до стіни, на

ліжку й дивилась на місяць. Потім сон підхопив Малушу й поніс на своїх крилах у

тьмяні простори.

Ключниця бачила, як швидко заснула Малуша, чула її рівне дихання, але сама не

могла спати. Вона сиділа й згадувала, як колись привезли її на Гору і як вона

спала тут, у хлівині, на тому ж місці, де спить Малуша.

Місячний промінь повз по долівці, дійшов до голови Малуші, освітив її бліде,

спокійне обличчя, заплющені очі, уста, переповз ще трохи й зупинився на

постолах, поясі й усерезях, запаливши в камінцях таємничі зелені вогники,

Ключниця Ярина довго дивилась на ці звабні вогні. Що віщує дівчині цей камінь?

Потім ключниця стала на коліна, помолилась за себе і поклала хрест за дівчину.


Малуші щастило. Ярина мала під своєю рукою чимало дворян - у княжому теремі,

біля клітей, скрізь у дворі. І на кухні в неї була дівчина-переяславка Пракседа

— тямуща, метка, напрочуд красива. А все ж ключниця приголубила саме Малушу,

повірила їй, а відтак зробила й своєю помічницею. Чому так сталось - хто знає,

певне, полюбилась вона ключниці Ярині.

Через те, куди б Ярина не йшла і що б не робила, завжди брала з собою тільки

Малушу. У кліті, в комори, в медуші й бертяниці - скрізь вона йшла з Малушею, те

показувала, те веліла взяти.

Малуша побачила й князів, кроки яких і голоси до них тільки долітали. Побачила

вона їх з темної кузні, здалеку, затамувавши подих, схопившись руками за соху,

що підпирала стелю. Малуша бачила, як відчинились двері і до стравниці зайшла

літня жінка у темній, сріблом шитій одежі, два юнаки у світлих, підперезаних

широкими поясами свитках, високий, статний воєвода з довгими сивими вусами, з

мечем коло пояса, ще кілька старих чоловіків у чорних платнах, із золотими

гривнами на шиях.

Малуша не знала нікого з них, але Пракседа, горда з того, що знає більше, ніж

Малуша, і що може цим похвалитись, пояснювала:

— Ота жінка - княгиня, воєвода - Свенелд, у чорному - бояри, а юнаки - княжичі:

з світлим волоссям - Святослав, темний - Уліб... який тобі більше подобається?

Мені - Уліб... Адже він кращий від Святослава!

Малуша нічого їй не відповіла, бо з стравниці до кухні раптом вбігла ключниця

Ярина.

— Чого ви шепчетесь!? - гримнула вона на них. - Давайте ложки, ти, Пракседо,

наливай миски. Та хутчіш, хутчіш!

Так того ранку Малуші й не довелося ще раз кинути погляд у стравницю. Діла у них

на кухні вистачало.


Невдовзі після цього Ярина захворіла. Звичайно, причиною цього була старість,

літа, але найбільше важило, мабуть, те, що почалась осінь, негода, сльота. То

для Малуші в хлівині ключниці був рай, а Ярині з хворими кістьми слід було б

жити вже в теплі та дозвіллі. Не в теремах, а бодай у теплій хижі. В одну з

ночей Ярина почала нестримно кашляти, горіла вогнем.

Малуша доглядала стару, всю ніч не спала, подавала їй воду, клала до голови

мокрий убрус.

Пізно вночі ключниця сказала:

— Мабуть, доведеться тобі, Малко, стати на моє місце в стравниці.

— Що ти? Що ти? - спробувала заперечити Малуша.

— Мовчи! - суворо промовила Ярина. - Знаю, що говорю. Скажи краще, чи зумієш?

— Коли велиш, все зроблю.

І, лежачи на твердому своєму ліжку, Ярина довго розповідала, як годиться входити

до стравниці, вклонятись князям, подавати їм страви.

Малуша сиділа біля ліжка, все слухала й запам'ятовувала, хоч часом їй здавалося,

що ключниця Ярина розповідає все це їй не при своєму умі, а марить у тяжкій

хворобі.

Проте тільки за стінами Гори почало дніти, Ярина встала, одяглась, помолилась і

пішла до кухні. Малуша пішла слідом за нею і, помітивши, що ключниця аж

хитається, кілька разів подавала їй руку: вона боялась, що стара жінка впаде.

Поратись того дня ключниці Ярині було дуже важко. І сталось все зовсім не так,

як гадала Малуша. Вони всі разом вчасно приготували страви; коли князі увійшли

до стравниці, їм, як і завжди, назустріч рушила Ярина, але одразу ж повернулась,

сказала:

— Малушо! Іди за мною і роби, як я говорила. Малуша зрозуміла, що їй доведеться

вийти до стравниці, швидко причепурилась, пішла слідом за ключницею. У стравниці

вона стала біля порога, низько, як веліла Ярина, вклонилась княгині й княжичам,

потім підвела голову.

Вона вперше стояла так близько перед княгинею й княжичами. Було страшно, але

Малуша примусила себе подивитись в обличчя княгині, побачила сиве волосся,

гострі очі, стиснуті уста.

— Як тебе звуть? - запитала княгиня.

— Малуша, - відповіла дівчина.

— Що ж, спробуємо, - промовила княгиня. - Наша Ярина хвора, нехай вже буде там,

на кухні, а ти порайся тут, у стравниці.

Малуша ще раз низько вклонилась князям.

І вона цього дня робила все так само, як і Ярина, а може, й краще, бо довгий час

стежила за старою ключницею, мала міцні руки, швидкі ноги.

Подаючи страви й приймаючи посуд, Малуша спочатку відчувала на собі гострий

погляд княгині Ольги, розуміла, що вона слідкує за нею. Молода дівчина

ніяковіла, тремтіла, боялась, бо знала, що від одного її невдалого руху,

найменшої помилки залежить життя, щастя. І все ж вона владувала собою, швидко,

метко, легко, нечутно бігала з стравниці до кухні, носила сніданок, приймала

посуд. Нарешті вона помітила, що княгиня вже не слідкує за нею, і їй стало

набагато легше, вільніше. Наприкінці ж снідання княгиня обернулась до неї,

сказала, ніби гривну подарувала:

— Либонь, ти зумієш, дівчино, працювати. Так і роби надалі.

І навіть Ярина, що сиділа й спочивала в кухні увесь час, поки молода її

помічниця прислужувала князям, сказала їй, коли стравниця спорожніла і коли всі

вони - Путша, Малуша, Пракседа - сіли снідати:

— Що ж, Малко, урок ти витримала. Так тепер і буде. А коли б то ти знала, -

додала вона, - як важко потрапити робі до стравниці, а ще більше - служити

князям. Колись, ще за князя Олега, коли я сюди прийшла...

Ярина не кінчила своєї думки, бо раптом сталось щось незрозуміле й дивне:

дворянка Пракседа-переяславка, що замислено сиділа за столом, сьорбаючи юшку,

випустила з руки ложку, якось дивно хлипнула, схопилась і притьмом вискочила з

кухні.

Усі дивились їй услід, а Малуша хотіла взяти кухоль води, щоб дати напитись

Пракседі.

— Вона, либонь, подавилась. Ключниця Ярина похитала головою.

— Не треба... Вона не подавилась. Це не те, не те, Малушо!

Але вона так і не сказала, що ж сталось з Пракседою, і Малуша цього не знала.

— Ти, Малко, про це не думай, - тільки й промовила ключниця. - Працюєш ти і

працюватимеш. На тобі ось ключі, піди в кліті, принеси веприни й борошна.

І вона дала Малуші ключі від клітей. Це не лякало Малушу - вони вже не раз

ходили туди разом, піде тепер і все зробить сама.


2


Після смерті Анта у житті любечан сталося щось значиме.

На перший погляд здавалось, не змінилося нічого. Що могли важити життя й смерть

однієї людини - Анта чи когось іншого?!

У Любечі і навкруг у землях були брані, що забирали багато сміливих, звитяжних

людей, - а хіба це впливало на життя?

Над Любечем прокочувались важкі морові хвороби, що косили безліч люду, та й без

того, що не літо, загибали й загибали люди - хто в Дніпрі, хто на ловах, хто під

деревом у лісі, а хто - звичайною правдивою смертю. І знову ж це не зупиняло

життя, живі швидко забували мертвих, молоді росли на зміну старим.

І те, що Ант був старійшиною, також нібито нічого не важило, бо він давно вже не

робив суду людям, не він від роду свого, а княжі мужі збирали з Любеча дань, не

він, а знову ж княжі мужі ставили уроки й устави, не він, а княжі мужі кликали

людей на брань, робили суд і правду.

До Анта, коли він був живий, звертались тільки тоді, коли треба було принести

жертву богам, та ще на свята, які водилось зачинати комусь із старших. Ант умів

принести жертву, на святах він стояв попереду всіх із посохом у руках і на

коляду запалював коло, перший закликав весну. Проте в Любечі все менше й менше

приносили жертв старим богам, все менш і менш людей збиралось на старі свята, бо

багато любечан вже носили хрестики на шиї, а було ще багато й потайних християн

— їм Ант з його старими поконами стояв на заваді.

І так було не тільки в Любечі, а й в усіх селах над Дніпром - нижче, де здавна

сидів рід хоробричів, вище - у сварогів, що одвіку кували мечі, за Дніпром - у

рудаків, які збирали на болотах руду, і на високих горах правого берега, де жив

славетний рід Турів.

Тож, коли Ант помер, усім здавалось, що з його смертю нічого особливого не

трапилося, - була людина - і не стало її, хіба смерть одного може змінити життя?

Нікому на думку не спадало, що помер не Ант, а вмерло щось більше - старі закони

й покон батьків. Не Ант забрав їх з собою в землю - їх давно вже підточувала й

руйнувала якась сила, що увірвалася, як тать, у село над Дніпром і невблаганно

змінювала основи життя, змінювала людей, їхні душі.

Так буває, коли на Дніпрі часом застоїться крига. Вже немилосердно пече сонце,

вже вітер рве й вихрить над льодами, вже потріскались, покололись вони, але

Дніпро не може скинути крижаного покрову, жде.

І раптом у безмовні над рікою лунає тріск і гук - одна якась крижина одривається

від берега, летить на інші, підіймає сліпучу хмару бризок, розколюється,

тріщить, зникає в глибині.

Досить було цій одній крижині одколотись, рушити, загинути, як прокидається,

приходить у рух все громаддя криг, вони розколюються, тріщать, лізуть одна на

одну, разом летять по Дніпру й знову стикаються, знову кришаться, руйнуються і

нарешті тануть, осідають на дно.

А там минає короткий час - і спокійно линуть води Дніпра, під сонцем блищить

рівне плесо, тиша й спокій панують навкруг.

Так після смерті Анта декому здалося, що без нього жити в Любечі стало навіть

легше, краще, бо він був живим свідком минулого, а такі свідки зайві. Тінь його

сягала в далеку, забуту вже давнину, а люди рвались тепер і мчали кудись уперед.


З


Багато діла було в Бразда. Тепер він, як ніколи раніше, кожному хвалився, що

його батько - старійшина Ант, дід - старійшина Уліб, прадід-старійшина Воїк...

Бразд не тільки хвалився, а показував: он, дивіться, лежать вони, пращури наші,

на високих могилах. ніби кличуть: “За Русь! За Русь!“ Тож хіба можу я, син таких

славетних батьків і дідів, не дбати про Руську землю.

І Бразд дбав. Тепер, після смерті батька, ніхто в Любечі не міг сказати, коли

щось траплялось, що треба піти до старійшини Анта. Ант умер, старійшини немає й

не буде. Є великий князь у Києві, князь Оскол у Чернігові, волостелин у Острі

Кожема, княжий муж. його посадник Бразд у Любечі.

У посадника було багато діла. Це він за княжим загадом давав людям устави й

уроки. З Києва, Чернігова й волості приїжджали на замилених конях, возами й

лодіями княжі тіуни, ябетники, мечники* (*Мечники - судові виконавці.). Вони

веліли посаднику гнати на брань людей, давати коні й воли, жито, хутра, мед,

віск.

І Бразд виконував княжий загад. Він ставив тіунів, ябетників і мечників на

покорм по хижах і велів давати, поки вони стоять, по барану або ж гов'яда на

тиждень. по дві кури на день, а ще й хліба, пшона, сиру, меду, гривну за в'їзд і

окремо за виїзд.

Весь німіла - не мали чого дати князеві, страшний був покорм, бо в самих нічого

їсти; у дворах не тільки баранів чи гов'яда, а й кур немає.

Однак знаходили, несли, давали - все на двір до посадника Бразда. Краще вже

нехай він має справу з тіунами, ябетниками, ніж ходитимуть ті з двору до двору.

Проте Бразд втішав людей, говорив, що за все це вони сповна одержать подяку -

дань на війні, честь від князя, славу на Русі.

Сам же Бразд не міг мати дані від ворога, честі від князя, слави в землі, і про

це він не раз говорив волостелину своєму воєводі Кожемі. Бразд говорив не тільки

про це, прикладаючи руки до серця й підіймаючи очі дторі. Він нарікав, що в цей

важкий час і йому, і волостелинові Кожемі однаково - дані вони не матимуть, бо

не ходять на брані, честі від князя не здобудуть, бо, крім них, є багато

волостелинів, посадників, а де вже їм обом думати про славу в рідній землі?

Розуміючи все це, Бразд дбав, щоб життя волостелина було кращим, і кожного разу,

коли приїжджав до волості, привозив Кожемі дарунок - сотню вевериць* (*Вевериця

— горностай.), кілька кадей меду, кілька кругів воску, додаючи до цього ще й міх

з кунами, рєзами чи, коли траплялись, динаріями або солідами* (*Куни, рєзи -

древні руські гроші, динарії - арабські, соліди - грецькі.).

Кожема приймав дарунки нібито неохоче.

— Добре, - говорив він, - візьму, либонь, бо... - він схиляв свою голову ближче

до Бразда й таємниче шепотів: - Бо мушу дати щось і князю чернігівському... У

нього, знаєш, також - ні дані на брані, ні честі від князя, ні слави на Русі.

— Х'ба ж я не знаю, - посміхнувся на це Бразд. - Саме тому я додав трохи

динаріїв.

Волостелин Кожема, звичайно, говорив правду: князеві чернігівському він мусив

дати багато, князь вимагав від Кожеми дедалі більше й більше. І Кожема йому

давав, як і всі волостелини. Звичайно, князь чернігівський не забував і Кожему -

на шиї у волостелина була не срібна, а золота гривна, знамена* (*Знамено - тут:

знак, герб.) Кожеми - око з трьома рисами й променями над ним - все частіше й

частіше можна було зустріти на полях, в лісах, на гонах над Десною.

Кожема ж, бажаючи допомогти своїм посадникам, дозволяв усім їм, а також і

Бразду, мати свої знамена.

— Яке ж знамено хочеш ти мати? - запитав він у Бразда.

Бразд був задоволений і, подумавши, сказав, що коли судилося йому мати знамено,

то він хотів би мати місяць під сонцем, бо, мовляв, ходить під волостелином, як

під сонцем.

— Буть по цьому, - згодився волостелин Кожема. - Роби таке знамено... Кожема

замислився.

— ...І постав своє знамено, - додав він, - на землі під Любечем: від оскола

Дніпра до двох рядових могил...

— Уліба і Воїка, - підказав Бразд.

— Ти їх знаєш ліпше, - махнув рукою Кожема. - У нас під Остром свої могили. А

від тих рядових могил на північ до випаленого лісу, звідти ж через березову

діброву знову до Дніпра, де Княжий брід.

Бразд низько, скільки дозволила йому спина, вклонився.

— А від Княжого броду, - вів далі Кожема, - назад до березової діброви, на

південь сонця до трьох могил і на захід до Дніпра стоятиме моє знамено, - так

велів князь чернігівський.

— Скільки маю сил, берегтиму, - ще раз вклонився Бразд.

Але не тільки землю мав тепер Бразд. Як посаднику, йому не личило жити в якійсь

хижі. Мав же Кожема цілий терем!

Бразд почав будуватись - на власній землі, на найкращому місці, звідки видно

було Дніпро, всі свої добра. І не землянку чи хижу, а рублений з товстих

соснових колод, з дахом із драниці, не з вогнищем, а з піччю, з комином,

обмащений зокола і всередині білою глиною терем.

Будувати його Бразду було не так вже важко - ліс він мав, купу в нього брав не

один десяток людей. Тільки Бразд кликнув - всі вони з'явились: нарубали лісу,

потесали, склали, вивершили, перекрили, накрили - добрий терем мав тепер Бразд.

Здалеку видно було його з Дніпра!

Закупи ж обробляли йому й землю. Взявши купу, мусили вони робити на себе й

Бразда. Строк купам минав, але Бразд давав новий строк. Коли б Бразд мав інше

серце, він би всіх оцих закупів зробив обельними холопами* (*Обельний холоп -

повний холоп, раб.). Але Бразд цього не робив!

І вже почав замислюватись Бразд над тим, у якого ж він має вірувати бога. Досі

думка про це йому ніколи не приходила в голову, він вірив у богів своїх отців -

Перуна, Дажбога, Сварога, Волоса, а крім того, в духів предків свого роду -

домовиків.

Коли Бразд пішов з дому своїх отців, то відчув, що духів предків у нього не

стало. Він не переніс вогнища, під яким вони жили, духи залишились там, де й

були, - в хижі Микули. Але вони й Микулі тепер не допомагали: він жив бідно,

голодував, мерз. Ні, щось сталося з духами предків, вони, либонь, пішли зовсім з

роду. Бразд у них вже не вірив.

Замислювався він і над небесними богами - Перуном і іншими. Колись, у давні

часи, Бразд часто до них звертався, але тоді вони йому нічого не давали, він

тільки боявся їх.

Пізніше Бразд перестав до них звертатись, бо переконався, що може дещо зробити

сам, власними руками. І він робив це потай від богів, щоб вони навіть не бачили.

Бо, збираючи з людей, дещо брав собі, даючи князям, дещо собі залишав, а старі

боги, як те достеменно знав Бразд, цього не любили.

Тепер Бразд боявся помсти богів. І коли стояв під час грози на дворищі або, що

набагато гірше, їхав з чимсь до Остра чи був на Дніпрі, то, почувши далекий грім

і побачивши блискавиці, які вціляли в землю, тікав, ховався, ліз у нору, під

скелю, бо гадав, що це його шукають і хочуть покарати всемогучі.

— Чур, захисти мене, - шепотів, ляскаючи зубами, Бразд.

Боги не покарали його. У Бразда стало легше на душі. Він зрозумів, що богам не

до нього. Поглянь навкруг - скільки є таких посадників, волостелинів, князів

земель, воєвод, бояр, тіунів, огнищан... їх-як піску над Дніпром. Та хіба ж може

Перун усіх їх вибити? І хоч він і надалі ховався від грому й блискавиць, але

тримався спокійніше, бо менше вірив у силу старих богів, тільки йому було якось

порожньо на світі без бога.

Тоді Бразд почув про Христа. Власне, про Христа й християн він чув уже раніше. У

самому Любечі, як він знав, були вже таємні християни, тільки він не цікавився

ними.

Почув же він нове про Христа й християн саме від волостелина Кожеми, коли одного

разу приїхав до нього й привіз кілька возів усякого добра, а на додачу трохи

золота і срібла.

— От і гаразд, - сказав Кожема, - а я оце збираюсь поїхати до Чернігова, бо сам

знаєш: князеві - княже...

Він помовчав, прикидаючи, скільки важить вузлик з золотом та сріблом, який йому

привіз Бразд, а воднораз і зазирнув, скільки там золота, а скільки срібла.

— Треба було б більше золота покласти, - докірливо сказав Кожема, - бо надумав

я, та й князь велить, у Острі храм будувати...

— Храм? - не зрозумів, про що йде мова, Бразд.

— А так, - відповів Кожема, - храм во славу богородиці, для християн. Я ж то сам

також християнин... Невже не знав?

— Не знав, - відповів Бразд.

— Дивно! - промовив Кожема.

— І мені дивно, - тихо прошепотів Бразд. - Адже християни - поганини, не богу

моляться - древу, пісні їхні - грецькі, і самі вони аки гречини...

Волостелин Кожема, примруживши очі, подивився на Бразда, потім запустив усю

п'ятірню правиці в волосся на голові, ніби щось йому там свербіло.

— Дивно ти говориш, посаднику, - сказав нарешті він. - Хто ж ці поганини -

княгиня Ольга, князь чернігівський Оскол, бояри, воєводи, я і множество людей,

які вірують у Христа?

— Що ти, волостелине, що ти? - скрикнув перелякано Бразд.

— Я також, як і ти, вірив у Перуна, - вів далі Кожема, - вірив у Дажбога,

Сварога - богів моїх отців. Але як я можу вірити їм днесь, чим вони мені

допоможуть? Грім та блискавку нашлють на ворогів? Ні, посаднику, громом та

блискавкою людей не скориш, уроку не візьмеш. Подивись на мене, дай мені в руки

грім та блискавку, - що я ними вдію? А от золотом, сріблом, добрим хутром, медом

одолію я кожного. Адже так? - Кожема замислився, посміхнувся й додав: - 3 усіх

старих богів найбільше любий мені Волос - він хоч худобу благословить,

благословить торг. Але ж не токмо однією худобою я живу, є в мене терем, земля,

ліси... і золото, й срібло такожде. Тепер мені потрібний не Волос, а бог з двома

чи й трьома головами.

З великою тривогою й страхом слухав Бразд слова волостелина, а вони чимдалі були

сміливішими і грізнішими.

— Я довго мучився й страждав, - говорив Кожема. - Вірити хочу, бо без бога, як і

отці мої, жити не можу. А який бог мене захистить і благословить? Токмо Христос.

Він не один, а одразу в трьох лицях: бог-отець, син, дух. Він захищає й

благословляє багатого, він допоможе бідному, - є ж бо не тільки земля, а й небо,

а на небі всі ми, а такожде і бідні, будемо рівні. Я небагато хочу, я нікого не

уб'ю, я не хочу добра ближнього мого, я сам знайду, що мені треба, нехай тільки

бог благословить мене... Господи, благослови! - з великим почуттям промовив

Кожема й перехрестився. - Благослови, боже, і прийми мене в царство твоє...

— Я, волостелине, дам тобі ще трохи грошей, - сказав Бразд і, вийнявши баранячий

міхур, заходився рахувати динарії. - Багато не можу, а трошки дам... Десять,

двадесять... Господи, благослови!

Але в цей час трапилось те, чого зовсім не ждав Бразд і що на смерть перелякало

його, - над самим теремом загримів грім, вдарила блискавиця, і в світлиці стало

видно, як удень.

— Перун! - крикнув Бразд, який подумав, що це, либонь, Перун почув їхню розмову,

бачив, як він дає гроші на християнську кумирню, й вирішив його покарати. -

Перун, чур мене! - ще раз крикнув він, схопився на ноги, підскочив на місці, бо

над теремом знову загриміло і знову вдарила блискавиця, а потім, нічого вже не

тямлячи, випустив з рук міхур із грішми, а сам кинувся під лаву.

Бразд чув, як по дерев'яній підлозі терема котяться й брязкотять його гроші, як

щось кричить волостелин Кожема, але страх перед Перуном і його помстою був такий

великий, що він нічого не тямив та й не міг тямити.

Тільки тоді, коли Перун став бити далі й далі й не видно вже було блискавиць,

Бразд висунув голову з-під лави й подивився по світлиці.

Він побачив, що Кожема встиг викресати вогонь і запалити свічку, розчинив вікно,

стоїть перед ним, дивиться, говорить:

— Ілля проїхав... Ну, посаднику, вилазь. Так хто, по-твоєму, дужчий - Перун чи

Христос?

— Динарії я розсипав, - глухо відповів Бразд, якому шкода було грошей і який не

хотів признатись, що й досі боїться Перуна.

— А я зберу їх... зберу, - заспокоїв його Кожема. Все це й згадав посадник

любецький Бразд, стоячи у вечірню годину над Дніпром і думаючи над тим, з якими

ж богами йому жити?


4


Коли три сини старійшини Анта ділили між собою спадщину, середульший син Сварг

недаремно взяв собі всяку кузнь.

На дворищі, де жив Ант, а до нього ще чимало попередніх поколінь, споконвіку

працювали самі на себе. Випалювали ліси й сіяли зерно, плели сіті й ловили рибу,

ставили борті в лісі й брали мед, ходили гуртом на звіра і гуртом також для

потреб своїх варили залізо.

Ще бувши малим, Сварг бачив, як це робилось. Тоді, найчастіше під осінь, коли

закінчувалась робота на полі, чимало чоловіків збирались, сідали в лодії і їхали

понад берегами, ходили по затоках, де були кручі, й болотах і або ж брали

руками, або діставали черпаками з дна важку, червонувату, жорстку руду.

Вони немарно називали її рудою* (*Руда і кров мали в древньоруській мові

однакове значення.). Як кров наповнює й живить тіло людини, так, думали вони, й

ця руда є кров'ю землі, влитою в неї богами. І людина мала право взяти цю кров у

землі для своєї потреби.

Проте примусити руду служити людині було нелегко. Повернувшись до селища на

лодіях, навантажених рудою, чоловіки вигортали її на берег, сушили, іноді, якщо

починались дощі, й обпалювали.

А далі вони варили залізо. Чоловіки робили з твердої червоної глини домниці*

(*Домниці - схожі на великі глечики печі для виплавки заліза.) з горловиною

вгорі, з дірками для сопел у денцях, засипали туди впереміш з вугіллям руду,

накладали під домниці сухих дров, міхами через сопла нагонили дух. І після

довгих годин гасили вогонь, розбивали домниці, де вже була не руда, а криця*

(*Криця - залізо.).

Що робилося в домницях, коли закипала руда, чому червонкувата жорства з болота

перетворювалася в залізо, чому з цього заліза, коли його знову розпекти й

загартувати у воді або, ще краще, в сечі чорного цапа, виходить оцел* (*Оцел -

сталь, криця.), - цього ніхто не знав. Думали всі, переконані були, що біля

домниць ходять і люди, й боги; це вони, а найбільше бог Сварог, перетворюють

руду землі на залізо.

Через те в ночі, коли варилось залізо, на берег Дніпра виходили тільки

старійшини та кузнеці. Усі ж люди оддалік дивились, як палає вогонь під

домницями над Дніпром, як червоні відблиски його грають на плесі, відсвічуються

в хмарах, що низько звисли над рікою.

— Сварожичі варять залізо, - говорили люди й намагались побачити, як боги

сходять на землю, допомагають кузнецям.

У такі ночі й середульший син Анта дивився на далекі вогні, хотів бути там -

разом з богами й кузнецями.

Бачив він пізніше, як уже на дворі в корчениці* (*Корчениця - кузня.) кузнеці

робили всілякі речі: серпи й мечі, лемеші й шоломи, ножі й підкови. А були в

роду й такі кузнеці, що вміли виливати не тільки з криці, а й з золота та срібла

лунниці й усерязі, обереги, персні, - добрі майстри були в Любечі, як і скрізь

на Русі.

Для середульшого сина Анта не було більшої розваги, як піти до корчениці, сісти

там у куточку, дивитись, як кузнеці сиплють вугілля в горна, надувають міхи,

розпікають крицю, б'ють, крутять, перекручують на ковадлі, роблять з неї всіляку

кузнь. За те, що цей середульший син день і ніч сидів у корчениці, його й

Сваргом прозвали, - адже бог Сварог, як його уявляли люди, був весь у вугіллі,

чорний, страшний. Ім'я Сварг для чорнявого, з гострими темно-карими оченятами

хлопця цілком личило.

Але незабаром тут, у Любечі, покинули варити залізо. Точилися жорстокі брані -

князь Ігор кілька разів ходив на Царгород, разом з ним ходили сіверяни, пізніше

примучували деревлян. І тоді дуже багато людей з Любеча пішло на брань, а мало

повернулось. З тих, що повернулись, ніхто не пішов на старе городище, розтеклися

гніздами понад Дніпром, поставили свої хижі. Не стало й кузнеців - вони були

сміливі люди й полягли головами. Так і їла іржа всяку кузнь на дворі батька

Анта, а в кого з любечан була потреба в залізі, той возив його з Києва-города.

Сварг також ходив на рать і, повернувшись звідти, збудував собі хижу, але не над

Дніпром, а далі від берега, на узліссі. Спочатку ніхто не розумів, чому він

пішов далі від людей і навіщо йому потрібен ліс.

Незабаром все з'ясувалось, особливо ж тоді, коли якось уранці від хижі Сварга на

узліссі долетіли удари молота по ковадлу. Що ж це надумав Сварг, дивувались

люди, що він там кує, для кого?

А ще через якийсь час люди валом пішли до Сварга, - він, виявилося, поставив

недалеко від своєї хижі, над шляхом, що вів до Остра, невелику корченицю, і туди

до нього чи то підкувати коня, чи наварити леміш, зробити серпа чи щит, та

навіть коли треба було дістати гак на рибу, замок чи голку, ішли й ішли люди. І

кожен, звичайно, щось йому ніс - той хутро, той жита чи горнець меду, а хто куни

чи й гривню. Коли ж у когось не було чого дати, Сварг і не вимагав, а лише

ставив умову: тепер він кує лемеші, серпи, прийде час - і йому допоможуть,

одроблять.

І нагода одробити Сваргу трапилась одразу ж після смерті батька Анта, коли три

брати поділили між собою спадщину і коли Сварг узяв те, що нібито нікому не було

потрібне, - всяку кузнь.

Він приїхав на старе дворище наступного ж дня після похорон і возив цю кузнь з

раннього ранку до пізнього вечора. І вночі не спав, а все ходив при світлі

місяця біля своєї корчениці, розкладав кузнь, гримів залізом так, що луна

котилась аж до Дніпра.

Над осінь, коли любечани закінчили роботу на полі, Сварг пішов до тих, що

завинили йому за всяку кузнь. Він не турбував людей, коли вони порались на полі:

у рільників дорога своя година, у кузнеця своя. Але зараз він просив їх поїхати

з ним по Дніпру вище від Любеча й допомогти набрати руди. Хоч у людей ще було

багато свого діла - йде осінь, за нею зима, треба збирати гриби, шукати бортів,

возити дрова, бити звіра, - але вони мусили їхати з Сваргом.

Правда, Сварг довго їх не затримав. Він знав, де брати руду. Обминув соснові

бори й зупинився там, де росли береза й осика. Він знав такі кручі, де важку,

червону, як кров, руду можна було брати просто руками. За кілька днів він привіз

шість лодій руди. Люди ж перенесли її до самої корчениці.

Потім Сварг заходився ставити домниці. Ніхто, крім нього, не знав тепер, як

викладати зводи, робити верх, бити внизу парні* (*Парні - дірки для сопел.),

перемішувати шари вугілля й руди. Та й сам Сварг не міг з дитячих років цього

пам'ятати. Але немарне бував він у Києві, придивлявся до роботи спритних

київських кузнеців.

Тепер йому знадобився й ліс, що ріс біля самої хижі. Разом з людьми він звалив

чимало дубів, напалив вугілля.

В одну з ночей з усіх гнізд Любеча побачили, як під лісом, там, де йде шлях на

Остер, спалахнув вогонь. Думали, що це, може, крийте нас боги, загорівся ліс,

повисипали з хиж і землянок, щоб бігти й гасити пожежу.

Але не пожежа то була - там, під лісом, недалеко від корчениці Сварга, горіли

три вогнища. Біля них стрибали, кричали кілька чоловік, тривожна луна котилась у

лісі, червона заграва встала під небом.

Ніхто не пішов до лісу. Уже здавна чули, що кузнеці - то страшні люди. А в цю

годину, коли вони варили залізо разом із своїми сварожичами, й поготів страшно

було до них підступитись.

Відтоді кузнець Сварг час від часу їздив і брав руду, розкладав вогнища попід

лісом, варив залізо. Тепер вже любечанам не доводилось везти з Києва-города

шматки криці, щоб кувати з них лемеші, серпи. У Сварга була своя криця, її

вистачало на всіх.

Про самого Сварга йшло дедалі більше чуток. Колись, говорили люди, на отчому

городищі, де зараз лишився Антів Микула, варили гуртом залізо, з кузнецями були

всі сварожичі, пращури дому. Але ті кузнеці повмирали, сварожичі одвернулись,

пращури пішли в ліси чи поля.

А Сварг зумів скликати пращурів, він добився до сварожичів, він один на весь

Любеч вміє варити залізо, але знає не тільки це - він все знає, все може, все

вміє, - страшний, однак дуже потрібний чоловік.

До Сварга йшли тепер кувати, варити, загартовувати всяку кузнь. На дворі в нього

було кілька коней, биків, корів і два чорних цапи - гартувати залізо. В

корчениці його була не тільки всяка кузнь. Він мав трави, всяке каміння,

обереги, причари.


5


Микула не міг зрозуміти, чому все йдеться на зле. Але нещастя, як пізньої осені

жолуддя з дуба, сипались і сипались на нього.

Здавалося, він жив по правді, вчасно приносив жертви богам, раніше, ніж самому

щось з'їсти, кидав у вогнище перший кусень чурам, але ніхто тепер йому не

допомагав, життя важчало, двір убожішав, йшлося зовсім на зле.

Звичайно, смерть Анта завдала великої й непоправної шкоди роду. Поки старий жив,

всі до Микули ставились з пошаною, ніхто його не чіпав і ніхто йому не шкодив.

Хоча й з батьком було не легко, але вони все ж були вдвох, коло них була й

Віста, на дворі в них ходив батьківський бойовий кінь, час від часу вони

випалювали шматок лісу над Дніпром, корчували пні, щовесни проходили з ралом,

кидали в землю зерно.

Був до того Ант ще й добрим, тямущим мисливцем, рибалкою, знав, де можна знайти

в лісі борті, де живе звір, водиться риба. Разом із ним ходив і Микула, - вони

ніколи не повертались до своєї хижі з порожніми руками.

Після смерті Анта все змінилося, тепер двір Микули став таким, як і інші в

Любечі, що було кращого на дворі - взяли Бразд і Сварг. Коли після тієї страшної

тризни брати приїхали кіньми й забрали своє добро, Микула аж за голову схопився

— адже вони взяли все, у нього лишились тільки кінь, віз та рало.

Проте Микула ще тримався. Він має руки, має руки й Віста, удвох вони посіють,

скільки їм треба, у лісі ще від батька знає Микула бортні захожаї*(*Захожаї -

ділянки, урочища.), у Дніпрі є риба! Восени, коли прийшов час, Микула опорядив

старе рало, взяв борону, запріг коня й поїхав за Любеч до лісу, де колись вони з

батьком випалили шматок, викорчували пні й рік за роком сіяли жито.

Але коли Микула доїхав до цієї ріллі, він не повірив своїм очам: на межі у нього

і ще в багатьох людей стояло на стовпі знамено.

Знамено! Спочатку він не зрозумів навіть, що це. Витесаний з дерева стовп, вгорі

на ньому впоперек свіжа жовта дошка, а на ній чорний смоляний знак - два гострі

перехрещені списи. Він дійшов до межі свого випалу, там теж стояло знамено - око

з трьома рисами, побіг до межі сусіда - знамено: місяць під сонцем, нова межа -

і знов: око, око!

На полі зібралося кілька любечан, людей одного роду, що хоч і пішли з рідного

гнізда, але мали те, що з'єднувало їх і ріднило, - землю.

Тепер виявилося, вже й земля їх не ріднила, а, навпаки, розділяла. Бо там, де

стояли знамена з списами, - то була княжа земля, де знамена з оком - земля

волостелина Кожеми, а знамено, на якому був місяць під сонцем, належало

посаднику, людині з їхнього і не їхнього тепер роду - Браздові.

І довго в холодний осінній вечір, коли з півночі задував вітер, а від Дніпра

повз туман, стояли ниці любечани за селищем, не могли зрозуміти, як і чому це

сталося, не могли збагнути, як втратили рідну землю. Вони дивились на небо, на

плесо Дніпра, селище, рільні випали, ліси - все, все рідна земля. Так було за

батьків, так велось за дідів, одвіку. Було так, що приїжджали до них князі з

дружинами, брали дань від диму - вони це давали; поставили князі над ними

волостелинів і посадників, визначили уроки й устави - вони і їх давали, бо земля

ж то була їхня, рідна...

І от тепер земля перестала бути їхньою, вона не рідна, а княжа, волосна,

посадська. Чому ж так? Адже князь з своєю дружиною не ходить біля неї, не оре,

не сіє. Не випалював, не корчував, не орав цієї землі й волостелин Кожема, і

посадник Бразд. Любечани згадали давноминулі часи, коли виходили великим родом,

рубали ліс, корчували й випалювали пні, орали випали, клали в землю зерно й

збирали врожаї. Ця випалена земля була для них така дорога, це була їхня кров.

Лишалося, правда, ще багато землі навкруг - рубай ліси, випалюй, корчуй, сій!

Але хіба могли тепер вони, розпорошені, роздрібнені, це зробити? Рубати ліси - з

ким? Випалювати їх - а як випалювати одному? О, дядина була добра земля, пройшов

по ній з ралом і сій! А от лядини не стало...

Поряд з іншими ницими людьми стояв і Микула, думав, як втратив землю: стару

лядину в ту пам'ятну ніч взяв собі Бразд, - тепер на ній стояло його знамено, на

новій дядині знамено волостелина.

— Що ж, підемо в ліс, будемо рубати дерево, випалювати, орати, - гомоніли люди,

стискуючи натруджені кулаки.

Микула йшов позаду й думав, чи не завернути йому до Бразда. Адже брат він,

посадник, усе може зробити. Але ні, не завернув Микула. Нижче від оскола над

Дніпром, де не стояли княжі знамена, він виорав шмат пісної, піскуватої землі.

Виорав пізно, кинув у ріллю все своє жито, але скільки туди не ходив, скільки не

дивився, не діждався буйного сходу. Стеблина та ще стеблина - от і все...

Жахаючись голодної зими, він кинувся в ліси, де від батька знав бортні дерева.

Але й там на бортневих захожаях стояли знамена - місяць, око!

Однієї ночі Микула опинився далеко від рідного двору, в глухому, дрімучому лісі.

Все навкруг було наповнене дивними звуками звірів, птахів, водяників лісових

боліт, водяних дів... Галявину, на якій сидів Микула, заливало місячне сяйво,

під промінням окреслювались в'яле листя папороті, барвиста роса, темні квіти.

Але не на них дивився Микула, а тільки на стовбур одного дерева, де гострою

сокирою зроблено було отіс, а на ньому чорною смолою вималюване око.

Раптом він встав і, похиливши набік голову, довго, напружено, сторожко слухав.

Ні, в лісі було спокійно. Ті ж самі голоси звірів, птахів; десь далеко на болоті

хлюпав по воді руками і розгонисте сміявся водяник. А людей, крім Микули, не

було.

Тоді він зробив кілька швидких кроків уперед, вихопив із-за пояса свій гострий

топір - бойовий топір старійшини Анта - і почав рубати, стесувати з дерева

знамено... Тільки тоді, коли око трісками осипалось на росяну траву, отямився

Микула. І побіг геть від бортневого місця, в нетрі. Поперед нього підіймались і

мчали, ламаючи гілля, звірі, над самою головою пролітали з криком сполохані

птахи. Він помітив, біжачи, зелений вогник, що, напевно, горів над кладом. Але

не зупинився, аж поки не вибіг на кручі до Дніпра. Потай добився до селища,

сховав на дворі у кліті топір і тільки тоді зайшов до хижі.

— Що з тобою було? - запитала Віста, побачивши його стомлене, бліде обличчя.

— Нічогої - відповів він. - Тільки я не знаю вже, як мені й жити?!


РОЗДІЛ П'ЯТИЙ


1


Ярина після багатьох днів хвороби одужала, але незабаром знову злягла, і то дуже

важко. Тепер у неї не було гарячки, вона не кашляла, але не мала сили встати, не

виходила на кухню. Цілими днями лежала, не промовивши й слова, ніби щось уперто

думаючи, часом скаржилась, що їй нічим дихати й що в неї зупиняється серце.

Малуша працювала сама - на кухні, в стравниці, біля клітей, комор, медуш,

бертяниць.

За князями їй не вистачало часу, щоб як слід доглянути ключницю. Уранці вона

залишала їй пити, їсти, вдень раз чи два забігала, щоб чимсь допомогти старій, і

знову зникала. А були дні, коли вона жодного разу не могла заглянути до Ярини. І

тільки пізнього вечора, не чуючи ні ніг, ні рук, переступала поріг, говорила

винувато:

— Аж ось коли я прийшла, матінко Ярино!

— А я спала, - відповіла на це Ярина. - Міцно спала, бачила сон.

Одного разу, повернувшись увечері до хлівини, Малуша так само зупинилась на

порозі, сказала:

— Я прийшла, матінко Ярино!

— Добре, Малушо! - почула вона тихий голос. - Дай мені води... Щось мені дуже

погано, Малушо.

— То, може, я когось покличу?

— Ні, не треба... Дай мені води і спи. Ти стомилась, тобі треба заснути.

Малуша довго не спала, слухала, як важко дихає ключниця Ярина, і потім заснула.

Прокинулась вона рано, як звичайно, і одразу ж кинулась до Ярини.

Мертва, холодна Ярина лежала так, як спала, - на правому боці, поклавши під

голову руку...

Перелякана Малуша прожогом вискочила з хлівини, підбігла до сторожів, які саме

сходили з городниці, розповіла їм, що сталось. Сторожі пішли одразу ж до

тисяцького.

Але ніч ішла, збігав час, а на кухні було так багато роботи. І Малуша зайшла на

кухню, побудила дворян, сама принесла гов'яда, зерна, різного зілля, помила

посуд, запалила свічки й прибрала все в стравниці.

Коли княгиня з княжичами, воєводою Свенелдом, боярами і священиком зайшла до

стравниці, Малуша їх зустріла поклоном і, схлипнувши, сказала:

— Матінко княгине! Ярина померла!

— Я знаю, Малушо! - відповіла княгиня й звернулась до священика: - Я вже

сказала, що робити. Поховаємо її, отче, на Воздихальниці, де лежать християни.

Снідали в мовчанні. За вікном тьмяно народжувався світанок, примеркали,

жовтішали вогні сбічок. Малуша увесь час думала про несподівану кончину Ярини.

Сльози набігали й набігали їй на очі. Але ніхто в стравниці не бачив, як плаче

Малуша. У мовчанні поїли, священик після того помолився, всі встали й вийшли.

Тільки княгиня на якийсь час лишилась у стравниці.

— Малушо! - покликала вона.

Малуша стала перед нею.

Княгиня Ольга подивилась на дівчину, на чудове її обличчя, вкрите гарячими

рум'янцями, темно-карі очі, окинула поглядом гнучкий, тонкий її стан, тугі

груди, дужі руки.

— От і немає Ярини, - промовила княгиня. - Що ж, Малушо, будеш тепер ти мені

допомагати. Зайди до мене в терем, у світлицю, скажу, що маєш робити.


2


Після смерті Ярини княгиня Ольга якийсь час тримала ключі в своїх руках.

Припоручати їх комусь із своїх родичок не хотіла - завидющі всі вони, жадібні,

тільки й думають, як би щось привласнити. Дати ключі комусь із дворян боялась:

молоді, ті самі, може, побояться, так інші за їхньою спиною все розтягнуть.

А добра в княгині було багато. Що б вона була за княгиня, коли б його не мала!

Діди й прадіди її, що сиділи на Київському столі - а княгиня Ольга по закону

вважала себе їх спадкоємницею, - не одразу зібрали це добро, кров'ю здобували

його в далеких походах, спотружались, встановлюючи уклад і даючи лад своїй

землі. Та навіть її чоловік, князь Ігор, беручи дань з деревлян, за це поліг.

Княгиня Ольга теж брала дань, пізніше поставила уроки й устави. Київський князь

— глава племенам і землям, він заступник всіх людей перед богом, він і воєвода,

коли хто нападає на Русь.

Але щоб тримати лад у землях, бути готовим одбити ворога, якщо він посягає на

Русь, годувати, поїти й одягати дружину, будувати город, ставити сторожу, ще й

складати богам жертву - для цього київському князеві треба було мати багато

добра, він мусив бути багатшим від інших князів.

Знамена княгині Ольги стояли на багатьох і багатьох полях понад Дніпром і

Десною, знаменом її перетесано було багато лісів, її гони були на ріках,

перевесища в лісах. А крім того, мала вона й княжі двори, весі, - багато тіунів

княгині Ольги трудилися, щоб взяти з всього цього князеві - княже, а собі -

своє.

Немало багатств і скарбів було й на Горі - в світлицях, палатах, клітях,

коморах, скотниці княжій. Треба ж було княгині тримати в руках ці багатства.

І, навіть ставши християнкою, Ольга не змінила своїх переконань. Адже Христос

говорив: “Богові - боже, а князеві - княже“, він благословляв багатства й

захищав убогих.

Княгиня багато свого багатства довіряла ключниці Ярині. І як їй було не

довіряти: прожила Ярина весь свій вік на Горі. Робою туди прийшла - ключницею

стала. Знала вона князя Олега, колихала Ігоря, Ольгу зустріла ще замолоду. І все

берегла, стерегла, як справжня господиня.

Коли Ярина померла, зайшла княгиня до її хлівини, біля тіла постояла (як не

кажи, а прожила в цій хлівині Ярина, служачи князям, більше як півста літ), а

тоді відкрила ляду її скрині.

Ні, такоїї ключниці, як Ярина, вже не матиме Ольга. У скрині її не було ніяких

скарбів. Тільки звичайні сорочки, кілька спідниць, дещо з теплої одежі та ще два

сувої полотна, які Ярина виткала власними руками.

— Візьміть полотно в кліті.

Княгиня дуже уболівала за Яриною. А тоді взяла собі в помічниці Малушу. Вона не

думала робити її ключницею - ні, Малуша була надто молода для такої роботи.

Княгині просто чомусь подобалась ця дівчина, щось у ній викликало приязнь,

довіру.

Малуша, як швидко переконалась княгиня, виявилась доброю помічницею. Вона увесь

день поралась на великому господарстві, ішла від кліті до кліті, з медуші в

медушу, брала все, що було треба, в кінці дня приходила до терема й клала перед

княгинею ключі. Ні, княгиня не помилилась, взявши Малушу до терема, - тямуща

вона, чесна, такій весь терем можна припоручити.

Через це само собою так вийшло, що одного разу увечері, коли Малуша взяла з

клітей все, що веліла княгиня й що потрібно було для снідання, а потім прийшла

до неї в спочивальню й поклала ключі на лаву, Ольга сказала:

— Ти вже їх тут не клади.

— А де покласти? - не зрозуміла Малуша.

Княгиня була дуже стомлена, вона сиділа на ложі, спочивала й щось уперто думала.

— Важко це мені, Малушо! - промовила, зітхнувши, вона. - Думай над тим, що кому

дати! Ні, Малушо, у мене й так багато діла. Сама вже подумай, що треба робити в

теремі. Ти ж усе знаєш.

— Знаю, матінко княгине.

— Отож і носи ключі з собою при поясі. Ключницею моєю будеш.

Малуша впала княгині в ноги, але не радість, а страх спонукав її це зробити.

— Боюсь я, матінко княгине, - призналась вона.

— А чого тобі боятись?

— Тереми великі, клітей багато.

— А що в нас - дворян мало? - суворо мовила княгиня. - Носитимеш біля пояса мої

ключі - всі слухатимуться тебе.

І, помовчавши трохи, додала:

— Отак і роби, Малупюі Милостниця* (*Милостниця - улюблениця.) ти моя! Ні,

княгиня Ольга не помилилась, взявши Малушу в ключниці. Добро її було в певних

руках.

— А оцей ключ, - вибрала вона з низки і показала Малупгі, - з терема до твоєї

хлівини. Двері одімкни, нехай так і будуть, - можу тебе по надобі й вночі

покликати. Так було при Ярині, так буде і з тобою.

Малуша вийшла з спочивальні княгині, пройшла сіньми. Думала вийти в двір, але

повернулась, бо пригадала, що мусить одімкнути з сіней двері до своєї хлівини.

Довго одмикала замок, бо в неї тремтіли руки, і вперше зайшла до свого житла з

княжого терема.

Стала вона посеред хлівини - і та ніби хлівина, і не та, і та Малуша, і ніби не

та. Хвилюючись, сіла на тверде ложе й замислилась.

Отже, ключі від теремів, комор і всього княжого двору у неї в руках. Не шукала

вона їх і не добивалась - доля судила, що важка металева низка забряжчала коло

пояса.

Чи розуміла вона сама, що досягла щастя, про яке хтось інший тут, на Горі, міг

тільки мріяти? І чи думала над тим, що, прийнявши ключі від княгині, може

одімкнути не кліті й комори, а щось більше, значиміше? Адже тут, на Горі, всі,

хто порався коло княжих багатств, самі ставали багатими. І це не вважалось

татьбою, за це не карав ні закон, ні покон. Та коли б Малуша чи в ці дні, чи

згодом щось і попросила в княгині, хіба б та відмовила їй?

Ні, Малуша не розуміла цього, бо досі жила в хаті свого батька, де кожен робив,

що міг, одягав, що мав, їв, що було, ніколи не посягав на чуже, не своє, хоч би

воно було краще й дорожче.

Про все це подумала Малуша набагато пізніше. А зараз вона тримала в руках ключі,

перебирала їх. Один, другий, третій, о, як багатої “Який же ключ мій?“ -

заплющивши очі, замислилась вона.


З


Дуже швидко Малуша відчула, що бути ключницею княгині Ольги набагато важче, ніж

вона думала.

Малуша не боялась роботи, як і раніше, вона працювала з усіх сил і, коли

говорити правду, навіть над силу, більше, ніж дозволяв час. Але Малуша не

нарікала на це. Що ж, менше поспить, якусь ніч може й зовсім не спати, - у неї

було здоров'я, запал, а найголовніше - молодість. Вона працювала, не бачила

кінця роботі, але не це турбувало її. Аби тільки вистачило сили.

Турбувало її інше, і саме те, про що вона не думала й не гадала. Це почалось

одразу, тільки-но вона стала ключницею...

Наступного дня, після того як княгиня висловила їй свою волю, Малуша встала дуже

рано, раніше, ніж вона звичайно вставала. Можливо, Малуша й зовсім не спала.

Полежала, склепивши повіки, побачила сон нібито: що князі увійшли до стравниці,

а в неї ж нічого не приготовано, - і схопилась серед ночі з серцем, що

розривалося в грудях, швидко одяглась, сплеснула лице холодною водою, вийшла у

двір.

Аж тоді вона зрозуміла, що встала надто рано. Саме в цей час сторожі на

городницях двічі ударили в била - на вежі над Подольськими воротами, на вежі від

Дніпра, на Перевесищанській і далі, далі. Здавалось, хтось у чорному крокує там

угорі по городницях і дає знати про себе: “Ба-а-ам! Ба-ам! Спііть! Я не сплю!

Спіть! Я не сплю! Ба-а-ам! Ба-а-амІ“ Це був час, коли змінювалась перша нічна

сторожа, до світанку - далеко.

Але Малуша не повернулась до хлівини. Рано то й рано. Що ж, вона, не поспішаючи,

зробить свою роботу. Темним двором попрямувала до стіни терема, де тьмяно, як

купка грибів, окреслювались хижі й кліті.

У цих хижах, де жила дворня і де готували страви князям, всі ще спали. Тихо, щоб

нікого не побудити, вона зайшла до кухні й хотіла сісти на лаві перед вогнищем,

щоб подумати, з чого ж їй починати.

Проте вона не все зважила. Тільки зайшла до кухні і думала вже сісти на лаві, як

у темряві біля теплого ще вогнища хтось поворухнувся, сів, запитав:

— А хто там ходить?

Вона впізнала бородача Путшу, який завжди з самого ранку рубав дрова, розпалював

і порався весь день біля вогню. Він, зрозуміла тепер Малуша, і спить біля свого

вогнища. Та й справді, тут так тепло й затишно.

— Це я, Путшо, - тихо, щоб не побудити когось у хижах поруч, промовила Малуша.

— Бачу, бачу, - сказав і голосно позіхнув Путша. - А я вже думав, що якийсь

тать, і схопився за сокиру. Малуша засміялась, засміявся й Путша.

— От бач, які таті бувають на світі...

— Мабуть, я вже й встану, - раптом обірвав сміх Путша, і Малуша почула, як він у

темряві висікав вогонь, а у виблисках кресала побачила кошлату бороду, вуеи й

суворе обличчя.

— Ще рано, - промовила Малуша. - Спи, Путшо, спи!

Він кресав і кресав вогонь. Ось почав тліти, а далі спалахнув ясним вогником

трут, Путша знайшов і запалив від нього жмут соснових скіпок.

— Де вже там спати, - невдоволено сказав він. - Якщо ключниця не спить, де вже

спати дворянам...

Одягнувши постоли, прикривши плечі драною хутриною, він узяв сокиру й вийшов з

хижі.

А тим часом дуже швидко загоготіло вогнище, в хижі розлилося червонкувате

світло, від гарячого жару по хижі пішло тепло. Малуші навіть захотілося схилити

голову до лави, якусь часинку задрімати. Адже тут було набагато краще, ніж у її

холодній хлівині.

З двору долетіли раз і вдруге глухі удари сокири - не спав уже Путша, він на

весь день запасав для вогнища дрова. То хіба ж могла спати Малуша? В неї є

стільки всякої роботи - щоб впоратись, мало дня й ночі.

І знову вона дуже тихо, щоб не побудити дворян у хижах поруч, встала з лави,

пригасила трохи у вогнищі жар і запалила свічку, а потім, тримаючи її в руках,

пішла до сіней, де стояв посуд, до стравниці, запалила там свічки.

Так вона ще з ночі почала свій день - замела стравницю і застелила там на столі

чисту полотняну скатерку, витерла стільці, змінила воду в корчагах, далі

заходилась уже в сінях на полицях ставити по-своєму посуд: миски до мисок,

корчаги до корчаг, келихи до келихів. І думала Малуша, що нікого не потурбувала.

Раптом до її вуха долетів тихий шепіт за дверима в кухні.

— Та хіба вона вже встала? - пізнала Малуша голос Пракседи.

— Встала, ще й давно... і мене розбудила, - відповів Путша.

— От лихо! - Чути було, як Пракседа сплеснула руками. - Ну, то й я піду побуджу

своїх дворянок.

Малуша вискочила в кухню сказати, що нікого не треба будити, бо ще рано. Але

перед самим її носом і Путша, і Пракседа вийшли з кухні, за стіною в хижах

приглушено загомоніли, між багатьма невиразними словами вона почула одне слово:

— Ключниця! Ключниця!

Ні, пізно було вже Малуші йти в хижі й говорити, благати, щоб дворяни спали, бо

ще ж зовсім рано. Дивне почуття з'явилось у неї. Ніби вона тільки-но стояла на

кручі, ворухнула камінь, який давив їй груди, скинула його з грудей. Але камінь

той не зупинився на місці, а зірвався, покотився по схилах і летить тепер,

збиваючи з ніг людей.

— Ключниця! Ключниця! - чула Малуша навкруг. І коли одразу після цього заспані

дворяни почали заходити до кухні, стали робити кожен своє, допомагати Малуші, їй

стало зовсім страшно: вони вітались з нею не так, як звичайно, а якось інакше,

нібито шанобливіше. Вона дорікала, навіщо вони встали так рано, вони ж винувато

говорили, що трохи заспали. Малуша кидалась з кутка в куток, щоб більше взяти на

свої плечі, а виходило, що це вона їх змушує працювати більше, жвавіше,

швидше... Так першого ж ранку Малуші здалося, що потрапила вона в якесь

павутиння, хоче його порвати, скидає з себе, а воно облипає, обсотує її все

міцніше й міцніше.

Настав нарешті ранок. Все завчасу було готове і в стравниці, і в сінях, і на

кухні, Малуша ще до снідання встигла обійти весь терем і поглянула, чи все

зробили теремні дівчата.

Усе було готове, і її теремні дівчата й дворяни стали такими, як завжди. Скоро

до стравниці вийдуть князі, а після них поснідають і дворяни. І князі вийшли,

поснідали. В час снідання Малуша помітила, що княгиня Ольга стежить за нею,

споглядає і, либонь, задоволена, бо посміхається. Коли князі пішли правити суд,

Малуша, як і раніше, сіла з дворянами, поснідала. Залишки від княжих страв були

ще теплі, смачні. Малуша дала Путші й кільком дворянам, а між ними й Пракседі,

потроху вина, що залишилось у келихах князів, і тоді за столом, де всі рвали

руками м'ясо, набивали роти, голосно чавкали, стало веселіше, тепліше, - один

дворянський рід! І Малуші стало спокійніше, камінь, який вона зрушила і який

котився схилами, здавалося, нарешті зупинився.

Але камінь не зупинився. Наступного дня Малуша прокинулась так само задовго до

світання. Вийшла з хижі, почула удари нічних сторожів і хотіла вернутись до

своєї хлівини, але побачила, що в хижах біля терема і на кухні вже блищать

вогники, а десь у темряві глухо гупає сокира: “У-у-ух! У-у-ух!“

Вона навіть схопилась за голову. Та невже ж треба вставати так рано? Ще скільки

тих годин до світання, спати б та й спати! Тільки вона вже не могла й не сміла

спати. Повернулась до хлівини, швидко одяглась, не встигла навіть помитись, і

побігла до кухні. Там горіло вогнище, Путша наносив дров, дівчата прибирали.

— Добрий ранок, ключнице! А ми рано встали... раніше! - зустріла її холодним,

злим поглядом Пракседа.

Що могла їй сказати ключниця?


4


Нелегко було Малуші й у світлицях княжого терема. Раніше, працюючи ще на кухні,

коли думала вона про ці світлиці, то уявляла, що там - багатство, все сяє,

блищить, там тиша, спокій, все красиве. А от чому красиве, того не могла

висловити.

Вона пробувала тоді розпитати про княжий терем, світлиці його й палати в

ключниці Ярини, але та відповідала дуже коротко, невиразно: “Добре живуть наші

князі, Малушо, дуже добре. Не так, як ми з тобою. Та колись ти й сама побачиш,

яке княже життя“.

Що ж доброго було в княжих теремах, того Ярина не говорила.

Пізніше, коли Малуша переступила вперше поріг княжого терема, він приголомшив її

красою своєю, багатством, скарбами... Убога дівчина з Любеча навіть зупинилась,

побачивши палати, опустила руки й закліпала очима. Проте тоді вона була тільки

дворянкою, як і інші дівчата.

Тепер, ставши ключницею, Малуша подивилась на терем іншими очима, побачила тут

не тільки багатство, красу, скарби, а й стикнулась з людьми, що жили тут, взнала

їх вдачу, душі, силу.

Взнала Малуша найперше саму княгиню Ольгу. Раніше, зустрічаючи її в стравниці,

та й пізніше, приймаючи від неї ключі вранці й віддаючи увечері, вона бачила її

в пишноті й славі, уявляла грізною, але справедливою, не такою, як усі люди.

Тепер, коли Малуші доводилось бігати до княгині кожного дня, кожної години,

часто й ночами, вона побачила й пізнала її зовсім не такою, як раніше, не такою,

як уявляла. Може, трапилось це через те, що раніше Малуша бачила княгиню у

багатій, шитій золотом і сріблом одежі, з червоним корзном на плечах, у широкому

поясі, що робив її ставною й тонкою, у червоних чи зелених хзових чобітках. А

тепер побачила в спочивальні з темною наміткою на голові, у звичайній одежі,

старих чув'ях на ногах.

Може, і то безперечно так, це змусило Малушу подивитись на княгиню новими очима.

Але, попри все, вона побачила й інше: княгиня Ольга зовні здавалась ласкавою й

теплою, а насправді була холодна й жорстока. Вона багато обіцяла, але мало

давала. Вона була просто скупа, бо часто вночі кликала Малушу до себе й усе

міркувала, як би менше дати дворянам, як дешевше прогодувати гриднів.

Та й по собі Малуша відчувала, що княгиня зовсім не така, якою вона її уявляла.

Де поділись ласкаві слова, якими княгиня раніше її дарувала, де тепло очей, що

колись гріло Малушу й що давало їй радість, надію? Княгиня Ольга тепер завжди

була холодна з Малушею, говорила з нею тільки про діло, на всьому її перевіряла,

в усьому їй нібито не вірила. Не раз і не два Малуша навіть плакала вечорами в

своїй хлівині. А за ключі від клітей боялася більше, ніж за своє життя.

І не тільки княгиня Ольга, всі в княжому теремі так: зовні - ласкаві, на людях -

сердечні, справедливі, щирі а в житті - в своїх покоях, світлицях, опочивальнях

— зовсім не такі. Малуша боялась родичів княгині, воєводи Свенелда, священика,

усіх, усіх.

Боялась вона й княжичів - синів княгині Ольги, особливо Святослава. Менший

княжич Уліб завжди був ласкавий з нею, дивився на неї веселими очима, в яких

грали блискучі вогники, говорив слово - наче щось дарував. Тільки Малуша не

вірила йому. Стереглась...

Зовсім не такий був княжич Святослав. Малуша не розуміла його. Він був суворий,

навіть на матір - княгиню - поглядав сердитими очима. Малуша не раз чула, як він

перечить їй, ую Асмусу, особливо Улібу.

І до Малуші він ставився так само. Ну хоч би колись сказав їй, як Уліб, тепле

слово, хоч би колись подякував, зрештою, хоч би подивився на неї ласкавим оком.

Ні, не такий княжич Святослав. Він не озветься теплим словом, візьме - не

спитає, хтось йому щось дасть - не подякує, а тільки що - нагримає.

Якось Малуша прибирала вранці в його світлиці. Здається, чого ще треба: підмела,

витерла кожну порошинку, ложе застелила так, що й мачинку було б видно, підлогу

вимила - все в світлиці заблищало.

Але княжичу Святославу однаково не догодила. Він, поки прибирала Малуша, увесь

час стояв біля вікна, дивився на Дніпро, часом спідлоба позирав на неї.

— Доки ти будеш прибирати? Чого згинаєшся, навіщо?

Перелякана його криком, Малуша випорснула з світлиці, зупинилась у сінях і

заплакала. Плакала вона, правда, тихо, щоб ніхто не почув, витирала сльози, щоб

ніхто не помітив.

І раптом почула позад себе кроки. Оглянулась - княжич Святослав. Хотіла тікати -

він заступив їй шлях.

— Ти чого плачеш?

— Я не плакала, княжичу, єй-Перун, не плакала.

Він подивився на неї очима, в яких було презирство, й осудження, і крихітка ще

чогось, чого не могла зрозуміти Малуша. Але на те він і княжич, так і тільки так

він і мусить дивитись на Малушу.

— Гей, ти, дворянко! - сердито промовив Святослав. - Не плач! За чим, за чим ти

ллєш сльозив

Він пішов, і Малуша більше не плакала. Крий боже, скаже Святослав слово княгині.

Він страшний, не такий, як усі, його слід стерегтись більше від усіх.

І пізніше вона завжди боялась його. Особливо коли зустрічала в темних сінях

терема або в присмерках десь надворі. Побачивши його здалеку, вона низько

вклонялась, нижче, може, ніж годилось, і дуже повільно, повільніше, ніж треба,

підіймала голову, сподіваючись, що за цей час княжич промине її.

А коли вона нарешті підводила голову, то бачила, що князь Святослав не проминув

її, зупинився, стоїть, жде, навмисне жде, поки вона випростається.

І тоді Малуша зустрічала погляд його сірих очей, бачила стиснуті уста, щось

суворе в обличчі і ще щось дивне, схоже на посмішку. Так і йшов далі княжич

Святослав - з суворою посмішкою, з примруженими очима.


5


Раніше, будучи дворянкою, Малуша брала й давала кожному тільки те, що веліла

Ярина. Тепер думала й зважувала, як зробити так, щоб не сварилась княгиня.

І давала Малуша не більше, а може, й менше, ніж дала б княгиня. Це йшло не від

скупості. Коли б усі багатства княжі належали їй, о, тоді Малуша роздавала б усе

щедрою рукою! Але, даючи чуже, княже, вона берегла тільки одне - свою честь.

Якось Добриня їй сказав:

— А чи знаєш, Малушо, щось наші гридні не дуже добре говорять про тебе?

Вона навіть зашарілась, - від гриднів, як це їй всі говорили, нічого ждати

доброго слова, вони завжди п'ють, гуляють, кожен з них хвалиться собою, іншого ж

гудить. Але невже хтось із них посмів сказати якусь лжу про неї? Вона ж ні з ким

із них не зустрічалась, приводу не давала.

— Що ж вони говорять? - запитала Малуша.

— Кажуть, - відповів Добриня, - що ти така ж, як і ключниця Ярина, - зайвого

корчажка меду не даси, покорм видаєш скупо,

У неї одлягло від серця - отже, говориться не про її дівочу честь.

— І покорм, і мед я даю, як велить княгиня, - сердито відповіла вона братові. -

А твої гридні ненажери, їм ціле гов'ядо дай, то й тоді буде мало.

Добриня глузливо поглянув на Малушу. Диви, яка стала його сестра - не за гридня

заступається, а за княгиню! Та невже ж вона не розуміє, що без гридня й княгиня

не княгиня, а вже без нього, Добрині, і Малуші не бачити б Гори довіку.

Він нічого не сказав Малуші, а подумав, що, либонь, гридні говорять правду.

Страшні князі землі, але не гірші й усі ті, хто їм служить. Тільки не думав

Добриня про себе й про те, що він сам служить князям, що життя його в княжій

волі.

Не сказав він і про те, чому саме почав з Малушею цю розмову. Стояла вона якусь

хвилину, - примруживши очі, дивилась на стіну й Дніпро. А тоді раптом

здригнулась, не попрощалась, слова не промовила, побігла стежкою попід деревами

до терема. І чи то примарилось Добрині, чи, може, так і було, але здавалося

йому, що Малуша витирає на обличчі сльози. Диви, не можна їй сказати й слова?

А говорив Добриня з Малушею так тому, що дуже уболівав за побратимом своїм

Туром. Був гридень, а перевівся нінащо, ганчіркою став.

Все почалося відтоді, як Тур признався Добрині, що Малуша йому до вподоби і,

либонь, не гірша горянських дівчат.

Насправді ж Тур полюбив Малушу, вона здавалася йому кращою від усіх дівчат Гори,

хоч між ними були й воєводські, і боярські, і княжі дочки.

Він полюбив її, ходив тут, по Горі, а жадав її бачити, їздив з іншими гриднями в

далекому полі, але й там думав про неї. А який він був щасливий, коли раз і

вдруге зустрів її на Горі. Правда, Тур не говорив з нею, але ж ніщо йому не

заважало думати про неї, і він думав, мріяв, як колись стане поруч із нею, скаже

їй все щиро, одверто.

Сказав би ж він їй, як це думано й передумано, мабуть, так:

“От я, Малушо, дивись на мене, - гридень! А що таке гридень? Княжий слуга,

робочич. Сьогодні я живу на білому світі, а завтра, якщо пошле князь на смерть,

— і помираю. Тільки я, мабуть, Малушо, не помру. Бач, уже й ребра в мене

поламані, і покалічена рука болить, проте, либонь, тепер уже мене ні спис, ні

стріла не візьмуть, бо знаю я проти них слово, яке ж - не признаюсь...“

Так думав почати Тур, а далі б сказав:

“...А тепер про тебе, Малушо... Я робочич, а ти роба, і в тебе така ж, як і в

мене, доля! Гаразд, могло б бути куди гірше. Тебе взяли до княжого двору, бо ти

в'їхала на Гору під щитом, але що далі? Будеш ти робою, працюватимеш на кухні,

їстимеш княжі об'їдки, ну, може, за довгі роки щось і збереш, не вотоляну*

(*Вотола - груба доморобна тканина.) свитку одягнеш, а з крашениці, може, й

вовни. А далі що? Ти під щитом в'їхала на Гору, але ти рабиня і рабинею будеш...

От як!“

Але Тур не кінчив би на цьому, а неодмінно сказав би ще Малуші:

“А що, коли б ми, Малушо, зробили так. Ти - роба, я - робочич, долі немає в тебе

і не буде її тут, на Горі, і в мене її не буде довіку; я ж тебе, чуєш, Малушо,

люблю так, як нікого в світі; може, й ти мене полюбиш, коли не стільки, то хоч

менше. І от я скажу князям: “Служив я вам, дайте пожалування - шматок землі над

Дніпром, де я поставлю хижу“, - адже дають князі гридням, які їм вірно служили,

пожалування землею. І ти, Малушо, скажеш княгині: “Служила я вам - пустіть тепер

на волю, хочу я жити з таким робочичем, як сама, звів нас Ладо...“ І пустять

князі, як же можна не пустити!“

Звичайно, Тур думав, що ця розмова з Малушею відбудеться не скоро. Мине рік,

другий, може, й десять, - важко служити, а ще важче заробити щось у князів. Але

Тур згоден був ждати, ні він сам, ні роба Малуша не могли втекти від своєї

долі...

І раптом сталось те, чого Тур ніяк не ждав: Малуша - ключниця. У похмурий

осінній день, коли все Дніпро затягли густі тумани, а вгорі котились важкі

темно-сірі хмари, гридень Тур стояв на високій кручі за Горою і не бачив ні

неба, ні хмар, ні Дніпра. Чорна хмара вкрила його серце, затягла всю душу.

Малуша - ключниця! Отепер кінець всім мріям, ніколи вже нічого він їй не скаже.

Доки була вона робою, він був їй до пари, - о, яка б рабиня на Горі та не стала

поруч з молодим, добрим гриднемі Тепер вона ключниця, в неї ключі від теремів

княжих, комор і клітей. Спробуй поговорити з такою! Усі гридні боялись ключниці

Ярини, скоро, либонь, боятимуться вони й Малуші.

Щось у душі, правда, говорило: “Ні, вона не така! Вона - інша, вона така, як і

ти, Туре!“

Але йому було страшно. Ні, не за себе боявся Тур - чого боятись гридневі

княжому? Він нічого не боїться, навіть смерті. Безмежно кохаючи Малушу, він

боявся за неї.

Десь далеко-далеко з-за Дніпра долинула луна - там Перун уже йшов над землею,

махав своєю блискучою палицею, хмари росли, все темнішали й темнішали. Отак у

світлу радість людей вплітаються скорбота й печаль, так у ясній тиші

народжуються блискавиці й громи.

Увечері, лежачи поряд із Добринею, Тур довго не міг заснути. Надворі шумів

вітер, били громи, дощ, як просо, сік і сік дах їхньої хижі. І тоді Тур сказав:

— Добре, що Малуша стала ключницею, тільки страшно, щоб вона не стала такою, як

Ярина, що, бувало, стереже корчагу меду або горнець молока в теремах княжих.

— Вона не така, - відповів на це Добриня, - вона чесного роду.

— Коли б то так, - прохрипів Тур. Звівшись на лікоть, він довго ждав, доки

відгуркотить Перун, а тоді додав:

— Коли б то так, то було б добре... бо я...

Гридень Тур не встиг та й не зміг сказати того, що думав.

У цей час вдарила блискавиця, освітила через розчинені двері все в хижі, і

Добриня тільки побачив обличчя Тура, його широко розплющені очі, стиснуті уста,

муку й біль у кожній рисі обличчя.

Перун підійшов зовсім близько до хижі, вдарив палицею й погасив блискавицю.


РОЗДІЛ ШОСТИЙ


1


Княгиня Ольга зробила, що замислила, - навесні 957 року вирушила до

Константинополя, їхати туди вона могла двома шляхами: суходолом, через землі

тиверців і уличів, і далі через Болгарію або ж Дніпром і Руським морем* (*Руське

море - древня назва Чорного моря.), як звичайно їздили купці і гості.

Вона вибрала другий шлях. Ним можна було дістатись до Візантії безпечніше й

швидше. Княгині і всьому її почту легше було їхати в лодіях, аніж на конях:

бажаючи добра й тиші Руській землі, хотіла вона говорити не з болгарськими

каганами* (*Каган - князь.), що виконують волю Константинополя, а з самими

імператорами.

До далекої цієї подорожі княгиня готувалась ще з зими; сама одібрала для

імператорів і для кого буде надоба дари великі - хутра, риб'ячий зуб, золоті й

срібні емалі, боброві пахощі, а про запас кілька міхів з диргемами, кунами,

рєзами. Взимку ж для княгині й почту її на Почайні посмолили, підняли насади й

зробили зверху настили на кількох лодіях; у кінці зими воєвода Свенелд послав

тисячу воїв у поле над Дніпром, щоб стерегти пороги, коли їх минатиме княгиня, а

далі проводжати її понад лукою моря аж до краю земель тиверців і землі уличів.

Довго думала княгиня й над тим, кого їй взяти з собою в далеку дорогу. Не на

брань вона їхала, а для хитрої й мудрої розмови, в час якої напохваті треба було

мати людей тямущих і бувалих. Зваживши все, веліла вона готуватись у дорогу

дванадцяти слам, п'ятдесяти купцям і ще й п'яти тлумачам, які красно вміли

говорити язиками грецьким, франкським і латинянським. Крім того, аби не думали

імператори грецькі, що київські князі не мають ні роду, ні племені, запросила

вона їхати з собю ще й родичок своїх - посестрин* (*Посестрини - двоюрідні

сестри.), нетів* (*Неті - племінники.) ще й жон князів чернігівського й

переяславського.

Ті тільки цього й ждали - шили всю зиму різноликі убори, чоботи з зеленого й

червоного хза, все приміряли, все одна перед однією вихвалялись: “От яка я, от

де Царгород здивуємо!“

А княгиня Ольга по терему ходила, посміхалась, думала:

“Заждіть! Якої ви заспіваєте, коли вас колихне море Руське!“

Ще веліла княгиня Ольга ключниці Малуші, щоб та одібрала десять дворянок, і то

найкрасніших, здорових, метких. Почувши цей загад, Малуша подумала:

“Мені б поїхати з княгинею до Царевого городаі^

Але коли княгиня додала: “Ти ж, Малушо, залишайся на дворі, дивись, щоб і в

теремі лад був і щоб княжичі були доглянуті“, ключниця зрозуміла, що так уже їй

судила доля і що вона справді мусить бути в городі, коли її княгиня їде в далеку

дорогу,

Після однієї безсонної ночі княгиня запросила до себе священика Григорія.

— І ти, отче, поїдеш зі мною, - сказала вона.

— Куди, матінко княгине? - запитав він, не збагнувши спочатку, про що йдеться.

— До Царевого города Константинополя, - відповіла вона.

Старий священик вкрай перелякався, почувши про таку далеку й важку дорогу, але

відповів хитро, мудро:

— Навіщо ж мені їхати до Константинополя, матінко княгине, коли я хрестився в

болгар у Преславі?

— Зі мною поїдеш, отче, аки пастор істинної віри. У нього заблищали очі.

— То, може, матінко княгине, їдемо ми для того, щоб там взяти для всієї Русі

християнську віру?

— Ні, отче, - суворо промовила княгиня. - Ти поїдеш зі мною для того, аби відали

вони, що я, княгиня, також християнка і презвутера свого маю...

Священик Григорій, радіючи, що трапилась ця нагода, знову завів мову:

— Добре робиш, княгине, що не береш від греків Христа, але, може, візьмемо його

від болгар... Ти ж, матінко княгине, сама християнка.

— Вірю во Христа, отче Григорію, бо знаю, що тільки Христос захистить мене,

князів, християн і всіх воєвод, купців, бояр, які ще не приймають Христа. Знаю,

Христос захистить і багатьох людей моїх, іже омилися купіллю святою, й совлекли

гріховні одежі ветхого чоловіка Адама, і в новий Едем облеклися, іже суть

Христос...

Священик Григорій молитовно підняв очі д'горі й промовив:

— Чому ж ти, княгине - денниця перед сонцем, зоря перед світлом, - сама сяєш,

яко місяць вночі, а не хрестиш невірних чоловіків, які, не омовенні хрещенням

святим, потопають у гріхах, як у калі. Хрести, княгине, Русь, зроби

християнською свою землю.

— Не можу, отче Григорію, бо боюся. Невірним моїм чоловікам віра християнська

уродство суть, не смислять-бо, не розуміють, у тьмі ходять, не відають слави

господньої, одебелиша-бо серце їх, ушима тяжке слишати, очима видити... Хрещу я

зараз Русь - многі сміятись почнуть і сваритись також, а може, отче Григорію,

знову піде плем'я на плем'я, земля на землю.

Замислився священик і, напевне, пригадав усе, що йому доводилося чути від

невірних киян, - і глузування, і лайки, і погрози. І це в Києві, де під боком

Гора, дружина, княгиня-християнка. А що ж буде, коли хрестити якусь весь чи

мерю, всю чудь заволоцьку?* (*Весь, меря, чудь - північні племена Древньої

Русі.) Правду каже княгиня: охрестити Русь - однаково що запалити пожежу по всій

землі.

— Це так, матінко княгине, - згодився він. - Русі хрестити не можна. Вірити

будемо, що прийде колись Руської землі познання, до бога начаток примирення.

Віримо, будемо денно і нощно молити Христа. Так коли ж, княгине, їдемо до

Константинополя?


2


Тільки скресали льоди й виповнювався Дніпро, до Києва з далеких заморських країн

прибували гості, що зимували по пониззі Дніпра і Верхньому Волоку, ждучи там

теплої години; прибували також з червенських городів і від Ітиля-ріки, де їх

застала й не пустила до Києва зима.

Багато, дуже багато могли б розповісти гості з інших земель про шляхи, якими

вони потрапляли сюди, до Києва. Це були далекі, дуже важкі шляхи, доводилось

їхати місяцями й роками - безводними пустелями, морями й ріками, горами й

степами. Це були небезпечні шляхи, бо скрізь на заморського гостя чатували

страшні небезпеки: буря на морі, самум у пустелі, орда в Дикому полі, звір і

розбійник - за кожним каменем і кущем. Купець тоді мусив бути й воїном, - на

спині його коня лежали товари, а біля пояса висів меч. Для охорони купці наймали

ще й дружину. Але багатьом гостям, що з далеких земель їхали до Дніпра, так і не

судилось напитись води з нього. Не всі й київські купці попадали в землі

заморські.

Три шляхи тяглись від Києва-города: Залозний, що починався на лівому березі

Дніпра й через Дике поле, ріку Танаїс* (*Танаїс-Дон.), по великій ріці Ітилю і

далі Джурджанським морем вів до земель хинських, аравійських, до Бабель-Абваба,

Бердаа й самого Ховерезма; на південь від Києва суходолом і Дніпром ішов Соляний

шлях, яким їздили до печенігів, херсонітів, болгар, гречинів і ще далі - в море

Середземне; а був ще шлях і Червенський, від Києва на захід - у городи на

Карпатах, до чехів, поляків, франків.

Але в Києві на Подолі все забувалось - і далекі шляхи, і страшні пригоди в

дорозі, і навіть друзі, що не доїхали до Києва, а тліли десь у пісках або на дні

моря. Над Почайною терпко пахло смолою, скрізь попід берегом так густо, що можна

було переходити з лодії на лодію, стояли великі, довгі ушкуї, які припливали

сюди з північних морів, шнеки й буси з Чуді, струги й учани з Новгорода, важкі

морські хеландії грецькі. А всі люди, що здалеку їхали ними до Києва, поспішали

в одне місце - на Подол, на торг.

Торг на Подолі кипів, шумів, вирував. Уже здалеку було видно багатолюдний

натовп, що колом громадився навкруг великої площі, посеред якої стояв високий

стовп, палахкотів вогонь.

Хто підходив ближче, той бачив уже не стовп, а висічену з дубової колоди подобу

тварини й людини. Тулуб постаті нагадував тіло людини з широкими, великими,

майже жіночими грудьми, довгі руки також схожі були на людські, тяглися вздовж

тулуба і майже досягали землі. Голова ж подоби, крім очей і носа, мала щось

твариняче: рот її досягав аж до великих вух, із нього витикались кабанячі гострі

ікла, а над головою стирчали залізні роги.

Це був Волос - бог торгівлі. До нього часом з подякою, іноді ж з надією

підходили гості київські, що їздили в далекі краї, але на нього з острахом

поглядали й заморські гості, чи то варяги, хозари, чи й гречини-християни.

Кожного дня з ранку до вечора бог Волос поглинав свої жертви. Перед ним на

складеному з каміння жертовнику горів вогонь, гості київські й заморські

підходили до нього й складали своє дання: хто живого півня, хто хутро, жбан

меду, кадь ячменю чи проса.

Богу Волосу нелегко було, звичайно, перетравити всі ці жертви, вогонь перед ним

мусив горіти день і ніч. Тому біля божої подоби завжди поралось кілька жерців,

вони підкладали дрова, різали й кидали у вогонь належні частини жертвених

тварин, лили мед, клали віск... Якщо жертва була коштовна - полотно, хутро, -

вони чіпляли на день такі речі на тулуб Волоса, де для цього були залізні гаки,

а вночі знімали. І жили жерці біля свого бога в землянці, де в них було справжнє

сховище речей: богові - боже, жерцям - на сущий день.

Біля Волоса били в бубон і грали на сопілках жерці, до жертовника підходили

купці київські й гості заморські, на залізних гаках колихались хутра, в буйний

вогонь падали шматки жертвених тварин, сипалось зерно, лилось вино. В повітрі

пахло смаженим м'ясом, ладаном, смирною. А до жертовника підходили нові й нові

купці, гості з інших земель.

З раннього ранку до пізнього вечора шумів, кричав багатьма голосами і всілякими

язиками Подол: тут київський купець чітко карбував руські слова, там гречин щось

горлав над своїм оксамитом, ще в одному місці швидко сипав слова хозарин, а там

аравієць - не в силі щось зрозуміти, як і витлумачити іншим, хоч біля нього і

крутились толковини, - обливався потом, пояснював на мигах, підіймав руку вгору,

тикав пальцем у серце, підкидав на долоні свій товар.

На чільному місці, ближче до бога Волоса, стоять купці земель руських -

новгородці привезли на торг горючий* (*Горючий камінь - янтар.) камінь, зібраний

на берегах Крижаного моря, купи хутр соболиних, кунячих, горностаєвих,

чорно-бурої лисиці, шкури морського звіра; язики від Волока мають хутра оленів,

зайців, кіз; деревляни вихваляються шкурами й показують баранячі міхури, у яких

налито боброві пахощі; вручайські* (*Вручай - нині Овруч.) каменерізи привезли

на торг пластини з червоного каменю й гори пряслиць; Полянська земля засипала

торг пшеницею, ячменем, просом, перед купцями стоять діжки з пахучим медом,

лежать великі, схожі на жорна, круги жовтого воску. Багаті купці Руської землі,

і їм є що продати гостям заморським.

А вже гості ці тут і чатують. На Почайні колишуться їхні лодії, над берегом

стоять коні й верблюди, біля яких просто на пісках сплять стомлені дружини, раби

ж носять і носять до торгу товари далеких гостей.

Найкрикливіші з них гречини. Вони часто гостюють у Києві-городі, знають мову

тутешніх людей, говорять без толковинів. Раби їхні носять від Дніпра й кладуть

на помостах грецькі паволоки* (*Паволоки - коштовні тканини.) й римські дібаджі*

(*Дібаджі - оксамити.), перед ними стоять високі корчаги з вином, амфори з

парфумами й мастиками, лежить золоте й срібне узороччя, на килимах розсипані

обручі на шию, руки, ноги; персні, колти* (*Колти - підвіски з дужками до

жіночого головного убору.) з дорогоцінним камінням, емалі.

Греки-херсоніти, що живуть на Білобережжі, навезли і насипали на торзі купи

солі, в'яленої риби, вони ж пригнали табуни коней. Ці коні ще недавно вільно

мчали в степах над Руським морем, а херсоніти їх піймали, загнуздали, привчили

до сідел. Не коні - вітер, вони риють копитами пісок, іржуть над Почайною.

За херсонітами - аравійці, перед ними зелене намистечко з Ховерезма, перли з

полуденних теплих морів і знову парфуми й мастики, кориця, перець, лавровий

лист, ладан і смирна.

Найбільше пишаються аравійці мечами з Багдада. Відомо всім, як вони загартовують

їх: летять на скажених конях супроти холодного повітря. Але зараз аравійські

гості через толковинів намагаються пояснити, що на цей раз їхні мечі ще кращі,

бо вони гартували їх у м'язах живих рабів. І раби є тут, їх також привезли на

торг. Смутні засмаглі юнаки й дівчата стоять недалеко від купців.

Товар віддається за товар: пшеницю - за сіль, хутро - за оксамит, мед - за

коней, і за пшеницю - хутро, мед, раби. Але про запас у заморських гостей є й

драхми, диргеми, динари. У руських купців також є золото й срібло - це гривні,

куни, рєзи - шматочки дорогоцінного металу, нарізані з прута.

Крім гостей та купців київських, на торгу повно людей. Куди ж піти в городі

Києві, як не на торг? Сюди йдуть і їдуть на возах з Гори, тут є що обміняти

ремісникам з передграддя. А коли убогий чоловік з Подолу тільки подивиться на

торг - і то для нього добре!

І ходили на торзі у барвистих платнах з оксамиту, обояру* (*Обояр - перський

шовк.), атласу, із тонкими мереживами вподовж піл і золотими запонами, у чоботях

на високих закаблуках із червоного і зеленого хза, у шапках з міховими

оторочками, з чепами й гривнами бояри. Ходили воєводи в покритих оксамитом

гостроверхих шапках, з мечами біля поясів, у добрих чоботях. Дружинники - в

гіршому одязі, в поршнях - тупоносих черевиках з довгими ремінцями, що

закручувались навкруг ноги. Ходили й прості, убогі люди - у сукманині, серм'язі.

Біля ж гречників і аравійців, особливо там, де пахло парфумами, рум'янами й

мастиками, де продавались різні оздоби, шелестів оксамит і адамашка* (*Адамашка

— тканина з Дамаска.) вертілися, присідали, щебетали боярські й воєводські

дочки, іноді разом із своїми матерями. Все їх тут вабило, все було миле, все

хотілось одягти на себе, всім кортіло прикраситись.

Не тільки заради цього приходили вони на торг. Одягнувши сукні, саяни* (*Саян -

жіночий одяг.), кожушки з підпушкою, намиста, прикрасивши пальці золотими

перснями з камінними приковинами, зав'язавши волосся обручами і почепивши колти

та усерязі з дорогоцінними ахатами й полами* (*Ахати й лоли - агати й рубіни.),

вони дивились на заморські товари, але часто позирали і на воєвод і дружинників,

що, поклавши одну руку на меч, а другою закручуючи вуса, ходили і ходили між

купців і рядів.


З


Похитуючися на свіжій хвилі, нижче Києва, у Вітичеві, стоїть чимало лодій, а між

ними й ті, які ще взимку готувались для княгині. Туди ж прямували від города

вози з усяким добром, ішли мужі.

У людей, що їхали на лодіях, було багато діла. Попереду стелилась далека й важка

дорога - спочатку Дніпром, далі - морем. Багато з них вже не раз водили лодії з

Києва до моря. Тепер вони сподівались на повній воді пролетіти пороги, а все ж

клали на лодії й насади всяке рухло: весла, керма, залізні кочети, котки - на

випадок, коли доведеться волоком обминати пороги, та ще великі бочки, які мали

наповнити прісною водою на Білих берегах біля луки моря.


Рано прокинулись усі в княжому теремі - і княгиня Ольга, і родички її, і жони

князів земель, що наїхали й кілька днів тут сиділи. У цю ніч вони зовсім не

лягали, сонні ходили з світлиці до світлиці, веліли ув'язувати й розв'язувати

речі. Княгиня Ольга за ці дні зовсім вибилася з сил, слухаючи їх опити та

розпити про далеку дорогу. Не спали всю ніч і дворяни, - вони готували одежу для

княгині, дари, їжу. Терем нагадував вулик, з якого готується вилітати рій: все в

ньому гуло, шуміло, дзвеніло, перекликалось різними голосами.

Тільки княгиня здавалась спокійною. Малуша розбудила її, як було велено, після

зміни другої нічної сторожі. Тоді до Ольги зайшов Свенелд, що ждав уже внизу в

сінях.

— Отже, я їду, - почала вона. - Болить серце, ниє тіло, повік не покинула б

Києва, але, відаєш сам, мушу їхати...

— Не турбуйся, княгине, їдь спокійно, - сказав Све-нелд.

— Як же мені не турбуватись, як бути спокійною! - сплеснула вона руками. - Київ,

усі землі - як вони будуть без мене?

Вона справді не уявляла, як тут буде без неї.

— Залишаю я на столі Святослава, - мовила далі княгиня, - нехай робить суд, дає

правду людям, говорить з воєводами, боярами, нехай вчиться. Але ти, Свенелде,

будеш його правою рукою. Запитаю не з нього. Що Святослав? Він ще молодий,

дитина. Коли повернусь жива, запитаю з тебе...

— Не турбуйся, княгине, їдь спокійно, - ще раз сказав Свенелд.

— Ну, гаразд, - махнула рукою княгиня. - То й ходімо, там мене вже весь почет

жде.


Золота палата київських князів мала цього ранку незвичайний вигляд. Тут горіли

всі світильники й свічада, але на помості не сиділи князі, на лавах не було

воєвод і бояр. Сли, купці, родичі княгині і вся служба зібралися тут, шуміли,

переходили з кутка в куток, товпились, перетягали якісь міхи, клумаки, горнці,

корчаги, барила.

Коли княгиня вийшла з своїх покоїв, різноголосе це зборище заніміло, зупинилось.

Довгим поглядом подивилась княгиня на родичок своїх, слів, купців, якийсь час

мовчала.

— Зробимо по покону! - нарешті сказала вона. - Сядемо.

І всі вони сіли, бо покон велів перед дорогою сісти, принести жертву предкам,

попросити, щоб вони тут берегли дім і щоб допомагали також і їм на далеких і

важких путях. З такими мислями сіли й зараз всі вони, якийсь час мовчки сиділи.

І навіть священик Григорій, що стояв у кутку палати з невеликим вузликом, у

якому було Євангеліє, написане руськими словесами, та ще одяг для богослужіння,

не витримав і також сів - він, як і княгиня Ольга, часом вагався, коли слід

діяти по покону, а коли - по божому слову.

— Вставайте! - промовила Ольга.

Тоді княжий терем ожив, на сходах і в палатах з'явились тіуни, ябетники, гридні,

дворяни; вони тягли міхи, клумаки, горнці, корчаги, котили барила. Шум і крики

вирвалися з терема, де біля ганку вже напоготові стояли вози, іржали засідлані

коні. Десь у темряві біля Подольської вежі рипіли жеравці на мосту, гукали

сторожі. У промінні смолоскипів вози рушили з місця, захрипіли коні під князями

й воєводами. Похід, як велетенський полоз, вповз у ворота, витягнувся мостом і

зник у темряві ночі.

Княгиня Ольга обережно зійшла по походні на лодію і, спираючись на плечі родичок

і гребців, пройшла до керма, де для неї приготовлений був куточок.

Зупинилась перед цим куточком і уважно його оглянула: там був застелений хутром

поміст, на якому можна сидіти й лежати, дощані загородки мали захищати княгиню

від вітру й хвиль, дашок згори - від дощу. Це був непоганий куточок, княгині він

сподобався, вона сказала:

— Що ж, якось доїдемо!

А потім згадала ще про щось, торкнула рукою завісу попереду, якою можна було

відгородити куточок від цікавих очей, тих, що сиділи в човні, засунула її й

розсунула.

— І це добре! - діловито додала вона. - Дорога далека!

Аж тоді рішуче ступила у свій куточок, сіла, тугіше зав'язала шаль на голові,

підняла комір, сховала руки в широкі рукави.

— Закутайте мені й ноги! - звеліла служницям.

І вони хутром закутали їй ноги, обмостили княгиню. Усі на березі розуміли, що

настала остання хвилина перед від'їздом, і замовкли, заніміли. Зовсім недалеко

від лодії княгині стояв на кручі й неспокійно торгав червоним чобітком правої

ноги пісок, що осипався й осипався у воду, Святослав. За ним стояли Уліб,

воєводи й бояри на чолі з Свенелдом, чимало мужів з Гори, тіунів, огнищан.

Окремо й далі від них, між рідких кущиків верболозу й молочаїв, товпились

дворяни, серед яких можна було помітити й Малушу. Була вона сторожка й

стривожена, ніби боялась, що княгиня от-от її покличе.

Ще вище, над самим шляхом, що вився між ярів до Києва, стояли гридні,

дружинники, візники, збилось чимало возів, коні гризли молоду пашу.

А княгиня все сиділа в лодії, як на санях перед далекою дорогою: сувора й

замислена.

— Ну, - промовила нарешті, - то й рушаймо!

— Рушаймо! Рушаймо! - загомоніли на лодіях.

— Рушають! - озвався берег.

Лодійні майстри піднімали укоті* (*Укоті - якорі.), на березі кидали мотузи,

якими лодії були прив'язані до дерев, над насадом важко піднялися, затріпотіли в

повітрі й надулися, набрякли кропив'яні вітрила, одна за одною лодії, насади,

однодеревки стали одриватись від берега.

— Матінко, Перун! Дажбог!!! - хапались за насади й кликали на поміч усіх богів

родичі княгині й служниці.

Вона зиркнула на них сердитими очима й одвернулась - сиділа біля керма першої

лодії похмура й мовчазна, дивилась на неспокійне голубе плесо, що між зелених

берегів снувалось до пониззя.

Віяв горішній вітер, і лодії швидко тікали від Вітиче-вої гори. Ось вони стали

завертати до острова під лівим берегом, ось, витягнувшись ключем, зникли одна за

однією в голубій імлі.

Аж тоді на кручах, де всі стояли в мовчанні, заходили, рушили, заговорили.

Княжич Святослав скочив на коня й подався з дружиною. Воєводи кликали своїх

гриднів і також стрибали на коней, бояри вилазили на вози й вмощувались на сіні.

У кого ж не було чим їхати, той рушив пішки. Разом з дворянами пішла й Малуша.

Проте на кручі залишилось ще трохи людей, що, либонь, хотіли перепочити на

зеленому дозвіллі, над голубим Дніпром, а може, про дещо й поговорити.

Тут були князь переяславський Добислав, що тільки-но вирядив з княгинею жону

свою Сбиславу, тисяцький з Родні Полуян, старі воєводи Ігореві Бождан і Остер.

— Що б сказав князь Ігор, - засміявся, показавши свої щербаті зуби, воєвода

Бождан, - коли б то бачив, яка рать вирушає на Царгород...

— Мовчи, - хитро підморгнув до нього воєвода Остер, - бо з цією раттю послав

свою жону й князь наш переяславський.

— А що, коли й моя жона, - сказав князь Добислав. - Щоб сам посилав її, то

тільки на спис до Перуна. Звеліла княгиня Ольга - то і поїхала моя Сбислава.

Нехай їдуть, рать...

Усі засміялись, уявивши, як зараз лодії пливуть Дніпром і веде їх княгиня Ольга.

— Не так ходили ми колись супроти ромеїв, - роздратовано мовив воєвода Бождан,

пригадавши, як стояли вони з князем Ігорем під стінами Константинополя, і

подивився старечими, але світлими голубими очима на далекі простори за Дніпром.

— А відала ж колись княгиня наша, хто є ворог Русі, а хто друг, - знову почав

Добислав.

— Де на Русі суть вороги, вона відала, - сказав на це Бождан, - примучувала, та

ще й як примучувала, і деревлян, і тиверців, і уличів. А от хто ворог всій

Русі-не знає, клянусь Перуном, не знає.

— Коли б то вона сиділа не в Києві, а десь на українах, то знала б, яка загроза

суне з поля і хто її на нас насилає. Хай би приїхала та посиділа в

Переяславській землі... кров'ю там обливаємось.

— А вже обливаємось, - додав тисяцький з Родні Полуян. - Кожного дня в сторожі

на полі загибають люди, насилає ж їх один ворог - імператор ромеїв.

І замислились воєводи, стоячи над Дніпром, який носив лодії їхні в рідне Руське

море. Носив не з жонами та слугами, а з дружиною і воями, що ні крові своєї, ні

життя не шкодували, аби тільки стояла Русь.

— Неправе діло задумала княгиня, - сказав Добислав, - і будемо молитись, щоб

вона жива й здорова вернулась з Царгорода. Не словом треба боротись з ворогом,

що збройно став супроти нас, а силою. На тому стояла й стоятиме Русь!


4


Довго довелось княгині Ользі з почтом своїм добиратись до Константинополя.

Далекий і важкий шлях стелився перед ними Дніпром і Руським морем. Але минули

вони його щасливо: небезпечні пороги лодії пройшли по повній воді, море було

спокійне, тихе, з суходолу за ними аж до землі уличів увесь час стежила й димами

подавала знак, що там усе спокійно, дружина.

Звичайно, не обійшлося й без пригод. І купці, і сли, та й сама княгиня не

боялись моря, витримували хитавицю. Проте з княжими родичками клопоту було

чимало. Тільки налітав легенький вітер і навкруг розгойдувались хвилі - їх

нудило, валило з ніг, вони кликали на поміч усіх богів, проклинали море,

Константинополь... Княгиня Ольга, сидячи на кормі, бачила їхні муки і

страждання, стискувала пересохлі від вітру й морської води уста й одверталась,

дивилась удалину.

Вона вперше в своєму житті бачила море і тепер увесь час милувалась безконечними

його просторами - то голубим, то синім, а то чисто-зеленим лоном, світанками,

ясними днями, чудовими вечорами.

Лодії пливли не тільки вдень. Коли була добра година, то посувались вперед і

ночами. Тоді на лодіях всі спали, не чути було ні голосу, ні крику, над морем

лежала надзвичайна тиша. Тільки гребці піднімали й опускали весла та за упругами

дзюркотала вода.

Але ці звуки не заважали, а допомагали думати, мріяти, милуватись. Княгиня Ольга

дивилась на чудо-вий нічний світ, зорі, що ясно горіли вгорі, на їхні відблиски,

що мерехтіли, як жар, на рівному плесі, слухала далекий крик заблукалої чайки.

“...Руське море! - думала княгиня. - Як і уся Русь, воно велике, неосяжне, дивно

прекрасне в берегах своїх! Скільки тут простору, місця, краси неземної!“

І знов, і знов замислювалась вона над тим, чи добре зробила, вирушивши до

Константинополя. Адже не зі зброєю вона їде і не веде з собою раті. З нею жони,

сли, купці, які хочуть довести імператорам, що Русь велика й могутня. Є в ній

досить сонця, землі й моря, вона нічого не хоче від Візантії, а тільки жити в

мирі й любові, торгувати.

І ще хоче сказати княгиня від усіх руських людей імператорам Візантії, що в них

також є своє сонце, свої землі й моря, руські люди ніколи не зазіхали й не

зазіхнуть на них, але не хочуть вони й не допустять, щоб Візантія зазіхала на

Русь.

І княгиня вірила, що дійде згоди з імператорами, буде в них тиха й щира розмова.

Колись древні князі, а пізніше Олег і Ігор збройно ходили на Константинополь із

списами й мечами. Зараз вона їде мирно, як християнка, з нею їде презвутер

істинної віри священик Григорій.

Тільки про одне думала й турбувалась княгиня - про повернення назад до Русі. У

темні ночі, коли не видно було берегів, позад її закамарка на стерні стояв

старий Супрун. Він ще з Ігорем ходив до Константинополя, знав безмежні простори

моря, впевнено вів тепер лодію княгині.

Але він говорив:

— Це все добре, матінко княгине, пливемо в маї-розмаї, коли на морі тиша й

покій, їхати та й їхати. Добре буде й тоді, коли ми невдовзі повернемось і

назад. А що буде, матінко княгине, якщо ми затримаємось у тому

Константинополі?..

— Хіба що, Супруне?

— Страшне Руське море восени, коли починається ревун* (*Ревун, або рюєн -

вересень.), - говорив Супрун. - Тоді, матінко моя, дме тут такий гост, що хвилі

встають, як гори. У море підеш - потопить, до берега рушиш - розіб'є об скелі.

Страшне Руське море восени.

“...Швидше, - думає княгиня, - до Константинополя - і назад до Києва“.

Серед темної ночі довгим ключем пливли лодії, і на всіх них одноманітно гриміли

весла, налягали гребці. Вони поспішали: боялись грізного Руського моря.


5


Імператор Костянтин дізнався, що лодії русів ідуть до Константинополя, ще тоді,

коли вони минали гирло Дунаю.

У Візантії завжди цікавились тим, що робиться у землях над Руським морем.

Протягом століть імператори Східної Римської імперії поширювали межі імперії й

скорили мечем велику частину світу на заході й півдні. Але на суходолі в Європі

вони мали тільки шматок землі над Пропонтидою* (*Пропонтида - Мармурове море.) й

тому мріяли поширити свої володіння на схід і північ.

Що за землі там лежать, у Константинополі достеменно не знали, що за люди живуть

там - уявлення не мали. І тому історики їхні писали:

“Земля там хлібородна, повітря чисте й живодайне. Вони живуть довше і щасливіше

від інших людей, бо не знають ні хвороб, ні злоби, ні війни, а проводять дні

свої у невинних, безпечних розвагах і в гордому спокої. Житлом їм є чудові ліси

й діброви, а плоди дерев є їхньою їжею; вони помирають спокійно і тільки тоді,

коли життя втрачає для них всяку цінність, і тоді вони влаштовують бенкет для

родичів і онуків, прикрашають вінками голови свої й кидаються в хвилі

морські...“ (Пліній).

Звичайно, така чудова земля та ще й з такими незлобивими, щасливими людьми, яких

ромеї називали гіпер-бореями* (*Гіперборей - північний вітер.), дуже вабила

імператорів римських. Вони були не від того, щоб цю землю підкорити, а людей її,

як і багато інших народів Азії й Африки, зробити рабами.

Грецькі купці сідають на свої кораблі й рушають у Руське море, зупиняючись біля

північних і навіть далеких східних його берегів. Їм назустріч виходять місцеві

жителі - гіперборейці - і радо їх приймають, називаючи гостями своїми, бо

звичаєм людей над Руським морем було приймати гостей, як братів. І греки,

повертаючись на батьківщину, називають море, у якому вони побували, Понтом

Евксінським* (*Понт Евксінський - Гостинне море.).

У себе на батьківщині ці перші купці розповідають дивні речі про Понт

Евксінський і людей, які живуть на його берегах. Це, виявляється, ніякі не

гіперборейці, а скіфи, анти, склавини. На берегах Дніпра, де стоїть город Київ,

з давніх-давен живе русь, ще далі на північ живуть інші Києву підлеглі племена,

яких купці не бачили, і все це дуже гостинні, мирні люди.

І земля в них багата - там є безліч городів і сіл, а на полях навкруг них сіють

зерно, випасають табуни худоби, в лісах б'ють дорогого звіра, в ріках ловлять

рибу. Це справді багата земля.

Тоді на береги Руського моря вирушають вже не тільки купці. З великими дружинами

їдуть туди грецькі патрикії - полководці, що прагнуть, як до цього робили

скрізь, захопити плодючі землі над морем. Вони сходять на береги, закладають там

городи, осідають на пониззі Дніпра, пруться на великий півострів, що врізується

в Руське море, добираються до далекого східного узбережжя.

Так минали віки, й ці городи то падали в прах, то знову виростали, руйнувались і

знову поставали. Бо, як виявилось, люди над Руським морем охоче приймали в себе

греків, коли вони приїжджали як гості, але брали в руки зброю й нещадно били,

коли бачили в них завойовників. Так були зруйновані всі городи на пониззі

Дніпра, над Руським морем, на східному узбережжі Руського моря. І завойовники

затримались тільки на півострові, що врізується в море, - у землі Корсунській*

(*Корсунська земля - сучасний Крим.). Саме тоді в Константинополі стали називати

Руське море Понтом Аксінським* (*Понт Аксінський -Негостинне море.).

А потім і самі князі Русі, на чолі з князями київськими, з великими своїми

дружинами на сотнях лодій, перетявши Руське море, з'явились до Константинополя.

І це були не ті гіпербореї, про яких писали історики ромейські, а дужі,

нездоланні люди.

Руські князі приходили до Константинополя не поневолювати ромеїв. Вони говорили,

що в них є досить землі і багатства, що руські люди хочуть мати любов і дружбу з

іншими землями, але не можуть терпіти, коли чужинці, ромеї, будують свої міста

над їхнім Руським морем, пруться на східні береги цього моря, лізуть аж на

Ітиль-ріку.

У відповідь на це, відчуваючи грізну силу руських людей, імператори Нового Риму

клялись по закону своєму - перед хрестом, - що не будуть чіпати русів. Руські ж

люди - по покону своєму, поклавши перед Перуном мечі й щити, давали роту*

(*Давати роту - присягатись.), що берегтимуть мир з імперією, доколи світить

сонце.

Руські люди говорили правду: вони хотіли тільки миру й дружби з ромеями. Ромеї ж

клялись облудно: вони й не думали забиратись з берегів Руського моря, далі

будували городи на його берегах, лізли на Дон, Ітиль, поріднилися навіть з

хозарськими каганами, хоч ті сповідали юдейську віру, а їхній будівничий Петрона

допоміг хозарам побудувати на узлучині Дону, де проходив волок руських купців до

Ітиля, фортецю Саркел.

І знову руські князі не раз приходили на своїх лоді-ях під стіни

Константинополя, щоб мечем вирішити, хто з них діє по правді, а хто творить лжу.

У Константинополі тремтіли, коли чули імена князів Олега і Ігоря. Ці імена

змушували здригатись всю імперію.

До того ж Русь була й не одинока. Між її землями й імперією лежала ще одна

країна, яка також не хотіла підкорятись імперії, - Болгарія. З цією землею і її

людьми у Русі була одвіку дружба й мир. І мови, і звичаї в них були майже

однакові. Болгарія ділилась із Руссю своїм письмом. Вчителі їхні, Кирило й

Мефодій, бували в Києві і навіть у Корсунській землі, патріархи болгарські

посилали на Русь своїх священиків, князь київський Ігор і каган Болгарії Симеон,

бажаючи добра землям своїм, один за одним ходили на Константинополь. І ромеї

однаково тремтіли перед русами й болгарами.

Імператор Костянтин VІІ Порфірородний добре знав, як його предки - і Михайло ІІ

Косноязичний, і Михайло ІІІ П'яниця, і Василь І, і Костянтин VІ, і особливо

батько його Лев Філософ - боролись з болгарами й русами. Ні на крок не

відступаючи від замислів і заповіту предків, він вважав, що Східна Римська

імперія неминуче стикнеться з Руссю і мусить перемогти її. Правда, імператор був

певен, що те станеться пізніше, вже за сина його - Романа. Маючи нахил і любов

до письма, він написав навіть цілий трактат “Про управління імперією“ і ще один

трактат -“Про народи“.

Що й казати, імператор Костянтин довго й старанно збирав відомості для цих своїх

трактатів. Коли посли його і купці їздили на Русь, а потім повертались до

Константинополя, вони найперше з'являлись до імператора і розповідали йому про

городи її, землі й людей... Але найкраща розповідь не може замінити очей.

Імператор Костянтин так і не міг збагнути цієї землі й її людей. Для нього то

були схожі між собою гіпербореї, тавроскіфи, варвари, що ходять у звірячих

шкурах, жадібні до грошей, невірні й худородні мешканці півночі. І Костянтин у

своїх трактатах доводив одне: треба сварити болгар з русами, спроквола

підкрадатись і знищувати болгар -сусідів Візантії, а потім... потім бити й

русів, захоплювати їх багаті землі. “Розділяй і владарюй“, - так писав

імператор.

Так писав і діяв він немарне. Задовго до цього в Болгарії помер лютий ворог

римських імператорів - болгарський каган Симеон, на престолі в Преславі сидів

син його Петро. Жона Петра, Марія, була онукою імператора Романа, дочкою

імператора Христофора і ненавиділа болгар. Тепер Візантія тримала в Болгарії

своє військо, будувала фортеці на берегах Дунаю. Єдине ще мали болгари - віру,

церкву: їхній патріарх не визнавав зверхності константинопольського патріарха й

сидів на своєму столі в Доростолі.

Коли лодії княгині Ольги досягли гирла Дунаю. каган Болгарії Петро світляними

знаками від фара* (*Фар - маяк, що передавав світляні гасла.) в Преславі до фара

біля Великого палацу в Константинополі передав звістку:

— Лодії русів під знаменами йдуть до Константинополя.

Одного тільки не знав імператор Костянтин: хто з Русі й з якою метою їде на цей

раз до Константинополя. Купці? Вони не викидають знамен. Сли? І їм не належать

знамена. Київський князь Святослав? Але від своїх купців і слів імператор

Костянтин знав, що він ще юний, не вокнязився і навряд чи піде до

Константинополя...

“Може, це зла витівка русів, - думав імператор Костянтин, - може, їдуть вони з

невеликим числом людей, а за ними посуне тьма лодій?“

І на всякий випадок імператор Костянтин велів вислати за Босфор у Руське море

фалангу швидких хеландій з легіонерами й грецьким вогнем, надійно охороняти

входи до Босфору, а від берега до берега Золотого Рогу протягти важкий залізний

ланцюг.


6


Більше як сорок днів пливли лодії княгині Ольги й купців спочатку Дніпром, далі

понад берегами Руського моря до гирла Дунаю, пізніше ж, щоб скоротити шлях,

одірвались від суходолу і рушили безбережними морськими просторами, прямуючи на

південний захід.

Увесь час їм щастило - на морі стояли тихі дні, паркі ночі, на обрії не видно

було ні хмаринки, керманичам нічого було боятись, що налетить буря і закине їх

десь у Іраклій або в Сіноп. Проте ця тиша набагато утруднювала їм шлях -

доводилось посуватись вперед на веслах, вої гребли день і ніч, у кров побили

руки.

Час від часу у морі наздоганяли вони й зустрічали всілякі судна. Це були грецькі

хеландії, кораблі херсо-нітів, гостроносі кубари з Абхазії, Арменіану,

Пафлаго-нії, Халдеї. Одні з них пливли, як і вони, до Константинополя, інші

повертались з столиці Візантії.

Недалеко ж від Босфору вони зустріли не зовсім звичайні судна. Це були грецькі

кораблі, що могли йти під вітрилами й на веслах, дуже великі - на вісімдесят

весел кожен, - обшиті високими насадами з боків, із закованими в броню воями.

Кораблі ці - а їх було більше десяти - пройшли уранці недалеко від руських лодій

і поволі зникли в просторах моря. Але надвечір вони з'явились знову і вже йшли

позаду півколом, ніби оточували руські лодії, - цілий день, ніч, ще один день.

— Це військові кораблі ромеїв; оті великі - дромони, менші - скедії, - сказали

бувалі вої. - Але чого вони з'явились тут і ніби женуться за нами?

На це питання ніхто відповісти не міг. Тільки вої на лодіях гребли дужче й

дужче, часто змінюючись.


І от на далекому небосхилі з'явилась земля. Спочатку дехто не повірив. Були

такі, що дерлись навіть на щогли, намагаючись розгадати, що то за синя рисочка

проступила далеко попереду серед сліпучого блиску сонця. Але сумніву не

залишалось - там, на заході, виходила з моря і чимдалі збільшувалась, стіною

вставала земля.

Це був Босфор - мета їхніх багатоденних мандрів: глибока, заповнена водою

ущелина між Руським і Мармуровим морями, рівний, спокійний уже тепер шлях до

Константинополя.

Грецькі дромони й скедії, що переслідували їх в останні дні, залишились далеко в

морі. Але на зміну їм заявились нові кораблі ромеїв. І скільки не пливли лодії

між двома високими берегами Босфору, скрізь у затоках під скелями стояли інші

кубари й скедії. Схоже було, що вони готові першої-ліпшої години підняти якорі й

накинутись на лодії русів. Але ж ті тихо, спокійно просувались між берегами.

— Стережуть ромеї Босфор, - говорили на лодіях, - бояться за Константинополь. А,

видно, над усе в світі бояться руського духу.

— Крий боже, - озвався на лодії інший голос, - зустрітись з ними малим числом.

Та ще далеко в морі...

— А що? Нападають?

— Ще й як! У гречина совісті немає - на торзі радий з тебе шкуру зняти, у морі

сам на сам зустріне - забере все добро й душу. Скільки тут, на дні, лежить наших

лодій, а скільки людей поховано без могили й тризни!

Княгиня Ольга чула ці розмови й уявляла, як колись чоловік її, князь Ігор, плив

із дружиною своєю на лодіях Босфором, поспішаючи до Константинополя. Нелегко

було це зробити: не тільки лодії, а й чайці важко пролетіти між цими похмурими

скелястими берегами, і на кожному кроці тоді можна було ждати опору, зради...

Тепер лодії княгині Ольги минули останні вузькі ворота Босфору, плили після

цього ще одну ніч, а на світанні нового дня їхнім очам відкрилась така велична,

чудова, неповторна картина, що люди не могли сидіти на своїх лавах - встали, а

гребці випустили з рук держаки весел.

Перед ними, скільки не кинь оком, лежало безконечне тепле, ніжно-голубе, майже

зелене Мармурове море, над яким то тут, то там, відбиваючись у плесі, пливли

легкі білі хмаринки; народжувались і зникали, схожі на лебедів з крутими довгими

шиями, хвилі; над ними літали і квилили, кидались, як сліпучі блискавиці,

білокрилі чайки.

Праворуч же, край неба, але, як здавалось, зовсім близько, височів, круто

обриваючись над морем, великий півострів, чітко проступали зелені ліси, сірі

стіни. Далі вглиб на багатьох горах сяяли золоті бані палаців, церков, і між

ними кілька бань дива тогочасного світу - собору святої Софії.

— Константинополь! Царев город! Царгород! Чудо з чудес! Красота незрівнянна! -

лунали жіночі та й чоловічі крики на лодіях.

Тільки бувалі, покалічені вої-гребці, опустивши весла, стояли мовчки й

невеселими очима дивились на Царев город. Їм не вперше доводилось тут бувати,

вони добре знали Константинополь, а в декого із них занили кості й заболіли на

тілі рубці, - в тих, що з князем Ігорем ходили сюди, стояли й бились під отими

високими сірими стінами.

Мовчала і княгиня Ольга. У цю справді чудову й неповторну годину вона думала про

долю рідної землі, турботи про яку привели її сюди, до далекого Мармурового

моря. Княгиня бачила Константинополь і згадувала далекий Київ, вдихала

солонкувато-гіркі пахощі моря і пригадувала, як у цей час над Дніпром, у

Полянській землі, солодко пахне спіле жито.


Недовго вже пливли лодії морем, скоро вони потрапили до Суду* (*Суд - затока

Золотий Ріг.). Тоді сміливо й зухвало від берега відчалили і стали йти водноруч

з руськими лодіями чимало грецьких хеландій.

— Зустрічають? - дивувався хтось.

— Не зустрічають, а обдивляються, - відповіли йому бувалі вої.

Проте це нікого не турбувало. Обдивляються, нехай і обдивляються - нічого вони

на руських лодіях не побачать. Усі спрямували погляд на Золотий Ріг, берег по

праву руку, а найбільше на півострів, що ліворуч заходив далеко в море.

На цьому півострові, за сірими стінами і чотирикутними високими вежами з

переходами й містками, що, здавалося, виростали з скелястого кам'яного берега,

на семи зелених горах розкинулось велике місто Візантіон, як називали в давнину

тогочасний Новий Рим Східної імперії - Константинополь. З лівого боку, на ріжку

півострова, над самим морем, виднілись між струнких кипарисів палаци імператорів

ромеїв, церкви й собори з позолоченими банями й хрестами. Над усе ж височіла,

ніби висіла в голубому небі, свята Софія. І всюду були стіни й стіни, що їх, за

переказами греків, допомагали будувати боги Аполлон і Посейдон. Та що казки?

Насправді ж нелюдською працею своїх рабів поставили їх імператори Нового Риму -

Костянтин Великий, Феодосій Перший і Другий, Іраклій, Феофіл і наступники їхні.

Зараз нові імператори також сиділи там, за стінами. Далі ж від їхніх палаців

город мав інший вигляд. Ніби по східцях, круто підіймаючись вище й вище, там

громадились будівлі й церкви; сірі, похмурі, невеселі, вони тягнулись до самого

обрію, зливались з хмарами.

Побачили гості з Києва й Суд, що в червонкуватому світлі згасаючого дня справді

нагадував золотий ріг. Широка горловина його виходила до моря, вузький ріжок

губився десь серед рівнини й лісів; і лодії руські довго пливли тією затокою,

поки не зупинились проти монастиря Мами* (*Мама - монастир святого Мамонта.), де

звичайно зупинялись руські купці й гості.

У цю вечірню годину в Золотому Розі від безлічі кораблів з усього світу, що,

поклавши укоті, спочивали на його рівному плесі, не видно було й води. Тут були

судна, що пройшли важкий і довгий шлях Руським морем, - на них їхали купці з

держави Шахарменів, з Ширвану, Ховерезма, Багдада, Кашгара і навіть китайського

Чанваня. Поряд з ними похитувались кораблі, що прибули з Пелопоннесу, Аравії,

Єгипту й інших полуденних земель. А були ще й кораблі, які прибули через

Середземне море з кінця світу - із західного океану, із закинутих серед нього

островів. На кораблях лунали різні голоси й різні язики заморських гостей; уже

тут, на воді, вони обмінювались, купували щось і продавали, торгувались.

Поки зайшло сонце й з лодій кинули укоті, княгиня, купці руські й сли побачили

берег за Золотим Рогом - Перу, що нагадувало передграддя Києва. Там подекуди

височіли церкви й вежі, одна з яких, вежа Христа, стояла над самим морем

навпроти ріжка півострова; видно було там убогі хижі, землянки, поля й городи,

печери в скелях, помости, на яких будували кораблі. А ген далеко в останніх

проміннях теплого сонця ніжно голубіли гори.

Коли лодії зупинились, до них одразу ж пристало кілька човнів, а з них зійшли

руські купці, що прибули з Києва раніше від княгині і вже два тижні стояли тут,

на Суді.

Купці були дуже раді, що тут, на чужині, побачили людей з рідної землі. А ще

більше зраділи, коли дізналися, що з лодіями прибула й княгиня Ольга. Вони

негайно ж підпливли до неї, низько вклонились, привітались, заходились

скаржитись і нарікати.

— Матінко княгине! - бідкались вони. - Гинемо! Захисти нас, заступись!..

Купці стояли навпроти княгині в лодії, що колихалась від легкої хвилі, й

говорили:

— Зачинені, замкнені для нас ворота Царевого города. Для інших гостей - з

Єгипту, Азії, іспанців, а хоч і франків - вони розкриті. А хіба ми для них

гості? Привезли ось у Царгород своє добро - хутро, мед, віск, - все як золото,

хотіли взяти те, в чому у нас на Русі є надоба, і мати хоч невеликий прирост. А

вони нас, тільки-но стали ми на Суді, повели до єпарха* (*Єпарх-начальник

міста.), сказали свою ціну, а ціна ця така, що один збиток. І хоч-не-хоч -

продавай, бо один тільки місяць маєш право стояти на Суді. А якщо не розпродав

свого товару, то єпарх що хоче з ним зробить, і можеш ти в одних тільки портах

додому повернутись.

Знову ж, - вели далі купці, - коли вже продамо ми за безцінок свій товар, то

хіба можемо купити, що бажаємо? Та ні ж, матінко княгине, нам продають тільки

те, що дозволить єпарх і що їм самим непотрібне: шовк - найгірший, оксамит -

прілий, і то кожен має право купити тільки на п'ятдесят золотників. От вина,

мастики та парфумів бери в них скільки хочеш. А ми що ж, приїхали сюди вино

пити, натирати мастикою тварі чи бороди, вибачай, княгине, парфумити? Отак ми й

доторгувалися. У лодіях лежать оксамити, маємо мастики й парфуми, ходимо, як

сама бачиш, під винним духом, а вже цареві мужі нас з Суду виганяють, ніби ми

пси якісь. З чим поїдемо на Русь?

І, вже не маючи сили стриматись, купці з Русі говорили:

— Про Царгород і імперію мовлять, ніби тут зібрані багатства всієї землі. Що й

говорити, багатства тут є досить, де Єгипет, Аравія, Арменія, Сірія з

Миспота-мією, - все сюди везуть. Тільки ці багатства зібрані в одному Великому

палаці - у імператора та його пат-рикіїв. А імперію вони жеруть і нас вже

пожерли. Рятуй, матінко княгине!

Княгиня Ольга дивилась на прикритий шатами ночі довгий півострів над Судом, край

якого блищали вікна в палацах і теремах. Вище ж, на горах, було темно, тихо.

Темне було й обличчя княгині.


7


Тільки розвиднілось, до лодій прийшли цареві мужі: в темних одежах, із золотими

чепами на шиях, з товмачами й писцями.

Піднявшись на лодії, вони запитували, звідки прибули купці, що привезли з собою,

що бажають продати й купити.

І вони не тільки запитували, а ходили по лодіях, підіймали запони, дивились на

товари, ніби там могло бути щось недозволене чи крадене. Купці ж стискували

кулаки, кидали злі погляди на царевих мужів...

Пізніше, коли лодії були оглянуті, мужі сказали, що руським купцям дозволяється

зійти на берег і оселитись в монастирі Мамонта під городською стіною. Але

попередили, що до города вони можуть ходити тільки з ними, по п'ятдесят чоловік

за один раз, а в монастирі Мамонта можуть жити й мати покорм тільки місяць,

після чого мусять залишити Суд. Це була не первина - купці вже знали грецькі

порядки.

Тоді взялись за діло товмачі й писці. Озброївшись дощечками, вкритими тонким

шаром воску, писці заходились питати й записувати імена купців. Що там писалось

— хто знає, бо вимовляли вони замість Прастена - Фрастьона, замість Степана -

Стандера.

— Оце, - сміялись купці, - почитають у Великому палаці та й подумають, що ми не

руські люди, а якісь варяги... Та пишіть уже, як вам заманеться, тільки до

варягів не пишіть. Руські люди ми, з Києва, чуєте?

Цареві мужі переписали купців, які приїхали на торг, а тоді запитали:

— Чи всі?

Купці відповіли:

— Ні, не всі, бо з нами разом зі своїми послами приїхала ще й велика княгиня

руська Ольга.

Цареві мужі перезирнулись.

— Княгиня Ольга?.. Але ж у Києві князь Ікмор?

— Був у Києві великий князь Ігор, а не Ікмор, але він помер, - відповіли купці.

— 3 нами ж приїхала його жона і велика княгиня руська Ольга.

Цареві мужі розгубились. Вони мали загад від єпарха добре придивитись, хто

приїхав цього разу на багатьох лодіях з Русі. Вони ретельно оглянули лодії й

переписали всіх мужів, але не зважали на жінок, - хіба мало гостей приїжджає до

Константинополя із жонами, сестрами чи рабинями?!

І тільки тепер вони побачили сувору, літню вже жінку, що сиділа на одній із

лодій у темному одязі, з червоним корзном на плечах. Цареві мужі вклонились їй,

але не знали, як діяти.

Тому вони вирішили за найкраще попрощатись з руськими купцями, пообіцяли, що

швидко принесуть їм грамоти й пришлють інших мужів, які одведуть їх у монастир

Мамонта, і, швидко збігши з лодій, попрямували до воріт, зникли за стінами

города.

Але ні вранці, ні за весь довгий день до лодій, на яких приїхала з купцями

своїми й слами княгиня Ольга, ніхто з царевих мужів не прийшов. А без їхнього

дозволу самі вони не мали права зійти на берег.

Настав вечір, княгиня Ольга сиділа на своїй лодії й дивилась на Константинополь.

У місті було темно, тільки на ріжку півострова світились вогні, вогні горіли й

на лодіях, які стояли на Суді. Вгорі висіло темне небо з безліччю зірок, яких

вона не бачила в Києві.

І подумала княгиня Ольга: чи не помилилась вона, приїхавши до цього чужого

міста?

Проте наступного ранку все нібито налагодилось. Тільки стало світати, до лодій

знову прийшли цареві мужі. Вони навіть пробачились, що не змогли прийти

напередодні, бо в місті, мовляв, не було єпарха. А зараз дозволили всім вийти на

берег, одвели до монастиря Мамонта, де для них приготовані вже були й покої: по

чотири купці на келію, жони - по дві в келії, а княгині Ользі - келія з

спочивальнею і сіньми.

І ще цареві мужі повідомили, що купці руські можуть одержати тут же, в

монастирі, місячне* (*Місячне - утримання для купців на місяць.), а сли -слябне*

(*Слябне - утримання для послів.), дали їм дві дощечки, на одній із яких

записані були імена купців, а на другій - послів, а разом з ними й княгині

Ольги.

Княгиня Ольга, почувши про це, обурилась і сказала царевим мужам:

— Не як посол прибула я до Константинополя, а як княгиня Руської землі - з

послами своїми, купцями, почтом. І не просто я приїхала, а до імператора на

розмову.

— Наші сли в Києві сповістили нам, - відповіли мужі, - що після того як князя

Ікмора вбили німці, на Київському столі сидить син його Сфендослав.

Княгиня Ольга роздратовано махнула рукою.

— Я жона князя Ігоря, якого вбили не німці, а який загинув у своїй землі,

володію Київським столом, маю сина не Сфендослава, а Свя-то-сла-ва і приїхала

від себе й нього говорити з імператорами. Чи приймуть вони мене?

— Імператора Костянтина, - відповіли мужі, - немає нині в Константинополі, коли

він повернеться, - не знаємо. Як тільки буде тут, скажемо йому про княгиню. Поки

ж просимо купців торгувати, послів - ждати. Місячне купцям, а послам слябне

готові. - Ще мужі додали: - Якщо ж княгиня Ольга бажає подивитись

Константинополь, ми допоможемо їй і покажемо все, що її цікавить.

Стоячи біля одвірка і тримаючись за нього рукою, княгиня Ольга - дуже бліда й

стомлена, що, може, було наслідком довгої дороги, а може, й іншої якоїсь

причини, - сказала царевим мужам:

— За те, що прийняли мене, слів моїх і купців, - імператору ромеїв спасибі.

Спасибі й за те, що даєте місячне купцям, - візьмуть вони його по надобі. Що ж

до слябного - то ні я, ні сли не маємо в ньому потреби. Не убогі суть князі

київські, і якщо їдуть до Константинополя, то не на покорм до імператора. -

Закінчивши, княгиня додала: - А доки імператора вашого, як ви кажете, немає, я

справді подивлюсь Константинополь. Не для того ж я їхала сюди, щоб стирчати на

Суді.

Так і пішли цареві мужі. Купці ж руські, сли та й княгиня Ольга розійшлися по

своїх келіях.

Проте незабаром княгиня покликала до себе найстарішого з купців, Воротислава, й

почала з ним розмову.

— Так що ж, - звернулась до нього княгиня Ольга, - чи готуються купці наші йти

на торг? А якщо підуть, то нині чи завтра?

Високий, сивобородий, гордий Воротислав стояв перед княгинею і, звівши темні

брови, говорив:

— Не відаємо, матінко княгине, що робити. Учора, коли почули ми про торг, і

нині, коли побачили, як цареві мужі розмовляють з тобою, не знаємо, як

торгувати, що продавати?

— А ви їм нічого й не продавайте.

— Як, матінко княгине? А де ж подіти наші хутра, мед, віск?

— Я купую у вас всі ваші добра, - сказала княгиня. - І не по тій ціні, яку скаже

єпарх, а по нашій, руській. Знайте, не скривджу вас. Тут, - вона показала на

келію, - моя держава, за все я сплачу золотниками. Але, чуєш, Воротиславе, купці

мої нехай не йдуть на торг.

— Слухаю, матінко княгине, - зітхнув Воротислав. - Які збитки! Збитки матимеш,

княгине!

Княгиня Ольга подивилась у вікно на Суд, де, як ліс, стояли лодії з усього

світу.

— Не заради заробку приїхали ми сюди, - закінчила вона, - а заради добра й тиші

землі Руської... Роби, як сказала.


Наступного ранку на подвір'ї монастиря Мамонта зацокотіли колісниці, закричали й

почали кликати на торг руських купців цареві мужі.

Але трапилось те, чого мужі не ждали й не могли ждати. Руські купці вийшли до

них, привітались, порозмовляли, а потім сказали, що не мають потреби їхати на

торг, бо всі їхні товари вже продані.

Цареві мужі, серед яких, звичайно, було чимало й торговців і які надіялись з

допомогою єпарха за безцінь придбати те добро, яке лежало на лодіях і яке вони

самі бачили на власні очі, були дуже збентежені, скривджені в своїх

користолюбних намірах. Адже не для когось думали вони з великим зиском придбати

ці коштовні речі, а для імператора та його двору.

— Яке ж ви мали право торгувати без згоди єпарха в Константинополі?

— А ви запитайте про це в княгині, - відповідали руські купці.

Тоді цареві мужі подалися до княгині. Їм сказали, що княгиня ще спить. Мужі сіли

й довго ждали під стінами келії. Їм сказали, що княгиня одягається. Сонце

підіймалось усе вище й вище, починало припікати. Мужам сказали, що вона снідає.

Аж тоді, коли сонце стало в ранній обід, княгиня вийшла з келії. Мужі рушили до

неї, почали скаржитись, що руські купці порушують всі закони імперії, не хочуть

торгувати.

— А вони вже поторгували, - відповіла їм на це княгиня, - я закупила в них усе

їхнє добро.

— Але торг у Константинополі, - не вгавали мужі, - мусить іти через єпарха, за

його згодою.

— Я купила у моїх купців все добро ще на морі, а не на константинопольському

торзі. Тут роблю з ним, що хочу, може, й потоплю в Суді.

Що могли сказати цареві мужі?

— Я хотіла би бачити Константинополь, - сказала княгиня. - Де мої купці і сли?

Хто з нами поїде, цареві мужі? І по п'ятдесят будете нас пускати чи, може, по

більше? Ну, говоріть, невже боїтесь моєї раті?


8


Тепер імператор Костянтин знав, хто приїхав з далекої Русі до столиці імперії.

Знав він і те, як зійшла княгиня Ольга на берег, як відмовилась від слябного, як

не дозволила своїм купцям їхати на торг, а сама купила всі їх добра.

Усе це, а особливо остання витівка княгині Ольги, дуже роздратувало імператора.

Від єпарха Льва він знав, які чудові хутра привезли купці з Русі, і хотів, як

про це також домовився з єпархом, купити ці хутра для себе.

— Північна княгиня, - говорив імператор Костянтин у своїх покоях у Великому

палаці, звертаючись до паракимомена* (*Паракимомен - перший міністр.) Василя, -

дуже дика, горда й неприступна, але, я думаю, ми зуміємо її повчити й навчити. Я

хотів би, Василю, щоб княгині показали всі багатства Нового Риму, а вже потім ми

її приймемо у Великому палаці.

І день за днем чиновники імператора водили княгиню в собор святої Софії, у

церкви на Влахерні, двічі на імператорському дромоні її возили на море, щоб вона

здалека побачила всю красу і велич Константинополя.

Чиновники не тільки возили її, а й повчали:

— Імператор Костянтин незабаром повернеться до столиці й, ми надіємось, прийме

княгиню руську... Проте у Великому палаці існує церемоніал, якого мусять

додержуватись усі, кому випадає щастя бачити василевса. За цим церемоніалом усіх

послів, які йдуть на прийом до імператора, супроводжують тільки окремі особи, і

коли імператор дає дозвіл на прийом, посла вводять до зали під руки, і він,

зайшовши до зали й побачивши імператора, мусить впасти перед ним ниць... А далі

вже все буде зроблено, як скаже імператор.

Крокуючи площею Августеона поряд із царевими мужами, княгиня Ольга слухала ці

слова й говорила:

— Я би хотіла, щоб ви, мужі, переказали імператору, що я прибула сюди не як

посол. Я - руська княгиня і хочу прийти до імператора із жонами мого роду, а

також із слами своїми... Я б хотіла також сказати, що твердо стою на ногах і не

бачу потреби, щоб мене, коли буду в палаці, тримали під руки. Та й по закону

нашому перед князями земними не слід падати ниць. Отже, це стосується й

імператора ромеїв.

Імператору Костянтину переказали це, але він був переконаний, що коли княгиня

Ольга побачить велич Великого палацу, то, приголомшена й вражена, сама впаде

навколішки.

Проте приголомшити руську княгиню було нелегко.

В світі ще котилась і ширилась слава про міцну, непереможну Східну імперію,

величну Візантію, багатий Константинополь, але насправді це була не така вже

міцна імперія, зовсім не велична Візантія, не такий багатий і Константинополь.

Греки Східної імперії називали себе законними спадкоємцями Риму, імператори

Візантії хвалились своїм походженням від Августа Цезаря. Та й називали вони себе

не греками, а римлянами, ромеями.

Але Новому Риму було далеко до справжнього Древнього Риму. Цей Новий Рим із

столицею Константинополем тулився на невеличкому шматку землі між Пропонтидою і

Золотим Рогом. А навкруги його оточували чужі землі, чужі племена й народи,

вороги.

Були часи, коли Новому Риму - Візантії - щастило захоплювати в Європі, Азії,

Єгипті великі простори землі, поневолювати цілі народи, забирати їхні багатства,

уярмлювати людей.

Історія Нового Риму - Східної Римської імперії - знала часи, коли в цьому

багатстві на людській крові розквітали науки й мистецтва, культура й

письменність. Світ дивувався - і немарно - Костянтину Великому й Юстиніану.

Константинополь досягнув тоді не менше, а може, й більше, ніж Древній Рим.

Проте це було непевне, неспокійне владарювання. Століття за століттям Візантія

вела жорстокі війни не десь, а в своїй же імперії; всі землі Візантії, аж до

стін самого Константинополя, политі були кров'ю. Що не рік - повстання проти

Візантії спалахували то в Азії, то в Африці, то в Європі.

Імператори Візантії володіли, правда, одним могутнім засобом - вони озброювали й

нацьковували народ на народ, сіяли між ними сварки й чвари, мали численне

наймане військо і флот, страхали своїх ворогів таємничим грецьким вогнем, що

здавався неосвіченим, темним людям небесними блискавицями, стрілами самого бога.

Проте і цей крайній засіб не міг врятувати Візантії. Так, Східна Римська імперія

жила. Візантія довго процвітала, славилась. Але це був тільки блискучий метеор.

Той, хто дивився на нього, не міг не дивуватись, але чим дужче він блищав, тим

швидше мав згоріти.

Не дивно, що серед імператорів Візантії було так багато нікчемних, негідних. Від

Юстиніана до кінця імперії їх було п'ятдесят дев'ять. Серед них траплялись

досвідчені полководці, дехто з них займався й наукою. Але більшість з них -

розпусники й п'яниці, бездари або звірі в людській подобі: вони вбивали один

одного, різали, труїли, топили, залили Соломонів трон кров'ю.

Не такий уже, як декому уявлялось, був багатий і Константинополь. Імператори

приходили й відходили, і після кожного з них зменшувалось багатство Великого

палацу, золото й срібло його роздавалось, розкрадалось. Для того щоб зробити в

якійсь з палат прийом, доводилося вже стягати кадила, панікадила, килими, посуд

з інших палат. Одяг імператорів, сановників його, чиновників, духівництва давно

уже був у зовсім занедбаному стані. Немарно ж посол франкський Ліутпранд писав

своєму королю про “убогу урочистість“ Великого палацу.

І зараз, у той час, коли княгиня Ольга мандрувала по Константинополю, імператор

Костянтин не раз кликав до себе єпарха міста Льва, паракимомена Василя, великого

папію* (*Великий папія - головний розпорядник Великого палацу.) і разом з ними

радився, як приймати княгиню Ольгу, через які зали їїї слід провести, в яких

палатах частувати, щоб вона, крий боже, не взнала правди про імператорські

палаци.


9


І нарешті 8 вересня 957 року цареві мужі повідомили княгиню Ольгу, що імператор

Костянтин наступного дня прийме її з купцями й слами у Великому палаці.

9 вересня! У своїй келії, загинаючи палець за пальцем, княгиня Ольга

підраховувала, скільки ж то днів проминуло відтоді, коли вона з лодіями своїми

стала на Суді. Це були не тільки дні, до них годилося додати ще й ночі, що

збільшувались, довшали, як збільшувалась тривога, туга, обурення княгині Ольги.

Але вона мовчала, терпіла, ждала. Імператора Костянтина, кажуть мужі, немає в

столиці, імператор приїхав, імператор недужий... Сонце вставало над Перу і

спускалось у голубі води Пропонтиди, у Суд приходили й поспішали назад кораблі з

усіх земель, тільки лодії руської княгині все стояли там і стояли, а в серці у

неї наростали розпач і образа.

Проте вона ждала немарно! 9 вересня, завтра, княгиня Ольга буде у Великому

палаці, побачить імператора, говоритиме з ним...


Для прийому княгині Ольги призначена була Магнавра - Золота палата, у якій

звичайно приймали іноземних царів і послів. За тим, щоб Магнавра була достойно

прибрана, стежив великий папія, всі дієтарії на чолі з примикарієм* (*Дієтарії -

помічники великого папії; примикарій - їхній начальник.), десятки лампівників,

прибиральників. Кілька днів і ночей вони мили, натирали мармурові підлоги,

наливали олію й заправляли гноти в кадилах попід стінами і в панікадилах, що

висіли під куполом.

В призначений час Магнавра сяяла. У кутку її на високому, вкритому

темно-багряними килимами помості стояв великий, зроблений з срібла, оздоблений

золотом і прикрашений емалями й інкрустаціями Соломонів трон - для імператора, і

нижче від нього крісло для співцарствуючого імператора Романа Другого, ще нижче

— позолочені, вкриті пурпурними тканинами крісла для родини імператора.

У Магнаврі не могли вміститись всі запрошені на прийом члени сенату й синкліту,

і тому частина їх стояла в каморах, які відділялись від палати високими арками.

У східній і північній каморах палати стояли хори з святої Софії й церкви святих

апостолів, проте арки до цих двох камор були завішені: співаки не повинні були

бачити василевса.

Час прийому наближався. Вже в Орології - сінях палати - було повним-повно

сановників, чиновників, чинів кувіклія* (*Чини кувіклія - охорона.), деякі з

них, збираючись купками, по рангах, розмовляли між собою, деякі-найбільш поважні

— сиділи на лавах і непомітно дрімали. Вони ждали, що от-от із-за завіси палати

з'явиться папія, дасть знак входити...

Але папія не виходив. Вже в його каморі - першій від входу ліворуч - дієтарії

приготували кадило, вже солодкий димок пробивався із-за завіси в палату, але

срібні двері до покоїв імператора були зачинені, два кувікіларії біля них стояли

німі, мовчазні.

Імператори Костянтин і Роман одягалися. Це була складна церемонія. Дієтарії

принесли з камори святого Феодора великі скрині з царським одягом - дивітисіями

з хламидами - і ларці з вінцями. Коли дієтарії вийшли, безбороді євнухи почали

одягати імператорів...

На цей раз імператор Костянтин примусив себе довго ждати. Вже всі сановники з

євнухів, патрикії, вищі чини гвардії стояли позад і обабіч трону, під стінами

палати, натискували один на одного і намагались не ворушитись, вже папія -

котрий уже раз! - у своїй каморі роздував і роздував кадило, співаки, що стояли

за завісами, обливались сьомим потом, а імператора не було й не було.

Нарешті серед напруженої тиші, яка панувала в Золотій палаті, почулися кроки

багатьох ніг із південної камори, дієтарії широко розчинили срібні двері, які

туди вели, і імператор ромеїв Костянтин, а за ним співцарствуючий Роман

з'явились на порозі.

За завісами почувся мелодійний спів хору Софії:

— Многі літа вінценосному імператору... А імператор, у багряному, золотом шитому

дивітисії, підперезаний широким поясом, з хламидою на плечах, ішов від срібних

дверей, зупинився перед іконою Христа й вклонився, підійнявся сходами і дуже

повільно сів на трон.

Тоді папія схопив своє кадило, пройшов з ним по палаті, починаючи від дверей на

захід до трону імператора, обкурив царя, женучи на нього хмарки ладану й смирни.

— Многі літа богохранимому нашому василевсу! - гримів хор.

Так сидів на троні імператор Візантії - наступник бога на землі, василевс Нового

Риму, владар мільйонів людей.

— Логофета!* (*Логофет - церемоніймейстер.) - почав він церемонію, звертаючись

до папії.

Все сталось дуже швидко: розкривши завісу, папія вийшов в Левзіак, де вже ждав

його адмісіоналій* (*Адмісіоналій - адміністратор.). Той одразу викликав

логофета. Ось логофет з'явився на західних дверях, упав ниць перед імператором,

а позад нього стала княгиня київська Ольга.


10


Княгиня Ольга немарно провела багато часу на подвір'ї монастиря Мамонта. Серед

людей, яких вона там зустрічала, траплялись такі, що побували у Великому палаці,

і від них княгиня Ольга вже знала, які палати й чудеса є в цьому палаці, як і де

приймають імператори, чула, звичайно, і про Золоту палату - Магнавру.

А все ж княгиня не могла уявити всього, що її жде, і, ставши на порозі Магнаври,

на хвилину розгубилася. Перед нею тягнулась довга й широка, вся залита вогнями

палата, попід стінами її стояло безліч людей, у кінці ж палати, де було

найбільше світла і де все сяяло золотом, височів вкритий багряними килимами,

оздоблений золотими деревами, під якими стояли позолочен леви, поміст, на ньому

золотий трон, на троні сидів, як це одразу ж зрозуміла княгиня, імператор

Костянтин.

Тисяча очей прикуті були в цю хвилину до неї. Усі знали, кого в цей день приймає

імператор Візантії, кожен із цих людей багато чув про русів і хотів їх бачити,

хотів дізнатись, яка з себе північна княгиня, як вона одягнена, як

поводитиметься в Великому палаці?

Княгиня стояла на порозі Магнаври. Була вона надто бліда, трохи сувора, з

темними очима, міцно стиснутими устами... Одягнена була княгиня в білу тонкого

шовку з срібними хрестами сукню із золотим пружком по краях, підперезана широким

червоним поясом, на плечах у неї легко лежало корзно з багряного оксамиту,

оторочене соболями, голову княгині покривала біла шовкова пов'язка, кінці якої

спускались на плечі. На шиї в неї висів знак княжеського роду - золота гривна з

підвісками, від скронь спадали великі, прикрашені дорогими камінцями колти.

Жони, які стояли позад княгині, одягнені були простіше, але достойно, на них не

було пишних золотих чи срібних оздоб, сукні - темні, тільки на двох - княжого

роду - багряні, із золотою іскрою. Пояси, уставки на груди і плечі, намітки на

голови ткали чудові київські майстри, що брали узори з квітів, трав, дивних

звірів.

Ще далі за жонами стояли чубаті, з довгими бородами купці й сли, що постатями

своїми і одягом нагадували воїв. Вони були в темних, шитих золотою й срібною

ниткою свитках, підперезані високими шкіряними поясами з кишенями для ножа,

огнива, горстки солі. Не було тільки в них біля поясів мечів.

Коли княгиня рушила з місця, сталося диво. Усі в палаті стояли нерухомо, ніхто

не подавав голосу, і раптом у цій тиші почулись чарівні звуки - то на

позолочених деревах співали зроблені якимсь умільцем птахи, потім заворушились,

відкрили свої пащі й ударили хвостами об землю позолочені леви, вони висували

довгі язики, ревли...

Але княгиня чула вже про ці дива й не звертала уваги на позолочені дерева й

левів. Вона бачила інше: кілька євнухів підставляли їй свої плечі, щоб вона

сперлась на них, але княгиня рішучим рухом відмовилась. Коли ж логофет, що

крокував поперед неї, дав їй знак зупинитись і впасти ниць перед імператором,

вона не зупинилась і не впала, а все йшла і йшла вперед, за нею крокували жони

її почту, сли, купці, товмачі й слуги - більше як сто чоловік.

І тільки тоді, коли до трону було зовсім близько, княгиня Ольга зупинилась, а

позад неї став увесь почет. Тепер княгиня ждала, що скаже логофет.

Але логофет мовчав, мовчали всі в палаті. На їхніх очах під урочистий спів

хорів, що лунав одразу з двох камор, трон Соломона став підійматись вгору,

хитнувся на одному місці, зупинився. Тепер імператор Візантії був вище всіх у

цій палаті. Він, здавалося, повис у повітрі, а позад нього, на стіні камори,

видно було лик Христа.

— Імператор жде слова! - прошепотів логофет.

— Від роду руського і всіх князів його ми прибули сюди, щоб імати любов со царем

гречеським совершенну на всі літа...

В урочистій тиші логофет, що мав біля себе товмача, проказав голосно слова

княгині Ольги.

— А на знак любові нашая принесли ми цареві грецькому дари наші, просимо їх

прийняти на многі літа...

Хори в каморі заспівали:

— Многі літа імператорам, многі літа! А в цей час наперед вийшли купці й сли й

стали класти перед троном імператора дари...


Тут, у Золотій палаті візантійських імператорів, звикли вже до дарунків послів

різних земель, і здавалося, нічим уже не могла здивувати імператора княгиня з

якоїсь північної суворої й холодної землі після послів із Єгипту, Аравії,

Вірменії і ще дальших земель. Усі ждали, що це будуть дуже звичайні, а може, й

убогі для Золотої палати дари.

Але вже з першого дарунка стало ясно, що Русі є що показати у Візантії і що

княгиня Ольга знала, що привезти і чим здивувати імператора ромеїв.

Купці з Русі поклали перед престолом імператора хутра горностаєві - такі білі,

що від них, здавалося, променилось сяйво, за ними впали хутра лисиць, чорні, як

небо вночі, рівні, блискучі, ось витягнулось хутро ведмедя - страшне й грізне,

ось заколихались цілі низки куниць, тьмяно засяяли шкури бобрів, а там соболів і

ще якихось дивних звірів.

У Золотій палаті було дуже тихо, без знака імператора ніхто тут не міг промовити

жодного слова. Але коли хутра лягли на мармур, у цій тиші стало чути важке,

затамоване дихання багатьох людей, почувся шум - всі переступали з ноги на ногу,

щоб бачити дарунки київської княгині.

Та це був тільки початок. Коли одійшли одні купці, що несли хутра, їх місце

заступили інші, на килими і мармур почали сипатись разки горючого каменю, поруч

із ним лягла ціла гора карбованого кращими новгородськими майстрами риб'ячого

зуба... У Магнаврі чувся шум від речей, що падали на підлогу, від стримуваного

дихання людей...

А купці вже несли на руках і поклали перед самим престолом імператора, що

невідомо коли опустився на поміст, обковані золотом, викладені перлами,

прикрашені емалями й камінням, що вилучали проміння, меч, шолом, золотий щит -

вироби кузнеців золота з Києва й Родні.

Імператор Костянтин дивився на дарунки княгині Ольги, і блиск його очей, руки,

що вп'ялися в поручні престолу, свідчили, що він, як і всі присутні в Золотій

палаті, дуже вражений тим, що сталось, що він не ждав таких щедрих і коштовних

дарів. Однак імператор, як належало його особі, намагався не виказати своїх

почуттів, а тому стримано й холодно велів логофету сказати північній княгині, що

він дякує за дарунки й приймає їх як знак любові і дружби, які здавна існували й

мусять існувати між імперією і Руссю.

А потім швидко, так швидко, що княгиня і її сли навіть не помітили, світло в

каморі, де стояв трон імператора, згасло, і він сам зник, ніби його й не було.

Церемонія у Золотій палаті закінчилась...


Але весь прийом у Великому палаці ще не був закінчений. Тільки імператор

Костянтин зник із Золотої палати, княгиню Ольгу й її почет оточили різні

урядовці. Вони повели її переходами, галереями в палату Юстиніана, де мусила

прийняти княгиню імператриця.

Із Золотої палати до Юстиніана було зовсім недалеко - якась сотня кроків - через

Левзіак або й ще ближче - через галерею Сорока мучеників і Дафну. Але княгиню

Ольгу повели зовсім іншим, довгим, шляхом - через галерею Триконха, Апсиду,

через портик Золотої руки, триклін 19 акувітів, - безконечними переходами,

галереями, нарешті, через внутрішній іподром палацу.

Це робилось, звичайно, навмисне. У всіх палатах, галереях, переходах, на колонах

і арках, які вони минали, почеплені були чудові тканини, стояли золоті, емалеві

й срібні амфори й вази, скрізь висіла зброя - мечі, кольчуги, щити, а в багатьох

місцях у скляних скринях лежали корони, хрести, царські одежі...

Коли б хтось із осіб, які супроводжували княгиню Ольгу й її почет, помилився і

повів їх не цим шляхом, а через інші палати й галереї, - гості з Русі

здивувались би, побачивши бідність і убозтво Великого палацу. Але княгиню Ольгу

вели приміщеннями, куди знесли багатство не тільки Великого палацу, а й усього

Константинополя. І це багатство вражало княгиню Ольгу, а особливо тих, що були

на прийомі разом з нею.

Так вони потрапили нарешті до палати Юстиніана - однієї з кращих палат у

Великому палаці. Високу стелю, звідки через вікно потоками лилося світло,

підтримували колони із зеленого мармуру, по якому кращі майстри висікли схожі на

мереживо найтонші узори; над колонами зроблені були мусії, що зображували

імператорів колишніх і їхні подвиги.

В кінці палати, як і в Магнаврі, на високому, вкритому пурпуровими килимами

помості стояли два позолочені крісла, в одному з яких - посередині -сиділа

імператриця Єлена, а праворуч від неї - невістка її, дружина імператора Романа -

Феофано.

І цариця Єлена, і її невістка одяглися для прийому якнайкраще. На імператриці

була пурпурова мантія із золотою каймою, на Феофано - мантія бузкового пурпуру з

срібною каймою. На августах сяяли золотом і камінням діадеми, Феофано вплела у

волосся ще кілька низок перлів, а на плечі її, на одяг спадали низки

дорогоцінного каміння.

Імператриця з невісткою були не самі в цьому залі. Перед їхнім помостом попід

стінами у золотих і срібних туніках, з високими, схожими на вежі, прополомами на

головах стояли знатні дами двору, кожна з яких мала свій ряд і своє місце. А

попереду всіх їх стояла висока жінка - так звана опоясана патрикія, права рука

імператриці, головна особа в гінекеї* (*Гінекей - жіноча половина палацу.), від

одного слова якої залежали успіх, почесті, слава, а часом і життя кожної жінки з

почту імператриці.

Але зараз у Юстиніані керувала прийомом не опоясана патрикія, а препозит двору з

своїми слугами. Він перший увійшов до залу, слідом за ним ступила княгиня Ольга.

У залі було надзвичайно тихо, тільки шовк шелестів на жінках.

У цій тиші препозит урочисто виголосив:

— Княгиня руська Ольга.

Імператриця Єлена схилила голову, даючи знак, що згодна прийняти руську княгиню.

Княгиня Ольга пішла вперед. За нею, одна по одній, ішли княгині й боярині. Потім

по знаку препозита княгиня стала.

Звичайно на цьому місці посли й гості, яких приймала цариця, також повинні були

падати ниць. Але княгиня Ольга не стала й перед імператрицею на коліна, вона

тільки вклонилась, за нею схилили голови, вдарили чолом всі руські жони.

І знову, як і в Золотій палаті, княгиня Ольга вітала імператрицю, знову жони

київські поклали перед троном дари - емалі, чудові лунниці, скриньки з риб'ячого

зуба, а імператриця дякувала княгині за її дарунки. Тоді за завісами заграли два

органи, і під мелодійні їх звуки імператриця Єлена і її невістка Феофано вийшли

з палати, а опоясана патрикія ще з кількома жінками у прополомах повела руську

княгиню до Кентургія - великого й високого залу, стеля якого трималась на

шістнадцяти мармурових колонах.

Княгиня Ольга вже дуже стомилась, виходила чимало, за цей час ніхто з них не

присів - їх водили або ж вони змушені були стояти. Та, либонь, і самі господарі

розуміли, що їхні гості змучились. Опоясана патрикія запропонувала княгині Ользі

сісти в Кентургії й спочити, доки їх не покличуть до кітону* (*Кітон - покої

імператорів.) імператорів.

Княгиня Ольга сіла й одразу ж забула про втому. “Отепер, - думала вона, - буде

нагода поговорити з імператором“.


У покої з оббитими пурпурним оксамитом стінами біля невеликого позолоченого

столу сиділа вся родина імператора: він сам, його дружина Єлена, син Роман з

дружиною Феофано та ще кілька дочок.

Тут все було набагато простіше і, мабуть, краще, ніж у великих залах, де тільки

що була княгиня Ольга. Там не вщухав гомін від людських голосів, музики, співів,

там очі боліли від яскравого світла й нічим було дихати. А в цій палаті було

тихо; кілька світильників, що горіли в кутках, заспокоювали очі; у покої широко

розчинені двері на балкон, за яким видно алею чудового парку, ряд струнких

кипарисів, залите місячним сяйвом срібне плесо Пропонтиди.

Коли княгиню Ольгу ввели до покою, імператор Костянтин, що встиг уже

переодягтись і був у легкому колової* (*Коловій - туніка з короткими рукавами.),

зустрів її просто, привітно.

— Я думаю, - сказав він, - що в наших палатах княгиня Ольга досить вкусила

гіркого, і тому запросив сюди - попробувати солодкого.

На блюдах і в мисках, які стояли на столі, горою були насипані виноград,

фінікійські ягоди, царгородські ріжки; чудові вази були наповнені садовиною, а

корчаги вином.

За цим столом прислужували тільки знатні жінки двору, вони нечутно з'являлися

із-за завіс, ставили на стіл нові й нові плоди, наливали вино й непомітно

виходили.

Так у цьому затишному куточку Великого палацу почалась розмова княгині київської

з родиною імператора Костянтина. Княгиня Ольга ще з Києва від священиків своїх

непогано знала грецьку мову. За час вимушеного очікування в Золотому Розі вона

вже вільно могла говорити і тепер досить впевнено відповідала на питання

імператора і членів його родини.

А питань цих було багато. Княгиня Ольга розуміла, що вони нічого, зовсім нічого

не знають про ту далеку країну, з якої вона приїхала, навіть не уявляють, яка

вона. Смакуючи вино й закушуючи його ніжними плодами півдня, вони запитували, чи

справді люди її країни ходять голі, а коли холодно - залазять у нори й

вкриваються хутрами, чи справді в Києві приносять у жертву багато людей, чи

живуть за Рифійськими* (*Рифійські гори -Уральські гори.) горами одноокі люди?

Не тільки члени його родини, - сам імператор Костянтин, який писав цілі трактати

про Русь, не уявляв по-справжньому, що то за земля, які там живуть люди. Він

чомусь вважав, що Русь живе лише на правому березі Дніпра, та й то тільки у його

верхів'ях, а на лівому березі живуть якісь уси та ще хозари, він вважав, що

печеніги володіють всім берегом Понту Евксінського аж до Херсонеса з Кліматами*

(*Клімати - область імперії, Крим.) і всіма землями від Дунаю до Дону.

— Ні, імператоре, - відповіла княгиня Ольга, - Русь живе і на правому, і на

лівому березі Дніпра, а печеніги - то тільки хмара, яка блукає на землях Русі.

— Чотири коліна печенігів, - почав імператор, - Халової, Явдергим...

Княгиня Ольга посміхнулась.

— Я знаю ці чотири коліна, і вони знають Русь... Але Русь має набагато більше

колін, племен, земель. Русь споконвіку сидить над Дніпром і далі, аж до

Крижаного моря, а печеніги тільки приходять і відходять.

І княгиня Ольга терпляче розповідала, яка справді є Русь, як живуть люди над

Руським і Крижаним морями, коротко сказала й про звичаї, про віру, побут цих

людей.

Усі дуже уважно слухали розповідь княгині Ольги і, як це було помітно, стежили

не тільки за її розповіддю, а й за кожним рухом, словом...

Особливо ж уважно стежила, не одриваючи очей від неї, невістка імператора -

Феофано. Від слів своїх і від багатьох людей вже тут, у Золотому Розі, княгиня

Ольга чула історію цієї дівчини, що була розпусною дочкою шинкаря, а стала

дружиною молодого імператора Романа. Сли ж говорили княгині, що Феофано

вважається найкрасивішою жінкою світу.

Княгиня Ольга зараз пильно дивилась на Романа й Феофано. Вони, безперечно, були

до пари одне одному: Роман - стрункий, як кипарис, мав чудові очі, світле

обличчя, говорив тихо, вдумливо; Феофано ж нагадувала чарівну квітку півдня -

вона була міцна, але водночас і ніжна, волосся її було темне, а шкіра обличчя й

тіла нагадувала мармур, у темних очах грали невловимі вогники. Навіть коли вона

сміялась, на її обличчі з'являлось щось хиже, зле.

Але не тільки це побачила цього вечора спостережлива княгиня Ольга в очах

Феофано. Кілька разів, коли імператор Костянтин звертався з чимсь до сина

Романа, княгиня Ольга перехоплювала погляд Феофано, яким вона впивалась у

імператора. І чомусь їй здавалося, що то не невістка дивиться на свого свекра, а

хижа, дика кішка, змія, - щось зловісне й страшне з'являлось у ці хвилини в очах

Феофано.

І імператор, і всі члени його родини задовольнили свою цікавість. Дехто вже став

прощатись, пославшись на втому; пробачилась і пішла імператриця Єлена, слідом за

нею, попрощавшись з княгинею, пішли Феофано й Роман. Помітно було, що й сам

імператор хотів би вже скінчити прийом. Він дав знак, і опоясана патрикія подала

блюдо, на якому лежала купа золотників. Це було добряче золоте блюдо з

зображенням Христа на денці, викладене дорогоцінними каменями і емалями.

Імператор Костянтин, подаючи його княгині Ользі, сказав:

— Я дарую це блюдо із образом Христа на знак нашої любові, що живе, доки світить

сонце.

Княгиня Ольга встала, прийняла блюдо і поцілувала образ Христа. Вона зрозуміла -

цим закінчується прийом, але не могла припустити, що не зробить того, з чим ішла

у Великий палац і що нічого не сказала імператору.

І, використавши останню хвилину, вона затримала блюдо в своїх руках, промовила:

— Від землі Руської я приймаю це блюдо, дякую імператору за щедрість і ласку,

але хочу запитати про дещо, з чим я їхала сюди...

Імператор вислухав княгиню, і хмарка невдоволення лягла на його обличчя. Після

дару імператора, за церемоніалом двору, гостям належало тільки подякувати й

прощатись...

Вона бачила, що імператор невдоволений і не хотів би її слухати, але не знала,

чи буде ще бачити його, і мусила говорити.

— Я, великий василевсе, хочу сказати небагато... їхала я сюди й ждала, щоб

домовитись про нашу торгівлю, хотіла говорити про городи грецькі на Руській

землі і про город Саркел, збудований на нашому шляху до Джурджанського моря, та

ще про Клімати й про те, аби імператори, а паче молоді дщері царського роду

приїхали колись до Києва-города, де живу й князюю я з синами моїми Святославом і

Улібом...

Імператор Костянтин уважно вислухав княгиню, посміхнувся і відповів:

— Багато запитала в мене княгиня руська, і багато мені треба б сказати, щоб

відповісти на все. Але зараз вже пізно, княгине Ельго, до того ж я хворий... Що

ж, ми зустрінемось ще раз - і тоді поговоримо про все докладно... Прощавай,

княгине Ельго!

Він ледь схилив голову й вийшов з кітону.

На тому цього вечора у Великому палаці все й закінчилось. Імператори зникли,

зникла опоясана патрикія із своїми помічницями, лишився тільки паракимомен

Василь, що й супроводив княгиню Ольгу з Великого палацу.

Ідучи площами й темними переходами, минаючи зали, де ледь-ледь поблискували

ліхтарі, паракимомен запитував, чи задоволена княгиня прийомом, чи не стомилась

вона.

Княгиню Ольгу здивувало, що ця визначна особа імперії - права рука імператора,

перший його боярин і воєвода - розмовляє з нею руською мовою так, ніби він довго

жив на Русі. Але вона не сміла нічого запитувати в нього і відповіла, що дуже

задоволена прийомом і що справді трохи стомилась... Та потім, коли вже було

зовсім близько до воріт, вона зупинилась і запитала одверто в паракимомена:

— Нині я хотіла говорити з імператором, але він чомусь не схотів.

— О, - відповів паракимомен, - імператор Костянтин просто хворий і над силу

зробив прийом.

— Але коли ж я тепер зможу з ним говорити?

— Коли? - замислився паракимомен. - Я думаю, що це буде швидко. Ми повідомимо

княгиню Ольгу, коли імператор зможе її прийняти й говорити з нею... Адже княгиня

зупинилась там, де й всі посли, - на подвір'ї Мами?

Стоячи під ліхтарем біля воріт Великого палацу, княгиня подивилась на безбороде

обличчя паракимомена, що посміхалось, і рушила до колісниці...


11


Василевс Костянтин хоч і говорив про свою хворобу, але насправді був цілком

здоровий. і коли руська княгиня залишила кітон, він вийшов із покоїв у сад над

морем.

Там його і знайшов паракимомен Василь, який, провівши княгиню, повернувся до

кітону пересвідчитись, що імператор уже спить, і, не знайшовши його там, швидко

рушив у сад.

— Я бачу, що імператора дуже стурбувала розмова з київською княгинею, - тихим

голосом мовив паракимомен, наблизившись до імператора й вклоняючись йому.

Костянтин одірвав погляд від блискучого лона моря, над яким, схиляючись до

обрію, світив великий червонкуватий місяць.

— Так, - відповів імператор, - ця розмова з княгинею дуже мене стурбувала. Я

думав, що княгиня Ольга проста, неписьменна жінка, але вона розумна, хитра.

— Невже княгиня може високо підійнятись над своїм диким народом?

— Я боюсь, - оглянувся навкруг і зашепотів імператор, - що ми не знаємо цього

народу. Русь, як ми думаємо й скрізь стверджуємо, це - багатоплемінний

варварський народ, раби, убогі елліни, що не знають воєнного ладу. Але чому ж

вони вже не раз змушували здригатись нашу імперію? Адже їхні князі Олег і Ігор

стояли он там, - він простяг праву руку й показав у темряві на Перу й Галату, -

під самими стінами Константинополя. Звідки цей гіперборейський вітер?

Паракимомен подивився у той бік, куди показував імператор, і щільніше закутався

від холодного вітру в свій плащ.

— Але зараз там сидять не Олег і Ігор, а жінка... княгиня Ольга, - сміючись,

промовив паракимомен Василь.

— Ця жінка не краща від своїх князів. Ті ішли з мечами та списами, вона ж хоче

воювати словом.

— Хіба княгиня Ольга сказала щось прикре чи образливе імператору?

— Вона нічого не сказала, але запитала в мене про наші городи над Понтом та ще

про Саркел, який нібито заважає Русі на шляху до Джурджанського моря. Вона

завела розмову про торгівлю в Константинополі й про Клімати. Ще вона

припрошувала мене й молодих імператорів разом із дочками моїми приїхати до

Києва, де в неї два сини... Сфендослаф, Гузліб...

— Княгиня справді хитра й зухвала жінка, - згодився паракимомен. - Але на таку

зухвалу мову в нас є відповідні слова.

— Я, як ми домовились, нічого їй сьогодні не сказав. Треба знати, що думає твій

ворог, але не поспішати, вибрати слушну годину.

— Що ж, - хижо засміявся паракимомен, - княгиня одержала сповна все, що їй

належало. Надіюсь, що сьогодні вона не спатиме, їй є над чим подумати і над чим

замислитись. А щоб вона не спала багато днів і ночей надалі, я сказав їй, що мій

імператор ще говоритиме з нею.

— Вона просила мене про це.

— Так, імператоре, вона просила й ждатиме. Це дуже вперта жінка... А вже насуває

осінь, у Понті й зараз страшно, що ж буде там за місяць?..

— Ти зробив усе, як ми домовились?

— Так, імператоре, - відповів паракимомен, - все зроблено, як ми домовились.

Василіки* (*Василік - посол.) наші давно виїхали до печенігів з дарами, а ті вже

зустрінуть їх над морем чи над Борисфеном* (*Борисфен - грецька назва

Дніпра.)...

Імператор здригнувся, бо відчув, як з моря війнув свіжий вітер.

— Я хочу спочити, - сказав він.

— Час, імператоре, час, - взяв його під руку паракимомен.


12


Паракимомен Василь провів імператора до опочивальні, побув там, поки Костянтин

роздягався і лягав у ложе, постояв біля дверей опочивальні, пройшов коридорами

Великого палацу, де на всіх поворотах стояли озброєні етеріоти* (*Етеріоти -

внутрішня охорона.), і повернувся у парк, де щойно був з імператором.

Великий палац тепер спав, спав весь Константинополь, червонкуватий великий

місяць повільно спускався до моря, ніби також хотів спати, тихо шелестіли,

навіваючи сон, кипариси, сонні хвилі стомлено бились об береги.

Тільки Василь не мав права спати. Він був паракимоменом, але разом і

постільничим імператора. Коли імператор прокидався, постільничий його мусив

ждати; коли імператор виходив у Золоту палату, паракимомен ішов поперед нього;

коли імператор спочивав, постільничий охороняв його спокій. Він і тільки він

мусив бути першим другом і помічником василевса.

А тим часом в усій Римській імперії не було, мабуть, людини, що так ненавиділа б

імператора Костянтина, як його паракимомен і постільничий Василь. Саме про це

він і думав, залишившись у повній самоті в саду над Пропонтидою.

Постільничий Василь вважав себе таким самим і не гіршим імператором, як і

Костянтин, у них був один батько - Роман І. Костянтин був братом Василя.

Але Костянтин був імператором, його називали Порфірородним, бо він народився у

Великому палаці, у Порфіровій палаті, матір'ю його була імператриця, дружина

Романа І.

Мати ж Василя була рабинею-слов'янкою, що прислужувала імператору Роману, коли

він був у поході в Болгарії, віддала йому тіло й душу і народила сина Василя.

Імператор Роман, обурений тим, що рабиня-слов'янка народила сина, велів одірвати

його від грудей матері, перевезти до Константинополя, зробити так, щоб він

ніколи не знав, хто його батько, та ще велів оскопити його, щоб він жив на

світі, але не мав нащадків.

Проте після смерті імператора Романа Василь довідався, хто був його батько, і

взнав правду про свою матір, яка не змогла жити без сина, втопилася у морі.

Сльоза не зірвалася з очей Василя, коли він почув страхітливу історію про смерть

своєї матері. У той час він жив у Великому палаці, де на рабів дивились, як на

тварин. І хоч рабиня, про яку йому розповідали, була його матір'ю, він навіки

забув про неї, бо не хотів бути сином рабині.

Але він хотів бути сином імператора, де треба й де міг хвалився своєю кров'ю,

пробивався по щаблях ієрархії Великого палацу, втиснувся у царські покої як

безбородий* (*Безбороді-євнухи, скопці.) і довго працював у гінекеї імператриці

Єлени, пізніше став куропалатом* (*Куропалат - міністр.), а ще згодом і

постільничим, а в той же час і паракимоменом імператора Костянтина.

Так Василь, син імператора Романа від рабині-слов'янки, досягнув свого. Він був

правою рукою, найближчим другом, помічником імператора Костянтина, його

допустили туди, куди не міг зайти ніхто із смертних, - до царського ложа.

Але постільничому Василеві цього було мало.. Він заздрив імператору Костянтину,

бо той був порфірородним, він ненавидів його, бо вважав, що той посів його

місце, він жадав години, коли зможе одібрати це місце собі, він радий був

прискорити смерть Костянтина, але не знав, на чию руку йому спертись.

Зараз постільничий Василь був неспокійний. Княгиня Ольга чомусь нагадала йому

невідому матір, якої він боявся, яку зрадив і прокляв. Син рабині ненавидів

слов'ян, бо, як це йому і здавалося, вони були винні в його долі. У саду над

Пропонтидою постільничий Василь думав про помсту і вбивство.


13


В одну й ту ж ніч може трапитись багато подій, які, на перший погляд, нічого

спільного між собою не мають, але які, проте, зв'язані, як листки на одному

стеблі.

Паракимомен і постільничий Василь вважав, сидячи в парку над морем, що тільки

він один не спить у Великому палаці і що, безперечно, тільки один думає про

імператора Костянтина.

Але зовсім недалеко від нього, у цьому ж Великому палаці, у царських покоях,

була людина, яка теж не могла заснути і так само думала про імператора

Костянтина. Це була Феофано.

Спав її чоловік - престолонаступник Роман, що й цього вечора, як звичайно, дуже

багато випив вина. А Феофано лежала, дивилась на місяць, що опускався все нижче

й нижче до моря, і мріяла.

Перед нею проходило все її життя. Цього життя було небагато, бо Феофано мала

тільки вісімнадцять літ. Але яке кипуче, бурхливе було воно!

Феофано заплющувала очі і бачила старий, наполовину схований у землі шинок її

батька, до вух її, здавалося, долітав багатоголосий гамір постійних і

несподіваних відвідувачів. Вона, здавалося, чула пісеньку, що завжди лунала під

склепінням шинку:


Ми убогі люди, але ми найбагатші в світі...

У нас є вино, музика і жіноча ласка!


А батько її - старий, пузатий Кротир - ходив і підливав гостям вина, щоб дужче

лунала пісня, щоб веселіше було людям, щоб гроші сипались до його скрині. А ще в

одному кутку шинку, на помості, грає музика:


Ми убогі люди, але ми найбагатші в світі...


І поперед музик - дівчина у короткій спідниці, у сорочці з куцими рукавами,

готова полюбити кожного, хто подарує їй золоту або срібну монету.

Це була вона, Феофано, що тоді називалась інакше - Анастасією, або ще простіше,

як кричали п'яні, знахабнілі чоловіки, обіймаючи її стан: “Анастасо! Наша

Анастасо!“

Однієї темної ночі, коли надворі лив дощ, до шинку зайшов і сів біля столу в

плащі, на якому блищали дощові краплі, молодий чоловік з блідим обличчям,

темними чудовими очима, гнучким станом. І сталося так, що цієї ночі молодий

чоловік залишився у Феофано...

Вранці Анастасо дізналась, хто пестив її всю ніч, назвав новим ім'ям - Феофано.

Вона віддавала жагу свого розбещеного тіла, пристрасть і ласку сину імператора

Костянтина - Роману...

Він її полюбив. Чи любила вона його - хто знає? Але вона любила Романа як сина

імператора, як божевільну свою мрію, що могла народитись тільки в хмільному диму

шинку, серед падіння і розпусти, серед грошей і крові.

І, мабуть, важило тут найбільше те, що Анастасо-Феофано яку б не мала душу, а

була однією з найкрасивіших жінок Візантії, а може, й землі, була тією великою

грішницею, якій все прощається за її чари.

Під владою цих чар у той час, коли батько - імператор Костянтин - сидів на троні

й писав трактати “Про церемонії візантійського двору“ і “Про управління

імперією“, син його Роман пив вино у брудному шинку Кротира, обіймав Феофано і

був переконаний, що імперія однієї людини цілком може вміститись у шинку, а для

щастя такого імператора досить однієї Феофано.

Але якщо престолонаступнику імператора Костянтина було просторо в шинку Кротира,

то незабаром цей шинок став тісним для Феофано. Вона сказала про це Романові

пошепки між двома поцілунками, вона стала голосніше про це говорити, коли Роман

пристрасно вимагав у неї нової й нової ласки, вона на весь голос крикнула про

це, коли відчула, що буде матір'ю.

Імператор Костянтин, що все своє життя присвятив визначенню церемоніалу

візантійського двору, дуже розгнівався, почувши те, що не вкладалось ні в одну з

вивчених ним і записаних у книгу церемоній: син його Роман заявив, що хоче

одружитись з дочкою шинкаря Кротира з Лакедемонії. Це повідомлення спочатку

тільки роздратувало імператора ромеїв. Та коли Роман до цього додав, що у

Анастасо-Феофано незабаром буде ще й дитина, імператор схопився за голову.

Справу полагодила сама Феофано. Вона домоглась того, що Роман провів її у

Великий палац, а тут зуміла знайти шлях до царських покоїв. Прекрасна

лакедемонянка впала ниць перед імператором Візантії, потім встала, подивилась на

нього, і він побачив її стан, який міг бути взірцем краси, її темні, із живими

вогниками очі, - таких не було, мабуть, на всій землі, її уста, на яких,

здавалося, запікся сік граната, її обличчя - ніжне, як пелюстка троянди, її

тонкий ніс, що свідчив про надзвичайну чутливість дівчини, перса, руки, ноги...

“Прекрасна лакедемонянка!“ - подумав імператор Костянтин.

І незабаром, бо вже треба було поспішати, пізнього вечора у влахернській церкві,

на околиці Константинополя, був освячений шлюб Романа і Феофано, а ще через

кілька місяців, уже в Порфіровій палаті, вона народила сина Василя.

Здавалося, в цю чудову ніч, після всього, що сталось з нею, Феофано мусила

спокійно відпочивати. Проте сон не йшов, вона не хотіла й не могла спати.

Дивлячись на великий червоний місяць, що крайком своїм торкався води, від чого

здавалося, що далеко, на самому обрії, висять два однакові місяці, Феофано чула,

як нестямно б'ється її серце, як горить тіло, розриваються груди. Все те, що

вона мала, хоч насправді мала вона дуже багато, здавалося їй буденним, простим.

Простою для неї була опочивальня, оздоблена мармуром, з дверима із слонової

кістки, із позолоченими кадилами, з широкими ложами. У неї вже не було ніякого

почуття до Романа, що близько, поруч, щось шепотів уві сні... Може, та, мабуть,

і напевне, батьків шинок, пісня “Ми убогі люди...“, келих вина і поцілунок

незнайомого легіонера дали б їй у цю хвилину більше, ніж Великий палац, тиша

його палат, царське ложе?!

Але вороття до минулого вже не було, десь далеко-далеко затихала пісня:


Ми убогі люди, але ми багатші від усіх...

У нас є музика, вино й жіноча ласка.


Тепер на обрії був тільки місяць, що складався з двох половинок: одна справжня,

друга - відбиток у воді. Ці половинки швидко зменшувались - місяць заходив. І

Феофано неодмінно хотіла раніше, ніж зайде місяць, вирішити, що їй треба робити.

Вона уперто думала. Коли ж на обрії залишилась тільки тоненька скибочка, Феофано

вирішила - імператор Костянтин повинен померти, імператором стане Роман, вона

буде імператрицею.

Коли ж місяць зайшов, Феофано тихо вийшла з кітону й рушила в сад. Там вона й

зустріла постільни-чого Василя.


— Що трапилось? Чому молода василіса не спить? - запитав він, пізнавши її тонку

постать.

Вона подивилась на безбороде, з блискучими очима, з хитрою посмішкою в кутиках

уст обличчя, його виразно було видно й у півтемряві.

— Чомусь я не можу сьогодні спати, - відповіла вона. - У кітоні душно, болить

серце, от я й вийшла сюди, в сад.

— Але імператор Роман може образитись.

— Імператор Роман спить після вечері й міцного вина так, що його й грім не

розбудить. Вона подивилась на постільничого.

— Тут усі багато п'ють, а ще більше п'яніють. Скажи, постільничий, ти також

багато п'єш?

— Я п'ю рівно стільки, щоб не сп'яніти, - відповів він, - бо чим більше п'ють

навкруг мене, тим ясніший мушу мати розум я.

— Це правда, - сказала Феофано, - я помічаю, що ти п'єш менше від інших і,

мабуть, менше, ніж хотів би сам.

— Так, - щиро згодився він, - я завжди роблю менше, ніж хочу.

— А постільничому багато хочеться?

— Ні, - глухо сказав він, - багато я не хочу, а все ж дещо мусив би мати...

— Що ти мусив би мати, постільничий?

— Я хотів би спати, - відповів Василь, - коли сплять всі, працювати так, щоб

люди шанували мою роботу, та ще...

— А ще що?

— Я хотів би мати те, що мені належить.

— А хіба постільничий не має того, що йому належить? - здивувалась Феофано. -

Він - найближча до імператора особа, він перший серед усіх, він, напевне,

найбагатша в імперії людина... Чого ж ще бажає постільничий ?

— Що слава паракимомена й постільничого, що багатство й пошана, коли я не той,

за кого мене вважають, і не такий, як хочу...

— Послухай, паракимомен, але хто ж тоді ти?

— Невже ти й досі не знаєш, Ферфано, хто я?

— Не знаю...

— Я такий, як і ти...

— Не розумію...

— Ти - дочка шинкаря Кротира, а тепер жона імператора Романа. Моя мати -

рабиня-слов'янка, але батько імператор Роман...

— Почекай, то ти брат імператора Костянтина і дядько мого чоловіка Романа?

— Так, Феофано.

— І ти не любиш брата імператора?

— Як і ти, Феофано...

— Так ось чому ти не можеш спати! Тоді поговоримо, дорогий мій дядьку! Я думаю,

що ми - ти і я - зуміємо поговорити...

— Вони мене зробили безбородим, і в моєму серці залишилась тільки помста.

— Коли до почуття помсти додати пристрасть, буде страшний напій.


14


Повернувшись пізньої години на монастирське подвір'я, княгиня знайшла там всіх

своїх жон, слів, купців, служниць - їх привезли з Великого палацу набагато

раніше, одразу після закінчення прийому в Золотій палаті й Юстиніані, але всі

вони ще не спали, ходили з келії до келії, голосно висловлювали своє захоплення,

вихвалялись подарунками.

Одразу ж, тільки княгиня Ольга опинилась у своїй келії, кілька жон зайшли до

неї...

— Не вемо, - запальне говорили вони, - на небі - сьми були чи на землі... онде

бог з чоловіки пребуває, ми не можемо забути красоти тоя, всяк-бо чоловік, аще

вкусить солодкого, після того гіркоти не приймає...

Вони розповіли княгині, хто з них який подарунок одержав у Великому палаці:

купці - по 6 мілісарій* (*Мілісарії - грецька монета.), священик - 8, сли - по

12, а всі жони також по 12 мілісарій. Жони показували княгині ці золоті

кружальця, на яких був імператорів знак - голова Костянтина з куцою бородою і

товстими вусами.

— А тобі що подарували, матінко княгине? Покажи! Вона кивнула в куток, де на

лаві лежало замотане в шовк блюдо з грішми, і вони кинулись туди, розгорнули

шовк, вийняли блюдо, розсипали золоті, кинулись їх збирати.

— Чудо! - верещали вони. - Ні, немає на землі красоти такої...

— Ви ліпше вже йдіть спати! - зупинила нарешті княгиня Ольга жон, що ладні були

сидіти тут і розповідати про чудеса Великого палацу до ранку.

Жони вийшли з її келії, але заспокоїтись не могли і ще довго стояли на подвір'ї,

гомоніли, плескали руками.

Аж тоді, коли все затихло, княгиня Ольга покликала служницю й веліла їй

запросити в келію до себе купців Воротислава, Ратшу, Кокора й кількох слів.

Вони не спали й одразу заявились. Помітно було, що вони немало й випили у

Великому палаці, а проте на ногах тримались твердо.

— Сядьте, купці мої й сли! - звернулась до них княгиня, сперлась руками на стіл,

подивилась на свічу, що стікала воском, на блюдо з золотими...

Потім підвела голову, обвела усіх поглядом.

— То як же, купці мої й сли? Чи бачили чудеса Великого палацу - птахів співучих,

левів рикаючих і самого імператора?

— Бачили, - відповів купець Воротислав, - і вельми милувались... Там, у Золотій

палаті, зібрано чудес багато.

— А навкруг пустота, тлань і мряка, - засміявся раптом купець Ратша.

— Яка пустота і тлань? - поцікавилась княгиня.

— Купець Ратша випив надто грецького вина і всує згадує про пустоту й тлань, -

підвівся й заговорив Воротислав. - Проте коли почав, скажу, матінко княгине...

Довго ото ми сиділи з ним на прийомі в Золотій палаті, де нас вельми частували

всяким зіллям, а потім по надобі своїй вийшли з палати й пішли та й пішли. І от,

по правді скажу, княгине, таку ми побачили там пустоту й тлань, що й не

сказати... Адже вони все поздирали, аби ту Золоту палату прикрасити. А пішли ми

навкруг неї (всякими там сіньми та переходами), а там пустота, тлань, де-не-де

каганці горять, скрізь плісень, імла. Обійшли чимало, ледве до Золотої палати

добрались, і всюди однаково!

Княгиню Ольгу розвеселила розповідь купців.

— То правда, - згодилась вона. - Велика Візантія багата, розумна, але пустоти й

тлані в ній вистачає... Коли б це багатство нам...

— Не такі ми ниці, матінко княгине, - сказав Воротислав. - Нам аби не орди, не

ця Візантія, та ще щоб пробитись з своїми товарами на схід сонця й сюди, на

захід сонця, то ми б їх своїм багатством засипали... Ти б бачила, княгине, що

робилось з ними днесь, коли ми викладали свої дари! Адже заніміли, такого вони

не бачили й не ждали. Оце чудо з чудес! І ти добре зробила, княгине, що взяла в

нас усі товари. Знай - не купила ти у нас їх, ми тобі їх подарували, і не ти

давала дари імператорам - уся Русь! А вони що дали нам? По десять мілісарій

кожному, а як по-нашому, то по гривні? Та я слугам своїм даю більше.

— Ось ще блюдо мені дали, - промовила княгиня. Воротислав ступив уперед, взяв

блюдо, підкинув його на руці, попробував на зуб.

— Що ж, - промовив він, - наші київські кузнеці не згірше зроблять, а золото це

не щире, є в ньому мідь, се реку - іржа.

— На те я й покликала вас сюди, - суворо сказала княгиня. - І ви, і я з одним

їхали сюди - говорити з імператорами, укладати ряд, аби-сьми могли торгувати

тут, а гречини в нас і аби я могла взяти в них науку.

Княгиня замовкла й довго дивилась на свічу, що стікала й стікала воском.

— Імператор нині не став про це говорити, але обіцяв ще раз зустрітись і тоді

про все домовитись. Як бути, купці й сли, - чи ждати?

— Горе, горе з імператорами цими, - зітхнули вони. - Але що ж, будемо ждати,

княгине!


15


Імператор Костянтин змусив руську княгиню вистояти кілька місяців на Суді, бо

хотів якнайдужче вразити, приголомшити горду північну княгиню, показавши їй

Новий Рим, велич його соборів і палаців, красу й багатство города.

Він досягнув свого. Після першого прийому у Великому палаці, відвідавши в

супроводі царевих мужів святу Софію, торг між форумом Костянтина і площею Тавра,

пройшовши вздовж і впоперек відому всьому світу головну вулицю Константинополя

Месу, зупиняючись там, де зупинялись чиновники, і оглядаючи те, що вони хотіли

їй показати, княгиня Ольга була здивована, вражена, захоплена.

Це був справді чудовий, великий город на межі Європи й Азії. Сюди сходились

багатства всієї землі, цей город над Пропонтидою з його палацами, великими,

оздобленими мармуром, мусіями* (*Мусія - мозаїка.) й фресками соборами будували

кращі майстри світу. Тут розквітали науки, збирались вчені, лунала музика,

творили художники. Тут на торзі княгиня бачила арабів з Багдада, що продавали

харалужну зброю й шовк, бачила китайців, які суперничали з ними, італійців, що

розпродували знамениті рукописи, вироби з слонової кістки й бронзи, оправлені в

золото й срібло, бачила іспанців - торговців килимами, кельтів із заальпійських

країн і з берегів далекого океану, фінікійців і єгиптян, ще багатьох людей, що

прибули сюди з далекого, невідомого світу.

Імператор Костянтин, як пересвідчувалась княгиня Ольга, був багатий, він

показував приклад як може жити людина, що має в своїх руках незчисленні скарби,

на нього намагались бути схожими у всьому патрикії, сановники. Вони також жили,

як боги на землі.

Але допитлива, хитра київська княгиня побачила в Константинополі й інше. Вона

ходила з царевими мужами, слухала їх, запам'ятовувала, що бачила й чула. А

бачила вона багато, око мала гостре, чіпке, чула також немало.

Коли ж біля неї не було царевих мужів, вона рушала до города з кимсь із купців

своїх чи слів - людьми бувалими, тямущими, які достеменно знали цей Новий Рим і

розповідали зовсім не те, що цареві мужі. Згодом, коли княгиня запам'ятала, де в

Константинополі яка вулиця і як потрапити до подвір'я монастиря Мамонта, то

ходила вона вдень І вечорами вже й сама, без надокучливих царевих мужів.

Тоді поряд із багатством і красою, які їй показували ретельні мужі, княгиня

Ольга побачила бідність Константинополя, гидоту й бруд, які звичайно заводяться

у пихатого, але неохайного господаря, побачила людей, що жили під високими

стінами Константинополя в землянках, норах, а часто й просто неба і тяжко

працювали на василевса і його сиркліт; жінок, у яких руки й ноги опухали від

солоної води, дітей, які гризли смердючі кості, і рабів, навіки прикутих важкими

залізними кайданами до хеландій.

Так в один із вечорів княгиня довго блукаїла вулицями Константинополя, пройшла

вулицею Меси, довго стояла на площі Августеона, перед святою Софією, а потім

тихим кроком разом з багатьма іншими людьми зайшла до собору.

Вона вже була тут вдень, і тоді собор справив на неї величезне враження, їй

здавалось, що вона потрапила в справжню храмину, де людина забуває про всі

злигодні життя, єднається з богом.

Уночі собор виглядав ще величніше, увесь був залитий вогнями, всюди блищали

золото, срібло, мармур, оксамити. Посередині височів амвон, до якого вели

прикрашені гірляндами квітів сходи, в олтарі видно було престол з дорогоцінними

шатами, за ним сяяв велетенський золотий, весь обсипаний діамантами й перлами

хрест.

У соборі було тихо, чувся тільки глухий тупіт ніг, шелест одягу, покашлювання

багатьох людей. Над головами угору тягнулись вісім колон з порфіру, привезених

сюди з храму Сонця, й вісім мармурових зелених колон, що потрапили до Софії з

Ефеса. Вони закінчувались високо вгорі мережаними капітелями, навкруг яких між

мармуровим склепінням виконані були на голубому й золотому тлі композиції з му

сій. Над ними ж на чотирьох величезних кам'яних підпорах лежав єдиний у світі і

найбільший купол Софії, що ніби спускався на золотому ланцюгу з небес.

Тут, у соборі Софії, де все блищало золотом, сріблом, дорогоцінним камінням,

цього вечора перед тисячами свічок молились Івану Хрестителю, просили його дати

людям здоров'я, довгі літа, щастя.

“Там, - пригадала княгиня Ольга, - в далекому Києві і по всій Русі, в цей вечір

заплітали дерева, клали вогні, співали пісень, водили танці, славили Купала,

Ладу, Полеля, просили їх дати щастя й любов“.

Княгиня Ольга молитовно думала про Івана Хрестителя, з трепетом згадувала

Купала, і молилась їм обом. Притулившись чолом до холодної підлоги собору, вона

молилась за Русь, за людей її, за синів своїх Святослава й Уліба.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

1


У ніч під Купала воріт на Гору не замикали. Тільки почало темніти, звідти вийшло

чимало гриднів і юнаків-дворян. Не з щитами і мечами йшли нині юнаки, а разом з

ними й дівчата. На головах у них були вінки, в руках - квіти.

З гучними піснями, в яких славилися Купало й богиня Лада з дітьми Лелем і

Полелем, рушило слідом за горянськими юнаками й дівчатами передграддя, залунали

пісні на Подолі і ген-ген далі по Оболоні.

З усіх конців йшли туди, де Почайна допливала до Дніпра. Там на широкому лузі ще

завидна прибране було високе дерево - на ньому висіли вінки, квітки, всілякі

оздоби. Тільки стемніло, навкруг дерева й скрізь на лузі запалали вогнища,

почалося ігрище. Залунала пісня юнаків:

Іде Купало, несе немало,

Меди і жито, прирост, присип,

Славим Купала, не спим до рана,

Не спи, дівчино, юнак - не спить!

А в цей час з другого боку озивались дівчата:

Ой Ладо, Ладо, Леле, Полеле,

Сплетемо квіти в один вінок,

Ой Ладо, Ладо, славимо радо,

Ой Ладо, Леле, Леле, Полель.

Десь грали вже й музики - пронизливо свистіли со-пілі, гули роги, торохтіли

бубни.

Тепер уже скрізь понад Почайною і Дніпром горіли, як свічки, вогні, звідусіль

линули музика й пісні, пристрасні голоси чулись у темряві, що стіною стояла

одразу за вогнями. Веселі крики, сміх лунали навіть на плесі, скрізь по Почайні

й Дніпру.

Та й як було не веселитись, не радіти: запашна, тепла ніч котилась над землею,

вгорі мерехтіли яскраві зорі й сріблом мінився Перунів Шлях, квіти пахли, як

росою вмиті, в далеких лугах несамовито били перепели й деркачі, між круч грала,

ніби закипала від купальських вогнів, вода.

І горе було тому, хто посмів би оскверняти або ганити свято великого Купала! От

і цієї ночі гурт старих уже чоловіків з Подолу й передграддя, захопивши з собою

чимало й молодиків, рушили до ручаю, що струмував з яру під горою, туди, де

стояла церква християн. Вони посувались, як чорна стіна, серед темно-зеленого

освітленого вогнями руна, зупинились недалеко від церкви, кричали всяку хулу,

закочували сорочки й показували християнам тіло. А тоді почулись лемент, крики:

люди старої віри кидали на церкву й людей, що зібрались там молитись за якогось

Івана Хрестителя, каміння й дрючки. І всі, хто веселився навкруг купальських

вогнів, щосили сміялись, спостерігаючи, як люди старої віри воюють з Христом.


Із вікна терема княжич Святослав бачив, як ішла з Гори на свято Купала молодь,

чув її веселі, запальні пісні. Пізніше побачив вогні над Почайною, але самому

йому було невесело, тоскно.

Доки княгиня Ольга була в дорозі, на Київському столі з її волі мусив сидіти

він, Святослав, син Ігорів. Він діяв так, як велів покон: прокидався до схід

сонця, вмивався холодною водою, одягався, накидав на плечі червоне, із золотою

оторочкою корзно, взував червоні, з довгими, загнутими носками хзові чоботи,

клав на голову хутряну шапку із дорогим камінням, а на шию чіпляв золоту княжу

гривну.

Коли княжич виходив із своєї світлиці, минав Золоту палату й спускався сходами в

сіни, там на нього вже ждали Свенелд, воєводи, бояри, брат Уліб, на ганку й у

дворі біля терема чулись голоси тіунів, гінців земель, огнищан.

Проте княжич Святослав одразу не виходив до них, прямував до стравниці. Слідом

за ним ішли Уліб, Свенелд, воєводи, бояри. У стравниці, як годилось, Святослав

клав жертву, всі мовчки ждали, поки її приймуть боги, а потім сідали до столу.

Подавала їм страви ключниця Малуша. Вона вже призвичаїлась до своєї роботи,

низько вклонялась князям, тільки заходила до стравниці; носила миски, наливала

вино, прибирала посуд і все робила швидко, метко і спритно.

Потім княжич Святослав ішов наверх, сідав у Людній або Золотій палаті, по праву

руку від нього стояв воєвода Свенелд, по ліву - брат Уліб, близько сідав ларник

Переніг, чимало воєвод і бояр стояли позад них. І княжич Святослав говорив з

тіунами, приймав гінців земель, слів, якщо вони потрапляли до Києва, робив суд і

правду людям.

Власне, все робив не він. З тіунами, гінцями, всіма людьми, що приходили до

княжого терема в цю ранню годину, розмовляли Свенелд, воєводи й бояри, вони ж

вели перемови з гінцями земель, творили суд і правду людям.

Але ж княжич Святослав мав вуха і все чув. Тіуни говорили про оскудіння княжої

скотниці, бо, мовляв, княгиня Ольга багато взяла з собою, й вимагали збільшення

уроків і уставів. Приходили і ставали на суд бояри, що в сварках за рольні

землі, бортневі знамена й боброві гони скубли один у одного бороди, ламали руки

й ноги, бились мечами, батогами, а то й просто телеснею. Княжич слухав воєвод,

які хвалились, що не хтось інший, а тільки вони кров'ю й життям своїм захищають

землі, за що просили пожалування.

Уже й раніше Святослав часто сидів біля матері, коли вона робила суд і правду.

Але тоді він покладався на неї, - вона знає правду і покон. Та й не завжди він

сидів поруч з матір'ю, бо здебільшого проводив час з Асмусом, їздив з ним десь у

полі.

Тепер він мусив слухати тіунів, бояр, воєвод, і часто йому здавалось, що вони не

судяться, не правди шукають, а розривають на шматки рідну землю. Кожен із них

намагається вирвати собі більше, все найкраще, і в запалі своєму вони стають

хижими, безжальними, такими, що аж кров бризкає в них з-під пальців.

Ці мужі ставали на прю перед ним, князем, обзивали один одного найгіршими

словами, сварились і навіть тут, у палатах, мало не бились, але однаково не він

вирішував їхню долю, бо вони сварились і мирились; незважаючи на всі свої

сварки, стояли в'єдно, хіба що тільки вимагали, просили в князя за свої шкоди

пожалування.

Проте вони були справді жорстокими й безжальними, коли доводилось судити не їх,

а коли самі судили інших. Вони часто приводили на суд людей своїх - смердів,

рядовичів, закупів і просто обельних холопів. Той утік від свого господаря, той

потай вночі вдерся у житницю, той взяв чужого коня, той убив княжого мужа, і

вони - воєводи й бояри Гори - карали оцих роб'їх, чорних людей як тільки могли,

кидали в поруби* (*Поруб - в'язниця.), віддавали на поток, пограбування,

прирікали на смерть. Так-бо, мовляв, велів древній закон і покон.

І княжич Святослав десницею своєю мусив стверджувати цей закон і покон, судив,

робив правду, хоч часом у нього й скніло при цьому серце. Він знав і любив

древній закон і покон, який змушує воїна не шкодувати життя й стояти на смерть

перед ворогом у полі, але не знав ще страхітливих законів і покону Гори.

Так у той час, коли мати їздила в далеких землях, княжич Святослав стикнувся з

силою своїх мужів, силою Гори.

“Добре, - думав він, - що ця сила не може судити князя“.

Набагато краще почував себе княжич, коли залишав город і їхав у поле. Довго

шукати нагоди для цього не доводилось - звідти, як крик пораненої чайки,

долітали й долітали недобрі вісті, звідти приходили мало не кожного дня купці,

яких було пограбовано й покалічено в далекій дорозі, там також дуже часто

загибали в сторожі вої - від меча, отруєної стріли, від хижої руки.

Почувши далекий клич, княжич Святослав не когось посилав, а сам з малою дружиною

переїжджав Дніпро, мчав гостинцем, що вився на схід сонця, часом завертав

праворуч до Переяслава й Родні, шугав вгору по Десні - до Чернігова.

Вони завзято шукали ворога. Це були печеніги, чорні булгари, загони великих орд,

що блукали за Ітилем-рікою. Як таті, вони ночами скрадались у полі, підбирались

до городищ і сіл, блискавицею падали на мирні хижі, грабували статки, забирали

худобу, вбивали людей, а юнаків та дівчат гнали в неволю.

Не раз княжич Святослав із дружиною своєю стикався із цими ворогами їхньої

землі. Він ішов по сліду, шукав їх у байраках і ярах, проходив ліси, що

перетинали шлях, мчав у широкому полі, де під копитами шуміла тирса, високі

могили вказували шлях, а на обрії вставало марево.

Часом це було й не марево. То, підіймаючи позад себе стовпи куряви, мчали в

безвість, до Ітиля-ріки, чужинці, то вони везли з собою добра Руської землі,

гнали худобу, вели людей.

Мов вітер, мов грім, що котиться і все підсилюється в безмов'ї, мчали в полі вої

княжича Святослава, а попереду летів він сам - рішучий, дужий, безжальний.

І вони здоганяли орду, стикалися з нею, рубались, одбивали своїх людей, гнали

хижаків далеко в поле, нищили, вбивали. І це княжич робив охоче, любо, бо

захищав рідну землю, людей її.

На все життя залишилась у нього й пам'ятка про ці дні. Одного разу, наздоганяючи

орду, він стикнувся віч-на-віч з її каганом. Трохи косоокий, темний, із

вишкіреними зубами, каган був великий, спритний, міцний і, всю силу свою вклавши

в шаблю-кривульку, накинувся на княжича Святослава.

Святослав бився з хижаком-ординцем мечем свого батька. Цей меч зробили князеві

Ігореві кузнеці-умільці з Родні; був він обоямогострий, харалужний* (*Харалужний

— загартований.), із золотим крижем, срібним яблуком, всипаний камінням-огнивом.

Меч цей розсікав на льоту лист, дерево ніби зрізував...

Але клятий ординець все викручувався, був у нього верткий кінь, не раз і не два

каган залітав до княжича з спини.

До Святослава квапились вої, що, женучись за ордою, розсипались у полі. Вони

помітили небезпеку, що загрожувала князеві, й поспішали до нього. Але коли б

княжич не був сміливий і дужий, вони б не встигли. Каган вкрай оскаженів, люто

одбивався, налітав на нього. Один раз ударив по голові, ще раз - у груди. Та

княжич втримався в сідлі й ударом меча обірвав життя кагана. Коли всі примчали,

каган конав у густій тирсі. Але і в Святослава була поранена голова, перебите

ребро.

Але що ці рани? На, молодому тілі все швидко заросло, все забулось, і він через

короткий час знову мчав на чолі своєї дружини в полі, вечорами спочивав десь на

високій могилі, слухав цікаві розповіді Асмуса, а навкруги біля вогнища сиділи

вої.

Як дозвільне було їм всім у цьому полі! Десь далеко була Гора, тіуни, бояри,

воєводи, десь там був брат Уліб, що з ненавистю в очах дивився на брата. Тут

навкруги були тільки земля та небо, високі могили, у туманах могли спокійно

спати городища й села.

І, лежачи на теплій землі, слухаючи, як десь далеко-далеко в полі перекликається

сторожа, він довго дивився на зорі, а потім нібито легко злітав до них на

невидимих крилах і міцно засинав.

Та чим сильніше буяла весна, чим дужче пахли трави й квіти в полі, тим

настійніше в душу княжича Святослава заповзала якась тривога, неспокій. Часом

бувало так, що, їдучи в полі, понад лісом чи рікою, він раптом зупиняв коня,

довго дивився поперед себе, немов ждав, що от-от хтось з'явиться в холодку

дерев. Часом не знати чого у нього починало шалено битись серце, йому здавалось,

що він щось забув взяти з собою в дорогу, щось дуже дороге покинув у Києві. І

він завертав коня, поспішав з поля до Києва, але не бачив, не знаходив там

бажаного.

І все частіше і частіше мучило його безсоння в безлюдді й безмов'ї полів. Він

лежав, чогось ждав, чогось бажав, серед зірок на небі починав шукати найкращі,

любі оку... Він і знаходив їх - це були дві привабливі голубуваті зірки, що

висіли, як сестриці, на північній удолині неба і мінились, грали, як перли.

Не маючи сили одірватись від краси їх, він хотів, як і раніше, линути, летіти на

незримих крилах до них, але не міг, вії його не склеплювались, сон не приходив.

Дві зірки, як здавалося йому, світились все дужче й дужче, не він, а вони

дивились на нього, кликали, манили. З зусиллям він зрештою одривав від них очі,

підводився, вставав, поглядав на повите нічною імлою поле, на могилу, на схилах

якої то тут, то там просто неба лежали і вже спали гридні, глибоко дихав

настояним на євшані й м'яті повітрям, знову лягав і склеплював повіки...

Та через короткий час очі його розкривались і чомусь одразу ж прикипали до тих

самих зірок-сестричок. І здавались вони вже не зірками, а очима - знайомими,

любими, рідними...

Засинаючи, княжич Святослав намагався пригадати, чиї очі нагадують йому ці

зірки?

Пережив Святослав і ще одне - смерть свого вуйка Асмуса.

Він помер, як належить воїну, - рано, на світанні, коли роса стає такою важкою,

що сама сиплеться з трав, коли у полі німіє все навкруг і владує одвічна тиша,

коли сонце на сході починає піднімати із-за обрію супроти ночі блискуче лезо

свого меча...

На світанні Асмус почув за Россю тупіт коня й свист і одразу ж тихо, щоб не

розбудити Святослава, встав, узяв з собою кількох гриднів і помчав удалину, де

ще стояла ніч і колихалися тумани.

Гридні повернулись і привезли з собою тіло Асмуса. Там, за Россю, в лугах, були

три печеніги. Асмус із гриднями довго гнались за ними й скарали, але один із

печенігів в останню смертну хвилину натягнув тятиву лука й послав стрілу, що

вцілила Асмусу в серце.

Смерть Асмуса глибоко засмутила Святослава. Коли він стояв над його могилою, то

відчував, що прощається не тільки з вуйком, а з чимсь більшим, із людиною,

частку душі якої він увібрав у себе й нею жив.

“Прийми його, Перуне, у свої оселі, - думав Святослав, - а коли мені доведеться

прощатись із світом, то хотів би померти так, як Асмус!“

Коли вийти за древню Родню* (*Родня стояла на горі, нижче від сучасного Канева.)

й стати край Княжої гори, над самим її краєм, де спіють нині хліба, буйно

ростуть трави, цвітуть квіти, опадають туманами й знову пливуть над безмежними

просторами хмари, - там і є могила Асмуса!

От про все це й думав княжич Святослав, стоячи в надвечірні купальської ночі

біля вікна терема. І чомусь йому знову стало невесело, тоскно, чомусь захотілось

залишити світлиці, де за день розпеклось стало гарячим повітря, захотілось вийти

разом з усіма на луки над Почайною, когось шукати і когось зустріти.

Бажання було настільки непереможним, що княжич не витримав, одягнув темне

платне, накинув на плечі корзно, непомітно залишив Гору, перейшов міст і

попрямував до Почайни.


2


Разом з іншими дворянами на свято Купала пішла й Малуша. Ще дома, в рідному

селищі, любила вона свята; холодні, але гомінкі вечори Коляди, веселі дні

веснянок, заквітчану вогнями ніч Купала, п^яні від олу й медів обжинки. Маленька

дівчинка у подертій сорочці стояла тоді оддалік від усіх, боялась підійти до

гурту, але їй було так радісно.

Свята в Києві ще більше вабили Малушу. Тут так багато вогнів, так клично звучали

пісні! І все ж вона - проста дворова дівчина, а пізніше ключниця - і на цих

святах стояла осторонь, боялась влитись у гомінкий, веселий натовп, де

веселились і подоляни, і діти майстрів з передграддя, і навіть боярські та

воєводські діти.

Вони завжди кликали Малушу погуляти з ними. Особливо кликали, просили піти з

ними на свято гридні з Гори. Та й як їм було не кликати її? Вона вже не та

маленька, худенька, перелякана дівчина, що тремтіла колись у лодії, що їхала,

зщулившись під щитом, на Гору.

Малуша змінилася. Коли б батько вигадував їй ім'я тепер, то, напевно, назвав би

не Малушею, а знайшов якесь інше слово - тепліше, краще!

Вона витяглась, була ставна, мала тугі, пружні ноги, виразно окреслені стегна,

тонкий стан, у маленьких її грудях було ще щось дитяче, але разом і достигле -

жіноче, звабне. Вона мала округле обличчя з устами, що нагадували пелюстки

квітки, невеликий лукавий носик, темні брови й чудове русе волосся.

Але найбільше вражали її очі - карі, глибокі, живі, що від одного холодного

слова могли затьмаритись, а від найменшого сонячного променя - засвітитись.

Тільки на людях ніколи вони не були смутними, але й не світилися, бо Малуша жила

на Горі.

У цю ніч, наблизившись до натовпу, Малуша забула про Гору й терем, її охопило

приємне збудження, вона стала в коло, що оберталось круг вогню. Разом з іншими

дівчатами, міцно взявшись за руки, тікала, коли юнаки хотіли їх улоскотати. Коли

ж дівчата й юнаки почали стрибати через вогні, Малуша довго боялась, вагалась, а

потім скільки було сили в ногах побігла, одірвалась від землі, пропливла над

багаттям, стала на ноги, але не зупинилась, а побігла далі, щоб зробити коло і,

повернувшись, знову стрибнути через вогонь...

Так вона робила не раз. Купало - великий чародійник, і той, хто приходить на

його свято, ніби випиває міцного вина. Малуша також сп'яніла, зникли кудись її

страх і вагання, тепер вона була, як і всі, в полоні у Купала, у вирі любові.

А хіба вона не мріяла й не думала про кохання? За тяжкою роботою у неї не

вистачало часу спочити, помріяти. Та вже не раз уві сні хтось нібито бажаний і

дивно знайомий приходив до неї в хлівину, не раз вона, жахаючись, прокидалась

серед ночі, бо здавалося - тільки-но хтось був поряд з нею, пригортав до себе,

схилявся, так близько світились, пломеніли його очі...

— Рятуй мене, Перуне, рятуй, - шепотіла тоді вона й торкалась рукою обереги -

материного дарунка, богині Рожениці.

Зате тепер вона робила, як усі, і, як усі, могла дати волю душі своїй і серцю.

Ще стрибок, ще один стрибок, ще один стрибок, Малушо, священний вогонь Купала

очищає тіло, він наближає любов.

А коли дівчата почали заплітати вінки й пускати їх у Почайну, щоб запитати в

долі, чи судилося їм мати пару, а якщо судилось, то з якої дороги, сплела вінок

і Малуша. Хіба ж їй, як і всім, не цікаво було дізнатись, попливе її вінок чи

потоне, знайде вона собі пару чи ніколи не знатиме любові?

Так, пустивши вінок на воду, й пішла вона понад берегом, пильно придивляючись,

чи тоне він, чи пливе. Якщо ж пливе, то куди, до кого?

Вінок не тонув, він плив і плив, у пасмугах від вогнів, що грали на плесі, на

воді вимальовувалось його темне коло.

І раптом Малуша побачила, що хтось невідомий з'явився перед нею, а далі схопив

її за руки.

— Хто це? - сполохано крикнула вона.

— Невже ти мене не впізнала? - почула Малуша знайомий голос.

— Княжич Святослав?

— Так, це я... А чого ж ти злякалась?

— Я прийшла з дворянами поспівати й стрибати, пустила свій вінок, пішла за

ним...

— То добре, Малушо... Сам Купало привів тебе сюди...

— Ой ні, княжичу... Це - нещастя, тут так темно... і я вже піду назад до

вогнища. Там усі дворяни...

— Ні, ти нікуди не підеш...

— Чому, княжичу? Як же так, що я нікуди не піду...

— Так, Малушо! Сідай ось тут, на кручі, і я сяду біля тебе...

Вона сіла, бо княжич не випускав її руки. Його рука була така дужа й гаряча.

Сіла вона й тому, що не могла перемогти зваби цієї неспокійної, тривожної

ночі...

Якусь хвилину мовчали. До них долітали звуки купальських пісень, тихий сплеск

води, чиїсь голоси в темряві, але все це було так далеко.

— Ти віриш у долю? - запитав Святослав.

— Вірю... ні, не вірю! - знітившись, відповіла вона.

— А для чого ж ти пускала вінок? Адже хотіла знати, куди він припливе?

— Хотіла.

— Отже, ти віриш у долю. Вірю в неї і я. Так мене навчив Асмус.

— Але доля, княжичу, обдурює, їй не можна вірити.

— Ні, вона не обдурює, - впевнено сказав він, - і їй вірити треба.

Випустивши руку Малуші, Святослав довго сидів І дивився на чорне плесо, немов

міг там щось вчитати.

— Ти колись думала про мене? - раптом запитав він, обернувшись до неї, і вона

побачила його освітлені вогнями очі й вуста. Тільки ці очі й вуста тепер не були

злими, як у теремі на Горі, а такими, які вона бачила уві сні.

— Я думала про тебе, - щиро призналась вона, - і завжди боялась... Коли ти

говорив, коли мовчав... і гримав на мене.

— А може, - сказав він Малуші, а більше, мабуть, собі, - може, я був суворий з

тобою і гримав через те, що любив тебе?

— Ой княжичу, - жахнулась вона, - навіщо говорити такі слова, та ще в ніч на

Купала? Ти робив як треба, бо сам княжич, а я роба. Хіба ж можна воднораз

ненавидіти й любити? - Вона знайшла силу стримано засміятись.

— Можна, - відповів він. - Коли я ненавиджу, то від усієї душі, коли люблю - то

до останку.

— То ти, княжичу, разом любив мене й ненавидів?

Він сказав дуже голосно:

— Ні, тебе я тільки любив. Ненавидів їх, усіх на Горі...

— За що, княжичу, за що?

— За те, що зневажали тебе, за те, що для них ти була тільки роба... Я сварився,

і кричав, і гримав на тебе за те, що ти корилась їм.

— Ні, княжичу, я не розумію, як можна разом ненавидіти і любити.

— Але ж мене ти не ненавидиш?

— Ні, княжичу, як я можу тебе ненавидіти, ти - княжич, я - роба...

— Ти знову про це... Слухай і запам'ятай, - перебив він її. - Я говорю правду.

Клянусь Купалом...

У тиші, яка настала після цього і яку, здавалося, ще й заглибила ця купальська

ніч, він почав:

— Слухай, Малушо! Отам, на Горі, і скрізь - на Дніпрі, у полі - мені чогось не

вистачало... Спочатку я не знав, чого мені треба, перестав спати, вибирав зорі

на небі, все когось ждав. А тепер знаю, що шукав, вибирав і ждав тебе, тільки

тебе. Я люблю тебе, Малушо!

— Княжичу! - жахнулась вона. - Як можеш ти мене любити? Я проста дворянка!

Малуша розповіла йому про себе. Втім, що вона могла розповісти? Кілька слів про

Любеч, батька й матір, ще про те, як приїхав і забрав її з собою Добриня, як він

під щитом вивіз її на Гору, як взяла Малушу до себе ключниця Ярина.

— То гридень Добриня твій брат? - запитав Святослав.

— Так, княжичу, брат.

— Добрий гридень, - задоволене сказав Святослав. - Ніколи не думав, що ти його

сестра.

І тут же подумав про те, що мусить зробити щось таке, щоб Добриня відчув його

княжу ласку: пожалувати чимсь, дати добру зброю. Тільки Малуші княжич про це

нічого не сказав, а, дивлячись на плесо й вогні, вів далі.

— А може, я й люблю тебе саме через те, - запальне говорив він, - що ти не

княжна, не боярська і не воєводина дочка. Я для себе місця не знаходжу там, на

Горі, я ночей не сплю, думаючи про тебе, ти для мене краща всіх на світі...

— Не говори так, не говори, княжичу Святославе.

— Та чому ж не говорити?

— Мені страшно, і я дуже нещасна, якщо ти говориш правду...

— Клянусь Перуном...

— Княжичу, якщо судилось нещастя, навіть Перун мене не захистить...

— Не зможе Перун - я захищу... Слухай, Малушо, хіба це не щастя сидіти нам

разом?..

Вона подумала й навіть заплющила очі.

— Так... щастя...

— А коли я тебе обійму, поцілую?

Малуша бачила зорі над собою, але одразу вони затьмарились, згасли. Близько

перед собою вона побачила очі княжича, почула його дихання, міцна, дужа рука

стиснула її до болю, до крику... Проте цей біль тривав коротку хвилину, всю

істоту Малуші пронизали радість, щастя відчутої любові. Разом з Святославом,

ніби на хвилях річки, Малуша попливла кудись далеко, може, і в самий вирій...

Їй здавалося, що вона спить, кілька разів вона ніби прокидалася, бачила

купальські вогні, тремтливі їх відблиски на плесі, до слуху її долітали звуки

пісні, але все це було так далеко. Нові й нові хвилі любовного шалу захоплювали

її, підносили, несли далі й далі...

Проминуло багато часу. Вони прокинулись. Малуша була стомлена, немічна.

— Я проведу тебе, Малушо.

— Не треба, княжичу, вогні ще горять. Ніхто не повинен знати, де я була.

— Гаразд, Малушо! Але завтра ми зустрінемось, і я скажу тобі те ж саме, що й

сьогодні. Де тебе ждати, куди прийти?

— Не знаю, княжичу.

— А коли я прийду через сіни в твою хижу?

— Я тебе чекатиму, княжичу. Тільки страшно, ой як страшно мені...

— Не плач, не плач, Малушо, все буде добре... Малуша пішла на купальські вогні,

тонка постать її вималювалась серед трав, а там і зникла в темряві ночі.

А княжич Святослав ще довго стояв над Дніпром. Навкруг нього пливла тиха,

спокійна ніч. Було темно, як це буває перед світанням. Темряву не могли

прорізати навіть кволі вогні, що догорали на лузі. Найгостріше око серед цієї

пітьми не помітило б, де кінчаються на обрії береги й Дніпро, а де починається

небо. Яскраво світилися угорі зорі, десь глибоко внизу під кручею дзвінко

плескалася вода.

Княжич Святослав був щасливий, він відчував усю велич цієї ночі, вдихав тонкі

пахощі квітів, трав, води, чув пристрасну, стару, але вічно нову пісню соловів,

що співали тієї ночі так само, як і сьогодні.

Щастя, безмежна радість, любов до життя обгортали його, гріли серце, живили

душу. І особливою радістю була та, яку він пережив цієї ночі. Княжич Святослав

почував себе найщасливішою людиною в світі, він глибоко вірив, що любить Малушу

і може знайти щастя з нею.


Вогнища на лузі палали, молодь хотіла, либонь, гуляти до самого ранку.

Наблизившись до вогню, Малуша одразу ж потрапила у вир пісень, криків, танців.

Але тепер вона вже не зупинилась, а швидкою ходою, скрадаючись між кущів,

попрямувала до узвозу, щоб швидше дістатися на Гору, піти в свою хлівину,

залишитись на самоті з своїми думками.

Раптом вона почула за собою кроки. Той, що йшов за нею, поспішав, намагався її

наздогнати. Подумавши, що це, може, княжич Святослав, вона, аби тільки не

зустріли їх разом на воротях, пішла швидше, мало не побігла. Але кроки позаду

лунали все ближче, все чутніше.

Нарешті Малуша зупинилась, бо зрозуміла, що однаково не втече. Хтось у темному

підійшов до неї й також зупинився. Вона придивилась і в червонкуватому відсвіті

вогнів від Почайни побачила обличчя гридня Тура.

— Ти гнався за мною?

— Так, побачив тебе і погнався...

— Навіщо?

— Щоб тебе хтось не скривдив цієї темної ночі...

— Хто ж мене міг скривдити?

— А хіба я знаю, Малушо? Купало - великий чародійник, він часом удалий, часом

п'яний. Я весь час, відколи ти тут, на Горі, чогось потерпаю за тебе...

Вони йшли поруч - Малуша легкою, нечутною ходою, він - важко, твердо, впевнено,

як ходять гридні.

Тільки в словах Тура не було певності.

— І ще я боявся, - вів він далі, - щоб ти мене не скривдила...

— Чим же я тебе, Туре, могла скривдити?

— Хто знає? - відповів він. - Коли б ти була такою, як я, і коли б ти була між

нами, я б тоді не боявся. А коли ти стала ключницею, опинилась у теремі, я боюсь

за тебе...

Після всього, що сталось цієї ночі, їй важко було зрозуміти, про що говорить і

на що натякає Тур. Але її вразили щирість і теплота цього простого гридня, що

так багато вже зробив для неї й ще раз виказав свої почуття цієї ночі. Тому

Малуша й промовила:

— Слухай, Туре! Та ти ж сам, зустрівши мене на Горі, казав, що коли я виїхала

сюди під щитом, то буде мені честь і слава...

— Так, я говорив це...

— То невже ж ти зараз не хочеш мені честі й слави?

— Хочу!

— Помолись за менеї

— Молюсь! - зупинився він і подивився на всіяне зорями небо. - Нехай Перун дасть

тобі тут, на Горі, велику честь, славу, щастя...

— Не поспішай, Туре! - сказала Малуша, помітивши, що він хоче йти далі. - Я

також постою й помолюсь. Перуне, дай щастя мені і гридню Туру. Даси? Він дасть,

Туре, бачиш, як нам посміхаються зорі. А тепер ходімо. Тут так темно, дай мені

руку.

Він взяв її руку і обережно повів узвозом. Недалеко на тлі синього неба вже

видно було міст, ворота.

— Перун кожному дає свою долю, - тихо говорив Тур. - Але в мене немає, не було

ще щастя, долі...

— Не говори так. Туре, - заперечила вона. - І тобі, і мені Перун дасть однакову,

щасливу долю...


З


Немає княгині Ольги, але на Горі все робиться, як і за неї. Покон княжого двору

— це закон, усталений віками. Так було колись, так є зараз, так мусить бути

довіку.

Княжич Святослав прокидається, розбуджений ударами в мідяне било на стіні. Спав

він чи ні? Хто знає?! Може, й заснув, не роздягаючись, впавши на ложе. Але зараз

мусить вставати. Немає в Києві княгині Ольги, на столі сидить він, Святослав,

треба вставати, йти до стравниці, після того вершити з воєводами й боярами суд,

їхати з ними ж за Дніпро на лови. Княжич Святослав іде в куток опочивальні, де

стоїть цебро, вмивається джерельною водою, одягається, виходить.

У сінях, де червонкувате світло кількох світильників змішується з зеленкуватим

промінням світанку, його вже ждуть брат Уліб, воєвода Свенелд, тисяцький Маркел,

бояри Ратша й Хурс. Коли княжич Святослав спускається сходами, вони, низько

вклоняючись, вітають його. Уліб ледь схиляє голову перед братом. Потім вони

ідуть разом через довгі сіни, де догорають світильники, до стравниці - попереду

княжич Святослав, поруч із ним Уліб, за ними воєводи і бояри.

У стравниці давно вже все готове для снідання. На застеленому білим полотном

столі є хліб і сіль, корчаги з квасом, веприна й різне зело, всілякі страви.

Біля столу розставлені вже важкі дубові, з високими спинками стільці.

До вогню підходить княжич Святослав. Він кидає туди від хліба, веприни, дрібку

солі, виливає меду. Усі моляться за щастя рідної землі, за добробут города

Києва, за княгиню Ольгу в далекій дорозі.

Тільки княжич Святослав молиться про інше - перед його очима стоять вогні

купальської ночі, вінок на плесі, очі Малуші. Вогонь поглинає жертву. Мусить

бути так, як замислив Святослав. Усі сідають до столу.

Тоді з дверей від кухні виходить ключниця Малуша, вона зупиняється, притуливши

руки до серця, низько вклоняється.

Але, вклонившись, Малуша цього разу дуже довго не піднімає голови. А може, це

тільки так здається княжичу Святославу.

Потім вона підводить голову. Стоїть напроти княжича Святослава, дивиться на

нього, хоче побачити в ньому те, що жадала бачити, - любов і ласку. Але бачить

ті ж самі спокійні, ніби холодні очі, чує звичайне, тихе:

— Подавай страви, ключнице!

Малуша подавала страви і боялась дивитись йому у вічі. А може, й краще, що було

саме так. Бо коли б вона пильніше придивилась, то помітила б, як княжич

Святослав кидає невдоволені погляди на воєвод, бояр, брата Уліба, помітила б

його стурбованість, неспокій.

Так закінчилось снідання. За вікном уже сяяв день, звідти долітали людські

голоси, тупіт коней. Гора оживала, кликала, вимагала. Княжич Святослав рвучко

встав з-за столу, за ним підвелись брат Уліб, воєводи, бояри.

Святослав на одну мить зупинився біля столу й замислився, приклавши руку до

чола, ніби хотів щось пригадати. Потім повільно пішов до дверей, а за ним і всі,

що були в стравниці.

Схопившись рукою за ріжок столу, Малуша стояла і дивилась, як, оточений боярами

й воєводами, вийшов із стравниці, іде сіньми княжич Святослав, Там уже ждали

його інші мужі й бояри, вони вітались, приєднувались, щільніше оточили княжичів.

От уже й не видно Святослава.

Холодні пальці Малуші випустили ріжок столу, Княжич Святослав устав, вийшов, так

і не поглянувши на неї. А чого ж ждала Малуша? Справді, чого вона могла ждати? У

княжича Святослава багато діла - зараз він судитиме людей, пізніше, як це чула

Малуша, поїде з воєводою Свенелдом на лови, потім обід, вечір, ніч. Однаковим

життям живе Гора - сьогодні, як учора, завтра, як сьогодні.

Але не однакове життя в неї, в Малуші. Таким, як сьогодні, буде воно завтра і в

наступні дні, але таким, як учора, вже не буде ніколи. Так що ж робити, як бути,

як жити?

На очі набігає сльоза. Малуша змахує її рукою. Не можна плакати І Знову сльоза -

і знову вона змахує її рукою. Не плач, Малко, не плач! Крізь вікно потоком

вливається рожеве сяйво світанку, крий боже, хтось побачить, що ключниця княгині

Ольги плаче! От і зараз у стравнвдю заходить красуня Пракседа, щось запитує в

неї, дивиться на Малушу великими своїми чудовими, але хижими й заздрісними

очима. Малушо, не плач!

І вона вже не плаче. Снідання закінчене, але буде ще обід, вечеря, треба іти до

комор, усе взяти, приготувати. А хіба крім того мало всякого діла? Княжий терем

великий, треба скрізь прибрати - перестелити ложа, накрити столи, замести,

змахнути кожну порошинку.

Малуша йде теремом, виходить у двір, прямує до комор, медуш, бертяниць, клітей.

Біля пояса її брязкотить важка низка ключів. Тут ключі до всіх добр, у її руках

усі багатства княгині, княжичів, всього княжого двору. Вона йде, зупиняється

біля комор і хиж, що замкнені важкими замками, і починає перебирати ключі.

О, як багато в неї ключів! Ось ключ - а за ним усі коштовності княгині, ось ключ

— і вона може одягти всю Гору, передграддя, Подол, ось ключ - і перед нею будуть

скарби, скарби... Але вона перебирає й перебирає ключі, все не може знайти того,

який хотіла б мати зараз. Вона розуміє, що полюбила княжича Святослава і без

цієї любові не зможе жити. О, якби-то кузнеці вміли кувати ключі до серця

людини!


Марно турбувалась Малуша, і марно вона, прибігши після довгого дня в хлівину до

себе, думала, що запізнилась, Хвилювалась, що княжич Святослав не прийде, навіть

заплакала.

Княжич Святослав не міг прийти до неї в хлівину, поки в теремі ходили бояри,

родичі, гридні, не міг прийти й тоді, коли вступала на варту перша нічна

сторожа, бо в теремі не спали.

Коли ж княжич переконався, що все навкруги заснуло, він погасив світильник у

своїй світлиці, дуже тихо, щоб ніхто не почув, як поскрипують мостини, увійшов у

Золоту палату, де в півтемряві тьмяно поблискували зброя й доспіхи предків,

минув верхні сіни, спустився східцями в куток нижніх сіней і відчинив двері до

хлівини Малуші.

Одразу, тільки Святослав переступив поріг і замкнув за собою двері, він відчув

на шиї руки, тепле дихання, - о, які солодкі були уста в Малуші, яким пружним,

але водночас і гнучким було її тіло, перса, ноги!..

За вікном ішла ніч, там, над стінами города Києва, робили вічні свої кола зорі,

на городницях стояли сторожі й мідяними билами вели лік часу, а вони були вдвох,

для них не існував час, вони пливли й пливли на щасливих хвилях любові.

Швидко збігали години ночі, кожен із них запитував себе - чи й була ця ніч, а

вже на стіні сторожі дзвонили в била, вже скреготали жеравці мосту, який

опускали на день, на подвір'ї лунали кроки, а далеко за Дніпром прорізувалась

ниточка світанку.


4


Усім їм дуже добре в цю вранішню годину, усім по-людсьікому хочеться жити, кожен

з насолодою глибоко вдихає свіже повітря, - о, як чудово пахне воно водою,

травами, зіллям, - кожен милується голубим небом, рожевими хмарками, що повисли,

як намистечко, на обрії, квітами, що всіма барвами грають серед безмежного

зеленого руна.

Але найщасливіший, мабуть, із них у цю годину Добриня. Він не розуміє ще, що

сталось з ним, як не розуміє й того, як, чому це сталось. Учора він був гриднем

у княжій дружині, як сотні й тисячі інших хлопців, і думав, що ходитиме в

гриднях доти, доки не наразиться десь на печенізький спис і загине.

Аж раптом на світанні покликав його до гридниці воєвода Свенелд і сказав, що

він, Добриня, поїде з княжичем Святославом на лови й поведе з собою сотню

гриднів. Але це було не все, - їхній тисяцький, що був при цій нагоді в

гридниці, додав, що віднині, з княжої ласки, Добриня завжди водитиме сотню.

Отже, він - сотенний, віднині й навіки сотенний!

Радість наповнює душу Добрині. Був би він сам - ударив би коня, з криком-гиком

помчав у поле, щоб аж земля гула під копитами, а повітря розривало груди. Та й

долетів би він, либонь, аж туди, де висять над обрієм хмари. Сотенний! Чуєте,

любечанин Добриня сотенний!

Але мчати не можна. Стримуючи баского коня, він їде одразу ж за княжичем

Святославом, інші гридні - їм взап'яіть. Так вони й їхатимуть за Дніпро, до

дарниці княгині Ольги - бобрових гонів княжича Святослава.

Усі мовчать. Негоже говорити, коли мовчить княжич. А він їде, попустивши

повіддя, іноді тільки, коли кінь змінить ногу або від Дніпра війне свіжий

вітрець, підведе голову, подивиться навкруги замисленими очима. Про що думає

княжич і чим стурбований? Чому в сірих його очах часом світиться радість, а

іноді промайне й тривога?

Та хіба може гридень, а хоч би й сотенний, знати княжі думки? У князя - своє, у

гридня - своє. Добриня думає про своє, він знову запитує себе: чому так сталось?

Де причина?

Гарцюючи на коні за княжичем Святославом, пощипуючи час від часу тонкий вус, то

попускаючи, то натягуючи повіддя, граючи списом і міцно тримаючи щит, Добриня

сьогодні здавався сам собі набагато кращим, ніж учора, і, безперечно, кращим від

інших гриднів. У пам'яті постали дні, коли йому не раз доводилося супроводжувати

разом з іншими гриднями княгиню Ольгу, а кілька разів і княжича Святослава. І

хоч тоді нічого незвичайного не трапилось, Добриня тепер знаходив, що все було

незвичайним: там він перший допоміг княгині вийти з човна, там він перший підвів

княжичу Святославу коня... Бач, Добрине, який ти добрий, бач, чим заробив собі

честь і славу. Так вище ж голову, тугіше повіддя, сотенний!


5


Швидко минає в житті людському весна, швидко пливуть теплі й щедрі дні літа, але

найшвидше пробігають дні й ночі любові...

Княжич Святослав переживав справжню весну. Він їздив, як і раніше, на лови, з

дружиною своєю побував влітку за Переяславом, у Родні, їздив у ліси за Любечем.

Але тепер, де б він не був, де б не ночував у полі, де б не стояв у степу, на

високій могилі, він бачив її обличчя, мріяв обняти її, впитись у тугі уста, ще

раз і ще раз горіти в шалу любові.

Навіть дружина не пізнавала свого князя. Раніше він був замислений, сторожкий,

неговіркий. І ніби хтось підмінив їхнього князя: на обличчі його весь час грала

посмішка, рухи стали твердішими, він бив орла на льоту, сміливо йшов із списом

на тура, наздоганяв у степу дикого коня.

Особливо ж він був щасливий, коли повертався з дружиною до Києва. Це бувало

звичайно надвечір, коли теплом дихав Дніпро, повітря було насичене пахощами

достиглих яблук, меду й квітів, десь далеко-далеко в лугах народжувалась пісня.

Напоєні сонцем, обвіяні вітрами, трохи стомлені, але дужі, мовчазні, але

щасливі, перепливали вони на конях через Дніпро й Почайну, виходили на берег,

обмивались у теплій воді і їхали через торг Подолом, підіймались узвозом з

передграддя, мостом, що здригався й гримів під копитами коней, в'їжджали на

Гору.

І знову ніч любові, чудова ніч, коли не вистачає слів, коли все навкруг,

здається, оспівує і славить кохання.

А неминуче й невблаганне ходило вже близько біля княжича Святослава й Малуші,

тільки вони цього не знали й не відчували.

Був місяць червен* (*Червен - липень.) - чудовий час, коли в Києві й навкруг

достигали овочі й виноград, на полях пахло житом, в лісах - медом. В цьому

дозвіллі, серед невимовної буйної краси цвіла й їхня любов.

Прийшов зарев* (*Зарев - серпень.), зарипіли вози, встали стовпи куряви над

шляхами - багатство садів, безмежного поля, лісів плавом пливло до княжих

клітей, засіків, медуш на Горі. Малуша рук не чула, підіймаючи каді, коші,

діжки, цебра, у неї від тяжкої праці підгиналися ноги. Але надходила ніч - все

забувалось, бо молодість не знає втоми, а любов для неї - спочинок...

А потім настав ревун, війнуло холодом над Дніпром, студена стала вода, в'яли

трави й квіти на берегах, птахи летіли на південь, а в Малуші заболіло серце.

Вона не знала, коли це почалося, але ходила сама не своя. Вночі не спала, вдень

не їла, зблідла, змарніла, тільки очі блищали. Правда, іноді в них спалахувала

тривога.

Однієії ночі вона довго, здригаючись від ударів власного серця, ждала

Святослава. А коли він прийшов, призналась.

— Княжичу любий, - несміливо почала Малуша, - не знаю, чи й говорити, але щось

недобре мені... По щоках у неї котились сльози.

— Ну, чого б тобі сумувати, - спробував заспокоїти її Святослав. - Не плач...

— Мабуть, я непразна* (*Непразна - вагітна.) суть...

Вона пильно стежила за його обличчям і очима: хотіла знати, що думав Святослав.

Але прочитати щось певне на його обличчі вона не могла. Княжич Святослав чув її

слова, зрозумів, що сталося, але дивився не на неї, а далеко за віконце, де

високо в небі висів сріблястий місяць.

— Що ти думаєш, княжичу? Мабуть, ти тепер ненавидиш мене, я тобі тепер не

потрібна?..

— Ні, Малушо, - відповів він. - Не про те я думаю, а про те, що маємо робити. І

ми зробимо, все зробимо так, що буде добре...

— Але що робити?

— Не поспішай, Малушо, дай подумати, збагнути...

Наступної ночі вона була дуже неспокійна: чи прийде до неї княжич Святослав? А

як і прийде, то чи буде такий, як і раніше?.. О, як нетерпляче чекала вона цієї

ночі, кроків за стіною в темряві, доторку руки до клямки (вона так добре знала

цей доторк!), тихого скрипу дверей, а потім - його самого, любого, єдиного.

І вона не тільки ждала, а й готувалась до його приходу - прибрала в хатині,

нарвала квітів і поставила їх у череп'яному горщику біля ложа. Довго думала, чи

не може ще зробити щось приємне для княжича, - і не придумала...

Малуші довелося ждати дуже довго. Вже на Горі все заспокоїлось і заснуло,

сторожі раз і вдруге вдарили в била, місяць виплив із-за Дніпра і хитро зазирнув

через зубчасті городниці, але за стіною все не чути було знайомих кроків -

княжич Святослав не йшов.

Відчай і страх обгорнули спраглу душу ключниці Малуші, вона вирішила, що княжич

вже не прийде, і не знала, що ж їй тепер робити, як далі жити.

І коли вона вже вкрай зневірилась і подумала, що щастя й любов її минули навіки,

не за стіною терема, а поруч, у дворі почулися кроки, знайома рука доторкнулась

до клямки, тихо скрипнули двері...

— Малушо!

Вона вийшла з темного куточка, де стояла, притиснувши руки до серця, що

розривало груди.

— Цей Уліб аки тать! Стоїть і стоїть у сінях, розмовляє з своїми воєводами та

боярами. Я вже вийшов іншими дверима. Через сад...

Малуша не чула його слів, вона дивилась і дивилась на залите місячним промінням

обличчя Святослава, на його очі, в яких спалахували такі знайомі їй іскринки.

Святослав теж нічого не чув, він прийшов до неї, як і колись, він прийде завтра

й позавтра, він не покине тебе, Малушо!

А коли б вони прислухались, то почули б, як поруч у дворі, під деревами,

пролунали чиїсь кроки. Там ворухнулась, рушила з місця жіноча постать.

Зупинилась на мить і побігла.


РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ


1


Проминуло ще багато днів, багато довгих, безсонних ночей провела княгиня Ольга в

монастирі Мамонта, аж поки змогла знову побачити імператора Костянтина.

Прилітали холодні вітри з півночі, й опадав лист з тополь, що росли під стінами

города; приходили в Суд, вивантажувались і поспішали вирушати назад, до своїх

земель кораблі з усього світу; з кожним днем темнішали й остигали води Суду й

Пропонтиди, а Ольга все сиділа в монастирі Мамонта, ждала зустрічі з імператором

Костянтином.

Часом княгиня закипала від обурення: доки ж їй тут сидіти й ждати цієї зустрічі?

Чи не краще сказати купцям, іцоб вони ставили вітрила та й рушали в Руське море,

до рідного Дніпра? Часом вона говорила царевим мужам, які приходили й приходили

до монастиря й цікавились, як здорові княгині, що почуває вона себе зле,

збирається виїжджати на Русь, бо тільки там буде їй добре.

Цареві мужі слухали, обіцяли переказати це імператору, зникали, знову приходили

й кожного разу вигадували нову причину: то, мовляв, імператор Костянтин трохи

занедужав, то виїхав десь недалеко у Македонію чи Фракію, то просто не має часу.

Але завжди обіцяли, що от-от імператор запросить княгиню Ольгу до Великого

палацу, зустрінеться з нею, матиме важливу розмову.

І княгиня ждала. Вона мусила ждати, бо мова йшла про справедливі вимоги, про

добробут руських людей, про честь Київського столу. Невже ж може бути, що

імператор Візантії, який щоденно приймав князів і послів з усього світу, не

прийме і не говоритиме з нею - руською княгинею?

І ось нарешті, - це було через півроку після того, як княгиня Ольга виїхала з

Києва, й через вісімдесят три дні після того, як руські події стали на Суді, -

цареві мужі, задихаючись, прибігли до монастиря Мамонта й повідомили княгиню, що

імператор Костянтин ждатиме її в неділю, вісімнадцятого жовтня.

Вісімнадцятого жовтня! Тут, над Пропонтидою, було ще тепло, але на серці в

княгині Ольги холодно. Скільки днів і ночей! Що дасть їй ще одна зустріч з

імператором?

І знову вони з усіма церемоніями прийшли у Великий палац, знову їх примусили

ждати виходу імператора. У Золотій палаті на позолочених деревах співали птахи,

гирчали й били довгими хвостами об підлогу золоті леви, а імператор Костянтин

підносився у конху* (*У конху - під склепінням.) й там височів нарівні з образом

Христа.

Після того був обід. Купці й сли за окремими столами обідали в Золотій палаті,

де сидів і імператор Костянтин. Імператриця ж з дочками й Феофано - у

Пентакувіклії святого Павла, куди було запрошено й княгиню Ольгу.

На цей раз княгиня Ольга сиділа за одним столом з імператрицею й Феофано,

розмовляла з ними, мала змогу ще раз зблизька подивитись на них. І знову, як і

під час першого прийому, її неприємно вразили сухість і черствість імператриці

Єлени, зухвала, підкреслено горда поведінка Феофано.

Час від часу в Пентакувіклії лунали звуки органів - тоді всі присутні на обіді

мусили вставати й слухати музику. Кілька разів під час обіду до палати заходили

карлики-блазні й витівники, що розважали гостей всілякими жартами, робили дивні

вправи, поглинали вогонь, примушували речі зникати й знову знаходили їх,

вилазили по тонких гнучких прутах аж до стелі. Перед гістьми виступив навіть

чорний велетень, що міг підняти вісім чоловік.

Але, хоч все це було надзвичайно цікаво, княгиня Ольга не могла забутись. Вона

думала про те, чому імператор обідає з купцями й послами, а вона - з

імператрицею й Феофано; ждала й гадала, чи покличе її імператор.

І от на дверях Пентакувіклія з'явився паракимомен Василь.

Імператор Костянтин кликав княгиню Ольгу на розмову.

Була пізня осінь, але тут, на березі Пропонтиди, ще не відчувалось її дихання. У

саду, де йшли імператор і княгиня, ще цвіли квіти, і терпкі їх пахощі пінили

голову. Десь унизу, в темряві, глухо билась об скелі морська хвиля, вдалині за

мурами тьмяно поблискував Константинополь, вгорі переливались всіма барвами

зорі.

Імператор і княгиня Ольга стали на скелі над морем, і те, що відкривалось їхнім

очам, можна було назвати справжньою казкою. Просто перед ними лежав голубуватий

безконечний простір Мармурового моря. Високо над ним і ніби зовсім близько, від

землі плив срібний, перетканий темними западинами місяць. У сяйві місяця навкруг

нього померкли, зникли всі зорі, небо там було таке ж голубе й чисте, як і море

внизу. Тільки на півночі, де небо закутала темна шаль, ніби потай горіли

червонуваті зорі. Від скелі, на якій стояли імператор і княгиня, аж до самого

обрію море світилось, по ньому снувалась широка доріжка від місяця; але не

тільки в цьому місці, а й по всьому простору моря кожна краплина його вилучала

зеленкувате сяйво.

І, впиваючись тишею ночі, вбираючи в себе сяйво місяця, спочиваючи в лоні

своєму, море час від часу зітхало, ніби дихало, і тоді з глибин його виникала

хвиля, котилась до берега, з тихим плескотом, схожим на шепіт, розбивалась на

камені і дрібними струмками, що дзвеніли, як струни, поверталась у безодню...

— Я хотів показати княгині руській красу Пропонтиди. Ось вона, - сказав

імператор Костянтин.

— Я дуже вдячна імператору за увагу, - відповіла княгиня, - але за три місяці я

вже доста бачила цю красу, а он там, над Перу, висить хмара, і звідти дме

холодний вітер.

— Княгиня Ельга, бачу, ображається, що я так довго не міг з нею поговорити. Але

ж я то хворів, то виїжджав з Константинополя... Зараз я дуже уважно слухаю

княгиню.

— Так, імператоре, я довго чекала й хотіла говорити про мир і любов, які повинні

бути між Візантією і Руссю...

— Хіба між нами немає миру й любові, княгине?! - нібито щиро здивувався

імператор. - Наскільки я знаю, вони між нами нині є...

— Мир і любов записані в харатіях римських імператорів і князів Олега й Ігоря,

що стояли колись тут, під стінами Константинополя. Але на ділі їх немає, і в

тому не повинна Русь.

— Не розумію, про що говорить княгиня.

—Я говорю про те, що на сході нашої землі, на далекому Танаїсі, де проходить наш

шлях до Ітиля-ріки й Джурджанського моря, Візантія збудувала свій город Саркел і

перетяла нам шлях...

— Саркел?! - засміявся імператор Костянтин. - Але ж то не наш город, його

збудував хозарський каган, якому ми продавали, правда, мармур і камінь, залізо й

скло... Там, як я пригадую, був і наш будівничий, спафарокандидат*

(*Спафарокандидат - вищий чин.) Петрона... Але, княгине, будували цей город не

ми, а хозари. Так само будуємо ми городи іншим народам. Захоче Русь - ми

допоможемо і їй... Звичайно, за гроші, за золото...

— Що ж! - промовила, стримуючи себе, Ольга. - Про Саркел ми будемо говорити з

хозарським каганом, але ж імператори ромеїв будують городи - не тільки на

Танаїсі і не тільки за золото, а й на берегах Руського моря від Істра до

Тмутаракані, де стоїть Русь...

— Княгиня Ельга помиляється, - суворо сказав імператор Костянтин. - Колись, у

дуже давні часи, ми, греки, прозивали Руське море Понтом Аксінським і не ходили

туди, але пізніше це море стало Понтом Евксінським, і тоді багато греків

оселилось над Істром, у Кліматах, у Тетрамархі, яку княгиня називає

Тмутараканню.

— Я знаю, - говорила княгиня Ольга, - що в давні часи багато греків оселилось у

Кліматах, і ми від тих часів маємо з ними дружні стосунки. Але в Тмутаракані,

яку імператор називає Тетрамархою, і скрізь над морем були наші землі... Чому ж

імперія нині посилає туди своїх людей, і не будівничих, а воїв, і чому вони

нападають на наших людей і не дають торгувати з Кліматами?

— Древніх наших городів над Понтом ми не збираємось руйнувати, - сказав

імператор, - і на нові землі не поїдемо.

— Але нехай вони не заважають нам торгувати з Кліматами.

— У Кліматах є свій синкліт, стратиг, протевон, Русь мусить сама домовлятись з

ними.

— Ми зуміємо домовитись і з ними, - згодилась княгиня, - аби тільки нам не

заважала імперія. Але, імператоре, не все гаразд у нас з торгівлею й у самому

Константинополі...

— Чому ж? Адже ми торгуємо з Руссю так, як сказано у харатіях, підписаних нашими

імператорами і руськими князями.

— Ці харатії написані дуже давно, а життя йде, і все змінюється. Наша земля

багата суть, імператоре, багатша, ніж думають тут, у Константинополі.

— Я знаю це, княгине, і це відомо всій імперії.

— Тим паче, імператоре! Ми хочемо продавати свої статки, нам є що продати.

Багато ми хочемо й купувати в Константинополі... Але хіба нам дають торгувати?

Адже коли купець наш приїжджає сюди, він мусить показати свій товар єпарху, той

виставить ціну... Де ж це видано, щоб не сам купець, а щоб хтось встановляв йому

ціну?! У нас у Києві цього немає. Ваші купці дають ціну, діло наше - купувати чи

не купувати. . .

Імператор Костянтин нібито уважно слухав княгиню Ольгу, а вона розпалювалась все

більше і більше.

— Знову ж, - вела вона далі, - у Константинополі купці наші можуть купувати

вино, мастики й парфуми, а от паволок, шовку та оксамиту тільки на п'ятдесят

золотників кожен... Чому це так, імператоре? Я хочу не вином напоїти, а одягти

Русь.

— Наші імператори, - сказав уперто Костянтин, - уклали ряд з князями руськими

про торгівлю, і я не бачу потреби змінювати його.

— Отці наші думали, що договори їхні будуть виконуватись. . .

— Я подбаю, княгине, щоб вони виконувались, - сухо сказав імператор, - але чому

Русь не виконує договорів?. .

— Про що говорить імператор?

— Я говорю про те, що ще за імператора Льва Премудрого патріарх Фотій встановив

на Русі християнську митрополію, але вже сто літ Русь і князі її не приймають

цієї митрополії. . .

— Я християнка, - сказала княгиня Ольга.

— Я знаю, і тим більше дивуюсь.

— Це не дивно, - запально промовила княгиня, - не токмо я, багато християн вже є

на Русі. Є у нас і храми, і священики. Але Русь не хоче бути під патріархом

константинопольським.

— Чому?

— Мабуть, тому, чому й болгари-християни не коряться патріархові

константинопольському, а мають свого патріарха. Ми, імператоре, дуже любимо і

бережемо закони наших батьків. І хоч змінюємо ці закони, але це знову закони

наші, свої. Руські люди не терплять нікого над собою, вони не вміють бути

рабами...

— Та невже ж християнство - це рабство?

— Я християнка і знаю, що християнство - це не рабство. Але бути під патріархом

константинопольським - це все одно, що бути під імперією.

— Княгиня Ельга дуже одверта і гостра на слові, і дуже шкода, що не хоче мати

мене хрещеним батьком.

— Так, імператоре, я хрещена суть презвутером болгарського кагана Симеона... Але

хіба немає шляхів, щоб поріднити Візантію і Русь?

— Про які шляхи говорить княгиня?

— Імператор, дай боже йому здоров'я, має кількох дочок... Я ж маю двох синів, і

з них старшого Святослава. . . Княжич Святослав зараз на порі, скоро посаджу

його на Київському столі. . . А що, коли б київський княжич Святослав поріднився

з імператором Візантії?

— Він еллін* (*Ромеї називали еллінами всіх нехристиян.), язичник. . .

— Так, він язичник! Але ж юдеї, хозари - і ті родичі римських імператорів.

— Ті імператори римські, - відповів Костянтин, - що ріднились з хозарами, мають

анафему, я ж хочу мати не анафему, а життя вічне. . .

— Шкода, імператоре! Колись княжич Святослав побуває в Константинополі і

імператор пересвідчиться, який він справедливий, сміливий. . .


З невеселими думками залишала княгиня Ольга Великий палац імператорів ромеїв.

Вийшла вона з покоїв Костянтина пізньої години. Увесь почет її ждав у Орології

й, очевидно, трохи непокоївся.

Темними вуличками, майданчиками, де височіли стрункі кипариси й дзюркотіли

фонтани, довгими лункими переходами, оточені сановниками, царевими мужами,

охороною, пройшли вони мовчки до воріт Великого палацу, попрощалися, сіли у

колісниці й поїхали через широку площу, а далі вулицею Меси.

За той час, поки вони були в палаці, погода змінилася. Над Золотим Рогом і

Галатою повисла чорна грозова хмара, час від часу в ній спалахував вогонь, глухо

гуркотів грім, до землі летіли, били сліпучо-білі гострі блискавиці.

У такі хвилини видно було весь похід, що мчав вулицею, - візників, коней, які

боязко ворушили головами, княгиню, її супутників, що, вчепившись за поручні,

намагались не випасти з колісниць.

— Ну як? - один тільки раз запитала княгиня Ольга в своїх родичок і боярських

жон. - Такого чуда ми не бачили? Красоти тоя не забудемо?

Жони мовчали. Чудес і краси Константинополя немов і не бувало, цієї ночі у

Великому палаці вони побачили щось інше.

Вони їхали вулицями Константинополя дуже довго, перед ними з обох боків у

півтемряві виникали й тікали назад будинки, кипариси, пам'ятники й колони.

Скрізь було порожньо, вряди-годи тільки зустрічались їм нічні сторожі, де-не-де

у вікнах теплілись схожі на світлячки вогники.

Княгиня Ольга не бачила всього цього, не дивилась на примарний нічний

Константинополь. Гірка образа, біль, злість стискували її серце, рвали груди.

2


Історики різних часів і різних народів витратили гори паперу й ріки чорнил,

описуючи, як літа 957-го княгиня Ольга на лодіях з купцями своїми їхала до

Константинополя, які дари везла вона з собою, як приймали її імператори і що

говорили з нею. Думали ще й про те, в які дні імператор Візантії її приймав -

дев'ятого вересня і вісімнадцятого жовтня чи в якісь інші? Зрештою вони прийшли

майже до одностайної думки, що імператори приймали княгиню Ольгу вдруге

вісімнадцятого жовтня, бо тільки літа 957-го неділя припадає на вісімнадцяте

жовтня. А чи приймали імператори княгиню Ольгу вперше дев'ятого вересня, чи в

якийсь інший день - про це сперечаються ще й досі.

І чомусь ніхто з них не замислився над тим, а що ж робила княгиня Ольга після

другого прийому в імператорів? Питання це може видатись комусь смішним, може,

хтось з істориків відповість на нього словами літописця: “Повернулась до Києва

і, ображена імператорами, сказала: “Ти також постоїше в мене на Почайні, якоже

аз в Суді...“

Та це не буде відповіддю на питання, бо справді, що ж робила княгиня Ольга після

ночі вісімнадцятого жовтня, коли її прийняв вдруге і востаннє імператор

Костянтин? Повернулась до монастиря Мамонта, заснула та й поїхала до Києва?

Коли? Адже було вже вісімнадцяте жовтня. Руським морем навряд чи можна було

їхати. Там у цей час ревло таке, що від лодій і трісок би не лишилось. Про

Дніпро й думати не доводилось, бо до нього треба було ще добратися. А коли б

вони й добралися, то побачили б там тільки кригу. Син княгині Ольги Святослав

їхав через п'ятнадцять літ після цього на лодіях до Києва, виїхав не

вісімнадцятого жовтня, а в липні, і не з Константинополя, а з гирла Дунаю, та й

не міг доїхати, а замерз з лодіями в гирлі Дніпра, на узлучині моря...

Ні, питання про те, що робила Ольга після ночі вісімнадцятого жовтня літа

957-го, немарне, і відповісти на нього треба.

Коли колісниці, на яких везли княгиню Ольгу та її почет з Великого палацу,

зупинились біля монастиря Мамонта, всі встали, гуртом пішли в ворота, зупинились

на вимощеному каменем дворі. Родичі княгині, маючи намір поговорити між собою,

вклонилися їй і швидко пішли до своїх келій. Мовчала якийсь час, кутаючись у

своє корзно, щоб захиститись від вітру, княгиня Ольга, а потім сказала,

звертаючись до купців:

— Ви одразу зайдіть до мене...

Через короткий час вони зібрались в її келії. Там горіли дві свічки, що

освітлювали убогу монастирську обстановку: стіл, кілька лав, сірі кам'яні стіни,

вузькі віконця, через які долітав шум вітру й стогін розбурханого Суду.

Княгиня встигла переодягтись і була в звичайному своєму одязі, з темною

пов'язкою на голові, і це ще більше підкреслювало її бліде, стомлене обличчя,

пересохлі, спраглі уста.

Сівши на лаві біля столу, княгиня прислухалась, як шумить вітер за вікном і як

стогнуть хвилі на Суді, стурбовано хитнула головою і почала:

— Не лиха хотя, а заради добра й тиші землі Руської їхали ми сюди з бременем

тяжким, везли дари достойні, дали їх імператорам, говорили про потреби наші і

все зробили по надобі...

На хвилину княгиня замислилась, пригадуючи, як кілька місяців висиділа на Суді,

як довго добивалась і нарешті побувала у Великому палаці.

Надії? На що вона надіялась, чого сподівалась? Ні, давні князі руські Кий, Олег,

Ігор, що ходили до ромеїв не з подарунками, не з ласкавими словами, а з мечами і

з списами, добре знали, за що й для чого йдуть вони проти Візантії.

Лукаві, хитрі ромеї й імператори їхні, брехливими словами вони завжди намагались

обдурити й приспати руських князів і всіх руських людей, присягались Христом,

але самі Христа в серці своєму ніколи не мали.

Марні розмови, що імператори ромеїв згодні жити в дружбі й любові з руськими

людьми. Ці імператори, як павуки, висмоктують всі сили з Єгипту, Азії, Європи,

мріють вони про ще більше - прагнуть підкорити Русь.

О, як добре відчувала тепер княгиня Ольга ненависть ромейських імператорів до

Русії Здригаючись всім тілом, чуючи, як кров закипає біля серця, згадувала вона

тижні, коли сиділа на Суді, згадувала обидва прийоми у Великому палаці, де її

почет всіляко принижували й зневажали, пригадала й останню розмову з імператором

Костянтином.

— Вотще їхали ми до Цареграда, - сердито повела вона далі, - ліпше бих не були

тут, бо що хотіли - не зробили, що шукали - не дістали, добра й тишини - не

здобули. Днесь я знову говорила з Костянтином, та що це була за мова? Велику

гордість взяли імператори, двоєручать, про любов говорять - пагубу нам чинять,

потай діють, чорні їх помисли й замишляї...

І за цими словами сли й купці Руської землі відчули глибоку образу княгині, що

була й їхньою образою, увесь біль її, що був також і їхнім болем.

— Але що маємо тепер робити, сли мої й купці? - запитала княгиня Ольга й

оглянула їхні обличчя. - Адже Костянтин змусив нас три місяці сидіти на Суді не

токмо щоб вразити честь і гординю нашу, а паче щоб у безвихідь завести. Скажіть

мені, купці, - звернулась вона до них, - чи можемо нині лодіями їхати до Русі?

Купці мовчали, і в цій тиші ще дужче стало чути, як шумить за вікном вітер, як

реве Суд... Княгиня ж пригадала тиху, спокійну ніч на морі Руському, коли вона

їхала сюди і коли стерновий Супрун говорив їй:

“Страшне Руське море восени, княгине...

— Не прийме нас нині Руське море, - встав з лави й сказав Воротислав, що на

своєму віку багато разів ходив до Константинополя. - Розкидає наші події,

потопить, поб'є об каміння... Буремне, страшне Руське море восени, княгине, -

повторив він ті ж самі слова, які вона чула колись від Супруна.

— А коли б ми доїхали до Білих берегів, - все ж запитала княгиня, - тоді що?

І знов відповів той самий купець, а його підтримали й інші купці й сли:

— Рятуй боже, матінко княгине, встигнути за місяць на Білі береги... Там

стоятиме вже крига, лодії наші вмерзнуть, до Києва-города нам не дістатись, бо

херсоніти коней не продадуть. А печеніги, либонь, уже чатують на нас... Рятуй

боже!

Суворе було обличчя в княгині Ольги, вогні свічок відбивались у її очах.

— Так от затим три місяці тримав нас Костянтин на Суді... - сердито сказала

вона. - Ні, не токмо честь і гординю нашу хотів би вразити імператор, смерті

нашої на Білих островах він прагне...

— Матінко княгине, - залунало тоді вже багато голосів, - відколи їздимо з Києва

в греки, так і допреж було: стоїмо на Суді - тяжка гостежба наша, в море йдемо -

не чуємо душі.

— Ну, заждіть, - зі злістю промовила й подивилась на вікно княгиня, - приїдете

ви до Києва, постоїте в мене на Почайні, якоже аз на Суді...

Але що важили ці слова княгині Ольги не в Києві, на Почайні, а тут, у чужому,

ворожому Константинополі, в монастирі Мамонта над Судом?

— Мусимо щось робити, - сказала княгиня, - а я вже багато днів думала й бачу, що

їхати нам треба не морем...

У келії все завмерло...

— Якщо імператор хотів нас вирядити в море нині, в жовтні, - вела далі княгиня,

— то нехай їде туди сам... Ви ж, купці мої й сли, продайте лодії тут, на Суді,

купуйте коні й колісниці, і поїдемо ми на Русь через землю Болгарську.

— Наші лодії вони з руками вирвуть, - загомоніли купці й сли, - коні й колісниці

придбаємо на їхньому торзі, а шлях через Болгарську землю нам відомий. Ходили

ним не раз.

— Так і робіть, - закінчила княгиня Ольга. - Побували ми у Візантії, поїдемо ще

й до Болгарії. Не знайшли щастя тут, пошукаємо його в іншому місці.

Проте княгиня Ольга не сказала, якого саме щастя хоче вона шукати.


3


У Великому палаці пильно стежили за кожним кроком княгині Ольги, й тому там

одразу дізнались, що київські гості не вимагають ні місячного, ні слябного, ні

вітрил і харчів у дорогу. А натомість продають на Суді свої лодії, на торзі в

Перу купують коней і колісниці. Імператор Костянтин сам викликав єпарха города

Льва, довго розмовляв з ним, цікавився, яку ціну правлять київські гості за свої

лодії, скільки коней і колісниць бажають купити.

— Вони правлять за свої лодії дуже високу ціну, - відповідав єпарх, - але наші

купці виривають їх з рук: у Константинополі знають, що ці лодії з дуба вічні й

дуже зручні. Що ж до коней і колісниць - гості не скупляться, платять за них,

скільки запитують, тільки хочуть, щоб коні були дужі, а колісниці зручні.

— Київська княгиня вельми обережна й хитра, - сказав імператор Костянтин

паракимомену Василю, коли єпарх пішов з палацу. - Зрозуміло, вона вертатиметься

в свою землю не морем.

— Шкода, - зітхнув паракимомен. - До печенігів уже давно виїхали з великими

дарунками наші посли, і, я певен, ті добре б зустріли княгиню.

— Звичайно, шкода, що вона їде не морем, - зітхнув і імператор. - Я також був

певен, що, побачивши Константинополь, вона вже не побачить Києва. Проте, Василю,

мене турбує не те, що княгиня нас перехитрила, а те, що поїде вона на Русь через

землю проклятих болгар, що гризуть сирі шкіри.

— О василевсе! - вигукнув паракимомен. - Доки дочка імператора Льва сидить у

Преславі поруч із кесарем Петром, ми можемо бути спокійні за Болгарію...

— Коли б київська княгиня мала справу в Болгарії тільки з кесарем Петром, я був

би спокійний. Не він, так василіса Марія нам завжди допоможе. Але не тільки

кесар є в Преславі, є там і бояри на чолі з Сурсувулом, на заході Болгарії

стоять непокірні коміти* (*Коміти-управителі областей в Західній Болгарії.).

— Я думаю, що раніше, ніж колісниці київської княгині приїдуть до Преслави, туди

повинні прибути наші василіки з багатими дарунками...

— Саме про це я хотів тобі сказати, - згодився імпе ратор. - Що ж, ми ще раз

відправимо посаг василісі Марії.

— Цей посаг, - важко зітхнув паракимомен Василь, - який ми посилаємо кожного

року, коштує нам дуже багато. То ми даємо посаг василісі, щоб Болгарія не

браталась з уграми, то платимо їм за те, щоб вони зреклись печенігів. А

скарбниця наша не така вже багата.

— Краще взяти з скарбниці останні соліди й кинути їх псам-болгарам, - промовив

імператор Костянтин, - аніж ждати, поки вони накинуться на нас і покусають... А

зараз я згоден віддати й всю скарбницю: не з уграми чи печенігами можуть

побрататись болгари - з русами. А Болгарія і сукупно з нею Русь - це смерть для

Візантії. Константинополь уже бачив під своїми стінами військо кагана Симеона і

князя Ігоря. Наша імперія врятувалась тоді тільки чудом. - Імператор Костянтин

замислився й додав: - Доки ми сваримо між собою Болгарію і Русь, у

Константинополі можна сидіти спокійно. Якщо ж вони, крий боже, зуміють

зв'язатись і з'єднатись, нам не встояти навіть за мурами Юстиніана... тож не

треба шкодувати ні грошей, ні зброї, ні людей. Ми мусимо сварити їх, розділяти і

владувати.

Це говорив уже не той імператор Костянтин, який так лагідно, спокійно розмовляв

у Великому палаці з київською княгинею Ольгою. Щось хиже, люте було в його

обличчі й очах, пальці рук щосили стиснули посох.

— Я розумію, що тебе турбує, Василю, - закінчує він. - Гроші, гроші! Так, у

імперії в нас зараз дуже важко, податки, які ми накладаємо, дуже великі. Ти

говориш, що скрізь починаються повстання. Знаю! Але що поробиш, імперія -

велика, імперія - міцна, і той, кого вона захищає своїм знаменом, мусить за це

платити. Хлібом, грішми, кров'ю!..


Тієї ж ночі у саду над Пропонтидою, там, де розмовляли Імператор Костянтин і

княгиня Ольга, але набагато пізніше, коли вже заснув увесь Великий палац і коли

в своєму ложі спав імператор Костянтин, сталася ще одна зустріч і ще одна

розмова, тільки ніхто її не чув.

Що паракимомен Василь не міг спати в цю пізню годину ночі і опинився в саду над

морем, було не дивно - як постільничий, він мусив вартувати, коли спочивали

імператори.

Дивним було те, що саме в цей час і саме в цьому місці саду опинилась Феофано.

Хто-хто, а вона мала право і повинна була б спати, спочивати поруч з чоловіком -

молодим імператором Романом.

А все ж вона не спала і вийшла в сад, довго стояла в одній із його алей,

помітила в кінці її темну постать людини й одразу прикипіла до кипариса. Довго

ждала й напружено прислухалась, поки постать наближалася до неї, чула кроки,

дихання, а тоді раптом ступила вперед, прошепотіла:

— Я тут, Василю... Жду!

Вони зійшли з алеї в тінь. Там стояла лава, їх ніхто не міг бачити.

— О, якби ти знала, Феофано, - сказав, сівши на лаву, паракимомен, - як мені

важко...

— Чому? - нахилившись до нього, спитала вона. Десь над Галатою бив грім, і луна

його з виляском котилась над морем. У відсвіті блискавиць Феофано побачила

перекошене від муки, сухе безбороде обличчя постільничого.

— Вони з мене зробили напівлюдину, - шепотів він. - Я маю голову, серце, але в

мене мертве тіло...

— Невже ж у тебе нічого не лишилося?

— У мене залишилась помста, - вирвалось у нього. - Коли я досягну свого, може,

тоді заспокоїться моя душа... .

— Коли ти досягнеш свого, - підбадьорила вона його, - тоді ти захочеш жити, в

тебе з'явиться бажання...

— Ти говориш правду?

— Так, Василю! І бажання, і пристрасть...

— Ти принесла, що обіцяла?

— Так. Оці порошки з Єгипту діють дуже повільно, але невблаганно, - кінець,

смерть!

— Дай мені!.. Скільки їх тут? Два? Ти говорила, що буде три...

— Третій я залишила для себе... Але я дам тобі його, коли буде потрібно...


4


Дуже швидко, набагато раніше, ніж туди могла прибути з почтом княгиня Ольга, у

столиці Болгарії Преславі з'явились василіки імператора Костянтина.

Дивним було те, що, з'явившись до Преслави, вони не добивались на прийом до

кесаря - василевса Болгарії Петра, а, попросивши, одразу були прийняті дружиною

Петра василісою Іриною.

Василіса Ірина мала грецьке ім'я Марія, була дочкою імператора Христофора,

онукою Романа Першого Лекапина і, нарешті, дружиною болгарського кесаря Петра.

Появі василіси Ірини в Преславі передувало багато подій, бо відколи на вузькому

півострові над Пропонтидою й Судом з'явився Новий Рим - Константинополь і

Візантія - між ним і болгарами, що жили на Балканах, протягом століть точилися

жорстокі війни. Не Болгарія хотіла скорити Візантію - ні. Слов'янські племена й

болгари, що ослов'янились між ними, жили на Балканах споконвіку, набагато

раніше, ніж Візантія. Вони гадки не мали іти чи тим більше поневолювати

Візантію, але Візантія завжди хотіла поневолити Болгарію й знищити.

Уже імператор Костянтин Четвертий Погонат воював з болгарами, але перемогти їх

не зміг. Воював пізніше з каганом Тервелем Юстиніан, воював імператор Костянтин

П'ятий. Це імператор Никифор Перший залив кров'ю всю Болгарію, спалив її столицю

Плиску.

Але болгари не скорялись Візантії. У відповідь на жорстоку розправу Никифора

каган Крум зібрав велике військо, підняв усю Болгарію, оточив військо Никифора,

знищив його, а з черепа імператора велів зробити келих для вина...

Особливо ж ненавидів ромеїв і люто мстив їм за всі їх злочини і вбивства каган

Болгарії Симеон. Все своє життя він присвятив боротьбі з римськими імператорами,

усе своє життя він і попліч з ним його зять болярин Георгій Сурсувул вели болгар

на Візантію. У цій боротьбі каган Симеон мав своїм спільником і київського князя

Ігоря. То Симеон, то Ігор чіпляли свої щити на воротах Царевого города.

І каган Симеон досягнув свого: він довів, що й невеликий народ може перемогти у

справедливій боротьбі проти хижої імперії.

Сам каган Симеон був високоосвіченою людиною, знав мови, вивчав багато наук,

наповнив палати своїх теремів книгами, творами мистецтва, сам залишив для

наступних поколінь ряд творів, перекладав на болгарську мову кращі твори

тогочасного світу, також і грецькі.

Але він ненавидів тих греків і їх імператорів, які протягом століть поневолювали

Болгарію, які хотіли загарбати у цього невеликого народу його багатства, мріяли

після скорення Болгарії посуватись далі - на північ і схід.

У численних битвах болгари незмінно громили війська ромеїв. І хоч імператори

нахвалялись, що їм допомагає бог, але на цей раз і бог допомогти їм не міг, бо

болгари боролись за своє життя й існування, а у імператорів було наймане

військо.

Із своїм військом каган Симеон бив ромеїв під Адріанополем, підкорив собі

Солунську, Драчську й Адріанопольську феми* (*Феми- області.) Візантії, військо

його стояло під самими стінами Константинополя, вийшло до Босфору.

І тоді каган Симеон оголошує себе кесарем болгар і греків, болгарські єпископи

проголошують болгарську церкву незалежною від константинопольського патріарха й

обирають свого, болгарського, патріарха, а сам Симеон готується до нового

походу, щоб добити імператорів.

І саме тоді, коли кесар Симеон готувався остаточно розгромити імператорів і

навчити їх поважати інші народи, він перед своїм палацом падає мертвий з коня.

Отрута? Може, й так. Хто? Це було таємницею Константинополя.

Георгій Сурсувул, головний болярин, зять і щирий друг Симеона, повів військо

нового кесаря - сина Симеона Петра - до Константинополя. Уже коні мчали в Фракії

й Македонії, уже близька була перемога...

Але раптом військо болгар зупиняється. Імператори шлють молодому кесареві Петру

багату дань, а той її приймає. Далі кесар Петро оголошує, що він одружується з

дочкою імператора Христофора Марією, а ще невдовзі кесар прибуває до

Константинополя, стоїть перед престолом у церкві на Влахерні, яку палив батько

його Симеон, одружується з Марією, їй навіть дають нове ім'я - Ірина, що означає

— мир. Імператори обіцяють надалі мати мир і любов з болгарами, ще обіцяють

імператори кожного літа давати василісі Ірині посаг - дань для Болгарії...


5


Василіса Ірина радо приймала в своєму кітоні василіків із Константинополя.

Це вже була не та струнка, ставна, гнучка, як кипарис, гречанка, що чарувала у

вісімнадцять літ серця багатьох і так полонила молодого кесаря Болгарії Петра,

що той забув заповіт отця, продав свій народ і зрадив вітчизну.

Василіків із Константинополя приймала тепер підстаркувата жінка, з високою шиєю,

довгими руками, негарна, до того ж ще й хвора, бо василіса Ірина страждала у цій

гірській країні від вола* (*Воло - (хвороба) зоб.).

Але вона була й лишилась грекинею - розмовляла тільки грецькою мовою, читала

книги, написані в Константинополі, дбала, щоб у Великому палаці кесарів Болгарії

все нагадувало Константинополь.

Часом це виглядало трохи смішно. У Великому палаці в Преславі, як і в

Константинополі, була своя Магнавра, Орологій, Левзіак, іподром, бані, кітони,

все тут також блищало мармуром, золотом, сріблом. Проте все це було якимсь

дрібним, недорозвиненим, як листя на дереві, що росте на голій скелі.

За тридцять літ, які василіса Марія провела в Преславі, вона домоглась того, що

тут було заведено порядки візантійського двору. Тут, як і у Великому палаці,

кесаря прозивали василевсом, а її василісою, їх оточував синкліт, що день і ніч

славословив василевсів, цей синкліт одержував від кесаря щедрі дарунки, володів

Преславою, а по всій Болгарії кметі* (*Кметі - управителі фем, областей.) й

топархи* (*Топархи - військові начальники.) намагались робити все так, як і в

Преславі. І тепер, коли василіки імператора Костянтина потрапили до кітону

василіси Ірини, вона приймала їх, як і в Константинополі, а може, ще й

сердечніше, тепліше, розпитувала про життя у Великому палаці, цікавилась, як

живуть її брат і сестри.

Звичайно, василіки найперше дали василісі свої дари. То були коштовні паволоки,

вироби з кості й емалі, золота зброя - меч, щит, шолом, вина й пахощі з

полуденних земель, золото й срібло в злитках і в монетах з зображенням

імператора Костянтина.

Василіса Ірина просила передати імператору Костянтину її найщирішу подяку за ці

дари - черговий посаг. Паволоки вона візьме собі й роздасть придворним жінкам,

щоб вони були одягнуті, як і в Константинополі, зброю й вино василіки нехай

подарують кесареві Петру, золото й срібло вона використає на Великий палац

Преслави.

Василіки розповіли й про те, що змусило їх у негоду добиватись до далекої

Преслави.

— У нас в Константинополі увесь час була київська княгиня Ольга, - сказали вони

василісі Ірині.

— Що ж треба було цій північній княгині в Константинополі? - одразу зацікавилась

вона.

— О, північна княгиня дуже хитра, - відповіли василіки. - Вона хотіла б мати

багато всіляких пільг... Більше, ніж її сусіди, а так само й Болгарія...

— Що ж саме хотіла ця княгиня? - стиснула уста василіса Ірина.

— Вона б хотіла, щоб її купці без обмежень торгували в Константинополі,

лютувала, що ми допомогли хозарам поставити город Саркел на Ітилі-ріці,

дивувалась, що імператори породичались із хозарськими каганами, й, помітно, була

б не від того, щоб син її Сфендослав одружився з однією із дівиць царського

роду...

— Ото! - засміялась василіса Ірина. - Північна княгиня добре знає, чого хоче, а

хоче вона немало, Поріднитись з імператором ромеїв, женити Сфендослава на одній

із василіс?! Надіюсь, імператор Костянтин відповів цій еллінці як належить?

— Імператор Костянтин провчив північну княгиню, кілька місяців тримав її з

послами в монастирі Мамонта, потім прийняв і вислухав. Але він нічого не дав і

не пообіцяв. Що може бути спільного між богоспасенною Візантією й нехрещеною

Руссю?

— Ха-ха-ха, - довго сміялась василіса Ірина. - Кілька місяців у монастирі, а

потім одмова! Це схоже на імператора Костянтина, він добрий політик.

— Але, - продовжували василіки, - княгиня Ольга, поскільки розмова з імператором

Костянтином нічого їй не дала, вирішила їхати і вже їде додому через Болгарію...

— Через Болгарію? - щиро здивувалась василіса. - А що їй тут, у нас, треба?

— Саме через те ми й приїхали сюди, - разом відповіли василіки. - Наскільки ми

розуміємо, княгиня Ольга, діставши одкоша в Константинополі, мріє і хоче

нав'язати Болгарії те, що вона хотіла б нав'язати Візантії...

— Ха-ха-ха! - знову довго сміялась василіса Ірина, від чого її воло, груди й все

огрядне тіло часто здригались. - Ну, скажіть, яка любов і дружба може бути у нас

з Руссю?

— Хто знає?! - відповіли василіки. - У минулому каган Симеон і князь київський

Ігор, що братались між собою, зробили Візантії дуже багато зла. Каган Симеон

тоді ж, як нам добре відомо, послав на Русь чимало своїх священиків, дав їм

книги, а багато русів ходили сюди, в Болгарію... Ще б пак, один одного вони

розуміють, у них однакові звичаї...

— Годі! - крикнула василіса Ірина. - Того, що було в Болгарії за кагана Симеона,

більше ніколи не буде. Болгарія тепер така, якою її хоче бачити Константинополь.

— Василіса Ірина закінчила: - Нехай княгиня Ольга приїжджає до Преслави, ми

приймемо її тут, як і в Константинополі.


6


Кесар Болгарії Петро довго розмовляв із старшим болярином, або, як його часто

називала василіса Ірина, паракимоменом Георгієм Сурсувулом.

Старий був болярин Сурсувул, посивіло волосся на його голові, глибокі зморшки на

чолі, великі сиві брови низько нависали над гострими темними очима. Тільки довгі

вуса чомусь мали свій давній темний колір.

Проте болярин Сурсувул все ж зберіг змолоду струнку постать воєводи, очі мав

гострі, допитливі, сповнені неспокою, тривоги.

— У покоях василіси знову гості з Візантії, - сказав сердито він, зайшовши до

світлиці кесаря.

— Знаю, - спокійно відповів кесар Петро. - Що ж, це непогано. Вони привезли

посаг василісі - дань.

— Що нам та дань? - незадоволено махнув рукою Сурсувул. - Кістки з царського

столу... Але привезли вони не тільки дань, а й звістку про те, що до Преслави

незабаром приїде київська княгиня Ольга.

— І це знаю, - сердито вже процідив кесар. - Що ж, нехай приїздить, наші шляхи й

на схід, і на захід сонця відкриті.

— Я думаю, - заперечив Сурсувул, - що княгиня Ольга не тільки проїде через

Болгарію, а й зупиниться в Преславі. Якщо ж вона не думає цього робити, то,

може, кесарю, ми подбаємо, щоб вона тут зупинилась, і поговоримо з нею?

Кесар Петро звів брови й здивовано поглянув на свого старшого болярина.

— А чого б це я став просити, щоб княгиня Ольга зупинилась у Преславі, а тим

більше говорила з нами? - запитав він у нього.

Болярин Сурсувул відповів не одразу, а подумав, щось згадував, щось зважував, і

хмаринки сумнівів, здавалося, пробігали по його обличчю.

— Кесарю Петре! - нарешті сказав він. - Я хочу сьогодні говорити з тобою одверто

й прямо, як говорили ми тоді, коли вмер твій батько каган Симеон, коли йшли ми з

тобою супроти ромеїв, коли радились, чи брати тобі в жони дочку імператора

Христофора.

— Послухай, Георгію, - здивувався кесар Петро. - Ти не тільки мій старший

болярин, а рідний дядько, і ми нібито ніколи ні з чим не крились один від

одного.

— Ти сказав правду, - відповів на це Сурсувул. - Ми, кесарю, ні з чим не крились

один від одного, бо ніколи з тобою одверто й не говорили. Тому слухай, кесарю.

Тридцять літ тому Болгарія уклала мир з Візантією, і всі ці тридцять літ...

— Усі ці тридцять літ, -перебив його кесар Петро, - Болгарія не вела жодної

війни, не пролила жодної краплини крові.

Сурсувул із жалем похитав головою.

— Так, кесарю, - сказав він, - за ці тридцять літ Болгарія справді не вела

жодної війни і не пролила жодної краплини крові, але за цей час втратила так

багато, як ні від жодної війни: вона обливається кров'ю...

— Як ти смієш це говорити! - крикнув кесар Петро. - Адже тоді, тридцять літ

тому, одразу після наглої смерті батька, ти сам говорив мені, що треба укласти з

Візантією мир, і то негайно...

— Так, - згодився Сурсувул. - Тоді, тридцять літ тому, я сказав тобі, що треба

укласти з Візантією мир. Але хіба я міг радити інакше? Коли помер кесар Симеон,

проти тебе пішов і міг захопити престол брат твій Михайло, нам загрожували

серби, хорвати, печеніги, угри, всіх їх сварила з нами й нацьковувала на нас

Візантія. Я бачив тоді, що народу нашому загрожує смерть, і радив тобі та й сам

все робив для того, щоб замиритись з Візантією... на певний час, доки наведемо

лад у своїй державі, доки укладемо мир з сербами й хорватами - нашими ж братами,

доки дістанемо поміч від русів. Але тоді сюди прийшла василіса Ірина - і пропав

наш мир з сербами і хорватами. Це Ірина сварить нас з русами, через Візантію вже

тридцять літ загибає Болгарія...

— Болгарія загибає! - засміявся кесар Петро. - Ти осліп, Георгію. Розплющ очі,

подивися, що робиться в Болгарії! Ми одержуємо справно дань від Візантії, живемо

не в якійсь Плисці, а побудували нашу славну Преславу, все тут нагадує

Константинополь; ми воз-двигли багато храмів, соборів, монастирів, у нас

розквітають науки й мистецтво...

— У нас, кесарю, розквітає вражда і распря, - сказав на це Сурсувул. - І ніколи

ще Болгарія не була такою убогою, роздробленою, безславною, як зараз. Слухай,

кесарю. Усі ці тридцять літ, відколи ми уклали мир, Візантія міцніє, поширює

свої володіння, збирає багатства, готує і вже має військо і флот. А Болгарія всі

ці тридцять літ біднішає, у нас у селах панує голод, населення стогне від

надмірних податків, люди проклинають християнську віру й моляться богу просто

неба. Та й кметі наші, й топархи не тільки не вірять нам, а ворогують один з

одним.

— Це лжа! - крикнув кесар Петро. - Наш посол сидить у Константинополі вище від

посла імператора Оттона, наші купці торгують з усіма землями й Візантією.

Богомоли, оті, що моляться просто неба, - то єретики, що не пізнали істинної

віри. І я, і кметі мої, і топархи маємо міцні дружини. А коли в мене виникала

або, крий боже, виникне потреба, - на поміч мені завжди прийде Візантія...

Болярин Сурсувул все нижче й нижче опускав голову.

— Що з того, - говорив він, - що наш посол сидить за столом у Константинополі на

першому місці, і хто він, цей наш посол? Це не болгарин навіть, а брат василіси

Ірини. Що з того, що купці наші торгують з Візантією, - у них беруть тільки те,

що потрібно ромеям, а нам продають те, що ромеям без надоби, а нам у тягар. Ти

кажеш, кесарю, що богомоли - то єретики, які не пізнали істинної віри. Справді ж

усі наші богомоли були християнами. Але вони прозріли, побачили, чого прагнуть

імператор і патріарх, і відмовились, не хочуть константинопольського хреста,

вони - вороги Візантії; сам наш патріарх Даміан проти Візантії, він не хоче жити

в Преславі, а сидить у Доростолі. Ти кажеш ще, кесарю, що тобі на поміч уже

приходила, а коли буде потреба, то й прийде Візантія... Так, Візантія приходила

нам на поміч із своїм військом, але тільки для того, щоб одірвати від нас

сербів, хорватів та інші племена, щоб роздробити Болгарію. Та й зараз ромейське

військо стоїть у городах над Дунаєм... Навіщо ми пустили їх у свій дім?!

— Ти хочеш мене залякати? - крикнув кесар. - Але все це лжа, лжа, лжа!.. Я не

хочу, не можу тобі вірити, Сурсувуле. Я вірю в Христа, я не хочу війн, я люблю

тишу й мир, я хочу на схилі днів своїх взяти постриг і піти в монастир.

— Син імператора Симеона, який змушував тремтіти ромеїв і стояв під стінами

Константинополя, слухай мене! - сказав Сурсувул. - Невже ж ти зовсім забув

заповіт свого батька, невже ти не бачиш, куди іде Болгарія і до чого вона дійде?

— То ти хочеш війни? - підозріливе подивився на нього кесар Петро. - Ну, говори,

говори, - хочеш, щоб я воював з Візантією? Говори ж!

Сурсувул важко зітхнув і з презирством глянув на кесаря Петра.

— Ні! - відповів він. - Куди Болгарії, куди тобі, кесарю, воювати з Візантією?!

О, імператори ромеїв були б раді почати з болгарами війну і добити нас. Але поки

що не сміють, бо, дяка богу, за нами стоять угри, нам на поміч можуть прийти

печеніги. Вірю я, і це знають імператора, коли Болгарії буде важко, нам допоможе

і Русь... Тільки тому Болгарія ще живе на світі, тільки через це Візантія

платить нам дань... І доки, кесарю, ми маємо мир з уграми й русами, доти можемо

ще жити. Тільки це я хотів сказати тобі, кесарю!

— Але ти не кінчив, - глузливо процідив кесар. - Що ж мені - брататись з руською

княгинею, укладати мир, домовлятись про єдність проти Візантії?

— Я певен, що руська княгиня і не добиватиметься цього. Між нами і Руссю здавна

існує мир і любов, каган Симеон і київський князь Ігор не укладали ряду, але

вірили один одному і завжди приходили на поміч. Я думаю, кесарю, що треба, аби

княгиня Ольга відчула

це... Може, буде можливість ще якось інакше ствердити наш мир. Руські люди, я

знаю, дуже щирі, слово держать.


7


До столиці Болгарії Преслави поїзд княгині Ольги добирався більше десяти днів.

Поки колісниці котилися утрамбованими шляхами Фракії й Македонії, все йшло

добре. У передках колісниць сиділи стернові з лодій - досвідчені й бувалі

морські вої. Вони берегли коней, підгодовували їх на кожній найменшій зупинці.

Якщо колісниці заривались - не шкодували рук і ніг, витягали. Так робив і

стерновий Супрун, що був візником у княгині Ольги.

Але чим далі їхали вони, тим більше було безпуття: перед ними вставала вище і

вище Планина* (*Планина - Балкани (були: Східні Балкани - Планина, Середні -

Середня Гора, Західні - Родопи).), шлях їм перетинали ріки й гірські потоки, на

крутих перевалах воям і всьому почту доводилось вставати й підштовхувати

колісниці. Часом шлях крутився вище хмар, над такими ущелинами й безоднями, що

паморочилась голова.

Та все ж ні княгиня Ольга, ні її супутники не нарікали, що поїхали через гори.

Це була чудова земля, у долинах і на полонинах вони зустрічали людей, які

говорили зрозумілою їм мовою, одягались так само, як і в них над Дніпром. Пісні

їхні були такі ж печальні, як і там. Це була не різноплемінна, багатоязична

Візантія. Коли б не гори та перевали, можна було б подумати, що їдуть вони по

Полянській, Сіверській - по своїй рідній землі.

Преслава з'явилась перед ними рано-вранці, коли вони подолали ще один, чи не

найбільший, перевал. Зупинившись, вийшли з колісниць, довго милувались городом,

що нагадував гніздо орла серед гір. На тлі гір, то тут, то там уже вкритих

снігами, город як на долоні стояв перед ними - на стрімких скелях, з високими

кам'яними стінами навкруг теремів і церков, з вежами, на яких вітер роздував

знамена. Здавалося, до нього було зовсім близько.

Проте колісниці петляли схилами гір ще цілий день.

І тільки тоді, коли сонце вже торкалось вершин далеких гір, а з долини почали

підійматись тумани, опинились вони перед високою кам'яною стіною, яка вранці

здавалась такою близькою, - біля мосту і воріт Преслави.


У Преславі в Золотій палаті болгарських кесарів все блищить і сяє. Палата

справді нагадує Магнавру - Золоту палату візантійських імператорів. У східній

частині, як і там, стоїть позолочений трон, над ним у конху - образ Христа,

перед троном - крісла для родини кесаря, ліворуч - срібні ворота, через які

входить кесар, праворуч - завіси, за якими під час церемоній стоїть хор, в

глибині - завіса й двері, через які входять після дозволу кесаря.

А хіба тільки ця палата нагадує в Преславі Візантію? Все в Преславі робиться, як

у Візантії, кесар хоче бути схожим на візантійського імператора, його оточують

боляри, кметі, топархи, він щедро роздає їм землі, ліси, париків* (*Парики -

раби.).

У Золотій палаті було повно боляр, кметів. Вони, як стовпи, стояли попід

стінами, гордовито, скоса позирали на княгиню Ольгу. У кінці ж палати, на

високому помості, на стільці з золотими оковами, сидів кесар Болгарії Петро - у

пурпуровій хламиді, підперезаний широким червоним поясом, у багряних черевиках,

а поруч із ним - у білій, оздобленій золотом сукні, з червоним корзном на плечах

і в царських черевиках - василіса Ірина.

Княгиня Ольга зайшла, як належало за поконом руським, - гордо, сміливо, в

супроводі кількох жон і слів, низько вклонилась кесареві й василісі, а жони й

сли поклали перед престолом кесаря дари - хутра, білий зуб, срібну зброю для

кесаря, київські емалі - для василіси Ірини. У цей час за завісами палати

заспівав хор із преславського собору Діви Марії, що славив кесаря і василісу.

Потім кесар запитав у княгині Ольги, як вона їхала з Константинополя, як її

здоровая, куди думає далі прямувати.

Княгиня Ольга відповіла і сама побажала здоров'я йому, василісі й дітям.

Тоді кесар подякував княгині за її побажання й запросив пообідати з його

родиною. Усе було так само, як і в Константинополі, з тією хіба відміною, що

кесар не затримував княгиню в Преславі, а, навпаки, швидше хотів розпрощатись з

нею.

І обід у кесаря Петра нагадував Константинополь. Там, правда, за столами сиділо

кількасот людей, а тут чоловік двадцять-тридцять. Під час обіду княгиня Ольга

добре роздивилась на кесаря Петра, що постаттю своєю, довгим волоссям, борідкою,

тихим голосом, обережними рухами рук, всім єством нагадував священика чи ченця.

За кожним словом він згадував ім'я Христа, дуже часто творив хрест перстами рук.

Зате жона його - василіса Ірина - була повною протилежністю кесареві. Одягнена в

царське вбрання, обтяжена всілякими регаліями, що висіли в неї на шиї й грудях,

з перснями й обручами на руках, вона здавалася склепищем коштовностей, царською

скотницею, яку виволокли й показують на людях.

Ці всі коштовності важким тягарем лежали на ній, заважали, сковували, і василіса

сиділа, важко дихаючи, аж зелена від хвороби й утоми.

Проте було помітно, що вона пильно стежить за всім, що робиться за столом,

дослухається до кожного слова, особливо ж стежить за київською княгинею Ольгою.

Зрідка Ірина й встрявала в розмову, кидала кесареві одно-двоє грецьких слів.

Розмова за столом точилась мляво. Та, власне, іншого нічого було й сподіватись:

тут сиділи кесар і василіса, старший болярин Сурсувул, що, як казали княгині

Ользі, доводився рідним дядьком кесареві, три дочки кесаря і два його сини, ще

кілька родичок василіси, далеких родичів кесаря, кілька мовчазних боляр і

кметів, а від Ольги були дві княгині-родички її, три купці, три сли та ще

священик Григорій.

Либонь, сама княгиня Ольга, купці її й сли були найговіркішими людьми за столом,

вони пробували заводити розмови й про торг, і про стару дружбу болгар і русів і

навіть згадали, як колись ходили разом на Константинополь. Але в невеликій

світлиці, де приймав їх кесар, це було воланням у глибокому урвищі, ущелині, де

голос гримить гучно, але довіку не вирветься вгору, не проб'є твердих кам'яних

скель.

Раз і другий, правда, до бесіди приєднувався старший болярин Сурсувул. Він,

виявилось, бував ще за князя Ігоря в Києві, зустрічався з покійним князем, добре

пам'ятав його. Княгиня Ольга аж здригнулася, почувши ці слова. Вона слухала б і

слухала Сурсувула, але, помітивши, що кесареві і василісі не дуже подобалась

розповідь старого воєводи, вона одразу заходилась розпитувати Сурсувала про щось

інше.

Так і скінчився обід - у мовчанні, тиші. Усі дякували кесареві й василісі,

мовчки вставали з-за столу, а десь далеко в сінях палацу хор співав тужну

молитву.

Проте княгиня Ольга вважала б свою подорож до Болгарії безглуздою, якби не мала

окремої розмови з кесарем. І тому, встаючи із-за столу, сказала цесареві, що

приїхала до Преслави, щоб з ним поговорити.

— Так ми ж нібито про все вже й поговорили, - винувато відповів кесар, шукаючи

очима василісу.

Але василіси в світлиці вже не було, вона вийшла з-за столу, як тільки скінчився

обід, слідом за нею поспішили вийти і всі діти та родички її. Боляри й кметі ще

потупцювали біля дверей і теж поспішили вийти. І тому трапилось так, що в

світлиці залишились тільки кесар із болярином Сурсувулом і княгиня Ольга з

своїми родичками, купцями й послами.

— Ні, кесарю, - зухвало промовила княгиня Ольга. - Я приїхала здалеку до

Преслави і хотіла говорити з тобою, але досі ще нічого не сказала.

— То говори! - неохоче сказав кесар Петро і сів у крісло біля столу.

— Ви йдіть! - звеліла княгиня своєму почту й, коли ті вийшли, сіла напроти

кесаря...

Тепер вони були вдвох - кесар і княгиня, ще болярин Сурсувул стояв оддалік. Він

хотів нібито вийти, але не встиг і тепер уже мусив бути біля свого кесаря.

— Я, кесарю, хотіла сказати, - почала княгиня Ольга, - що їхала сюди не марно, а

з великими сподіваннями, як колись сюди приїжджали князі Олег і Ігор, як завжди

сюди приходили руські люди...

Десь далеко замовк хор, за вікнами вечоріло, сині присмерки заповзали в

світлицю, де сиділи кесар і княгиня, і обличчя в них починали темніти.

— Я хотіла сказати, - вела далі княгиня, не почувши відповіді од кесаря, - що в

дні давно минувші наші люди були міцно зв'язані між собою, наші князі й ваші

кагани любили й поважали одні одних, і через те нам ніякі вороги не були

страшні, а, навпаки, всі боялись Русі й Болгарії...

— Болгарії й зараз бояться, - гордовито промовив кесар Петро, - на Болгарію

ніхто не нападає, ми також бережемо мир і любов...

— Русь також ні на кого не нападає, - посміхнулась княгиня Ольга, - і на Русь

нині ніхто іти не сміє, - ми бережемо мир і любов... Але, кесарю Петре, нині

світ не такий, яким був колись, далі він буде не таким, як нині... Зараз я

об'їхала багато земель і бачу, що в світі є вражда, бачу, що і Русь, і Болгарія

не мають доброго миру з Візантією...

— Візантія тридцять літ живе в мирі з болгарами, від неї ми маємо дань...

— Я хотіла би, - промовила й зітхнула княгиня Ольга, - щоб Болгарія жила в мирі

з Візантією не тридцять, а триста літ, але щоб міцний мир був і між нами. Як

Болгарія, так і Русь хоче миру. Але що буде, кесарю Петре, коли хтось нападе на

Болгарію або на Русь?

— Я не хочу війни, я тридцять літ... - твердив кесар.

— А якщо хтось нападе на Болгарію чи Русь? - ще раз запитала княгиня Ольга.

Кесар мовчав, і тоді княгиня Ольга сказала:

— Пам'ятаючи дружбу отців наших, я приїхала сюди, щоб ствердити її нині і

укласти ряд: аще хто нападе на Болгарію - Русь захистить її, аще нападе на Русь

—матиму я болгар за спільників і друзів...

— Болгарія ні з ким не має ряду... Я не хочу війни... Я тридцять літ не мав

брані... Ні, княгине, ні...

— А може, кесар Петро приїхав би, як я нині до Преслави, до нас на Русь?

— Ні! - схопився з стільця і на весь голос крикнув кесар Петро. - Я не воєвода,

я хворий, я молюсь... і нікуди не поїду.

— Тоді прощай, кесарю Петре, - закінчила княгиня Ольга і встала з стільця. - Я

піду. Болять мої кості й серце.

Вона вклонилась кесареві й тихим кроком вийшла з світлиці в сіни, де ждав її

почет. Кесар Петро стояв і дивився їй услід. У світлиці темніло. Сурсувул вийшов

з кутка світлиці й став навпроти кесаря.

— Болгарія повік шкодуватиме, - сказав він, - що кесар її Петро так говорив з

київською княгинею.

— Що ти сказав?

— Я сказав і бачу, що, коли камінь кинуто в безодню, його вже ніщо зупинити не

може. Горе Болгарії, кесарю Петре!


Після прийому княгині руської кесар Болгарії Петро прямує з жоною Іриною до

своїх покоїв. Вже пізній час, спить Преслава, затихає шум у палаці, час спочити

й василевсам.

І от вони залишаються вдвох. В опочивальні горять світильники. Це давня

опочивальня каганів Болгарії, вподовж стін її на килимах висить зброя, на

полицях стоїть посуд, між яким тьмяно поблискує кований сріблом келих, зроблений

з людського черепа.

Кесар Петро знав колись, що це за келих, - покійний батько його, кесар Симеон,

не раз розповідав синові, що цей келих каган Болгарії Крум зробив з черепа

імператора Никифора, який хотів знищити Болгарію, залив її кров'ю, але загинув,

як пес, біля Анхілоя... У важкі години свого життя, - а життя в нього було

завжди важке, бо він або одбивав напад ромеїв, або сам наступав на них, - кесар

Симеон пив тільки з цього келиха.

“І ти, сину, коли тобі буде важко, пий з цього келихам, - говорив синові каган

Симеон.

Але кесар Петро давно забув про келих, і стоїть той, припавши порохом, на полиці

в опочивальні, не грає, як колись, сріблом, а тьмяно блищить у кутку.

Забув кесар Петро і про книги, написані рукою його батька, що лежать недалеко

від черепа на тій самій полиці. У тих книгах написано, як одвіку Візантія хотіла

скорити болгар і як кагани боролись з імператорами.

Цих книг кесар Петро не перегортає давно, він забув слова свого батька.

Зараз він уважно прислухається до слів своєї жони Ірини. Відколи вона тут, - а

минуло вже багато років, - усе робиться в Преславі так, як скаже василіса.

І зараз, скидаючи свою пурпурову мантію й такі ж черевики, кесар пильно стежить

очима за її обличчям, жде, що вона скаже про прийом руської княгині.

Але василіса ще нічого не каже, натомість сама звертається до Петра:

— І що говорила тобі ця княгиня?

— О, - тихо відповідає кесар, зрозумівши, що Ірина справді не знає, про що він

говорив з княгинею, - вона говорила про дружбу, яка з давніх-давен існує між

болгарами й русами, нагадала про спільні походи мого батька й київського князя

Ігоря на Константинополь...

— І ти слухав ці нечестиві слова?

— Я, Ірино, змушений був слухати, - виправдувався кесар Петро, - але я сказав,

що часи Симеона і Ігоря вже давно минули і що зараз Болгарія більше зв'язана з

Візантією, аніж з Руссю...

— Ти сказав їй не так, як слід, - обурюється василіса Ірина. - Ти мусив їй

сказати, що між Болгарією і Руссю немає і ніколи не буде нічого спільного.

— Я сподіваюсь, - винувато каже кесар Петро, - що вона сама це розуміє.

— О, ти помиляєшся, - закінчує василіса і гасить світильник. - Ці руські і їхня

княгиня, - чути вже в темряві її голос, - дуже горді і небезпечні люди. Болгарії

допоможе, її завжди врятує тільки Константинополь...


Княгиня Ольга лежить у світлиці, яку відведено їй у палаці, і не може заснути.

Тільки-но в неї був і вийшов священик Григорій... Вона покликала його й

надіялась, що він розкаже про Болгарію багато такого, чого сама не може

зрозуміти. Адже священик Григорій прийшов до Києва з Болгарії, у нього тут

повинні бути друзі.

Священик довго сидів у княгині й розповідав, що він не пізнає Болгарії й не може

її зрозуміти. “Все тут, - говорив він, - не так, як було раніше. Була колись

Болгарія християнською, а стала візантійською, навіть патріарх Даміан утік з

Преслави, а священики й поготів. Їдьмо й ми, княгине, швидше до Києва!“

За розчиненими вікнами шумить і шумить Велика Камчія, десь далеко-далеко в горах

чути смутну пісню, дуже схожу на ті, які співають над Дніпром. На мурах фортеці

час від часу перекликаються нічні сторожі, ось вони вдарили раз і вдруге в

мідяні била.

Але не тільки ці звуки не дають спати княгині Ользі - глуха образа давить їй

груди, стискає серце.

“За чим, - думала вона, - їхала сюди, чого шукала?“

Смутна пісня, що лине й лине в горах, здається, дає відповідь на це питання:

однакові пісні співають люди над Дунаєм і Дніпром, без товмачів розуміють одне

одного, з давніх-давен жили вони, як брати, і у важкі години свого життя одні

одним допомагали.

Княгиня Ольга пригадує чоловіка свого Ігоря, який не раз, прощаючись з нею,

говорив: “Іду допоможу брату Симеону“ - і йшов, не знаючи, чи повернеться назад.

Може, проходив він через Преславу, може, лежав колись у цій світлиці, лежав,

слухав далеку пісню в горах.

Але затихає смутна пісня вдалині, вітер давно завіяв сліди кесаря Симеона і

князя Ігоря, а ті, що прийшли після них, до своїх батьків уже не подібні.

Княгиня Ольга пригадує обличчя кесаря Петра, з яким розмовляла цього вечора, і

думає: на кого він схожий, кого нагадує?

І тоді виринає перед нею ще одне обличчя - обличчя імператора Костянтина: та ж

посмішка, ті ж рухи і ті ж самі злі вогники в очах.

“Ось на кого став схожий кесар Болгарії, - думає княгиня Ольга. - Ні, марно я

заїжджала сюди, до Болгарії. Преслава - це той самий Константинополь, тільки

менший, зовсім маленький... “


8


Чим далі на північ, тим ставало холодніше. Ішов сніг, дужчали морози, замело

шляхи. Посуватись далі колісницями нічого вже було й думати. Княгиня Ольга

веліла обміняти їх у якомусь болгарському городі, де починалась рівнина, на

сани. Але незабаром виявилось, що й на санях вони не проб'ються через засніжену

рівнину... Тоді вони залишили й сани.

На коні сіли княгиня Ольга, вся рідня її, сли, купці. Перехрестившись на схід,

поліз на коня священик Григорій, спритно стрибали в сідла служниці княгині, -

полянським дівчатам це була не новина. Останніми сіли, озброївшись луками й

списами, лодійні вої - разом з дружиною вони повинні були охороняти поїзд.

На добре поприще розтягнувся поїзд: попереду їхали дружинники, за ними - княгиня

з своїми супутниками, лодійні вої пильнували сліду.

Перед ними тягся довгий шлях, степове бездоріжжя, дні й ночі серед снігів, у

лісових хащах і просто на мерзлій землі, під небом.

Але чутка про те, що київська княгиня Ольга їде з Болгарії на Русь через

Угорську землю, швидко летіла перед нею, і в лісах над Тисою валку княгині

зустрів загін закованих у броню вершників на чолі з братом князя Такшоня -

князем Мітлашем. Цей загін супроводив княгиню в усій дальшій дорозі, а в особі

князя Мітлаша вона мала розумного супутника.

Від нього княгиня Ольга дізналась, як живуть угри на рівнині над Тисою. Князь

Мітлаш говорив, як важко їм було знайти куточок землі серед слов'янських племен

і як довго доводилось утверждати дружбу з цими племенами. Далі князь Мітлаш

розповів, як разом уже з руськими племенами доводилось уграм одбивати раз за

разом наскоки сусідів, розповів про страхітливу битву з германським імператором

Оттоном над рікою Леха, що сталась за два роки до цього...

Та княгиня Ольга і сама пересвідчилась, що угри, які тільки сто літ тому вийшли

з далеких земель на сході, рушили на захід і стояли деякий час, шукаючи вільних

земель, недалеко від Києва, знайшли ці землі, осіли на широкій долині над Тисою,

побратались з слов'янами, багато чого вже від них навчились, посходили з коней,

залишили свої намети.

Скільки не їхала княгиня з почтом понад Дунаєм, а потім понад Тисою, вона бачила

великі села, оброблені ниви, табуни худоби.

У палаці князя Такшоня Ольга не зустріла ні розкоші, ні візантійського блиску.

Це була справжня фортеця серед степів і гір, а мешканці її - мужні люди, вої.

І чомусь так трапилось, що княгиня Ольга, яка не змогла вільно говорити й не

зустріла підтримки ні в Константинополі, ні в Преславі, зрозуміла цих суворих

воїв.

Ці люди хотіли жити, працювати на землі, тримати в руках не меч, а рало, але на

них накочувались ворожі хвилі з півночі й з півдня; цих людей так само, як і ті

племена, що жили тут до цього, хотіли знищити з півночі германці, з півдня -

ромеї, і тому князь Такшонь дуже люб'язно зустрів княгиню Ольгу, що прийшла до

нього з дружбою і миром, - маючи запеклих ворогів на півночі й півдні, угри

хотіли мати друзів на сході.

І щось більше, ніж сусідська дружба, народилось за ці дні й у довгі осінні

вечори, які княгиня Ольга провела в палаці князя Такшоня. Вона просила князя й

дружину побувати в Києві-городі, запропонувала дочці князя Ільдіко поїхати з нею

до Києва, подивитись на руських людей, познайомитись з її синами...

Вона більше нічого не сказала, але і князь, і його дружина зрозуміли, що княгиня

Ольга немарно запрошує Ільдіко до Києва, немарно називає її Предславою, а хоче

назвати її дочкою, зміцнити мир любов'ю. Що ж, угорський князь не забороняє

Ільдіко-Предславі побути гостею в Києві, познайомитись із княжичем Святославом,

обидві ж княгині домовились і про більше - посаг.

Так закінчувалась далека подорож княгині Ольги до Візантії. Перед нею був ще

важкий шлях через широку рівнину, де протікала швидка Тиса, через високі

Карпати, ліси, нетрі, червенські городи.

Але княгиню вже не лякав цей шлях - тут, над Тисою і в Карпатах, жили рідні

руські люди. Князь Такшонь і княгиня посилали з Предславою різні добра, велику

дружину, багато коней. З таким почтом княгині не страшні були ні зима, ні звірі,

ні зла людина.


РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ


1


Дні ставали коротшими й коротшими, морози все дужче сковували Дніпро, від стін

города до самого обрію біліли сніги, сніги...

Нарешті настав і Корочун - найкоротший зимовий день, коли, як тоді вірили, бог

сонця сходився з богами темряви, боровся з ними й перемагав.

Закутані в шкури, убогі, перемерзлі люди від щирого серця хотіли допомогти

доброму богу врятувати сонце, бо втрата світила була б загибеллю й для них, - і

в найдовшу зимову ніч у звірячих шкурах, зі зброєю в руках виходили на сніги,

загрожували злим богам, палили вогні, щоб боги темряви тікали.

Так було й на Горі. Тільки настала ніч, перед постаттю Перуна біля величезного

вогнища завирував натовп чоловіків, жінок, дітей. Проте добрати, хто з них

чоловік, а хто жінка, - було важко, бо цієї ночі боги темряви не повинні були

знати, хто на них наступає. Усіх злих, хижих, богів годилось налякати, й тому

багато чоловіків понатягали на себе жіночі платна, жінки ж одягали чоловіче

вбрання, на обличчях у багатьох були скурати й ларви* (*Скурати, ларви -

машкари.), люди тримали в руках щити, списи, мечі, дехто ніс з собою сопелі,

бубни, гудки...

Тоді зчинився великий шум - усі били мечами об щити, гриміли списами, хто вмів,

свистів у сопелі й гудки, інші просто обертались круг вогнища, кричали:


Корочуне, Корочуне, виходжай на рать,

Корочуне, Корочуне, днесь тобі загибать,

Крутить коло вогняне Коляда, Коляда,

Утікай, Корочуне, із двора, із гнізда,

Корочуне, Корочуне, не ховайсь, виходжай.

Помирай, Корочуне, загибай!!!


Далі в коло входив хтось із жерців, який заради цієї ночі одягав на обличчя

страхітливу скурату - цілу голову бика з рогами, великими очима, а в руках мав

бубон з мідними брязкалами. Ставши серед кола, жрець через дірки в шкурі

вдивлявся в скурати й ларви навкруг себе, потім починав обертатись все дужче й

дужче, високо піднявши в руках бубон, що гримів і брязкотів.

Слідом за ним швидше обертались і люди в колі, дужче бряжчали щити, пищали

сопілки й гудки, - це був страхітливий танець перед Перуном.

І раптом жрець зупинився. Зупинилось і коло. Жрець якийсь час передихував,

дивився в темряву, що стелилась за Перуном.

— Бачу Корочуна, бачу! - раптом волав він. І тоді він брав головешку з багаття,

підіймав її над головою, рушав у темряву, де ще звечора приготовлена була й

оздоблена велика сосна, а під нею стояло обв'язане соломою й змащене смолою

коло.

— Женіть Корочуна! - кричав він.

— Славте Коляду! - голосили люди.

Жрець підносив головешку до сосни, і вогонь відразу запалював гілля, повз угору,

до вершини.

— Женіть Корочуна! - кричав жрець.

А вже кілька чоловік запалювали обв'язане соломою та змащене смолою коло,

пускали його по снігу з гори, на якій стояв Перун, і воно котилось, освітлюючи

сніг навкруг, розсипаючи іскри, мчало в провалля й там зникало...

— Корочун тікає! Немає Корочуна! Слава Коляді! - кричали люди, дивлячись на

освітлені сніги і вірячи в те, що боролись з богами темряви й перемогли їх.

За це їм належала нагороди, всі на Горі повинні були знати, що Корочун

переможений, і люди в скуратах і ларвах, з мечами, щитами й списами урочисто

співали, йшли до будинків бояр і воєвод, стукали в тереми, щоб викликати

господаря, співали їм колядки - пісні, у яких розповідалось про початок світу,

про боротьбу добрих і злих сил, про перемогу над темними силами, що була одвіку

й сталась цієї ночі:


Коли не було з нащада світу,

Тоді не було неба ні землі,

Неба ні землі, лиш синє море,

А серед моря та два дубочки...


Двері будинків розчинялись, з свічками і світильниками на ганки виходили з

цілими своїми родинами бояри і воєводи, вони весело сміялись, дивлячись на

скурати й ларви, самі співали разом з людьми, підносили їм дарунки - вино, ол,

мед, горіхи...


2


Святослав не пішов до Перуна, коли там гнали Корочуна й славили Коляду, - як

господар і князь, він мусив сидіти в теремі, ждати колядників, щоб вийти на

ганок, коли вони почнуть співати, подивитись на скурати й ларви, дати щедрі

дари...

Був чудовий вечір. Ще з дня ключниця Малуша з дворянками приготували в стравниці

все для святкової вечері, накрили стіл і поставили страви, на сіні в куті

світлиці - кашу з пшениці й ситу з меду - для померлих, що нібито злітались

святкового цього вечора додому і вечеряли разом із живими.

У теремі було тихо. За вікнами рипів мороз. Скляні маленькі шибки з олов'яними

оковками затягла срібна паморозь; у сінях, світлицях, стравниці горіли свічки й

світильники, тягнуло теплом, пахло свіжим сіном, смачними стравами.

Під вікнами терема час від часу чувся тупіт ніг - то молодь поспішала до Перуна.

Потім долинули звуки бубнів, сопілок, гудків, залунав спів. Святослав, а за ним

Свенелд і Уліб, Малуша, дворяни, гридні вийшли на ганок, щоб подивитись на танці

біля Перуна.

Надворі лютував мороз... Вгорі холодним сяйвом іскрилися зорі, скрізь намело

снігу, але нікому не було холодно, усі захоплено дивились на натовп, що

обертався навкруг багаття, слухали крики й співи.

Бачили вони й те, як запалала сосна за Перуном, як вогняне колесо помчало в

темряві, щоб збити з ніг Корочуна, і після цього люди в скуратах і ларвах рушили

скрізь по Горі...

Колядники із смолоскипами в руках наближались і до княжого терема, співали:


Добрий тобі вечір, наш славний княже,

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров'я...


— Несіть дари! - велів княжич Святослав.

Але що трапилось? Колядники йшли вулицею до терема, весело співали і раптом

зупинились, замовкли...

Від воріт з Подолу їхав великий гурт вершників, слідом за ними коні тягли кілька

великих саней, поїзд замикав ще один загін вершників. Біля ганку поїзд

зупинився, вершники стали стрибати з коней, з саней почали виходити подорожани.

У жовтуватому світлі від смолоскипів видно стало вершників, які посходили з

коней, тих, що вилізли з саней.

— Княгиня Ольга! - кинулись з ганку на вулицю Свенелд, Уліб, дворяни.

Так, це була вона - княгиня Ольга, що саме в святковий вечір повернулась до

Києва з далекої дороги.

Святослав пішов уперед, обняв матір. У неї було холодне, приморожене обличчя.

— З святим вечором! - звернулась до всіх княгиня.

— Здорова будь, княгине! - в пояс вклонились їй усі.

А вже колядники наближались із смолоскипами в руках до ганку, танцювали,

показували свої страхітливі скурати і ларви, сп'янілі від боярського частування,

вигукували й співали, а їм з ганку сипали дари: печиво, горіхи, коржі...


З


Так настало те, чого Малуша ждала, а в глибині душі сподівалась, що минеться; що

хотіла б, але не могла одвернути; чого боялась, а знала, що воно однаково

прийде, впаде на її голову, покарає.

Увійшовши до терема, княгиня Ольга веліла погодувати їх. Малуша й сама знала, що

вони приїхали з далекої, важкої дороги перемерзлі й голодні. Та й приїхала

княгиня Ольга не сама - разом з нею до терема зайшли якісь чужинці, між ними

Малуша помітила навіть дівчину. На щастя, думати про вечерю не доводилось - для

святого вечора у неї все було приготовлене.

І от княжа родина - княгиня, Святослав, Уліб, - неті Ігоря, а за ними Свенелд,

кілька воєвод і бояр увійшли до стравниці. Стоячи на порозі, Малуша зустріла

всіх їх поклоном, позад неї стояли й так само низько кланялись князям Пракседа й

дворяни, що порались того дня на кухні. У цей вечір їм дозволялось постояти на

порозі княжої стравниці.

Князі заходили, відповідали на вітання. Малуша стояла й дивилась на княгиню.

Тепер було помітно, яка вона бліда, стомлена, квола. По праву руку від неї ішов

княжич Святослав - він був нібито такий, як і завжди, але й не такий - в очах

княжича Малуша помітила тривогу; по ліву руку від княгині ішов княжич Уліб, він

увесь аж сяяв, лукаво посміхався, а за ними вже крокували неті Ігореві, бояри,

священик Григорій.

Але, зайшовши до стравниці, де все було приготовлено для вечері, вони не сіли за

стіл, а стояли й мовчали, нібито когось ждали.

Раптом у сінях залунали кроки, почулись голоси, і на порозі світлиці з'явилося

ще кілька бояр, які їздили з княгинею за море, їхні жони, одягнуті як на свято,

а з ними кілька чужинців і молода, одягнена в темне вбрання, із золотою

короною-обручем у волоссі, чорнява, дуже бліда, надзвичайно вродлива дівчина.

Княгиня Ольга ласкаво посміхнулась дівчині, взяла її за руку, підвела до княжича

Святослава, Уліба, Све-нелда, називаючи їхні імена, а один із чужинців, що,

либонь, розумів слова княгині, говорив щось дівчині - тільки Малуша не розуміла

його мови.

Та їй і ніколи було слухати. Княгиня Ольга вже запросила всіх до столу, рукою

дала Малуші знак, і та побігла на кухню, щоб подавали страви. Своїх і гостей

виявилось більше, ніж ждали, і дворяни поспішали з усіх сил, наповнюючи миски,

накладаючи м'ясо, наливаючи келихи й прибираючи посуд...

Малуші було дуже важко. Стравниця, кухня, вогні, корчаги, келихи миготіли перед

очима, у неї німіли руки, терпли ноги, вона поспішала, щоб усього було вдосталь,

щоб усе було гаряче, до смаку.

Але між ділом вона бачила, як у куті, там, де приготовлені були страви й сита

для померлих, сидить княгиня Ольга, по праву руку від неї Святослав, по ліву -

дівчина із золотою гривною-обручем у волоссі, з темними очима. Бачила Малуша й

те, як ця дівчина поглядає на Святослава, як всі вони жваво розмовляють, а один

чужинець все стоїть біля них і то говорить з княгинею, то щось іншими словами

переказує дівчині.

Подаючи страви, Малуша прислухалась, хоч слухати їй було дуже важко, бо під

самим вікном співали й співали колядники, у світлиці лунало багато голосів,

бряжчали келихи, дзвеніли братини. Вона ж хотіла чути розмову тільки княгині,

Святослава й дівчини...

“Ця дівчина - князівна, її ім'я - Ільдіко-Предслава, їй дуже подобається Київ,

цей город нагадує їй батьківщину“, - от що почула Малуша.

— Ключнице! Чому мало вина? Грецького... Хер-сонеського... Меду... Олу! -

перебивали Малуші слухати голоси за столом.

І вона бігла до кухні, несла корчаги з грецьким, подавала херсонеське, наливала

в келихи мед, ол...

Але знову й знову вона дослухалась до розмови трьох, чула:

“Князівні Предславі багато розповідали про Руську землю... Їй подобається ця

земля... Так, князівна Пред-слава вже бачила частину цієї землі... >

А Малушу тим часом кличе Уліб:

— Дай мені, ключнице, вина...

— Якого?

— Найкращого... Яке ти любиш?

Малуша дивиться на нього - він сп'янів чи глузує з неї - і наливає йому

грецького.

А троє розмовляють далі:

“Княгиня Ольга багато розповідала князівні Пред-славі про княжича Святослава.

Князівна знає, що княжич уже вбив не одного ведмедя... і тепер бачить, що княжич

Святослав може вбити ведмедя... Він такий, як вона і уявляла... “

У цю мить рука Малуші, що наливала келихи, здригається, і кілька крапель

грецького вина, як кров, проливається на білу скатертину.

— Боги! - виривається в Малуші, і їй здається, що під нею колишеться підлога,

пливуть вогні, щось кричать, насуваються на неї ті, що сидять у світлиці. Але це

одна тільки мить!

— На щастя! - каже й посміхається Предслава. - У нас радіють, коли вино

розливається. На щастя!

Малуша дивиться на князівну, Святослава, зустрічає його спокійний погляд.

“Ну, чого ж злякалась ти, Малушо?“ - ніби запитує він.


4


І ще одно - останнє, а може, перше в ряду нових - страждання судилося пережити

цієї ночі ключниці Ма-луші.

Коли скінчилась вечеря і всі - збуджені, сп'янілі, гомінкі - виходили з

стравниці, княгиня Ольга покликала Малушу й сказала їй:

— Князівна Предслава дуже перемерзла й стомилася з дороги. Ти вже піди до неї й

допоможи.

У теремі все незабаром стихло й заснуло. Княгиня Ольга відвела князівні світлицю

поряд із своєю опочивальнею. Коли Малуша, тримаючи в руках цебро з теплою водою

й дерев'яні ночви, підіймалась до покоїв, то загледіла, як із опочивальні

княгині швидко вийшла Пракседа. Побачивши Малушу, вона на якусь мить затрималась

біля дверей, а потім обминула ключницю й швидко побігла сходами.

Князівна була в світлиці сама, вона сиділа в кріслі й дивилась у вікно, за яким

видно було всіяне великими зорями небо. Коли рипнули двері, князівна обернулась,

поглянула на дівчину смутними очима, але перемогла себе й тепло їй посміхнулась.

Вони не розуміли одна одної, але князівна збагнула, чого прийшла до неї ця

дівчина, робила все, що треба, часом висловлювала свої бажання дивними, але

приємними словами.

Малуша приготувала ложе для Предслави, роззула її, налила в ночви води й рухами

показала, що хоче помити їй ноги. Князівна слухняно поставила ноги в ночви - у

неї були дуже маленькі, майже дитячі, ніжки, випещені, несходжені...

І вся Предслава була ніжна, тендітна, дуже тонка, з невисокими грудьми, вузькими

стегнами, білою шкірою тіла, кількома родимками на ногах.

“Це боги позначили її, - думала Малуша, - вона щаслива. А в мене ж немає жодної

родимки... “

Вона допомагала, старанно мила ноги, перебирала кожен палець, кожну кісточку

цього тіла, а думала про те, чого ж приїхала сюди, до Києва, ця угорська

князівна, чого вона тут шукає, що замислила княгиня Ольга.

Думала Малуша й про те, що, може, в цю саму годину княжич Святослав пройшов тихо

сіньми терема, зупинився перед дверима її хлівини, взяв клямку і не зміг

відчинити дверей, бо Малуша замкнула їх, коли поспішала вранці на кухню.

“Та ні, - думала вона, - у теремі гості, не спить княгиня, Уліб, не сплять усі

дворяни. Цієї ночі княжич не прийде до мене“.

У ночвах була тепла вода, у князівни було тепле тіло. А в Малуші було холодно на

серці, вона почувала себе такою нещасною, що кілька сльозин раптом зірвались з

її очей і впали в ночви.

Коли б то Предслава знала, що ця дівчина, яка на колінах стоїть перед нею, -

ключниця Малуша, миє їй ноги водою з Дніпра та ще сльозами свого серця. Хто ще в

світі мив свої ноги в такій купелі?

Але вона цього не знала, була задоволена, що її так гостинно зустрічали в цьому

городі, їй дуже подобався простий, але дуже приємний звичай русів - мити ноги

своїм гостям, ій подобалась і дівчина, що на колінах стояла перед нею.

І, щоб висловити свої почуття, Предслава нахилилась вперед, простягла руку й

поклала її на голову Малуші, на її м'яке волосся.

Малуша навіть не зрозуміла, чому князівна поклала їй на голову руку? Може,

холодна вода? Може, вона щось хоче від неї?

Та ні, коли Малуша підвела голову й зустрілась з очима Предслави, то зрозуміла,

що князівна це зробила від радості, щастя...

А де ж поділося щастя Малуші?


5


Святослав розумів, що мати його немарно з'явилась на Горі з угорськими послами і

Предславою, яка за вечерею сиділа поруч із ним у стравниці й часто кидала на

нього допитливі погляди. Бачив він і те, як хвилюється Малуша, відчував, що

насувається гроза і що йому не минути розмови з княгинею. Не знав він тільки

того, що це станеться так швидко.

Княгиня Ольга покликала його до своєї світлиці тоді, коли Малуша мила ноги

угорській князівні. Сама зустріла його, зачинила за ним двері, потім пішла у

куток, стала там і пильно з голови до ніг оглянула сина.

— Як же ти тут жив, що робив, сину? - запитала княгиня.

Святослава втішило те, що мати дуже спокійно й лагідно почала з ним розмову, і

так само спокійно відповів:

— Я виконував твій загад: творив суд і правду. У цьому мені поміч давав Свенелд,

воєводи, бояри. Вони, мамо, вельми мудрі, знають закон і покон, - пощо я б став

сперечатись із ними? До того ж було добре літо, я з дружиною своєю їздив за

Дніпро, був далеко в полі, їздив на лови в ліси, побував у Родні...

І весь його вигляд - обвітрене, засмагле обличчя, вицвілий від сонця чуб,

м'язисті руки, міцні ноги - свідчив, що за літо княжич сходив і проїздив чимало.

Княгиня захоплено дивилась на нього і думала, як зрадів би батько Ігор,

побачивши Святослава.

— Я чула, - промовила княгиня, - як ти тут без мене творив суд і правду, знаю,

що їздив далеко у поле. У мене серце облилось кровлю, коли почула, що був ти

також поранений. Але, бачу, здоровий, дужий. Що ж, сину, добре. Тепер ти знаєш,

чи гострий печенізький меч. І про Асмуса я чула. Доброго вуйка втратили, вічна

йому пам'ять...

Проте не тільки цим цікавилась княгиня Ольга.

— А що ти робив ще влітку, сину? - запитала вона. Святослав подивився на матір.

Він зрозумів, що це питання княгині - випущена з лука стріла, і спробував

перетяти їй шлях...

— Ще дуже турбувався про тебе, мамо. Як ти їздила? Скажи!

Вона зрозуміла, що син одбив її перший удар, і вирішила, що так, може, буде й

краще.

— В далеку сторону я їздила, - відповіла вона, - я бачила так багато, що,

либонь, і не розкажеш, їхала я туди, як і ти знаєш, з великими сподіваннями, але

від сподівань тих зараз нічого в мене не лишилось. Лживі й хижі ромеї, наді мною

вони посміялись, двоєручать з нами, хозарами, болгарами і всіма язиками...

— Так треба їх бити, - сказав Святослав.

— А хто поведе рать на брань? - запитала княгиня.

— Я поведу Русь проти Візантії! - запальне вигукнув він.

Вона подивилась на нього теплими материнськими очима.

— Може, колись і настане такий час, коли поведеш ти Русь проти Візантії. Але

днесь я сиджу на столі, знаю, як важко жити нашим людям, тому і їхала до ромеїв,

щоб нагадати імператорам про давній наш мир, сказати, що ми й зараз хочемо жити

в добрі й любові... Хіба, сину, коли ворог хижий, мстивий і ненависний, треба

тільки рубатись з ним? А чому не поговорити з ним ласкою і любові... Он каган

хозар помирився з ромеями, взяв у жони дочку імператора...

— Нехай хозарський каган і цілує царгородську царівну, - не стримався Святослав,

— але київським князям ці царівни не до пари.

Княгиня Ольга засмучено похитала головою.

— Це ти марно говориш, Святославе. Поріднитись з імператором ромеїв, у якого є

п'ять дочок, Київському столу було б дуже добре, і я, признаюсь тобі, говорила

про це імператору Костянтину...

Широко розплющеними очима він дивився на неї.

— Але імператори ромеїв, - швидко додала вона, - носять гординю в своєму серці,

вони вважають нас еллінами й дикунами, і тому Костянтин відповів, що

християнська віра забороняє імператорам ріднитись з нами.

Щось схоже на радісний вигук, а разом і зітхання вирвалось з грудей Святослава.

— Дяка богам, - крикнув він, - що я досі не був християнином, а тепер я і

поготів ним не буду!. .

— Але я, - повела далі мати, - знайшла дівицю незгірше, як дочки у імператора

Костянтина, і привезла її сюди, до Києва... Ти бачив її - угорську князівну?

— І що? - не зрозумів її Святослав.

— З уграми у нас давно існує мир, а коли ми зміцнимо його шлюбом, то помножимо

наші сили...

— То це, - задихаючись, прохрипів він, - ти привезла мені жону?

— Так, Ільдіко-Предслава мусить бути тобі жоною.

— Ні, - схопившись за голову, сказав він, - цього ніколи не буде, не може цього

бути, мамо...

Вона підійшла до нього ближче й поклала руку на його голову.

— Ти забув, Святославе, що я - твоя мати, - сказала вона, - і як мати мушу і

нині дбаю про твою долю...

— Я знаю, - відповів він, - що ти моя мати, ти - княгиня і хочеш знайти мені

добру, достойну жону. Але я не можу взяти в жони угорську князівну, бо люблю

іншу, не царівну й не князівну.

— Знаю про це, - промовила княгиня Ольга.

— Що ти знаєш?

— Усе знаю, - тихо відповіла княгиня. - Про тебе, Малушу і про те, що вона

непразна...

— Звідки ти знаєш? Хто тобі це сказав, мамо?

— Хіба не однаково, хто сказав, - сама маю очі, бачу...

Княжьч Святослав все дивився на матір, ждав, що вона скаже далі. Але вона

мовчала, певно, ждала, що скаже син.

— Навіщо ти зробив це, Святославе? - нарешті запитала вона.

І раптом - не з упертістю вже, а зовсім інакше, схвильованим голосом, від самого

серця - Святослав сказав:

— А коли люба мені Малуша, як сонце, земля, як ти, мамо, коли люблю я її...

Княгиня Ольга відчувала, знала, що син її говорить правду, що любить Малушу так,

як люблять тільки раз у житті, але мусила відповісти:

— Невже ти думаєш, що в мене немає серця? Невже вважаєш, що не люблю тебе? Ні,

Святославе, люблю тебе, тільки добра бажаю. А через це скажу - нині ти княжич,

землями правлю я, проте почуваю себе недобре, старію, слабію і вже скоро закінчу

земні справи. Хто ж тоді сяде на столі Київському?

— Не говори про це, мамо!

— Ні, - сказала вона, - говорити про це повинна, мушу... У великий і страшний

час живемо ми, сину. Допреже важко було руським людям боротися з ворогами, які

йшли і йшли на нас, намагались знищити, розгромити... Скільки вже крові

пролилось до нас над Дніпром і Руським морем, скільки людей загинуло за те, щоб

жили ми. Але такого часу, як нині, ніколи ще не бувало. Зараз я проїхала до

Візантії, була в болгар і угрів - бачу й знаю, що велика загроза насуває на

Русь. На схід сонця стоять хозари, над Руським морем пильнують ромеї, на

Болгарську землю можна було б надіятись, але кесар Петро продав Болгарію ромеям,

а Візантія рано чи пізно воюватиме з нами. Хто тоді поведе Русь? Чому ти мовчиш,

сину? Ти ж тільки-но говорив, що згоден вести...

— Так, говорив...

— Але щоб вести Русь на Візантію, треба бути князем...

Святослав мовчав.

— Невже ж ти думаєш, що будеш князем, коли візьмеш Малушу? Ти знаєш, що таке

Гора?

— Що Горі до мене й Малуші?! - крикнув Святослав.

Княгиня Ольга похитала головою.

— Сину мій, сину, - зітхнула вона. - Ти ще не знаєш Гори, не відаєш, де живеш.

Над землями Русі київський князь, нині я їх княгиня, але підпирає нас Гора,

бояри й воєводи, всякая князья земель. Важко мені з людьми моїми, але ще важче з

Горою. Вони льстиві, - з серцем, на весь голос говорила княгиня, - вони хитрі,

вони вимогливі й неситі, і я вже не знаю, сину, як і задовольнити їх...

Вона на якусь хвилину замовкла, бо їй, помітно, важко було говорити, а потім

повела далі:

— Добра хотя людіям своїм, я давала Горі все, що могла дати. Це було нелегко,

сину, бо множество ворогів ішло на нас, - і мусили ми їх одбивати, а хто ж їх

одбив би, коли б не було воєвод, дружини? І ми тримали воєвод, ми мали дружину.

Але воєводи стали боярами, і княжий гридень може стати воєводою. Вони ненаситні,

вони хижі, їм усе мало. Ти думаєш, чого загинув твій батько? Князь Ігор взяв з

деревлян сповна всю дань, а Гора з дружиною змусила його йти туди ж по другу

дань, і він пішов, за дань заплатив життям. Я помстилась деревлянам, бо за кров

треба було заплатити кров'ю, але побачила, що коли й далі братиму дань, то землі

підуть проти нас, а потім і земля на землю. Я, сину, заборонила дань, встановила

погости й дала уроки й устави. Це була полегкість для людей земель, та коли б ти

знав, що тоді робилось тут, на Горі, сину?! Пожалування, пожалування,

пожалування, - я віддала тоді боярам, воєводам, всякому князью всі землі...

— Так кому ж служать князі: людям своїм чи воєводам і боярам?! - вирвалося у

Святослава.

Княгиня Ольга подивилась на Святослава, що, збуджений, надзвичайно схвильований,

з рум'янцями, що раптово спалахнули на щоках, стояв перед нею, і подумала, що

помилилась, вважаючи, що син її ще юнець, отрок. Ні, він виріс вже, змужнів,

став дорослим, а коли так, то треба говорити йому всю правду, яка б гірка вона

не була.

— Так, - відповіла княгиня. - Глава земель - це не тільки князь, а й бояри наші,

воєводи, дружина.

— А племена, язики, всі люди?

— Вони загинуть без князя і бояр...

— Отже, служимо і людям, і Горі?

— Так, Святославе, за мною стоять князі й бояри, воєводи й дружина, вся Гора. Це

вони скажуть тобі: негоже ти зробив, не бути Малуші жоною великого князя...

— А я не питатиму їх...

— Вони самі запитають у тебе, і горе буде, якщо тобі нічого буде відповісти їм.

Вони були б згодні, коли б ти взяв дочку імператора, вони мовчали б, коли б це

була дочка хозарського кагана, вони приймуть Предславу - угорську князівну, але

не допустять Малуші...

Вона помовчала й закінчила:

— І я зроблю так, як бажають вони.

— Ти так не зробиш, мамо!. . - крикнув він.

— Ні, я мушу зробити й зроблю тільки так, - відповіла княгиня.

Вона помовчала, підійшла до нього ближче, поклала руку на його плече й сказала:

— Слухай, Святославе! Слухай і запам'ятай. Не всім судилось бути князем - князь

один, людей багато. Якщо ти став князем, - мусиш бути як князь. Нелегко носити

корону, сину, вона, щоб ти знав, важка. Так як зробити, сину? Княгиня чи рабиня?

Говори!

— Мамо! - відповів він. - Я хочу добра людям моїм, люблю рідну землю, живу

тільки для них. Що ж, нехай не буде ні княгині, ні рабині.

— Добре, що ти сказав це перше слово. Спасибі, Святославе. Не турбуйся, я зроблю

все, щоб Малуші було добре. Рабиня буде щаслива. А про княгиню ми поговоримо

пізніше. Іди, Святославе!

Він стояв і довго дивився на матір і перший раз у житті не знав, добро вона

робить чи зло, правду чи неправду.

— Іди, сину, - ще раз сказала княгиня. - Я стомилась з дороги.

І він вийшов з світлиці...

Коли Святослав ішов від матері до своєї світлиці, то почув, ніби позад нього в

сінях хтось переступив з ноги на ногу. Він обернувся і побачив біля одних дверей

брата Уліба, що стояв, щільно притиснувшись до стіни...

Княжич Святослав пішов назад і зупинився проти Уліба.

— Ти, - задихаючись, промовив Святослав, - чого тут стоїш?. .

— А чому б мені тут і не стояти? - зухвало відповів Уліб.

— Ти можеш стояти, де хочеш, - відповів Святослав, - але підслухувати не

смієш... Чуєш, Улібе, не смієш.

— Я не підслухував.

— Лжу говориш, Улібе, - після довгої мовчанки сказав Святослав. - А хто говорить

лжу - мій ворог. Не будь ти братом, я убив би тебе...

Князь Святослав повернувся і пішов до своєї світлиці, Уліб, не сходячи з місця,

довго дивився йому вслід, далі засміявся і зник за дверима...


6


Малуша увійшла до світлиці так тихо, що княгиня навіть не почула її кроків.

Зупинившись на порозі, вона побачила княгиню, ступила один крок вперед і

повалилась у ноги...

Коротка мить! Княгиня пригадала, як колись у стравниці побачила цю несміливу

дівчину, що боялась підняти на неї очі, пригадала, як Малуша допомагала Ярині,

як потім стала допомагати їй - княгині. І як увійшла в терем, ключницею стала.

Тепер ця дівчина на колінах стояла на підлозі, плечі її здригались від

нестримних ридань...

— Встань! - суворо промовила княгиня.

Дівчина, все ще стоячи на колінах, підвела голову, й княгиня побачила її,

розтоптану, зневажену...

А все ж і в страшну цю хвилину — на колінах, зігнута - Малуша була напрочуд

хороша. Високо підіймались її тугі груди, обличчя розшарілось, грало рум'янцем,

сльози блищали на віях, як самоцвіти.

Княгині несила було дивитись на це засмучене, але чудове обличчя, важко було

почати розмову, а все ж вона перемогла себе. Твердо, як належить княгині,

наказала:

— Встань-бо, Малушо!

Малуша встала. У очах її промайнула іскринка надії...

— Що ж це ти вчинила? - так само суворо сказала княгиня. - Я тебе взяла до

терема, вірила тобі, ключницею своєю зробила, а ти так віддячила - звабила

княжича...

У розпачі Малуша обхопила голову руками, вся здригалась від ридань, але,

дивлячись просто в очі княгині, відповіла:

— Ні, ні, княгине, я ніколи не зваблювала княжича Святослава, і я не винна, не

винна, матінко княгине. Я тільки пішла до Дніпра разом з усіма на Купала, а

Купало відвів мене від вогнів до темного берега, і там я побачила княжича

Святослава. І княжич не винен, Купало і його звабив, звів нас над водою... А що

далі було, я не знаю, любила княжича і люблю, хоч знаю, що не смію... Та що мені

робити?

— Люблю! - тихо промовила і зітхнула княгиня Ольга. - Але ж ти й непразна...

— Я не знаю, що зі мною робиться, матінко княгине, але тоскно мені, мліє все

тіло, місця не знаходжу, вночі не сплю... Це боги покарали мене, вже далі

несила, не можу.

І Малуша замовкла, бо помітила, що княгиня одвела свої очі й дивиться на темне

вікно світлиці, за яким десь по той бік Дніпра переливалась велика вечірня зоря.

— Великий гріх ти вчинила, Малушо, - промовила княгиня, - і заслужила великої

кари. Ти - роба, Святослав - княжич, завтра - князь; він - глава всій нашої

землі, захисник людей, на нього дивиться увесь світ. А ти посміла стати поруч із

ним. Чи розумієш ти, що наробила?

— Я розумію, княгине, - відповіла Малуша. - Я не смію стати поруч із князем, я

не знала, що так буде, і ніколи, ніколи, княгине, я не думала про це, нічого не

робила... Все зробив Купало... Тепер мені лишається одно - до Дніпра і в воду...

— Ні, - суворо сказала княгиня Ольга. - Якщо ти підеш до Дніпра, це буде ще один

і ще страшніший гріх, бо не одну себе ти вб'єш, а й княжича дитину...

— Тоді, княгине, я піду до батька в Любеч...

— Ні, - заперечила княгиня, - і до Любеча тобі йти не можна. Хто там повірить,

що так склалось, рідний батько тебе за блуд вижене з хижі.

Малуша мовчала.

— Колись, - сказала тоді княгиня, - я тебе, Малушо, взяла до двору й зробила

ключницею своєю. Ти працювала добре, милостницею моєю була...

Щось схоже на надію заблищало знову в очах Малуші, вона пильно дивилась на

княгиню.

— І я ніколи не забуваю добра, - вела далі княгиня. - За те, що чесно і добре

працювала, хочу пожалувати тебе...

Малуша знала це слово. О, про княжі пожалування тільки й розмов було на Горі,

про пожалування мріяли і вголос говорили бояри, тіуни, воєводи. Але що можна

пожалувати їй, Малуші? Хіба можна щось пожалувати за те, що вона любила й любить

князя Святослава? У неї дуже боліло серце, і вона одного тільки хотіла - щоб

княгиня пожаліла її...

Проте це був не жаль, а саме пожалування.

— За твою службу і за все, - говорила княгиня, - я даю тобі село Будутин на

Росі... Будеш ти в ньому господинею... От тобі моя печать, - вона простягла руку

до столу і взяла дарницю на село, написану ларником Перенігом.

І тоді Малуша все зрозуміла. Отже, княгиня Ольга не жаліє її, а хоче пожалувати

— і за службу в теремі, і за любов до Святослава, і за дитину, яку вона має

породити.

Гіркий, невимовний біль як обручем стиснув груди Малуші. Коли б це був не княжий

терем, вона б закричала так, щоб чути було по всій землі, на небі. Це був не

тільки біль, це була нечувана образа того найсвятішого, що вона носила в своєму

серці. Невже ж княгиня не розуміє, що в Малуші можна все забрати - здоров'я,

сили, саме життя, але честі в неї ніхто забрати не зможе?

Малуша й сказала це:

— Навіщо мені село? Я не просила пожалування і не візьму Будутина, не візьму.

І Малуша вже не плакала. По її блискучих очах, по стиснутих пальцях княгиня

Ольга побачила й відчула, що в цій зневаженій дівчині прокинулось те, чого досі

не бувало, прокинулась якась інша, не зрозуміла поки що княгині людина, і вона

зробить так, як сказала.

— Так от ти яка, сіверянко! - хижо вже промовила княгиня. - Інші в мене

пожалування на колінах просять, а ти відмовилась від нього, коли я тебе

попросила?! Гаразд, нехай буде по-твоєму. Ти поїдеш в Будутин, ти будеш там

жити, але будеш ти, як і досі, рабинею, робою, чуєш?

— Чую, - спокійно відповіла Малуша.

— Але мусиш знати, - сердито говорила княгиня, - що ти - рабиня, але носиш під

серцем княжу дитину... З тобою пошлю гридня, - не тебе він стерегтиме, а княже

дитя, і коли народиш, дасть мені звістку. Ти ж народи і вигодуй. Чуєш?

— Чую...

Княгиня Олвга ступила вперед, зупинилась, щось, видно, думала сказати, але не

змогла і, махнувши рукою, повеліла:

— Іди!

І раптом Малуша торкнулась рукою ключів, що висіли біля пояса в неї, і якось

сполохано запитала:

— А хто ж вас завтра нагодує, княгине?

Княгиня навіть здригнулась, їй здалося, що це - зухвала витівка гордої Малуші:

хіба не однаково їй зараз, у цю страхітливу для неї годину, хто годуватиме

завтра й надалі їх - князів?

Та це була зовсім не зухвала витівка. Малуша зняла з свого пояса ключі і чисто

по-людському цікавилась, хто ж далі замикатиме й одмикатиме багатства княжих

теремів і двору; вона, що віднині не мала хліба насущного, турбувалась про княжу

страву.

Княгиня Ольга подивилась на ключницю іншими очима, їй хотілось сказати, що

Малуші нічого про них турбуватись, що коли нема однієї Малуші, то знайдеться

друга, і що в неї є вже нова ключниця - Пракседа, яка розповіла їй цього вечора

про купальську ніч і про інші ночі, коли Святослав був у хлівині Малуші.

Проте княгиня не сказала всього, що хотілось, а так само, як колись коротко

говорила: “Отак і носи ключі“, промовила тепер:

— Поклади ключі тут, на лаві! Коли Малуша клала ключі на лаву біля дверей, вони

сумно забряжчали. А потім Малуша вклонилась і вийшла. Княгиня довго дивилась на

двері, що зачинились за Малушею.


Малуша повернулась до хлівини, в якій пройшли останні її літа. О, як би вона

хотіла, щоб зараз у цій хлівині була Ярина, - вона впала б на коліна перед

старою ключницею, виплакала б перед нею свою душу...

Але зараз ключниця Ярина була далеко. Коли Малуша прочинила двері хлівини, на

неї дихнуло холодом і тліном. За княжими клопотами й турботами вона не

розпалювала тут вогнища, не прибирала...

А все ж лишилось щось від того далекого минулого часу, коли була вона весела й

щаслива. Крізь вузьке віконце в хлівину, як колись давно, заглядав місяць,

промінь його, як і колись, падав на долівку, ліжко, стіни.

І раптом Малуша здригнулась - їй здалось, що хтось притаївся там, за ліжком,

дивиться на неї хижими, злими очима. Вона навіть схопилась за серце. Невже в неї

мало горя? Хто ще міг зайти сюди, до хлівини?

Потім вона зрозуміла - у хлівині нікого немає, та й хто б тепер зайшов сюди, де

живе зганьблена ключниця Малуша?! Це не очі, вона сама давно колись зняла свої

усерязі, кинула їх на лаву за ложем, от зелені камінчики й грають під місячним

промінням.

— Матінко Ярино! Де ти? Де ти? - застогнала вона, і хоч слова її поглинула

пустка, стала на коліна, притулилась головою до холодного ложа і так довго

виплакувала свою печаль, лякаючись майбутнього.

Та от Малуша здригнулась, схопилась, стала біля ложа, прислухалась. Ні, вона не

помилилась, - за стіною почулись кроки, хтось з княжого терема ішов сюди, до

дверей, що вели в її хлівину...

Перун, Дажбог, всі сили неба, - що це були за хвилини! Як вона молилась, щоб це

були ті кроки, про які вона мріяла і яких ждала! Як вона хотіла, щоб це, як

колись, ішов сюди княжич Святослав, щоб він розчинив, як і тоді, двері, став на

порозі.

Кроки лунали все ближче й ближче, тепер вона вже вірила, що це він. О, коли він

стане на порозі, вона кинеться до нього, розповість про свою муку, попросить у

нього помочі, адже він не тільки княжич, а любов її, батько дитини, яку вона

носить під серцем.

І вона знала, вірила в те, що коли княжич Святослав прийде, то й захистить її,

він не дозволить, щоб Малущу вигонили з двору, він буде такий, як і колись. Коли

княжич щось захоче - все може зробити. “Так швидше іди, Святославе, я жду тебе!“

— мало не крикнула Малуша і ступила вперед, до дверей.

Але що це? Кроки зупинились. Хтось пальцями торкнувся дверей, але не відчинив, а

навпаки, притиснув до себе. Почулись глухі удари - один, другий, третій. І

Малуша зрозуміла, що це з терема забивали двері до її хлівини. І знову пролунали

кроки - хтось повертався до терема. Це не були кроки княжича Святослава.

Недавні сльози, а тепер удари молотком по цвяхах (так, пригадала Малуша,

забивають віко над корстою: три удари - й кінець), все це, як не дивно, не

збільшило вже, а ніби припинило її муку. У цю пізню нічну годину минуле Малуші

відступило раптом назад, як важка грозова хмара. Оддалік вона тепер виразно

побачила, яка то страшна, смертельна хмара. Але ж вона вже пройшла: полюбила

Малушу, а це була тільки зваба, була ключницею - і знову стала рабинею, єдине,

що їй залишалось - дитя...

Крізь розчинені двері сичав мороз, на небі висів місяць. Зеленкувате його

проміння сягало в хлівину. Ось вони - добра покійної Ярини і її, Малуші: що ж їй

взяти з собою?

А Святослав не прийшов. Тепер він і не прийде. Хіба ж Малуша цього не знала?! А

коли б він зараз і став на дверях, о, тепер однаково було б уже пізно...


7


Глухої ночі отрок з княжого терема розбудив Добриню й велів йому іти до княгині.

Добриня неабияк сполошився. Є, либонь, якісь звістки з поля? Може, одразу, серед

ночі, доведеться й вирушати? Потемному він одягнувся, схопив свиту, почепив до

пояса меч, поверх шапки на голову натягнув шолом.

Княгиня Ольга ждала Добриню у сінях терема, де горіло кілька свічок. Біля

княгині стояв і щось стиха говорив їй воєвода Свенелд. Але тільки Добриня

зайшов, Свенелд замовк і, вклонившись княгині, пішов із сіней.

— Іди за мною, Добрине! - промовила княгиня й пішла сіньми. Намагаючись ступати

якомога тихше, Добриня рушив слідом.

Так Добриня опинився в одній із світлиць княжого терема. Там у кутку на камені

горіло вогнище. Серед світлиці стояв застелений червоним оксамитом стіл, два

різьблені стільці з поручнями, попід стінами - лави. У світлиці було так тепло,

що на рублених стінах виступала пара.

Княгиня сіла на одному із стільців, сперлась на поручні і, здалося Добрині,

довго прислухалась, чи не чути голосів у теремі. Але там не чути було нічого,

тихо було й тут, у світлиці, тільки десь за стінами рипів мороз та ще на вогнищі

потріскували сухі смоляні дрова.

Княгиня Ольга обернулась до Добрині, і він побачив бліде її обличчя, темні очі.

— Не когось покликала днесь, а тебе, Добрине, - пролунав у світлиці суворий

голос княгині. - Про все, що почуєш, - мовчи, що велю - зроби, на те моя княжа

воля. Клянись Перуном...

— Мати княгине!.. - відповів Добриня. - Клянусь Перуном і Дажбогом, заклинаюсь

Волосом і Хорсом...

— Доста, - ледь посміхнулась княгиня. - А тепер слухай...

— Слухаю, мати княгине.

— Ти знаєш, - запитала вона, - що сталося з Малушею - сестрою твоєю, а моєю

ключницею?

— Не відаю, княгине... А що вона - завинила, вчинила шкоду?

— Невже не знаєш?! - глузливо засміялась княгиня Ольга. - І того не відаєш, що

Малуша непразна?

Добриня здригнувся, ніби в груди йому вдарив меч. Так от чому Малуша ховалась

від нього, уникала розмови! Тікала, хотіла сховати те, чого однаково сховати не

можна.

Йому було невимовне жаль Малушу. Він любив її, пишався, що не тільки сам служить

княгині, - служить ключницею в теремі й вона.

— Малуша непразна! Мати княгине!. . Та коли ж вона? З ким? Я бачив, либонь,

її... Я її сам... Сам покараю...

— Не поспішай, Добрине, - суворо промовила княгиня Ольга. - Я взяла Малущу, робу

мою, а твою сестру, до свого двору, милостницею моєю зробила, а вона посміла...

непразна від княжича Святослава...

— Мати княгине!..

— Не кричи, - так само суворо зупинила його княгиня. - Вже пізно, всі в теремі

сплять.

Добриня стояв біля порога княжої світлиці, і тьма думок враз заполонила його.

Так от чого княжич Святослав волів після Купала ночувати не в полі, а в городі й

завжди летів туди, мов на крилах?! Отже, Малуша не звичайна й незугарна, як

думав Добриня, а така хороша, красна, що навіть княжич Святослав полюбив її. І

не тільки полюбив - Малуша непразна, під своїм серцем носить плод княжича. Рід

князя і їх звичайний рід, - чи може це бути?! Але що думає робити княгиня Ольга?

Чого вона покликала нині Добриню серед ночі, невже замислила карати Малушу?!

Схопившись рукою за серце, стояв Добриня проти княгині й ждав її слова...

— Роба Малуша достойна найсуворішої кари, - ніби вгадавши його думки, сказала

княгиня Ольга. - Але сама я її не карала б, - гріх, ну що ж, я б її вигнала з

города, нехай іде, куди хоче. Але вона непразна, в неї буде дитя від князя. А що

скажуть тут, на Горі, коли дізнаються про любов княжича Святослава, а потім про

дитя? Адже уб'ють.

І далі сказала княгиня Добрині не як гридневі, а як набагато ближчій людині,

нібито спільнику, таємничо, тихо:

— Малуші на Горі бути не можна... Я вже бачила її й говорила з нею. Вона поїде

до мого села в Будутин і житиме там. Нехай там вона і народить дитя. Так буде

краще, так треба.

— Спасибі, княгине, спасибі, - прошепотів Добриня, відчуваючи, як страшна кара

відступає від голови Малуші.

— Але й там їй не можна бути самій, - говорила далі княгиня. - Там також можуть

дізнатись, і знову вона й дитя будуть у загрозі. Треба берегти їх... Чи згоден

ти, Добрине, поїхати з Малушею до Будутина? Там потрібні гридні мої, і рабині

буде місце, а коли народиться дитя - будь у Києві, скажеш мені!

— Добре, - промовив Добриня. - Усе зроблю, як веліла.

— Тоді йди і готуйся, - наказала княгиня. - Воєводі Свенелду я сказала, що ти

їдеш по моєму слову. Скоро будуть готові сани. Іди, Добрине!

Добриня мовчки вклонився княгині, дуже тихо, щоб ніхто не почув, вийшов із

світлиці. З порога він бачив, як на вогнищі знову спалахнуло полум'я, як

червонкуватий його відсвіт освітив бліде обличчя княгині, очі, витягнуту на

поручні стільця руку... Усе це, а потім сіни, де горіли свічки, цебро з водою, з

якого дзвеніли й дзвеніли краплини, темний ганок, - пропливло перед ним у

якомусь тумані.

Він отямився тільки серед двору перед теремом і довгу хвилину стояв, дивлячись

на темні рублені стіни терема, на одно вікно, де мінився червонкуватий відсвіт

вогнища, потім перевів погляд на тереми бояр і воєвод, що зараз серед ночі

нагадували важкі ковані скрині, на стіну города, що тугим чорним обручем

обіймала Гору.

І чомусь особливо гостро й боляче відчув Добриня, що стоїть він тут уночі серед

княжого двору вже не як сотенний, а як звичайний гридень, смерд, зовсім не

такий, як князі, воєводи, бояри. І хіба не про це говорила тільки-но княгиня: “Я

взяла робу мою, а твою сестру, до свого двору, милостницею моєю зробила, а вона

посміла...“ Не там, у світлиці, а саме тут, серед двору, і в цю хвилину Добриня

відчув усю гіркоту цих слів, гостру образу. Так, вони - князі, воєводи, бояри,

їм все дозволено, вони все можуть, а він і Малуша - тільки смерди, раби, вони

нічого не сміють. Добриня навіть зіщулився, ніби ждав якогось удару...

Але одразу й інше спало на думку Добрині. Гаразд, нехай вони смерди - і він, і

Малуша, і ще багато таких людей. А проте ж є в них щось таке, проти чого не може

вистояти навіть князь. Добриня посміхнувся. Княжиче Святослав, ти орлом літаєш у

полі, але ти знаєш, що й де шукати серед жон полянських! Диви, він і не думав

навіть, на що здатна Малуша. Не хитрістю, а красою багата, так, так, Малушо, ти

робила як жона полянська, і я тобі нічого не скажу, а в мислях подякую.

І ще раз поглянув Добриня на княжий терем, Гору, стіни... Не тільки Малуші, а й

йому немає тепер місця на Горі; женуть з Гори Малушу, женуть разом з нею й брата

— гридня Добриню. Прощайте, Київ, Гора, надії, честь і слава!

Проте вони з Малушею повезуть з Гори щось більше, ніж багатство. О, тепер

Добриня берегтиме сестру Малушу в далекому селі Будутині, він з мечем стоятиме

біля порога їхньої хижі.

Але ось у кінці Гори почулися голоси й затупотіли коні. Певне, час і рушати в

дорогу. А що збиратись Добрині? У нього нічого немає. Добриня вже готовий.


8


Пізно вночі княгиня Ольга почула, як у дворі біля терема затупотіли коні, а в

сінях пролунали важкі кроки і чиїсь притишені голоси. Вона пізнала - це Свенелд

і гридні.

Княгиня й до цього не спала, а тепер і поготів не могла спати, схопилась з

ліжка, підійшла до вікна, виглянула.

Із вікон сіней у двір падало жовте світло. Княгиня побачила біля ганку криті,

запряжені парою коней сани, кілька чоловік, що, важко ступаючи по снігу, пішли

за терем.

Пізніше княгиня бачила, як гридні вийшли із-за терема, попереду них тепер ішла

жінка - в темному довгому платні, свиті, високій хутряній шапці на голові. Коли

жінка дійшла до саней і обернулась, княгиня пізнала Малушу.

Гридні поспішали, вдарили коней, Малуша сховалась під кошмою, рушили й сани. У

сінях усе ще світився вогник. Серед двору лишився Свенелд, - він довго стояв на

місці, дивився, як зникають у сірій імлі сани. А тоді тихо пішов двором. Вогник

у сінях згас.

“Щоб ще не застудилась, - подумала княгиня Ольга. - Дорога далека, у полі

зимно“.

Аж тоді пішла назад від вікна, сіла на холодне ложе, схилила голову на руки. У

світлиці було сіро, як під водою, від стін віяло холодком, десь у сінях капала

вода, далеко в теремі хтось закашляв.

І в цю пізню нічну годину перед княгинею виринули згадки з давноминулих літ,

коли вона була молодою, жила в рідній Вибутській весі, повз яку тече ріка

Велика, а по той бік тягнуться ліси, нетрі, озера, широка Плесківська земля...

Раз вона поїхала човном-довбанкою вгору й угору по річці, зайшла у ліс - хотіла

назбирати ягід... Раптом з лісової хащі вийшов князь. Вона, звичайно, не знала,

що це князь, тільки подумала. А хто це міг бути, коли не князь: золотий шолом,

червоне корзно із золотими узорами, біля пояса меч із самоцвітами.

Ти звідки, дівчино? - запитав він і подивився на неї. Я з весі Вибутської, -

відповіла вона. А сама поглянула на нього і злякалась - такий був він красень.

Втопила очі на плесі, бачила латаття, білі лілеї, легенькі хвилі.

— А чи не можеш ти мене, дівчино, через Велику перевезти?

— Можу...

Їхала через річку - не дивилась на нього, перевезла - поглянула: високий,

ставний, карі очі, темні вуси.

— Спасибі тобі, дівчино! І скажи мені, як твоє ім'я?

— Волга, князю... тільки навіщо тобі моє ім'я? Він постояв з нею недовго на

березі, розпитував, чи є в неї батьки, а коли почув, що померли, пожартував, що

приїде за нею й забере...

Але це був не жарт. Через якийсь час біля їхньої хижі на весі зупинились сани, а

з них вийшов князь - не той, якого вона бачила колись на річці, а інший -

літній, сивий. Але він говорив про того князя, якого знала Волга:

— Великий князь Ігор велів мені знайти у весі Вибутській тебе, Волго, і привезти

до города Києва.

Баскі коні мчали на південь, до теплого краю, місяць двічі зробив у небі круг,

поки вони доїхали, а потім опинилась Волга в Києві, на Горі, в княжих хоромах,

побачила князя, якого колись перевозила через річку.

— Тут тобі тепер і жити, великою княгинею бути, Ольго! - ніжно і зовсім

по-новому вимовив князь її північне ім'я.

Таке нібито не буває на світі, але так трапилось з Ольгою, коли була вона Волгою

Плесківської землі.

“Чому ж я так вчинила з Святославом? Адже він любить Малушу, вона любить його. І

хіба Малуша не така дівчина, якою колись була і я?“ - запитала себе княгиня

Ольга в цю пізню годину.

Вона зрозуміла, що Малуша - така ж дівчина, якою колись була й вона, Святослав

любить Малушу, як колись Ігор любив її...

Але змінились часи! Колись Ігор владний був робити те, що хотів, міг привести в

терем, кого бажав, аби тільки цю любов освятив Купало, Лада... Він та дружина -

от хто був над Руською землею, вони брали дань, але й стерегли її...

Княгиня з дітьми своїми й зараз мала дружину. Але це вже була не стара княжа

дружина! Багатий і славний київський князь, але скільки навкруг нього стало

багатих і славних воєвод, бояр. Не самі вони народились - у важкі літа князь

спирався на них, мусив потім і віддячувати їм. Пожалування, пожалування, - о, як

багато Руської землі роздали Олег і Ігор, а пізніше й княгиня... Воєводи й бояри

Гори, всякая князья, воєводи й бояри земель, посадники на погостах, купці, сли -

вони підпирали й підпирають князя, боролись за нього і Русь, але кожен із них

вимагав пожалування, кожному з них все було мало й мало...

І сталось так, що княгиня Ольга почала боятись воєвод своїх і бояр. “Мудра... “

Княгиня Ольга на кожному кроці чула ці слова і розуміла, що мудрість її полягає

в тому, що вміє вона миритись з воєводами й боярами, вміє стримувати їх, коли

вони йдуть один на одного, і вміє мудрою бути з людьми земель.

І раптом княгиня Ольга обірвала свої думки, прислухалась, схопилась.

У теремі почулись далекі кроки. Хтось ішов, обережно ступаючи по дерев'яній

підлозі, чути було, як під дужими ногами риплять мостини. Вона пізнала ці кроки

— так ходив Святослав, тільки на цей раз він ступав сторожко, тихо, щоб не

порушити нічного спокою в теремі, не розбудити матері.

Княгиня чула, як син пройшов сіньми, відчинив двері. Наблизившись до вікна, вона

бачила, як Святослав спускався сходами з ганку. Не зупиняючись, він рушив за

терем, через якийсь час проїхав конем під вікнами до тих самих воріт, через які

недавно вивезли Малушу.

Стурбована стояла біля вікна княгиня. Що замислив Святослав? Може, він поїхав за

стіни города, щоб пролетіти чорною блискавицею серед білих снігів у полі,

розсіяти там свою тугу. А може, з страхом подумала вона, поїхав Святослав

наздоганяти Малушу? Що буде, якщо так, якщо він привезе її до Києва?


9


Шлях до Будутина й інших сіл і городищ над Россю був битий, широкий. Ним їздила

сторожа, над ним стояли двори княжі й боярські, іноді тут можна було побачити й

гостиницю* (*Гостиниця-хижа або намет на шляху (гостинці), де

подорожні могли сховатись від негоди й спочити.), бо цим шляхом їздили гості від

червенських городів.

І зараз, хоч Добриня з Малушею виїхали з Києва пізньої ночі, перед самим

світанком, скрізь вони зустрічали то дружинників на конях, що повертались з

поля, то смердів, що підводами везли з дворів всякі добра, то просто якихось не

відомих їм людей, що, спираючись на посохи, згинаючись від мішків на раменах,

ішли невідомо куди й звідки.

Та вони й не цікавились тим, куди й чого ідуть ці люди. У кожного з них, мабуть,

свої клопоти, гіркі думки, горе, бо не пожене ж радість людину серед темної

холодної ночі? Закутавшись у свитку, сиділа в задку саней Малуша, - вона

заплющила очі й все думала про останню страшну ніч у городі Києві. Поруч із нею,

схилившись на лікоть, лежав Добриня. Він дивився на сіру пелену поля, темний

шлях, що зникав одразу за саньми, і також мовчав; що міг він сказати Малуші, що

міг відповісти на власні думки? Мовчав і підводчик, що сидів у передку саней.

Він Дивився вперед, пильнував, щоб не збитись із сліду; перед ними така далека

дорога. Він мовчав ще й через те, що, як йому здалося, і Добриня, й Малуша

заснули. Що ж, нехай посплять; підводчик пильнує: гей, гейки, коні!

А потім десь позаду, за Києвом-городом, від якого вони вже чимало від'їхали,

зарожевіло небо і над полями попливло нитками золоте проміння світанку...

Ніч боролась із світанком. Важкою синьою громадою лежали скрізь сніги. Чим

більше світла лилось навкруги, тим темнішим був обрій, ніби туди відступила й

стала там стіною вся ніч. На небі яскраво переливались різними барвами зірки.

Одна із них, найяскравіша, зелена, висіла високо над небозводом, палахкотіла,

сяяла.

І раптом вона затухла, зникла, а слідом за нею зникла й темна, непроглядна стіна

на обрії. Сині сніги вже не лежали громадиною, а простелялись рівним полем, на

сході розгорілось золоте вогнище: там народився світанок, почався день.

Тоді ніби прокинулись всі на санях - мовчазний підводчик, замислений Добриня,

розплющила очі й Малуша. Розплющила й якось кволо посміхнулась: у передку саней

сидів знайомий їй гридень Тур.

Проте посмішка враз зникла з її обличчя. Блідий, стомлений, ніби переляканий

тим, що діялось навкруг нього, сидів гридень Тур у передку саней і дивився на

неї такими смутними очима, що Малуша не витримала, одвела погляд і, наскільки

могла, запитала спокійно, лагідно:

— І ти тут, Туре?

— Тут, Малко, - відповів він і, хоч коні йшли доброю риссю, повернувся до них і

крикнув: - Гей, гейки, коні, гей!!!

Коли Тур одкричався і сів знову обличчям до Добрині й Малуші, то вже на цьому

обличчі не було того, що Малуша бачила допіру. Може, він зрозумів, що зараз

треба мовчати, може, й кричав, щоб висловити біль, а зараз став дуже тихий.

— Ти, Малко, - сказав Тур, - замотай ноги, бо мороз велій... Там за тобою хутро

лежить...

— Мені не холодно. Туре, - відповіла вона, - і ногам моїм тепло...

Але це була неправда, і Тур сам взяв хутро, поклав їй на ноги.

— І поїсти нам треба було б, - продовжував він. - Ти, мабуть, забув і нічого з

собою не взяв, Добрине. А я ніби знав - є в мене шматок веприни, є хліб і

сіль...

— Не хочу я їсти, не хочуі - крикнула вона.

— Ти не кричи, не кричи, Малушо, - сполохано, з болем у голосі перебив її Тур, -

не треба кричати, нічого це не поможе...

— Знаю, - згодилась вона, - гаразд, не буду кричати...

— Гей ти, Туре, Туре, - втрутився в розмову Добриня. - Ну що ж, хто в'їжджає на

Гору під щитом - жде того велика честь і щастя?

— Не згадуй про це, - скорботно вимовив Тур, але ж одразу отямився й кінчив

бадьоріше: - А хіба честь та щастя тільки на Горі? Я від слова свого не

відступаю... Вір мені, Малушо, що коли ти в'їхала до Києва під щитом, то

однаково жде тебе велика честь і слава. Ну, не в Києві, то в іншому місці. А

хіба Будутин не княже село?!

Але було помітно: і Добриня, і Тур говорять не те, що хочуть, не кажуть вони про

головне, про те страхітливе й невблаганне, що зруйнувало мрії, розбило життя.

Отакі були Добриня і Тур - звичайні прості гридні княгині Ольги.

А потім удалині, позаду них, на ясному небі встав сірий пилок. Пізніше вони

побачили, що шляхом навздогін їм мчить якийсь вершник, а ще пізніше пізнали

княжича Святослава.

Тур зупинив коней, коли княжич наблизився до них впритул, і зстрибнув з саней...

— Здрав був, княжичу Святославе! - крикнув він. З саней схопились Добриня й

Малуша, вони також привітались до княжича.

Святослав відповів на привітання і зійшов з коня.

— Ти, Добрине, - звернувся він до свого колишнього сотенного, - проїдь з гриднем

Туром далі... А ти, ключнице, - він не назвав її імені, - залишся тут зі мною.

І Тур зрозумів, що княжич Святослав хоче говорити тільки з Малушею, провів далі

коней. Замислений, пройшов за кіньми й Добриня. Ніхто з них не вимовив ні слова.

— Княжичу, - сказала Малуша, коли вони залишились тільки вдвох, - пощо женешся

за мною?

Він аж здригнувся. Як могла Малуша запитувати про це в нього? Як же йому не

гнатись, коли він любить її, не може бути без неї? Запалений, збуджений,

охоплений нестримними почуттями, він ладен був зламати і вже зламав слово, яке

дав уночі матері. Він поїхав слідом за Малушею, наздогнав її. І їй, може, досить

зараз сказати одним однісіньке слово, щоб усе склалось надалі зовсім не так, як

замислила княгиня Ольга. Бо він не змінився, він такий же, як і був, він жде, що

скаже Малуша.

Але змінилась за цей час до невпізнання Малуша. Зовні цих змін не було видно;

вона стояла перед княжичем Святославом така ж, яку він знав і яку любив: ставна,

трохи бліда, з рум'янцями від морозу на щоках, в незвичайному темному платні, в

шапці...

Проте щось нове з'явилось у Малуші, в самій її душі, і це княжич Святослав

відчув одразу ж, коли вона сказата вперше, а потім знову повторила:

— Пощо, княжичу, женешся за мною?

— Я знав, шо княгиня вночі говорила з тобою, - задихаючись, промовив він. -

Говорила вона й зі мною. Це було страшно, Малушо. Не сама вона говорила, за нею

стоять воєводи, бояри, вся Гора... І тоді я на одну якусь мить завагався,

згодився, - я не тільки людина, я княжич, князь. Проте я швидко зрозумів, що це

неправда, я чув, як тебе забирали, мучився, терпів, страждав, а потім... потім

погнався за тобою, і от стою тут... Чуєш, вернись, Малушо, ми вернемось разом з

тобою!..

Малуша ледь посміхнулась блідими, пересохлими устами.

— Пізно ти за мною погнався, княжичу! Я ж тебе ждала вночі. О, яка це була довга

і важка ніч. Але зараз Київ-город далеко, ніч минула, все минуло. За чим

женешся, княжичу?

Щось надзвичайно просте, але разом з тим образливе, гірке було в її словах. І

він крикнув, відповідаючи їй:

— За долею своєю я женусь, за щастям!.. Адже я люблю, люблю тебе!. .

Малуша обернулась і побачила, що Добриня і Тур стоять далеко від них, біля

саней.

— Княжичу, мій княжичу, - сказала вона. - Ти любив мене тоді, в купальську ніч,

я ж любила тебе і тоді, і зараз. Але пам'ятаєш, княжичу, я говорила, що з нашої

любові не буде щастя, бо ти княжич, а я роба... І це так, це нас Купало звабив.

Бо ти такий, як і був, - княжич, заступник людей, я ж роба, світлий княжичу,

тільки роба, і такою мені бути.

— Перед такою робою я згоден, стати на коліна! - крикнув Святослав. - Чуєш,

Малушо, я зараз стану на коліна...

— Княжичу Святославе, - перелякано відповіла вона. - Якщо ти зараз станеш передо

мною на коліна, - це буде осрама, ти не будеш князем. Ні, не роби, не роби

цього. Бачиш, на нас дивляться Добриня й Тур, а через них вся земля... Не ти

переді мною, а я стану перед тобою на коліна...

І Малуша раптом впала на коліна серед снігів, промовила:

— Тебе я любила, князеві кланяюсь. Він не чекав, що Малуша так зробить, і, вкрай

вражений, розгублений, стояв перед нею...

— Малушо! - вирвалось у нього. - Так що ж робити?

— Я їду туди, - відповіла Малуша, - де повинна бути, ти їдь назад, до города,

княжичу. Чи дозволиш мені встати?

— Встань, Малушо! - сказав Святослав. Далеко біля саней мовчки стояли Добриня й

Тур. Вона встала.

— Але я приїду туди, де ти будеш, Малушо...

— Ні, - відповіла вона. - Ти не приїдеш, бо про це знатиме вся Гора. І не їдь,

княжичу, благаю.

— А якщо буде син? Невже я його не побачу?

— Чому ж, княжичу, ти його не побачиш? Ти його батько, князь, покличеш, коли

буде надоба, і він захистить тебе. Скажи тільки, як назвати сина?

— Нас скорила Гора, - відповів він, - то нехай син володіє миром у всій нашій

землі. Володій миром!.. Володимир буде.

— Володимир буде, - повторила Малуїпа.

— Але ти жорстока, Малушо! - вирвалось у нього. - Говориш страшні речі.

— Це я жорстока? - тихо відповіла вона. - Ні, княжичу, не я жорстока, а світ. І

нічого я страшного не сказала. Знай, коли буде важко, що я пам'ятаю і люблю

тебе. А зараз кінчимо, княжичу! І в мене, і в тебе далека дорога.

Обернувшись у той бік, де стояли Добриня й Тур, вона крикнула:

— Добрине! Тебе кличе княжич! Той прийшов - з шоломом на голові і мечем біля

пояса.

— Дозволиш нам їхати далі?

— Їдьте, - відповів княжич Святослав, - і нехай... нехай щаслива буде вам

дорога.

— Будь здоров, княжичу! - побажав Добриня. Тур сів на сани і щосили вдарив

коней.


Княжич Святослав стояв, дивився, бачив, як сіли в сани Малуша і Добриня, як

швидко стрибнув туди, крикнувши: “Гей, коні, гей!“, гридень Тур, як пронизливо

зарипіли полозки саней, а з-під кінських копит полетіли грудки снігу.

Коні йшли швидко. Минуло небагато часу, сани проїхали полем, пірнули в яр,

повільно виповзли на високий, вкритий снігом пагорок, на якусь мить ніби повисли

там на тлі ясного неба і зникли.

Тоді княжич Святослав залишився один у полі: холодне небо вгорі, сірі сніги

навкруги, холод на душі і в серці.

“Гнатись! - виринула думка. - Повернути її до города!“

Але одразу ж він, здавалося, почув голос Малуші, її слова:

“Пощо, княжичу, женешся за мною? За чим женешся? Пізно ти за мною погнався,

княжичу. Я ж тебе ждала вночі, а ніч минула, все минуло...“

І це була правда. Вона ждала його вночі, і коли б він тоді прийшов, все склалося

б, може, інакше. А зараз уже пізно. Вона не вернеться до нього, не піде до

города - ніколи. Так що ж сталось?

Він пригадав минулу ніч, розмову з матір'ю, кожне її слово і зрозумів, що

сталось. Досі він був молодим і щасливим, його називали княжичем, але він був

такий, як і всі люди. Досі він думав, що йому дозволено те, що й усім.

Це було щастя - ходити на Горі й бути, як усі. Його називали княжичем, але

скільки разів просто - Святославом. Як рівний з рівними, він летів з воями у

полі навздогін за ворогом і, як і всі, міг перемогти ворога, але міг прийняти й

стрілу. Коли Святослав хотів, то йшов у передграддя й на Подол, у купальську ніч

він пішов до Дніпра й зустрів там Малушу...

І він полюбив Малушу. Полюбив так, як нікого до того. Це було його перше, світле

кохання, він згоден був зробити все, що тільки вона побажає, він мріяв, що

любитиме її довіку, бо Малуша - найкраща з усіх, мрія його й бажання. І навіть

тоді, коли він дізнався, що вона непразна, це не злякало його. Що ж, він скаже

про це матері, і вона зрозуміє його, бо вона не тільки княгиня, а й мати.

І от проминула ніч. Не він сказав матері про Малушу, сама княгиня запитала про

неї. Далі ж все склалось зовсім не так, як він думав, мріяв і бажав.

Він пригадав гарячі слова матері, її суворі очі, кожне її слово вціляло в серце,

душу. О, він не знав, що має таку матір. Минулої ночі він ніби вперше побачив

її, побачив - і жахнувся.

Але вже тоді вночі і зараз у полі - під холодним небом, серед сірих снігів - він

зрозумів, що то не мати з ним говорила, то він уперше в житті своєму зіткнувся з

силою, якої досі не знав, про яку раніше не думав.

Ця сила - Гора, воєводи й бояри, мужі ліпші й нарочиті, князі всіх земель,

тіуни, ябетники, огнищани, купці, сли - о, скільки їх є на Горі, на Подолі, в

усіх городах і землях на Русі! Не княгиня Ольга правила землею, - це вони

правлять землею й княгинею, це вони хазяїни Русі.

Княжич Святослав згадав про дружину. Це правда, у матері княгині і в нього є

дружина. Княжич чомусь вірив, що, коли б він вийшов перед нею й розповів про

свою муку, дружина б його не засудила, а підтримала. Але хіба може дружина піти

проти Гори, проти бояр і воєвод, проти князів усіх земель?

Княжич Святослав подумав про людей, що живуть у городах і селах на Русі. Коли б

вони, здавалось йому, почули про його муку, також не засудили б його, бо Малуша

— це ж їхня дитина, це - всі вони. Але хіба вільно йому і хіба дозволить Гора,

щоб княжич Святослав ходив від города до города, від села до села? Та чи

вистачить життя для цього?

Проте княжич Святослав не зважав би й на це. Він був би згоден узяти Малушу за

руку, вийти з города, іти в поле і жити там з нею, орати, стерегти землю. Заради

неї він згоден на це, не хотів би бути князем.

Але за словами матері княжич Святослав відчув ще одно. Власне, він знав це і

раніше: у великих трудах і потоках крові народилась і зміцніла Русь; це батько

його і дід - князі Ігор і Олег, - а разом з ними ще багато людей поклали за неї

голови. І тут, у полі, і скрізь над Дніпром, на полудень до Руського моря, на

схід сонця, до Ітиля-ріки, на північ, до Крижаного моря, і на захід, до Родопів,

земля полита кров'ю, засіяна кістьми руських людей.

І вороги не вгавають. Не перемігши руських людей у чистому полі, вони

підповзають до них з усіх боків: над Ітилем-рікою сидять і чатують хозари, в

степах над морем блукають орди печенігів, у Кліматах сидять херсоніти, а всіх їх

спонукає й сама готує зброю Візантія, імперія ромеїв.

Він чув уночі слова матері про Візантію, він згоден, що там зібрано всі

багатства світу, що там уся наука й культура. Але це ж ромеї образили матір, яка

їхала до них з миром і любов'ю, вони образили і його, княжича Святослава. Ні,

немарне князі Олег і Ігор ходили з воями на Константинополь, немарно стояли під

його стінами...

І ромеї не тільки ображають. Із слів матері Святослав зрозумів, що Візантія

збирає сили проти Русі, рано чи пізно виступить, щоб скорити Русь, а людей її

зробити рабами.

Так хто ж поведе руських людей на Візантію? Мати стара, і не жіноча це справа.

Покластись на Гору? О, вона продасть Візантії Русь. Але Русь - це не Гора, це не

бояри й воєводи, це тьма людей, яких треба рятувати.

У княжича Святослава дуже боліло серце. Хитаючись, ніби в груди йому бив шалений

вітер, княжич Святослав зробив крок, другий. Підійшов до коня, взяв поводок,

поглянув ще раз на сіру, тьмяну долину і, схопившись лівою рукою за луку, одним

стрибком, як завжди, вихопився в сідло, вдарив коня.

І коли він помчав шляхом до Києва, це вже був не той юний княжич Святослав, що

на світанку цього дня виїжджав з воріт города Києва.


РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ


1


За землянкою безугавно шуміла Рось. Особливо шуміла вона ночами, коли не чути

було людського голосу, замовкали птахи, стихав вітер. Тоді Малуша виходила із

землянки, йшла в берег, сідала на якомусь камені й думала свою думу.

Удень Малуші думати було ніколи. Село Будутин, у якому вона мусила тепер жити,

було селом княжим, княжі були в ньому й люди.

Тут проходив край Полянської землі, за річкою починалось поле, через що й річку,

яка протікала мимо Будутина й текла далі до Дніпра, називали Руською річкою -

Россю.

Над Россю, крім Будутина, було ще багато княжих сіл - Межиріччя, Гута, Хмільна,

а там, де Рось допливала до Дніпра, на Княжій горі височів над широкою долиною

город із стінами, ровами, валами - Родня.

Неспокійне було життя в цьому городі й селах, які стояли край Полянської землі.

Одразу ж за Россю жили чорні клобуки - плем'я, що в давні часи прийшло від

Ітиля-ріки й тут осіло. Люди цього племені - вилицюваті, трохи косоокі, з

пласкими носами - розмовляли зовсім не так, як поляни, носили на головах високі

чорні клобуки. Але мали добру вдачу, жили в мирі з полянами і, якщо з поля

налітала якась інша орда - билися з нею.

Далі за Россю тягнулось поле, в ньому з'являлись і з'являлись, як хвилі в морі,

різні орди, сараною налітали вони на полян, руйнували й грабували городи й села

над Россю і Дніпром, гнали людей у неволю.

Через це в Будутині, княжому селі, сиділи дружинники, що не раз сходились на

Росі і в полі за нею з багатьма ордами, які сунули мимо Полянської землі. В інші

ж дні, коли тихо було в полі, копали рови й насипали вали над Россю, обкладали

їх камінням і присипали землею, у корченицях кували мечі й броні, готували списи

й стріли.

Проте люди ці не тільки оборонялись від ворогів, вони хотіли й їсти. Надіятись

на те, що їх нагодують князі, не доводилось. Навпаки, князі самі жадали користі

від своїх городів і сіл, від людей, що жили в них. Ось чому той, що їхав шляхом

з Києва за Рось, міг бачити, як у полі іде за ралом ратай, а край борозни лежить

його меч і щит, - то княжі вої із жонами своїми й дітьми тяжко працювали,

заробляли хліб насущний, щоб дати княже - князеві, собі ж взяти своє. Навкруг

Будутина багато вже було зорано землі, люди будували хижі, довбали човни, якими

їздили по Росі й ловили рибу, ходили на лови, самі на себе ткали, робили добрий

посуд з глини. Кузнеці з-над Росі, а особливо з Родні, відомі були скрізь на

Русі - вони знали емаль, чернь, робили чудові речі із золота й срібла.

У Будутині ж випасались княжі табуни. Під охороною пастухів, що носили в руках

бичі, а про всяк приключай мали за спиною й луки з стрілами, табуни ці з ранньої

весни до осені по черево бродили у високій траві на луках понад Россю.

Як і в інших княжих селах, був у Будутині воєвода - Радко, що водив дружину, і

княжий посадник Тедь, який збирав для князя у Будутині й навколишніх селах

уроки, говорив від імені князів з чорними клобуками, ставив княжі знамена на

полі і в лісах, іменем князя творив суд.

До Радка й Тедя звернувся Добриня, коли привіз із Туром у Будутин Малушу. У

Добрині був з собою княжий знак - золота гривна. Маючи її, він міг говорити з

воєводою й посадником іменем княгині.

Радко й Тедь, звичайно, боялись воєвод і бояр, що дуже часто наїжджали до

Будутина з Києва із золотими гривнами, іменем княгині брали жито, худобу,

вимагали, щоб їх ставили на покорм, давали в'їзне, виїзне...

Добриня нічого в них не вимагав, а просив, щоб дали йому з сестрою Малушею якусь

хижу...

— Ти що ж? Воєводити думаєш? - запитав Радко.

— Ні, воєводо, - відповів Добрщщ. - Гридень сам кряжий, таким і буду.

— То, може, випал хочеш мати? - поцікавився Тедь.

— Ні, посаднику... І випалу не хочу. Доведеться, то й сам зумію випалити. Мусимо

жити тут, поки не покличе княгиня.

Дивні діла роблять княжі мужі, воеводам з посадниками часом важко й зрозуміти,

що вони бажають. Радко і Тедь порадились і одвели Добриню з Налушею у землянку

над Россю, де жив раніше пастух княжий Пронь. Не так давно Проня на смерть

підстрелили на луках. У землянці залишилась тільки жона його Желань. А через те,

що Желань була вже стара й немічна, вона радо згодилась прийняти до себе Добриню

й Малушу. Тепер уже жона пастуха була певна, що не помре з голоду і не задубіє

від морозу взимку...

Так і попрощались Малуша й Добриня з гриднем Туром. Він витримав - і по дорозі,

і в Будутині не сказав нічого, що свідчило б про його розпач і біль або, крий

боже, засмутило б Малушу. І тепер, коли Малуша й Добриня вийшли із землянки, щоб

його провести, він не обмовився жодним словом, а, навпаки, був дуже веселий,

збуджений, посміхався.

— Видите, - говорив він, - доїхали щасливо, вогнище маєте, прийде і честь, і

слава! Прощавайте! А я швидко буду в Києвому городі!

Але коли Тур залишав Будутин, то не поїхав шляхом до Києва, а завернув праворуч

до Дніпра, просто в поле. Так коні його і йшли, доки не смеркло. Тур все сидів

на санях, дивився у тьмяну далину, нічого не бачив і де чув.

Малуші цієї ночі приснився княжич Святослав. Він нібито прийшов у їхню нову

землянку, тихо відчинив двері, став на порозі так, що промінь від вогнища

освітив його всього, простягнув руки, а потім рущив уперед, сів біля Малуші, як

колись не так давно, поклав свою руку на її голову, а другою обійняв за стан...

І ще вона бачила, як обличчя княжича Святослава схиляється все нижче й нижче до

неї, очі в очі, уста в уста...

Прокинувшись раптом серед ночі, Малуша спочатку не зрозуміла, що сталось, правда

це чи тільки сон. А навкруги була пустка, холод, вогкі стіни, - і заплакала

Малуша в холодній землянці пастуха Проня.


Через кілька днів Добриня скинув і почепив у куточку землянки на кілочках шолом

свій і меч, взяв у Желані баранячу шапку покійного Проня, попросив у неї ще й

сокиру...

Гірка образа все краяла серце Добрині, він не міг забути, що був добрим гриднем

у княгині, у Святослава був сотенним, міг стати тисяцьким, воєводою. А княгиня

Ольга вигнала його з Києва, разом із сестрою послала до Будутина.

Але Добриня вірив, що все це минеться, що так, як хоче княгиня, не буде. Вони з

Малушею мусять і повинні жити, треба тільки берегти її...

І пішов Добриня в ліс над Россю, де не було ще княжого знамена, повалив суху

ялину, обчухрав її від гілля, порубав на шматки, приволік до землянки, заходився

довбати човен, щоб повесні продати його чорним клобукам.

Та й крім того було багато діла в маленькому хазяйстві покійного Проня - запасти

дров, піймати рибину на Росі, вбити зайця на прокорм... Три чоловіка жили тепер

у землянці Проня, Добриня про всіх мусив дбати...


2


Взимку Микулі з Вістою довелось дуже важко. Вони недоїдали, голодували. Рятувала

риба, зілля, що виросло біля землянки, гриби, які Віста набрала в лісі. Із

звіром також була невдача - вепри й ведмеді ховались у нетрях. Микула до того

зголоднів, що їв веверичину...

Уся надія була на те, що прийде весна, зашумлять ріки й ліси, вийде з нетрів

звір, з голубих глибин неба із вирію прилетять птахи, виїде тоді Микула з конем

на шматок землі над Дніпром, де не було ще княжого знамена, пройде з ралом,

посіє зерно - матиме врожай...

Та хіба людина може знати, що буде з нею завтра, хіба людині відомо, коли в неї

буде радість, а коли печаль? Виснажений, кістлявий, але бадьорий, жвавий

крокував Микула поруч із своїм конем у весняні дні до ниви. Коли кінь зупинявся,

важко дихав, стояв, здригаючись всім тілом, Микула підходив до нього, допомагав,

приказував: “Гей, конику, гей!“

Так доїхали до ниви, що лежала недалеко від Дніпра. Микула пустив коня на молоду

зелену траву, сам пішов оглянути ниву. Правда, кінь не хотів чомусь гризти траву

і, скільки Микула не ходив, усе стояв, здригався, ніби щось думав...

Микула був задоволений. З-за Дніпра вже вставало сонце, все навкруги зеленіло,

пахло свіжою землею, перепрілим листям, водою. Над Дніпром літали й несамовито

кричали білосніжні птахи, високо вгорі співали жайворонки. Микула навіть

постояв, задерши голову, щоб побачити, де вони співають, але, крім бездонного

голубого, сліпучого неба, нічого не побачив.

Треба було братись до роботи, і Микула запріг у рало коня, промовив:

— Почнемо, конику!

Кінь пішов. Спочатку рвучко, швидко, ніби він, як і Микула, розумів, що їм треба

виорати цю ниву, посіяти... Микула стрибав за ралом. Одразу ж звідкілясь

налетіли чорні граки, з криком кружляли над ратаєм і конем, падали на землю,

гострими дзьобами розбивали ріллю...

Так було прокладено кілька борозен. Микула запалився, хотів краяти й краяти

землю, класти й класти борозну. Він навіть кричав на коня: “Гей, конику, швидше,

спочивать будемо потім, гей, гей!!!“

І раптом сталось неймовірне. Коли Микула прокладав ще одну борозну понад лісом,

де корчі випирали із землі, кінь його раптом зупинився, важко дихнув, а потім

упав на теплу, свіжу, пахучу землю.

Микула кинув рало і побіг до коня. Той лежав спокійно, не пробував навіть

встати, тільки важко дихав, та ще очі його - великі, дуже темні - були вирячені,

і з них котились сльози. Микула спробував підвести коня, схопив його за шию, але

кінь дужим рухом голови одбив його. А далі в коня щось, мабуть, обірвалось, він

витягнув ноги, вдарився головою об землю і вже так і занімів - із великими,

темними, широко виряченими очима.

Важкі, сірі, мокрі, схожі на велетенських коней з довгими хвостами хмари

підіймались від Дніпра й котилися над кручами, селищем, лісами. Земля була

вогка, липка, пахла тлінню, у житній ямі в землянці не було ні зернини, біля

землянки не було дерева на вогнище.


Захворіла Віста. У неї була гарячка, кілька днів і ночей вона лежала на

дерев'яному помості. Не пізнаючи Микулу, щось стиха говорила, часом когось

кликала, благала.

Всі ці дні Микула був біля неї, варив юшку, з меду, якого було так мало, робив

ситу, а в довгі холодні ночі сидів біля вогнища, час від часу підкидав туди

гілля, думав.

Він думав все про одно: що з ними робиться, як діяти йому зараз, що буде далі?

Увесь цей час перед ним стояло минуле - воно було зрозуміле й просте. Тоді вони

нібито пливли на великій лодії рівним плесом широкої річки, часом на шляху

їхньому траплялись пороги, - були ж бо брані, а часто й самі ходили на рать. Але

завжди, коли було важко, вони рушали гуртом, перемагали геть усі перешкоди, і

пливла далі лодія їхня широким, рівним плесом.

Тепер Микулі здавалося, що хоч попереду та ж сама ріка, але чомусь вона

захаращена порогами й камінням. І пливуть вони не на лодії великій, а кожен сам

по собі - на утлій однодеревці... Є, правда, рівніший і безпечніший шлях між

порогами, але тим шляхом їдуть Бразд, Сварг... А Микула й ще багато таких, як

він, все б'ються між камінням, калічать свої руки, ноги, серця...

Тоді вранці, тільки Віста прийшла до пам'яті, Микула вирішив піти до брата

Бразда і, як у старшого, просити в нього помочі.


Усе своє життя Бразд нікого не боявся, хіба що тільки орди з-за Дніпра. Коли він

лягав спати, то одразу й спокійно засинав...

Тепер Бразда немов підмінили. Він був неспокійний, думав увесь час, шо хтось

його хоче обдурити, чогось не додати, щось затаїти. І він люто, з усією силою,

яку мав, - чи то сам, чи з поміччю княжих дружинників і вірників, - виявляв, хто

й що не додав князеві, вимагав, щоб нестачу несли, карав, коли в людей нічого

було дати.

А вже звідси пішло ще одно. Бразд знав, що в Любечі ображених, скрквджених,

покараних є багато. Куди б він не йшов, то відчував на собі їхні погляди, до

нього доходили через інших і слова цих людей, погрози.

Він не зважав на слова. Він нічого у людей не брав, - за кров і службу його

пожалували землею, зробили посадником, йому доручено стягати уроки й чинити нові

устави, шукати винних і карати...

Але спати він не міг. Увесь час йому здавалось, що хтось ходить за теремом,

хтось скрадається під стінами, хтось вночі пнеться до його двору. І тому Бразд

велів закупам викопати рів і насипати вал навкруг свото двору, завів кількох

псів, що могли перегризти горло людині... Ці пси й зустріли Микулу, коли він

поткнувся до двору свого брата. Мало не покусали, добре, що Бразд вийшов з свого

терема, одігнав псів.

— Здоров будь, Бразде, - сказав Микула, коли зайшов у сіни терема. - Мир дому

твоєму, здоров'я худобі...

— Здоров будь і ти, Микуло, - відповів на привітання Бразд. - Що з тобою

трапилось? Ти зблід, брате, схуд, мабуть, хворів?

— Так, брате, - промовив Микула, - я хворів, у мене довго боліло тут і ось тут.

— І він показав спочатку на голову, потім на серце.

— Ти багато працюєш, брате, - посміхнувся Бразд. - Сам бачив - нові ниви ореш,

борті шукаєш, на звіра ходиш, рибу ловиш... Хіба тобі багато треба? Адже на

старому нашому дворищі тільки ти та жона...

Щось схоже на стогін вирвалось з грудей Микули.

— Ти говориш правду, - ворухнув сухими устами він. - Мені багато не треба, нам

треба дуже мало, але ж ми... зовсім нічого не маємо...

Бразд зробив здивоване обличчя.

— Як це ти нічого не маєш? - сказав він. - Послухай, Микуло, ти говориш

неправду. Адже і я, і Сварг пішли з старого нашого дворища, а тобі залишили й

землянку, і кліті, все добро в хижі, обори для худоби, ями для жита...

— У ямах для жита пищать миші, - гірко посміхнувся Микула.

— То ти хочеш щоб я тобі з ям мишей вигонив? - сердито процідив Врйзд.

— Ні, Бразде, - мовив Мжула. - Мої миші будуть вже мені. Але, крім мишей, не маю

ніякої худоби. Здох батьків кінь, а без коня немає й жита.

— Я в цьому не винен, - одвів очі від брата Бразд. - Ми були однакові, коли

виходили з батькової хати. А далі кожен робив, як умів.

— Так от я не вмію робити так, як інші, і так, як ти, брате Бразде, - вирвалось

у Микули. - Вір мені, я не шкодував рук, робив усе, що міг, я робив більше, ніж

міг... Але не вмію я, не можу...

— Чим же я можу допомогти тобі?

— Я прийшов до тебе як до брата... Ми з тобою одного роду, однієї крові...

Поможи!

Бразд довго дивився на свої руки, що лежали на столі, потім перевів погляд на

обличчя Микули, у якого дрібно смикалась нижня губа.

— Що кров і що твій рід? - Бразд важко зітхнув. - Старого нашого роду вже немає,

у кожного з нас тепер свій рід. Ти говориш про кров, але і кров у людей різна...

Помогти ж тобі не знаю і як. Може, хочеш, щоб я тебе прийняв до свого дому?

— Ні, Бразде, - швидко перебив його Микула. - Я не хочу і не піду до твого

дому... Це правда - старого нашого роду вже немає, у кожного з нас тепер свій

рід. Так поможи ж мені рятувати свій рід. Дай мені купу...

Бразд довго сміявся.

— Що я чую! - нарешті сказав він. - Це правда, я даю купу людям. І не я даю - що

я, княжий холоп, - я даю купу людям від князя. І закуп мусить дать князеві -

оброк, мені - урок. Коли ж він цього не зробить, я маю право, як посадник князя,

бити його різками, якщо тікатиме - зроблю обельним холопом... А з тобою що я

зроблю, коли не даси оброку і уроку?! Битиму різками чи зроблю холопом? Як не є,

а ти ж мені брат...

— Що ж... - глухо промовив Микула. - Якщо буде треба - битимеш різками, зробиш

холопом... Так Микула взяв купу у свого брата.


З


Багато людей зібралося цього дня в Золотій палаті, всі лави з неї загодя

винесли, попід стінами навкруг товпились ліпші мужі Русі - князі земель і

городів, бояри й воєводи, тисяцькі, огнищани, тіуни княжі.

Тільки в кінці палати, як і завжди, стояли крісла - княгині Ольги посередині,

Святослава і Уліба з боків.

Скоро з дверей вийшла княгиня з синами, кілька бояр і воєвод. Княгиня Ольга

пішла вперед, але не сіла, як це бувало раніше, в своє крісло, а зупинилась і

якусь хвилину стояла біля нього.

Усі, що зібралися тут, знали, для чого їх покликано і що їм скаже княгиня. А все

ж вона була дуже неспокійна, і коли почала говорити, то сама не пізнала свого

голосу і часто зупинялась, щоб передихнути.

— Дружино моя, - почала княгиня, - бояри, воєводи, люди Русі. З близьких і

далеких земель, з усіх країн днесь покликала я вас сюди, бо маю велику й важливу

потребу... Відомо вам, дружино моя, що от уже много літ минуло, як не стало

князя Ігоря, і по вашому слову сіла я на Київський стіл. За ці літа зробила я,

що могла. А що не зробила - це кляніть, а швидше виправляйте, бо зараз важкий

час на Русі, мнозі діла треба сотворити. От чому я й зібрала вас, дружино моя!

Діла много, а сама я стара й немощна стала, чую вже й кінець свій, люди. Давайте

ж порадимось, хто зараз сяде на стіл Київський, кого назвемо своїм князем...

Тихо було в палаті, і княгиня Ольга мовчала.

— Волимо тебе, княгине... поможемо! - пролунало кілька голосів.

— Ні, дружино моя, - одповіла на це княгиня, - Я сказала не всує, мусимо назвати

князя.

— Святослав! - крикнуло тоді багато голосів разом. - Просимо Святослава!

І вже в палаті закричали:

— Святослава! Князем бути Святославу! Просимо Святослава!

Коли шум затих, княгиня Ольга сказала:

— Думала і я, кому князем бути, Святослав буде вашим добрим князем. Іди, сину,

сідай на стіл!

Святослав сів у крісло, на якому колись сиділи Олег і Ігор, на якому тільки

вчора сиділа його мати - княгиня Ольга. І враз у палаті прозвучав голос:

— Сів єси на Київському столі князь великий Святослав!

Багато голосів підхопили:

— Славен князь Святослав! Славен!

Але щвидко голоси стихли. Два боярини й два воєводи підняли з підлоги зарані

приготований шматок дерну, поклали його на голову князя.

Він чув, як холодна земля торкнулась його голови, від шматка дерну одривались і

котились по шиї й спині грудочки землі.

— Де єси, князю? - запитали в Святослава. Це була хвилина нерушимої клятьби, яку

завжди у день вокняжіння давали людям своїм князі Русі. Святослав знав, що

належало говорити й що говорили до нього князі, і відповів:

— Під рідною землею єсмь і під людьми моїми.

— Чи будеш вірно служити людям своїм?

— Клянусь.

— А якщо відступиш?

— Нехай земля поглине мене...

Тоді два боярини й два воєводи підняли шматок дерну і розбили його на голові

князя Святослава. Земля й коріння обсипали його голову, груди, руки. Так вона

засипле його, якщо забуде своїх людей.

Але князь Святослав ніколи не зрадить свого слова. От до нього підступило кілька

гриднів. Гострим бричем* (*Брич - бритва.) зняли волосся на голові, залишивши

одне тільки пасмо - нехай воно нагадує людям, що віднині Святослав - великий

князь. От до Святослава підійшла мати - княгиня Ольга, вона тримала в руках

зроблений кращими кузнецями із червоної міді, позолочений, викладений багатьма

дорогими каміннями шолом. Гридні подали їй, і вона зав'язала на Святославі пояс

із мечем. Один із старійших бояр дав Святославу лук і тул...

— Славен наш князь! - гриміло, виплескувалось з дверей і вікон.

Тоді князь Святослав вийшов із Золотої палати, за ним рушили всі воєводи й

бояри.

Перед ганком, скільки не глянь оком, по Горі, на городницях стін, на дахах

будинків, навіть на гіллях дерев - скрізь було повним повнісінько людей. Одразу

ж за ганком, обабіч шляху, що вів до Перуна, у бойових доспіхах своїх, із щитами

й мечами у кілька рядів стояли дружинники, а попереду них, на чолі, - сотенні й

десятники, над ними сріблом блищали списи, під подихом вітру з Дніпра

розвівались знамена землі Чернігівської, Переяславської, Деревлянської,

Новгородської і ще багатьох, що прислали сюди своїх гінців. За дружинниками

стояли купці, ремісники, жінки й діти з усієї Гори...

Тільки князь Святослав вийшов на ганок - вдарили бубни, пронизливо загули труби,

засвистіли сопілі, дружинники забряжчали в щити, люди закричали. Із дахів, з

голубниць, коли почувся цей шум і крик, хмарою полетіли вгору голуби, вони довго

ще кружляли над Горою.

Князь Святослав разом із матір'ю спускався з ганку. За ними йшли мужі ліпші -

князі земель і городів, бояри, воєводи й тисяцькі, огнищани, тіуни, сли

заморські, родичі княжі, гридні. На гомін людей і на крики князь Святослав

відповідав посмішкою, вітав усіх рукою. Так у вирі криків і йшли вони - між

рядами дружинників - до південної стіни Гори, до Перунового требища.

Там уже горів вогонь, кілька жерців готували жертву, сам Перун був оздоблений -

на начищених ще з ночі золотих його очах і срібних вусах грав відсвіт вогню,

дерев'яний тулуб його був обвитий гіллям, біля ніг простелені килими, а на них

стояли корчаги з вином, лежав випечений заради цієї нагоди величезний білий хліб

із знаменом княжим, скрізь розкидані були квіти.

Коли князь наблизився до Перуна, крики на Горі затихли. Усі, що йшли за князем,

зупинились, він сам ступив уперед і став перед вогнем. Там князь поклав на землю

щит, меч, шолом. Жрець подав йому на срібному блюді частини жертовних тварин,

які він кинув у вогонь; коли ж жрець подав корчагу, він плеснув з неї у вогонь

вина.

Над вогнищем підійнявся димок, на якусь мить зів'яли вогняні язики.

— Боги! - голосно промовив князь Святослав. - Зверніть очі свої на нас, дітей

ваших. Ми прийшли до вас сьогодні із жертвою й просимо - дайте нам, боги, тепло

з неба, урожай з землі, мир городам нашим, перемогу над ворогами! Дайте, боги!

Він дивився блискучими очима на вогонь, звів очі вгору й простягнув руки до

дерев'яної постаті Перуна. Весь його вигляд, очі, рухи свідчили, що Святослав

вірив у те, що говорив. Вірив, що Перун може дати Русі тепло, урожай, мир і

перемогу.

А близько біля князя стояла його мати Ольга, і хоч вона, як княгиня, мусила тут

бути, але її скорбні очі, бліде обличчя, складені на грудях руки красномовно

свідчили, що її не зворушує те, що робиться на требищі, душа її заперечує проти

цієї жертви, в думках вона витає десь далеко.

— Перун прийняв жертву! - раптом закричав жрець.

Вогонь уже поглинув жертовне м'ясо, пролите вино дало буйне горіння дереву, і

вогнище перед Перуном розгорілось, замиготіло, в очах і на вусах бога заграли

червоні відблиски, здавалося, що, стоячи на горі, бог Перун торжествує,

сміється. Князь Святослав узяв свій меч і щит, одягнув шолом, княгиня Ольга

глибоко зітхнула, але ніхто не почув її зітхання.

Вийнявши мечі з піхов і високо їх піднявши над головами, кілька десятків

дружинників стали колом навкруг вогню. Клично вдарили бубни, до них відгукнулися

труби, голосно запищали сопілі, княжа дружина забряжчала в щити.

Розмахуючи мечами, сходячись і розходячись, ніби це був справжній бій,

дружинники ходили навкруг вогню, виконували священний танець своїх далеких

предків. Все частіше й частіше били бубни, все дужче і дужче гули труби,

безперестану свистіли сопілі - аж гула вся Гора.

І так довго, як велів покон, вої ходили круг вогню, зображаючи, як вони

зустрічають несподіваного ворога, як завзято б'ються й перемагають його, як

працюють на своїх нивах, як любляться, веселяться.

А в цей же час то тут, то там у численному натовпі лунали й пісні - деякі з них

були древні, як світ, деякі - тільки-но складались.


Ой славен, ясен, красний наш князь,

Києва-города князь Святослав.


— Нехай люди гуляють! - сказав князь Святослав старшині.

А вже з княжих медуш були викочені перевари меду, вже винесли з клітей рядна й

постелили їх на траві, вже лежали на них хліб, м'ясо і всяке зело: на Горі, у

передградді, на Подолі починалося свято - Святослав, син Ігорів, вокняжався на

Київському столі.


4


І ще раз прийшла весна, прилетіли гуси й журавлі, на крилах своїх принесли

сонце, на Росі потрощило й хвилею прогнало кригу, із землі стрілами тягнулись

трави, настали гарячі дні, теплі ночі.

В одну з цих ночей Малущі стало дуже важко, нестерпно боляче. Біль народжувався

нижче серця, зводило ноги, тіло здригалось, хотіло визволитись від болю,

розродитись від того, що само вже прагнуло життя...

Малуша лежала на траві в землянці. Желань не запалювала світла, але надворі

високо над Россю висів місяць, все навкруг заливало яскраве зеленкувате світло.

Промінь місячного сяйва заглядав через душник і в землянку, освітлював купу

трави, Малушу, Желаць, що схилилася над нею.

— Кричи... стогни... ворушись... дужче ворушись, Малко! - говорила Желань.

У Малушї від болю було перекошене обличчя. Великими очима дивилась вона на

місяць, з грудей її виривались важкі стогони.

— Малушо! Ворушись, ворушись, Малко!

Добрияя стояв у цей час недалеко від аемлянки на високій кручі й дивився на

Рось. Чорні тіні лягали від скель, чорним-чоррна була вода в берегах, тільки

плесо світилось, сяяло, ніби там лускою грала срібна риба.

Добриня ждав. Він вірив, що мине якийсь час і на ніібі загориться ще одна зоря,

а на землі, поруч, у землянці, народиться нове життя. Це було так просто й так

звичайно, що він над цим навіть не замислювався. Так завжди було в світі, так

мусить буте й тепер.

Він думав про інше. Кожна зоря в небі має свій круг, матиме свій круг і ця нова

зоря, що народиться цієї ночі. Але яку долю матиме дитина, що народжується зараз

у землянці над Россю?

Для Добрию то не байдуже. Жінка, що стогнала й кричала в земляяці, була його

сестрою, в ній текла та ж сама кров, що й у Добрині, - кров Анта, діда Уліба,

Воїка... Їхня ж кров буде і в новонародженій дитині, кров полянського роду...

Але буде в дитини й інша кров, і коли Добриня думав про це, холодок і трепет

пробігали по його тілу.

У землянці пролунав дитячий плач; здригнувся на кручі над Россю Добриня, зняв з

голови шолом, поклав руку на криж меча.

У землянці рипнули двері, звідти вийшла Желань.

— Це ти, Добрине?

— Я, Желань...

Тоді вона сказала одно слово:

— Син...

І стала швидко з цебром спускатись до річки.

А Добриня зайшов до землянки. Місячний промінь доходив до кутка землянки й

освітлював голову Малуші й груди. Вона стомленими, глибоко запалими очима

дивилась на нього, показала очима біля себе.

Там лежало дитя - її син, що тільки-тільки з'явився на світ. Він ще не знав і не

бачив світу, але хотів іти в цей світ, хотів жити й так голосно кричав.

Добриня ступив уперед і поклав на землю біля ложа свій шолом, зняв з пояса й

поруч із ним поклав і меч...

Здивованими очима дивилась на нього Малуша.

— Кланяюсь тобі, княжичу! - промовив Добриня.

— Буде він Володимиром, - сказала Малуша, - так велів батько...

— Здоров будь, Володимире! - проказав ще раз Добриня. - У тебе добре ім'я. Нехай

боги допоможуть тобі володіти миром у Руській землі, нищити ворогів. Дай боже!

Малуша заплющила очі. Добриня вийшов з землянки. Повз нього з повним цебром від

берега поспішала Желань.

Підійнявши голову, Добриня дивився на небо, що глибоким бездонним шатром висіло

над землею. По праву руку над Россю, де плив місяць, небо було світле, там зорі

ледь окреслювались, тліли. А на півночі й сході небо було темно-синє, глибоке, і

в ньому, як зсипище перлин, мінилися, переливались, грали барвами великі й

дрібні зорі. Де ж, думав Добриня, між цими зорями та нова, що запалилась цієї

ночі, де зоря Володимира, сина Святослава? Ця зоря вже горіла, вона мусила

горіти. Але Добриня був у землянці, коли вона запалювалась, й тепер уже не міг

знайти її в морі зірок, що грали перлинами, мінились, сяяли, як холодний срібний

пилок у високому бездонному небі.


Тієї ж ночі, коли місяць почервонів і став схилятись до лісів потойбіч, а чорна

тінь від скель закрила плесо Росі, кручі, а потім і землянку над ними, з

Будутина виїхав вершник.

У полі не видно було шляху, у долинах клубочились тумани, вони повзли, затягали

все навкруг. Але вершник твердо сидів у сідлі, він добре знав шлях у полі,

щосили гнав коня, і луна копит, як це буває перед світанком, широко летіла

навкруг.

То мчав до города Києва Добриня, він хотів швидше привезти до княжого столу

звістку про те, що в Будути-ні над Россю народився від рабині Малуші Володимир,

син Святослава.


5


І знову доля ще раз усміхнулася Малуші...

Щастя матері! Уже в ту ніч, коли біля грудей лежала рідна дитина, жадібно п'ючи

материнське молоко, вбираючи її сили, Малуші було невимовне радісно, вона була

по-справжньому щаслива.

Усе минуле, яке б воно донедавна не було важким і страшним, одступило від неї,

як буря на Дніпрі. Тепле, ніжне тіло сина лежало поруч її тугих, наповнених

молоком грудей, вона проводила рукою по цьому тілу - голівці, спині, ніжках, - і

це ніби заспокоювало, втішало.

Вона лежала на ложі в кутку землянки, що вимощене було з трави, під нею була

звичайна ряднина, твердий узголовник в головах, на долівці поруч стояло цебро з

водою із Росі, кухоль, миска з юшкою. Низько звисала сплетена із лози й

присипана землею стеля, з якої вряди-годи сипались грудочки. В землянці не

горіло світло, тільки через душник сюди вривався зеленкуватий місячний промінь.

А їй здавалося, що в неї найкраще в світі ложе, є в неї все, чого тільки може

бажати людина, є в неї й найголовніше, найбільше - щастя.

І так було не тільки цієї ночі. Ранок їй видався кращим ще, ніж ніч, бо тоді

вона вперше побачила очі свого сина, дивилась у них, як у любов свою й душу.

День пробіг, як промінь, бо до землянки приходили, як велів покон, прості люди

Будутина, й усі вони несли свої дари. Вечір ще раз втішив її, бо тепер син уже

хотів спати, а сама Малуша відчула важку втому, заснула та так і спала, обнявши

рукою сина, всю ніч.

А там за який день-два Малуша почала й працювати, бо тепер Желань не могла

впоратись сама по хазяйству, бо тепер у них в землянці був цілий рід - баба,

мати, син...

Але робота не стомлювала Малушу, і ніколи вона нібито не працювала з такою

радістю й насолодою, як тепер. Вона доглядала сина, годувала його, бігла на

річку, поралась на городі, допомагала Желані, - та хіба перелічиш усе, що робила

й що хотіла зробити ще Малуша. Світ розквітав навкруг неї, за весною прийшло

літо, за літом осінь, але навкруг було однаково багато сонця, тепла, радості,

щастя.

І навіть взимку, коли Рось скувала крига, а за стіною землянки гула віхола й

сичав мороз, їм у землянці було затишно, тепло. Баба Желань крутила й крутила

пряслице, Малуша сиділа недалеко від вогнища перед колискою, злегка погойдувала

її, пригадала пісню, яку співали в Любечі над дітьми своїми матері, яку чула й

сама в рідній хаті.


Колишся, колиско, від кута до кута,

Маленька дитина, велика покута, -


починала Малуша і прислухалась до своїх слів, бо це було нібито сказано про неї,

як і всі слова далі:


Ой сину мій, сину, за тобою гину,

Не одну я нічку з тобою спочину,

Та я б тебе, сину, усе колисала,

Аби тільки з тебе радості діждала...


О, які це були добрі, радісні слова.


6


Увечері біля двору зупинилось кілька вершників. Малушу це не здивувало - княжі

дружинники часто їздили за Рось і завжди зупинялись біля їхньої землянки раніше

ніж переїхати річку. Почувши вдалині тупіт коней, вона сама виходила їм

назустріч - дасть напитись води, перекинеться якимсь словом, а там запитає й про

Київ, про княгиню Ольгу й Святослава.

На цей раз вона не встигла вийти назустріч воям, бо щось прала на Росі. А поки

добігла, княжі дружинники - їх було четверо - вже встали з коней, прив'язали їх

до дубків, а потім пішли, зупинились біля землянки. Може, розминались, може,

ждали її.

І Малуша уповільнила трохи кроки, придивилась. Серед чотирьох дружинників вона

впізнала Добриню.

Малуша зраділа.

— Як добре, що ти приїхав, брате, - промовила вона, одійшовши з Добринею набік.

— Ми так давно не бачились з тобою.

— Я їздив у поле з князем. Далеко бували.

— Ти сказав - з князем. Хіба він?..

— Так, Малушо, князь Святослав сів на Київському столі.

— І як він? Ти бачив, говорив з ним?

— Бачив, Малко, і говорив... Князь Святослав живий, здоровий, він мене довго

розпитував про тебе, велів сказати, що пам'ятає про тебе й не забуде.

— Слава Перунові, - радісно промовила Малуша. - Я немарно молилась, він почув

мене. Славен князь Святослав. А тобі, брате, спасибі.

І довго, сидячи біля землянки, розмовляв Добриня з сестрою. До Росі все нижче і

нижче схилялось сонце, темнішали тіні біля скель, холодком повіяло від води, і

поглибились чомусь зморшки на обличчі Добрині.

— Слухай, Малушо, - сказав він, зайшовши до землянки, - я приїхав до тебе по

загаду княжому.

— Що трапилось? - заскніло у неї серце.

— Княгиня Ольга і великий князь Святослав послали дізнатись про здоров'я

Володимира.

Малуші одлягло від серця - вони не забули про її сина, пам'ятають його,

цікавляться ним.

— Скажи, що росте дужий, здоровий, - відповіла вона братові. - Та чому б йому не

бути здоровим? Тут у нас, над Россю, все є, взимку було тепло, всього вистачало.

— Але, Малушо, - вів далі Добриня, - Володимир - княжич, прийде час - стане

князем.

— Знаю, Добрине, - говорила вона. - Це так, і я також хочу, щоб він був князем.

Але хіба я його недобре доглядаю? У мене в світі нікого дорожчого немає, ніж він

— мій синочок Володимир.

Вона й зараз притулилась обличчям до голівки сина, кілька разів його поцілувала.

І Добриня якусь хвилину мовчав, милуючись матір'ю і сином.

— Це все так, і серце твоє я знаю, Малушо, - промовив він, оглядаючи землянку. -

Але негоже княжичу жити тут...

— Що ви надумали? - скрикнула вона. - Говори, говори, Добрине.

— Мушу забрати княжича Володимира, - важко зітхнув він. - 3 тим і приїхав.

— Забрати? - підняла вона стривожене обличчя. - Одірвати цого від моїх грудей!

Ні, Добрине, так не буде, краще вже в Рось...

— У Рось княжича Володимира? - дуже повільно й суворо промовив Добриня. -

Подумай, що говориш, Малушо! Не твій Володимир - Київської зеплі княжич.

Вона заплющила очі. Міцно стиснула уста, опустила голову.

— Правда, Добрине... я думала, що Володимир мій, але він княжич! Що ж

залишається тоді в мене? Був син - і я ще жила, візьмеш його - і нічого, нічого

в мене немає. Слухай, Добрине, мені страшно, ой, як мені страшно. Душу ти

забираєш у мене!

Горе Малуші було таке велике, що вона більш нічого не могла сказати, а,

притулившись до дитини, мовчки плакала.

Коли б Малуша в цю хвилину подивилась на брата, вона б побачила, як з його очей

також вкоотились одна за одною кілька сльозин. Добриня плакав, і це була,

мабуть, найважча в його житті хвилина, бо ще раз гридень відчув, що і він, і

Мрлуша - це роб'ї люди, княжі раби.

А потім Добриня змахнув сльози - ні Мадуша, ні хтось інший не повинен бачити, що

гридень також може плакати.

Але Малуща і не дивилась на Добриню, вона це могла одірвати рук і очей від свого

сина, бо надовго, а може, і навіки прощалася з ним.

Далі було, як уві сні. Коли почало темніти, Добриня з дружинниками заходилися

збиратись у далеку дорогу: сідлали коней, поперек сідла Добриці міцно ув'язали

короб...

Малуша сама винесла дитину із землянки, передала її на руки Добрині, а він уклав

у короб. І вони так обережно все це робили, що дитя навіть не прокинулось.

— Прощай, сестро, - тільки долетіло до Малуші. - Не сам роблю, десницею князя...

Він поклав їй на плечі свої руки і вклонився.

— Прощай!

Дружинники сіли на коней, чотири чорних вершники, як птахи, полетіли на захід,

де ще пломеніла багряна заграва.

Малуша зайшла до землянки і, нічого не тямлячи, обшарила руками одрину попід

стіною, де недавно лежав її син. Одрина ще була тепла, на ній у тому місці, де

лежав Володимир, лишились западинки. Але сина нема, не буде...

Вона кинулась із землянки, ніби могла просити щось у дружинників і брата, які

тільки-но поїхали. Але надворі було темно й тихо, ніде не чути ні голосу, ні

кінського тупоту. Вони вже поїхали далеко, далеко...

Темна постать жінки метнулась круг землянки до дубів, де недавно прив'язані були

коні, до криниці, з якої вони напували коней, до кручі, з якої вона часто

дивилась на Рось...

Розгублена жінка дивилась на небо, благально підносила руки вгору, до зір, але

їй не всміхнулась жодна зоря, на небі не було ні єдиної хмарки, що могла б

спуститися до неї.

І тоді вона впала на росяну траву, обхопила голову руками і заридала,

застогнала, затужила так, як може ридати тільки мати, - нестримно, невтішно...

— Володимире! Мій синочку! Моя дитинко! Сонечко моє, життя моє, радість моя, де

ти, де ти, озовися?! Ти був біля мене - і я сміялася, ти був біля мене - і не

було в мене більшої радості, чому ж ти пішов від мене, чому покинув?.. Боги на

високому небі, люди на широкій землі, та поможіть же мені, рятуйте мене,

поверніть мені синочка!.. То я б тебе, синку, усе колисала, аби тільки з тебе

радості діждала...

Від самого серця йшли прості слова, плакала, квилила, обікрадена, знедолена

мати. І коли б камінь мав голос, то й він озвався б на цей крик. Але камінь

голосу не має, а більш ніхто серед ночі почути її не міг.

І за весь цей час їй жодного разу не прийшла і не могла прийти в голову думка,

що вона, проста жінка полянського роду, дала життя дитині, яка стане колись

великим князем Київського столу і що через тисячу літ люди пригадають її, рабиню

Малушу, і здивуються її великій, святій любові.


7


У покоях княгині Ольги не ждали князя Святослава. Коли він раптом відчинив двері

й зупинився на порозі, то побачив матір, що сиділа на лаві, священика Григорія,

який стояв перед нею і в чомусь її нібито переконував, та ще ключницю Пракседу,

що поралась у кутку.

В цьому не було нічого незвичайного: княгиня завжди кликала увечері до себе

священика, кожного вечора до неї заходила й Пракседа, щоб радитись про наступний

день.

І в світлиці все було як завжди: у двох кутках горіли свічки, на столі лежав

хліб і стояла корчага з водою, ложе княгині прибране, скрізь заметено.

Але було в світлиці й незвичайне: у темному кутку Святослав помітив колиску, а в

ній дитя...

Він стояв і думав, що йому робити? Він хотів, його поривало кинутись вперед,

схилитись, як веліло серце, над колискою, подивитись, взяти на руки своє дитя.

Але він не знав, вагався, чи може виказувати почуття, коли в світлиці є священик

Григорій, Пракседа!..

Його зрозуміла й допомогла мати княгиня.

— Ти йди, - веліла вона Пракседі. - І ти, отче, - винувато додала вона, -

перепочинь, ми з князем мусимо поговорити.

Князь Святослав ждав, поки вони вийдуть, а потім швидко пішов уперед, зупинився

перед колискою. Княгиня Ольга, взявши в руку свічку, рушила за ним слідом і

стала позаду.

У промінні від свічки він побачив сина, який лежав, сповитий білим полотном. Син

спав, у нього були заплющені очі, він рівно й спокійно дихав, теплі рум'янці

грали на його щоках.

І було в цьому дитячому личку те, що примусило здригнутись серце князя

Святослава. Личко це - високе чоло, темні брови, рівний носик, маленькі уста -

нагадало йому дороге й рідне обличчя Малуші.

— Володимире... сонечко! - вирвалось у Святослава, що не знайшов інших слів,

якими можна було б висловити всю радість і щастя, і дуже обережно, щоб не

зачепити колиски, схилився і поцілував теплий лобик Володимира.

У цю хвилину йому було не тільки радісно, але й боляче, бо не сина цілував він,

а втрачену молодість, бо, коли торкався теплого лобика, здалося йому, що він

цілує далеку Малушу.

А потім він підвів голову й побачив очі матері, що все стояла позад нього з

свічкою в руках і також з любов'ю і радістю дивилась на онука. Це були ті самі

очі, які він щодня бачив і знав, у цю хвилину в них була ласка й ніжність. Але

перед ним виринули події ще однієї страшної ночі, і він прочитав у очах матері

те ж саме, що й тоді. Він бачив у ній мудру, хитру, рішучу княгиню.

— Що ж, мамо, надумала робити? - запитав він, показавши рукою на стіл, де лежали

Євангеліє, хрест і кропило, та ще на лаву, де стояла купіль з водою.

Княгиня зрозуміла - син знає, що вона замислила. І хрест, і купіль, і кропило...

Так, княгиня думала хрестити онука.

Вона хотіла, щоб син її зрозумів і не засуджував і щоб знав, що інакше діяти

вона не може.

— Не зла хочу я тобі, Святославе, й онуку своєму, - промовила вона, - а добра й

щастя.

— Але де добро, де щастя?! - крикнув він. Вона якусь мить мовчала, поглянула на

Святослава, перевела очі на онука й повела далі:

— Ти знаєш, сину, яку муку я мала, коли, повернувшись з Константинополя,

дізналась про все і про Малушу. Це було велике горе, лихо в нашому теремі й на

Горі. І тоді я, щоб врятувати тебе, князя, мусила так зробити...

— Гаразд, - сказав Святослав. - Ти зробила так, як хотіла Гора, ти врятувала

свою, княжу, честь, зробила мене князем, ти дала мені князівну, яку я не любив і

не люблю. Але для чого ти тепер, коли я став князем, хочеш хрестити мою дитину?

— Як я хотіла й хочу добра тобі, - відповіла на це вона, - так хочу добра й

твоєму сину, а моєму онуку. Подивись на нього, - хто він? Син рабині, язичник,

він навіть імені не має. А я хочу, і це буде велика користь для тебе, щоб він

був сином князя Святослава, я хочу, щоб він мав своє княже ім'я.

— І знову цього хоче Гора?

— Так, сину, саме для цього я й хотіла його хрестити, - закінчила княгиня Ольга.

І тоді на довгу-довгу хвилину в світлиці княгині Ольги настала тиша. Мати і син

стояли над колискою, дивились на дитя, що міцно спало, мовчали...

Князь Святослав підвів голову, зустрів гострі, пронизливі очі матері й сказав:

— Не для того я прийшов сюди, мамо, щоб сварку з тобою чинити, не для того стою

тут, щоб зробити те, що тільки сам хочу. Ні, мамо, над колискою мого сина стоїмо

зараз не тільки ми - ти і я, - вся Руська земля стоїть днесь над колискою

Володимира...

Великими темними очима дивилась княгиня Ольга на сина Святослава і ніби не

пізнавала його: той Святослав - і не той, такий - і не такий. Ні, він був не

такий, як раніше, - він був тепер як і батько його Ігор...

— Слухай, мамо, і подумай, що ти наробила, - вів син. - І я говорю це не для

того, щоб сказати, що ти лиха хотіла землі Руській. Ні, ти хотіла і багато

зробила добра Русі, ти помстилась за батька й примучила деревлян, ти, добра

бажаючи людям, знищила дань і завела уроки й устави, ти багато зробила, устрояя

Руську землю, ти була мудрою й хитрою княгинею Руської землі, Київського

столу... Але, - вів далі Святослав, - устрояя Руську землю, ти забула, що є в

ній тьма племен, земель, людей. Ти, мамо, забула, що в них є тьма ворогів. На

Гору ти сперлась, а всіх своїх людей стала вважати ворогами, ти поставила високі

стіни на Горі, оточила себе боярами, воєводами, тіунами, ти забирала в людей і

давала Горі землі й ліси, озера й ріки. А коли побачила, що наробила, злякалась

й на поміч собі покликала Христа...

— Не хули Христа! - сказала княгиня Ольга - Не клич імені його всує... Він

покарає тебе...

— Ні! - зухвало відповів Святослав. - Мої боги не благословили б того, що

благословляє Хртотос, мої боги - віра батьків, твій Христос - сила твоя й

бояр...

— Так чого ж ти йдеш проти цієї сили? Куди ти ідеш, Святославе?

Він подивився за вікно, у ніч, що стелилась над Горою, стінами й Дніпром.

— О мамо, - промовив він. - Хто-хто, а я добре знаю цю силу. Ця сила вже раз

зломила мене. Але це було тільки раз, і вдруге вона мене не зломить. Не зломить

вона й Русі, не бояри й воєводи, сама себе врятує Русь... Може, тоді прийде на

Русь Христос, може, після нам без нього не обійтися.

— У мене радіє душа, - склала хрестом руки па грудях княгиня. - Світ істинної

віри, бачу, сходить на тебе...

— Ні! - крикнув Святослав. - Трижди, чотирижди ні! Я не християнин нині, а

еллін, язичник. А ти що робиш? Хочеш хрестити мого сина, хочеш, щоб я був

язичником, а він християнином, хочеш, щоб я стояв за Русь, а син мій за

Візантію?!

— Не цього я хотіла, сину, - спробувала заперечити княгиня. - Я кажу тобі: хочу,

щоб син твій був не сином рабині, а князем, щоб мав він своє княже ім'я...

Суворе було обличчя в князя Святослава, гнівні його слова.

— Я послухав тебе, мамо, - сказав він, - і виконав твій загад, коли ти виганяла

звідси, з Гори, Малушу. Будь по тому, я зробив так, як ти веліла. Я одружився з

князівною, - ти й цього хотіла. Я став князем, - і про це просила ти мене... Але

тепер, як князь, я велю...

Він дивився на сина, що спав у колисці.

— Не ти перемогла рабиню, - говорив Святослав, - вона перемогла тебе, княгиню.

Бо породила сина, про якого мріяв я і якого ждуть руські люди. Ти боїшся, бо в

тебе за спиною Гора, а я не боюсь, бо за мною стоїть дружина і вся Русь. Бути

йому, як воно і є, сином рабині, великим князем. Ти сказала, що в нього немає

ім'я. Ні, він має ім'я. Це я і мати його - рабиня - нарекли його Володимиром, бо

хочемо, щоб він володів миром у Руській землі. І він володітиме миром, у важкий

час врятує Русь.

Князь Святослав пішов до дверей і покликав Добриню, що ждав його.

— Добрине, - сказав Святослав. - Ти зберіг, привіз із Будутина до Києва сина

мого Володимира, буть тобі воєводою, його вуєм, рости його...

Добриня низько вклонився князеві й княгині.

— Візьми його на руки, Добрине, й неси за мною. Гряди, Володимире!


КНИГА ДРУГА


НАД МОРЕМ РУСЬКИМ


Ой славен, ясен красний наш кязь,

Києва - города князь Святослав.

Він ізвечора в човен сідав,

а вже над ранок під Царгород став.


Рушили вої на Царів город,

цар ся дивує, хто то воює,

ромеї ходять, все раду радять!

що тому князю за дари дати?


Вийшли князю вони в наряді;

кони він взяв - не дякував,

не дякував, шапки не зняв,

шапки не зняв, не поклонився,

не поклонився і не скорився.


Рушили вої вдруге на город,

цар ся дивує, хто то воює,

ромеї ходять, все раду радять:

що тому князю за дари дати?


Винесли князю багато злата;

золото взмв він - не дякував,

не дякував, шапки не зняв,

шапки не зняв, не поклонився,

не поклонився і не скоривсм.


Рушили вої втретє на город,

цар ся дивує, хто то воює,

тремтять ромеї, все раду радять:

що тому князю за дари дати?


Вивели ж йому царівну в короні;

царівну взяв він та й подякував,

шапочку зняв, ще й поклонився,

князь поклонився, та не скорився.


РОЗДІЛ ПЕРШИЙ


1


Сонце ще високо стояло над Щекавицею, коли на пониззі Дніпра зарябіло, а згодом

вималювалось кілька лодій. Розсікаючи зустрічну хвилю, йшли грецькі хеландії - з

гострими носами, високими щоглами, багатьма реями - справжні морські чудеса.

З Подолу й передграддя кинулись тоді до Почайни купці, ремісники, роб'ї люди. На

таких коробах приїжджали звичайно падкі до торгу гості з Константинополя; хто

хотів, міг щось у них купити, щось продати. Проте поки хеландії досягли Почайни,

там, де вона допливала до Дніпра, й поклали укоті напроти Боричевого узвозу,

річку й береги обкутали присмерки.

Не змогли кияни й поговорити з прибулими, бо тільки но хеландії стали біля

берега, одразу ж туди з Гори спустились княжі мужі з невеликою дружиною. Вони

нагримали на подолян і веліли їм забиратись від Почайни. Самі ж, як водиться,

зійшли на хеландії, привітались з прибулими, запитали, що вони за люди й за чим

припливли до Києва.

На хеландіях були гості з Константинополя, що привезли з собою паволоки,

узороччя, вина. Княжі мужі пообіцяли, що вранці до них прийдуть тіуни, візьмуть

належний устав, проведуть на торг. А там уже гостям буде вільно чи продавати

щось, чи купувати. На одній же з хеландій, як виявилось, прибув з численною,

добре озброєною сторожею й кількома рабами не просто царгородський гість, а

василік імператора ромеїв.

Почувши від своєї сторожі, що до хеландії прийшли мужі київського князя, цей

василік з дуже недобрим - стомленим чи хворобливим - виглядом виліз із - під

настилу, де лежав до цього. Випроставшись на весь зріст, він через товмачів

сказав, що прибув до київського князя з грамотою від імператора ромеїв Никифора,

має до нього важливу справу й мусить говорити про неї самовидь, що і просить

переказати київському князеві.

Княжі мужі відповіли на це, що вже пізня година, в такий час київський князь,

либонь, спочиває. Проте пообіцяли наступного ж дня вранці передати все князеві

Святославу.

Василік повторив, що хотів би, аби князь покликав його швидше, а потім несміливо

поцікавився, чи не могли б мужі залишити біля хеландій свою сторожу. Мужі

сказали, що сторожу вони залишать і просять василіка не турбуватись, - Київ

добрий город, тут раді кожному гостеві і нікого не скривдять. З тим вони й

пішли, а сторожа лишилась біля хеландій.

На Дніпрі покотив туман, вітер, як здавалося, василіку, таємничо й погрозливо

свистів у лозах над Почайною, вздовж берега йому чулись голоси, на тлі багряного

неба височіла оточена стінами й вежами сувора фортеця, де й жив київський князь.

Василік, здригаючись від холоду, постояв на настилі лодії й поліз у своє затишне

кубло. Знаючи церемоніал візантійського двору, за яким імператори, раніше ніж

прийняти посла, неодмінно його затримували, він міркував: чи довго київський

князь змусить його стояти на цій холодній річці?..

Проте київський князь не примусив василіка з Константинополя без діла стояти на

Почайні. Наступного ранку, тільки почало світати над Дніпром, до грецьких

хеландій прийшли тіуни. Вони одразу кінчили справу з купцями, взяли устав і

повели їх на торг. Разом з ними - і вже до василіка - прийшли й ті мужі, що були

тут минулого вечора; вони сказали василіку, що князь Святослав знає вже про

посла імператора, прийме його цього ж ранку, запросили йти з ними.

Нашвидку прибравшись у найкращий свій одяг - довге, чорного оксамиту платно,

взувши зелені черевики, почепивши на голову клобук, василік імператора звелів

рабам брати дари. Потім слідом за мужами, у пасмугах рожевого проміння, що

котилось із-за Дніпра, він пройшов глибоким Боричевим узвозом, через міст і

ворота потрапив на Гору, а там до княжого терема й Золотої палати.

Крокуючи цим шляхом і часто зупиняючись, щоб передихнути, василік пильно

примічав усе, що бачив, і порівнював з тим, до чого звик у Константинополі. Тут,

у Києві, не було, як там, високих стін і кам'яних споруд, багатьох вулиць і

площ, оздоб, колон, статуй. Проте все, що бачив василік, - глибокий Боричів

узвіз, де проходив єдиний від Дніпра шлях на Гору, старі дерев'яні стіни, що

стояли над глибокими урвищами, а мали ще й присипи з гострим околлям,

перекинутий через глибокий рів міст, город на Горі з теремами й клітями,

гридниці, навкруги яких василік побачив багато воїв, требище, де перед Перуном,

що дивився золотими очима на Дніпро, палахкотів вогонь і творилась вранішня

жертва, - все це примусило василіка здивуватись і здригнутись: високо сидять

київські князі, нелегко до них доступитись!

У Золотій палаті, куди через сіни й Людну палату завели василіка, все також було

суворим і таємничим. Тут горіло багато світильників, відблиски яких грали на

позолоченій і срібній зброї, попід стінами на лавах сиділи поважні, бородаті,

одягнені в темні вбрання люди, на помості в кінці палати василік побачив князя

Святослава.

Василік пішов уперед, низько вклонився князеві й через товмачів сказав:

- Вірний у бозі імператор Східної Римської імперії Никифор послав мене,

патрикія Калокіра, з дарами і грамотою своєю до тебе, княже Русі, щоб ствердити

любов, сущу з тобою й людьми руськими, на всі літа...

До палати зайшли раби, що крокували слідом за василіком, і поклали перед

київським князем дари - коштовні наволоки, узороччя, позолочений щит і меч.

- Грамоту я приймаю, - з посмішкою глянувши на добру зброю, сказав князь

Святослав, - і за дари дякую... Передай, натрикію Калекіре, імператорові ромеїв,

що князі руські, боярство і всі люди руські бережуть, любов, сущу межи нами, і

да не розрушиться вона, дондеже сяє сонце.

Після того, як водиться, князь Святослав запитав посла, як йому їхалось у

далекій дорозі, як почуває він себе нині, запрошував бути в Києві-городі скільки

охота, а тіунам своїм одразу ж велів давати василікові, сторожі його й рабам на

хеландії повний покорм і всілякі меди з своїх клітей.

Низько вклоняючись, патрикій Калокір щиро дякував київеьмому князеві, боярам і

руським людям за добрі побажання, за покорм і меди, сам побажав йому, родині і

усім боярам, які сиділи в Золотій податі й були скрізь по Русі, доброго здоров'я

й щастя на многі літа...

Звичайно, це будо не все, що хотів і мав сказати василік. Прощаючись, він сам

висловив надію, що князь Святослав знайде час і нагоду ще раз з ним поговорити.

Князь Святослав розумів посла Візантії. Усі вони - оці василіки - улесливі,

хитрі люди. Що ж, вони ще зустрінуться з василіком. Може, патрикій Калокір

пообідає нині разом з князями?


Але і під чає обіду василік Калокір не сказав князеві Святославу, що привело

його до Києва. Може, сталось так тому, що на обіді було багато людей - сам князь

Святослав, брат його Уліб, мати Ольга, три сини - Володимир, Ярополк, Олег, -

чимало воєвод, бояр, різних мужів. Кожен із них щось запитував у посла, кожному

той мусив відповідати, - так у бесіді та між розмовами й минав обід.

Василік Калокір, може, не зміг говорити ще й тому, бо цікавився, що подають і як

їдять тут, у стравниці князів Русі. Адже в Константинополі в палатах Великого

палацу подавали все й частували з розбором - кому грецькі горіхи, а кому

щкаралупина...

Зовсім не те побачив Калокір у стравниці руських князів. Подавала страви молода

ще, вродлива жінка, яку всі називали Пракседою. Їй допомагало кілька дівчат, що

вражали своєю красою. Носили вони все з кухні до стравниці притьмом, миттю.

А носити їм доводилось чимало: коли запрошені на обід тільки зайшли до

стравниці, там на столах була приготовлена й холодна веприна, й ведмежина,

всіляка солона й копчена риба - осетри, пструги* (*Пструг - форель.), судаки,

різні овочі й зілля; під час самого обіду на столи подавали варену й смажену

баранину, гов'ядо, юшки з сочива й риби, меди, ол, брагу, кваси.

Їли тут і запивали без зайвих слів, без перепрошень, - просто, як це буває

вдома, в родині. Один тільки раз воєвода Свенелд, взявши чару, сказав, що хоче

випити за князя. І всі з брязкотом підняли свої чари, келихи...

- П'ємо на тя, княже!

На кінець обіду всі, а так само й василік Калокір, відчули, що поїли досита, а

меди й ол з княжих медуш міцні, п'янкі.

Саме тоді князь Святослав і запропонував василіку проїхати з ним на лодії,

показати з Дніпра город Київ, його будівлі, вали, стіни. Князь Святослав звелів

гридням приготувати лодію, спустився з василіком до Почайни, з кількома боярами

й толковинами вони проїхали Дніпром аж до Чортория.

Чудовий був Дніпро й Київ - город у цю передвечірню годину. Ще була весна, від

самого Верхнього Волока котив Дніпро могутні води, й тут, біля Чортория, де

плесо його видно було вгору до Десни* (*Десна - лівий доплив Дніпра.) й Вишнього

города княгині Ольги, а вниз - до Вітичева й Лисої гори над ним, - тут

здавалося, що немає йому кінця й немає краю.

У лодії, на якій сиділи князь Святослав, брат його Уліб, василік Калокір і бояри

з толковинами, було двадцять гребців - по десять з кожного боку. Під дужими

ударами їхніх весел лодія швидко линула вперед, позад неї на блискучому лоні

стелився, як біла полотнина, запінений слід. Київ і гори тікали й тікали назад.

І тоді в усій величі своїй постав перед ними древній город над Дніпром, город,

стіни якого закладені були князем Києм. Багато літ минуло відтоді, а вони росли

й зміцнювались, як і все за ними, як і все навкруг Києвого города над Дніпром.

Три гори височіли вдалині і до них прикуті були очі всіх на лодії: Києва гора,

де й був тепер княжий город - Гора, гора Щекавиця, де поставив перші стіни Київ

брат Щек, та ще гора Хоревиця - вотчина Хорива, другого брата Кия.

Колись це були три двори-городища на горах над Дніпром. Тепер над всі гори стояв

Київ - город з високими стінами, вежами й дахами княжих теремів, що золотом

грали в промінні згасаючого сонця, з схилами, що круто обривались над Дніпром,

густими лісами, що оточували город, глибокими ярами, в яких уже лежали пізні

темні тіні. Це й була Гора, справжнє орлине гніздо над Дніпром, з стін якого на

багато поприщ видно було все навкруг, але до якого жоден ворог не міг

доступитись.

Невпізнанно змінився Київ-город відтоді, коли було закладено перші його стіни.

Вже не тільки на Горі жили тепер люди. Одразу ж біля стін города на схилах

виростав новий город, де жила княгиня Ольга й чимало бояр. Над Боричевим

узвозом, над ярами, а часто і в них у цю годину видно було вогні й димки - там

жило й трудилось передграддя, за ним до Почайни тягнувся Подол, ще далі Оболонь

— рольні землі князів, воєвод, бояр.

- Чуден Борисфен і город твій, княже Святославе! - вигукнув, дивлячись на гори

й плесо Дніпра, василік Калокір.

- Може б, ми стали до берега й подивились звідти на Київ, - запропонував князь

Святослав.

- О, я був би вельми радий! - захоплено відповів Калокір.

І саме тоді, коли ніс лодії зарився у пісок на Чорториї і коли князь Святослав,

Калокір, а за ними княжич Уліб, бояри й толковини сходили на берег, саме тоді

василік уповільнив крок, пішов поряд з князем і тихо промовив:

- Може б, ми пішли далі самі, з тобою тільки, княже?

Ці слова були сказані не через толковинів, а звичайною руською мовою, і тому

князь Святослав зупинився, здивовано поглянув на посла імператора.

- Я хотів би поговорити тільки з тобою, віч-на- віч, - ще раз сказав Калокір.

- Добро! - так тихо, що ніхто з бояр його не почув, промовив князь Святослав.

І, коли всі зійшли на берег, він звернувся до брата Уліба, бояр, толковинів:

- Ми підемо з патрикієм Калокіром удвох, хочу показати йому береги, а ви тут

спочиньте...

Коси над Чорториєм сягали далеко в Дніпро жовтогарячими стрілами, навкруг них

перламутром мінились води, у берегах ледь зітхали заблукані хвилі. Князь

Святослав і патрикій Калокір довго йшли тугим, змоченим піском, що рипів під

їхніми ногами. Уже далеко позаду лишилась лодія з людьми, велика тиша приймала й

обгортала їх, тільки сполошені кряки й кулики тоскно кричали й били крилами. А

вони йшли далі й далі - у роздумах і мовчанні...

- Отже, ти знаєш нашу мову? - зупинився нарешті князь Святослав і подивився на

василіка Візантії.

Калокір також зупинився. Він довго стояв - з темним, засмаглим обличчям і

гострими вилицями, на які лягав відсвіт червоного сонця, горбоносий, з

примруженими очима, що дивились на Київ і Дніпро. Щось уперто думав, а потім

посміхнувся до князя й відповів:

- Так, княже Святославе... Я знаю твою мову і добре знаю руських людей.

- Хто ж ти єси?

Від правого берега Дніпра, з Оболоні, війнув вечірній вітер, і темне,

підперезане шнуром платне обхопило кощавий стан патрикія.

- Імператор Никифор, - сказав Калокір, - послав мене як василіка свого з

Константинополя, але я живу в Кліматах, у Херсонесі, де батько мій служить

протевоном* (*Протевон - голова самоврядування, конвенту.). А херсоніти, як

відомо князеві, і русів, і мову їх добре знають...

- Честь і слава імператору ромеїв, - сказав князь Святослав, - що посилає

своїми василіками до нас людей, які знають Русь. Але якщо імператор посилає

василіком до мене таку поважну людину, то, певне, не тільки заради того, щоб

передати своє вітання?!

- Звичайно, ні, - посміхнувся Калокір. - Імператор Никифор велів дякувати за

любов, сущу між імперією і Руссю, і за те, що князі руські вже не раз допомагали

їм могутньою збройною силою, а тепер імператор Никифор просив, щоб ти ще раз

допоміг йому, княже Святославе.

- Проти кого ж думає іти на брань імператор Никифор?

- Імперія не може починати зараз брані сама, - відповів Калокір, - бо

неспокійно в Азії і Єгипті... Але імператор Никифор посварився з болгарами і

мусить негайно покарати їх, а тому просить князя Святослава піти з воями на

Болгарію й скорити її.

Калокір замовк, але одразу додав:

- За це імператор Никифор щедро подякує князеві Святославу і його воям... На

хеландіях у мене лежить для тебе, княже, п'ятнадцять кентинаріїв* (*Кентинарій -

міра золота; 15 кентинаріїв - приблизно 100000 древніх золотників - червінців.)

золота.

Князь Святослав не затримався з відповіддю, але це була, здається, не та

відповідь, на яку міг розраховувати василік Калокір.

- Дивно мені це чути, - одверто сказав князь. - Ти говорив правду, за рядом,

який давні князі наші уклали з Візантією, Русь не раз давала їм поміч збройною

силою...

- О, вої русів - добрі вої. Це знає весь світ! - захоплено вигукнув Калокір і

облизав пересохлі уста. Князь Святослав ніби не почув його слів і вів далі:

- Але як може імператор Никифор просити в мене помочі проти болгар? Адже,

наскільки я знаю, між імператорами ромеїв і Болгарією існує мир. Кесар одружений

з дочкою римського імператора, Візантія навіть дає дань болгарам...

- Який мир і що за дань? - голосно засміявся василік. - Усі кагани болгарські,

а найпаче гордий каган Симеон, люто ворогували з ромеями, завдавали їм великої

шкоди. За Петра, сина Симеона, між Візантією і болгарами був нібито мир. Кесар

Петро - це правда - взяв собі в жони дочку імператора Христофора. Але болгари

однаково носили й носять у своїх серцях люту ненависть до ромеїв, вже давно

пів-Болгарії іде проти Константинополя і одмовилось від Петра й Преслави. А

тепер, коли дочка імператора Христофора й дружина кесаря Петра Ірина померла,

імператор Никифор відмовився платити дань болгарам, послів кесаря, що з'явились

по неї до Константинополя, велів бити по обличчю й вигнати за город.

- Жорстоко карає імператор, - глузливо процідив князь Святослав, - кесаря свого

Петра, що так довго й вірно служив йому і дослужився до того, що й Болгарія

розпалась. Отже, тепер, після довгого миру з Петром, імператор хоче добити,

знищити Болгарію?

- Так, княже, - відповів Калокір, прикипівши темними своїми очима до обличчя

Святослава. - Імператор Никифор, як і завжди, діє рішуче, і він, звичайно, рушив

би супроти Петра сам, але зараз у імперії неспокійно, почався новий заколот у

Сірії й Антіохії, імператор мусить вирушити туди, в Азію, а тобі посилає

золото... Він думає, що ти згодишся, підеш на болгар, і доки з воями своїми

вийдеш на Дунай і скориш кесаря Петра, він сам повернеться із земель азіатських,

вийде в Македонію. Так, з допомогою бога, буде покарана Болгарія.

Князь Святослав якусь хвилину помовчав.

- Люту кару вигадав імператор ромеїв для болгар, - далі сказав він. - І коли б

справді я з воями своїми пішов за Дунай, а він рушив би назустріч мені з

Македонії, з Болгарією було б покінчено довіку, назавжди! Тільки ж я, василіку

Калокіре, на Болгарію не піду. Ні, ні!

- А чого ти не підеш, княже Святославе? - хижо запитав Калокір. - Може, ти

вважаєш, що я привіз мало золота? Так це ж не все. Коли закінчиться війна, ти

матимеш ще багато золота і дань.

- Ні, - ще раз сказав Святослав. - Не про золото і не про дань я думаю.

- Тоді чому?

Князь Святослав відповів:

- Коли імператори ромеїв просили нас, київських князів, дати їм поміч і воювати

— з ворогами своїми в імперії, ми, пам'ятаючи про ряд між нами, цю поміч давали.

Зараз імператор Никифор посилає золото, щоб скорити болгар. Але ж імператор

знає, що у нас з болгарами від віку існує мир, ми з ними одноязичні люди.

Болгари - то сусіди наші, і ми мали від них тільки добро. Ні, василіку Калокіре,

руські люди - не якісь печеніги чи хозари, за золото ми не воюємо. І коли б

імператор Никифор прислав мені не п'ятнадцять кентинаріїв, а п'ятнадцять

хеландій із золотом, то й тоді я сказав би - не згоден.

- Що ж, - задоволено сказав Калокір. - Це дуже добре, і коли я їхав сюди, то

був певен, що ти, княже, у відповідь на прохання імператора скажеш - ні, не

згоден!

Князь Святослав здивованими очима подивився на василіка, не розуміючи, як може

він радіти, що київський князь не хоче допомогти імператору.

- Я бачу, що ти не розумієш мене, княже, - ніби вгадав його думки Калокір. -

Тоді дозволь мені сказати те, чого не говорив і не доручав мені імператор

Никифор?

- Дивний ти василік, Калокіре, - сказав князь Святослав. - Що ж, говори, я

слухаю.

- Скажу все, все, княже, - здригнувся Калокір. - Але перед тим дай князівське

слово, що те, що почуєш, знатимеш тільки ти, я та ще Борисфен.

- Ти хочеш клятьби, я ж звик клястись тільки на зброї. Проте слово даю - все

буде між нами.

- Імператор Никифор, - почав Калокір, - вчинив безумство, коли розірвав мир і

хоче почати війну з болгарами.

Князь Святослав засміявся, але посмішка враз зникла з його обличчя.

- Почекай, Калокіре, - суворо сказав він. - Ти посланець імператора ромеїв і

просиш мене йти на болгар. А тепер ти говориш, що імператор чинить безумство,

починаючи війну з болгарами. Чи можу я вірити своїм вухам?

- Я говорю, княже, те, що думаю, - відповів суворо Калокір. - Імператор Никифор

уже давно втратив розум, бо довів імперію до голоду й злиднів. Він безумний, бо

підозрою, чварами й лютими розправами обурив проти себе тисячі достойних людей в

Константинополі і фемах. Він втратив останній глузд і зробив непоправну похибку,

зламавши мир з болгарами...

- Василік імператора! - крикнув князь Святослав. - Для чого, скажи, говориш ти

все це мені, київському князеві?

- Зараз ти мене зрозумієш, княже Святославе, - так само суворо вів Калокір. -

Мій батько був звичайним вірменським ченцем, але змушений був виїхати до

Константинополя, бо дома його ждала смерть від імперії. Тоді з Вірменії до

Константинополя виїхало дуже багато наших людей, бо вже, гадали вони, краще бути

в багатому Константинополі, аніж помирати дома... Але батько мій був дуже

розумною людиною, і там, у Константинополі, це швидко помітили. Його допустили

до двору, про нього взнали імператори Роман і Костянтин, вони послали його

василіком до печенігів, ще раз - до угрів. А коли помер кесар Симеон і Візантія

хотіла укласти мир з болгарами, батька мого послали василіком до кесаря Петра,

він повіз йому дари, умовив Петра, і той приїхав у Константинополь укласти мир і

взяти в жони дочку імператора...

- Отже, твій батько був другом болгар і допоміг укласти мир між імператорами і

кесарями?

- Ти мене зрозумів. Батько мій був другом болгар. Але після Романа і Костянтина

прийшов Никифор Фока, який ненавидить болгар і всіх тих, що допомагали миру з

ними. І тому він хотів люто покарати мого батька. Його пси вже напали на слід, і

батька ждав монастир, а може, й галери. Але батько мій, як я тобі вже говорив,

князю, був дуже розумною людиною і тому через землю тиверців і уличів утік до

Херсонеса.

Ця довга і до того ж виголошена одним духом промова, мабуть, стомила василіка

Калокіра, і він якийсь час спочивав, дивлячись на небо над Києвом, що стало

темно-вишневим, тривожним, і на плесо, що швидко синіло...

- Там, у Херсонесі, і в усіх Кліматах, - повів далі він, - як ти, мабуть,

княже, добре знаєш, є дуже багато людей, які ненавидять імперію. Туди з

Константинополя виганяють усіх, ким невдоволені імператори, туди ж тікають і ті,

хто невдоволений імператорами. І хоч Клімати - це фема імперії, і хоч там є

їхній стратиг, але херсоніти мають свій конвент, на чолі якого стоїть протевон.

Минув короткий час, і мій батько був обраний протевоном, а зараз, коли в

імператора Никифора виникла потреба послати василіка до тебе, він зупинився на

мені, синові протевона...

- Але ж, - запитав князь Святослав, - імператор Никифор знає те, що ти мені

розповів, - хто твій батько і хто сам ти? Як же він посилає тебе до мене?

Василік Калокір задоволене потер руки, а може, йому стало просто холодно, бо з

Дніпра починав повівати вітер.

- Імператор Никифор, - відповів він, - звичайно, знає, хто мій батько і хто я,

але знає й те, що коли ми беремось, то доводимо справу до кінця. До того ж він

дещо й зробив для мене: дав високе звання патрикія. Це звання, - щиро признався

Калокір, - було дуже мені потрібне, - князю. Я маю багато друзів і прихильників

у Константинополі, і якщо Никифору не одрубають голови в Сірії, то він незабаром

втратить її у Великому палаці, а тоді...

Калокір на мить обірвав потік своїх слів, хижими очима подивився на Дніпро й

небо.

- ...тоді, - зашепотів він, - для імперії почнеться новий час. Навіщо їй

сваритись з Болгарією й Руссю, навіщо їй простягати пазури до далекої Вірменії,

навіщо їй Клімати й сам Херсонес?

- Ти - добра людина і щедра, - сказав на це Святослав. - Дуже добре й те, що

ти, як син протевона, розумієш, що Клімати - це не римська, а руська земля. Якщо

говорити правду, то і я думаю, що імператор Никифор робить помилку, починаючи

війну з болгарами. Нам, князям Русі, не варто йому в цьому допомагати, не слід

іти супроти болгар.

- Ні, княже Святославе, - раптом скрикнув Калокір, - я не говорив, що тобі не

слід іти супроти болгар...

- Почекай, Калокіре, - перебив його Святослав. - А що ж, по - твоєму, іти нам

на болгар?

- Іти, іти, княже!

- Як же я можу іти супроти Болгарії? За що, для чого? - вже роздратовано

промовив князь Святослав.

- Іти для того, щоб Візантія і Болгарія сукупно не пішли проти Русі.

- Болгарія не піде супроти Русі, - впевнено сказав Святослав.

Темне було обличчя в патрикія Калокіра і страшні, темні його слова:

- Болгарія не піде, але кесар її Петро сукупно з імператорм Никифором поведуть

своє військо супроти Русі. Слухай, княже Святославе, імператор Никифор вигнав

послів Болгарії, але може кожного дня поміритись з кесарем Петром. І коли б він

послав п'ятнадцять кентинаріїв нині не тобі, а Петрові, той не вагався б, взяв

би їх, бо йому нічого втрачати - він усе вже втратив. Тоді Никифор і Петро

вийдуть на Дунай, уже в Руському морі повно грецьких кораблів, вже тьма

легіонерів стоїть у Кліматах, вони пливуть вгору по Танаїсу, стоять у Саркелі,

збирають хозарів, шлють василіків в печенізькі улуси. Чи бачиш ти тепер, княже,

як вони обступають зі всіх боків Русь, як уже ідуть на неї, як навкруг пахне

кровлю?! Коли ж ти підеш на болгар, то зруйнуєш їхні диявольські наміри, ти

пройдеш за Дунай і розіб'єш Петра, ти зупинишся тільки під стінами

Константинополя.

Темна хмара встала тим часом на заході, від Дніпра зривався й усе дужчав вітер,

біля самих ніг Святослава й василіка завирувала, вдарила хвилею вода.

- Я розумію тебе, - перемагаючи шум вітру й хвилі, голосно говорив князь

Святослав, - бачу, що замислили імператори ромеїв.

- Золото імператорів лежить на хеландіях, - так само голосно промовив василік.

— Бери його, княже, і йди на Петра. Я сказав тобі правду, іди й перемагай. А

мені, княже Святославе, допоможеш, коли я буду в Константинополі.

Це вже був не той василік Калокір, який недавно вклонявся князю Святославу,

боярам його і всім людям Русі в Золотій палаті, а хижий, неситий син протевона,

що розповів про страшні наміри імператорів ромеїв, але жадав власної користі,

власної слави в імперії.

- Я розумію тебе, - збагнувши всю суть Калокіра, відповів князь Святослав. - Та

зараз нічого не можу сказати. Не сам мушу думати про це, мусить думати вся Русь.

Уже пізно. Починається буря. Ходімо до лодії. Згодом я тобі скажу моє слово.

Перемагаючи грудьми дужий холодний вітер, вони швидко пішли до лодії, назустріч

ночі, що насувала зі сходу.


2


Буря вщухла тільки вночі, й тоді, як це звичайно буває після шуму, реву й

свисту, над Дніпром і берегами настала велика, урочиста тиша. У бездонному небі

засвітились великі теплі зорі, а між ними послався мерехтливий Перунів Шлях.

Зорі й Шлях відбились, потоеули й засвітились у бездонних глибинах рівного,

спокійного Дніпра, що котив і котив води свої на пониззя, до Руського моря. По -

весняному терпко й солодко пахла земля, скрізь на Горі й на схилах до Почайни у

лісах і затьохкали еоловЧ, - чудова ніч пливла над широким світом. Все навкруг,

здавалося, спало, спочивало.

Не спав тільки і не міг спати князь Святослав. Він повернувся з Дніпра, коди

добре стемніло. Василік Калокір залишився біля свого золота на хеландіях, але

просив у князя збільшити сторожу.

Князь Святослав вийшов з терема, опинився в саду, де нестерпно пахло квітами і з

гілля сипалась роса, побачив у темряві чорну стіну, вийшов сходами на городниці.

Там біля своїх бил стояли мовчазні сторожі. Пізнавши князя, вони розступились

перед ним.

Сівши біля заборола на лаві, князь Святослав довго дивився перед собою. Перед

ним лежали круті схили Гори, що обривались над Дніпром, ніде не світився жоден

вогник, тільки над Почайною видно було полум'я багаття - це гридні вартували й

грілись біля грецьких хеландій... Спали Гора, передграддя, Подол, городи й весі

над Дніпром, велика тиша стояла над землею. У цій тиші й безмовні князь

Святослав сидів на лаві, спершись рукою на забороло, й думав свою думу.

І раптом він пригадав, як колись давно над Почайною в таку ж теплу, тиху ніч

горів не один, а багато вогнів, і заболіло серце князя, неспокійно йому стало,

невесело, смутно.

У ту ніч він зустрів над Почайною, саме там, де зараз горів вогник, ключницю з

княжого терема Малушу і полюбив її так, як люблять раз у житті, полюбив,

здавалося, довіку.

І пригадав князь Святослав її голос і її красу, її ласку, кожен рух, кожне

слово...

Сторожі на городницях заворушились, ступили до своїх бил, раптом вдарили, і

мідяні скорботні звуки лунко полинули до Почайни, на Дніпро і в далеке, безмежне

поле.

Глибоке зітхання вирвалось з грудей князя Святослава, ніби відкрилась у нього,

занила давня болюча рана... У цю годину він пригадав ще одну далеку ніч, розмову

з матір'ю, яка заборонила йому - княжичу - любити ключницю Малушу, одірвала її

від серця. Пригадав він і останню зустріч з Малушею, кожне сказане нею слово,

кожну, здавалося, сніжинку в полі, біль, що пройшов тоді, мабуть, по самому

серцю й що, як і тоді, пік, мучив його сьогодні.

Він скорився матері, Малуша поїхала в далеке княже село Будутин, народила там

сина Володимира, який живе й росте на Горі разом із своїми братами - дітьми від

князівни Предслави - Ярополком і Олегом. Отже, всі його діти живуть тут, у

Києві.

Чи зустрічав він колись після того Малушу? Ні, не зустрічав. Не міг зустріти, бо

знав: вона ніколи не пробачить, що він у годину, коли треба було вибирати між

любов'ю й обов'язком, обрав останнє. І він взяв у руку меч - виконувати

обов'язок, якщо не лишилось любові, рушив з дружиною проти ворогів Русі.

Святослав знав, що серед усіх ворогів найстрашнішим для Русі й найнебезпечнішим

є Візантія. Але він не міг одразу стати супроти неї, бо найближчим ворогом Русі

були хозари, яким Русь мусила платити дань, вони сиділи на Ітилі-ріці і одразу

напали б на Київ, тільки б він вирушив на захід.

Примучивши в'ятичів і розгромивши чорних булгар, що жили у верхів'ях Ітиля і

платили дань хозарам, князь Святослав з великою дружиною налітає на злодійське

гніздо - Саркел, іде походом на Ітиль розгромлює військо кагана, не залишає

сліду від усього хозарського каганату, відкриває ворота на схід, у поле за

Ітилем-рікою, до Джурджанського моря.

Але й на цьому не зупиняється князь Святослав, а проходить з дружиною своєю до

Аських гір, зупиняєється аж у Тмутаракані, стоїть на березі Руського моря, думає

й дивується, яка велика рідна його земля, яка неосяжна Русь, і повертається до

Києва з глибоким переконанням, що все ближче й ближче час остаточної сутички з

Візантією, з імператорами ромеїв.

У лютій своїй ненависті до імператорів і жадобі слави василік Калокір розповів

князю Святославу багато такого, про що він не знав і гадки не мав. Отже, ромеї

не відмовились від Саркела, вони думають відродити каганат, посилають туди на

поміч хозарам своїх воїв, збирають військо в Кліматах, прагнуть руками руських

людей поневолити Болгарію, щоб потім поневолити й Русь...

І жаль за Руською землею, за людьми, які вже загинули й гинуть у тяжкій борні,

краяв серце князя Святослава. Ворог притаївся за Дунаєм, ворог цей гострив

зброю. Вже посилає він своїх василіків, щоб обдурити його - князя Святослава,

обдурити Русь. Так що ж робити київському князю серед чорної ночі, що стелиться

навкруг?


3


Через ворота й мостом, що тепер, коли на Дніпрі й скрізь у полі було тихо, не

піднімався й на ніч, але обабіч якого стояла невсипуща сторожа, князь Святослав

вийшов з Гори й попрямував до нового города, де жила княгиня Ольга.

Колись тут стояв один тільки її терем, але за десять літ близько княгині

оселилось і поставило хороми чимало бояр. Це вже був цілий город за Горою,

обкопаний глибокими ровами, відгороджений верхнім валом з густим і гострим

околлям по один бік рову й нижнім валом від Дніпра, - за ними княгиня Ольга з

боярами почувала себе безпечніше.

К