Всі публікації щодо:
Смотрицький Мелетій

Літопис Самовидця

Це пам’ятка української історіографії XVII ст., написана тогочасною книжною мовою. Літопис охоплює події 1648—1702 pp. Довгий час тривала дискусія навколо питання про авторство літопису. Висувалась гіпотеза, що автором цього твору був підскарбій Роман Онисимович Ракушка-Романовський (1623—1703), що походив з ніжинських реєстрових козаків. Він учасник визвольної війни 1648—1654 pp.; у 1658— 1663 — ніжинський сотник; у 1663—1668 pp. — генеральний підскарбій. Через ворогування з гетьманом Дем’яном Многогрішним переселився на Правобережжя, у Брацлав, де став протопопом міської церкви, а з 1672 р. до смерті був священиком у Стародубі. Будучи противником шляхетської Польщі, султанської Туреччини, Кримського ханства, виступав за возз’єднання України з Росією.

Однак були й Інші припущення. Так, М. Возняк приписував літопис корсунському полковнику Федорові Кандибі. Інші дослідники зупинялись на постаті писаря Івана Биховця. Усі зусилля вчених встановити справжнє Ім’я автора цієї видатної пам’ятки не увінчалися успіхом.

Аналіз літопису дає право твердити, що автор був військовою людиною з числа козацької старшини, яка головним завданням своїм вважала боротьбу за власні станові, ідейні та матеріальні інтереси. Але в ході війни з одвічними загарбниками він, як і весь український народ, починає усвідомлювати гідність своєї нації, країни і виступає від Імені всього народу України.

Літопис містить чимало фольклорних елементів і цікавих з історико-літературного погляду оповідань, описів, характеристик, образів і мотивів.

(Уривки)

О НАЧАЛІ ВОЙНИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Початок і причина войни Хмельницького ест єдино од ляхов на православіє гоненіє і козаком отягощеніе.

Тогда бо оних, не хотячи, чого не звикли були, панщини робити, на службу замковую обернено, которих з листами і в городі до хандоження коней старостове держали, в дворах груби, то ест печі, палити, псов хандожити, двори замітати і до інших незносних діл приставляли.

Знову зась которії зоставали козаками реєстровими, а над оними полковникове — шляхта, панове — од гетьмана коронного насиланні!, були, которії б, об їх вольності бинамшй не дбаючи, але, яко могучи, оних смиряли, легце поважаючи. Плату, которая постановлена була на козаки од короля його милості і Речі Посполитої по золотих тридцять на рок, тоє на себе одбирали, з сотниками ділячися, бо сотников не козаки обирали і настановляли, але полковники, кого хотіли, з своєї руки, жеби оним зичливими були.

Также полковникове козаков до всякої домової незвичайної роботи приставов ляли. В поля зась пойшовши, любо який козак достане у татар коня доброго, того одоймуть. З Запорожжя през поля дикії з рарогом, яструбом, орлом альбо з хортом козака бідного шлють в городи, кому подарок шлючи, якому панові, не жалуючи козака, хочай би згинув, як не трудно од татар. [...]

Которії зась на рибу хожували козаки за пороги, то на Кодаку на комісара рибу десятую одбирали.

А полковникам особливо треба дати, і сотникам, і асаулові, і писареві. Аж до великого убозтва козацтво прийшло.

А больше шести тисячей не повинно козаков бути. Хочай і син козацький, тую ж панщину мусив робити і плату давати.

Тоє над козаками було.

Над поспольством зась, любо во всем жили обфіто в збожах, в бидлах, в пасіках, але, однак, чого не звикла була Україна терпіти, вимисли великії були од старостов і од намісников і жидов. Бо самі державці на Україні не мешкали, тілько уряд держали, і так о кривдах людей посполитих мало знали, альбо, любо і знали, только засліплені будучи подарками од старост і жидоварандарей, же того не могли узнати, же їх салом по їх же шкурі і мажуть: з їх подданих видравши, онім дарують, що і самому пану вольно би узяти у свойого подданого, і не так би жалував подданий його. [...]

Що [й] натрафили на чоловіка одного, у которого одняли пасіку, которая всей землі Польськой начинила біди. А тим способом.

В Чигирині-місті мешкав сотник Богдан Хмельницький, козак, розторопний в ділах козацьких воєнних і у письмі біглий і часто у двора королевського в поселстві будучий. І под час бутності своєї з козаком значним переясловським з Іваном Ілляшем (а тот Ілляш барзо зичливим королеві його милості) і упросили письмо, альбо привілей, на робленая човнов на море, мимо відомость гетьманов коронних, що і одержавши, тоє скрито держали од полковников в Пере-іелавлю.

А под тот час у вишменованного Хмельницького подстаростій чи-гиринський Чаплинський, зостаючий од Конєцпольського, одняв хутор и пасікою і млином на урочищі Суботові, повтори милі од Чигирина. І іа той хутор посвар став з подстаростім Хмельницькому. І Хмельницький, видячи, же оного вічистії добра оному кгвалтом видрано, птправся фортелем, жеби тот привілей, данний од короля його милості ми роблений човновноє вольное козаком, достати. Що і доказав.

Бо маючи в дому своем у гостях того Ілляша, ормянчика переясловського, і у оного вивідавшися о схованню того привілея, упоївши оного, ключ у п’яного узявши, послав свойого посланця по тот привілей, даннай од короля його милості Владислава Четвертого, которий оному і привізл його посланець.

І так з оним привілеєм Хмельницький за пороги пришов і козаком ознаймив, же на вольності козацькії міст привілей короля його милості. До которого много войська козацького почало ся горнути. А же на Запорожжу зоставати не мог задля залоги, которая на тот час з полковниками лядськими посполу з жовнірами зоставала, по-шов на Низ ку мору, на поля, к Лиману, і там войсько ку оному купилося, утікаючи од полковников лядських.

Которого Хмельницького полковникове посилали на тії поля іма-ти і розгромити, але оній тих посланних лядських погромив, а козацтво до оного пристало.

І так Хмельницький, видячи, же юже учинив задор з ляхами і свойого набитку, альбо кгрунтов, жалуючи, вислав своїх посланцов до хана кримського, чинячи з оним згоду і приймуючи братерство, жеби йому помагали войська лядськії зносити, що хан кримський з солтанами [і] ордами з радостію на тое позволив і, приславши своїх означенних мурз до Хмельницького, межи собою присягу з обоїх сторон виконали на Низу. І зараз хан посилаєт з ордами великими Тугай-бея до Хмельницького. 8 которою ордою Хмельницький на Запорожжє наступив.

До которого все войсько, зостаючеє на Запорожжу, пристало і Хмельницького собі за старшого приняли.

ВОЙНА САМАЯ 1648 [РОКУ]

На початку того ж року, взявши відомость од комісара козацького, панове гетьманове, так коронний Миколай Потоцький, яко теж і польний Калиновський, же юже купа немалая войська зобралася на Запорожжю, до Хмельницького приставши, зараз зо всіми войськами коронними притягли на Україну до города Черкас і там, одправуючи свята великоднії Воскресенія Христова, усе войсько козацькоє з полковниками їх скупили і казали оним присягати, же не мають здрадити полковников своїх і до Хмельницького приставати. І так зараз по Воскресенії Христовом гетьманове короннії висилають войська немалії водою Дніпром у човнах, посадивши посполу з козаками і піхоту немецькую. А землею, полем посилаєт гетьман Потоцький сина свойого Стефана з комісаром козацьким, з которим войська коронного тисячей шесть, козацького з тими, що у човнах пойшли, еще при комісару тисячей шесть, приказавши оним, жеби ішли просто на Запорожжє до Січі зносити Хмельницького альбо осадити його з войськом.

І самі гетьманство з войськами коронними за ними втропи помалу ішли з тяжарами войськовими і піхотами.

Хмельницький, узявши відомость о наступлению войськ коронних, не ожидаючи на Запорожжє приходу їх, але переправившися з войськами татарськими немалими, напротив пойшов войськ коронних і ісподкавшися в полях, у урочища Жовтой Води, там осадив каштелянича Стефана Потоцького і комісара козацького з войськами їх. [...]

Где през кілька дній без перестанку тая война тривала. І войсько, осаженное будучи в степах, не могучи витривати, рушило табором одтоля ку Княжим Байраком оборонною рукою, уступаючи назад ку городом. Але в том одході ке пощастилося їм, бо, не допустивши оних до тих Княжих Байраков, почала орда з козаками табор їх розривати. А в тії Княжії Байраки запровадивши войсько козацькоє піхоту, покопали рови. До которих пришовши табур войська польського, змішалися. І там усе тоє войсько розбито, в неволю побрано татарськую. І каштелянича Стефана Потоцького посполу з комісаром взято. Которий в молодих літєх на Запорожжю живот свой окончив, бо Хмельницький оного, не даючи орді, на Запорожжє до Січі одослав, і там [той] од ран помер. А іншії панята в неволю пошли татарськую.

Гетьманове зась короннії, великий і польний, з потугами своїми на Чигирин ішли втропи за тим войськом, хотячи оних посилкувати. Але по розгромленію войська польського у Княжих Байраков нікоторії, з того погрому поутікавши, дали знати, же юж нікого посилкувати, бо войсько до остатку знесено. Одвернули гетьманове Николай Потоцький, каштелян краковський коронний, і Калиновський, гетьман польний, з войськами назад ку городам, не ідучи на Чигирин, але просто шляхом на провороття ку Корсуньові-місту ішли.

За которими Хмельницький з ордами немалими ішов, наступу-ючи на них. Где гетьманове, переправивши ріку Рось у Корсуню і надпустошивши міста, поминували Корсунь. Которих зараз настигнувши, Хмельницький за Корсуньом учинив потребу, где гетьманове оборонною рукою уступували, беручися в поля ку Росаві. А припало оним іти промежку лісами в милі од Корсуня. Где Хмельницький казав запровадити піхоту Козаков корсунських в тії ліски. Которії шлях перекопали і там позасідали, не допущаючи переходу табурові лядському. А Хмельницький з тилу і около з войськами і ордами наступивши, оноє войсько розгромив з допущеній бозького. Где гетьманов обоїх, великого коронного і польного, в неволю взято і усе войсько вигублено, же мало хто з того погрому увойшов. Где орда неошацованную здобич узяла, так в конях, риштунках, яко найбольше в невольниках знатних паяов і панят і посполитого войська, А козаки знову збагатилися з обозу польського так великих панов, же срібро малою ціною продавали. Которая то потреба, альбо война под Корсуньом була на том тижню по святой Тройці. [...]

І так народ посполитий на Україні, послишавши о знесенню войськ коронних і гетьманов, зараз почали ся купити в полки, не только тії, которії козаками бували, але хто і нікгди козацтва не знав. Що ви-дячи, панове державці україннії, не только старостове, зостаючії по городах, але і сам князь Вишневецький, которий немал усе Задніпря мів в своем подданствї, іміючи при себі кільканадцять тисяч люду воєнного грошового, опроч драгунії і вибранцов, которих з подданих своїх начинив був по всіх городах незлічоную річ, мусив утікати і уступувати з України, з городов своїх, з княгинею і з сином своїм Михайлом, которий напотом королем польським зостав був.

Од боку зась Хмельницького, гетьмана Войська запорозького, которий юж по знесенню войськ коронних цале гетьманство принявши за упрошенієм усього войська козацького, бо до того часу гетьманом не звався, аж покуля обоїх гетьманов коронних знаки войськовії, то ест булави і бунчуки, у свої руки узяв, — все войсько оного гетьманом настановило і на тот уряд упросило, зараз од боку оного козацтво по розних городах розійшовшися. [...]

РОКУ 1663... Як вдарено в бубни на раду, Брюховецький, ведлуг постанови, пішо войсько припровадив к намету своєї сторони на тую раду. І Сомко не зозволився; і сам, і усі козаки, при ньому будучії, яко люди достатнії, на конях добрих, шатно і при оружжю, як до войни, [...] же єжели би ведлуг мислі оних рада становитися би міла, то межи собою битву міти, бо при таборі Сомковом і гармат було немало. Але тоє нічого не помогло, понеже запорожці ласкою його царського величества упевнені (були).

І скоро тая рада стала, і боярин вийшов з намету і почав читати грамоту і указ його царського величества, не дано того скончити, ані слухаючи письма царського величества, зараз крик стався з обох сторон о гетьманство. Одні кричать:

— Брюховецького гетьманом! А другії кричать:

— Сомка гетьманом!

І на столець обоїх сажають.

А далі і межи собою узялися битися, і бунчук Сомков зламали, заледво Сомко вирвався през намет царський і допав коня. І кінная старшина. А інших позабивано до кілька чоловіка.

І так сторона Сомкова мусила уступати до табору свойого, а сторона Брюховецького на столець всадила Брюховецького, зоїгхнувши князя, і гетьманом окрикнули, давши оному булаву і бунчук в руки.

[...] І так Брюховецький з тими знаками зойшов до свойого табору, где стояв над Остром у Куті Романовського.

А Сомко в’їхав до свойого табору, юже не маючи бунчука ані булави, бо тоє запорожці видрали оному [,..]

РОКУ 1677. Зима барзо великая була так снігами, як теж і морозами. І мало котрий день був без вітру. І тривала снігами і морозами великими близько до святого Георгія, же юже людєм на Сіверу не тілько сіна, але й соломи на хатах не ставало [...]

Того ж року, місяця має семогонадцять дня, в четверок в обідньой годині, по службі Божой в повгодині может, занялася церков Рождества Христова, стоячая в ринку, близько комор крамних, в Стародубі. Од которого запалена церква, не відати яким способом, подобно, з неопатрності паламаровой, а особливо гнів Божий за беззаконія наша, — так великое будування церквей Божиїх чотирьох, стоячих у самом городі, зо всею оздобою їх, которая на усю Україну славна була в мальованню образов, так теж великостію звонов, — зовсім погоріло, яко теж і в будинках дворов зо всіми немаль маєтностями. Так вигоріло усе місто, же жадная не тілько хата не зостала, але ані башта, наветь і самії вали погоріли, нічого не зоставивши, а і за містом, на кілько сот подим’я погоріло.

Так страшний пожар був за скаранням Бозьким. Бо в том місті всчалася ненависть. Першая — полковник против гетьмана, священики межи собою, осьм на двох немаль цалий рок турбувались; межи козаками і посполитими свари, позви; а знову зась корчми, шинки немаль в каждом дворі, а при шинках безецності і частії забойства, а за вшетечность жадної карності не чинено [ - ]



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.