Всі публікації щодо:
Смілянський Леонід

Софія

повість


Сьогодні я покидаю шпиталь значно раніше: о восьмій замість дванадцятої. Головний лікар дозволив відпустку на вечір.

— Гордієві Романовичу передайте мій привіт і поздоровлення.

І він сам допомагає мені вдягти кожух.

— Якщо увечері не привезуть поранених, я теж завітаю до вас... До побачення.

Сьогодні моєму батькові сімдесят п'ять років, і я не хочу, щоб він залишався до пізньої ночі сам. Я поспішаю. Бабуся, Марта Йосипівна щодня о восьмій вкладає спати Клавочку і йде додому. Батько зостається один. Він сидить коло теплої грубки на стільці і терпляче жде, прислухаючись до кроків під вікнами. Тьмяно світить електрика. За стіною крізь сон часом засміється Клава. Загомонить хтось у сусідів. Батько на самоті дивиться, як вимережує на шибках свої мрії мороз. А здалеку гомонить вулиця і рипить під ногами сніг.

Далеко, за тисячі кілометрів, земля, якій віддано всі роки, всі дні, добірні, як намисто: земля, де його слід — як та перша борозна на перелозі. Його земля! Немов з хреста знята...

Я поспішаю.

Мій батько півстоліття важкої праці віддав рідній науці, і йому судилося побачити плід своєї праці, перетворений на руїну, повержений у прах... Його ювілей!

Я поспішаю. В моєму портфелі подарунок. Я натрапила на нього ще з місяць у підсобному приміщенні книжкової крамниці, серед купи старих книжок, і врятувала від знищення. Це давня, видана двадцять років тому, батькова книжка "Шляхи механізації залізорудних копалень на Україні". Цієї книжки в нього не залишилося тепер, як не зосталося майже нічого з виданих ним колись праць. Як радітиме він цьому подарункові! Я навмисне не показувала йому книжки цілий місяць. Десятки грубих томів пізніших батькових праць саме в цій маленькій книжечці беруть свій початок, неначе великі ріки в маленькому джерелі.

Наді мною чисте, зоряне небо уральського міста — нашого вимушеного вирію. Мороз понад сорок... Сніг не рипить, а дзвенить під ногами. Злипаються повіки і ніздрі. Сьогодні голодна кутя. Тільки ця думка виникає в моїй голові, як в уяві постає ясний зимовий вечір в Україні, і товариші, і розмови, і суперечки. Там, над Дніпром, зосталася наша молодість...

Я поспішаю. Батько жде. Сумний цей вечір. Що це зі мною сьогодні?.. Я поступилася перед тяжкими думками. Тримайся дужче, не поступайся ніяким сумнівам! Це ж війна. Ти відірвана від своєї роботи — це ж війна. Ти не маєш жодної звістки від свого чоловіка — це війна. В твоїй родині сум і немов порожнеча — війна!..

Мені мелькає думка — який уже раз! — чи не покинути шпиталь?.. Знайти щось інше. Невже я можу лише стільки, скільки й інші, мої товаришки?..

Біля самого дому я наздоганяю архітектора Тимченка з дружиною. Вони йдуть привітати батька. Значить, буде веселіше. Олег Арсенович молодший за батька рок;в на двадцять, та він найближчий наш приятель, і було б тяжко. коли б він не згадав батька сьогодні.

Бідний татусь, засумував, певне, на самоті!.. Ось ми й прийшли. У моїй кімнаті тиша — Клава завжди спить міцно. Але в батьковій кімнаті тихий гомін голосів. Боже мій, що вони роблять! За столом батько і якийсь незнайомий командир. Бабуся частує їх смаженою рибою, горілкою і пшеничною кутею. Це вона поздоровляла батька.

— Капітан Прокопчук, ваш земляк з України...

Я ніколи не бачила його досі. Звідки він прибув і чого прийшов до нас? Він нічого не пояснює мені. Батько теж не говорить про це.

Олег Арсенович підходить до батька, поздоровляє. Вони цілуються і плачуть...

Даремно я непокоїлась. Цілий гурток друзів прийшов розважити нас. За столом, окрім Олега Арсеновича і його дружини Павлини Андріївни, — мій професор — історик Гурій, відомий геолог Стороженко, далі тихенька моя подруга Лідія — дружина батькового учня і помічника Вітрового, що зараз на фронті. Ще кілька батькових знайомих і товаришів по роботі.

ddМолодий робітник фрезерувальник з України Сергій Сватенко — живе в нашому домі — зайшов теж поздоровити батька. Капітана Прокопчука і бабусю не пустили додому. За столом тісно й гамірно. Дехто сидить на кінчику стільця, поступившись другим кінцем іншому.

Небагате наше частування. На столі варена картопля, бабусина кутя, риба, ковбаса, капуста, горілка. Вже підходили до вікон, стукали в шибки, жартома мороза гукали — кутю їсти. Потім прийшов Борис Голубинський — відомий оперовий баритон, мій двоюрідний брат. Він приніс лікер. Жінки повеселішали.

Батько на хвилину пішов до моєї кімнати — глянути на Клавочку — чи не збудилася. Потім він за кілька хвилин знову вийшов до гостей і знову зайняв своє місце за столом. Та як він змінився за цю хвилину!.. Що сталося?.. Чому раптом він посмутнів і замислився? Якась погана звістка?.. Ні, нічого нового. Він каже, що просто втомився. Для нього це річ звичайна, нема чого турбуватися.

Раптом він, немов одірвавшись од якихось думок, говорить мені:

— Ти знаєш, перший із чужих, хто поздоровляв мене сьогодні, був Сачук...

— Він приходив до нас?

— Уяви собі...

— Ви розмовляли з ним?

— Авжеж, розмовляв... Людина прийшла до мене в хату, та ще в такій справі...

Мабуть, прочитавши на моєму обличчі обурення, він говорить:

— Ну, звичайно, візит цієї людини мені не до вподоби... Одним словом, я його вислухав, подякував і, мабуть, так повівся, що навіть він зрозумів — треба прощатися. На тому й кінець... І нема чого хвилюватися.

Зараз і справді не час хвилюватися з цього приводу.

Гості повеселішали, гомонять. Заради жарту я кажу:

— На Україні в народі вірять: коли дуже великий мороз, треба нарахувати вісімнадцять лисих — пересядеть-ся... Давайте рахувати лисих.

Звичайно, це тільки жарт. Я пригадую — з дитинства — в нашій родині на голодну кутю завжди так робили.

Батько раптом говорить.

— Багато їх, та не знати, як про них згадувати...

У його голосі я чую приховане хвилювання.

— Нарахуємо!..— впевнено промовляє Олег Арсенович, а Павлина Андріївна чомусь сполохано кидає погляд на чоловіка, потім на інших і щільніше притискується до Лідії. Вона, після того як загинула чи зникла безвісти їх Мар'яна, ніби позначена печаткою мовчання і заглиблення в собі. Війна значила людей своїм жахливим тавром. І недаремно дружина архітектора весь час тулиться до завжди тихої і мовчазної Лідії. Тепер вони немовби однієї вдачі.

— Лічи, Софіє,— говорить мені батько,— перший нехай буду я.

Я загинаю пальця і жду.

— Другий...

Батько оглядає присутніх. Він спиняється поглядом на професорові Гурієві.

— Другий нехай буде Михайло Петрович. Історія в нас молода, та історики наші лисі... Пересядься ж, морозе, на його лисині!..

Я загинаю другий палець.

— Професор Григорій Савич Стороженко...

Пригинаю ще одного пальця. Професор наливає собі чарку і п'є.

— Інакше на мороз не вплине,— пояснює він...

Усі сміються. Відомо: професор полюбляє такі нагоди.

Серед присутніх підходящих кандидатів більше немає, і батько одну хвилину думає:

— Академік Іван Іванович Гайворон. На Уралі зараз танки робить. Можна згадати.

— Добрі танки!

— Цей погано не зробить!

Академіка Гайворона добре знають усі. Перекидаються згадками про нього. Хтось починає розповідати про свою останню зустріч з ним.

— Професор Любарський Кирило Якович — розвідує башкирську нафту. Можна згадати.

— Повернемося на Україну — він і там її шукатиме.

— Цей і чорта під землею розшукає... Невгамовний!

Тільки батькові вся ця лічба не здається жартом. Голос у нього дужий, серйозний, неначе в пророка. Нахмуривши брови, диригуючи самим указовим пальцем, він раз у раз видобуває з пам'яті нові імена.

— Доктор Вадим Антонович Грищенко... Головний хірург одного з наших фронтів. Згадуємо його з гордістю і пошаною. Цей і звеличить, і прикрасить наше товариство.

Ще один палець...

— Архітектор Андрієвський, — підказує хтось.

Диригуючий батьків палець на хвилину застигає. Згаданого імені не повторено. Усім ніяково. Батько тихо промовляє:

— Цей більше не існує в нашій пам'яті...

Проте й далі триває напружена хвилина мовчання. Мені згадуються батькові слова, сказані якось у колі друзів: "Всіх нас пересіює епоха на своєму решеті..." І, здається мені, — всі зараз думають про ці батькові слова.

І знову підіймається батьків палець. Знову нижуться імена. Потім зовсім несподівано хтось вимовляє:

— Орест Гнатенко...

Мимоволі, з несподіванки, я здригаюся з піднесеним і непригнутим пальцем: справді, я й забула про свого чоловіка...

— Ми й забули,— усміхаюсь я до батька. Але він стоїть непорушно, застиглий, похмурий. І моя піднята для лічби рука нерішуче і мляво лягає на стіл.

В чому річ?.. Чому батько мовчить?

— Досить,— раптом промовляє він,— уже перебрали... — І сідає.

Він припрошує гостей розважатись, і на обличчі його я читаю не тільки втому і сум, а й приховане роздратування.

Що сталося?..

І, здається, не тільки я ставлю собі це питання.

Тоді починає говорити Борис. На правах мого двоюрідного брата він почуває себе в нашій родині вільніше за інших. До того ж він артист, в нього виробилося професійне почуття деякої вільності в поводженні. Він постійний регулятор нашого настрою... І сам завжди міцно почуває себе на своєму могутньому фундаменті, з якого нелегко його зіпхнути. А може, він просто занадто впевнений в своїй талановитості? Деяка Борисова легковажність відома всім нам.

Зараз він сам пропонує послухати кілька українських пісень. Його слухають охоче. Я користаюся з того, що вся увага на ньому, і непомітно йду до своєї кімнати.

Бориса я ніколи не вважала за глибоку людину, але як чудово він співає! Звичайно, всі зачаровані його виконанням. Він глибоко почуває свою аудиторію, і йому дано відати її настрій.

Гей, не знав козак, не знав Супрун,

Як славоньки здобути. Зібрав військо, зібрав запорізьке Та й пішов орду бити...

Крізь зачинені двері я чую, як схвильовані наші гості. Хтось цілує Бориса...

І ось він уже співає своєї улюбленої:

Повнії чари всім наливайте, Щоб через вінця лилося! Щоб наша доля нас не цуралась, Щоб краще в світі жилося!

І всі дружно, — завжди так! — спочатку напівголоса, а потім і на повен підтягують Борисові; тільки батькового голосу не чую серед інших.

Що ж сталося?.. Ніхто нічого не сказав, але я відчуваю: відбулося щось таке, що близько стосується й мене. Орест?.. Але звідки батько може знати про нього, адже він залишився в німецькому тилу, в підпіллі? Звістки про нього сюди не доходять. Яка безпорадна я тут...

Поправляю ковдру на Клавочці — зсунулася. Цілую дочку в чоло, пробую щокою, чи немає жару. В неї спокійне, рівне дихання і глибокий сон. Трохи заспокоююсь і я... А коли виходжу зі своєї кімнати, гості вже розходяться.

— Ти засмутилася чомусь,— говорить до мене тихо Лідія,— хвора, може?

— Ні, так просто... втомлена.

— Од Євгена досі жодної звістки...

— Природно: звідти майже не доходять до нас ніякі звістки.

І її, і мій чоловіки залишилися для роботи в німецькому тилу.

— Пора б, пора,— промовляє вона і йде.

Я проводжу гостей до дверей і, потопаючи в густій білій парі, що задимає з холодних сіней, гукаю їм услід:

— Не забувайте нас!..

І йду до кімнати. Глибоко в кріслі сидить батько, потопаючи в задумі. Він похилився так низько, так низько, що мені доводиться стати навколішки, щоб обійняти його за шию. Його вуса пахнуть тютюном, а обличчя холодне, немов з морозу.

Батьку, що сталося, що?..

Вранці прийняли до шпиталю обмерзлого і пораненого бійця. Його привезено з фронту літаком разом з іншими. Але такого ми ще не мали в себе. Він обмерзлий увесь — руки, ноги, обличчя. До того ж він ще й поранений: має шість ран... Усі дивуються, як він не помер, і ніхто не має надії, що він житиме.

Я бачила, як завідувач хірургічного відділу розводив безпорадно руками в розмові з головлікарем.

Того ж дня ми довідалися дещо про цього пораненого.

Він перебігав з німецької сторони і був помічений ворогом, коли пролазив уночі під колючими дротами між нашими і німецькими окопами. Поранений, він залишився висіти на колючому дроті, і чотири дні ніхто не міг подати йому допомоги. Надворі стояв мороз і часом мела завірюха. І наші, і німці були певні, що він забитий або замерз. Його більш не чіпали.

Нарешті наші бійці, що одної ночі різали проходи в дротах перед атакою, зняли його і принесли до наших окопів: їм здалося, що цей невідомий ще живий, і вони хотіли знати, хто він.

Цей напівтруп схвилював увесь шпиталь. Навіть поранені питають про нього, висловлюють здогади щодо його долі. З ним документи на ім’я Йосипа Кравченка. Зустрівши хірурга на східцях, я питаю схвильовано:

— Що буде з Кравченком?

— Ампутуємо обидві ноги і руку...

— Не може бути! — вигукую я, хоч і немало бачила покалічених людей у своєму шпиталі.

— Що можна зробити? — знизує плечима хірург. — Надто довго він зоставався без допомоги. Він виснажився, і мало надії на його одужання. Дивно, як він не помер до цього часу. Зволікати з операцією не можна. Сьогодні вночі...

Вгорі, з другого поверху, хтось починає говорити з хірургом. Він підіймає голову, перепитує, а я жду. Мені тяжко слухати про це.

Вночі — сьогодні в мене нічне чергування — я не витримую і заходжу до операційної. На столі — великий білий сувій. Це — Кравченко. З-під бинтів виглядають тільки його напівзаплющені очі. Його ще не оперують. Головний хірург провадить тим часом зондування, він шукає в нозі кулю, копирсаючись зондом у рані. З напівзаплющених очей Кравченка ллються сльози — багато, цілим струмком... Я ніколи не бачила стільки сліз. Зонд завдає хворому неймовірних страждань. Але він не кричить, певне, йому бракує й сили на це, — він тільки плаче і трохи корчиться з болю.

Лікар просить мене притримати хворому голову. Очі Кравченкові залляті слізьми. Від сліз потемніли бинти на обличчі. Я стежу за поглядом хірурга, бажаючи прочитати в ньому вирок Кравченкові.

— Куля знайдена, можна вилучити, — говорить він тихо до головлікаря, — та нащо завдавати йому зайвих мук... Все одно доведеться різати обидві ноги і руку. І не треба зволікати, буде пізно: гангренозні явища можуть початися завтра або післязавтра, якщо не почалися вже. Врахуйте — скільки днів він був без допомоги.

Хворого кладуть на візочок і везуть до палати.

У кабінеті головлікаря хірург довго не зважується схвалити якесь рішення, Жоден поранений не завдавав йому стільки вагань. Він боїться гангрени. І хоч майже немає надії на одужання хворого, хірург хоче зберегти йому життя.

Мене просять гукнути комісара. Йому доповідають діагноз. Комісар замислюється.

— Треба запросити професора Нестерова, — сміливо підказую я йому.

Хірург заперечує: це затримає операцію принаймні на добу. Ми не можемо ризикувати.

— Можна спробувати викликати його зараз,— із запалом заперечую я,— дозвольте мені поїхати до нього зараз. Я примушу його приїхати негайно...

Комісар мовчки дивиться на мене. Що — він зважує, чи можна на мене звіритися?..

— Товаришу комісаре, доручіть мені цю справу... Я вас прошу... Ручуся — привезу вам Нестерова.

Комісар дивиться на ручного годинника. Я знову попереджаю його висновок:

— Зараз тільки перша година. Він або спить, або принаймні дома. Я його застану. Потрібна тільки машина.

Хірург розводить руками. Жодній із сестер він, звичайно, не дозволив би поводитися так. Мені він робить скидку, мабуть, заради мого батька, а можливо, просто зважає на мою вдачу. Та комісар уже наказує мені — викликати телефоном машину.

Потім, коли я вже в кожусі і валянцях виходжу до машини, мене наздоганяє комісар. Мені зовсім не треба їхати. Він поїде до Нестерова сам. Шкода! Я боюсь, що комісар не зуміє вмовити знаменитого хірурга.

Тим часом для операції все наготовлено.

Найбільше переживаємо ми, медсестри. Можливо, тому, що й наші чоловіки на фронті і серед них є теж поранені; а може, тому, що ми — жінки і все сприймаємо вразливіше.

Доля цього Кравченка так схвилювала нас, що кожна з медсестер обирає хвилину, щоб зайти до мене і спитати про нього. І всі поглядають на двері — чи не привіз комісар Нестерова. І саме тому, що стан Кравченка безнадійний, ми до болю в серці хочемо, щоб його врятували, нехай і покаліченого. Нам здається: коли цей Кравченко витримає — витримаємо цю жахливу негоду в нашому житті і ми.

Коло другої години дзвонить батько. Завжди, коли я чергую вночі, він дзвонить мені, перед тим як лягає спати. Вдома все гаразд. Клавочка спить спокійно. Бабуся-прибиральниця зробила все, що треба було, і давно пішла додому.

Мабуть, у голосі моєму батько помітив незвичайну ноту.

— У шпиталі якісь прикрості?

— Н-ні, все гаразд. До побачення.

— Але я з голосу твого чую, що ти схвильована...

— У шпиталі, тату, завжди є досить приводів для того...

— Тримайся, дочко, будь, як і інші.

— Будьте спокійні, тату.

— Бувай здорова, моя дитино...

"Моя дитино!" Він не називав мене так змалку. Чому раптом він виявив таку ніжність?..

Гукають униз. Комісар привіз Нестерова.

Професор — дуже висока і огрядна людина. Зав’язуючи рукава наготовленого мною халата, він сопе від задишки, невдоволено бурчить і раз у раз повторює:

— От і не дали поспати... А в мене завтра день... Ну показуйте його...

В операційній знову возик з Кравченком. Професор довго сопе над ним, мацає розбинтоване в окремих місцях тіло. Я чую, як він хоче вловити дух від рани хворого. Тут же лікарі шпиталю і комісар, що не зводить очей з обличчя знаменитості. І знову нелюдський біль терзає нещасного, і з очей його ллються сльози, і корчі судомлять його тіло.

— Житиме? — нарешті виривається в комісара, і я вдячно дивлюся на нього: він запитав те, про що думаємо всі ми.

— Консиліум! — замість відповіді каже професор і йде до вмивальника.

— Житиме? — питаю я в нього тихо, подаючи рушник. Але він не дає мені відповіді.

Усі йдуть до кабінету начальника шпиталю. Екстрено, телефоном, незважаючи на пізню ніч, скликають консиліум.

Машина знову йде за лікарями. Тепер уже всі збуджені і всі з запалом беруться за врятування цієї людини. Я чула, як професор сказав комісарові, коли йшли коридором:

— Правої ноги ми йому пиляти не будемо.

Консиліум скидається на суд; стоїть одне питання: що робити з людиною?..

П’ята година ранку. Всі втомлені — не спали. Крім нашого хірурга, головлікаря і Нестерова, запрошено двох лікарів з міста. Кожен з них уважно і довго оглядає пораненого. Його змучені очі давно вже не реагують на лікарів, що схиляються над ним.

Думки не збігаються. Серед лікарів є представники і прихильники різних напрямків хірургії. Хворий, а може приречений, лежить у сусідній кімнаті чи в забутті, чи в стані непритомності. Його непокоїли цілу ніч.

Тепер іде суперечка за кожен сантиметр його тіла. Відтинати йому ногу і руку чи ні?..

Коли я виходжу на хвилину з кімнати, де сидить консиліум, стара санітарка питає мене:

— Уже?

— Ще. Але скоро...

— І що там балакати,— раптом говорить вона,— все одно він не зрадіє, якщо зостанеться жити, і лікарям не подякує...

— Що ви, бабусю, — заперечую я, — ми віддамо таким людям всі наші почуття, ми зробимо так, щоб ніяке почуття образи не хмарило життя цим людям.

ч Вона обстоює свій погляд. Та в лікарів свій принцип: основне й найкоштовніше — життя людини. Вони покликані для того, щоб рятувати його.

І консиліум дискутує тільки на одну тему — як зберегти найбільше сантиметрів тіла хворої людини.

І знову підводяться і йдуть до пораненого. Знову оглядають. Швидше б!..

А під дверима чекають наслідків консиліуму кілька медсестер. Серед них є такі, що залишилися в шпиталі з попередньої зміни, щоб довідатися про долю Кравченка.

Нашим настроєм пройнялися й лікарі. Ніхто з них цієї ночі не заснув і на хвилину.

Нарешті стає відомо: хворому ампутують руку і два пальці на одній нозі. Більшість консиліуму пристали на це. Професор Нестеров сам узявся робити операцію.

О сьомій ранку Кравченка кладуть на операційний стіл.

Сьогодні у шпиталі був старий київський лікар, спеціаліст хвороб серця, Ляшенко. Він не раз у Києві лікував батька, і ми добре знайомі. В цей день його викликали до шпиталю на консультацію. Одягаючись, щоб іти додому, він побачив мене і, зрадівши зустрічі, заговорив зі сльозами на очах. Він признався мені, що його мучить тяжкий настрій, що він не вірить у повернення на батьківщину і що без цього він не уявляє, як жити...

Я заспокоювала старого, розповідала йому про настрій бійців, котрих бачила, про листи від Кості з фронту. Ніхто не сумнівався, що ми переможемо. Старий довго тис мені руку на прощання, схвильованим поглядом дивився в обличчя. Та я не певна, що хоч би частина його тяжкого настрою розвіялася.

Про Київ розмовляють усі знайомі, з якими зустрічаєшся тут.

Тоді ми не встигли попрощатися з Києвом. Ворог був ще далеко, як нам порадили евакуюватися. Дали вагони, призначили час виїзду — все це так швидко й несподівано.

Кость пішов до армії на другий день по оголошенні війни. Орест перед самим виїздом заявив, що залишається в Києві і, на випадок відходу нашого війська, піде в партизани. Потім він відвідав нас у поїзді за якихось півгодини до нашого від'їзду. У вагоні, як і в усьому місті, було темно. Клавочка тислася до мене і тихо плакала. Я намагалася заспокоїти її і разом розмовляла з Орестом.

Тоді ми не почували, що виїздимо на довгий час. Я зовсім не хвилювалася. Тільки Клавочка вимагала, щоб Орест їхав з нами, і він, щоб заспокоїти її, обіцяв незабаром приїхати, мені обіцяв незабаром забрати нас знову до Києва. Потім почалася тривога в місті, у вагоні захвилювалися люди, і ніхто не схотів бігти кудись до бомбосховища. Тільки метушня була у вагоні надзвичайна, і в цій метушні не можна було до ладу розмовляти. Поїзд почав поволі виходити за стрілки на колію, і Орест мусив на ходу стрибати з поїзда. Ми не змогли поговорити на прощання. І роз'їхалися, не сказавши одне одному всього, що відчували тоді.

Вже вранці, коли розвиднилося, я розшукала в вагоні Лідію Вітрову і дуже зраділа. Вона була моєю подругою, а її чоловік, що теж залишився у Києві, був учнем і помічником мого батька. Лідія дуже мовчазна і надзвичайно тиха й спокійна жінка. Вона пересиділа цілу ніч у вагоні недалеко від мене, і я не почула навіть її голосу. І я, і батько щиро зраділи їй. З неї був добрий товариш у подорожі.

Так ми приїхали до одного з великих міст на Уралі, де судилося нам перебути тяжкі для батьківщини дні.

Півроку — час, достатній для того, щоб кожен з нас увійшов знову в якусь свою життєву колію. Я знайшла собі місце в шпиталі. Потім, коли наш науково-дослідний інститут теж переїхав сюди, я мала змогу повернутися до своєї роботи над матеріалами про стінописи Софійського собору, але не схотіла йти зі шпиталю. Моя дисертація чекатиме кінця війни. Лідія працювала в Києві друкаркою і тут знайшла собі таку ж роботу. Тільки батько увесь час хворів і не був уже здатний до роботи. Війна була для нього надто тяжким ударом. Знищено було все, що зробив він за довгі роки безперервної праці. На півдні України були ті споруди і шахти, в які вклав він стільки свого серця; одне висаджено у повітря, друге — затоплено. Часом, у хвилини особливого підупаду настрою, він гірко запитує мене про наше майбутнє. Це справді тяжкі для нього хвилини, яких не зазнавав ще він за свого життя.

Що я можу відповісти на це?.. Адже втрата і справді грандіозно велика. Батько відчуває це особливо глибоко, бо кожен агрегат на руднях він обмацав власними руками і в кожному — частка його мозкової енергії. Сімдеся-/гип'ятилітній вчений знає, що ми втратили. Обдурювати його, що, мовляв, втрати не такі вже великі, — було б пошлістю і зневагою до його власної праці й до праці народу. І я кажу йому:

— А все ж ми певні свого майбутнього.

Здається, батько саме цієї найпростішої відповіді чекав від мене. Він зразу погоджується зі мною і ясніє. Потім починає сам говорити мені про це майбутнє. Знову обґрунтовує своє улюблене твердження про те, що шлях, перейдений раз, перемагається вдруге в десятки разів швидше, що війна — це грандіозна руїна, після якої неминуче настає бурхливий розквіт. Я починаю розуміти батька: це тепер він хоче підтримати мою віру...

Після того пам'ятного мені ювілейного вечора батько особливо охоче розмовляв зі мною на цю тему. Одного тільки не розуміє він і не бачить — моєї підозри... Що більше він умовляє мене, то більше завдає мені неспокою.

Трапилось те, що примусило забути на якийсь час власну тривогу і хвилювання. Це знову Кравченко.

Після ампутації руки йому не раз робили переливання крові, і нарешті надія на врятування йому життя усім нам здається трохи реальнішою. Обмерзле його обличчя взялося струпом, заросло бородою, яку ми обережно підстригаємо ножицями і забинтовуємо все, залишаючи тільки очі та ніс. У нього вже припинилися приступи непритомності. Хоч і потроху, зовсім поволі, — та все ж поверталося йому життя.

Спочатку він був не в силі розмовляти і тільки глибоко вдивлявся в кожного, хто підходив до нього, чорними, блимаючими, якимись стривоженими очима. Одного разу, несучи від нього ліки, я оглянулася на порозі й піймала на собі його погляд. Я повернулася до його ліжка:

— Ви чогось просили?

Він заплющив очі і трохи хитнув головою: він нічого не хоче. Якийсь чудний хворий.

Я згадала про цей випадок в гуртку медсестер.

— Чи звернув хто увагу на чудний якийсь погляд Кравченка?

' Ніхто. Одна з медсестер помітила, що він ніби пильно придивляється до кожної жінки, яка заходить до палати, але потім одразу ж байдуже одвертає погляд. А чи звернув хто-небудь увагу на його схвильований і немовби стривожений погляд?

Ні, не помітив ніхто. До того ж у шпиталі було досить поранених, які поводилися неспокійно, і Кравченко своєю поведінкою не впадав в око. Взагалі, з того часу, коли сили життя переважили в ньому, він зрівнявся з усіма пораненими і такої нашої уваги, як у перші дні, уже не звертав на себе. Але чому ніхто не помітив того, що помітила я? Чи, може, мені тільки здалося?

Про свої думки я не сказала тоді нікому. Я поклала собі перевірити свої спостереження ще раз. Перевірила раз, другий, третій — він невідступно стежив за мною своїм тривожним поглядом. Здавалося, поривався заговорити і не зважувавсь... Тепер я знала напевне — тільки до мене приковувався він своїм чудним поглядом.

Не раз поранені виявляли щире і тепле почуття до когось із людей, котрі їх обслуговували. І, коли вони покидали шпиталь, улюбленців своїх не забували, і ми не раз діставали від колишніх наших поранених листи з фронтів чи з інших місць. Та ця увага від людини, що через свою кволість ледве може розмовляти, що без сторонньої допомоги цілком безпорадна, здавалась мені незвичайною.

Якось у нашому шпиталі знову побував професор Нестеров. Він пізнав мене і привітався. У нього чудова пам'ять: я допомагала йому під час операції Кравченка, і він не забув мене. Я нагадала йому про Кравченка. Мені здавалося — він міг цікавити професора просто з погляду його лікарської практики.

— Пам'ятаю, пам'ятаю, аякже,— промовив він,— хіба він не...

Певне, він здивувався, що Кравченко не помер, але схаменувся і закінчив зовсім інакше:

— Е... е... я й тоді вірив, що він витримає... Ну, показуйте його, показуйте...

Ми пішли до палати. По дорозі професор говорив:

— Знаєте, товаришко, я за цей місяць зробив принаймні сто операцій. З них багато дуже складних і ризикованих. Звичайно, про всіх своїх клієнтів не можу докладно пам'ятати. Але цей випадок пам'ятаю добре, дуже добре пам'ятаю. Таких випадків трапляється не так мало, але, щоб хворі залишалися живі, це — тільки випадки... Індивідуальність хворого грає тут вирішальну роль.

Ми увійшли до палати. Кравченко не пізнав професора. Нестеров оглянув хворого, розпитавсь у нього про самопочуття.

— Це професор,— пояснила я Кравченкові,— що робив вам операцію.

Хворий немовби привітно всміхнувся. Певне, він був цілком свідомий того стану, в якому перебував раніше.

Професор залишився дуже задоволений станом хворого, і знову Кравченко стежив за мною очима, коли я обходила інших поранених.

Вже на виході, коли я допомагала Нестерову зняти, як звичайно, тісний на нього халат, він говорив мені:

— Людина ця не дуже міцного складу, зате виключної внутрішньої сили, виключної волі до життя. Запевняю, інший в його становищі не переміг би. Ми, люди медицини, відчуваємо в деяких суб’єктах присутність цієї волі до життя як цілком реальної і благотворної сили, але пояснити її анатомічно не можемо. Певне, це є особливість даного суб'єкта. Обов'язково огляну цього Кравченка пізніше.

Минуло ще кілька днів. Я мала нічне чергування. У клубі шпиталю йшов концерт, і більшість поранених була в залі. В палаті, де лежав Кравченко, залишився тільки він, решта пішли до зали. Хто сам не міг ходити, а мав бажання, того одвели ми, декого навіть віднесли на носилках. Мені було шкода Кравченка, що залишився сам. Його стан все ще не дозволяв йому залишати ліжко. Він уже міг провадити розмову, і я пішла розважити його.

Тепер він був уже без бинтів на обличчі. Струпи злущилися, а ніжна молода шкіра обличчя заросла чорною рясною бородою. Йому було всього тридцять років, — він скидався на сухого, на схилі своїх літ, діда.

Спочатку я підійшла до порожніх ліжок і почала поправляти ковдри.

— Софіє Гордіївно! — раптом почула я тихий і благаючий голос.

"Чому це він? Хворі мене так не називали..."

— Що ви хочете, Кравченку?..

— Посидьте трохи коло мене. Всі пішли...

— Скоро можна буде й вам.

На це він не відповів. Певне, він ніяк не міг призвичаїтись до тяжкої для нього думки, що він, одужавши, все ж буде калікою, без руки.

Я взяла стілець і сіла біля його ліжка. Він хвилювався і, мабуть, щоб не показати цього, запитав:

— Як живете? Хто у вас тут є?

Посмішка в нього не вийшла. Що йому?..

— Ви, мабуть, гірше себе почуваєте? Давайте, зміряємо температуру.

Він хитнув головою. Він почуває себе не гірше.

Але чому пальці його єдиної руки вп'ялися в ковдру, немов він переборював страшний біль? А очі?.. Що сталося з його очима? Вони блищали хворобливим полиском і напружено впиналися в моє обличчя, ніби хотів він крикнути до мене щось вистраждане. Але не крикнув, а прошепотів:

— Пригляньтеся до мене, Софіє Гордіївно!..

— А нащо це?

— Пригляньтеся... Не пізнаєте мене?

Я переборола здивування, нахилилася над ним, спробувала його чоло — чи не в гарячці він? Чоло було холодне. Він був при ясній свідомості.

— Не пізнаєте?..

— Я знаю, ви Кравченко... Це нам відомо.

Він напружено заворушився, підіймаючи до мене голову.

— Ні, ні, ви подивіться краще, невже не признаєте?

— Заспокойтеся... Вам сьогодні погіршало.

— Я не Кравченко, я...

Що він белькоче?

— Я Вітровий Євген... не пізнали?..

Він відкинувся на подушку і в розпачі розплакався.

І в цю мить я признала його голос — все, що можна було в ньому пізнати. Це був він, Євген Вітровий, чоловік Лідії і мій товариш... Нездоланна сила підхопила мене, я кинулась до нього і припала до його обличчя, не в силі й сама стримати сліз.

Коли ми обоє трохи заспокоїлися, Євген Вітровий взяв з мене слово: я не розповім про нього нікому, і навіть Лідії, щоб його сумна історія не дійшла до неї передчасно. Він ще до відходу нашого війська з Києва знав, що ми всі тут, — про це ми самі писали тоді своїм чоловікам. Тепер він нізащо не хотів, щоб Лідія бачила його в такому важкому стані. Даремно я обіцяла підготувати її до цієї звістки — він не згодився.

Кравченко було його прибране прізвище в німецькому тилу. На це ім'я мав він і документи.

Він нічого не схотів розповісти мені про роботу й життя в німецькому тилу — це були надто тяжкі для нього спогади.

— Тільки не зараз, не сьогодні, — просив він не допитуватися в нього.

А коли я розповідала йому про Лідію, він слухав, затаївши подих, боячись, щоб поминуло повз вуха бодай одне слово. Маленька і тиха Лідія була його хатнім божком. Як уміла вона вгамовувати свого надміру гарячого, бунтівливого чоловіка, ця врівноважена, покірна жінка!

— Вона не хворіє, не бідує?

— Коли не вірите, я покажу вам її...

— Ні, ні, не треба,— сполохано відмовлявся він.

— Лідія — розумна людина і стійко витримає удар.

— Не треба. Вона побачить мене тоді, коли я сам прийду до неї.

Заради неї він і ім'я свого справжнього не розкрив до цього дня.

Так перебування Вітрового в нашому шпиталі зробилося моєю таємницею. Про неї довідалися того ж вечора від самого Вітрового тільки комісар і начальник шпиталю. Ми пообіцяли йому, що ніхто, крім нас, про це не довідається. Це потрібно було заради спокою хворого.

Тепер я вважала, що піклування долею Вітрового лежить на моїй совісті. Минали дні, здоров'я його помітно кращало.

Кожного разу мені хотілося спитати його про Ореста. Він міг знати про нього: вони жили в одному місті, хоч могли й не зустрічатися, бо працювали не разом. Та я ждала, що він сам скаже мені про мого чоловіка, коли має що про нього сказати. У розмовах я наводила його на цю тему, але він чомусь не розумів мене. Мене це гнітить... Що ж, коли він сам не говорить нічого про це, мені немає чого в нього допитуватися.

Нарешті я сказала, що мені важко ховати таємницю про нього від батька.

— Дозвольте мені привести його до вас.

Вітровий схвилювався. Адже це було несподівано. Він попросив звести його на ліжку. Тепер він сидів на ліжку і, нахмуривши чоло, напружено думав. Потім блиснув очима і рішуче промовив:

— Тільки вблагайте його не говорити про мене нікому...

— Обіцяю.

— Без вас, Софіє, мені було б набагато тяжче...

Він не розуміє — я хитрую: батькові я обов'язково доручу розпитатися про Ореста... Того ж вечора я спитала батька, чи не хоче він побачити Євгена Вітрового. Обличчя батькові просвітліло.

— Він приїхав?

— Він у шпиталі.

— Поранений?

— Так.

— Лідія?..

— Вона нічого не знає. Він просить нікому про нього не говорити.

— Завтра його можна бачити?

— Ні, тільки в неділю, коли відвідувачів пускають до поранених.

Батько невдоволений: він хоче бачити свого учня якнайшвидше. Він починає хвилюватися.

— Треба подзвонити до комісара шпиталю. Мені треба бачити Вітрового негайно.

— Спитайте в нього, тату, про Ореста.

— Він тобі нічого не говорив?

- Ні...

— Мусив би знати про нього.

Я розповіла батькові всю історію появи Вітрового в шпиталі. Він був невдоволений, що я стільки часу тримала це в секреті навіть від нього.

— Боюся, — промовила я, — що і з Орестом могло статися щось подібне. Історія з Вітровим жахлива...

Батько на моє побоювання озвався не зразу. Він навіть почав щось розповідати про Вітрового, про його блискучу роботу до війни, його темперамент у роботі тощо... І лише потім додав:

— Кожному, хто там, може припасти на долю все...

— Але що ви, тату, маєте на увазі2

— Кажу ж, усе...

— Значить і найстрашніше?

— Ми мусимо бути готові до всього...

Я не відповідаю нічого. Мовчки ходжу по кімнаті. Навіщо це мені говориться? Коли зрештою все розв'яжеться, буде все ясно і знатимеш точно — чого вимагати від свого серця?..

І тоді я рішуче підходжу до телефону і дзвоню до шпиталю. Я прошу до телефону комісара. І, коли чую його голос, говорю:

— Дозвольте моєму батькові завтра побачення з Вітровим.

Комісар дає дозвіл.

Так буде легше.

Ось вони, листи Кості до Мар'яни, — ціла пачка, перев'язана золотою стрічкою і загорнута в клапоть голубого оксамиту. Листи принесла Павлина Андріївна і залишила мені на кілька днів. Давно вже дістали Тимченки звістку про загибель Мар'яни, а Костеві листи до неї надходять... Він не знає, що Мар'яна загинула. Її батьки не зважились відкрити йому правду і написали до нього, що їх дочка, судячи з деяких чуток, у партизанах, що листи від неї не доходять і що вони шукають нагоди передати їй листи... Все ще не могли уявити, що втратили її.

Кость писав і просив при нагоді передати його листи Мар'яні.

Мені й самій важко уявити загибель цієї чудової дівчини, яку в університеті студенти прозвали за її сліпучу, теплу усмішку, льонове волосся і за її ласкавість латинським іменем сонця — Геліос. Жартуючи, Кость хвалився, що йому в житті світить два сонця...

Тимченки вивезли з Києва її портрет. Невелике фото, вправлене в кремовий із золотом багет, під склом, висіло тепер на стіні в їх кімнаті над столом Олега Арсеновича. Гарне, з проникливим поглядом обличчя дев'ятнадцятирічної дівчини дивилося на присутніх немовби трохи винуватими очима.

Кость ледве встиг закінчити університет. Він мріяв працювати на кафедрі математики в одного відомого нашого вченого, який охоче брав його до себе: в Кості були здібності.

Математика була відкладена до кращих часів: через місяць по закінченні університету Костя став артилеристом.

Шкода, його перші листи до Мар’яни зникли десь у дорозі. Батько просить зняти копії з тих, що с в Тимченків. Я його розумію: він ревнує Костю до Тимченків.

Ідучи, Павлина Андріївна просить берегти їх і не тримати довго.

Клавочка міцно спить. У своїй кімнаті спить батько. Крізь двері чути, як він уві сні крутиться на ліжку. Я розгортаю блакитний оксамит...

"Чудесна моя мрійнице! Війні всього два місяці, а здається, пролинули довгі роки і наша молодість — то давня давнина, відгороджена від нас замшілими мурами, рясно зарослими берегами... Нам уже ніколи не переплисти назад, не перебратися через ці мури, ніколи не досягти калинових мостів у нашу молодість...

Люди, що колись повернуться від бліндажів і дзотів до своїх хат, знатимуть у тисячу разів більше за сивих дідів.

Поет-мудрець сказав колись, що сива кожна істина, та зелене золоте дерево життя. Я почуваю тепер, що і кожна істина молода, бо прийде їй час і стане сивою, і на зеленому дереві життя завжди є і старе, і молоде листя. Час настане — ми будемо старим, вкритим кіптявою фронтів, листям. А молоде залишиться...

Допіру дістав телефоном наказ — супроводити своєю батареєю далеку розвідку. Майже ніколи мені не щастить закінчити листа. Поспішаю. Сонце моє, цілую, цілую без кінця!"

"Чи одержала ти мого попереднього листа, писаного перед розвідковою операцією? Тоді я не встиг його закінчити. В ньому почав я про вічне і кінечне, про старість і молодість...

Кличуть до телефону. Знову не дадуть закінчити...

Повідомили, що до району наших батарей йдуть "юн-керси". Зі своїх гармат я можу стріляти й по літаках, коли вони не над головою. У мене все наготовлено.

Потрібна всього хвилина, щоб закінчити лист.

Чути далекий гул — наближаються "юнкерси". Що буде далі — нецікаво... Закінчу після нальоту, якщо...

Допіру закінчився наліт "юнкерсів". Усе гаразд. Не завжди так буває.

Так ось... Молодою залишиться наша з тобою любов. Як люблю я тебе, Мар’яно! Чи є в нашій мові такі слова, щоб... Ні, таких слів немає..."

"Бачити тебе! Хоч на одну годину, хоч на одну мить. Глянути в твої очі, і вже потім іти на батарею, і підіймати вгору кулак для команди, і вигукувати, сміючися з радості: огонь! огонь! огонь! По фашистському світові — огонь! На честь моєї мрійноокої Мар'яни — огонь!.."

"Тільки чутливе серце чудової Павлини Андріївни відчуло, що треба послати солдатові у бліндаж. Уявляєш — розпечатую конверт, а в ньому твоя фотографія. Та, на якій ти в джемпері, з камеєю, і немов до когось промовляєш. У мене була твоя фотокартка, але вона згоріла ще в перші дні війни разом з польовою сумкою в машині. Нелегка це була для мене втрата. Але тепер...

Це радість для всієї батареї.

У мене є сержант Васильчук. Старий боєць, кілька років у армії. Дужий, кремезний чоловік. Він за хазяїна в батареї. Прозвали його "хірург" — за те, що в атаку часом, коли трапляється, ходить з шанцевою лопаткою робити німцям трепанацію черепа. Трепанує!..

Усі бачили, як вийняв я з конверта картку, і з заздрістю дивилися на мене. Нарешті батарея не витримала. "Хірург" підійшов до мене: "Товаришу молодший лейтенант, дозвольте й нам..." І пішов твій портрет гуляти по всій батареї. Навіть обтріпали його. Про цю фотографію "хірург" Васильчук говорить: "Наче сонячний зайчик до нашого бліндажа заскочив..."

Мій сонячний зайчику, хоч би одно слово від тебе!

Хоч би одно слово від тебе, моя рідна, моя люба! Боюсь я за тебе: бракує тобі тієї риси, що в війні надто потрібна, — хитрості. Ніколи ти не вміла бути хитрою.

Не з твоїми мрійними очима воювати...

Для мене ти — наче кришталеве скло, що випромінює справжні кольори сонця і через яке я тільки й можу зараз дивитися в моє майбутнє — і воно грає тоді для мене чудовими барвами веселки.

Будеш ти, мабуть, сміятися з цих моїх слів, будеш, мабуть, говорити, що моє особисте заступає мені світ... Але чому ж сержант Васильчук, наш знаменитий "хірург", кожного разу, коли одержую я лист, питає:

— Це від неї?

"Від неї" — значить від тебе.

— Ні, не від неї... А нащо вам?

— Прочитати б нам листа від неї...

— Ні, не від неї... — зітхаю я. — Її листи не доходять до мене.

Я даю їм прочитати листа від Софії. "Хірург" читає. Бійці слухають. Потім Васильчук повертає мені листа і попереджає: коли прийде лист "від неї", дайте обов'язково прочитати всім. Та листа "від неї" немає і тільки фотографія "її" гуляє по руках моїх бійців...

Але, певен я, ми ще з тобою зустрінемося. Наше щастя нехай і далеке, а проте жде нас".

"Дорога моя, рідна! Тяжкі дні випали нам на долю. З наших рук фашисти видерли більш як половину України. Я пройшов зі своєю батареєю цю половину моєї землі від Перемишля до Запоріжжя. Як часто нам доводиться відкладати одну топографічну карту і братися за другу /раз у раз ми виходимо з однієї карти до другої/. З тяжкими боями ми відходимо на схід, зберігаючи армію. Тепер на шляху нам Дніпрельстан. Є наказ перейти на лівий берег.

Невже ми віддамо наш Дніпрельстан?..

Тепер ця думка не кидає мене навіть уві сні і кожного разу підхоплює мене по коротких годинах тяжкого забуття.

Невже ми не маємо сили стримати кривавий хід німецької орди і залишимо нашу Україну бодай на короткий час? Навіщо тоді жити?

Мене нагороджено! Але з яким почуттям я ношу цю нагороду. Одно скажу — це надто тяжке і болісне почуття. Нагороду я заслужив... Але... але ж ми відходимо, Мар'яно! Рвемо ворогові його тіло з м’ясом і кров'ю, зубами скрегочемо з люті, кидаємо своє життя разом з гранатою під фашистський танк — і відходимо.

Вчора мої гармати прикривали відхід нашої піхоти. Розташувалися в садку крайньої хати села і стріляли з прямого влучання. Я оглядав поле з високої груші і звідти вигукував слова команди. А внизу, біля самих гармат, стояла селянка. Одну дитину вона тримала на руках, а двое других держалися за спідницю. Прогнати її звідти не було можливості. Вона мовчки, як затята, дивилася на нашу роботу.

Часом недалеко рвалася міна, над нашими головами вили відламки і по їх сліду сипалося з груш посічене листя.

Мабуть, ти бачила в дитинстві Довженків "Арсенал". Там є жінка, що в своїй убогій хаті зустрічає безногого чоловіка з фронту. У неї злий і безпорадний вираз обличчя. Ось таке обличчя було і в цієї жінки... Наче з дніпрової скелі витесав хто оту групу.

А коли з КП дістали наказ відійти з села і ми рушили з садка на вигін, а потім до якогось провулку, батарея раптом спинилася. Я прискакав наперед. В чому річ? І раптом побачив картину, що струснула мене: поперек вулиці стояла ця жінка з дітьми і мовчки /з виразом злості й безпорадності.../ дивилася нам в обличчя. Проїзду не було...

— Товаришко!..— тихо промовив я до неї... Що, взагалі, міг я сказати їй?..

Вона не глянула мені в обличчя, а одвернулася вбік і витисла кілька слів:

— Витолочте нас кіньми...

І одна-однісінька сльоза застигла на її обличчі. Я оглянувся на бійців. Вони стояли мовчки, стиснувши вуста. Сержант Васильчук немов простогнав до мене:

— Товаришу лейтенант, — я вже став лейтенантом, — н... не можу я тут проїхати...

Але наказ є наказ. Та й удержатися на селі було неможливо. Ми завернули батарею і під кулями німецьких автоматників помчали з села іншим завулком.

Рідна моя, вір мені: серед моїх людей немає жодного боягуза. Ми берегли не себе, не своє життя, ми зберігали бойову силу армії.

Ми всі схудли і почорніли від сонця, диму і пороху. Зачерствіли. Бачимо кров, каліцтво, смерть у очах людей — і не одвертаємо облич. Та отієї жінки, що стояла нам поперек вулиці, ми не витруїмо зі свого серця ніколи. Вона стала нам поперек нашого шляху на схід, поперек наших днів.

До побачення, до нескорого побачення, моя люба, казкова!

Моя рідна! Дніпрельстан фашистам ми не віддали — ми його зруйнували.

Твій Кость".

"Моя рідна, чудесна! Веселко моя, що світиш мені й уві сні! Коли б ти ластівкою пролетіла повз мене, схопив би тебе на якусь мить хоч би, притис до грудей, щоб серце завмерло від неземної втіхи.

Часом я не вірю в те, що справді ти була в мене, що десь далеко існуєш ти... Іноді здається, що я тебе вигадав, щоб полегшити собі муку й журбу.

Тепер перед нами широке поле, всіяне фашистськими трупами. Ніхто не ховає їх — зараз не до них. І ось мені здається — я йду цим полем до тебе. І, коли перейду його, зустріну тебе. Обійму. Порину в очі твої і відчую лоскіт твого, підхопленого вітром, ніжного локона на своїй скроні. Ти засмієшся, змучена довгою розлукою, але вже щаслива. Ми більше ніколи не розлучимося! Як у давнину — я це читав у книжках— співали шарманщики...

Никто нас не разлучит — Лишь мать сыра земля.

Та полю немає кінця, а все трупи і трупи, і ти, як була, недосяжно далека.

Наш "хірург" питає мене: "Чи немає листів від неї?"

"Від неї"? Немає...

А може, й тебе вже немає?..

Люблю, вірю — існуєш!"

"Моя дорога Мар'яно! Ніколи ще нам не було так тяжко. Сьогодні ми перейшли на лівий берег річки — і Україна, наша вітчизна, земля наша, зосталася за нами. А ми живі... Ми не вмерли на її колючій стерні. Ми дивимося в вічі один одному, ми, захисники своєї батьківщини!.. Деякі з нас брали жменю піску з рідного берега, щоб понести з собою.

Сьогодні ми не знаходимо спокою. Ми не заслужили на спокій. Осіння мжичка криє від нас світ і труїть нам душу. *

Коли б дали наказ повернутися назад, на рідний берег, і хоч би вмерти там — зітхнулося б вільніше... Не вагалися б і хвилини.

Зранку сьогодні був бій. Короткий. Але нам після нього стало легше на серці. Гаряче було. Мстилися їм за Україну і були такі повні цього почуття, що ран своїх довго не відчували.

Чи траплялося тобі коли-небудь бачити підстреленого пса? Він оскаженіло крутиться на місці, з гарчанням і вереском. Ось так вертілися на місці підбиті моїми гарматниками фашистські танки, зникаючи в диму і вогні.

З такою насолодою ми не стріляли в них ніколи... І, коли кілька танків прорвалося ближче до нас, побачила б ти, з якою люттю кидалися на них наші бійці з гранатами. Людина йшла на танк сам на сам — і перемагала. А коли й загибав хто з нас, запаливши ворожий танк, то хіба не була то перемога бійця?

Міцний трунок бою ми пили з насолодою і були п’яні, по-справжньому п'яні від ворожої крові. Ми мстилися за смертельно вжалене наше почуття воїна, за кревну нашу муку... І, знаєш, легше нам стало. Немов сонце бризнуло нам з-за хмар. Ми вміємо бити ворога і будемо його бити!

А тим часом ми залишили Україну.

В цей час я хотів би бачити мого батька і почути його думку про шлях нашої вітчизни. Я написав йому листа і жду відповіді на всі мої питання. Він старий і досвідчений. Кілька епох пройшло перед його очима. Він був і обсерватором, і активним учасником історії своєї батьківщини протягом цих кількох епох.

Півстоліття тому батько вже віддавав свої сили для визволення своєї батьківщини. Він спостерігав, як у киплячому вирі боротьби з'являлися люди і виростали на владарів думок цілого покоління, потім зникали з обріїв. На його очах з'являлися і вмирали різні політичні партії, народжувалися і вмирали епохи...

Нехай же скаже мені своє слово.

Батьків твоїх щиро вітаю, а тебе люблю ще дужче, ще палкіше".

"Світла моя мріє! Якого прекрасного листа прислав мені мій старий. Шкода, що в боях і походах я його втрачу.

Вчора мені довелося побувати в Політуправлінні армії. Там розмовляв я з одним полоненим — німецьким пораненим капітаном. Випадково, між іншим, спитав я його, чи скаржиться він на поводження з ним у нас. Але він був зовсім задоволений з нашого до нього ставлення.

— Чим ви пояснюєте це? — запитав я.

— О!..— раптом засміявся цей арієць. — За нами впадає вся Європа, на те ми й арійці...

З якою насолодою я пустив би йому в рот кулю!..

Батько пише в листі: коли б фашизм залишився на Україні, це був би кінець її історичного шляху, кінець її історії. Як це глибоко ми почуваємо тут, на фронті!

/.../ Чудові в нього слова про те, що українська інтелігенція буде однією з тих цитаделей, об яку фашизм розтрощить собі довгасту арійську голову. Не на те Україна вписала в історію людства кілька блискучих сторінок, не на те творилася її історія, щоб раптом, вийшовши вже на широку дорогу, бути поверженою в німецьку пучину і назавжди загинути.

Чи побачу я свого старого, щоб обняти його з подякою за ці чудесні слова?

До побачення ж, моя хороша, чсна подруго! Цілую тебе гаряче".

Минають останні дні лютого. На Україні в ці дні навіть крізь морози почуваєш перший подих недалекої весни, — тут віють віхоли, шибки на вікнах вкриті грубим шаром льоду, рипить під ногами сніг... Збираєш усі сили, напружуєш нерви, ждеш...

Нарешті відбулося побачення батька з Євгеном Вітровим. Незважаючи на дозвіл комісара, його довелось було відкласти через батькову хворобу. Мабуть, він перехвилювався тоді, почувши вперше про Вітрового, і трохи заслаб. Вчора була неділя, і я вперше водила батька до шпиталю.

Мене не було під час розмови його з Вітровим: я відчула, що Євген без мене скаже батькові більше. Я певна була цього; та не думала, що Вітровий знає так багато, що він так багато скаже батькові... Хіба могла я думати, що він знав і, більше місяця зустрічаючи мене в шпиталі, не зважувався сказати мені про загибель мого чоловіка.

Коли ми прийшли додому, батько сказав, що розраховує на мою тверду вдачу, і розповів мені все... Орест забитий, до того ж за якихось невідомих обставин.

Він мав рацію, звіряючись на мою вдачу. Я зустріла цю звістку твердо, принаймні без істерики. Багато жінок в наші дні, мабуть, підготували себе до подібної звістки. Навіть у нашому невеликому будинку не я перша за ці дні втратила на війні чоловіка.

Батько голубив мене, втішав. І я зібрала всі свої сили, щоб не виявити перед батьком свого розпачу і не схвилювати його. А те, що батькові обставини загибелі Ореста здавалися непевними, не давало мені змоги зосередитися на безпосередніх переживаннях втрати.

Побачивши, що я витримала, батько промовив:

— Війна є війна... Ми ще самі не знаємо, що втратимо. Адже це тільки початок...

Дивно: батькові сьогодні бракує достатньої чулості. Нащо він говорить мені подібні речі?

— Як же ж так?..— розгублено кажу я, бо й справді не знаю, що сказати.

— Усі тепер несуть жертви.

— Але в мене...

На одну мить я запнулася.

— У мене не так, як у інших...

— Кожен, Софіє, терпить по-своєму. Навіть, коли горе у різних людей однакове — мучиться кожен по-своєму...

Батько промовляє це, і — я бачу — в очах його немов застигла якась інша думка, яку він не говорить мені, а тільки пристосовує до неї свої слова. Це плутає мене і не дає мені змоги переживати своє горе всім своїм почуттям.

Отже, всі в змові. Власне, батько, Вітровий і ще хтось, що прийшов до нас і скаламутив нам настрій...

Можливо, і капітан Прокопчук, що зник так само швидко, як і з'явився.

І ось я біля Клавочки. Вона міцно спить, розкидавши ручки на постілі. Як сприйме вона звістку про батька? Діти бувають надто вразливі. А проте вони й забувають своє горе швидко.

Як скажу їй про все?.. На це мені не вистачить сили. Ні, діти наші не повинні терпіти страждання. Слабкий стогін дитини відгукується громом у серці матері. Чим завинила дитина? Я мушу оберегти свою дитину від муки, якою розплачуємося ми, дорослі, за потворність і звірячу натуру інших людей.

І в цю хвилину весь світ у моїй уяві поділяється на два полюси, і на одному — весь світ, що борсається в смертельній боротьбі, що вирує в скаженому урагані й не знаходить собі спокою, а на другому — тільки моя дитина, для якої, власне, й не існує того другого світу, яка ось, може ігноруючи все інше, спокійно собі тішиться солод-кими снами, вночі бачить сонце, і чує співи весняних пташок узимку, і всміхається чарівною, всепокоряючою усмішкою до мами своєї, і без найменшого сумніву бачить світ увесь, який тільки може вмістити її душа, радісним і щасливим... Спи ж, моя доню, мама твоя, немов та вовчиця, не пустить і близько нікого до твоїх снів...

Раптом мені спадає на думку, що я переховую чужу таємницю. Бережу її від моєї кращої подруги. Як усе влаштовано на світі... Ти живеш своїм ладом думок і чину, і не почуваєш, і не розумієш, що поруч, може, за цією стіною, може, на сусідній вулиці, вже відбулося щось велике, що вже, хоч ти й не знаєш цього, увійшло в твоє життя і, може, перевернуло його по-своєму, визначило йому новий, зовсім інший шлях.

Скільки разів щодня проходить врівноважена Лідія Вітрова повз той шпиталь, де лежить покалічений її чоловік. І, може, вона так само проходила повз вікна операційної кімнати в ті хвилини, коли її чоловік на операційному столі боровся зі смертю і ми допомагали йому в цій боротьбі.

Ось ідуть назустріч мені Тимченки. Олег Арсенович з великою текою, в якій звичайно носять рисунки. Він рушає до свого архітектурно-планувального відділу. Павлина Андріївна — з кошиком. А може, десь, от за тією стіною або десь далеко, уже відбулось щось і визначило їм іншу колію життя.

Ну, так і є... Та вони вже знають, що відбулося. Олег Арсенович весело розповідає, а його дружина захоплено дивиться йому в обличчя. У них новина: Олег Арсенович одержав від уряду пакет. Йому запропоновано опрацювати кілька проектів селянського будинку для України.

— Ви ж розумієте,— захоплено промовляє він,— не халупами убогими будемо ми забудовувати українські села...

— Звичайно.

— Коли вже вони зруйновані до пня, то будемо будувати нові, кращі. Зараз треба про це думати, бо — хто знає — може, за який місяць потрібні будуть тисячі проектів для самих тільки наших сіл, а ми хіба готові?

І він сяє, мабуть уперше за всі місяці перебування тут, такою радістю, що й мені стає веселіше, і я сміюся слідом за ним, бо ж таки є чому радіти.

— Ми сьогодні прийдемо до вас — похвалитися Гордієві Романовичу нашими новинами.

Це вже обертається мені вслід чудова Павлина Андріївна.

"Є чому радіти, є чому радіти",— проситься до моєї свідомості нова думка, коли я рушаю своєю дорогою. Справді, в руїнницькій симфонії, що лунає над нашим світом, вперше почуто нову ноту... Збираємося будувати на згарищі!.

Таємниця мене гнітить. Коли я побачила Євгена Вітрового, що вже сам підвівся з ліжка і навіть без будь-чиєї допомоги підійшов був до вікна, я зробила спробу покласти кінець його таємниці.

— Євгене, час покликати сюди Лідію.

Ах, які перелякані зробилися в нього очі! Він простягнув до мене єдину руку, немов хотів стримати мене.

— Ще не треба, не треба... Я ще не одужав.

— Ви боїтеся за Лідію чи за себе?

Він не відповів, все ще стурбовано дивлячися мені в очі.

— Вона дуже витримана /подина...

— Але ж вона буде мучитися.

— Рано чи пізно — вона не мине цієї муки... Але зараз терпите й ви, думаючи раз у раз більше про вашу майбутню зустріч. Лідія ж переживає і без того, не маючи од вас ніякої звістки...

Обидва товариші Вітрового по палаті пішли до клубу. Ми були самі. Євген раптом схопив мене за руку і, нервово тремтячи, прошепотів:

— Як ви думаєте, чим закінчиться наша зустріч?

— Як то — чим?.. Звичайно, будуть сльози...

— Ні, я зовсім не про те...

— Не розумію.

— Софіє, ви знаєте, як я люблю Лідію. Я ніколи не дозволив собі образити її чи завдати їй найменшого душевного болю. Та за те тільки, щоб полегшити їй якесь неприємне переживання, я ладен зробити все, на що здатний. Як же я тепер покажуся перед нею таким?.. А що, коли, — і в очах його промайнув жах, — вона...

— Все це зайві думки, — обірвала я його майже гарячкову мову.— Ви хоч і любите, а не знаєте добре своєї дружини. Вам треба побачити її, і що скоріше, то краще.

— Хоч кілька днів ще, — просився він.

— Але ж уявіть, Євгене, ви лежите в цій палаті, а вона ходить щодня під вашими вікнами і нічого про вас не знає... Це жахливо.

— Ні, ні, ще треба почекати. Я скоро випишуся зі шпиталю. Тоді...

Я не в силі була його переконати. Сама думка про майбутню зустріч з дружиною призводила його до такого збудження, що він неминуче почував себе після того гірше. Довелося дати йому спокій.

Перші дні після звістки про загибель Ореста я мало бувала вдома: іду вранці й повертаюся додому тільки ввечері, пізно. Рано веду Клавочку до дитячого садка і тоді йду до шпиталю. Батько залишається сам. Звичайно, він нудьгує без мене, адже вдень у нас буває тільки бабуся-прибиральниця і вона небагата на теми для розмови. І проте батько жодним словом не натякнув мені на свою нудьгу. Він мене розуміє... Розуміє, чому уникаю я залишатися вдома і поспішаю на люди.

Коли я довго затримуюсь, бабуся вкладає Клавочку без мене і йде додому. Батько залишається зовсім один. Якась боротьба вже втомила його за день, він виснажився і вже не може опиратися більше тузі, що гризе його. Його нетерпіння з'їдає його, і, мабуть, чекаючи мене, він не відходить від дверей, бо тільки-но з'являюся я в коридорі, як він уже відчиняє мені назустріч двері з нашого приміщення і жде, поки я підійду. Я дорікаю йому за це, бо він може застудитися. Та він не зважає і метушиться біля мене, допомагаючи роздягтися. Він високий, незграбний козарлюга, і метушливі рухи йому зовсім не пасують. Мені шкода його. Я цілую його в обличчя, відчуваючи тютюновий запах його довгих шорстких вусів.

Я помічаю ще одне: в кімнаті коло дверей ціла хмара цигаркового диму: батько довго стояв, чекаючи мене, під дверима.

Він не доторкнеться до вечері, коли немає мене.

І саме того вечора, коли я розмовляла з Євгеном Вітровим про майбутню зустріч його з Лідією, я раптом застала її у нас. Я глянула на батька. Ну, так і є — ми обоє змовники щодо неї... А вона як на те ще й розмову починає саме про Київ і наших чоловіків.

— Знаєш, Софіє, я довідалась, що сюди приїхав один чоловік з німецького тилу. Він якось перебрався через фронти... Він був і в Києві щось із місяць.

— Що він розповів тобі?

— Про Євгена нічого. Він у Києві бачив кількох наших знайомих, але про Євгена не чув нічого...

— Гм, — могла тільки промимрити я. Батько ж одвернувся до столу.

— Ти думаєш — з ним не все гаразд? — питається вона для чогось у мене...

— Все може бути. Війна є війна...

Ці слова були в мене готові, я їх не придумувала. Звідки вони? Ага, це ж батькові слова. Я відповіла їй батьковими словами до мене...

З делікатності Лідія переходить на інше: їй незручно заперечувати мені, бо ж лише кілька днів, як ми одержали звістку про загибель мого чоловіка.

Але я вирішила прискорити обов’язково зустріч її з Євгеном. Так далі залишатися не може.

Нашу розмову обірвав Микола Шелестюк, мій товариш ще з студентських років і співавтор деяких наших спільних дослідницьких робіт з історії. Постукавши, він увійшов до кімнати, і я не пізнала його. Востаннє я бачила його місяців зо три тому. Високий, з величезною чор-ною бородою, він здавався дідом, хоч і не мав ще й сорока років. Незважаючи на холод, він був одягнений легко, в звичайному демісезонному пальті поверх куртки, підбитої ватою. Замість валянців носив черевики і старі га-лоші. Мав вигляд людини, що забуває про свою зовнішність.

— Яку маємо годину? — запитав він, ледве привітавшись.— Я допіру з публічної бібліотеки, а там годинник стоїть, мабуть, примерз до стіни.

Довідавшись, що вже пізня ніч, він стурбовано підхопився:

— Але ж дружина дала мені деякі доручення і тепер я вже не встигну їх виконати, уже ніч, крамниці давно зачинені...

Лідія засміялася. Він таки був смішний. Але я глибоко співчувала йому. Навіть у такі тяжкі для всіх нас дні цей хворобливий і незабезпечений матеріально чоловік не здається і забуває про все заради своїх творчих планів.

Я заспокоїла його і пообіцяла сама поговорити з його дружиною, щоб не давала йому ніяких зайвих доручень. Тепер Шелестюк пояснив, що прийшов узяти в мене виписки з деяких архівних документів, зроблені мною ще в Києві і не забуті при евакуації. І він з тривогою в своїх захованих глибоко чорних очах вдивлявся в мене: чи не відмовлю... Виписки ці мали велику цінність, особливо тому, що будинок у Києві, де містився цей архів, згорів під час воєнних дій

Поки я шукала для нього ці папери, він вийняв зі свого старого, схожого на торбу, портфеля стару, подерту книжку і простягнув мені:

— Подивіться, це я придбав сьогодні, проходячи повз базар, у одного старожечника. Випадково знайшов серед різного сміття.

Перехилившись здаля, я однією рукою розгорнула книжку. Вигук здивування мимоволі вирвався в мене: це був один із збірників архіву Південно-Західної Русі, якого ми, звичайно, не мали тут, але який легко було знайти в кожній великій бібліотеці.

— Мені якраз потрібний цей том, а його тут ніде не знайдеш,— промовив він, побачивши на моєму обличчі деяке розчарування.

Я знайшла потрібні папери, і він, радісний і повеселілий, заховав їх до свого безмежного, невизначеної форми, портфеля. Він уже хотів бігти, але я ще затримала його і напувала чаєм. Я знала: він мало дбав про себе, часто запізнювався прийти до їдальні і залишався без обіду. Він нашвидку випив дві шклянки чаю з бутербродами і побіг, боячись, щоб не розсердилася на нього дружина за пізній прихід додому.

Після нього стало ще сумніше.

Другого дня я могла не йти на роботу і, шкодуючи батька, залишилася вдома. Та батькові треба було піти кудись на годину-друту і я зосталася сама. Тоді я згадала, що давно не була в старого Тихона.

Старий відає в дворі водогоном. Знадвору, біля його вікна, кран. Зранку і ввечері сюди приходять мешканці з відрами, старий поглядає на них крізь вікно і дає кожному воду. Я вийшла надвір і постукала до нього у вікно. Він нахилився до шибки і жестами гукав мене до себе.

У нього в підвалі ще більше тепер кліток з птахами. Усі стіни завішані клітками. І мимоволі спиняєшся, здивований різноголосим свистом і суєтою птахів.

Дядько Тихон плете сітку.

— Ловити перепелів,— пояснює він мені.

— Але де ж вони?

— Нема, дочко, нема, будуть колись. Жита, пшениці будуть вистигати, от тоді саме й ловити...

— Це ж коли буде — наприкінці літа, а тепер ще й весною не пахне.

— Як для кого, а я вже бачив весну...

Він почав оповідати мені, як ходив учора в лісі й прислухався до вітру, в якому відчув перший весняний запах, і що бачив якихось жучків на снігу, без яких не починається весна, і вороння грало вгорі, як буває перед весною...

Червоноволий снігур раптом почав плескатися в своїй бляшанці. Розілляв воду і сполохано, скоса дивився на господаря.

— Весною на фронті може бути передишка, дядьку Тихоне. Весною зіпсуті дороги й аеродроми.

— Ну, ти, — весну почув!..

Він підійшов до клітки, вийняв порожню бляшанку. Маленькою ганчіркою витер у клітці воду і знову налляв птахові в бляшанку води.

— Незабаром потепліє... Снігурі здалеку тепло чують.

Я принесла його годованцям трохи ласощів — крупів, грудку цукру, соняшникового насіння. Старому було важко з харчами для птахів. Сам він дуже схуд і згорбатів ще більше. Тільки сплутана чуприна на голові виросла буйніше і брови немов розрослися рясніше.

— Канарка здохла,— з сумом повідомив старий,— годівля не та. У неї свій раціон, пташка вона дуже вибаглива, примхлива. Здохла. Що ж? Вона в мене завжди заводила, а решта — кожен по-своєму — підхоплювали. А тепер що — нема кому заводити, одна суєта... Отак.

— Закінчиться війна — купите нову канарку.

— Не купиш... З моди вийшла. Не продають. З-за кордону їх колись возили.

— Після війни закордон не буде для нас недосяжний. Може, хто з бійців з Берліна привезе...

Я спробувала жартувати.

— Ось,— раптом показав він мені на тарілку з чудесним зеленим вруном,— Овес!.. їм треба давати молодої травички, вони люблять, особливо щиглики. Тоді в них і колір яскравіший.

— Тихоне Макаровичу, у мене загинув чоловік. Працював у німецькому тилу, організовував партизанів. Нещодавно одержала звістку — загинув...

Він залишив свій клопіт біля птахів і став ближче до мене.

— Загинув? Убили? Так, так... Без чоловіка сім'ї тяжко.

Він співчутливо дивився на мене, але слів йому для співчуття бракувало.

Він ще хвилину дивився мовчки повз мене в куток, потім знову взявся за сітку на перепелів.

Потім він уже не згадував про мого чоловіка, а захоплено почав розповідати, як він улітку ловитиме перепелів. У нього буде нова сітка і є старий, спеціально на перепелів, свищик. Він вийде перед заходом сонця в поле, ходитиме обніжками серед пшениць та жита і буде собі потихеньку висвистувати свищиком. Коли поблизу в хлібах буде десь перепел, то обов'язково відгукнеться. Тоді він розстелить на колоссі сітку, сам причаїться коло неї і почне знову висвистувати. Птах неминуче, хававкаючи з хвилювання, йтиме на його свист. А коли опиниться під самою сіткою, тоді треба раптом підвестися і злякати його. Перепел свічкою вирветься з колосся і, звичайно, заплутається в сітці... Тоді всього й роботи, щоб його розплутати.

— Що ж, ви їх потім смажите і їсте?

Старий злякано дивиться мені в вічі. Що? їсти птахів?.. Він за все своє життя не з'їв жодного птаха. Він просить пам'ятати — птахів він не вбиває; вбивати птахів — злочин, вбивство птаха рівне вбивству людини...

У старого сьогодні просто нудно. Я повертаюся додому, де вже чекає мене батько.

Уральське сонце зламало одного дня сувору і вперту зиму. По-весняному шумить вода, цвіріньчать горобці, а біля струмків граються діти. Кучугури снігу раптом осіли, а подекуди оголилася чорна земля.

І немов камінь трохи одвалився від серця. І з фронту йдуть добрі звістки. Рідна земля скидає з себе німецьку мерзоту і кличе нас до себе.

На нічному чергуванні, коли я обходжу палати, мене гукає до себе Вітровий. Я запалила електрику. Він не спить, а сидить на ліжку і, можливо, жде мене.

— Я тепер, Софіє, зовсім одужав.

— Я рада.

— Тільки обморожені ноги почали знову трохи пухнути і болять. Весною обмороженим гірше.

— Це не завжди так буде.

— Вчора мене кликали до комісара. Там був і головлікар. Вони кажуть, коли я схочу, можуть виписати мене зі шпиталю. Я можу жити вдома, але приходити до шпиталю на огляд і лікування. Взагалі, можна вважати, що я одужав.

— Євгене, я така рада...

Він раптом змінює тон і говорить зовсім тихо:

— Завтра я думаю виписатися. Я навіть сказав про це головлікареві.

Він хвилюється, і я хвилююся за нього і за Лідію.

— Завтра я думаю піти до Лідії...

— Пора. Може, сказати їй, щоб прийшла за вами?

— Краще я сам прийду до неї. Коли вона побачить мене тут, вона дуже злякається і буде вражена. Краще нехай вона зустріне мене в себе вдома...

— Як хочете...

— Софіє, я хочу, щоб зі мною прийшли ви. Я хочу разом з вами прийти до неї. Ви зможете?

— Ну, звичайно. Про що тут питатися...

— Дуже вдячний. Я просто не зважуюся сам іти. Разом краще.

— Тоді я прийду ввечері. Треба, щоб Лідія була вдома. Я подзвоню їй завтра на роботу і скажу, що прийду ввечері до неї. Вона ждатиме.

— Що буде?.. Що буде? — раз у раз промовляє він у розпачі.— Цієї ночі я не засну зовсім.

— Після безсонної ночі вам буде гірше.

— Але що зробиш?..

— Я принесу вам брому. Ви мусите спати. У мене є чоловічий одяг — завтра я занесу вам.

Вранці я попередила Лідію. Я навіть схитрувала трохи — сказала, що прийду, можливо, з Борисом. Краще буде, коли вона знатиме, що в компанії буде і мужчина — одягнеться не по-хатньому. Любий мій, тихий янголе, як зустрінеш ти нас?

Все-таки Євген ще кволий. На вулиці він іде поволі. Спирається на патик: права нога завдає йому клопоту. Він палить цигарку за цигаркою. Біля кіно — вже зовсім недалеко від домівки Лідії — він чомусь довго розглядає рекламу.

Я все ж підтримую його трохи під руку.

Сонце віддзеркалюється в кожному струмкові, і люди довкола нас неначе допіру вийшли цілим натовпом з тісного, задушливого приміщення — не поспішають, набираються сонця і повітря.

Біля парадного Євген нервово і швидко допалює цигарку, рвучко кидає її в струмок і рішуче, швидкими кроками, починає підійматися по східцях. Звідки в нього стільки сили?..

Сусідка відкрила нам надвірні двері. Потім я тихо стукнула до Лідії.

— Можна, — чути її спокійний голос.

Уже в кімнаті я попереджаю:

— Я не сама, Лідочко, зі мною... Але ти не хвилюйся... Що зробиш... Час такий...

У неї в руці вовняний клубок і дві недов'язані рукавиці. Лідія розгублено дивиться на мене, нічого не розуміючи. В цю мить на порозі стає Євген. Вона пізнає зразу і кидається до нього. Я бачу сплетений клубок двох людських тіл і чую — ні, не людську мову — якесь мурмотіння, приголомшений стогін чи хвилинне оніміння двох людей, початки слів, обірвані поцілунками і глибоким зітханням Лідії, що задихається від збудження... Що робити тут мені? Тепер я зайва.

Раптом Лідія, мабуть відчувши, що він обіймає її однією рукою, з диким істеричним вигуком відскакує від Євгена і великими застиглими очима дивиться на його порожній рукав. Під її поглядом він схиляє голову, немовби в чомусь завинив. Патик, на який він спирається, давно вже лежить на підлозі, і його хутрова шапка теж.

Та це триває тільки одну мить, хвилину — не більш, і Лідія знову на грудях у чоловіка, і плаче тихо і покірно, і він гладить волосся її і пальцями перебирає окремі хвилясті пасма.

Вона не помічає навіть, що все ще держить в'язання, і обіймає чоловіка рукою, в якій затиснутий клубок і рукавиці — подарунок чоловікові на випадок майбутньої зустрічі...

Минають хвилини. Мені тяжко дивитися на них. Може, піти?

Нарешті за глибоким зітханням Лідії прозвучали перші слова. Закінчилися муки народження нового в їх житті. Зі словами починаються перші хвилини їх нового життя.

Тепер мені можна йти.

Тихо зустріла Лідія своє горе, показавши чоловікові тільки свою радість з приводу його повернення. Нервовий і гарячий Євген зрозумів цю тактовність своєї дружини. І, хоч сам ще був кволий, не тільки не дозволив дружині ходити коло нього, як коло хворого, але сам оточив її ніжним і день у день вигадливішим піклуванням.

Не втримавшись тільки при першій зустрічі на якусь хвилину, вона потім ніколи не показала й разу, що помічає його каліцтво. Може, в цьому й таїлася її таємнича, глибока сила, що дозволяла їй завжди скоряти запального і бунтівливого свого чоловіка.

Коли вперше після шпиталю він прийшов до нас, ще на порозі батькової кімнати підняв руку і закричав:

— Бачите — одна!..

Батько намагався його заспокоїти. На його думку, Євгенова біда все ж таки давала йому змогу працювати як раніше, — а це головне. Євген раптом грюкнув по столу і закричав:

— Ми побачимо, як після війни будуть розправлятися з фріцами!..

Потім, ухопившись однією рукою за голову, похилився на стіл і заплакав. Увійшла Лідія. Вона була затрималась, роздягаючи пальто.

— Євгене, давай я допоможу тобі роздягтися — тут досить тепло.

Вона говорила так рівно і спокійно, немов нічого, власне, не сталося... 1-ми були здивовані — Вітровий одразу заспокоївся. А раніше колись було, як він спалахне, то нелегко його вгамувати. Раніше виявляла себе його вдача, тепер — нерви.

До війни Євгена вважали талановитим інженером. Більша частина його часу минала на руднях коло агрегатів. Ампутована рука буде все життя нагадувати йому про себе.

— Що я тепер?.. — все ще гірким тоном питав він.

Тоді батько підвівся зі свого постійного крісла і підійшов до Євгена. Висока батькова постать у цю хвилину здалася мені ще вищою, його очі — ще глибшими і більш нахмуреними, і навіть довгі його вуса здавалися вирізьбленими на важкому барельєфі з чавуна.

— Ти тепер, — вигукнув він, грюкаючи своєю палицею в підлогу,— є більше, ніж був до цього. Не збагнув?..

Євген винувато подивився на батька.

— Для кого ми живемо — для себе? Ти подумав про це? Що буде з нашим народом після війни — ти подумав?.. Скільки його і який він залишиться?.. Скільки було до війни? Сорок мільйонів, а хто зараз поручиться, що зостанеться хоч половина?.. Ти був у німецькому пеклі — сам бачив. А це ж тільки початок. Скільки винищать народу терором, скільки видушать його голодом і хворобами, скільки ляже під бомбами й кулями. Народ жде від нас, що прийдемо й допоможемо йому звестися з гнилої соломи. Коли раніше ми мали перед ним обов'язок — тепер маємо його в стократ. А ти мене питаєш, що ти тепер!..

Євген мовчав, похилившись. Він завжди був кращим батьковим учнем і завжди розумів його з першого слова.

— Тобі дано друге життя — з більш ясними думками і незмірно сильнішим почуттям. Те, що ти маєш віддати народові, ти не втратив — воно при тобі. І ти його віддаси, бо народ тобі верне батьківщину і вимагатиме за це дорогу винагороду. Збагнув тепер, що ти є?

Вітровий мовчав. Він збагнув. Та він і знав це, а тільки втрачене на фронті здоров'я зробило його слабшим і кволість немовби здолала його на хвилину.

— Не звикну ніяк, — виправдовувався він.

А все ж таки батько — жорстока людина. Не зважив і на те, що Євген ще не зовсім одужав. Мені було трохи ніяково перед Лідією: навряд чи до серця їй припав батьків тон. Тепер вона сиділа і злякано дивилася на нього. Я зрозуміла — вона боялася, що батько вестиме й далі в цьому дусі.

Але він і Євген лагідно всілися на дивані й взялися за цигарки, Євген вийняв з кишені портсигар і почастував батька:

— Лідія сама готувала гільзи і наробила цигарок.

Обидва сиділи, обнявшись, у хмарі цигаркового диму. Я бачила, як Лідія полегшено зітхнула. Бідна, вона надто переживала за свого чоловіка.

На цей раз Євген розповів більше.

З Орестом він бачився не раз у Києві. Сам прибув до Києва з дорученням одного з партизанських загонів Чернігівщини. Загін мусив мати зв'язок з Києвом. На той час міські партизани уже мали кілька провалів. Гестапо неначе за готовим списком забирало товаришів. Ніхто не розумів причини провалів. Перевірили людей, змінили квартири, прибрали нові прізвища... А незабаром знову почалися арешти. А ті, кого заарештовували раніше, уже висіли в саду Першого травня.

Групам довелося діяти окремо, ізолюватися.

Саме тоді кілька товаришів дістали наказ перейти фронт. В їх числі був і він, Євген. Усе було готове для цього, маршрут теж був зарані визначений і схвалений. Наперед були вказані явки по дорозі. Завдання було надто важливе, і люди — всі шестеро — були обрані надійні. » Орест просив Євгена, покидаючи місто, зайти до нього до приміщення. Це на Печерську. Він мав дати на дорогу їм деякі важливі вказівки. Та, коли він прийшов до Ореста, побачив на підлозі його труп. Очевидно, його вдарено важким письмовим прибором, що валявся там же на підлозі. Переконавшись, що Орест забитий, Вітровий оглянув приміщення, шукаючи документів, які могли б бути корисні для гестапо. Очевидно, хтось зробив це раніше. Треба було доповісти товаришам, що залишалися, але зривати вихід з міста не можна було і він мусив повернутися до своїх товаришів. До міста вони не поверталися, і Євген більше нічого не знає про вбивство Ореста.

Мабуть, загибель Ореста була поганою передзнакою в їх подорожі. Увесь час їм не щастило. Майже усі явки по дорозі були ліквідовані гестапо, і група їх не провалилася тільки завдяки виключній обережності їх керівника — лейтенанта, що вже кілька місяців працював у німецькому тилу і мав великий досвід у подібних переходах.

Остання явка була в шахтарському виселку недалеко від лінії фронту. Товариш, відряджений перевірити адресу, повернувся і доповів: усе в порядку. Тут мали вказати їм, де слід переходити лінію фронту.

Обережно, по одному пройшли вони на квартиру колишнього рахівника шахтного управління, старого інваліда. Він жив самітно край виселка. Одного з товаришів поставили вартувати.

Вирішили чекати тут до ночі. Але не пробули й години: раптом ускочив до хати товариш, який вартував, і гукнув:

— Рятуйтеся: ми в пастці!..

Вони спробували завчасно вирватися звідси, і з ними разом старий рахівник, котрий запевняв, що він не знає, хто міг виказати їх гестапо.

Німці зразу відкрили по них стрілянину. Першими ж кулями були забиті один з товаришів і старий рахівник. Виходу з пастки не було. Тоді вирішили розбігатися в різні боки, і, кому пощастить, той мусить довершити покладене на них завдання.

Пощастило Євгенові. Просто якийсь неймовірний випадок, які часом трапляються в подібних ситуаціях;..

На його думку, решта товаришів загинули. Певне було те, що вони не далися живими до рук ворогові.

Неймовірний випадок не повторюється. Німецькі кулі настигли Євгена біля колючих дротів, за якими його ждав порятунок.

Ми вислухали його оповідання і мовчимо: надто багато в ньому для всіх тяжкого. Що ж іще я мушу знати про загибель свого чоловіка?..

Дивна розмова була в мене сьогодні з одним моїм знайомим інженером — Березою. Такі розмови не забуваються. Він наздогнав мене на вулиці, коли не поспішаючи я поверталася зі шпиталю. Ми були знайомі ще з Києва. Не раз заходив він у своїх справах до батька. Тут він не бував у нас, зустрічалися ми тільки на вулиці, та й то зрідка. Маючи відомості про всіх земляків, про Березу я не знала нічого -• ні де працює, ні як живе...

— A-а... моє шанування! Як живеться? — вигукнув він і простяг мені руку.

— Звичайно, як і всім. Дякую.

— Де працюєте?

— У шпиталі.

— Значить, залишається час поза науковою роботою?

— Ні, я тимчасово облишила наукову роботу.

— Так, так... Гордій Романович як там?

Інженер Береза розмовляв російською мовою напрочуд легко, вживаючи навіть місцевих діалектизмів, яких, звичайно, не запроваджено до літературної мови.

— Батько часом хворіє, але зараз йому добре, навіть виходить гуляти. Ви в нас ще не були?..

— Не знаю, де ви мешкаєте, та й часу мені тепер зовсім бракує. Знаєте, тисячі різних навантажень... Я в проектній конторі будівельного тресту, роботи до біса, і ніяк не можемо впоратися з планом... Просто не маю часу подумати про знайомих...

Лише тепер я побачила в нього величезний портфель на дві застібки, розпертий і незграбний. В другій руці сітку на продукти, котру тут звичайно називають "авоська". На цей раз, здається, ця річ виправдала свою назву...

— Я бачу, ви не марнуєте часу...

— Що ви, що ви, товаришко Майдан?.. У мене кожна хвилина розрахована, зарані узята на облік... Точний ліміт часу — точний план.

— Надовго, дозвольте поцікавитись, наперед ви розпланували своє життя?

‘ — На досить тривалий період... У всякому разі, на

кілька років.

— Як, ви навіть точно розрахували, коли повернетесь на Україну?

Його обличчя відбило подив.

— Ця операція взагалі не увійшла до мого плану.

— Ви не думаєте повертатись?..

— Е-е, як вам сказати... Я, власне, не проробив цього питання. Я просто ще не обрахував усі можливі тут стимули. Звичайно, походженням я з України, але мої батьки розмовляли російською мовою і мене навчали тільки російської, так що е-е... я не бачу точно і ясно, що, власне, зв'язує мене з Україною... Приміром, тут я маю всі умови для того, щоб жити і працювати, а там... хто знає, як воно там уже виглядатиме... Війна!..

Він подумав хвилину і додав:

— Людина, знаєте, легко звикається з новими обставинами... А Україна для мене немовби прекрасний спогад з дитинства... І тільки.

З несподіванки я навіть не знала, як мені повестися. Все в мені нуртувало, і я ладна була дати йому прилюдно ляпаса, та це тільки принизило б мене. І дискутувати з цією людиною я не могла: це теж було б мені гірко...

— До побачення! — раптом промовила я, зовсім нечемно обірвавши його на слові, і повернула до першого ж завулка.

І, йдучи, відчула на собі його вражений і здивований погляд.

Вперше видався зовсім теплий день. Можна ходити без пальта. І я вперше відчинила вікна.

До кімнати вдерся глухий, на низькій ноті, протяжний і тяжкий крик чи стогін людини. Мабуть, це з другого поверху — над нами. В чому річ? Я йду на кухню, розпитуюся. Ах, так!.. У неї вбито на фронті сина. Вона сьогодні дістала звістку. Бідна тітка Орина!.. Що — сапер? Підірвався на міні?.. Сапер помиляється раз у житті. Яке тяжке її голосіння!

Внизу під вікнами стоїть гурток хлоп'ят. Вони мовчки, не розуміючи, як реагувати на це, підвели голови до вікна тітки Орини. Футбольний м'яч відкотився вбік — ніхто не рветься до нього.

І дивна річ діється зі мною: що більше я слухаю, як гуде нагорі Орина, — твердішою роблюся сама. Зараз мені здається — ніяке горе не примусить мене плакати. Я йду до Орини.

Вона сидить на ліжку, червона й опухла від сліз. їх уже не вистачає старій жінці — вона тільки стогне, гуде, з істеричним хрипом втягуючи в себе повітря. І гнеться, хитається, сидячи, немов осичина од вітру. А очі її сухі, червоні, запалені, і рот — з одвислою нижньою щелепою, з єдиним зубом угорі посередині — зовсім безпорадний, як у малої дитини.

— Що ж, — кажу я, сідаю поряд і кладу їй на плече руку, — у багатьох таке горе... Не слід віддаватися горю.

Здається, після моїх слів вона гуде ще дужче. В руці у неї зім'ятий лист, якого вона не може й прочитати, бо неписьменна. Синів у неї більш нема, і взагалі немає більш нікого з рідні. В минулу війну німці вбили в неї чоловіка.

Я тут зайва. Важко їй зарадити, втішити її. Я повертаюся до себе. Батько говорить мені:

— Вчора я зустрівся з професором Гурієм.

— Як він почуває себе? Я давно його бачила.

— Він, бач, турбується не за себе. Про тебе розпитувався. Домагається, щоб ти готувалася до захисту дисертації. Треба, каже, примусити її — і все...

Засадити себе за дисертацію?.. Пірнути зараз в книжки і картки?

— Робота регулює людину, — умовляє мене батько.

Ні, я не можу з ним навіть сперечатися зараз.

— Ти кудись поспішаєш? — питає він сумно.— Сьогодні ж у тебе нічна зміна...

Йому сумно тому, що я йду.

— Мені треба виконати кілька обіцяних справ для моїх поранених...

Я майже брешу: поранені й справді дали мені кілька доручень, але й за них я не можу зараз узятися. Та й немає серед них термінових. Батька мені шкода, але чомусь я не можу всидіти в хаті — я мушу йти.

— Може, я скоро прийду,— обіцяю йому і розумію, що це жорстоко.

І сяйво весняного сонця раптом охоплює мене; все довкола в його променях, все випромінює сонце, все...

А проте я не можу заспокоїтися. Сьогодні в мене все як і вчора, нічого не змінилося... Але чому немає вчорашнього бодай відносного спокою?

Біля книжкової вітрини стоїть Євген Вітровий. Мені спадає на думку щаслива ідея.

— Ви прогулюєтеся?

— Іду зі шпиталю і гуляю. Сьогодні чудесно...

— Євгене, зробіть мені послугу — підіть зараз до нас. Батько сам і дуже нудьгує.

Він здивовано дивиться на мене.

— Але чому ж — послугу?.. Я й сам про це думав, лише побоювався, чи не зарано.

— Я покинула батька, і мені його шкода. А в мене важливі справи в місті.

Він згоден. Зразу повертає і йде до нас. Батько буде радий. Тепер вони не скоро розійдуться. Я можу не поспішати додому.

На вулицях рясно людей. Мене штовхають, спиняють, часом затримують. Я нервую і штовхаюся теж. Але куди, власне, мені поспішати?.. Просто посеред вулиці великими кроками пройшов кудись дядько Тихін. В руці у нього, замотана в ганчірку, клітка... Мабуть, з птахами. Невже він поніс їх за місто випускати на волю?.. Піти б мені за ним... Але він уже далеко.

І раптом почуваю я, що немовби і я в тісній клітці мого горя, — шукаю і не можу знайти собі поради. Коли б і мені вилетіти сьогодні з клітки.

Недалеко переходять вулицею пара за парою діти. Це вийшов на прогулянку дитячий садок, той, де і моя Клава. Онде вона йде, тримаючи за руку якогось меншого за себе хлопчика. Вона тягне його до .невеличкого рівчака, який обов'язково хоче перейти в галошках. Хлопчик опирається, а вона його тягне. Нарешті вихователька примітила це і взяла її за руку. Порядок відновлений. Діти рушають своєю дорогою і незабаром зникають за рогом.

Коли я дивлюся на свою дочку, мені завжди легшає. Варто лише мені почути одне її слово, і почуття замилування проймає мене всю. Дивно: зараз я не відчула цього. Навпаки — мені защеміло серце. Моя дочка не має батька... Як розповім я їй про це?

У сквері я відразу побачила дружину Шелестюка. Вона запросила мене сісти біля неї на лаві. Незважаючи на робочий день, вона була вдягнена по-святковому. Темна брюнетка, вона влітку любила вдягатися під Кармен, та і в поводженні дещо нагадувала цю пристрасну оперову героїню. Але зараз на ній було нове темно-синє пальто з чорно-бурою лисицею і чорний капелюшок, що нагадував планету Сатурн, по-хвацькому назукіс посаджену на її голівку.

— У вас святковий вигляд...

— Відпочиваю. Маю перерву на обід, от і вийшла на свіже повітря. Весна, працювати не хочеться.

— Як справи у вашого чоловіка?

— Не питайте...

— Що трапилося?

— Неможлива людина!.. Я не знаю, як на нього впливати. Ні в чому не можна на нього звіритися.

— Але в чому річ? Може, ви доручили йому щось таке, чого через свою непрактичність він не зміг добре виконати.

— Ніякого доручення!.. Уявіть тільки: йшов базаром, побачив якусь книжку і обміняв її на свою цукрову картку. Тепер ні з чим пити чай.

— Яку книжку?

— Біс його знає, хіба мене це може цікавити... Зараз продукти є смисл життя, а він їх міняє на чортзна-що...

— Архів Південно-Західної Русі?..

— Здається, щось на манер цього... По-вашому, з таким чоловіком можна жити?

— Ви не сваріться зі своїм чоловіком. Микола Іполи-тович заслужена людина...

— А цукрова картка? — раптом уперлася вона в мене блискучим, з іскрами ненависті, поглядом.

Було б даремно їй все пояснювати. Мені було тяжко провадити з нею розмову далі.

— Мені треба йти, до побачення.

Не встаючи, вона подала мені руку в чудесній шовковій рукавичці.

На вулиці теж повно людей, як і раніше. І галас приголомшує, і від упійманих випадкових слів, урваних фраз в мозкові хаос і дзвін у вухах.

Повертаю на бічну вулицю, і враз тиша вихоплює мене з хаосу. Це дорога до річки. Ввечері тут буде повно народу, а зараз майже нікого. Тепер можна дати раду думкам. Пройшло троє інвалідів на милицях. Веселі, сміються. Чому?..

Батько вмовляє мене сісти за дисертацію. Має рацію, це потрібна річ. Треба, щоб росли кадри. Але він ще не Тому вмовляє мене... Я вчуваю в його словах інший зміст. Може, він хоче, щоб я знову увійшла в свою колію, щоб я знову піймала потрібний для впевненого самопочуття ритм! Мабуть, саме це він і думає...

Ось назустріч мені йде Олег Арсенович. Ще здаля він здіймає бриля і, вітаючи мене, махає ним над головою.

— У вас блискучий настрій! — кажу йому.

Він мовчки, сяючи, подає мені телеграму. Ага, ось де джерело його настрою: він одержав з Раднаркому виклик. Признатися, я заздрю йому.

— Значить, ви незабаром їдете?..

— Щоб закінчити проекти будинків для українського села, мені треба тиждень, потім повезу їх на Україну. Збудований з моїх конструкцій будинок витримав усі випробування, і вчора його приймала спеціальна комісія. Можете мене поздоровити — протокол у моєму портфелі.

Він так сяє, що не помічає мого сумного настрою. Ще б пак! Така телеграма примусила б і мене не помічати настрою інших...

— Олеже Арсеновичу, візьміть мене з собою...

Він не дивується.

— Телеграфуйте до Раднаркому, що ви бажаєте їхати на Україну працювати, і вас негайно викличуть. Поїдемо разом. Чудесно!

Від захоплення він зробився наївний.

— Знаєте, Софіє Гордіївно, наче промінь сонячний зігрів мені серце. Було замерзло воно, а тепер раптом відійшло. Поїду до себе на Україну, буду ходити по селах, містах. Нехай то й руїни — але я вже уявляю, які чудові будинки ми поставимо на місці зруйнованих. Як розплануємо наші міста... Знаєте, голова міськради, почувши про телеграму, сказав мені: "Залишайтеся у нас, хіба вам тут погано працювати?.." Розумієте?.. Хіба погано тут? І тут ми не на чужині. Але справжнє наше місце там. Насамперед наш, а не чий інший обов'язок бути там.

— А Павлина Андріївна?

— Залишається тут. Адже я повернуся... А взяти її з собою я не можу.

— Я питаю про її настрій.

— Вона радіє за мене.

— Ми всі радіємо за вас. Ви перший, а потім не забаримося і ми за вами...

Олег Арсенович привітно дивиться на мене. Він — прекрасна людина. Ми його всі любимо. І я одверто кажу йому про свою заздрість. І йду собі далі.

На високому березі дме холодний вітер. Я щільніше загортаюся в плащ і сідаю на лаві. Протилежний берег далеко, аж до синіх лісів, пойнятий повіддю. Залляті хатки безпорадно розсипалися на тому березі.

Високо пролітають ключем дикі гуси. Я стежу, аж поки слід по них не розтає в блакиті.

Десь, можливо, ключем летять мої щасливі хвилини. Але з ними можна розминутися...

Ти скнієш тут і не знаходиш собі й краплини розради. А що ти можеш знати про наступну мить?.. Може, це ти сама женеш себе в безвихідь, сама переконуєш себе,— така ти короткозора і благувата... Наче цілий світ для тебе — тісні суточки...

Я мерзну, але нескоро помічаю це. А підвівшись з лави, я просто тремчу з холоду. Місто зустрічає мене теплим сонцем і затишком. Ого!.. Уже— досить пізно... Треба йти забирати з дитсадка Клавочку. І бідний батько, мабуть, заждався мене.

Клавочка жде мене вже одягнута. Я дарую їй куплений по дорозі пучечок білих квітів, і вона сяє з радості. Ми повертаємось додому.

І раптом я знову чую, як гуде і квилить тітка Орина. Тільки тихше, зовсім тихо: вона виснажилась, зійшла слізьми.

Урядове завдання по проектуванню Олег Арсенович закінчив. Перед від'їздом на Україну він запросив до себе кількох знайомих, іцо розумілися на його мистецтві.

Хоч надворі дощ і холодний вітер, а прийшли й ми з батьком. У Тимченків уже цілий гурток друзів. Є й незнайомі мені архітектори, його колеги.

Тимченко в піднесеному настрої.

— О! — вигукнув він з несподіванки, коли побачив нас. Він знав, що батько ніколи не вибирався з дому поночі.

Тьмяно світить електрика. Майже неможливо розглядіти обличчя. Та ми всі звикли до цього і напівтемрява не завдає нам ніякого клопоту. Батько побачив людей, і на обличчі його невдоволення:

ч — Що це — ми потрапили на нараду?..

— Зовсім ні, Гордію Романовичу. Я просто хочу показати свою роботу — та й усе. Адже за цими проектами, можливо, почнуть відбудовувати наші міста і села. Мушу вам показати свою роботу.

Батько не любить нарад, але любить добре зроблену роботу і тому зразу ж потягнувся до рисунків Олега Арсеновича:

— Що ви тут поначеркали?..

Тимченко приніс невеличку гасову лампу, бо самої електрики не досить. Він ставить її на столі, біля самих рисунків, і всі чоловіки разом з батьком схиляються над аркушами александрійського паперу.

Батько пильно розглядає кожний аркуш. Він озброївся окулярами і олівцем. Він приглядається до кожної риски, до кожної деталі. І я тільки чую його "ум-гу, ум-гу...". Він проглядає усі аркуші, потім знову повертається до першого і переглядає все знову. Тимченко нетерпляче стежить за його обличчям. І всі ждуть батькового слова. На цьому мистецтві він розуміється. Аркуші ходять по руках.

Нарешті переглянуті всі рисунки. Батько ретельно складає їх в один стос, проводить востаннє по стосу долонею, встає і тисне Тимченкові руку.

— Це робота! Це, мій любий, справжнє мистецтво, мистецтво розуміти народну душу. Чудесно!.. Такому мистецтву не можна не радіти.

Він навіть схвильований. Уже сидячи в кріслі, він довго морочиться з цигаркою і не може вправити її в мундштук. І всім стає радісніше і легше.

— Саме таким мистецтвом відродите Україну з попелища і руїни!..

Тимченко розцвітає і ніяковіє разом від такого схвалення його роботи. Він признається, що працював з натхненням.

— Відберемо все,— говорить він,— що було найпрек-раснішого, геніального, такого, де людський дух злітав на справжні верховини творчості, — і з цього будемо будувати на попелищі війни свою батьківщину. Після війни вляжуться людські пристрасті й залишиться тільки одна — творча. І в кожній високій культурі, чия б вона не була, ми, мабуть, знайдемо потрібні для себе цеглини, з яких знову почнемо будувати. І в греків, і в арабів, і в римлян, і в древніх індусів, і в китайців знайдемо придатне для нас. Ми маємо право узяти все це собі, для своєї культури, бо кожен древній храм будували робочі люди. В Харкові зруйновано палац проектів — може, це символічно: в новому палаці будуть нові проекти.

— Будете, Олеже Арсеновичу, на Україні, скажіть там, що старий Майдан ще живий, ще має порох у порохівниці і теж хоче додому...

— Скрипить, татусю, ваш віз, — жартую я.

— Він, дочко, хоч скрипить, а котиться. Як почнуть шахти відбудовувати, я своє слово скажу. Мого слова спитають, як і раніше питалися. А я собі, тут сидячи, дещо й нове надумав. Часу не змарнував. Стара гвардія себе ще покаже!

І всі робляться жваві, балакучі, збуджені. Немов хтось зняв з цих людей невидимі пута, що їх стримували до того.

Молодий київський інженер-технолог Школярук, тонкий, високий, з пишною чуприною і маленькими англійськими вусиками, спокійно карбуючи слова, розповідає про свою установку, що виробляє будівельний матеріал високої моці. Україна завжди відчувала нестачу такого матеріалу. В майбутньому, коли закінчиться війна, постане потреба в грандіозному будівництві, такому, якого ще не знала наша країна ніколи. І нестача матеріалу на місці буде нашим лихом. Інженер Школярук винайшов спосіб виробляти з гіпсу чудовий будівельний матеріал надзвичайної моці. Цього каменю сила-силенна на Україні, особливо в Донбасі, західних областях, на Чернігівщині, але через крихкість його не вживали в будівництві. Тепер нестачі матеріалу не буде!

Установка Школя рук а — перша в Радянському Союзі. Тут сидять люди, що розуміють справжню ціну цього винаходу, який обіцяє нову епоху в будівельному мистецтві. Архітектор Тимченко перший зрозумів це і збудував з цього матеріалу свої оригінальні конструкції, які вже витримали на практиці пробний іспит і які так сподобалися присутнім тут знавцям.

Надворі січе холодний дощ, і поривчастий вітер кидає пасма струменів на шибки вікон. В краплинах на склі одблискує електрика. Але ніхто не помічає того, що робиться надворі.

— Перші години просіяння, — промовляє по хвилинній паузі Тимченко,— життя повертається до нас світлою фазою. Тільки рани ще свіжі, болять... Добре, що ми тут, у цьому місті, не самі: найважче перетерпіти самотність.

— Рани болять, це так, — промовляє Гурій. У нього на війні син льотчик, і старий не має від нього звістки вже третій місяць. Мовчить тільки взагалі небалакучий і завжди похмурий професор будівельник Стороженко. Уся його сім'я — дружина, дочка, мати — випадково застряли в Одесі, не встигли евакуюватися. Він тут сам, одинокий, і нікому розвіяти його похмурість.

Не знає — радіти їй чи сумувати — Павлина Андріївна. Вона боїться за чоловіка, що поїде без неї, і вона залишиться сама, і їй буде нелегко.

Павлина Андріївна частує гостей чаєм. Ми затримуємось до пізньої ночі, нам не хочеться йти звідси.

Раптом Олег Арсенович прислухався:

— Немовби стукнув хтось!..

— Вітер, мабуть, — говорить Павлина Андріївна.

І тої хвилини всі чують тихий стукіт.

— Це принесли мені плаща і парасольку від дощу,— догадується Гурій.

Тимченко відчиняє двері, і до кімнати увіходить замотана в парусиновий плащ, мокра від дощу постать. Обличчя замотане старою хусткою. По ньому струменять патьоки води. Ніхто не може сказати — чоловік це чи жінка. Півморок не дає роздивитися обличчя. Тим часом людина скидає з плечей військову сумку і кладе на підлогу, де з неї відразу напливає невеличка калюжа. Потім дивиться на людей, питає:

— Тимченко, професор, тут живе?..

З голосу всі пізнають — жінка.

— Так, тут,— здивовано відповідає Олег Арсенович і наближається до невідомої.— Яку маєте справу?

Невідома скидає поволі з плечей дорожний мішок і нерішуче кладе на підлогу.

— Мамо! — кволим голосом, майже шепотом вигукує вона і падає на стілець, розридавшись.

З диким пронизливим криком біжить до неї Павлина Андріївна.

Це повернулася Мар'яна. Ми тут зайві.

Ранком другого дня Мар'яна вже в мене. Ми знову стискуємо одна одну в обіймах і плачемо знову так, що сльози наші зливаються в один потік. Довго нічого не можемо промовити одна одній.

— Ти наче воскресла з мертвих. Не йметься віри, що це ти...

— І сама я не вірю...

— Дай гляну на тебе!

Скидаю з неї плащ, косинку.

— Що це? Ти вже посивіла?.. В тебе сиве волосся.

Я беру в руки її голову, цілую її волосся з сивиною і не можу стримати сліз.

— Тобі ж тільки дев'ятнадцять років!..

— Ні, Софіє, мені багато, багато років!.. Цього тільки не видно на моєму обличчі...

Вона хоче побачити Клавочку, але дочка вже в дитячому садку. Шкода, батько вийшов на прогулянку.

Тепер ми сидимо на канапі обнявшись. Я притискаю до своїх грудей голівку Мар'яни, заглядаю їй в очі, хочу прочитати в них усе, пережиіе'цією дівчинкою.

Вчора вона не розповіла нам нічого. Її поява була така несподівана для всіх нас, і особливо для її батьків, що нікому не спало й на думку розпитуватись. Усі чужі були там зайві, й усі ми швидко зібралися і пішли, щоб не заважати серцям їхнім розкриватися. Я тільки встигла сказати їй кілька слів про долю Ореста. Та вона не промовила нічого мені на відповідь.

Її поява була подією. Адже Тимченки мали відомості про загибель дочки і вже навіть звикли до такої своєї долі.

— Скажи ж, звідки ти з'явилася? Коли? Що було з тобою?..

— Не зараз, не зараз, Софіє... Тяжко мені про все згадувати. Яка я рада, що всі ви живі і всі тут разом... Але ж дай мені зараз прочитати його листи. Батьки розповідали — він писав вам. Ти знаєш, я така щаслива, що він писав мені, і я вчора вночі прочитала всі його листи. Ні, я не могла відкладати їх читання. Ти мене розумієш. Але він писав і до вас...

— Ти можеш їх узяти з собою і читати від першого до останнього слова — в них немає нічого, щоб ховати їх від тебе.

Я дістала Костеві листи і віддала їй.

Мені зрозуміло — вона прийшла так рано, щоб швидше прочитати його листи до мене і до батька. Її непокоїть, що останнім часом немає листів від Кості.

— Коли я відпочину, — говорить вона, — я поїду до нього на фронт. Хіба можу я не бачити його?.. До фронтової обстановки я звикла, адже, знаєш, ми були кілька місяців у фашистському тилу. Потрапили були в оточення і тоді пішли в глибокий тил, до партизанів. Згодом я розповім про все докладно. Зараз краще розкажи, як живеш ти. Батьки ще нічого не розповідали про тебе...

Я трохи здивована: невже й справді вони нічого не розповіли їй про мене?

— Що можу тобі сказати?.. Хіба те, що я втратила чоловіка... Орест забитий. Про це я вчора тобі говорила.

— Хто повідомив тебе? Ти перевірила?

— Хто? Вітровий Євген. Він бачив сам забитого Ореста.

— Тепер так багато неправдивих звісток про людей. Ти мусиш перевірити.

— Але ж Євген бачив... Він спочатку ховав усе від мене, а потім признався, що сам бачив труп... Хіба можуть бути ще якісь сумніви, коли Євген сам...

— Ні, звичайно...

Ми мовчимо хвилину.

— Отже, розумієш і уявляєш, як мені живеться. Тримаюся тим часом.

— Я пізнаю тебе — така, як і раніше... Що зробиш? Мусимо бути більш тверді, міцніше загартовані, інакше програємо. Це напевне. Коли ми витримаємо — витримають і чоловіки. Люди тепер змінюються так, як не сподіваєшся цього від них.

— У Ліди Вітрової...

— Я ще не бачила її.

— Євген повернувся без руки.

— Мені розповіли батьки... Жахливо!.. Я мушу піти до неї сьогодні.

— Її можна покликати сюди.

Дзвоню до Лідії в установу. Поки її там кличуть до телефону, я, затиснувши долонею трубку, кажу:

— Він був напівтруп. Кращі лікарі не мали надії, що він залишиться живий. Один знайомий професор розповідав мені, що в організмі деяких людей існує непізнана сила, що здатна збороти найтяжчу недугу. Він вважає, що Євгена врятувала така сила. Він втратив руку і взагалі здоров'я. Ліда мужньо це витримала. Нам з неї брати приклад.

До телефону нарешті підійшла Ліда. Вона пізнала мене по голосу.

— Що трапилося?

— Нічого... Приїхала Мар'яна. Вона зараз у мене. Що, що? Лідіє! Ти мене слухаєш?

Вона не відповідає нічого, мабуть, хтось нам перешкодив.

— Це службовий телефон, можливо, хтось заборонив їй розмовляти. Згодом можна просто піти до неї.

Тепер я помічаю, яке змучене обличчя в Мар'яни. Я знаю його, це чудове личко, веселе, випромінююче радість, осяяне якоюсь захоплюючою думкою, немов співуче. Тепер воно виснажене, неначе меланхолійне, задумливо-сумне, але таке ж привабливе, прекрасне. Владна сила її вроди здається ще дужчою... Навіть сивина не в силі спотворити її.

— Уявляю радість твоїх батьків, адже вони не мали надії.

— Мама плакала всю ніч. Просто з хвилювання. Ми полягали тільки під ранок. Знаєш, мій сон не буває тепер міцний. У ворожому тилу ми навчилися бути сторожкими, навіть коли спимо. І ось раптом чую, хтось немов торкається моєї голови. Я думала — мати. Не розплющую очей, слухаю. І крізь заплющені очі почуваю, що в хаті засвічено світло і воно яскравіше, ніж було тоді, коли я прийшла. Хтось гладить мою голову, бере волосся, цілує. Я чую стримуване схлипування. І що б ти думала, — я пізнаю коло себе батька. Трошки, зовсім непомітно, я розплющую очі. Він бере пасма мого волосся, пильно розглядає їх. Він розглядає сивину... У матері зіпсутий зір, і вона тоді, вночі, не побачила, що я посивіла. Батько немовби додивився, але не сказав їй. Коли ми полягали, він захотів упевнитися... Потім він загасив світло і просидів решту ночі коло мого ліжка. Я була перевтомлена і, звичайно, заснула. Не знаю: мабуть, цієї ночі він не спав зовсім.

Мар'яна перестала оповідати, замислилась.

Раптом я побачила крізь вікно Лідію. Вона бігла посеред вулиці, притиснувши портфель до грудей, необачно перетинала дорогу машинам, штовхала людей, котрі не встигли поступитися їй дорогою. Капелюшок збився їй набакир, обличчя палало рум'янцями. Вона промелькнула повз вікно і за мить влетіла до моєї кімнати. І так же блискавично кинулася до неї Мар'яна.

Батько вмовив мене піти на концерт Бориса. Він узяв з мене слово, що повернуся з Борисом і нашими знайомими, які будуть на концерті. Він не лягатиме і буде чекати нас.

Мене гнітило це батькове нудьгування. І особливо тому, що він нічого не говорить про це. Він тільки не бажає залишатися на самоті і хоче, щоб коло нього були люди — його приятелі, товариші. Як тривожно він дивиться на мене, коли помітить мій намір піти з дому... Але не дорікає і не просить, тільки тривожиться і нервово палить цигарки.

Він і справді не ляже і не спатиме, поки не прийду я з Борисом і нашими знайомими.

Борис таки й справді користується в публіки великим успіхом. Зал повен. Навіть на хорах не лишилося жодного вільного місця. І на молодих обличчях я помітила те нетерпіння і напружене чекання, яке завжди напевне свідчить про велику популярність артиста.

Євген Вітровий — з Лідією; Тимченки прийшли всі троє. Ще кілька знайомих сигналізували мені про свою присутність з рядів. Моє місце поряд з Тимченками.

Публіка зустрічала Бориса такою овацією, що віц довго не міг розпочати.

Сказати, що Борис мав цього вечора успіх, — мало.

Публіка часом доходила до екстазу. Кожне його виконання неминуче завершувалося бурхливою овацією і "бісом". Щоправда, в залі сиділо надто багато прихильників артиста з останніх класів десятирічки, котрі гарантували йому успіх на кожному його кроці. Але ж таки й справді він співав прекрасно. До того ж був у чудовій вокальній формі. А як він умів триматися на сцені! І в цьому він виявляв якраз потрібну — не більшу і не меншу — міру і власної гідності, й водночас поступливості перед надмірними вимогами публіки, що без кінця "бісувала".

Ні, він таки зачаровував і нас... Щоправда, він міг би бути більш вимогливий до свого репертуару.

В антракті я зайшла до Бориса. Його обличчя сяяло, і він ще здаля переможним жестом привітав мене.

— Ну, що? — гукнув він, простягаючи мені руку.

— Добре, дуже добре, ти до нас зайдеш після концерту?

— А не пізно?

— Ні, батько чекатиме. Я приготую чай.

— Гаразд.

Батько любив Бориса, мабуть, за його лагідну і безтурботну вдачу. Але й Борис відповідав йому справжньою любов'ю. Коли він вчився в консерваторії, то жив кілька років у нас і за це був завжди вдячний батькові, який тоді матеріально його підтримував. До нашої родини він звик, а батька любив і, здається, трохи його боявся.

Після антракту я все ж вирішила не залишатися: не для концертів був у мене настрій. Попередила друзів, шо чекатиму їх після концерту, і пішла до виходу. Мене наздогнала Мар'яна.

— Я хочу пройтися з тобою.

— Ти не хочеш залишатися на концерті?

— У мене болить голова, хочу трохи прогулятися. Може, я ще повернуся.

У мене таке враження, що вона говорить нещиро. Так мені здається.

Сильний вітер налітає на нас і шарпає наш легкий одяг. На вулиці гойдаються ліхтарі, під нами хитається земля. Ми завертаємо за ріг. Тут затишно. Тільки над головою, в деревах і дротах, свистить вітер.

— Софіє! — раптом вимовляє моя подруга таким нерішучим голосом, що я здивовано дивлюся на неї і спиняюся на мить, вражена її надто серйозним, напруженим обличчям.

— Що сталося, Мар'яно?..

— Софіє, я мушу тобі сказати... Я не маю права ховати від тебе... Але ходімо, ходімо, навіщо ти спинилася?

Її слова лякають мене. Я не встигаю зібрати свою волю, як вона надто коротко і тихо вимовляє:

— Ореста вбили партизани...

Я знову спиняюся і хапаю її за руки:

— Мар'яно, що ти говориш!.. Що ти говориш! Що ти говориш!..

— Це трапилося, Софіє, і ти в цьому не винна.

І хоч я вірю їй, і хоч я певна, що вона не глумиться з мене, і почуваю, яка це глибока і страшна правда, — я вдивляюся при світлі ліхтаря в її обличчя і благаючи, буцімто можна щось вернути, напівнепритомна, вимовляю:

— Мар'яно!.. Мар'яночко!.. Мар'яночко!..

> А вона притискує мої долоні до своїх грудей, цілує мене і не знає, що відповісти й як угамувати мене.

Вгорі хитається ліхтар, а під ногами в мене хитається земля.

Люди починають звертати на нас увагу. Вона бере мене під руку. Ми йдемо далі.

От що принесли мені на крилах журавлі!

— Розкажи, що ти знаєш...

— Дуже небагато.

— Все, що ти знаєш...

— Про це неприємно говорити.

— Ні, все, що тобі відомо про це...

— Я знаю тільки, що він продавав партизанів, одного по одному, і вони навіть не знали, що серед нас є запроданець. Потім на нього впала підозра. Перевірили. Факти були надто ясні. Так, це за його вибором ішли наші товариші на шибениці в Першотравневому саду, це за його вибором зникали наші товариші в будинку гестапо на вулиці Толстого — і не поверталися звідти.

Я не можу втримати стогін, що виривається з моїх грудей.

— Говори все...

— На щастя, він знав небагатьох. Одного разу партизанам пощастило взяти "язика" з гестапо. Він розповів, що Орест Гнатенко допомагав навіть допитувати наших товаришів.

— Чому не знищили його зразу?

— Доручили одному з товаришів, не знаю — кому.

— І він його усунув?

— Усунув... Я довідалася про все пізніше, бо в той час не була ще в Києві.

Минає довгий час, поки я нарешті здатна хоч трохи дати лад цілій зграї думок, що так раптово налетіла на мене і оповила мене туманом.

Отже, його знищили, знищили... Він більше не існує і не продає колишніх своїх товаришів. Це — перше. Друге...

— Софіє, я розумію, це надто тяжко переживати, не можна поставитись до цього легковажно. Але ти ж не винна в цьому, не можеш ти навіть перед собою відповідати за нього.

У неї дивна логіка, а проте своїми словами вона немовби трохи протверезила мене.

— Ти мене розумієш, Софіє, я не могла ховати це від тебе. Зрештою, я ж добре знаю тебе і певна, що зробила саме те, що вимагала б і ти сама від мене. Чи не так?

Я киваю головою. Хіба можна навіть питати про це?.. Я раптом згадую про Вітрового. Чому він не сказав мені про це? Я питаю про це у неї.

— Можливо, він і не знав правду про Гнатенка. Напевне не знав, інакше розповів би.

Скільки неясного!.. Скільки загадок оточує мене!..

— Євген міг не сказати мені про загибель Гнатенка. Він не бажав мене схвилювати. Можливо, йому хотілося підготувати мене до тяжкої звістки. Але як він міг зважитися ховати від мене справжню істину про нього?.. Що, ми такі кволі й безвольні люди?

— Ні, Софіє, він знав тільки про загибель його і не знав про зраду. Він і мені розповідав на другий день по моїм приїзді, як він заходив перед виходом з Києва до нього. Від мене він не мав рації ховати.

— Я вірю. Вірю також і в те, що Євген справжній товариш, і з його боку було б підлістю поводитися так зі мною. Але як я скажу про це батькові?

— Хочеш, я допоможу тобі підготувати його.

— Мені треба подумати.

— Розраховуй на мою поміч.

— Знаєш, я боюся говорити йому про це.

— Треба порадитися з чоловіками.

— Ні, ні, тим часом я думатиму про це сама. Але це не зараз, потім, коли я сама отямлюся... І як я поясню це Клавочці? Нехай не зараз, нехай потім, але як?..

Вона мені щодня говорить про батька і жде його. Як мені змінити її почуття до нього? Як усе це витримати? Мар'яна втішає мене. Ми вже давно ходимо коло нашої домівки і не можемо розлучитися.

— Ти сьогодні кликала декого до себе, зараз про це нема чого й думати. Я повернуся зараз на концерт і попереджу всіх, що ти себе зле почуваєш і краще не турбувати тебе сьогодні.

Я хвилину думаю.

— Ні, навпаки, я прошу тебе піти і нагадати всім, що вони обіцяли зайти до нас. І щоб обов'язково прийшли. Батько просив, так і буде!

— Хіба вже закінчився концерт?

— Я не ждала закінчення.

— Не до смаку?

— Навпаки, небувалий успіх!

Проте батько запитуюче дивиться на мене.

— Я прийшла, щоб підготуватися — скоро прийдуть наші друзі.

Це задовольнило його. Він навіть у піднятому настрої. Відразу ж почав розпитуватись за концерт, про публіку, пісні, яких співав Борис. Це було природно: він любив Бориса.

— Борис у мене козак! Він завжди витягне!.. Ти щось надто бліда... Може, голова болить?

— Це мине... Це так... просто...

Я не знайшла, що йому відповісти... Він дивиться пильно, неначе хоче щось прочитати в моїх очах.

— Цей бовдур, тату, націлюється просто в кумири.

- Хто?

— Борис, звичайно.

Батько пильно дивиться на мене.

— Що це ти робиш?

Справді, що я роблю - горить електрика, а я запалюю лампу...

— Ти почуваєш себе зле?

— Ні, добре.

Я не знаю, до чого докласти рук, і блукаю без діла по кімнаті. Нетерпляче жду друзів.

Скоро вони приходять. Усі, кого ми ждали. Серед них сяючий Борис.

— Публіка мене любить! — хвалиться він, зовсім не соромлячись зухвалості.— Ну, а я люблю публіку... Ми любимо одне одного,— сміється він, а за ним усі, повні щирої приязні до Бориса. Сміється навіть батько, котрий полюбляє часом і полаяти свого небожа.

Борис притягнув якогось дрібного актора, зовсім лисого, з подібним до моркви носом і пов’язаним на шиї старим кашне. Актор безмежно відданий Борисові, і тому, певне, він тягає його з собою.

Яким чином Борис умудрився привезти з собою свій уже знаменитий лікер? Мабуть, йому допоміг усе той же актор.

— Я знаю, що треба співати! — хвалиться Борис.

Але батько спиняє його.

— А з чим ти повернешся на Україну? З "Кумою" і "Козою недорізаною"?

Зразу Борис не знає, що відповісти батькові.

— Але ж публіка любить, — нерішуче пробує він заперечити по кількох хвилинах мовчання. Та батько знову обриває його:

— Успіхом ти користуєшся великим. І ми тебе любимо. А до історії нашого мистецтва, проте, не увійдеш.

— Але ж чому, дядюшко?..

— Не двигав ти його вперед — ось чому. На "Козі не-дорізаній" далеко не поскачеш...

— А за Миколу в "Наталці" мене в кандидати на лауреата висунули в минулому році.

— "Наталка" безсмертна, та не ваше покоління її створило, інша епоха її породила, значить, не тобі й хвалитися нею.

Вони дискутують, і я непомітно зникаю в своїй кімнаті. Тепер я не прислухаюся до голосів за стіною. Що мені ті розмови і суперечки?.. Вони не загасять мого горя. Тепер батько має право кинути мені: ти привела в нашу сім'ю зрадника... Він матиме підстави. Я бачила цю людину коло себе день у день протягом шести років!.. Була йому дружиною і другом — і не розгадала... Після війни багато жінок, що переможуть своє горе, змужніють, з гордістю говоритимуть про своїх чоловіків, яких вони втратили на війні. Що скажу я?.. Він виказував товаришів, продавав їх фашистам, його руки накидали їм на шию страшний зашморг... Значить, він здатний був і раніше продати за тридцять срібняків усе.

За стіною заспівав Борис. Я розумію: це його аргумент у дискусії. Сильний аргумент!

Йому ніщо не труїть душу. Він і співає, немов жартує... І голос у нього — як степовий вітрець. А пісні безтурботні. І даремно батько хоче переконати його в чомусь іншому, своєму: він ніколи не збагне цього і не перейметься батьковими думками і почуттями. І всі його люблять і зовсім щиро йому зараз плещуть. А ти в цю хвилину його не любиш, ненавидиш його і добре сама не знаєш, за що... Тобі важко слухати його пісні...

У коридорі я зустрічаю Сергія Сватенка з гарячим чайником і сковородою.

— Прийшли зі зміни, Сергію Леонтійовичу?

— Точно так, півгодини тому.

— Без пригод?

— А в мене їх не буває. Шукаєте когось?

— Ні. Просто до нас посходилися знайомі, підняли галас, а в мене голова болить, не можу слухати.

Його кімната відчинена.

— Зайдете?

Кілька портретів без рам, кілька книжок з технології металів на столі, засланому чистою газетою, маленьке залізне ліжко, вкрите вовняною ковдрою, — все як у самітного чоловіка, парубка.

— Непорядок тут у мене.

Сідаю на ослона. Беру першу-ліпшу книжку і гортаю, не розуміючи її змісту, не читаючи.

— Не хочете повечеряти зі мною?

— Розкажіть що-небудь, Сергію Леонтійовичу. їсти не хочу. А ви вечеряйте, у вас прохолоне сало.

— Дарма.

Раптом він щось згадав:

— Хочу похвалитися...

Він дістає з кишені костюма, що висів на стіні, золотий годинник у замшевій торбинці.

— Подобається?

- Дуже...

— Начальник залізниці преміював. Колись був на нашому заводі, знайомився з моїм методом роботи на фрезерному верстаті. А оце сьогодні прийшов мені від нього годинник. Нагорода. Шкода, для такого годинника треба доброго костюма, а мої зосталися німцям. Фріци носять. Заждемо трохи...

Він поклав годинника на стіл і знову взявся за вечерю.

— Хочете назад, на Україну, Сергію?

Він беззвучно і лагідно сміється, як сміються у відповідь на дитячі наївні запитання.

— Закінчиться війна, і поїдемо додому. А може, й раніше... Люди зразу будуть потрібні там.

У нього все ясно і просто...

Але, мабуть, мою відсутність уже помітили.

— На добраніч, Сергію Леонтійовичу!

Він проводить мене до дверей і відмовляється піти зараз до нас: натомився, хоче спати.

У своїй кімнаті я дивлюсь у свічадо: яке бліде, втомлене моє обличчя, а очі каламутні, немов після безсоння.

— Що тобі, дочко?..

— Нічого, трохи понервувала...

Нас не чує ніхто. Вони захоплені своєю розмовою.

У батькових словах до мене стільки уваги і чулості, стільки якогось інтуїтивного розуміння мого горя, що мене пориває кинутися йому на груди і розридатиси без ніякого стриму.

"Що буде, коли він довідається, яке лихо впало на наші голови?"

Він гукає мене до себе. Біля нього на дивані є місце. Він обіймає мене за плечі, гладить моє волосся. Він розуміє мене!..

Ні, сьогодні я не розповім йому нічого.

Тимченки перші схаменулися, що вже пізно. І всі разом загомоніли, прощаючись. Мар'яна одвела мене до моєї кімнати.

— У тебе тяжкий настрій, і винна я: навіщо саме сьогодні розповіла про це?

— Ні, Мар'яно, якраз вчасно. І, може, сьогодні я витримала це легше, ніж якогось іншого дня. Я вдячна тобі. Раз ти мені розповіла про це, значить ти вірила в мене.

Я провела гостей до виходу. Батько не міг виходити до відкритих дверей. І ось я знову у своїй кімнаті. Присутність друзів таки полегшила мені ці перші години нової — ну звичайно, нової — епохи в моєму особистому житті.

Я поправляю ковдру на ліжку Клавочки і ходжу з кутка в куток. Все ж тяжка буде для мене ця ніч.

Батько стукає до мене. Він мовчки сідає на стілець, а я все ходжу по кімнаті. Пізня ніч. І в домі, і на вулиці тиша, і чути, як за вікном хтось пройшов і вдалині завмерли його кроки. За стіною в сусідів коротко задзвонили дзиґарі. Худе батькове обличчя стяглося ще більше, спохмурніло, і втома кинула на нього свою печать. Він мовчки дивиться на мене, і страждання вирізьблює його величне обличчя.

— Погані справи, дочко...

- Я знаю. Ми повинні витримати.

Погляд старого яснішає.

— В нашій сім'ї, моя дорога, ми завжди дбали, щоб з нами за один стіл не сів мерзотник. Ми думали, що вміємо пильнувати, а насправді — ні, не вміли... Мерзотник вломився до нас, сів з нами за один стіл, їв з нами і пив і обкрадав нас, а тепер ще й ославив нас...

Батько дивиться на мене, і я кажу твердо:

— Говоріть далі, я не боюся нічого...

>Він знає про все!.. Він знав раніше за мене. І він теж ховав від мене...

— Хто розповів вам?

Він одну мить думає.

— Євген Вітровий?

— Ні, я одержав про це листа з фронту давно.

— Як, ви знаєте про це давно?

— Давно, дочко... Цей подарунок зробили мені ще в мій ювілей.

— Ви ховали від мене!..

Який повільний батько цього вечора. Він не відповідає зразу.

— Чому не сказали мені зразу?

— Дитино моя, це надто серйозна і надто тяжка справа. Треба тричі перевірити, перш ніж вирішити щось.

— Значить, ви не маєте сумніву?

— Тепер ні...

Я знаю, що треба триматися, щоб підтримати батька, треба зібрати усі свої сили, щоб не піддатися раптовій хвилі, але щось підкочує мені під груди, я не можу збороти його і кидаюся на груди батькові. В цю мить я не соромлюся своєї кволості.

Про Ореста Гнатенка знають тепер усі. Я сама не ховаюся з цим. Ті, що знали його іншим, повинні знати його таким, яким був він насправді. Чутка про зраду його побігла поміж земляків, і за кілька днів для них, людей хоч і близьких, але чужих йому, перестала бути новиною, явищем, про яке слід було говорити при зустрічі, щось і собі пригадати, висловлювати своє ставлення і тому подібне...

З тактовності ніхто не починав розмови зі мною про нього. Добре, коли це з приязні до мене... А якщо вони просто жаліють мене?.. Скільки прикростей на кожному кроці!..

Тільки один Борис Голубинський реагував не так, як інші. Одного дня я зустріла його на вулиці.

— А я до тебе, — гукнув він мені ще здаля. — Скажи — це правда?..

- Що?

— Що він запродався?

— Правда.

— От сволоч!.. На біса ти з ним одружувалася?..

Але на Бориса не можна сердитися. Він не в міру щирий і доброзичливий.

— А знаєш, Софіє, я ще в Києві помічав дещо у нього...

— Не треба, Борисе, пізно зараз... Раніше треба було... Він здивовано дивиться на мене, потім починає лаяти зрадника і взагалі всіх запроданців.

Дивно: з Борисом, проте, легше, ніж з іншими. Та світ складається не тільки з таких людей, як він. Мені тяжче, коли Павлина Андріївна приходить утішати мене, приносить мені квіти і радить не побиватися й не сумувати: моє життя, мовляв, ще все попереду... І навіть Лідія, що мовчки горнеться до мене, і цілує, і рада зробити мені хоч би яку-небудь послугу, — і вона не розуміє мене.

З Євгеном Вітровим мені пощастило поговорити од-верто. На цей раз він був напрочуд спокійний і навіть трохи неначе чомусь пригнічений. Він нічого іншого не знав про Гнатенка, крім того, що розповів раніше. Таки нічого. Зовсім.

І до кого не вдавалась я, ніхто не говорив мені того, що я намагалася і прагнула почути. Всі були моїми друзями, і мій біль був їхнім болем, але ні в чиїх словах я не знаходила втіхи. Хоч мало не кожному війна принесла горе і страждання знаходило собі куточок у кожному серці, та моє горе не таке, як у всіх,— більше воно, тяжче, страшніше, і ніхто не носить його в своєму серці, і не знає, якими словами промовляти до мене...

Олег Арсенович нарешті їде. Він їде будувати! Здається, і він немовби відмолодився.

Напередодні від'їзду, увечері, зайшов до нас з дружиною. І хоч ми знали раніше, що він від'їздить, але зараз, коли він повідомив, що прийшов прощатися, ми глибоко схвильовані. Навіть у батька заблищали очі.

Олегові Арсеновичу скоро буде п'ятдесят п'ять років, у нього хвороби, які не дозволяють йому їхати в таку досить важку подорож, але він запевняє, що витримає. Він говорить щиро. Ми всі навчилися тепер терпіти і зносити нездоланні раніше для нас труднощі!

Батько сумно промовив:

— Але ж наші відходять, Олеже Арсеновичу...

Та він не хоче знати зараз ніяких резонів. І взагалі, в житті його не існувало хвилини, коли б він не був готовий з радістю і захопленням творити.

— Вони спиняться,— вигукує він, — напевне ми цього діждемося, і скоро!..

'І ми віримо. Це тільки незвично для нашого думання — складати проекти будівель замість тих, що мають ще бути зруйновані ворогом... І старий архітектор, певне, розуміє наші думки. Він тулить пальця до обличчя, дивиться кудись повз нас і промовляє замислено:

— Багато такого, чого ми не могли й уявити раніше, — тепер уявляємо. Все, все, до чого звикли ми, — умовне. Звички і традиції — не вогнетривкі. Війна може спалити їх. Віра не покидає нас, бо на нашому боці сила і справедливість, на нашому боці, дорогі мої, математика, вона за нас, а математика є наука наук... їй не можна не вірити.

Захоплений своєю майбутньою подорожжю, він розповів нам про свою мрію. Ми попросили його про це.

— Про що може мріяти архітектор? — промовив Олег Арсенович, не встоявши перед нашим проханням. — Звичайно, про будинок. Може, про палац. Нехай буде — про палац. Архітектор Тимченко мріє про палац для майбутніх вічевих зборів. З усієї України прилітатимуть сюди народні обранці вирішувати справи своєї країни. І ось він збудує для цього віча палац. Де він його будуватиме? О, він уже обрав для цього місце! Він поставить його там, де в найсвітліші епохи для історії нашого народу і для його культури мудро вирішувалися справи усього народу і його держави. Чільний мур його палацу мусить красуватися поряд тисячолітнього муру Софії в нашому Києві. Софійські мури символізують державний геній Ярослава, свободу і велич Київської Русі — батьківщини великих слов'янських народів. Наша вітчизна була тоді в славі серед культурних народів усього світу. А хіба через віки не пронесла Софія своєї слави і мрії про свободу всього народу? Хіба не засяяла знову світлом державної мислі і культури українського народу в епоху Петра Могили? Хіба не тут народилася мисль про Київську академію?.. І щоб велетенська площа простилалася перед будинком на-родного парламенту. Нехай кияни сходяться на площу і нехай гучномовці винесуть голос народних обранців до многотисячного загалу. Відбудувалася Софія після татар, відбудувалася після поляків, відбудується і після німців. Ми її відбудуємо, і нехай вона знову потече вічним джерелом державної мислі і мудрості, нехай знову стане символом нашої єдності, як колись єднала вона слов'янські землі, як єднала вона всі українські землі — від славного Дінця аж за Карпати. Ось який палац мріє поставити архітектор! І щоб красою і величчю своєю гідний був він стояти поруч славетної Софії.

Олег Арсенович ще хвилину подумав, та нічого більше не додав, а тільки промовив:

— Оце таке наче наснилося...

— Добре наснилося! — промовив за хвилину загального мовчання батько.— Одне лише, що оце ми тільки мріємо... Та що зробиш, наше лихо в цьому...

— Хто знає, може, і недовго ждати.

Батько тільки зітхнув і не сказав нічого. Та в його зітханні було стільки туги, що, мабуть, усього того не вмістило б ніяке слово.

Колись, через багато років, ми, згадуючи оці чорні сьогоднішні часи, мабуть, зрозуміємо і відчуємо на всю глибінь, як допомагала нам жити і боротися наша природжена слов'янська романтичність, яка змогла вкласти в нашій голові поряд дві уяви: грандіозні руїни, згарища — і проекти майбутніх чудових будівель. Це тоді, коли ми, підпливаючи кров'ю, примушені були віддавати ворогові наші міста і села.

...Вранці Олег Арсенович поїхав.

Одного разу, після своєї зміни, я застала вдома бабусю, хоч було вже й досить пізно. Почувши в дверях мої кроки, вона зустріла мене на порозі.

— Гордій Романович і не вставали ще...

— Захворів? Чому не подзвонили мені?

— Наказали не дзвонити.

Я увійшла до кімнати.

— Що з вами, татусю?

Він лежав спокійно і мовчки дивився на стелю. По очах було видно: його точила якась думка.

— Татусю, як же це, ви навіть не дозволили дзвонити мені...

— Нащо, дочко?

— Але ж ви хворі. Треба було викликати лікаря.

— Не треба...

— Та ви ж занедужали!..

Він махнув рукою:

— Ат!..

І більше ні слова...

— Бабусю, ви давали Гордієві Романовичу їсти?

— Авжеж!

Трохи мені одлягло од серця.

— Та вони не схотіли їсти...

— Що? Не схотів? Нічого не їв цілий день!..

І я' кинулася сама до шафи, на кухню, до примуса. Я примушу його їсти... І зараз викличу когось із наших друзів лікарів. Він раптом мене покликав.

— Що ти там заходилася?

— Ви мусите зараз обідати і вечеряти разом, а потім я викличу професора Ляшенка. Подзвоню йому.

— Ат!..— махнув він знову рукою і замовк.

Мені ясно — він хворий, і найгірше — це запізнитися з лікуванням. Я відпустила бабусю, сама зготувала їжу і подала батькові. Він байдуже дивився на тарілку, ледве пригубив і випустив ложку з рук. Я не могла його вблагати з'їсти хоч трохи, хоч кілька ложок. Якась затаєна думка на його обличчі і якась байдужість... І страшна для мене думка про мою безпорадність перед його байдужістю пронизала мій мозок. Але тільки на мить. Я знаю, що значить піддатися бодай на хвилину кволості.

І ось його байдужість немов надає мені енергії. Я йду до телефону. Але професора Ляшенка немає дома, просять подзвонити пізніше. Я беру батькову руку в свої, намагаюся ласкою збудити його до розмови.

— Татусю, любий, скажіть же, чого ж вам так тяжко? Ви навіть не кажете, що вам болить...

Він зітхає.

— Нічого не болить, дочко. Просто — була і десь спливла сила... Тепер уже бачу: тут мені й залишатися... Не витягну, і професори не допоможуть.

— У вас звичайний підупад сил. А ви ще й не їсте...

— Набридло все, дочко, життя набридло. І до їжі не лежить душа.

Що це трапилось, що це з ним?.. Як я не помічала нічого раніше?

— Ось почивнається літо, татусю, може, воно принесе нам повернення додому...

Гірка усмішка на його обличчі. Я не сумніваюся: в нього тяжкий напад депресії. Але його мучить ще й якийсь розлад у організмі, для якого потрібні звичайні ліки. Я ще раз дзвоню Ляшенкові, і знову його немає. Він постійний лікар батька, і мені не хочеться викликати когось іншого. Та проти іншого протестуватиме й хворий.

Нарешті мені щастить умовити його трохи повечеряти. Але він не бадьорішає. Так само лежить і байдужими очима дивиться в стелю. Потім раптом запитує:

— Це вже який місяць, як пішов на війну Кость?

— Незабаром рік.

— Давно... І не приїздить... До інших приїздять, до нас — ні. І Лідія діждалася свого, і Тимченки, а до нас не приїздить ніхто. З Костем, мабуть, не доведеться й побачитись.

— Тату, але ж це зайві думки. Зрештою закінчиться війна і...

І знову ця гірка посмішка: "Закінчиться!.."

— Думалося — скоро. Тепер...

Радіоприймач починає передавати вечірнє зведення. Я пробую виключити, щоб не турбувати батька, але він спиняє мене і просить залишити. І ми слухаємо сумні новини: знову під тиском ворога ми залишаємо міста і села і ворог палить і нищить нашу батьківщину.

Вранці доктор Ляшенко відвідав батька. Він давно не був у нас. Батько немов трохи розважився, розмовляючи зі своїм старим знайомим. Я певна: і в Ляшенка зараз тяжкий настрій, але він не дозволяє собі показати це в розмові з хворим. Доктор повинен бути бадьорий, життєрадісний. Це його найперший обов'язок, найперші ліки для хворого. Я боялася їх розмови, але даремно: доктор тримається на висоті свого професійного оптимізму.

Він знаходить кілька дрібних хвороб — у сімдесятип'ятирічної людини їх може бути досить. Приписує ліки. І я бачу — з великим трудом стримує себе професор, щоб не сісти після цього коло батька і не розпочати тяжкої розмови про події на фронті. Проводячи його до дверей, я запитую:

— Невже від хвороб у нього такий стан?

Він хитає головою.

— Знаєте, йому бракує...— Він запнувся на мить.

— Внутрішньої життєвої сили, — підказую я, згадавши слова знаменитого Нестерова, сказані колись про Євгена Вітрового.

Лікар хвилину думає, потім говорить:

— Так, такої життєвої сили йому бракує справді...

І вже на порозі додає:

— Ох, дорога Софіє Гордіївно, бракує її і мені...

Привидилося мені уві сні бойовище. Наші пішли в наступ. А я біля Костевої батареї. Довкола двигтить зем-лй від вибухів і важкого кроку наших полків. Десь недалеко чути Костеву команду: "Вогонь! Вогонь! Вогонь!.." Здаля видко, як злітають вгору груддя і стовбури дубів над лінією ворожих укріплень, все те вкриває рудий дим, змішаний з хмарою пороху.

І чую, немов гукає мене хтось, і крізь вибухи ледве признаю стривожений батьків голос. "Тату! тату! — пориваюсь я до нього і гукаю щосили: — Дивіться, почалося...” І враз розплющую очі.

Крізь незавішане вікно сліпить мене раптова блискавиця, і переможно гримить розкотистий грім. Це проходить над нами перша весняна громовиця і ливний дощ шумить, немов тисячні лави йдуть десь неподалеку по полю. Хтось гупає на ґанку в двері, і з передпокою чути батьків голос: "Софіє! Софіє!.. Іди ж одчиняй..." Підхоплююся, вмикаю світло. У передпокої стоїть батько і нетерпляче показує мені на двері.

— Це Кость, — урочисто говорить він, а я не розумію, звідки він може знати про це, адже стукають аж у надвірні двері.

— Певне, то не до нас, — кажу я роздратовано, — ідіть собі, лягайте.

Йду відчинити.

І ось за мною з сінешнього мороку ступає до хати Кость. Він ледве встигає поставити чемодан і скинути з себе мокрий плащ, як я з диким радісним вигуком кидаюсь до нього. Ми стискуємо одне одного в обіймах і кружляємо по хаті як навісні, а зворушений батько хоче й собі зловити Костя в обійми, і йому все не щастить... Я не пускаю його. Тоді батько обіймає нас обох разом, і я почуваю кінці його вусів на своєму обличчі.

Кость навіть крізь плащ увесь змок, і я допомагаю йому стягти вогку гімнастерку. Самому йому незручно: одна рука його в чорній шкіряній рукавичці, з якої видно кінець бинта. У нього відламком міни перебиті три пальці, тепер суглоби тільки почали зростатися.

Він ще не встиг розповісти нам нічого.

— Тимченки мають листи від Мар'яни? — з тривогою питається він.

— О, так... Більше того,— я навмисне не поспішаю.

— Що?.. — І він спиняється у напівроздягнутій гімнастерці.

— Вона й сама тут...

— Де живуть Тимченки? — гукає він раптом таким голосом, немов загрожує мені.

— Ти збожеволів!.. Третя година ночі...

— Не тягни...

— Не скажу.

— Софіє!

І я не можу відмовити йому.

За одну мить він знову вдягнений. Уже на ґанку одягає шинель у рукава. Я ще хочу умовити його залишитися і виходжу на ґанок, але він зникає в темній вулиці. Чути, як біжить він по бруку й калюжах.

Знову ми з батьком самі. Тепер уже ми чекатимемо до ранку.

— Ти не помітила, Софіє, у Костя є сивина?

— Не встигла. Напевне, є.

— А ти придивилася, які у нього стали очі?..

— Він дуже змінився. На вулиці його було б нелегко пізнати.

— Я теж подумав про це... Немає вже нашого Костика. Цікаво, чи навчився він пити спирт?

— Не знаю. Мабуть, ні.

— Ти помиляєшся. Я певний — він п’є міцний, нероз-бавлений спирт.

— Може, піти за ним до Тимченків?

— Нащо? Не треба. Тепер ми його нескоро діждемося. Він іде до ліжка і лягає.

— Багато, Софіє, взяли у нас вороги. Але ми ще залишилися багаті, дуже багаті.. Молодість нашу не перемогли фашисти. Молодість!..

Він раптом обертається до стіни й просить накрити його ковдрою, він спатиме.

Кость прийшов додому вже вранці. Він зовсім не спав, але мав досить свіжий вигляд і охоче взявся за снідання. Я розповіла йому про Ореста Гнатенка. Спочатку я переконалася, що йому невідомо про це від Мар'яни. Ні, вона не говорила йому нічого. А ще раніше нам написав про нього один знайомий.

На моє повідомлення він швидко, немов між іншим, поглянув на мене і знову продовжував вишкрібати варене яйце, заглядаючи всередину шкаралущі. Мабуть, подібні речі він чує не вперше. Або ж він може думати тільки про Мар'яну, а все інше минає його вуха.

—ч Він зрадив, і його вбили партизани в Києві...

— Усе в порядку,— промимрив він і підсунув собі нову тарілку з їжею.

— Я бачу, це тебе зовсім не хвилює...

Тепер Кость підвів голову і уважно подивився на мене.

— Це дуже прикро, Софіє, ти мене вибач і не ображайся на мене за неуважність до твого горя. Воно і наше горе... Але я зустрічаюся з цим хоч і не так часто, але і не вперше. Цикл закономірно завершився: він зрадив — його покарали. Все. Інші матимуть з цього собі науку. І забудь, Софіє, про цю підлоту, розкажи краще, як живеш, як працюєш?..

Здається, немов розмовляємо ми різними мовами...

З приїздом Костя в наших кімнатах метушня. Усі наші знайомі хочуть його бачити. Цілий день у нас люди. А тим часом Кость і не думає сидіти дома. Трапляється, цілими днями він з Мар'яною. Мої розмови з ним — уривчасті й незакінчені. А мені так треба з ним поговорити.

Батько часом не може дочекатися його цілий день, а він приходить пізно вночі, втомлений і сяючий, і ні про що, крім Мар'яни, не хоче розмовляти.

— Що з нього вимагати — йому двадцять два роки, — виправдовує його батько.

— Але ж, тату, він лейтенант. Він загартований у боях командир!

Дивно, батько хоч і сумує, коли Костя немає, але цілком його виправдує.

Якось я сказала Костеві:

— Ти зовсім забуваєш про нас з батьком...

— Я? — здивувався він.— Що це ти, сестричко?.. Ніколи, нізащо!..

Він навіть почав обіймати мене і цілувати, на превелику батькову втіху.

— Справді, ти маєш рацію, — нарешті погодився він. — Я й справді поводжуся тут негарно.

Проте другого дня він знову прийшов додому тільки вночі.

Одного вечора я зустріла його з Мар'яною в місті й відразу напала на неї:

— Замість того щоб прийти до нас, ти виманюєш у нас Костя, і ми його бачимо, тільки коли він спить.

А проте я не хочу їм заважати і маю намір іти собі. Та вони мене не пускають, беруть за руки і мало не силоміць ведуть із собою.

— Я не знаю, куди ви йдете.

— Ми обіцяли Борисові відвідати його, поведи нас.

Ми йдемо до Бориса Голубинського.

— Ви неекономні, друзі,— вмовляю я їх,— ви надто довго буваєте вдвох і швидко набриднете одне одному.

Вони голосно сміються. їм це незрозуміло.

Борис живе недалеко. Незабаром ми біля його будинку. Йдемо великим двором, потім через садок і здаля раптом чуємо його могутній баритон.

— Чекай, — спиняє нас Кость біля ґанку,— послухаємо.

Кілька хвилин слухаємо Бориса. Він готується співати в "Запорожці" турецького султана. Ліричні султанові арії зачаровують нас.

— Як співає, як співає!..— не втримується від репліки Кость.

І я згоджуюся з ним: Борис справді видатний артист. Кость не дозволяє нам стукати в двері, доки Борис не закінчить. Потім ми гуртом вдираємося до кімнати баритона, і він щиро радіє нам..

— Я тебе, Костю, зараз почастую моїм лікером...

— Чому не заходиш до нас? — запитую.

Він досить уїдливо відповідає:

— Готуюся виступати в "Запорожці", то боюся, щоб ви мене не розчарували в моїй роботі...

Кость втручається в розмову:

— От коли б і я встиг послухати прем'єру.

— Я думаю, ти встигнеш, — відповідає Борис.

Кость продовжує:

— Ми на фронті часом слухаємо артистів. В тилу неможливо уявити, як цінує боєць на фронті рідну пісню на естраді. А там... От у нас виступала взимку Литвиненко-Вольгемут. Що робилося з нами!.. Враження від артиста вимірюється не оплесками, а тим, як глибоко поринула його пісня в душу людини, як довго боєць, наприклад, носить у собі оте враження. А у нас і досі живе оте враження від її співання. Така вона артистка!..

Кость, не підозріваючи, торкнувся надто вразливої струни в Борисовому самопочутті.

— Шкода, — жалкуючи, промовив він, — що ти не слухав мене в "Наталці". Я там Миколу співав... Але тепер "Наталка" не йде. Як там Гордій Романович?

— Сердиться, що ти перестав заходити. Ти знаєш, як він тебе любить. А він усе ніяк не одужає і хоче бачити коло себе людей.

— Завтра ж буду у вас. Я не хочу, щоб Гордій Романович ображався на мене. Ну, за наших хоробрих воїнів!

Він налив нам у чарки лікеру. І коли випили, він промовив до Костя:

— Мені, Костю, теж треба поїхати на фронт. Нехай я там тільки співатиму. Але почуваю — треба.

— У нас там,— підхопив Кость,— аудиторія особлива, і її артист мусить знати.

— Правильно, знати! Мушу знати, інакше не матиму успіху.

Мужчини захопилися цією темою і не можуть з нею порішити, а Мар'яна тим часом сідає поруч мене в кріслі, тулиться до мене, обіймає. Певне, на неї вплинула чарка міцного трунку. З часу приїзду свого вона помітно підправила здоров'я, щічки її знову закруглилися і взялися рум'янцем, очі заблищали, як і колись, гарячим задерикуватим блиском. Тільки сивина в волоссі зосталася на пам'ять!..

— Що, Мар'яночко!

— Нічого... Ти, Софіє, не гнівайся, що він через мене мало буває дома. Цього більше не буде: я сама буду приходити частіше до вас, будемо разом розважати Гордія Романовича. Ми стільки не зустрічалися з Костем! Пригадуєш його листи до мене? Ти розумієш нас... Хто знає: поїде він, а потім, можливо, я — і чи пощастить коли в житті зустрітися нам обом ще отак, як ці дні? Не хитай докірливо головою, адже зараз війна...

— Пийте, Мар’яно, за радість вашої зустрічі й не думайте про розставання...

І тут же ловлю себе на нещирості: мені незрозумілі почуття цих молодиків у такі дні... Як вони могли забути про все, коли кожен з них не може бути певен, що десь телеграфний апарат цієї хвилини не викрешує в ефірі вирішальні для їх життя блискавки?.. Але що можу я відповісти моїй подрузі?

І, немов догадуючись про мої думки, Мар'яна тихо, щоб не почули чоловіки, говорить мені:

— Знаєш, Софіє, ми неначе п'яні від кохання. Уяви собі: Кость до цього часу не розповів мені нічого про своє фронтове життя. Скільки я не просила, скільки не розпитувалася — його навіть не цікавлять подібні розмови. Він, мабуть, хоче відпочити від тяжких фронтових вражень, і я навмисне намагаюся розважити його чимсь іншим, про що йому приємніше розмовляти. Я і сюди його привела, бо з Борисом завжди легко, у нього завжди якось забуваєш про все прикре і тяжке.

— Цього не можна заперечувати,— кажу я і нишком киваю на чоловіків: вони, безтурботно щебечучи, безбожно тягнуть бурштиновий помаранчевий лікер.

Мар'яна з щасливою усмішкою закоханого дівчиська дивиться на Костя і, сама того не помічаючи, повторює своєю мімікою його міміку, повторює вслід його слова. І я не розумію, як можна бути такою кицькою, посивівши у фашистському пеклі... Не вистачає тільки, щоб вони надумалися відгуляти тут своє весілля...

Чудовий Борисів баритон обтинає мої думки. Я дозволяю йому закінчити, потім підводжуся:

— Мені час.

На прощання Борис удається до мене:

— Випадково зустрів одного земляка, що гірко скаржився на тебе...

Мені не спадає на думку ніхто.

— Та наш знайомий, інженер Береза...

— Ах, він!..

— Ти немовби вилаяла його за щось чи повелася з ним дуже нечемно. Він не міг мені пояснити до ладу.

— Просто я не схотіла з ним розмовляти. Нам ні про що було з ним розмовляти.

Я розповіла про мою зустріч і розмову з Березою.

— Пушкін і Тургенев,— гаряче доводила я,— в дитинстві знали краще французьку мову, і батьки їх розмовляли більше французькою мовою, одначе вони уважали б за злочин перед батьківщиною заявити, що їх рідна мова — французька... Рідна мова не та, яку краще знаєш, а та, яку більше любиш. Для визначення рідної мови не грає ролі те, якою мовою розмовляєш ти, а тільки те, якою мовою говорить твій народ. Коли б усі дотримувались цієї думки, творчі сили рідного народу не розпорошувались би. На жаль, таких Берез не один...

— їх цілий березовий гай, — жартома промовив Борис.

Але не засміявся ніхто. Поступування інженера Берези справило на всіх тяжке враження.

Ми повертаємося втрьох. По дорозі Кость і Мар'яна розповідають мені про те, що вони вирішили цими днями одружитися. Поночі вони не бачать мого обличчя і ждуть, що я скажу їм на це. Вони збожеволіли... Замість поздоровлення я кажу:

— Як вам не соромно? У такий час ви думаєте про такі речі...

Кость регоче на всю вулицю, і Мар'яна його наслідує. А проте все це їх власна, суто особиста справа. Це нікого не обходить, що вони там надумали. Вони тільки громадяни і вільні люди... Вільні?..

Батько зовсім не так зустрів звістку про одруження Кості, як я сподівалася. Звичайно, щасливий наречений не повернувся додому разом зі мною, і я мусила сама розповісти про їх намір батькові.

— Шкода, немає Олега Арсеновича, нехай би і він повеселився б на цьому святі.

Так сказав батько. Він навіть не здивувався.

Вони одружилися за кілька днів, і Кость перейшов жити до Тимченків. По приїзді з фронту вій прожив дома всього два тижні. Тепер вони бувають у нас щодня; ми раді їм і готові взагалі примістити їх у нас, але в Тимченків вільніше і Павлина Андріївна не хоче залишатися сама.

Дивно, як розквітла Мар'яна. Чи минуло й три місяці після того, як вона приїхала? А її просто неможливо пізнати. Я згадую слова професора Нестерова про внутрішню силу потягу до життя в людині і готова усе пояснити цією, маловідомою нам, силою. Принаймні особливо хороших умов вона не має тут у своєї матері.

Одного разу, коли вони відвідали нас і потім пішли, батько промовив: "Кость, звичайно, не програв, одружившися з нею".

Тепер залишається добре тримати себе в руках. Настав тяжкий момент. Наші перейшли на лівий берег Дінця. Останні гони України — під німцем. Що буде далі?

Тепер, як ніколи, потрібна ясна голова і правдиві точні думки. Кость заявив, що рука його вже загоїлась і цими днями він одержить нове призначення на фронт. Він проситься назад до своєї частини.

Звичайно, руку йому ще треба лікувати, та він сподівається, що, поки доїде за призначенням, рана зовсім загоїться. Адже мине якийсь час... А він і так почуває себе добре.

Батько не вмовляє його залишатися, хоч Костеві і слід було б ще трохи відпочити. Він готується виїздити. Мар'яна приходить до нас смутна і часом заплакана. Та на людях поводиться рівно і твердо. Природно: в неї за плечима теж великий досвід. Вона багато знає і може добре триматися.

Ось вона увіходить до моєї кімнати і мовчки сідає на стілець біля столу. Ставить лікоть на стіл і долонею підпирає обличчя.

— У тебе тяжкі дні, Мар'яно...

Вона мовчить, потім устає і ходить по кімнаті.

— У всіх нас тяжкі, — говорить нарешті.

— Коли він дістає призначення?

— Цими днями. Йому обіцяли.

— Ти не шкодуєш, що одружилася?

— Коли я про що й шкодую, то хіба про те, що не можу поїхати так, як він, на фронт.

Я не розумію її, і Мар'яна, мабуть, читає мій погляд, бо підходить і обіймає мене, потім говорить:

— Мені тепер треба залишатися тут і ждати...

Вона загадково усміхається.

— Чого ждати, Мар'яно?

— Чого? Сина або дочку, ось чогр...

— О! — тільки й можу вимовити я.

Ми тулимося обличчям одна до одної і так стоїмо кілька хвилин.

— Кость уже знає?

— О, якби ти знала, як він зрадів! Він сам хоче розказати про це Гордієві Романовичу.

— Отже, думки про фронт ти мусиш тепер облишити. Тепер ти мусиш ждати і готуватися до родинного життя.

І я дивлюся в обличчя Мар'яні, і на ньому немов бачу той щасливий материнський спокій і мир, який дарує мати паросткові нового життя, той мир, в якому плекається зародок нової людини і безмежне прагнення до якого вкладене в серце кожному з нас.

З нашого вікна видно околицю міста, поле і ліс. Який раз я стою біля вікна і подовгу дивлюся вдалечінь, ширяючи думкою по безмежних степах України, над обважнілими її нивами... Край, заповіданий нам батьками, — святий край...

Батько дивиться на мене збоку, мабуть, хоче розгадати мої думки. Його ослаблений зір не сягає далеко, і, звичайно, він не бачить звідси хвилястої ниви і могутнього лісу, що держить місто в облозі.

' — Повези мене туди.

З несподіванки я не можу збагнути його.

— Куди?

— Глянути б на ниву, пройти обніжком...

— Здається, ми розуміємо одне одного. Я збираюся і допомагаю одягтися батькові...

Ми виходимо з трамвая на останній зупинці, в полі. Не встигаємо ступити й десятка кроків, як ниви схоплюють нас у свої обійми і ми робимося п'яні від перших хвилин зустрічі. Спиняємося. Безкінечні хвилі пшениці з оксамитовим шумом біжать нам назустріч. Зворушений батько зняв уже бриля і махає хвилям, вітаючи їх.

— Що ви робите, тату?..

Він озивається не зразу. Спочатку щось обмірковує, потім раптом показує кудись рукою і говорить:

— Онде, Софіє, дивися, вдалині три верби схилились, а коло них — звідси за пшеницями не видно — кладки через Удай, а від них стежка на Чернечий хутір, а від нього далі, куди не підеш, потрапиш до нашої Тернівки...

— До якої Тернівки, що це вам, тату?

— Ось маєш,— сміється він,— вона ще не знає Тернівки, мого села на Полтавщині, в якому я народився... Ондечки, дивися добре... Під самим лісом, де ото вітряки вертяться... Га-га-га! Здорові були! Діждалися?.. Це я з вітряком поздоровався,— тлумачить він мені.— Тепер бачиш?

— Тепер бачу...

— Пізнаєш нашу Тернівку?

— Так...

— І Чернечий хутір?

— І хутір...

— Він зривається з місця і з несподіваною жвавістю поспішає дорогою поміж двох нив. Навіть не спирається, як звичайно, на свій ціпок, а несе його на плечі, по-за-робітчанському. Бракує тільки підвішеного вузлика або чобіт...

— На Удаю можна добрі щупаки ловити, а біля кладок ми й раків печерували... Це б зараз покупатися!.. Під такий вечір вода тепла.

Він знаходить обніжок і, не оглядаючись на мене, повертає туди. Я йду слідом. Тепер він не може поспішати, бо обніжок вузький і йти по ньому незручно.

Довкола нас ясне і тихе надвечір'я. Б'ють перепели, під ногами у нас без угаву січуть коники, а здалеку до цього галасливого ансамблю приєднується деркач. Колосся часом нависає над обніжком і хльоскає нас по ногах. Батько помітно втомлюється, частіше спиняється і відпочиває. Тільки ніздрі його тоді розходяться ширше, немов ловить він на диво м'який мирний дух полів, п'є цей живий сік і не може напитися.

Знаходить в колоссі волошку, зриває і несе її перед собою, як запалену свічку.

Обом нам разом понад сто років, а ми тут як діти. І кожного разу батько відпочиває всього кілька хвилин, потім зривається і поспішає далі. Куди йому треба? Чого він шукає тут? Він робиться невпізнанний, і я починаю боятися за нього.

До узлісся не так близько, як спочатку здавалося, але батько не поступається на мої вмовляння. Він уже вдихнув на повні легені духу полів і тепер хоче полежати на узліссі, на траві, серед квітів... Що — поберегтися?.. Та він і слухати не хоче подібних речей! Нащо б мав берегтися?.. Це ж його край, і всі стежки тут йому добре знайомі, так наче він тільки вчора бігав тут босим хлоп’ям... Ого! Він усе це добре пам'ятає.

Доводиться дати йому спокій. Я навіть не поспішаю за ним. І коли він далеко випереджає мене, і вже над колоссям видно тільки його бриль,— я починаю відчувати, що і сама схвильована і не можу вгамувати себе. Батько схвилював мене. Таким я не бачила його ніколи. Якісь пригаслі раніше в ньому сили тепер збудилися, і підіймають, і запалюють його. Рій думок кружляє наді мною.

Я знаю — батько зачерпнув сьогодні живої сили від цих полів і буде тепер урочисто-замислений і піднесений. Ниви, що нагадують наші степи, неначе вернули йому снагу і вдоволення. Мені не дають вони вдоволення — тільки неспокій і ятручий біль. Не слід було їхати сюди.

Батько досяг того, чого хотів. Коли я прийшла на узлісся, він лежав у траві, серед квітів і запашних кущів суниці. Він навіть по-хлоп'ячому підклав руки під голову і дивився в небо. А коли я підійшла і сіла поряд, він і голови не повернув до мене. Тільки запитав:

— Ну що, Софіє?

— Я втомилася гнатися за вами. Серце ледве не вискочить з грудей.

— Тобі не слід було поспішати, маєш хворе серце...

—* Я боялася, що загублю вас серед цих стежок. До того ж мені здається, ви легковажите своїм здоров'ям. Вам ще воно буде потрібне.

Він раптом зводиться, впираючись у землю руками.

— Буде потрібне, кажеш?

— Не сумніваюся.

Батько нахиляється наді мною і цілує мене в чоло.

— Дякую, дочко, дякую. Ти мене підтримуєш у моїх думках. Певності я не маю, бо старий уже, а думаю, що так і буде, як ми з тобою вважаємо.

Тепер ми йдемо далі узліссям. Чудова місцевість тішить нас, якось полегшено ми дихаємо, розмовляємо, сміємось... Батько вловлює ледве чутний запах диму, якого не можу відчути я.

— Зараз і людей здибаємо.

Справді, за кілька хвилин виходимо на невеличку галявину і бачимо чоловіка. Він стоїть навколішки коло багаття.

— Але ж це дядько Тихін!..

— А він...

— Дядьку Тихоне, дядьку Тихоне, дивіться — і ми тут! Старий обертається, ставить долоню дашком над очима — сонце над обрієм сліпить його — і стримано чекає нас. Ми не зважаємо і сідаємо коло нього відпочити. Біля нього клітка, зроблена з дерев'яного ящика і нитяної сітки. Він не дуже вдоволений з нашої появи, мабуть, ми заважаємо. А проте він ніколи не буває надто привітний.

— Що це ви тут печете? — цікавлюся я і тої ж миті застигаю, здивована. Біля старого надто незвичайне багаття. Він помічає моє здивування і похмуро кидає кілька слів.

— Солов'ї люблять, без цього вони псуються...

Та я все ще не розумію. Старий підпалив невелике муравлисько, настягане з сухої жовтої глиці. Але нащо йому це? Тоді він пояснює:

— Комашника треба розгребти і взяти звідти їхні яєчка... для солов'їв. Без цього вони худнуть і спадають з голосу.

— А палити нащо? Щоб прогнати комах?

— їх не проженеш, не такі...

І ось я зрозуміла суть його пояснень. Комахи не тікали, а кидалися в багаття і своїм тілом гасили вогонь. Маленькі жовті істоти в розпачі йшли на вогонь, на вірну свою загибель, підвладні непереможному інстинкту. Там, де було їх рясно, вогонь пригасав. А коли спопелялися вони, полум'я знову жувало суху глицю.

— Комаха носить у собі краплину кислоти, що здатна гасити вогонь, — пояснив батько, який зовсім не був здивований.

У клітці дядька Тихона було кілька перепелів, зловлених цього вечора. Щоб не дивитися на комах, я промовила:

— А ви таки діждалися сезону і ловите собі перепелів. Це я пригадала, як узимку він плів сітку на перепелів. — На все свій час. Зараз ловимо перепелів. Як почервоніє горобина, поставимо сильце на дроздів. А там — щиглики, чижі... А взимку — снігурі, чечітки... На все є свій сезон.

Йти додому з нами дядько Тихін не хоче. Він залишається на узліссі. Він запрошує й нас послухати вечірній гай, поблукати ланами уночі... Запевняє, що і поле, і ліс не засинають уночі, а сповнені такого життя, якого ніколи не побачиш удень. Батькові шкідливо залишатися. Ми йдемо самі.

Коли приходить трамвай, я бачу серед людей, що зійшли тут, вродливе обличчя жінки, яка так нагадує Кармен... Це дружина Миколи Шелестюка. Вона виходить з вагона, спираючись на руку якогось чоловіка. Вона бере його під руку, і вони, притиснувшись одне до одного, проходять коло вагона. Ще не зовсім темно, і я тепер пізнаю обох: з нею наш земляк інженер Береза. Вони повертають у поле і зникають на польовій дорозі.

Євген Вітровий вилікувався якщо й не цілком, то принаймні в такій мірі, що зміг взятися до роботи за свої фахом. Йому доручено ряд проектних робіт. Він тепер часто заходить до батька і довго з ним радиться.

Мене дивує те, що він, як і в перші дні лікування в шпиталі, не такий одвертий і щирий зі мною, як це було колись, ще до війни. Я не можу пробачити йому, що він тоді приховував від мене те, що мусив би насамперед розповісти мені. Він пояснює, що трохи боявся моєї слабкодухості... І не розуміє, що саме цього я й не можу йому пробачити.

Він гарячий і нервовий. Одного разу у мене з ним мало не дійшло до сварки, та несподівано закінчилося зовсім інакше.

Якось, коли у нас зійшлися мало не всі наші знайомі, Кость розповів про одного командира, який, діставши завдання, з якого напевне ні він, ні його бійці не могли вийти живими, приховав це від своїх бійців. Він боявся, що вони не встоять. З усього десятка залишився один поранений, котрий згодом потрапив до Костевої батареї і розповів йому про це.

Кость каже, що на війні буває по-різному. Досвідчений командир знає, чи можна подібні речі говорити своїм бійцям, чи ні. Євген вважав, що краще, щоб бійці не знали про свою приреченість — це їм полегшило б загибель.

— Досить, досить, — гаряче вигукнула я, — ви самі довели усю ницість подібної тактики!..

Він, звичайно, зрозумів мене, але напад мій був настільки несподіваний, що він не зразу знаходить потрібні слова. Потім починає виправдовувати себе. Ну, звичайно ж, він про мене нічого подібного не думав і взагалі я занадто перебільшую... Власне, він і сам не може здати собі справу, чому тоді не розповів усе безпосередньо мені. Але не слід зовсім зважати на це. Слово честі, він не вважає мене за якусь кволу, безпорадну людину і так далі...

— Головне,— все ж хочу я його дошкулити,— не вважати іншого слабшим за себе і не ображати його цим.

— Але ж, Софіє Гордіївно, запевняю вас, що й на думці не мав нічого подібного. Я навіть зможу вам це довести.

Кость і батько намагалися мене стримати, але я не зважала. Те, що так довго притлумувала я в собі, приборкувала і мучилась ним, тепер прорвалося, і вже я й сама не змогла б його спинити. Власне, Євгена це майже не стосувалося.

— Ви вважаєте, — доводила я, — коли жінка позбавлена обов'язку бути мобілізованою на фронт, щоб іти зі зброєю в руках, то це дає вам право вказувати їй на це... А чи хоч якоюсь мірою догадуєтеся ви, що переживає жінка у війну, коли вона знає, що, повернувшись на батьківщину, застане там хіба трьох із чотирьох, а вона ж їх народжувала, коли вона змучилася загибеллю найдорожчих людей, коли часом і тягар чиєїсь зради доводиться носити в своїй душі!.. Це все та жінка, якій навіть не завжди зважуються говорити жахливу правду в вічі...

Лідія сполохано, а Мар'яна зачудовано дивилися на мене, не догадуючись, проте, допомогти мені. Батько підійшов до мене, коли я на мить спинилася, обійняв мене за плечі і неначе згорнув мені крила, зразу втихомирилася я. Що це я без міри тут розкричалася?..

Я втихла. Та — це було помітно — всі були глибоко вражені моїм хвилюванням. І, може, Борис своїм приходом допоміг мені.

Я помітила, як усі радісно привітали його. Його поява завжди регулювала настрій... Саме в ньому відчували всі потребу.

— Поздоровляйте мене! — гукнув він, не вникаючи в те, що відбувалося тут перед його приходом.

— Розказуй, з чим тебе вітати, — промовив батько.

— їду на фронт!

Він їде на фронт!..

— Мобілізували, чи як? — допитувався батько.

— Ні, я сам упросився. Хотів, щоб мене взяли до якої-небудь бригади артистів, але зараз бригади артистів не виїздять.

— Тепер не до них, — подав репліку Кость.

— їде група звідси на фронт з одним важливим завданням, ну, то і я впросився з ними.

— Що ж ти робитимеш на фронті? — допитувався батько.

— Що зможу. Найкраще я вмію співати...

— Використають по цій лінії, — запевнив Кость.

Найменш сподівалася я цього від Бориса.

Тим часом розмова пішла тепер навколо Борисового виїзду. Я пішла відпочити до своєї кімнати.

Згодом до мене постукав Євген. Мабуть, прийшов вибачитися.

— Софіє Гордіївно, — промовив він, відразу ж починаючи ходити по кімнаті. Це була його звичка.— Я можу довести вам своє ставлення до вас, цілком протилежне тому, за яке ви так обурилися на мене.

— Не гнівайтеся, Євгене, здається, я даремно образила вас. І для Лідії це було прикро...

— Тепер, коли історія з Гнатенком уже пережита всіма нами, я можу сказати, хто покарав його.

— Ви знаєте, хто його забив?

— Знаю. Я говорив тоді вам правду, що Гнатенко запросив мене до себе, щоб передати нас до рук фашистської поліції. Я прийшов до нього сам і за дорученням штабу забив його.

— Ви?..

— Мені було найзручніше. Ми були приятелями, я міг заходити до нього, не примушуючи його остерігатися. Ви, може, здивовані?

Звичайно, я не здивована — я вражена. Адже я не чекала. В мене поплуталося в думках. Та це лише на одну мить.

— Я не здивована, Євгене, я глибоко задоволена, що це зроблено і зроблено людьми, близькими до нього. Зрештою, це насамперед наш, його колишніх знайомих і приятелів, обов'язок. І вам я безмежно вдячна.

Я кажу це щиро, бо певна, що сама, коли б залишилася там, вчинила б так само. І коли це зробив за мене мій приятель, він немовби робив це і від мене.

Минув рік війни, і я хочу уявити свій баланс. Батько вважає, що існує перед людиною тепер два шляхи: "ждати" і "діяти". Формула "ждати" мені не підходить. А мій принцип є "діяти". Звичайно, я не тільки ждала, я — діяла. Я виконую корисну роботу. Як і інші, я не заслуговую догани. Коли б я була молодою і дужою дівчиною, я пішла б у снайпери або до зенітної артилерії. Зараз це не по моїх силах. Виходить, усе відбувалося так, як треба. Чому ж тоді якесь вдоволення більшою мірою відчувають Кость, Євген Вітровий і Лідія, не кажучи про Бориса, а я його зовсім не знаю,— тому, що я не в силі розв'язати завіяних у мою душу вітром війни моїх особистих питань, тому, що я немов вийшла з першої шереги і опинилася в обозі, нарешті, тому, що я, Софія Майдан, стою серед цього грандіозного виру і сама запитую себе: невже те, що ти робиш, — усе, що в твоїх силах? Невже ти можеш рівно стільки, скільки й інші, не більше?.. Тоді треба увійти до своєї колії і набиратися терпіння... І вигадане є все, що тривожить і хвилює тебе.

Два дні тому виїхав на фронт Борис. Сьогодні виїздить Кость. Це зробилося тепер звичайним буденним явищем, яке зустрічаєш на кожному кроці. Так відбувається великий кровообіг у країні. В цьому наше життя сьогодні.

Невеличким гуртом ми проводимо Костя. На пероні сила народу, незабаром має підійти поїзд. Вийшли разом з Костем Мар’яна, Євген Вітровий і Лідія. Довкола я бачу не один такий гурток, що, як і ми, проводить когось із своїх друзів на фронт. Кость у повній військовій формі, при зброї і з орденом на гімнастерці. На відпочинку він трохи погрубішав і почуває себе добре. Розмовляючи з нами, він тримає Мар'яну за руку і гладить її, немов веде з нею незрозумілу для нас розмову без слів. А вона молодець — добре тримається.

Звичайні слова, звичайні побажання і звичайні відповіді. Тільки Мар'яна раптом говорить йому:

— Коли з тобою щось трапиться, пиши мені одверто, не приховуй нічого. Тепер я можу багато витримати — ти знаєш. І ще одно — пиши мені такі ж листи, як писав до цього, коли мене не було тут.

Мені хочеться її поцілувати — така вона гарна в цю хвилину.

— Хороші в нас дружини? — говорить розчулений (в нього і досі нерви) Євген.

Кость сміється і тут же, прилюдно, цілує Мар'яну в щоку. Вона загорається.

— Ні, таки хороші в нас дружини, Костю! — знову повторює Євген, хоч, звичайно, ніхто йому не заперечує.

— Костику! — кажу я.— Може, трапиться так, що я приїду до тебе в полк, ну, скажімо, медсестрою...

Кость спочатку пильно дивиться на мене, потім серйозно, неначе він старший за мене, говорить:

— Ти повинна залишатися при батькові і зберегти його.

Але цими словами ми перекидаємося між іншим і розмова переходить на іншу тему.

На цьому ж пероні два дні тому я проводжала Бориса. Була пізня ніч, і ніхто більше не вийшов на вокзал. У Бориса не було родичів. Я не заходила до вагона, і Борис нахилився до мене з вікна. Ми обнялися, поцілувались. Він передав ще один привіт батькові, і поїзд рушив. Довго у мороці маячив червоний вогник ліхтаря позаду останнього вагона. Потім і він зник. А я пішла тоді поволі додому.

І ось підходить поїзд, яким має їхати Кость. Ми гаряче прощаємося з ним. Він бадьориться, усміхається. Мар’яна довго не в силі відірватися від нього. Потім стоїть, розгублена, зворушена, і не знає, що треба сказати на прощання своєму чоловікові...

А він з дивною легкістю, немов кавалерист злітає в сідло, стрибає на приступку вагона. Скоро його голова з’являється в вікні, і ми пропускаємо до нього вперед Мар'яну. Вона подає йому руку, і він вкриває її поцілунками.

— Я хочу, щоб була дочка, — говорить він їй тихо, соромлячись трохи нас. — Бережи себе, а мені обов'язково пиши двічі на тиждень. Тепер я мушу на батареї мати часто листи від "неї"...

Вона все ще розгублена, не знає, що їй говорити і робити. Далеко десь б’є два дзвінки, поїзд рушає. Кость до половини висувається з вікна, Мар'яна стає навшпиньки, і вони востаннє обіймаються. Не відриваючись від уст Кості, Мар'яна проходить так кілька кроків навшпиньках. Потім поривчасто відривається від нього і ми спиняємо її... Зникає поїзд з нашим Костем. Мар'яна беззвучно, але з глибоким хвилюванням плаче, а я безсила її заспокоїти, і в самої у мене сльози, і в Лідії — теж. Ми, три подруги, проводжаємо наших друзів на фронт.

Перше моє враження, коли я розплющую очі, — величезна стара груша, всіяна стиглим, цитринового кольору овочем. Немов зграя канарок обсіла дерево. Довкола г/ая-бока разюча тиша. Прив'ялений нестримним кубанським сонцем селянський садок не шелесне листком, жодна пташка не вронить у цей урочистий келих тиші свого цвірінькання, все обминає цей, ніби зачарований, куток і ніби не знаходить сили долинути сюди, — і людський голос, і далекий-далекий стукіт наладнаних обозів, і навіть гримлячий скрегіт танків — я це відчуваю — лягає знесилений десь недалеко від мого шпитального ліжка.

І, коли стигла цитринова груша, зірвавшись з гілля, шелестить листям, здається мені — вона шепоче: вслухайся, яка тут тиша...

На запитання про рану лікар не відповів мені нічого. Мабуть, стан мій вчора ввечері під час переїзду ще ускладнився. Лікар невдоволений з мене. Я чула, коли передавали мене з санбату до польового шпиталю, він, одвернувшись, бурчав до санітарів: "Раз ти медсестра, не лізь у атаку..." Може, він і має рацію... Я не вмію стріляти і не вмію маскуватися на полі. Я не маю потрібного здоров’я і вправності. До того ж мені не повезло: в першій атаці дістати рану в черевну стінку — це надто гірко. Особливо для мене. Адже я збиралася воювати... Тепер — усе... Після такої рани не доводиться мріяти про військові подвиги, треба обмежуватися далеко-далеко меншим... Шкода, що з такою раною мені довелося повзти до своїх мало не шість годин. Це вплинуло на мій стан. А проте операцію мені встигли зробити, коли після атаки не минуло й півдоби, — інакше на життя були б малі надії. А тепер? Тепер є надія на якесь одужання... Принаймні так каже хірург польового пересувного шпиталю.

Як хочеться вірити в ці слова хірурга!.. Але ж я й сама близька до медичної служби. Я добре знаю, що означає, коли пораненого не можуть везти до тилового шпиталю, бо пересування йому протипоказане...

Такі поранені, як я, коли їм не зробили операції в перші двадцять годин, дають шістдесят відсотків загибелі... Близькі до цього і мої шанси... Шість годин повзти полем, замість абсолютного спокою, — це не може лишитися без наслідків. І всі цього ждуть, і я жду з тривогою... Адже від мене не приховати...

Три дні тому в медсанбаті мені зробили операцію. Після неї належить принаймні десять днів абсолютного спокою. Замість нього — термінова евакуація того ж дня... І в пересувному шпиталі — не спокійніше. Адже наші відходять. І сьогодні, здається, перший день спокою. Принаймні цей сонячний садок на кубанському хуторі, тиша...

Добре, що свідомість моя ясна і прозора, як і оця блакить наді мною. Це винагороджує мене за те, що я не в силі сама поворухнутися в ліжкові, — за фізичну скутість.

Я не можу без страшного болю ворухнути головою, щоб оглянутися довкола. Пересувний шпиталь, мабуть, позаду мене, зовсім недалеко, і я просто не можу його бачити. І чому нікого немає біля мене? І чому не чути таких звичайних напіввигуків, напівзойків: "Сестрице!.. Сестрице!.."? І чому в цьому садку ніхто не збирає стиглого овочу, що падає з гілля і розсипається на грудочки, бо перестиг?..

Нарешті чути кроки і навіть тиху розмову. І, хоч я не можу здаля дібрати змісту, голоси пізнаю. Це висока, з трохи страдницьким обличчям, медсестра Ната і санітарка Докія. Справді — вони.

— Як наші справи? — питає медсестра і сідає на край ліжка. Пробує долонею моє чоло.

Я не знаю, що відповісти. Вона і не жде відповіді.

— Ми вас відокремили від інших. У нас тепер сила роботи. Оперуємо день і ніч, у шпиталі метушня, галас і сморід. Ми в сусідній садибі. А тут немовби зовсім спокійно. Ви не заперечуєте?

— Дякую, Наточко, мені тут добре.

— Докія за вами доглядатиме. Коли будуть ще поранені жінки, покладемо біля вас. Поки що ви у нас одна. Увечері занесемо вас до хати. А зараз Докія вас нагодує. Зголодніли, мабуть?.. Після операції вам нічого не давали...

І вона йде. У неї сила клопоту. Мені здається, що я не маю сили навіть відповісти їй, і я тільки на знак згоди заплющую і розплющую очі, бо ж і кивнути головою не маю сили. Мабуть, я таки потраплю до тих шістдесяти відсотків, що помирають після подібної операції... Дивно, в цю хвилину мене зовсім не турбує це.

Докія ставить на груди мені алюмінієву тарілочку з ріденькою кашею, ліву руку засовує мені під голову, а правою бере ложку і починає поволі годувати. Вона мовчить. Її навіть прозвали тут "мовчункою". Але навіть за два дні я впевнилася, що вона — чудесна людина. І до мене особливо чула. І Ната теж. До мене особлива увага. Тільки хірург бурчить... Зрештою, чим його обходить те, що я полізла з бійцями в атаку?..

Мене погодовано, підправлено під головою подушку, піднято зсунуту ковдру. Тепер Докія позирає скоса на сонце. Ага, воно скоро добереться до мене. Невисока, але жилава Докія обережно пересовує моє ліжко глибше в затишок, під розлоге гілля волоського горіха. Тепер сонцеві не побачити мене... Тільки зайчики його крізь лапасте листя будуть поволі, зовсім поволі, повзти по моєму обличчі, ковдрі, траві біля мене. Нехай...

— Докіє, гармат тут не чути?

Вона хитає головою, потім забирає посуд і йде. Так і не вдалося примусити її заговорити...

Знову сама. Коли б задрімати!

І, неначе крізь дим вибухів, постає в уяві моїй поле бою. І окоп другої лінії, в якому принишкли бійці, і зігнута постать капітана, що проходить окопом, готує бійців і командирів до контратаки, і маленький рухливий боєць Циганок, що поповз навперейми німецькому танкові. Як ми всі його любили! Його хриплий, але дужий голос... "Сестрице, яблучка!.." Він часто приносив мені яблука. Він влучив, та вибух гранати не спинив танк. І остання хвилина перед контратакою — громохке сталеве страховище накрило маленьку рухливу постать нашого Циганка... Ми біжимо вперед серед диму і гуркоту вибухів.

...Щось застукало на груші. Не повертаючи голови, скоса позираю і бачу строкатого, в барвистих цяточках дятла. Він заклопотано стрибає по стовбуру вниз і вгору. Він метушливий і зосереджений у собі. Він навіть не зважає на мене, а метушливо перелітає на горіх, що наді мною, і спіраллю вибирається по стовбуру вгору, в саме гілля. Даремно я шукаю його там очима, чути тільки його стукання по корі, потім шелест листя, і він уже полетів далі. Поспішає!..

На прощання він посилає мені один лапастий листок, що падає просто на обличчя. Я обережно притримую його губами, щоб не зсунувся. Листок солодко пахне. Мені приємно вбирати в легені цей чудовий запах, я заплющую очі і раптом бачу себе в Києві, під темним склепінням Софії, там, біля прекрасної родинної фрески Ярослава Мудрого. Остання сторінка моєї кількарічної роботи дописана. Життя приємно пахне. Я з усмішкою в думках засинаю.

Прокидаюсь, коли сонце заховалося за сусіднім садком. Я тривожно вслухаюся. Ні, не чути... Сьогодні канонада не наздогнала нас...

Коло мене стоїть Докія з тарілкою і простягає ліву руку мені під голову. Шкода тільки, що немає потягу до їжі.

— Докіє, посидьте біля мене, — кажу їй після всього.

Маленька мовчазна жінка, зі стиснутими вустами, зосереджена в собі, сідає мені в ногах і дивиться кудись над моєю головою.

— Звідки ви, Докіє?

Ага, таки заговорила... Вона з Пісок, що над Десною, на Чернігівщині.

— Залишили когось у своєму селі?

Ні, не залишила нікого. Дивно: вона не мала близьких родичів, а далекі перед війною десь розвіялися. Хатку мала і радок над Десною, недалеко... Шпиталь польовий стояв в селі, вона і впросилася, щоб забрали. При ньому й досі.

— А я знаю ваше село... Бувала. І гарно ж там... Особливо вечорами, як ото сонце вже закотиться за ліс, що за селом. А Десна тиха і тепла, як літепло. Подоєна корова біля хліва жує свіжу бурякову гичку і дивиться на людей замислено так, немов хоче заговорити... А з лісу летять зграєю чорногузи — повертаються до гнізд на острішках; перед цим збиралася гроза, вони й переховувалися в лісі... Сусідка вийшла до плоту і гукає в левади на свого Петька, ще й виводить так тонко-тонко: "Пе-е-етьку! Пе-е-тьку!" І коли вона одну мить перепочиває і жде відгуку від свого хлоп'яти, чути як вибиває дзьобом чорногуз у гнізді, що на зламаному громовицею дубі...

Докія раптом хилиться на бильце ліжка і, не тямлячи себе, починає ридати.

— Матінко ж моя, та хоча б на одну днину почути, побачити знову!.. Поки й житиму — не забудеться... Перед очима стоїть, серце на клапті розриває... Таж тут я тільки кухоль до рота — здається, з Десни напиваюся, а вітер повіє — мені наче степ наш, що вже доходить, пахне... Таке все миле, таке рідне!..

І довго не може вгамувати себе, і я безпорадна допомогти їй; я й для себе не можу знайти слів утіхи й розради, бо ж кожен клаптик моєї істоти відчуває, що й справді на світі немає милішої над мою батьківщину.

Надходить вечір. Чудесний дух листя волоського горіха струмить довкола мене. Докія приводить двох санітарів, і вони несуть ліжко до хати і ставлять поміж інші, де лежать поранені; чути тяжкий дух ліків і розкладеної крові, нетерпляче гукання і раптовий мат...

...Тепер Докія уже не мовчала, але тільки зі мною. Для інших вона замкнена по-старому. Кожного ранку виносять моє ліжко в садок, і Докія знаходить якусь причину, щоб прийти до мене. Вона призналася: їй здається, що я з її Пісків на Десні...

Мені трохи легше. Я можу провадити тепер короткі розмови з людьми, що часом бувають коло мене. Так я переконалася, що Докія живе єдиною мрією — повернутись знову до життя, яким жила до війни.

Тепер я знаю війну, цей грандіозний, незміренний для людської уяви струс, що його хвилі мчать по всій землі. Ми знову прийдемо до мирної, корисної праці, але, мабуть, уже неможливо буде повернутися в те життя, — як мріє Докія,— яким жили досі. Надто величний відбувається вибух. Зміняться наші серця, в наших поглядах і вимогах до життя станеться нове народження. Для старого у нас буде нове сприймання. Стрибок буде надто великий.

Значить, не жди й не мрій про старе, а гартуй себе, щоб, коли розвіється полум'я й дим війни,— готовий був не спинитися вражений перед новим, що відкриється тобі, а вкласти його в свій мозок і серце...

Коли приходить Докія, я прошу її гукнути медсестру Нату. Я хочу продиктувати листа батькові. Звичайно, він побачить на листі чужу руку і його тяжко вразить, що сама я не в силі навіть листа написати. Та я ображу його, коли не про все напишу. Ната сидить біля мене на ослоні, з олівцем і аркушем паперу на шпитальному журналі. Сьогодні у нас спокійніше: одних поранених повезли в тил, нових не було. Сьогодні шпитальні співробітники переводять дух...

Ната наготувала олівець і жде.

"Любий мій, далекий татусю!.."

— Знаєте, Наточко, ми напишемо йому все одверто. Коли перед кимсь ховаєшся з правдою — це дуже тяжко. Мені це почуття знайоме.

"...Я тяжко поранена і не знаю, як мені поведеться далі... Ми відходимо крок за кроком — Ви про це знаєте, і потрібне диявольське терпіння і нерви, щоб не стеряти-ся тут. Треба бачити, як умирає наш боєць, треба знати ціну однієї п'яді землі, тоді, і лежачи в ліжку з одним шансом проти одного за життя, поймеш віри в те, що на увесь рахунок не вистачить ворога, що близько межа, на якій спіткнеться він..."

Чи треба писати йому про все, що я тут передумала? Пригадую, коли вперше я сказала батькові, що вирішила їхати на фронт, він довго мовчав. Він був дуже тактовний і не радив мені передумувати, більше — він був справжній батько, зрозумів мене до кінця і погодився. Він, певне, знав, що свій клубок я не розплутаю більше ніде, тільки тут...

— їдь, коли вже так...

Але йому було тяжко...

Мені допоміг капітан Прокопчук, що через стан здоров’я не поїхав на фронт і був призначений на роботу до військкомату. Я певна, що це він перший тоді, в день батькового сімдесятип’ятиріччя, привіз йому листа з жорстокою правдою про Ореста Гнатенка.

— Пишіть, Наточко... Не будемо велемовні. Батько знає, чого я шукала на фронті, йому не треба нічого тлумачити.

"Дорогою платою, батьку, заплатила я за цю дрібку науки. Але наука варта всякої плати. Шкодую тільки, що мій новий університет лише почався..."

Мені раптом стає тяжко думати. Голова заморочується. В рані я почуваю різкий біль. Щось роздуває живіт, тисне на шви — рана мене терзає.

— Мені тяжко, Нато...

І я поринаю в пітьму.

Прийшла в тямки, мабуть, за кілька хвилин, бо побачила раптом над собою чергового лікаря, а біля ліжка До-кію і Нату зі шпитальним журналом і листом до мого батька. Вони всі заклопотані й стурбовані. Звичайно, тут звикли до людської смерті і безнадійно хворі не викликають тут особливої тривоги. Це польовий пересувний шпиталь. Та до мене в них особливе ставлення.

У Докії перелякане обличчя, Ната стурбована і збуджена. Лікар дивиться на мене і не втримується — хитає головою...

— Що — перитоніт? — питаю і сама не чую свого голосу.

— Ну, що це ви вигадали!..— поспішає не дуже щиро втішити мене лікар. З того, як він поспішає це сказати і робить здивування на обличчі, я роблю висновок, що потрапила не в ті відсотки, яким повезло...

Пильно дивлюся в обличчя Наті, і вона нахиляється до мене. Вона розуміє, я хочу її про щось просити.

— Наточко, обов’язково пошліть мого листа батькові...

Потім, коли мені трохи легшає, я продовжую:

— Спочатку, Нато, нехай він одержить листа від мене, а потім уже офіційне повідомлення від шпиталю...

Я пробую всміхнутися, та обличчя присутніх біля мене не віддзеркалюють моєї усмішки...

Нарешті глибоку тишу хутора порушили. Сюди привезено на відпочинок частину, що вийшла з бою. Хутір невеликий і потопає в голосах і гуркоті вантажних машин. Кажуть, після боїв їх залишилося небагато. На жаль, ніхто з бійців не заходить сюди, на територію, приділену для шпиталю.

Вдень, у годину страшної спеки, раптом розітнули повітря постріли зенітних гармат. В паузах чути переривчасте гудіння німецьких літаків. Та мені, під моїм волоським горіхом, не видно їх. На другому кутку хутора вибух-ло кілька бомб. В саду навколо мене посипались додолу стиглі груші.

І все затихло так же раптово, як і почалося. Знову навколо мене тиша. Тільки віддаля, за деревами і огорожею, голоси.

Чути незнайомі кроки. Хтось ступає по садку, певне, не маючи наміру підійти до мене. Потім до кола мого зору потрапляє боєць, що ходить і роздивляється по саду. Ось він підходить до цитринової груші і збирає з землі в кишені й кашкет плоди.

Не може бути, щоб він не помітив мене... Так і є, помітив. Рішуче ступає до мене, з повними кашкетом та кишенями груш. У нього худе, засмалене обличчя. Маленькі метушливі очі і зовсім дрібна постать.

— Дозвольте, товаришу, набрати в садку грушок для бійців...

О!.. Та це ж Тимко Циганок!.. Я не йму віри своїм очам.

— Тимку!.. Товаришу Циганок!.. Це ви?..

— Сестрице!..

Груші посипалися з кашкета додолу... Але я не можу схопитися назустріч його простягнутим рукам і здивованим радісним очам.

— Ви живі?!

— Ви живі?!

Одночасно виривається в нас обох. Адже він бачив, як у бою смертельно поранена впала я і залишилася в ворожому тилу; я бачила, як він ступив назустріч вірній смерті... Нашому здивуванню немає меж. Ми обоє живі...

І ось він сидить біля мене і розповідає, як билися вони, кого вже немає серед них. Довідуюся, що в цілому батальйоні з кожних чотирьох ледве зостався один...

А про вас не забули! — раптом вигукує він.— Пам'ятаємо! Капітан говорив не раз: "Женщина з хворим серцем, вчена людина, а схопила гвинтівку і побігла в атаку... А спитай її, уміє вона стріляти?.." Уночі посилали людей розшукувати вас...

— Він живий, капітан?..

— Тут, з нами... Поранений в руку. Я скажу йому, що ви тут... Він прийде... Аякже! Тільки — слово: випишите-ся з шпиталю — знову до нас...

Я заплющую очі і хитаю головою. Він розуміє мене.

— Ну, ну... Щоб наші лікарі не вилікували!..

— Розкажіть, товаришу Циганок, як ви залишилися живі?

— Така доля випала... По дорозі нора була, без бійця.. Якраз тоді, коли танк уже скреготів наді мною, я й ускочив туди. Сиджу на самісінькому дні, а він прасує, а він прасує... Потім рушив далі, а я у хвіст йому — гранату... Мені пощастило, йому не дуже...

— Але ж ви не думали бути живим, коли кинулися на танк з гранатою?

— Звісно, не сподівався... Коли б він не роздушив мене, як жука, то з кулемета підсік би... Смерть — це точно...

Я ще хочу запитати його про щось і не можу підшукати потрібних слів. Знову мені плутаються думки. Знову біль пронизує тіло. Мабуть за хвилину-дві я знову знепритомнію. Тоді я поспішаю:

— Тимку! Але ж тоді... На полі... Коли ви йшли один проти танка, ви не думали про те, що буде післи всього?

Я заплющую очі з болю і чекаю на відповідь.

— Люті ми там дуже, сестрице, буваємо... У нас тоді своя мірка на все... Ну що там думати: захотів — і пішов помирати. І все...

І хоч страшний біль проймає мене всю, і дерева, і клапті блакиті пливуть і кружляють наді мною, і важко мені впіймати оту мисль, що її відчула я допіру поблизу себе, — почуття вдоволення живить мене... Він сказав так, як я й хотіла.

Здається, на хутір привезли ще людей. На хуторі стало жвавіше. Життя забуяло тут. І навіть поблизу мене, в саду, почали з’являтися люди. Я не завжди їх бачу, але завжди чую і вгадую їх. Особливо коли в саду з'являються пари. Вони так по-змовницькому притишено розмовляють — і боєць, і хутірська дівчина, — потім десь зникають. Я навіть пізнаю декого з частини, яка прийшла з передової лінії сюди на відпочинок.

Докія розповіла мені, що вчора боєць прибіг до шпиталю кликати до мене поміч — я знову була непритомна. Певне, це був Циганок. Мене одходили. Та що з того?.. Тепер я вже знаю, один-два шанси на сто за життя... Докія ніяк не може пригадати, яку хворобу знайшов у мене військлікар. Я догадуюся і без того...

Значить, тепер недовго... Напевне, недовго, бо надто швидкоплинні мої хвилини просвітлення і надто рясно випадає мені за день затемнення сонця.

Часом я вже не чую кроків навколо себе, а раптом, опритомнівши, бачу коло мого ліжка людей. Так було і вранці: відкрила очі і раптом побачила коло себе Циганка і нашого капітана.

Я не маю сили відповісти на їх привітання.

— Неважні справи, сестрице, — сказав капітан, і усмішка раптом згасла на його обличчі.

Я ледве помітно хитнула головою на знак ствердження.

— Не можна так, сестрице...

Далі він і сам не знає, що сказати. Всі ми мовчимо. Ось він сідає до мене на ліжко, бере мою руку і глибоко, зі стражданням, дивиться мені в душу. І здається мені — він усе бачить і усе розуміє.

— Держатимешся, сестрице?..

— Спробую, товаришу капітан.

— Не боїшся?..

— Здається, ні...

— Ну, спасибі. Од усього батальйону спасибі. Вибачай, що не плачу,— зачерствів я. Багато втратив прекрасних

бійців; решту сьогодні вночі знову поведу на передній край. Всього три дні дали нам на відпочинок. Наказ!.. А на питання, про які говорила ти мені, є в мене відповідь: фронт є вогонь — він очищає нас від усіх питань, яких не могли ми дома розв'язати ні розумом, ані серцем... От і все... І на прощання скажу — фронтова наука говорить: помираєш, а тримайся...

— Тримаюсь, — ледве шепчу я.

Удень привезли поранених. У шпиталі бьогодні гаря-чиц день. Тільки Докія не забуває мене, але й вона надто зайнята і навідується лише інколи. Лікарі працюють без відпочинку.

Докія питає, чи не гукнути санітарів, щоб перенести мене до хати. Ні, не треба, сьогодні така спека і вечір надто теплий.

Сьогодні я вже не могла приймати їжу. Лікарі, здається, махнули на мене рукою. А проте їм зараз не до мене...

Сонце ховається за садами. Щільніше обступають мене дерева. А на груші все ще рясно висять стиглі канаркові плоди, і волоський горіх наді мною солодко пахне.

Я лежу і намагаюсь не ворухнутись: так я борюся зі страшним болем. Він тут, чигає на мене... Тільки думки в моїй голові беззвучно вирують, немов у дикому танку. Я розумію — це я поспішаю думати. Я боюсь не встигнути...

Я розумію Циганка, що, не вагаючись, пішов під ворожий танк, розумію бійців, яких бачила я в бою. Капітан щось говорив про мої питання... Справді, коли проходиш крізь бурхливе полум’я фронту — очищаєшся від них... І легше стає, і наче втихомирюється на душі.

Сьогодні ми проходимо тяжкий іспит, якого ще ні разу не ставила перед нами історія. Глянути збоку і спокійно оцінити оце сьогодні ми не можемо зараз — тяжкі почуття хвилюють нас, ми — учасники, не судді. Наша перемога — в нашій певності. Адже ніхто з нас і в думці не покладає, що ми можемо бути переможені. І день у день дужче тепер кожен із нас почуває відрадний вітер нашої перемоги. І може, завтра ми рушимо вперед. Тільки вперед!

Раптом до мене доходить з-за дерев, мабуть, із сусіднього саду, мотив такої знайомої, багато-багато разів чуваної пісні:

Гей, нуте, хлопці, славні молодці!..

Це ж він, наш Борис! Наш знаменитий баритон! Він тут! Він співає бійцям зовсім недалеко від мене... І, певне ж, не знає, що я тут і слухаю його. Він і тут проходить зі своєю піснею. Ось де довелося зустрітися!.. Зустрітися?.. А проте ми ще не зустрілися...

Як завжди, публіка не стримується і починає підтягувати співакові. А за хвилину бійці дружно співають разом з ним і вже гримить над кубанським хутором їх пісня. І над усіма горує дужий Борисів голос:

Повнії чари всім наливайте, Щоб через вінця лилося!

Який чудовий, хвилюючий вечір! Підіймаймо ж келихи вище! П'ємо за наше майбутнє. Хай співає собі. Хай співає собі! Співай їм, дорогий мій, своєї пісні— сьогодні вони знову вирушають на передній край нашої оборони.

1943 р.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.