Всі публікації щодо:
Смілянський Леонід

Поетова молодість

КНИГА ПЕРША

ЧАСТИНА ПЕРША

1

У цей час він — тільки звичайний маляр-підмайстер, один з багатьох тисяч у північній столиці, малярчук, якого намагаються навіть не помічати. Та він і сам не знає себе і не знає, скільки в душі його заховано вогневого припасу для майбутнього багаття, щоб — подібно до запорозької чати в степу, яка кликала полум’ям до зброї, — дати вогняне гасло далеко у простір історії. Тільки — малярчук, але з талантом, який визискують принаймні двоє — поміщик і живописних справ майстер. Першому він пише портрети його коханок по карбованцю за штуку, другому — своїм талантом вирішує його успіх у конкурсах на вигідні контракти. Тут вони часом перемагають навіть академіків!

Але сам він знає про себе тільки, що його чарують грандіозні споруди світових геніїв у столиці, що його ваблять до себе численні скульптури Літнього саду, які він змальовує білими ночами, що його вабить до дверей вітальні в домі свого майстра, коли там гості читають вірші. Це ж почуття владно приводить його вже не вперше і сюди, до великої книгарні на Невському біля лютеранської церкви Св. Петра. Ні, книжки надто дорога річ для нього. Але він гортає їх, читає вірші. Навіть самий запах свіжої фарби книжок — насолода. Зрештою, коли-небудь він купуватиме їх!..

Надворі двадцятиградусний мороз і хуртовина. У коридорчику за дверима він обстукує сніг із дірявих чобіт, змітає його шапкою з пальта. Він може бувати тут тільки в неділю. Добре, що хазяїн відчиняє крамницю і по неділях. От якби тільки прикажчики не пам'ятали, що він лиш переглядає книжки, але не купує їх...

Через негоду в книгарні майже немає покупців. Кілька студентів набрали книжок і вже збираються йти. їхні дзвінкі сміливі голоси і сміх виповнюють усю крамницю. Прикажчики без роботи тиняються біля полиць і дорогих, червоного дерева, шаф, де за склом стоять частоколом у дорогих оправах книжки. Коли б за перегородкою не сидів біля своєї конторки хазяїн, у порожній книгарні стиха точилася б якась розмова з плітками, двозначним смішком чи й наспівуванням модних пісеньок, які звичайно приносив сюди наймолодший з прикажчиків, що тим часом ходив тут у "хлопчиках". І вони, нудьгуючи, дивляться на балакучих студентів, що підіймають коміри шинелей, тугіше обмотуються шарфами і, перекидаючись іронічними репліками на свою адресу, виходять на мороз і завірюху.

Прикажчики справді не помітили, чи тільки вдавали, що не помічають, ще одного покупця в крамниці — маляра, який через прилавок дивився на полиці з книжками, але сам не вдавався ні до кого. Нарешті той, що був у "хлопчиках", проходячи поблизу, на мить спинився біля нього:

— Тобі чого?

— Пана Пушкіна...

Не оглядаючись на полицю, "хлопчик” звичним рухом узяв з полиці маленький, гарно виданий томик і поклав на прилавок. Він навіть не спитав про назву. Потім відійшов від покупця і теж почав перешіптуватися з прикажчиками.

Молодий маляр повів довкола великими сірими очима, затиснув стару шапку під пахвою і взяв з прилавка покладену для нього книжку. Це було нове видання "Євгенія Онєгіна". Він обережно почав гортати сторінки, немов боявся попсувати їх. Нетерпляче перечитував окремі рядки і строфи. І ось уже все довкола ніби перестало існувати для нього.

Захоплені розмовою, прикажчики зовсім забули про дивного хлопця, що раптом чомусь захопився віршами, немовби вони йому можуть на щось придатись.

Тим часом до будинку під'їхало двоє саней, накритих багатими хутряними запонами. Старший прикажчик, побачивши гостей крізь скляні двері ще в коридорі, метнувся з-за прилавка і відчинив їм, вклонившись. Четверо молодих людей наче вдерлись до книгарні і враз сповнили її гучними голосами й вигуками.

— А Смірдін? — спитав невисокий, смаглявий, з світлим кучерявим волоссям і бакенбардами. Розстібаючи хутряну шубу, він одночасно говорив, голосно сміявся, швидкими рухами показував пальцем на окремі виставлені книжки. Відразу він став центром уваги всіх присутніх, і ніби кожному з них передавався його веселий настрій.

Смірдін залишив свою конторку та рахунки і поспішив назустріч знатним відвідувачам. Нелегке життя і клопітна праця зробили обличчя цієї людини суворим і нездатним випромінювати усмішки, хоча під грубуватою зовнішністю крилося добре серце і некорислива, справедлива душа.

— Давно не бачив вас у себе, панове! — голосно говорив він, і на цей раз ледве помітна усмішка все ж засвітилась в його очах. — Маю для вас дещо нове.

Він кивнув убік, і враз на прилавок посипались нові номери журналів, книжки в кольорових, здебільшого в жовтих, оправах і зовсім неоправлені. Хазяїн узяв останнє видання "Євгенія Онєгіна".

— Ваша книжка, Олександре Сергійовичу, припала до серця освіченим читачам, і вони найбільше питають Пушкіна. Приємно і радісно! Жоден поет не знав такого успіху.

— Ах, Олександре Пилиповичу, виходить, публіка любить вірші?

— Далеко не всі, але автора цієї книжки публіка глибоко поважає і любить.

Пушкін тихо засміявся і враз замовк.

Малярчук у другому кінці крамниці раптом підвів голову. Рука його майже машинально поклала на прилавок розгорнуту книжку, шапка з-під пахви впала на підлогу, очі вп'ялися в постать Пушкіна. Щось мимоволі прошепотіли його губи, він ступив кілька кроків уперед і схвильовано вдивлявся в кожен рух поетового обличчя, прислухався до його голосу, поривчастого, гучного, до його веселого, життєрадісного сміху. Йому навіть здалося, що Пушкін оглянувся на нього і враз погасив свій гучний сміх.

Та, певне, Пушкін і його друзі поспішали. Хтось відчинив їм двері. Віхола на мить вдерлась до книгарні. Але не встигли зачинити за ними, як молодий майстровий стрімголов, без шапки, в розстебнутому пальті вискочив з крамниці на заметену снігом панель.

— Хто це такий? — стурбовано спитав хазяїн.

— Не звольте турбуватись, — відповів поштиво старший прикажчик. — Якийсь робітник, з малярів. Часом буває в крамниці. Не інакше — грамотний...

А на засніженій панелі, оповитий навісною заметіллю, стояв з простоволосою головою Тарас Шевченко і зачаровано дивився вздовж Невського проспекту, де в клубах завірюхи зникав, як золотий дитячий сон, дорогий образ.

2

Наприкінці січня в майстерні Карла Брюллова зійшлося кілька його друзів. В Академії мистецтв Брюллову ніколи не бракувало гостей. В нього бували приятелі, знайомі, невідомі йому люди. Одних цікавили останні роботи великого російського художника, інші мріяли замовити йому портрет, а були й такі, що хотіли тільки побачити вславленого автора "Останнього дня Помпеї" — картини, що з незнаним досі тріумфом пройшла по культурній Європі, а півроку тому увійшла назавжди до Північної Пальміри, встеливши лаврами путь до столиці Кар-лові Великому...

Барони, князі, графи, побувавши в Брюллова, з гордістю говорили після того своїм знайомим, що вони бачили Брюллова і говорили з ним. Відчинялись двері його майстерні і перед великими князями, і перед царицею Олек-сандрою Федорівною, і перед самим Миколою Першим.

Тут учень Брюллова, Аполлон Мокрицький, представляв вчителеві свого нового товариша і земляка Тараса Шевченка з його малюнками.

Сьогодні приїхали Пушкін, Жуковський і граф Вієль-горський. Карл Павлович у піднесеному настрої зустрів гостей біля входу. Як хотілося йому, щоб слідом за ними увійшов і його друг Михайло Іванович Глінка. Брюллов навіть подивився у відчинені двері, але не увійшов ніхто і Мокрицький зачинив двері.

Разом із Пушкіним до студії ввірвався шум, вигуки, сміх... У Брюллова він ніколи не бував мовчазним, замисленим. Тут усе, до чого тільки міг доторкнутись він, ніби випромінювало особливе світло, в якому навіть звичайні буденні речі здавалися цікавими, значущими, такими, що викликали багато нових думок і суперечок.

— Знаєш, Брюллов, я досі не можу забути твого "Розп'яття" і особливо "Гензеріха".

— Я ніколи не завершу цієї картини.

— Чому? Яке ти маєш право так говорити? — Пушкін раптом зробився м’яким і ласкавим. Узяв друга за руку. — Дорогий мій, не треба кидати цю тему. В ній багато сучасного. Вона вся сучасна... якщо ти цього захочеш... "Гензеріх" немовби опускає завісу над однією епохою і разом починає іншу. Велична тема! Кому ж, як не тобі, вона під силу. Великі митці вже визнали, що ти колос, а Торвальдсен назвав тебе найбільшим у світі кольористом після Рубенса...

— Я не закінчу її, — з нудьгою відповів Брюллов. — Я боюся цього клімату. Це повітря важке для мене. Особи, 'яким мені нелегко відмовити, примушують мене писати їх портрети. Мені потрібна велика тема для картини, мені потрібна ціла епоха. Мене вабить тема загибелі двох епох. А яка епоха в портреті Олександри Федорівни, який мені пропонують писати?

М'який, делікатний Жуковський зашарівся. Він був вихователем царевича Олександра, і все критичне про осіб царської фамілії, що прохоплювалось у приятелів, примушувало його ніяковіти.

— Не тільки загибель епох. Тебе повинно захопити і народження епохи. Без цього твоя картина не матиме душі, — гаряче доводив Пушкін.

— В мене є така тема.

— Яка? Яка в тебе тема?

— Оборона Пскова...

Пушкін сів поруч Брюллова, обняв його за плечі, їм обом минуло по тридцять сім років. І та височінь, на яку піднявся їхній геній, і взаємна повага, і неспокійний, бентежний дух, і бурхлива молодість зближали їх, породжували почуття взаємної любові мужніх і сильних людей.

— Дорогий мій, — з ніжністю в голосі говорив Пушкін, — пиши, пиши таку картину. Це буде твоя друга "Помпея", ні — більше, незрівнянно більше за "Помпею". Ти зможеш показати тут народ, російський народ.

Брюллов почав розповідати про "Облогу Пскова" — картину, яку задумав він ще за кордоном, але вже в дорозі до Росії. Його захоплював національний зміст твору і те, що в епопеї Пскова великий подвиг належав російському народові, що піднісся тут до високого героїзму.

І сам захопився своєю розповіддю. Його світлі очі з трохи почервонілими від довгої щоденної роботи повіками заблищали, пожвавішали. Вродлива голова з хвилястим буйним волоссям відкинулася натхненно назад. Вся його невелика на зріст, атлетична постать дихала силою і певністю своїх здібностей. Сіра блуза і пишний бант на шиї добре пасували до чудових пропорцій його обличчя, тонких ліній губів. Вражений мужньою красою Брюллова і його глибокими, сміливими думками, замилувався ним Пушкін.

Брюллов раптом підхопився й побіг на другий поверх до свого помешкання. За мить він приніс звідти величезний портфель з естампами і окремо етюди.

— Ось, прошу поглянути сюди. Це тільки перші штрихи... 'Пушкін і Жуковський, який особливо любив живопис і мав колекцію гравюр, заглибились у перші ескізи до картини.

— Чудово! — нарешті вимовив Пушкін, схвильовано заходивши по кімнаті. — Я відчуваю — ти створиш у живопису те, що створив наш Глінка в "Сусаніні"... Народний подвиг врятовує державу, націю...

Потім, звертаючись до Брюллова, що копався в естампах, додав тихо і вже зовсім іншим тоном:

— А тобі якраз не вистачає цього — змалювання не тільки краси форм, гри світла, але й духовної глибини людини, душі цілого народу.

Жуковський, що досі мовчки розглядав естампи, промовив:

— Думаю, Карле Павловичу, ти дозволиш мені доповісти про твою "Облогу Пскова" государеві? Тема велика, державна. Його величності буде приємно...

— А художникові корисно, — додав Вієльгорський.

Брюллов хвилину стояв мовчки. Очевидно, він зважував, що треба відповісти Жуковському. В руках у нього була невеличка, в яскравих фарбах картина.

— Що це? Що це? — раптом вигукнув Пушкін, хапаючись за картину. — Це ти писав? Чекай, чекай... Що це таке?..

Він уже заволодів картиною і вп'явся в неї очима.

— Це "З'їзд на бал до австрійського посланника в Смірні". — Брюллов почав пояснювати окремі деталі свого твору.

На картині товстий поліцмейстер Смірни спав посеред вулиці на килимі й подушках. Позад нього ховалися в затінку двоє босих поліцаїв. Один сидів навпочіпки, а другий лежав на череві, розставивши лікті та підперши голову долонями, і дриґав у повітрі довгими худими ногами з закачаними вище колін штаньми. По хвилинній паузі, поки гості, затаївши подих, розглядали невеличку картину, майстерня раптом виповнилась галасом і сміхом.

— Ні, ти мені не кажи, — кричав Пушкін, — про поліцаїв Смірни!.. Ха-ха-ха!.. Ха-ха-ха!.. Подивися на цю фізіономію!.. Ха-ха-ха!.. Я не був у Смірні, але ці обличчя мені знайомі. Скільки я їх бачив у житті!..

Нестримно сміялись Жуковський і Вієльгорський, усміхався і сам автор. Пушкін відставив на довжину ру-'ки картину, переводячи дихання, ще раз пильно приглянувся до постатей східних поліціантів, і новий вибух його реготу захопив усіх. Від сміху у нього на очах виступили сльози. Ніхто з присутніх не намагався стримуватись. Всі добре розуміли Пушкіна. Його сміх не міг вміститись у стінах майстерні, і здавалося, що його чути за стінами, на вулицях, по всьому Петербургу...

— Любий мій! Подаруй мені цю картину. Ну, подаруй, не роздумуй... — І Пушкін спробував обняти за плечі свого друга.

— Я б не думав, Олександре, коли б уже не пообіцяв цю річ княгині Салтиковій. Картина ця належить їй. Для тебе я намалюю іншу, таку ж...

— Ні, ти мені подаруй цю, — благав Пушкін. Він раптом став навколішки перед Брюлловим. — Віддай мені, голубчику! Ну, віддай! Я знаю, іншої ти не напишеш для мене.

Але картина була пообіцяна іншому, і Брюллов не міг віддати її Пушкінові. Він тільки запевнив, що на дозвіллі напише іншу.

Вже прощаючись біля дверей майстерні, Пушкін говорив:

— Шкодую, дуже шкодую! Я повісив би цей малюночок у себе... щоб мені легше було в тяжкі хвилини сміятись. Дивися ж, обов'язково намалюй інший, для мене...

Це було за чотири дні до двадцять дев'ятого січня 1837 року.

Тримаючи Жуковського під руку, Пушкін пішов з майстерні. Брюллов вийшов на хвилину провести їх до дверей. Мокрицький доторкнувся до руки Вієльгорського.

— Граф, я вас дуже прошу залишитись на хвилину...

Коли повернувся Брюллов, Мокрицький нагадав їм про свого приятеля, талановитого художника-самоука Шевченка.

— Його обов'язково треба забрати в поміщика, обов'язково! — додав Вієльгорський, який уже знав про Шевченка і брався допомагати справі його звільнення. — Ах, до якого часу в нас таланти будуть пропадати в неволі! Коли він справді талант — він рівний з нами.

— Я знаю цього хлопця і його малюнки. Ми повинні визволити його, але як?

— Тобі доведеться побувати в цього самого Енгельгар-дта. Може, і з Шевченком пощастить так само, як пощастило тобі нещодавно з двома іншими кріпаками-художни-ками, яких ти зумів звільнити з кріпацтва...

— Може, намалювати портрет Пушкіна і продати або розіграти в лотерею? За ці гроші можна було б викупити Шевченка. Але хто заплатить такі гроші? Я знаю, цей собачник Енгельгардт заправить за такого кріпака багато.

— У придворних колах, — сказав Вієльгорський, — можна було б дістати за портрет твоєї роботи значні кошти, але, звичайно, не за портрет Пушкіна...

— Треба спробувати вмовити цю свиню в полковницькому мундирі, — підказав Мокрицький.

Брюллов не відповів. Він не любив виступати в ролі прохача.

На порозі стояв прислужник Брюллова Аук'ян.

— Пани на вулиці послали мене просити вас, — звернувся він до Вієльгорського. — У санках холодно чекати...

Вієльгорський попрощався.

З

В зимові місяці роботи в Ширяева було мало, і він частину робітників і підмайстрів звільняв. В його квартирі у доброму будинку на Загородному проспекті недалеко від Петербурзької ремісничої управи було тепер вільніше. Тимчасово Шевченко мав тут, на горищі, свій окремий куток. На стінах розвішані були портрети, його малюнки, кілька естампів. Саморобний мольберт займав мало не півкомірки. На ньому закритий аркушем паперу не-закінчений малюнок "Смерть Сократа". На ослоні купка малюнків і ескізів для розпису стін і плафонів. З цього куточка на горищі можна було чорним ходом зійти до квартири Ширяева на другому поверсі.

За звичкою Тарас у вільні години, озброївшись пензлем і палітрою, сідав до мольберта або читав за своїм ма-

леньким столом книжки. Він уже був знайомий з творами Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки. Багато творів Пушкіна знав напам’ять, захоплено читав Гоголя.

В класах Товариства заохочення художників, які Тарас уже з рік відвідував за згодою свого хазяїна Ширяева, йому доводилось працювати над античними темами. За порадою вчителів, і особливо після знайомства й зустрічі з Карлом Брюлловим, він узявся за історію. Скарби Ермітажу були для нього недоступними без доброго знання історії, особливо античної й Відродження. Читав вечорами і вночі. Молодий, сильний, рішучий, він сидів над книжками й біля мольберта часом до ранку, — і втома здавалася йому солодкою. Він відчував, що кожна з прочитаних книжок, які давали йому молоді художники, його земляки з України — Сошенко й Мокрицький, ніби робила його дужчим і ближчим до цих людей ясного брюлловського світу.

Ніколи не забуде він, як Аполлон Мокрицький повів його кілька місяців тому до Академії мистецтв. Уперше переступав він поріг цієї школи, як він думав, для щасливих людей. Про неї Тарас не міг і мріяти. В Академію не приймали кріпаків. А він уже не раз ходив кругом цієї величезної монументальної будівлі, не раз спинявся перед кам'яними сфінксами і довго дивився на них, відчуваючи себе перед ними мізерним й безпорадним. Він дивився вслід кожній молодій людині, що виходила з Академії, і часом його опановував розпач, який гнав пріч від цього місця. Він хапав своє відро з фарбою і щітку, поспішав звідти не оглядаючись.

Тепер його земляк, який учиться на художника в Академії, пообіцяв показати знамениту картину "Останній день Помпеї". Картина нещодавно була привезена до столиці з-за кордону. Сам Брюллов приїхав пізніше і оселився тут, в Академії. Ну, звичайно, Брюллова Тарас не побачить, і Мокрицький, учень Брюллова, йому не обіцяє цього. Але "Помпею" він зараз бачитиме, він вивчить її до найдрібніших деталей і назавжди залишить у своїй пам'яті...

Мокрицький каже, що "Помпею" купив якийсь багатій Демидов і подарував цареві Миколі. Цар спочатку тримав картину в себе в палаці, а потім її виставили в залі Академії.

Холодний дрож пробігає по спині Тараса, коли вони входять до Академії, ідуть темними коридорами, зустрічають якихось зайнятих своїми справами людей. Тарас позирає на обличчя молоді в коридорах — у блузах, куртках, плащах. У деяких просто дивний, якийсь особливий картинний одяг. Вони нагадують старовинних голландців...

Мокрицький відчиняє двері.

— Сюди...

Цієї ранкової години відвідувачів не пускають до картини, і в залі порожньо. На стінах — картини, гіпси. Два учні працюють біля своїх мольбертів. Роблять копії. Більш — нікого. Тарас не насмілюється ступити від порога. Мокрицький бере його за руку й веде до стіни, де висить вона... знаменита "Помпея", що потрясла Європу, що примусила найвидатніших майстрів схилитись перед генієм Брюллова. Ось вона...

Ніби блискавиця вихопила з темряви давноминулої історії людства один трагічний момент, і він назавжди відбився на полотні. Рушаться будівлі, летить каміння, лютує вогняна стихія, люди біжать у паніці, падають, умирають. Він приглядається до їх облич, до їх очей і бачить невимовний жах та муку, бачить безпорадність і мізерію їх перед вищою силою, яка владно продиктувала загибель не тільки їм, але й високому зльоту їхнього духу, що створив неперевершені зразки краси в речах і людях. Гине епоха в історії культури людства, і геній митця врятував для майбутніх поколінь лише один блискавичний момент...

Тарас довго не може одвести погляду від цього дива на полотні й навіть не помічає, що молоді академісти з усмішкою позирають на нього, ніби перевіряючи на ньому разючу силу перетвореного чарівним пензлем полотна, яке вивергає грім і блискавиці. Довго мовчали обидва, вийшовши з Академії на вулицю. Аполлон допитливо позирав на зануреного в свої думки Тараса.

— Ну, Тарасе?

Шевченко немов прокинувся. Він здавав собі справу, що пережите кілька хвилин тому незнайоме йому потрясіння залишить свою печать у його душі на все життя. О, він, молодий, сильний, звиклий до найтяжчої праці, як кажуть про нього інші — обдарований художник, не спиниться тепер ні перед якими перешкодами, щоб вирватися з того глухого закутка, куди закинуло його життя. Якщо й справді він здатний на щось значне, то невже не знайде у собі переможної мужицької сили, щоб талантом своїм розбити на собі кайдани рабства?

"Волю, волю якби!"

А вночі, сидячи у себе на горищі над книжкою, Тарас ніяк не міг примусити себе читати. Розбурхана уява переносила його в інший світ, який тепер полонив його назавжди.

У глибоку північ, коли давно затихло все в темному ширяєвському царстві, Тарас бере лойову свічку і спускається чорним ходом на другий поверх, у квартиру свого хазяїна. Крадькома ступає до порожньої вітальні, затуляючи свічку широкою долонею. Впевненими кроками підходить до стіни, завішаної картинами. Підіймає свічку над головою. Бліде тремтяче світло вихоплює з темряви частину стіни з кількома картинами і гравюрами. Перед ним чудове творіння Рібери "Св. Франциск", що звів угору очі, повні скорботи. Тарасові здається, що знаменитий художник вклав у ці очі скорботу за таких людей, як він, Тарас, товариші його, безталанні учні Ширяева, брати, сестри, що далеко — у Кирилівці, — всі знедолені люди на землі.

Він підіймає свічку ще вище. Довго, пильно вдивляється в риси обличчя. Це найкраща з картин, придбаних Ширяєвим. Хазяїнові пропонують великі гроші за неї, багато тисяч, але він тим часом не хоче продавати картину. Тарас відступає кілька кроків, розглядаючи картину здаля, підходить зовсім близько до стіни, сам не помічає, як стає на стілець і тягнеться зором до полотна. Вже який раз він дивиться на цю картину, і щоразу велике мистецтво Рібери чарує його і наче наснажує жадобою творити, бажанням перемагати все, що перешкоджає в житті, — тільки б віддатись цілком улюбленій справі.

І знову, затуляючи долонею свічку, він підіймається чорним ходом до своєї комірчини з тихою радістю в серці, ніби опромінений ясними сподіваннями і вірою в сили своєї молодості.

Взимку вставати доводилося вдосвіта. Коли хто з підмайстрів, трохи загулявши звечора, вранці не прокидався вчасно, його будив сам Ширяев грубим вигуком. Цікавої роботи взимку майже не траплялось, і Ширяев брав підряди на будь-яку. Його підмайстрам і учням доводилось фарбувати стіни і стелі в будинках хазяїв, які навмисне робили ремонт узимку, коли малярські роботи коштували дешевше.

Надворі було ще темно, як Тарас і троє учнів узяли відра з фарбою та великі щітки і пішли на роботу. Звичайно робота тривала до пізнього вечора. Тільки по суботах мали закінчувати раніше, щоб устигнути піти до церкви. Ширяев суворо дотримувався того режиму, в якому тримали багато років його самого. Всі його робітники мали обов'язково ходити в церкву по суботах і неділях. Опиратись наказам хазяїна Шевченко не мав права, оскільки в контракті між Енгельгардтом і Ши-ряєвим було сказано ясно: йому ж, учневі Тарасію Шевченку, жити в майстра в повній слухняності й покорі й виявляти старанність до майстерства...

Всі дні після того, коли Тарас побачив у книжковій крамниці Пушкіна, він раз у раз повертався в думках до цієї зустрічі. Часто велика щітка в його руці застигала в повітрі й фарба збігала з неї на підлогу. Тарас хвилинами не помічав цього...

Тоді, якщо поблизу не було нікого зі сторонніх, Тарас говорив учневі:

— Ось послухай, що я тобі прочитаю.

І він читав здивованому костромчанинові один за одним заучені вірші. Звичайно, зовсім неписьменний учень не все розумів до кінця і тільки всміхався.

— Не второпав? — глузував добродушно Тарас. — Прислухайся краще, збагнеш. Я теж попервах був такий дурний, як ти, а вже потім набрався глузду. Тільки Ширяеву менше вивертай душу.

— А я з ним ні про що не балакаю. Хіба що спитає.

— А ти однаково не відповідай, коли й спитає. Він любить небалакучих учнів. Або кажи: не знаю. Спитає, про що говорить з тобою Тарас на роботі, а ти відповідай: "Не знаю..." — "А чи говорив тобі Тарас що-небудь про хазяїна?" — "Не знаю..." — "А бив тебе?" — "Не знаю..." Такі хлопці майстрові дуже до вподоби...

І вже розуміючи один одного, обидва реготались.

Шевченкові минає двадцять третій рік. Розквітлі сили молодості буяли в ньому, і хоч які тяжкі й гнітючі були і години підупаду, вони тривали недовго. Його сильна, наполеглива й завзята вдача перемагала все.

Від часу, коли він зустрівся з Сошенком, Гребінкою, Брюлловим, Жуковським, в його житті ніби постали два різні, неподібні один на один світи: ясний сонячний світ його друзів і нових знайомих, світ вільної думки... Й інший — темний світ Ширяева й Енгельгардта. І, як тяжко буває заходити до напівтемного льоху з сонячного простору, ще тяжче йому переступати щодня межу з одного, як він сам собі називав його, брюлловського світу до ши-ряєвського.

Працювали в багатому будинку вдови якогось остзейського барона. Дворецький раз у раз підганяв малярів, щоб закінчити роботу до іменин господині. Але й без того було видно, що робота буде виконана вчасно. Ширяев сам не дозволяв порушення взятих на себе зобов'язань. Вдень Тарас закінчив останню свою роботу — немудрий розпис високої стелі в залі на другому поверсі.

Він зійшов униз, де працювало ще двоє ширяєвських малярів.

— Хлопці, дивіться ж, щоб надвечір упорались...

— А що, хіба могорича хто поставить? — спитав бородатий маляр Хрисанф.

— Я поставлю...

Тарас таємниче засміявся.

У вітальні висіла почорніла від часу, від кіптяви свічок картина, на якій Юрій Побідоносець перемагав змія. Почорніло й обличчя святого, і німб. Картина не являла собою жодної художньої цінності, а можливо, була просто старою родинною реліквією. Баронеса хотіла трохи підновити її. Вона доручила це Тарасові за рекомендацією дворецького, що наглядав за роботою малярів і відразу оцінив роботу молодого підмайстра.

Тарас до вечора закінчив доручену йому роботу. Баронеса була задоволена. Вона довго придивлялась крізь лорнет до картини. А Тарас, стоячи позаду, примовляв:

— Чим не козак!..

— Що кажеш, що кажеш? — ламаною російською мовою шамкала стара.

— Кажу, пані, бравий святий... Цьому не попадайся на дорозі...

Стара, звичайно, нічого не зрозуміла з його слів. Вона дістала з бісерної торбинки заготовленого трояка й дала Тарасові, піднісши йому до губів свою руку. Тарас не розгубився й, удаючи з себе хвацького кавалергарда, пристукнув закаблуками й цмокнув стару в руку. Вона здивовано подивилась на нього, але не сказала нічого й пішла.

Недалеко від домівки на Загородному проспекті всі четверо зайшли до трактиру.

— Ай, Тарас! Ай, Тарас! — вигукував старий Хри-санф, слухаючи оповідання Шевченка про те, як він заробив трояка.

В трактирі було повно людей: майстрових, биндюжників, що працювали від хазяїна, різного робочого люду, що прибував до столиці з села на заробітки. Це був якраз час, коли всі вони поверталися з роботи в місті й заходили сюди.

На столі перед Тарасом і його товариством стояли порожні пляшки з-під горілки, валялися розкидані солоні огірки й купки квашеної капусти. Хрисанф, підносячи до рота п’ятнадцятирічного костромчанина, Тарасового учня, недопиту склянку, навчав того пити, бо, мовляв, не буває справжніх майстрів малярської справи, що не пили б горілки.

Довкола стояв галас, брязкіт уламків посуду, лайка. Між людей шмигляв служник з колись білою ганчіркою під пахвою. Хтось почав був співати, але в протилежному кутку затягли іншої пісні. Тарас замислився. Він пив мало, як не припрошував його Хрисанф. Він ще не звик напиватись, хоч і його вчили старі майстри пити. А тепер, коли зазнав він й іншого життя, що повіяло на нього ніби цілющим подихом, він знайшов у собі сили стримуватись від здобутих у Ширяева звичок. Він уже не раз дивував малярів, відхиляючи чиюсь приятельську руку зі склянкою...

— Тарасе, — раптом промовив до нього старий маляр. — Заспівай ти... Покажи їм, як уміють співати ширя-євські маляри!..

Тарас сумно похитав головою. Збуджений Хрисанф нахилив до нього через стіл гнівне обличчя.

— Тарасе! Компанія тобі наша не до вподоби? Приятелів, з якими разом їв, пив і робив стільки літ, міняєш на книжку...

Шевченко похилився ще нижче і раптом стиха затяг:

Та забіліли сніги, забіліли білі, Ще й дібровонька... Заболіло тіло, козацькеє біле, Ще й головонька...

Він умів добре співати, і не раз усі в Ширяева слухали його захоплено. Старий Хрисанф так і застиг, підвівшись за столом. Цю пісню старий дуже любив і не раз просив Тараса співати її.

Тиху, сумну пісню заглушив галас. Тоді старий маляр раптом вигукнув на весь трактир:

— Ану, замовкніть, оглашенні!.. Не чуєте — молитву чоловік співає...

Галас і справді почав вщухати. Люди прислухались до пісні. Тарас виводив далі чистим, сильним баритоном:

Та тільки заплаче

По білому тілу, По бурлацькому Товариш його...

Певне, доходили слова незнайомої мови до тями присутніх. Хтось за сусіднім столом плакав, деякі повставали з-за столів і дивились на Тараса. А Хрисанф люто замахнувся на служника, що, гупаючи, пробігав повз нього...

Закінчивши, Тарас раптом підвівся. Він поклав на стіл гроші, щоб його приятелі могли ще посидіти, а сам вийшов з трактиру на свіже зимове повітря...

Незабаром після нього повернулись додому й інші ма-ляри. Хазяїна й хазяйки не було. У своїй комірчині на горищі Шевченко чув, як усі троє зайшли до свого помешкання і провадили далі розпочату до того суперечку. Старий маляр за щось лаяв підмайстра, той високим тонким голоском нападав на старого. Шевченко не міг зрозуміти, за що вони посварились. Щось важке грюкнуло на підлогу, пролунав чийсь вигук, маляри почали бійку.

Шевченко не міг далі читати. Він схопився, розгніваний, і побіг до них. В кімнаті бородатий маляр з підмайстром качалися на підлозі, місячи один одного кулаками.

— Показилися!.. — вигукнув щосили Тарас, підбігаючи до них. — Чого вас мордує?..

Він стягнув молодшого підмайстра з Хрисанфа. Потім схопив велику малярську щітку з важкою дерев'яною колодкою і, підіймаючи її над головою, закричав:

— Ану ж розходьтеся по своїх лігвах, бо всім потрощу черепи!..

І раптом побачив на дверях Ширяева. З-за його спини визирала хазяйка, "Катерина Іванівна, сполохано кліпаючи молодими гарними очима.

— Що?! — заволав хазяїн. — В мене смертовбивство?..

Він штурхнув чоботом старого маляра. Той швидко підхопився з підлоги й почав вклонятись хазяїнові. Другий підмайстер встав за його прикладом. Ширяев підскочив до переляканого учня.

— Ти чого стоїш бовдуром?.. Не бачиш хазяїна?.. — Він дав учневі ляща і втупився очима в Тараса.

Шевченко, сердито кинувши щітку на підлогу, пройшов повз Ширяева до своєї комірки. Хазяїн не зачепив його, нічого не сказав і теж вийшов з кімнати, грюкнувши дверима.

Тарас чув, як злякана Катерина Іванівна белькотіла до чоловіка:

— Але ж вони п'яні й можуть там повбивати один одного.

— Не повбивають, — зовсім спокійно відповів Ширяев. — Усі маляри пиячать, мої — теж. А коли нап'ються, починають битись — такий порядок, а нагримати слід...

Тарас не зійшов униз того вечора до столу. Вечеряли без нього. Він чув, як старий маляр пояснював Ширяеву:

— Хазяї почастували за добру роботу...

— Хто? — допитувався Ширяев.

— А стара баронша — от хто... — завзято брехав маляр. Тарас сам собі засміявся. Все-таки цей старий маляр йому подобався.

Вранці маляри вийшли з дому пізніше. Починали роботу за новим контрактом, і Ширяев раптом вирішив змінити ескізи до плафонів, які зробив Тарас. Малюнки були складні й потребували дорогих фарб. Довелось копатися в старих ескізах і трафаретах.

Йти було неблизько. Дорогою Тарас розповідав різні кумедні історії, які він чув або й сам спостерігав за життя* в поміщика. Особливо багато міг він розповідати про свого власника Павла Васильовича Енгельгардта, полковника у відставці, в якого була сила всяких історій з жінками. Багато чого бачив, сидячи свого часу в передпокої пана, Шевченко. Маляри реготали до сліз, слухаючи Тарасові оповідання. Він, до того, ще й добре, артистично вмів оповідати.

— Де воно в тебе береться! — захоплено говорив йому молодий підмайстер.

А старий Хрисанф, що несхвально поставився до історії з дяком, докоряв Тарасові:

— А ось і недобре вчинив, що поглумився зі старшого. Гріх на тобі. Що він вас шмагав різками — то це в усій Расєї так положено. Проти порядку повстаєш!

— Та я ж малий, дядьку Хрисанфе, був. Хіба я що розумів тоді...

— Не кажи цього. В тобі й тепер сидить сам чорт, який весь час збурює твою душу. Як ти вчора вхопив щітку та розмахнувся — ну, думаю, хрестися, Хрисанфе, час твій прийшов... Добре, що хазяїн нагодився.

Маленьким гуртом всі четверо йшли по бруку, щоб не зачепити зустрічних людей відрами з фарбою чи малярськими щітками.

— Е-ей, там!.. — почули вони раптом позаду сердитий вигук візника.

Мимоволі всі шарпнулись убік. В ту ж мить повз них промчав навскач візник з людиною, що обома руками трималася за борти санок. Візник не переставав підганяти розпаленого коня. Шевченко навіть спинився. Він вп'явся очима в пасажира, але за хвилину санки звернули на набережну Мойки і зникли.

— Це він... — прошепотіли його уста.

— Хто? — питалися здивовані маляри.

— Брюллов... Карл Павлович. Я впізнав його. Але що трапилось? Бачили, як він помчав?

Маляри не раз чули про Брюллова від Шевченка. Та й хазяїн торік ходив до Академії, щоб побачити його "Помпею", а потім дома не раз захоплено розповідав дружині й гостям про картину. Всі здивовано дивились на Тараса, а він раптом зробився тихий, замислений. І, йдучи, поринув у свої думки і вже не розповідав цікавих історій.

Цілий день, працюючи зі щіткою на козлах, Тарас не міг заспокоїтись. У його уяві раз у раз поставав розпалений кінь і тривожна постать Брюллова в санках. "Що ж сталося?" — питав він у самого себе, відчуваючи, як стривожилось його серце.

Пізніше з'явився й сам Ширяев перевіряти роботу. Він радився з Шевченком з приводу розпису стель. Замовець був дуже вимогливий. Треба було робити золоті й срібні припорохи. Двох зі своїх людей Василь Григорович послав по фарби до крамниць, а Тарасові наказав дома доопрацювати свої ескізи і пояснив як. Тарас попросив дозволу залишитись у місті на кілька годин.

Незабаром він уже був на Четвертій лінії і смикав за дзвоник біля напівпідвальної кімнати Сошенка. Довго не відчиняли, і Тарас нервував. Нарешті на порозі виникла метка постать Мані, хазяйчиної племінниці.

— Тарас! Заходьте, заходьте...

— А Іван Максимович?..

— Немає. Але ж заходьте. Він незабаром повернеться. Вже час.

Вона зайшла слідом за Шевченком до кімнатки, яку наймав Сошенко.

— Чого вас так довго не було?

— Тому що я бачився з Іваном Максимовичем нещодавно в Академії.

— А зі мною ж не бачились... Ви повинні були прийти до Івана Максимовича сюди.

Вона стежила за Тарасом, що розглядав незакінчені малюнки і портрети, над якими працював Сошенко для заробітку.

— Де ж це він забарився? — говорив сам до себе Тарас, відставляючи на випростану руку невеличкий акварельний малюнок.

— До Івана Максимовича прибігав отой ваш приятель з Академії... Аполлон.

— А чого прибігав? — питався Тарас, розглядаючи малюночок.

— Я чула, як він ще на порозі гукнув йому, що трапився якийсь нещасний випадок з цим... як його... Вірші його ви читаєте тут...

Р- Пушкін?

— От-от... з ним.

— Що? Що трапилося?

— Не встигли сказати. Побігли. Хтось поранив, чи що... Та ви зачекайте, зараз повернеться Іван Максимович. Куди ж ви? Тарасе!..

Та Шевченко вже на сходах одягав пальто й шапку. Він навіть не попрощався, і дівчина ображено грюкнула дверима, зачиняючи за ним.

Тепер йому конче треба побачити Аполлона Мокриць-кого. Той, напевне, все знає. Що верзла ця дівчина? Хто міг поранити Пушкіна? Тільки б застати Аполлона дома. Тепер зрозуміло, чого так мчав Брюллов уранці. Вони всі знали про це, тільки він, Тарас, цілий день...

Ну ось нарешті і величезний триповерховий будинок Академії мистецтв над Невою. Як завжди, двері розчинені навстіж. Як звичайно, коридорами ходять спокійно люди: студенти, професори, швейцари... Певне, вони нічого не знають. Він біжить на третій поверх, до кімнати, де мешкає Мокрицький.

Але враз відчиняються двері і перед Тарасом з'являється схвильоване обличчя приятеля.

— Ходімо! — тихо промовляє Аполлон.

Тарас не питає куди. Він іде слідом за приятелем. І дивно йому, що в коридорах Академії по-діловому, як і раніш, сновигають людські постаті, заклопотані своїми справами. А в гуртку академістів недалеко від них навіть чомусь сміються.

Прислужник Брюллова Лук'ян сказав їм, що Карла Павловича немає. Він приїздив удень, але не схотів обідати і одразу поїхав знову. Мабуть, незабаром буде.

Вони ввійшли до майстерні Брюллова і попросили Лук'яна повідомити, коли повернеться професор.

Але чекати їм бракувало терпіння. Мокрицький двічі підіймався на другий поверх до свого вчителя, але той ще не повертався. І вже тоді, коли Шевченко хотів був іти додому, розчинились двері і важкою ходою увійшов Брюллов.

Тарас і Мокрицький кинулись до нього. Він нічого не сказав їм, хоч і знав, про що вони хотіли почути. Важко ступаючи, Брюллов пройшов повз молодих художників, сів на диван.

Вони мовчки дивились на нього, чекаючи. Брюллов непорушним поглядом довго дивився, як на столі біля нього то задихався, то знову оживав тремтячий вогник свічки. Його красива голова зі світлим кучерявим волоссям, яку учні називали головою Зевса Олімпійського, похилилась на груди. Бліде обличчя здавалось похуділим, знесиленим. Ясні очі, що вміли випромінювати блискавки гніву й іскри веселощів, тепер світилися стражданням. Ось вони заблищали, й учні побачили, як народилася в них сльозина, виблиснула променем, затремтіла. Він прошепотів ледве чутно ні до кого:

— Невже... невже він не житиме?..

6

Нічим особливим не примітний триповерховий будинок княгині Волконської на Мойці в ці дні привертав увагу всього стривоженого і схвильованого Петербурга. З ранку до пізнього вечора натовп не розходився з набережної перед будинком. Всемогутній шеф жандармів Бенкендорф щогодини вимагав відомостей з будинку Волконської. І не раз протягом дня військовий міністр Чернишов увіходив до царського палацу, щоб новими звістками вдовольнити нетерплячість царя. В своїй квартирі, в будинку Волконської, лежав у труні Олександр Пушкін.

У неділю зранку Шевченко, як домовлялися, прийшов до Аполлона Мокрицького в Академію. Той уже нетерпляче чекав на Тараса біля воріт. Вони взяли візника.

Коло будинку Волконської стояв мовчазний тисячоголовий натовп. Мокрицький і Тарас ледве проштовхались серед кожухів, зношених пальт, урядовських і студентських шинелей, дорогих шуб. Візники і карети не могли наблизитись до під'їзду через натовп. Усі намагались потрапити до помешкання Пушкіних.

Не зразу обидва товариші протовпились до під'їзду, їм сказали, що в цей час пускали до труни тільки невеликі групи людей, тому що в кімнаті художник малював небіжчика в труні.

Ті, хто вже виходив з квартири Пушкіних, витирали вологі очі. Тарас бачив, як звідти вийшов, прямуючи до карети, схвильований і пригнічений Жуковський. Якийсь чоловік у шубі припав до його плеча і ридав. Жуковський підтримував його під руку.

Мокрицький і Тарас підійшли до Жуковського. Не спиняючись, Василь Андрійович обернувся до поліцейського офіцера і наказав пропустити їх поза чергою. Учня Академії мистецтв Мокрицького поет знав раніш, а кріпосного художника йому представили нещодавно в майстерні Карла Брюллова.

Ввійшли до під'їзду, потім у двір. Людей пускали до труни крізь чорний хід. З тремтінням Тарас доторкнувся до поручнів на сходах... Тут, по цих сходах, ступав сам Пушкін. Цих дверей торкалась його рука, яка виводила і безсмертні рядки його поезій...

Увійшли до передпокою з яскраво-жовтими стінами. Тут, на столі, стояла труна, оправлена в червоний оксамит із золотом. Головою до вікна лежав Пушкін. Тарасові здалося, що обличчя поета, схудле і бліде, ось-ось здригнеться в усмішці, розплющаться очі, розтуляться вуста і продзвенить його голос, як дзвенів, коли Тарас уперше і востаннє кілька днів тому, на одну лиш коротку мить, побачив його в книжковій крамниці Смірдіна на Невському.

Ліворуч в кутку, на двох великих ящиках, поставлених один на один, сидів академік Бруні. Його вже знав Шевченко в обличчя. Академік писав портрет Пушкіна, Мокрицький став біля стіни і, тримаючи зошит на лівій руці, теж малював поспішаючи. Повз них проходили люди, приковані поглядом до труни, і ніби не помічали художників. Бруні, мабуть, закінчив або втомився. Він зійшов зі свого місця і вийшов з кімнати.

Шевченко дістав з кишені невеличкий зошит з папером для малювання. Увічнити для себе дорогі риси... Руки тремтять, не підкоряються йому, і очам бракує твердості й зосередженості, і весь він раптом стає якийсь кволий, безпорадний. Він не в силі зараз працювати...

Мокрицький оглянувся на Тараса, дав знак. Треба було йти. Надворі стояв натовп, який прагнув пройти через цю кімнату. Двері до Пушкіна були відчинені для всіх. Вони, ще раз оглянувшись на порозі на труну, вийшли з кімнати.

Натовп на Мойці, біля Пєвчеського мосту, за ці хвилини зріс у кілька разів. Якийсь невідомий Тарасові художник з Академії схопив за руку Мокрицького. Біля нього стояв студент. Вони потягли обох приятелів у натовп.

— Ось читайте!.. — вигукнув художник, узявши в студента списаний від руки аркуш паперу.

— Що це? — спитав Мокрицький.

— Вірш Лєрмонтова... Ще не надрукований... Але весь Петербург уже знає його напам'ять. Вся Росія знатиме! Вони вбили Пушкіна. Це обвинувальний акт... Нехай усі читають!..

Тарас глянув на папір, який читав Мокрицький. Кілька чоловік теж схилились до аркушика і жадібно читали.

— Дай мені, дай! — вигукнув Тарас і вихопив з рук товариша вірш.

Погиб поэт, невольник чести, —

Пал, оклеветанный...

Він не встиг прочитати далі, як студент поквапливо взяв аркуш з його рук і вмить заховав у кишеню. Зовсім близько від них з'явилася постать поліцейського офіцера...

і цілий той день — тут, у натовпі, і згодом на вулицях столиці, і вдома, у себе на горищі, — Тарас намагався не забути ці не зовсім зрозумілі йому рядки.

7

Шевченкові було приємно, що йому цього вечора не заважають лежати на засланих старим дрантям дошках — його постійному ліжку — і віддаватися думкам.

У взаєминах між Шевченком та майстром малярних і живописних справ Ширяєвим настав той час, коли хазяїн переконався в потребі деяких поступок перед домаганнями свого підмайстра, цебто визнав певний його авторитет як живописця. Ширяев і не міг би цього не визнати, особливо тепер, після завершення розпису у Великому театрі — великих живописних робіт, виконаних його майстернею якихось півроку тому. Проект розпису подав дирекції театрів також академік Медічі, але його проект був відхилений, а прийнятий проект Ширяева, і з ним по кондиціях на торги був складений відповідний контракт на виконання живописних робіт. А малюнки орнаментів і арабесок для плафонів театру робив Ширяеву Шевчен-ко, чого не приховував і сам хазяїн. Він тільки вважав, шо відданий йому за контрактом з поміщиком кріпак Шевченко зобов'язаний був виконувати таку роботу для нього. І потім розписував плафони теж Шевченко з іншими малярами.

А проте перед Ширяєвим тепер був не хлопчик-фар-ботер, як було під час розписування Ширяєвим приміщень Сенату п'ять років тому, а справжній майстер своєї справи — живописець, який допоміг йому перемогти в змаганні навіть академіка Медічі.

Тарас пригадує, як першого року свого навчання в Ширяева він разом з іншим учнем, Ткаченком, стояв під дверима до вітальні хазяїв і підслухував жадібно, як художник Зайцев, що ходив у гості до Ширяєвих, читав їм уголос вірші Жуковського й Пушкіна. Досить було одного погляду хазяїна, щоб обидва вони, і Тарас, і Ткаченко, зникли з-під дверей. Тепер пишна й весела Катерина Іванівна часом сама запрошує його, коли збираються які-небудь знайомі до Ширяева. Тарас буває цікавий у розмові і вміє добре співати російських та українських пісень. А вірші читає й розповідає різні сміховинні історії пречудесно.

Проте Василь Григорович ніколи не забуває, що за контрактом з Енгельгардтом цей Шевченко є тільки його, Ширяева, підмайстром, і хазяїнова воля для хлопця над усе. Він не має права ступити кроку, не спитавшись перш у свого майстра. Цього ніколи не забувають вони обидва — хазяїн і підмайстер. Ширяев дозволив Тарасові відвідувати класи Товариства заохочення художників, бо й сам колись їх відвідував і розумів, що вправність його маляра від цього виграє, отже, буде користь і йому, хазяїнові. Однак в зимовий час роботи мало. І потім... хто його знає... Останнім часом з цим Шевченком багато мороки. Раптом за нього вхопилися інші люди. І які! Нещодавно приїздив справжній художник Сошенко, який бере за портрет не менш як сто карбованців! Приїздив просити за Тараса, щоб полегшити йому життя і щоб відпустити його в класи Товариства заохочення художників. Якісь там ще люди зацікавились його підмайстром. Він каже, що свої малюнки показував навіть Венеціанову. Звичайно, бреше. Напускає просто ману. Вигадав про якогось графа, який нібито береться поклопотатися про нього. А цей граф начебто був приятелем небіжчика Пушкіна. З цього Тараса буде неабиякий брехун. Та він просто не знає міри своїй брехні. Нещодавно заявив, що його малюнки хвалив сам великий Брюллов? Ха-ха-ха!.. Так він може одного дня заявити, що за нього клопочуться люди при дворі самого царя... Хлопець таки потроху божеволіє. Недарма ось лежить у своїй комірчині й навіть не хоче їсти.

Ширяев підіймається на горище сам. Він повечеряв, заради неділі — з горілкою, навіть Катерині Іванівні дозволив пригубити чарочку, і тепер її молодий дзвінкий голосок лунає по хаті. Ширяев рвучко одхилив двері. На столику недогарок свічки. Тарас, мовчазний, замислений, на своїй постелі...

— Ти що — хворий?

Василь Григорович настроєний співчутливо. Служба в церкві, добра вечеря, склянка горілки... До того ще й деякі зустрічі. Перспектива на добрий контракт.

Тарас мовчить. Хазяїн обірвав літ його думок. Він підводиться на своїй постелі, дивлячись на тріскотливий вогник свічки. І Василь Григорович раптом помічає, що Тарас лежав у шапці й пальті: як прийшов знадвору, так і впав на постіль. Так сидить і зараз.

Ширяеву здавалося, він знає, що на душі зараз у його підмайстра. Він міг би йому розповісти про своє життя, досить повчальне й для Тараса, і спокійним, розважливим оповіданням досвідченої, хоч і нестарої ще людини бодай трохи полегшити хлопцеві сум. Але життя не навчило Василя Григоровича чулості. До того ж були в його біографії такі моменти, про які він не забував ніколи, носив у своєму серці спогади про них, як гостру образу, і не любив ділитися цим з людьми.

Він міг би розповісти Тарасові й про свої молоді роки в кріпацтві, коли він був дворовим капітанші Анни Огон-Догановської, про своє поневіряння в наймах і учнях... Професія живописця нелегко далася йому, але терпіння і мужицька, вироблена поколіннями, пристосованість до тяжкого життя допомогли йому. Врешті-решт він одержав "вольну" від своєї капітанші. Його прийнято було в петербурзький живописний цех і записано в ремісничій управі російських цехів майстром.

Ширяев полюбляв хвалитись перед учнями тим, як він учився в Арзамаській художній школі, а потім відвідував класи Товариства заохочення художників у Петербурзі. А в будинку Сенату разом з ним працювали відомі художники: Медічі, Ріхтер, Матвеев, Соловйови. Він багато чого навчився в цих досвідчених майстрів. І після того він, Ширяев, подав до Академії свої роботи і просив надати йому звання художника. Але іспит закінчився для нього невдало. Звання не дали.

Ось про це він нікому ніколи не розповідав, зробивши для себе ще один практичний висновок: в житті ніколи не покладайся на чулість до себе інших, а намагайся си-'лою видерти з чужих рук те, що тобі потрібне. Подібних правил навчило його життя, і він ніяких інших не визнавав і не застосовував.

І Ширяев не знав, про що треба було говорити з Тарасом, щоб хоч трохи полегшити йому біль. Живописних справ майстер не вмів цього робити.

Тарас несподівано рвучким рухом здер з голови шапку і шпурнув її на підлогу. Свічка на столі погасла.

— Ти що! Ти що надумав? — вигукнув Ширяев, відступаючи до дверей.

Він був не з полохливих, але все це було несподівано, до того ж він і справді думав, чи не стерявся його підмайстер. Вдача в цього дивного парубка гаряча, і мало що може викинути він в хвилину якогось незрозумілого розпачу. Хазяїн поспішив униз.

— Скажений! Ну, чисто скажений оцей Тарас! Ще на людей почне кидатись...

— Я й не здивуюся, — стиха відповіла молода жінка. — Сама не раз помічала, як він пошепки розмовляв сам з собою...

Тривожив Тарас Ширяева, але не знав хазяїн, з чого треба почати, як ставитися до всього цього, як повестися йому з тими новими Тарасовими знайомими, які не раз уже говорили про Тарасову долю...

А тим часом Тарас знову лежав на ліжку і ніякі голоси з кімнат Ширяева, ні вигуки й регіт підмайстрів не досягали до нього. Минали години. Поступово затихали в ширяєвських покоях голоси. І коли всі уже спали, Тарас поривом підхопився і прислухався, несподівано для себе відчув довкола повну тишу.

От якби прибіг зараз Аполлон і приніс радісну звістку про те, що друзі й покровителі знайшли-таки для нього стежку на волю... Він би ожив, стрепенувся! Знайшов би шляхи до Академії. Хіба ті академісти, що їх він бачив по коридорах, коли бував там, здатні на таку працю, як його руки! Він би підносився в мистецтві рік у рік. Потім створив би картину, гідну пензля самого великого Брюллова. Співав би, щоб люди почули його пісню про волю, про щастя людини, якій розв'язано крила. Які пісні? Що йому верзеться? A-а... та це знову вірші... І не просить їх — самі йдуть на думку, самі линуть солов'ями з вирію. Про них, таких, як сам він, пісні його... Про матір, що молодою загинула від тяжкої роботи, про батька безталанного, про сестер... Про Оксану, подругу його дитинства, яка ще й тепер стоїть перед його очима. Про долю її. Певне, виросла вже, віддалася за якогось такого ж злидаря, як і сама. А може... стала покриткою панською або солдатською...

З болю, щоб стримати сльозу, заплющив він очі, стиснув повіки. Оксана... Може, тиняється зараз у мороз і хуртовину попід тинами, вигнана батьком, блукає по коліна в снігу полем чи шукає ополонки, вирубаної вдень рибалками...

Яке страшне марення! Але ж не спить він. Це справжні люди. Ніби посходилися до його злиденної комірчини на горищі... В якому тяжкому горі живуть люди на землі! В тисячі разів страшнішому, тяжчому, ніж він, наймит Ширяева. Він підводиться, засвічує недогарок. Темні тіні колихаються на стінах його комірчини, немов тіні людей, про яких буде його сумна пісня.

З-під олівця, подарованого Сошенком, вибігають на біле поле літери, слова, як ті живі душі, пущені блукати в безмежній сніговій пустелі в хуртовину, мороз, ніч...

8

Цього березневого вечора вони, не змовляючись, зійшлися в Брюллова в Академії, — вперше після загибелі Пушкіна, — і розмови про поета заполонили їх. Усі були товаришами й шанувальниками Пушкіна, і кожен зберіг свої спогади про великого друга.

Коли після чаю пересіли в крісла, Брюллов на прохання друзів прочитав з пам'яті "Анджело". Потім докладно розповів про те, як Пушкін просив у нього картину "З'їзд на бал у Смірні". Зі сльозами на очах шкодував, що відмовився подарувати її поетові.

— Я просив, щоб він дозволив писати з нього портрет, а він пропонував написати спочатку портрет Наталії. І я знову відмовив йому: мені не подобались її трохи косі очі.

— Е, голубчику, з нього нелегко було б писати, — відгукнувся старий Венеціанов. — Ой нелегко! Зважаючи на його характер...

— І на його геній, — вставив Краєвський, що, як видавець журналу "Отечественные записки", часто зустрічався з великим поетом.

Брюллов рвучко повернувся до Краєвського:

— Ви доказали те, про що не встиг сказати зараз я. Пушкін — геній, і це неймовірно ускладнює роботу над його портретом. А знаєте ви, — у Брюллова раптом заблищали очі, — яка відстань між талантом і генієм? Один волосок! Всього! Але, скільки б зусиль не докладав талант, який би сильний не був він, — ніколи не переступити йому оцей волосочок. Пушкін був такий геній, що велетенським кроком переступив цю грань, навіть не помітивши її. І всю Росію тепер тривожить питання “ хто, кому під силу заступити нам Пушкіна?

— Такого немає, — відповів Краєвський.

— Ми навіть не знаємо, яка епоха подарує нам його... — додав хтось із присутніх.

Хтось інший згадав Лєрмонтова, Глінку, Гоголя. Ще хтось раптом сказав про самого Карла Брюллова. Він несподівано для всіх підхопився зі свого місця, розгніваний, прекрасний, справді подібний до Зевса Олімпійського.

— Це блюзнірство!.. — закричав він.

Серед цих людей не було нікого, хто підказав би їм думку про те, що в прогресі цілої нації Пушкін був вершиною тієї епохи і що вже почалася нова доба, яка може піднести в своєму апогеї тільки свого генія. І ні Глінка, ні Брюллов не почували себе геніями поруч Пушкіна...

Після паузи Венеціанов промовив, ніби продовжував уголос свою думку:

— Твоя "Облога Пскова" перевершить навіть ’’Помпею". Я вірю в неї. В ній велика тема, велика ідея — народний подвиг. В музиці Глінка вже досягнув цього...

Та Брюллов уже розпалився. Він не міг всидіти на місці, бігав по кімнаті, велично зводив могутню голову.

— Ніхто нічого не знає про "Облогу Пскова" — ні ти, ні інші мої друзі, ні я сам... Тепер уже і я нічого, нічого не знаю про неї... Государ знає про мій намір писати "Об-логу Пскова", і навіть про окремі моменти мого задуму. В розмові з деким з моїх друзів він цілком прозоро натякнув на бажаність важливих поправок до мого задуму.

— Але, Карле Павловичу, я бачив твої перші начерки. Я вражений ними глибоко... "Все зробив народ!" — цієї думки не витруїш з картини...

Брюллов спинився посеред кімнати, повів очима по своїх друзях:

— Не знаю, не знаю, нічого не знаю... — І, подумавши, додав: — Знаю тільки, що тут я вже не напишу другої "Помпеї", не напишу нічого такого, що бодай трохи наближалося б до цієї картини... Та не про мене мова.

Він узяв з полиці томик Пушкіна і підійшов до Краєвського.

— Читай нам, читай. Ми сьогодні хочемо говорити про нього.

Брат Карла Павловича Федір Павлович підійшов до Краєвського і сів поруч на дивані. Краєвський почав читати. Вони прослухали в його читанні "Русалку", молитву "Господи, владико живота моего", декілька сцен з "Дон Жуана".

І раптом зовсім несподівано Краєвський почав читати нікому не відомі вірші Пушкіна, які ще не встигли з'явитись у друку. Від нього вимагали повторювати кожен вірш, давали свої оцінки.

Пізньої ночі почали розходитись. Залишився тільки Мокрицький. Його помешкання було в цьому ж будинку Академії. Не тільки в майстерні свого вчителя, а й у квартирі його він був своєю людиною, і Брюллов, якщо учень починав йому заважати, міг сказати просто: "Ну, милостивий сударю, тепер — спати. Зранку треба до роботи". Він особливо не церемонився зі своїми учнями, зате був їм за справжнього товариша і приятеля. Ходив у їхні помешкання, бував з ними в театрах, Ермітажі. Навіть на нічних гулянках і пиятиках, обставлених з тривіальним смаком столичних гульвіс, Брюллов з'являвся в товаристві деяких своїх учнів. Він був неодружений і міг дозволяти собі багато.

— Ну, — спинився він проти крісла Мокрицького, — ти, Аполлоне, бачу по очах, щось хотів сказати?

— Карле Павловичу, це...

— Шевченко?

— Так...

— О, я вгадую в ньому неабиякий талант і нестримну вдачу справжнього митця. Мені казали, що Шевченко робив ескіз орнаментів і арабесок для плафонів Великого театру.

— Так, за вказівками архітектора Кавоса. А це його авторство на цілком законних підставах привласнив Ширяев...

— Коли ти знайомив мене з ним, то щось казав і про його вірші...

' — Він пише й вірші.

— І йому вдается це?

— Карле Павловичу, ви ще не знаєте Шевченка, не знаєте його артистичної душі, його таланту... Коли б ви познайомились з ним ближче, ви переконалися б, який це талант, які незвичайні здібності в цієї людини, що не закінчила ніякої школи, що стільки років працює звичайним робітником-маляром і самотужки підняла свою свідомість на рівень освіченої людини. Я вам принесу його вірші.

— Принеси. Мені подобається його обличчя, його очі, в яких світиться розум. Така людина здатна глибоко почувати.

— Карле Павловичу, його обов'язково треба визволити з його рабського життя. Подумати тільки: талант — і раб... Це дуже важко — визволити... Може, тільки ви, Карле Павловичу, знайдете в собі стільки сили, щоб допомогти талантові врятуватись від неминучої загибелі. Це був би ваш подвиг в ім'я рідного мистецтва.

— Е... дорогий мій, — трохи спантеличений і зніяковілий, промовив Брюллов, — не знаю, як це зробити.

— Треба побувати в цього Енгельгардта. Він дворянин, він повинен почувати якийсь обов'язок перед російською культурою, мистецтвом. Не зможе він не прислухатись до вашого голосу, коли до нього прислухається вся культурна Росія...

— Для такої справи, як визволення людини, не треба ніяких аргументів, — сумно промовив Брюллов. — Це наш обов’язок. А Шевченкову душу я прочитав у його очах, і вона мене приваблює. Його біографія — докір нам, докір всьому сучасному громадянству. Дорогий мій, сьогоднішній вечір був для нас вечором щирих, найглибших хвилювань, які підносять нас на високості чеснот. Будемо ж гідні незабутньої пам'яті великого Пушкіна.

Брюллов дотримав свого слова і одного з найближчих днів відвідав Енгельгардта в Литейній частині, недалеко від Літнього саду.

Минулого року, повертаючись з незнаним до того в мистецтві тріумфом до Росії, Брюллов без особливих зусиль зумів визволити з кріпацтва двох початкуючих художників. Його душа геніального передового митця не мирилася, коли він бачив у неволі народні таланти. Він не мав сумніву, що зможе врятувати й Шевченка, якого бачив яких один-два рази, але про якого уже чув багато не тільки від відомих у столиці малоросіян — Гребінки, Со-шенка, секретаря Академії мистецтв Григоровича, Мок-рицького та інших, але й від людей придворного кола — Василя Андрійовича Жуковського, гофмейстера графа Михайла Вієльгорського, якихось впливових серед двірського кола жінок.

Жуковський, довідавшись, що Шевченко пише й літературні твори, замовив йому прозовий твір, певне, щоб мати краще уявлення про його талановитість. Ні, цьому малоросіянинові треба було за всяку ціну прокласти шлях до Академії...

9

Хлопцеві-козачкові в передпокої полковника у відставці Енгельгардта Брюллов разом з шубою кинув:

— Брюллов...

Козачок повернувся за кілька секунд:

— Просили зачекати.

Він відчинив двері до вітальні. Велика, з підкресленою розкішшю, але без смаку обставлена вітальня спочатку не привернула уваги Брюллова. Минали хвилини, багато хвилин, а не занадто гостинний господар не з'являвся, і в Карла Павловича знову прокинулось почуття гніву і презирства до цього солдафона. Зціпивши руки за спиною, він швидко ходив навскоси по величезному килиму. Його дратувало тут усе: і дорогий несмак у меблях і картинах, і розпис на стінах і стелі, який робив Енгельгардтові Ширяев, не пошкодувавши золотої шумихи, і старовинна, але зовсім недоречна тут бронза важких канделябрів.

Коли нарешті козачок запросив його до кабінету свого пана, Брюллов ледве втримався, щоб не піти звідси, так і не побачивши господаря. Він не зробив цього, тільки згадавши Тараса і все те, що говорили йому про цього хлопця.

— Я багато чув про вас, пане Брюллов, — зустрів художника Енгельгардт. — Чим зобов’язаний? Хоча догадуюсь... догадуюсь...

Він показав на крісло.

— Пане, — сказав з похмурим обличчям Брюллов, сідаючи, — ви є власником особи, яка повинна належати не одній людині, а всьому народові, всій Росії, звичайно в майбутньому.

— Це ви про Тараса?

— Так.

— Ха-ха-ха... ха-ха-ха!.. "Особа"!..

Енгельгардт раптом забігав очима по кабінету, відчинив різьблену тумбу і поклав перед Брюлловим у коштовній інкрустованій оправі альбом.

— Що це? — різко спитав Брюллов, не доторкаючись.

— Загляньте одним оком, прошу...

Брюллов швидко, вправними рухами руки прогорнув картонні аркуші з наклеєними на них малюнками міських красунь. Деякі з них позували майже без одягу.

— Нащо ви мені це показуєте?

— Це, пане Брюллов, писала названа вами "особа", потрібна для всієї Росії... Ха-ха-ха!.. За карбованець сріблом. Ха-ха-ха!.. От чого варта ця "особа"...

Брюллов відкинув альбом і рвучко підвівся:

— Пане, саме для того, щоб Шевченко міг не писати такого... щоб ви не могли примушувати його вбивати свій талант, пишучи портрети ваших коханок, я й вимагаю від вас, якщо ви російський офіцер і патріот, дати вашому кріпакові відпускну.

Енгельгардт зареготав ще дужче, впавши на крісло. Він реготав довго, з насолодою спостерігаючи, як мінилося з люті обличчя знаменитого художника.

— Пане художнику, — ледве вимовив він, відсапуючись після нестримного реготу, — крім цього альбому, мій кріпак уміє розписувати стіни й стелі. Я дав вам змогу розглянути мою вітальню, тепер подивіться на цей кабінет...

— Сударю, відпускної для нього домагаюся не тільки я, але й інші відомі й авторитетні в столиці люди.

— Ви хочете налякати мене?

— Не злякати, чорти б його брали! — заволав на все горло Брюллов. — Мені треба знати, що ви хочете, кінець кінцем...

— Гроші, тільки гроші...

Брюллов, що тепер уже бігав по кабінету, червоний, скуйовджений, враз спинився, грюкнув кулаком по столу:

— Ну то ви їх матимете, пане! Чуєте? Матимете! Гроші!

Він навіть не попрощався з господарем і вибіг з кабінету.

Працюючи біля мольберта, Мокрицький нетерпляче чекав повернення Брюллова. Він знав, куди поїхав Карл Павлович. Молодий художник сказав Лук'янові сповістити його, як тільки повернеться професор. Він попросив Сошенка прийти до нього і теж чекати. Прийшовши до Академії, Сошенко вже не раз прочиняв двері до майстерні і питав про Брюллова. Він так само гаряче брався до справи, як і Аполлон Мокрицький...

Нарешті з’явився Лук'ян

— Карл Павлович у себе...

— Відпочиває?

— Де там!.. Бігає по кімнаті й місця собі не знаходить. Лютий як тигр. Побережіться, Аполлоне. Він чомусь кличе вас.

Мокрицький поспішив до Брюллова.

— Варварство! Вандалізм!.. — зустрів свого учня Брюллов лютими вигуками. — Негайно Сошенка!..

Мокрицький миттю зник і за кілька хвилин разом із Сошенком уже увіходив до червоної кімнати Брюллова, який за цей час трохи заспокоївся і навіть спробував, хоч і без успіху, щось читати.

— Я хочу, — сказав він Сошенкові, — щоб ця свиня в торжковських пантофлях сказала нам свою ціну за Шевченка.

І коли Сошенко поспішив до дверей, щоб виконати завдання, Брюллов гукнув йому вслід:

— Коли він назве свою ціну, скажіть, що ми згодні!..

Скромний Сошенко розміркував інакше. Не гаючи даремно часу, він пішов до старого Венеціанова і попросив його поїхати до Енгельгардта. Було відомо, що Венеціанов не раз клопотав у справах звільнення художників-кріпаків і в переговорах з їх власниками мав уже досвід. Окрім того, в нього були ім'я і популярність відомого художника. Почувши про розмову Брюллова з Сошенком, Венеціанов охоче взявся за доручення.

Коли другого дня надвечір Сошенко з'явився в кімнаті Брюллова, той ще з дивана гукнув:

- Ну?

— Дві тисячі п'ятсот... асигнаціями.

— Собачник! Падлюка! — глухо вимовив Брюллов і за звичкою почав міряти кімнату з кутка в куток. Ціна призначена велика, було над чим поміркувати.

Через кілька днів, коли в нього були конференц-сек-ретар Академії Григорович і Мокрицький, мова знову зайшла про Шевченка. Мокрицький читав новий Шевченків вірш, Брюллов хвалив Шевченкові малюнки, які показував йому Сошенко.

— Та хіба ж можна залишити таку людину в цього феодала-собачника! — вигукнув Брюллов. — Нізащо! Він загине в рабстві як митець. Ми його визволимо, і я заберу його до себе в учні. Я відчуваю в ньому художника. В мене є один проект... Аполлоне, запроси до мене Василя Андрійовича на післязавтра.

Григорович сказав про те, що, поки не настало літо, треба домогтися в Ширяева відпустки Шевченкові хоч би на місяць.

— В нього буває Сошенко, — сказав Мокрицький. — Можна доручити йому. Іван Максимович для Тараса зробить усе. А цей час Тарас використає для класів у Товаристві заохочення художників, більше часу віддасть Ермітажеві. А головне, це все піднесе у нього настрій, бо зараз йому тяжко.

Мокрицький уже чималий час дружив з Шевченком, і йому було просто боляче, що його друг невільний. Він так прагнув швидкого визволення свого друга, що навмисне, побувавши в Жуковського, запросив його не на "післязавтра", як наказав Брюллов, а на "завтра", за що мав від свого вчителя такого прочухана, як ніколи.

Бігаючи по кімнаті в своїх червоних шароварах, Брюллов лаяв Мокрицького найдошкульнішими словами. Потім пом'якшав, а через кілька хвилин зробився зовсім лагідний і навіть веселий.

— Ви думаєте, я не хочу поспішати з Шевченком? Помиляєтесь, ласкавий пане... Але Тарасові непотрібні наші зітхання і співчуття, йому треба реальної допомоги, отже, слід подумати, підготуватись... Розумієте? Ну от...

Другого дня — це було на початку квітня — Брюллов послав Лук'яна по Мокрицького. В червоній кімнаті уже були Жуковський, Григорович, Вієльгорський. Мокрицький розповів про стан справи з викупом Шевченка. Розповів також про життя і настрій Тараса. Жуковський обіцяв енергійно підтримати справу його звільнення.

— Гаразд, панове, гаразд... — говорив Брюллов. — Здається, ми з вами не останні люди в Петербурзі. Невже ми такі безсилі? Не вірю!

— Що ви хочете запропонувати? — спитав Жуковський.

— Я хочу написати ваш портрет, Василю Андрійовичу, який треба буде потім розіграти в лотерею. На ці гроші ми зуміємо викупити Шевченка. Але успіх справи вирішуєте ви...

— Яким чином?

— Лотерею треба організувати так, щоб можна було узяти великі гроші. Вам це під силу, Василю Андрійовичу.

— Я теж докладу всіх сил до справи, — сказав Вієльгорський.

Тихий, лагідний голос Жуковського здригнувся, коли він почав говорити:

— Для доброї справи наше серце завжди відкрите. Ми сьогодні беремося врятувати просто людину, кріпака — нехай нагородою нам буде сердечна вдячність цієї простої людини з народу, майстрового з цеху живописців. Та коли й справді ми вміємо читати душі людські і Бог того захоче, то, може, нагородою нам стане в майбутньому свідомість того, що ми визволили з рабства людину незвичайну...

Зворушений Мокрицький зі сльозами на очах обняв старого поета.

А тим часом Тарас, не достукавшись до Мокрицького, поволі, засмучений, вийшов з Академії. Довго блукав над ще закутою е кригу Невою і знову опинився перед грандіозним будинком Академії мистецтв. Вгорі у вікнах Брюллова горіло світло. На прозорих завісах блукали швидкі знайомі тіні. Обнявши стовп ліхтаря, Тарас жадібно дивився на вікна. Там був казковий, омріяний світ великого Брюллова. Він нізащо не насмілився б і подумати, що в ці хвилини розмова там, за отими вікнами, йде саме про нього, про його волю. Як нізащо не насмілився б піднятися і постукати в ті двері. А тільки довго стояв у темряві під ліхтарем, не в силі відірвати задумливий погляд від освітленого чарівного вікна.

10

Не один місяць минув з того часу, як друзі і покровителі взялися за звільнення Тараса. На прохання Сошенка Ширяев погодився дати Тарасові місячну відпустку, але зажадав від Сошенка як художника деяких послуг.

Коротке перебування в Сошенка. Перші лекції лінійної перспективи. Убогі класи Товариства заохочення художників здаються Тарасові сонячним сном. А задушевні вечори в літературному салоні доброго й чулого земляка Євгена Гребінки зовсім зачарували Тараса. І знайомства, знайомства... Художники, літератори, музиканти — світ чудових, добрих, запальних людей, якась частина благородного мозку Північної Пальміри.

Чарівний сон тривав недовго. Наприкінці своєї відпустки Шевченко тяжко захворів на тиф. Сошенкові пощастило покласти його до лікарні Марії Магдалини. Ширяев відмовився дати гроші на лікування. Допомогло Товариство заохочення художників, яке видало на лікування Шевченка п'ятдесят карбованців.

Мало не щодня Сошенко бував у лікарні і завжди приносив хворому слова втіхи і надії, яких так потребував він, вже відчуваючи подих ширяєвського горища. Туди змушений був повернутися він з лікарні.

...Влітку Ширяев мав багато контрактів. Після торішніх робіт у Великому театрі його майстерня набула в Петербурзі значної популярності. Вважали, що він має дуже вправних майстрів живописної справи. Звичайно на літній сезон він наймав ще з десяток костромських селян — малярів і склярів, що приїздили до столиці на відхожий промисел. Цього літа довелося найняти значно більше.

Тільки пізньої осені, коли Петербург потонув надовго в туманах і мжичці, раптом стало вільніше Тарасові, але й у такий час хазяїн знаходив роботу постійним своїм наймитам. І не щодня мав змогу Шевченко бувати серед своїх друзів. Проте зима 1837— 1838 років була для нього щедрою. Ще три роки тому Комітет Товариства заохочення художників звернув увагу на малюнки "стороннього" учня Шевченка, знайшов "оные заслуживающими похвалы". Потім не раз цей Комітет надавав Тарасові допомогу, щоб полегшити йому життя в Ширяева і на придбання полотна, олівців, фарб...

Він уже увійшов у коло симпатичних геніальному митцеві учнів і друзів. І те, й те в Брюллова часто було тільки синонімами. Тарас бував у майстерні й помешканні Карла Павловича і не раз навіть залишався в нього ночувати. Певне, розмови між митцями і тривали до пізнього часу, коли вже Шевченкові було незручно повертатись додому на ширяєвське горище. В учні до себе Брюллов брав молодих обдарованих художників. Шевченкові для цього бракувало лише відпускної від Енгельгардта.

Шістнадцятого квітня скресла Нева. Ця подія примусила государиню Олександру Федорівну зробити ранній виїзд із палацу. Разом з фрейліною Гаук імператриця, не виходячи з карети, хвилину спостерігала на набережній урочисту ходу неприборканої юрми крижин. Її величність сказала з приводу весни і кригоплаву кілька фраз по-французькому.

Витримавши паузу, фрейліна нагадала:

— Сьогодні о дванадцятій концерт у Вієльгорських.

Государиня пірнула глибше в оксамит подушок і невідомо кому кинула:

— До Бобринської...

Коні з місця рушили риссю. Підправляючи на государині без будь-якої потреби хутряну накидку, Гаук знову нагадала:

— Вієльгорський збирається показати німецьку знаменитість, що приїхала чарувати Петербург своїм голосом.

— Що ж, граф не зраджує традиції — слухати кожну нову знаменитість спочатку в себе, а вже потім на театрі. Але я наказала починати без мене.

— О ні, ваша величносте, графиня Луїза Карлівна цього не дозволить. І Вієльгорський захоче, як завжди, зробити маленький сюрприз вашій величності. Я не маю сумніву, вони чекатимуть.

Государиня дивилась у вікно карети і не відповіла нічого. Вона не побачила на обличчі своєї фрейліни тіні розчарування, хоч і намагалася зрозуміти — чому Гаук так наполегливо нагадує їй про концерт і хоче, щоб вони приїхали туди раніше.

А фрейліна, що ревнувала государиню до Бобринської, розуміла, що відвідання її високою патронесою цієї придворної дами ще більше піднесе репутацію Бобринської. Вона нервово кусала собі губи, не знаходячи засобу відвернути цей візит. "Ну от, — думала вона, — тепер у ка-мер-фур'єрському журналі назавжди залишиться напис: "Шістнадцятого квітня 1838 року її імператорська величність мала виїзд до будинку Бобринської..."

Карета нарешті плавно повернула трохи праворуч і м'яко спинилася біля панелі.

Але у Вієльгорських все-таки деякий час чекали на государиню. Господар знайомив гостей з відомою німецькою співачкою, яка нещодавно приїхала до Петербурга і, як це було майже з усіма знаменитостями музичного світу, перший виступ у столиці робила в домі відомого знавця музики, композитора і гофмейстера графа Вієль-горського. Графиня Луїза Карлівна дуже хотіла, щоб приїжджа знаменитість співала в присутності государині. Цього вимагав і такт, хоч її величність і наказала починати без неї. Все йшло добре.

Вієльгорський теж хотів, щоб государиня була присутня на концерті. Він узяв під руку Венеціанова і радився стиха:

— Якщо і государиня, і Жуковський виїдуть за кордон, в палаці ніхто більше не влаштує лотерею. Ще день чи два — і все пропаде...

— Ой батечку мій графе, треба чекати. Чекати — скільки зможемо. Гроші потрібні неабияк. Хто стільки викладе? — Старий художник невесело похитав головою. — Треба чекати.

— Я накажу оркестрові тим часом грати будь-що, аби лиш розтягнути час.

Господар поставив на варті свого зятя Сологуба, не довіряючи швейцарові й лакеям. Як тільки карета государині з'явилася на Михайлівській площі, Вієльгорський уже був повідомлений про це і поспішив до виходу назустріч високій гості.

Государиня, ще на сходах почувши крещендо симфонічного оркестру — закінчувалась увертюра до оркестрованої самим Вієльгорським опери "Цигани" — і допускаючи милостиво господаря до руки, промовила:

— Ах, це зовсім добре, що ви почали без мене. Останніми днями так бракує часу!..

— Ваша величносте, сьогодні у нас дуже скромний концерт. Боюся, що вашій величності...

— Даремно, графе. Я сподіваюся, ваш видатний талант зачарує нас і в скромному концерті.

— Доброта вашої величності безмежна.

Гості стоячи зустріли государиню. Господарці дому її величність ледве помітним рухом голови дозволила поцілувати себе в щоку. Легкий кивок у бік господаря дому — і концерт продовжився.

Запромінилось обличчя у Венецианова. Вієльгорський помітив це і багатозначно всміхнувся. Тепер Венеціанов терпляче чекав, коли закінчиться концерт. Після увертюри до "Циган" виконана була одна з варіацій Вієльгорсь-кого для віолончелі з оркестром. Потім співала німецька знаменитість, їй багато аплодували і щоразу викликали співати знову. Нарешті вона проспівала романс, який написав господар дому, "Старый муж, грозный муж", викликавши новим романсом справжню овацію. Після повторного виконання романсу гості оплесками викликали автора. Відчувши добрий настрій гостей і государині, Вієльгорський охоче вийшов до рояля. Його знову нагородили оплесками. Потім оголосили антракт. Гості загомоніли. Государиня підвелась і в оточенні дам пройшла до покоїв господині Луїзи Карлівни, що обіцяла показати гравюри іноземних майстрів. Повнісінький портфель поклали перед високою гостею, і господиня почала розкладати на столі зразки модного на той час мистецтва. Німецькі художники, відповідаючи на запити моди, створили якісь нереальні, неземні створіння, які викликали в государині і присутніх дам захоплено-здивовані вигуки. Гравюри були привезені з-за кордону за кілька днів до концерту й подаровані Вієльгорському, який по-справжньому цікавився всіма видами мистецтва і вмів глибоко тлумачити кожне явище в ньому.

— Обов'язково звелю Вієльгорському, — говорила государиня, — принести мені цю портфель. Цікаво, дуже цікаво! З болем у серці думаю: коли ж наша Росія піднесеться до таких висот?

До кімнати увійшли Вієльгорський і Венеціанов. Государиня захопилася гравюрами, і обидва шанобливо спинилися за кілька кроків і мовчки чекали. Нарешті її величність підвела голову й подивилася на чоловіків.

— Чи дозволено буде нам, — промовив, уклонившись, Вієльгорський, — просити вашу величність оглянути цей твір мистецтва?

Ще двоє гостей увійшли слідом за ними з портретом Жуковського в важкій позолоченій рамі.

— Ах, це!.. — вигукнула стиха государиня, розплутуючи шовковий шнурок лорнета. — Піднесіть його ближче.

— Це тільки копія, ваша величносте, її для мене зробив художник Биков. Оригінал досі в майстерні Брюллова. Портрет цілком готовий, і художник жде наказу вашої величності...

— Жуковський говорив про лотерею з благодійною метою.

— Так, ваша величносте. Земля російська породжує видатні таланти для слави нашої батьківщини. Треба тільки схилити наші серця, простягнути руку цим новонародженим талантам. Великий Брюллов створив чудовий портрет нашого улюбленого поета і перший приніс для справи цієї свою щедру жертву. — Вієльгорський зробив жест у бік Венеціанова, ніби запрошуючи його сказати слово. — Ось наш Венеціанов теж може сіє засвідчити...

І поки государиня розглядала портрет, Венеціанов захоплено доповідав:

— Ваша величносте, це один з незрівнянних шедеврів Карла Брюллова. Яке благородство тонів, витонченість у погляді, гра настрою на обличчі нашого Василя Андрійовича. Не існує та, може, й не існуватиме ніколи досконалішого портрета Жуковського.

— Так, нам подобається картина. Не сумніваюсь, цесаревичу буде приємно мати біля себе портрет свого вихователя.

— О, безперечно, ваша величносте! — відгукнувся захоплено Вієльгорський.

— Скільки вимагає поміщик за свого кріпака?

— Дві тисячі п'ятсот, ваша величносте, — відповів Вієльгорський.

— Хіба такі високі ціни тепер на кріпаків?

Венеціанов не знайшов слів, щоб відразу відповісти її величності. Тактовність не дозволяла йому чорнити Ен-гельгардта перед государинею. Він безпорадно дивився на Вієльгорського, який відразу зрозумів його стан і швидко відповів государині:

— Його пан врахував ту обставину, що молодий кріпак є талановитий художник.

— О! В Росії знають ціну талантам!.. — цілком серйозно сказала цариця.

Вієльгорський промовчав, кивнувши головою, а старий Венеціанов був у повному замішанні.

— Портрет і справді чудовий. Як не впізнати пензель Брюллова! Обов’язково влаштуємо лотерею, в палаці... Жуковському буде сказано...

Вієльгорський схилився в глибокій шанобі, притиснувши долоні до грудей.

— В цьому ще одне свідчення безмежної доброти вашої величності. Маю надію, що глибоко поважаний Василь Андрійович не буде зволікати з лотереєю, бо, як нам відомо, в найближчі дні передбачається подорож за кордон, і надовго.

— О так, ми з царевичем відбуваємо в чужі краї. Жуковський теж. Але ми не загаємося з наказом графині Барановы внести від нас на лотерейні квитки, е-е...

Обличчя присутніх застигли в напруженій увазі. Подумавши мить, государиня з милою усмішкою визначила:

— Ну... е-е... чотириста карбованців асигнаціями.

На обличчях декого з присутніх промайнула і полохливо зникла іронічна посмішка. У Венеціанова з несподіванки витяглось обличчя і в подиві застигли очі. Він безпорадно глянув на Вієльгорського, але той не реагував на його погляд, а, вклонившись государині, промовив:

— Всі ми приносимо з самої глибини сердець подяку вашій величності. Якщо Всевишній не захоче, щоб наші надії були марні, то одна — сьогодні ще кріпацького стану, завтра вільна і, можливо, видатна — людина пам'ятатиме все життя високу великодушність вашої величності. Якщо вашій величності цікаво знати — ім'я цієї людини Тарасій Шевченко.

— Ах, та хіба не однаково... — відірвавшись на коротку мить від розмови з дамами, відповіла государиня. — З портрета я задоволена. Так і перекажіть Брюллову.

Уклонившись знову, Вієльгорський і Венеціанов вийшли. Ідучи до залу, стурбований Венеціанов не втримався:

— Батечку мій графе, твори Брюллова йдуть за тисячі, за десятки тисяч!.. То невже ж можна за чотириста карбованців асигнаціями купити такий шедевр?..

— Купити не можна, а виграти...

— Розумію, розумію, батечку мій... А де ж тоді візьмемо ще грошей?

— Потрібні пожертви.

— Але де ж ми знайдемо таких людей?

— Довірте мені, Олексію Гавриловичу.

11

х Через три дні, в неділю, Брюллов чекав на гостей. Лежачи на дивані в своїй червоній кімнаті, він читав уголос Вальтера Скотта, а Мокрицький з цигаркою ходив по кімнаті. Часом між ними відбувалася розмова.

— Читаю ось, а сам думаю: що зараз почуває наш Тарас, які думки в нього? Коли б не сталося з ним чого-небудь з радості.

— Він признавався мені, — відповів Аполлон, — що, відколи повернувся з лікарні, йому стало важче. Буває, не спить ночами й засинає аж під ранок. Раніше йому було легше зносити своє рабство, але тепер, коли він уже дихав іншим повітрям...

Вони читали далі. Мокрицький хвилювався. Адже сьогодні мали завершитись давні його клопотання за свого друга і він, хоч сам і не був з кріпаків, а з дрібних панів, глибоко розумів сьогоднішній Тарасів настрій.

— Мені здається, з Тараса буде видатний художник, — говорив він.

Брюллов відклав книжку і замислився:

— Тарас мені подобається. В його вдачі криється щось бурхливе, нестримне. Не його першого доводиться мені визволяти, але в усіх випадках я робив це так, між іншим, просто тому, що не зношу пригноблення людини людиною, особливо митця, таланту... Але Тарас, його доля — мене хвилює. Цей маляр — справжній митець у душі, і я хочу забрати його до себе в учні.

— Карле Павловичу! — вигукнув Мокрицький. — Вам треба цілувати руки.

— Не кажи дурниць.

Прийшли Жуковський і Вієльгорський. Брюллов поклав книгу і підвівся їм назустріч. Після привітання всі троє підійшли до картини Цампієрі "Іоанн Богослов", з якої Брюллов мав робити копію. Вони довго, з насолодою розглядали знаменитий твір. Одразу ж за ними до майстерні увійшов Григорович. Він приєднався до всіх біля Цампієрі.

Ніхто з них не знав, що Тарас уже кілька годин ходив біля Академії, нерішуче поглядаючи на вікна помешкання Брюллова. Він бачив, як під'їхали коляскою Жуковський та Вієльгорський і, зовсім не поспішаючи, зайняті розмовою, зникли за дверима Академії Незабаром після них приїхав візником Венецианов. Одержавши плату за проїзд, візник скинув повстяного капелюха і кілька разів уклонився вслід Венеціанову, який, не оглядаючись, швидко йшов до дверей Академії.

Тарас був певен, що всі ці люди збираються зараз у Брюллова, що і йому треба бути там. Але як він насмілиться ввійти зараз у їхнє коло? От коли б виглянув сюди на хвилину Аполлон... З ним би він не вагався... Але ж мусить іти. Не слід, щоб на нього чекали. Треба, треба опанувати себе і перемогти свою боязкість. Зараз, негайно...

А проте вже перед дверима помешкання Брюллова він нерішуче спинився і боязко відсмикнув руку від дзвоника. Внизу на сходах загупали чиїсь кроки, і Тарас тремтячою рукою тихо подзвонив. Прислужник Брюллова Лук'ян відчинив двері. Тараса він уже знав.

Захоплені картиною Цампієрі, гості Брюллова не побачили Тараса, що спинився біля порога.

На обличчі його не зникли сліди глибоких переживань. Його великі виразисті очі були втомлені й задумливі. Широке, але худе обличчя схудло ще більше. І весь він був наче та натягнута струна, до якої треба тільки доторкнутися, щоб вона зазвучала риданням чи гнівом, нестримним сміхом чи просто криком радості. Він, як всі, дивився на картину, але по очах його було видно, що думки його були далеко. Не позначене особливою вродою обличчя Шевченка в ці хвилини було осяяне такою сердечною, тихою радістю, що не можна було не побачити його великої душевної краси.

Ніхто не відав, скільки думок передумав в останні ночі цей молодий петербурзький робітник, яке хвилювання і муки ятрили йому серце. Сьогодні на світанку, коли ще всі в Ширяева спали, він зійшов після безсонної ночі зі свого горища до вітальні. У його комірці вже лежав клунок з немудрими пожитками: одягом, малюнками, фарбами, олівцями... Сьогодні ж, коли він повернеться від своїх покровителів з відпускною в кишені, забере клунок, тоді оселиться в своїй, уже окремій, кімнатці у цьому ж домі, поки його нові друзі допоможуть знайти йому куток ближче до них, ближче до своїх вчителів.

Він тихо відчинив двері до вітальні. Йому хотілося, поки всі спали, попрощатись насамперед зі своїм таємним другом, св. Франциском. В кімнаті були напівсутінки, але Тарас більш уявляв, ніж бачив, усі найдрібніші риси чудового творіння Рібери. Франциск звів очі д'горі. Його ^молитва була без слів, з самого серця, але в погляді святого відбивалася мука, страждання, глибока скорбота... "Як було б хороше, — думав Тарас, — коли б він, Франциск, дивився на нього, розумів його хвилювання, розумів його радість..." І, здивований, відчув хлопець, що ніби чужий стає для нього Франциск, ніби тяжко йому, Фран-цискові, дивитися зараз на звільненого кріпака, який прийшов попрощатися з ним, перед тим як вирушити назавжди у той світ, про який не міг він і снити... І на одну мить промайнула Тарасові думка про братів своїх і сестер. І що, може, скорбота Рібери, увічнена на полотні, має завжди нагадувати людям у хвилину радості про страждання їхніх братів і сестер...

Та події були такі хвилюючі і серце хлопцеве було вщерть сповнене такої радості, що за мить він уже думав тільки про той світ, у який ось іде він, щоб не повернутись більше ніколи на темне горище до свого убогого не-вольницького закутка... "Прощай, Франциску! — ніби шепотіли вуста Тарасові. — Ти мені був у неволі за того, хто розділяв муку мою і примушував пам'ятати, що не тільки моя скорбота живе на світі... Багато її, скорботи, повні ріки і моря. Молися за мене, Франциску, щоб не заблудився Тарас на широкім світі..."

...Коли всі перейшли до іншого портрета, Шевченко став позаду. Присутні бачили портрет за кілька днів перед цим, але й тепер усі мовчки знову спинились перед ним.

Характерним жестом, ніби підправляючи свою пишну кучеряву чуприну, Брюллов на одну коротку мить крадькома зупинився поглядом на схиленому обличчі Тараса. Як хотів знаменитий художник зберегти в пам'яті це прекрасне обличчя, скорботне й схвильовано-радісне у велику хвилину його життя. Брюллов подумав про те, що, коли б йому довелося змалювати образ народу на грані свободи, він би змалював саме це обличчя.

I ось настала хвилина, коли всі присутні враз перестали дивитись на портрет і відчули, що має відбутись головне, для чого вони зійшлися тут. І тоді Жуковський дістав папір, ніби зовсім звичайну річ, і подав Шевченкові.

— Поздоровляю вас! — тихо промовив він і потиснув Тарасові руку.

І кожний з присутніх підійшов і поздоровив його.

— Ну! — вигукнув весело Брюллов. — Дай же і я обійму тебе! — І він обняв і поцілував Тараса. — Нехай життя твоє на волі буде щасливе і безхмарне. Розцвітай, Тарасе, зустрічай нове життя з розкритим серцем і душею, воно з привітною усмішкою йде назустріч тобі.

І слова подяки вже готові були злинути з уст Тарасових, але він заплющив очі, вдихнув повітря, ступив уперед кілька кроків і впав обличчям до спинки дивана, ридаючи. Всі на мить застигли на місці. Жуковський хусткою втирав очі. Потім Брюллов підійшов до Тараса, поклав йому руку на плече, обняв.

— Заспокойся, Тарасе... Та не збирайся дякувати нам: мистецтво існує для добра — не для зла... А ми його служителі!.. Ось і тільки.

За вікном на повноводній Неві пливли крижини, сяяло весняно сонце, і наче відблиски його грали на обличчях людей у кімнаті Брюллова.

12

Іван Максимович Сошенко працює біля мольберта в своїй напівпідвальній кімнатці. Маня, хазяйчина небога, позує, їй хочеться на весняне повітря, до Неви, де, як їй казали, іде крига з Ладоги. Вона обирає мить і скошує погляд трохи вниз, до вікна, що верхнім своїм краєм якраз на рівні її очей.

— По набережних зараз народ гуляє... Сила-силенна! От би й нам!

— Люба моя, ще трохи... Якусь годину, не більше, — і я закінчу. Мені треба поспішати з роботою. Потім будемо блукати понад Невою.

— В тебе тут вогке повітря.

— Я зараз відчиню вікно. Сьогодні теплий день...

Тримаючи в одній руці пензель і палітру, він іде до вікна і відчиняє його. І в ту ж мить у вікно стрибає Тарас.

— Coxa*. Coxa! — кричить він щосили своїм дужим голосом. — Ось вона! Ось... Дивися!..

Сошенко не встигає нічого збагнути, як Тарас з розгону міцно обіймає його, цілує і тиче в руки папір. Пензель і палітра падають з рук Сошенка на підлогу.

— Ось, ось! — кричить Тарас і починає крутити свого земляка навколо себе.

— Та не казися, Тарасе!

Але й сам він радіє не менше за свого молодого друга. Він знав, що сьогодні Тарас мав одержати відпускну, і чекав на нього, але сам він був людиною тихої, лагідної вдачі і бурхливі вияви почуттів не були йому притаманні.

А Тарас раптом відштовхнув від себе Сошенка і, ставши в позу, почав читати напам'ять: "Я, нижеподписавшийся, уволенный от службы гвардии полковник Энгельгардт, отпустил вечно на волю крепостного моего человека Тараса Григорьева сына Шевченка, доставшегося мне по наследству..." Ха-ха-ха!.. На волю! Соха! На волю!

В голосі його бринить сльоза, але він хапає Марію за руку і шалено крутить тепер її довкола себе. ДДвчині й радісно, і страшно. Вона регоче і кричить:

— Тарасе! Божевільний! Упаду... Пустіть!.. Ха-ха-ха!..

— Усіх вас тут закручу! Усе тут поперекидаю! У-у-ух!..

І справді, ніби ненавмисне, він перекидає Сошенкові мольберт з полотном на підрамнику, вихоплює в нього з рук свою відпускну, скаче на табуретку, з неї на підвіконня. Табуретка летить у протилежний бік кімнати. Тарас щось незрозуміле вигукує, стрибає надвір через вікно і зникає, як вогненна блискавиця.

Тільки на одну мить, уже біля воріт, оглядається Тарас, бачить осяйні обличчя Сошенка і дівчини, щось вигукує і вибігає на вулицю.

По-весняному сяє над ним сонце. Святково вдягнений натовп поволі рухається довкола. Нева у своїй повені поважно несе величезні крижини з Ладозького озера. Тарас ніби не бачить нічого. Він біжить по набережній, сповнений радості, якогось бурхливого, невгамовного почуття, що не дає йому спинитись бодай на хвилину і несе на крилах. Він кричить ні до кого — сам до себе, до своєї душі. Та хто може зрозуміти його зараз?

Побіг... Побіг... Уже далеко!

Здивовано оглядаються вслід йому люди. Переморгуються одне з одним, наче хочуть, сказати, що юнак цей несповна розуму. А проте схоже-таки на це...

13

У просторій майстерні багато світла, сонця. Під стінами — мольберти з незавершеними роботами учнів Брюллова і його власними. Він має ще одну майстерню в Академії — в портику. Там він працює сам. Останнім часом він зачиняється в цій майстерні і не виходить звідти з ранку до самого вечора.

З майстерні, де працює Тарас та інші учні, можна піднятися сходами до помешкання Брюллова, в чудову червону кімнату, де і стіни, і меблі, і гардини — червоні, де три дні тому Тарас одержав з рук своїх покровителів право на вільне життя — "вільну". Він уже звикає до всього нового, але ніяк не може примусити себе заглибитись у роботу. Як не може приборкати своє хвилювання, коли почує на сходах, що ведуть до помешкання Брюллова, його кроки або коли вчитель починає обходити учнів, розглядаючи їхні роботи і часом нещадно критикуючи. Вчора він підійшов і до мольберта Тараса, глянув побіжно і не сказав нічого. У Тараса відразу полегшало на серці.

Рука з пензлем опускається й застигає. І він дивиться на клапоть полотна в фарбах перед собою, але нічого не бачить на ньому. Думки його зовсім про інше. І наче крізь легку дрімоту чує він слова Аполлона Мокрицького:

— П’ятнадцять років Петербург не бачив Брюллова. А тим часом увесь світ, зачарований його "Помпеєю", схиляється перед його генієм. Подорож його по Європі обертається на тріумфальний хід. А повернення до Петербурга стає святом зустрічі. Ти уявляєш, Тарасе, старі професори Академії поклали на голову йому лавровий вінок. Що творилося в залі!.. Але Карл Павлович зняв вінок і поклав його на голову своєму вчителеві Іванову, сказавши: "От кому це належить!.." Його любов і повага до вчителів своїх зворушила тоді всіх. Ти слухаєш мене?

— Так, так, розповідай, Аполлоне.

— Я кажу про повагу до своїх вчителів... Щоб ти запам'ятав це на все життя.

— Що це ти? Хіба міг би я забути і не поважати коли-небудь Карла Павловича... Ніколи, ніколи не настане той час, коли я словом чи думкою допустився б якоїсь неповаги до мого...

В цю хвилину почулися кроки і до майстерні зайшов Брюллов. Він уважно подивився на Тараса, але не сказав

з*

нічого. А Тарас зовсім зніяковів, зашарівся і, навмисне низько нахилившись, щоб не показувати свого обличчя, почав розтирати фарбу на палітрі.

Одягаючи робочий халат, Брюллов сказав:

— Працюєте, друзі? Прекрасно!

Він підійшов до свого мольберта, озброївся пензлем і довго приглядався до розпочатої картини. Обличчя його хмарніло. Очевидно, щось не задовольняло його. Він писав "Марію Магдалину" для лютеранської церкви в Петербурзі. З пензлем і палітрою в руці він одійшов чомусь від свого мольберта і підійшов до Мокрицького.

— Лінуєтесь! Лінуєтесь, сударю... — сердито промовив він, переходячи, як завжди в подібному настрої, на "ви". — Треба сідати за роботу, коли зійде сонце, а кінчати, коли йдете спати. Праця, праця, праця! Інакше з вас не буде художника. Запам’ятайте, сударю!

Потім він швидкими кроками підійшов до Тараса, в якого безпорадно затіпалось серце.

— О, яка мазанина! — вигукнув гнівно Брюллов. — Хіба це мистецтво! Та ви, шановний пане, самі не уявляєте, яку погань ви пишете. Та це ж чортзна-що! Ви компрометуєте мене. Так, так, компрометуєте! Запам'ятайте, починати, як тільки зійде сонце, і кінчати, тільки коли вас перемагає сон. А потім ці... вірші покиньте! Або вірші, або пензлі! Запам'ятайте!

Тарас ладен був провалитись крізь землю. Його вчитель, бог його, на якого він молився, напав раптом на нього з усією своєю люттю і вже, мабуть, не визнає в ньому свого здібного учня. Виходить, що він таки нездара, і справжнє його місце на горищі в Ширяева, і він тільки звичайний маляр...

Тарас безпорадно кліпає очима, щоб висушити такі непотрібні зараз сльози, які могли от-от покотитись по щоках. Добре, що Брюллов хоч не дивиться на нього.

І тієї ж хвилини, коли Карл Павлович найбільше розпалився, раптом до майстерні увійшов один з працівників Академії і зашепотів гучним, наляканим шепотом:

— Карле Павловичу! Його високість наслідник-цесаре-вич в Академії. Зараз у вас будуть. З президентом разом. Приготуйтесь. Президент наказав передати.

— Чекайте! — обірвав, піднявши руку до працівника, Брюллов. — Хто має право заважати нам?

— Але ж, Карле Павловичу, цесаревич Олександр...

— Я не приймаю зараз. Я працюю. Зрозуміли?

— Так... але... але...

— Ідіть і не перешкоджайте нам.

Працівник майже вибігає з майстерні. Вражені, Мокрицький і Тарас пробують і собі вибратись за двері.

— Куди?! — гримить їм услід голос Брюллова.

Покірно вони повертаються до своїх мольбертів.

— Чохли!

Обидва молоді художники починають завішувати чохлами картини. З переполоху Тарас завішує якусь картину своїм брудним халатом.

— Це що? — кричить на нього Брюллов.

Тарас скидає халат з картини і завішує чохлом. Коли вони закінчують роботу, Карл Павлович, уже спокійний, говорить:

— Панове! Ви залишитесь тут. Я піду до себе. Коли прийде його високість, ви скажете, що мене немає в Академії. Немає — зрозуміли? І нікому не дозволяйте розглядати картини. Нікому! Зрозуміли?

Він іде нагору.

— Карле Павловичу, — наляканим шепотом говорить в спину йому Мокрицький, — але ж... майбутній монарх... Може, краще буде...

— Я знаю, що буде краще, сударю, — гнівно вимовляє, обернувшись до учня, Брюллов. І, вже підіймаючись сходами, не обертаючись, виголошує: — Що мистецтву монархи... і сьогоднішні, і майбутні...

Коли стихають його кроки, Тарас говорить:

— Ой Аполлоне, в мене серце мало не вискочить...

— Думаєш, мені не страшно... — ледве дихаючи, відповідає Мокрицький.

— Нащо це він, Аполлоне?

— Хіба я знаю... Не було б тільки з цього якогось лиха і йому, і нам... Тяжкий сьогодні день...

— А може, накиваємо п'ятами звідси? Га? Аполлоне!..

Тарас з надією в погляді дивиться на товариша. Але той хитає головою:

— Я б охоче накивав п'ятами, але ж тоді не повертайся сюди: Карл Павлович на поріг не пустить.

— А таки страшно, — нерішуче говорить Тарас, — але ж і цікаво — що воно з того вийде...

І ось чиясь невидима рука в коридорі відчиняє двері до майстерні. Входять цесаревич Олександр, за ним неодмінний секретар Академії Григорович, президент Академії Оленін, два професори Академії і двоє з почту Олександра. Низько, по-театральному вклоняється їм Мокрицький і за ним, звичайно спізнюючись, незграбно вклоняється Тарас. На їх уклін не відповідає ніхто. Цесаревича підводять до мольберта з "Марією Магдалиною". Один з професорів скидає чохол. Тарас і Мокрицький гірко переморгнулися.

Поки професори дають пояснення Олександрові, Оленін розгублено шукає очима Брюллова. Мокрицький підійшов до нього і шепче:

— Його... його... Карла Павловича тут немає... І в Академії немає...

Шевченко підкивнув на знак ствердження. Спохмурнівши, Оленін доповів наслідникові.

— Що? Га? Немає? — ковтаючи слова, говорить той. — Шкода... шкода... Але що ж... будемо дивитись без нього. Що? Гм...

Він досить швидкий. Хоче здаватися дуже серйозним, значно серйознішим за свої двадцять років.

— Добре... добре... просто чудово! — оцінює він "Марію Магдалину", вдаючи знавця.

Він був вихованцем Жуковського і, звичайно, багато чув від нього про знаменитого Брюллова. Одержавши в подарунок від матері портрет свого вихователя, Олександр захотів познайомитися з великим художником. Звичайно, згодом Брюллов зробить і його портрет, і ще краще, ніж Жуковського... Так думалось наслідникові престолу.

Він іде до інших полотен, владно зриває запинала, розглядає. Один з професорів запобігливо намагається вгадати намір цесаревича і теж зриває чохли.

— Прошу, ваша високосте, — кожного разу говорить він, уклоняючись.

Олександр, не затримуючись, побіжно розглядає.

— A-а!.. Цампієрі! "Іван Богослов"... Так, так... Прекрасно! Геніально! Що? Га?

Він спиняється біля мольберта Тараса, і професор, не думаючи, скидає чохол, за що й одержує з-за спини цесаревича від Оленіна гнівно-докірливий поіляд. Олександр хвилину розглядає незакінчену картину Тараса. У Тараса з переляку полізли на лоба очі.

— Блискуче! — оцінює наслідник. — Відразу видно руку генія. Адже так?.. Що? Га?

І академікам нічого не залишається, як запобігливо закивати головами на знак ствердження. Мокрицький ледве стримується, щоб мимоволі не зареготати.

Покидаючи майстерню, цесаревич задоволено говорить:

— Прекрасно! Чудово!.. Взагалі, все тут чудово. Жуковський все змалював мені точно. Я дуже задоволений. Шкодую, що немає Брюллова.

Вони виходять. Низько вклоняються цесаревичу вслід Мокрицький і Тарас. Потім біжать нагору розповісти про все Зевсу.

Тим часом Брюллов, лежачи в себе на дивані і поклавши високо, як дуло гармати, одну ногу на зігнуте коліно другої, дочитував собі "Пертську красуню". Захоплений романом, він, не відриваючи погляду від сторінки, водночас слухав Мокрицького. Раптом підхопився, вдарив кулаком по дивану і загримів:

— Хто дозволив? Хто? Я питаю, хто дозволив показувати картини, панове? Чорти б його брали, я вас питаю!..

Покірно і мовчки стояли перед своїм учителем Тарас і Мокрицький. Що вони могли сказати йому?.. Брюллов не знаходив собі місця. Бігав по кімнаті, розкидав речі.

— Ви заслужили, щоб вас карати! Так, так — карати! І я вам не прощу цього ніколи... Ніколи! Запам'ятайте!..

Він ще довго метушився, без потреби хапався за картини й книжки. Навіть подер на дрібні клаптики невеличкий, своєї власної роботи портрет олівцем когось із своїх друзів і сердито шпурнув паперові метелики вгору.

— Ну, — гукнув він до хлопців, — чого ж ви нічого не говорите? Ви чуєте — я вас лаю. Ви заробили. Ну, кажіть же що-небудь. Га?.. А котра зараз година?

Тарас і Мокрицький мовчали, похнюпившись. В Тараса навіть промайнула думка: що ж тепер буде, до кого він піде вчитись, коли Брюллов зараз прожене його від себе? Адже ніхто більше з професорів Академії не захоче взяти його до себе. А куди ж тоді?..

Тим часом Брюллов дістав з кишеньки жилета годинник:

— О, та вже давно пора обідати! Чому ж не з’являється Лук'ян? Панове, я вам не дозволю нікуди йти зараз. Будете обідати в мене. Лук'ян зробив чудові біфштекси. Справжнє мистецтво! Я вас прошу... У мене чомусь апетит!..

Похмуре Тарасове обличчя почало променитися тихою радістю. Він подумав цієї хвилини про те, що любить свого вчителя ще більше, що не може його не любити... Яке чудове все у цьому осяйному світі Брюллова! Лише дйЪно: чому він не схотів прийняти наслідника престолу і як це він не боїться нікого? Адже цесаревич може про все розповісти цареві... Який безстрашний справді Великий Карл! Недаремно академісти звуть його Зевсом...

Увійшов Лук'ян. В помешканні чудово запахло біфштексами. Завітали ще двоє молодих художників — учні Академії. Господар зустрів їх радісним вигуком і відразу посадив до столу.

— Панове, — розпалившись, говорив він учням, — після обіду — в Михайлівський!

Одностайні веселі вигуки молодих митців були відповіддю своєму вчителеві.

14

На початку травня в Александрінському театрі вперше в Петербурзі йшла "Наталка Полтавка". Возного грав сам Щепкін. Схвильовані Гребінка, Шевченко, Мокрицький і з ними цілий гурт земляків ринули в антракті за лаштунки. Поздоровлення, обійми, поцілунки...

Тієї ночі Шевченко до ранку не міг заснути. Похилившись, сидів він на ліжку, занурений у думки. Натхнений чудовим творінням Котляревського, він просто не мав сили втримати себе, щоб не схопити знову — в який уже раз! — зошит зі своєю "Катериною". Доля дівчини-селян-ки! Ні, він повинен написати... Він уже не має сили відірватись думками від своєї Катерини, не має сили, щоб не писати про неї...

І щоразу, сидячи в "гіпсовому класі" Академії над аркушем паперу з італійськими олівцями в руках, він ніби перестає бачити перед собою голови античних героїв, перестає бачити все довкола і тільки уявляє, як блукає коло села вночі, ламаючи руки, безталанна, скривджена людьми, чиста й прекрасна душею його героїня...

Уже не один місяць живе Тарас у Сошенка. Він перейшов сюди на прохання Івана Максимовича, коли помер його товариш — молодий художник Безлюдний — і Со-шенко зостався в своєму напівпідвалі сам. Тепер Тарас має більше змоги працювати з пензлем удома. А працювати треба ще й для заробітку. Сошенко допомагає йому збувати акварелі.

Особливо радіє з переїзду Тараса до Сошенка хазяйчина небога Марія. Зовсім ще молода дівчина, гарненька й легковажна, вона часто заходить до помешкання художників і довго спостерігає їхню роботу. Вона подобається Сошенкові, і, як переконується Тарас, його старший друг користується такою ж її прихильністю. Коли Марія затримується довше біля Тарасового мольберта, він говорить їй:

— Маріє, йдіть-но подивіться, що намалював там Соха.

— А ви не хочете, щоб я стояла біля вас?

— Ба ні — стійте. Та дивіться, я не Соха, я людина небезпечна. Дівчатам слід зважати на це.

— Ха-ха-ха! Краще пустіть мою руку.

— А то що?

— Наскаржусь Іванові Максимовичу...

— А мені байдуже, — бурчить Сошенко, ніби це його не турбує.

— Ах, так! Вам байдуже?

— Байдуже.

— То робіть собі на здоров'я вашу мазню. Я не хочу на неї дивитись.

Вона сердито тупає ніжкою, перекривлює Сошенка й грюкає дверима. Після неї на кілька хвилин настає тиша.

Сошенко мовчки вовтузиться біля підрамника. Він явно невдоволений.

Тарас з насолодою працює ще трохи над своїм малюнком, потім відкладає вбік пензель. На клапті паперу швидко пише кілька рядків. Щось думає, наспівує сам собі. Знову кілька рядків поспіхом лягають на папір.

Впала додолу палітра, розсипались пензлі...

Сошенко закінчив працювати, підвівся, загуркав по підлозі мольбертом.

— Іване! Послухай ось, Іване...

— А, що там слухати...

— Кажу, слухай, що воно вийшло...

І хоч Сошенко не виявляє особливого бажання слухати, бо він знає, що Тарас читатиме зараз свої вірші, Шевченко читає.

— Знов про свою Катерину... — бурчить Сошенко, але слухає:

Чорнобрива Катерина Найшла, що шукала! Дунув вітер понад ставом — І сліду не стало...

Сошенко знає всю історію зганьбленої і скривдженої дівчини, він слухає тепер кінець і сам собі признається, що його приятель ніби знаходить стежку і до його серця. Але Сошенко не схвалює цих Тарасових спроб.

— Ну, бачиш, — промовляє Тарас, — яка дивина вийшла в мене.

Сошенко відповідає не відразу. Він ще під враженням почутих рядків. Порається щось там біля свого художницького начиння. Хоч і добре вийшло в Тараса, але ж не його це справа. І він нарешті кидає до Тараса:

— Коли ти художник, то знай свій пензель і палітру. Не розкидай часу й хисту й на те, і на те, бо нічого з тебе не вийде.

— Е, Соха, — вигукує Тарас, — я й сам думаю, що з мене ні чорта путнього не буде... Це ще батько небіжчик про мене, як помирав, казав: "З мого Тараса вийде саме ледащо..." А старі люди краще знають...

— А коли сам знаєш, то нащо пишеш?

— Бо ж батько мій, як переказували люди, сказав ще, нібито з мене може бути і неабиякий чоловік...

— Усе тобі жарти. А я скажу: маєш талант до малювання, то віддай цьому всього себе. Завжди кажи собі: я художник, і моє життя тільки для цього. Інакше з тебе і справді нічого не вийде.

— Отож-то! І я кажу... — чи серйозно, чи то жартома відказував Тарас.

— Скільки молодих художників не насмілюються й мріяти, щоб бути учнями Брюллова, а ти, і сам не сподіваючись, потрапив до нього, в повазі зараз у нього, маєш неабиякий талант. Здоров'я дозволяє добренько пополамати себе...

— А звісно, сили в мене вистачить і волам хвости крутити, — додавав Тарас.

— А ще тобі скажу, коли вже ми завелися про це... Даремно ото вечорами чи й ночами десь пропадаєш. Завів собі знайомих пів-Петербурга, вже й працювати ніколи.. Сьогодні в одного, завтра в іншого... Ти не дивися, що тебе часом Брюллов до когось возить. Він уже геній, а тобі ще тільки вчитись. А то раптом загуляєш, загуляєш — не можу й дивитись на тебе. Хіба це шлях справжнього художника? Схаменися, поки не пізно. Давно ти за коповика на гальорку в театрі лазив, а тепер ідеш паном у крісла, а потім з друзями вечеряти у Сен-Жоржа, або Дюме, або в Клея...

— Оце ти правду кажеш, Іване. Я за того коповика мав більше насолоди, ніж зараз у кріслах. Було, як надивлюся з-під стелі на спектакль та так наплачуся й насміюся, що інший пан і в ложі не зазнає тої радості. А тепер щось не те...

— Ну, от бач, і сам згоден.

— Бо ж правду кажеш, їй-бо...

— Знай свої олівці і пензлі. Прив'яжи себе мотузком до мольберта — і край.

— Правда твоя, Іване, їй-богу, правда.

Довго триває подібна розмова. Пізньої ночі вони лягають спати. Натомившись за день, Сошенко відразу міцно засинає. Тарас довго перевертається на ліжку. Не може заснути.

— Соха, ти спиш?

Але приятель не відповідає. Тарас ще довго ворушиться на ліжку, потім ніби затихає, і за хвилину чути його притишене шепотіння, з'паузами і зітханням:

Ішов кобзар до Києва

Та сів спочивати.

Торбинками обвішаний Його провожатий...

Знову пауза. Рипіння ліжка. Тихі кроки. І ось горить, відгороджена папером від ліжка приятеля, свічка, шелестять списані аркуші. І вже перекреслюються записані раніш рядки, і біля них лягають інші. І знову закреслюються, і знову туляться тут же нові... І солодка творча мука породжує кришталевий, променистий рядок, якому, наче знеможена породілля немовляті, усміхається змученою, але радісною усмішкою поет.

15

Увечері Мокрицький зайшов до Тараса, щоб разом іти до Гребінки, якому тільки вчора привезли з України передачу з наливками і запіканками.

— Ходімо, Тарасе, швидше. Спізнюємось. А Сошенко де?

— Прийде пізніше.

Одягаючи сурдут, Шевченко стиха спитав:

* — Карла Павловича бачив?

— У театрі, з дружиною.

— Нічого?..

— Все як і досі...

Кілька днів тому Брюллов несподівано для своїх друзів одружився. Його вродлива дружина Емілія Тімм була родичкою професора Зауервейда, з німців, який викладав в Академії мистецтв. Весілля не було. Просто од вінця в лютеранській церкві молоде подружжя і кілька найближчих приятелів, серед них Шевченко і Штернберг, поїхали обідати до Дюме. Обід був багатий і веселий, але в вузькому колі й нетривалий. У наступні дні учні Брюллова ходили похнюплені. Вони побоювались, що Карл Павлович у своїй поведінці буде вже інший і що після одруження зміниться і вся атмосфера в його майстерні й дома.

Тепер Тарас і Мокрицький, зустрівшись, насамперед говорили про свого вчителя. Але їх потаємна тривога, здається, була передчасною. Змін на гірше не було.

Поки Тарас одягався, його приятель заглянув у зошит на столі.

— Що це в тебе, Тарасику?

— А чорти його батька знають, що воно...

— Вірші?

— А ти, може, думаєш — цінні папери?

— Прочитай дещо.

— Та нехай їм грець. І так спізнимось на вишнівку до Євгена Павловича.

— Дарма. У Євгена янгольська душа — не буде гніватись.

Аполлон узяв був зошит на столі, щоб прочитати.

— Та вже давай я сам, — заперечив Тарас і забрав зошит.

Він, вагаючись, подивився на товариша і почав "Катерину". Аполлон слухав, підперши голову рукою і похилившись на стіл.

В одному місці Тарас сам обірвав своє читання:

— Мабуть, підемо вже?..

Але той не відповідав. Тарас читав далі. У дверях з’явилась Маруся. Почувши читання, вона мовчки притулилась до одвірка. Вона так часто слухала розмови між Тарасом і Сошенком, що вже навчилась трохи розуміти їх.

Коли Шевченко закінчив, Аполлон не проронив спочатку й слова. Надів пальто, шапку. Потім підійшов до столу, взяв рукопис і поклав його до кишені.

— Читатимеш у Євгена.

— Нізащо!.. Покинь тут, — запротестував переляканий Тарас. — Марусино, заступіться!

— Куди ви тягнете Тараса? — втрутилася Маруся. Але Мокрицький не схотів їх і слухати. Він таки забрав рукопис.

Замикаючи за ними двері, Маруся голосно і невдово-лено говорила Мокрицькому:

— Більш не приходьте до нас, коли ви такий. Ішли б самі, а то й Тараса з собою забираєте.

— Вам більш потрібний Іван Максимович, — уїдливо зауважив Мокрицький.

— Пхи... — і дівчина примхливо закопилила губу.

Молодий український письменник Євген Павлович Гребінка приїхав до Петербурга років з п'ять тому. Він викладав російську словесність в Другому кадетському корпусі. Майже щотижня до нього приходили на "п'ятниці". Приваблива особистість господаря та його простота й безпосередність робили ці літературні вечірки цікавими для багатьох навіть найвидатніших літераторів і митців столиці. А українські напої, що їх готували спеціально для Гребінки на Україні його родичі, допомагали цьому відомому вже в Петербурзі письменникові робити свої вечірки ще більш задушевними.

Шевченко й Мокрицький спізнилися на добру половину вечірки. На столі височіла сулія з вишнівкою, миготіли проти світла рубінові запіканки... Скільки не пили гості, а напої не вичерпувалися.

Сошенко вже був тут. Біля столу й по кутках, а також у сусідній кімнаті сиділи й ходили літератори впереміж з офіцерами, урядовцями, викладачами кадетського корпусу і навіть кадетами старших класів, яких інколи запрошував до себе Гребінка.

— A-а!.. — розкрив назустріч прибулим обійми Нестор Кукольник. — Земляки-художники! А чому немає Карла Великого?

До молодих художників підійшли Панаєв і Бенедиктов, які перед цим дискутували про танцівницю Тальоні, що гастролювала тоді в столиці й наробила багато шуму своєю "качучею”.

Сухорляве, з високим чолом обличчя господаря світилось усмішкою до новоприбулих.

— Панове! — вигукнув Мокрицький, тримаючи за рукав Шевченка. — Я теж хочу вас почастувати сьогодні...

— Е ні, панове, — заперечив м'яко Гребінка, — частування — це мій обов'язок. Прошу. Ми почали були без вас...

Він підвів обох до столу.

— Цієї, чи цієї, чи цієї? — питався він у них, тикаючи пальцем у різні пляшки й фарфорові чи й просто череп'яні барильця та куманці. — Чи краще всього по черзі?

Шевченка познайомили з відомим математиком Ост-роградським, який переїхав до столиці з Харкова. Він розмовляв з конференц-секретарем Академії мистецтв Григоровичем, який мав Шевченка вже за свою людину. Потім Гребінка одвів Тараса вбік.

— Як тепер Карл Павлович? — спитав він.

— Здається, в театрі.

— Мабуть, ви його цілими днями тепер, по одруженні, й не бачите?

— Ні, Емілія дуже привітна й чарівна. Вона навчила мене й Карла Павловича грати в "гальбе-цвельф". Тепер я щодня з нею граю.

— Боюся, чи не втратили ми чудового товариша, — непокоївся Гребінка. — Бач, ось і сьогодні не приїхав. Мабуть, німкеня не любить наших українських наливок. А чим Мокрицький збирався частувати нас?

Шевченко зніяковів:

— Не знаю, Євгене Павловичу...

— Ну, ну... Адже разом прийшли. Признавайся.

Але на його запитання відповів сам Мокрицький:

— Панове, пропоную вашій увазі оцей зошит...

— Вірші? Ви теж пишете вірші? — спитав Кукольник.

— Вірші... Але не мої, а Тараса Григоровича...

Та не так просто було впросити Тараса читати свої вірші, хоч він і любив, і вмів добре читати.

Нарешті домовились, що спочатку послухають нові байки Гребінки, а потім уже буде черга Тарасова.

Колись Шевченко читав тут свою "Причинну" Його хвалили. І тепер щиро хотіли послухати його нові вірші.

Коли прийшла черга Тараса, він сказав:

— Панове! З вашого дозволу я оце прочитаю поему "Катерина". Я присвятив її Василеві Андрійовичу Жуковському в пам'ять двадцять другого квітня 1838 року — дня мого визволення.

Шевченко читав блискуче. Даль, майбутній автор знаменитого словника російської мови, добре знав українську мову і вже не раз втирав хусткою очі. Усі теж слухали захоплено.

Кукольник, здивовано, широко розкривши очі, дивився в обличчя Шевченкові, не зважуючись вимовити й слова, хоч його балакуча вдача не зносила довгих пауз. Панаєв, захоплено підкивуючи головою Шевченкові на знак свого задоволення, раз у раз нахилявся до Бенедиктова і на мигах ділився своїм зворушенням. Гребінка, що був тонким знавцем фольклору й народної мови, сидів вражений. Його трохи бліде обличчя раптом змінилося, зробилося натхненним, на щоках заграв рум'янець, очі заблищали...

Коли Шевченко закінчив, деякий час стояла тиша. Потім Гребінка перший підійшов до автора й мовчки обняв і поцілував його. Зніяковілий Шевченко безпорадно намагався упхати зім'ятий рукопис у кишеню піджака. Але хтось узяв зошит з його рук.

— Це подія, велика подія в літературі!.. — вигукував Гребінка.

— Приєднуюсь до вас, правильно... подія!.. — додав Бенедиктов, шукаючи в рукопису Шевченка якогось місця, що привернуло його увагу.

Тихий гомін приємно здивованих людей пішов по кімнаті. Незнайомий Шевченкові чоловік, що досі сидів собі мовчки на дивані, тепер підійшов до Тараса, потиснув йому руку.

— Гулак-Артемовський, — промовив він, рекомендуючись, — з Києва, а тепер у Глінки, в придворній капелі.

— Та ви ще не знайомі! — здивувався Гребінка.

— Ми всі тут були незнайомі досі з паном Шевченком, — пролунав несподівано голос з порога. — А тільки зараз, в останню годину, по-справжньому починаємо наше знайомство з ним...

Усі обернулись і побачили Брюллова. Він прийшов під час читання і слухав з сусідньої кімнати, щоб не порушити напруженої уваги гостей.

Його зустріли радісним шумом.

Загальний гомін перекрив голос Гребінки:

— Що ж ми нічого не робимо, панове? Прошу до бокалів!.. В честь народження нового поета!

ЧАСТИНА ДРУГА

1

Через багато років Шевченко не забуде, як Брюллов, ідучи до нареченої в день свого одруження, сів у тривожній задумі перед копією картини Доменіко Цампієрі. Він уже закінчив її. Кілька хвилин тривала ця пауза... Перебувати все життя в полоні своїх полотен і раптом одружуватися вперше на тридцять восьмому році, щоб на\е-жати молодій і чарівній красуні, та ще після розгульного молодечого життя, — було про що подумати перед страдником Цампієрі, який так і не зазнав щастя в особистому житті. І Брюллов ніби почув від Цампієрі: "Не одружуйся, загинеш..."

Усім друзям Брюллова спочатку здалося, що Карл щасливий. Вважали щасливим навіть Шевченка, якого Брюл-лови просили бувати в них щодня.

Перші дні по одруженні учні і друзі намагалися не тривожити Карла Павловича. Але він сам, побачивши за кілька днів Шевченка в своїй майстерні, повів його до себе. З того часу Тарас почав бувати у Брюллових щодня, іноді по кілька разів, бо, відпускаючи його на лекції, брали слово, що він знову повернеться до них.

Емілія чудова і на вроду, і на вдачу. Шевченко захоплений і вихваляє її перед друзями. Щоправда, вона ще недосконало опанувала російську мову, трохи калічить слова, зате тонко відчуває мистецтво, непогано співає й грає, чого не може не цінити Шевченко. І Тарас, і Брюллов зачаровані її співом. І через двадцять років після цього Шевченко не забуде магічної її краси, її чарівний голос вчуватиметься йому і на засланні...

Певне, в цілому грандіозному будинку Академії не було такого другого веселого, життєрадісного й гармонійного подружжя. Фортепіано, співи, читання вголос романів, "гальбе-цвельф", прогулянки понад Невою, спектаклі з Каратигіним і Брянським, балет з чарівницею Тальоні... І натхнена коханням, улюблена творча праця біля мольберта щодня. З насолодою працював Брюллов над кількома портретами, і серед них над портретом графа Мусіна-Пушкіна, що перший відкрив "Слово о полку Ігоревім".

Та, мабуть, найщасливішим буде Тарас. Якось у ті дні його новий щирий приятель Біля Штернберг, коли вони їхали візником з гостини, сказав:

— Заздрю, одверто тобі кажу, Тарасику, заздрю тобі.

Шевченко не ховався зі своєю радістю перед кращим своїм другом. Він тільки щасливо всміхався. Навіть Штернберг знав не про все, про що не раз розмовляли Брюллов і Шевченко. Карл Павлович радив Тарасові не розповідати навіть друзям про їх розмови.

Цього вечора вони гостювали у відомого українського поміщика й мецената Тарновського. Повернувшись до столиці з України, Штернберг відразу ж почав навідувати Тарновського, що приїхав до Петербурга разом з обома небогами. Своїх дітей він не мав і завжди був оточений родичами. Шевченко не раз відмовляв у проханні своєму приятелю піти разом до Тарновських, у яких завжди бувало весело і завжди сходився цікавий гурт художників, композиторів, артистів, письменників і просто знайомих господареві поміщиків і впливових урядовців. Сьогодні нарешті Тарас погодився, і Штернберг познайомив його з камер-юнкером при дворі царя і "почетным вольным общником Санкт-Петербургской Академии художеств" Тарновським. Познайомив і з його приємними небогами, товариство яких Штернберг любив особливо. Прощаючись, гостинний господар запросив Шевченка бувати в його домі частіше. Штернберг подібне запрошення дістав набагато раніш. Він міг вважати себе мало не давнім знайомим Тарновського, оскільки бував не раз уже і в його маєтку на Чернігівщині — в знаменитій Ка-чанівці, писав портрет з господаря і був знайомий з його ріднею.

Коли під'їхали до будинку, де тепер жили обидва художники, Тарас розплатився з візником і довго в задумі стояв на тротуарі.

— Чого це ти? — спитав трохи здивований приятель.

Та Шевченко постояв мовчки ще кілька хвилин, потім рушив сходами на свій поверх.

І вже коли було погашене світло і вони, накрившись ковдрами, — в хаті було холодно, — лежали на своїх постелях, Тарас почав тихо говорити:

— Чорти його батька знають, Вілю, що воно на світі діється... Карл Павлович не завжди ласкавий навіть до членів царської сім'ї, щоб їх прийняти в себе. А оті міністри, генерали, поміщики, вдесятеро багатші за мого Енгельгардта, то аж навшпинячки стають перед нашим Карлом, щоб подарував їм бодай усмішку. Та ба... не завжди їм щастить... Мене ж, гольтіпаку й маляра, не тільки приймає, а й не відпускає на лекцію, поки не забожуся, що повернуся знову до них або прийду другого дня обідати... А Енгельгардт не терпіз мене навіть на порозі своїх покоїв, а тільки в передпокої, в кутку — беззвучного й незримого козачка... Ні, таки з біса щасливий, Вілю, отой Тарас Шевченко!.. Аж так?

Не міг не погодитися з цим і ніжний друг Тарасів.

— Тарновський нічого не замовляв тобі? — спитав він Тараса. — Адже тебе вже мають за вправного портретиста.

— Ні, не замовляв. Тільки запрошував більше бувати в нього.

— Коли вже запрошував, то значить будуть і замовлення. Учнів Карла Великого він уміє цінити. Я свій слід у його колекції, в маєтку, залишив.

— Та мені байдуже щодо замовлень. Не він, то хтось інший принесе мені свою мордяку... А от щось я не розкусив цього Тарновського. Про мистецтво говорить такі істини, які й прості маляри давно знають, а від його дотепів і анекдотів мені аж нудно.

— Е, не кажи так, Тарновський чудова людина. Ти ще його не знаєш.

— Та я ж і кажу, що не розпізнав. Ось небоги його — то нам більше до серця.

— Особливо старша, — мовив захоплено Штернберг. — Як вона тобі?

— Гарна. І бровенята мені до смаку, тільки все-таки не мужичка.

— Таке скажеш...

— Отож і кажу — не мужичка. Не знаєш, як до неї й промовляти. Я собі колись мужичку знайду.

— Ніби ти й справді, Тарасе, не дивився в вічі панночкам. В Академії про тебе дещо розповідають.

- Дурниці.

— Нехай і дурниці. А от дружина Карла Павловича з панів, а тобі до вподоби. Хіба що маєш проти неї? Сам казав, що чарівна.

— Тож і Брюллов не мужик, а пан. Тому в них і гармонія. Аж завидки беруть, на них дивлячись. Рай, та й годі... їй-бо!

Це сталося наприкінці лютого. Як завжди, Тарас обідав у Брюллових. За столом Емілія здалася Тарасові особливо чарівною. Такою робив її чудовий настрій. Вона частувала Шевченка й свого мужа вином, була ласкава й весела. Шевченкові не хотілось покидати їх після обіду. Емілія сама, як це раз у раз бувало, нагадала йому про лекцію о п'ятій годині. Треба було йти. Він не прощався, обіцяючи ще сьогодні виграти в неї в "гальбе-цвельф".

Коли закінчились класи і Шевченко прийшов знову до Брюллових, Лук'ян зустрів його:

— Нікого не приймають...

Сталося щось незвичайне, чого ще не траплялося жодного разу, і це не могло не здивувати й не стривожити брюлловського поклонника...

Другого дня, бадьорий і веселий, Брюллов пропонував поздоровити його: він знову був неодружений... Вчора, після такого веселого й приємного обіду, його дружина пішла до дружини професора Зауервейда й не повернулась. Вони розлучились.

Вражений Тарас не міг спитати про причини. Брюллов був перед ним надто великий, щоб допитуватись у нього про те, що сам він не вважав за потрібне сказати.

Портрет Мусіна-Пушкіна ще не був закінчений. Брюллов сів за нього й одразу ж покинув... Йому не давало працювати хвилювання, а можливо, нервове зворушення. Другого дня уже не міг підвестися з постелі й пролежав тяжко хворий два тижні. Шевченко не відходив від його ліжка.

Доменіко Цампієрі був близький до істини...

Сам Шевченко враз після хвороби свого вчителя захворів теж. Штернберга вже не було в Петербурзі — він поїхав до Оренбурга з Далем. Пономарьов забрав хворого Тараса до своєї кімнати в Академії. Певне, таке було бажання Брюллова. Тут було легше лікувати хворого і забезпечувати кращий догляд. Товариське піклування й напрочуд дуже здоров'я Тараса незабаром поставили його на ноги. Він залишився тимчасово у Пономарьова в Академії і знову повернувся до улюбленої роботи і веселого товариства молодих художників, своїх друзів.

У сусідній кімнаті по коридору жив один з кращих учнів Брюллова — Петровський, трохи далі — Мокрицький, ще далі Соколов, Ткаченко, Уваров й інші. Ці дні Шевченко буде згадувати через десятиліття як найкращі дні свого життя і кращі переживання молодості. Ніколи потім він не мав такого чудового товариства.

І, відчуваючи радість одужання, жвавий і веселий Тарас став ще жвавішим і багатшим на різні витівки. Один епізод довго згадували його друзі.

Петровський працював ці дні над своєю програмою "Агар у пустині", за яку потім одержав відрядження за кордон коштом Академії. Багато часу й енергії віддав він цій картині й майже закінчив її. Залишались окремі деталі.

В неділю він прийшов до кімнати Пономарьова засмучений.

— Друже! — вигукнув Тарас. — Що сталося? Ти подивися в дзеркало...

Петровський сумно махнув рукою. Але Тарас не відступився.

— Ну, кажи, чим тобі зарадити, і ми все зробимо. Не віриш?

— Не вірю, Тарасику, бо потрібен живий гусак або цілий карбованець! Залишилось написати крила ангела — і картина готова. А де взяти натурщика? На Невському гусака ловити?

Тарас почухав потилицю.

— Це завдав ти мороки. Ми щойно з Пономарьовим міркували, де його позичити четвертака на снідання.

— От і чудесно! — вигукнув Петровський. — Зараз їдьмо до моєї матусі на околицю, вона нас нагодує, і, може, я виблагаю в неї карбованця.

Пономарьов рішуче відмовився.

— На візника ніхто з нас не має грошей, а пішки, та ще туди і назад, то де ж його стільки часу взяти? Адже й ми поспішаємо з роботою.

— Та воно й не гаразд, — додав Шевченко, — прийти непроханими, наїстися та ще й грошей просити. Матінка твоя ще образиться. Йди вже сам. Більше надії, що дістанеш те, чого просиш.

Петровський пішов сам, а Тарас і Пономарьов залишились працювати за самим чаєм. Лиш іноді Тарас кидав роботу, кудись виходив і швидко повертався назад.

Увечері Петровський з'явився в кімнаті Пономарьова, тримаючи над головою, як прапор переможця, карбованець, що дала йому стара матуся на гусака.

— Тепер мій ангел у пустелі матиме крила!..

Пономарьов і Шевченко весело переморгнулись і разом кинулися до приятеля. Пономарьов міцно тримав Петровського, а Тарас швидко видер у нього з рук карбованця. Не встиг бідний художник схаменутись, як друзів уже не було в кімнаті. Тільки Тарас, просунувши у двері голову, гукнув:

- Доганяй нас у "Римі"...

Петровський після гостювання у матері був неголодний і не пішов за ними. Чухаючи собі потилицю і дивуючись несподіваній пригоді, він не знав, що ж йому тепер робити. Хлопцям не можна було показувати карбованця, тим більш що вони сьогодні були ще голодні, але ж він не міг витримати, щоб не похвалитись. З чого ж тепер він малюватиме крила? Ох, цей Тарас!.. Часто в дні, коли напружено працювали вони над своїми програмами і не мали часу заробляти на акварелях і портретах, було їм сутужно з грішми, і тоді вони ділились останнім пол-тиником. Але зараз, коли треба було закінчувати картину, карбованець був йому дуже потрібний. Ну, де він тепер дістане нового карбованця?..

За такими роздумами застали його приятелі. Вони побували в трактирчику "Рим", де й проїли здобуті в такий спосіб гроші.

— Не журися, дурненький! — гукнув Тарас до Петровського. — Я тебе порятую...

Петровський гірко всміхнувся: Тарас був найбідніший серед них. Звичайно, Тарас міг заробити, але ж не так скоро, бо зараз їм було не до заробітків.

Другого дня надвечір Тарас пішов з Пономарьовим на один з дворів Академії, де ходив табунець гусей помічника поліцмейстера Академії Соколова. Тарас принадив гусей до себе кришками хліба, а потім схопив найбільшого гусака за шию, накрив своїм плащем і, затиснувши йому дзьоба, щоб не галасував, побіг до кімнати Петровського. На жаль, кімната була замкнена. Довелось передержати гусака в Пономарьова. Вночі, коли Петровський повернувся і ліг спати, Шевченко нишком прочинив до нього Двері і пустив гусака.

Почувши крізь сон, як гусак чапав по підлозі, Петровський прокинувся й отетерів з подиву й переляку. Йому здалося, що він марить. Крізь вікно світила біла петербурзька ніч, і він бачив, як підняв до нього довжелезну шию великий, гарний, вимріяний красунь гусак. Молодий художник простяг назустріч своїй мрії тремтячу руку, і гусак боляче дзьобнув його в лікоть. Сумніву не було: натурщик у повній своїй красі стояв перед ним і ніби сам просився на полотно...

Потім, коли вже художник дописав крила своєму ангелові, один із сторожів Академії зробив з натурщика друзям добру вечерю, на якій академісти вихваляли Петровського за талант, Пономарьова — за гостинність і добру вдачу, а Тараса — за сміливість і філософський розум...

Згодом Шевченко, заробивши грошей на акварелях, повернув вартість гусака Соколову. Брюллов, довідавшись про витівку свого улюбленого учня, довго й щиро сміявся і докоряв учням, що не прийшли тоді по допомогу до нього.

2

За порадою Брюллова Шевченко відвідував лекції з фізики у Вільному економічному товаристві, а в університеті й Медичній академії — лекції професора Буяльсь-кого з фізіології і Куторги — із зоології. У Брюллова була звичка читати вголос. Дуже часто він читав книжки своїм учням або вимагав цього від них, а сам або працював, або лежав відпочиваючи. Пушкіна тут перечитували урочисто, завжди додаючи деталі власних спогадів про зустрічі й розмови. Шевченко залюбки брався за "Вечори на хуторі поблизу Диканьки" Гоголя або "Петербурзькі повісті" чи "Тараса Бульбу", окремі місця з якого знав напам'ять. Не було кінця слуханню романів Вальтера Скотта. Але й різних наукових праць з історії, філософії, економіки прочитано тут немало. До лекцій в Академії це було таким додатком, який набагато переважав їх своїм значенням. А ще треба додати численні знайомства, а також дискусії по літературних салонах, читання в Брюллова деяких заборонених книжок.

— Ти ненаситний, Тарасе, — говорив йому Брюллов, не завжди маючи змогу задовольнити Шевченкові вимоги щодо книжок або його прохання про нові знайомства.

Кілька років такої науки варті були тоді для Шевченка доброго університету. Він міг експромтом прочитати лекцію на мистецькі, літературні, історичні, політичні теми. Досвідчений художник Сошенко, маючи за спиною Академію, не міг зробити і частини того, що перед його очима робив Тарас.

— Тільки час марнуєш по отих театрах, та салонах, та гулянках, — не раз докоряв він Тарасові. — Допався, йк голодний до поживи. Модним робишся у столиці.

— За що ти лаєш Тараса? — втручалась у розмову Марія. — Хіба ж то погано, що його скрізь запрошують і він скрізь встигає?

— Розумієш, Маріє, в цього хлопця, мабуть, бісова кров кипить...

Але дівчина відчувала це й сама. Обидва художники були молоді. Сошенко вже мав у руках професію, але дівчина дедалі частіше спиняла свій погляд на впертому і нестримному Тарасові, що знову повернувся жити до них. Сошенко це помічав, і злість на невдячного Тараса щодень більше ятрила йому поранене коханням до дівчини серце.

Те, що Шевченко був учнем Брюллова, допомагало йому знаходити собі замовців. А проте це була не просто марка. Шевченко й справді уже був талановитим майстром портрета. Приятелі познайомили його з ротмістром Апрелєвим, що шукав хорошого художника. На перший сеанс хвацький кавалергард привіз Шевченкові не тільки свою, заспану після нічної пиятики, фізіономію, але й кілька загадкових пакунків. Він поклав усе на стіл. Не дочекавшись, поки художник сам припинить сеанс, ротмістр підхопився й побіг до своїх пакунків на столі.

— Ну, досить, Тарасе Григоровичу, досить! Хіба я можу стільки сидіти непорушно. Не знаєте ви ще моєї вдачі!..

— То, пане Апрелєв, можете відпочити, а потім знову візьмемось до роботи.

— Оце ж і я кажу — відпочинемо... біля оцих устриць, телятини і джину. Ви п'єте джин, Шевченко?

Звичайно, Тарас не відмовився, та й ротмістр був надто наполегливий.

— Тарасе Григоровичу, — спитав ротмістр після другої чарки, — а ви їздили коли-небудь у сідлі?

— В сідлі — ніколи, пане ротмістр, а так, охляп, то любив. Промчиш ото селом на молоденькому жеребчику, що люди тільки головами хитають...

— У мене своя стайня в Петербурзі. Знайдіть мені коня, кращого за моїх, і завтра він буде мій! — хвалився Апрелєв, наливаючи знову чарки. — Це мені коштує половини моїх прибутків від усіх моїх сіл, чорти б його брали! Прошу вас, устриці...

Наспівуючи, він розгортав новий пакунок, у якому було півдюжини портеру.

— Я, Тарасе, люблю найщиріших людей у світі — кавалеристів. За кавалерію його імператорської величності! Пий, Тарасе! Друже мій! Шкода, що ти художник, а не кавалерист...

Він вправно розкорковував пляшки з пивом і перекидав їх над склянками. Шевченко бачив, як ледве помітно відхилялись двері до кімнати і в щілину зазирали ясні очі Марії. Тоді він навмисне підіймав високо склянку й виголошував:

— За бравих кавалеристів!

Розчулений ротмістр намагався обійняти Тараса й розцілувати. Двері зачинялись, але Шевченко був певен, цікаві дівочі очі стежать за ними крізь щілинку в замку.

Коли п'яний ротмістр поїхав додому, до кімнати пурхнула Марія.

— Ага, ви собі гуляєте, напиваєтесь!.. А про мене зовсім забули...

— Що ви, Маню! — виправдувався Шевченко. — Як це можна?

— Виходить, можна. Для мене ви часу шкодуєте.

— Неправда, не шкодую.

— Ну, то я ловлю вас, Тарасе, на слові. Не шкодуєте?

- Hi.

— Анітрішечки?

— Аніскілечки...

— Тоді ходімо зараз удвох гуляти. Підемо на Невсь-кий, ви мене покатаєте на санках. Візьмете рисака.

— Рисака, Маню, не візьму, бо не маю за що, а на Нев-ський підемо. Сьогодні неділя — там зараз уся столиця.

Дівчина зібралася вмить, і Тарас навіть не встиг прибрати на своєму столі, де стояли порожні й напівпорожні пляшки, закуски, скойки... Сам Тарас у компанії з ротмістром пив дуже мало і тепер відчував тільки легке сп'яніння. Коли вони вийшли на повітря, він швидко освіжився.

Увечері вони повернулися. Маня прошмигнула до тітчиного помешкання. Тарас, відчинивши двері, побачив Со-шенка, що читав, лежачи на ліжку. В кімнаті все залишилось таким, яким Тарас і покинув його. Безладдя на столі, брудна підлога. Сошенко навіть не глянув у його бік.

— Соха, — винувато промовив Тарас, — я думав, що встигну прийти раніш і ще до твого приходу навести лад у кімнаті. Але ми... я затримався.

— Відчепися від мене, скажений! — мало не простогнав з люттю в голосі Сошенко.

— Ех, Соха!.. Бог поробив нас скаженими. Не будемо на нього сердитись: інакше він не міг, бо рискував святим мистецтвом... А в хаті, Іване, зараз буде лад.

— Не в хаті треба лад наводити, а в душі...

— їй-бо, Соха, не второпав, до чого це.

Сошенко підхопився.

— Під три чорти! — закричав він. — Ти все прикидаєшся, що не можеш второпати. Ні, досить! Досить мені й цього!..

— Чого досить, Іване Максимовичу?

— І цього не розумієш? Ну, то я тобі скажу ясніше — вибирайся від мене! Іди куди хочеш...

— Соха! — вигукнув Тарас, відчуваючи, як обурення затуманює йому голову. — Схаменися! Не будь дурнем...

— Забирайся звідси!

Стримавши свій гнів і відчуваючи, що Сошенко таки правий, Тарас мовчки почав збирати свої речі, хоч і збирати майже не було чого. Сошенко тим часом, не дивлячись на свого приятеля, голосно і сердито говорив:

— Я вважав, що зроблю тебе людиною, а тепер бачу — помилився. Який з тебе художник? Маєш здібності, талант, а зовсім пустився берега. Пропаща людина. З тобою по-людському, а ти...

Шевченко рвучко здирав із стін свої малюнки, кидав у скриньку пензлі, олівці. Він не озивався й словом на дорікання приятеля. Коли все було зібране в кошик і скриньку, він підхопив їх, оглянувся на порозі, глибоко вдихнув повітря і тихим, сумним голосом проказав:

— Бувай здоров, Соха!

— Іди здоров, Шевченко!

Тарас тихо зачинив за собою двері. Ледве чутні були його кроки в коридорі. Сошенко підхопився, прочинив двері:

— Гей, Тарасе! Зажди! Куди ти?

Але на відповідь йому десь у кінці коридору проквилили в темряві надвірні двері, на мить війнув протяг. Забувши навіть зачинити кімнату, Сошенко повернувся до себе і спинився, схопившись за голову.

— Що ви зробили з ним? — почув він раптом голос позаду. В очах Мані палала зненависть. — Я вас питаю, що ви зробили з ним? Ви мене чуєте?

Завжди тихий і ласкавий, Сошенко раптом закричав:

— Ви безсоромна дівчина! Кидаєтесь на шию людям, яких уперше побачили. Невдячна ви, ідіть з моєї кімнати! Я думав, ви чесна людина, а ви...

— Що? Що ви тут сказали? Ви нещасний маляр! Ви гнила ганчірка! Я ненавиджу вас...

— Я це знаю...

— А тепер знатимете ще краще. Я не хочу дивитись на вас, знати вас, чути ваші кроки в нашому коридорі. Мені гидко стояти у вашій брудній кімнаті...

— Тому що тут немає Шевченка?

— Так. Знайте, саме тому, що його тут немає. Саме тому.

— Ідіть! Ідіть! — зловісно вимовляв Сошенко, підступаючи до дівчини.

Вона, говорячи, відступала перед ним, аж поки не опинилась у коридорі. Потім побігла і грюкнула дверима своєї кімнати.

Сошенко зачинив двері. Замкнув їх, кинув ключ на стіл. Болісно дзвякнула пляшка з-під портеру. Сошенко мить постояв серед кімнати, потім сів на ліжко. Якась нерішучість і розгубленість застигли на його обличчі. Він упав на подушку, натягнув на голову шинель. Минула хвилина, друга. Плечі безщасного художника раптом заходили під старою шинелею.

З

До пізнього вечора засиділись у Брюллова. Він усе не відпускав учнів додому, розважаючи їх веселими історіями з життя російських художників у Римі. Слухати їх було цікаво. Але за цими веселощами вчителя Шевченко помічав надто нервове його реагування на кожен рух своїх учнів-друзів, начебто він боявся, що хтось підведеться, щоб іти додому, і за ним підуть усі. Навіть у коротких паузах Тарас бачив тінь тривоги на обличчі Брюллова. Щось було в нього на думці, про що не говорив він своїм учням і що хотів, мабуть, приглушити веселою розмовою. Певне, інші не помітили цього. Брюллов умів бути веселим.

Він, щось пригадуючи, одну мить дивився на Шевченка. Потім вигукнув:

— Але ж, панове! Чому ніхто з вас не розповість щось веселе? У вас у житті багато веселих історій. От розкажи нам, Тарасе, як ти одшмагав колись свого вчителя?

І зареготав:

— Розумієте, Тарас ще малим хлоп'ям учився в сільського дяка грамоти. А той варвар бив дітей різками без будь-якої провини. Ось одного разу, коли дяк був дуже п'яний, Тарас зв'язав його і добре одшмагав, а потім утік. Ха-ха-ха!.. Ха-ха-ха!..

— От ви, Карле Павловичу, і розповіли все за мене, — тихо вимовив Шевченко.

— Як бачите, — говорив далі Брюллов, сміючись, — ознаки геніальності в Тараса проявлялись давно. Я тільки боюся, що він і мене колись зв'яже, коли нап'юся, й одш-магає...

Всі засміялись.

— А куди мені тікати звідси? — сказав серйозно Тарас.

Коли розходились по домівках, Брюллов провів Тараса до дверей і на прощання, замислений, сказав:

— Завтра я хочу бачити тебе в майстерні рівно о четвертій. Не спізнися.

— Я прийду задовго до того.

— Приходь. Тобі не доведеться одягати робочий халат.

Тарас здивовано подивився в обличчя Карла Павловича. Коли б довкола було більше світла, він вловив би на обличчі свого вчителя тінь якоїсь незрозумілої сумної іронії.

ч Поволі підіймався Тарас сходами в своє помешкання під самим дахом. Потім лежав на старому дивані, що правив йому замість ліжка, мовчав. Штернберг нарешті не стерпів:

— Що з тобою, Тарасику? Чому задумався?

Тарас розповів приятелеві про останню дивну розмову з Брюлловим.

— Що це буде за урок?

Штернберг, який так само, як і інші учні, любив Брюллова, сказав:

— Карл Павлович або готує тобі якусь приємну несподіванку, або щось інше, теж приємне. Ніколи в житті ніхто з нас не мав від нього нічого прикрого.

Другого дня Шевченко прийшов до Брюллова за півгодини до призначеного часу. Не цікавлячись ніколи одягом своїх учнів, Брюллов на цей раз оглянув Тараса і посміхнувся.

— Тарасе, — сказав він, — якщо дама, яка буде сьогодні в моїй майстерні, тобі дуже сподобається, не надумай впадати за нею, бо не вбережеш голови...

— Може, це ваша нова наречена?

— Ха-ха-ха!.. Ха-ха-ха!.. — реготав Брюллов.

Увійшов Лук'ян.

— Всім, хто прийде до мене, скажеш, що я не приймаю. Якщо прийдуть дами — не затримуй. Зрозумів?

Лук'ян хитро всміхнувся.

— Розуміємо... — проказав він і зник.

— Іди, Тарасе, до майстерні й наготуй свіжу палітру. Подивися, щоб у всьому був лад, і залишайся там, поки я не прийду. Може, тобі буде цікаво.

Тарас зійшов до студії, наготував палітру й пензлі. За кілька хвилин увійшов Брюллов. Тарасові впало в око, що учитель був сьогодні не в звичайній своїй сірій куртці, а одягнув святковий костюм, пов'язався пишним барвистим бантом на шиї. Видно було, що доторкнувся він і до свого волосся, зробивши його ще пишнішим і надавши йому вигляд того безладдя, за яким можна було побачити найпильніший догляд і смак.

— Що зробиш, Тарасе, — дами!..

Раптом прибіг засапаний Лук'ян.

— Карле Павловичу! Її імператорська величність...

— Іди нагору, коли треба буде, я покличу, — спокійно наказав йому Брюллов.

Лук’ян вийшов.

У коридорі пролунали кроки. Брюллов швидко підійшов до дверей і відчинив їх. До студії заходили дві дами. Президент Академії і кілька професорів оточували їх.

Брюллов зустрів дам біля дверей, низько вклонившись. Шевченко вклонився теж.

— Ми не примусили себе чекати, пане Брюллов?

— О ні, ваша величносте. Прошу вас... Це моя майстерня. Якщо ваша величність дозволить... — пропонуючи государині крісло, відповів Брюллов.

Імператриця і її фрейліна, чорноока струнка красуня, з суворим поглядом і стиснутими вустами, вся в бордовому бархаті, не поспішаючи, обійшли всі відкриті роботи Брюллова й учнів.

— Дозволите почати, ваша величносте? — спитав Брюллов.

Злегка кивнувши головою, цариця відпустила президента і професорів. Брюллов допоміг їй сісти в потрібній позі. Фрейліна деякий час дивилась у вікно, потім сіла недалеко від государині в крісло й почала копатися в бісерній торбинці з в'язанням, раз у раз перекидаючись з государинею фразами по-французькому.

— Тарасе Григоровичу, — сказав Брюллов, — дякую вам, зараз ви непотрібні. З'явіться ввечері, але обов'язково.

Ще раз оглянувши нишком сухорляву постать цариці, Шевченко уклонився і вийшов.

Він поволі виходить із Академії, і відблиски його доброго настрою остаточно гаснуть. Даремно пробує він не думати про все це... Понад самою Невою, дивлячись увесь час у воду, поволі йде Штернберг. Вони вже побачили один одного, і усмішка осяяного сонцем обличчя друга привітним променем лине до Шевченка. Ідуть разом, далі від Академії.

— Зевс пише портрет цариць..

— З натури?!

— Вона в нашій майстерні, з фрейліною.

— Ти бачив їх?

— Бачив... бодай мені повилазило...

— Яка на вигляд?

— Як трохи постаріє, буде зовсім подібна на засушений опеньок. Але жвава, прудка.

ч Штернберг здивовано дивиться на нього. Не змовляючись, мовчки ідуть до Літнього саду. Тарас, замислившись, мовчить. Його друг, трохи одвернувшись, ловить поглядом відблиски сонця на Неві, які шукав колись для свого "Нарциса” їх учитель, бувши такий самий молодий, як тепер вони.

Попід берегом пропливає листок. Штернберг не витримує:

— Ти подивися, Тарасику, і листочок... Як і тоді, коли Карл Павлович працював над "Нарцисом".

Вони спиняються і довго дивляться на Неву, на одинокий листочок, що поволі пропливає за течією повз них з піднятим угору потемнілим корінцем.

Літній сад огортає їх просіяним крізь трохи прижовкле листя сонячним мереживом. В цьому химерному освітленні статуї немов кепкують з молодих художників. Обидва звертають з "модної алеї" і шукають тихіш ого місця.

— Ех!.. — раптом вигукує Тарас, ніби згадавши привілля степів і розкіш рідних дібров.

Штернберг радісно усміхається. Шевченко, йдучи, читає напам'ять заборонені вірші Пушкіна, їх він чув від Брюллова, і сам не знає, чому раптом згадав про них.

— Тарасику, — промовляє Штернберг, — зважай, повз нас проходять люди.

— Приди, сорви с меня венок, Разбей изнеженную лиру, — Хочу воспеть Свободу миру, На тронах поразить порок, —

це замість відповіді приятелеві виголошує Тарас пуш-кінський рядок. Навмисне голосно, демонстративно...

— Тарасе, потрапиш сьогодні до Третього відділення...

— Питомцы ветреной Судьбы, Тираны мира, трепещите!

— Та не казися! Ти ж не в себе на горищі...

— Увы! Куда ни брошу взор, Везде бичи, везде железы...

Вони підійшли до статуї Сатурна, що жере свою дитину. Шевченко спиняється і дивиться на статую.

— Вілю, — говорить він, — ця потворна статуя символізує безповоротний рух часу... Всепоглинаючий час! А для мене ця постать має ще одне значення.

— Яке, Тарасе?

— Біля оцього Сатурна, на цій алеї, я звернув на дорогу в життя, яким живу сьогодні.

— Я не зовсім розумію тебе.

— Тут, біля цієї статуї, благородне серце Сошенка підказало йому, що оцього малярчука в тиковому халаті, який змальовував на аркуш-статую, слід узяти за руку і вивести на широку дорогу...

— З його слів я знав, що він зустрів тебе вперше в Літньому саду.

— Отут, біля Сатурна. Я заходив сюди вдосвіта, коли не буває в саду нікого і ніхто не заважає малювати. А Со-шенко любив блукати білими петербурзькими ночами до самого ранку. Тут він і натрапив на мене і взяв мене, простого малярчука, за руку та й повів до чудових людей у новий світ...

— Отже, коли б не цей випадок, твоє життя склалося б зовсім по-іншому?

— Хто знає? Але тут, біля Сатурна, почався для мене новий потік часу, і куди він поверне — ось про що я з тривогою думаю.

— Чому ти говориш так?

— Е, Вілю, дорогий! Приглянься до нашого Зевса. Вчора він розповідав придворні анекдоти про царицю, а зараз пише її портрет... Ні, я цього ніяк не можу зрозуміти.

— А ти багато не думай про це. Придворний світ і царська сім'я давно стали постійними гостями Брюллова. Він звик до них просто як до своїх клієнтів. Хіба лиш самого не було в Карла Павловича, решта — всі поперебу-вали в нього, ще й не по разу.

Вони поволі йдуть далі, довго не мовлячи ні слова один одному. Кожен думає свою думку. Нарешті Штернберг говорить замислено:

— Не витримаю я тут довго. При першій нагоді виїду. Виїду кудись якнайдалі, на простір...

Шевченко не відповідає. І вже коли підходять до воріт саду, збираючись покинути його затінок, він промовляє тихо й урочисто:

— Ти маєш рацію — на вільний простір! Та мені ще далеко до цього. Далеко!.. Зате, коли я пишу свої вірші, ніхто не стримує мого олівця. Ніхто не диктує моїй душі програму. В одному салоні хтось із літераторів сказав, що мої вірші — мужицькі, що я мужицький поет, що від моїх віршів тхне дьогтем. Вір мені: хочу бути тільки мужицьким поетом, а не панським. В мені тече мужицька чиста кров, а не їхня собача панська мазка. І все, що я виборю в житті, буде для нього, для народу в сіряках, дранках, постолах. Віриш мені, друже?

— Вірю, Тарасе, і боюся за тебе.

У їдальні мадам Юргенс, де обідало в ті часи багато художників, учнів Академії, літераторів, вони вже не застали нікого. Хазяйка похвалилась, що сьогодні, зовсім недавно, приходив сам Брюллов, рідкий її гість, питався про пана Шевченка, але, не заставши ні його, ні інших художників, не залишився тут обідати й пішов.

— Дуже не в настрої був пан Брюллов, — запевняла пристаркувата мадам.

Побачити Карла Павловича їм пощастило тільки ввечері. Вони застали в нього Мокрицького.

Побачивши Тараса й Штернберга, Брюллов покликав Лук'яна і послав його по вечерю.

— Нікуди сьогодні не підемо. Будемо сидіти дома й розважатися. Сьогодні ми попрацювали...

Прийшли ще Петровський і Михайлов. Брюллов був веселий і балакучий.

— Ану, Тарасе, заспівай нам. Зроби ласку.

За вечерею він, надто збуджений, не раз підхоплювався з місця й демонстрував своїм приятелям-учням наслідування різних птахів, ходу й мову знайомих їм людей, а далі продемонстрував грозу з громом і блискавицею. Потім раптом сказав Мокрицькому:

— Аполлоне, принеси електричну машину.

Нещодавно він побачив десь у продажу шкільну електромашину і придбав її.

Коли прилад був на столі, поряд зі стравами, він почав крутити ручку. На електроскопі з'явилися тріскотливі голубі іскри.

— Дивіться, дивіться! Отакі поблиски є й на речах, якими пишемо, їй-право, коли я такі цяточки де-не-де порозкидаю на полотні, мені здається, що вони, як справжні, тріщать і виблискують. Це тому, що вони враз оживляють написане пензлем. Ви його написали й опрацювали, та воно ще ніби позбавлене життя, а від кількох іскор воно наелектризовується й оживає, як оці листочки на електричному приладі. Треба, панове, кожну мертву річ примушувати жити на полотні.

Та це була така елементарна істина, що Брюллов сам махнув рукою і засміявся.

— А трапляється — навпаки. Ви відчували коли-небудь: пишеш портрет з живої людини, зануришся в роботу і не помічаєш, що ставишся до натури як до мертвої якоїсь речі? Ніби манекен перед тобою, а не живе людське обличчя...

За три роки Тарас уже звик до свого вчителя, і ніколи досі його не дивувало те, що робив він. Але сьогодні, після сеансу з царицею, поведінка Брюллова дивувала Тараса. І він сидів увесь час замислений і мовчазний. Адже саме він, Брюллов, давав своєму новому учневі рукописний список книги Радищева, адже не хто інший, як Карл Великий, розповідав йому різні історійки про Миколу Першого і придворний побут. А цей його сьогоднішній безтурботний настрій...

Коли почали прощатись, Брюллов сказав:

— Не покидай мене, Тарасе, залишися.

Тепер вони були вдвох. Сили раптом покинули Брюллова. Він лежав на канапі, примруживши очі. Шевченко вголос читав історію Греції, коли-не-коли поглядаючи на Карла Павловича. Було помітно, що той замислився і не чув жодного слова.

Раптом несподіваний стогін перебив Тараса. Він сполохано глянув на Брюллова. Карл Павлович стиснув обличчя долонями, намагаючись стримати стогін, що виривався з його грудей. Тарас кинувся до нього:

— Що вам, Карле Павловичу?

Брюллов, скривившись, як від болю, махнув рукою. Тарас зрозумів і погасив лампу. Потім відійшов до вікна, розгублений і схвильований, не знаючи, як йому повестись. Не раз бувало, що він залишався ночувати в свого вчителя, але жодного разу не доводилося йому чути тако-гр глибокого стогону чи безслізного ридання сильного, вольового чоловіка...

Спливали хвилини. Брюллов швидко переміг кволість. Затих. Здавалося, кімната була порожня. Шевченко дивився мовчки у вікно. Цієї пізньої години гасли один за одним тьмяні вогні затихлої столиці. Часом проїздив набережною запізнілий візник, і цокіт кованих копит нагадував Тарасові поодинокі оплески. Він чув, як за його спиною поворухнувся Брюллов. Потім відчув його руку на своєму плечі й гарячий подих на обличчі. Вони довго, мовчки стежили за блиманням вогнів напівсонного Петербурга.

4

Ранньої весни Сошенко виїздив в Україну, до Ніжина, назавжди покидаючи столицю. Цього потребувало його не дуже міцне здоров'я і ще слабкіший матеріальний стан. Посада викладача малювання з платнею шість карбованців щомісячно не обіцяла хорошого творчого життя і, без сумніву, ставила нездоланну межу роботі його над своїм талантом. Він був серед тих обдарованих, відданих своєму мистецтву молодих людей, що приїздили до Петербурга з рожевими мріями, а за кілька років гасли й поверталися звідти, виснажені душевно, низько зігнувшись під тягарем сірого й жорстокого до них життя.

Але була одна велика відмінність біографії Сошенка від подібних інших. Була і залишиться назавжди в пам'яті народу та особлива сторінка його життя, яка поставила навіки це ім'я в ряд незабутніх. Сторінка перегорнулась, і він виїздив, щоб ніколи більше не повертатись до столиці, щоб ніколи більше не виринути на поверхню мистецького життя своєї країни, так ніби справді його роль у житті полягала лише в тому, щоб знайти, подати руку, ви-вести на стрімкий берег, здобути для розквітання величезну, неспільномірну з собою силу в особі великого Кобзаря, — і після того погаснути на рідному небі.

У день від’їзду з самого ранку Сошенко не вийшов з дому нікуди. Він сидів біля вікна, ніби на когось чекаючи. Два чемодани з убогими речами були ще звечора спаковані. Місце на поштових взято. Він ще має в своєму розпорядженні кілька годин. Але він нікуди не вийде. Буде сидіти біля вікна, буде дивитись у сіре петербурзьке небо, що іноді сіє навесні теплу, ніби осінню, мжичку, буде думати над життям своїм і мріями, що розвіялись на петербурзьких вітрах, буде ждати...

Але він знає — не прийде весела і дзвінкоголоса Маруся. Не прийде... Все-таки вона любила його, Сошенка. В них були гарні, овіяні теплом першого кохання дні. В цієї дівчинки було стільки безпосередності, дурощів, примх, чистої хорошої любові до нього! Мабуть, вони одружилися б. Чому до них вдерся, неначе завірюха крізь відчинені двері до теплої хати, шалений, неприборканий роками кріпацтва, нестримний Тарас?.. Нащо була потрібна йому ця дівчина? Він закрутив і її в своєму вихорі. Вона для нього ніби іграшка — і тільки...

А проте хіба можна гніватися на Тараса... Добре, що він не збожеволів, вирвавшись на волю. Хіба не бувало й таке... А все-таки хлопець заслужив на докір. Йому раптом не стало впину. Якийсь біс прокинувся в цьому маляреві, який — от уже несподівано! — почав ставати в столиці модною людиною. В нього щодня нові знайомства. Він уже не має часу, щоб задовольняти всі запрошення на обіди, вечері, літературні читання в столичних салонах... Пустився берега хлопець. Тільки ж і сам він уже не знає, хто він! Гірко прощатися зі столицею назавжди, прощатися з юнацькими мріями і солодкими надіями... Але чи не тяжче бути самому і не мати кому подати руку на прощання.

Чути чиїсь несміливі кроки і тихий стукіт у двері. На порозі Тарас:

— Здоров був, Соха!

— Здоров, Тарасе!

— їдеш?

- їду.

Вони сидять мовчки кілька хвилин. В душі Сошенко радіє, що Тарас прийшов попрощатися. Хіба можна й справді гніватись на таких людей, як Тарас? Проте якийсь час він мовчить.

— Шкода, що ти виїздиш. Я б тебе піддержав грошима, ти б потримався, а там — може, й до Італії послали б тебе.

Сошенко ледь всміхається. Щирість приятеля хвилює його. В його вдачі багато доброти.

— Ти й сам часом не маєш на свічку, щоб увечері засвітити в себе під дахом.

— Е ні, Соха! В мене часом буває досить грошей, а потім десь вони діваються, то й справді немає на свічку. Все-таки я б тобі допоміг. Ти мене колись врятував. Та й нащо мені свічка, однаково вечорами я десь ходжу, блукаю по людях або чортзна-де... Оце в Карла Великого в Академії дві ночі так гуляли, що я просто дивуюсь, як у нього так добре виходять лики святих, які він малює для церков. Для лютеранської церкви як написав "Марію Магдалину", то без сльози в серці дивитися не можна.

Сошенко обриває Тараса:

— Мені не можна допомогти тут, треба міняти підсоння. Доведеться продмухати легені нашим українським повітрям. І там є що робити. Може, я ще хоч одного такого бовдура, як ти, відшукаю та поставлю на істинну путь, а Бог дасть — хоч той не поскаче в вірші...

— Соха! — кричить Шевченко. — Сонячна твоя душа, свята душа, дай я поцілую тебе!..

Вони обіймаються. Потім спускаються до їхнього копійчаного "Золотого берега". Шевченко частує приятеля добрим сніданням.

Коли вони повертаються знову до свого помешкання, то застають Аполлона. Тарас і Мокрицький проводжають Сошенка до станції, а потім до самої рогачки, аж на околицю.

Останні приятельські обійми, побажання кращої долі, обіцянки писати... Зворушений Тарас довго дивиться на дорогу вслід повному подорожніх тарантасові, і сльоза поволі котиться по його обличчі.

5

Напівгола дівчина лежить на ліжку, упираючись обома ліктями в подушку, підвівши голову, ніби несподівано побачила когось поблизу себе. Чорне незаплетене волосся розкидане на плечах, рот напіврозтулений, темні очі спрямовані вперед до когось, присутнього тут. Складки простирадла, на якому напівлежить вона, майже не закривають її тугих дівочих грудей. Шевченко швидко й напружено працює.

— Втомилася, Маню?

— Трохи.

— Одпочинь. Я тим часом дещо змию на полотні.

Дівчина накривається простирадлом і зручніше лягає на ліжку. Тепер вона не дивиться на художника. Про щось думає й мовчить. Через кілька хвилин питає:

— Далеко провели його?

— До самої рогачки. Він вимагав, щоб ми повернулись, а ми не схотіли. Мені, знаєш, Маню, якось тяжко було розлучатися з ним. Винуватий все-таки я...

Запанувало знову хвилинне мовчання.

— Він хотів одружитися зі мною.

— То ж то й воно...

— Добре, що ти захопився мною. За Сошенком я була б дуже нещаслива.

— Е, не кажи. Він чудова людина.

— Але дуже бідний. Та й здоров'я...

— Ну, то поїхали б на південь, знайшли б десь у провінції роботу.

— Пхи... Слухай, Чевченко, нащо ти мені завжди хвалиш його?

Вона ще й досі через силу вимовляє його прізвище, а коли хвилюється й поспішає, то неминуче замість "ш" вимовляє "ч". І вся її вимова утруднена й неправильна.

Тарасові подобається ця дівчина, що безмежно довіряється йому, і він добродушно всміхається.

— Будемо працювати, Маню.

Дівчина знову застигає в лежачій позі з підведеною над подушкою головою. Тарас робить кілька зауважень щодо її пози й починає знову швидко працювати.

— Тарасе, а тітка думає, що я пішла до церкви аж на Невський. Там є лютеранська церква.

— А ти їй скажи правду...

— Ти збожеволів, Чевченко!..

Вони обоє голосно сміються. Дівчина мовчить у задумі. Потім повертається знову до покинутої теми:

— Я була б нещаслива з Сошенком, і тому мені не жаль його.

— А мені жаль, чуєш, жаль... Він така чудова людина, проста, сердечна, чула... Добре, що я помирився з ним. Ота сварка між нами каменем давила мені на серце. Коли б він і не виїздив, я неминуче помирився б з ним. Сам би прийшов до нього миритись.

— А коли б я тобі заборонила?

Але замість відповіді Шевченко припиняє сеанс.

Довго тієї ночі думки не давали йому заснути. Хотілося й собі побувати в Україні, дома, у своїх сестер і братів. Побачити Оксанку... Вона була першим його, ще дитячим, коханням. Скільки разів бували вони вдвох з нею в полі, біля отари. Вона — сама дитина, хоч і старша за нього, — навчала його, не раз втираючи йому сльози, брала за руку й вела стежками й обніжками. Та сама обрала собі в житті найтяжчу, тернисту стежку. Зганьбили її, одурили. Пішла за москалями, стала покриткою. Коли б зустріти її, врятувати в ім'я їхнього давнього юного кохання. Невже ніколи в житті він не зазнає більше такого щастя?

6

Брюллов і Шевченко вже не згадували про давні сеанси з царицею Олександрою Федорівною. Зовні здавалося, що вони пережили це обидва і воно просто перестало їх хвилювати. Коли часто про щось думаєш, хвилюєшся менше. Од великої хвилі вдалину можуть долинути тільки маленькі брижі. Але генії зобов'язані пам'ятати все. Через кілька років Шевченко дасть свій портрет цариці Олександри Федорівни у "Сні". Але це вже буде вершина розквіту його генія. І наблизяться роки, коли, травмований нездійсненими задумами і виснажений шуканням виходу зі свого тупика, нарешті покине туманну Північну Пальміру Брюллов, щоб помирати під чужим небом. Його вершина була перейдена раніше. Вона була з благородного італійського мармуру; але все ж таки — з уламків, хоч і Помпеї.

Несподівано він сказав своїм учням: "Іду працювати в портик, тижнів на два..."

У портику, окремому будинку в дворі Академії, містилася його велика майстерня. Він ішов туди рано-вранці й повертався пізно ввечері, коли темрява перешкоджала роботі. Тільки Лук'янові було дозволено бувати там. Він при-носив щодня Карлові від його приятеля, редактора "Художественной газеты" Струговщикова, що жив поблизу на Другій лінії, дві чашки кави, двоє яєць, суп і засмажене курча. Струговщиков охоче виконував це прохання Брюллова, знаючи, що він з головою поринув у роботу.

З усього було видно, що Брюллов захопився і, певне, досягав успіху. В його завзятті й веселому настрої, який він виносив з майстерні вечорами, можна було впізнати стиль роботи сильного, певного своєї сили митця.

Ні учням, ні будь-кому зі сторонніх людей не було дозволено переступати в ці дні й тижні поріг майстерні в портику. Навіть Бруні, в якого майстерня була поруч з брюлловською, не міг відвідати його й разу під час роботи. Коли Шевченко й Мокрицький хотіли передати через Лук'яна вчителеві пляшку "лакріма-крісті", той замахав руками:

— Що ви, панове!.. Він мені потиличників надає за це. Суворий наказ — ніяких напоїв...

Нетерпіння учнів розпалювалося. Часом у розмовах про нову картину Брюллова вони відривались від роботи над своїми програмами, затвердженими Академією. Шевченко закінчував олійними фарбами "Хлопчика-жебра-ка". Часто тепер він відкладав пензель і немов забував про полотно, що перед ним. День у день більше відчував він, як полонить його чарівне слово поетичного рядка. Не раз Аполлон Мокрицький підходив до Шевченка, ставав біля мольберта і довго дивився на Тараса, але той не відчував його присутності...

— Тарасе!

Шевченко підводив голову.

— Знову вірші?

Тарас махав рукою.

— Вони!.. Не дають, бісові, працювати...

І коли залишався в майстерні сам, діставав олівця і на папір лягали один за одним не раз перекреслені, невиразно виписані рядки...

І ось настав день, коли на його плече лягла владна рука вчителя. Брюллов дивився на його картину. Звичайно суворий у підході до картин своїх учнів, дуже вимогливий до кожної дрібниці, зараз він тільки пробіг поглядом по програмі свого учня, дав кілька дрібних порад.

Шевченко дивився в обличчя Карлові Павловичу. Воно було заросле, втомлене, але щасливе.

— Ходімо, Тарасе, подивимось мою програму.

Він зробив знак Мокрицькому, і вони втрьох пішли до портика. З нетерпінням Шевченко раз у раз поривався вперед. По дорозі взяли з собою Петровського і Поно-марьова.

Натягнуте на раму полотно стояло на мольберті посеред майстерні. Шевченко не витримав — побіг до нього.

— О!.. — тільки й міг він вигукнути з подиву й зачудовання в першу мить.

ч Перед його очима розкрилася в сяйві кольорів, у брязкоті зброї, в благородстві задуму митця облога Пскова — знаменита епопея з історії російського народу. Шевченко був такий вражений, що в перші хвилини не міг розглядіти в картині окремих епізодів. У молодого художника спочатку було тільки відчуття грандіозності, геніальної довершеності форм і композиції. І лиш коли він подолав перше захоплення й почав придивлятись до окремих деталей картини, побачив гарячу сутичку між псковитянами і лівонськими, польськими та литовськими чужинцями; вибух цитадельної вежі на задньому плані; ченця з хрестом у руці на гнідому коні; молоду жінку, що підтримувала тяжко пораненого воїна; юнака, якого благословляла стара жінка на подвиг; хресний похід; дівчину, що поїла водою втомлених воїнів...

— Це ще не закінчена картина, панове, — сказав, зосереджено дивлячись на свою роботу, Брюллов. — Я хотів показати величний подвиг — не царів, не князів, ні — самого народу... Я знаю, сильні світу цього не схвалять мого задуму і, може, осудять картину або ще й почнуть проти мене війну, але, слово честі, я закінчу її такою і ніхто не в силі примусити мене змінити мою ідею...

Зачаровані учні кидаються до нього, обіймають, цілують...

— Ви самі творите подвиг! — вигукнув у захваті Мокрицький.

Шевченко останній обняв Брюллова. Очі його блищали. Хвилювання зробило його голос хрипким і мову уривчастою:

— Перемога! Велика перемога!..

Справді, Це була велика перемога вчителя.

Брюллов намагається якнайшвидше проїхати Невсь-ким проспектом. Натовп людей, що прогулюються на пішоходах, дратує його. Він декому уже не відповів на привітання, декому відповів таким неуважним кивком голови, що ті лише знизували плечима, нічого не розуміючи: що сталося з Карлом Павловичем? Раз у раз підганяв він свого кучера. Але не так легко його колясці розминутись у цей пообідній час з екіпажами на Невському. Не чекаючи, коли коляска зовсім спиниться біля під'їзду Академії, Брюллов зіскакує на тротуар і зникає за вхідними дверима. Швидко йде коридорами. Щось зіпсувало йому настрій.

А тим часом у його майстерні самотній Тарас працює біля мольберта і одночасно робить якісь записи на клапті паперу. Інколи він зовсім відкладає пензель і палітру і замислено пошепки вимовляє по кілька разів один і той самий рядок. Захопившись, він не помічає, як до майстерні увійшов Брюллов і, нахмурений, дивиться мовчки на свого учня.

— Добридень, сударю! — іронічно вимовляє Брюллов.

Тарас підхопився і, відчуваючи, як запалало йому обличчя, відповів на привітання.

— Милостивий сударю! — Очі Брюллова ще більше потемніли. — Не сподівайтесь, що я терпітиму серед своїх учнів неуків! От що я хотів зараз сказати вам, сударю...

— Але ж я... Карле Павловичу... я учуся...

— Я того не знаю, сударю. А от що сьогодні ви не були на лекції професора Буяльського — це я знаю. — Думаєте, вам уже непотрібна фізіологія? Мені потрібна, а вам ні? Так?

Тарас не знав, куди йому подітися з сорому. Розсипались його клаптики з рядками вірша.

— Це зовсім випадково, що я не пішов, — несміливо, як школяр, пробує виправдатись Тарас.

— Я, сударю, не хочу знати ваших причин, — наступає Брюллов. — Для чого я взяв вас в учні до себе? Тому, що ви неосвічений, невчений, талант ваш тільки-но вилупився з шкаралупи. Але він у вас є. Небо зовсім помилково і даремно нагородило вас величезним талантом, а ви його псуєте. Так, так, псуєте свій талант, глушите. Ну, чого ви мовчите? Чого мовчите, сударю, питаю я вас? Ви чусте — я на вас гримаю? Га?

- Чую...

— Чого ж ви нічого не говорите?

- Мені нема чого говорити, Карле Павловичу, я винуватий.

Погляд Брюллова раптом падає на мольберт Шевченка:

- Ну от... усе вірші, а на полотні знову мазанина!.. — Підбігає, сердито розглядає незакінчену картину. — Це що?

— Хлопчик-жебрак, який ділиться хлібом з собакою.

Тарас, затамувавши подих, скоса позирає в очі вчителеві. Він бачить, як поволі розправляються нахмурені брови, як зникає тінь в очах Брюллова.

— Непогано, сударю... добре... справді добре... Гм... гм... Ага... Прекрасно. Є форми, думка, глибина... Тарасику, природа нагородила тебе талантом не тільки на вірші, їй-богу, добре. Ах ти лукавий, ти нишком робиш собі картинку, а мені жодного слова про неї... Ну, гаразд. В наступному році буде виставка в Академії. Я вимагатиму, щоб і твої картини були виставлені. Обов'язково.

- Спасибі, Карле Павловичу.

— Виставки, знаєш, часом відвідує государ, тому Академія виставляє не всі свої нові картини.

- Так треба, Карле Павловичу?

- Ну звичайно. Не якомусь там феодалу-собачни-кові показуємо або купчиську-самодурові, а самому государеві.

— Карле Павловичу, але нещодавно ви самі сказали отут, у майстерні: "Що мистецтву монархи?.."

З несподіванки Брюллов, який уже взяв був у руки пензель, щоб підправити дещо на картині, упустив пензель на підлогу.

- Ви ще дуже молодий, сударю, щоб говорити такі речі. У вас взагалі неможливий характер...

- Карле Павловичу, у мене справді неможливий характер, я вже сам про це не раз думав.

Він підняв з підлоги пензель.

Підправляючи в деяких місцях Тарасову картину, Брюллов у глибокій задумі промовив:

- Ех, Тарасику, ти, мабуть, тому й талановитий, що маєш неможливий характер. Недаремно ти відшмагав різками свого дяка, а в Ширяева мало не набив свого майстра.

— Більше я ніколи так не робитиму.

— Навпаки, бий своїх учителів!

Тарас кинувся до Брюллова, схопив його за руку:

— Що ви, Карле Павловичу!

Поклавши пензель, Брюллов обняв Тараса за плечі:

— І мене одшмагай, якщо зароблю...

— Бог з вами, Карле Павловичу! Що це ви говорите?.. Ніколи! Ніколи!.. Я зобов'язаний вам життям.

— Не божися, не зарікайся, Тарасе. Все може трапитись. Може, навіть завтра...

— Що може трапитись завтра? Що? Карле Павловичу!.. Але Брюллов уже біг східцями до себе нагору.

Шевченко залишився працювати. Проте пензель його часом застигав перед ним у повітрі. Він позбирав аркуші з новими віршами і вирішив іти десь обідати. До майстерні зайшов Лук'ян і покликав його до Брюллова, який уже ждав Тараса за накритим обіднім столом. Але й після обіду Брюллов не відпустив Шевченка.

Вони взялися за свій улюблений відпочинок — читати вголос. Брюллов лежав у Ліжку, а Шевченко читав. Він умів робити це захоплююче, блискуче. Карл Павлович любив його читання. Коли Шевченко втомлювався, Брюллов брався за книжку сам, а його учень з насолодою слухав.

Вони читали кілька годин. Лежачи, Брюллов часом простягав руку до пляшки шампанського на стільці, наливав собі келишок. Шевченко відмовлявся пити. Одного разу він помітив, що Карл Павлович не слухає його. Думки вчителя були десь далеко. Тарас трохи понизив голос, і тоді Брюллов швидко, ніби вибачаючись, сказав:

— Читай, Тарасе, читай...

І далі вже слухав уважно.

Коли до кімнати зайшов Мокрицький, Брюллов посадив його на дивані й теж примусив слухати. Спливали години. Брюллов раптом промовив рішуче і зовсім несподівано:

— Петербург я кінець кінцем покину... Молоді художники здивувались.

— Карле Павловичу, вас вабить до себе небо Італії? — спитав тихо Мокрицький.

По паузі Брюллов відповів:

— Ні, не Італії... Ближче, ближче. Коли вислужу собі пенсію, я покину Петербург і поїду до вас, мої друзі, в Малоросію. Куплю десь поблизу вашого чудового Пиря-тина малесенький маєток, затягну й вас туди і ще декого з хороших художників, і створимо невеличку Академію мистецтв в Малоросії, під чудовим полтавським сонцем... Га? Як вам здається, панове?

— Прекрасно! — вигукнув, не втримавшись, Аполлон. — Прекрасна ідея: далеко не всі наші академіки після Академії мають змогу їхати до Італії, вони охоче поїдуть до нас...

— А чому мовчить Тарас? — питався Брюллов.

Справді, Шевченко мовчки, з радісною, але недовірливою усмішкою слухав цю розмову, тримаючи розгорнуту книжку на колінах...

До пізньої ночі Брюллов не переставав веселити своїх учнів різними смішними оповіданнями та анекдотами, і в цьому йому радо допомагав Шевченко. Другого дня перед першою годиною Брюллов зійшов униз до своєї майстерні. Його помічник прибрав у майстерні й тепер мовчки чекав на дальші розпорядження професора. Він теж не знав, кого готувався прийняти в себе Брюллов. Мольберт і нове полотно для портрета були наготовлені.

Брюллов оглянув студію, звелів трохи інакше переставити крісло, в яке, певне, збирався посадити гостя.

— Я вас покличу, — тихо говорить він помічникові.

Потім сідає на стілець біля мольберта, замислений, із заплющеними очима, одягнений по-святковому: новий костюм, пишний бант, старанно зроблений безлад у зачісці.

Майстерня має особливий, нарядний вигляд — килими, крісло, квіти, охайність у всьому. Лук'ян, з одному йому відомих прикмет відчуваючи приглушений грізний настрій Брюллова, підіймає з підлоги якийсь клаптик паперу, підправляє востаннє чохли на мольбертах, знімає волосину на костюмі Карла Павловича.

Не розплющуючи очей, Брюллов тихо наказує:

— Поклич Федора Павловича. Скажи, щоб прийшов через п'ятнадцять хвилин.

Це його помічник в одному з класів Академії.

Тільки на мить Брюллов розплющує очі — щоб кинути погляд на золотий годинник, якого дістав з кишеньки жилета. Здається, він спить. Але ворушаться його губи.

— Та-а-ак... Та-а-ак... — шепоче сам собі.

За п'ятнадцять хвилин Федір Павлович входить до майстерні.

— Зболили кликати, Карле Павловичу?

Брюллов поволі розплющує очі й рукою робить знак помічникові зачекати тут. Сам мовчки стежить за стрілками свого годинника. Потім піднімає голову, поволі, ніби втомлено, підводиться і ще думає якусь хвилину.

— Якщо з'являться сюди, — наказує він спокійно і тихо, — государ імператор і президент Академії, скажеш президентові: Карл Брюллов чекав на їх величність п'ятнадцять хвилин і, вважаючи, що їх величність уже не зболить прибути, відбув до міста в своїх справах...

Він не поспішаючи йде з майстерні. Службовець Академії, який нарешті отямився з несподіванки, кидається вслід:

— Але ж... але ж...

Так само не поспішаючи, спокійно виходить Брюллов з Академії й сідає в подану заздалегідь коляску. Коні рушають.

Шевченко і Мокрицький бачили, як Брюллов дав знак кучерові їхати і коні з копита-взяли риссю, потім враз перейшли на чвал і зникли за рогом...

— Що ти про це думаєш, Аполлоне? — спитав здивований Тарас. — Килими, квіти, крісло!.. Ти казав, що його відвідає якась модна в столиці красуня — де ж вона?

— Не приїхала. Що ж тут дивного? Не вперше.

— Ні, не вірю я в красуню. Тут щось інше. Невже ніякий біс в Академії не скаже нам правду...

Вони і далі прогулювались по набережній біля Академії.

Карета Миколи Першого на рисі спинилась біля Академії черЛ' десять хвилин після того, як коляска Брюллова рушила до міста. На государя чекали. Перед ним відчинились парадні двері, президент Оленін з кількома професорами низько вклонились високому гостеві. Усі пройшли — Микола Перший і Оленін попереду — коридорами Академії до майстерні Брюллова. Готуючись позувати для офіціального портрета, цар приїхав у гусарському мундирі, при всіх регаліях. Ледве помітна милостива усмішка, яку привіз він знаменитому художникові, грала на царських вустах. Збираючись до Брюллова, він довго і пильно вдивлявся в трюмо — яким побачить свого царя

народ на портреті... І він був задоволений. Государ подобався собі.

І ось відчинилися широко двері до майстерні Брюллова. Оленін знову вклонився, пускаючи государя вперед. Помічник Брюллова скам'янів біля дверей. На запитливий і сполоханий погляд президента він стиха доповів:

— Карл Павлович чекав п'ятнадцять хвилин і, вважаючи, що їх величність вже не зволять прибути, поїхав до міста...

Президент перелякано замахав руками на свого службовця. Але Микола Перший уже почув усе. Обличчя його враз потемніло, нахмурилось. Рухи зробились різкі й грубі Царська усмішка ніби випурхнула з кімнати і зникла Присутні боязко знітились перед царем, неначе вони самі були винні в усьому, що сталося.

— Занадто нервовий пан... цей художник Брюллов... Карл... — різко і сердито вимовив Микола Перший, круто, по-військовому повернувся і, гупаючи чобітьми, швидко вийшов з майстерні.

У вестибюлі Академії президент Оленін ледве встигав за царем, їм услід з різних дверей визирали фізіономії: то перелякані, то хитро примружені, з усмішкою і без усмішки.

Того дня в одного з академістів зійшлось кілька молодих художників. Хтось уже вдесяте розповідав про сьогоднішню подію...

- Карлові Павловичу слід було зважити, що до нього приїздив сам цар... — сказав зблідлий ще більш, ніж завжди Петровський.

Шевченко не втримався:

— Царі помирають, і народ забуває про них!.. — вигукнув він. — А Брюллов уже вічний!..

Він оглянув своїх приятелів. Ніхто з НИХ йё дивився йому в очі. Сиділи мовчки, непорушно, втупивши очі в підлогу

8

"Я всяку ніч тільки й бачу вві сні що тебе, Кирилівку, та рідню, та бур'яни (ті бур'яни, що колись ховався од школи) весело стане, прокинусь, заплачу... Поцілуй брата Йосипа так, як би я його поцілував, і сестер: Катери

но

ну, Ярину й Марусю, коли жива, та скажи, будь ласка, як і де вона живе, чи одягнена, чи обута..." Він не забув хворої і сліпої своєї двадцятирічної сестри Марії.

Невелика кімнатка під самим дахом високого будинку на Васильєвському острові, одне віконце, ліжко, старий стіл з книжками і паперами та ще мольберт і на табуретці пензлі з палітрою: літографії і малюнки олівцем на стінах... Шевченко тепер живе тут

Одного разу сюди прийшов новий Тарасів знайомий Петро Мартос з України. Тараса познайомив з ним Гребінка на одному з літературних вечорів у себе. Гребінка чомусь навмисне посадив Тараса біля Мартоса за столом. Тоді ж Мартос попросив Тараса написати його портрет. Після вечері Тарас одвів Гребінку вбік і стиха спитав його:

— Якого ото панка ти мені підсунув? Він хоче, щоб я писав з нього портрет.

— Земляк, з Полтавщини. Ти від нього, Тарасе, не тікай, він ще стане в пригоді.

— Атож... Іще з одним паном заприятелюю...

— Не цурайся. З нього нам користь буде. Дивися — візьме й допоможе нам твої -вірші надрукувати. Грошики він має.

— Та нехай ходить, напишу...

Але після цієї розмови Шевченко раз у раз Повертався до думки про видання своїх віршів. Не раз вони з Гребінкою розмовляли на цю тему. Спочатку Тарас не зважувався навіть подумати, що побачить свої вірші надрукованими. Але він охоче читав їх і своїм близьким друзям: Гребінці, Мокрицькому, Штернбергові, Пономарьо-ву, Петровському і навіть Великому Карлові. Не раз читав вірші і в Тарновських — самому панові і його гарненьким небогам. І не раз чув від захоплених своїх слухачів, що треба видрукувати його твори. Та й сам він не міг не думати про це.

Тепер уже він творив їх не просто тому, що в його думках ніби мимоволі народжувались вони, а з привабною надією надрукувати ці, любі його серцю, рядки, що так часто заважали йому працювати з пензлем не тільки вдома, але і в академічних класах...

Через кілька днів після розмови Шевченка з Гребінкою про Мартоса цей земляк уже сидів у Тарасовій комірці під дахом, а молодий художник, вдивляючись у риси його обличчя, не поспішаючи, робив перед мольбертом чарівницькі рухи пензлем, і під його руками народжувався образ людини з ніжним, виплеканим обличчям, допитливим, самовдоволеним поглядом.

Штернберг попрощався й пішов до Тарновських. Звичайно вони ходили туди вдвох з Тарасом, але сьогодні Тарас відмовився заради роботи над портретом. Коли двері за Штернбергом зачинилися, Мартос сказав:

' — Даремно він ходить до небоги Тарновського...

— Вона його любить.

— Хіба вони пара? Тарновський пан на всю губу, Штернберг — тільки художник. Цього мало Тарновському. Він має на Україні своїх художників, музикантів, співаків, артистів, що є його власністю.

- Та що це ви, Петре Ивановичу, — заперечував Тарас, — пан Тарновський хоч і великий поміщик і, може, нерівня Штернбергові, але ж він меценат, знається на мистецтві й любить митців, хіба ж то він не оцінить таку чудову людину, як Біля Штернберг? А небога його любить.

— Пусте, — не погоджувався Мартос. — Краще почитайте вірші, Тарасе Григоровичу.

Тарас кидав спідлоба швидкі й короткі погляди на обличчя Мартоса і працював далі. Він довго мовчав. Іноді з муштабелем у лівій і пензлем у правій руці він відступав від мольберта на два-три кроки, не відриваючись поглядом від портрета.

— Мені розповідав про ваші вірші Євген Павлович, — говорив далі Мартос. — Хвалив. А він на цьому знається, сам пише байки, та ще які! Цікаво, цікаво послухати ваші твори.

Не перестаючи працювати біля мольберта і тільки коротко, для чергового мазка позираючи на Мартоса, Шевченко прочитав, не поспішаючи, з перервами, "На вічну пам'ять Котляревському", "Думку", уривок з "Катерини". Потім затих і довго працював мовчки. Настрій у нього раптом змінився, він почав нервувати. Це помітив і гість.

— Може, й досить на сьогодні, Тарасе Григоровичу? Шевченко мовчки поклав пензель і палітру.

— Ну що ж, треба видавати ваші вірші, — сказав Мартос. — Вони заслуговують на це.

Хитрувато примруживши око, Шевченко позирнув на гостя.

— Невже заслуговують? — мовив він з усмішкою, якої не помітив Мартос.

— О, безперечно! Добрі вірші. Нехай і наша муза оживає...

— Де мені! — все з тою ж усмішкою відповів Тарас. — Шкода й грошей на цю справу.

— Е, не кажіть, Тарасе Григоровичу. Коли я вам раджу, то слухайте мене. Не чорти ж горшки ліплять. А щодо грошей, то, звичайно, ви їх не маєте, а ми подумаємо — дістанемо... Небагато й треба. Дайте лишень мені ваші вірші додому, я на дозвіллі прочитаю, а тоді вам і скажу остаточно.

— Та не знаю, що й робити... — м'явся Тарас, артистично чухаючи потилицю. — Може, воно й не теє... ні до чого... Тільки погана слава піде...

— Давайте їх сюди, давайте!

— Та хай їм біс, не треба, Петре Ивановичу, морочити ними вам голову. Хай, мабуть, лежать собі...

— Дайте мені їх, Тарасе. Ось я їх перечитаю і скажу.

— Та й сам не знаю, що його робити, Петре Ивановичу. А раптом наб'ють мене за них...

Але Мартос уже простягав руки до паперів.

Тарас зібрав кілька чисто переписаних рукописів.

— Давайте всі, — зажадав Мартос.

— Ні, Петре Ивановичу, ці ще не придатні до друку.

— Давайте, давайте все, що є. Я ось перечитаю, тоді й скажу, що варто друкувати, а що хай собі лежить.

— Цур їм, добродію, хіба це твори? Казна-що. Я хоч і не дуже тямлю в цій справі, та й то бачу — казна-що... Не марнуйте й часу на читання. Та й оці, що я вам даю, теж, мабуть, не кращі. Неварті вони й праці. З мене й художник ледачий, а поета й поготів нема...

Тарасова скромність сподобалася Мартосові.

— Дарма, дарма. Те, що ви мені прочитали, їй-право, непогано. Звичайно, воно ще не надто... але вже теє... Щось у них є...

— Невже? А ви ж не смієтеся з мене?

— Та кажу ж бо, ні.

— Ну, то, будьте ласкаві, нікому не показуйте й не говоріть про них.

— Та добре ж, добре! — усміхаючись про себе, говорив пан Мартос.

Кінець кінцем він узяв вірші, що їх відібрав для нього Тарас, і пішов.

Коли Мартос вийшов, Тарас зайшовся реготом, дивлячись на розпочатий портрет. Таким застав його і Штернберг, несподівано повернувшись додому.

— Щось ти надто веселий, Тарасе. Я ще під дверима почув твій регіт. Думаю, хто ж це в нього такий веселий зараз?

х — Ой, друже мій Вілю, ну й спектакль тут без тебе був! Комедія!

— Що трапилося?

— Та оцей пан, — Тарас показав на розпочатий портрет, — запевняв мене, що в моїх віршах щось є, а я казав, що я йому не вірю, що це не вірші, а казна-що...

— Не розумію тебе.

— Та бач, Вілю, цей панок чув десь про великих меценатів, от і йому закортіло. Гребінка дуже хвалив мої вірші і казав, щоб він їх видав, бо в автора, мовляв, грошей чортма, треба підтримати мужичка, тепер така мода...

— То нащо ж ти гудив свої вірші?

— Бо бачив, що це до вподоби йому... От воно й виходить: що -більше я гуджу свої вірші, то дужче він їх хвалить і дужче кортить йому підбадьорити мене.

— Та й хитрий же ти, Тарасе! Недарма кажуть, що всі хохли дуже хитрі.

— Таж він сам, Вілю, запропонував видати. Але я з Мартосом по-чесному: у мене мужицькі вірші, а в нього мужицькі гроші, от нехай і діє по правді, видає їх друком...

Вони зійшли бниз до трактирчика, що його молоді художники назвали "Капернаумом", і попросили собі чаю.

Штернберг заговорив про "Облогу Пскова". Він хотів бачити її знову, але вмовити Брюллова не пощастило. Ця картина цікавила і Шевченка більш за всі інші твори вчителя.

— В цій картині, — казав він, — Карл Павлович піднесеться ще вище, ніж у "Помпеї", бо тут він підіймає героїзм народу, чого не зміг показати на руїнах древнього світу.

— Це зрозуміло, — відповів Штернберг, — але з яких причин він перестав працювати над нею? Вже давно можна було б її закінчити. Ми знаємо брюлловську енергію.

— Цього не розумію і я. Не раз бувало, що Карл Павлович, розпочавши нову картину, з запалом працював над нею, а потім раптом, якщо він не написав її швидко, кидав взагалі працювати над нею. Я знаю багато його робіт, які залишились незакінчені. Він уже втратив до них смак. Але "Облога Пскова"!.. Карл Павлович чудово розуміє, чого варта вона. Кинути її? Божевілля!..

— Він дуже неохоче розмовляє про неї. Щось його мучить, коли нагадаєш йому про картину.

— Мучить воно й нас, — відповів Тарас.

І хоч Штернберг чекав, що його друг висловиться ясніше, що саме він має на увазі, але Тарас замовк і не сказав уже нічого, поки й не підвелися з-за столу.

Портрет ротмістра Апрелєва був готовий цілком. Тарас ще раз оглянув його, підправив пензлем в двох-трьох місцях. Потім почав загортати у величезний аркуш паперу. Портрет цей трохи бентежив Тараса. Він щоразу дбав про те, щоб хоч трохи облагородити натуру. Звужував трішечки рот, витончував лінії носа і губів. Особливо це подобалось дамам і деяким офіцерам. Він пробував робити так і з ротмістром, але портрет виходив такий далекий від натури, що Тарас, зрештою, зважився і почав писати з найдокладнішою точністю. Тим більше що сам ротмістр щоразу попереджав художника: "Тільки щоб я сам себе впізнав... Інакше не візьму..."

Незважаючи на таке попередження замовника, ніс — масний, червоний, з синюватим відтінком — тривожив Тараса. Усю дорогу він думав, що відповість, якщо його благородію не сподобається.

Ротмістр гостинно зустрів Тараса у себе.

— Прекрасно, прекрасно! Хвалю!.. — говорив він, розгортаючи папір, в який був запакований портрет. — Я тебе, Тарасе Григоровичу, полюбив після першої ж пляшки портеру. Ти справжній художник, Тарасе Григоровичу!

— Розгляньте перше, — говорив, стримуючи усмішку, Тарас. — Може, й не сподобається.

— Не допускаю, не допускаю... — гримів басом ротмістр, відставляючи портрет на витягнутій руці. — Е-е... пардон...

Він поставив портрет на кришку піаніно й відійшов до протилежної стіни.

— Мг... мг... братику, щось рот трохи підгуляв. А ніс... ніс... як у м'ясника, а не в ротмістра...

— Але ж натура... Самі зволите знати...

— Що там натура? У генерала Розенбаха ще гірший ніс, а художники зробили йому портрет — антик! Сам бачив на прийомі. Мистецтво повинно облагороджуваги — розумієш?

— Натура — закон художника...

Ротмістр не витримав. Голос його загримів, як на параді:

— Що ти мені натурою очі колеш! Плювати мені на твою натуру!

— Не моя, а ваша натура, пане ротмістре.

— То що з того? Де я його повішу, такий портрет? Отут, у вітальні? Щоб усе життя дивитись на таку пику? Ти, пане художнику, вважаєш ротмістра за дурня, чи що? У мене дами бувають... Ти ще захочеш і гроші за нього...

— Те, що мені належить. Ми домовлялись.

— О, дорогий мій! А портер, а устриці!..

Тарас раптом швидким кроком підійшов до піаніно, схопив портрет і почав загортати в папір.

— Ну, та ти не дуже гнівайся. Що ж тут? Можна і переробити... якийсь там ніс... губи... Інші ж переробляють, як від них того хочуть.

Він відчинив двері й гучно крикнув:

— Гей там, Марфо! Пляшку і холодну телятину... Я з паном художником...

Він не закінчив, побачивши, що Шевченко, не попрощавшись, промарширував до виходу.

Домовласник вимагав від Шевченка негайного покриття боргу за кімнату. Тарас покладав надію на гонорар за портрет ротмістра. Тепер треба було шукати грошей десь в іншому місці. Ротмістр підвів. Пропала робота. Треба було хоч вилаяти його на прощання. Ну, та якось буде. Не вперше, пора й звикнути. Може, продати кому-небудь з академістів свого нового плаща? Вистачило б і борг сплатити, ще й на обіди в мадам Юргенс на цілий тиждень було б... Плащ дорогий. Підвернулись дурні гроші, і він віддав за нього мало не сто карбованців асигнаціями. Добрячий плащ! Ні, не продасть він його. Що таке художник без плаща? І коли потім він спроможеться на новий? Якось викрутиться. От коли б ще зустрітися з ротмістром. Він би гарненько його налаяв... Може, піти до Гребінки пообідати або до Тарновських? Хто це так по-змовницькому, лукаво підсміюється позаду?

— Тарасе!.. — чує він раптом і спиняється.

Його оточують друзі. Театральний критик Елькан, одягнений під Пушкіна, з такими ж бакенбардами, з властивою йому завзятістю кинувся до Тараса і схопив його за Руку.

— Тарасику! — вигукнув він. — Саме тебе й хотіли ми зустріти.

Штернберг і Мокрицький песимістично всміхалися поруч нього, але мовчали.

— Що сталося? — спитав Тарас, збудившись від думок.

Елькан ухопив Тараса за лікоть:

— Зараз підеш з нами. Ти розумієш — не могли ж ми без тебе піти.

- Куди?

— До першого ж ресторану, — з удаваною наївністю відповідав театральний критик.

Він був молодший за Тараса років на п'ять, але бідовіший за нього. У нього були сотні знайомих і друзів в столиці — від убогих чиновників до начальників різних департаментів, багачів, літераторів і найпопулярніших театральних зірок. Він міг легко, за кілька хвилин, дістати безплатні контрамарочні місця в першому-ліпшому театрі, незважаючи навіть на аніплаг. Міг дістати все, але й він раз у раз нудився без грошей.

— Чому саме до ресторану? — дивувався Тарас.

— Ну як ти не розумієш, — пояснив Елькан. — Оцей у майбутньому великий художник, — показав він на Штернберга, — одержує відрядження за кордон, на цілих три роки до сонячної Італії. Там з нього зроблять знаменитого живописця.

— Але ж Біля їде не тепер. В майбутньому.

— Зате рішення Академії схвалене сьогодні, — резонно пояснював Елькан. — Отже, і відзначати цю знаменну подію належить сьогодні.

— Що нашого Вілю відряджають до Італії — це мене не дивує, — сміявся Тарас, — але, панове, звідки у вас гроші — цього я не збагну.

— А хіба в тебе немає грошей на ресторан? — здивувався Елькан.

Шевченко красномовно вивернув кишені.

— Оце все...

Мокрицький і Штернберг розсміялися. Вони знали, що Тарас вибився з грошей.

— Але ж ти несеш портрет і одержиш за нього гроші, — не заспокоювався Елькан.— Ми тебе проведемо і зачекаємо.

Шевченко розповів історію з портретом, розвеселивши компанію.

— Що ти думаєш тепер робити з ним? — спитав Елькан.

— Покладу собі під ноги замість килима.

— Давай його краще сюди. Ротмістр напевне розкається, та вже буде пізно. Давай. Негайно!

— Сказився, чи що? — говорив Шевченко, не даючи портрета.

Але Елькан таки вирвав його з рук.

— За мною, друзі! — скомандував він.

— Нічого не залишається, — покірно погодився з Ель-каном Мокрицький.

На Благовіщенській Елькан спинив усю компанію біля дешевої цирульні:

— Чекайте на мене тут...

Він миттю зник з портретом ротмістра в цирульні.

Штернберг висловив здогад:

— Він хоче однести портрет в якийсь багатий дім і перед тим пішов поголитись.

— Він божився, що не має і гривеника, — заперечив Мокрицький.

Тільки на обличчі Тараса промінилась загадкова усмішка, коли він дивився на двері цирульні. Здавалося, він догадувався, що з усього цього вийде. За кілька хвилин Елькан, і справді поголений, швидко вийшов з цирульні.

— Тарасе! — гукнув він ще здаля. — А ти казав, що не маєш ні шага. Ось! Це все твої...

Він віддав Тарасові гроші.

— О!.. — тільки й вигукнули дружно Мокрицький і Штернберг. — Сталося чудо!

Але чуда не було. Вслід за Ельканом з цирульні вийшов сам господар у білому брудному халаті. Він приміряв проданий йому портрет на стіні біля дверей і почав прибивати його цвяхами.

— Але ж слухайте, — крикнув він Ельканові, — не забудьте завтра прийти й намалювати цьому панові на обличчі мило. Обов'язково! Яка ж це вивіска без мила!

— Я знаю, друзі, — впевнено сказав Елькан, — куди піти, щоб цього вистачило. Наш ніжний друг Біля не буде скаржитись, що ми не оцінили його відрядження за кордон. І хоча ти, Вілю, не зносиш і запаху вина, ти сьогодні переконаєшся, на що здатні твої друзі заради тебе...

І молоді художники веселим гуртом рушили до обіцяного Ельканом ресторану.

9

Здавалося, Шевченко забув про свої вірші в Мартоса. Він не говорив про них нікому. Мартос чекав, що Шевченко під час наступного сеансу відразу ж запитає його про вірші. Він не хотів перший говорити про них. Тарас розповідав про Академію, про візити до Тарновських, до нових своїх знайомих, про свої відвідини лекцій з фізіології в університеті, але жодним словом не згадав про вірші. Так ніби вони його й не цікавили зовсім.

Насправді ж він з нетерпінням і хвилюванням чекав на відповідь Мартоса. Ні, в даному разі йому потрібен був видавець, якого зовсім нелегко було в його становищі знайти. Скромність та ще природжена впертість не дозволяли йому самому спитати про це Мартоса.

Певне, гостеві набридло чекати, і він перший сказав:

— Знаєте, Тарасе Григоровичу, а я таки прочитав ваші вірші — дуже, дуже добре, і якщо хочете — надрукую.

Шевченко мало знав Мартоса і ні до цього, ні після не був з ним у товариських взаєминах. Було щось у цій людині неприємне для Тараса, таке, що примушувало його бути стриманим. Але цієї хвилини Шевченко, сповнений вдячності до нього, покинув писати портрет, підійшов до гостя й потиснув йому руку.

— Дякую вам, Петре Ивановичу. Ви пропонуєте мені таке, над чим треба спочатку гарненько подумати, зважити, що воно з того може вийти, а вже потім давати відповідь. Та й вам може бути клопітно.

— За це не турбуйтеся. Я добре вчитався у ваші вірші, там немає нічого такого, до чого могла б причепитись цензура. Все гаразд. Цензуру я беру на себе. В мене й цензор є знайомий — пан Корсаков. Він пропустить.

Шевченко вважав, що бажання Мартоса цілком щире й корисне, і тому на цей раз уже не вдавав з себе прос-така-провінціала. Він і сам розумів, що його вагання не має якихось підстав, і зрештою, подумавши хвилину, відповів:

— Та вже нехай буде, як ви вважаєте. Я хіба тільки спасибі скажу вам, та й годі... А тільки боязно мені, Петре Йвановичу, ой як боязно!..

— Та чого ж боятися? Якщо й знайдуться такі, кому не до вподоби будуть ваші вірші, то, певно ж, будуть і такі, яким припадуть вони до серця. А про земляків подумайте... Самої "Енеїди" та Квітчиної "Марусі" їм уже замало.

— Е, не кажіть, є й інші твори. А "Енеїда", то хоч напам'ять вивчай — добре!

— От поїдете на Україну, Тарасе, то побачите, що якраз "Енеїду" панночкам і не дають читати. Пересолив трохи старий — є в ній таке, що панночкам не можна давати. А вони найперші читачі...

— А хіба моя "Катерина" зацікавить їх? Хіба повірять вони, що і в їхньої наймички таке ж серце і що воно здатне любити...

Але Мартос не відповів.

Шевченко нікому не хвалився про майбутнє видання його творів. Але відразу після розмови з Мартосом він зрозумів, що живе цією, можливо, вже недалекою подією і що він не в силі примусити свої думки й почуття перенестись в іншу якусь колію. Він став неуважним і розгубленим біля мольберта й на лекціях. А одного разу він у якомусь захваті довго блукав вулицями зимового Петербурга і на цей раз забув про лекцію професора Буяльсь-кого з анатомії. Брюллов був на лекції і, не зустрівши там Шевченка, увечері в Академії почав знову дорікати.

Шевченко стояв перед Брюлловим, як малий учень, не знаючи, куди йому дівати очі.

— Карле Павловичу, — тихо промовив він, — коли б ви взяли доброго бука та набили мене гарненько, як це робив колись зі мною дяк Богорський, то, їй-бо, мені легше було б.

— Ага! Взяло за живе, милостивий сударю? — крикнув Брюллов.— Виходить, я таки кращий вчитель за вашого дяка.

— Карле Павловичу!..

— Нічого я не хочу слухати... Жуковський запрошував вас і Штернберга до себе подивитись портфель, яку він привіз із Німеччини?

— Запрошував.

— їздили?

— їздили...

— Дивились?

— Дивились, але там таке...

- Що?

— Корнеліус, Петро Гесс, Кленц, Дюрер, одне слово, вся "назарейська школа"... Сухоребрі мадонни, херувимчики і тому подібні мученики мистецтва. Василь Андрійович обіцяв показати нам учителів дев'ятнадцятого віку, але не побачили ми в нього сучасного, спрямованого вперед дев’ятнадцятого віку.

— Що ж ви сказали?

— Ми розреготались і сказали, що ці безплотні німецькі ідеалісти-живописці просто несповна розуму...

— Ха-ха-ха!.. Ха-ха-ха!.. — нестримно сміявся Брюллов. — Так і сказали?

— Так і сказали, Карле Павловичу І

— Мабуть, розсердився?

— Дуже! Назвав нас вашими зіпсутими учнями.

— Ха-ха-ха!.. Ха-ха-ха!.. — вибухнув знову реготом Брюллов. — Чудово, сударю, чудово! Надзвичайно!

Протягом кількох хвилин він усе не міг заспокоїтись і знову й знову починав сміятись, повторюючи: "Прекрасно, прекрасно!"

— Зачекай кілька хвилин, — сказав він і швидко пішов до своїх кімнат.

Незабаром він повернувся у пальті, теплих ботах.

— До Нестора хочеш? Сьогодні його "середа"...

Шевченко кивнув головою.

— Що сьогодні в театрах? — спитав Брюллов.

— У Великому — Мейербер, "Роберт Диявол", Михайлівському — "Тридцять років, або Життя ігрока" з Ка-ратигіним...

— Давно я не бачив Каратигіних на сцені. Поїдемо спочатку в Михайлівський, а потім на вечерю до Куколь-ників. Як ти скажеш, Тарасе?

— Чудово!

Тільки на одну мить промайнула в Шевченка думка про те, що сьогодні ввечері мала бути в нього Маня. Вже котрий раз приходить вона до нього в призначений час і не застає вдома. Не застане й сьогодні. Вона вже розсердилась і попередила, що ніколи й не загляне до нього, якщо так буде й надалі.

Та, як і не раз до того, за хвилину він уже забув про неї. Уже в колясці сказав Брюллову:

— Карле Павловичу, цими днями мені запропонували видати мої вірші... і я дав згоду.

Брюллов мовчав, наче не почув слів Тараса. Тільки коли під'їхали до театру, він промовив:

— Будь щасливий, Тарасе.

Театр, здавалося, був повен, але два місця в партері ^ля Брюллова було знайдено вмить. Коли закінчився другий акт, Карл Павлович встав.

— Пересолена драма... Ходімо відвідаємо нашого друга.

З Каратигіним Шевченко не раз бачився протягом останнього року на вечорах в перекладача Гете й редактора "Художественной газеты" Струговщикова. Знаменитий трагік не раз хвилював зі сцени молодого Тараса ще й тоді, коли поет був тільки ширяєвським маляром.

Каратигін у своїй убиральні саме переодягався для ролі жебрака.

— Чекай, чекай, Василю Андрійовичу! — закричав до нього ще в дверях Брюллов. — Я тобі допоможу.

З піднесеними театрально руками уславлений артист пішов назустріч своїм знайомим. Вони привітались.

— Я переодягну Василя Андрійовича.

І він став сам переодягати й гримувати Каратигіна під жебрака. Його рухи були вправні й упевнені. Минуло зовсім небагато часу, і перед присутніми стояв жебрак, в якому просто неможливо було впізнати Каратигіна. Та й сам він, глянувши в трюмо, вигукнув:

— Браво, Карле Павловичу! Якби ти з такою ж геніальною майстерністю умів робити з нас багачів, а не тільки жебраків...

Присутні захоплено дивились на Каратигіна. Але закінчувався антракт. Брюллов і Шевченко поспішили до зали. На порозі вбиральні Брюллов обернувся й сказав:

— Василю Андрійовичу, ми з Шевченком після спектаклю — до Кукольника. Ти — з нами?

— З вами, друзі. Я давно не був там.

Оплески часом заважали Каратигіну грати. Успіхові допоміг також і сценічний одяг. Це піднесло настрій Брюллову.

— Коли зовнішній вигляд актора є ніби дзеркало його настрою й переживань, — сказав він Шевченку по закінченні спектаклю, — він може досягти повної гармонії в своєму мистецтві. А вони часто пересолюють і цим роблять неможливою гармонію в своїй грі. Вони навіть не дбають про те, щоб жебраки на сцені були подібні до тих, що в житті. Погані актори просто женуться за дешевим ефектом і через те переграють. Це ж можна сказати й про поганих художників. — Він подивився в обличчя Тарасові і додав: — І поетів... Взаємодія між зовнішністю і внутрішнім світом людини — джерело глибоких змістом ефектів. Величний, царський жест у людини, одягненої жебраком, промовляє публіці більше, ніж сотні голосних слів...

Каратигін знайшов їх біля театру.

На "середах" у Кукольників часом бувала сила народу — літераторів, художників, музикантів і композиторів, просто штатських людей і офіцерів — морських і піхотних, артистів і навіть комерсантів. На особливих музикальних вечорах бувало близько сімдесяти чоловік. Між гостями тут не існувало тих церемоній і натягнутості, якими відзначались аристократичні салони Одоєвського, графа Вісльгорського й інших. Кожен тут займався тим, що йому було до вподоби. Розмови були невимушені, веселі, щирі. Цьому допомагали темпераментність, гостинність і доброта самого господаря, Нестора Васильовича, вміння його зустріти гостя й збудити шумливу гарячу розмову. Можливо, саме через це численні його приятелі й знайомі дарували Кукольникові його вірнопідданство, запобігання перед придворними і взагалі реакційними колами і мізерність його літературного таланту. Він умів прихилити до себе навіть кращих видатних людей. Недаремно Брюллов і Михайло Глінка були його близькими й щирими друзями.

Десь коло півночі більшість гостей розходились. Залишалися тільки найближчі, інтимні друзі Нестора Васильовича. В залі накривали стіл для вечері. З’являлися численні пляшки з вином, закуски. Дехто пив чимало, але ніхто не переступав меж пристойності.

Коли на порозі зали з'явилися Брюллов, Каратигін і Шевченко, Нестор Кукольник, як звичайно, широко розкривши обійми, пішов їм назустріч...

— О-о-о!.. — тільки й міг вигукнути він, приємно здивований несподіваною появою пізніх гостей.

Гомін за столом подвоївся. Гості підіймались назустріч прибулим з келихами в руках. Одні обіймалися з Кара-тигіним, інші з Брюлловим. Несподівано хтось обняв Шевченка й потягнув за собою. Це був Гребінка. Він хотів щось розповісти Тарасові. Особливо заходився біля новоприбулих сам Нестор Васильович. Він наливав їм раз у раз і підсував різні закуски, припрошуючи їсти й пити.

На Шевченка тут звертали менше уваги, і Гребінка, обнявши його за плечі після першого ж випитого Тарасом бокала, стиха промовив:

ч — Ну, готуйся, Тарасе: тепер уже не тільки на салонних вечорах знатимуть твої вірші...

— Що це ти? — так само тихо вигукнув схвильований Тарас.

— Та вже ж... Мартос у мене тричі був. Уже зредагував твого "Кобзаря". Швидше закінчуй "Тарасову ніч". Та й добра ж книжечка вийде землякам нашим на втіху. Твоє слово буде нове в поезії нашій, та й москалям буде до серця. От побачиш, Тарасе...

— А як цензура не дозволить?

— Корсаков наш знайомий, до того ж добрий чоловік, ми його вблагаємо.

— Ой, добре, Євгене, трясця його матері! їй-бо, добре! — вигукнув Тарас, притиснувши до себе Гребінку. — Вік не забуду того, що ти зробив для мене. Вип'ємо, друже!

Вони вдвох налили собі келихи, цокнулись і випили.

— Це за твого "Кобзаря", — промовив Гребінка.

— Ні, за друзів, за щирих, чудових друзів... - відповів тихо Шевченко.

Він почував себе щасливим.

А вночі Тарас написав листа Микиті. Цілував діда Івана Андрійовича, вклонявся братам й сестрам і знову просив доглядати нещасну Марію. А Микиті на його прохання ще пересилав гроші, п’ятдесят карбованців, і попереджав, що не може братам позичати, а коли що має, то завжди поділиться.

10

Цензор, він же й письменник, Корсаков дав дозвіл на видання "Кобзаря". Сам Шевченко казав пізніше про Корсакова, що це був не найгірший серед миколаївських цензорів. "Тарасову ніч" Шевченко викінчив, коли вже в друкарні були набрані всі інші твори "Кобзаря". Корса-ков додатково дав дозвіл і на "Тарасову ніч", хоч і поробив купюри.

І тоді сталося те, що звичайно буває з геніями замолоду, в час їхнього піднесення. Зданий до друку "Кобзар" став для Шевченка уже минулим, перейденим, і поет загорівся іншим, по-справжньому великим і по-справжньому народним задумом. У його вбогій комірці під дахом на поламаному старому столі вже лежали окремі розділи "Гайдамаків".

Розпалена фантазія поета, зачарованого грандіозністю подій і величчю повстань, породжувала устами столітнього діда Івана рядки епічної пісні:

Була колись шляхетчина,

Вельможная пані;

Мірялася з москалями,

З ордою, з султаном,

З німотою... Було колись...

Та що не минає?

І мука, і ненависть, що примушували його важкими кроками без кінця-краю міряти свій закапелок в шуканні слова, нашіптували йому жорстокі й люті рядки закінчення глави:

А тим часом гайдамаки

Ножі освятили...

Він давно знає всіх своїх героїв і їхній життєвий шлях у поемі... З радістю він думає про те, що вони будуть не дворянами й офіцерами, а такими ж, як і він, як і його дід Іван, мужиками, осяяними загравами повстання. А головне — народ, народ!

Треба б тільки з ким-небудь поговорити, розповісти про свій задум, просити поради. Адже не кінчав він ніяких університетів, а в істориків прочитав мало і не те. Як тут позбутися сумнівів? Адже були вони і в Пушкіна — сумніви, вагання й роздвоєння. Є вони і в нього, в Тараса. І вони мучать його.

Приходив Іван Нечипоренко, Енгельгардтів кріпак і приятель Тарасів. Він часом відвідував Шевченка потай від пана, бо Енгельгардт суворо заборонив це своїм людям. Тарас читав своєму щирому другові "Гайдамаків".

— До вподоби?

— По-нашому! — радів той.

— А про кого я ж мушу писати свою поему? Ну, про кого, Йване? Як ти гадаєш?

— Мабуть, про царя... — відповідав той, дивлячись на Тараса своїми щирими великими очима.

Були роковини смерті Пушкіна. Брюллов увесь день ходив нервовий, заглиблений у свої думки. Коли Тарас ішов з майстерні на лекцію о п’ятій годині, Карл Павлович спитав:

— Але ж ти прийдеш після класу?

— Якщо треба, Карле Павловичу.

— Обов'язково, обов’язково... Цього вечора я не хочу бути сам.

Тарас догадувався про причину тяжкого настрою свого вчителя. Після класу він пішов додому, взяв том творів Пушкіна й повернувся до Брюллова.

— Це що ти приніс?

— Пушкін.

Брюллов проникливо подивився на Шевченка. Він думав, що той забув про цей день.

— Що?

— "Капітанська дочка".

— "Капітанська дочка"? — чомусь здивувався Брюллов. — Чому ти приніс її?

— Не знаю... просто так...

— Ти думаєш, у мене немає "Капітанської дочки"?

— Вибачайте, не подумав про це. Мені здалося, що ви давно Ті читали і сьогодні варто почитати кілька уривків.

— Щойно в мене був Василь Андрійович, я прочитав йому кілька віршів Пушкіна з пам'яті. Це його дуже зворушило. Знову говорив про те, що Пушкін був тим його учнем, який перевершив свого вчителя і затьмарив славу свого вчителя перед очима нащадків. Але він, Жуковський, не шкодує. Слава Пушкіна стала для нього святістю, а Пушкін для нього — мученик. Так-так, мученик.

Брюллов довго мовчки ходив по кімнаті. Він був усе ще заглиблений у свої думки, але, видно було, настрій у нього піднявся, погляд повеселішав.

— Я буду радіти, коли настане час і я побачу, що мій учень Тарас Шевченко залишив мене позад себе...

— О Карле Павловичу! — вигукнув Шевченко. — Цього не станеться ніколи, тому що...

Шевченко замовк.

— Ну, чому не станеться, говори далі, — домагався Брюллов. — Я хочу знати, чого саме ти не договорив.

По паузі Шевченко сказав зовсім іншим тоном, ніби вони тільки починали розмову:

— Карле Павловичу, ви не раз навчали нас, своїх учнів: щоб досягти вершин мистецтва, треба все, все, що є в житті, віддати цьому мистецтву. Ви казали: беріть пензель, коли сходить сонце, і кладіть його, коли воно заходить.

— Я це стверджую й тепер. І, здається, не помиляюсь. Деякі з моїх учнів зробили це своїм життєвим правилом, і вони досягли значного. Наприклад, Петровський. Ти знаєш, за "Агар у пустині" Академія відряджає його до Італії. Адже кожен молодий художник може тільки мріяти про це. Чи не так?

— Карле Павловичу, — промовив тихо Шевченко, — як би я не боровся з собою, як би я не намагався перемогти себе, я ніколи не зможу залишитись тільки художником.

— Вірші?

— Вірші.

— Тарасе, я знаю твою вдачу і скажу тобі більше — мені подобається вона, і от я думаю, що вірші не принесуть тобі щастя... Ти сам читав мені свої вірші, але я знаю про них ще й від Євгена Павловича, від Мокрицького, Петровського, Штернберга й від інших твоїх товаришів. Навіть Кукольник визнає твій талант, хоч і не вірить, що вірші матимуть успіх, бо, на його думку, вони не знайдуть схвалення у вищих сферах.

— А хіба Пушкінові твори знаходили схвалення у вищих сферах?

— Пушкін не був щасливий, і, мабуть, якраз через це... — замислено промовив Брюллов.

— Був, був! — вигукнув у запалі Шевченко.

Якимись особливими очима дивився Брюллов на свого учня.

— Не впізнаю тебе, Тарасе, — тихо говорив він. — Ти зовсім, зовсім не схожий на того хлопця, якого знайомили зі мною два роки тому, коли ще ти був ширяєвським малярчуком. Е, милостивий сударю, краще почитайте що-небудь.

Він ліг на диван, підклавши руки під голову. Шевченко почав читати окремі епізоди з "Капітанської дочки".

— Шкода, що Жуковський не міг залишитись у мене, — сказав Брюллов. — Старий так багато знає про Пушкіна, багато чого особистого чи просто невідомого широкій публіці. Він міг би розповісти, як цар цензурував найбільшого поета Росії. Ти ж знаєш, Пушкінові твори подавали на цензуру самому Миколі.

Був пізній час, але Брюллов нізащо не хотів пустити Шевченка додому. Тарас залишився ночувати. Вони довго, лежачи поночі на своїх постелях, мовчали не засинаючи.

— А думаєш, за мною немає царської цензури? — нарешті прохопилось у Брюллова.

Ці слова розпалили Шевченка. Йому хотілось вигукнути щось зухвале, якийсь гнівний протест або лайку, але він примусив себе мовчати.

11

Коли нарешті, в березні, вийшов "Кобзар" і Мартос оповістив Шевченка, що він може взяти в друкарні кілька перших примірників, почуття тривоги раптом скувало поета. Чи не зробив він якогось непоправного кроку? Чи не принесе його книжка лише прикрості й розчарування авторові? Адже вона — це він добре знав — така несхожа на книжки інших поетів. Могли помилитись і приятелі його, що радили видати поезії.

Він швидко одягся і вийшов. До друкарні було далеко, та вирішив добиратись туди пішки. Шкода, що Штернберга немає вдома і вони не можуть піти разом. В такі хвилини хочеться відчувати поруч себе друга.

Від лютневих завірюх залишилось ще багато снігу на вулицях, але сьогодні теплий вітер з південного заходу навіяв одлигу і хоч на короткий час умив сіре петербурзьке небо. Засяяло сонце. Тарас дивився на єдину хмарину, що нагадувала біле пухнасте овеча, і йому на мить здалося, що він і досі мале хлоп'я, зовсім мале, і пасе ягнята за селом... І оце сонце над головою — його кирилівське сонце... І він біжить в озимину займати ярку, що відбилась від отари...

Ні, з того часу, як було це, минуло багато років. Йому двадцять і шість! І якраз без кількох тижнів два роки тому була перша провесінь на волі. Два роки! І сьогодні сталося таке, що знову, як і тоді, два роки тому, внесе в його життя якісь величезні зміни, відкриє перед ним нові, незнані шляхи.

Вже біля самих воріт друкарні Тарас спинився. Він, сам не помічаючи того, йшов дуже швидко. Серцю тісно в грудях. Сперся плечем об дерев'яний стовп ліхтаря. Віддихатись! Дати лад думкам, що цілим роєм кружляють в його голові. Наче якийсь голос промовляє до нього, а він не може нічого йому відповісти. Під якою ж зорею ти народився, що після стількох років поневірянь спиваєш його, своє щастя, з повного по вінця келиха? І тремтиш, і плачеш з радості... І докоряєш собі щастям, що маєш його забагато... Коли б дано тобі — поділився б з людьми, які й не звідали ще його. Що ж сталося в твоєму житті, що раптом забило тобі дух у грудях і люди, які проходять повз тебе і дивляться в твоє обличчя, як і тоді, два роки тому, питають самих себе: чи не стерялася ця молода, дужа людина? Та звідки їм усе знати! Вони ж, мабуть, і не бачать, що все довкола опромінене несподіваним сонцем...

І він засміявся беззвучно до своїх думок.

Дивно байдужий був друкар, що видавав йому книжку. Навіть не подивився авторові в обличчя. Розчаровано думав Тарас про те, що не довелось навіть потиснути руку цій людині. І ніхто не дивився на нього, коли він виходив з друкарні, ніхто не дивувався, що якийсь Тарас із Кирилівки несе свої уже надруковані вірші...

Він мало не бігцем помчав додому. Потім згадав, що дома немає нікого та що зараз не може він бути на самоті, і швидкими кроками пішов до Академії. Там — товариші. Але краще зустрітися з ними після класів. Звернув у бік Неви і пішов зовсім поволі, заглибившись у думки.

На мосту постояв трохи. Починав синіти лід. Попід правим берегом уже промило, і вода виблискувала проти сонця, ніби тисячі грайливих риб. Незабаром весна! Як потягло його в Кирилівку! Кілька днів тому написав братові Микиті, що хоче побувати вдома. Особливо після приїзду з України Штернберга, коли той привіз цілу папку українських сільських пейзажів, якими милувався не тільки він, Тарас, але й Карл Павлович. У Штернберга талант і хороше чуле серце. Шкода, що він збирається влітку до Італії надовго. Зараз чекає на Айвазовского, який приїде з Півдня і житиме теж у Тарасовій кімнаті до літа.

Шевченко подумав про те, що після від'їзду Штернберга йому ще дужче захочеться в Україну. Йому треба було б поїхати хоча б ради "Гайдамаків". Треба відновити спомини старих людей, які бачили самі гайдамаччину або чули про неї ще на свіжу пам'ять... Добре було б поговорили докладно з дідом Іваном. Йому вже за вісімдесят, він пам'ятає Коліївщину. Колись дід розповідав йому про події, в яких сам брав участь. Може, знайшлися б ще люди, які пам'ятають.

В уяві пропливли один за одним герої його нової розпочатої поеми, обдуманої до деталей, страшної і радісної одночасно. Нахмурене й зосереджене обличчя Залізняка, молоде, захоплене повстанням, змучене обличчя Галайди, спотворене тяжкими тортурами Гонтине... Друзі схвалюють його задум і навіть надрукували в альманасі "Ластівка" перші сторінки поеми.

І він знову, в який уже раз, зробив сам собі висновок: ні, нова його поема зовсім не буде схожа на попередні твори і на "Кобзар". Яка ж вона буде? — питався він самого себе і відповідав: жорстока і справедлива... Що ж, в ім’я правди він оспівує і кров, і ножі, і спопеляючий усе вороже і лихе вогонь!..

Він не встиг подумати докладніше про поему, як повз нього мостом пройшли, голосно дискутуючи, студенти. Двох він зустрічав не раз в університетській аудиторії на лекціях з анатомії, двох інших бачив уперше. Обидва знайомі студенти вклонились Шевченкові. Хід думок був обірваний, і Тарас рушив до Академії мистецтв.

Після класів друзі пішли до їдальні мадам Юргенс галасливою юрбою. На розі Шевченко аж спинився з подиву: повз них промчав, вилискуючи свіжою фарбою, легкий фаетон. Пара загнузданих коней у розкішній збруї і кучер, що сидів на своєму місці, нагадуючи князя, привертали увагу. В фаетоні Тарас побачив невідомого йому пана в чорній накидці й циліндрі, а поруч нього з гордо піднесеною головою Маню. Вони промчали швидко, і ніхто з товариства Тараса не встиг розглядіти їх, тільки Михайлов штовхнув його під лікоть і, підморгнувши у бік фаетона, побіг здоганяти друзів. Вражений Тарас застиг на місці, дивлячись услід фаетону, що зникав за рогом. Потім поволі, замислившись, пішов за товаришами.

Гомінким гуртом вдерлися до їдальні мадам Юргенс. Мокрицький упросив господарку пустити їх до окремої кімнати, яку завжди припасала мадам для особливо поважних гостей. Шевченко був радий, що знайшов в Академії Штернберга, без якого на такому обіді було б йому сумно.

Пані Юргенс і її прислужниця в їдальні швидко і вправно накривали на стіл для десятка молодих художників, які дуже часто обідали в неї і кожного з них вона знала і в обличчя, і на ймення. Шевченко не розраховував сидіти тут довго. Увечері йому треба обов'язково побувати з "Кобзарем" у Гребінки. Туди ж мав прийти й Мартос.

Поки пані Юргенс поралась біля столу, Петровський уголос читав з "Кобзаря" "Тарасову ніч". Більшість із присутніх не все розуміли, і Петровський, обриваючи читання, пояснював зміст.

— Нове, щось зовсім нове, — підкидав своє слово Мокрицький.

З ним погоджувались і просили читати далі. Вже давно був накритий стіл, і поставлені страви, і пані Юргенс давно набридло, не порушуючи тиші, на мигах показувати своє нетерпіння і невдоволення з того, що стигнуть страви.

— Тарасе, — промовив, закінчивши читати, Петровський, — ти надто жорстокий. Твої запорожці воюють не так, як належить благородним воїнам: вони напали на сплячих ворогів і просто вирізали їх... В цьому все-таки немає краси, хоча в поемі наявний твій поетичний талант. Але повинна бути обов'язково й краса. Без неї не існує мистецтва.

— Ти помиляєшся, Петровський! — вигукнув хтось із присутніх.

— В чому?

— Ти хочеш застосувати до поезії звичні правила твого мистецтва.

— Та й то запозиченого... — додав хтось баском.

Петровський удав, що не почув цієї дошкульної фрази. Йому натякали на те, що він не має своєї індивідуальності як художник, а цілком іде по стопах Карла Брюллова. Щоправда, подібні натяки йому доводилось слухати тільки зрідка. Він був, безперечно, талановитий художник, і його "Агар у пустині" була визнана авторитетними професорами Академії за талановитий твір.

А басок по паузі додав:

— Запорожці з ножами благородніші за Агар з хрестом, бо вони вмирають за свій народ і вітчизну, а вона дбає тільки за спасіння своєї душі...

Не почути цих слів було неможливо, і зблідлий Пет-ровський з рішучим виглядом відклав убік книжку й підвівся. Невідомо, чим би закінчився цей інцидент, до яких, власне, уже звикли академісти, коли б Мокрицький раптом не вигукнув:

— Панове! Що ж ми собі думаємо? Від нашої дискусії вже киснуть страви.

— Вина! Вина!

Загомоніли веселі голоси, загуркотіли стільці, задзвенів посуд, в келихах запроменилось шампанське. Раптом відчинились двері і тонкий улесливий голосок пані Юргенс ніби проспівав:

— Ах, прошу вас, пане, сюди! Яка я рада, яка рада!

Молодь звела невдоволені обличчя до дверей, сподіваючись побачити якогось небажаного гостя, але в дверях з'явилась постать Карла Павловича.

— Це що ж таке, милостиві сударі?.. — сердито вигукнув він. — Пити вино, відзначати чиєсь свято — і без мого відома й участі!.. Та де ж у вас совість, милостиві сударі?..

Шевченко кинувся до нього:

— Карл Павлович! Та хіба ж міг я зважитись запрошувати вас сюди...

І вже підхопились молоді художники з-за столу і підбігли до свого кумира, оточили його з усіх боків і повели на чільне місце за столом. Обличчя їх сяяли.

Мокрицький поставив перед Брюлловим повний келих. Запанувала хвилинна пауза. Всі чекали на слово свого вчителя. Одну тільки мить хмурилось обличчя Брюллова, шукаючи думки. Потім він підвівся, нахилився до Шевченка, поцілував його в щоку і, глибоко, артистично зітхнувши, неголосно вимовив:

— Художник! Вірші пише!.. Ех, сударю!..

Одностайний вибух дружного реготу злякав мадам Юргенс, що підслухувала за дверима.

12

На початку літа Штернберг і Айвазовский виїздили пароплавом до Італії. Група молодих художників проводжала їх до Кронштадта. Галасливою компанією зійшли з пароплава на пристань і оточили Штернберга та Айвазовского. Молоді, майже однолітки, енергійні й життєрадісні, сповнені рожевих надій, вони мали що сказати своїм товаришам. І з нетерпінням, властивим їх віку, кожен вихоплювався зі своїми побажаннями.

Тільки Петровський, зле себе почуваючи, майже не говорив та Айвазовский замислено прислухався до розмов. Приїхавши з Феодосії до Петербурга, щоб їхати за кордон, він спинився в Шевченка і прожив тут близько місяця. І хоча спали вони в одній кімнаті, і їли разом, і розважались в одному гурті, проте Тарасові було прикро, що приятель щиросердого й чулого Штернберга якось не розкрився їм серцем. Деяка потаємність і замкненість Айвазовского перешкодили дальшому зближенню молодого художника з Шевченком.

Тарас і Штернберг сиділи обнявшись. Ніби відчували вони, що настав кінець їхній теплій і щирій дружбі.

— Почитай, Тарасе, — тихо промовив Штернберг.

- Що?

— "Тополю" прочитай. Я буду сумувати в Римі за друзями, за українським пейзажем. Не знаю, чи напишу я що-небудь краще за них. Чудово в тебе... наче акварель...

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю, Край дороги гне тополю До самого долу.

Стан високий, лист широкий Марно зеленіє...

І Шевченко тихо, ніби для самого Штернберга, продовжував пошепки:

Кругом поле, як те море

Широке, синіє...

Чумак їде, подивиться

Та й голову схилить...

— Голосно, Тарасе, голосно! — залунали вигуки. — Що ти там молишся?

— Для всіх, Тарасе!..

І Тарас почав читати на повний голос так чудово, як він умів читати. Відразу затихли розмови. Ніжний Штернберг припав до плеча Тараса.

Чабан вранці з сопілкою

>             Сяде на могилі,

Подивиться — серце ниє: Кругом ні билини! Одна, одна, як сирота На чужині, гине!

— "Одна, одна, як сирота на чужині, гине”, — пошепки в глибокій тузі повторив Штернберг і заплакав.

Ще кілька прощальних обіймів, теплих поцілунків. Пішли знову на пароплав "Геркулес" попрощатися з капітаном. Шевченко подарував Штернбергові "Кобзар" і написав у ньому:

Поїдеш далеко,

Побачиш багато:

Задивишся, зажуришся, — Згадай мене, брате!

Шевченко довго не випускав з обіймів свого друга. І коли після всіх спускався Тарас з пароплава, чув, як над ним, перехилившись через поруччя палуби, голосно читав Штернберг:

Отак тая чорнобрива Плакала, співала... І на диво серед поля Тополею стала.

Не вернулася додому,

Не діждала пари — Тонка, тонка та висока До самої хмари...

Потім, закривши обличчя долонями, він побіг по палубі і зник у каюті.

Повертаючись тепер додому, де все нагадувало йому друга, Шевченко сумував. Та вже нестримно вступали в його життя події, які часом примушували забувати навіть про лекції в Академії.

Щораз важче було Шевченкові примусити себе взятися за пензель, коли просились на папір нові й нові рядки його віршів. Ніби дзвеніла весь час у його уяві чарівна кобза і лункий голос невидимого кобзаря линув до нього з далекого степу.

На початку травня він був на вечірці, яку влаштував Маркевич. Грав на фортепіано знаменитий Дрейшок. Співав Глінка з нової опери "Руслан і Людмила". Гра Дре-йшока на фортепіано не просто захоплювала, вона полонила й чарувала, така безмежна була його влада над інструментом, така безмежна була його віртуозність.

Поет, етнограф, історик Микола Маркевич часом збирав у себе знайомих літераторів та митців столиці, приготувавши для них заздалегідь щось нове, цікаве чи й видатне з царини мистецтва або поезії. В громадському житті столиці він не зв’язував себе з якимось одним табором, і в нього можна було зустріти поруч з Глінкою й Брюлловим відданого душею й тілом Миколі Першому Фадея Булгаріна, завзятого публіциста й агента Третього відділення, або співзвучного йому Нестора Кукольника.

Тарас любив музику. Захоплений мистецтвом Дрейшо-ка, він забував про все довкола. Дрейшок був ще зовсім молодий. І Тарас думав над тим, що от і йому треба бути таким же віртуозом у слові.

Він обрав собі найнепомітніший куточок. За звичкою сидів мовчки і прислухався до запальних розмов. Але сьогодні його помітили. Раптом почали говорити про його "Кобзар". Одні висловлювались байдуже, інші захоплено, з цитатами. Присутній на вечорі Булгарін пильно придивлявся до Тараса, але мовчав. Певне, йому були не до вподоби Тарасові вірші, але тут, у Маркевича, він не зважувався про це сказати.

Збуджений музикою, Глінка мовчки слухав розмову про Тарасові вірші. Потім підійшов до фортепіано і, акомпануючи сам собі, проспівав свій український романс "Гуде вітер вельми в полі". Він написав цей романс на слова поета Віктора Забіли, коли подорожував по Україні, добираючи співаків для придворної капели, йдучи від фортепіано, він потиснув Шевченкові руку.

За вечерею, стоячи з повним келихом шампанського, господар дому короткою промовою привітав Шевченка з нагоди виходу його першої книжки віршів. Обняв і поцілував Тараса.

Збуджений шампанським, розмахуючи довгими руками і перехиляючись через стіл то до одного, то до іншого з гостей, Кукольник запально говорив:

м — Але ж, панове, не забувайте, що наша російська поезія має свої традиції. В ній оспівані благородні високі образи, натхнені найглибшим почуттям патріотизму, любові до вітчизни, відданості государевій волі, яка завершує усі наші поривання й бажання і є священним проявом вічного і найвищого розуму... Ось що прошу зрозуміти.

З хвилювання рука його з келихом тремтіла, і шампанське раз у раз хлюпало в блюдо з заливним осетром — прямо в розчепірену, потворну, вцяцьковану фігурними кружальцями моркви і буряка, пащеку рибини.

Усі поставили свої келихи на стіл і стиха розмовляли між собою. Дехто, похиливши голову, іронічно всміхався. Невдоволений Струтовщиков прошепотів на вухо Брюллову:

— Як це все нерозумно! Адже його "Рука Всевышнего отечество спасла" — це одне, а Шевченко — це інше, але і те, і те має право на життя.

— Нестор збожеволів, — обірвав його Брюллов. — Він перевершив самого себе.

Струтовщиков нахилився знову до Брюллова і сказав тихо, але так, щоб і інші почули, хто сидів ближче:

— Він хоче в нагороду ще один діамантовий перстень. Всі, хто почув це, легко зрозуміли натяк: Кукольник одержав діамантовий перстень від царя за свою драму "Рука Всевышнего...".

Тим часом Кукольник провадив далі:

— Шевченко відкинув ці традиції нашої поезії. "Кобзар" непотрібний Росії, як непотрібний Росії той діалект, яким він написаний. Історія відмовила йому в праві на життя.

Хтось, не підводячи голови, чітко проказав:

— Але ж цим діалектом розмовляли і ваші батьки, та й самі ви, коли одержували від життя перші уроки...

Кукольник удав, що не розчув, але цими словами він таки був збитий з пантелику і несподівано завершив:

— Така поезія приносить тільки шкоду Росії. Я підношу тост...

І той же голос з-за столу знову проказав:

— ...за нові видатні таланти Росії!..

Усі випили. Тільки у Кукольника келих перекинувся, і промовець розгублено, під загальний сміх, дивився на залиту шампанським пащеку осетра перед собою.

Дехто цокався з Тарасом. Було незручно далі мовчати. Стоячи з повним бокалом, Тарас сказав:

— Дозвольте мені, панове?

Настала пауза. Всі ждали від Шевченка палкої відповіді, але він почекав, поки тиша настала в залі, і прочитав присвячений Миколі Андрійовичу Маркевичу свій вірш, написаний в цей день: "Бандуристе, орле сизий!"

Того вечора довго не міг забути Шевченко.

13

Щотижня з'являлись нові й нові відгуки на "Кобзар".

Шевченко, що не звик до такої уваги до себе від громадськості, ходив збуджений. Одної неділі до нього з'явився Гребінка.

— Тарасе, читай! — вигукнув він ще на порозі, підіймаючи над головою газету.

— А що там, Євгене?

— Про тебе...

Він розстелив на столі, одгорнувши списані віршами аркушики паперу, "Художественную газету" з непідписа-ною рецензією. Тарас нахилився над газетою. Гребінка в радісному піднесенні ходив по кімнаті.

— Ну? — спитав він, коли Тарас закінчив читати. — Добре написано?

— Добре... — відповів Тарас. - Та й інші друкували про мене добре, хоч і не всі...

Гребінка схопив газету зі столу.

— Та ти ж тільки послухай, парубче!.. — вигукнув він. — Хто ще таке писав?

І прочитав кілька рядків:

— "Мы прочли это собрание с величайшим удовольствием и рекомендуем его всем любителям малороссийской поэзии. В стихах Шевченко много огня, много чувства глубокого, везде дышит в них горячая любовь к родине. Его картины верны с натурой и блещут яркими живыми красками. Вообще в авторе этих малороссийских стихотворений виден талант неподдельный". Чув, Тарасе?

— Та чув. Щедро хтось написав! Спасибі йому, добра душа...

— Та вслухайся ж ти: "багато вогню", "багато почуття глибокого", "талант справжній"... Тарасе, га?

— Годі вже, годі розписувати, — ніяковіючи, відповів Тарас.

Гребінка тим часом провадив далі:

- І в "Отечественных записках" теж підняли тебе, Тарасе. А ще ж на Україні не читали. Ось як там прочитають! Я вже писав про тебе Квітці. Мартос обіцяв йому твого "Кобзаря" приставити до Харкова. А як прочитають по університетах та пани по своїх маєтках... Держися тоді, Тарасе!

— А за що вони мене хвалять?

- За те, Тарасе, за що й інші. Народність! Ось те слово, в яке вкладаємо ми кращі свої прагнення. За те, що ти більш за всіх нас наблизився до народу. За ясність і простоту твого поетичного джерела.

І Тарас замислився. Слова його земляка і товариша по перу не були для нього вперше відкритою істиною. Живописець, що за кілька років своєї професії навчився цінити .художні засоби, які засвоїв від учителя і які знайшов сам, не може, ставши живописцем слова, не бути свідомим своїх творчих засобів, не шукати власних художніх принципів, як шукав їх і перед мольбертом. У відгородженій класицизмом Академії мистецтв багато говорили і дискутували про народність, особливо молоді художники. Вказували на Венеціанова, який працював окремо від Академії. Шевченко любив і самого Олексія Гавриловича за його сповнене добра серце, чулу вдачу і його картини, які принесли в мистецтво народні образи і народний побут, але сам він хотів би по-іншому показати народність і не міг цього зробити в Академії, та ще бувши учнем. Інша річ у поезії...

В задумі він не помічає, як його гість, примостившись на зламаному стільці, заглибився все в той же "Кобзар", який, певне, вже міг знати напам’ять.

— Хіба ще не набридло, Євгене?

Гребінка відповідає не відразу. Він ще хвилину дочитує, потім поволі підводить голову, тихо читає з пам'яті, заплющивши очі:

Спочине на сонці, його запитає, Де воно ночує, як воно встає; Послухає море, що воно говорить, Спита чорну гору: "Чого ти німа?"

— Хто знає, Тарасе, може, це те, що не набридне ніколи, а залишиться назавжди ясним променем у нашій поезії...

— Щось я не второпаю, до чого ведеш...

— Не прикидайся, Тарасе, в таких справах не жартують. А я, окрім усього, знаю ще те, над чим ти далі працюєш. Принаймні перший розділ "Гайдамаків" я вже читав друзям.

— А за дальші глави, Євгене, я боюся...

— Чому?

— Вони в мене будуть жорстокі...

— Нащо тобі кров і жорстокість?

— Така народна правда. Так воно було і — хто знає — може, так воно й має бути...

— Тарасе, що це ти? Хіба в цьому народність?

— Хто його знає, хто його знає, може, і в цьому... — з тугою в голосі промовив Тарас.

— То, виходить, ти вважаєш, — здивовано промовив Гребінка, — що в цьому й треба шукати виходу?

Тарас відповів не відразу.

— Я нічого не вважаю, — відповів він похмуро. — Я тебе питаю, я хочу всіх спитати про це. Якщо поети вважають за народність зовнішні портрети простих людей, їхні пісні, приказки, побут, то чому не вважати за народність настрої і мрії народу?..

— Треба, Тарасе, виховувати літературою і простих людей, і панів, щоб підносити їх морально. Бунтарство розкладає суспільність.

— Але ж повстання на Сенатській площі нам з тобою до душі...

— Ну, декабристи, Тарасе, — то зовсім інше...

— А ось Пушкін з любов’ю описав простих людей, що йшли за Пугачовим. — Шевченко пильно подивився в очі свого гостя.

І, вже збираючись іти, Гребінка зовсім іншим, тихим і невпевненим, голосом сказав:

— Воно, Тарасе, складна все це справа. Ми з тобою з такими питаннями самі не впораємось. Та, може, краще буде, як ми й не братимемось за них.

— Справді, друже, нелегко дійти тут істини, — відповів Шевченко, зачиняючи двері за Гребінкою.

І вже на самоті, в збудженні ходячи по кімнаті, говорив сам до себе:

— Але треба братися за них! І ти повинен, Тарасе, мучитись цим питанням, адже недаремно тебе вже прозвали мужичим поетом. Мужичий! Це правда! Нехай же я буду мужичий поет, і думати буду по-мужицькому, і мучитись буду мужиком...

Давно вже смеркло, і Петербург, оповитий імлою, поділений вуличними ліхтарями на квадрати, задумався великою думою в вечірньому мороці.

14

В неділю мали їхати на прогулянку до Петергофа морем, але раптова злива перешкодила і Брюллов з пристані повернувся додому візником. Інші теж роз'їхались по домівках. Вирішили зійтися ввечері в Кукольника.

Брюллов був задоволений, побачивши в своїй майстерні Шевченка за програмою "Циганка", яку готував той на медаль. Кинувши плащ на руку Лук'янові, Брюллов спинився за спиною Шевченка, хвилинку придивлявся до картини. Тарас чекав зауважень, але Карл Павлович не сказав нічого. Він мовчки пішов до вікна й ліг на диван відпочити. Хоч Тарас сидів спиною до Брюллова, проте відчував, що його вчитель дивиться на нього. Це заважало Тарасові зосередитись, та він працював далі.

— Жуковський доповідав цареві про "Облогу Пскова", — раптом заговорив Брюллов.

— Ви його просили?

— Дозволив. Сам не розумію, нащо це треба було мені. В палаці передбачаються великі живописні роботи, і я хотів нагадати про себе. А цар спитав Жуковського, над чим я працюю. Вийшло не зовсім так, як я хотів би... Тепер не повернеш...

— А що сказав цар?                    *

— Живописні роботи в палаці, можливо, запропонують мені... Що ж до "Облоги", то цар висловив свої аоба-жання, і просто незручно їх не виконати.

— Цебто доведеться переробляти картину?

— Доведеться, Тарасе.

— Але що він хоче? — вигукнув, підхопившись, Шевченко. Його обертовий стілець перекинувся з гуркотом услід за ним.

Брюллов сумно махнув рукою і не відповів. Потім по паузі якось захоплено і по-дитячому весело промовив:

— Які були чудові ті два тижні, коли я зранку до вечора сидів біля мольберта в портику!.. Ніби ще раз я пережив свою молодість. Я не міг спокійно вимовляти ці два чарівні для мене слова: "Облога Пскова". Пам'ятаю, після того я пішов до Струговщикова, наказав принести шампанського, скликати друзів... Я розважався, як дитина, малював сатиричні малюнки на всіх вас, і на тебе серед них. І всім було весело. Як весело! "Облога" ще не була закінчена, але вже була досягнута. Ти розумієш мене, Тарасе? Таких свят небагато в житті буває. Тепер...

— Але ж, Карле Павловичу, — у розпачі промовив Шевченко, — справжнє мистецтво повинно бути вільне...

— Ех, Тарасе!.. Ну, та ще побачимо, що принесе нам майбутнє... Темп роботи над цією картиною втрачений. Я не знаю, коли її скінчу і чи закінчу її взагалі коли-небудь...

— Як можна таке говорити, Карле Павловичу! Я бачив "Облогу" і скажу вам, що я нічого схожого за величчю в нашій столиці не зустрічав. Народ...

— Облишмо про це, Тарасе. Принаймні сьогодні. Ходімо до мене, що-небудь почитаємо. Твоє читання захоплює мене і примушує забувати про все інше.

Ідучи нагору, Брюллов питався Тараса:

— Багато віршів пишеш?

— Багато.

— Про Україну? Про кріпаків?

— І про панів.

— Добре в тебе виходить про Україну. Я ч-асом згадую українські пейзажі Штернберга, які він привіз із подорожі, і твої вірші... Мені знову спадає на думку переїхати на Україну і там оселитися десь поблизу Пирятина. Мокрицький, Гребінка мені б допомогли. В мене тут багато знайомих і друзів з України.

- А що без вас Академія?

— Що ж, існувала Академія без мене і надалі існуватиме. Зі мною поїхав би туди Мокрицький. Розшукали б Сошенка, запросили б ще декого — і створили б там щось подібне до української Академії мистецтв... Га? Як тобі це подобається, Тарасе? А може, й ти б до нас приєднався. І було б там далеко вільніше, ніж тут, у столиці...

ч Тарас усміхнувся, але не сказав нічого.

— Не віриш у мою щирість?

Тарас мовчав. Він добре знав, що ці мріяння Брюллова побудовані на піску, але все-таки йому ще дужче заманулось в Україну, в якій не був уже так давно.

А Брюллов говорив далі:

— Глінку знову посилають на Україну добирати співаків до царської капели. Він розповідав мені, як гостював на Україні в Качанівці, у Тарновського. Михайло Іванович з таким захопленням розказував мені про ту свою подорож, що мене кожного разу, коли я згадую про це, все сильніше вабить до себе Україна.

— Все-таки це — ваші жарти, Карле Павловичу...

— Даремно думаєш так. Та, зрештою, моє здоров'я потребує іншого, не петербурзького клімату. Вже одно це... Та що й говорити... Ну, та гаразд, отже, багато пишеш віршів?

— Пишу...

Сівши глибоко в червоне крісло, Брюллов говорив:

— Я тебе розумію, Тарасе. Те, над чим примушує працювати Академія, не вичерпує твоєї творчої істоти. Не заперечуй. В цьому я певний. Митець, який написав "Катерину", не може вдовольнитися сюжетами з Біблії чи еллінської історії. Вперше я переконався в цьому, коли ти в моїй студії працював над "Хлопчиком-жебраком, що дає хліб собаці". У віршах ти вільний. Тобі ніхто тут не затверджує сюжетів і тем. Коли ми присуджували за твого "Хлопчика" срібну медаль, мені здалося, що я розгадав тебе, твій прихований сюжет...

Шевченко мовчав. Видно було, що йому не дуже хотілося говорити на цю тему. Але Брюлров мав право знати все і по паузі Тарас сказав:        9

— Не раз, бувало в дитинстві і я, тікаючи від жорстокості дорослих, що мене оточували, скривджений ними, ховався в бур'янах і ділився з собакою шматком хліба.

— Ось! — вигукнув Брюллов. — Оце те, що я хотів почути від тебе. Це і в твоїх віршах. Щасливий ти: твоє мистецтво від життя.

Шевченко здивовано дивився на свого вчителя. Ніколи ще не чув від нього нічого подібного. Це визнання Великого Карла було зовсім несподіваним для Тараса. Він хотів почути про це ще.

Брюллов підхопився з крісла:

— Ось читав ти мені свої "Гайдамаки". Тільки окремі розділи. Це історія. А я відчуваю — це люди з живим диханням. Ти побачиш, як їх зустрінуть!

— Карле Павловичу, а хіба "Облога Пскова" — без дихання? Хіба це тільки історія? О, не кажіть цього.

Тарас чекав, що Брюллов відповість, але він напружено мовчав, відкинувши голову на спинку дивана і запустивши розчепірену п'ятірню у скуйовджену чуприну. І коли мовчання стало нестерпним Тарасові, він продовжив:

— А хіба люди пугачовського бунту в Пушкіна — це тільки історія, без сьогоднішнього дня? А ваша "Облога" — це...

Він не встиг закінчити. По сходах за дверима загуркотіли тривожні кроки.

— Увійдіть! Хто там? — невдоволено гукнув Брюллов, підводячись.

До кімнати вбіг Мокрицький. Він задихався й не міг вимовити слова.

— Що там, Аполлоне? — крикнув Брюллов. — Що сталося?

Шевченко відсунув поривчасто книгу й підбіг до приятеля.

— Аполлоне!.. Що сталася?.. Що?

Мокрицький раптом упав у крісло і закрив обличчя долонями:

— Щойно прийшла звістка: в П'ятигорську вбито Лєрмонтова.

15

Було багато мороки з цензурою, яка довго не давала дозволу на друкування “Гайдамаків". Допомогли друзі, що мали впливових знайомих. Шевченкові нелегко було переконати цензуру, що в своїй поемі він і на думці нічого бунтарського не має і що просто переповідає ті перекази, які й досі є в народі. Народ уявляє собі ті події саме так, а не якось інакше. І він, автор, тільки переказує ці народні оповідання. Навіть сам пише про це в післямові. Цензор був знайомий і сам шукав якогось виправдання для себе, так просто... на всякий випадок.

"Гайдамаки" вийшли. А Шевченко, боячись, що поему таки заборонять, поспішав порозсилати її своїм передплатникам. І ці книжечки стали тими казковими ліхтарями, що засвітилися скрізь в українській ночі. Україна заговорила з Тарасом рясними сльозами радості.

А ще раніше заговорила столиця. І хоч дехто з критиків і скривився, читаючи поему, але мало, дуже мало було таких. Від більшості молодий поет почув щирі слова визнання й подяки.

Багато листів одержав Шевченко після виходу "Кобзаря". Коло його заочних друзів і прихильників набагато розширилось, особливо в Україні, де тепер нетерпеливо хотіли бачити свого справді національного поета.

Діставши листа від Квітки з Харкова, Шевченко довго сидів над ним. Уже не перший лист приходить з України. Пишуть люди, які ніколи не бачили його в вічі, з якими ніколи він не знайомився. Та й сам старий Квітка, що його найбільше знає Тарас, зовсім не знайомий з ним. Тарас лише читав твори старого українського повістяра і драматурга. Але найдорожче, що він зрозумів у цих листах, — це сердечна любов до нього земляків. Його люблять там, хочуть бачити, ждуть. Зрештою, він повинен їхати туди, в Україну. І хоча знає він, що нічого радісного не побачить, але мусить. Він не був там багато-багато років. Його враження від України — дитячі враження. Науку життя він пізнавав там від дяка Богорського. Тепер у нього вчителі, які стали владарями дум кращої частини людей Росії.

Треба, треба їхати туди. Ці листи і тішать, і непокоять його. Віє від них старовиною. Вчителів треба цим людям! Але де вони? Хто?          |

Ось вони пишуть, що він порадував їх своїми "Гайдамаками". Та ще так, що аж "облизуються"... А ректор Харківського університету поет Петро Гулак-Артемовсь-кий аж захлинається, так хвалить поему... Хотів би він знати, що сподобалось їм у "Гайдамаках".

Одна сумна подія ще більше розбудила в Тарасові бажання побувати в Україні. В січні померла його молодша сестра Марія. Досі Тарас здалеку турбувався за неї, просив братів і сестер доглядати її, хвору і самотню. Діставши звістку про її смерть, ще дужче засумував по своїй Кирилівці. Він покинув її ще в дитинстві і з того часу не бачив своїх братів і сестер, уявляючи їх собі ще юнаками чи й дітьми. Багато років прожив Тарас вдалині від них, у самотності, часом тяжкій. Навіть до земляків у будинку Енгельгардта вхід йому був заборонений. І тепер, як ніколи, захотілося йому обняти своїх рідних. Він не бажав почувати себе зовсім самотнім. Сумні роздуми не раз заходили до його кімнати, і ніжна акварель поволі сохла на покинутому пензлі.

В один із таких вечорів до нього ввійшли Елькан і То-дось Ткаченко.

— Тарасе, ти станеш мізантропом... — з якимось манірним прононсом вимовив Елькан.

— Зате вже ти, Олександре, то, мабуть, і хвилини не залишаєшся сам. Усе з людьми, а сам не буваєш ніколи...

— Навіть коли сплю...

Усі зареготали, і Тарасові теж стало веселіше. В цьому гурті він часто одводив душу.

— Поїдемо слухати Артемовського сьогодні в Алек-сандрінському, — запропонував Елькан.

— А квитки?

Замість відповіді Елькан тріумфуюче всміхнувся. Справді, запитання було зовсім недоречне. Хіба існував у столиці такий театр, до якого Елькан не міг би дістати квитки на перший-ліпший спектакль, і навіть за кілька хвилин до початку?

Але Тарас таки згадав, що в нього бракує грошей.

— Вибачайте, я не зважив, що з нами йде знаменитий у Петербурзі нащадок славетного Ель-хана... Але за що ми купимо квитки? Чи є в цього нащадка знаменитого предка хоч кілька карбованців за душею? Бо в мене чортма. Останні послав братові на село.

Елькан ляснув себе по кишені сюртука і красномовно підморгнув Тарасові.

— Тоді — не гаймося! — вигукнув весело Тарас.

Під театром Елькан залишив приятелів і зник у фойє.

— Бісова личина, — сказав на його адресу Ткаченко. — Дістане! От побачиш — дістане...

— Аби лише не спізнитись. — Тарас подивився на кишенькового годинника. — Артемовського я ладен слухати хоч і щодня. Опера чудова, та ще коли Артемовський співає Руслана. От тільки чи зуміє Елькан дістати квитки.

— В нього півстолиці приятелі або знайомі. Дістане.

— Семен нещодавно з Італії повернувся, — сказав Шевченко. — Три роки вчився співати. І співає, і вірші пише, і музику... Та й сам козак добрий. Я йому "Гайдамаків" подарував.

— Кажуть, коли його з архієрейського хору в Києві забрав Глінка до Петербурга, то владика мало не плакав — такого баритона не догадався заховати від Глінки.

— Ще б пак не заплакати! От послухаєш сьогодні.

Тим часом публіка вже пройшла до театру і біля вхідних дверей до вестибюля стало порожньо. Але раптом двері відчинились і вибіг у розстебнутій шубі Елькан, тримаючи в руках над головою, як прапор перемоги, квитки.

— Ура! — кричав він ще з порога.

— Купи в-таки? — здивовано й зраділо вигукнув Ткаченко.

— І не думав! — засміявся Елькан. — Без грошей дали...

— Бо він Елькан! — голосно сміявся Тарас.

Якраз закривали лампи, коли всі троє увійшли до ложі. Знайомий Ельканові контролер допоміг їм сісти на стільці в потемку. Біля Тараса в ложі сиділа якась молода дама з розкритим темним віялом, позаду й попереду ще кілька чоловік.

Захоплений виставою, Тарас не помітив лукавої усмішки Елькана, з якою приятель подивився на нього, а потім щось прошепотів на вухо Ткаченкові. Той оглянувся назад і теж усміхнувся. Та незабаром чудовий спектакль захопив усіх.

Як і в минулі рази, Руслан — Артемовський співав блискуче. Три роки навчання і роботи в Італії не минули марно. Добра школа, надзвичайної краси тембр і легкість, з якою брав він найвищі, тенорові регістри, з самого ж початку полонили зал. Часом через оплески не чути було оркестру. Тарас перебував у такому захопленні, наче це був його власний успіх.

В антракті публіка аплодувала довго і гаряче. Дама поруч Тараса навіть упустила на підлогу віяло, і Тарас низько нахилився, щоб підняти його. В цю ж мить і її компаньйон у військовому мундирі, що сидів позаду, теж нахилився і взявся за другий кінець віяла.

— Мерсі... — промимрив він до Тараса.

Вони разом випросталися. В залі засвітили лампи, і Тарас упізнав полковника Енгельгардта з віялом своєї дами. Він ледь-ледь уклонився Енгельгардтові, як звичайно вітаються з людьми, з якими колись були більше знайомі. Обличчя Енгельгардта побіліло, немов він побачив перед собою привид.

— Тарасику, — гукнув у дверях Елькан, який уже встиг побувати за сценою, — тебе кличе Артемовський.

Здивована дама забрала в полковника у відставці віяло і вивела його під руку з ложі.

— Після спектаклю, — оголосив Елькан, — усі їдемо до Тарновського. Григорій Степанович уже в убиральні Артемовського і попереджає всіх. В нього сьогодні напівмузикальний, напівлітературний вечір.

Ткаченко зразу відмовився, він не любив повертатися додому пізно, а Шевченко погодився.

За сценою, біля вбиральні Артемовського, стояло кілька чоловік, намагаючись зайти до нього, але прислужник говорив усім:

— Не веліли пускати. Тільки після спектаклю.

Ельканові і його приятелям він сам відчинив двері до вбиральні.

— Питали вже... — шепнув він Ельканові.

У вбиральні в кріслах сиділи Тарновський, Гребінка, Кукольник. Стоячи на порозі, Тарас гукнув:

— Здоров був, Семене, чарівниче наш!

Але Артемовський раптом кинувся до Тараса, схопив його за плечі:

— Хто ти єси, Тарасе?!

Вражений Шевченко не зміг зв'язати фрази:

— Що це ти? Не збагну... Семене!..

Артемовський зірвав з себе вуса і бороду Руслана:

— Дай же обійму тебе за твого Гонту і Залізняка, за Ярему і Оксану, за гайдамаків твоїх... Чолом тобі, великий кобзарю- наш! Чолом тобі!

...Коли Тарас і його друзі повернулись до своєї ложі, Енгельгардта і його дами вже не було на місцях. їх крісла залишились вільні.

16

Починалася знову — в який уже раз! — петербурзька весна. Щоразу довше блукав Шевченко вулицями столиці. Якось надвечір, коли він стояв на мосту і дивився, як невеликі крижини пропливали по Неві, раптом почув позад себе ніби знайомі голоси. Шевченко оглянувся. Недалеко, другим боком мосту, поверталися з роботи маляру. Тарас відразу впізнав старого Хрисанфа й одного підмайстра, якого він колись боронив від Хрисанфа у бійці в Ширяева. Двоє інших малярів були молоді, Шевченко їх не знав. Вони теж несли відра з фарбою і щітки. Люди обминали їх, відходячи вбік, щоб не вмазатись.

Майже п'ять років не зустрічав Тарас своїх петербурзьких приятелів, але він впізнав їх одразу. Обличчя Хрисанфа тепер уже зовсім ховалося в рудій, з сивиною бороді, а невеличкі очі позападали й визирали з глибоких западин зацькованими звірятами. Знайомий малярчук Антипка ще більше схуд і пожовк. Його заяложений у фарбу халат звисав на ньому мішком. Несучи на плечі тільки довгу щітку, він згинався так, наче якийсь великий тягар пригинав його до землі. Маляри не впізнали Тараса й не звернули на нього уваги.

— Хрисанфе! — гукнув Тарас.

Маляри спинились.

— Хто це? — спитав Хрисанф, не звертаючись ні до кого.

— Якийсь пан, бачиш, у брилі... — відповів Антипка.

Але Шевченко уже перебігав на їх бік моста, відмахуючись кулаком від конячих морд.

— Тарасе! — вигукнув здивовано Хрисанф і кинувся назустріч йому. — Тарасе! — вигукнув він уже несамовито, хапаючи Тараса за руки. — Та звідки ж ти такий, сучий син?.. Ну, справжній пан, сущу правду кажу — пан! От який тепер наш Тарас!

Шевченко міцно струснув руку Антипці, потім незнайомим двом малярам. Сторонні люди здивовано дивилися на їх гурт.

— Це наш Тарас! — пояснював Хрисанф молодим малярам. — Ви не знаєте нашого Тараса! Він у Василя Григоровича по живопису був. От маляр був! Одного разу мене як уперіщив щіткою по плечах, то я мало Богу душу не віддав. А від щітки тільки трісочки лишилися. Не вам, шмаркачам!.. — Старий маляр, звичайно, не пам'ятав деталей усіх своїх сутичок, але в цю хвилину йому щиро хотілося, щоб усе було так, як він розповів.

Антипка обережно мацав пальцями рукав нового Тарасового пальта.

Коли Тарас відповів на перші запитання давніх своїх приятелів і вони відповіли на його, Хрисанф, зовсім примруживши очі, сказав:

— Ну що ж — от би ти нас, Тарасе Григоровичу, і почастував по старій дружбі. Субота...

І він, і всі інші маляри засміялися, бо мали ці слова тільки за жарт: не піде ж, справді, невідома їм людина в доброму пальті з брудними малярами до трактиру.

Шевченко мить подумав.

— Рушили! — раптом сказав він.

— Куди? — спитав Антипка.

— Частую всіх...

Шевченко пішов попереду.

— Не до лиця тобі, Тарасе Григоровичу, з нами разом... — промовив Хрисанф, коли вже трохи пройшли. — Ти краще виділи нам на чесну кумпанію, та й не треба тобі соромити себе з нами.

— А ми за твоє здоров'я погуляємо, — додав Антипка, і всі знову засміялися.

— Підемо знаєте куди? — говорив, щось надумавши, Тарас. — Ближче до вас, на слободи, у трактир. Пам'ятаєш, Хрисанфе, в отой трактир, де ми колись не раз бували...

— Як не пам'ятати! Ми й тепер там буваємо. У нас, Тарасе, все по-старому. Сюди, за мною! — раптом закричав він і побіг навздогін за порожнім обозом.

За ним побігли всі, і Шевченко теж. Вони й тоді не раз поверталися додому з міста на порожніх биндюгах уже знайомих їм слобідських биндюжників. Візники погнали коней швидше, під гуркіт коліс щось закричав Тарасові Хрисанф, зареготали чомусь інші маляри, і Тарас раптом, підморгнувши малярам, засміявся і щосили свиснув на коней, що й без того рвалися додому.

До самого вечора частував Тарас майстрових Ширяева. Але сам не пив, сказавши, що нездужає. Невеселі спогади схвилювали його. Той самий трактир і той самий хазяїн. І той же тяжкий дух сивухи, квашеної капусти, тютюнового диму... Похилившись над столом, замислився Тарас. Наче вічність минула з тих ширяєвських часів. І живі свідки тієї страшної дійсності сидять ось поруч нього і похитуються в такт чиєїсь тихої п'яної пісні — поривчастий, лютий Хрисанф, сухотний Антипка, молоді безрадісні малярчуки...

Ты не пой, не пой,

Ты, соловушка,

Ты не пой весной...—

завів хтось тремтячим, грудним тенором, і Хрисанф, що завжди любив слухати пісні, підвів назустріч пісні голову. Очі його спохмурніли, на рудій бороді почепився клаптичок квашеної капусти й попіл від цигарки. Недопита склянка каламутної горілки стояла біля нього. Він заслухався. Антипка нахилився майже під стіл і намагався перемогти задушливий кашель.

Коли пісня погасла в трактирному диму, Хрисанф по паузі сказав благаючим голосом:

— Тарасе Григоровичу, удружіть старому знайомому, голос у вас тепер, мабуть, ще кращий... оту... про бурлаку. Тихенько, щоб тільки я й почув. Га? Тарасе? Удружіть. Все життя пам'ятатиму вашу пісню. Може, й не зустрінемось більш ніколи...

Біля них з'явився прислужник з брудним рушником під рукою.

— Піди геть! — заволав на нього Хрисанф і знову обернувся до Шевченка. — Ну, тихесенько... Ех, пісня! Як це — "забіліли сніги... забіліли білі..."

Хрисанф нахилився до Тараса, обняв, і той почав наспівувати для нього тихенько. Ніхто за столом з малярів не насмілився в ці хвилини заговорити, навіть поворухнутись. Хрисанф міг розлютитись. Навіть Антипка, перемігши нарешті свій кашель, так і залишився в зігнутій позі з похиленою головою.

Та тільки заплаче По білому тілу, По бурлацькому Товариш його Товариш його... "Прости ж мене, брате, Вірний товаришу, Може, я умру..."

Зовсім тихо, нечутно для інших столів, наспівував, нахилившись до Хрисанфа, Тарас.

Пісня про безталанного бурлаку розворушила Хрисанфа. Сльози котились у нього по щоках.

Пізно ввечері повертався Шевченко візником до міста. По дорозі він передумав і сказав візникові адресу Ве-неціанова. Йому хотілося перед від'їздом попрощатися зі старим. Маляри настроїли Тараса на меланхолійний лад, і він не хотів зараз залишатися на самоті зі своїми думками.

Старий художник радісними обіймами зустрів Тараса. Зраділи Шевченкові й дочки Венеціанова Феліцата й Олександра, що знали його як веселого, співучого і винахідливого в товаристві. Книжка, яку вони читали вголос, зникла. Тим часом Олексій Гаврилович повів Шевченка до своєї майстерні — похвалитися деякими новими роботами, закінченими й тільки розпочатими. В його майстерні Шевченко завжди знаходив для себе щось таке, що неминуче викликало цікаву розмову на тему, без якої ніколи не обходилися візити до Венеціанова, — про народ у мистецтві.

За чаєм Шевченко розповів про свою зустріч з малярами. Венецианов знав не тільки самого Ширяева, а й декого з його майстрів-живописців. Чув і про Хрисанфа. Він висловив навіть бажання запросити Хрисанфа за натурника для одного зі своїх народних портретів.

Цього вечора обидві панночки були розчаровані. Тарас був не в настрої, не співав, як завжди, не читав віршів і не розповідав смішних історій. Це помітив і Олексій Гаврилович. Він спитав, чи не треба Тарасові в чому-небудь допомогти. Тарас подякував. Ні, він просто сумує перед тривалою розлукою з друзями і столицею.

— їду з Петербурга, а в самого на серці тяжкі думи...

— Що ж, до своїх братів і сестер поїдеш? — питався Венеціанов.

— Спочатку до Тарновського. Замовлену картину одвезу. По сусідству в нього мої знайомі. Та й він запрошував. Всі наші в нього бували. З Євгеном Павловичем до нього й приїдемо. Особливо гостювати не доведеться, працювати треба. Надумав оце зробити серію гравюр на українські теми. Думаю змалювати з натури кілька історичних пам’яток та малюнків з сьогоднішнього життя народу. Україна в кількох живописних образах. Так і звати-меться — "Живописна Україна". А потім надрукувати гравюри і розіслати тим, хто заздалегідь замовить. Звичайно, на це треба часу та грошей.

— Добра справа і потрібна народові, — підтримав Ве-неціанов. — А щодо грошей, то спробуй вдатися до Товариства заохочення художників. Вони не раз допомагали тобі, зроблять це й тепер. Можна буде якось і підказати їм.

— Нехай же як уже зроблю що-небудь, а тим часом сподіватимусь на замовлення. Не впервину мені заробляти портретами. Потрібні будуть знайомства...

— Що ти, батечку мій! Не турбуйся передчасно. Будеш дорогим гостем у кожному маєтку. Я придивляюсь до тебе уже стільки років. Нещодавно в одному салоні я чув розмову про тебе.

— Лаяли?

- Ні.

— Називали мужичим поетом? Казали, що від мене дьогтем чути?

— Ні, Тарасе Григоровичу. Те, що я чув, несхоже ні на те, ні на те. Один український письменник назвав тебе національним поетом. Це високе звання, Тарасе Григоровичу! Дай тобі Бог, Тарасе Григоровичу, дай Бог! Моє діло — живопис. В поезії я дилетант. Та одно у нас, Тарасе Григоровичу, спільне — це наша любов до простих людей. Тільки одна різниця: я уже на спаді, а ти тільки підіймаєшся. Ну що ж, ти, батечку, й досягнеш більшого, ніж я.

Шевченко здивовано слухав Венеціанова, ніяковіючи від його слів. А старий художник провадив далі:

— І не тільки про поезію я кажу, а й про живопис. "Катерина" — це вже нове, нове в зображенні народу. Я в своїх картинах до цього не дійшов. Та вже й не дійду.

Шевченко був зворушений. Дівчата, відчувши в батькових словах щось не зовсім звичне, принишкли і вже не пустували й не чіпали Шевченка.

— В живопису, Олексію Гавриловичу, я ще не знайшов свого власного шляху.

— Ні, ти вже знайшов його, мій друже. Знайшов ще тоді, коли, залишаючись учнем Карла Павловича, не пішов його слідами, як інші його учні, а рушив уперед своєю стежкою. І рік у рік усе менше й менше ти учень Брюллова. Таким шляхом у житті йдуть тільки справжні митці.

— Я й зараз, після п'ятьох років науки в Брюллова, скажу: він для мене недосяжна вершина.

— Звичайно, Тарасе Григоровичу, звичайно, — поквапливо говорив Венеціанов. — Більше того, мені відомі його погляди, в нього можна вчитися не тільки живопису, а й принципам мислення, поглядам на речі. Але всупереч усьому цьому в мистецтві для нього антика і Біблія — те, що для нас народ. Я знаю: Карл Павлович сповнений найщиріших симпатій до народу, до темного, убогого мужика, але в своє мистецтво він не пускає його. Живих людей з народу в його творах немає...

Обидві панночки вже зникли з вітальні, їм таки досить набридли подібні розмови. Вже була пізня ніч, а Шевченко й Венеціанов все ще провадили розмову.

І, вже прощаючись, Олексій Гаврилович говорив:

— Брюллов геніальний, але майбутнє нашого мистецтва не за ним і не за його учнями. Він належить до того, що вже минає, відживає. Ти, Тарасе Григоровичу, вчився в нього, але ти й переміг його... Знайшов у собі таку силу. От у ній і є твоє майбутнє. І добре, батечку мій рідний, що ти їдеш зараз не до Рима, а на свою Україну, до народу. Твоє коріння потребує зараз саме цих соків. А за кордоном, якщо буде треба, ще встигнеш побувати.

Вони розцілувались на прощання.

Над мовчазним Петербургом миготіли зорі. Темні вулиці були порожні й тихі. З насолодою Шевченко вдихав на повні легені прохолоду ночі. На кам'яній набережній він спинився, дивлячись на Неву. Ладозький лід пройшов. Не чути було навіть плюскоту швидких хвиль, що де-не-де виблискували під тьмяними ліхтарями.

І хоч довкола не було нікого, здавалося Шевченкові, він чує радісний дзвінкий сміх і привітні голоси друзів і вчителів, що прийшли провести його в довгу подорож. І ніби йде він назустріч багатоголосій, життєрадісній, метушливій юрбі, простягає руки до них, потрапляє враз у гарячі обійми і вітальний гамір на мить заглушає все...

17

Брюллов додержав слова: для чергової академічної виставки взяли кілька Шевченкових картин. Здійснилися й інші слова вчителя — про відвідання виставки царем.

На стінах великої академічної зали тепер було більше картин, далеких від античних чи біблійних сюжетів, хоч старі майстри Академії залишались на своїх попередніх позиціях, а Венеціанов навіть повернувся після живописання образів з народу до академічних класичних тем.

Миколу Першого супроводив міністр освіти Уваров. Значно відстали від них государиня і її оточення з професорів. Президент Академії Оленін сам пояснював государині. Очі Миколи Першого пробігали по картинах, часом спиняючись на якійсь на одну-дві секунди. Він слухав, як доповідав йому Уваров.

— Це, ваша величносте, — пояснював Оленін государині, — академік Бруні. Його "Мідний змій" дістає різні оцінки, але, як може переконатись тут ваша величність, це все-таки чудова робота.

— О так, так! — не спиняючись поглядом на Бруні, погоджувалась государиня.

Оглянувшись на одну мить на картину Бруні, Микола Перший не дуже голосно сказав Уварову:

— Генерал-губернатор Ессен скаржиться, що в збірниках "Сплетни" якийсь літератор насмілився поглумитися з нього.

— Так, ваша величносте, на жаль, це мало місце. Я думаю викликати цензора і зробити йому якнайсуворіше попередження.

Обличчя Миколи Першого було спокійне, так наче він погоджувався зі своїм міністром, але він повільно і неголосно наказав:

— Видання слід було давно заборонити. Ніякої користі для Росії від нього не можна чекати. Забороніть зовсім. Цензора на гауптвахту на один день. Треба, щоб він мав час подумати краще.

Государиня з Оленіним відстали, спинившись на хвилину біля картини Венеціанова, і цар теж спинився в кутку зали, очевидно, чекаючи, що вони наблизяться.

Оленін провадив свої пояснення далі:

— Це, ваша величносте, Венеціанов. Він мав честь свого часу бути представленим вашій величності.

— Можливо, можливо, — відповіла неуважно государиня.

— Від картин на теми народні, — говорив далі Оленін, — цей художник знову перейшов до тем класичних, благородних. Ось прошу, ваша величносте, "Ранок поміщиці", а це "На жнивах".

Микола Перший ледве помітним рухом спинив Уварова, що саме хотів був доповідати про справи далі, і втрутився до розмови:

— Селянка годує дитину на жнивах. Страждання народу на роботі в свого пана. Потрібна така картина Росії?

Оленін заметушився. Він вихопився на кілька кроків вперед і став між Миколою Першим і государинею.

— Насмілюсь звернути увагу вашої величності, — зробив він уклін у бік государя, — на нову, майже сьогоднішню, картину цього художника.

І він, напівобернувшись до стіни, показав на велике полотно, на якому стояла на весь зріст висока, зовсім гола жінка, балерина. Біля її ніг клопоталась прислужниця.

— Це справа інша, — рішучим тоном вимовив цар. Зробивши кілька кроків уперед, він сказав Уварову: — Академії треба вказати...

Він не договорив, побачивши на стіні картину "Купальниці". Оленін послужливо пояснив:

— Це, ваша величносте, картина того ж художника. Вона зроблена більш як десять років тому і наочно свідчить, що художник знов повертається до попередніх своїх тем.

Микола Перший на кілька секунд затримав увагу на постаті голої купальниці, мугикнув і коротко сказав:

— Благородство ліній натури — ось основа для справжнього мистецтва. Зовнішній аристократизм натури свідчить і про душевний ідеал...

— О ваша величносте! — вигукнув Оленін. — Ось вона — істина! Аристократизм натури відповідає душевному ідеалу. На цьому стояло велике мистецтво еллінів.

Цар глянув булькатими сірими очима на Оленіна і рушив далі. В президента Академії стало легше на серці: в нього були підстави побоюватись, що государ захоче глянути на натурщицю. Оленін добре пам'ятав, що за натурщицю Венеціанову була жінка сусідського двірника...

Повернувшись до государині, Оленін сказав:

— Може, вашій величності приємно буде поглянути на картини молодого художника, до якого майже п'ять років тому ваша величність зволили виявити високу милість, узявши участь у лотереї.

— Приємно, що ми тоді не помилились, — відповіла государиня. — Щоправда, пам'ять наша не зберегла цього...

— Прізвище? — спитав цар.

— Шевченко, ваша величносте, — метнувся Оленін до царя. — Це його картини: "Хлопчик, що дає хліб собаці", "Ворожка", "Сліпі старці"...

— Він і поет, ваша величносте, — додав Уваров, — малоросійський. Нещодавно написав поему про відоме в історії повстання гайдамаків...

— Які різали своїх панів?

— Польських, ваша величносте.

Микола нахмурився:

— Ти вважаєш, що російських ці... як їх...

— Гайдамаки, ваша величносте...

— Не різали б? А Пугачов кого вішав? Теж чужих?

Уваров занімів. І в паузі було чути, як Оленін пояснював государині:

— А це, ваша величносте, чудові творіння наших старих академіків. Еллінська краса, благородство ліній, кла-сичність сюжетів... "Христос з'являється народові", "Богоматір". Тут риси епохи Ренесансу. А ось неповторні й не-перевершені в мистецтві лінії жіночого тіла.

Микола Перший похмуро й скоса позирнув на постаті балерини і купальниць Венеціанова. Потім зовсім одвернувся від картин. Уваров принишк біля нього знітившись.

18

Настав 1843 рік. У квітні Шевченко разом з Гребінкою виїхали в Україну. В Борзненському повіті на Чернігівщині красувалась Качанівка, що належала колись Рум'ян-цеву-Задунайському, а понад двадцять років тому дісталася Тарновському Григорієві Степановичу. Щоліта приїздили сюди видатні діячі мистецтва, літератури, науки. Тут уже побували Максимович, Глінка, Гоголь, Маркевич, Штернберг, Віктор Забіла, Лев Жемчужников... Багато видатних людей переступало поріг чудового палацу, блукали алеями і стежками величезного, на сотні десятин, старого парку над річкою Смошем. Цієї весни тут чекали на Шевченка.

Позаду залишилась рогачка на околиці, і тільки невеликі дерев'яні будиночки міщан та малопримітні крамнички і трактири ще миготять обабіч дороги. Пасажири в тарантасі перемовляються. Шевченко сидить мовчки.

Два дні тому він був у домі Енгельгардта. Прощався з двірнею в людській. Куховарка, баба Верещачка, що варила панським людям, обіймала на прощання його і просила передати поклони мало не половині Кирилівки. Він усіх і не запам'ятав: "І Дем'янові поклонися, і бабі Одарці, і Лепестині, і сестрам своїм, Катерині і Яринці, і батюшку в ручку цмокни, а мою хрещеницю попівну Федосію в личко за мене поцілуй. Не забудеш?" — "Не забуду, бабо, поцілую". — "Ой, та вона ж, мабуть, панночка вже на виданні... господи!.."

Сьогодні вранці Брюллов завітав до його кімнати. Обняв на прощання.

— В майбутньому, Тарасе, тебе менш за інших називатимуть моїм учнем, та я люблю тебе.

— Але ж я учень ваш і все життя буду вдячний вам за науку.

— Ех, Тарасе!.. В чемодані ти везеш "Гайдамаки" на Україну, де живуть сини й онуки твоїх жорстоких героїв і, може, сумують по тих подіях, що ти воскресив у своїй поемі. І ти читатимеш її там.

— Першим простим людям, яких зустріну.

— Тоді нарешті заборонять твою поему, яку чомусь не заборонили досі.

— То була Польща, а не Росія — ось чому.

— Польща?! — вигукнув здивовано він і процитував рядок з поеми: — "Тяжко! Важко! Кат панує..." Це теж про Польщу чи про царя Миколу?

— Так, про нього.

— Тарасе!..

— Ви самі читали мені забороненого Пушкіна.

— Так, але цар убив поета. "Кат панує..." Ні, цього ти не чув від мене, Тарасе...

...Столиця вже зосталась позаду. Одинокі люди по дорозі в сіряках з домашнього сукна й темних ковпаках, берези, розкидані по убогих полях. І баскі тройки назустріч, і тіні весняних хмарин, що перебігають шлях...

Що там жде попереду, за далеким серпанковим обрієм, за тяжкою й радісною його молодістю?..

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

1

Ось станція на околиці першого українського села. Тарантас проїздить під буйно розквітлими крислатими вишнями, що сягають гіллям з-за плоту аж на дорогу і чіпляються за шапки та капелюхи подорожніх. Шевченко пробує схопити гілку, але вони швидко проїздять, і вишня всипає пасажирів цвітом. Шевченко і Гребінка сміються. Тарас обережно збирає з плаща пелюстки в жменю і спрагло вдихає їхній аромат. Нечутними кроками увійшли в село запашні сутінки. Подорожнім пропонують влаштуватись на ночівлю в тарантасі. Поблизу шинок, і дехто йде туди. Гребінка радить Шевченкові піти в заїзд або знайти куток у станції і виспатись, але Тарас у якомусь збудженні і захваті, навіть не відповівши другові, зникає в селі. Гребінка дивиться йому вслід, усміхнувшись, махає байдуже рукою і йде в станцію.

Полум'я то пригасає, то розгорається яскравіш і вихоплює на мить з темряви порожні мажі з еійями на землі і ярмами біля них, круторогих волів, що порозлягались і спокійно ремиґають. Попідкладавши під себе старі свитки чи кожухи, лежать довкола багаття чумаки. Величезним ополоником старий чумак розмішує кашу в казані на рогачках, затуляючи долонею від полум’я- довгі сиві вуса. Його сухорляве, засмалене на весняних вітрах обличчя зосереджене і суворе. Згадавши про люльку в зубах, він бере складеними, наче для молитви, трьома пальцями жарину і, так само не поспішаючи, тицяє жарину в величезну люльку. Коли він відходить од багаття, воли повертають за ним услід голови, не перестаючи ремиґати. За хвилину чумак знову виринає з пітьми, вистукує люльку об постіл і ховає її в бездонній кишені білих полотняних штанів.

— Беріть ложки... — проказує він.

Чумаки дістають саморобні дерев'яні ложки, хрестяться.

Ставши навколішки, старий чумак творить молитву: "Отче наш! Іже єси на небесі... Хай святиться ім'я Твоє..." Серйозні й уважні обличчя чумаків. Дехто й собі стоїть навколішках. З-за хмари викотився повний місяць і поплив над степом. На горі, над річкою, мирно мріє вві сні хутір з високими тополями. Слова молитви перебиває зовсім близько деркач. Пропідпадьомкав, пролітаючи, перепел. Білочолий віл у задумі поклав голову на шию супрязі... "Хай буде воля Твоя. Хай прийде царствіє Твоє..." Але хтось блукає поблизу в степу. Може, на вогонь іде. Місяць якраз знову поринув у хмари. Нічого не видно в степу. Чого це розкричалися степові птахи серед ночі? "І прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо боржникам і ворогам нашим..." А таки й справді — хтось іде до багаття. Ось уже поміж волами, що повернули до нього голови. Кладе на чола їм руку, наче благословляє... Хвала Богові — добрий чоловік!

В осяяне багаттям коло назустріч повільним поглядам чумаків виходить з темряви Шевченко. Він збуджений. Волосся розкуйовдилось. Очі його проміняться проти вогню вологим полиском. Метушливо бігає по людях погляд.

— Здрастуйте, люди добрі!

— Здрастуйте й вам!

— Не проженете?

— Сідай, добрий чоловіче, до каші, — говорить старий чумак і дає Тарасові ложку.

Чумаки розсуваються, звільняючи місце для нічного гостя. Набрав ложку і Тарас. Поволі несе до рота. Тремтить його рука.

Тільки старий чумак, що дивився нібито на кінчики своїх вусів, помічає це і ще ніби пильніше починає приглядатись до своїх вусів та до ложки з кашею...

Гребінка, що знайшов куток на ночівлю для себе й Тараса в наглядача станції, прокинувся серед ночі. Місяць світив крізь прочинене вікно, і було видно, що постіль Тараса незайнята. Хтось пройшов попід вікнами. На далекому кутку села валували собаки. Хтось іще пройшов тихою ступою, мабуть у постолах, під вікном, і стиха загомоніли старечі голоси. Спочатку не можна було добрати слів. Гребінка сів на лаві біля вікна. Зовсім близько двоє дідів ділилися тютюном. Гребінка впізнав височенного бородатого сторожа стайні. У другого з-за пазухи визирало дерев’яне калатало. Він довго копався в кишені, дістав кресало. Цокнув шматок криці по кременю, кілька іскор полетіли в різні боки і відразу погасли. Сторож розповідав тонким, майже жіночим голосом:

— Увійшов ото він у шинок та й дивиться на людей, а вони на нього. Він мовчить, і вони мовчать. А в самого очі горять, наче він за ворогом женеться, та не знайде... "Драстуйте, — каже, — люди добрі!.." А дядьки мовчать та на очі його дивляться. От він підійшов до шинкарки: "Налий, — каже, — в оцю, — та й показує на склянку. — Та не повну..." Ковтнув, узяв щіпку квашеної капусти, пожував, прицмокнув і знову на людей дивиться, наче вперше бачить... А тоді вийшов і подався на село. Ну, я назирці... От я йду слідом, калатало з пазухи дістав на всякий случай...

— Документ було стребувать, — бовкнув стаєнний сторож простудженим басом, — та до двору або до старости...

Сільський сторож ще викресав іскри. Почав роздмухувати губку.

— Хто його зна... Боязно... — Запалив люльку й провадив далі: — От я назирці... назирці... А він по дворах зазирає, в садочки. А де в хатах засвітили, то він поволі ступає попідвіконню і в хати зазирає. "Е, — думаю, — тут діло непросте. Тут я тебе, голубе, так не покину..." Ну, прийшли ми на майдан. Хлопці й дівчата на колодках. Вже не знаю, що він їм казав, а тільки знаю, що найняв музики та заохочував до танцю. А сам не танцював, ні...

— Очі одводив... — знову бовкнув стаєнний сторож. — Треба було за ним, за ним. На п'яти йому наступати.

— А я й на хвильку очей з нього не спускав. Він з майдану — я за ним. Він через перелаза — я за ним. Він у левади — я за ним. А як вийшов за царину, у степ, та побачив, що я за ним назирці, то став і жде. А я задкую, задкую собі, та в ярок, та підтюпцем. Ледве втік...

— А він?

— Отак у степ, без дороги, навмання. Що воно за людина? Чи стерявся?

Другий сторож теж запалив трубку. Вони постояли хвилину мовчки, потім так само мовчки розійшлися в різні боки. Коли кроки їх затихли, Гребінка вийшов на вулицю.

Станція стояла край села, і він поволі пішов за царину. Його здивувало, що в степу, незважаючи на глуху ніч, було гамірно. Один деркач перегукувався з другим. В лузі гудів бугай. З усіх боків били перепели. Свистіли в озимині якісь звірята. Невидима сова проверещала над голо-вою і наче впала поблизу в траву. Коротко заіржав і незграбно протупотів десь неподалеку спутаний кінь. Із стайні біля станції відгукнувся інший.

Гребінка знайшов невисокий горбок, розстелив плащ і сів, оглядаючи степ. Хмарка найшла на місяць. Степ пірнув у темряву. Десь, на самому обрії, ледве блимав нерухомий вогник. Певне, там були люди і точилась тиха й мирна розмова. Йому заманулося туди. Він би послухав залюбки якихось небилиць, чи сміховинних історій, або страшної казки про відьом і чортів, а може, й сумної дівочої пісні. Але до цього вогника далеко-далеко, та й чи є туди дорога через темний гомінкий степ? Ні, він залишиться тут.

А біля того вогника стояв серед чумаків Тарас і голосно, схвильовано читав їм напам'ять свої натхненні рядки:

Смеркалося. Із Лисянки

Кругом засвітило: Ото Гонта з Залізняком Люльки закурили. Страшно, страшно закурили! І в пеклі не вміють Отак курить. Гнилий Тікич Кров'ю червоніє Шляхетською...

А тим часом гайдамаки Столи вздовж базару Поставили, несуть страву, Де що запопали, Щоб засвітла повечерять. — Гуляй! — загукали. Вечеряють, а кругом їх Пекло червоніє.

У полум'ї, повішані На кроквах, чорніють Панські трупи. Горять крокви І падають з ними.

— Пийте, діти! Пийте, лийте!

З панами такими,

Може, ще раз зустрінемось, Ще раз погуляєм. — І поставець одним духом Залізняк черкає.

— За прокляті ваші трупи, За душі прокляті. Ще раз вип'ю! Пийте, діти! Вип'єм, Гонто, брате!

Застигли хто як був вражені й занімілі чумаки. Загасало багаття. Тільки гомінкому травневому степові не було впину. Закінчив читати Тарас. Уклонився чумакам, пішов і зник у темряві. Підхопився був молодий чумак, кинувся за Тарасом, але нікого вже не побачив у мороці. І, повертаючись до товариства, він усе ще оглядався на степ:

— Хто ти, чоловіче? Хто?..

Але ніч не дає йому відповіді.

— А може, це й не людина, а видіння таке нам... — вимовляє з радісним збудженням і осяйними очима другий чумак.

Мовчить степ. Тільки зірки блимають яскравіше та поволі ремиґають воли біля маж.

2

Оркестрові з кріпаків не аплодували. Так було заведено, і ніхто не порушував цієї традиції. Грали вони добре. Наприкінці сам господар, Григорій Степанович Тарновський, не підводячись, наказав:

— Антракти до "Егмонта"...

Диригент, він же й перший скрипаль, Михайло Кале-никович, шанобливо схилившись перед гостями, вислухав наказ свого пана, потім повернувся до музик і поклав собі на плече скрипку. Оркестр взявся за інструменти.

Тарновський обернувся до своїх нечисленних гостей, що сиділи в кріслах малої зали півколом.

— Кілька років тому, панове, — промовив він неголосно й спокійно, але з прихованою гордістю, — тут, у цьому залі, ця музика зворушила Михайла Івановича Глінку.

Всією своєю постаттю разом із скрипкою Михайло Каленикович зробив рух, і оркестр почав. Шевченко чомусь підвівся і став позаду крісла. Так він простояв до самого кінця. Тарновський не дивився на гостей. Він був певен, що виконання справить на всіх враження, і, наперед вдоволений, грався брелоком на довгому золотому ланцюжку, що звисав на його жилеті.

Старша племінниця Тарновського Надія Василівна, хоч і не вперше чула цю музику, тепер ніби застигла з молитовним виглядом, поринаючи в музичну хвилю. Тиха й релігійна, вона й до музики, серйозної, глибокої, ставилася з побожністю. В ці хвилини ніщо не існувало для неї довкола, тільки звуки, мелодія.

Інші гості слухали з насолодою чи, з поваги до господаря, вдавали, що слухають. Тільки менша племінниця Тарновського, Марія Задорожна, широко розкритими очима дивилася збоку на Тараса Григоровича. З властивим їй лукавством вона розпізнала думки свого дядька: він пишається тим, що в його маєтку гостювало багато видатних митців. А тепер ще й Шевченко, про якого вже прокотилася слава по Україні. Вона чудово розуміла, що п дядько зовнішньо дуже стриманий, але в думках він радий, йому приємно, що до нього першого з усіх панів на Україні завітав уже вславлений поет, перед яким готові розчинитись вітальні багатьох палаців.

Поволі вона підводить погляд угору і спиняється на новій картині, яку написав Шевченко на замовлення дядька й привіз кілька днів тому. Це "Катерина" за сюжетом його ж поеми. Безталанна, зведена офіцером сільська дівчина. І хоч на картині видно й цього офіцера, і якогось старого селянина, що вирізує ложки, та Катерина са-ма-самісінька зі своїм непоправним горем, одинока, пропаща... І чому цей Шевченко і намалював, і написав стільки про звичайну селянську дівчину? Адже він не гірше знає й панське життя... Адже інші поети пишуть про почуття й життя панночок і панів, а цей... не написав жодного разу... А хіба офіцери зраджують тільки мужичок, а панночок ні? Невже він думає, що панночки без серця, без почуттів? Він сам мужик, і, певне, йому незнайомі тонкі почуття. Але чому ж тоді він стоїть, застигнувши на місці, склавши на грудях руки, видно, полонений Бетховеном? Мабуть, його хвилює те, що оркестр увесь із кріпаків, яким він і сам був нещодавно. Як важко все це збагнути. А все-таки він цікавий, приємний. В нього замислені, глибокі очі, високе чоло, кремезна постать і така незалежна поведінка тут, наче він теж має дев'ять тисяч душ і капітали, як і дядько Григорій Степанович. Еге, коли б тільки! А таки гарний він у такій позі! Але що це? Він аплодує?! Оркестр закінчив Бетховена, і він, Шевченко, дядьків гість, аплодує Михайлові Калениковичу і всім іншим кріпакам!.. Цього ніколи тут не бувало. Це недозволен©. В присутності панів аплодувати кріпакам!.. Ну, так, дядько вже похмурніє, він роздратований поведінкою гостя, і всім теж ніяково за Шевченка. Ах, як незручно, прикро! Ну, ось дядько підводиться і запрошує гостей пройти до парку, поки на веранді накриватимуть до чаю. Нечема Шевченко дивиться вслід оркестрові, що зник з естради через спеціально для того зроблені двері. Ой, що це за день сьогодні?.. Дядько підходить до Шевченка, вичавлює на своєму холоднуватому сухому обличчі привітну усмішку і бере Тараса Григоровича під руку! Вони перші виходять до парку. Від дядькового роздратування немає й сліду... Ну, дядечку, ваша усмішка все-таки нещира. Шевченко чудово знає, що не можна аплодувати, і зробив це навмисне перед вами, дядечку... Так вам і треба! Молодець Шевченко! Не кожен і гусар на це зважиться. Який гарний цей Шевченко!

Дівчина задумливими очима проводить невеличкий гурт гостей, що зникає в гущавині парку, хвилину стоїть на місці в порожньому залі, трохи замислившись, потім враз підстрибує, робить складний пірует, дзвінко аплодує, ніби оркестрові, і вибігає в двері.

Алея чудових пірамідальних тополь веде од величезного кам'яного палацу до в'їзду в садибу, де гривасті леви зустріли вчора Тараса холодним кам'яним поглядом, грандіозний парк над Смошем зачарував його. Він бачив до того чимало прекрасних поміщицьких і царських парків. Кожен з них милував його зір своєю особливою красою. Парк Тарновського вразив його величчю зеленого простору, могутністю рослинності, напрочуд натуральним поєднанням мальовничих озер, ставків, річки, горбів і долин з буйною повінню столітніх дубів, кленів, ясенів, яснокорих беріз. Пишні крони старих дерев ніби громадились одна на одну, заливаючи все довкола зеленим водоспадом. Буяння натури було тут таке могутнє, що Тарас Григорович раз у раз спинявся. Йому захоплювало віддих. Професіональне почуття художника примушувало його згадувати про пензлі й палітру.

Вчора перед смерком він уперше зайшов до парку і блукав по хащах і алеях, зворушений дивною його красою. Старі крислаті верби над ставом мало не викликали на його очах сліз. Згадав раптом верби й тополі на батьковім подвір'ї і самого себе дитиною в ріднім селі. "Верби сумні, як ті сестри, що вже віддалися й покинули батькову хату..." — подумав. Побачити б їх швидше, обійняти, пригорнути до свого серця... Чотирнадцять років не бачив їх, рідних братів і сестер.

Він їхав сюди на поштових, його слава мчала на крилах. Слава випередила поета. І ніби ті солов'ї, яких так бажав почути Шевченко, рознесли її по Україні.

Поет побоювався, що не знайде собі пристановища в ріднім краї, а незабаром переконався, що не матиме стільки часу й сил, щоб відгукнутися на всі запросини. Багато було таких, що хотіли мати його за свого гостя...

Проходили повз оранжерею зимового саду, і Тар-новський спитав:

— Вам добре тут, Тарасе Григоровичу?

Шевченко подякував. В оранжереї були дві гарні кімнати, і він почував себе тут набагато вільніше, ніж у палаці.

Тарновський говорив далі:

— У вашій кімнаті жив під час гостювання в мене Глінка. Тут він написав кілька романсів. Деякі на українські тексти Забіли. Тут він працював і над "Русланом і Людмилою". Цілого тексту опери тоді ще не було, але Михайло Іванович уже творив музику. Мій оркестр і мій хор тоді вже виконували ці речі. Іноді ними керував Михайло Іванович. Ви бачили в палаці картину Штернберга "Глінка в Качанівці"? На ній Глінка і Маркевич за столом, працюють. Штернберг і я біля мольберта.

— Бачив.

— Так і було. Маркевич допомагав Глінці текстами.

Помітивши, що Шевченко зачудовано оглядає старезний дуб, Тарновський сказав:

— Цей дуб знає ще часи гетьманщини. Його з різних позицій малював Штернберг у ті ж дні, коли був тут і Глінка.

Як там ведеться його другові під чужим небом? Його українські пейзажі були чудові. Чи знайде він таке ж натхнення в Італії?

— Він пише вам? — спитав Тарновський.

— Штернберг? Пише, але дуже мало... Живе в злиднях і на здоров'я скаржиться.

— Він був закоханий у мою племінницю в Петербурзі. Здається, в них був роман. Проте вона не дала йому згоди і віддалася за одного лікаря. Жіноче серце буває часом важко збагнути.

Шевченко скоса позирнув на господаря. Йому не сподобалася нещирість Григорія Степановича: адже саме він відрадив племінницю від шлюбу з Василем Штернбергом.

Вони вийшли на стару березову алею, і Тарновський поспішив сказати:

— Микола Васильович Гоголь найбільше любив цю алею. Я наказав на той край алеї негайно перенести одну чудову альтанку. Це сподобалося Миколі Васильовичу, і він часто працював у ній, коли дозволяла година. Тепер ми звемо ту альтанку Гоголевою.

Шевченкові було приємно ходити по місцях, де нещодавно були видатні й дорогі його серцю люди. Неприємно було тільки те, що господар ніби колекціонував сліди цих видатних людей і пишався самим перебуванням їх тут, а й словом не прохопився про те, що зробило їх видатними й відомими. Шевченко промовив по хвилинній мовчанці:

— "Мертві душі" призвели до хвилювання умів у Росії. Баталія з приводу твору не припиняється й досі.

— Це не найвище в Гоголя, — сказав, махнувши рукою, Тарновський. — Переоцінили. А проте ми ще не знаємо, які будуть дальші частини... Здається, Гоголь обіцяв показати позитивних героїв. Адже є в нас такі серед поміщиків? Є. Коли ти правдивий художник, ти повинен показати і те, і те. Але Гоголь все-таки великий наш земляк. В цьому я згоден з цим... як його... Бєлінським.

Дискусія була б тут зайвою. Шевченко не відповів нічого. Вони повернули до озера і раптом зустріли обох племінниць — Марію і Надію — та якогось невідомого Шевченкові чоловіка, які вийшли до цього ж озера з сусідньої алеї. У невідомого відчувалась військова виправка. Буйне волосся жужмом спадало на його рябувате, не зовсім свіже через недосипання обличчя.

— А ми вас шукаємо! — вигукнула весело Марія. — Приїхав Віктор Миколайович, щоб побачитися з Тарасом Григоровичем, і не схотів чекати, поки ви повернетесь до чаю. Наказав нам вести негайно до вас, у парк.

— Ми вас давно шукаємо, — додала стиха Надія.

— Ну ось... прошу вас, — з усмішкою сказав Шевченкові Тарновський. — Мій сусіда і наш малоросійський поет Віктор Миколайович Забіла.

Тарас був простягнув руку, та Забіла раптом підбіг до нього, обняв поривчасто, притиснув до себе й тричі гучно поцілував і тільки після того схопив Шевченка за руку і довго не хотів її випускати, не ховаючи радісних сліз.

— Боже мій! Тарасе Григоровичу! Не можу повірити... Ви! Невже ви?.. — І він знову кинувся обіймати Шевченка. — А я тільки почув, скочив у сідло і примчав. Чекав як свята. Дайте ж я надивлюся на вас... — І він, захоплений радісною зустріччю, дивився в усміхнені очі Тарасові й промовляв швидко, з захватом, задихаючись.

— Читав, читав ваші вірші, — сказав Шевченко, щоб зробити Забілі, який уже починав йому подобатись, приємне.

— А що ті вірші!.. — вигукнув Забіла. — От вірші!

І він раптом одним духом випалив цитату з "Гайдамаків", які надіслав був йому Шевченко на заочне знайомство.

— Панове, — промовив Тарновський, — певне ж, там, на веранді, чекають нас. Та й чай може вихолонути. Прошу вас, прошу...

Вони рушили маленькою групою. Дівчата попереду. Шевченко й Забіла попідруки. Поруч них господар. Забіла не давав говорити нікому. Він усю дорогу вичитував з пам'яті окремі місця "Гайдамаків", та так добре, артистично, з таким піднесенням, що всі раді були слухати. А коли він, цитуючи пісню кобзаря Волоха, раптом спробував ще й пританцювати в такт пісні, всім стало добре й весело. І Шевченка схвилювало тепле почуття до цієї людини. Він узяв обіруч бровасте, зі світлими миготливими очима Забілине обличчя й соковито поцілував його в губи. В цю хвилину вони обидва були вже друзями.

З

Другого дня рано-вранці Гребінка мав виїздити. Справи примушували його поспішати в своє село на Полтавщині, недалеко від Пирятина. Тарновський хотів продемонструвати йому всі свої мистецькі надбання, цілком правильно враховуючи, що про все це через Гребінку ще ширше знатиме Петербург. Надвечір приїхав ще дехто з сусідів. Чутка про видатних гостей зі столиці вже облетіла довколишні маєтки. Приїхали ще гості.

Увечері господар показував скарби своєї картинної галереї. Шевченко з великим задоволенням розглядав кращі зразки європейського класичного живопису, а також картини кращих майстрів російського мистецтва. Видно було, Тарновський не шкодував коштів на придбання видатних творів.

В малій залі знову виступав оркестр Михайла Калени-ковича. Потім капела кріпаків виконала кілька номерів з західних опер, а також хори з опер Глінки "Життя за царя" та "Руслан і Людмила".

Для Шевченка це був тяжкий вечір. Він знав: чим досконаліший виконавець, то глибше й тяжче переживає він своє рабство. Розумів і те, що присутні в залі гості, висловлюючи своє вдоволення, адресували його не виконавцям, а господареві, якого тішили ці похвали.

Після вечері концерт не поновлявся. Але грали на фортепіано й співали племінниці, просили заспівати Шевченка, про якого знали, що добре співає, та він відмовився. Гребінка читав свої нові байки. Йому аплодували й вимагали читати ще.

Якось несподівано наступила північ. Тарновський підвівся й чемно вклонився гостям. Він був дуже стриманий у розвагах. Гості почали розходитись. Шевченко й Гребінка пішли до своїх кімнат в оранжереї. Гребінка відразу принишк у себе і не подавав голосу. Тарас Григорович сів біля відчиненого вікна. Світив повний місяць, і тінь від стіни падала перед Шевченком на доріжку та газон з півоніями. Буяли квіти, і буйна повінь запахів ще більше хвилювала його. Соловей раптом прогримів так близько й несподівано, що Шевченкові здалося, ніби співець ударив його своєю піснею. "Це в бузку, що під стіною", — подумав Тарас Григорович і вже боявся поворухнутись, щоб не сполохати солов'я. Десь далі відгукнувся ще один і залящав, засвистів з дивними переливами. Далі — ще один, і ще, і ще...

І думка здоганяла думку. Що тобі? Молодий, дужий, на волі! І вже знають про тебе, поважають, люблять. Чого ж тобі ще треба? Якого дива не маєш ти? Слави? Вона вже гримить про тебе. Багатства? Ти вмієш тільки зневажати його. Кохання?.. Воно прилине...

Чиїсь кроки обірвали літ його думок. Проти місяця якась, немовби жіноча, постать м'яко ступала в напрямку до його вікна.

— Тарасе Григоровичу!

Він упізнав голос Забіли, що ночував у палаці.

— Віктор Миколайович?

— А хто ж іще? Не спите, Тарасе Григоровичу?

- Ще.

Забіла підійшов до вікна. Він був у довгому халаті й хатніх пантофлях.

— Євген Павлович, мабуть, спить?

— Я й не знаю, — відповів Тарас Григорович, — щось принишк. Втомився, певне, за цілий день. Здоров'я в нього делікатне, а завтра рано їхати. А мені бісові солов'ї не дадуть заснути. Стільки мріяв про них у столиці!

— То, може, прогуляємось алеями?

— Та я залюбки. Я звик не спати вночі. Ось тільки щоб не потурбувати Григорія Степановича. В них уже, здається, облягаються спати.

— Нічого. Ми підемо на далекий край парку, під саме село. Ніхто й не почує нас.

Коли вони проходили під вікнами Гребінки, той вихилився з вікна:

— Парубкувати?

— Ходімо погуляємо в парку, Євгене, — сказав Шевченко.

— Хіба що недовго, бо рано їхати.

Вони втрьох пішли, взявшись попідруки, на далекий куток парку. Шевченко наспівував улюблених пісень. Друзі упівголоса підтягували.

А солов'ї довкола них, ніби змагаючись, заходилися ще дужче, загриміли, зарокотали, розіллялись каскадами по зелених, овіяних ароматами пагорбах парку.

Три поети ходили глухими алеями далеко від панського будинку і то співали, то читали напам'ять свої вірші. Шевченкові здалося, що де-не-де між дерев виникали і зникали людські постаті. Над садом світив місяць, але між дерев лежав півморок, тільки на алеях було видно далеко вперед.

— Сюди! — потягнув раптом усіх Забіла на горбок під величезний столітній дуб.

Шевченко й Забіла з насолодою витяглись на буйній траві. Гребінка сів, упершись спиною в стовбур дуба, і замріяно дивився вгору, звідки крізь гілля сіялось місячне сяйво. По хвилинній мовчанці Шевченко промовив:

— Я ше раз був у галереї Григорія Степановича. Є дуже цінні картини. Для такого закутка, як Качанівка, це вже добрячий музеум. Григорій Степанович не шкодує грошей.

— Бо багато має, — вставив лаконічно Забіла. — А коли в мене їх чортма, то я й ікони поспродував би, коли б не було в тім гріха.

— Та й капела добра, і оркестр, хоч Михайло Калени-цович і недочуває трохи, — провадив далі Шевченко.

— Та тут усе так, — підхопив Забіла. — Розкішний парк, а ще не довершений, і господар не дбає. Панський палац на всю округу, а дивись — незакінчений. І все отак... Навіть сам Григорій Степанович теж такий... Меценат на всю Росію, захоплюється мистецтвом, покрови-тельствує митцям, з їхнього оточення й не вилазить, розмови про картини, літературу, сцену — то його стихія, а не розуміє того мистецтва, на яке кидає свої тисячі. Гостей любить приймати, та ще й видатних, а розберися — скупердяга, хоч капіталу в нього більше, ніж навіть у Вольховської, яка двічі щороку такі бали дає, яких ви й у столиці не бачили.

— Про ту я тільки чув, — сказав Шевченко. - А подивитись на те диво, уламок старовини, слід було б... Цікаво.

— Поїдемо до неї на Петра й Павла, — озвався Гребінка. — Тільки не забарись до мене, бо треба потрапити до неї на самий бал.

Забіла раптом заспівав:

Гуде вітер вельми в полі...

Всі з приємністю слухали, не прохоплюючись і словом. Цей романс, як і всі вірші Забіли, був безрадісний, сповнений ліризму, меланхолії. Яких вісім років тому Віктор Миколайович, подавшись у відставку з військової служби, закохався в дочку свого сусіди пана Білозерського, Любов Михайлівну. Вони вже мріяли й побратись, та старий Білозерський примусив дочку вийти заміж за одного багатого пана. З того часу зовсім змінився Забіла і життя його теж змінилося. Та ні пиятика, ні бешкети, ніщо не витруїло в ньому простоти й щирості, безпосереднього ліричного почуття і того людського, що заховане було в найглибших куточках душі й виливається тільки інколи, в хвилини щирих дружніх признань...

— Тарасе Григоровичу, — промовив він, зітхнувши, після того, як скінчив співати, — їдьмо до мене завтра на мій хутір. Тут тоскно і нудно. Тут я ніби в кайданах. А на моїй Кукоріковщині — воля, сам собі господар. Коли б іще приїхав Глінка — які б я пісні написав для нього! Він мені своєю музикою допоміг вилити, що є на душі. Тарасе Григоровичу, потіш душу, прочитай, що написав останнє, бо те, що раніше, я сам можу прочитати напам’ять.

— І справді, Тарасе, прочитай, — знову озвався мовчазний цього вечора Гребінка. — Ти добре читаєш у столиці по салонах, а тут — найкращий салон, якого ти, братику, ніде не матимеш. Подивись довкола. Така ніч! І все спить, тільки ми ось не можемо вгомонитись...

Помовчавши, Шевченко стиха почав "Гамалію". Він і сам відчував, що ніколи ще не читав з таким натхненням, як тут, уночі, серед вікових дубів, що бачили славну давнину. Гребінка звівся на ноги і ніби застиг, тримаючись рукою за стовбур, звівши обличчя догори, наче в молитві. Забіла вже не лежав. Він став навколішки і зачудовано, в захваті дивився в обличчя Тарасові Григоровичу, боячись поворухнутись.

Гамалія по Скутарі —

По пеклу гуляє.

Сам хурдиіу розбиває,

Кайдани ламає.

— Вилітайте, сірі птахи!..

— Боже мій! Боже мій! Це гнів пророчих проклять... — шепотіли вуста Забіли.

Реве, лютує Візантія, Руками берег достає;

Достала, зикнула, встає — І на ножах в крові німіє. Скутар, мов пекло те, палає; Через базари кров тече, Босфор широкий доливає.

І коли з останнім рядком затих Шевченків голос, Забіла кинувся цілувати його.

— Та що це ти, друже! — ніяковіючи, говорив Шевченко.

Гребінка, що досі стояв мовчки, заговорив:

— І справді, Тарасе, хоч я твого "Гамалію" вже напам'ять знаю, а, їй-бо, відчув його зараз, отут, якось інакше, особливо. Такі пристрасті! Це, може, геніально, але страшно...

Забіла слухав уважно, потім раптом зів'яв. Він знову ліг на траву горілиць. По паузі сказав тихо:

— А нам дано тільки сум виливати, сльози та нарікати на свою долю, нікчемну, мізерну. Такі наші пісні тішать нам cepije, від них нашу душу не проймає страх. З нашими піснями легше жити, Тарасе. А в тебе пророчий грім, натхнення...

— Та годі вам верзти казна-що! — вигукнув Тарас. — Давайте краще втнемо разом.

Гребінка раптом промовив:

— Якісь постаті ховаються за деревами.

Не підводячись, Забіла байдуже сказав:

— Та це двірські люди чи з села. Певне, слухали наших пісень та віршів. Вони вже не тільки нас з вами слухали отак. Чули вони тут і композиторів, і поетів.

— А ви гукніть їх, нехай ідуть до нас, — запропонував Шевченко. — Та заспіваємо гуртом.

— Гей, хто там! — гукнув Забіла. — Ідіть ближче. Тарас Григорович кличе до гурту.

За деревами заворушились несміливі постаті, поволі почали наближатися.

— Ого-го-го! — вигукнув Забіла. — Та вас тут до біса...

Забілу люди добре знали і підійшли ще ближче. Тут були і з двірської челяді, з капели, оркестру, і хлопці та дівчата з близького села. Деякі обличчя Тарас упізнавав.

— Сідайте, на чому стоїте, — скомандував Забіла. — Горілки ніхто не догадався принести? Шкода...

Люди посідали, стиха перемовляючись. Стояв тільки один чоловік, у якому Тарас упізнав старого Михайла Ка-лениковича. Він хвилину придивлявся до Шевченка, потім підійшов ближче і промовив:

— Ласкавий і ясний пане, вибачайте, не знаю вашого чину і як вас по імені й по батькові, але як ото ви сьогодні на концерті вшанували нас, то я дуже хотів зустріти вас і привітати, та все не насмілювався. А ось ви зараз дозволили нам до себе підійти, то дозвольте мені й ручку вашу з сердечною подякою потиснути. Розтривожили ви моє старе серце музики.

Старий навіть дістав величезну хустку й витер очі. Шевченко потиснув старому руку.

— Мені казали, що ви грали й Михайлові Ивановичу, коли він приїздив сюди.

— Як же, як же... І не раз. Глибокоповажаний Михайло Йванович і свою музику від нас слухали. "Руслана і Людмилу" і "Чорномора" на нас пробували. А яка людина Михайло Йванович! Людей скільки набрав до царської капели... Нашу не зачепив, а в переяславського архієрея то, може, й половину хору забрав. Кажуть, архієрей аж захворів з образи. Та що поробиш: здавна, ще з часів Катерини, забирали з архієрейських хорів на Україні співаків до столиці, для царської капели. Онде в Києві взяли Гулака-Артемовського, теж із архієрейського хору. Який співака! Михайло Йванович до нас його привезли, він і в нашій капелі пробував співати у капличці.

Шевченко раптом обірвав старого музиканта.

— Михайле Калениковичу, — сказав він, щось надумавши, — може б, ви послали когось, щоб принесли сюди скрипку, бубон і цимбали, ми б тут такого концерта ушкварили, що й русалкам у Смоші стало б гаряче.

Старий музикант підніс руку вгору, й повчально промовив:

— Благородна музика не може складатися з вище-упом’янутих інструментів. Це є музика мужицька, проста, вона не до смаку нам і ріже вухо, але задля ясного пана, якого всім серцем ми поважаємо, я кажу: "Грицьку, сучий сину, годі тобі біля дівчат тертись, біжи чимдуж і при сюди вказану музику, всі три інструменти... Та миттю, бо намну добре вуха, ще й батога покуштуєш!.."

Поки один з музик бігав аж до двору по інструменти, Гребінка сказав Тарасові:

— Бачу, ти замишляєш на всю ніч, а мені вранці їхати. Я піду.

І хоча Шевченко умовляв приятеля, Гребінка пішов до себе спати. Була глибока ніч. Спало село, спав і панський палац, навіть не маючи й гадки про те, що твориться в парку.

Забіла раптом підвівся й почав якось особливо ходити по галявинці й вимовляти якісь слова під чужий голос. Присутні зареготали. Вони впізнали голос і манери управителя маєтку. Забіла підроблявся під інших, знайомих присутнім, і щоразу двірські люди впізнавали, кого саме він наслідував. Регіт, веселі вигуки, жарти опанували весь гурт. Постать Забіли в довгому халаті й нічному ковпаку була й без того смішна. Раптом він ліг на траву, закотив халат і почав чухати собі ноги. Присутні голосно зареготали. Вони впізнали пані Тарновську, яка любила лежати в саду і примушувала дівчат розтирати їй ноги.

Забіла почав удавати самого Тарновського. Двірня мовчала. Вони враз упізнали, кого вдавав Забіла, але сміятись боялися. Тільки Михайло Каленикович з докором промовив:

— От і не гаразд, зовсім недобре, Вікторе Миколайовичу. Ах, як недобре! Він наш пан і добродій, не можна глумитися з нього. Та й щоб не було від того комусь прикрості. Вам воно нічого, а от нам... Вони можуть розгніватись.

— Хто? — спитав наївним тоном Забіла.

— Та хто ж? — відповів старий музикант. — Самі знаєте хто.

Дівчата шепталися, ледве стримуючи сміх. Шевченко щиро дивувався, спостерігаючи за Забілою.

Хлопець, задихаючись від швидкого бігу, приніс бубон, скрипку і цимбали. Вмить організували троїсту музику. Вдарили гопака, горлиці. Забіла перший підхопив якусь дівчину до танцю. В коло вбігли ще пари. Все закрутилося, замиготіло перед Тарасом Григоровичем. Зараз, при казковому сяйві місяця, край панського парку ніби ожили, ніби прокинулись від тяжкого оціпеніння ці співаки з панської капели, віртуози— скрипалі, флейтисти, віолончелісти...

Тараса й самого ноги несли до танцю. Але втримався. Михайло Каленикович підійшов до нього і, стоячи збоку, щоб не заважати йому дивитись на танок, говорив:

— Висока музика — від Бога, дар його для услажденія благородного слуху людського, а презренна горлиця чи метелиця чи хоча би й танець, гопак іменуємий, — від диявола і годиться тільки для п’яного виду, на весіллях або на хрестинах чи в шинку... І хоч як прекрасно грає мужик божественні звуки в панському оркестрі, і хоч який він майстер високого совершенства, а почує горлицю чи козачка, то забуває про всі божественні звуки, як той п'яниця перед хмільним вином, чого ви, пане, і є зараз благородним очевидцем. Помічаю на обличчі вашому, пане, невдоволення й гіркоту при лицезренії сего недостой-ного видовища. І в цьому суть вельми велика драма людська, вона ж бо суть і правда людська — панові панська музика, мужикові — мужицька, презренная. Так було і буде навіки...

Старий музикант, закінчивши, дістав з кишені хустку, але не встиг її піднести до носа та так і завмер з піднесеною рукою: молодий гість пана Тарновського, Шевченко іменуємий, раптом узявся в боки, ноги під ним заходили, і він плавно рушив у коло танцюристів. Щось аж заверещав у запалі Забіла, загукали інші танцюристи, все довкола залящало, заходило, закрутилося ще дужче, і Михайло Каленикович, забувши, що в руці хустка, тричі перехрестився нею, плюнув убік і сердито пішов геть.

Коли вже втомились танцювати, Шевченко запропонував пісні й сам перший почав заспівувати:

Гомін, гомін,

Гомін по діброві.

Туман поле покриває; Мати сина виганяє...

Хлопці й дівчата одностайно цідхопили. Шевченко відразу ж переконався, що серед молоді було чимало хлопців і дівчат, які мали прекрасні голоси.

Посідали на траву довкола Тараса і співали одну пісню за одною, без пауз і відпочинку. Молодь наче показувала гостеві свою любов до пісень і своє мистецтво. Тарас звівся був на одно коліно і диригував при місяці, потім сам не помітив, як випростався на повен зріст. І хоча вперше він зустрівся з цими людьми і вперше співав з ними, усі з гідною подиву увагою стежили за кожним ру ХОМ його рук і підкорялись його керуванню.

Давно закотився місяць, стало темно. Потім за Смо шем і за луками по той бік зайнялося на світ. Треба було розходитись по домівках. Дівчата попросили Тараса, щоб заспівав їм сам на прощання. Він охоче затягнув своєї улюбленої:

Ой не знав козак, ой не знав Супрун, А як славоньки зажити,

Гей, зібрав військо славне запорізьке Та й пішов він орду бити...

Уже сіріло навколо. Люди сиділи на траві під дубом заслухавшись. Зворушений і зачарований, Забіла дивився на невиразну в напівмороці постать Шевченка і думав про цього, незнаного досі могутнього співця, ніби сповненого великої снаги земної, співця, що об’явився в цьому глухому закутку і владно будить від дрімоти і його, й ось цих людей, що на їх обличчях і в очах немов загоряються спалахи потаємних, полум'яних думок і збуджених надій.

4

Ще в Петербурзі мріяв Тарас, як тільки повернеться в Україну, відразу ж побувати в рідному селі. Склалося інакше. Ось уже й травень минув, і червень догоряє, а він усе в колясці, усе по чужих людях, гостинних і повних благородних думок, а часом далеких, незрозумілих. А до Кирилівки все ще далеко — так наче за горами вона.

У Києві тепло вітали його в університеті, особливо ректор Максимович, про вчені праці якого Шевченко чув ще в Петербурзі. Студенти полонили його своєю щирістю і любов'ю. Дехто з них знав його "Кобзар" напам'ять. Тарас познайомився зі студентами, які ще на університетській лаві бралися за наукові дослідження і не боялися сміливо виступати на різних зібраннях і висловлювати нові, небажані для начальства думки.

Молодший за нього на цілих п'ять років вільнослухач університету Панько Куліш з Чернігівщини привертав увагу своєю культурою, запальною вдачею і літературним талантом.

Шевченко багато розповідав студентам про Петербург і своїх друзів та вчителів. Особливо затягувались ці розмови під час прогулянок Дніпром на човні. Куліш мріяв про Петербург. Але Шевченко так і не зрозумів, що саме збирається робити цей юнак у столиці.

— Хіба мало вам тут роботи? — говорив йому Тарас.

Та енергійний, вродливий юнак тільки мотав головою, як загнузданий гарячий кінь.

— Однаково я добудуся туди! Неминуче! — уперто вигукував він і не пояснював більш нічого.

"Буде гаразд, як натрапить на доброго вчителя", — думав Тарас. Промайнула несмілива думка переїхати до Києва, щоб працювати в університеті. Та, поки він не мав документа про закінчення Академії, про це не варт було й мріяти.

Чудовою вдалася прогулянка до Межигір’я біля Києва. Йому пощастило застати на Дніпрі проти Межигір'я плотарів, які перестоювали тут, чекаючи на свого хазяїна. Засвітла Тарас малював олівцем з плотів Межигірський монастир, а вночі слухав пісень плотарів і записав кілька собі в альбом.

Справи примусили його в червні вирушити на Полтавщину до Гребінки. Потрібні були нові знайомства, потрібне було вивчення всієї України, хотілось об'їздити хоча б головні її гнізда, і Гребінка неабияк прислужився в цьому. Гостював у Гребінки та його сусідів недовго. В останні дні червня вони вже їхали вдвох з Гребінкою до поміщиці Вольховської.

— Доки ти возитимеш мене по їхніх триклятих палацах? — питався невдоволено Шевченко, якому ці візити почали набридати.

— Хочу показати тобі усіх гамузом, щоб не возити до кожного.

— Виставка панів буде?

— Іменини покійного Чоловіка пані Вольховської. З'їжджаються сюди пани з доброї половини України. Днів зо три гуляють. Побачиш панів мало не з усіх губерній України. Часом їх буває більш двохсот, та ще й слуги, й діти...

— Мабуть, любить пані повеселитись.

— Де там — їй сімдесят. Напівглуха і підсліпувата. Це — уламок аристократії вісімнадцятого сторіччя. Але своїх традицій вона додержується вперто, з ними, мабуть, і помре.

У Мосівці, коли до старовинного палацу Вольховської під'їхала коляска з Шевченком і Гребінкою, слуга підбіг до коляски і притримав коней.

— Тетяна Густавівна при здоров'ї?

— Хвала Богу, в залі з гостями, — стиха доповів Гребінці слуга. — Усе вас питають, Євгене Павловичу. Та й усі вас питають, ждуть. Кажуть, Євген Павлович щойно з Петербурга, багато чого розповість.

До коляски поспішав, широко розставивши руки для обіймів, середнього віку чоловік з негарним, навіть трохи потворним обличчям і лагідною усмішкою.

— Євгене Павловичу! — гукав він. — Такий дорогий і несподіваний гість! Тетяна Густавівна радітиме. Прямо зі столиці чи зі свого хутора?

— З хутора.

Вони обнялися.

— Гостя привіз. Дозвольте рекомендувати. Ви, певне, читали "Кобзаря"?

— А звичайно.

— Ну, а це...

— Боже мій! Невже пан Шевченко?!

— Та, здається, він самий... — вітаючись і сміючись, як до давнього знайомого, сказав Тарас.

Вони довго тиснули і трясли один одному руки. Вибравши мить, Шевченко спитав пошепки у Гребінки:

— Що воно за панок?

— Капніст.

— Не чув.

— А от же й чув... принаймні про його батька — автора "Ябеды" та "Оды на рабство".

— Ще б пак не чув! То це синок?

— Цей чоловік тобі сподобається.

Дехто з гостей і слут почули про нового гостя, і скрізь — по подвір'ю, сходах, у залі — залунало:

— Шевченко!..

— Гребінка привіз. Чули?

— З самого Петербурга.

У залі, обмахуючись віялом, одна дама питала другу:

— Кес кесе Шевченко?

— Поет... пті рюсс...

— А скільки в нього кріпаків? У якій губернії?

— О, та він сам кріпак. Нещодавно викупили.

— І на балу?

Бонна Кароліна, яка порядкувала в маєтку, доповіла пані Вольховській:

— Пан Гребінка привіз з Петербурга нового малоросійського поета.

— Га? Що привіз? — питалась господиня, сидячи в кріслі в рясному оточенні старомодних вельмож і вельможних бабусь.

— Шевченка... поета. Усі радіють. Мужчини побігли знайомитись.

— Е-е... не чула. Але прийми... прийми. Скажи: я теж радію. Буде почесним гостем. Рада буду познайомитись.

Проходячи з парку повз головний під'їзд, поспішив до Гребінки молодий поет і етнограф Афанасьєв-Чуж-бинський.

— Нарешті, нарешті, Євгене Павловичу! — гукав він ще за кілька кроків.

Афанасьєв-Чужбинський хотів обняти Гребінку, але той раптом ухопив його за плечі, повернув від себе і підштовхнув уперед, до Шевченка.

— Тарасе, — сказав він, — ось тобі поет Афаш.сьєв-Чужбинський.

— Боже мій!.. — вигукнув той, вражений.

Шевченко обняв молодого поета і вченого, який схвильовано дивився йому в вічі, не знаходячи слів для привітання, а потім схопив Шевченків чемодан і повів поета під руку до своєї кімнати, яку йому, як поважному гостеві, приділила всевладна бонна Кароліна.

І незабаром до кімнати Чужбинського почали заходити один за одним гості. З усіма знайомив Тараса Григоровича Гребінка.

Серед людей, з якими познайомився тут Шевченко, був Яків де Бальмен і обидва брати Закревські та вродлива й чарівна дружина Платона Закревського Ганна Іванівна, — люди, з якими потім доля звела Тараса ближче.

А в залі, за винятком небагатьох осіб, усі нетерпеливо чекали на появу Шевченка. Бал не починався. Нарешті нові друзі привели Тараса до залу і гості шумно й весело привітали поета. Його рекомендували господині, яка хоч і не мала уявлення про Шевченка, але з настрою гостей зрозуміла його популярність і загальну повагу до нього. Тетяна Густавівна тут же запропонувала Шевченкові відкрити бал, що за звичаєм доручалось найпочеснішому гостеві. Уже попереджений про цю традицію, Тарас Григорович попросив господиню собі до пари в танці. Звичайно, Тетяна Густавівна відмовилась, бо ж ледве пересувалася сама, та й то з патерицею, і доручила цю роль Ганні Іванівні, яка й пройшла одно коло по залу з Шевченком.

Дама, що цікавилася кількістю кріпаків у Шевченка, широко розкривши очі, шукала, кому висловити своє обурення. Напохваті біля неї був Тарновський, і вона спинила його:

— Кріпак починає бал!.. Де? У палаці, куди з’їхалось панство мало не з усього краю!.. Боже мій!..

Тарновський тільки розвів безпорадно руками перед панею і пройшов далі, до Шевченка ж таки, що, закінчивши коло по залу, посадив Ганну Іванівну в крісло і відійшов убік.

— Тарасе Григоровичу, — Тарновський узяв Шевченка під руку і повів його на веранду, — бачу великий успіх і поспішаю договоритись, бо розумію: спізнюся.

— Чому?

— Тому що ви не схочете пізніше слухати таких розмов.

— Казна-що кажете, Григорію Степановичу, — засміявся Тарас Григорович.

— Хотів вам дещо замовити.

— То й кажіть.

Тарновський хвилину подумав.

— В наші краї, — почав він, — після багатьох літ відсутності нещодавно повернувся доживати один уже немічний, але видатний чоловік. Я глибоко поважаю цього чоловіка і хочу мати його портрет. Треба зробити тільки копію з портрета, який є в маєтку.

Він запитливо подивився в очі Тарасові.

— Хто це?

— Князь Рєпнін. Він живе недалеко від Києва, в Яго-тині, в своєму маєтку.

Раптова задума вкрила тінню обличчя Шевченка.

— Ні, ні, не відмовляйтесь, — поспішив попередити Тарновський. — Це багато важить для мене.

— Григорію Степановичу, — Шевченко взяв під руку Тарновського, і вони зійшли сходами на дубову алею, — мене ждуть брати, сестри, а я вже мало не два місяці усе по гостях та по чужих людях, а за своїх серце болить.

— Розумію і поділяю ваші почуття, Тарасе Григоровичу, але познайомитися з князем вам буде цікаво й корисно. Повірте мені. До того у їх маєтку багата галерея картин. Хіба це зовсім не цікавить вас?

— Я мушу за кілька днів бути в Кирилівці.

— Гаразд, цілком, цілком розумію вас. Але пообіцяйте мені поїхати в Яготин хоч на кілька днів. Звідти вам буде ближче до своїх рідних. Потім, коли ви відвідаєте Кири-лівку, знову приїдете до Рєпніних і продовжите роботу.

— Та я ж і не знаю цього князя, — відмовлявся Шевченко. — Чув тільки, що він був великим сановником...

— Віце-королем Саксонії, а потім генерал-губернатором Малоросії...

— Вірно служив цареві, а тепер нібито потрапив у царську немилість, а за що — так я й не знаю.

— Хто-небудь вам розкаже про це. З Капністом вас познайомили? Він цього літа живе в Рєпніних заради свого сина, який лікується в чудового лікаря Фішера. Князь вивіз цього медика з Саксонії. Я попрошу Капніста одвезти вас до Яготина. Він найщиріший друг родини Рєпніних.

І справді, Капніст охоче взявся за це доручення. Він сам розшукав після балу Шевченка і домовився з ним про те, що Тарас Григорович побуває спершу в його маєтку, а потім разом поїдуть до Яготина.

— А ви часом не скажете мені, Олексію Васильовичу, чому це князь Рєпнін раптом потрапив у царську немилість? Чомусь усі уникають про це говорити.

— Уникають, бо мало ще знають вас.

— Е, казна-що!..

Хвилину Капніст вагався. Потім розповів:

— Князь Рєпнін — рідний брат відомого декабриста Волконського. І батьківське прізвище його — теж Волконський. Він змінив його ще за часів Олександра Першого. В сім’ї Рєпніних, з якими Волконський породичався, не було нащадків, які зберегли б цей рід. Погодившись виконати це, князь Волконський просив дозволу в царя. Олександр Перший дозволив йому змінити прізвище... Тепер про ставлення до Рєпніна Миколи Першого. Бачте, бути рідним братом відомого декабриста і разом фаворитом царя було б незвичайним і ненормальним явищем.

— От чому Григорій Степанович не сказав мені правди, — догадався Шевченко.

— В їх домі, — провадив далі Капніст, — ви відчуєте дух декабризму, хоч ніхто вам не буде говорити про подібні речі. Ви, мабуть, познайомилися з актором Щепкіним, коли він виступав у Петербурзі?

— Ми з ним друзі.

— Я хотів сказати вам, що саме Рєпнін-Волконський допоміг Щепкінові здобути волю, отже, стати великим артистом.

— Спасибі вам, — сказав Тарас, — розвіяли ви в моєму серці сумнів і поза очі збудили в мені повагу до цієї людини.

Гості Вольховської роз'їхалися по домівках і повезли звістку про Шевченка. Скрізь заговорили про його приїзд в Україну. Багато шанувальників Шевченка, що не мали його творів, поспіхом переписували "Кобзар" і "Гайдамаки". І коли Шевченко приїхав, як обіцяв, в Ісківці на Лу-бенщині до Афанасьєва-Чужбинського, а потім у Ко-валівку до Капніста, їхні сусіди один поперед одного поспішали запросити його до себе. Тарас Григорович не мав змоги відповісти згодою на всі запрошення, хоч йому і треба було ширити коло своїх знайомих і друзів. Через рік-два він назавжди повернеться в Україну і не хотів би тоді опинитись серед чужих. Що б він не робив, які б не були його прагнення — він не повинен бути самотнім. Ні, він хоче мати друзів, людей зі щирим серцем і відкритою душею. З Чужбинським він швидко здружився і вже зробив разом з ним кілька виїздів по сусідах. Умовився з ним і про подорожі на майбутнє. Але одвертих розмов зі своїм новим приятелем Тарас Григорович уникав.

Під час однієї з таких коротких подорожей Шевченко познайомився з Платоном Лукашевичем. Ще до приїзду в село Березань, де був маєток Лукашевича, Шевченко знав про нього як про збирача фольклору, навіть корис-тався його збірником українських пісень, коли працював над "Гайдамаками". Молодий, енергійний фольклорист Лукашевич сподобався Тарасові Григоровичу, і між ними швидко налагодились дружні взаємини. Кілька років перед тим Лукашевич з науковою метою подорожував по Галичині, знайомився з молодими галицькими літераторами та вченими і тепер захопив Шевченка своїм оповіданням про Галичину. На прощання Тарас пообіцяв незабаром знову відвідати Лукашевича.

Та чи не найбільше зацікавив Шевченка Капніст. У Петербурзі Тарасові багато розповідали про декабристів. Не раз говорено про них і в Брюллова, і в колі інших друзів. Зустрітися з ким-небудь з учасників цього руху Тарасові не довелось. Тепер він довідався, що Капніст замолоду, бувши офіцером, брав участь у декабристському русі, а після повстання був ув'язнений до Петропавловської фортеці. Шевченко охоче прогостював у нього кілька днів. І не пошкодував: господар, певне, нічого не забув з років своєї молодості й не змінив своїх давніх поглядів. І хоч був він людиною стриманою, а таки розповів Тарасові Григоровичу дещо захоплююче про самого себе і своїх колишніх друзів по військовій службі.

Непомітно минуло кілька днів. Треба було їхати до Яготина.

5

Однією рукою княжна Варвара підтримувала матір, а в другій держала лист і читала тихо, з роздумом. Княгиня Варвара Олексіївна, ще бадьора і владна в рухах і голосі, ступала поволі, наче їй було важко нести якийсь тягар. Величезний капелюх з шовковим "абажуром" заважав їй побачити, як хмара насунулася з-за Сулою. Дочка, Варвара Миколаївна, що поринула з головою в лист свого далекого вчителя, не помічала довкола нічого.

— "Не вдавайтесь у тугу, не підкоряйтесь розпачу через ці затемнення Вашої віри, — читала княжна Варвара, — почніть знову мужньо борозну, прокладену так важко; наше життя має бути невпинною й навіть дуже втомливою працею, — в праці і в боротьбі час ніколи не буває згаяний. Пам'ятайте, що Ви уже безсмертні через віру, Вам дано вічне життя, тому, який би не був тяжкий шлях, Ви не повинні сумувати. Не лякайтесь нічого. Бог любить і не покине Вас. Я багато думаю про Вашу самотність. Якою дорогоцінною була б вона, коли б Ви уміли скористатися з неї! Вас ніщо не зв'язує, і Ви можете присвятити своє життя виконанню найменших побажань Ваших батьків. Хай дасть вам Бог відповідь на Ваші молитви. Хай опромінить Вас Бог своєю благодаттю!"

Варвара замовкла. Мовчала й мати. Замислено дивилася на тихе плесо широченного ставу, понад яким розкинувся величезний чудовий парк.

Зі своїм учителем Варвара зустрілася вперше в Женеві. Шарль Ейнар був швейцарець. Він часто і багато подорожував, виступаючи з проповідями. Варвара вірила йому безмежно, її листи до вчителя були завжди сповнені щирого довір'я до нього і глибокого релігійного почуття. Ейнарові вона звірялася в своїх думках і почуттях більше, ніж навіть матері.

— Твій учитель, дитино моя, — сказала по хвилині роздуму княгиня, — має благородне серце і велику душу. Він породжений дозрілою культурою, що несе мир і спокій нашій душі, їй ти повинна відкрити своє серце.

— Хтось наближається до нас, маман, — промовила Варвара, коли вони зійшли на стежку довкола галявини.

Княгиня спробувала дістати з сумки свій лорнет, але в цей час з алеї вийшов Капніст. Шевченко залишився позаду.

— Несподівані гості! — голосно сказав Капніст.

— О, яка хмара над нами! — стурбовано вигукнула Варвара. — Краще якнайшвидше повернутися додому.

' — Ні, ми встигнемо обійти цю галявину. Ми ж зовсім ще не гуляли.

Як і завжди, проти бажання княгині в маєтку не заперечував ніхто. Вона не поспішаючи поклала назад у сумку лорнет.

— Гостям ми завжди раді, — сказала вона. — А ви просто стурбували нас довгою відсутністю. Ви нам розповісте про Вольховську? Як її здоров'я?

— Але дозвольте спочатку рекомендувати вам... Капніст оглянувся. Шевченко наб/шжався до них. В цю мить упали перші великі краплини. І відразу ж сипнув рясний краплистий дощ. Жінки сполохано закричали і кинулись назад до будинку. Капніст допоміг старій княгині. Він устиг кивнути Шевченкові, щоб той біг за ними. Але за густою пеленою дощу його вже не було видно.

Тільки у вітальні раптом побачили, що другого гостя з ними не було.

— Ви навіть не встигли назвати нам його, — сказала стурбовано Варвара.

— Шевченко... Запам'ятайте — Тарас Григорович Шевченко — найвидатніший у наш час поет в Росії. Він хоче подивитись вашу картинну галерею. Крім того, Тарновський упросив його зробити копію з портрета князя. Шевченко — учень геніального Брюллова і, як мені здається, дуже цікава і приємна людина. З кріпаків.

— О! — вигукнула Варвара. — Негайно підіть і приведіть його сюди. Як негарно ми повелися з ним... Ідіть знайдіть його.

А тим часом злива уже скінчилася. Крізь дерева неосяжного парку просіювалось передвечірнє сонячне проміння. Тарас вийшов з-під старезного похилого дуба, де за звичкою ще з дитинства відразу знайшов собі захист від зливи. Він був зовсім сухий і, сміючись, ішов назустріч Капністові, що стурбовано розглядався довкола.

Вони зовсім не поспішали. Справді, після дощу в парку було прекрасно. Вони трохи прогулялися понад ставом. Капніст передав запрошення Тарасові іти до вітальні, щоб познайомитися з господарями і подивитись на картини. Коли вони проходили галявиною, несподівано знову сипнув короткий "сліпий" дощ і змочив їх до нитки. Сміючись, вони пробігли повз веранду, на якій стояла під парасолею Варвара і сполохано кликала їх до будинку. Та вони побігли далі, до одного з незчисленних флігелів.

До вечірнього чаю Шевченко не пішов. Капністові довелося йти самому. А Шевченко, переодягнувшись у сухий одяг, пішов блукати по садибі і, як це майже завжди бувало, захопився розмовою з двірськими людьми. Капніст, звичайно, знав про це, але не сказав нікому, тільки зробив сам для себе висновок про мінливість Шев-ченкових настроїв і деяку його впертість.

Зате другого дня Шевченко був цілком готовий до роботи. Капніст рекомендував його Рєпніну-Волконському і княгині, у яких Тарас Григорович зовсім не затримався. Вони розпитували його, як на цей раз пройшов з'їзд гостей у Вольховської і яке це справило на нього враження. Потім згадали Петербург. Шевченко був здивований: старий князь читав усе нове і варте уваги, що виходило в Росії і за кордоном. Столичне життя князь знав добре і був поінформований про найважливіші події, хоч про цілий ряд молодших діячів він знав дуже мало, бо довго перебував за кордоном. Коли Шевченко при нагоді розповів про останню академічну виставку і відвідання ЇЇ царем, по обличчю Рєпніна пробігла тінь. Тарас Григорович помітив це.

Князь наказав покликати Варвару і доручив показати гостеві картини в будинку. І коли Тарас і Варвара виходили з кабінету, князь попросив Тараса Григоровича приходити без будь-яких запрошень.

Того дня Тарасові не довелося братися за копіювання портрета. В будинку виявилось так багато картин, до того ж добрих майстрів, і російських, і західних, а Варвара Миколаївна була такою приємною, розумною компаньйонкою, що година за годиною минали непомітно. Старша за Шевченка на цілих шість років, Варвара Миколаївна зберегла успадкований від матері палкий темперамент, енергійність і постійність у думках. В її худенькій, досить граціозній постаті й великих, виразистих очах, в її рухах і манері розмовляти із захопленням Шевченко бачив щиру і натхненну вдачу. Її, видно з усього, більш цікавив Шевченко-поет, ніж художник, і розмову вона увесь час провадила навколо поезії і взагалі літератури, яку, як це відзначив сам Тарас Григорович, знала непогано і мала неабиякий смак.

Увечері, після чаю, зважаючи на порівняно непізній час, старі Рєпніни незмінно йшли до своїх покоїв. Вони лягали рано. Проте у вітальні залишалося досить численне товариство — від брата Варвари Василя Миколайовича і його дружини до лікаря Фішера і француженки Ре-кордон, яка навчала малих дітей Василя Миколайовича. Капніста, що звичайно в останні роки був тут частим гостем, цього літа вважали незмінним членом сім'ї і добрим порадником та помічником князя в багатьох справах. З малих літ у домі жила ще Глафіра Іванівна Псьол, вихованка Рєпніних і добра компаньйонка Варвари Миколаївни. Вона була талановитою художницею, але не мала школи. Шевченко згодом багато допомагав їй.

І на цей раз князь Микола Григорович з дружиною рано пішли до себе. Всі, хто залишився, перейшли до вітальні. Варвара попросила Тараса Григоровича прочитати вірші. Він не любив, щоб його довго умовляли, і якщо мав настрій, то погоджувався відразу, коли ж ні — то говорив про це рішуче і не змінював свого рішення.

Цього вечора він прочитав ''Катерину”. В артистичному читанні Шевченка поема справила на присутніх глибоке враження. За винятком Капніста, ніхто досі не читав ні творів Шевченка, ні інших українських поетів. Тут взагалі не говорили і не читали по-українському, хоч і розуміли українську мову. Тим більше був здивований Шевченко, що його поема так глибоко запала в серця слухачів. Він поділився цим з Капністом пізніше, коли Олексій Васильович зайшов до нього у флігель перед сном.

— Не дивуйтеся, — відповів Капніст. — Коли ви ближче пізнаєте людей цього дому, ви все зрозумієте.

— Я навіть був схвильований їх щирістю і добрим розумінням душі людей з народу, — говорив Тарас Григорович.

— Тут не можуть не переживати за ваших героїв, бо ж багато думають про народ, про його становище, тут люблять народ і пробують робити для нього що можуть.

Очевидно, на обличчі Тараса Григоровича відбилася його невисловлена думка, тому що Капніст відразу зрозумів:

— Я знаю, що ви подумали, Тарасе Григоровичу, коли я вам це сказав: у Рєпніних понад чотирнадцять тисяч десятин землі і тисячі кріпаків. Можливо, в душі ви навіть іронізуєте з приводу моїх слів.

— Отже, й не вгадали, — засміявся Шевченко.

— Ну, то, можливо, ще подумаєте саме так. То поміркуйте разом і над чимось іншим: що може зробити для мужика один поміщик? Дуже складна це справа, дуже. А до того ж у поміщика є сусіди, приятелі, є сім'я, перед якою він зобов'язаний насамперед, а єдності в думках і світогляді між цими людьми немає й не може бути. І старий князь, і донька його люблять народ і якось особливо, не так, як інші, ставляться до нього, а чи багато вони можуть?

— Багато... — вимовив, наче зітхнув, Тарас Григорович. — Коли й одна людина загоряється, то багатьом проясниться перед очима.

Капніст запитливо подивився на Шевченка, чекаючи, що він скаже далі. І справді, Тарас Григорович, зробивши хвилинну паузу, підійшов до відчиненого вікна, подивився кудись далеко, в темряву ночі, і мовив:

— Не так і багато було їх тоді... на Сенатській площі — а як заясніло!

Капніст не відповів нічого. Попередні розмови під час поїздки до маєтку Капніста, очевидно, давали Шевченкові підстави говорити такі речі, і це не здавалося нетактовністю.

Не продовжуючи розмови, Капніст зібрався до себе. Шевченко трохи пройшовся з ним. Ніч була тепла. Стояла кругом повна тиша. Не співали за ставом на селі дівчата, не рипіли вози з копами на шляху. Це були ті години літньої ночі, коли незадовго до світання усе міцно спить. Обриси будинку Рєпніних ледь вимальовувались у темряві. Тільки в одному вікні нагорі тьмяно блимало світло.

— Варвара Миколаївна перед образами... — промовив стиха Капніст. — А може, пише листа своєму вчителеві. Вчора вона одержала від нього з Неаполя прекрасного листа, який укріпив її дух.

Вікно світилось і тоді, коли Шевченко сам повертався до себе. Він раптом звернув у парк і довго блукав алеями й понад ставом...

...Хто ці люди, з якими раз у раз тепер зводить тебе доля? Чи друзі вони твої, чи випадкові подорожні на незвіданому ще твоєму шляху? Гостинно відкрили двері перед тобою, добрим і щирим словом привітали і не побачили в тобі чужого-чужаницю — друзі! З ними тобі жити. А що знаєш ти про них? Присягаються в любові до краси і мистецтва — і зневажають справжніх митців, бо вони — жива власність їх... Живуть тугою по минулих розкошах свого покоління і поринають всім єством своїм у це минуле, дихають ним і хочуть тільки в гомоні кадрилей і стоголосих бенкетів, сидячи в оздобленому старовинною бронзою кріслі, заплющити очі й почути, наче з далекої далини, бодай глухий і тихий голосок своєї навічно зниклої минувшини... Взивають серцем ко Господу, спрагу істини вдовольняють у спогляданні божества і благають прощення за сумніви свої і затемнення віри... Що сказав їм ти?

Він повертався до свого флігеля, коли блідли зірки і з грандіозного ставу за парком сунув з-за дерев молочний туман. У вікні княжни Варвари було темно.

6

Тарас Григорович вирішив за краще все-таки поїхати перш до Кирилівки, а після повернутися до Яготина. Тим більше що Рєпніни просили його зробити, окрім копій портрета, зробленого Горнунгом, ще й кілька портретів з натури, і зокрема Варвари і двох онуків князя. Про свою подорож Шевченко розповів Рєпніну, і той цілком схвалив його бажання.

— Ваші брати і сестри мають на вас більше права, ніж будь-хто інший. Ми будемо вважати вас своїм гостем завжди, коли ви цього побажаєте.

— Я повинен зробити для їх звільнення все, як колись зробили все для мене добрі люди в Петербурзі.

Варвара, що чула цю розмову, перед від'їздом Тараса спитала:

— Чим би я могла допомогти вам?

- О!.. - тільки вигукнув розчулений Шевченко. -Це так важко, так важко зробити, що я й сам ще нічого не уявляю собі.

- Я буду гаряче молитись, щоб Бог навчив нас і прояснив наші мислі...

Але подорож до Кирилівки довелось відкласти. Приїхавши до Києва, Шевченко одібрав листа від молодшого брата Йосипа. Ще приїхавши в Україну, Тарас Григорович сповістив про це родичів і залишив адресу в Києві. Тепер Йосип просив брата обов'язково бути в середині вересня, щоб погостювати в нього на хрестинах. Тарасові довелося змінити свій намір, бо він не бачив можливостей залишатись у Кирилівці аж до вересня. Треба було по-справжньому братись до роботи.

Його літографоване видання "Живописна Україна" мало в недалекому майбутньому дати йому змогу викупити в Енгельгардта братів і сестер. Його ж він мав подати до Академії, щоб одержати звання вільного художника. Але від часу приїзду в Україну не було зроблено нічого для здійснення саме цього наміру. Не треба було марнувати час. Тарас Григорович вирушив у заплановану ще до того подорож Дніпром униз.

Його вже почало втомлювати і розчаровувати майже безперервне гостювання по панських садибах, гостинні, часом навіть гучні зустрічі, які чекали на нього скрізь, де тільки довідувались про його приїзд. І тепер він мріяв поринути з головою в роботу, сісти з пензлем десь у степу поблизу Черкас, або Чигирина, або Суботова і змальовувати рештки стародавньої предківської слави чи записувати від старих рибалок почуті ними від своїх батьків і дідів спогади про Запорозьку Січ. Він зголоднів по цій роботі й з насолодою -написав ряд нових картин на історичні теми. Острів Хортиця на Дніпрі навіяв на нього сум, і він уже думав над новими темами для історичних віршів.

Почався вересень, коли нарешті Шевченко вирушив до своєї Кирилівки. З поштового тракту його підвозив кіньми священика кирилівський дяк. Він повертався додому з базару у Звенигородці, де продавав сливи з садка отця Григорія. Шевченко згадав у дорозі, як він і сам ще малим хлоп'ям, наймитуючи у того ж священика Григорія Кошиця, теж возив продавати сливи на далекі базари.

Дячок узяв Шевченка на свій віз заради цікавості — йому кортіло довідатися, до кого і чого саме їде в їх село цей невідомий у панському одягу. Великий шкіряний чемодан і також чималий саквояж Шевченка привернули увагу цієї духовної персони. Звісивши ноги з полудрабка і мугикаючи собі під ніс щось чи то церковне, чи то світське, дяк скоса поглядав на Шевченкові речі, і в голові його крутилися невиразні думки. "Якщо, — думав собі дяк, — чемодан з такого дорогого матеріалу, то й речі в ньому суть незвичайні, дорогі, бо якісь там лахи возять у клунках чи в торбах. Якщо це гроші, то до кого в Ки-рилівці можна везти стільки грошей, нащо їх так багато і чи може одна людина проїсти і пропити стільки грошей? А коли не гроші, то що? Може, харч? Але хто ж возить у Кирилівку харч? Мабуть, одяг. Якщо одяг, то який? Селянський одяг, приміром кобеняк чи свитку, знову ж таки, в чемодани не кладуть, а просто кидають на віз. Якщо одяг панський — то чому пан їде возом, а не добрячою коляскою чи бодай власною бричкою?"

Розв'язати ці питання дяк був не в силі. Він поклав одну ногу вподовж полудрабка, і тепер йому було зручніше позирати на невідомого і такого загадкового подорожнього. Його природжений потяг до запитань і відповідей ще більше розпалився. Від чемоданів і свиток він перейшов до більш філософських питань. Що взагалі возять до Ки-рилівки? І що може везти в село така людина? Але як не напружувався дяк, він ніяк не міг згадати, щоб селянам у Кирилівку щось привозили, окрім горілки. Він уже хотів був зробити висновок, що подорожній все-таки їде, мабуть, на панський двір у гості, а не до когось із селян, як цей невідомий пан раптом спитав його:

— А скажіть мені, пане дяче, чи ще пам'ятають у Ки-рилівці дяка Богорського? Живий він чи вже пером земля?

— Батюшка вигнали, — відповів дяк і при цьому на мигах показав дуже красномовно, що дяка Богорського вигнано за пиятику.

— А не розповідав Богорський, як давно колись один його учень одшмагав свого вчителя, коли той напився, різками, та ще й гарненько?

Дяк зареготав.

— Тарас Шевченко! — вигукнув він весело і, підібгавши під себе ноги в сіні, провадив далі: — Село й досі пам'ятає... Таке мале було, а вже на священнослужителя руку зняло.

— А де ж тепер той Тарас?

— А мабуть, у Сибіру. Де ж йому бути...

— І за що ж його, сердегу?

— А нехай не пише книжок проти панів.

— А ви читали?

— Батюшка итали. Мужики панів ріжуть. Еге... Господи помилуй! Ні малого, ні старого не пожаліли. Геть-чисто всіх!.. За це отого Тараса й заслали.

- Уже!

Спохмурнівши, Шевченко забирає в дяка батіг і віжки. Стає у возі навколішки і жене коней щодуху. Свистить над кінськими задами ремінний дяків батіг. Злякано ухопився за полудрабок дяк. Здивовано дивиться в спину Тарасові й починає раптом боятись його.

Орачі за кілька гонів від шляху, прикриваючи долонями очі від вечірнього сонця, здивовано дивляться на шлях — що це за буря мчить у село?

Певне, пожалів Тарас коні, стишив їзду. І, нахилившись до нього ззаду, дяк показав рукою в поле.

— Це вже кирилівський лан... А онде й брати Тараса Шевченкового — Микита і Йосип, орють під озимину.

Тарас раптом спиняє на рисі коні, стрибає з воза й гукає щосили:

— Ге-е-ей! Мики-и-и-то!..

І поле здаля відлунює йому:

— Тара-а-асе!..

І хоч далеко до Микити по ріллі, але Тарас одразу впізнає його постать. Він бачить, як пускає Микита з рук чепіги, кидає батіг і, не спинивши коней, біжить до нього. І Тарас біжить назустріч. Спотикається на ріллі, падає в борозну, знову біжить і дивиться тільки вперед на брата. Ось вони вже близько. Тарас бачить, як щось вигукує незрозуміле розхристаний, брудний від землі і поту Микита. Бачить, як тремтять його вуста, руки простягаються вперед, а по обличчю стікає брудними патьоками піт...

— Тарасе!.. Тарасе!.. — радо вигукує Микита.

Зустрілися, обнялись і наче приросли один до одного. І коли минули перші хвилини зустрічі, брати схопили один одного за плечі, хвилину дивились один одному в очі. Микита перший зареготав:

— Га-га-га! Ні, таки не загинув наш Тарас! Об'явився!

— Держи хвіст бубликом, Микито! — вигукнув Тарас, струснувши брата за плечі. — Нехай вороги гинуть!

І обидва разом зайшлися гучним чоловічим реготом сильних і здорових людей.

А вже збігаються до них зі всього лану орачі. Прибіг і Йосип. Міцно обнялися. Довкола загукали орачі:

— Тарас!..

> - Як з хмари впав!..

— А покажися ж!

— Ану ж, упізнавай, Тарасе!..

Дячок на возі нарешті второпав, кого привіз до Ки-рилівки. Скинув Тарасові речі, стьобнув коней і помчав. Дуже кортіло йому першому привезти на село таку несподівану звістку.

Йосип схопив Тарасів багаж і поклав на віз до Микити.

— їдьмо... Такий гість!..

— Лановий не запише день, — розважив, уже заспокоївшись після зустрічі, Микита і пояснив Тарасові: — Сьогодні, бач, свято, то покидаємо ще завидна, але зараз, бач, рано. Три дні щотижня одроби, хоч здохни.

Та Шевченко, скинувши дорожній брезентовий плащ і піджак, закачав рукава і взявся вже за чепіги.

Всі троє братів поверталися того вечора разом на Ми-китиному возі. Зворушений зустріччю з рідним селом, Тарас уважно розглядався довкола. Мало змінилася Ки-рилівка за чотирнадцять років, коли він п'ятнадцятирічним хлопцем покинув її. Тільки ще більше попрогнивали і попровалювалися стріхи і рясніше взялися брудно-зеленим мохом. Тарасові здалося, що й хати поробились нижчі й дуже похилилися занедбані плоти. Зате садки вибуяли густі й високі, наче намагались заховати страшне убозтво та злидні села.

Люди в селі віталися з Шевченком, хоч і не впізнавали. Дехто спинявся і дивився вслід. Коли проїздили повз хату священика Кошиця, з вікна визирнуло гарненьке дівоче обличчя. Видно, дівчина зацікавилась проїжджим. Тарасові здалося, що в глибині кімнати він розпізнав обличчя вже знайомого йому дяка.

— Попівна Федосія, — кивнув на неї Микита.

— Малою пам'ятаю, — сказав Тарас. — На руках її часом носив, носа втирав їй — таке шмаркате було... До речі, в мене й доручення до неї від хрещеної, баби Вере-щачки. Казала, щоб поцілував за неї.

Брати засміялися.

— Може, посватаєш? — кинув йому Йосип, підморгнувши.

— Не віддасть отець Григорій за мене. Я в нього наймитував малим. Хлів чистив, воду носив, синка Яся возив у Шполу. Не віддасть за свого наймита, та ще й за сибіряку...

— Як то "за сибіряку"? — спохмурнів Микита. — От завтра неділя, то зберемо рідню і нехай подивляться, який наш Тарас "сибіряка"... І Федоську покличемо, нехай батюшці розкаже. Ти вже нам, брате, не переч. Так заведено.

7

Другого дня Шевченко відвідав могилу померлої торік сестри Марії. Він завжди пам'ятав про свою хвору, сліпу сестру, життя якої склалося так трагічно. У своїх листах з Петербурга завжди нагадував родичам, щоб берегли Марію, і посилав на це гроші. Засмучений повертався з кладовища. Хотів розвіятись і спробував малювати околиці Кирилівки, але настрою до роботи не було. Відніс приладдя додому й пішов на село.

Кирилівка була, як на той час, великим селом за двадцять верстов від свого повітового міста Звенигородки і за сто вісімдесят верстов від Києва. Село належало Енгель-гардтові, як і кілька інших ближніх сіл і хуторів, що обробляли майже двадцять тисяч десятин панської землі. Земля була неродюча. Вважали за добре, коли вона давала сам-п'ять жита або сам-чотири пшениці. На селянських ділянках — ще менше через нестачу угноєння та й часу в кріпаків, щоб добре обробити свої ділянки, розташовані, як звичайно, в три поля, та ще й на гірших землях. Тільки самому панові треба було одробити три дні щотижня. Краще жили тяглові господарства, які мали по дві й по три пари волів, за що й одержували від поміщика більшу ділянку для себе і могли її краще впорати. Але переважна більшість кріпаків у Кирилівці були піші, без тягла, та халупники, яких і зовсім не наділяли землею. Село не багатшало, не розвивалося.

З церкви ще не вийшли, і вулиці були майже порожні. Тарас Григорович пішов на майдан. Біля церкви у великій занедбаній хаті була школа, до якої ходив колись і він по науку до дяка Петра Богорського. Зовні шкільна хата ніяк не відрізнялася від простих селянських хат, тільки була трохи більша. З нагоди храму в Кирилівці, що мав бути наприкінці вересня, школу побілили, а замість гнилого низенького ґанку поклали розбите жорно з вітряка. Одна шибка була вибита, і Шевченко не втримався — зазир-нув-таки всередину до колишнього свого класу. Дмухнуло на нього здавна знайомим духом. Нічого не змінилося всередині. Дерев'яний не накритий нічим стіл і кілька старих ослонів, і серед них той, на якому сидів і він, тільки став він ще більш пощерблений і подовбаний шкодливими учнями. А попереду був і ширший ослін, дяків, на якому учні відбували кару вишневими різками...

Схвильований давніми, хоч і тяжкими спогадами, Шевченко відійшов від школи і піднявся сходами до церкви. Селяни були розступилися, щоб дати йому прохід наперед, але він став позаду. Відправа закінчувалась. Він дивився на обличчя селян і багатьох з них упізнавав, хоч і не відразу.

Повз нього поволі пройшла Федосія. Несподівано для себе вона побачила Шевченка і мимоволі одну мить затримала на ньому погляд. Потім ледь-ледь уклонилась і вийшла з церкви. "Гарна бісова дівка!" — промайнула думка в Тараса.

Микита здаля побачив Тараса, протовпився до нього і кивнув, щоб іти. Вони вийшли на майдан. Тарас поквапливо почав розглядатись по майдану. Перш ніж Федосія зникла за хатами, він ще раз устиг побачити її струнку і жваву постать. Микита помітив це, але не подав знаку.

— Зараз і всі вийдуть. Ходімо. Хочу навідати Йосипа. Чи не з'явилась у нього новина. До церкви не прийшов. Мабуть, жде сьогодні...

Жінки Йосипа Тарас Григорович ще не бачив, але знав, що вона сестра Варфоломія Шевченка, з яким він був знайомий листовно і якому навіть послав нещодавно свої "Гайдамаки". Майже неписьменний Микита, коли хотів послати Тарасові лист, то завжди просив однофамільця Варфоломія написати під його диктовку. І той часом дописував у листі кілька слів Тарасові й від себе. Так вони познайомились, а тепер і породичались.

Йосип ще здаля побачив братів і заквапився назустріч. Він щось радісно вигукував і махав рукою. Спітніле обличчя з прилиплим до чола нерозчесаним волоссям, вся його розхристана постать свідчила про те, що він немало й сам сьогодні попомучився і пережив.

— Маю радість! — гукав він. — Синка подарувала жінка.

— Поздоровляю, брате, — схвильовано промовив Тарас.

Микита теж поздоровив Йосипа. Та, як підходили до подвір'я, стиха вимовив:

— Не тобі Мотря сина подарувала, а Енгельгардтові кріпака...

— Що це ти, брате! — вихопилось у Тараса.

Йосип раптом спинився на вулиці й заплакав. Обняв стару дику грушу біля сусідського плоту, притулився до стовбура обличчям і беззвучно плакав. Тарас намагався його заспокоїти.

— Наче та дитина... — говорив Микита. — Що ж подієш — як у людей, так і в тебе...

— Поки виросте, може, й воля вийде, — заспокоював Тарас брата. — А як мені пощастить, то й усі будете на волі ще до того...

Йосип розтер сльози на щоках. Коли підходили до хати, він поривом схопив Тараса за плечі:

— Тарасе, будь же ти хрещеним батьком мого сина. Нехай хоч хресний його батько буде не худобиною.

Тарас поцілував брата, і вони, відхиливши планицю, що правила замість воріт, увійшли на подвір'я.

Якась стара жінка розвішувала на мотузку пелюшки й білизну. Обернувшись до чоловіків, стиха промовила:

— Спить, голубонька... Сном їй біль розвіється. Заходьте ж, заходьте.

І вже рукою зробила знак, щоб не будили.

Тихо увійшли до хати, нахиливши у дверях голови. Пахнуло задухою і свіжою м'ятою. Йосип злегка підштовхнув Тараса ліворуч, за піч, де край полу, укрита старою свиткою, лежала породілля. Зовсім нерухоме було її мертвотно-бліде, виснажене обличчя із заплющеними очима. Свита вкривала її всю до самого підборіддя, тільки по лікоть засмалена рука простяглася по полу до колиски, підвішеної на мотуззі до сволока. Спала породілля, спало в колисці у сповитку немовля.

Заглянувши до колиски, чоловіки підійшли ближче до Мотрі. Мабуть, вона крізь сон почула присутність у хаті людей, розплющила очі.

— Це ми прийшли, — тихо промовив Йосип.

Очі жінки спинились на Тарасові.

— А це наш Тарас... — підказав Йосип.

Жінка спробувала привітно всміхнутися до Тараса, заворушилась.

— Лежи, лежи, сестро, — застеріг її Тарас, потім нахилився до неї, поцілував. — 3 сином тебе поздоровляю. Хай росте великий і щасливий.

фона обняла дівера однією рукою, теж поцілувала і всміхнулась.

— А мені Йосип учора, як прийшов од Микити, то аж до ночі розповідав про вас. А я вже злягла, то не можна було мені туди.

— Тарас погодився кумувати у нас, — повідомив радісно Йосип.

— Ой спасибі ж вам, Тарасе Григоровичу, — кволим голосом прошепотіла жінка.

— Чого ж це ти, сестро, так мене величаєш — я тобі як брат, то й зви мене Тарасом, та не викай на мене...

Микита теж поздоровив породіллю з сином і відразу попрощався:

— Піду ж похвалюся новиною рідні. Вже вони до вас зараз поприбігають.

Йосип вийшов поратися по господарству. Тарас залишився.

— Візьми ж онде собі ослінчика, Тарасе, — сказала Мотря. — Та посидь хоч трохи біля мене.

— Як почуваєш себе, сестро?

— Ой радісно ж мені на серці, тільки ж квола я, квола... Нездатна й підвестись. Важко було родити.

— А ти лежи собі, не ворушись. Сили повернуться. Це тільки втома.

— Ой Тарасе, щось почало снитися мені, та таке ж радісне, таке гарне... Коли це й прокинулась. Почула, що хтось дихає тут біля мене. Чи ж присниться ще...

— А що ж, сестро?

— Нібито ми в полі, Йосип і я... Пшеницю жнемо. Сонечко вже височенько підбилось. Натомилися ми. От я й кажу: "Йосипе..."

В цю мить писнула дитина в колисці. Мотря шарпнулася, хотіла рукою дістати колиску. Тарас випередив її — тихо-тихо почав колисати. В хаті стояла тиша. Крізь відчинене віконечко чути було, як табун горобців, обсівши раптом тополю біля воріт, зацвірінчав щосили. Та старий кіт на вікні, вгрівшись на сонці, давав хропака на всю хату.

— Заснула, сестро? — пошепки спитав Тарас, переставши колисати.

— От я й кажу, — вела далі Мотря майже пошепки, з заплющеними очима. — "Йосипе, а де ж наші діти? Чом обіду нам не несуть?" А Йосип і каже... і каже... чи забула, що він мені одказав, чи ото прокинулась...

Вона замовкла. І Тарас ніби продовжив розповідати за неї:

— "А онде ж вони зовсім близько, на горб вийшли і обід нам несуть, — каже тобі Йосип, — ходімо ж у холодок, під верби..." І ви ото пішли в холодок, посідали, втомлені. Дивишся ти, сестро, а діти вже й зовсім близько. Трохим твій несе горщик, у хустці зав’язаний, а доня — полумисок з картоплею у фартушку. І такі веселі, сміються до татка й до мами, щось лепечуть веселе, смішне... А ти, сестро, ступаєш їм назустріч і сама очам своїм не віриш: це ж Трохим твій і донька вже не панові, і всі ви вже на волі, і лан той уже не панський, а ваш, і самі ви собі пшеницю жнете...

Коли підвів Тарас голову і глянув на Мотрю, вона вже спала. Радісна усмішка променилась їй на вустах. І він подумав — може, снить вона тим сонячним сном, що його навіяв він своєю імпровізованою розповіддю...

8

Микита був старший на три роки за Тараса. Середній на зріст, кремезний, широкоплечий, він ще не зігнувся під тягарем важкої роботи. Через силу тягнувся, щоб не пустити до хати злиднів. Не раз просив і Тараса, і брат майже завжди надсилав йому трохи грошей. Проте, незважаючи на Тарасову допомогу, Микита не виліз із злиднів, хоч і спромігся на коня. Однаково контора писала його в "піші", а він тягся через силу, щоб стати "тягловим хазяїном" і мати більший наділ і під город, і під коноплі, і під лан. Та для цього треба було купити або викохати не менш як пару волів. Годі було й мріяти про це. І Микита залишився "пішим" і мав три десятини наділу в три поля та ще город. Землі йому наділили піскуватої, а угноєння не вистачало й на город, і ота десятина під жи-том не годувала чималу вже сім'ю хлібом до нового. Якби ще не три дні щотижня панщини та не оті різні од-робітки й штрафи, то, може, на стороні десь приробив би. А на дітей далека надія — малі. Ось, може, Тарас...

Він відчув, що Тарас приїхав у доброму настрої. Мабуть, йому добре ведеться. Та й сам Тарас признався братові, що тепер він на свою долю не ремствує і думає зараз про рідню. Ех, коли б щастя з ним та на одному возі...

В садку під старими грушами на траві навколо рядна з закусками і пляшками зійшлися вільні від роботи в неділю рідня та сусіди. Прийшла й молодша за Тараса на два роки сестра Ярина з чоловіком. Приїхала з сусіднього села побачитися з братом і старша сестра Катерина з чоловіком. Тарас не сказав нікому, що запросив і отця Григорія прийти до компанії со чадієм. І справді, щойно посідали довкола почастунку, як прийшов батюшка з Фе-досією. Коротко помолився, поблагословив рядно з усім, що на ньому, але від чарки відхрестився, пославшись на якусь недугу. Жінка Микитина побігла до хати, принесла кварту настояної на березових бруньках, запевнила батюшку, що після цього хворобу як корова язиком злиже. Отець Григорій випив маленьку, подув на чарку, посолив шматок хліба і довго жував його щербатими зубами.

— Чого ж це паніматка, Оксана Прокопівна, не прийшла? — спитав був Тарас.

— Нездужає... — сказав батюшка і пояснив, що й він нездужає, та прийшов на якусь часинку пошанувати гостя, якого добре знає ще змалку. І що, спасибі, Федосія погодилася провести батька.

Федосі дали місце проти Тараса і налили чарку слив'янки. Вона довго не хотіла пити, та вже поступилась наполяганням жінок і поволі, крізь зуби, висмоктала чарку, помахала собі долонею на відкритий рот з чудесним, бездоганно білим намистом зубів і почала шукати на рядні, чим би заїсти.

Тарас Григорович спідлоба поглядав на дівчину. Нізащо б він не признав, що оце якраз те зовсім миршаве дівчатко, яке тільки заважало йому колись у батюшки мити ножі та виделки, мести хату, топити грубку і малювати у вільний час.

— Федосієчко, — спитав з хитруватою усмішкою Йосип, — а чи пам'ятаєте, як Тарас носив колись вас на руках та, мабуть же, і за вуха часом драв?

Дівчина зашарілась.

— А от же нічого цього й не було. Це ви, Йосипе, жартуєте. — І вона запитливо подивилася на батька.

— Усього було, — пробурмотів, усміхаючись у бороду, батюшка, — та тільки давнє діло...

— А може, скажете, Федосю, — усе чіплявся до неї трохи підпилий ще до веселої бесіди Йосип, — що ваша хрещена мати, баба Верещачка, не доручала Тарасові вас поцілувати за неї?

— Ой, справді? — вигукнула Федося і ще дужче зашарілась.

— Справді, — сказав Тарас. — Дуже просила, щоб не забув.

— Та хіба ж це можна? — більше ніяковіла дівчина.

— Можна! Можна! Од хрещеної матері можна... — весело загомоніли інші. — Та ще при панотці...

Федося знову .безпорадно позирнула на батька. І, мабуть, зовсім несподівано для себе почула від нього:

— А ще од восприємниці, од матері хрещеної указано, однаково що й від рідної матері указано — сотвори...

— Нехай буде, як велить свята церква, — усміхнувшись, вимовив Тарас, рішуче перехилився через рядно й поцілував Федосю, що нібито неохоче підставила йому щічку.

Усі схвально загомоніли. Кошиць підвівся і надів капелюха.

— На цьому бувайте здорові! Спасибі заліки — відразу допомогли. Побувайте ж і в нас, Тарасе Григоровичу. Матушка просила навідати.

— Спасибі й вам, що не погребували, батюшко, — підвівся й собі Микита.

Отця Григорія не затримували, бо розуміли, що так велить звичай — батюшка неповинен бути серед підпилої компанії, яку до того ж от-от потягне на пісні. А на Федосю усі разом загукали, щойно вона підвелася. Чого це дівчині йтй від веселої компанії? Вона ще трохи пом'ялася й сіла на своє місце, та до того ж батюшка й не кликав її за собою.

Отця Григорія провів на вулицю Тарас Григорович.

— Десь має приїхати наш Ясь. Чи пам'ятаєте його?

— Аякже! Я ж його вашим буланим возив до Шполи, і до Звенигородки, і аж до самого Києва вчитися.

— Він тепер священиком. Недалеко...

— Приїде — побачимось.

— Тож приходьте, Тарасе Григоровичу. Та й матушку навідаєте. Ми з нею не раз про Тараса згадуємо. І книжку ж вашу читали. Федосія нам читала вголос.

— "Гайдамаків"?

— Та ні, "Кобзаря". "Гайдамаків" я сам читав, їм цього не треба...

Свою палицю отець Григорій переклав у ліву руку. Мабуть, хотів на прощання поблагословити Шевченка, але він удав, що нічого не помітив, і отець Григорій попрощався без цього.

Тарас повернувся до гостей.

— А ми тебе ждемо, — загукали до нього. — Хочемо, щоб сказав до чарки нам, темним.

Тарас підняв чарку, оглянув усіх:

— Що ж це ви, рід мій, брати й сестри, і дорогі гості, уже й пити не вмієте...

— Не знаємо за що, — проказав із злістю Йосип.

— Діду! — гукнув Тарас до діда Івана. — За що нам зараз випити? Чи й ви не знаєте?

Він налив чарку старому. Дід довго мостився біля чарки, кректав, витирав бороду і вуса.

— Потім будете вуса втирати, як вип'єте. Кажіть — за що?

— А за волю! — тоненьким голоском вигукнув дід і вправно перекинув чарку до рота.

— Вмієте, діду, пити! — вигукнув Тарас. — Тож пиймо, як старі люди нас вчать, — за волю! Щоб не цуралася нас! Та щоб... не барилася!..

— Трясця її матері! — доказав дід і зайшовся кашлем.

Катерина постукала дідові в спину долонею. Випили всі. А Федося пригубила і тільки вмочила в наливку язичок, позирнувши крадькома на Шевченка.

Причвалав сліпий кобзар. Він був без поводатаря і довго не міг втрапити з двору до садка. Катерина побігла і привела. Посадила біля рядна, зняла зі спини кобзу і дала в руки їжу. Тарас налив кобзареві чарку. Старий подякував, швиденько пожував їжу і намацав біля себе кобзу.

— Може, думи якої заспіваєте, діду? — сказав Тарас.

Але кобзар жодної думи не знав. Він заспівав веселенької, потім подумав трохи і вдарив козачка. Сестра Ярина, що вже повеселішала, враз підхопилась і почала козачком розминати ноги. Хтось із чоловіків пішов їй у пару. Кобзар перейшов на швидкий темп.

— Чого ж це ми сидимо! — гукнув Тарас до Федосі й теж пішов у танець.

Федося не чекала, як її почнуть ще просити. Миттю підхопилася, пристукнула закаблуками й пішла в коло разом з Тарасом. Не перестаючи танцювати, Тарас підохочував інших, і незабаром усі, хто молодший, миготіли під яблунями в танку. Тарас не відставав від Федосі, що, задирливо оглядаючись на нього, піднявши одну руку з хусткою і трішечки розтуливши вуста, вела його за собою, виробляючи таких дрібушечок, що в Тараса аж па-морочилось у голові: "Гарна, ой гарна ж попівна, бісової мами!.."

Кобзар, не спиняючись, перескочив на польку. Танцюристи вчистили польки. Тарас і Федося взялися за руки. Праву Тарас поклав на стан дівчині. Вона була легка в русі, як та пір'їна, підхоплена вітром чудового танцю. А може, Тарасові при його мужицькій силі це тільки здавалось. В його уяві на мить промайнули оті мигтючі, феєричні маскаради столиці, нічні гулянки з дружною компанією в різних ресторанах, велелюдні бали по маєтках з вишуканими завезеними танцями, все те, що вдиралося в його трудівницьке життя і відразу сліпило його, — все воно здалося йому зараз невартим однієї цієї польки, щирого, з насолодою, гупання шкапових чобіт, легкого вітерцю від спідниць та барвистих керсеток на швидких і граціозних у танці дівчатах-кріпачках, чарівної усмішки на розтулених вустах Федосі... І він з теплотою подивився в очі дівчині. Вона раптом зніяковіла.

Вересневі дні короткі. Не помітили, як зайшов вечір. Перша схаменулася Федося.

— Ой, та це ж тато лаятимуть...

Гості дякували Микиті і його жінці. А Микита, прощаючись, казав:

— Тарасові дякуйте, це на його гроші...

Проводжав Федосю додому Тарас. На селі ще співали дівчата, на далекому кутку грала троїста музика, але чути було здалеку, як стугонів бубон.

— Може, до гурту підете? — спитав Тарас.

— Ой ні! Нізащо! Мені й без того буде від матері... Ви краще приходьте до нас. Ясь приїде, та й інші заходять.

— Вже ж виберусь якось... коли ви вдома будете.

— О!.. А я ніде й не буваю. Сиджу дома та нудьгую. Хіба що матері ото допоможу по хазяйству або читаю. Я й вашу "Катерину" прочитала. І дівчатам на селі потім читала.

— А вони що?

— Плачуть...

Федося не пішла через ворота, а скочила, як коза, на перелаз — і вже була на подвір'ї.

— То приходьте ж, — гукала стиха.

' Тарасові здалося, що дівчина вже з відчиненого вікна стежила, як повертався він вулицею додому.

9

Через кілька днів Шевченко пішов до кирилівської економії Енгельгардтів. Контора всіх панських маєтків містилась у сусідньому селі Вільшаній. Головний управитель Енгельгардта, якийсь шляхтич, був добре відомий по довколишніх селах своїм шахрайством і жорстокістю до кріпаків. Про це знали і в губернії. Навіть київський генерал-губернатор Бібіков у своєму офіціальному листуванні висловлював невдоволення діями Енгельгардтового головного управителя. Потрапивши в начальники краю, де здавна більшість поміщиків були поляки, а кількість кріпацьких заколотів рік у рік зростала, Бібіков наполягав перед Третім відділенням канцелярії його величності, щоб якось обмежити сваволю поміщиків над кріпаками і цим прихилити селян до царського уряду.

В економії Шевченко застав багато нового. Сотні десятин кращої землі йшли тепер під цукровий буряк. Повиростали величезні дерев'яні воловні. Кількість парубків, приставлених до волових супряг, набагато зросла. Величезні повіті були завалені добрими плугами та іншим реманентом. Ширше розбудувалась контора, більше людей працювало в ній, і більше суєти було в маєтку.

Біля контори Тарас зустрів товариша свого дитинства Семена Мурзенка, з яким вчилися разом у дяка Богорсь-кого. Не впізнавши Тараса, Мурзенко підвівся з колоди біля ґанку і вклонився йому, подумавши, що бачить когось із панів. Але Тарас відразу впізнав його.

— Та це ж ти, Семене! — вигукнув він і обняв сторопілого чоловіка, що з несподіванки впустив батіг. — Хіба не впізнав?

Селянин приглянувся ближче до Шевченка.

— Ой, чи не Тарас?

— Та він же, він самий.

— А я думав, пан якийсь приїхав.

За хвилину Мурзєнко вже водив Тараса по економії і тихим, наче винуватим голосом розповідав про панів, про управителя, про себе. Це був високий молодий селянин, засмалений, худий і трохи сутулий від роботи. Йому не було й тридцяти років, але на вигляд він здавався набагато старшим. Семен раптом згадав, що забув під конторою свій батіг.

— Та навіщо він тобі зараз? — дивувався Тарас. — Повернемось, то знайдеш.

Але Мурзєнко замислено хитав головою.

— Зажди мене, я миттю, поки недалеко.

Семен ступав босоніж, не придивляючись, що в нього під ногами. Широкі й порепані його ноги були брудні, аж чорні, у присохлих закривавлених болячках.

За кілька хвилин Семен повернувся, і вони пішли далі, не стільки оглядаючи економію, скільки розповідаючи один одному про своє життя.

Мурзєнко виявився досить балакучим, і Тарас охоче слухав його. Особливо обурювало Тараса, що управитель забирає кращі селянські наділи під буряк, а нарізає ділянки селянам на пісках і горбах. А коли Мурзєнко, оглядаючись на всі боки, тихенько розповів, як одного дня знайшли в коноплях забитого панського ланового, ю якось полегшено зареготав і навіть поплескав Семена по плечі:

— Отак!.. Нехай і інші намотають собі на вуса...

Але Семен злякано озирався.

— Дванадцять чоловік у Звенигородку забирали, та за місяць назад повипускали, бо не впіймали ні на чому...

Ні ця, ні інші історії, які розповів йому Мурзєнко, не здивували Тараса. Подібне він чув не вперше. Йому стало жаль Семена, в якого була вже чимала сім’я, а помічників у хаті не було, бо всі діти ще малі. І особливо зворушувало Тараса, що цей убогий кріпак на запитання Тараса про його особисте життя відповідав кількома словами, без скарг, навіть з усмішкою.

З тою ж покірною усмішкою він показав Тарасові на старій воловні широку лаву, на якій шмагали селян різками, дубові бруси з дірками для ніг і рук — диби, темну комірку, в яку садили на хліб та воду.

— І часто сюди приводять людей? — спитав Шевченко.

— Та вже ж... Як коли...

— Протестувати треба, боротися з цим.

— Може, й так, хто його зна...

Він провів Тараса за панський сад і почав прощатися.

— Спасибі тобі, що не цураєшся.

— Що це ти, Семене, та я ж і сам мужик.

— Хе-хе... — всміхнувся Мурзенко. — Був, а тепер ти пан.

— Дурниці... — відповів Тарас і, подумавши трохи, спитав: — На село не йдеш зараз?

— А мені ще сюди треба.

— В контору?

— Та ні... — зам'явся був Мурзенко, зацікавивши цим Тараса.

— До управителя справу маєш?

— Та ні... — ще більше зам’явся Мурзенко і ніяково всміхнувся.

— От бач — криєш від мене щось.

— Та воно вам і нецікаво, — перейшов знову чомусь на "ви" Мурзенко. — А якщо хочете, то й скажу.

— Кажи, — спохмурнівши, суворим тоном промовив Шевченко, бувши впевнений, що Семен прийшов до контори або позичити грошей, або просити, щоб відклали наступну виплату казенного податку, і тоді — вирішив собі Тарас — він запропонує йому свою невеличку допомогу як другові дитинства.

Одвернувши обличчя кудись на шлях, наче там побачив когось, Семен розповів:

— Влітку у нас на постої солдати були. А в жнива рушили на Шполу. То контора і мене вирядила з солдатами в підводи. Шість днів у дорозі пробули. А управитель наказав не писати нам цих днів. А ми сказали, що не вийдемо на лан. Та й не повиходили, бо панові уже овес косили, а в нас своє жито сипалось. Якось упорали. То нас у штрафні записали і по тридцять батогів приділили. Мій свояк при цьому ділі у дворі, то він мені дозволив, щоб я зі своїм батогом прийшов, бо в нього батоги дошкульніші...

— То це ти сьогодні й прийшов за цим?

— Авжеж.

— І на це взяв свого батога?

— Трохи легший за свояків.

— Боже мій! — вигукнув обурений Тарас. — Та треба ж протестувати! Я піду до управителя. Зараз піду...

Мурзенко вхопив Тараса за рукав.

— Не йдіть, не треба, буде ще гірше. Ви його не знаєте. І мені буде гірше, і вашим... Микиті та Йосипові.

— Але що робити? Ну, скажи — що? Я вчиню ґвалт в управителя!.. Я...

— Та й даремно. Діла не буде з того...

— Але що, що треба? — гарячкував Тарас і термосив нетерпляче Мурзенка. — Ну, кажи ж...

— Лягати на лаву під воловнею, знявши штани, — та й усе... Бувайте здорові, Тарасе Григоровичу. Це буде гірше — дибки ставати.

Він пішов назад до контори, і його довжелезні ноги наче не слухалися свого хазяїна — то потрапляли в колію, то спотикались на рівному, то заносили раптом вбік. Тарас довго дивився вслід Семенові. Потім поволі рушив на село, зів'ялий і скаламучений.

10

Не повертаючи додому, Шевченко пішов до Кошиця. На подвір'ї його зустріла привітна й добра — такою він пам'ятав її усе життя — матушка Оксана Прокопівна. Вона його відразу впізнала:

— Ото як добре надумали, Тарасе Григоровичу, що навідали. А ми якраз чаювати збираємось. Просимо ж, просимо...

Вона повела гостя в хату.

— Чи впізнаєте ви нашу хату? Це ж, мабуть, з п'ятнадцять літ, як не були у нас. Ми тут дещо прибудували. Діти поросли, тісненько... Отче Григорію! — гукнула вона у велику кімнату. — А до нас гість...

Біля столу в кімнаті, де Кошиць приймав гостей, було ще двоє: син Кошиця Ясь та його приятель, який незабаром мав теж дістати сан священика. Ясь підвівся назустріч Тарасові. Він навіть обняв Тараса і представив його своєму приятелеві, досить незграбному і мамулуватому чоловікові.

— Боже мій, Тарасе Григоровичу, тебе не впізнаєш! — говорив Ясь. — Справжній столичний гість! А пам'ятаєш, як ми з тобою їздили нашим буланим коником до Звени-городки і до Шполи?..

— Та й до Києва траплялось, — посміхнувся Тарас. — Тільки, як казати правду, то не їздили, а я тебе возив вчитись і на базар.

— Мамо, — сказав Ясь, — годилося б заради такого гостя вдатися до ваших наливок перед чаєм.

— Не поспішай, Ясю. Я оце радий, що застав тут такий почесний собор, то хочу, щоб ви одну справу мені відразу пояснили і цікавість мою вдовольнили.

— Та ні вже, — встряв до розмови старий Кошиць, — справи нехай будуть на потім. Хоч ми і в глушині живемо, а столичного гостя прийняти зможемо.

— Боже ж мій! — вигукнула Оксана Прокопівна. — Та ви не встигнете ще й побалакати, як уже все буде на столі. Насте! Чуєш, Насте! Де ти там?

Вона побігла на кухню і враз забрязкотіла посудом.

— Шкода, Федосі нашої немає, десь на селі, — сказав Ясь. — Вона б допомогла.

Шевченко сів до столу і в задумі підпер рукою голову. Семен Мурзенко не йшов йому з думки. Матушка заставляла стіл стравами й пляшками. Панотець налив чарки. Тарасові вибрав якнайбільшу. І пляшку для нього обрав особливу, з якої не налив нікому.

— Усе матушка готувала ціле літо. Тарасе Григоровичу, онде біля вас опеньки мариновані. От візьміть на пробу, сама матушка й збирала. Майстерниця вона...

— Спасибі вам, — Тарас на превелику силу відірвався від думок. — їжа мені зараз не до душі.

— Випий, буде до душі, — засміявся Ясь, намагаючись зав'язати жвавішу розмову.

І коли всі підняли чарки і тільки чекали на Тараса, він, неначе зважившись на щось, узяв велику, призначену йому чарку і вихилив одним духом. Настрій його не розвіювався.

В цю хвилину до кімнати наче впурхнула Федося. Хоч був і буденний вечір, вона одяглася по-святковому. Товста, світла, з полиском коса обвинула вінком голову. Трохи загоріле обличчя сяяло здоров'ям і веселим настроєм.

— Який же ви, Тарасе Григоровичу, — і не попередили!..

— А що було б? — лукаво спитав Ясь.

Його приятель усміхнувся.

— А те, що вона і з хати не пішла б, — відповіла за дочку матушка. — Бо ось поїде Тарас Григорович з Ки-рилівки та й знову на п'ятнадцять літ.

— На той рік ще приїду, — сказав Тарас Григорович. — Взимку поїду до Петербурга, а десь наприкінці того року і приїду. Тільки тут у мене й рідні.

— А ви швидше приїздіть, улітку в нас краще, ніж зимою, — промовила Федося.

Тарас пообіцяв приїхати раніше, хоч і сам гаразд не знав, які в нього будуть плани на наступний рік, але хотів, щоб Федосі було приємно.

Ясеві і його другові хотілось розпитатись у Тараса про столицю, про його зустрічі з відомими людьми, але він уникав цієї розмови, тільки коли Федося просила розповісти про столичні театри, маскаради, яких вона зроду не бачила, Шевченко якось легко для себе і навіть охоче почав розповідати про петербурзькі театри і про свої зустрічі з славнозвісними акторами. А про знамениту танцівницю Тальоні він виклав дівчині так захоплююче, що вона навіть не змогла втримати себе від зачудованих вигуків. Обличчя її розчервонілось, очі заблищали, і Тарас ще раз признався сам собі, що вона йому таки подобається.

— А царя або царицю ви бачили? — спитала наївно дівчина.

— Бачив, — відповів Шевченко, уникаючи докладно говорити про це.

Він розумів, що з його боку було б необережно розповідати тут про відвідання Миколою Першим майстерні Брюллова. А коли він змалював їм концерт у графа Вієль-горського і згадав про присутність на концерті государині, то старий Кошиць тільки всміхнувся, певний, що Тарас не втримався і прибрехав. Де ж таки: його колишній наймит — і раптом сама цариця!.. А молоді священики лукаво переморгнулись і промовчали. Зате Федося слухала з розкритим ротом і вірила кожному слову Шевченка.

Щоб змінити тему розмови, Григорій Кошиць сказав:

— Про щось ви хотіли були розпитатись, як ото прийшли?

— Та хотів, а тільки й не знаю, чи питати.

— Вже як прохопилось, то кажіть.

Ясь і його приятель, які хотіли б чогось веселішого, байдуже подивились на гостя і налили собі ще якоїсь наливки.

— Я прийшов до вас, — почав Тарас Григорович, — просто з панського двору. Що я там побачив, то ви краще за мене знаєте. Але я побачив там дещо таке, про що хотів спитати вас.

— Священик, — сказав Григорій, — зі свого обов'язку повинен давати відповіді на всі питання.

' — От-от, як ви прекрасно сказали, отче Григорію, пастир повинен давати відповіді на всі питання своєї пастви. Я бачив сьогодні в економії Енгельгардта старі знаряддя тортур, призначені для людей, яких звуть кріпаками. Мало не щодня відбувається покарання людей, причому зовсім неповинних ні в чому. Чому ви, служителі церкви, не спините руку карателя?

— О! — вигукнув весело Ясь. — Ти звернувся якраз куди треба.

Його приятель заґедзькався на стільці, щось мугикнув, намагаючись, певне, вимовити хоч слово, але так і не сказав. Тільки чоло його раптом взялося великими краплинами поту та шия почервоніла з натуги.

— Вас, панове, дивує, що я сказав це саме вам? То я поясню — чому. Річ у тому, що священики — це найближчі до народу письменні й освічені люди. Ви живете в самій гущавині народу, знаєте його життя і душу, часом і самі орете та жнете. Перед вами відкриті двері й селянських хат, і панських палаців. Чому ж пастирі не оборонять свої вівці? Чи, може, ви хочете сказати, що не розумієте моїх міркувань?

— Що тут розуміти? — втрутилась жаліслива матушка. — Треба б.

— Розумію вас, — тихо проказав Кошиць, — але не мені належить давати вам відповідь.

— А хто ж повинен?

— Над нами є. Владики. їм дано.

— Вони не живуть з народом. Добробут архієрея чи єпископа не терпить від того, що кріпаки надто убогі, а добробут священика страждає від цього.

— Ми молимось за стражденних. Це нам дано.

Але старий священик безпорадно озирався на молодих, наче шукав у них підтримки, бо й сам він відчував, що його слова не вдовольнять гостя, а лише викличуть у нього гнів чи обурення. Тарас і справді почервонів. Очі його загорілися. Він ледве стримав себе, щоб не спалахнути.

— Сьогодні я зустрів в економії одного чоловіка, мужика, з яким я дружив змалку, — говорив Шевченко. — Знаєте, чого він прийшов туди? Щоб лягти на лаву, де січуть людей, анітрохи не гірших за самого Енгельгардта. Цей селянин благав мене, щоб я не йшов протестувати чи просити за нього, бо краще за все лягти на лаву і перетерпіти належну норму батогів... Я питаю: що ж далі? Куди йти далі Росії?.. — Він помовчав і по хвилі додав: — А проте... легше за все не думати про це — нічого не брати до серця...

Ясь вирішив прийти на допомогу батькові. Він зовсім несподівано для Тараса зробився вмить розсудливим і напрочуд спокійнимі

— Бач, Тарасе Григоровичу, наша релігія стояла з перших днів християнства, стоїть і тепер на непорушній основі — загальному визнанні, що спасіння людства в його стражданні. І те, що здається нам простим і ясним здалека, насправді зблизька набагато темніше. 1 не звичайним священикам перетлумачувати по-своєму догмати віри, освячені тисячорічною історією.

Та Шевченко вже перегорів.

— Авжеж... авжеж... — вимовив він таким тоном, наче хотів сказати їм: якої ж іншої відповіді може чекати від вас... Але не сказав, почуваючи себе тільки гостем. Спохмурнів ще більше і, підійшовши до вікна, почав дивитись, як один по одному засвічувалися тьмяні вогники по хатах. Коли загальне тяжке мовчання над міру затяг-лося, Тарас почав прощатись.

— Набрид, мабуть, я вам своїми питаннями, — сказав він старому Кошицеві.

— От же й ні, — відповів той, — тільки не ми, священики, повинні піклуватись про це. Та й гріх великий нам ховати в серці такі сумніви.

— Посиділи б ще, — привітно й щиро сказала Оксана Прокопівна. — Це ж коли зберетеся ще в нашу Ки-рилівку.

Федосі Тарас запропонував:

— Може, хочете, дорога Федосіє Григорівно, трохи погуляти селом?

Дівчина враз заясніла, глянула на матір і, одержавши на мигах дозвіл, погодилась. Отець Григорій не заперечував, бажаючи хоч цим догодити гостеві.

Коли Тарас прощався з молодими священиками, хтось із кухні погукав матушку. Оксана Прокопівна пішла й відразу ж повернулася з молодим, бідно вдягненим, хоровитим селянином.

— Впізнаєте? — сказала вона Тарасові й підштовхнула вперед селянина.

І, незважаючи на буйну кошлату чуприну і чималі вуса, Тарас Григорович упізнав ще одного свого приятеля по науці в дяка.

— Дмитро Смалько! — вигукнув Тарас і почав цілуватися з ним.

— Таки признав! — радів Смалько. — То мені дядьки кажуть: не ходи — не признає... А другі кажуть — піди, Тарас небезпремінно признає... І признав! — І Смалько знову почав обіймати Шевченка.

Шевченко довідався, що Смалько служив за сторожа при церкві в Кирилівці і, дізнавшись, що Шевченко у батюшки, пішов побачити. Тарас щиро зрадів і враз повеселішав.

Матушка налила Смалькові наливки. Решта відмовилася.

Старий Кошиць, побачивши, як покращав настрій у Шевченка та і в інших, зрадів і сам. Він налив церковному сторожеві ще раз, а матушка почастувала його закускою. Федося тим часом зібралася. Усі проводжали Тараса Григоровича до воріт. Смалько пішов до церкви сторожувати, а Федося з Тарасом — на село. Матушка таки не втрималась і гукнула вслід Федосі, щоб не дуже барилася.

11

Коли Йосипова Мотря одужала після пологів, справили хрестини. Носила до хреста молодша сестра Ярина, а за хрещеного батька був Тарас. І в метричних книгах церкви Івана Богослова в Кирилівці з'явився небувалий запис про те, що восприемником був "Санкт-Петербургской Академии художеств вольный художник Тарасий Григорьев Шевченко".

Треба було думати й про від'їзд. Він уже побував і в сестер. До Катерини їздив у сусіднє село, куди забрав її чоловік кріпак Красицький. Побачився з усіма друзями і знайомими свого дитинства. Намалював рідну хату, поки не розвалилась. Нарисував і портрет діда Івана Андрійовича, поки й він ще був живий. Дідові минав вісімдесят сьомий рік. Тарас любив старого.

Напередодні від'їзду навідав Семена Мурзенка. Цього кріпака Тарас не міг спокійно згадувати. Трьом маленьким дітям його дав по срібному полтинику, замість гостинця. Незграбний Семен радів несподіваному відвіданню.

— Якщо хоч здалека почуєш, Тарасе, що воля нам вийшла, дай звістку. От би хоч разочок дихнути на волі!..

Всупереч своїй звичці він не всміхнувся й разу під час Тарасової гостини. Шевченко не прохопився й словом про екзекуцію на панському дворі.

Був суботній вечір, і отець Григорій ще не повернувся од вечерні, а матушка і Федося щойно прийшли з церкви. Тарас попрощався з Оксаною Прокопівною, а Федося захотіла провести Тараса селом. Сиділи над ставком. Говорила більше Федося. В Тараса був невеселий настрій. Він не шкодував, що від'їжджає, але тисло йому на серце все те, що він знову, по чотирнадцятьох роках, побачив у рідному селі.

З-за верб зійшов місяць і посріблив мерехтливу стежку через став. На селі співали дівчата. Федося сказала:

— Усі вас кличуть в гості, радіють, як ви прийдете, а вам усе чогось сумно, усе журитесь.

— Та, бачте, Федосю, не одно в мене в голові...

— Женитись вам пора — тому й лізе все в голову.

— Мабуть, ваша правда. Та я на світі як той неприкаяний...

— Ось годі вам верзти казна-що. Краще ходімо на вигін, до гурту, та наймете хлопцям музики, та затанцюєте — пройде.

— Це не пройде.

— Однаково треба ж вам попрощатися з хлопцями та дівчатами. Ви ж їм полюбились. Оце вже скільки днів тільки про вас і мови. Розсердяться, як не попрощаєтесь.

— Хіба? А я й гадки не маю. Та ви правду кажете. З половиною села перезнайомився, то вже треба по-людському й попрощатись.

Парубки й дівчата на вигоні обступили Тараса. Почали просити, щоб заспівав щось. Дівчата воліли послухати "Катерину", хоч вони вже не раз чули її.

— Та хай йому всячина! — вигукнув Тарас. — Ви вже й наговорились, і наспівались. Краще затанцюйте.

— Та щось наша музика чухається...

— А хіба ми не знайдемо заходу на неї, — сказав Тарас і пішов до музик домовлятись.

І за кілька хвилин троїста музика вдарила польки. Потім метелиці. Аж закуріло на вигоні. Враз і гурту прибавилось. Серед молоді заплутався якийсь дід і собі пробував танцювати. Підійшли й літні селяни. Дивилися зблизька. Підійшовши, люди відразу веселішали, починали плескати в такт і навіть притупувати до ритму.

Дивлячись на людей, що захопилися танком, незважаючи на цілий день важкої роботи, Тарас і сам потроху розвеселився, але до танцю не пішов. Федося відразу це помітила.

— Ну от, бачте, а то були засумували, наче дівку десь покинули, — сказала вона, сміючись.

— Вільний козак, бісової віри! — сказав повеселілий Шевченко. — Ніхто й не згадає...

Надщерблений місяць немов обирав собі, де поринути в кирилівські садки, коли розходились по домівках. То біля одних воріт, то біля інших під вербою стояли мовчки парубок з дівчиною, тримаючись за руки. Федося й Тарас не поспішали.

— Нудьгуєте в селі? — питався Тарас.

— Так би й полетіла звідси край світа.

— Таки й справді робити вам тут нема чого.

— Трохи побула в пансіоні, в Києві. Там було весело.

— Чому ж покинула?

— Батько сказав: пора заміж.

— Отой молодий приятель Ясів, що я його у вас бачив, мабуть, жених?

— Ні... а проте хіба я знаю. Не він, то інший такий самий або ще й дурніший...

Підійшли, як і перше, до попового перелазу, щоб не рипіти хвірткою. І теж постояли трохи, взявшись за руки;

— Напишете хоч раз?

— Скажу правду, Федосю, — не знаю.

Вона засміялась.

— Ех, Тарасе Григоровичу! — вимовила стиха і, вхопившись за Тарасове плече, легко перескочила через перелаз.

Вже серед двору обернулась і додала так само стиха:

— Щасти вам у дорозі й у житті!..

Проводжати Тараса зібрався ввесь рід: брати з жінками, сестри зі своїми чоловіками, діти — малі й великі. Микита запріг коня, поклав на віз Тарасові речі. Усі налагодились іти за возом до царини. Тільки діда Івана не взяли.

— Це ми з вами й до вечора назад не повернемося, — говорила жвава Микитова жінка.

Обняв Тарас діда. Гукнув Тарасові трохи глухуватий ДІД-

— Виходить, не будеш, Тарасе, генералом?

— А чого не буду, діду? Якраз, бува, й призначать.

— Люди казали: начальство не поважаєш, царя теє... не дуже жалуєш. Шануйся, битимуть...

— Та вже, дідусю, кожному своє: багатому щастя, а бідному — трясця...

Ще раз обняв Тарас діда, поцілував в уста і в руку. Рушили з двору. Микита на возі, а решта гуртом пішки. Люди виходили з дворів, зустрічалися на вулиці:

— Хай вам доріжка стелиться, Тарасе Григоровичу!

— Спасибі, бувайте здорові!

— Покидаєш нас, Тарасе? Ну, хай же тобі Бог допомагає.

— Не забувай нас, Тарасе!

Щодалі більше відставав Тарас від воза й рідні. Вийшов з двору літній селянин, довго тримав Тараса за руку.

— Бережи там себе, Тарасе. Сам казав, що Микола лютий.

— Це, бач, як пофортунить.

З подвір'я на другому боці вулиці почепився руками на плоті ще один знайомий дядько:

— Агов, Тарасе! Перекажи там у столиці, щоб волю не тримали за полу... Щось дуже бариться. Ну, прощавай!

Микита з підводою і рідня вже за царину вийшли й поставали чекаючи, а Тарас усе ще з села не міг вибратись.

— Чого це вони його за поли шарпають? — невдово-лено вимовила Ярина.

— То вже й вони, й Тарас добре знають — чого...— відізвався Микита, підтягуючи тугіше ремінь черезсідельника.

Нарешті Тарас розпрощався з селом. Наздогнав. Пройшла повз гурт по-весільному вбрана молода з дівчатами. Спинились біля гурту. Молода за звичаєм вклонилася до землі, притримуючи на грудях бинди й намисто:

— Батько просили, мати просили...

Усі вклонилися. Тарас подякував і хвилину дивився вслід молодій і дівчатам. Йому раптом защеміло серце, і з болем він вдихнув повітря.

— Не вийшло в нас. Не зуміли тебе одружити, — 'бідкалась Ярина.

— Старого парубка женити, як старе м'ясо варити... — гірко сказав Тарас.

Сестри обняли Тараса. Ярина в обіймах розридалась. Тарас зрозумів. Він і в листах, і тепер, по приїзді в Ки-рилівку, боронив сестру від її чоловіка Федора Бойка, що не жалів її, бив, особливо коли напивався. Все ж таки Федір побоювався Тарасових погроз, навіть у листах, і Ярині тоді ставало легше. Особливо боявся Федір, щоб не поголили його на службу цареві. А Тарас не раз загрожував, що подбає про це.

— Ну, прощайте тепер усі. Може, кого розсердив, не до душі сказав комусь що-небудь... — тихо промовивТа-рас.

По-селянському скочив на воза, звісивши ноги з полудрабка. Та в цей час побачили, як хтось довготелесий біг щодуху від села, махав руками і щось вигукував, мабуть, щоб зачекали.

— Семен Мурзенко! — засміявшись, сказав Микита.

Тарас устав з воза і пішов назустріч.

— Таки встиг... — задихаючись, прохрипів Семен.

Він обняв Тараса, й вони розцілувались на прощання. Незважаючи на осінь, Семен був босий. На цей раз він таки не встерігся і десь добре збив пальця. Тепер ступав лівою ногою тільки на п'яту, вивертаючи ступню вбік. Дивлячись на його незграбну і трохи кумедну постать, Катерина не втрималась, засміялася, та побачила, що Мурзенко заплакав, тільки й ойкнула:

— Ой Боже!..— і затялася.

Рушили. Семен мимоволі ступив кілька кроків за возом і спинився. Микита цьвохнув коня. Відразу взяли риссю. Родичі замахали руками на прощання. Сумний Тарас довго оглядався назад. Вже й далеко від'їхали, а рідня стояла під селом, і серед них Семен Мурзенко, як чорногуз серед птахів.

Нарешті за горбами заховалася Кирилівка. Поїхали швидше. І, може, тому, що село саме відгулювало весілля — поспішали, щоб до Різдвяного посту, — згадалася Тарасові весільна пісня, якої почув цими днями на весіллі, а потім Ярина жартома проспівала її для нього й дома, ще й притулила ім'я. Він навіть спробував стиха наспівати її зараз:

Буде тобі квітка красна,

Рано-рано!

Буде тобі, братику,

Та ранесенько.

Буде тобі Федосієчка,

Рано-рано!

Буде тобі, Тарасику,

Та ранесенько...

Микита здивовано оглянувся на брата, знизав плечима і почав завзято поганяти коня. Треба було завидна встигнути з поштової станції додому.

12

Ні, він не відпочив душею в своїй Кирилівці. Для його серця тут було все найближче, але й найважче. Здається, легше почувалося на поштових трактах, широких шляхах і на тихих польових дорогах. Він уже звик до подорожей. Тут, на просторі, перестрівали його думи, і він не відганяв їх.

Дум щодалі більше й більше, їх важко носити з собою, але ще важче покинути їх, і часом йому здається, що він уже зігнувся під їхньою вагою. З цим почуттям він їздить по Київщині й Полтавщині від одного села до другого, від одного міста до іншого. Не розвіялися його думи після містечка Городища, де був він за гостя у матері свого улюбленого друга Семена Гулака-Артемовського. Не розвіялись вони і на Альті й Трубайлі — чарівних українських річках. А Березань навіяла романтичну, але сумну "Розриту могилу", в якій, прислухавшись, можна було почути погрозливий стогін. Сюди приїздив він зно-ву до Лукашевича, з яким здружився тепер ближче. Минулого разу вони почали розмову про дальший розвиток рідної літературної мови. Тепер вони повели далі свою розмову. Шевченко починав розуміти, що в найбільшій мірі від нього залежить, як буде розв'язане це обов'язкове і таке важливе для його народу питання. Ще в Петербурзі, часто буваючи в сім'ї знаменитого російського лексикографа Даля, де бесіда про мову була головною, він не раз замислювався над майбутнім своєї мови. Розмови з Лукашевичем могли йому допомогти.

До Яготина залишалося тридцять верстов. Не скинувши серед степів гнітючої ваги думок, в'їздить він знову в гостинні ворота яготинської садиби. Здається, тут йому нещодавно було легко і приємно.

У флігелі, де була кімната для нього, оселився на час свого перебування в садибі батьків Василь Рєпнін з дружиною і двома дітьми. Флігель стояв осторонь від головного будинку, і Шевченка завжди запрошували на сніданок до молодих Рєпніних. З ними в Тараса встановилася дружба, особливо з дітьми і Василем, який раз у раз запрошував Тараса побувати в його маєтку Андріївці недалеко від Яготина.

Коли Тарас вийшов на подвір'я, діти з веселими вигуками кинулись до нього. Вони схопили дядька Тараса за руки і потягли до себе. Тарас, що налагодився був після подорожі прогулятись в осінньому парку і пошукати натуру для пейзажу, опинився в помешканні молодих Рєпніних. Його, зустріли радісним гомоном. Тут був і Капніст. Діти й Тарас обірвали їхню ділову розмову про здачу ремонту військовому відомству. Тарасові запропонували пізній сніданок, але він відмовився і, бавлячись з дітьми, одночасно розповідав про свою подорож. Дітей цікавило, коли дядько Тарас їх малюватиме. Рєпніни знову почали просити Шевченка зробити портрети дітей.

— Ми нізащо вас не пустимо з Яготина, доки ви цього не зробите, — говорила дружина Василя Миколайовича, який теж заявив, що нехай Шевченко і гадки не має відмовлятись.

— Але я пообіцяв Варварі Миколаївні, що писатиму її портрет, — пробував відмовлятись Шевченко.

— Не один, а два, — рішуче заявив Капніст. — Четвертого грудня день іменин Варвари Миколаївни і княгині, приїде моя дружина, і вона хоче повезти звідси добрий портрет Варвари Миколаївни.

— І копію з Горнунга треба зробити не одну, а дві, я теж хочу мати цей портрет папа, — додав Василь Миколайович.

— Панове! Та хіба всиджу я цілих два місяці на одному місці? А усього цього швидше не переробиш. Та й людей мені ще багато треба бачити.

— Ми вас будемо відпускати на день-два відпочити, — пообіцяв Василь Миколайович, — щоб ви могли прогулятися до своїх знайомих.

— Здається, вони всі тут поблизу... — підказав Капніст.

— Але ж два місяці!.. — все ще не міг зважитисьШев-ченко.

П'ятирічна донька Рєпніних вибралася на коліна Тарасові й раптом притулилась до його обличчя щічкою, обнявши за шию. Вона звикла так випрошувати що-небудь у мами, і хоч і не розуміла, про що йде мова, але відчула, що дядька Тараса усі про щось просять.

Тарас Григорович був переможений. Він ще не встиг сказати про це, як у дверях з’явилася Варвара Миколаївна. Вона навідалася до брата, а невістка непомітно вийшла до неї і розповіла про розмову чоловіка.

— Візьміть до уваги і мій голос, — усміхаючись, у властивому їй трохи піднесеному настрої вигукнула вона, подаючи Тарасові руку.

— Переможений! Визнаю і віддаю себе на волю Божу! — виголосив з удаваною урочистістю Шевченко і розсміявся. На нього повіяло теплим затишком, дружньою привітністю.

Листопадові дні короткі. Шевченко рано складав пензлі, щоб не писати при свічках. Удень він працював у майстерні Глафіри, яка охоче поступилась йому приміщенням, бо Шевченко допомагав їй опановувати складне мистецтво художника. Глафіра давно вчилася малювати і по-серйозному хотіла стати професіональним художником, і навіть жити зі свого мистецтва. Цілими днями Тарас Григорович писав портрети дітей Василя Миколайовича або, коли вони чомусь не могли прийти, копії портрета старого князя. На сеансах з дітьми Варвара Миколаївна охоче допомагала Тарасові цілими днями розважати і примушувати їх спокійно сидіти на вказаному місці. Це була б нелегка робота для Варвари, коли б не Тарасова жвава вдача і любов до дітей. То він, працюючи, розповідав дитині казку, то проводив цілу мімічну сцену, від якої та заходилась дзвінким сміхом, наслідував голосом різних тварин. Очевидно, цього він навчився в Брюллова. Проте він помітив, що Варвара Миколаївна під час цих його жартів обов'язково стає серйозною і мовчазною. Це було незрозуміло Тарасові. Навпаки, вона оживлялась, коли Шевченко припиняв жарти і починав говорити про поезію і мистецтво або читав напам'ять окремі строфи із задуманих творів. Тоді вона стежила за кожним рухом на його обличчі, великі гарні очі її променилися щирою радістю.

Щоразу збиралися у вітальні до вечірнього чаю. Старий князь і Варвара Олексіївна, коли не хворіли, теж виходили, але майже відразу після чаю повертались до своїх кімнат. Решта присутніх залишалася для розмов і розваг. Проте і вони прощалися не пізно. Шевченко приніс сюди пожвавлення. То читав свої вірші й поеми, то організовував колективну роботу над оперою, для якої брався сам написати текст. Іноді розважав усіх жартами або смішними історіями. Так минали дні, тижні. Більше і більше зближали їх ці вечори.

Одного вечора Шевченко прочитав свою нову поему "Слепая". Вона справила на присутніх глибоке враження. Жінки не приховували сліз. Варвару поема особливо зворушила. Після читання вона не в силі була вимовити й слова.

Тільки другого дня на сеансі, коли хлопчика повели обідати, вона перша заговорила про вчорашній вечір.

— Я не в силі була затамувати біль у серці, слухаючи вашу поему. Яка краса і який біль!

— Та це, мабуть, Варваро Миколаївно, у вас настрій такий був ще до мого читання. Мені вона такою не здається.

— Не кажіть мені подібних речей. Те, що осяяне справжнім талантом у мистецтві, мене завжди вражає. Так, так, я відчувала справжній біль у грудях і, коли б не змогла полегшити його сльозами, напевне, кричала б з болю...

— Я дещо помітив, але не думав, що ви так переживаєте.

— Я не можу бути спокійною, коли бачу страждання людські. Я так багато прочитала книжок, дякуючи папа, але я не зустріла жодної, де б поет так сміливо черпав з самого дна народного серця. Адже у вас народ наш простий, беззахисний і безталанний.

Це не були просто слова.

Шевченко знав від Капніста, що Варвара Миколаївна багато допомагає бідним і хворим селянам і роздала людям усі свої коштовні речі. Він вдячно подивився на неї.

— Зворушили ви мене, Варваро Миколаївно. Ваша доброта — це найкоштовніший скарб, яким небо прикрасило вашу благородну душу.

Очі її засвітилися радістю. З запалом вона промовила:

— Сьогодні вночі я буду гаряче молитись, щоб Бог дав вам силу на все життя кликати серця людські до покори і терпіння в стражданнях своїх, бо ж кожна мука наша і кожен біль — то є покарання його за наше затемнення віри, за наші гріхи, які, можливо, зрозуміти нам ще не дано. Нехай душа ваша буде завжди натхнена вірою, а перо ваше нехай оповідає про це всім.

Шевченко уважно подивився в збуджене обличчя Варвари Миколаївни, не знайшовши, що відповісти. А вона вже біля дверей обернулась і додала:

— Коли Глафіра продасть свою першу картину і віддасть мені гроші, як вона обіцяла, я накажу зробити золоте перо і подарую його вам, щоб ви все життя пам'ятали про нашу розмову.

І перш ніж Шевченко встиг знайти слова подяки за її увагу й оцінку його поеми, вона швидко вийшла з майстерні. Довго після того сидів Тарас Григорович біля мольберта й дивився в глибокій задумі на ще не завершений портрет дитини.

13

Повертаючись до себе після вечорів у вітальні великого будинку, Шевченко довго працює при свічках над рукописами. Ніхто не знає, як після жартів, пісень, гри на роялі він до пізньої ночі, а часом і до ранку міряє з кутка в куток свою кімнату, часом сідаючи на хвилину до столу, щоб накреслити на папері новий рядок. І ні з ким тут не може він поділити свої думи, що привіз до цієї кімнати в одному з численних флігелів яготинської садиби із широкого степу. В такі ночі хочеться знову бути в Петербурзі, серед друзів, їм би він повідав усе, що діється тут і іменем кого. Так, у княжни Варвари боліла душа і рвався з грудей крик... А хіба не болить у нього серце і не кричить здушеним зойком душа, як та чайка понад Дніпром? Ну, звичайно, вона стоїть на колінах перед кіотом у своїй кімнаті до півночі і її біль гасить молитва. Яка ж молитва втишить його біль? Де ті слова? Та й чи зарадять йому слова?

Він пише до Петербурга своєму старшому другові Григоровичу, секретареві Академії мистецтв, що йому страшно дивитись у своє грядуще, хоч зараз йому добре. Просить поради в нього, як у батька, і признається, що хочеться йому туди, до них, до своїх друзів.

Він радий і Вікторові Закревському, що несподівано приїхав до нього. Звичайно, перед ним не викладеш душу, але розрадити і хоч трохи заспокоїти він може. І з радістю він їде з приятелем до нього, щоб менше мучили його думи.

Вдень Варвара Миколаївна з погано прихованою тривогою в голосі спитала:

- Ви їдете до Закревського?

— Я повернуся днів за три.

— О Боже! — вирвалося в неї мимоволі. Очі її раптом зробилися сумні, і, певне, щоб не виказати свого настрою, вона швидко пішла з вітальні.

Кілька днів перед тим вона виявила бажання переписувати для Тараса вірші, які він потроху готував для друку. Тарас прийшов сказати, що їй не слід поспішати.

Гостювання в Закревських тривало чотири дні. Тарас Григорович повернувся на світанку. Того дня він не обідав з усіма і не приходив увечері до чаю, посилаючись на погане самопочуття.

Варвара Миколаївна цілий день була не в настрої, і стара княгиня покликала її до себе читати Євангеліє. Пізно, відпускаючи дочку, княгиня сказала:

— Шевченко повернувся сьогодні, і мені говорили, що він був не зовсім тверезий.

Варвара сполохано дивилася на матір. В неї ще не зник настрій, навіяний читанням Євангелія.

— Я не можу судити його за це: він прожив страшні роки свого дитинства та юності, і життя не навчило, не могло навчити його в тяжкі хвилини черпати з серця свого те, чим сповнене було воно ще з колиски. Я хотіла б навернути його на путь віри, але, боюся, молитва моя буде безсила...

— Він часто буває на селі, у кріпаків, — додала княгиня, — записує пісні й сам співає разом з ними. Що ж, за це його можна тільки хвалити. Принаймні папа в розмові зі мною хвалив його. Але кілька днів тому на весіллі в селі він перебрав питва і співав на вулиці з мужиками.

Княгиня не помітила, що все-таки налякала дочку. Щоб не показати, яка вона схвильована, Варвара Миколаївна попрощалася з матір'ю.

Другого дня, коли закінчували обідати, вона пішла до своєї кімнати і піднесла Шевченкові вже переписані вірші.

— Тут, окрім ваших віршів, є ще кілька алегоричних рядків, — сказала вона дуже стримано, без властивої їй усмішки й привітності в погляді.

— Велике, велике вам спасибі, — відповів Тарас Григорович, звичайно, відчувши зміну в її голосі. — Мені просто жаль, що ви марнуєте свій час, якого у вас не так і багато.

— Нічого, я люблю допомагати людям, — промовила вона стиха. — Я і надалі буду переписувати вам вірші.

Шевченко пішов до себе. Розгорнув рукопис. Ну, так, вона в алегоричній формі дорікає йому за виявлену слабкість і навіть закидає, що він легко піддається спокусі... Він був усміхнувся, але одна фраза в її алегорії про героїню поеми раптом вразила Тараса: "Бідна Оксана, люди згубили тебе, і твій поет забуває про тебе!.." Докір був надто тяжкий і схвилював його. Він хотів відразу ж порозумітись, пояснити їй, що вона помиляється, надаючи занадто великого значення тому, що насправді неварте такої уваги. Було пізно, і він не пішов, щоб побачити Варвару Миколаївну. Не пішов до будинку і назавтра, і на третій день. Нова поема захопила його. В ній було багато такого, що він говорив начебто про самого себе і давав відповідь і їй, і іншим, хто міг думати про нього те ж саме. Коли поема була закінчена, він написав присвяту Варварі Рєпніній.

Увечері Тарас застав у вітальні те ж вузьке товариство, як і завжди. Не відчував будь-якого невдоволення на

Варвару за докори. Навпаки, був вдячний і за її почуття до нього, і за цілком доречні застереження.

Княгиня Варвара Олексіївна не виходила вже кілька днів через недугу. Старий князь попрощався відразу ж після чаю, спитавши тільки Шевченка про його самопочуття і нагадавши про обіцянку написати портрет Варвари Миколаївни. Пішов до себе Капніст. Грала на роялі сестра Варвари Тетяна. Потім попросили Шевченка співати. Було вже зовсім нечисленне товариство, і всі почували себе такими близькими одне до одного, що Тарасові було ніяково відмовлятися. Він проспівав свою улюблену про козака Нечая, увійшов у настрій і проспівав ще кілька пісень. Ставало веселіше, хоч попрощались уже і лікар Фішер, і мадам Рекордон, яким незрозумілі були ані розмови, ані пісні. Шевченко розвеселився і знову, як уже не раз було, смішив усіх анекдотами, запас яких мав ще зі столиці, а останнім часом збагатив його від мастака на анекдоти Віктора Забіли. І раптом знову помітив, що Варвара стала надто серйозною і замисленою. Тарас Григорович замовк і почав ходити по вітальні. Настрій його падав. Глафіра і Тетяна взялися розучувати на роялі нову п'єсу, Тарас спинився біля Варвари.

— Я бачу, ви невдоволені?..

— Вашими жартами.

— Хіба в них є щось негарне... образливе?

— Є, але зовсім в іншому розумінні.

— Варваро Миколаївно, кажу вам щиро: їй-богу, не розумію.

— Тоді я скажу вам простіше. Для мене неможливо примусити себе уявити вас таким...

— Ось мені вже й зовсім темно...

— Невже вам, Тарасе Григоровичу, людині, що так високо піднеслася в мистецтві, що так зачарувала нас усіх своїм талантом, приємно бути тим, чим ви хвилину тому хотіли здаватися нам?

Шевченко не відповів. Він знову енергійно заходив по вітальні. Тетяна і Глафіра провадили далі свої вправи на роялі. Варвара стежила за Шевченком і, коли він проходив повз неї, промовила:

— Здається, я через свою неврівноваженість наговорила вам зайвого і, певне, образила вас удруге за останні дні. Перший раз — коли висловила вам свій докір на папері, вдруге — зараз. І ви гніваєтесь на мене.

Шевченко рвучко підійшов до столу, схопив аркуш чистого паперу і, не сідаючи, почав швидко писати. Потім підійшов до Варвари Миколаївни і поклав написане.

— Ось... присвята, якою я починаю для вас нову поему. Я вам подам її пізніше. Прочитайте це.

— Тут?

— Як хочете.

І він знову почав ходити по вітальні, спиняючись часом біля рояля і вслухаючись у музику.

Варвара Миколаївна поволі прочитала вірші. Радісне хвилювання запроменилося в її очах. Як завжди в такому стані, вона нічого не в силі була сказати і почала читати знову, щоб опанувати себе.

Це був вступний вірш до поеми "Тризна" з присвятою: "На память 9-го Ноября 1843 года княжне Варваре Николаевне Репниной".

Душе с прекрасным назначеньем Должно любить, терпеть, страдать И дар Господний, вдохновенье, Должно слезами поливать, Для вас понятно это слово!.. Для вас я радостно сложил Свои житейские оковы, Священнодействовал я снова И слезы в звуки перелил. Ваш добрый ангел осенил Меня бессмертными крылами И тихоструйными речами Мечты о рае пробудил.

Вона перечитала присвяту вдруге і, вже напам'ять повторюючи останні два рядки, зворушена, підійшла до Шевченка і при всіх поцілувала його в чоло.

14

Василь Рєпнін, їдучи до свого маєтку Андріївки, забрав з собою на кілька днів і Шевченка. Це було конче потрібно для Тараса. Він поставив собі на меті якнайбільше їздити, бачити, знайомитись, але відчував, що в Яготині засиджується. Тим більше що наближається час, коли йому слід було повернутись до Академії. Треба закінчувати науку й діставати документ, без якого йому не буде дозволено проживати ніде в Україні.

У його чемодані, разом з потрібними на кожен день речами, — майже закінчена вже "Тризна". Вона не дуже виразна й прозора. Він розуміє це. В мисленні його героя дещо від його, Шевченкових, дум, привезених нещодавно зі степу. Неясні вони. Як неясне стало і його майбутнє, що будить у ньому тривогу. Він уже відчуває — не буде йому в житті спокою і миру. Він, як і його герой у поемі, — невсипущий, бентежний, і, може, й майбутнє його — як і його героя... Нехай таким і йде в люди його твір.

Уперше він читав поему друзям, коли днів через десять повернулись до Яготина. Увечері у вітальні зібралося більш, ніж звичайно, людей, коли з'явився Шевченко. З несподіванки Варвара Миколаївна підхопилася з-за столу, ніби хотіла щось вигукнути до нього, але він уклонився відразу усім і Варвара, зніяковівши, сіла. Василь Миколайович і Шевченко були в доброму настрої. Василь Миколайович після успішної подорожі не переставав жартувати й зачіпати сестру. Шевченко приєднався до нього. Варвара Миколаївна нагримала на них, але теж сміючись. І лише коли Базиль, так звали Василя Миколайовича в сім'ї, трохи перебрав у своїх жартах, Варвара Миколаївна з веселим протестом підвелась, але вийти з-за столу не могла, бо ніхто з чоловіків не захотів відсунути свого стільця їй на дорозі. Тоді вона ступила на диван і пройшла поза спиною Капніста, обіцяючи наскаржитись на брата і на Шевченка матері.

— Варваро Миколаївно! — вигукнув був Шевченко, вийшовши з-за столу. Він хотів спинити її, Варвара Миколаївна, уперто мотнувши головою, пішла з вітальні.

У великій спальні княгині Рєпніної горять свічки. На старовинному столі, оздобленому химерним бронзовим орнаментом, Євангеліє, улюблена книжка княгині. Останніми днями вона не виходить зі своєї кімнати через недугу, і щодня приходить Варвара і читає майже вивчене вже напам'ять Євангеліє. Сама княгиня не може через очі. Дівчина-кріпачка то заходить, то виходить, щоб об'яс-нити нагорілу свічку й виконати нечисленні накази княгині.

Після Євангелія княгиня хоче поговорити з дочкою інтимно. Про Шевченка. Варвара так захоплено розповідає про нього останніми днями. Навіть прочитала матері присвяту. Звичайно, вона спокійна за дочку, але її обов'язок застерегти її, щоб не дати приводу для різних розмов. Дочка і художник різні люди, цілком різні й ніколи не будуть рівні. Варвара це розуміє, але це повинно стати ще й вірою її.

По стуку в двері вона впізнала дочку. Вогники свічок на обох свічниках тривожно заметушилися. Варвара сіла в крісло біля ліжка матері.

— Я чекала, що ти прийдеш пізніше. Хіба вже всі розійшлись?

— Базиль і Шевченко верзуть такі дурниці, що годі все це стерпіти.

— Тебе образили? ✵

— Ні, звичайно. Все це тільки жарти. Але Базиля неможливо стримати. Що з ним сталося після повернення?

— Братові дозволені жарти. А Шевченко...

— Ну, Шевченко не переступає межі. В нашому колі він не переступає її ніколи.

— Ти твердо віриш, що це саме так?

— Звичайно. Я тепер добре знаю його.

— "Тепер"? Він прожив у нас усього один місяць.

— В нього відкрита душа, її можна читати як книгу, коли бачиш його часто і багато розмовляєш з ним.

— Але ж не частіше і не більше, ніж це положено тобі.

— Що ви маєте на увазі, маман?

— Звичайно, нічого особливого. Не спаде ж мені на думку, що Шевченко раптом посів у твоїх почуттях якесь особливе місце, хоч на ваші взаємини дехто з наших починає звертати увагу. Звичайно, цьому не слід надавати значення. Все-таки я хотіла нагадати тобі. Не гнівайся на мене. Я хвора, але серце в мене болить за тебе, до того ж я не сказала нічого такого, з чого ти могла б обуритись.

Колись давно, коли Варварі був тільки двадцять один рік, ад'ютант князя, Баратинський, молодший брат відомого поета, закохався в неї і просив її руки. Проте мати не дала згоди на їх шлюб. Баратинський був тільки на два роки старший за Варвару. Княгиня вважала, що такої різниці в роках мало. Баратинський пішов у відставку й ніколи не одружився. Очевидно, Варвара була б за ним щаслива. Тепер вона залишилась у старих дівах. Може, не слід було забороняти їй.

В міру того як ця перспектива ставала щодалі виразнішою, неспокій опановував Варвару. Потрібне було щось нове для душі, якісь переконання, щоб виправдати її справді страшну самотність. Це було легко знайдено в її глибокій релігійності. І мати, і заміжня сестра Єлизавета, і щирий друг дому Капніст — усі переконували Варвару, що її страждання — це знак Всевишнього і що смисл цього буде ясний для неї не відразу. Поступово її привчали до цього, поки вона й сама не відчула, що без цих принципів не зможе жити. Потім почали закликати її до самозречення і різних добрих діл, наприклад, для бідних людей, переконали, що в зустрічі її з проповідником Шарлем Ейнаром, безперечно, видно десницю господню. Дівчина довірилася новому вчителеві. І він теж кликав її в бесідах, а згодом у листах до того, до чого й інші. Він став її духовним батьком. Глибоко релігійна мати доручала Варварі читати вголос Євангеліє, причому щоразу якраз ті місця, які саме були потрібні для настрою дочки. І ніколи Варвара не дозволяла собі хоч одним словом ремствувати на матір, що колись не підпустила її до щастя.

Проте стара княгиня сама відчувала все більше й більше, що з її провини сталась якась непоправна річ, що визначила назавжди долю її дочки. Відчуття своєї провини примушувало матір бути до дочки ласкавою і м'якою. Яка вдячна вона була Варварі за те, що жодного разу не почула від неї слова докору. І зараз, коли Варвара почала говорити, княгиня насторожилась.

— Пам'ятаєте, маман, — цілуючи руку матері й тулячи її до свого лиця, говорила Варвара, — колись ви не дали згоди на моє одруження тільки тому, що мій жених був молодий, усього на два роки старший за"мене...

— Так було треба...

— Ну от... я й хочу сказати, що Шевченко молодший за мене на цілих шість років. Я високо ціню його. Коли хочете, я люблю його, але як друга, як сестра, старша його сестра. В жйтті він зазнав багато мук, і йому тяжко без такого почуття. Як можна не допомогти йому?

Її очі, променисті, тривожні, сполохано метались по суворих обличчях святих в кіоті, так ніби одночасно й боялась вона гріха за те, що збрехала матері, може навіть уперше в житті.

Мати пильне придивилась до неї.

— Як легко ти захоплюєшся, друг мій... Але я вдячна тобі: ти мене заспокоїла. Тримайся з гідністю. Пам'ятай, твоя мати - внучка останнього українського гетьмана знаменитого Кирила Розумовського, а батько твій — колишній віце-король європейської держави. Ніякий художник чи поет не може мати влади над тобою.

Варвара з жахом в очах подивилась на матір.

— О маман! Ви не те сказали, що хотіли!.. Не те! Генії мають силу над усіма... навіть над царями. Нащо ви це сказали?

— Дитино моя, мій обов'язок застерегти тебе. Коли молоді люди називають себе братом і сестрою, в цьому завжди є небезпека. .

— Мені тридцять п'ять років, я вмію тверезо мислити і тому можу собі дозволити те, чого неповинна була дозволяти собі, коли мала двадцять років.

— О мій друже, у тебе так мало життєвого досвіду. А втім... який, власне, у нас привід вести таку розмову?

— Коли б ви послухали його читання! В своїх поезіях він бере владу над усіма нами, і ніхто не в силі опиратися йому.

У двері постукав Базиль.

— Іди до вітальні, — сказав він сестрі, — Тарас Григорович зараз читатиме нову поему.

— У мене змінився настрій. Я не хочу йти туди.

— Це неможливо, адже він читає для тебе. Поема й присвячена тобі.

— Так, справді, тобі треба піти, — порадила княгиня.

— Усі ждуть, — додав Базиль.

У вітальні Капніст сказав їй:

— У вас неспокійний вигляд.

— Я просто не в настрої.

— Треба навчитись володіти своїм настроєм.

Вона обрала крісло, щоб ніхто, окрім Шевченка, не бачив її обличчя. Тут залишилися ще сестри Єлизавета і Тетяна, а також Глафіра.

Капніст сказав — вміти володіти своїм настроєм, подумала вона. Часом це, безперечно, вдасться. Зараз настрій таки заважає слухати. Про що це? Ага, друзі щороку сходяться пом'янути за столом свого померлого великої душі товариша, який міг би стати пророком, який викривав нещадним словом катів народу і розкривав людям очі на їх неволю... Та одні по одному йдуть з життя й друзі — й зникає ім'я померлого героя з пам'яті людей.

У всіх жінок на обличчі сльози. Вони й не ховають їх. Керувати настроєм неможливо. Можна тільки втерти сльози мереживною хусточкою... Яка в нього чудова манера читати — без акторської пози і вигуків, м'який голос з найтоншими інтонаціями, що так передають найне-помітніші переживання героїв і проникають у саму душу. А які мелодійні рядки!.. Музика твого вірша подібна до органа в сумному, але величному реквіємі. Та й поема нагадує перейнятий молитовними мелодіями реквієм... Ти знову заволодів усіма нами, і неможливий ніякий опір. Навіть коли думка твоя, палка, бунтівнича, не щоразу знаходить відгук у моїй душі, плач твій і молитва крають мені серце. І серцем я почуваю, що це для мене ти вклав у свої строфи стільки почуття. Яка ж велика сила і влада твоя...

Він закінчив. І поки всі сидять закам’янілі, він підходить до Варвари Миколаївни:

— Ось вам обіцяна поема. До цього рукопису належить ще й автопортрет. Я закінчу його завтра.

Вона не зовсім вдало пробує вдавати спокійну. Треба навчитися володіти своїми почуттями...

15

Виїхав у своє село Капніст. Його відсутність Шевченко відчував на кожному кроці. Він обіцяв приїхати на початку грудня, на іменини княгині й Варвари Миколаївни. Незабаром поїхала навідати своїх тіток біля Полтави Глафіра. Базиль з дружиною ще раніше поїхали до Петербурга. Невелике коло людей, що збирались вечорами у вітальні будинку Рєпніних, ще звузилося. Ті, що залишилися, зблизились ще більше. Шевченко виїздив досить часто, але щоразу лише на кілька днів. Він помічав, що своїми виїздами завдає прикрості Варварі Миколаївні.

Він працював у майстерні Глафіри, у великому будинку. Закінчував уже й другий портрет Варвари Миколаївни. Скільки переговорили вони за ці дні роботи...

Один випадок особливо зблизив їх. Якось у святковий день, коли Тарас Григорович через великий мороз і вітер не пішор гуляти, а залишився працювати над рукописами,'хтось несміливо постукав у двері.

— Увійдіть! — гукнув Тарас, не підводячи голови. Але ніхто не ввійшов. Шевченко підхопився й широко розчинив двері.

— О!.. — вигукнув він, вражений.

Під дверима топтався літній чоловік, з ніг до голови вкритий інеєм. Біла пухнаста паморозь вкривала все — шапку, вуса, бороду, брови і навіть вії. З вусів і бороди звисали льодові бурульки. Тільки глибоко заховані темні очі ледь блимали, немов два джерельця щойно прокинулися під снігом. Перед Шевченком стояв селянин, прибулий, видно, здалеку. Кожух на ньому взявся лубом і тріщав від найменшого руху, а чоботи вкрилися льодом.

— Бійся Бога, чоловіче! — вигукнув Тарас Григорович і втягнув того до кімнати. — Звідки ти взявся такий?

Та чоловік, видно, так задубів, що замість голосу з його горла видобувся ледве чутний, невиразний хрип. Він дістав заховану на грудях під кожухом хустку, але пальці в нього так заклякли, що він ніяк не міг розв'язати її. Шевченко стягнув з нього кожух, кинув на підлогу й налив чоловікові склянку горілки. Селянин обома руками намагався вдержати склянку, і Шевченко схвильовано стежив, як його зуби цокотіли об скло. Він нізащо не хотів сідати, і довелося силоміць посадити його в крісло. Шевченко сам розв'язав хустку і дістав з неї лист від Лукашевича. Його знайомий мав вільний час і запрошував Шевченка завітати до нього, щоб продовжити розпочату попередню розмову.

— Коли повертаєшся? — спитав Шевченко.

— Зараз, бо до ночі не встигну. День малий. — Обличчя в селянина було все в краплинах від розталого інею. Здавалося, він у сльозах...

— А хіба ти не конем?

Селянин похитав головою:

— Наказав пан не гаятись.

— Що?! — закричав раптом Тарас мало не в розпачі. — Ти залишишся в мене і ночуватимеш тут.

Селянин знесилено хитнув головою. Ні, він не може залишатись тут. Тарас розумів — селянин боявся покарання.

— Гаразд... Тоді я напишу йому зараз відповідь. Нехай прочитає... цей хам у фраку!

Він швидко написав записку, перейняту докором і гнівом. Він ніколи не приїде до того, хто не вміє бачити в людині душу і знущається з тих, завдяки кому він може почувати себе паном. Ні, він назавжди припиняє будь-яке знайомство з такою людиною.

— Віддай це своєму панові, — Шевченко обернувся до селянина.

* Але той міцно спав, відкинувши голову на спинку крісла. По його обличчю й бороді збігали струмки від інею. Шевченко не став його будити і вийшов, щоб домовитись про їжу і коня для селянина.

Через два дні після того привезли лист від Лукашевича. Лист був образливий і підлий. Цей пан дорікав Шевченкові його походженням, яке нібито й спричинилось до захисту ним такого ж мужика, як і сам. Певне, не тямлячи вже себе, цей панок писав, що в нього аж триста таких, як Шевченко...

У Тараса Григоровича був пригнічений настрій. Це вже не перший випадок за його коротке перебування в Україні, коли його шанувателі з панських палаців раптом вишкіряли ікла і, звичайно, вибували з кола його друзів.

Того дня рука з пензлем застигала перед полотном. Раз у раз проти свого настрою він силував себе до роботи. Здивована, придивлялась до нього Варвара Миколаївна. Вона нічого не сказала йому про це на сеансі, але увечері, після чаю, спитала:

— Що з вами? Цілий день на вашому обличчі якась мука...

— Ат... казна-що...

— Ви обіцяли бути одвертим зі мною, як з сестрою.

— Ще й вам псуватиму настрій.

— Ага, ось як... — Варвара Миколаївна підійшла ближче до Шевченка. — Ну то негайно розповідайте все. Від кого маєте прикрості?

Слуга раз у раз проходив повз них до столу, і Шевченко сказав Варварі Миколаївні:

— Якщо ви не шкодуєте свого настрою і часу, то я розповім. Але тільки вам.

— Тоді ходімо до великої вітальні.

Там не було нікого, і Шевченко розповів про лист від Лукашевича і про інцидент з кріпаком Лукашевича. Очі його блищали від гніву й образи. Голос тремтів. Варвара Миколаївна ще не бачила його таким, їй здалося, що Тарас готовий заплакати від усвідомлення свого безсилля перед цим несподіваним ворогом.

— Але ж ви мали його за свого приятеля...

— Отож-то й є, що мав... бодай мені повилазило! Довкола бачиш багато таких, ще й гірших, а не метушишся, як зацькований, по хаті, бо що вони тобі? Ніщо, та й годі... А цей, мабуть, і в шинку з мужиками часом пересиджує, напуває горілкою і примушує пісень співати або казки розповідати, а сам записує собі, щоб потім в учені вилізти... А про нього — народолюбець, ліберал! І прості душі вірять... Та в дурні й шиються...

Він похилився, засмучений. Варвара Миколаївна підійшла до нього.

— Заспокойтесь, Тарасе Григоровичу, такі люди, як цей пан, неварті того, щоб ви так мучились.

Вона згадала рядки з його недавно написаної поеми*

Зачем я тут?

И что мне делать между ними?

І розхвилювалася не менш за Шевченка. їй хотілося зробити для нього все, щоб тільки полегшити біль ображеному. Вона взяла в руки його голову і притулила до себе, обняла і цілувала його обличчя й руки, плакала й сама, не знаходячи потрібних слів. І коли трохи заспокоїлись обоє і Шевченкові час було прощатись, він тихим, зворушеним голосом промовив:

— Спасибі вам, Варваро Миколаївно... — І по паузі додав: — Спасибі тобі, сестро...

Другого дня Варвара Миколаївна попросила в матері вовняних ниток і почала в’язати для Шевченка теплий шарф. Ще через день, коли він їхав на кілька днів до Березової Рудки — маєтку Закревських, — подарувала йому шарф.

Залишалось два-три сеанси, щоб закінчити й другий портрет. Остання робота Шевченка в яготинській садибі.

— Ви сподіваєтесь, що в Петербурзі почуватимете себе краще?

Варвара Миколаївна довгими пальцями перевірила навпомацки зачіску й посиділа нерухомо кілька хвилин. Шевченко раз у раз підводив голову і щоразу секунду-дві дивився на неї і знову робив півповороту голови — до мольберта. Один-другий мазок — і знову короткий кидок очима на нетерпеливу натуру.

— Не знаю...

— Так і все ваше життя буде — в дорозі?

— Іншого я собі не уявляю зараз.

— Кожен птах вільний, але має своє місце на землі, свій куток...

— О ні! Те, що я побачив довкола, жене мене по шляхах, примушує метатись і квилити.

— Розумію, вам тяжко, але буде ще тяжче, бо вам не вистачає віри і відданості вищій волі. Голос Всевишнього у душі людини не гримить подібно стихіям, але як животворний сік просочує всю рослину від коріння до самого вершка її — хто сподобиться почути рух його, душа того здобуде не зойк і квиління, а лише благодать.

— О мій добрий дух! Це дано тільки тим, в кого серце сповнене віри.

— Що ви будете робити, коли повернетесь до столиці?

— Не знаю.

— Пообіцяйте, що прислухаєтесь до свого серця; перше ніж зважитесь на важливий у вашому житті крок. І обов'язково згадаєте мене.

— Мій хранителю!..

Кілька хвилин Варвара Миколаївна сидить мовчки, нерухомо. Шевченко ледь торкається пензлем портрета.

Княжна Варвара не забувала, що ця розмова одна з останніх. Шевченко став її другом. Вона вважала — братом. Його майбутнє непокоїло її. Вона не могла не знати всього, що стосувалося взаємин батька і царя Миколи. В їх сім'ї не забули і в інтимному колі навіть пишалися, що одним з найвидатніших декабристів був рідний брат князя — Волконський. Свого часу його засуджено було до страти, але цар замінив страту на довічну каторгу

Довгий час Варвара Миколаївна разом з батьками жила в Західній Європі, де в пам'яті людей ще гримів могутній відгомін французької революції і не зникла з уяви гільйотина з трупом короля, і шибениці для аристократів, і трагічний апофеоз для народу. І жили ще свідки цих подій, їх, перейняті жахом спогади, не раз слухали в сім'ї князя Рєпніна — колишнього віце-короля європейської держави. І в уяві Варвари Миколаївни все це було грандіозною катастрофою. І ще більшою катастрофою для світу, думала вона, було те, що люди не побачили в усьому головного — промислу Божого. Яким щастям була її зустріч з проповідником Ейнаром! Без нього їй ніколи не було б усе так ясно, як тепер. Народ треба любити і треба дбати для нього. Але все, все заради любові до Спасителя і все на світі для радості тих, що люблять Бога. І все на світі — і радощі, і самозречення, і терпіння — все для Нього. І треба, щоб кожна людина, незалежно від стану її в суспільстві, збагнула це. Інакше — знову катастрофа, але ще більша і страшніша, бо милість Його і терпіння безмежні, але й кара Його страшна...

Все це завжди пам'ятала Варвара, і зараз вона бачила — з розмов із Шевченком і деякими його друзями, — що після подорожей Тараса по Україні він готовий на все, куди тільки зможе привести його ненависть. Вона підвелася:

— Боюся за вас. Ви не зможете приборкати свого почуття, і тоді...

Вона замовкла.

— Що ж тоді? Кажіть уже...

— Скажу. Це не я вигадала — мені казав дехто з ваших друзів.

— Про що?

— Що ви мрієте написати поему про царя, не сумніваюсь — жорстоку поему.

— Хіба ж я знаю, що мені підкаже натхнення.

— Звичайно, знаєте, коли вже я знаю.

Шевченко поклав пензель:

— Ми з вами не знаємо, куди поверне історія завтра. Та напевне знаємо, що так, як є, залишатись не може. Я вірю, що й дихання цього дому, де я зараз живу, сповнене тим же...

— Так, але християнське почуття мовить нам про милосердя до ворогів, бо ж серце наше не приймає помсти. А ви розгубили своє милосердя і любов у ваших подорожах. Ви дуже швидко стали іншим — жорстоким до багатьох, кого досі вважали за своїх друзів.

— Це й справді так.

— Шукайте ж у серці своєму хоч краплину всепрощення.

— Для панів Лукашевича й Енгельгардта?

— Боже мій, в якому страху покидаєте ви мене... Буду молитись щодня за вас. Хай збереже вас Бог. Ви ж частіше згадуйте мене. А коли захочете зробити той крок, якого я так боюся і від якого так щиро застерігаю вас, згадайте мене, згадайте мою молитву за вас.

— О мій ангеле-хранителю! Хіба можна не пам'ятати поо вас...

ч Зворушений і схвильований піклуванням Варвари Миколаївни, поцілував їй руку. Як мало в житті зазнав він такого співчуття...

16

Дрібний тихий сніжок заснував далину серпанковою завісою. За цією завісою позаду зникли й верхівки розкішного парку Качанівки. З неї він починав свою подорож по Україні, нею завершив на цей раз. Ще кілька днів — і коні помчать його засніженими московськими вулицями. А згодом він обійме старих друзів у північній столиці.

Тарновський був задоволений, одержавши замовлену копію портрета. Певне, йому й на думку не спало, в яку раму подій потрапив цей портрет і як далі спрямують вони життя художника... Що зараз робить Варвара? Сумне було прощання. При всіх у вітальні вона в сльозах кинулася йому на шию, поцілувала, перехрестила. Ридаючи, вибігла з вітальні. Йому слід було, блукаючи з місяць після того по близьких околицях, завітати до них ще або частіше писати їй. А може, не писати зовсім... А вона таки вгадала. Він і справді напише ту поему, від якої застерігала його. Не може не написати її. Звичайно, вона не буде друкована. Але читатимуть... Як читають у списках Радищева, Рилєєва, Огарьова, як читають і вивчають напам’ять ненадрукованого Пушкіна. Кара? Ти боїшся, що тебе покарають? Тоді напиши, що ти благостю Божою спрямований на шлях розуміння свого гріха... Ніколи ти не зробиш цього. Ти купив ціною тяжких мук своїх і народу право боротися проти сильних світу цього. Хіба ж зважишся ти відмовитись від цього права? Відмовляються тільки кволі. Сміливі й дужі — прагнуть цього! Ось незабаром ти з’явишся до друзів своїх, і братні обійми тобі скажуть — не сам ти, не сам. Щільно до твого плеча — плечі твоїх товаришів. І всі ви наверху однієї хвилі, яку вже не спинить ніщо, бо нові вітри женуть її вперед і вперед.

Коли розійшлися з вітальні й настала ніч, Варвара відіслала до інших покоїв дівчину, що звичайно спала в одній кімнаті з нею. Тепер вона хоче залишитись на самоті. На Її столі вже надписаний конверт:

"Панові Шарлю Ейнару, в Женеві. Швейцарія".

Перш ніж почати лист, вона напружено думає. Потім з якоюсь рішучістю в рухах починає писати:

"Звуть його Шевченком. Запам'ятайте це ім'я, дорогий учителю, воно належить до мого зоряного неба. Пройшовши крізь горнило нечуваних страждань, він зробився художником за порадою одного з великих людей сучасного мистецтва і поетом — тому що народився ним..."

Як важко зібрати думки. Вона й не помітила, що за вікном усе залите місячним сяйвом. І її обличчя, коли вона нахилилась до вікна, стало ще блідішим. Легкою тінню вимальовується довкола будинку пойнятий глибоким сном парк з легкими хмарами пухнастого снігу на гіллі. Зовсім не пізно ще... Звичайно, в такі години ще сиділи у вітальні. Це — до його від'їзду. Бринів його м’який голос. Іноді рядки хвилюючих віршів, іноді — пісня... Небо обдарувало його генієм. Тихою мовою він умів перемагати навіть тих, хто був байдужий до нього. Коли він читав, вони не тямилися в радісному захваті від чарівної музики його слова. І несли кожен у свій куток сльозу радості в серці... Тепер відразу після чаю розходяться всі — ніхто не хоче залишатись у такій затишній маленькій вітальні... Ні, вона не може зараз писати про це учителеві. Зовсім не відстоялися думки і не вгамувалось почуття. Що ж, молитись, молитись...

Вогники трьох лампад метушливо миготять у півмо-році кімнати, і здається, суворі обличчя й постаті святих вийшли з кіота, обступають її, і невдоволено міниться їх погляд... "Ти навчаєш людей смирення... Посій в душу його покору, навчи його лагідності, надихни геній його любов'ю..."

Вона завмирає на хвилину, ніби хоче почути відповідь на свою молитву. Але відповіді немає і вона втомлено, мляво сідає долі на підібгані ноги, їй хочеться молитись, але потрібна інша, не звичайна щоденна молитва, — інші слова, інша розмова з Богом, якому вона так безмежно віддана: "Невже всі мої благання надихнути його смиренням і любов'ю до людей — марні? І моя молитва не в силі погасити в ньому люту ненависть до своїх ворогів... І коли істина — той, хто підняв меч, від нього й загине, то невже він повинен загинути? Але що непокірнішим і бунтівливішим стає його геній, то глибше люблю його я... Ні, він не повинен загинути! Недаремно я полюбила його від усієї душі. Полум'я кохання, що горить перед моїми очима, палить і вбиває мене. Почуття все дужче беруть мене в полон. У моїй уяві постають пекучі картини пристрасті... Віра моя затьмарюється... Боже, коли б він сказав мені хоч слово, хоч натяк про свою любов до мене, я відповіла б йому пристрасним коханням... Що я?.. Хіба це молитва!.." І тільки тепер помічає вона, що сидить на підлозі перед образами й похмурі обличчя святих схилились над нею.

Раптом пропала з очей далина попереду, залита щедрим місячним сяйвом. Шевченко подивився вгору. Небо таке ж ясне, як і досі. І місяць, повний, умитий, красувався, як і перед тим. Кучер потягнув на себе віжки, відкинувся назад, мало не вперся плечима в подорожнього.

— Ось вона, красуня наша! — вигукнув він,— Десна!

Сани з'їхали з високого берега на кригу і пішли наїждженою дорогою вздовж ріки.

— Ну, ти там!.. — крикнув весело кучер на буланого, що раптом був спіткнувся.

Шевченко підвівся на повен зріст і вихопив у кучера батіг. Він гучно свиснув на коней, хльоснув батогом по крупах. Коні відразу пішли риссю. Кучер теж, розмахуючи над головами віжками, гарячив коней. Шевченко раптом заспівав:

Ой которі поспішали,

Ті у Січі зимували.

А которі зоставали,

У степу всі пропадали...

Стоячи в санях, він тримався руками за плече кучера і голосно співав.

Промайнуло на кручі село понад самою річкою. Де-не-де блимали по хатах вогники. Валували на подорожніх з берега собаки. Галас, вереск і сміх відлунювали у високих берегах.

— Ге-е-ех!.. Голубчики!.. — гукнув щосили кучер на коней.

І — позаду вогники. І гурт парубків та дівчат. І розкотисті вигуки й сміх...

КНИГА ДРУГА

ЧАСТИНА ПЕРША

1

ч Лютий уже позаду. Санки з Тарасом проїжджають повз рогачку на околиці Петербурга і зникають у синьому присмерку.

Не минуло повних і десяти місяців, як вирушив він з північної столиці, сповнений радісних і хвилюючих передчуттів майбутньої зустрічі з рідною стороною і близькими та рідними людьми. І справді, за далеким серпанковим обрієм знайшов він не тільки злидні й гніт, а й чудові зустрічі, нових друзів і широке визнання його таланту. До цього додавав він ще одне, головне: ближчими днями йому мине лише тридцять літ! І, так само повен сили й завзяття, повертається він тепер до столиці, до своєї забутої alma mater — Академії мистецтв.

За якусь годину він вбіжить до червоної кімнати Брюллова, і могутні його обійми повідають учителеві більше, ніж слова.

Усе таке знайоме в столиці, таке близьке! Та й що могло б змінитись за десять місяців? Нечисленні олійні ліхтарі перед Академією лиш чіткіше вирізьблюють у темряві Ті громаддя. За роки навчання він вивчив кожну деталь на її стінах і кожну річ поблизу. І зараз, у темряві, ніби бачить, як удень, і обох кам’яних сфінксів перед фасадом, і струнку колонаду над парадним входом, і кожен карниз, і деталь орнаменту високо під Самим дахом.

У коридорах знайомий гомін молодих голосів і знайомий дух класів. Ні, ні, не змінилось нічого. Навіть обличчя, за винятком небагатьох, ті ж, знайомі. Хтось із приятелів, як і колись, віддає йому ключ від своєї кімнати: сам кудись поспішає.

Переодягаючись, Шевченко думає про Карла Павловича. Брюллов був справжнім і великим його другом. Чи змінився він? Уже переодягнувшись, Тарас на хвилину замислився.

У Петербурзі в нього багато друзів і знайомих. Жодного дня він не зміг би почувати себе самотнім. Але без Брюллова він не уявляє Петербурга. І хоч за ті кілька місяців, які залишились до закінчення Академії, великий Карл уже не зможе чогось значного навчити свого учня, він відчував, що саме Брюллов йому особливо потрібен, як потрібен йому зараз Петербург.

У коридорі наздоганяє Григоровича. Привітавшись, той не випустив Тарасової руки, повів до свого кабінету. Тарас ще з України писав Григоровичу, називаючи його своїм щирим батьком, бо й справді багато чим зобов'язаний цьому землякові. У кабінеті Григорович садовить Тараса в крісло, сам сідає навпроти і хвилину мовчки пильно придивляється до Тараса. Професорові й конференц-секретареві Академії Григоровичу вже під шістдесят. Гарне, виплекане його обличчя, з високим чолом, довгими посивілими бакенами й тонкими лініями губів, зараз серйозне, без усмішки, що звичайно в розмові з друзями промениться з його очей.

— Радію, радію за вас, — нарешті говорить він, але не всміхається.

— А то чому? — щиро дивується Шевченко.

— Не вдавайте, що не розумієте. Маю листи з Укоаїни. Та й без них чутка докотилася. У подорожі по Україні слава завжди випереджала вас.

— Та яка там слава, Василю Івановичу. Я ось радий, що побачив вас. Занудьгував за столицею.

— Бачу — ви настроєні не надто серйозно.

— Та я просто ніяк не отямлюся з радості, опинившись знову в Академії.

— Ви приїхали, щоб здобути звання художника. Адже вам залишилось тільки це. Та хіба цього вам зараз треба?..

— А чого ж мені ще треба? Ось повчуся ще рік і проситиму, щоб дали звання. З цього я хліб їстиму.

— Непотрібні вам учителі. Перед подорожжю в Україну вам здавалося, що ви учень. А там, на Україні, уже прочитали і "Кобзаря", і "Гайдамаків" і зажадали, щоб ви стали їх учителем. Може, вам самому це не зовсім ясно, але тепер ви зрозумієте все. Вірте мені, Тарасе Григоровичу, адже я теж був вашим учителем. Ви слухали в мене теорію мистецтва. Але те в минулому. Уже в минулому. Тепер я не вчитель ваш, а друг, і мені видно, як ви щодень більше живете своїми віршами, поезією і менше — тим мистецтвом, якому ми присвятили життя.

— Василю Івановичу! Ви немов читаєте в моїй душі.

— Люди прочитали, Тарасе. Я говорив з Тарновським і Гребінкою. На вечорі у Тарновського мені представили сина князя Рєпніна — Василя Миколайовича. Вони приїхали з України. І всі вони, всі багато розповідали мені про те, як зустріла Україна не художника Шевченка, а поета, національного поета. І навіть наші петербурзькі українці читають напам'ять ваші вірші.

— Але ж, Василю Івановичу, я бачу сум у ваших очах... ' — Бо не знаю, на якій дорозі ви знайдете щастя.

— Та я й сам не знаю.

— Вам, Тарасе, уже нема чого вибирати. Ви вже зробили це. Дай Боже, щоб ні вам, ні нам, колишнім учителям вашим, не довелося шкодувати за вас...

І Григорович пильно дивиться на Шевченка. Але Тарас низько похилився в кріслі й не відповідає.

2

У Великому театрі давали "Аскольдову могилу". Уже популярний у столиці Гулак-Артемовський співав Невідомого. Цього вечора він особливо, як ніколи, був у голосі, й оплески залу часом навіть заглушали супровід і заважали співати. Він бачив у ближчих рядах партеру і в ложах багатьох своїх друзів. Іноді кидав блискавичний погляд по ярусах, вище й вище. Проте в темряві не можна було розпізнати облич.

В останній дії він помітив, як відчинилися на гальорку двері й підсвічена на мить світлом з коридора постать увійшла в ряди. Вона нагадала Артемовському Шевченка, і він з несподіванки навіть припустився коротенької паузи, не передбаченої в музичному супроводі. Двері зачинились, і постать зникла серед глядачів у темряві.

Ще не затихли оплески, як до вбиральні Артемовсько-го почали збиратися друзі. Театральний критик Елькан завжди в антрактах жив за сценою. Здавалося, всі актори по всіх театрах — це його друзі чи принаймні знайомі. Він перший заглянув до Артемовського, але за хвилину уже чути було його голос у сусідній вбиральні. Гребінка бував за лаштунками тільки в Артемовського.

Сьогодні він привів знайомитися з видатним співаком зовсім молодого лейб-гвардії офіцера, що разом зі своїми, ще молодшими, приятелями з кадетського корпусу, де Гребінка читав лекції з російської мови, почав бувати і на Гребінчиних літературних "п'ятницях".

Нарешті припинились оплески. Артемовський поволі увійшов до своєї вбиральні. Його вітали й тут. Хвилину він відпочивав, напівлежачи на канапі, і втомленою усмішкою відповідав друзям.

На дверях знову з'явився Елькан.

— Як завжди — блискуче! — вигукнув він.

— Облиш, — відмахнувся від нього Артемовський.

— Я щиро. Я доведу це. В неділю ти прочитаєш про своє виконання в одній з газет, де я друкую свої театральні фейлетони.

— Це вже серйозніше...

— А в тому місці, — провадив далі Елькан, — де ти виконуєш останню арію і раптом, глянувши вгору, на гальорку, ніби завмираєш на мить, — просто чудово. Чудово!

На порозі виникла постать Брюллова.

— Приєднуюся, сударю! — голосно вигукнув він. — Пауза на одну секунду, на обличчі вираз чогось несподіваного — чудово!

Артемовський раптом голосно засміявся:

— Ви мене, панове, насмішили. Та це ж зовсім випадково. Я раптом побачив, як на гальорку увійшов якийсь чоловік, подібний постаттю на Шевченка. Я мимоволі затримав на ньому погляд — виникла пауза...

— Тарасові тепер не до нас, — промовив спохмурніло Брюллов. — Україна, мабуть, причарувала його, і він забув про своїх друзів.

Тиснучи руку Брюллову, Гребінка сказав:

— Він не тільки не встигає побувати в усіх, хто запрошує його до себе, а навіть відповісти листами на всі запрошення.

— Пу-гу! — пролунало раптом з дверей.

— Тарасе! — вигукнули присутні.

Артемовський перший обійняв Тараса.

— Чарівник ти наш, Семене! — вигукнув Тарас. —Щойно приїхав до столиці, побачив афішу — відразу сюди, тебе слухати. Та й не помилився: і тебе послухав, і друзів зустрів.

Він привітався з усіма і спинив свій погляд на незнайомому офіцері поруч Гребінки.

— Це, Тарасе Григоровичу, мій приятель, — відрекомендував офіцера Гребінка. — Момбеллі, чудовий хлопець, але занадто відчайдушний.

Шевченко потис руку новому знайомому.

— Такі мені до серця...

Брюллов затримав Тараса біля себе:

— Чого ж це ви, милостивий сударю, не з'явилися вчасно до мене?

— Не застав, Карле Павловичу. Лук'ян сказав, де вас шукати. Як бачите — знайшов.

— Гаразд. Усі розмови відкладемо. З театру я тебе забираю в свої сани. Де спинився?

— Тимчасово в Академії, в товаришів.

— 1 добре зробив. Поїдемо разом додому. Я чекатиму в моїх санках. Довго не залишайся тут. Однаково не наговоритесь.

Брюллов попрощався і пішов одягатись.

Елькан не пускав Тараса, тримаючи його за руку й вимагаючи негайно відсвяткувати повернення до столиці. Він навіть рекомендував якийсь новий модний ресторан, в якому з усіх присутніх встиг побувати тільки він. Але в Тараса не було настрою. Він помітив, як змінився Брюллов, і не знав, чим закінчиться їхня сьогоднішня розмова, яка чомусь тривожила його.

— Зачекаємо, друзі, — сказав він. — Я з дороги, втомився.

Момбеллі разом із Тарасом пішов одягатись. З театру вони вийшли теж разом. На площі затихала суєта. Вони ішли поміж уже нечисленних карет і візників.

— Гребінка давав читати мені ваші твори, — сказав, торкаючись Тарасового ліктя, Момбеллі.

— Сподобались?

— Звичайно. Особливо "Гайдамаки”. Читали ми їх і в колі моїх приятелів, студентів і офіцерів. Усі були вражені вашою сміливістю.

— Дякую вам, — відповів Шевченко, шукаючи очима сани Брюллова.

— Я й мої друзі хочуть просити вас, Тарасе Григоровичу, щоб ви не відмовились прочитати в нашому колі нові свої твори.

— На жаль, друже мій, зараз я хотів би відмовитись.

— Але чому? Запевняю вас, у мене ви знайдете чудових молодих людей, чесних і запальних. Вони б вас зрозуміли.

— Коли-небудь я прочитаю вам дещо нове. Тільки ж не тепер, нехай мине якийсь час. Я запрошу вас і ваших друз-в до себе.

Брюллов уже сидів у санках, піднявши комір шуби. Шевченко попрощався з Момбеллі.

— Не забудьте ж про свою обіцянку, — тихо сказав молодий офіцер і лунко дзенькнув острогами.

Добре втовчений шар снігу пом'якшував тупіт копит. Сани тихо шерхотіли по снігу. Часом, коли вони натрапляли на оголений камінь бруку, з-під полозків вихоплювались іскри й миттю гасли. Від раптового скреготу заліза по каменю Брюллов глибше закутався в хутро. Лиш де-не-де в вікнах ще блимало світло. Безлюдно було на вулицях і тоскно. Шевченко скоса пробував заглянути в обличчя Брюллову.

— Ночувати до мене? — нарешті порушив кількахвилинне мовчання Карл Павлович.

— Боюся, не заснемо...

— Занудьгував за столицею?

— Ще й як! Знаєте, про що я мріяв там, далеко, далеко звідси?

— Про що?

— Побачити вашу закінчену "Облогу Пскова". Колись ви показували її, та, на жаль, вона ще не була завершена. Покажіть її тепер.

— Вона все ще не закінчена. Я переробляю...

— Покажіть, яка є.

— Не проси.

Брюллов ще глибше пірнув у шубу.

— Що сталося з нею? — стривожився Тарас, відчувши щось недобре в словах свого вчителя. — Я не заспокоюсь, поки не побачу її. Чуєте, Карле Павловичу!..

— Облиште, милостивий сударю...

— Ви відмовляєте мені? А я за тисячу верстов мріяв побачити її... Карле Павловичу, як же це? Та чи думали ви про те, що ваша картина — це буде душа епохи...

І знов замовк Брюллов, якого колись називали учні Карлом Великим і Зевсом, тільки зігнувся й зіщулився в своїй шубі.

— Жорстокий ти, Тарасе... — ледве чутно прошепотів він.

— Ви мій учитель. Як ви можете відмовляти мені?

Брюллов раптом розгорнув шубу, відкинув хутряний комір назад. Гнівний і роздратований, процідив крізь зуби:

— Гаразд. Я твій учитель. Я покажу тобі картину. Але нехай це буде моїм останнім уроком тобі. — Він пггурх-нув кучера в спину. — Швидше! Швидше! Так... Останній урок...

Швидко помчали сани. Брюллов далі мовчав. Він знову затулив обличчя пухнастим коміром. І ось із сонної темряви підвелося назустріч їм мовчазне громаддя Академії.

Вони поспішають двором до Портика. Ідуть сходами вгору, якими йшли вони і вперше колись дивитись на цю ж картину. Тоді Брюллов сам, сповнений впевненості й задоволений сміливістю творчого задуму та успіхами важких і радісних шукань, вів учнів поглянути на свою незакінчену картину. Тепер іде втомлено, ледве переступаючи на сходах. Нетерпляче виривається вперед Шевченко, але раз у раз спиняється і чекає, поки підійде Брюллов.

Збуджений, переступає Шевченко поріг майстерні в Портику. Брюллов поволі засвічує недогарок свічки. Шевченко хапає в нього з рук свічку і кидається до мольберта. Свічка мало не гасне від його пориву. Мляво ступає за ним його вчитель, що наче не має сили навіть зняти покривало з картини. І це робить Шевченко.

Перед ним та ж, що й колись, "Облога Пскова", але... Вражений Тарас тяжко і глибоко дихає. Невелика постать Брюллова стала ще меншою, зіщуленою.

Тремтячою рукою Тарас ставить свічник на вікно.

— Нащо ви зробили це?..

Брюллов мовчить. Тарас відступає від картини і раптом швидко виходить з майстерні. Вже не оглядається назад, не чекає на Брюллова. Вибігає розхристаний на вулицю.

Тьмяне світло свічки тремтить на полотні. На обертовому стільці перед картиною похилився Брюллов. Байдужими очима дивиться він на свій твір. В тому ж сяйві кольорів і немов чутному брязкоті зброї князі й духівництво ідуть на бій під стінами Пскова. За пасмами сивого диму ледь визирають шоломи псковитян...

Бездумним поглядом художник дивиться на картину. Гасить свічку і поволі йде. Може-таки, Шевченко, що зопалу покинув майстерню, жде десь надворі біля Портика або в коридорах головного будинку Академії. Не слід було показувати йому "Облогу". А може, нехай знає всю правду... Нехай...

Замислений, переступає він поріг своєї квартири. Засвічена гасова лампа, легка вечеря, пляшка вина на столі ждуть його. Важко опускається в крісло, сидить у задумі, підперши долонею голову. Ні, нелегко йому сьогодні. Його погляд падає на пляшку з вином. Наливає. Жадібно хапає келих, п'є без віддиху. Бігає по кімнаті, як у пастці. Наче тісно йому, наче задихається він.

На стінах портрети вельмож, генералів, панства. Він облагороджував їх, давав їм романтичний фон, пишне вбрання, позу... І вони вважали себе щасливими й пишалися, що сам Брюллов творив їх портрети. І щедро сипали грішми. Коли б вони подивились на нього зараз, отут, на самоті, з повним келихом і порожньою пляшкою... Серед численних облич на стінах маленький портрет Тараса — ще малярчука, в тиковому халаті, з відром фарби і щіткою. Це дружній шаржовий портретик. Він знімає малюнок, вглядається в нього, милується сміхотливим, наївним обличчям свого учня...

— Прости мене, Тарасику, хлопчику мій! — шепочуть його вуста.

І завмирає він, ніби прислухаючись, чи не чути в коридорі дужих і лунких кроків Тараса.

А біля Академії під ліхтарем стоїть Шевченко. Звів очі на освітлені вікна кімнати свого колишнього вчителя, закриті прозорими червоними завісами, по яких метається тінь... Це той самий ліхтар, під яким стояв він ще ма-лярчуком і, повний страху за майбутнє і безмежного пієтету до свого кумира, дивився на ці ж освітлені вікна, за якими вирішувалась тоді його доля. Сльози течуть у нього по обличчю, та він не помічає їх.

З

Навесні Шевченко знайшов кімнату на Васильєвсько-му острові в Першій лінії. Кімнатка була невеличка, з одним еікном. Шевченко подбав про чистоту й затишок. В цьому йому допомогли сусідські жіночі руки, що повісили на вікно серпанкову фіранку й постійно доглядали за кутком поета й художника. На стінах Тарас повісив кілька своїх малюнків: "Судна в селі рада", "Дари Богданові та українському народові", "Вдовина хата". Мольберт, ліжко і стіл майже цілком зайняли кімнату, яка раптом від того стала тісною. Та Шевченко не розраховував жити тут довго. Ходити доводилось через велику кімнату, в якій за перегородкою оселились за його ж порадою земляки з України — молоді художники, учні перших курсів Академії: Гудовський, Хіврич, Ковальов і Карно. Це було веселе товариство, і Шевченко полюбив своїх нових, значно молодших за нього приятелів. А вони з пошаною і любов’ю ставились до Тараса, який був для них великим авторитетом.

Молодь трапилася співуча, а в Карпа була навіть скрипка з собою, на якій він добирав акомпанемент. Єусідам по коридору не доводилося скаржитись на те, що співи художників з України завдають їм прикростей. Навпаки, дехто з них навіть приходив і собі, щоб послухати зблизька. Шевченко часом навчав молодь співати пісень на його тексти. Мелодію творив він сам. Проте з якогось дня співи припинились. Тарас вечорами не виходив до земляків, хоч і не працював біля мольберта. Хлопці вирішили, що він сів за вірші. Вони були близькі до правди.

З України Шевченко привіз малюнок "Вдовина хата". Щодня спинялися очі Тараса на малюнку, наче приворожені до страшної селянської правди. Убоге сільське подвір'я з обдертою хатою і напівзруйнованим тином. Господар помер, і хатина залишилась недобудована — без хижі, без ґаночка, з оголеним бовдуром, якого мала ховати від людських очей хижка, а тепер він зостався стояти просто надворі, притулений до стіни. Стирчать з-під стріхи невкриті соломою лати. А на землі під дверима самотньо сидить хлоп'ятко, якого, певне, через голод не пориває й гратися. Сухоребре порося, схоже на голодного пса, даремно шукає собі на голому подвір'ї якусь поживу.

Скільки таких хат бачив він на рідній стороні! І тепер щоразу картина нагадувала йому подорож по Вкраїні. "Вдовина хата" заполонила його уяву, увесь час привертала його увагу до себе й ніби дивилась поетові у вічі, проймаючи його душу жалем і мукою. Скільки разів, коли він сідав за вірші чи до мольберта, ця хата заступала все перед його очима і він з подивом думав: ось він сам створив блідим штрихом олівця малюнок, і тепер сам не має сили позбутися влади цього невеличкого образка...

Якось уночі, коли чомусь тікав від нього сон, народились перші рядки. І потім уже протягом усіх ближчих днів раз у раз повертався він думкою до трагічної долі безталанної селянської родини. А в уяві поставала зустріч в одному селі в Україні з божевільною жінкою, що все зустрічала свого єдиного сина, якого колись давно забрали на солдатську каторгу і вбили на війні.

Шевченкові довелось навіть перервати роботу над своєю “Живописною Україною" — великим і прекрасним задумом, якому він віддавав останніми місяцями майже весь час.

Поема закінчена. В неділю ввечері він при’ іс її Гребінці. Може, він порадить, де надрукувати.

Євген Павлович зустрів Тараса в оксамитовій блузі й гарних хатніх пантофлях. Саме працював над рукописами. Зовсім недавно він одружився, але це не тільки не перешкодило його вже традиційним "п'ятницям", а зробило їх ще веселішими і ще більш невимушеними завдяки веселій і товариській вдачі його дружини. Шевченко бував у них часто, і до нього звикли як до своєї людини.

— Чим вас частувати, Тарасе Григоровичу? — питалася дружина Гребінки, увійшовши до кабінету.

Тарас зручно всівся на канапці, розклавши на спинці руки, як крила. Молода жінка спробувала повести його до їдальні, але Шевченко відмовився.

— Спасибі, голубонько, — говорив він, шанобливо цілуючи господині руку. — Душа зараз нічого не просить.

— Приніс що-небудь? — спитав Гребінка.

— Та приніс, — якось ніби неохоче відповів Тарас.

— Читатимете? — зраділо вигукнула господиня. —Як добре, що ви це надумали. От тільки що нікого немає в нас сьогодні.

— Так і треба, голубонько, щоб нікого...

— Ну, та гаразд, — щебетала молода жінка, — наступної "п'ятниці" прочитаєте й гостям.

— Ой любі мої, — говорив Тарас, — та я й зараз читати не хочу, а ось віддам Євгенові Павловичу та й читайте собі на здоров’я.

— Що це тобі, Тарасе?

— Хто його знає. Ось написав таке, що й самому чи то страшно, чи бридко — сам не знаю. І назва якась бридка... "Сова". Аж самому дивно. Чи, може, навіяння яке.

Гребінка пильно подивився в очі Шевченкові й підійшов до нього.

— Давай...

Тарас дістав з кишені невеликий, складений учетверо рукопис. Господиня вийшла ставити частування. Гребінка сів до столу і заглибився в читання.

Шевченко почав перегортати розкидані на маленькому столі нові журнали та газети, пробуючи читати окремі місця. Але не читалось. Він раз у раз скоса позирав на свого друга.

Гребінка прочитав рукопис двічі поспіль. Хвилинку подумав і почав утретє.

В газеті "Русский инвалид" Шевченко побачив рецензію на окреме видання своєї "Тризны". Він уже читав її і тепер спинявся поглядом тільки на окремих місцях. Гребінка підвівся і хвилину дивився на Тараса мовчки, потім замислено вимовив:

— І чаруєш мене, і дивуєш...

Шевченко гірко всміхнувся й відсунув від себе газету.

— Не впізнаю я тебе, — говорив далі Гребінка.— Особливо після того, як повернувся ти з України. І року ще не минуло, як ми з тобою попрощались, а от дивлюся — ти чи не ти...

— А який інший біс? — похмуро буркнув Тарас, і брови його ще нижче насунулись на очі, що раптом потемніли.

— Хочеш бути отаманом без війська?

— Невтямки мені...

— А отак. Будеш поетом без друкованих віршів, бо хто ж візьметься друкувати таке. Це знову щось страшне...

— Я ж і кажу — такий страх, що аж самому бридко...

— Та нащо пишеш?

— Та я й сам у себе питаюся. Краще б уже малювати, та й усе... Та ото ж і намалював — ти в мене бачив — "Вдовину хату", то вона мені не дає спокійно заснути.

— Слухай, Тарасе, ти пишеш, скажемо отак, правду. І не сам пишеш правду. І в моїй письменницькій торбі не сама брехня, є й правда. І в інших поетів так само... Але нашу правду прочитають люди та ще й іншим розкажуть, от і користь від тієї правди буде. А як про твою правду дізнаються люди? Адже ніхто того і не надрукує. А коли й надрукує, то й того, і тебе згризуть. Ти хочеш воювати за правду, а будеш отаманом без війська, бо вірші — то твоє військо, але перше їх треба надрукувати, щоб люди читали. Хіба не так?

— Либонь, так...

— Ех, бачу по очах, що говориш одне, а в душі в тебе інше. Що саме — не збагну. Зрозумій мене, Тарасе. Уже й те, що ти створив, ставить тебе над усіма нашими поетами. Навіть і в усій Росії я не бачу тепер таланту, рівного тобі. Молодь на Україні палко прагне твого слова, наче ти пророк який. А може, недалеко вже той час, коли ти станеш поруч з найбільшими поетами сучасного світу. А ти хочеш писати тільки для своїх друзів, бо звідкіля ж увесь світ довідається про тебе, коли твої вірші читатимуться тільки в списках, та й то нишком. Поет без книжок! Думав ти про таке?

— Ось виберу собі ніч та гарненько подумаю й пораджусь.

— З ким?

— Та з музою ж...

— До тебе, Тарасе, зі щирим серцем, з добром, а ти все на жарт обертаєш. Мені серце болить за тебе. Ще, думаю, втне віршем чогось такого, за що й до Сибіру завдадуть, сердегу, їй-бо, Тарасе, зашлють, де козам роги правлять...

— А трясці в печінки не хочуть!.. Га? Оце таке я тобі, друже, скажу на відповідь. Я двадцять три роки відбув сибіряки в Енгельгардта...

Гребінка спантеличено дивився на Тараса, що поривом підхопився і побіг до вікна. Одвернувшись, він дивився на місто, певне, нічого там не бачачи. До кімнати увійшла господиня. Гребінка докірливо похитав головою Тарасові: він не був певен, що дружина не почула за дверима останніх слів Тараса.

— А тепер, — защебетала вона безтурботно, — ви обоє під моєю владою. Звольте йти за мною до їдальні. Навіть ожинівки чарка буде для вас, Тарасе Григоровичу. Відколи прислали з хутора, тільки для вас і бережу.

— Спасибі, голубонько, — говорив Тарас уже лагідно. — Ось як чудово ви нагодились, бо тут Євген мені такі дурниці верзе, що я, мабуть, і не засну уночі, щоб, бу-ва, не приснилось.

Гребінка, помітивши, що його слова навіяли Тарасові тяжкий настрій, довго не пускав його від себе, намагаючись розважити. Раз у раз змінювався настрій Тараса. Він то починав жартувати, особливо коли господиня надто старанно частувала, то робився раптом замислений і ніби сердитий.

Вже на прощання Гребінка сказав:

— Ми, Тарасе, в нашій літературі щойно спинаємось на ноги — Котляревський та Квітка... Нам треба більше друкувати книжок та ще коли б розжитися на свою газету... Але де ж та культурна сила, що впряжеться в цього воза? Твій талант нам раптом засяяв сонячним світанком — і всі кинулись на твоє світло, запроменились націями. А тепер, якщо почнеш писати таке, що й до друку не піде, що й читати його буде боязно, то і всім нам раптом знову засмеркає...

— Та вже годі про це, — примирливо вимовив Тарас і попрощався.

Дощовий петербурзький вечір змінила ясна біла ніч. На вулицях навіть не засвічували ліхтарів. Незважаючи на досить пізній час, народ не поспішав по домівках. Не поспішав і Тарас. Він все блукав і блукав чепурними набережними, спинявся то на одному, то на другому мості й довго дивився в німотний плин води. Людей ставало все менше, почали затихати вулиці. Бредучи замислений, Тарас побачив поблизу Зимовий палац та могутніх кам’яних левів над сходами до Неви.

Уже тільки окремі постаті поспішали площею і тільки де-не-де світилися вікна в грандіозному царському палаці. Шевченко поволі віддалік пішов довкола нього. Один по одному, немов дочекавшись нарешті його, гасли в поверхах палацу останні вогні. В тьмяному присмерку білої ночі могутнє громаддя, наче в казці, поставало над Невою, обтяжене химерною красою і пишнотою численних різноманітних колон, орнаментів, скульптур, яким уже було тісно на стінах, і вони височіли над колонами на даху.

"Чого це я, — подумав Тарас,— мов той гайдамака з ножем, кружляю навколо цієї проклятущої озії...”

Побачивши непогашене вікно в палаці, певне в кімнаті караулу, він чомусь спинився і хвилину вперто дививсь на нього. Але світло раптом блимнуло і погасло. Тарас рішуче пішов з площі.

Після вечірнього дощу Літній сад зустрів його прохолодою широких алей і густим запахом нічних квітів. Пройшовши повз Кав’ярний будиночок, він завернув до своїх старих знайомих — численних статуй обабіч алей. Сів на лаву, відчуваючи потребу зібратися з думками. Нікого вже не було в саду. Він сам серед буйної повені рясного гілля і кущів. І біла ніч тут темніша й одвертіша... Ні, він не може звільнитись від думок, що їх навіяв Гребінка "Поет без друкованих творів!.. Отаман без війська!.." Так, він не може без війська. А він має про що говорити до людей, до всього світу! Говорити? Ні, гукати на ґвалт, кричати скривавленим серцем! Усі повинні почути його поклик, у кого ще душа жива.

Неподалеку з бічної алеї виринула темна постать і збила на льоту його думку. Хтось наближався до нього. Якийсь запізнілий пияка, що ніяк не втрапить додому. У військовому кітелі, високих чоботях — офіцер. Він підійшов упритул і раптом бухнувся на лаву поруч.

— Чорти б їх брали! — заволав він. — Чому не горять ліхтарі? Непо-р-рядок!- А м-може, вже р-р-ранок? Чому немає двірників на вулиці? Ч-чорт! Як я доберуся додому?

Він раптом нахилився до Шевченка. Тарас відсунувся.

— Чекайте! — вигукнув п'яний. — Я з вами зустрічався. Де я з вами зустрічався? На іменинах генерала Віль-де? Ні, не там. У графині Ізмайлової? А, чекайте! Та ви ж художник! Той, що продав мій портрет... Нарешті я вас зустрів!

— Пане відставний ротмістре, — повільно й рішуче вимовив Шевченко, — дайте мені спокій. Що вам треба?

— Ні, ви скажіть, пане художник, нащо ви повісили портрет ротмістра Апрелєва на цирульні? Як ви насмілились?

— Слухайте, колишнє ваше благородіє, — із злістю проказав Шевченко, — якщо ви не підете звідси, я...

— Загрожуєте?.. Кому? Усій Росії загрожуєте!

Шевченко плюнув убік, підвівся й пішов. Ротмістр підхопився вслід,, намагаючись здогнати його.

— Я вимагаю сатисфакції. Присилайте секунданта. Моя колекція пістолів до ваших... Ах, чекайте, її вже нема. Продана! Але ми будемо стрілятись! Ось вам моя візитна картка...

Він раптом посковзнувся і впав.

— Сто п'ятдесят шпіцругенів! — заволав він на весь сад, борюкаючись на слизькому після дощу місці. — Куди дивиться околоточний, поліцмейстер, міністр!.. А коли посковзнеться і впаде його величність... Імператор у багнюці!.. Кан-н-налії! Всіх на Двірцеву площу! В одну шеренгу! З пр-р-равого флангу!.. По пиці! По пиці!.. Іменем його величності!.. Од міністра до солдата... усім!

Шевченко спинився і слухав. Потім підбіг до безпорадного ротмістра і, підвівши його, допоміг дійти до лавки.

— Пардон-н, — бурмотів той безпорадно. — Мерсі. Дуелі не буде. Беру виклик назад... Ех, пане художнику, шкода, що попливли мої коні за борги, уся стайня. От би ми з вами...

Але Шевченко вже не слухав. Якась думка раптом блиснула в його свідомості. Він немов загорівся весь. Щось белькотів ротмістр, але Шевченко вже поспішав додому. Тепер він знає, чого шукав на площі біля палацу...

Хлопці-академісти на своїх постелях навіть не поворухнулись, коли він проходив до себе. Щільно зачинив двері, засвітив лампу й сів до столу, міцно стиснувши голову. В одну шеренгу... З правого флангу!.. Ха-ха-ха...

Ні, це не сон. І не марення. Він ніби бачить перед собою величезний зал у царському палаці, довкола якого блукав цієї ночі, яскраво осяяний відсвітами дзеркал і кришталю. Вишикувались за рангом найвищі сановники. В орденах, медалях, широких стрічках через груди. Цар Микола, високий, стрункий, з суворими банькатими очима, разом з тонкою, довгошиєю царицею проходять повз шеренгу, придивляючись до застиглих облич. Тільки очі в кожного, мов приворожені, обертаються слідом за своїм повелителем. Цариця сідає на дзиґлик, і надзвичайна тиша стає ще глибшою. Ніхто не поворухне язиком. Тріснув угорі вогник свічки й заметався безпорадно. І знову запанувала мертва тиша.

— Ма-а-алчать!.. — не своїм голосом кричить цар. І хоч усі й без того мовчать і тільки тремтять, цар підходить до найстаршого і щосили дає йому ляпаса по пиці. Той меншого в пузо ~ аж загуло!.. А той собі ще меншого межи плечі. Той меншого, а менший — малого... І вже відбувається генеральний мордобій по всій Росії. Темп його швидшає й швидшає. Уже тільки миготять блискавичні, ледве вловимі для очей картини: губернатор б'є в обличчя чиновника, чиновник б'є меншого за себе, поліцейський офіцер б'є городового, городовий обробляє кулаками якогось міщанина, ведуть крізь стрій напівголого солдата — шпіцрутени... А під величезною скиртою хліба в панській економії січуть батогом кріпака...

І крізь миготіння батогів і шпіцрутенів, крізь ляскання і галас чути голос царя: "Деспотизм є суть мого царювання, бо він у згоді з генієм нації. Той, хто зрозумів це, гідний нагороди..." І враз обривається галас, і в несподіваній паузі чути гучний регіт.

— М-а-алчать!.. — знову гукає цар і... зникає...

Шевченко намацує біля себе перо. Поволі народжуються з-під пера літери — "СОН". І вже швидко пишуться рядки:

У всякого своя доля І свій шлях широкий...

Невиразно вимальовується на стіні перед ним "Вдовина хата". У вікно проситься ранковий промінь.

4

Княжна Варвара на прощання перехрестила і поцілувала Глафіру. Відчуваючи, — хоч і без видимої причини, — що на цей раз вони розлучаються надовго, Глафіра палко обняла Варвару і розридалась у неї на грудях, немов просила прощення. Варвара Миколаївна пригортала її до себе, цілувала туго зачесане чорняве волосся своєї подруги й вихованки, думаючи про те, що вона старша за Глафіру на цілих чотирнадцять років. Як це багато... Боже, як багато!..

Коні нетерпеливилися перед панськими покоями маєтку Дуніна-Борковського, брязкотіли збруєю. Темно-гнідий нервовий кінь з нашорошеними вухами мотав головою аж до свого лискучого коліна, немов старанно вклонявся панству, яке вийшло з покоїв і ніяк не могло розпрощатись біля високого мурованого ґанку.

Нещодавно Глафіра вийшла заміж за сина одного з сусідів Рєпніних — генерала Дуніна-Борковського. Про це одруження вона боялась навіть мріяти, хоча й знала про почуття молодого Дуніна-Борковського до себе. У Рєпніних вона була приймачкою, дівчиною без віна, без родовитих батьків і без будь-яких корисних зв'язків. Вона не мала надійного притулку, і Рєпніни взяли її до себе. Варвара, що так багато уваги приділяла бідним і нев-лаштованим у житті людям, взялася за виховання дівчи-

ни. І незабаром Глафіра стала своєю в сім'ї Рєпніних і щирою юною подругою Варвари.

Єдине, чого не звіряли вони одна одній, — це мрій про своє майбутнє. Одна з них жила своєю мрією, друга — боролася з найменшим порухом думки про мрію. Приїзд Шевченка до Рєпніних збудив у Глафіри сподівання стати професійним художником. До цього вона відчувала потяг і наполегливо працювала з пензлем. Серйозно на це дивились і Рєпніни. Майбутній художниці для роботи було навіть віддано в головному будинку окрему кімнату. Та й справді, хіба можна було не вхопитися за таку щасливу нагоду, як приїзд до маєтку видатного учня великого Брюллова, щоб хоч трохи повчитися в нього. Кому ж, як не Шевченкові, було ясне становище бідної дівчини-приймачки в багатих людей. Він допомагав їй охоче, побачивши в дівчині іскру справжнього обдаровання. Він навіть заохочував її до роботи й щиро радів, відчувши в дівчині проблиски радості не тільки від успіхів у майстерстві, але й якоїсь іншої, глибокої, затаєної і, може, навіть передчасної.

Коли син Дуніна-Борковського почав частіше бувати в Рєпніних і часом з особливою увагою розмовляв з Глафірою, цьому не надавали особливого значення.

А тим часом дівчина щодалі більше захоплювалася мистецтвом. Невеличка подія ще більше запалила її. Одного разу Шевченкові дали прочитати вірш старшої сестри Глафіри Олександри Псьол "Свячена вода". Шевченко розхвалив вірш. Через нескладний хід логіки Глафіра прийшла до думки, що їх сім’ї взагалі притаманна творча обдарованість. "Як чудово, — не раз мріяла вона, прокинувшись серед ночі, — я буду художницею, а Олександра — відомою українською поетесою".

Одруження з Дуніним-Борковським було несподіваним не тільки для Варвари Рєійгіної, а й для самої Глафіри. Вона любила затаєною любов'ю цього юнака, але не дозволяла собі й думати про подібне щастя.

Весілля було не дуже бучне, але родичі приїхали навіть із столиці. Варвара була на весіллі. І хоч як тоді була захоплена своїм щастям Глафіра, все ж вона помітила в очах Подруги глибоку тугу, після чого — Глафіра це вже добре знала — наставала безсонна ніч, скам’яніла замисленість і поривчастий молитовний екстаз Варвари перед образами в своїй кімнаті.

"Вона не захоче тепер, - думала Глафіра Дуніна-Бор-ковська, — бачити мене часто, їй це нелегко в її тридцять п'ять років". І справді, тільки через два місяці після весілля навідалась до неї Варвара, та й то їдучи повз їх маєток разом з Капністом.

Нарешті Варвара чомусь поспішила до коляски. Молодий Дунін-Борковський, гарний і поштивий, допоміг їй сісти в фаетон. Капніст обійшов фаетон і сів поруч Варвари. Востаннє мотнув головою темно-гнідий кінь, прощаючись з гостинною стайнею.

Уже виїхали за село, а Варвара і Капніст не прохопились і словом. Олексій Васильович скоса поглядав на скуту в незручній позі Варвару Миколаївну. Вона відкинулась на м'яку подушку і спрямувала нерухомий погляд перед собою вгору, немов стежила за невеличкою молочною хмариною, що швидко розтавала і зникала в ясному небі.

— Вам недобре? — нарешті спитав Капніст.

Вона мовчала й далі. І лише згодом, коли фаетон уже пірнав у хвилях неозорого жита і загубився в ньому, як дитячий човник, раптом спитала:

— Вам здається, що вона тепер щаслива?

— Ну... як і більшість жінок, що одружуються не з примусу, а по любові...

- Не зрозуміли мене, Олексію Васильовичу. Можна бути щасливою, і можна тільки вважати себе щасливою, і навіть щиро.

— Розумію.

— Я кажу про перше.

— Що ж, очевидно, вона по-справжньому щаслива. Я не бачу підстав думати щось протилежне.

Варвара знову подумала хвилину і так само, не повертаючи обличчя до Капніста, а все дивлячись у небо, хоч та хмарина давно вже розтанула і зникла в голубій спеці, сказала:

— Справжнього щастя й не можна побачити. Його можна тільки відчути... серцем, душею. А це дано не всім. Я, звичайно, не думаю, що Глафірі це не дано, ні... Я про неї високої думки. Але як часто люди помиляються, вважаючи себе щасливими.

— Згоден з вами.

— Але не цілком розумієте мене.

Капніст Еибачливо усміхнувся:

— Підкажіть мені.

- О!..

Вона рвучко повернулась до нього. Очі її заблищали, як бувало завжди, коли вона говорила з почуттям, намагаючись когось у чомусь переконати. В таких випадках шкода було не погоджуватися з нею, стільки відчувалось у її голосі впевненості й просто дівочої щирості.

— Олексію Васильовичу, не подумайте, що я хоч на /здну мить позаздрила Глафірі.

Капніст виставив уперед долоні, ніби захищаючись від несподіваного нападу:

— О, мені це й на думку не спадало!

Варвара говорила далі:

— Ви так добре знаєте моє серце, знаєте й те, що я, не вагаючись, віддала б своє щастя заради іншої гідної того людини. Чим була б моя віра без цього? І от я дуже боюся, що Глафіра, здобувши раптом щастя, забуде про інших, і в душі її погасне мука і молитва за них, і щастя її обернеться на велике, бездонне горе її і разом моє, бо ж ніхто, як я, не сіяв стільки в душу її... Мені дано бачити і розуміти, що, давши несподівано їй щастя, наш Бог тільки перевіряє її віру. Невже вона не побачить в усьому Його вказуючу десницю? О, це було б велике горе!

— Вам слід було наставити її.

— Саме заради цього я й погодилась заїхати до них. Але ще й досі Глафіра може говорити й думати тільки про своє щастя. Ні про що інше нездатна вона думати тепер. Це страшно.

— Я теж помітив це, але так звичайно буває і я не побачив у цьому нічого дивного... Дівчатам з палкою вдачею властиве саме це в перший час по одруженні.

— А може, — висловила в роздумі Варвара Миколаївна свій здогад, — треба бачити в цьому руку провидіння, що послало цей іспит не Глафірі, а мені... Щоб випробувати мою стійкість і відданість. Чи достатньо я тверда перед спокусами. Ви мене розумієте, Олексію Васильовичу?

— Звичайно.

— І певне, вважаєте, що я надто заношуся в думці про саму себе?

— Ні, це все можливо. Більше того...

На його обличчі майнула тінь якоїсь раптової думки, і він обірвав сам себе.

— Що — більше того? Ну, кажіть. Не мовчіть! Ви знаєте, мені можна все сказати. Я з вами одверта, як ні з ким.

— Ви знаєте, Варваро Миколаївно, що я з вами також завжди щирий і одвертий і що — а це найголовніше — усі справи вашої сім'ї, як її друг, я беру надто близько до серця. Я втручаюся в такі справи усіх вас, які — мені так здається — і князь Микола Григорович, і княгиня не відкривають навіть своїм родичам.

— Який довгий і, я певна, непотрібний вступ.

— Перше ніж висловити свій здогад, я хочу знати, чи готові ви зараз слухати про це.

— Ви й зараз, як уже не раз, хочете говорити про Тараса Григоровича?

— Про нього.

— Я заборонила вам говорити про його слабкі звички, які ми з вами не схвалюємо.

— Я не про них.

— Що ж, кажіть.

— Варваро Миколаївно, а може, і Тарас Григорович — це лише випробування вашої відданості тому, хто...

Капніст показав угору.

— Тоді я це випробування витримала...

— Перевірте свої почуття ще і ще...

— Ви маєте сумнів?

— Варваро Миколаївно, ви самі звіряли мені свої таємниці, показували навіть Шевченкові листи. Пам'ятаєте його цидулу, в якій він звертається до вас на "ти"?

— Як брат до старшої сестри. Між іншим, його тактовність, незважаючи на відсутність світського виховання, підказала йому не повторювати це. Він мені часто пише й тепер, і його листи, повірте,, просто чудові.

— Пообіцяйте мені, що, коли він знову приїде в наші краї, ви дозволите мені вмовити по-дружньому Тараса Григоровича не приїздити більше до Яготина.

— Щоб ми не зустрічались?

— Конче треба зробити так, як я раджу.

— Отже, ви не вірите, що я витримала те випробування, про яке ми кілька хвилин тому говорили?

— М... м... бачте, Варваро Миколаївно, хіба я можу дозволити собі не вірити. Але... хто знає, як буде тоді, коли він приїде знову. Я маю відомості, що ореол слави навколо цієї видатної людини росте, а це...

— Ну, Олексію Васильовичу, а я вірю в силу свого духу і не дозволяю вам ні від мого імені, ані від самого себе говорити з Тарасом Григоровичем про те, про що ви в мене щойно питалися.

Капніст покірно на знак згоди схилив голову.

5

Дома Варвару Миколаївну ждали гості: її молода под-'руга Марія Селецька, дочка сусіди-поміщика, з братом і юний гусарський офіцер, родич Глафіри. Він обов’язково хотів дочекатись приїзду Варвари, щоб почути що-небудь про свою родичку, яку вже давно не бачив. Гості разом із старою княгинею відбували обов'язкову прогулянку в парку. Капніст, побачивши серед молоді господиню, не за-ходячи до будинку, приєднався до них. Варвара пішла до себе і, поспіхом переодягнувшись, теж вийшла до гостей.

Капніст уже почав розповідати про відвідання Глафіри, коли всі побачили в парку Варвару і спинились чекаючи. Княгиня після хвороби почувала себе ще кволою, і Капніст підтримував її під руку. Розмова обірвалась. Марія побігла назустріч Варварі, й обидві, обнявшись, підійшли до гурту.

Варвара подорожувала всього п'ять чи шість днів. Але, як завжди, зустріч її зі старою і немічною матір'ю була зворушливою. Коли Варвара виїздила, мати ще не підводилася з ліжка. Тепер дочка була приємно вражена помітною зміною в здоров'ї матері на краще. Пішли поволі понад озером широкою липовою алеєю.

Варвара почала розповідати про свою подорож. Докладно змалювала життя Глафіри, зробивши цим приємне гусарському офіцерові, що раз у раз дякував їй за радісні звістки. Звичайно, вона жодного слова не сказала про свої сумніви щодо щастя Глафіри, про яку вони з Капністом розмовляли в дорозі. Не слід було нікого тут розчаровувати.

Князя Рєпніна в маєтку не було вже кілька днів. Він ще не повернувся з Седнева, де гостював у Лизогуба. Здоров'я його щодалі гіршало, і всі непокоїлись, чи не сталося з ним чогось у дорозі, хоча князь і взяв з собою свого постійного іноземного лікаря, якого вивіз із Саксонії, ще коли був там генерал-губернатором чи. як його там вважали, віце-королем. Особливо непокоївся Капніст, в якого були до князя справи.

Княгиня раптом згадала, що серед пошти на столі в князя є лист для Варвари.

— З Швейцарії від Ейнара?.. — спитала Варвара, хоч і знала, що її наставник дуже скупий на листи, а нещодавно був від нього лист, і другого не буде, поки вона сама не відпише йому.

— Ні, — відповіла княгиня, — з Петербурга, можливо, від Шевченка.

Варварі хотілось відразу ж бігти до будинку і прочитати лист, на який вона вже чекала, але, впіймавши на собі багатозначний погляд Капніста, не залишила товариства. Марія Селецька притиснула лікоть Варвари до свого, прошепотіла:

— Так хочеться знати, про що він пише. Певне ж, у нього є новини.

Селецька була доброю знайомою Тараса Григоровича. Один час Варвару навіть тривожило це їх знайомство. Вона ніяк не могла зрозуміти, що спільного в Шевченка з цією вісімнадцятирічною панночкою. А Марія добре знала твори Шевченка і пишалася тим, що Тарас Григорович під час одних відвідин їхньої садиби записав їй в альбом свій вірш. Тепер вона допомагала Варварі ширити серед знайомих недавно видану окремою книжечкою Шевчен-кову "Тризну".

Варвара Миколаївна не залишала матір до кінця прогулянки. Лише коли всі повернули до будинку і мати пішла відпочити до себе, а решта розійшлись по веранді й вітальні. Варвара й Марія покинули всіх. Марія Селецька пішла до кімнати Варвари, щоб там зачекати на неї. Але чекати довелося трохи довше, ніж дівчина сподівалась. Нарешті Варвара прийшла з почервонілими очима і підупалим настроєм.

— Його лист дуже сумний, — промовила вона тихо, і Марія відчула в її голосі неподолане тремтіння. — Але вернімося в парк, на повітря.

Вони пішли в далекий куток парку, де ніхто зі своїх не міг їх зустріти.

— Щось прикре в Тараса Григоровича? — спитала Марія.

— О так, багато прикростей!

— Розповідайте ж, розповідайте...— просила дівчина стривожено.

— Деякі друзі не виправдали його надій, навіть сам секретар Академії Григорович, якого Тарас Григорович в розмовах називав своїм батьком. А справа з визволенням братів і сестер не посунулась на жоден крок. Коли б я мала свої кошти, я не вагалася б і хвилини. Його рідні були б вільні. Але я вже давно роздала все моє бідним людям, яких спіткало якесь горе.

— Я певна, — сказала Марія, — Тарас Григорович такий сильний, що подолає всі перешкоди, труднощі.

— Він тепер готує нове видання — серію гравюр "Живописна Україна", — розповідала Варвара. — Це дасть йому звання вільного художника і допоможе визволити з кріпацтва рідних. Буде зроблено багато випусків цієї серії і розпродано. Треба допомогти йому продати альбоми. Адже на них — життя нашого краю, й освічені люди охоче їх купуватимуть.

— Я з радістю візьмусь за це, — вигукнула панночка.

— О, я забула схазати, що він тебе вітає і цікавиться твоїми новинами.

— Справді? — В дівчини з радості заблищали очі. — Це приємно, що він мене не забуває.

— Про тебе не забув, а Капніста, з яким так здружився, забув навіть на ім'я і називає в листі Василем.

Обидві розсміялись.

— Він чудовий! — вигукнула Марія і підхопилася з лавки. — 3 ним завжди було весело.

Вони звернули на галявину і пішли просто по отаві.

— Ні, не завжди, — в задумі проказала Варвара, повертаючи на алею, що вела до будинку.

Увечері, після чаю, всі зійшлися в малій вітальні. Молодша сестра Варвари Тетяна і Марія Селецька сіли до рояля. Княгиня, почуваючи себе втомленою, не вийшла. Молодий гусар, слухаючи гру, одночасно переглядав тут же на роялі купку нот. Натрапивши на невеличку книжечку віршів, він почав гортати сторінки. Потім узяв книжку, пішов у крісло в дальньому кутку і одним духом прочитав до останньої сторінки.

— Чим ви, друже, так захопилися? — питався в нього Селецький, заглядаючи в книжку.

— А ось, прошу вас, — він подав книжку.

Петрові Селецькому минав двадцять третій рік. Його становище не вимушувало молоду людину шукати собі службу. Але він рішуче взяв лінію на службову кар'єру. Здобувши добру освіту, зокрема і в Київському університеті, де закінчив правовий факультет, він через знайомих свого батька, генерала у відставці, недавно домігся посади в канцелярії київського генерал-губернатора. Посада була зовсім незначна, але це Селецького анітрохи не розчаровувало: усе ще було попереду. До Яготина він навідувався частенько, здебільшого з сестрою, що мала тут подруг. Під час перебування в Яготині Шевченка Селецький не раз зустрічався з ним. Одного разу всім сподобалась ідея написати оперу. Шевченко мав створити текст, інші — музику. Природно, з цієї витівки нічого не вийшло: вони всі були люди різних поглядів і надто часто не мали єдиної думки, їх розмови, особливо вечорами у вітальні після чаю, обертались часом на палкі дискусії, хоч ніколи не закінчувалися сваркою. Селецький перегорнув книжечку.

— Цю поему я слухав тут у читанні Тараса Григоровича, а з місяць тому перечитав ще. Марія за вашим, Вар-варо Миколаївно, дорученням продавала її нашим знайомим. Але тут якісь помітки на сторінках?..

— Ні, — сказала Варвара, — це я вписала викреслені цензурою рядки. Дивуюся, що там знайшла цензура не-дозволеного. Прекрасна поема, емоційна й глибока.

— Насмілюсь зауважити, — відповів Селецький, — що ви трохи переоцінили твір. Я пам'ятаю повний текст, і мені здається, що в цензора, напевне, виникли ті ж запитання, які виникають і в мене.

— Які ж це питання?

— Ну, наприклад, — про кого цей твір? Хто померлий герой поеми?

— І як ви це собі пояснили? — немов допитувала Селецького Варвара.

— Не можу вам довести, але мені здається, твір навіяний якимись певними настроями, які сучасне суспільство в своїй основі не поділяє і ніколи не буде поділяти...

Дівчата вже припинили гру і всі повернулися до Варвари й Селецького. Тільки Капніст ходив по вітальні, спинявся біля вікна, роздивляючись щось у парку, і вдавав, що суперечка його зовсім не цікавить.

— Хіба геній, — заперечила Варвара, — якому дано так багато, повинен прислухатись до того, що в суспільстві дозволено і властиво всім?

— Я такого й не вимагаю, — став обережнішим Се-лецький, — я хочу тільки виправдати цензора, який міг прочитати в поемі те, що дозволяти він не має права. Адже цензорів за подібні речі карають...

— Гауптвахтою, — кинув здаля Капніст і знову одвернувся до вікна.

'  — Не думаю, що саме так, але якісь гуманні засоби

стягнення, певне, існують... — провадив далі Селецький.

Капніст обернувся знову:

— Ні, саме такі... Ось, наприклад, мені відомо, що не так давно за абсолютно безневинну і небунтівницьку повість "Гувернантка" в "Сыне Отечества" цензора посадили на гауптвахту. Але, даруйте мені, я так недоречно втрутився в вашу розмову.

— Однаково, — сказала Варвара Селецькому, — не можна виправдувати цензора, який боїться гауптвахти, коли поет, який написав це, не боїться Сибіру...

— Але ж автор прозоро натякає, що герой його поеми Рилєєв. Герой часом навіть висловлюється віршами цього поета-декабриста, засудженого до смертної кари і страченого...

Побачивши жах в очах Варвари Миколаївни, він обірвав сам себе на слові.

— О Боже! — вигукнула Варвара.

Її великі очі, здавалось, випромінювали гнів, і вся постать нагадувала запального промовця. Селецький, щоправда пізно, збагнув свою безтактність і поспішив виправдатись:

— Я ж тільки хотів зрозуміти цензора — не більше.

— Інше, зовсім інше треба вам розуміти... Хто ж є ще в поезії, щоб любив він народ так, як Шевченко, — ось те, чого ви не зрозуміли в поемі. А ви ще дуже молодий і вам такі речі треба розуміти, поки не пізно...

Капніст одірвався від вікна і підійшов до Селецького.

— І це, Петре Дмитровичу, є головне. Шевченко примушує нас схилитись перед пам'яттю тих, хто через любов до народу наклав своїм життям. Оце тільки й треба було зрозуміти.

Відчувалась потреба змінити тему розмови. Панночки знову взялися до нот. Бурхлива музика обірвала дальшу дискусію. Варвара Миколаївна, посилаючись на втому після дороги, пішла до себе. Коли музика затихла, Се-лецький, знизуючи плечима, сказав:

— Ну чому Варвара Миколаївна це прийняла так близько до серця? Дивно!..

Капніст стиха відповів:

— Ви ще були зовсім малою дитиною, Петре Дмитровичу, коли Сергія Григоровича Волконського, рідного дядька княжни Варвари, так само як і Рилєєва, засуджено було на смертну кару. Государ дарував йому життя і замінив страту на каторгу. Як тяжко переживала за нього Варвара Миколаївна! Як же ви можете в цьому домі говорити подібні речі?..

...Ще довго у вітальні гомоніли голоси і лунала музика. Варвара не повернулась до товариства. Вона відчувала, що повинна негайно, ще до сну, приборкати і думки, і почуття, що ось давно вже, ще з перших зустрічей з Шевченком, не підкоряються їй, а сьогодні, після відвідин Глафіри, немов повстали проти неї. Як важко було ховатися з ними в дорозі від допитливого ока доброго і співчутливого Капніста. Але вона повинна дати лад своїм думкам, кріпити віру. Адже це так Богові треба, щоб вона залишалась у житті самотньою, так ою самотньою. Про це говорять їй усі — і мати, і сестри, і Капніст, і пише про це ж її духовний батько Ейнар зі своєї далечини. Що ж, хай буде воля Його! Але ж хто допоможе їй боротися з собою? Знову писати до наставника? Коли вона пише, це полегшує їй муки і дає лад її думкам. У наставника нещодавно померла мати, і він з батьком мужньо пережив це. їм допомогла глибока віра... Але чому там, у вітальні, не перестануть грати і сміятись! Як це заважає їй... Вона довго не писала йому...

"О дорогий наставнику, які ви щасливі і як усе, що з вами трапляється, повинно кріпити віру!.."

В коридорі простукотіли чиїсь легкі кроки. Вона впізнала. Це йшла Марія. Варвара Миколаївна поклала перо. Марія тихо постукала в двері. Який невчасний її прихід...

— Ви пишете листа?

— Так.

— Шевченкові?

— Ні, учителеві.

— Я чомусь подумала, що ви пішли до себе, щоб написати листа Тарасові Григоровичу. Коли відповідатимете йому, напишіть, що я продала всі двадцять п'ять примірників його "Тризны" і, якщо він захоче надіслати вам ще, я продам і ті.

— Напишу... Але чому тобі спало це на думку?

— Мені набридло, що вони там, у вітальні, знову почали розмову про Шевченка і "Тризну" і тільки Олексій Васильович захищає його. Мій брат чомусь не любить Шевченка, хоча сам ще нічого не досяг у житті й тільки ще мріє про кар'єру. Каже, буде колись губернатором. А тим часом він ледве домігся посади дрібного урядовця в канцелярії гейерал-губернатора.

— Ти кажеш правду, Маріє. Більшість наших сусідів, коли говорять зі мною про Тараса Григоровича, намагаються знайти в ньому тільки щось негарне, темне в його душі. Останнім часом їм пощастило навіть вплинути на папа, і він теж змінився в своїх почуттях до Шевченка. Я тепер нічого не розповідаю папа про Тараса Григоровича і зовсім перестала бути з ним одвертою, щоб не розгнівити. Чому вони не люблять його? За що? А проте це доля всіх геніїв.

— Вони бояться, що він, ще зовсім недавно простий кріпак, підійметься вище за них. У нього талант...

— Пізно боятись, Маріє, він уже давно вищий за них. Та, мабуть, ти в свої вісімнадцять років і не зрозумієш цього...

— О ні, я це добре розумію. Я так багато розмовляла з Тарасом Григоровичем, особливо коли він бував у нас у маєтку, в Отрадному, так одверто, що він одного разу гаряче розхвалив мене. Я попросила його написати мені що-небудь в альбом, і він написав оті рядки зі своєї поеми — ви пам'ятаєте їх:

Вітер в гаї нагинає Лозу і тополю. Лама дуба, котить полем Перекотиполе.

Так і доля: того лама,

Того нагинає:

Мене котить, а де спинить —

І сама не знає...

— Які сумні рядки, Маріє, вони сповнені тяжкого передчуття — і це в зовсім молодої людини...

— О, я ще тоді спитала саму себе: куди ж його жене доля, як те перекотиполе, і де спинить? Що він думав, коли писав ці рядки? І кого я не питала, ніхто не міг мені відповісти. Одного разу я спитала в батька, але він генерал і зміг тільки сказати мені: “Ніхто не може знати, куди накаже їхати начальство..." А Петро, який тоді якраз був дома, рішуче заявив: “А я знаю, куди його котить доля..." — “Куди?" — спитала я. "У Сибір!.." — почула я від нього відповідь. Він розсміявся, а мені стало страшно за Тараса Григоровича, аж заболіло серце. В мене ще й тепер, коли я згадую цей вірш, на серці тяжко. Ви мене чуєте, Варваро?

Але Варвара не відповідала. Вона одвернулась і щось пильно шукала в своєму ридикюлі. Марія глянула на неї збоку і раптом побачила її обличчя в сльозах. Вона не втирала їх. Дівчина відразу замовкла і тихенько навшпиньках вийшла з кімнати. Навіть у коридорі вона йшла тихо, не стукаючи каблуками.

Музика й гомін у вітальні не вгавали. Варвара ніяк не могла опанувати себе. Висихали сльози, поверталась ясність думки, але неспокій не зникав. Вона знову спробувала сісти до свого маленького бюрка, але потрібних слів, щоб закінчити лист до вчителя, уже не знаходила.

Прислухаючись до гри й вигуків у вітальні, вона думала: "Чому вони всі в один голос кажуть мені, що я мушу бути самотньою, чому лишають мені тільки зречення всього мирського, того, що так люблять самі? Чому? Чому? Чому?.. Нехай дадуть відповідь..." Металась по кімнаті, сама не розуміючи, що діялося з нею, не в силі ні приглушити свої думки, ні зрозуміти себе. Відчувала тільки, що і знову, як уже не раз, прийшла та жагуча ніч, коли якийсь дивний пекучий потік пристрасті вдирається в її істоту, ламає й нищить усе, навіть мислі її і страх за себе, за свою віру... Готуючись до сну, повернула ключ у дверях і стала перед великим дзеркалом. Дивилася сама собі у великі задумливі очі з імлою душевної муки. А її пальці наче поза її волею мляво розстібали сукню і численні дрібні гачки корсажа, визволяли невеликі, але ще не погаслі бліді груди, що так і не розквітли пишним цвітом здобутого кохання. Крізь відчинене вікно задуш-лива ніч струмила запаморочливий аромат пізніх квітів. І, вже стоячи навколішках перед образами і майже непритомніючи, вона шепотіла задихаючись:

— Боже милосердний! Я знову падаю. Падаю... Допоможи мені. Подай правицю і виведи на твердий берег...

Вранці, після безсоння, не доторкнувшись до сніданку, вона пішла до своєї кімнати і незабаром звеліла покликати до себе Капніста.

— О, вже бачу, — вигукнув він ще на порозі, свіжий, *гисто поголений, веселий, — знову мігрень... Адже ж так?

— Олексію Васильовичу, ви просили дозволити вам умовити по-дружньому Тараса Григоровича, коли він знову з'явиться в наших краях, не залишатись у нас надовго. Це — заради мене. Я не даю вам такого дозволу. Я сама скажу йому це... Але, Боже мій, як ще нескоро він з'явиться тут!..

6

Наприкінці літа Гребінка з дружиною повернувся до столиці. Цього року їхня подорож в Україну, на свій хутір, тривала недовго. Справи, пов’язані з викладанням у кадетському корпусі, потребували від Гребінки завчасного приїзду до столиці. А в дружини був свій план — як-найраніше привести до ладу квартиру, щоб їх літературні вечори почалися не пізніш, як по відомих петербурзьких салонах. Була в неї й затаєна думка — розписати стіни в своїй невеликій квартирі й умеблювати її так, як у салонах князя Одоєвського або в графа Михайла Вієльгорсь-кого і його зятя Сологуба. Євген Павлович не раз оповідав про ці салони, які він регулярно відвідував. Звичайно, вони не мають коштів на таку обстанову і про все це можна тільки мріяти, але дещо вона таки зробить.

І з першою осінньою прохолодою, що так рано наставала в столиці, Гребінки зібрали друзів на свій перший після літа вечір. Господиня все-таки обставила свій будуар різними, надто незручними, але модними столиками, козетками, поличками, дешевими фарфоровими дрібницями та іншим претензійним непотребом. Проте сама залишилась такою ж гостинною, веселою і безпосередньою у поводженні, додаючи до вечірки ще більше затишку, невимушеності й тієї сердечної простоти, за яку так любили гості Гребінчині вечори.

За традицією тут читались нові твори, лунала музика, пісні, в міру і не дуже гостро дискутували, але явно віддавалася перевага дотепному анекдоту або добре розказаній цікавій, захоплюючій історії. Як і на всіх вечорах у Гребінок, Шевченко обов’язково був активним і невичерпним оповідачем й заводієм співу чи й танцюристом...

Добре спізнившись, прийшов Момбеллі. Коли підвелися, щоб перейти до вечері, він підійшов до Шевченка.

— Я купив вашу "Тризну", Тарасе Григоровичу, і прочитав її в колі моїх друзів.

— Ото ви марно згаяли час. Нікому не подобається.

— Навпаки, ті, кому я читав, були захоплені.

— А от і журнали, і газети пишуть про неї тільки погане. А там сидять люди метиковані, вони краще за нас з вами тямлять у цьому ділі. А ще ж вони не знають того, що покреслила цензура. Коли б знали, то й не так би вилаяли.

— Мабуть, в отих скороченнях цензури було ясніше видно, що герой поеми — один з проводирів тих, які вийшли колись зі зброєю на Сенатську площу?

— Е, мій юний друже! — засміявся Шевченко і поклав юнакові на плече руку. — Треба бачити в поемі тільки те, що там є, — не більше...

— Тарасе Григоровичу, ви обіцяли почитати мені свою нову поему.

— Хіба? — з удаваним подивом вигукнув Шевченко.

— В день вашого повернення до Петербурга, біля Великого театру, пам’ятаєте?

Шевченко знизав плечима, вдаючи, що не пригадує. А Момбеллі палко переконував його:

— Та як же ж, Тарасе Григоровичу? Невже не пам’ятаєте?

Шевченко уважно подивився в обличчя гвардійському офіцерові, немов вивчаючи його. Але в очах юнака ясніла така щирість і безпосередність, а лице забарвилось таким, майже дівочим, рум’янцем, що Тарас Григорович несподівано дістав з бокової кишені невеличкий рукопис і подав здивованому Момбеллі.

— Що це?

— Та поема ж моя. Мені один чоловік щойно повернув. Додому брав читати. Читайте й ви на здоров’я та іншим не давайте.

І Шевченко загадково розсміявся. Момбеллі заховав складений рукопис до кишені і, подякувавши, відійшов.

— Сідай же до столу, Тарасе! — гукав до нього Гребінка.

І Тарас пішов до столу, де вже точилася весела розмова. Незабаром він забув про свого молодого приятеля, а коли пізніше згадав, раптом виявив, що Момбеллі за столом не було.

Гребінка нахилився до Тараса:

— Кого ти видивляєшся?

— Був тут оцей хлопчина з гвардійців і зник десь... »— Момбеллі?

— Еге ж.

— У мене в кабінеті. Каже, ніби голова заболіла, чи що. І від частування відмовився.

— Я його навідаю.

— Та не турбуйся, Тарасе, хлопець, мабуть, трохи погуляв у компанії, та й усього. Молоді офіцери!.. Ну, коли хочеш, то піди до нього, і якщо голові полегшало, то тягни його до гурту.

Момбеллі, збуджений, ходив по кабінету і раз у раз повторював рядки поеми. Побачивши в дверях Шевченка, він кинувся до нього:

— Росія не чула подібного!..

Він ухопив Тараса за руку і щосили потряс її з радісним блиском в очах.

— Прочитали вже?

— Ваша поема незвичайна. Коли б її надрукувати за кордоном і поширити тут між людьми, вона потрясла б Росію. А зараз хочу вивчити напам'ять хоч би частину.

— Давайте сюди рукопис, — тихо- й рішуче вимовив Тарас.

— О ні, ні! Залиште мені на якийсь час. Я прочитаю поему своїм друзям. У нас гурток вільнолюбної молоді. Вони вивчать напам'ять вашу поему. Ми перепишемо її, і незабаром увесь Петербург прочитає цю разючу правду... Її вивчатимуть напам'ять.

— Ні, юначе, я не хочу, щоб ви передчасно познайомилися з графом Орловим. Спасибі вам за щире слово.

— Ой, як би я хотів познайомити вас з моїми друзями. Ви побачили б, які це сміливі й благородні люди. Ви дозволите, ми прийдемо до вас, і ви почитаєте нам свої твори. Не відмовляйте нам, Тарасе Григоровичу.

— Та я радий вітати в себе кожну добру, живу душу.

— Обов'язково прийдемо. Серед нас є талановиті молоді люди, наприклад Плещеев. Які в нього вірші! .

— З радістю познайомлюсь з усіма вами. Але, друже мій, не раджу переписувати поему.

— Боїтеся за нас?

— Шкодую вашу молодість... Пам'ятаєте недавню історію з хлопцями з Корпусу шляхів сполучення, які зажадали від офіцера кращого поводження з ними в класі й освистали його? Шеф жандармів і начальник Третього відділення Орлов побачив у цьому небезпеку для Росії, і з наказу царя їх заарештували, кинули в льох, били до непритомності й потім заслали на Кавказ у солдати, на війну. І це так з дітьми!.. А ви — офіцери. За читання і поширення твору, в якому викривається тиранія самодержця і висміюється мізерія монаршої особи — цариці, — цар знайде для вас кару незмірно тяжчу...

— Це — за читання, * Тарасе Григоровичу, а що ж за створення поеми?..

— Е, мій друже! — вигукнув Тарас. — Давайте краще підемо до столу та вип'ємо по повному келиху доброго спотикачу...

Вони приєднались до гурту гостей у їдальні. Рукопис залишився у Момбеллі.

7

Від тієї ночі, коли Брюллов показував востаннє Тарасові свою "Облогу", сплинуло чимало місяців. Карл Павлович ніколи потім не згадував про це. Він, як і раніше, був веселий і щирий у розмовах з Тарасом. І так само гучно розсипався його сміх і гримів гнів Зевса Громовержця...

Над деякими зі своїх картин до альбому "Живописна Україна" Шевченко працював у майстерні свого вчителя. І звання вільного художника, про що вже клопотався Тарас Григорович в Академії, мав одержати він як учень класу Брюллова. На цей раз на мольберті стояла уже закінчена для офорта картина "Дари в Чигирині". Шевченко дещо підправляв на ній тушшю. Брюллов давав йому свої поради ще кілька днів тому, і зараз розмова їх точилася зовсім про інше. Шевченко розповідав про своє листування з високими офіціальними особами з приводу розповсюдження своїх гравюр в українських губерніях. Почувши, що Шевченко посилав лист харківському цивільному губернаторові Муханову і просив його сприяти розповсюдженню “Живописної України”, Брюллов здивовано вигукнув:

— Ну, Тарасе, знаючи тебе, ніколи не повірив би, що ти листуєшся з губернаторами. От признайся — лист твій не був щирий вже хоч би й тому, що ти, напевне, називав себе в ньому покірним слугою його превосходитель-ствй?

— Ну, чому ж, Карле Павловичу, нещирий? Мої гравюри корисні своїм спрямуванням, нічого в них крамольного немає. Губернатор повинен бути зацікавлений у поширенні серед освічених шарів населення мого альбому гравюр. А щодо "покірного слуги" його превосходительства, то ось дивіться... На Академію прийшов мені лист від університету, то начальство так і пише. — Він дістав з кишені листа й прочитав: — "Правление Императорского Харьковского Университета, желая приобрести для университета издаваемую Вами в картинах Живописную Украйну, покорнейше просит Ваше Высокоблагородие, по выходе в свет сказанных картин, доставить таковые в Правление Университета...” От бачте, “ваше высокоблагородие"... То вже й я мушу тричі плюнути, а писати “ваш покорный слуга", хай би він стямився...

— Ох, Тарасе, нізащо не повірю, що губернаторів дуже цікавлять твої картини чи взагалі мистецтво. Напевне, тобі хтось протегував.

— Або навіть у генерал-губернатора... — засміявся Тарас. — Адже харківському генерал-губернаторові підлягають цілих три губернії на Україні Але є ще й добрі душі без чинів, мої щирі приятелі, які беруться продавати серед знайомих білети на моє видання гравюр. Там, на Україні, я не почуваю себе одиноким, а коли це так, то, може ж, таки пощастить мені завершити це велике діло.

— Таки дивуєш мене...

— А то чим?

— Не маєш ні грошей, ні влади, ані добрих зв'язків, а де лише з'явишся, горнуться до тебе люди, наче ти їх благодійник чи старий приятель. Розкрий таємницю.

— Коли де зустріну щиру людину, Карле Павловичу, то і я щирий до неї. Ось вам ✵ вся моя таємниця.

— Ну, сударю, цього занадто мало. Тепер такі часи, що людям зовсім не допомагає щирість. Потрібні гроші або влада. А щирість — хіба лиш на шкоду, сударю.

В голосі Брюллова прозвучала гіркота.

— Ні, — рішуче заперечив Шевченко, — треба мати серце, нагріте добром, і більш нічого.

Брюллов засміявся:

— Філософія щирості, сударю!.. А проте це нам знайоме. Були колись і ми людьми подібної філософії. А чого це нас навчило?

Він підхопився, пройшовся по майстерні. Шевченко повернувся до свого мольберта. По паузі, зовсім іншим тоном, Брюллов провадив далі:

— Пам'ятаєш, на мій вогник кілька років тому постукала одна особа. Вона стала моєю дружиною. Моя вдача не потребувала великого часу для цього. Щоправда, небагато часу потрібно було нам і для того, щоб розійтись. Я, Тарасе, мав з того добру науку, і моя філософія щирості захиталась...

Тарас підбіг до Брюллова.

— Ні, ні, Карле Павловичу, не захиталась тоді ваша філософія! Навпаки, укріпилася. Ми всі були захоплені вами, і ваше рішення й поведінка були для нас прекрасним уроком благородства. Ми розуміли, що цей ваш крок був протестом проти віроломства царя. Про його роль у цій історії ми чули від інших людей.

— Так, — ствердив Брюллов, — моя дружина була колишньою коханкою царя, і він просто збув її мені, коли настав час спекатись цієї коханки...

— От-от, — підхопив Тарас, — цар не раз до того дарував наречених своїм вельможам, і ті були раді одержати такий подарунок від свого повелителя й дякували йому все життя, а художник Брюллов, коли довідався всю правду, викинув царів подарунок за двері.

— Кажуть, государ був дуже невдоволений з мене... — сказав у роздумі Брюллов і заходив по майстерне І лише за хвилину почав тихим, спокійним голосом: — Ні, Тарасе, не філософія то в тебе, а молодість... Так, лише молодість — поняття скороминуще і часом облудне. Сидить отака молоденька, наївна душа, схожа на тебе, у себе в майстерні з пензлем, пише собі картини й розповсюджує скрізь довкола невидимі промені, які може відчути тільки друга, така ж самісінька, душа, що проходить десь пооли-зу і, заплющивши очі, йде на їх джерело. І тоді — гуп-гуп у двері...

— А мабуть, саме так, — засміявся Тарас, — не інакше.

І раптом хтось і справді постукав у двері.

— Наче в якомусь містичному оповіданні, — стиха прошепотів Брюллов і вже на повен голос гукнув: — Увійдіть!

На порозі став середнього зросту, досить грубенький, в добрій шубі чоловік, з повним, виплеканим обличчям і тонкими лініями губів.

— О! — вигукнув Брюллов, цілуючи гостя.

— Михайле Семеновичу! — крикнув, не тямлячи себе, Шевченко і теж кинувся цілувати і роздягати несподіваного відвідувача. — Оце гість! Оце гість! — говорив він. — Карле Павловичу, ми з вами — про добру, щиру душу, а до нас постукала велика душа, сам незрівнянний Щепкін!

— Панове, — ніби виправдовувався Щепкін. — Я, звичайно, вдерся до вас і несподівано, і не попередивши...

— І добре зробили, просто прекрасно! — щиро радів Брюллов. — Кращого гостя ми не могли б і уявити.

Вони посадили Щепкіна на канапі, самі сіли обабіч. Заважаючи один одному, Брюллов і Шевченко атакували Щепкіна питаннями про Москву, театр, спільних знайомих. їдучи на початку року з України до столиці через Москву, Шевченко познайомився зі Щепкіним і близько здружився з ним. Цьому сприяла і спільна любов до України та її мистецтва, і щира вдача обох, і велика, глибоко сприйнята серцями подібність біографій.

Обійнявши обох, — великий актор був старший за Брюллова на цілих одинадцять років, а за Шевченка майже вдвічі, — Щепкін із замилуванням оглядав кожного і, розтягуючи слова, наче смакуючи їх, відповідав на запитання.

— Тільки приїхав, — розповідав він, — першим обов'язком — до Александрінського. Там і схопив мене Вісса-ріон. Не дав і з акторами поговорити, несамовитий, забрав додому. Але від нього одразу сюди...

Він притис Тараса до себе, заглядаючи йому в очі. Брюллов дістав свого годинника.

— О, та вже давно час обідати. Милостиві сударі, вважайте, що ви мої бранці. Зараз я звелю запрягти коней — і за півгодини ми в Клея. Тільки, друзі мої, не робіть мені прикрості й не відмовляйтесь. Згода?

— Ой батеньку, Карле Павловичу, не попереджайте, — благальним голосом, виставивши долоні поперед себе, заговорив Щепкін, — у мене, голубчику, нічого не вийде сьогодні. Не до ресторанів. Ледве встигну заїхати до себе в гостиницю — і на репетицію. Та я й разу в житті, батеньку, не обідав у ресторані перед спектаклем. Як можна! Сьогодні починаємо. І прошу на “Горе з розуму". Заради цього й заїхав. Ну як же я почну гастролі без друзів?..

— Е, Михайле Семеновичу, — говорив Шевченко, — ми й без того давно вже подбали про це.

Він теж відмовився від ресторану.

— Ну що ж, сударі, почуваю — не перемогти мені вас. Але в такому разі — моя коляска, Михайле Семеновичу, до ваших послуг, — запропонував Брюллов.

— За це, батеньку, вдячний, вдячний. Від таких даяній ми, актори, ніколи не відмовляємось. Власного виїзду у мене тепер немає ані тут, ані в первопрестольній.

Брюллов вийшов розпорядитись щодо коляски.

— Ну, голубчику мій, як ви тут можете? — заговорив Щепкін до Шевченка. — На долю не ремствуєте? От і гаразд. Не слід гнівити Бога, не слід. Народові ще важче, а терпіння його безмежне.

— На оту свою долю, Михайле Семеновичу, не ремствую, але часом таки не втерплю, згадаю про неї на самоті та й скажу: а нехай тобі трясця!..

Щепкін зареготав, а потім замовк, подумав і, обнявши свого молодого друга за плечі, сказав:

— На себе ремствуйте, Тарасе, завжди на себе. Коли в чомусь не пощастило, то знайте: сам не подбав, пошкодував свого труда. Ми з вами ким були? А ким стали! Вас хоч добрі люди викупили, а мені довелося своїм горбом на вільну собі заробляти.

— Але ж, Михайле Семеновичу, мені розповідали, що вас викупив князь Рєпнін.

— Е, батеньку, не викупив, а купив.

— А мені ніхто не розповідав про це на Україні, — сказав Тарас.

— Діло давнє, Тарасе Григоровичу, призабуте. Та й князь довгі літа проживав за кордоном, очей людям не муляв, про нього й не говорили та так і забули. То вже, батеньку мій, я вам іншим разом про все доповім, а зараз — чую — Карл Павлович іде, час мені їхати.

Шевченко пошкодував, що розмова їхня на цей раз була короткою. А проте він знову того ж дня побачив Щепкіна. В Александрінському.

Давали "Горе з розуму” з Фамусовим — Щепкіним. І на першу виставу, як і на всі інші, нелегко було купити квитки, навіть задовго до гастролей. Проте незамінимий в таких випадках Елькан дістав для друзів ложу в бенуарі.

"Горе з розуму” зі Щепкіним столична публіка бачила в Александрінському кілька років тому, під час попередніх гастролей знаменитого актора. Але й ті, що бачили, теж прийшли. У фойє, в залі, в проходах панувало помітне пожвавлення. Дехто з глядачів з піднесенням розповідав про своє колишнє враження від гри Щепкіна або пробував тлумачити її по-своєму.

Поблизу ложі Шевченка і його друзів якийсь невідомий пан говорив розкішному, в орденах та стрічках, генералові:

— Прекрасна гра! А проте — не барин, ні.

Старий служака, смикаючи двома пальцями одвисле воло і повільно думаючи над кожним словом, відповідав:

— Еге... справді!.. Барин — це в крові! А... який з учорашнього мужика барин!.. Ха-ха-ха!

Невідомий пан, розуміючи, що його чути й іншим у ряду, підправляв себе:

— Але все ж таки геніально, знаєте, майже геніально! Я колись два рази дивився, але й на цей раз не втерпів, утретє.

Генерал перестав м’яти воло, а взявся накручувати на пальця довжелезний вус і немов знімав з вуса обірвані слова й розкидав довкола:

— Е... три рази?!. Гм... "Дочку полку" я дивився три рази, а більш нічого... “Дочка полку" — це спектакль! О!..

Оперета "Дочка полку" Доніцетті свого часу нашуміла була в столиці. Вона сподобалась і Миколі Першому. Шевченко пам'ятав її. І він сердито одвернувся в другий бік, щоб не чути розмови.

— Ото саме на твоє черево... — промимрив він спересердя.

— Про що це ти? — здивовано поглянувши на приятеля, спитав Артемовський.

— Та це мені одна мордяка тут не сподобалась, у партері.

— Досі не звик, чи що?

До ложі увійшов Елькан.

— Михайло Семенович запрошує до себе в антракті.

— Уже і в нього побував? — здивувався Артемовсь-кий.

— Який би з мене театральний критик був, коли б я не познайомився з Михайлом Семеновичем. До його вбиральні справжнє паломництво. Геніальний артист! А яка професіональна чесність! Мені в адміністрації театру розповіли, що він прийшов сьогодні на спектакль за цілу годину до увертюри. Це актор, який грає Фамусова вже тринадцять років! Панове, тринадцять років! Сотні спектаклів! І прийшов прорепетирувати самого себе за цілу годину до початку. А наші актори навіть спізнюються, і їх доводиться чекати.

В залі почали пригашати світло.

— Сідай, Олександре, та будемо дивитись, починають, — сказав Шевченко Ельканові. Він уже не хотів ні з ким розмовляти, а нетерпляче дивився на завісу. Поки не погасло зовсім світло, він ще раз оглянув театр, де глядачі поспішали зайняти місця, перед тим як підійметься завіса.

В сусідній ложі попереду сидів Каратигін і щось розповідав Брюллову, тримаючи його за борт піджака. В ложах навпроти і в партері Шевченко бачив багато знайомих облич. В одну з порожніх лож зайшов Вієльгорський з дамами і зятем Сологубом. З сусідньої ложі до них відразу ж привітався Михайло Іванович Глінка. З партеру ловив їх погляд Нестор Кукольник, підтягнутий, з пишною зачіскою, у фраку. І серед інших Шевченко встиг розпізнати знайомі обличчя Григоровича, президента Академії Оленіна в першому ряді партеру, інших професорів Академії, Панаєва з дружиною, і біля них Бєлінського, похиленого, замисленого, певне, не в настрої або трохи хворого, і поблизу від них — Гребінку з дружиною. Тарас Григорович оглянувся на царську ложу. Самого, видно, не було. Він не дивився один спектакль тричі. Але в глибині ложі ясніли жіночі постаті. Біля бар'єра сиділа в кріслі стара гофмейстерша Баранова і, обмахуючись блідо-рожевим віялом, водила очима крізь лорнет по перших рядах партеру. Шевченкові про неї колись розповідав Жуковський. Говорив і про те, що вона мала якесь відношення до визволення його, Тараса, з кріпацтва.

Лампи завісили зовсім. На зал падало тільки яскраве світло рампи. Оглянувшись ще раз на Баранову, Шевченко встиг побачити, як з глибини імператорської ложі підійшла до бар'єра цариця і сіла глибоко в крісло. Усміхнувшись сам собі, Шевченко повернувся до сцени. Артемовський прошепотів йому біля вуха:

— Тоді лаявся, як побачив у залі гидку мордяку, а тепер смієшся. Мабуть, наглядів щось гарненьке, приємне. Га?

Тарас ущипнув Артемовського за бік і розсміявся. Він згадав свій "Сон"...

Ніхто не ступне в залі, ніхто не грюкне дверима, не кашляне. Та для Тараса вже й не існує зал, повний людей, він не відчуває поруч себе нікого. Існують тільки розсунуті стіни в домі московського барина, аристократа і самодура, низькопоклонника на службі. Божественний Щепкін! Ні, не впізнати його в цьому московському барині, що йде по сценах в пишному куцому халаті в талію, в панчохах і черевиках. Він проходить напівтемним коридором і раптом:

Ба! Знакомые все лица.

Дочь! Софья Павловна, срамница, Бесстыдница! Где, с кем!

Іронія Фамусова змінюється на роблений жах, на лайку, докір, і відразу щойно побачене викликає в його уяві давнє, таке знайоме в цьому домі, швидке белькотіння про те, що й покійниця-матір теж була такою...

Бывало, я с дражайшей половиной

Чуть врозь — уж где-нибудь с мужчиной!

Настрої, пози, вирази обличчя й ритми змінюються блискавично разом з рядками вірша, навіть з окремими словами чи жестами... Нічого не можна пропустити, все, все треба почути, зрозуміти — цю велику правду геніального актора-творця. А який діапазон інтонацій, яке блискавичне перевтілення:

Век при дворе, да при каком дворе!

Тогда не то, что ныне.

При государыне служил — Екатерине!

Це про свого дядька-аристократа.

І знову — швидкий рух, і зміна пози, і зміна всіх ліній обличчя та інтонацій...

Когда же надо прислужиться,

И он сгибался в перегиб...

І найменшої фальшивої ноти, чи декламування, чи ритмічного наспівування, як було у старому класичному театрі. Усе, усе залишив за собою далеко позаду талант актора, і Шевченкові здається, що отут, у ці хвилини, могутність невеличкої постаті цього артиста — це тільки правда, натуральність пізнання глибин людських сердець і нещадне проникнення в душу героя п’єси... В радісному захваті від Щепкіна, полонений його талантом, Шевченко не чує, як лягає йому на плечі рука Артемовського і нахиляється його обличчя до Тарасового, як починають вони дихати ніби одними грудьми...

Лише один раз, на мить, коли публіка не втрималась і захоплені оплески обірвали гру Щепкіна, Шевченко і Артемовський глянули один на одного і всміхнулися, як юнаки, в радісному захопленні. Ззаду нахилився Елькан і прошепотів своє протяжне: "О!.." Шевченко кинув поглядом на Брюллова. Його обличчя було серйозне, зосереджене. Тарас знає: Карл Павлович не сприймає нічого в мистецтві відразу, безпосередньо. До справжнього мистецтва він підходить, глибоко і докладно аналізуючи його. І якщо Великого Карла щось зачарує, то радісний вигук прохопиться в нього не відразу. Так сталося й зараз. Брюллов раптом оглянувся на ложу, де сиділи його молоді приятелі, зустрівся поглядом з Тарасом, але звичайна в таких випадках усмішка не мигнула в його очах.

В антракті Шевченко з обома друзями зайшов до ложі Брюллова, але він так зосереджено слухав Каратигіна, що вирішили не переривати їх розмови. Молодь поспішила за сцену.

В Щепкіна уже був Бєлінський. Вони були друзями ще з московських років. Щепкін відкинувся на спинку канапи і, задоволений, відпочивав. Бєлінський стояв спиною до столу, обома руками ззаду спираючись на нього. Михайло Семенович зустрів молодих друзів втомленою привітною усмішкою.

Бєлінський щось розповідав Щепкінові і замовк, зустрівшись поглядом з Шевченком. Обидва вони не раз в останні роки зустрічались то в Струговщикова, то в Гребінки чи в інших спільних своїх знайомих і друзів на літературних вечорах, але їх взаємини ніколи не переступали межі простого знайомства. Нерозуміння Бєлінським “Гайдамаків" і його негативна рецензія на поему не сприяли особливому зближенню цих двох уже видатних людей. /.../ Щепкін посунувся на дивані, звільнивши місце Шевченкові біля себе. Поклавши йому на плече руку, він говорив:

— Ну, батеньку Тарасе, що там столична публіка, як там столична публіка? Дискутують? Мовляв, старіє Щепкін, старіє... Не той уже... Га?

— Що ви, Михайле Семеновичу! — вихопився був Елькан. — Та публіка захоплена вашою грою. Глибоко, тонко! Потішили столичну публіку, потішили. Фамусов — справжній барин!

— А от і не всі так думають, — сказав Шевченко. — Я ось підслухав, що говорили якихось двоє панів біля мене, і мало не вилаяв їх уголос.

— Ну, Тарасе Григоровичу, — спокійно зауважив Щепкін, — кожному дано своє розуміння мистецтва.

— Один панок каже генералові, — вів далі Шевченко. — “Для Фамусова Щепкінові бракує барського блиску". А генерал з незаперечною впевненістю каже: “Коли в крові немає барина, то і в грі не буде..." Я ледве втримався.

— А ви, батеньку, спокійно, — радив Щепкін, сміючись. — От Віссаріон Григорович теж так думає: артистові Щепкіну не пощастило показати справжнього барина. Ми вже ось і поговорили зараз про це. Чи не так, Віссаріоне Григоровичу?

— Гра твоя, Михайле Семеновичу,— відповів Бєлінський, — блискуча, але для того, щоб вона була ще й цілком довершеною, їй потрібен відтінок російського барства, чого я в тебе, мій найлюбіший, не постеріг.

Не хвилюючись і не втрачаючи звичайної доброти в голосі, Михайло Семенович сказав:

— А таки й справді, панове, в моїй грі мало барського кольору, мало. Є, а мало.

— Річ тут, панове, зовсім не в тому, — раптом втрутився в розмову Артемовський.

— А в чому? — трохи різко спитав Бєлінський.

— В тому, — відповів молодий, але вже популярний у столиці оперний співак, — що й на сьогоднішню, і на всі вистави з участю Михайла Семеновича продані всі квитки, а саме в ці дні у столиці дають італійську оперу, і там не всі квитки продані. Для столиці явище небувале! Та ще пригляньтесь до публіки: і присяжні відвідувачі опери прийшли сюди, а не туди, і публіка з інших шарів, яка і не дуже по театрах ходить, сьогодні теж прийшла. Я знаю таких, що зовсім не бувають у театрах, а на Щепкіна прийшли.

Бєлінський, що уважно слухав Артемовського, помітно пожвавішав і потім заговорив швидко й захоплено, як про справу, вже продуману до того:

— О, артистичній душі Михайла Семеновича притаманна та електрична теплота, яка дозволяє його полум’яній вдачі так могутньо хвилювати нас. Пречудово спостеріг сьогодні Семен Степанович публіку в Алек-сандрінському: вона різна, й давно пора бути різною. А чому не бачили ми в театрі цієї публіки? Тому що вона не вірила в правду мистецтва якого-небудь "Раю Магомета". А наш наймиліший Михайло Семенович причарував відвідувачів театру всіх шарів суспільства і вони прийшли на його голос. Прийшли, щоб змінити багато чого в своїх поглядах на мистецтво.

— Батеньку мій! — закричав театрально Щепкін зі свого дивана. — Та й так багато, занадто багато про Щепкіна, а ти ще й такі слова придумав... Прошу тебе — досить, хоч на сьогодні. Пожалій старого театрального пацюка Щепкіна...

Усі засміялись. Але прийшов сценаріус і сказав, що мають починати наступну дію. Шевченка Щепкін випустив останнім. Вже у дверях він сказав йому:

— Ох, батеньку Тарасе, в мене аж голова обертом пішла від таких словес... А знаєш, — перейшов він на "ти", — мистецтво — в тонкості, а для цього треба відчувати міру. Ми з тобою і начулись, і набачились усіляких панів. Знаємо добре і московського барина. Але ж, батеньку мій, та хіба ж Фамусов такий уже великий пан? Просто підла і низька людина, хоч і в золоті увесь. Йому дано багато влади над безталанними маленькими людьми, а благородства душі — не дано. Зовсім не дано — навіть одного зернятка мізерного. Отакого його і треба грати на театрі...

Він легенько ляснув Шевченка по спині, послав йому потім навздогін свою милу усмішку й повернувся до вбиральні готуватися на вихід.

В останньому антракті Шевченко й Елькан пішли до протилежної ложі на своєму поверсі, де сиділи якісь Ельканові приятелі. Він конче хотів познайомити з ними Тараса. В тисняві фойє проштовхувались поволі, і спритний Елькан раз у раз вихоплювався вперед, а Шевченко відставав. Елькан уже не раз спинявся і чекав на нього.

— Не відставай, Тарасе, бо підуть і ми їх тоді не знайдемо.

Шевченко поспішав. Але раптом він спинився з подиву. З глибини величезного дзеркала на стіні блищали сині очі Ганни Закревської і всміхались до когось своїм чарівним світлом. Поруч неї стояла небога Тарновського, — обидві оглядали в дзеркалі й підправляли свої пишні високі зачіски. Тарас відчув, як його ноги раптом втратили силу, щоб відірватись від паркету і йти за приятелем.

— Тарасе Григоровичу! — гукав Елькан. — Тарасе! Ну ж бо!

Але Шевченко стояв, сторопілий і кумедний. Щоправда, натовп заважав добре приглянутись до знайомих постатей. Люди весь час проходили між ними. Але... але це були вони: Ганна вродлива і Надійка — небога Тарновського.

Здається, Елькан щось таки зрозумів. Він глянув на жінок збоку, безнадійно махнув рукою і пірнув у натовп.

Обидві жінки, оглянувши себе в дзеркало і ледь торкнувшись тонкими, в перснях, пальцями своїх зачісок, рушили далі разом з публікою. І лише тоді Шевченко знову здобув здатність рухатись, та й то лише слідом за своїми знайомими, яких він зовсім не сподівався зустріти в столиці.

Ще торік на балу в Вольховської серед багатьох нових знайомих він познайомився з Ганною Іванівною, молодою дружиною Платона Закревського, що посідав маєток у Березовій Рудці поблизу Пирятина. Недалеко відти був невеликий маєток другого брата Закревського, Віктора Олексійовича, колишнього ротмістра, з яким Шевченко здружився набагато ближче, коли подорожував по Україні. Тарас Григорович часто приїздив до братів, писав портрети, розважався в їх колі. Але щоразу потаємним бажанням його була зустріч з Ганною Іванівною, яку він називав серед друзів Ганною вродливою, якій був тоді тільки двадцять один рік і якою захопився поет, не відаючи сам, що це на багато літ.

Тоді ж, на балу у Вольховської, після одного танцю Тарас попросив у своєї дами напівжартома хоч одну квітку на згадку з тих, що так доладно прикрашали її сукню. І так само напівжартома вона відмовила новому знайомому, хоч він і був гостем зі столиці. Проте Тарас Григорович таки умудрився відкрутити одну шовкову квітку на згадку собі. Чи відала Ганна вродлива, що й через рік і пізніше квітка ця не була загублена чи забута...

Чоловік Ганни Іванівни, Платон Олексійович, був тоді рівно вдвічі старший за свою дружину. Завжди зайнятий своїми справами, завжди заклопотаний і настроєний по-діловому — на відміну від свого брата, штукаря й засновника гуртка поклонників Бахуса "мочеморд", — Платон мало приділяв уваги своєму другові життя. І Ганні Іванівні було приємно розважатись у товаристві, де неминуче торував Шевченко. Приємно було танцювати з ним, співати в гурті, де керував співом той самий Шевченко, мчати взимку тройкою в степу після вечері в гучному товаристві, де, звичайно, верховодив цей же невгамовний і невичерпний на різні витівки, пісні, анекдоти Шевченко. Її серце ніби завмирало і всю її істоту проймав якийсь приємний дрож, коли Тарас Григорович, цілуючи їй руку на прощання, затримував випещені пальчики зайву секунду в своїй грубій і дужій руці. Чи їй так здавалось, чи, може, пам'ять зраджувала, але вона не могла згадати, щоб так само почувала себе, коли освідчувався їй у свій час Платон Олексійович. А проте вона не промовила до Тараса жодного необережного слова. Може, вона боялася свого досить суворого чоловіка чи усвідомлення повної безперспективності подібних взаємин з Шевченком спиняло молоду красуню. Зрозуміло, Шевченко ніколи нічого не говорив Ганні Іванівні про свої почуття, та, як звичайно буває, вона їх безпомилково вгадувала, але ніколи не уникала Шевченкового товариства.

Коли Тарас наздогнав жінок у фойє і привітався, обидві були надто здивовані, а в очах Ганни Іванівни промайнув острах.

— Дивно, що я не побачив вас досі. Певне, ви в кріслах.

— У нас ложа, — озвалася чомусь зовсім тихим голосом Ганна Іванівна, ніби боялась, що її почують сторонні.

— А з нами Григорій Степанович, і сестра, і її чоловік, — заговорила радісно збуджена племінниця Тарнов-ського. — Ой, але ж ви вже не встигнете побачити дядюшку — останній антракт. Ходімо зараз, ходімо ж, чому ви так повільно йдете?

Шевченко мигцем глянув в очі Ганні Іванівні. Ні, він не прочитав у них бажання запросити його до ложі.

— Здається, зараз закінчиться антракт, — сказав він. — Ми не встигнемо.

— Еге, — лукаво вимовила панночка, — хіба ж ви знаєте, хто в нашій ложі? Коли б знали, то самі побігли б...

Шевченко вибачливо всміхнувся:

— Хто ж це такий загадковий?

— Е ні, нехай буде сюрприз вам. Ганночко, не кажи й ти Тарасові Григоровичу. Бачте, зацікавило... Тож ходімо швидше. Та ось ми вже біля неї.

І в цю ж мить двері з ложі відчинились і з них вийшов до фойє сам Григорій Степанович.

— Дядюшко! — стиха гукнула дівчина.

Тарновський побачив Тараса і відразу простягнув назустріч йому руки.

— Про вовка помовка... — сказав він, сміючись, і легенько підштовхнув Тараса до ложі. — Там вас конче хочуть бачити і раз у раз згадують про вас.

Шевченко не опирався. І ще на порозі ложі зустрівся поглядом з Віктором Закревським. Той підхопився назустріч, перекинувши навіть стілець.

— О!.. — тільки й вимовив він.

Обнялися.

— Бійся Бога, Вікторе! — говорив Шевченко.— Ти вже який день у столиці — а я й не знаю. Оце приятель!..—Тарас звернувся до присутніх знайомих: — Я до нього то й на добру сотню верстов гака роблю, щоб тільки побачити оцього товстуна в халаті, а він поруч у ложі - і не озивається. Гай-гай...

— Вчора тільки добрались до вашої столиці, — виправдувався Закревський, кивнувши на своячку. — Та як почали з Ганною по всіх кінцях метатися, то ще й досі не отямились. А як добре, що я тебе отут побачив...

Він розповідав про якісь свої справи в Петербурзі, в яких Шевченко нібито мав йому допомагати, але Тарас майже не слухав: біля нього сиділа Ганна вродлива і мовчки, чомусь з легким хвилюванням оглядала зал. Обличчя її розрум’янилось трохи більше, ніж звичайно, груди злегка хвилювались. У залі не було душно, але вона обмахувалась невеличким чорним віялом з мініатюрним овальним дзеркальцем на держачку і напіврозтуленими устами наче хапала повітря.

В цю хвилину почали гасити світло.

— Тарасе Григоровичу, — сказав Тарновський, — прошу після спектаклю до мене на вечерю. Побачите в мене своїх знайомих і друзів.

— Тарасе Григоровичу, — сказала племінниця тоном наказу, — і не думайте відмовлятись.

— Ти, звичайно, не відмовишся, хоча б заради мого приїзду, — впевнено промовив Закревський.

Шевченко знову, поки зал не потонув у темряві, кинув погляд на Ганну Іванівну. Йому здалося, що вона чекає його відповіді.

— Дякую. Приїду обов’язково, — сказав він.

А Закревський, схопивши його за руку, говорив:

— Спробував би ти мені відмовити...

І він потиснув Тарасові руку.

До Тарновських Шевченко приїхав разом з Артемов-ським, якого зустрів Григорій Степанович при виході з театру і теж запросив до себе. Тарас тягнув був з собою ще й Елькана, який у всякому товаристві умів не бути зайвим, але той рішуче відмовився:

— Не піду я на вашу нудну вечерю, — сказав він, — та й мало кого я там знаю. А коли тобі, Тарасе, і Семенові стане нудно в тій гостині, то розшукайте вночі мене. Не пошкодуєте.

Та Елькан на цей раз, як і дуже часто, помилився. Вечеря була і весела, і цікава, а Шевченкові то й особливо припала до серця. Він побачив серед гостей своїх друзів з України, що привезли йому й останні звістки, і запрошення побувати в гостині, коли повернеться в Україну, і нові замовлення на "Живописну Україну". Останнє, незважаючи на жвавий відгук з боку друзів, земляків і знайомих, починало вже дещо тривожити його, бо ж зібрано було надто мало передплати, щоб спокійно вірити в успіх справи.

Чудово співав Артемовський і українських пісень, й арії з російських опер, і свій італійський репертуар. Веселий і дотепний чоловік, він у товаристві, де поблизу стояв рояль, ставав чарівним. Всього в нього було багато. І прекрасного баритона, якому не було тоді рівного в столиці, і пісень, і смішних оповідань з циклу його пригод у Парижі й особливо в Італії, і жартів, і дотепів. Разом з Тарасом вони могли замінити цілий ансамбль — і вокальний, і танцювальний, і штукарський. На прохання гостей Тарас Григорович проспівав теж кілька улюблених народних пісень. Знайшов чим показати себе в товаристві й Віктор Закревський. Оповідання його хоч і були трохи з перцем, але всім були до вподоби.

Тільки після вечері Шевченкові пощастило поговорити з Ганною Іванівною, і їм ніхто не заважав. На слова його, що він і радий, і щасливий, зустрівши її в столиці, вона відповіла:

— Ми ждемо вас у себе, в Березовій Рудці, влітку чи по весні.

— Я збираюся, — сказав Тарас, — та ще не знаю, що з того буде. Маю закінчити перше свою програму в Академії, а тоді проситиму, щоб видали мені, як належить, документ.

В молодої жінки раптом блиснули в очах бісики, і вона невиразно проказала:

— Та й не тільки в нашому маєтку чекають на вас. Десь, мабуть, ще з більшим нетерпінням чекають...

— Але де, Ганно Іванівно?

— О, не прикидайтесь!

— Далебі, не знаю, Ганно Іванівно. Ніякісінького гріха не почуваю на своїй совісті.

Закревська засміялась:

— Так-таки ніякого?

— їй-право, нічого не знаю за собою.

— А Яготин?

— Яготин?

— Авжеж... — вона лукаво засміялась.

— їй-бо, не второпаю, до чого воно...

— Може, скажете, що вам не вичитували там, коли ви хоч на кілька днів покидали маєток заради Березової Руд-ки? Декому там ви завдавали цим смутку. Ну, признайтесь, адже правда?

Шевченко хвилину подумав.

— Ні, Ганно Іванівно, це не так, зовсім не так.

— Ви пробуєте бути нещирим зі мною.

— Голубонько, якби ви тільки могли прочитати в моєму серці, — тихо відповів Тарас.

Ганна Іванівна обірвала його:

— Мені розповідали люди, які про це добре знають. Ну, та Бог з вами, Тарасе Григоровичу. Пам’ятайте тільки, що ми всі в Березовій Рудці вас любимо і радіємо, коли ви відвідуєте нас.

Вона підвелась, помітивши, що якесь цікаве жіноче око пильно позирнуло в їх бік.

Усі наступні дні Шевченко ходив у піднесеному настрої. Власне, в справах його нічого особливо радісного не сталося, хоч і ремствувати теж не було на що. Закінчив свої ілюстрації до книги Полевого "Русские полководцы". Це замовлення неабияк зарятувало його, бо ж якраз у цей час він зовсім вибився був з грошей. Від канцелярії князя Долгорукова прийшло замовлення на кілька естампів "Живописної України". Ба... канцелярія навіть взяла на себе обов’язок приймати замовлення від усіх і розсилати їм "Живописну Україну".

Хтось із досвідченіших Шевченкових приятелів порадив йому піти на прийом до харківського генерал-губернатора Миколи Долгорукова під час його приїзду до Петербурга. Шевченко добре розумів, що без дозволу генерал-губернатора поширювати передплату у підвладних йому губерніях буде нелегко. Більше того, можуть трапитись і прикрості для тих, хто візьметься продавати. Треба було проситись на прийом. Знайшлась і протекція. На прийомі в князя Шевченко підніс йому три готові естампи зі свого видання, за що й дістав невиразну обіцянку про сприяння. А згодом, щоб генерал-губернатор не забув про свою обіцянку, йому було надіслано ще й листа.

Генерал-губернатор Долгоруков вирішив, що поширення безневинної "Живописної України" не тільки не піде на шкоду його репутації, а навіть принесе їй певну користь. Адже художник столичний і за нього клопоталися відомі люди. І генерал-губернатор, а він тоді ж був ще й куратором Харківської шкільної округи, не тільки не

заперечував проти передплати в трьох його губерніях Шевченкового видання, а навіть дав відповідний наказ по своїй канцелярії про сприяння. Шевченко розумів, що це розпорядження князя Долгорукова було тільки жестом, але допомагало його справі і Тарас міг лише радіти. Та все ж таки головне, що підносило йому настрій в ці дні, була присутність у столиці його друзів з України, куди він уже й сам збирався, і особливо Ганни вродливої, в чому Тарас якось і сам собі не хотів признатись.

Він зустрічався з нею щодня — або в Александрінсь-кому на щепкінському спектаклі, або в Тарновського, або в італійській опері. І завжди йому щастило побути в її товаристві, порозмовляти з нею і кинути між іншим кілька теплих, від самого серця слів, яких вона, здавалося, й не помічала. І після того увесь наступний день бринів Шевченкові її привітний, дещо грудний голосок і сміх, а в уяві сміялись до нього її темні, з синьою глибінню очі. Вона вже не згадувала навіть натяком про Яготин.

Проте Шевченкові довелось повернутись думками до яготинської садиби. На столі в себе він побачив листи від Варвари і від Куліша. Тарас прочитав спершу Кулішів лист і роздратовано кинув його на стіл.

— Ех, Паньку, Паньку!.. — вихопилось у нього вголос.

З часу першого приїзду в Україну Тарас діяльно намагався здружитися там з молоддю, особливо університетською, в умах якої він побачив цікаве і потрібне рушення. Куліш був там одним з активніших. Шевченко щиро хотів зблизитись з ним. Але цей лист...

Молодий, початкуючий літератор і тим часом майбутній вчений Панько Куліш звертався до нього менторською мовою, повчав і навіть докоряв за те, що Тарас у рекламі об’явив і його ім'я серед співробітників "Живописної України", які мали писати тексти для картин Шевченка. А саме видання він називав скороспілою книжкою і спекуляцією. Навіть загрожував розкритикувати за помилки, які в цьому виданні — він певен! — будуть. Тарас заходив по кімнаті. Згадавши одну фразу, знову схопив лист і знайшов її. "Вы, господа, принимаетесь с ребяческим легкомыслием за Малороссию, без советов людей, серьезно занятых этим предметом, вредите во мнении публики самому предмету и компрометируете нас...”

— Хто це пише!.. Хто?! — здивовано й ображено говорив сам собі Тарас.

Він знову кинув лист на стіл. Що це? Обвинувачення в неписьменності? В компрометації якихось недоуків, що вважають себе людьми "серьезно занятыми зтим предметом", цебто Україною... А що вони зробили для неї? Хто їх знає? Поворушили трохи її старовину та й удають з себе її співців, її таланти.

Прийшов Гребінка і, як умовились до того, приніс квитки на "Москаля-чарівника" за участю Щепкіна.

— Не так легко було дістати, — говорив він. — А як нам не піти, хоч ми його вже колись і дивились. Чекай, а що це в тебе за настрій такий?

— Візьми та прочитай, — Тарас показав на Кулішів лист. — Читай, читай, воно і всіх нас тичеться.

Читаючи, Гребінка раз у раз вигукував:

— Оце так! Компрометуємо!.. А скільки пихи! Нам би позичити в нього.

— Доведеться!

Гребінка поклав лист.

— Цих докорів ми не заробили. А щодо тебе, Тарасе, і твоєї "Живописної України" — то вже й занадто...

— А може, Євгене, ми й справді не на ту ступаємо? Га? Може, вони там розумніші за нас?

— Ні, — сказав він по хвилині. — Тут, у столиці, є чого вчитись — і нам, і їм, отим молодим хвалькам з Києва.

— А послухав би ти, що він про моїх "Гайдамаків" говорить...

— Бач, Тарасе, я зустрічав і інших українців, таки й справді серйозних людей, які коли ото почують про твоїх "Гайдамаків", то кривляться.

— Страшно робиться?

— Коли хочеш, то й страшно, хоч я й люблю твою поему. Тільки ж є люди і розумні, і такі, що простий народ люблять, і на письменстві розуміються, а от поема твоя їм не до серця.

Тарас задумався біля столу, похилившись. Потім враз підхопився.

— А ти скажи мені: от коли б те, що в мене в поемі, та знову сталося насправді, в житті, як було за Коліївщини, — сподобалося б?

— Не всім...

— Отож-бо й воно. І навіть, друже, не всім тим, що тепер вихваляють мою поему, а про тих, що гудять, нема чого й казати. З переляку б і вуха позатулювали, і очі позаплющували б, щоб і не чути, й не бачити...

— А все ж таки, Тарасе, коли розумні люди кажуть, то годиться прислухатись.

— Спасибі їм: теплий кожух, та не на мене кроївся.

— Тут ми з тобою, Тарасе, не зладимо. Хіба вперше? Краще їдьмо до мене обідати, щоб не йшов хоч сьогодні до якоїсь там харчевні. Жінка вже питала — чого не буваєш. А звідти вже й до театру потягнемо.

Одягаючись, Тарас говорив:

„  — Цих, мабуть, талановитих хлопців учити та й учити,

а вони, ще і в колодочки не вбившись, самі хочуть учити, та яким тоном, та з якою впертістю! Лихо, та й годі.

Тарас не встиг закінчити, як до кімнати влетів Віктор Закревський.

— О!.. — вигукнув він ще на порозі. — Думав упіймати одного, а злапав відразу аж двох... Та чи відомо вам, панове, що я з самісінького ранку не вмочив не тільки морди, а й вуса. Чи немає в тебе, Тарасику, якогось там припасу?

Коли Закревський вітався, Шевченко і Гребінка добре бачили, що він таки встиг вмочити, мабуть, обидва вуса, але щиро сміялися, слухаючи його брехню. Вони добре знали Закревського — штукаря й брехуна, старшину "мо-чеморд", якого ті іменували в себе в гуртку "всеп'яній-шиством"... Він був щирою і веселою людиною — і йому всі бували раді.

— Нема в мене, друже Вікторе, — відповів Шевченко, — ніякого отого припасу, про який ти думаєш. А шкода.

Закревський, щось раптом надумавши, відразу пожвавішав, лукаво підморгнув Тарасові, киваючи на Гребінку, і промовив з несподіваною серйозністю:

— Ай справді шкода, Тарасе. Бо в мене зараз таке на думці, таке, що конче слід підняти за це келих, та ще аби разом з Євгеном Павловичем. А знаєте за що?

— Та вже скажете, — озвався з недовірою Гребінка.

— За українську республіку! — вигукнув Закревський. — Адже так, Євгене Павловичу?

Гребінка аж занімів. Широко розкривши очі, він здивовано і перелякано дивився то на Закревського, то на Шевченка і в цю мить бажав тільки одного: переконатися, що це був лише жарт невгамовного штукаря, та ще напідпитку, Закревського. А той провадив далі:

— Ми вже з Тарасом Григоровичем у Березовій Рудці підносили тост за українську республіку, ще й при добрій компанії. Справді ж було, Тарасе?

Тарас тільки сміявся, раптом розвеселившись. А Зак-ревський не вгавав:

— А тепер я хочу в самому Петербурзі...

Гребінка раптом розсердився.

— Казна-що верзеш, Вікторе Олексійовичу. Треба знати, як і жартувати, бо навіть і за жарти отакі не помилують. Натрапиш на якогось Булгаріна, а той піде до Дубельта та з мухи слона й зробить. А вже той з тобою говоритиме як сам знає. То щоб потім не каявся.

Шевченко одвернувся до полиці з книжками, щоб Гребінка не помітив, як він сміється. А Закревському не було впину:

— Ми, Євгене Павловичу, — продовжував він, — навіть ролі порозподіляли в майбутній республіці. Ось Тарас — ото буде гетьман, а генеральним старшиною — Вихтор Мочеморденко, цебто я. Ну, а на генерального обозного призначили пана Маркевича Миколу Андрійовича.

— Панове, — розгублено метушився від одного до другого Гребінка. — Покиньте своє штукарство. Не за себе ж, а за вас, отаких гульвіс, турбуюся. Кажу ж — і жарти такі небезпечні. Отямтеся. Не повірю, щоб затягли до такої кумпанії Миколу Андрійовича. Він і вчений, і взагалі людина розумна і твереза.

— А от же й помилився ти, — гарячкував і собі Зак-ревський. — Маркевич навіть листа прислав Тарасові.

— Брехня!

— їй-бо, правда, Євгене. От прочитай нам, Тарасе.

— Та годі тобі, Вікторе. Дурниці всякі будемо тут читати...

— Ні, ти прочитай Євгенові Павловичу. Або ось я прочитаю. Розшукай.

Він не відчепився, аж поки Тарас не почав копатися в листах, розсипавши їх на столі.

— Дай мені, я сам прочитаю, — сказав Гребінка і забрав лист. — Бо тепер обом вам не вірю... "Не дуже гетьмануй, а більше кабануй", — прочитав він початок віршованого листа Маркевича. Далі вже читав самими очима. Обличчя його веселішало, в очах засвітилась усмішка. Маркевич відповідав приятелям на їх жартівливий лист теж жартом, але за ним помітний був серйозний зміст. Приятель застерігав Тараса, щоб не надто заносився та був обережний. А якщо ж Шевченко не послухає його ради та полізе в політику, то... Гребінка, зрадівши, вигукнув: — Ось і він тобі, Тарасе, радить те, що й я!..

Тоді, Тарас, не плач: Бо не один деркач На срачечці поб'ють, ,               Ще й плакать не дадуть.

Гребінка зайшовся реготом. Звичайно, це ж усе тільки жарти. Ніякого тосту за республіку Закревський не виголошував по-серйозному, а все було тільки його штукарством, не більше. Та інакше не могло й бути. Маркевич — людина поміркована. З його язика ніколи не зривались такі неподобні слова. Та й самому Закревському — о, він це гаразд знає — аби було в що морду мочити, а політичні тости — то, певне, щоб догодити Тарасові, потішити його душу, та ще й з п'яного розуму.

— Панове, — вигукнув він уже зовсім веселим голосом, все ще сміючись при згадці про лист Маркевича. — Ми зараз нічого кращого не вигадаємо — їдьмо до мене обідати. Дружина, мабуть, заждалася.

— Якщо не спізнимось на "Москаля" до Александрін-ського, — поставив умову Закревський. — Платон доручив мені свою жінку, а Ганна ніколи не подарує, якщо через мене не побачить Щепкіна в "Москалі".

— Ручуся, бо і в нас квитки на сьогодні, — сказав Гребінка.

— Тож не будемо гаятись, — повеселів Тарас. І сам себе впіймав на тому, що згадка про Ганну Іванівну і про те, що сьогодні він знову побачить її, раптом піднесла йому настрій. Ні, він сьогодні до театру не спізниться.

І справді, до театру не спізнились і мали величезне задоволення від гри Щепкіна в ролі Чупруна. Ганна Іванівна була й сьогодні з племінницею Тарновського і своїм дівером. В усіх антрактах Шевченко був з ними. Дружина Гребінки, поруч якої сидів у рядах Шевченко, сказала йому перед останньою дією:

— Євген Павлович дещо розповідав мені про вашу дружбу з Закревським. Тепер я переконалась, що ви обоє і справді нерозлийвода... В кожному антракті ви покидали нас.

Шевченко засміявся.

— Вибачайте, голубонько. Це мої добрі друзі і скоро повертаються в Україну — я хочу наговоритися з ними. Незабаром я теж покину столицю і насамперед побуваю там у них, у Березовій Рудці.

— А чому Віктор Олексійович приїхав до Петербурга сам, без дружини? Мабуть, щоб вона не заважала йому пиячити.

— А от же й ні, не тому.

— Боїться, що витрат буде багато?

— Мусить боятися. Старший брат, Платон Олексійович, посів після батька усе майно і вділив меншим братам надто вже скупенько. Де вже там думати про подорожі до столиці! А проте не це, мабуть, і головне.

— Те, про що я догадалась?

— Ні, голубонько. Закревський пияка і гульвіса — це всі знають, але серце в нього благородне. Принаймні коли він полюбив просту селянку, то йому вистачило сміливості й чистоти почуття, щоб одружитися з нею. От за цю вдачу я його й люблю. І вона, мабуть, не схотіла їхати до столиці, щоб чоловікові менше довелося чути пересудів про неї від людей занадто тверезих. А зайвих витрат така жінка не завдасть чоловікові.

Після вистави Шевченко поспіхом попрощався з Гребінками і наздогнав при виході Закревського й жінок. Ніч була не холодна, і Тарас, не бажаючи розстатися з друзями так відразу біля візника, запропонував невеличку прогулянку вулицями нічного Петербурга.

І вже пізніше, повертаючись додому візником, Тарас згадав, що не знайшов у театрі й кількох хвилин, щоб прийти за сцену до Щепкіна.

10

На столі розсипані в безладді листи і серед них неро-зкритий конверт від Варвари, її листи він читав на самоті, як писались вони — завжди на самоті, в маленькій кімнаті, далеко за північ, у тихому, в глибокому сні будинку. Тарас відсунув жужмом інші й розпечатав лист Варвари.

Ні, вона не зве його ні “милостивим государем", ані "курінним товаришем", ані "коханим земляком"... "Мой добрый Тарас Григорьевич! Я так радовалась Вашему полету, но вот Вы уже опять опустили крылышки и упали всей тяжестью Вашего малодушия на землю..." Вона настоює, вона вимагає від нього піднесення сил і віри в самого себе, заради досягнення його благородної, каже вона, мети. Він повинен визволити з неволі своїх братів і сестер, без чого його геній не зможе вільно творити, без чого і душа його не зможе дихати свободою... Ні, це не пусті слова в неї, не манера гарно висловлюватися. Вона хоче й справді допомогти йому. Ось і гроші зібрала за його гравюри, їх ще не вистачить, щоб викупити рідних з кріпацтва, але це ж допомога, і не словами...

Княжна докоряє йому за те, що він водиться й далі з людьми, які неварті цього, тому що своїми зіпсутими звичками і негідними бажаннями тільки примушують його раз у раз падати на землю, бо він захоплюється недос-тойним і недостойними. Вона не любить Віктора Закревського, хоч він і був її далеким родичем. Не любить і все його товариство і всією душею зневажає їх дивацький пустий гурток, який вони самі назвали “моче-мордією". Але хіба тільки це будить у ній нелюбов до них? Шевченко відчув у її словах натяк на щось інше. О, яка інтуїція в таких жінок, як вона! Як безпомилково відчувають вони те, що найближче їх серцю. Звичайно, вона нізащо не згадає ні в листах, ані будь-коли в розмові ім'я іншої жінки, на яку падає її підозра, вона надто тонка й делікатна, щоб писати про це. Але, поза всяким сумнівом, вона почула про те, про що вже почали говорити інші.

Він згадав, що і Капніст торік у листі вмовляв його покинути й перебороти це тимчасове захоплення, яке принесе йому тільки нещастя. Він робив це не від себе, а на її, Варварине, прохання. Хвилинне захоплення, — писав він, — швидко минається, та залишаються плями в душі на все життя... Хіба він сам цього не бачить і не розуміє? Головне, все це ні до чого, зовсім ні до чого. “Тоді покинь це", — говорив він собі й відразу ж відчував, що не розірве отих пут. Ганна вабить його до себе чимсь близьким йому, тим, до чого завжди озивається його серце. Вона постає в його уяві: гарна, весела, жартівлива. Та часом, — він уже проник у це, — тією веселістю й радістю вона тільки ховає свою гіркоту і невтишиму тугу. Віддавшись за вдвічі старшого від себе, бо так хотіли батьки і принаджувало багате життя, вона вже в двадцять років подарувала чоловікові двох дітей. Він хотів цього, щоб прив’язати її молодість до свого дому, величезного, розкішного палацу з залами, вестибюлями, верандами і широкими кам’яними сходами в грандіозний парк. "Що ж далі?" — питала вона саму себе і не знаходила відповіді. Платон Олексійович показав себе щедрим, але суворим до неї і жорстоким до своїх людей, яких він часом власноручно карав різками на стайні. Як це разило її душу. Вона не була кріпачкою, а дочкою офіцера невисокого рангу і зовсім незначного достатку і ніколи в дружбі не цуралась простих людей. Вона жартувала з Шевченком, бо їй здавалося, що жартував і він. Згодом їй здалося, а пізніше вона й переконалась, що поет заглянув їй глибше в душу і багато чого сокровенного підгледів там. Це було правдою. Саме оте, підглянуте, й притягало Шевченка до цієї жінки. І він не слухався натяків Варвари і тверезих умовлянь Капніста.

Тепер він читає про це знову. Звичайно, Варвара втручається в його особисте і навіть інтимне життя, та й вона це розуміє і з властивою їй відвертістю виправдується: "Не сердитесь... Я Вас слишком искренно люблю, чтобы не говорить правды". Він перечитав ще раз це місце, потім відірвався на хвилину від листа. Йому спало на думку, що її листи завжди не такі, як він звик одержувати від більшості своїх приятелів, — інші думки, інші слова, інші й почуття.

Він знову схилився над її листом. Вона наполягає, щоб він прислав ще сто білетів для замовлень на його "Живописну Україну", — вона поширить їх серед своїх знайомих. І знову закликає бути наполегливим і певним своїх сил у роботі, щоб досягти мети, обіцяючи щиру допомогу від себе і від своїх друзів.

Якісь надто звичайні, але для нього повні знайомих уявлень слова наприкінці листа спинили його увагу: "Все спят, ветер свищет". Він заплющив очі — і враз, ніби дивом якимсь, постав перед ним грандіозний яготинський парк, овіяний сніговим чаром, і одиноке, тьмяно освітлене віконце в її кімнаті, з образами і чадним духом нагорілих у лампадах ґнотів. І ось вона то нахиляється над столом і поволі, в роздумі, пише рядки цього листа, то підхоплюється і тулиться обличчям до вікна, намагаючись побачити оповитий віхолою парк. За вікном свище вітер, а на шибках вікна щось химерне живописує мороз — може, ноти її сердечної муки за людей, за нього, далекого і непокірливого, за долю свою, неясну, як і ота ніч за вікном... А все живе довкола спить, спить...

І остання її фраза — така незвичайна для нього, як і в інших її листах, але — мов краплина жаданого тепла в серце: “'Вперед же! Да будет в душе Вашей свет!"

Він підводиться і, замислений, іде до вікна. Притискається обличчям до помережаного скла. "Спасибі тобі..." Десь на дзвіниці коротко вибивають години — одна, дві, три. Про що він? Ага... "Все спят, ветер свищет..."

11

За день до закінчення гастролей Щепкіна Шевченко поїхав навідати його в готелі. На думку Тараса, Михайло Семенович мав відпочивати перед спектаклем. Він не раз скаржився, що вже не почуває колишніх сил і потребує щоденннго відпочинку, і навіть збирався ближчим часом їхати до Криму разом з Бєлінським, щоб з ним відпочивати і лікуватись.

Проте Щепкіна в гостиниці вже не було. Покоївка, яку розшукав Тарас у коридорі, сказала, що артист, мабуть, уже в театрі, бо ж майже щодня він іде до театру за півтори-дві години до початку спектаклю і повертається тільки вночі.

До Александрінського було недалеко, і Шевченко рушив туди пішки. Хоч нещодавно він дістав листа від Варвари, сьогодні прийшов новий, дуже сумний лист. Після тяжкої і тривалої хвороби помер старий князь. Варвара писала, що поховала його відповідно заповітові — в Прилуках, у Густинському монастирі. Незабаром у монастирі мала бути відбудована одна із старовинних церков, і стара княгиня хотіла, щоб церква була відновлена над могилою її чоловіка. Недавня учениця Шевченка Глафіра Дуніна-Борковська написала з натури портрет покійного і взялася намалювати кілька ікон для майбутньої церкви. Князь був її благодійником, і його смерть схвилювала молоду художницю. Варвара просила Шевченка купити для Глафіри потрібних пензлів і фарб, щоб вона могла, не га-ючи часу, взятись до роботи. В яготинській садибі Шевченко не дуже часто зустрічався зі старим Рєпніним. А розмовляти їм доводилося ще рідше. Проте після тих кількох розмов у Тараса залишилися теплі почуття до князя. А те, що Рєпнін був у царській немилості, й не зрікся, й не одвернувся від свого брата декабриста Волконського, переконувало Тараса, що він у своїх почуттях до князя не помилявся.

Справді, Щепкін був уже в театрі. Тарас пройшов до його вбиральні, але актора там не було. Його голос лунав на сцені. Шевченко виглянув з-за декорацій. Щепкін ходив по сцені при закритій завісі й репетирував сам із собою Городничого. Побачивши Тараса, він, не виходячи з ролі в ході і в жестах, підійшов до Шевченка.

— А, батеньку! Раненько до театру зволили...

— А ви ще раніше, Михайле Семеновичу.

— Мені треба, треба, батеньку. Нова сцена, нова публіка. Треба про все знову подумати.

— Та ви ж уже добру сотню разів мундир Городничого одягали.

Щепкін узяв Шевченка під руку і, ведучи його до своєї вбиральні, говорив:

— У Москві, батеньку, публіка одна, у Пітері — інша. Та й що далі, то більше думаєш над образом — як його грати. Ти старієш, а образ молодшає. Е, батеньку, усе життя перевіряти себе треба. Хто цього не розуміє, той сам собі шкодить.

Він посадив Тараса на диван, дав у руки якусь газету.

— Почитай, Тарасе, тим часом. Тут Віссаріон статейку стукнув, і про мене є. От і приятель, і хвалить, та навіть і хвалить якось суворо, жодним словом не перебере. Посидь, я зараз і звільнюся. Тут одна актриса просила зчитати репліки та послухати її перед спектаклем, бо вона в деяких місцях скорочує п'єсу...

Він поспішив на сцену, де й справді його вже зустрів жіночий голос.

Шевченко поклав газету і став на дверях, розглядаючись довкола. Театральне життя його цікавило й раніше, а останнім часом особливо. Він написав “Назара Стодолю", і учні Військово-медичної академії в своєму аматорському гуртку вже готували виставу. На столі в нього лежала ще й інша п’єса, російською мовою. Він збирався запропонувати її дирекції театру. Знайомство з Арте-мовським і Щепкіним особливо заохочувало його до п’єс. Він навіть мріяв, що головну роль в його драмі гратиме Щепкін.

Поглядаючи крізь просвіти в декораціях на сцену, він бачив здаля літню актрису, що, як видно було з її тексту, мала грати в сьогоднішньому спектаклі дружину Городничого Анну Андріївну. Часом Щепкін чомусь починав гніватись, і Шевченко чув, як він голосно вичитував актрисі:

ч — Ти, маточко, не ламайся, не актрисничай, говори, як люди в житті. Зроду людей не чула, чи що?

Очевидно, актриса слухалась поради. Репетиція відбувалася спокійно. Але за кілька хвилин Щепкін знову починав нервувати:

— Та звідкіля ж я знатиму, як ти граєш?.. Ти мені ноту дай.

— Михайле Семенбвичу, та хіба ж ми оркестр?

— Оркестр, маточко, оркестр, та ще такий злагоджений, що жодної ноти фальшивої не потерпить. Ти люби, коли ти актриса, своє мистецтво і тоді не будеш мене про це питати.

— А я люблю, Михайле Семеновичу, мистецтво, — заперечувала Щепкінові актриса.

— Брехня, маточко, ти любиш, коли тобі аплодують, любиш дешевий успіх, а не важку працю актора.

Актриса знизувала плечима. Щепкін репетирував далі. Шевченко подумав, що грати з ним у спектаклі, мабуть, нелегко. Головне, він не впізнавав лагідного, завжди витриманого свого друга. Не минуло й кількох хвилин, як Щепкін знову, і на цей раз особливо голосно, закричав:

— Ти мені, маточко, Гоголя не скорочуй! Я знаю, ти це робиш, щоб тобі легше. У твоїй записці, яку ти мені сьогодні прислала, всього п'ять рядків, а помилок проти граматики російської аж десять! Та ти ж неграмотна, маточко! А Гоголя виправляєш. Вивчи мені всю роль і не викидай ані слова з Гоголя, бо я з тобою грати не стану...

За кілька хвилин він, розпалений і енергійний, повернувся до своєї вбиральні.

— Нездари хочуть обкраяти самого Гоголя по мірці свого ледачого мозку. А ще стара актриса, і не з останніх в Александрінці. Ти мені, — раптом змінив він тон, наче говорив самій актрисі, — влізь у шкуру героя, вивчи його душу, чим він живе, в його істоту проникни, подумай і про те, як і чим він жив у минулому, звички які прише пились йому, — а тоді вже й виходь на сцену.

Він скинув сюртук і жилет, розв'язав галстук. Втомлено почав видивлятись у дзеркало.

— Завтра кінець гастролі, — сказав Шевченко.

— Завтра.

— А коли до Москви?

— Відразу ж. У театрі ждуть. Я мушу робити, як робочий віл. Нічого не вдієш — ми для тяжкої праці.

— Ще зустрінемось?

— Якщо ти, батеньку, захочеш.

До вбиральні заглянула актриса, з якою щойно працював Щепкін.

— Ваша роль, Михайле Семеновичу, — сказала вона, віддаючи йому згорнуті в трубку сторінки. — На сцені залишили.

— Спасибі, маточко. Заходь, відпочинь тут перед спектаклем. — Щепкін говорив до неї таким лагідним і добрим голосом, ніби й не гримав на неї кілька хвилин тому.

Актриса відмовилась, посилаючись на якісь негайні справи.

— Михайле Семеновичу, — сказав Шевченко, почекавши, коли затихли кроки актриси на сцені, — ваш благодійник і добрий знайомий князь Рєпнін упокоївся.

— Пером йому земля, — тихо і зворушено промовив Щепкін і кілька разів швидко перехрестився дрібним хрестом, не перестаючи розглядати в дзеркалі і мацати якусь малопомітну зморшку в себе на обличчі. — Коли?

— Кілька днів тому. Княжна Варвара Миколаївна написала. Наказав поховати себе в Густинському монастирі.

Щепкін дивився й далі в дзеркало, але вже не розглядав свого обличчя. Потім підвівся, походив по кімнаті й сів поруч Тараса на дивані.

— Царство йому небесне. Я йому все прощаю і зла на нього в серці не держу. Усі ми перед Всевишнім у гріхах. Сказано: прощай і ворогові своєму. А князь не був моїм ворогом — паном був моїм, властителем.

— У мене з князем останнього часу не все було гаразд, — сказав Шевченко, — хоч я за собою не знаю ніякої провини перед ним. Переказували, що він чомусь гнівався на мене.

— Може, Тарасе, прокинулось у ньому оте панське, що з молоком матері увійшло в його душу. Жорстокий був вельможа, знаю. Одного разу в ньому ожило найгірше, найтемніше, що може бути в панській душі.

— Мабуть, давно було.

— Давно. За моєї молодості. Я тоді у Полтаві в трупі Штейна працював, а князь генерал-губернатором малоросійським величався. Він нашу трупу з Харкова переманив до Полтави, де його канцелярія була.

— Наобіцяв багато?

— Багато, батеньку Тарасе, багато! Волю мені і всій родині батька мого наобіцяв. Ми тоді графині Волкенш-тейн належали. Князь — перша людина в краю, я йому й повірив. А театр він любив і вмів цінити. Це ми знали. Щоправда, він таки взявся за мій викуп, бо це було моєю умовою для роботи в Полтаві. Та не тільки він — добрі люди заходились біля цієї справи. Серед них і небіжчик Іван Петрович Котляревський. Він тоді театром полтавським відав. Ми перші його "Наталку" ставили, в Полтаві. А багато допоміг ще князь Сергій Григорович Волконський, майбутній декабрист. Він тоді з братом у Полтаві жив. Рєпнін написав моїй графині. А вона — вісім тисяч!..

— Нюхом почула, що можна злупити, — відказав Шевченко. — Теж, мабуть, уміла цінити театр...

— Щоправда, батеньку, не за одного мене. Нас тільки чоловіків у сім'ї було четверо. А ще жінки та діти. Ну, почали збирати гроші мені на вільну. Підписний лист. Князь перший аж на двісті карбованців підписав.

— Розщедрився, — сміючись, підкинув Шевченко.

— Послухай далі, Тарасе. Багато було людей, що не пошкодували грошей. І дворяни, і міщани. У Ромнах євреї зібрали з-поміж себе не менш як сімсот карбованців. Сергій Григорович Волконський по купцях сам збирав. Тисяч із п'ять назбирали. Були чутки, що й більше. Але чиновники в канцелярії генерал-губернатора частину грошей розтягли І лишилося, Тарасе, близько половини того, що було треба. Тоді князь Рєпнін додав своїх половину.

— Таки викупив?

— Не викупив, батеньку, а купив. Виправив купчу на себе. І став я його кріпаком. І стало мені і всій нашій сім'ї тяжче, ніж було у Волкенштейн.

— Тож як воно, — аж підхопився Шевченко, — наполовину за громадські гроші кріпаків собі купив?

— Зажди, батеньку, на цьому ще не край. Років за три дав князь вільну моїм старим батькові й матері та ще двом сестрам, а тих, що до праці були здатні, — і чоловіків, і жінок, — собі залишив. І я теж залишився власністю князя Рєпніна. Чому, спитаєш? Тому, що князь доклав до викупу половину своїх грошей. І вийшло так: з графинею Волкенштейн князь торгувався, вважав, що заправила за нас дорого, а сам за чотири тисячі громадських грошей не схотів нам вільну дати.

Тарас спохмурнів, брови йому, як завжди в такому настрої, насунулись над очима. І тільки раз у раз кидав скоса погляд на свого приятеля.

— Почав я писати князеві, — вів далі Щепкін, — щоб звільнив і мене, і всю родину під мої векселі. Хотів сам викупитись. І що б ти подумав, Тарасе? Відмовив князь, бо мої векселі здавались йому не дуже надійними. Не вірив мені князь. І думав я, Тарасе, чому людина, якій вірив я роками, не хоче мені добра. І прийшов я до думки — і в цьому, любий мій Тарасе, головне — про те най-темніше, що жило в душі князя, заради чого я тобі все це й розповів. Князеві хотілось мати своєю власністю не просто мужика, хлопа, не тільки його руки, а й душу його, артиста. Панство вже хоче мати своєю власністю те, що творить наш дух. Воно бачить, що дух цей уже виходить з покори, уже рівняється з ним рівнем свого ширяння в загальнолюдській культурі. От що воно хоче, батеньку! А хіба тільки один князь Рєпнін цього прагне? Панство хоче заволодіти і душею народу, душею суспільства, найвищим витвором його духу — мистецтвом. Отак, Тарасе...

Шевченко сидів мовчки, похнюпившись. Здавалося, він і не слухав свого друга. Коли Щепкін поклав йому руку на плече, Тарас ніби прокинувся.

— Не заволоділо!..

— Це про мистецтво?

— Не заволоділо!.. — дужче вигукнув Тарас. — Нам з вами добрі люди волю дали. А народ? Скільки ж йому ласки в Бога ждати?

— Чую я, що в тебе зараз, Тарасе, і на думці, і на серці. Гріх тобі за такі слова буде, гріх і кара.

— Та що ж нам робити, Михайле Семеновичу?

— Артист Щепкін зробив усе, що міг і що душі його і серцю відповідно, — Щепкін на театрі показав людям і доброту, і підлість людську, і любов, і вогонь ненависті. Що ж міг ще зробити Щепкін?

— Заздрю вашій доброті, Михайле Семеновичу.

— Доброті? А чув, який я на актрису лютий був?

— Це знову ж таки — від вашої доброти. Актриса тільки вдячна вам буде. Може, їй ніхто й ніколи правди не сказав, а самі компліменти.

За декораціями то в одному, то в іншому місці лунали голоси і кроки людей. Почали з'являтись актори й робітники сцени. Щепкін зачинив двері до вбиральні. Тарас підвівся. На прощання він сказав:

' — Ось, Михайле Семеновичу, вірш, написаний кілька тижнів тому, після однієї розмови з вами. Він і присвячений вам. Може, я й помилився в ньому, не гнівайтесь...

— А ти прочитай мені зараз.

— Щось у мене настрій не до читання. Та й уже пос-ходились актори, а я для інших не хочу його читати. Я для вас переписав. Друкувати його не будуть або ж надрукують, коли вже мене й на світі не буде.

— Що ти, що ти! — замахав на Шевченка рукою Щепкін. — Бог з тобою!

— Ні, я правду кажу. Останнім часом я майже нічого не пишу для друкування, хоч друковані твори — це мої вояки і виходить, що я отаман без війська.

— Дивуєш мене, зовсім дивуєш, батеньку. Не вірю я, що ти пишеш тільки для приятелів. Твій талант...

Але Шевченко махнув рукою і пішов до дверей. На порозі, обернувшись, сказав, раптом перейшовши й собі на "ти":

— На дозвіллі прочитай, та тільки коли будеш сам.

Він пішов.

Щепкін подивився на свій кишеньковий годинник і, сівши до столу, почав припасовувати на голову перуку Городничого. Не закінчивши з перукою, дістав аркуш з віршем і пересів на диван. Прочитав пошепки. Стривожено подивився в бік, куди пішов Шевченко, ніби міг ще побачити його або сказати щось услід. Знову перейшов до столу і, охопивши голову обома руками, ще раз, поволі, самими очима, прочитав вірш.

До вбиральні зайшов гример. Щепкін не відповів на його привітання.

— Можна починати? — спитав гример.

— Іди, батеньку, не заважай. Іди собі.

Він замахав на гримера руками, і той сполохано зник за дверима.

— Боже мій, Боже мій! — метався по кімнаті Щепкін з патлатою, неприпасованою перукою на голові й шепотів сам до себе, маючи звичку думати вголос: — Це поет, якому всього тридцять років!..

12

Цього вечора городничий Сквозник-Дмухановський потрясав публіку. Навіть у першій дії, в якій Щепкінові завжди було важче грати, цього разу він грав блискуче. Публіка шаленіла. Найбільші й найсолідніші скептики підхоплювалися з місць, вигукували й аплодували без кінця. Знайшлися й живі квіти, що полетіли з партеру на сцену до ніг великому артистові.

Коли нарешті востаннє піднялась і впала завіса, в убиральні Щепкіна було повно шанувальників. Йому тисли руки, поздоровляли, цілували. Один купець, у фраку, виблискуючи брильянтами на оцупкуватих пальцях і галстуку, зі сльозами на очах просив Михайла Семеновича дозволити поцілувати йому руку від імені всіх купців столиці, а Щепкін, сам схвильований, як ще ніколи, після сотень спектаклів цієї комедії, відповідав купцеві, усміхаючись:

— Та що ти, батеньку, хіба я тобі архієрей чи пан твій. На ось, цілуй сюди...

І він підставив купцеві щоку, і той поцілував його тричі прямо в масний грим, а потім притиснув долоні до грудей на знак щирості й почав благати:

— Пане Щепкін, не скривдіть щирого вашого почитателя, не робіть прикрості — звольте в мою карету і поїдемо до Дюссо а чи в який інший ресторан, куди тільки вашій душі захочеться, з усіма вашими приятелями й акторами. Моя вечеря на вашу честь...

Купця відтрутив гурт студентів з Військово-медичної академії, що теж просили Щепкіна на вечерю в їх компанії. А Щепкін добродушно всміхався, тиснув усім руки і нікому не давав згоди. На столі в нього лежав напахче-ний рожевий конверт. Михайло Семенович дістав з нього записку від графині Вієльгорської, що від свого й від імені мужа запрошувала його на цей вечір до свого салону, обіцяючи цікавих гостей. Щепкін поклав лист на стіл. Гример почав допомагати старому акторові переодягатись.

ЗОЇ

Цього разу поклонники Щепкіна, що чекали на його вихід з театру біля директорського входу, були здивовані. Вони бачили, як він вийшов з театру сам, не сідав, як звичайно, в чиюсь карету, а покликав випадкового візника і, не поспішаючи, поринувши в свої думки, поїхав.

Щепкін належав до людей, які в години душевної тривоги чи збудження, такого частого в його житті, не шукають забуття в галасі веселого товариства, за столом, ні в розумних розмовах і порадах друзів, ані в розвагах. Щепкін замикався в своїй кімнаті й довго, напружено шукав ясності в думках. І завжди, коли бувало йому тяжко, він досягав, чого бажав, розв'язував для себе всі важкі питання і ставав знову таким же Щепкіним, яким звикли його бачити всі, — добрим, чулим і неминуче з повчанням у товаристві, людиною великого серця, сповненого чесності й благородства. Його не могли не любити.

Так було й тепер. Він зачинився в своєму номері й ліг на канапу відпочити кілька хвилин. Що далі, то більше втомлювала його гра в театрі. В двері постукав і увійшов коридорний з перев'язаною щокою і червоним, незвичайно гострим, наче заструганий олівець, носом.

— Зволите чайку?

— Не треба, голубчику, — втомлено відповів Щепкін.

Він любив чай і завжди після спектаклю наказував принести йому чималенький чайник. На цей раз він відмовився і зовсім спантеличив коридорного, який хвилину дивився на пожильця здивовано, а потім хитрувато.

— Може, накажете чогось такого?.. — Він вправно клацнув перед своєю фізіономією двома пальцями і стиха свиснув. — Миттю!..

Щепкін трохи вже роздратовано махнув рукою, і коридорний вийшов з номера. З подиву він навіть постояв хвилину під дверима, розмовляючи в думках сам з собою про незрозумілу поведінку пожильця.

Полежавши трохи з заплющеними очима, Щепкін підвівся, дістав з кишені піджака вірш, сів на диван.

Він читав тихо, ходячи чомусь, ніби стривожений, по номеру, обривав читання і повторював, наче завчав напам'ять окремі рядки. І думка сполохано й тривожно билася крилами у темні шибки вікон.

А в цю годину тривоги великого митця в будинку на Михайлівській площі, в салоні графа Вієльгорського, де зібралися і державні мужі та придворні, і видатні артисти, письменники, музиканти, і просто цікаві люди, раз у раз повертались у розмові до Щепкіна. Графиня Луїза Карлівна щохвилини дивилась на двері, чекаючи на появу Михайла Семеновича. Але він не з’являвся, і графиня запитливо дивилась на свого зятя письменника Сологуба, який возив до театру її лист. Сологуб знизував плечима, але нічим не міг пояснити відсутність Щепкіна. Господиня пояснила гостям:

— Я запросила пана Щепкіна листом і не одержала відповіді. Можливо, він почуває себе недобре, але мені казали, що грав він сьогодні чудово.

Артист Каратигін підтвердив:

— Його гра сьогодні потрясла всіх. Сьогодні ми відчули всю могутність таланту Щепкіна. Я був у нього в кожному антракті. Почував він себе пречудово, але помітно чимсь був схвильований. Траплялося, що він ніби не чув, коли до нього говорили. Звичайно, після такої гри, та ще в його роки, він має почувати себе втомленим. І, певне, відпочиває у себе в гостиниці.

— Він розповів мені вельми цікаві історії, особливо на теми провінціальних звичаїв. Я обов'язково використаю це в своїх творах, — додав Сологуб.

Хтось почав просити його розповісти ці історії, але в цей час гостей запросили в сусідній зал до вечері. І коли всі сіли до столу, господар дому граф Вієльгорський підвівся з келихом.

— Панове! — сказав він. — Чи є Щепкін у цьому залі, чи немає — ми однаково відчуваємо його присутність серед нас, митців. Ми ніби бачимо його серед найперших з нас. Адже в усіх нас одна ідея — звеличувати славу нашої батьківщини і служити чесно народові. І за те, і за друге сердечне спасибі Щепкінові. Я підношу тост на честь великого російського актора. Ми попросимо декого з наших гостей побувати ще цієї ночі у Щепкіна й привітати його від імені всіх нас.

Дружні оплески засвідчили радісну згоду всіх з господарем.

А студенти Військово-медичної академії, що запрошували Щепкіна до себе на вечерю, таки зійшлися в скромному ресторані.

Здебільшого це були аматори з театрального гуртка Академії. Вони говорили цього вечора про свого кумира, розповідали про своє захоплення його грою, підносили тости за нього. А коли повеселішав їх настрій, хтось із присутніх несподівано запропонував:

— Панове! Шевченко мені розказав, у якій гостиниці живе Щепкін, — їдьмо до нього. Візьмемо з собою шампанське і поїдемо. Ще не дуже пізно, і, можливо, він прийме нас. Шевченко багато розповідав про його добру вдачу і любов до молоді.

Гурт весело загомонів. Ідея сподобалась. Друзі галасливою компанією покинули ресторан, захопивши з собою вино, і поспішили до візників.

І в ніч підкорення Петербурга Щепкіним в своїй невеличкій квартирі поблизу Анічкова моста, стоячи біля пюпітра в робочій кімнаті, Віссаріон Бєлінський писав для “Отечественных записок": "...появление Щепкина на сцене Александрийского театра — событие весьма важное и в области искусства, и в сфере общественного понятия об искусстве: благодаря приезду его в Петербург здесь многие о многом будут думать иначе".

Щепкін уже знав напам'ять присвячений йому вірш Шевченка, і цей вірш не йшов йому з думки. Граючи на сцені десятки років, до того ж з величезним успіхом, і вже переступивши межу в старість, він кидав погляд назад у своє прожите життя і бачив, що зробив немало й слід його в історії своєї батьківщини залишиться надовго. І це вдоволення від перейденого шляху дарувало душі його жаданий спокій. Як розгадав це Шевченко!.. Так, справді, Тарас оспівує ножі й кров повстання, він ладен убити й себе, якщо не здійсняться його думи — діждатися зцілющої і живлющої води, а з нею і надії побачити сонце правди... “Його серце відкрите, а ти своє запечатав, — билася в клітці думка Щепкіна. — О північна столице! Це твоє гаряче — в туманах і снігах! — дихання огріває такі душі! Твоя ж дружба напувала Тарасове серце, і він увійшов у твоє життя на схилі його, в твою душу і скаламутив тобі спокій..."

Але чому в коридорі гамір і тупіт ніг, адже вся гости-ниця вже спить? Стукають у двері. Як недоречно приходять до нього...

— Увійдіть!

Скільки їх! Сологуб, Артемовський, Каратигін, ще й ще.

— О панове!

Щепкін щиро радіє несподіваним нічним гостям, запрошує сідати.

Офіціант вносить і ставить на стіл тацю з шампанським і келихами.

— Наш дорогий Михайле Семеновичу! — виголошує Сологуб. — Ми приїхали до вас напередодні завершення вашого подвигу в столиці...

Але в цю хвилину до кімнати з шумом і вигуками входить група студентів Військово-медичної академії.

— Ми хочемо приєднатись до цього тосту, — урочисто говорить студент, що увійшов першим і чув слова Сологуба. — Але, панове, одну хвилину...

Студенти розв’язують свої пакунки, ставлять на стіл шампанське. Сологуб виголошує свій тост. Студент теж. Зворушений Щепкін обходить усіх студентів, тисне їм руки. Хтось із гостей нагадує всім, що вже досить пізно, гостиниця спить і що вони приїхали тільки підняти тост за улюбленого актора перед закінченням його гастролей. Студенти просять Щепкіна сказати що-небудь.

Щепкін підіймає руку, і всі замовкають.

— Друзі мої! Ви просили сказати вам що-небудь. Ми, актори, звикли промовляти чужі слова, але вкладати в них свої почуття і свої, часом затаєні, думи. Дозвольте, я й зараз, перед вами, висловлюсь чужими словами. Вони належать одному з моїх щирих і чудесних друзів:

Заворожи мене, волхве, Друже сивоусий!

Здавалося, в номері ніхто не дихає. З недопитим келихом у напівпіднятій руці застиг Сологуб. Десь далеко у коридорі дзиґарі б'ють північ, поволі, удар за ударом... І під цей далекий, напівприглушений акомпанемент Щепкін вимовляє з болем рядок за рядком:

Боюся ще, мій голубе, Серце поховати.

Може, вернеться надія

З тією водою Зцілющою й живущою — Дрібною сльозою.

Він читає неголосно, з пам’яті і, що здивувало декого з присутніх, склавши на грудях руки. Але всі бачать, як зараз переживає він, як дужче й дужче блищать його очі й починає тремтіти голос.

Може, ще раз прокинуться Мої думи-діти.

Може, ще раз помолюся,

З дітками заплачу.

'              Може, ще раз сонце правди

Хоч крізь сон побачу...

Дзиґарі проголошують останній удар, і поки в глибині довгих коридорів поволі гасне їх мелодійний звук, Щепкін дочитує останні рядки. Потім сідає на підставлений йому стілець, никне і беззвучно плаче...

13

Передплата на "Живописну Україну" посувалась дуже поволі, незважаючи на сприяння і допомогу високих осіб в Україні. Семен Артемовський, що добре знав Україну од низу до самої верхівки, якось у Гребінки сказав Тарасові:

— Ти малюєш "Живописну Україну", а насправді вона не дуже й живописна. От побачиш, як тобі доведеться продавати свої гравюри. У кріпаків нема грошей, щоб купувати картини, панство та урядовці не вважають, що ця справа близька їм, та й духовні потреби в них тільки трохи вищі, ніж у простих і неписьменних людей. Духівництву потрібні зовсім іншого змісту картини. Монастирі хоч і люблять добру мистецьку роботу, але таких картин, як у тебе, не візьмуть. А меценатів, аматорів та університетів, які, звичайно, захочуть мати твоє мистецтво, дуже мало.

— Знайдуться добрі люди, які візьмуть самі, ще й інших умовлять.

— Коли вже генерал-губернатор Долгоруков брався допомогти, та мало допоміг, то інші й поготів не зможуть.

— А от же й помагають. Сама Варвара Рєпніна скільки продала білетів на "Живописну Україну" та й ще вимагає.

— Але ж тих грошей, що вона зібрала,— на викуп твоєї рідні не вистачить.

— Не ятри... Думав, приїду влітку до Кирилівки та й привезу викуп, аж воно й неблизько. Ціну на гравюри довелось зменшити вдвічі, а й тим, бачу, не зарадив. Що ж, коли навіть такі, як Куліш, і ті проти мого видання.

— Знайди видавця та продай йому право на видання нових творів.

— Е, Семене, хіба їх можна видати? Таж ніхто того не погодиться друкувати, та ще тепер, коли цензурний комітет очолює Плетньов, мій такий собі добрий знайомий. "Отечественные записки" уже відчули на собі його руку. Ось Євген Павлович любить видавати альманахи. Спитай його: візьметься він друкувати мої вірші, та ще й гроші мені платити за них?

Гребінка, що не брав-досі участі в розмові, перечитуючи в рукопису вірші, серед яких були й Шевченкові, підвів голову і сказав:

— Ні я, ані хтось добріший за мене того, що ти пишеш тепер, друкувати не буде...

Шевченко підвівся і почав прощатись.

— Куди? — спитав Артемовський.

— Піду по кращий настрій, — мляво й сердито відповів Тарас.

Гребінка, що проводжав його до дверей, запропонував:

— Може, лишишся в мене на вечерю?

— Ні, в Академію треба. Хочу побачити Григоровича. Він обіцяв поговорити з президентом про моє звання. Пора вже братися й за це.

Повернувшись, Гребінка застав Артемовеького, що читав розгорнуту сторінку з рукопису Шевченка.

— Від цього стогону мені робиться страшно! — сказав він.

— Я теж боюсь за нашого Тараса. — Гребінка подумав і додав: — Такий настрій довго не триває в людини, вона конче приходить до якихось висновків.

— Що ти хочеш сказати?

— Те, що Тарас може знайти собі приятелів з таким самим настроєм, і тоді...

Він не договорив.

— Так, саме так! — вигукнув Артемовський. — Я теж про це вже думав. І я не знаю, що нам почати.

— І саме тому, — промовив Гребінка, — я не можу спокійно читати таке. — Він швидко розгорнув у рукописах потрібне місце і прочитав:

Всі оглухли, похилились В кайданах.

Звідси, друже Семене, тільки один крок до каземату і?рафа Орлова.

— Головне, він не тримає такі речі в себе вдома під замком, а читає їх знайомим і навіть дає списувати. Про деякі його вірші я чув від таких людей, які не є ні приятелями його, ні товаришами по Академії, а просто випадкові знайомі.

— Тим легше, — сказав Гребінка, — він знайде собі небезпечних товаришів, які й призведуть до катастрофи.

Швидко минали останні місяці в Академії. Він уже готувався подати прохання до Правління Академії мистецтв про звання художника. Григорович обіцяв попередити його, коли треба буде подавати такий папір. А що далі? Що буде з його віршами, яких ніякий видавець не зважиться навіть прочитати вголос, а не тільки друкувати. Що буде з думами його, які давлять і роздирають йому серце? Він покидає Академію з переконанням, що найвище мистецтво художника — мистецтво бачення сокровенних глибин людського серця. Чи ж буде він коли-небудь справжнім майстром цього великого мистецтва?

Одного дня надвечір вони йшли разом з Гребінкою Невським проспектом повз лютеранську церкву Св. Петра. Кілька візників спинились біля церкви. Невеличкий гурт людей, не поспішаючи, проходив у двері церкви. Гребінка спинив Тараса:

— Поглянь... Вона таки гарна, ще й дуже.

За кілька кроків від себе Шевченко побачив наречену в оточенні бояр. Тарас раптом здригнувся. Повз нього проходила вбрана до вінця колишня його подруга Маня. Вона впізнала Тараса і зробила ледве помітний рух головою, можливо, вітаючи його. Потім опустила очі. Вклонився й Тарас, сам не здаючи собі справи, чому він зробив це ледь помітним рухом голови. В повітрі летіли сніжинки і немов розцвітали в її русому волоссі й на фаті. За хвилину всі зникли в дверях церкви.

Певне, Гребінка помітив цю коротку німу розмову між нареченою й Тарасом.

— Ти ніби знаєш її?

Вони вже йшли дати.

— Знав...

— Мені здається, я бачив її обличчя на одній з твоїх картин.

— Може...

Гребінка зрозумів, що Шевченко не хотів розмовляти про це. Він усміхнувся сам до себе. Колись він чув про роман з ранньої молодості Тараса, але самої Мані ніколи не бачив. Несподівано через кілька хвилин Шевченко сам повернувся до цієї ж розмови:

— За багатого вийшла?

— Весільний поїзд був скромний.

— А наречений?

— Не розгледів.

— Старий?

— Переступило, мабуть, за сорок.

— А гарний?

— Що це ти зацікавився? Може, якась родичка?

- Ну, щасти ж їй, — проказав задумливо Шевченко. І, помовчавши, додав: — Сошенко був зовсім бідний. Він не почував би себе щасливим з нею. Мабуть, таки краще, що вийшло саме так...

- Як?

— Е, та казна про що ми говоримо. Хтось вінчається, а ми — як ті баби на базарі...

Гребінка вирішив поговорити з Тарасом про те, про що не раз уже говорив з дружиною.

— Пора тобі, Тарасе, до шлюбу. Довго щось перебираєш. Мабуть, багатої шукаєш.

- Дурниці.

— Усе життя козакуватимеш?

Але Шевченко не відповів. Він тільки пішов швидше, так що його приятель, плутаючись у довгій шубі, ледве встигав за ним.

Гребінка і його дружина вирішили були знайти Шевченкові добру пару й одружити його. Особливо активно бралася за це Марія Василівна. Вона навіть називала чоловікові кількох гарних дівчат із хороших родин, та Гребінка песимістично хитав головою. Адже не раз йому доводилось говорити з Шевченком на ці теми і завжди Тарас висловлював якісь дивні думки.

— Невже ти й разу по-справжньому не закохувався? — питався Гребінка.

— Чому, — відповів Тарас, — бували такі, що поки дивишся на неї, то в серці наче шось і ворушиться, а поїдеш — ані згадки...

— Мусиш одружитись та знайти собі затишний куток і створити власне кубельце — як у людей. Є й дівчата гарні на прикметі. Хочеш — посватаємо, тільки не кажи, що ти ще встигнеш!

— Дякую. Я собі знайду на Україні просту дівчину. Поставлю хату над Дніпром, тополі, вишні...

— Так вирішив?

— Ні, мрія...

— Маю сумнів. Не вийде в тебе нічого.

— Та я й сам це почуваю. Ніколи в моєму житті цього не буде. Така доля...

— А проте за тебе кожна панночка піде.

— Щастя не матиме.

— Це як зумієш.

— Е, друже, я не майстер щастя. Як я його дам жінці, коли сам не маю.

— Та й думки ж у тебе!..

— Та різні вони в мене, Євгене.

— Дивний ти чоловік. І думаєш, і робиш не так, як люди. Дивись, прийде час — передумаєш, та може бути й пізно. То щоб не заплакав згодом...

— А воно, бач, легше плакати одному...

Тарасові треба було повертати до Академії. Вони спинились. На прощання трохи веселішим голосом Тарас сказав:

— З того дива, друже, не буде пива. Де вона та, що зважилася б на таке...

— Це в тебе передчуття?

— Не передчуття...

І коли Шевченко пішов, Гребінка ще довго стояв і дивився йому вслід, збентежений і тривожний. Потім пішов, поринувши в думки про Тараса. Він по-справжньому любив свого друга, й останні слова Тарасові просто вразили його. Він навчився розуміти Тараса з одного натяку і тепер відчув у його словах і тоні не просто жарт чи напад меланхолії, а щось більше, тривожніше. Він добре знав, як кілька років тому загинув Пушкін, як подбали про те, щоб збутися Лєрмонтова. Він знав набагато більше, ніж про це друкували газети. Знав і про те, що Лєрмонтова не просто послали на Кавказ, щоб не почувати його присутності в столиці, а умисне призначили до діючої в небезпечному місці військової частини, сподіваючись, що він загине в одному з боїв або в численних сутичках. Але Тарас... Що в нього спільного з придворним життям? В придворних сферах про нього або не знають, або знають дуже мало. Конфліктів з високими особами в нього немає. Від чого ж цей настрій? Вірші?.. Його вірші!.. Просто неймовірно, що вони досі не потрапили в Третє відділення власної його імператорської величності канцелярії...

І вже в справжній тривозі Гребінка пішов додому, вирішивши рішуче остерегти Шевченка при першій же зустрічі.

14

Шевченко навіть не помітив, як окремі сніжинки в повітрі довкола нього закружляли, заметушились і почалася справжня раптова завірюха. Після того, як він і Гребінка розпрощались, минула година. Треба було побачити знайомого видавця, який хотів замовити йому ілюстрації до однієї книги, та Шевченко чомусь роздумав і повернув знову до центру, пройшов увесь Невський, перетнув Двірцеву площу і тепер поволі йшов додому.

Завірюха обкидала пригорщами снігу шіпку, плечі, комір. Він не струшував. Ця розмова з Гребінкою...

Несподівано промчав повз нього візник, мало не зачепивши за плече голоблею. Шевченко наче отямився від своїх далеких — серед цієї заметілі — думок. Санки заїхали впри