Всі публікації щодо:
Сняданко Наталка

Екскурсія містом

З сім'єю Holz-Apfel (по-українському Дерев'яних Яблук) Олеся познайомилася давно Ґернсбах.

Я підозрюю, що назва цього містечка відома і далеко не кожному пересічному німцеві, але розповісти про нього варто вже хоча б заради рекламного буклетика, з якого Олеся вперше довідалася про існування такого містечка і у якому стверджувалося, що Ґернсбах на відміну від Ґенґенбаха, Льорбаха і навіть (!) Ластербаха “не просто знаходиться посеред мальовничої гірської місцевості, де переконуєшсяся: рай існує на землі, а казку можна зробити дійсністю, де по-справжньому дихається на повні груди, відчувається, як багато важать свіже повітря, тиша, спокій, заблукане в горах щастя“, на відміну від усіх вищевказаних міст у Ґернсбаха є дві переваги: по-перше, тут мешкає аж 14 000 німців (на 2 тисячі більше, ніж у Ґенґенбаху і на 1 - ніж у Льорбаху), а по-друге, Ґернсбах офіційно визнано найчистішим повітряним курортом Німеччини. Крім того, на думку місцевої преси, лише тут можна пересвідчитися, що “мухи дохнуть не лише від старості. Провінція знаходиться на шляху до спорожніння, а молодь залишається тут тільки під страхом смертної кари“. Але про це Олеся довідалася вже значно пізніше.

Але на перший погляд Ґернсбах здавався цілком звичайним німецьким провінційним містечком, де, крім 14000 мешканців, було ще три піццерії, один кінотеатр; одна початкова школа, одна гімназія, одне професійно-технічне училище, яке готує “папірмахерів“, тобто майбутніх працівників паперових фабрик, покликаних ще більше зміцнити економічний потенціал країни, яка єдиною у Європі наважується конкурувати з Америкою.

Як не дивно, більшу частину підростаючого покоління папірмахерів становили “казахські німці“, тобто російськомовні мешканці Казахстану, чиї пращури колись давно носили у жилах арійську кров, і завдяки цьому дали своїм нащадкам можливість еміґрувати з розвалених пострадянських територій.

Незважаючи на гостинність, виявлену німцями до колишніх співвітчизників (еміґрантам надавали безкоштовне житло, щомісячну грошову допомогу і можливість відвідувати мовні курси, а також здобути професію), ставлення до них було позбавлене надмірної теплоти. Спокійні і врівноважені гернсбаські домогосподарки раптом ставали нервовими і навіть трохи зляканими, різким рухом хапали за руки своїх дітей і квапливо переводили їх на протилежний бік вулиці, щойно побачивши здалеку папірмахера, що наближається. Не менш спокійні, врівноважені і задоволені життям гернсбаські пенсіонери самі переходили на протилежний бік вулиці, побачивши здалеку папірмахера, що наближається. Закохані пари пересідали за дальні столики у кнайпі, куди заходило кілька папірмахерів. Невідомо ні те, що саме спричинилося до такого дивного ставлення доброзичливих німців, ні те, наскільки самі папірмахери усвідомлювали специфічність такого ставлення до себе і намагалися якщо не зробити висновки, то принаймні збагнути причини його виникнення. Можливо, однією із причин була специфіка підбору російської лексики, якою послуговувалися папірмахери і переважна більшість якої не перекладається дослівно жодною із європейських мов, але безпомилково ідентифікується носіями цих мов як вислів незадоволення, образи чи один із варіантів заповнення надто тривалих пауз між словами у реченні.

Саме папірмахери спричинилися свого часу до особливо інтенсивної озелененості міста. На думку населення, “папірмахери“, занадто газували, проїжджаючи містом. Це могло поставити в небезпечне становище дітей, що бавляться на вулицях. Намагаючись примусити “папірмахерів“ знижувати швидкість, з обох боків проїжджої частини було встановлено величезні квіткові клумби, облямовані бетоном. Щоправда, це так і не призвело до зниження кількості нещасних випадків. І не лише тому, що таких випадків тут і раніше не було. І навіть не тому, що гернсбаські діти ніколи не бавляться на проїжджих частинах вулиць. Просто тому, що всі маленькі діти давно сплять о порі, коли перший “папірмахер“ виходить з приміщення навчального корпусу. Процес здобування професії в Німеччині - справа нелегка.

Ґернсбах розташований за 10 км від Баден-Бадену, найкращих лазень, найвідомішого казино, найвищих цін Європи, місця, де лікуються, розважаються і помирають найбагатші люди світу, місця, куди прагнуть найгарніші жінки світу, міста багатих, старих, самотніх, приблуд і російськомовних еміґрантів; за 7 км від Гаґенау - одного з найбільших в Німеччині філіалів Mercedes-Benc-у, дорогих вантажних автомобілів, дешевих вантажних автомобілів, якісних вантажних автомобілів, пільг і послуг для багатодітних сімей, тиші, спокою, ідилічного краєвиду, високого рівня безробіття, народжуваності, випитого на одиницю населення алкоголю; за 3 км від Ластербаха, відомого своєю щоденно справжньою італійською піццj., щоденно найкращим французьким вином, щовечора найсмачнішим німецьким пивом, щотижня найсвіжішими овочами, фруктами, незапакованими до пластикових торбинок сирами та ковбасами, що продаються на недільному базарі, клінікою для бажаючих схуднути, з обмеженою кількістю вільних місць; за 1 км від Вайзенбаха, паперової фабрики, що продукує бездоганно білий папір для друкарських машинок, бездоганно тонкий цигарковий папір і бездоганно м'який туалетний, “папір з Вайзенбаху зробить будь-який вчинок змістовним“, - стверджує реклама.

Крім того, в самому Ґернсбаху можна знайти лісопарк, школу верхової їзди, високий рівень матеріальної забезпеченості, депресивних захворювань, народжуваності, сербських біженців; товариство гуманітарної допомоги “Lemberg-Hilfe“. Безумовно, у такому незвичайному, на думку всіх без винятку мешканців, місті, як Ґернсбах, можна знайти ще чимало всього цікавого, але нас цікавить саме “Lemberg-Hilfe“, завдяки якому вся ця історія і розпочалася.

Як, коли і навіщо опинилася Олеся в Ґернсбаху, не так важливо. Важливо, що вона познайомилася з “Lemberg-Hilfe“, одним з модних, але на той час ще рідкісних товариств, які займалися перевезенням на Україну вантажів гуманітарної допомоги. Активним членом “Lemberg-Hilfe“ було, зокрема, і сімейство Дерев'яних Яблук. Останнє теж мешкало в Ґернсбаху, дихало найчистішим в Европі посітрям, страждало від нашестя “папірмахерів“ і активно співчувало всім незаможним. Незадовго після знайомства з Олесею, “Lemberg-Hilfe“ привезло зі Львова хворого на нирки хлопчика, якого мали прооперувати хороші німецькі фахівці в хорошій німецькій клініці.


У Романа було захворювання сечового міхура, і сеча не мала можливості виходити природним шляхом, застоювалася в нирках і отруювала кров. Єдиним, чим змогли допомогти Романові українські лікарі, стала суперскладна операція, внаслідок якої сеча почала виділятися із організму у трохи більших кількостях, зате виникли інші труднощі. Під час операції на спині Романа у тому місці, де знаходяться нирки, було прорізано отвори і вставлено у них пластмасові трубки. Сеча піднімалася цими отворами догори і витікала крізь постійно роз'ятрені рани, які хлопчик старанно намагався приховати від однокласників та друзів. Все це послабило, але не припинило процес отруєння крові. Частина сечі все-одно залишалася в організмі, подразнювала шкіру і обіцяла через кілька років створити загрозу для життя. Коли представники “Lemberg-Hilfe“, які приїхали до Львова із черговим гуманітарним вантажем, побачили результат цієї неймовірно складної операції, вони вирішили забрати Романа до Ґернсбаха і знайти кошти на його лікування.

А поки цей процес тривав, усі мешканці Ґернсбаха як могли, намагалися розважити малого. Це бажання людей допомогти, щире співчуття і розуміння чужої біди виявилося настільки всезагальним, що вільний час Романа виявився заповненим щільніше, аніж графік роботи високоофіційних урядових організацій.

Щодня по дві години ним опікувався гер Краус, який намагався навчити десятирічного товстуна грати в гольф, потім гер Краус передавав естафету одному із своїх друзів, і той вчив Романа фехтувати. Брат гера Крауса кілька разів брав Романа з собою в нічний клуб, сама Меґґі щовечора возила матір із сином до баден-баденських ресторанів. Час, що залишався, розподіляли між собою члени “Lemberg-Hilfe“, бажаючі запросити українських гостей на вечерю, обід, сніданок чи просто на каву. Якщо вірити повідомленням місцевої преси, то вже протягом першого тижня свого гостювання в Ґернсбаху Роман встиг перепробувати 7 різновидів знаменитого баденського вина, 8 сортів піцци, 15 сортів шоколаду, філе Строґанова, мюслі, “Нутеллу“, авокадо, тірамісу, тортеліні, моцареллу, еспресо, капучіно, “Джотто“, “Рафаелло“ і навіть текілу. В результаті він поправився на п'ять кілограмів, перестав спати вночі, порушив собі обмін речовин і роботу шлунково-кишкового тракту. Операцію довелося відкласти, лікарі прописали сувору дієту і намагалися звільнити організм хворого від шлаків. Члени “Lemberg-Hilfe“ поставилися до ситуації з розумінням, і другий тиждень гостювання в Ґернсбаху минув уже спокійніше. Романові довелося всього два рази пограти в гольф, тричі побувати в гостях і один раз в театрі. На неділю було заплановано відвідини Служби Божої і обід в Дерев'яних Яблук. Олеся мала супроводжувати Любу з Романом і перекладати.

Сім'я Гольц-Апфелів складалася з батька - Франца-Йозефа-Матіаса, матері - Рози-Гільдеґард-Анети-Лютґардт і сина - Йозефа-Матіаса-Франца-Клауса. Меґґі розповіла Олесі, що Франц-Йозеф-Матіас дуже набожний католик, активний член “Lemberg-Hilfe“ і поет.

В неділю вранці Франц-Йозеф-Матіас заїхав за Олесею.

Червоне “Audiо“ було зсередини заліплене численними кольоровими надписами, кожен з яких повідомляв: “Дерев'яне Яблуко - ґаражні двері.“ Відразу ж після знайомства Франц-Йозеф-Матіас подарував Олесі одну полотняну торбинку, на котрій теж було написано: “Дерев'яне Яблуко - ґаражні двері“, дві коробки сірників з надписом: “Дерев'яне Яблуко - ґаражні двері“ і одну поштову марку із зображенням Ісуса Христа. За час свого перебування в Німеччині Олеся вже звикла нічому не дивуватися, і подумала, що, напевно, тут так прийнято. Зрештою, чому би і ні? Пишуть же у Львові на стінах будинків: “Петька - казьол“ чи “Маша + Саша - жених и невеста“, часом навіть крутіше, типу: “Петька и Наташка - лесбиянки“. І ніхто не докопується до глибинного змісту.

Пізніше вона дізналася, що Франц-Йозеф був власником невеличкої фірми, котра випускала ґаражні двері, а подібні подарунки - можливістю зекономити гроші. Як пояснив Олесі сам Франц-Йозеф, все в Німеччині оподатковується державою. Ґаражні двері, помідори, яблука, меблі, будинки, книги, картини, домашні і свійські тварини, право займатися або не займатися будь-якою діяльністю, наявність або відсутність чоловіка, дружини, дітей, перестарілих родичів, присадибної ділянки, телевізора, авто, реклама, навіть пожертви для гуманітарної допомоги. Заповнюючи податкову декларацію, Франц-Йозеф-Матіас ставив після безсполучникового простого речення “Дерев'яне Яблуко - ґаражні двері“ ще безсполучниковіше і простіше словосполучення “предмети гуманітарної допомоги“ і навіть без допомоги жодного дієслова досягав суттєвого зниження суми податку.

Дорогою до Вайзенбаху вони заїхали ще до Меґґі, щоб забрати Романа і його маму. Кожному з них Франц-Йозеф-Матіас теж подарував по одній полотняній торбинці “Дерев'яне Яблуко - ґаражні двері“, дві сірникові коробки “Дерев'яне Яблуко -ґаражні двері“ і одній поштовій марці із зображенням Ісуса Христа. Таким чином, в Олесі виявилося вже дві торбинки, дві сірникових коробки і дві поштових марки.

Після церковної відправи в католицькій церкві міста Вайзенбаху Олесі, Романові і Любі довелося познайомитися з молодим священником, колишнім священником, чоловічою, жіночою і дитячою частинами хору, трьома багатодітними сім'ями, в кожній з котрих було як мінімум п'ятеро дітей, і кількома просто цікавими, котрі ще ніколи не бачили справжніх українців, тому сьогодні прийшли до церкви, аби нарешті побачити. Майже всі присутні були активними членами “Lemberg-Hilfe“. Кожен по черзі вважав своїм обов'язком спершу висловити своє обурення з приводу того, як мало німці та інші европейці знають про Україну, обмежуючись у найкращому випадку трьома всеохопними поняттями: “Чорнобиль“, “інфляція“, “Динамо-Київ“. Потім підводив Олесю, Романа і його маму до географічної мапи, яка исіла на стіні службового приміщення церкви, і гордо відзначав пальцем міста України, де йому вже довелося побувати: Львів, Яворів, Івано-Франківськ, Калуш, Київ. Далі кожен детально розповідав про те, що, незважаючи на зайнятість, багатодітність та ненайкращу матеріальну забезпеченість, щоразу допомагають пакувати гуманітарні вантажі до Львова, збирають добровільні пожертви, допомагають відвезти вантажі до Львова і справедливо розподілити їх серед населення. Про те, яке нестерпні злиді панують на Україні, як важко людям жити, коли не вистачає продуктів, не виплачують зарплату, перебої з струмом, вода лише за графіком. Як багато на Україні бюрократів, корупції і мафіозних структур, як важко добится соціальної справедливості, і як погано працює поштове сполучення. Бажаючих висловитися було чимало, і вже десь на п'ятій історії, яку Олеся терпляче перекладала слово в слово, Роман не витримав: “Скажи їм, що ми знаємо, де знаходиться Україна, і як там погано. Нехай краще про Німеччину розкажуть“.

— Роман захоплюється вашим терпінням і розумінням наших проблем, - переклала Олеся. - Але лікарі заборонили йому довго стояти на одному місці. Може, продовжимо розмову пізніше.

Виховані німці відразу ж заметушилися, розмістилися по машинах і вирушили у напрямку оселі Гольц-Апфелів. Вже дорогою від однієї з багатодітних мам Роман, любьа і Олеся довідалися, що членів “Lemberg-Hilfe“ можна дуже легко відрізнити від решти населення, бо всі вони вітаються між собою виключно по-українськи, кожен має в домашній бібліотеці ілюстровану книгу “Львів“, великий “Кобзар“, портрет Т. Шевченка і аудіокасету під назвою “Ще не вмерла Україна“, як мінімум двічі побував в соборі св. Юра, дехто навіть одягає в неділю привезену зі Львова вишиванку. Фран-Йозеф-Матіас навіть зізнався, що спеціально вивчив напам'ять одну із найпопулярніших українських народних пісень “Гурала сасна, палала“ і запропонував продемонструвати своє виконання. Олеся ввічливо попросила відкоасти це на пізніше.

Потім поїхали до Дерев'яних Яблук. Роза-Гільдегардт-Анета-Лютгардт подарувала кожному ще по одній полотняній торбинці і дві сірникові коробки із повідомленням про те, що, “Дерев'яне Яблуко“ - це, виявляється, “ґаражні двері“, та одній поштовій марці із зображенням Ісуса Христа. Таким чином, Олеся отримала по щасливому числу “три“ кожного із цих предметів.

Гостям показали будинок, в якому були три поверхи, чотири спальні, дві вітальні, одна колишня дитяча, кабінет, кухня, кімнати для гостей, підземний ґараж, горище і приміщення для зберігання велосипедів. “Тепер ви можете собі уявити, як дивно нам потрапляти у ваші тісні помешкання на Україні. У такому будинку у вас, напевно, розмістили б кілька багатодітних сімей. А у нас це вважається нормальним для сім'ї з трьох чоловік. Але колись і у вас так буде. Соціальна справедливість мусить перемогти“, - пояснила Роза-Гільдегардт. На стінах туалету для гостей Олеся побачила вже добре знайому інформацію про тісний зв'язок господарів будинку із ґаражними дверима і від цього їй чомусь розхотілося справляти тут нужду.

Роза-Гільдегардт-Анета-Лютгардт розповіла, що будинок цей вони купили готовим, бо це було дешевше, ніж будувати самим, але зараз все одно змушені будувати ще один, для сина Йозефа-Матіаса-Франца-Клауса, щоб він теж мав де жити, коли одружиться. Будівництво коштує дорого, тому вони приречені на сувору економію, і майже нічого не можуть собі дозволити, але зате, коли все буде готово, то спокійна старість їм забезпечена.

Перед обідом Франц-Йозеф-Матіас розповів, що вони з дружиною довго обдумували меню і врешті вирішили, що з такої урочистої нагоди треба приготувати щось особливе. Подумавши ще трохи, вони дійшли висновку, що це особливе повинно бути українським, аби підкреслити “символічність візиту“.

Стіл було вже накрито. Господиня поставила перед кожним металеву миску, горнятко, ложку, виделку і келішок для горілки. Вона розповіла, що одного разу побувала в селі і бачила, як обідають на полі. Це їй страшенно сподобалося, а, крім того, металевий посуд набагато практичніший, дешевший і тривкіший, ніж керамічний. На обід вона приготувала картопляну зупу зі шкварками, картопляне пюре зі шкварками і квашену капусту з хлібом і тонко порізаними шматочками сала. Пюре вона зробила із спеціального порошку, що продається в пачках (Роза-Гільдегардт-Анета-Лютгардт принесла з кухні порожню пачку, аби показати. Це, щоправда, виявилося майже на дві німецьких марки дорожче, ніж відповідна кількість картоплі, але зате швидше і менше мороки. Шкода, що на українських продуктах немає таких чудових барвистих етикеток“,- співчутливо додала вона і запропонувала Романові взяти порожню пачку собі на згадку, - а квашену капусту і сало Меґґі привезла їм задля такої нагоди з самого Львова). Олеся внутрішньо напружилася, чекаючи, що Роза-Гільдегардт-Анета-Лютгардт почне пропонувати Любі чи самій Олесі взяти на пам'ять трохи капусти чи шкоринок від сала, але та стрималася. Сіли до столу.

— Мамо, вони бульбу з самою водою потовкли, навіть без молока. Я не буду того їсти,-скривився Роман.

— Не потовкли, а розмішали. Ти ж бачив коробку. В ній був порошок, от його і розмішали. А без молока, бо вони, певно, на дієті. Бачиш, які товсті обоє. Їж, їж, а то ще образяться,- спробувала переконати його мама.

На запитання Рози-Гільдегардт Олеся пояснила, що Роман дивується, як з німецьких продуктів просто і швидко приготувати їжу. Його мамі потрібно на це значно більше часу. Потім переклала Романові, що господиня дозволила йому не доїдати. Малий з полегшенням відставив тарілку.

Після обіду Роза-Гільдегардт почала носити посуд на кухню і складати до миючої машини, одночасно пояснюючи: “Взагалі-то я рідко вмикаю машину. Ми економимо струм і воду, але коли приходять гості, то вже не рахуєшся з витратами. Шкода, що українські жінки навіть мріяти про таку машину не можуть“,- додала вона співчутливо. Франц-Йозеф-Матіас теж вийшов з кімнати. “Приліг на хвильку спочити, щоб відновити запас енергії“,- пояснила Роза-Гільдегардт-Анета-Лютгардт.

Йозеф-Матіас-Франц-Клаус відійшов у віддалений куток кімнати, сів у глибоке крісло і заглибився у читання книжки. “У нього незабаром випускні іспити в школі“,- пояснила Роза-Гільдегардт-Анета-Лютгардт і знову вийшла на кухню.

Олесі кортіло запитати, чи вони нікому не заважають, але Роза-Гільдегардт виявилася ґречною господинею і підтримувала невимушену світську бесіду, час від часу визираючи у проході кухонних дверей.

— Може, Роман хоче морозива? - запитала вона.- Ми взагалі рідко купуємо морозиво. Це надто дорого, але сьогодні, задля такої нагоди...

— Дякую,- відповіла Олеся замість Романа.- Він на дієті.

Впоравшись із посудом і помивши підлогу, господиня вибачилася перед гостями і теж вийшла на хвильку прилягти, запропонувавши їм при цьому не соромитися і почувати себе, як вдома. Йозеф-Матіас-Франц-Клаус задрімав над книжкою, і Роман, Люба та Олеся намагалися поводити себе якомога тихіше, щоб не потривожити пообідній сон нікого із господарів.

Вітальня родини Дерев'яних Яблук чимось нагадувала музей меблів. Перед великим, на всю стіну вікном, напівприкритим жалюзі, стояли дві кадки з фікусами “точнісінько такими, як у нашому кабінеті історії в школі“, - зауважив Роман. Трохи далі від вікна стояв телевізор (“він не працює“, - пояснила перед тим господиня, - “це шкідливо для здоров'я, і марнується багато електроенергії“), а перед ним - обтягнена блискучою жовтою тканиною канапа. Можливо, це навіть був штучний шовк, але Олеся не наважилася підійти ближче, щоб роздивитися, боячись потривожити сон Йозефа-Матіаса-Франца-Клауса. На підлозі був розстелений темно-синій килим (“жовтий і синій - це наше улюблене сполучення кольорів“, - гордо сказала з цього приводу Роза-Гільдегардт). Під однією зі стін кімнати стояв креденс (“такий, як у нас вдома“, - здивувався Роман) із розставленим на поличках посудом, переважна більшість якого дуже нагадувала вироби львівської керамічної фабрики. На іншій стіні висів килим (“У Німеччині вже давно так ніхто не робить, але нам дуже подобається ця українська традиція - тримати в хаті багато килимів“, - пояснила Роза-Гільдегардт). По стінах густо вилися пагони традесканції (“Подарунок наших львівських друзів“), а посередині кімнати, між обіднім столом із дерев'яними табуретками довкола і креденсом стояла велика вага із жовтого металу, яку господарі щоразу шанобливо обходили, прямуючи до обіднього столу.

Так минуло трохи менше двох годин.

Потім прокинувся Франц-Йозеф-Матіас, і атмосфера знову пожвавилася. Гості довідалися, що він не лише пише вірші, а і вже протягом багатьох років веде щоденник. Кожен, кого Дерев'яні Яблука запрошували на обід, удостоювався і почесного права послухати уривки з цього важливого документу. Романові, Любі й Олесі Франц-Йозеф-Матіас вирішив зачитати враження від свого першого візиту на Україну. Опис починався як у детективі:

— Чудовий серпневий день 1995 року від Різдва Христового починався для мене загадково. Пан Адольф Шмідт поклав до своєї шкіряної течки (він купив її у мережі магазинів “Альді“, але задорого, я бачив на сусідній вулиці дешевше“ наші паспорти і сів до поїзда (він завжди чомусь їздить першим класом, хоча давно відомо, що другим це значно дешевше). “На все воля Божа!“- подумали ми. Шкода, що я раніше не довідався, скільки коштує вироблення нового закордонного паспорта. Міг би зекономити 50 марок.

Так ми одержали дозвіл на поїздку до України.

Преш, ніж вирушити, ми тричі збиралися на загальні збори і детально обговорювали, що саме варто і чого не варто з собою брати. Кошти на бензин обійшлися кожному у 144 марки, від ночівлі у польському готелі я вирішив відмовитися і переночувати в авті, так дешевше. Харчування протягом тижня в Україні коштуватиме нам приблизно 60 марок на особу (хоча я думаю, що можна обійтися і меншою сумою). Подарунки кожен бере на власний розсуд. Після третього засідання кожному було роздано список найнеобхідніших у дорозі предметів: сірники, ліхтарики, дорожні мапи, компас, дезінфекційні засоби, питна вода, туалетний папір, носові хустинки і т. ін. Цим я довірив опікуватися моїй дружині.

25.08 над будинком сім'ї Краус ще не зійшло сонце, а ми вже покинули батьківщину і подумали: “Невідомо, що чекає на нас попереду“.

26.08 їхали далі і о 12.00 хотіли зустрітися з Мюллерами, які мали приїхати з Польщі, котра знаходиться недалеко від Угорщини. Мюллери були вже на призначеному місці, але у Польщі доля відвернулася від них, і їхнє авто обікрали. Богу дякувати, пані Мюллер мала закордонний паспорт при собі, тож могла їхати з нами далі, на Україну. Я сказав пану Мюллерові, що на все воля Божа, і в усьому треба покладатися на Всевишнього. Здається, це його не дуже переконало, і він все одно засмутився. Після зупинки на каву подорож продовжувалася.

17.00 - український кордон, прикордонники не розуміють нашої мови. Дивно! 18.45 - обмін грошей, наші гроші вони впізнають.

18.45 - було вже темно. І раптом, о диво - нам назустріч бреде стадо корів! А в нас же - ні хвилини часу!

Придорожні села - дуже гарні, будиночки - маленькі, мешканці ввічливі, чимось подібні до нас. Садки зелені. Земля чорна. Перед кожною хатою сидить сім'я і насолоджується вечірньою прохолодою. Саме так я собі все й уявляв. Але, кажуть, у них дуже брудні туалети.

І раптом - о диво! Ще одне стадо корів!!! Добре, що на німецьких дорогах такого з тобтою ніколи не трапиться. Стан українських доріг дуже поганий.


Вірш із цієї нагоди:

Ми поїхали на Схід,

Щоб побачити там всіх,

Тих, що на Сході тім живуть.

Звичайними людьми їх звуть.

І я подумав: ось і Схід,

Ось і побачили ми всіх

Тих, що на Сході тім живуть

І стадами корів пасуть.


— І яке йому діло до наших корів,- обурилася Люба.

—У вас дуже поетичне мислення,- переклала Олеся Францові-Йозефу-Матіасу.

Поки пили каву (дуже слабку і без цукру. Тільки з молоком,- “це дешевше і не так шкідливо для здоров'я“), на вулиці почався дощ. Роза-Марія Анета-Гільдегардт-Лютгардт спитала, що би гості ще хотіли побачити: цвинтар міста Вайзенбаха, офіс фірми “Дерев'яне Яблуко - ґаражні двері“, хіт-парад фольклорної музики по телевізору, Баден-Баден чи фотографіїї із їхньої останньої відпустки (на жаль, тільки чорно-білі, вони дешевші). Зупинилися на офісі і Баден-Бадені.

Решта дня пройшла не менш цікаво. Після того, як гості довідалися, що у офісі фірми Франца-Йозефа і Рози-Марії на кожному письмовому столі лежить привезена зі Львова дерев'яна рахівниця (сам Франц-Йозеф вже понад рік намагається навчитися нею користуватися, але покищо безрезультатно, а Роза-Марія вже майже навчилася) і одержали в подарунок ще по одній поштовій марці із зображенням Діви Марії, по одній стиральні ґумці (при цьому Франц-Йосиф детально проконсультував гостей, як саме потрібно нею користуватися, застерігши, що не варто намагатися витерти написаний кульковою ручкою на папері текст, бо він лише розмажеться, зате тектс, написаний простим олівцем витирається чудово) і по одній кульковій ручці, поїхали до Баден-Бадена. Тим часом дощ посилився, на гірській дорозі, якою вони їхали, утворилася “пробка“, тому подорож протривала більше двох годин,- рекордний час для відстані 10 км. У Баден-Бадені всі спочатку сходили в туалет, потім перебігли під дощем до входу в казино, роздивилися фойє. Роза-Марія-Анета-Гільдегардт-Лютгардт запропонувала перейтися бульварами і оглянути вітрини магазинів. Вона пояснила, що так вони з чоловіком роблять завжди, щойно їм захочеться придбати щось нове, бо вони не бачать великої різниці між річчю, яка стоїть у власній вітальні і тією, яка залишається на вітрині магазину. І там, і там на неї завжди можна подивитися. А гроші заощадити завжди приємно. Франц-Йозеф-Матіас повідомив Олесі, що в Баден-Бадені є драматичний театр, і запропонував почитати афіші. Вони з дружиною завжди читають афіші, коли їм захочеться піти в театр. Дуже зручно: і час заощаджується, і гроші, і все одно знаєш, що відбувається в культурному житті міста. Потім усі ще раз сходили в туалет і поїхали назад. На прощання заїхали до улюбленої кнайпи Франца-Йозефа-Матіаса, де він усіх пригостив морозивом. За вечерею Роза-Гільдегардт розповіла, що їхнє із Францом-Йозефом улюблене заняття полягає в роздумах, на чому ще можна заощадити гроші.

Почалося це у них відразу ж після одруженя. Роза-Гільдегардт-Анета-Лютгардт завела спеціальий зошит, до якого записує всі нові ідеї. Наприклад, заощаджувати воду зі зливного бачка і використовувати для промивання туалету воду з пральної машини. Відтоді під час кожного прання вони збирають брудну воду до відер. Це щоразу 40 літрів, тобто 5 марок. Потім кожне із цих відер ставиться в туалеті, з нього зачерпують ковшиком воду і зливають у мушлю. Тільки гості мають право користуватися зливальним бачком. Крім того, у сім'ї Дерев'яних Яблук не прийнято вмикати світла в туалеті. Навіть прибирання відбувається в темряві. Виявляється, таким чином можна зекономити на електроенергії цілих 25 пфенінґів на місяць. Протягом року це становить вже 3 марки, а протягом 10 років, відтоді, як вони почали це робити, назбиралася вже кругленька сума в 30 марок.

Можливості для заощаджування, виявляється, майже безмежні. Варто лишень підійти до справи з належною винахідливістю. Наприклад, Дерев'яні Яблука завжди вважали, що використовуючи багаторазові носовики з тканини, заощаджуватимуть більше, ніж купуючи одноразові паперові. Але нещодавно їм вдалося встановити, що електроенергія, котра витрачається під час прання, коштує значно дорожче. Відтоді вони намагаються не лише користуватися кожним з паперових носовиків якомога довше, а й прати решту одягу якомога рідше. Білизну кожен міняє найчастіше раз на три дні. Від прасування вони теж відмовилися. Одяг купують тільки в “Sekond Hend“, молочні і м'ясні продукти - після того, як в них закінчився термін зберігання. Їх тоді продають за півціни, а псуватися вони починають десь аж за тиждень. На сніданок вони їдять хліб, ніякого марнотратства з свіжими булочками. Причому, як виявилося, запакований в целофан хліб з супермаркету набагато довше не черствіє і як мінімум вдвічі дешевший, ніж свіжий. На обід вариться картопля, макарони або зупа. Тут, як виявляється, теж існує маса способів зекономити. Наприклад, якщо смажити картоплю на марґарині, то це в середньому на 10 пфенінґів дешевше, ніж якщо смажити її на маслі. Зварені макарони наступного дня можна розігріти в мікрохвильовій плитці, а якщо знову щось залишиться, то на третій день підсмажити, найкраще на олії. На вечерю кожен шукає собі в холодильнику все, що йому подобається: канапку з ковбасою, канапку з сиром чи решту розігрітих макаронів. Роза-Гільдегардт-Анета-Лютгардт навіть збирається відкрити в Ґернсбаху платні курси для ощадливих домогосподарок.

— Дивні вони якісь,- сказав Роман вже при виході з кнайпи.- Навіщо їм стільки грошей, якщо вони їх все одно не витрачають?

— Йому дуже засмакувало,- переклала Олеся.- Він каже, що на Україні не такий великий вибір продуктів, як в Німеччині.

— Навіть діти вже це помічають,- здивувалася Роза-Гільдегардт-Анета-Лютгардт.


Відтоді минуло більше року. Олеся давно поїхала з Ґернсбаху, Роман з мамою після вдалої операції відлетіли до Львова в літаку, наповненому м'якими іграшками (ідея Меґґі), Меґґі пішла від чоловіка, на Україні ввели гривну, “Lemberg-Hilfe“ опинилося на межі розпаду, над Землею зависла велетенська комета, річка Одер вийшла з берегів і намагалася затопити Польщу, на решті європейської території посилилися економічна криза, загострилася проблема безробіття, померли О. Гончар та Й. Бродський, В. Шимборська одержала Нобелівську премію, на Сході почав зароджуватися капіталістичний устрій, на Заході - відмирати соціалістичний. Тільки у фірмі “Дерев'яне Яблуко - ґаражні двері“ нічого не змінилося. Так, принаймні, стверджував Франц-Йозеф-Матіас, коли вони знову зустрілися з Олесею. Це сталося цілком випадково. Виявилося, що гер Дерев'яне Яблуко опинився у складі групи німецьких туристів, для яких Олеся мала провести екскурсію Львовом.

Вона зустрілася з групою пів на десяту ранку біля Порохової Вежі. Була сильна злива. Впізнавши Олесю, Франц-Йозеф-Матіас дуже зрадів і відразу ж запропонував товариству зачитати уривок зі свого щоденника, де йшлося про їхнє з Олесею знайомство. Для цього зайшли до найближчої кав'ярні. Олеся замовила для всіх каву, і Франц-Йозеф-Матіас почав, як завжди, урочисто:

— Ніхто, крім Господа, не знає доль і призначень людських. Ніхто з нас грішних не відає, що ми діємо і навіщо. Не знала цього і Олеся.

Коли вона вона сіла до моєї машини, в очах цієї дівчини світилося щось таке до болю українське, що я мало не заплакав, і відразу ж захотів їй щось подарувати. І подарував: одну полотняну торбинку, дві сірникових коробки й одну поштову марку із зображенням Ісуса Христа.

Любов звали матір хворого хлопчика. Це дуже поширене на Україні і глибоко символічне жіноче ім'я. І їй теж, як і її хворому синові, я зробив невеличкі подарунки.

Вони приїжджають до нас за їжею тілесною, ми до них - за їжею духовною. Дивовижний народ ці українці - релігійніші, ніж ми, смиренніші, освіченіші, але всеодно дуже бідні.

Ми відвідали разом церкву, збагатили наші серця теплою розмовою. Завдяки Божій ласці змогли ми порозумітися одне з одним, хоча й різні в нас мови.


Вірш, що написався мені потім:

Цілий тиждень протрудися,

А в неділю помолися,

Читаючи, співаючи,

Всім людям помагаючи.


“Добре, що він не володіє українською“,- подумала Олеся, ввічливо посміхаючись до всіх, хто із зацікавленням розглядав сцену читання манускрипта з-за сусідніх столиків.

— Я думаю, нам час починати екскурсію,- сказала вона вголос.- Куди би ви хотіли піти спочатку: картинна ґалерея, історичний музей, музей історії релігії, арсенал...

— Ти нам Центральний Універмаг покажи,- перебив її Франц-Йозеф-Матіас.- Чи як він там у вас називається. Взуттєвий відділ, і шкарпетковий. Кажуть, що у вас тут навіть привезені з Німеччини товари продають набагато дешевше. Цікаво переконатися.

Олеся вперше зустріла іноземців, котрі приїхали до Львова, щоб купити мешти. Очевидно, це якийсь зовсім новий етап в економічному розвитку України.

— Це, зрештою, вам вирішувати, але я би радила принаймні один музей все ж таки відвідати. До ЦУМу ми і потім встигнемо.

Німці порадилися і запитали, до котрого з музеїв звідси найближче, щоб не іти далеко під дощем. Олеся повела їх до домініканського костьолу.

Перед входом до музею історії релігії їм запропонували взяти екскурсовода. Франц-Йозеф-Матіас пробурчав щось на зразок: “Вічно це марнотратство“, але решта групи нічого не мала проти, тож екскурсовода таки взяли. Як виявилося, жінка володіла й німецькою, що полегшило для Олесі переклад.

Франц-Йозеф-Матіас затримався трохи довше біля труни з кістками закоханої пари, яку було передано музею із зовсім недавніх розкопок і ще не досліджено.

— Неподобство,- сказав він в результаті, і Олеся так і не зрозуміла, що саме він мав на увазі: факт викопування померлих із землі (ці варвари-слов'яни!), обійми, в яких навіки сплелися тіла (і це в музеї історії релігії!), чи щось інше. Наприклад, досі не куплені шкарпетки.

Наступним, що привернуло його увагу, були срібні і золоті прикраси, виставлені в одній із вітрин.

— Запитай, скільки грамів дорогоцінного металу в кожній,- попросив він Олесю. І, довідавшись, знову обурився: “Марнотратство“.

Протягом решти часу він явно нудився. Олеся попросила екскурсовода по можливості скоротити розповідь, аби Франц-Йозеф-Матіас остаточно не впав у депресію. Ще раз пожвавився він аж наприкінці, коли група спустилася до фондів музею. Серед усіх експонатів його найбільше зацікавила невеличка імітація кімнати середньовічного вченого.

— Дивись, дивись,- смикнув він Олесю за рукав.- Оце б мені до вітальні. Я би навіть сфотографував. Але за це треба окремо платити гроші.

Розраховуватися за екскурсію довелося Олесі, бо виявилося, що ні в кого більше немає гривень. Побачивши рахунок, Франц-Йозеф-Матіас обурився:

— Я ж казав, що вони з німців втричі дорожче здеруть! Хіба не можна було без екскурсовода обійтися?

Олеся спробувала нагадати йому, що в Німеччині квиток до музею, навіть дитячий, навіть без екскурсовода, все одно коштує дорожче. Всі решта повернули кожен свою частину в марках.

— Я залишуся тобі винен,- сказав Франц-Йозеф-Матіас.- Не маю дрібних.

Вони відвідали ЦУМ, кілька взуттєвих магазинів і галантерею. Ніхто так нічого і не придбав. На Краківському Дерев'яне Яблуко запитав, чи не могла б Олеся позичити йому ще й на шкарпетки: він віддасть їй все відразу.

Десь через три години блукання магазинами Олеся нарешті показала групі дорогу до готелю і попрощалася.

— Я вклею рахунок із музею до мого щоденника,- пообіцяв їй на прощання Франц-Йозеф-Матіас Дерев'яне Яблуко.- Щоб ти не думала, що я можу забути про борг.

Відтоді Олеся більше не мала справи ні з Ґернсбахом, ні з сім'єю Дерев'яних Яблук. Очевидно, після їх останньої зустрічі Франц-Йозеф-Матіас записав до щоденника щось на зразок:

“Ніколи не знаєш наперед, що чекає на тебе в чужому місті. Тому треба в усьому довіряти волі Божій і покладатися на ласку Всевишнього. Закохана пара лежала в труні, і це видалося мені неподобством. Я залишився винен дівчині Олесі за вхід до музею, бо не мав при собі дрібних грошей, ось рахунок. Мешти там справді значно дешевші, ніж у нас, і навіть шкарпетки. Але ніколи не знаєш, чи якісний товар, котрий купуєш так далеко і так дешево. Тому краще бути обережним і не витрачати даремно грошей. Музеї у них гарні. Екскурсоводи, як і взагалі більшість населення, володіють німецькою. Ми, європейці, приїжджаємо сюди, щоб спожити їжі духовної. На вулицях багато гарних будівель і гарних жінок. Жебраків непомірна кількість! Особливо дітей.


Вірш, котрий мені написався з цієї нагоди:

Була страшенна злива,

І в місті особливо.

Тоді до церкви ми зайшли,

Багато всього бачили.“



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.