ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Всі публікації щодо:
Солод Павло

Четверта революція

капреалістичне фентезі

Для старшого шкільного віку

Вони йдуть, щоб звільнити від тиранії свою країну і цілий світ… Крізь кров і смерть, вогонь і полум ' я юні герої проносять у своїх серцях любов і свободу. Вони завершують те, що не встигли зробити їхні попередники – вони вершать Четверту революцію. Старий Неборачко, скромний Дубощит, шалений Крапля – у карколомному продовженні геніальної повстанської саги!

“ …marvellous masterpiece… “

International Herald Tribune

“ …fresh wind from the East! Spengler-like, Solod divines real twilight of modern Europe… “

The Morning Star

“…якщо вже фентезі, то має ж бути хоча б кілька поєдинків з холодною зброєю на кшталт дворучних мечів. А відсутність традиційних для жанру еротичних сцен – та що там, навіть любовна лінія ледь проглядається! – свідчить про те, що пану Стопудів слід негайно звернутися до психоаналітика…“

“Відомості“

“…прогалини у письменницькому обдаруванні мрійливий автор намагається надолужити кон'юнктурними “сенсаціями“, однак знайомі редакції читачі називають “Четверту революцію“ малоцікавим графоманським твором, а то й відвертою маячнею…“

“Новий день“

“…………“

“Президентський вісник“

Пацанам і д івчатам.

ПОЧАТОК

Як до кожної гармати

Прикувати пушкаря,

Автомат і дві гранати –

Це сильніше ніж снаряд.

Щоб князівськії шоломи

Із покірністю знялись,

А списів скирти соломи

Крові й оцту напились.

Щоб під злим ахейським лезом

Із фаланги Гектор впав,

А Роланд в броні пробитій

Харкав кров ' ю серед трав.

Щоб іржавії колеса

Залишили траків слід,

А супутники Кортеса

Знов побачили Мадрід.

Грюнвальд став щоб Карфагеном,

А бамбуком став напалм,

І згорів би у “пантері”

Генерал Гудеріан.

Щоб Хмельницький міг рушати

У похід на короля –

Слід до кожної гармати

Прикувати пушкаря.

ІНТРОДУКЦІЯ.

По весні дві тисячі надцятого року двоє подорожніх ізближались до Калуша з Осмолодського шляху. Один був молодий собі повстанець, збройний як до війни, другий, по одежі та неголеній щетині, сказать би, турист, а по автомату поверх вітровки, по гранатам на поясі і по суровим вогням ув очах – старий партизан. Дрезина у них перехняблена, одяг і рюкзаки позапилювані: зараз було знать, що їдуть не зблизька.

Була вранішня пора. Сонце розжарювалося, пробиваючись крізь зелені віти мохнатих смерек і гладеньких буків, і кидало тіні на пасажирів дрезини. Пташки співали і свистали усюди по лісі так голосно і гарно, що перебивали дзюрчання струмка, вздовж якого бігла дорога. А подорожні, притулившись спинами один до одного, ніби й не помічали цієї краси.

—І аж дивно мені, Петре, що то з Президентом сталося, — каже старий. – Наче наворожив хтось. Робить казна-що, ніби знов до проклятих давніх часів повернутися хоче..

—На сім світі завсігди так, — озвався Петро, — правди нема і не буде. Але ж то не означа, що вільні люди мають кривді покірно коритися і служити. А ще більш мені не по нутру ота кров, що розлилася всюди по Вкраїні. Президент після Перевороту голови рубає на всі боки, і величається кат його зна якими заслугами, що їх він уже й не має. Святе діло проти вбивці на прю стати.

—Еге ж, — каже старий. – Бо рабами в тій руїні вже люде чесні бути на хочуть.

Сказав да й витер нишком од молодого Петра старечу сльозину.

Що ж то були за подорожні такі, і чого вони проти того Президента з його Переворотом повстали?

Були вони звичайні міщани, які утомилися дивитись на те, що по всій славній Русі-Україні діялося. А був то час, коли молода київська держава вже вбилася, як у народі кажуть, в пір ' я і могла добряче клюнути і американського, і німецького, і російського, і польського орла. Знайшовся Президент, який поклав край незгодам і зрадам в уряді, і зажили люде “в сім ' ї вольній“ заможно і без чужого пановання своїм громадським розумом.

Коли ж бачать, аж ізнов негаразд починається на Вкраїні. Вже президентська булава умочилася на раз і не два у крові свого народу. Прийшли на рідну землю чужоземні зайди, які руками наших же попихачів почали красти все, що можна, і до себе вивозити. Не хотіли українці так жити і терпіти ті знущання, то Президент на те ради громадські порозганяв і у крові християнській утопив. Так і бідували люде: на словах ніби й уряд свій, і держава, а на ділі боязко слово незгоди мовити про тую руїну, щоб себе і рідних не занапастити.

Звичайно, знайшлися чесні серцем сміливці, які не хотіли в ярмі доживати віку.

ЗАСПІВ [1] .

Подивіться на цих людей.

Подивіться на їхні обличчя. Засмаглі, брудні, скривавлені, ощетинені. Бліді, вмиті, пошрамовані, виголені. Подивіться на їхні посмішки.

Справді, погляньмо на них тоді, коли вони сміються. Збережемо їх у пам“яті щасливими, бо що може бути щасливішим і радіснішим, величнішим і прекраснішим, ніж історія боротьби за свободу? Тільки історія Розп“ятого за людей. А що може зрівнятися з боротьбою за свободу? Напевно, тільки любов.

Подивіться на цих людей.

Ось Чорний сидить на кухні у черговій явочній квартирі, варить собі каву і читає книжку з історії, якусь там „Історію середньовічного Сходу“ чи щось подібне. І уже забув, що він керівник підпілля у Києві, керуючий Сьомою підпільною бригадою (котра насправді є Першою), людина-легенда, на яку за стіною чекають товариші, щоб розробляти листівку, чи план, чи бомбу. Де там. Читає, щось виписує і сміється.

А це Дубощит і Очерет. Стоять посеред весняного лісу перед підбитим бронетранспортером, узявшись за руки і з дитячою радістю вивісивши за плечі зброю. Стоять і посміхаються своєму щастю в камеру. А камеру в руках тримає не хто інший, як Крапля, командир Особливого полку Армії, людина зі з“їхалою стріхою, житель Коростеня. І от дивиться колишній поліський робітник крізь об“єктив мильниці на колишніх київських студентів і теж посміхається. Нормально так посміхається, а не вищирюється страшно, як звичайно. Згадує щось.

Будь ласка, знайомтесь, Троммель, командуючий Армією. Хоча тут він ще не командуючий, не знайомий іще ані з Краплею, ані з Чорним, ані з ліпшим своїм другом Дубощитом. Їде собі березневим днем із Херсона до Миколаєва, нібито продовжувати навчання. Та не кораблі будувати він учитиметься, а робити революцію. Ось він, крупним планом, притулився лобом до мокрого вікна у прокуреному тамбурі, дивиться туди і радіє тому, що сподівається зробити.

Хто це виглядає з люку бетееру, напускаючи на обличчя незворушність воїна-визволителя? Це Сергій Бірюк із Полтавського педінституту, нині Слобожанського університету, ватажок наддніпрянських партизан. Дядьки з колективних господарств називають його батьком, бо він їм приніс відпочинок від праці, фермери теж величають його так, бо чекають, що після революції нарешті не буде бартеру, ціни на дизпаливо зменшаться, а на картоплю зростуть. Юнаки-повстанці називають його батьком, бо він хоче, щоб його так називали і читає лівацьку літературу. Учора впала Сміла, завтра впаде Корсунь, а сьогодні він їде рідним селом, і його військо салютує хто чим має. Оце жизнь. Бірюк усміхається сусідам і пускає запалювальний у сільраду.

Вони серед нас. У людському натовпі одразу помітно лице Ганжі. Так, це він, найзагадковіший з підпілля, їде ескалатором, крутить вуса, по-доброму сміється, спершу мовчки, потім уголос, і негайно замовкає. Бо треба ж шифруватись. Він поспішає на зустріч з Чорним, щоб запропонувати йому свою співпрацю і найкращу в світі підпільну армію, міську герілью, тактику вуличних боїв. Давненько він цього чекав. Прекрасні ці хлопці — і Чорний, і Дубощит, та й Троммель, і старий Неборачко. Нема переводу їхньому роду, познайомимось, веселиться Ганжа, випасаючи патрульних, і наваримо каші, та нам її й їсти.

А ось перед вами людина, яка заварила цю кашу. Мало хто знає її в обличчя, хіба що Троммель і Кирило Стовогнів. Ще Ганжа, ну але Ганжа все про всіх знає. Чорний, здається, не бачив Неборачка, хоч і вигадав йому звання. Женераль Неборачко, мешканець містечка у Прикарпатті, справжній командуючий, той, хто навесні почав повстання. І зовсім не на американ ські гроші, що б там не писали європейські газети, а просто підняв. Щоб вижити, разом з усім містом. Підняв повстання і сколихнув усіх. Троммель у нього заступник, але відомо про це небагатьом. Сидить женераль Неборачко в колибі, поклав мобілку на струганий стіл, курить цигарку з фільтром і посміхається невідомо чому, якимсь своїм дідуганівським мріям.

І з“являються один за одним Стовогнів за штурвалом, Паляничко з гранатою, Центуріон, Залізо, Пеньонжик, десятки, сотні, тисячі тих, хто воював, хто відвоювався, хто не воював (бо сидів у тюрмі), і мертві, і живі, і ненароджені, в Україні й поза нею сущі, для них і про них це дружнеє посланіє. Вперед, хлопці!

Ото таке.

100 ДНІВ ДО ВИЗВОЛЕННЯ КИЄВА

– Вибачте, не підкажете, котра година?

– Не маю годинника.

– Щасливий.

– Щастя кожен по своєму понімає.

– Головне, щоб було весело.

– А весело щоб було по-доброму. Я вас одразу впізнав. Очі й справді сині що ого. Могли обійтись і без цих шифрів.

– Тихіше. Добрий день. І це каже людина, яка пропонувала зустрітись на “Театральній“ під цитатою “Кожна революція тільки тоді є вартісною, коли вона здатна себе захистити“ чи як там.

– Ви про Леніна? Це був жарт. Хто ж зустрічається в метро, та ще й з незнайомцем. Сідайте, будь-ласка.

– Дякую, вже сів. Хіба ми не знайомі? Я представлявся. Ви, отже, й будете Матвій Чорний. Дуже приємно. Ганжа. Тепер найголовніше – Христос воскрес!

– Воістину воскрес. Ми навели довідки – так, є інформація про ваші операції. Про вашу бригаду також, хоч багато неперевірених чуток. А от як ви на нас вийшли...

– В Шулявській бригаді напевне є ваші люди, то чому б мені не мати підлеглих у міському підпіллі?

– Он як. З огляду на нашу подальшу співпрацю, Павле Архиповичу, може б помінялися прізвищами?

– Давайте вирішимо одразу кілька питань. Ви курите?

– Пригощайтесь.

– Дякую, я палю люльку. Вмієте крутити? Самосад.

– Я поки що свої, спасибі. Вогню?

– Я маю. Так от, Матвію. В мене і хлопців щонайсерйозніші наміри. Шулявська бригада п о в н і с т ю переходить у підпорядкування міському підпіллю та його проводу. Тобто не потрібно шукати ніяких шпигунів, хоча я розумію і поділяю ваші побоювання. Тим паче, що щойно ви сміялися з нашого паролю та шпигунських шифрів.

– Це так, щоб розмову почати.

– Я вас теж одразу впізнав, але якийсь ритуал має витримуватись. Хіба поганий пароль?

– Ні, потяжний. Ви придумали?

– Ми. Ми так живем. А може, це б виявились не ви, а хтось дуже подібний.

– Може.

– Так ото ж. Супротивник один – вс ім остогидло оте паскудство, що навколо, наукова економіка, бюрократичний фундаменталізм, номенклатурне управління, як його не називай, а...

– Та справа навіть не в паскудстві. Мо, продовжимо в іншому місці?

– Вірите балачкам про мікрофони у парках?

– Я бачив.

– Тут, біля Шевченка, навряд. Та й дощ. А, ви змерзли?

– Ні ні ні. Хочу познайомити вас з однією людиною. Щоб ви не підозрювали нас у надмірних підозрах, Павле Архиповичу.

– Не ображайтесь, я теж жартував. До речі, ще одне питання.

– Слухаю.

– Матвію, я виглядаю старшим за вас – вуса, відмінності в одязі. Але це не страшно. Пропоную перейти на “ти“ і без церемоній.

– Нема проблем.

– Називай мене Ганжа. Ну то що, за це й вип'ємо, а тоді вже й в інше місце?

– Он кав'ярня.

– Вперед.

– На веранді, всередину не заходимо.

– Добре. Я пригощаю.

– Я теж.

– Йдемо. А ті мікрофони несправні.

– Будь-ласка. Ще щось?

– Ще дві перцівки.

– Хвилинку.

– Як тютюн?

– Супер. Аж горло дере.

– То так здається. Голова не крутиться?

– Не переживайте…переживай. Ще по п'ятдесят, моя черга пригощати. І дощ, як на зло, в мене кроси течуть. Не сп'янію.

– Я про тютюн.

– А. Ні, навпаки, мізки прочищує. Схожий на старий “Біломор“. Київський.

– Його краще через люльку, папір псує смак. Чекай, зараз знайду. Ось, прошу. Це твоя.

– Дякую.

– Ваше замовлення. Більше нічого не потрібно?

– Дві кави.

– Розчинної, еспресо, по-турецьки?

– Гарячої.

– Зараз буде.

– Тут щось написано. “Добра думка“. На думку пробиває?

– Трохи. Отак повертаєш, знімається. Це щоб прочищати.

– Ух ти. Дякую. Самосадом поділишся?

– Весь кисет твій.

– А?..

– Я маю.

– Хто вишивав?

– Давно. Дівчина одна. Давай, твоя черга.

– Ну, за знайомство вже пили. За удачу. За удачу і перемогу.

– За нашу перемогу.

– Щоб слава не пропала. Нерозбавлена. Шкода такими мензурками.

– Славний ти хлопець.

– Почалося. Бо так п'ю?

– Ще нап'ємся. Ні, взагалі. Я відчуваю.

– Ти теж ніби нічого дядько. Покурим? Он несуть нашу каву. Платим порівну.

– Гаразд. Маєш двадцятку?

– Ваша кава.

– Дякуєм. Випишіть рахунок.

– Один момент. Чотири по п'ятдесят “З перцем“ – це два, плюс дві кави – три євро. Шістдесят гривень.

– Прошу.

– Спасибі. Заходьте ще.

– Що це він так на нас косив?

– Робота в нього така. Добре, Ганжа, допивай і їдем.

– Зараз. Так от, ідея приблизно така. Через тиждень в “Україні“ з'їзд НПКР. Знаєш – “програма Народної Партії – це стратегічна мета подальшого розвитку всього суспільства“, злагода й порозуміння, єднаймося, підтримка демократичних перетворень і висунення єдиного кандидата на наступні президентські вибори, “До Вашого вибору – один рік“, “Цінуй свій голос...

– ...це єдине, що в тебе залишилось“, “Разом – до перемоги!“, “Сила правди“, “Обов'язок перед Вітчизною“, “Стабільність і порядок“, “Я вірю в свій народ“, коротше, ясно кого вони висунуть.

– Саме так...Опа...

– Що там?

– Не оглядайся. До нас іде поліцай. Маєш документи?

– Ганжа, в парку чергують наші, навіть у цій кав'ярні, прикривають мене. Не дай Бог це пастка, ти помреш раніше за мене разом з тим німцем.

– Не будь дурнем, зроби нормальні очі і візьми горнятко. Ти хоч без зброї?

– Я чистий. Але знай, що хлопці...

– Замовч, не кизди. Ви мене дивуєте, з таким відвідуванням буде важко заробити допуск, не кажучи вже про іспит. Мені, звичайно, приємно, що наша розмова проходить у такій невимушеній атмосфері, але дозволю собі ще раз нагадати вам, що всі мої зв'язки...

– Доброго дня. Старшина Кононенко.

– Дуже приємно. Професор Мамай. У чім річ?

– Це ваш кисет?

– Так.

– Вам відомо, що вживання маріхуани у громадських місцях заборонене? Тут вам не Крим.

– Та ви що, старшина, це ж тютюн. Самосад, чистий, ні в чому не вимочений. Візьміть, подивіться.

– Ваші документи.

– Будь-ласка, але це якесь непорозуміння. Я готую юнака до іспитів, жодних наркотиків, ось, затягніться.

– Не курю. Дозвольте глянути… Справді. Гм. Молодий чоловіче, ваше посвідчення. Отже, Михайло Федорович. Вчимося, працюєм?

– Підробляю.

– Чому не на роботі?

– До вечора я вільний.

– Ясно. Вибачте, професоре, служба.

– Нічого, все в порядку.

– Але пахне... ви б не курили в місті. На все добре.

– Бувайте здорові. Поліцмен.

– От х уй. Пробач.

– Нічого. Я теж не хотів. Про своїх ти прогнав?

– Ні.

– То чого ж вони не стріляли?

– А чого їм стріляти. Німець шукав траву.

– Справді, бздить цей самосад, шановний Михайле.

– Це моє справжнє ім'я, професоре Мамай.

– А моє справжнє прізвище – Ганжа. Мамай – це прізвисько. Йдемо.

– Тільки в таксі мовчіть.

– Далеко їхати?

– Далеченько.

– Ну пограємо ще в професора та його учня.

– Замолодий ти для професора.

– Сюди, а там через двір.

– Навіщо було в інше таксі пересідати? Певно, це офіціант навів.

– Я теж так подумав. Про всяк випадок. Зараз ми прийдемо в одну квартиру, вона ліва, ми нею майже не користуємось. Ти, певно, вже здогадався, що я не Чорний?

– Запідозрив. Голос ніби не той. Сюди? Дзвони.

– Відвернись.

– Заходьте.

– Ганжа, без образ. Мушу тебе обшукати. Матвій, це Ганжа. Павло, це Чорний.

– Радий познайомитись. Чув.

– Я теж чув. Учора по телефону. Ще раз вітаю з Великоднем.

– Чорний, я подивлюсь хату.

– Добре, Сотнику. Ми у великій кімнаті. Як там?

– Ганжа розповість.

– Ви на ти?

– Так. Ви теж.

– Сідай. Я Матвій Чорний. Справжній. Хлопець, що зустрів тебе – Сотник, він з проводу.

– Це звання?

– Ні, прізвисько. Сотник, або Центуріон. Анархіст.

– Він показував документи.

– Тобі?

– Поліцай перевіряв. Куриш?

– Спасибі, не палю. Нічого, кури, кватирка відчинена. Ого, що це?

– За це й перевіряли. Це тютюн. Але все минулося. Паспорти у вас як натурні.

– То його справжній паспорт. Кави, чаю?

– Більше не можу.

– Може, їсти хочеш. Є бутерброди.

– Поки що ні.

– Скажеш, коли захочеш. Отже, про що ми говорили учора.

– Про цей з'їзд. Судячи з натяків, я зрозумів... Тут можна говорити?

– Хлопці перевіряли, ніби чисто. Зараз Центуріон ще подивиться. Що там, Сотнику?

– Ще п'ять хвилин.

– Ти казав, що він анархіст. Ідейний?

– Нормальний. Пам'ятаєш “Тігру нігру“?

– Щось смутно.

– Три роки тому, коли була Оборона. “Студентська Оборона“, чув?

– “Оборону“ пам'ятаю.

– Ми тоді співпрацювали з анархами. Всі ж із того починали. Потім – репресії, декого посадили, дехто ліг на дно. А Сотник так і залишився анархістом, він і зараз підтримує деякі контакти, навіть став радикальнішим.

– Я думаю.

– Розуміє, що до втілення ідеї вільного суспільства ще срать і срать, член проводу, робить акції, але одного разу сказав мені знаєш що?

– ?

– Каже, що хотів би загинути на бронепоїзді під чорним прапором.

– Веселий парубок.

– Гуру. Заходь. Ми саме про тебе говорим.

– Про те, що людство не готове сприйняти анархізм?

– Про це теж.

– Нічого. Аби віра в це жила.

– Сто пудів!

– Павле, Павле...

– Все, більше не кричу. Нас слухають?

– Не знімають – це точно. Але зараз такі жучки є – годинами шукати. Перейдіть в ту кімнату, я тут похімічу.

– Вже там.

– Тут можна говорити?

– Ніби так. Та пофіг…

– Я теж так думаю. Так от, з переговорів, які передували нашій зустрічі, я зробив висновок, що ви маєте акредитацію на передвиборчий з'їзд Народної Партії.

– Одне місце в ложі преси.

– На кого?

– На журналіста, на кого ж іще.

– Ви будете щось робити?

– Думаємо.

— Що?

— Що робити. Там же будуть страшні перевірки. Партія влади. Це майже всі депутати, всі гетьмани, міністри...

— Міністри можуть бути і не всі.

— Побачиш. Із замами прийдуть. Голова парламенту, представники Ради Європи, нарешті Президент. Потім ці типу опозиціонери — має ж знову створитися передвиборча коаліція. Німців буде більше за гостей. Держварта казитиметься. Гірше як на стадіоні. Десять рядів перевірки, електронні перепустки, металошукачі.

— Нащо ж туди йти?

— Треба знати своїх ворогів. Побувати в палаці „Україна“, подивитись, що там і як, потім знадобиться.

— Новий заряд гніву.

— Можливо. Є задумка запхати якусь гидоту у диктофон і пронести.

— Вся техніка там ледь не розкручується.

— Якийсь газ. Сльозоточивий.

— А ефект? Комусь дозволять показати?

— Євробачення покаже.

— Плівочку розмагнітять.

— Ну то скажуть у новинах! Запропонуй щось ти.

— Я ж тебе до цього й підвожу. Пронести треба бомбу...

— Ганжо, деякі звукозаписуючі пристрої реагують на окремі слова.

— Ми й так уже тих слів наговорили. Наприклад, „анархізм“. Або „Президент“.

— Або „Центуріон“, до речі. На слово „Ганжа“ теж, певно, вмикається.

— Думаєш?

— Мислю. Продовжуй.

— Мені вдалося роздобути пластикової вибухівки.

— Ого! Ти великий воїн.

— Хто піде в „Україну“?

— Про аккредитацію знають п“ять чоловік. Я, Центуріон, Дубощит — не ображайся, але з Дубощитом я тебе поки що не знайомитиму; не те, щоб не довіряв, а так, мало що — ну і...ще одна дівчина.

— Щось багато.

— Ти п“ятий. Піду, напевно, я, бо виглядаю старшим і є відповідний грим. Тільки що я з бомбою буду робити — журналістів підривати? Одразу ж станемо терористами.

— Тобі не пофіг?

— Народ почнуть зомбувати.

— Він і так зазомбований.

— Чому? Євробачення дає об“єктивну інформацію.

— Чорний, не будь наївним. Хто дивиться євробачення? Крім євроспорту, нічого не транслюють.

— Не кажи, можна зловити.

— Та сам прекрасно знаєш, як вони подають інформацію. Сильний лідер, деякий авторитаризм, ля-ля-ля, бла-бла-бла. джингл белз. Ні до чого їм сваритися з президентом. Інвестиції, поставки, податкова політика, все зв“язано.

— Ну.

— На себе відтягну. Тебе ці телевізійні розклади взагалі хвилювати не повинні. Як тільки ти починаєш думати, що покажуть і як — ти починаєш грати за їхніми правилами. І програєш, бо вони за тими правилами професіонали. Ще й махлюють. Що це за мета — попасти у випуск новин? Мета має бути абстрактна і нездійснена.

— Чия мета?

— Подумай.

— А революція?

— Революція — це етап мети.

— Так що ж ми хотіли зробити на цьому етапі?

— Ага. Річ у тім, що годинниковий механізм до детонатора не пластиковий. Там є металічні частини. Ти вішаєш його на шию, ніби хрестик, віддаєш дипломат, вивертаєш кишені і спокійно проходиш крізь рамку. Вона засвітить грам металу, але ти попередиш, що в тебе хрестик — і все в порядку. Зараз духовність у моді. Відроджуєм.

— А якщо попросять показати?

— Покажеш. Він як хрест.

— А потім підмикаю і залишаю. Павле, не нервуйся, але я проти вбивства сторонніх людей.

— Сторонніх там немає. Але згоден — воювати треба чесно. Ти залишаєш вибухівку в туалеті...

— В якому камера.

— Камеру можна обдурити. Повісь на неї піджак. Або в іншому місці, тільки щоб не викупили. Вночі детонатор спрацьовує, і з“їзд доведеться продовжувати в іншому місці. Вікна точно повилітають. Усі. І всі побачать, що чутки про підпілля ніби правда. І почнуть потроху прокидатися.

— А не викуплять раніше?

— Оце найбільша проблема. Якщо вже знайдуть, наступного дня подзвонимо і скажемо, що палац заміновано. Там почнеться такий кіпіж, що покажуть і по євроспорту. Як тобі задумка?

— Я за. Лише одне запитання. Куди мені діти свій хрестик?

— Якщо йдеш ти, то доведеться зняти.

— Ні, без хреста я нікуди не піду. Ти знаєш, що казали демони одному святому?

— Що те, що ви носите на шиї — найсильніша у світі річ.

— Ти вірний?

— Так, я православний. Але ж ти воїн, Матвію. Ти маєш досягти своєї мети.

— Якої? Це ж не комп“ютерна гра.

— Ну яка у воїна і героя може бути мета?

— Не грузи, герой.

— Ні, на повному серйозі. Нащо ти створюєш підпілля?

— Щоб задовольнити власні амбіції.

— Розкажеш це в ток-шоу на Першому національному.

— То чого я маю розказувати це тобі?

— Добре, давай я скажу. Іноді для певного народу настають часи, коли не найкращі його представники, або чужинці, приходять до влади і починають визискувати.

— Використовувати.

— Хай буде так. І через деякий час люди помічають — ой, а хто це нас так трахає? — і намагаються висловити незадоволення чи змінити ситуацію. Тоді влада переходить до репресій. Фізичних і моральних. Зомбує народ, як ти кажеш.

— Ганжо, ти мене грузиш, як американський улюлюк. Віра — вічне й небесне, революція — суєтне й земне. Давай відмежуємо віру від революції. Я не можу зняти хрестик, бо я вірний.

— Я теж вірний. І я хочу, щоб моєму народу судилось діло, яке б виявило сил його безмірність. Щоб збудити волю. Кинути іскру. Підняти людей і скинути жлобів. Принцип навіть не у розмірі зарплати, а в шляхетності. Потрібен воїн, який поставить мету. Почне. Тоді люди стануть воїнами і їх уже не зможуть трахати.

— А мета?

— Як у комп“ютерній грі. Ти ж сам сказав. Дай ручку, в мене вимова кульгає. Ось, читай.

— Ах ти ж розводяга! Я тут втикнув, а він жарти жартує.

— Ні, а серйозно?

— Я згоден. Але цей цирк...

— Тепер чесно. Мої слова зовсім не зачепили тебе?

— Ні, навпаки. Думки читаєш. Якщо не ми, то хто.

— Сам обираєш.

— От-от, так само і з вірою. Господь нам дав свободу — вірити у нього чи ні. І все залежить від нашого вибору, гороскопи не допоможуть. Мені так здається. Так що хреста я не зніму. Давай краще подумаєм, як детонатор зашифруєм.

— Що там думати, я піду. Моя ладанка дерев“яна. Прошу, говори.

— Я трохи з іншого приводу. Ми недавно говорили про прапор Армії. В мене є одна задумка, і я б хотів із тобою порадитись...Центуріон? Ручку? Будь-ласка…

— Матвій, ти казав щось про чай.

— Нема проблем, Центуріон заварить.

— Але спершу я б хотів скористатися душем. Працює?

— Все до ваших послуг. Я в туалет на п“ять хвилин, потім продовжимо. Візьми собі рушник, він чистий.

— Дякую.

— Я на кухню, поставлю чайник.

— Пане майор, минуло десять хвилин, а вони мовчать. Тільки вода ллється.

— Чорт, знайшли мікрофон! Опергрупу на зв“язок! Ластівка, захват! Перевірте, чи заміновано. Пішли!

— Єсть захват! Пішли, хлопці.

— Ну що там? Ластівка, прийом.

— Нікого немає. Вода в душі тече, світло горить, чайник закипів і вимкнувся.

— Казав підполковник, одразу треба брати! Так обісратись! Особисті речі? Вони щось писали!

— Зараз. Сашко, неси сюди.

— Що там?

— Листок звичайного формату. З написом.

— Що написано? Швидше!

— Одна фраза. Англійською. Три слова. Читати?

— Матюки?

— Ні .

— Читай .

— Defeat all enemies.

— Блядь! Кінець зв“язку.

99 ДНІВ ДО ВИЗВОЛЕННЯ КИЄВА.

Тарасу не дуже хотілося приходити на вручення дипломів, тому що ввечері його чекала важлива справа, яка могла круто змінити Дубощитове життя. Якби все відбулося нормально, то він міг говорити з режимом на рівних, та й почувався б упевненіше, знаючи – “або пан, або пропав”. Якщо ж їх з Кирилом спіткає невдача – решту років (скільки там йому відведено) вони проведуть у в ' язниці. Після обіду Дубощит і Стовогнів мали їхати в Чернігів, де їх уже чекала група. Офіцер із штабу округу згодився продати зброю.

Але з іншого боку, хотілося б подивитися, що там зараз на факультеті, який настрій у випускників і як почуваються знайомі викладачі, котрих він не бачив п'ять років. Хтось у деканаті згадав про роботу юного Дубощита в “Ніссан-Україна”, і методистка направила до редакції офіційне запрошення прийти і розповісти шестикурсникам про те, які кар'єрні можливості відкриває людині диплом магістра японської філології. Тарас не мав особливо приємних згадок про співпрацю з бізнесменами зі Сходу, однак його виступ мусив бути коротким, тож він вирішив обмежитися кількома веселими курйозами з ділової практики. Головний редактор дуже зрадів можливості продемонструвати читачам, які розумні журналісти працюють у газеті — наказав обов'язково сходити, рекламнути заодно й газету і сфотографуватися з впливовими людьми (якщо такі будуть), для чого навіть виділив фотокореспондента.

Крім фотокора й декана, Дубощит міг зустріти купу знайомих, тому Кирилові не варто було з ' являтися на факультеті. Стовогнів і сам не виявляв сильного бажання відвідувати якийсь вуз (Тарас здогадувався, що друг не хоче роз 'ятрювати стар і рани – половина викладачів кирилової кафедри в КПІ була закатована під час “професорського бунту”). Вони домовилися зустрітися вже в Чернігові.

Декан зрадів Тарасу, міцно потис руку, пару хвилин розпитував де він, як і чи не одружився, а потім відправив секретарку за методисткою. Вони ще трошки поговорили втрьох, в основному про зарплатню, і судячи з усього, у факультетного керівництва склалося враження, ніби Дубощит попустився від свого колишнього вільнодумства. Видно було, що декан уже прийняв п ' ятдесят грам і не проти ще. Він наказав секретарці запросити з коридору Дубощитового фотокора, потім та принесла коньяку і всі випили (навіть методистка, трохи поманірившись, пригубила). Перед тим, як сказати тост – Тарас упізнав цитату з Юрія Яновського про відчинений, як двері, світ – декан зачинив на замок двері кабінету. Через п ' ять хвилин Дубощит зрозумів, кого побоювався професор. З приймальні нечутно зайшов підстаркуватий чолов ' яга у картатому піджаку, що не пасував до широких костюмних чорних штанів.

—Знайомтесь, Віталій Леонідович, — трохи ніяково представив прибульця декан, який одразу посерйознішав. – Мій порадник, товариш і… друг. З професорського тону одразу ж стало зрозуміло, що “друг“ є співробітником Держварти або просто “приставлений“ до декана Президентом.

Віталій Леонідович окинув Дубощита поглядом досвідченого, навіть не есбіста, а апаратчика, і якось улесливо потиснув руку. Методистка, а за нею й фотограф швиденько зникли. Тарас також попрощався і, виходячи з кабінету, почув у селекторі приречений голос професора: “Дві кави, будь ласка“.

Тим не менше вручення пройшло весело. Це був зимовий випуск – всього кілька груп, чоловік сорок. Декан розповів пару байок з часів створення факультету, кілька разів ніби мимохідь збивався на китайську, а насамкінець попросив до слова “представника Адміністрації Президента“. Представник виявився лисуватим повним дядьком, котрий вочевидь починав бюрократичну кар ' єру ще за Радянської України, бо занадто часто повторював застаріле “незалежна суверенна самостійна соборна держава (пауза) Київської Русі“. Тарас трохи пам'ятав цього чиновника – колись той був одним із представників попередньої партії влади, пізніше завідував “гуманітарними питаннями“ у столичному муніципалітеті, тому його й призначили в Адміністрації дрібною сошкою “з проблем молоді і студентства“.

Представник розпочав свою промову словами “в цей знаменний день“, швидко збився на стандарти про відродження духовності, і зрештою його понесло. Випускники відверто відмовлялися слухати маразм з приводу широко обговорюваної в мас-медіа суперечки про нововідбудовану Десятинну церкву – храм віддали УПЦ, об'єднаній свого часу Президентом, але право- і лівоцентристи сперечалися, в який же день її освячувати, висловлюючи малозрозумілі історичні аргументи.

—Десятинна церква знаходиться на території Національного заповідника. Це загальнодержавна цінність, – виголошував президентський чиновник студентам факультету сходознавства у день отримання дипломів. — Є питання держави і є питання історії, і нам потрібно зробити все для того, і я вже казав про це раніше, щоб Десятинний храм, і з точки зору історії, і самого храму, з точки зору історії Київської Русі, не роз'єднував нас. Щоб він об'єднував людей навколо відродження, навколо історії нашої, спрямовував наші зусилля в майбутнє. От для мене, наприклад, є дві показові ознаки, дві показові прикмети святкування Дня незалежності в цьому році. З одного боку, це роботи з продовження відродження Десятинної церкви — це відродження нашої історії, відродження нашої духовності. А з іншого боку, я хочу, щоб усі зрозуміли — що не буде майбутнього, якщо ще однією ознакою незалежності не буде освіта. І тому ті школи, нові школи нового століття (в повному розумінні цього слова), які були відкриті для дітей, для батьків, для колективів на початку цього навчального року — це якраз демонстрація того, що ми стаємо повноцінними. Ми розуміємо, в чому наша сила, враховуючи уроки минулого, і в чому наша сила, якщо ми збираємося дійсно іти в майбутнє і ставати однією з провідних націй. А ігри, які відбуваються — вони, звичайно, мають пояснення. Кожна політична чи конфесійна сила може виставити свої аргументи. Але давайте уявимо собі, що ці аргументи спрацювали і кожен довів свою силу, свою правду, свою волю. Як ми будемо виглядати... самі перед собою, перед світом, перед історією нашою? Оце є проблема і над цим потрібно думати! І приймати рішення, яке не дасть можливості скористатись, дискредитувати, зганьбити... От. Я ще раз хочу, щоб ви мене правильно зрозуміли — коли діють різні політичні сили, різні опоненти, коли історію можна тлумачити по-різному, ми маємо знаходити компроміси, ми маємо знаходити рішення, які відкривають нам шлях уперед, які більшою мірою нас об'єднують. І ніякої іншої філософії, ніякої іншої ідеології, політики я не сприймаю. Бо якщо ми ще й у двадцять першому столітті повторимо помилки минулого, не зробимо роботу над помилками, які в нас лишились, ну я, вибачте, скажу тоді, що погані ми учні...

Через п ' ятнадцять хвилин декан піднявся зі свого місця на сцені і вийшов з актового залу. Йому, певно, незручно було за своїх студентів – чиновник саме наголошував на необхідності припинення “політизації ситуації у державі“ і загального об'єднання всіх громадян навколо “скеровуючої постаті Президента“, а молодь нахабно вголос обговорювала свої проблеми. Коли представник завершив промову, студентський гамір лунав ще кілька секунд, доки Віталій Леонідович (цей хитрун сів у першому ряду поруч із Дубощитом) не заплескав у долоні, і викладачі змушені були підхопити аплодисменти.

Методистка представила Тараса. Він піднявся на сцену, підійшов до мікрофона й подивився в зал. Попередній “доповідач“ про щось пошепки переговорив з есбістом, потім поручкався (видно, дуже поспішав), накинув пальто і, виходячи з залу, зіштовхнувся у дверях з деканом. Професор пропустив гостя й кинув на Дубощита дещо переляканий погляд. “Боїться, щоб я чого не ляпнув“, — зрозумів Тарас. Правду кажучи, після виступу чиновника його так і тіпало. Дубощит пару разів стукнув вказівним пальцем по мікрофону — випускники з цікавістю подивилися на трохи старшого за них хлопця.

—Я хотів розповісти вам про свою співпрацю із самураями з компанії “Ніссан-Україна“, — повільно й голосно почав Тарас, відчуваючи, як насторожено свердлить його бігаючими очима Віталій Леонідович. – Але, наскільки мені відомо, сьогодні тут сидять спеціалісти з китайської та фарсі. Фарсі була моєю другою мовою, і, хоч знаю я її не так добре, як японську, зате пам ' ятаю викладачку. Вона вже не працює на факультеті – повернулася до Ірану після перемоги демократичних сил. Якщо, шановні колеги, ви пригадуєте свої пари з країнознавства… — Дубощит оглянув аудиторію. Молодь з лінькуватою нудьгою (знову політика!) слухала, — …це було роки три тому. Студенткою ця жінка брала участь у ісламській революції, яка скинула монархію і привела до влади теократів на чолі з аятоллою Хомейні. Через двадцять років її син загинув під час студентської демонстрації на підтримку світського уряду. Тоді ж вона виступила проти фундаменталістів і змушена була покинути Тегеран. Коли я запитав її, чому вона змінила свої переконання і виступає за демократів, яких вочевидь фінансують американці, то отримав таку відповідь: “Будь-який державний режим з часом загниває. Але ж батьківщина залишається тією ж!“ Щось подібне було і у Франції – коли в сорокових роках минулого сторіччя туди вдерлися фашисти, місцева влада співпрацювала (Тарас ледь не вжив слово “колабораціоністи“, але вирішив говорити простіше – прим. упорядника) з загарбниками, нещадно при цьому експлуатуючи патріотичну лексику: “наш синівський обов'язок перед вітчизною“ тощо. Ясно, що звичайних французів через деякий час уже просто мутило від фальші таких закликів. Спершу вони піддалися цьому філологічному обману, не відрізняючи віртуальної любові від справжнього почуття. Тобто саме словосполучення “любов до батьківщини“ сприймалося як щось підле і гідне лише злої насмішки. Однак вони знайшли в собі сили, побороли цинізм і апатію, і, за невеликим винятком, стали на бій з ворогом. Перемогли фашистів і взялися відбудовувати (з тарасових вуст ледь не злетіло сакраментальне “відроджувати“ – прим. упорядника) власний край.

Дубощит перевів дух. У горлі пересохло, але відкривати пляшку з мінералкою, наливати воду в склянку, а потім шипіти і булькати нею біля мікрофона здавалося недоречним. Деякі випускники уже не слідкували за ходом думок оратора, але під час паузи припинили розмови. І тут зааплодував Віталій Леонідович. “От гад“, — подумав Тарас під одностайний плескіт, але від мікрофона не відійшов.

—Я не завершив, — жорстко сказав він, чекаючи, доки в приміщенні настане тиша. – До чого це вам? А до того, що скоро ви присвятите себе праці. Хтось, можливо, й не займатиметься тією професією, яка зазначена у ваших дипломах, але це не важливо. Доросле життя сильно змінює вчорашнього студента. Через кілька років ви можете злякано задуматись: чому я тільки те й роблю, що заробляю гроші? Ще пізніше ви можете вже й не задуматися над цим. Я не залякую вас, але якщо раптом вам здасться, що все людське життя – це заробляння грошей (кажу це з власного досвіду), згадайте – ще є любов. Зокрема, любов до батькіщини, яка ось тут, — Дубощит стукнув себе в серце, і цей звук луною рознісся актовим залом, — а не в підручниках із паблік рилейшнз. І це прекрасно розуміли патрони нашого Університету, — він упівоберта поглянув на стіну за собою, де висіли величезні портрети князя Володимира і Тараса Шевченка. – Тим з вас, хто йде в аспірантуру, бажаю успіхів у навчанні. Іншим – успіхів у праці. І всім присутнім бажаю здоров'я і любові. Дякую.

Дубощит втрапив у обійми декана, який, м ' яко дихаючи коньяком (таки встиг під час виступу президентського представника змотатися в свій кабінет), вибрався на сцену. Внизу миготів спалахом фотокор. Професор схопив мікрофон і урочисто загорлав:

—Ми стоїмо плечима до плечей,

І світ відчинено, як двері!

В залі піднявся захоплений рев.

Взявши кілька бліців у випускників і попрощавшись із фотографом, Дубощит сів у таксі, доїхав додому, там перевдягнувся, а через годину вже стояв на трасі в сторону Чернігова біля метро “Лісова“. Стовогнів поїхав власним авто, порадивши товаришеві зловити попутку, оскільки указом Президента квитки на поїзди й автобуси продавалися лише після пред 'явлення паспорту. Хоча в Тараса й були фальшиві документи, але він вирішив їх не світити. Електричкою ж через Ніжин їхати було занадто довго.

Машина зловилася вже через п' ятнадцять хвилин. Добротний “Ауді“ з приватними київськими номерами пригальмував біля Дубощита, який завбачливо став голосувати за кількадесят метрів від решти професіоналів автостопу. На передньому пасажирському сидінні вже хтось був, тому Тарас відчинив задні двері:

—Чернігів.

—Скіки? – нервово спитав водій.

—Тридцять.

—Полтину даєш?

—Давайте сорок, — Дубощита чомусь потягло поторгуватись.

—Сідай, — шофер перегнувся, відсуваючи з заднього сидіння якісь папки й пакети, і Тарас похолов. Це був той самий чиновник з Адміністрації Президента, тільки новомодне в чиновницьких колах пальто він змінив на звичний для себе дорогий шкіряний “танкер“ і такий же картуз. У подібній уніформі був і другий пасажир. Першою думкою було вистрибнути з машини й тікати, але “Ауді“ вже рушив. Між тим дядьки не виявляли до супутника жодної цікавості. Обоє закурили, трохи привідкривши вікна.

—Не дує? — кинув, не обертаючись, водій.

—Ні. Дякую, що підібрали.

—Дякуватимеш, як приїдем, — пробурмотів другий. Тарас невнятно згодився. Мозок напружено працював. Без паніки, просто збіг обставин. Їдуть дядьки, машина своя, а не державна, може, до знайомих чи на дачу. Цей чиновник одягнутий явно не по-робочому. Виконав сьогодні обов' язок – і на відпочинок, а заодно сорок гривень підняв. Теж гроші, вважай, чотири літри дев'яносто п'ятого. Дубощита він вочевидь не пам'ятає, той зовсім в іншому одязі, плюс шапка з вухами, та й утік дядько ще до його виступу, так само, певно, поспішав.

—Студент? – запитав чиновник, вочевидь згадавши свою сьогоднішню роботу.

—Так, до батьків їду, — збрехав Тарас.

—На кого вчишся?

—В політехнічному, інженер, — Дубощит сподівався, що там чиновник не читав напутнього президентського слова.

—Ага, — дядько помовчав. – І шо там, є у вас недовольні?

—В смислі? – “не зрозумів“ Тарас, хоча знав, що мав на увазі чиновник. “Професорський бунт“ і почавлені танками трупи біля сьомого корпусу.

—Всіх недовольних по лінії скоросного трамвая розвісили, — буркнув другий.

—Нє, я з іншого факультету. У нас корпуси не там. А ви в Чернігів?

—Далі, — швидко відповів водій.

—Ну на Валу мене висадите?

Чиновник кивнув, і дядьки повністю втратили до Дубощита інтерес. У Броварах голосувала якась жінка, і “представник“ хотів був її підібрати, але другий заявив, що це не маршрутка, тож вони і далі їхали втрьох. В салоні було тепло, чоловіки познімали картузи і говорили про якісь свої справи.

—Знаєш, ці преобразователі на шістьдесят вольт. До сварочних апаратів. Їх раніше в комплекті на кожну стройку поставляли. Вєчно їх крали…

—Ну.

—Так попитай у знакомих, єсть у мене покупець. Штук сто може взять, у нього і транспорт свій.

—Ладно. А?..

—Нє, все нормально, такі преобразователі вже не іспользуються, так шо ніхто не придереться. Вони за драгмєтали ціняться.

Праворуч проплив завод “Кока-коли“, націоналізований п ' ять років тому.

—Бач, суки, й світофор поставили на повороті. Думали, шо будуть тут самі главні, — сказав шофер.

—Шось я не пам ' ятаю, шоб він світився. А тут у мене знакомий, племінника друг, работав, ше як американці були, щас у Києві на санстанції робить…

—Нормально устроївся, — чиновник присвиснув.

—Не жалується, — реготнув другий. – Так приносив мішками того порошка. Вони все в порошках привозили, і “Кока-колу“, і “Спрайт“, і всю ту хуйню. Наші тіки розмішували і розливали. Так оце моя мала візьме порошка, розбавить, і виходить кока-кола. І п ' є. Я потім запретив.

—Правильно. – енергійно кивнув водій. – Хімія то все. Пам ' ятаю, наллю в чайник, прокип ' ячу – і не надо ніякої соди. Труять народ.

—Ото ж. Так у того знакомого кіоск був, то вони там це на розлив…

Дубощит дивився на підталі (скоро, скоро справжня весна, вже вчора й дощ був!) завали снігу на узбіччі траси і слухав приглушену розмову представника Адміністрації Президента і його товариша. Смеркалося, водій ввімкнув ближнє світло, і фари кидали додаткові відблиски на мокрий асфальт, що щезав під колесами “Ауді“. Від жевріючого пульту керування долинало неясне хрипіння якогось столичного ФМ – вони вже достатньо далеко від ' їхали від Києва.

У Семиполках повільно проминули пост ДАІ. Сержант патрульно-постової служби, молодий пацан у бушлаті, провів їхню машину уважним поглядом, поклавши руку на АКСУ, що висів у нього на плечі.

—От гівно, — сплюнув чиновник, перемикаючись на третю передачу. – Молоко ще не висохло, а воно за автомат. Сучара!

—Нє-є, — протягнув другий. – Сучка.

—Двадцять “сучок“, — сказав Стовогнів. – Автомат Калашникова складаний укорочений. АКСУ, в народі “сучка“. Всі в заводських ящиках, розібрані й залиті мастилом. Вчора ввечері нашим показали зразок. Нормальний ствол. З нього, правда, не стріляли, але чернігівські хлопці кажуть, що зброя якісна.

—Ясно, — порадів за успішні перспективи Дубощит. – А в мене що за функція?

—Ти в нас людина засвічена по телевізору, тому пику свою журналістську не показуй. Сидітимеш на стрьомі. На випадок, якщо буде підстава або захочуть кидануть.

—І що ж я робитиму, сидячи?

—Як що? – здивувався Кирило і гангстерським рухом видобув з-за пояса важкого пістолета. – Якщо захочуть кидануть, стрілятимеш. На. Це саморобка з газового. Б ' є некучно, зате голосно.

Тарас оглянув пістолет і заховав під светр.

—Щось малувато автоматів.

—Більше нам все одно за раз не перевезти. А офіцер зі штабу округу сподівається на подальшу співпрацю. До речі, поїхали, покажу тобі, де в нас стріла і де ти сидітимеш. Та й Черніговом погуляєм. Куди?! Пістолет залиш.

Вони вийшли з квартири.

—Слухай, — згадав раптом Дубощит. – А якщо підстава?

Під ' їхав ліфт і товариші зайшли у двері.

—Якщо підстава – відсидишся і доповісиш Чорному, як усе було, — сказав Стоговнів, натискаючи кнопку першого поверху. — Тільки довго не сиди. Викинь пістолет, і вибирайся з міста як можеш. Гроші є?

—Єсть, — кивнув Дубощит.

—Ну і все. Вирішуй сам, як дістатись до Києва.

—Може, спробувати…

—Мені нічого не кажи, — обірвав Кирило. Двері розчинились, і друзі пішли до виходу з під ' їзду.

—Чому? – Дубощит з насолодою вдихнув холодне й чисте чернігівське повітря.

—Тому що мене давно не били, — Стовогнів накинув на голову капюшон пуховика. – І я не знаю, скільки протримаюсь, якщо нас візьме есбе.

Коли проїхати колишньою вулицею Якова Свердлова від Поліського педуніверситету в сторону Рокосухи, то в самому центрі Чернігова, з тильного боку тролейбусного депо опиняєшся в забитому кварталі з призначеними на знос хрущовками і довгобудами часів перебудови. В одній із квартир на другому поверсі сидів о четвертій ранку Дубощит, прислухаючись до близького виття самотнього тролейбуса, який пробирався лабіринтами депо, щоб виїхати на лінію. Внизу у колодязі двору вантажний автобус-полуторка з написом “Доставка продуктів“ і закритими номерами чекав, коли ж у нього завантажать автомати.

Тарас нормально виспався, напився на дорогу міцної кави і тепер, зручно влаштувавшись у запиленому закутку за купою іржавих сіток від старовинних ліжок, нервувався. Пістолет у повній бойовій готовності завмер у розщібнутій кобурі під пахвою. “Значить, так: якщо одразу стрілянина і крики – підстава. Якщо тьорки на підвищених тонах – хочуть кидануть, тоді я засвічуюсь, щоб налякати. Все просто. А якщо стріляти? Та й навіть коли все пройде нормально, наші ж автомати колись вистрілять. Знову ці сумніви… Може, просто голодування оголосити. На Майдані, раніше ж пробували. Але скільки вже було спроб. “Добре-добре, розберемось, будьмо зважені, не політизуйте ситуацію, припинити лукаві ігрища без правил“, а потім – бах, і активісти зникають один за одним. А думали, що весь народ вийде на вулиці. І ніхто ж не любить президента, тільки бояться. Звичайно, такого психа варто боятись – он у КПІ що наробив. Студенти точно підуть із нами, навіть ті, перед якими я вчора виступав. І сказав же їм таку фігню! Хоча хотілося щиро пояснить… Самоцензура задля успіху майбутньої революції… Гівно! Вони й так усе мусять знати – невже їм батьки не розповідали, як мені, про ті п ' ять років, коли все починалося. Про той кайф свободи, коли ніхто не боявся казати, що думав, коли сміливо виходили на мітинги, а під час приватних розмов не накривали телефони подушками й не відключали мобільники. І що тепер значить середня зарплата у триста євро, якщо за неї треба платити постійним страхом?! Невже не можна нормально жити і без диктатора?“

Дубощит у тисячний раз уявив собі, як він проривається до головного кабінету президентського палацу, ловить у приціл АКСУ диктатора і… не може порушити п ' яту заповідь. “Хріновий із мене революціонер, — подумав Тарас. – Та все рівно, хоч щось зроблю“. Він не хотів далі міркувати, бо провів у подібних роздумах не одну годину свого життя. Та й часу не було – крізь дірки, якими раніше проходили водопостачальні труби, з першого поверху долинуло якесь шарудіння, а потім клацнув метал. Дубощит потягнув пістолет. “В мене позиція краща – коли треба буде, шугну його згори. А якщо засада? Там один чоловік, може, снайпер?“ Він повільно встав і нечутно перехилився через розбите підвіконня. Скло внизу було ціле й вимазане фарбою. “Ні, не схоже. Напевно, теж прикриття. Будь що буде.“

На годиннику була п 'ята ранку, коли у двір в' їхала “івеко-краз“ із військовими номерами. Дубощит напружився. Чути було, як у напівтемряві хтось неголосно перекинувся словами, а потім почав перевантажувати ящики. За десять хвилин продуктовий автобус виїхав через арку в місто, котре вже прокидалося. Прогуділа, розкидуючи суміш піска з сіллю, прибиральна машина. В тролейбусному депо летіли з дротів іскри, і голос диспетчера з мегафонів тривожив березневий туман.

На першому поверсі завовтузились і щось полилося. Військовий фургон розвернувся на тісному подвір ' ї, відчинилися дверцята.

—Скіки там можна сидіть? Все нормально, поїхали, — сказав чимось знайомий Тарасові голос. Внизу пролунали кроки.

—Та посцять захотілось. Ну шо, карманні гроші єсть? – відгукнувся інший знайомий голос, і Дубощит вражено завмер. – Це тобі не “Кока-кола“, й не преобразоватєлі. Це серйозний бізнес.

—Ладно, преобразоватєлі теж грошей стОять, — засміявся перший. – Їдем, нам тут сауну обіщають.

Хряпнули дверцята і звук мотору зник вдалині.

Дубощит на всякий випадок ще пару хвилин посидів, а потім почав спускатися. Тролейбусне депо гуділо, як потривожений вулик. “Он бачиш як, — здивовано думав Дубощит. – Світ тісний. Дядьку-дядьку, це ж підсудне діло. Невже тобі грошей в Адміністрації Президента мало платять?“

Він вийшов на Східночеську вулицю і підійшов до зупинки, де вже стояли заспані люди. З-за рогу випірнув перший тролейбус.

70 ДНІВ ДО ВИЗВОЛЕННЯ КИЄВА.

Далі хотілося б розповісти про Дмитра на псевдо “Крапля“. Робітник залізничної ділянки Коростень-Сарни втратив пару клепок у голові, коли знайшов свою наречену Юлю ледь живою у коростенському електродепо. Вона не витримала гвалтування, професійно здійсненого кількома п ' яними гвардійцями. Юля вмерла в нього на руках.

Одне слово, зрозуміло, як Крапля втрапив у повстанці. Прямо як Богдан Хмельницький, хіба що з трохи меншим розмахом. Спершу Дмитрові вдалося поставити під одрізани лише двадцять чоловік. Через місяць у нього вже була восьмитисячна армія з важким озброєнням і назвою “Поліська Січ“. Але не тому, що Крапля захоплювався славною козацькою епохою і героїчними вчинками предків. Крапля взагалі нічим не захоплювався, крім жадоби помсти.

Власне, цей розділ і мав являти собою описання одного з перших днів повстання на Поліссі. Як Крапля біжить кварталом військового містечка з авіаційним кулеметом у руці і косить сім'ї гвардійців (самих гвардійців удома немає). Текст узагалі задумувався кривавим, у стилі жорсткого детективу чи швидше горору Стівена Кінга. Відірвані дитячі руки й палаючі очі і все таке. Великі літери, курсиви, в і д і р в а н і дитячі РУКИ… Коротше, хоч цитуй у рубрику “Шок!“ у газеті “Голос потойбіччя“.

Та розділ дописувався останнім, а ледь не кожна сторінка оповіді вже й так була переповнена сценами насильства і смертями. Тому авторський колектив вирішив уникнути зайвих описів, повністю довірившись читацькій уяві. Отже, заплющіть очі і уявіть, як шизанутий Крапля біжить з шестиствольним кулеметом між дерев'яно-пластмасовими котеджами військового містечка і, ревучи, розстрілює все живе.

Тут варто пам ' ятати два ньюанси. По-перше, це принцип дії неручної стрілецької зброї в м ' язистих руках Краплі. Натиснута гашетка замикає електричний ланцюг, який подає сигнал на пробійник капсуля і одночасно змушує обертатися шість стволів, які по черзі приймають – на долю секунди – у свої нутрощі важкі крупнокаліберні розривні патрони. Пороховими газами відпрацьовані гільзи викидаються вбік, і стрічка швидко повзе, доставляючи до патронника нові смертоносні заряди…….

А по-друге, прокинувшись від власного крику у повстанському таборі під Новоград-Волинським, Крапля витер холодний піт і вжахнувся побаченому уві сні кошмару. Зрештою, навіть жадоба помсти за наречену не відібрала у нього розуміння того, що розстрілювати жінок і дітей – це повна лажа. Хай то і родичі твоїх ворогів.

50 ДНІВ ДО ВИЗВОЛЕННЯ КИЄВА.

Переночували у апаратній телевізійного ретранслятора на відрогах Ігровця. За ніч до них злізлася майже вся живність, що жила в господаря: двоє псів, кішка з кошенятами і курча, яке всім було шкода різати на бульйон. Троммель прокинувся від ранкової свіжості і чверть години ще полежав під ковдрою, слухаючи, як телевізійник шарудить перемикачами і бурмоче у слухавку “Бодьо, давай-но третій. Картинка є” або обговорює якісь місцеві проблеми. Потім скинув з грудей кошенят і привітався.

—Доброго здоров ' я, — по сільському співоче відгукнувся від пульту чоловік. Стіна перед ним була суцільним стелажем з десятком різнокаліберних телеекранів, що беззвучно миготіли.

—Де Неборачко? – спитав Троммель.

—Командир надворі, каву запарюють, — відповів телевізійник, тицьнув пальцем угору і знову сипонув у мікрофон купу термінів і чисел. Він розмовляв з виразним гуцульським акцентом, і Петро згадав свої давні зимові канікули на лижній базі у Ворохті. Підняв рюкзак, повісив на шию автомат і поліз щаблями назовні.

Апаратна містилася в бункері, метрів за сорок від самої вежі. Визволивши весь захід країни, Неборачко відновив трансляцію державних каналів, замість новин і реклами вставляючи власну продукцію. Але через можливі бомбардування апаратні ховали під землю.

Троммель – після того, як Неборачко вийшов на нього – добирався сюди кілька днів, з Одеси через Румунію, а потім з Чернівців до Делятина поїздом. Там його посадили на величезний тягач, який пер по поваленим смерекам вертикально вгору без жодних збоїв у моторі. Машина висадила Троммеля на турбазі в Старій Гуті, де на нього вже чекав провідник від Неборачка. Він провів Петра якимись безлюдними стежками і, доки останній хекав, продираючись крізь зарослі альпійської ялинки, лякав його велетенськими купами ведмежого лайна і похмурими укріпленнями часів першої світової. Цього всього Троммель не запам ' ятав – іти було дуже важко, навіть віддавши рюкзака провідникові.

Тепер ноги неприємно гуділи, тому, вилізши з люку, Троммель вирішив за краще присісти і огледітись. Він відчував, що не виспався – нічний відпочинок тривав усього кілька годин. Зате ранок видався фантастично гарним. Червневе сонце вже почало припікати з-за гори, на заході в долині виднілися якісь хатки, а над ними синіла досі засніжена громада Сивулі. Повстанці з невеличкого загону, що прийшов із Неборачком, були на ногах – зробивши зарядку, вони чистили зброю, рубали дрова і готували сніданок.

Сам Неборачко сидів під благеньким навісом (“від супутників шифрується”, — майнула в голові Троммеля дурнувата думка) в оточенні кількох чоловік і щось мудрував над картою. Судячи з усього, про обіцяну телевізійником каву він навіть не думав. Петро підійшов до гурту, гарячково згадуючи, як здоровалися селяни у Ворохті, і привітався: “Слава Ісусу!”. Повстанці заусміхалися, але відповіли серйозно: “Слава навіки Богу”. Неборачко подав руку:

—Ну як, відпочив? Сідай, зараз буде сніданок.

На його знак Троммелю принесли кружку з міцною, аж масляною, кавою і шматок хліба з консервами. Доки він снідав, повстанці продовжили перервану розмову:

—У гепезЕ піде перша рота, з неї беремо перший взвод і висилаємо у головний дозор.

—У гепезЕ тре віддати і один танковий взвод.

—Це й дітям ясно, плюс іще сабАтр, і зеервЕ, й обов'язково ісеЕр.

—ІсеЕр – у гедЕ, разом з першим взводом.

—А що у вас в зеервЕ?

—Дві “стріли” і “стінгери”.

—Звідки?

—З жопи. Не “стінгери”, а ці, наші, як їх…

—А сабАтр? Бетеери?

—Добре, це потім. Можемо ще додати гранатометний взвод.

—Пиши. Дозор, гедЕ, ісеЕр, потім командир, тобто ти. Танки є? Є, отже: танки, артилерія, другий взвод, решта ППО, третій взвод, розбавити все це гранатометниками…

—Як це записати?

—Можна не писати – сам розберешся. Тепер… Виділити по одному рою з кожного взводу для ведення вогню по повітряним силам. Думаю, що сабАтр краще поставити на відмітці двісті сім і три, квадрат шістдесят чотири –сімдесят шість…

—Будемо шифрувати сітку карти?

—Ні, здивуємо гвардійців. І відзнач для сабАтр рубежі загороджувального вогню.

—А відстань від основних сил батальйону?

Троммель, який звик мати у своєму підпорядкуванні десяток своєвольних командирів рот, сидів і обпікався кавою, слухаючи всі ці суперечки про КПП, ЗКП, ТПУ, рубежі розгортування та передових авіанавідників першого ешелону. Він здогадався, що ІСР означає “інженерно-саперний рій”, а САБатр якось пов'язане з самоходною артилерією, однак “вісь виводу ушкодженої техніки” так і залишилася для Петра загадкою. Зрештою, нарада закінчилася досить швидко, кожен розписався на зворотньому боці карти, і Неборачко підійшов до нього:

—Збирайся, їдемо вузькоколійкою в Калуш.

Колія виявилася старовинною, побудованою ще за радянської України. Рейки не були гнутими, на стиках їх просто поклали впритул, як дитячий конструктор, і на поворотах дрезину сильно смикало. Дорога пролягала вздовж гірського потоку, то по правому його боці, то по лівому, перетинала впадаючі струмки, потоки, зливалася з іншими вузькоколійками. Навколо тіснилися гори, іноді даючи простір для вантажних майданчиків лісозаготівлі, завалених величезними обчухраними колодами. Охорона їхала на платформі для перевезення деревини попереду, дрезина з Неборачком і Троммелем пахкала дизельним мотором слідом за повстанцями. Цей засіб пересування, який у старі добрі часи задешево розвозив грибників аж під саме Закарпаття, був схожий на мотоцикл лісника – вітрове скло, клеєне по тріщинам скотчем, велетенські циферблати з шалено стрибаючими стрілками та широке шкіряне сидіння з приступками. Попереду, над баком з пальним, сидів – у мотоциклетному шоломі – повстанець, стискаючий ручку газу, а за ним, спиною один до одного, розташувалися Неборачко і Петро.

—Так що, нема таких розмов? – продовжував старий. – Не кажуть, що галичани винні?

—До чого тут галичани? Вся країна так проголосувала.

—Але ж у нас майже дев ' яносто відсотків були за нього. Я навіть не думав, що мої земляки оберуть есбешника. Чув я пару раз такі розмови, що західняки продажні, навіть портрет папи чіпляють замість ікон.

—Я таких розмов не чув. – Троммель напружився. – Скільки там тих католиків. До чого ви це взагалі? Ніби ж розумні речі він казав, тому й вибрали. Харизматичний лідер, чи як це називається.

—Ну й добре. Це в мене старечий маразм проявляється. Справді, десять років тому назад все було інакше. А от другі вибори вже були сфальсифіковані. Ти голосував останній раз?

—Так, — обережно відповів Троммель. – За нього й голосував. Мені до одного місця були всі ті напряги…— він затнувся й пошукав іншого слова. – Ті проблеми з двопалатним парламентом, судами, гвардією. Не розумів я їх. А промови його подобались. Коротко, ясно і спокійно. Й думки не було, що все закінчиться громадянською війною.

—Це не громадянська війна! – Неборачко аж перекричав гуркіт мотору. –За нього тільки Державна Варта і його гвардія. В армії та МВС уже починається бродіння. Уяви собі на місці поліцая, який розуміє, що в країні повне гівно. Він розуміє, що, коли стоїть у шерензі, то є для людей паскудним німцем і представником режиму, тому йому краще відсидітися вдома, ніж бити своїх. Не кажу вже про армію. Та й Варта те саме. Учора ловили шпигунів і з Інтерполом відслідковували канали транспортування наркотиків, а тут стеж за якимось журналістами, котрі про Президента щось не те сказали. Кожен професійний есбешник зневажає лохів, які дисидентів ловлять – так, у крайньому випадку, за моєї молодості було.

—А ви проти радянської влади виступали? – Троммель пригадав те, що чув про цього загадкового старого.

—Ні, навпаки, я щиро вірив у справжній комунізм. Просто тоді страшне що робилося, гнило все підряд, особливо наші партійці. Не вміли нічого робити, крім підлизувати Москву і ловити “націоналістів“. А в мене навіть ідея була створити нову партію, УКП – Українську Комуністичну, і столицю в Київ перенести… Але то минуле. Краще розкажи, як ситуація на Півдні.

—Ситуація під контролем, — зібрався з думками Троммель. – Бойових дій майже немає. Був в Одесі, там своєрідний нейтралітет, міські підпільники готові виставити п ' ять тисяч бійців. На Донбасі безробітні шахтарі створюють загони самооборони, чим вводять місцевих босів у стан легкого шоку, але боси бояться вступати у конфлікт. Ядро опору – це Миколаїв і Херсон. До речі, такий прикол: у Гуляй-Полі всі люди згадали про Нестора Івановича і разом із навколишніми селами створили таку собі УРПА (м) – Українську Революційну Повстанську Армію (махновців)…

—Як-як? – перепитав Неборачко. Троммель повторив.

—УРПА, — смакуючи кожен звук, вимовив старий. – Дуже гарно. Справді, назва просто ідеальна. Ну, і що махновці? Хочуть відділятися?

—Ні, хочуть іти на Київ і судити Президента. Ми з ними в непоганому контакті. У Криму – як завжди, легалізоване благодєнствіє. Влада просить, щоб її не чіпали і не заважали проведенню туристичного сезону. Татарські поселення посадили свіжу коноплю і готові вислати загін ополченців, тільки ще не вирішили, кого підтримувати. Флотські теж заявили, що в міжусобну бойню не полізуть, але й нікого з чужих не пустять. Плануємо наступи на Запоріжжя й на Умань із Кіровоградом – там зосереджено по гвардійському полку.

—Чудовий звіт, Петре, — задоволено сказав Неборачко. – До речі, звідки у тебе це псевдо?

—Що? — не зрозумів Троммель.

—Прізвисько. Поганяло.

—А-а. Так у мене прізвище козацьке – Тулумбас, тобто барабан, а барабан німецькою – “троммель“. А “троммельфоє“ – ураганний артилерійський вогонь.

—Зрозуміло, — схвально кивнув Неборачко. – Гарне слово. Може, ще й в історію увійде.

—Вляпається в історію, — понуро пожартував Петро.

—Ні, чому ж. Ти твориш історію, скидаєш тиранію. Ще й фільм знімуть: якщо програємо, то американці, якщо виграєм – наші. Або книжку якийсь підприємливий “дослідник“ напише — бойові сцени, пару любовних, трохи роздумів – назве її, скажімо, “Четверта революція“, і там ми такі героїчно-трагічні постаті.

—Чому четверта?

—Ну, це легко підігнати під якісь історичні факти. Мовляв, перша революція – це визвольна війна Хмельницького, друга – вісімнадцятий рік, там, Махно той самий, а третя — дев ' яносто перший. А можна інакше…

З передньої платформи замахали. Дрезина стишила хід і зупинилися перед новонакладеним містком із свіжого дерева. Бригада робітників, яка ремонтувала зірвані весняною повінню шпали, заговорила з бійцями, а один із повстанців побіг із каністрою до джерельця, що срібним водоспадчиком шумувало з каміння до потоку.

—Дуже люблю цю воду, — перехопив Неборачко Петрів погляд. – Навіть у Калуші за горами сумую, а як згадаю Оренбург…

—Тяжко було? – підтримав розмову Троммель.

—Дуже, Шевченку не позаздриш. На Колимі й того легше, там хоч наші є.

Дрезина задеренчала й повільно рушила далі. Робітники, кивнувши пасажирам, знову взялися до роботи.

—Так ви що, не вірите в перемогу? – здивувався Троммель. – Що це ви про фільм так песимістично?

—Та ні я нічого, просто дивлюся, як європейські газети зараз говорять про це і уявляю, що буде завтра. Я впевнений, що з ' являться матеріали на замовлення – у них вони називаються “едіторіал“ — “редакційними статтями“, де напишуть, що це все мені вигідно, що я сірий кардинал, але насправді…ну займуся загальним повстанським штабом, своєрідну рекламну кампанію проведу, ми не виграєм, тобто я вірю, що виграєм, однак перемогою напевне скористаються інші. Дуже вже всі політики люблять поміркувати на шпальтах і у ефірі, “кому це вигідно“ і “хто за цим стоїть“. Але ти не вір ніяким чуткам. Я почав повстання тільки тому, що не хотів бачити людей кріпаками. А вони нарешті захотіли не бути ними. Мене випадково винесло на гребінь і відступати немає куди. Згадай, які були податки і митні збори. Коли можна було платити людям по тисячі євро, а платили по двісті. Решта все у Швейцарії, скинути б туди атомну бомбу, курча мать! А тепер узагалі кріпосне право, і європейські союзники в цьому не винні, самі себе загнали в ярмо, а так же ж усе гарно виходило...

Неборачко ужив ще кілька колоритних матів, і Троммель зрозумів, що дід осідлав улюблену конячку.

—Це добре, що хоч виходить усе як у Голівуді: Президент – чорний, ми – білі, а то ж донедавна на руках ладні були його носити, — підколов Петро.

—Ну, він зробив свою справу, — захопився Неборачко. – Я тобі зараз байку розкажу про твої краї, про Одесу. Колись у дев ' яностих там на виборах мера було два кандидати: один по вуха відданий тодішньому Президенту, а інший – діючий мер – намагався грати незалежного, бо його, мовляв, любили одесити. І от цей останній, крім того, що ремонтував вулиці і підтримував місцевого виробника, з ' їздив у Чечню, викупив там із полону десяток-другий українців і повернувся ледь не в лаврах – он я, який герой і молодець. А другий тим часом прийшов до презика на килим і… не знаю вже, які там були ритуали. Цю історію мені розповів батько одного відомого журналіста, академік, ми з ним ще замолоду зустрічалися, а йому – син. І от цей журналіст зустрічається з діючим мером, і той йому: так і так, я переможу, я бруківочку, я Привоз, я із Чечні народ ледь не під кулями визволив. А журналіст: “Пане мер, а ви у Папи були?“ Той раз – вуха нашорошив – а шо? Журналіст: “А такий-то був, і йому обіцяли…“. Мер не зрозумів – та я, та Чечня, а журналіст йому пояснює: “Дивіться, пане, по всій країні гівно розлито товстим слоєм, а ви у ньому – сяючий діамант. І ви сподіваєтеся, що станете мером?!“ Така оце байка.

Троммель не догнав:

—І до чого тут гівно?

—А те, що жили у гівні тоді, і гівно нами керувало, і самі ледь не втонули в ньому, бо знали, що живемо у гівні, але якось пригрілися. Пам ' ятаєш листівки десятирічної давності про пам ' ятник Незалежності – це ж наш Президент і робив перед виборами. Стоять на п ' ятидесятиметровій колоні на Майдані його попередники, а обабіч – ще дві, вищі, колони, а на них Дядько Сем і Російський Іван, і налигачі на наших тримають. А наші – інші налигачі, які до менших колон тягнуться, а там депутати куплені, прокурори, все це гівно. А внизу долі лежить дівчина, що впала з п ' ятидесяти метрів і сильно покалічилася. Це Україна – в одній руці журавлик, а в іншій калинова гілочка. А до того ж ніяк не можна було розібратися: праві, ліві, екстремісти, олігархи – ужас! І здалося – ось він, визволитель нації. Не якийсь там “колишній“, чи “новий“, ставленик олігархів, МВФ чи ще хтось. Я ж сам іноді вірив! Всі наче прозріли, і вибухи в метро витримали…

—В підземних переходах, — поступивши в кораблебудівельний інститут, Петро почав схилятися до точних формулювань.

—…і вбивста, і викрадення, і весь цей жах. І тоді наче свіжим повітрям пахнуло, бо хоч і кричали періодично різні ентузіасти, що “зараз задихнемося“, але в тому гівні, хай і смерділо, та не хотілося кричати, бо ще втоплять ні за що, а так хоч дітей виростимо…

Троммель перебив його:

— Оставаясь в живых из-за веской причины –

Мол, в подобной стране западло умирать.

Продолжая своим животом дорожить,

Истекая слюной, всем так нравится жить.

—Сильно, — насупив кущуват і сиві брови Неборачко. – Хтось із Криму?

—Це така анархістська команда – ГеО. Я колись страшенно захоплювався їхньою музикою.

—Росія?

—Ні, Сибір.

—Молодці, — Неборачку вочевидь хотілося повернутися до наболілої теми. – І дивись, об'єднав усіх однією ідеєю, показав, що всі громадяни можуть підписатися під нею. Кожна ж людина тоді знала ці слова – “Велика Київська Русь“. Дивись, за п ' ять років повернув газопроводи, пристунив бандитів, зробив нормальну армію, стратегічну авіацію відновив плюс кілька ядерних боєголовок, підняв зарплату. У Євросоюз вступив, і то як – на правах автономії, навіть гривня ще ходить! А кампанія, яку провів перед цим! – всі як заведені повторювали за Францією і Німеччиною: “Європа сильна сходом“. Он і британців спершу загрузили, мовляв, якщо консерватори так люблять Штати, то хай їдуть за океан. Зате потім, звичайно, полякалися – це ж стільки руських робітників переб ' ють зарплату, хотіли й закон спеціальний прийняти…

Петро, якого вже трохи підкумарив цей базар, слухав одним вухом, роздивляючись красу весняних Карпат. Вони саме виїхали з тісняви гір, кілька разів високими мостами перетнули одну й ту ж річку і швидко проминули Осмолоду – маленьке курортне село, де кінчався асфальт. На осмолодській “залізничній станції“, яка складалася з безлічі завантажених дровиняками платформ і хатинки стрілочника, тріпотіли на вітрі два прапори: державний і червоно-чорний.

—Це бандерівський? – запитав Троммель.

—Такий прапор не лише у бандерівців був, — ухилився Неборачко. – У іспанських анархістів чи у футбольного клубу “Мілан“ теж щось подібне. Червоне – то любов і перемога, а чорне — журба і смерть.

—А я раз у Херсон їздив, коли “Кристал“ із болгарським “Лєвскі“ грав, так сиділи з нами пацани з таким прапором. Питаю, що за стяг – думав, може болгари затусувались у наш сектор – коли кажуть “бандерівський“.

—І що? — зацікавився Неборачко.

—Нічо, всі питання відпали. Я потім довго вважав, що виїзні кольори “Карпат“ саме тому і є червоно-чорними.

—Просто ми вирішили протиставити державній символіці щось своє, а девіз “Перемога або смерть“ дуже доречний у нашій ситуації. Я постійно дивувався, чому така гуманна служба, як “Швидка допомога“, має емблемою якусь сніжинку, а армія, суди, податкова і спецслужби монополізували національні символи. Такий гарний прапор, а влада його присвоїла собі, на нього податок вводить і на несанкціонованих демонстраціях не дозволяє піднімать…

—Оце ж я вперше і подумав.., — почав був Петро, але Неборачко не слухав.

—…Тому, якщо переможемо, зробимо для армії червоно-чорний, а для “швидкої“ – жовто-блакитний. І у держави, і у медиків однаковий прапор – це ж сила!

—А не боїтеся, що такі ідеї не зрозуміють? – обережно спитав Троммель.

—Навпаки, такі нововведення потрібні, — запально відреагував Неборачко, і Петрові зненацька здалося, що старий занадто вже експресивний. – Бо немає нових ідей. Народу потрібна надмета, а не якесь сюсюкання, і щоб ця мета позначалася двома-трьома словами. Он князь Володимир мав ідею “Єдиної Русі“ – і він об'єднав усіх східних слов'ян. У Москви був “Третій Рим“ – і Москва на два континенти розрослася. Чи польське “Від моря до моря“? То була найпроцвітаюча держава тих часів! Навіть американці для колоній вже щось нове підшуковують замість “світової глобалізації“. А в нас кричали “Вільна Україна“, хоч уже десяток років мали волю. Потім з ' явилися “реальна незалежність“, “інтеграція до Європи“ – що це за ідеї? Так, напрямки роботи уряду. У тій Європі від розмірів наших хабарів уже всі чиновники стали азіатами! Президент щось ніби показав, і навіть зробив, але оце нове – “стабільність і порядок“ чи “науковий бюрократизм“ – типова шизофренія. Все якось заглохло: держава перетворилася на аппарат із викачування грошей. Європейські фірми контролюють ледь не всі реконструйовані підприємства – у мене на хімкомбінаті те саме – а Президент рубить з них бабки і ховає їх у Швейцарії, яка не є членом Євросоюзу. І знову все обертається на нудне болото…

—На гівно, — посміхнувся Троммель.

—Саме так, — серйозно продовжував Неборачко. – Продають батьківщину і з умним видом розповідають по телевізору, що так і треба. До речі, якщо переможемо, я таки скористаюсь своїм правом переможця і забороню телебачення.

—З заборони навряд чи щось добре вийде, хоча ідея прикольна. Непогана.

—Навіть не ТеБе, а антени. Відео можна подивитись, я думаю. Кінотеатри знову розквітуть, там випуски новин можна показувати, спорт, фільми – це як клуб для людей буде…

Петро зрозумів, що старий не раз обдумував цю ідею.

—…з кав ' ярнями, те се. Знову ж, у кінотеатрах зникає відчуття відчуженості, люди стають ближчі один одному. А газетне мистецтво взагалі сягне недосяжного рівня. І, головне, купа вільного часу з ' явиться. Ми ж зараз як робимо: транслюємо власні новини текстом на екрані, навіть без музики. Просто текст і голос, який читає. І нормально.

—Оце і є ваша альтернатива нинішній “стабільності і порядку“? – знахабнів Троммель.

—Ні, альтернатива трохи інша. Замість нидіти біля екрану люди не дозволятимуть чиновникам дерти з себе шкіру. Головна ідея така: зробити Київ… Україну першою країною, де урядовці з бюрократами не їздитимуть броньованими лімузинами, а тихо і скромно служитимуть народові. А потім допомогти зробити це усьому світу. Якщо він, звичайно, забажає…

Вузькоколійка, вирвавшись із лабіринтів гірських потоків на рівнину, стала прямішою, і повстанці поїхали швидше. Рейки простяглися берегом чималенької річки, яка, наситившись верховинською водою, спокійно дзюркотіла по сірому камінню русла. Саме русло було в десять раз ширше за ріку, і Троммель уявив, що тут коїться навесні, коли в горах тане сніг. Карпати відступали, ставали все меншими, доки не перетворились на поодинокі витягнуті горби. Припікало. Залатана асфальтова дорога, що від самої Осмолоди тягнулася вздовж колії, відійшла дплеко в сторону.

—Он там далі Манявський скит, — Неборачко показав рукою кудись праворуч, на захід. – Старовинний монастир, і зараз діючий. А на вхідній брамі раніше висіла велика така червона табличка з золотою старослов'янською в'яззю: “Подвижництво поновлено з благословення Патріарха Київської Русі і під патронатом Президента Київської Русі“.

Вони помовчали.

—А який же нормальний був Президент! — з захопленням і ненавистю раптом сказав Неборачко. – Перший наш вождь підлизував всіх підряд, другий – Москву, третій – американців, а цей нарешті узявся за розум. І ось тобі на… Знаєш, мені іноді здається, що Президента підмінили.

—Можна сказати, в нас на Півдні саме тому й повстання почалося, — відгукнувся Троммель. – Болото-гівно, маленька зарплата, продажність – воно, звичайно, так. На цьому світі ніколи не буде, щоб усе ідеально, але сидіти й терпіти теж не годиться. Та найстрашніше – нами керує якийсь маніяк. Він же людей убиває, спершу таємно, потім не криючись. Перші місяці після перевороту ще хоч видимість якась демократії була, а зараз фашизм справжній.

—Згоден. Коли парламент відмовився визнавати його пожиттєвим президентом, так депутатів просто залякували, а потім почалося щось страшне. До речі, київських політехніків же не за слова про нелегітимність останніх виборів чи ще чогось постріляли. Просто вони не хотіли видавати іноземцям нові технології і славетний архів Сікорського, а цього для “жесту стратегічного партнерства“ хотів Президент. І за це т а к е робити?

—Пожиттєвий диктатор, — пробурмотів сам до себе Троммель. Йому дуже хотілося спати. – Ти бачиш… Ще б успадкування по чоловічій лінії ввів.

Неборачко крізь пахкання двигуна розчув жарт.

—В нього син занадто молодий, такий десь як ти. А дочка старша.

—Що ми все про того казла, — не витримав Петро. – Ми його обрали, ми його і знімем. Ви мені краще ще розкажіть про наших… е-е… колег у Києві.

—І не тільки у Києві, — старий підбадьорливо штурханув Троммеля плечем. — На сході є такий собі батько Бірюк, Харків і Полтаву тримає. Десь твого віку, студент-заочник, а воює непогано, обіцяє на Сумщину увійти й Черкаси взяти. Допоможеш?

—Без проблем. А цей Крапля, що в нього з головою не все в порядку – з ним можна мати справу?

—Кажуть, про голову — невелике перебільшення. Все Полісся його, від Рівного до Дніпра. Побачиш сам. Завтра будемо у Тернополі, познайомитесь усі. Там і кияни будуть.

—Їх же нібито багато.

—Багатенько. Там дуже сильне підпілля, але вони вишлють лише одного. Звати Кирило, представився “бізнесменом-патріотом“. Конкретний і веселий хлопець.

—А більше ні про кого не відомо?

—Ще є такий собі Дубощит, філолог-сходознавець і журналіст…

—Політичний?

—Ні, ти що. Чи то спорт, чи то суспільство… Зрештою, вся його діяльність, як ти розумієш, ширма. Потім, там якась дівчина, теж сходознавець, а зараз не знаю, де працює. Вони раніше студентські страйки робили. От що дивно, завжди вважав, що цю революцію розпочнуть роботяги, а не студенти-теоретики, однак є і ті, й інші. Підпіллям керує людина на прізвище Чорний, колишній викладач, я розмовляв із ним по телефону і саме він вислав сюди бізнесмена Кирила. Цей Чорний – у глибокому підпіллі. І є такий цікавий кадр, як Павло Ганжа. Називає себе “мандрівним лицарем“ і вийшов на мене сам. Ну, і я на заході, ти на півдні, плюс іще купа незадоволеного народу.

—І оце ми завтра будемо знайомитися?

—Треба ж знати один одного. Може, з ' їздиш у столицю, там місцевих краще взнаєш. Дії скоординуємо, оберемо спільний орган управління. І – вперед, без паніки!

Вони в'їхали в чималеньке село й зупинилися біля пошарпаної дерев'яної будівлі, яка вочевидь мала виконувати функції вокзалу. “Перегінське“ – свідчила дошка на фасаді.

—Приїхали. – Старий обережно зліз із дрезини, трохи постояв, розминаючи ноги, у хмарці смердючого дизельного диму, і рушив, іноді спираючись на приклад автомата, через привокзальний яблуневий сад. – Далі на машинах, швидше буде.

В супроводі гурту повстанців вони обійшли пошарпану будівлю і опинилися перед двома групами людей. Кілька бійців, один із яких негайно почав рапортувати, і купка малечі, що з-за паркану – майже впритул – із характерною лише для сільських дітей відвертістю розглядала прибульців. Неборачко швиденько переговорив із командиром і через хвилину вже приєднався до Троммеля, котрий нудьгував у кабіні потужного армійського “кразу“. Його непокоїла одна думка.

—Пане генерале…

—В мене поки що немає звання, — посміхнувшись, Неборачко випустив кільце тютюнового диму у відчинене вікно автомобіля.

—Наскільки я розумію, — продовжував Троммель, — ваша участь і першість у повстанні дають вам право називатися лідером усього визвольного руху, командуючим нашими силами й кандидатом на пост Президента…

Дід не відповів. Востаннє затягнувшись, він викинув недопалок і дивився крізь запилену шибу на дорогу. Було чути, як повстанці, що вмощувалися в кузові, заспівали пісню на мелодію “Бандьєра росса“:

—Вперед, народе мій, через екватор

Неси свій чорно-червоний прапор.

Неси свій чорно-червоний стяг!

Бо то є волі і свободи знак.

—Якого там у сраку президента, — сказав нарешті Неборачко. – Я без карпатської води і тиждень не протягну. Чув пісню? Це я слова написав. Ну як?

—Та нічого, — ухилився Троммель.

—Ото ж таке. Старий я вже для командування, а стану президентом, то всіх затероризую, в кого телевізор з антеною вдома знайду. Командиром завтра оберемо когось із молодих, он хоча б тебе.

—А ви?

—А я, скажімо, штабом займусь. Завтра побачимо. Розберемося зі структурою…

До кабіни заліз той самий повстанець, що кілька хвилин тому вів дрезину. Вантажівка заревла і рушила вибоїнами.

—Обережно, Романе, — сказав шоферу Неборачко, підстрибнувши кілька разів на сидінні. – А то ще розтрясеш кістки кандидату в команданти Революційної Повстанської Армії. Чи тобі, Петре, більше подобається класичне наддніпрянське “отаман“? Петре, агов!

Троммелю снилися кораблі під червоно-чорними прапорами.

30 ДНІВ ДО ВИЗВОЛЕННЯ КИЄВА.

— Восьма Армія перейшла на наш бік! — забіг до намету ад“ютант. — В Чугуєві роззброїли гвардійців! Полтавська авіабригада оголосила про нейтралітет!

— Тихо, тихо, — Бірюк згорнув карту. — Що сталося?

— Перший заступник просить вас з“явитись у штаб, він отримав важливе повідомлення.

Штаб містився у будівлі Реабілітаційного центру нетрадиційних методів лікування на околиці Кобеляк. Сергій з двома охоронцями проминув погруддя засновника цього центру, кивнув вартовим і пройшов у підвал, де його чекав перший заступник. Першого звали Андрій, він прибився до полку Бірюка ще під Полтавою, сказав, що виріс у дитячому притулку, документів не має і хоче воювати. Бірюкова служба безпеки не змогла перевірити правдивість даних, бо Полтавська держадміністрація, перед тим, як здати місто, знищила всі файли і анкети на його мешканців. Полтава була батьківщиною Президента, тут він народився і виріс, тут жили його батьки, яких могли покарати за такого сина; тож усі архівні дані, навіть лікарняні картки й записи ДАІ, було евакуйовано або розмагнічено.

Але Андрій швидко довів, що він не засланий, не раз відзначився у боях, був поранений, організував перемогу в Ромодані над безкришними зеками із залізничного дисбату, під Миргородом захопив кілька бетеерів, і дослужився до командира роти. Коли у полку з“явилася та незрозуміла козацька мода на прізвиська, яка так бісила Бірюка, Андрій дуже хотів, щоб його прозвали Гамлетом. Ну й, звичайно, догрався до того, що отримав псевдо Омлет. Тоді ж Сергій призначив його начальником штабу. Вони разом розробляли операції і жили, в принципі, дружньо, суперечки виникали лише з приводу дещо еклектичних ідеологічних поглядів Бірюка.

Саме тому, зайшовши до кімнати начштабу, Бірюк чекав від Омлета чергового підколу, але той зустрів його надзвичайно серйозно.

— Важливі новини, — сказав він. — Міністр обо…гетьман війська подав у відставку.

— Тобто розстріляли? — засміявся Бірюк.

— Не знаю, — Омлет навіть не посміхнувся. — Харківщина повністю наша. Навіть гвардійці будуть воювати проти режиму. Неборачко вже там і щойно надіслав шифровку.

Бірюк пригадав слова ад“ютанта.

— Ми забезпечені авіаційною підтримкою?

— Маємо цілковиту перевагу в повітрі.

— Отже, можемо вийти на Правобережжя? — напівствердно запитав Сергій.

— Саме так. Завтра прилетить Неборачко і обговоримо план. Підпільники з Кременчугу кажуть, що місто сильно укріплене.

— А мости?

— Я думаю, заміновані, — Омлет нарешті посміхнувся, але якось ніяково. — Мені б хотілося звернутися з проханням.

Бірюк не звернув на це жодної уваги.

— Отже, той Неборачко не жартував, — замислився він. — Не повідомляє, коли познайомить нас з іншими? З цим, як його, Дросселем, з Дубощитом...

— Чи не міг би ти вислухати моє прохання? — голосніше повторив Андрій.

— Так.

— Я захворів і прошу звільнити мене з посади начальника штабу.

— Що з тобою?

— Голова весь час болить і бачу гірше, напевно, через контузію.

— До медиків можеш піти і сказать. Хто тебе лікував?

— Справа не в тім. Я не можу далі бути на керівному посту. Направ мене в піхоту.

— Ти що, смерті шукаєш? — запідозрив Бірюк.

— Та ні, — скривився Андрій. — Якщо боїшся цього, то відправ на кухню. Я не маю права бути у штабі.

— Я тебе зараз на медогляд відправлю, — Бірюк нервово відсунув стільця. — Може справді в тебе після контузії башню відірвало. В чому річ?!

— Як би тобі пояснити, — невпевнено почав пояснювати Омлет.

Бірюк раптом розсміявся.

— Омлетику, скільки тобі років?

— Двадцять, — з неохотою відповів той.

— А я на чотири роки старший, навіть на п“ять. Здається, я здогадуюсь, у чім річ. Коли мені було цванцішь, в мене теж голова боліла. Від розмишлєній. Я це називав „екзистенційні проблеми“. Вгадав?

— Справа не в тім...

— Всі твої аргументи щось дуже туманні, — перебив Бірюк. — Я зараз їду з хлопцями в розвідку на Кременчуг. Ти залишаєшся тут і думаєш над тим, як нам узяти місто і збарегти мости, хоча б один. І не забувай, що там нафтобаза. Увечері поговорим над твоїм проханням, може передумаєш. Ясно?

— Так, але навряд.

— Що навряд?

— Навряд чи передумаю.

— Побачим. Виклич пару кременчуцьких, поїдуть зі мною. І коли, нарешті, батька Б ірюка хтось нагодує?!

Розвідка саме виїхала за місто, коли Сергію зненацька захотілося по-великому. „Явно було щось несвіже, — похмуро думав він, сидячи у гайочку зі спущеними штаньми. — Або армійські консерви, або місцеве молоко.“ На шосе гуркотіли приглушеними моторами бронетранспортери. Біля Бірюка було троє солдатів, які розташувалися навколо нього і роззиралися на всі боки. Охоронці й почули першими раптове биття гелікоптерних гвинтів.

З боку Кременчугу з“явилися дві крапочки, що стрімко переросли у потужні військові вертольоти. Вони швидко підпалили ракетами обидва бронетранспортери, одна машина зникла у напрямку Кобеляк, а інша почала розвертатись над дорогою. Після закінчення її розвороту замість бетеерів на розплавленому асфальті стояло два палаючі смолоскипи.

На секунду Бірюк перетворився на величезний чоловічий статевий орган. Троє його охоронців теж припухли від такої швидкої зміни обстановки. Вертоліт тим часом зайшов на друге, ще ширше, коло. Сергій оговтався першим.

— Дай трубу, — прошепотів він охоронцю з гранатометом. Дочекався, коли машина з“явиться у просвіті між деревами і спокійно вистрілив у кабіну. Автоматники кинулися до місця падіння гелікоптеру, Бірюк кинувся защібати штани.

Рятувати вже не було кого — і бетеери, і вертоліт повибухали, пустивши в небо чорні стовпи диму. Стало тихіше — але з міста не долинало ніяких звуків. „Другий зараз повернеться“ — подумав Бірюк. Повстанці теж так вирішили, один з автоматників подав Сергію сумку з вистрілами. Бірюк вкрутив запал, вставив гранату в трубу і запитав гранатометника:

— Є оптика?

Той заперечно крутнув головою.

— Візьми мій автомат, — сказав Бірюк і захотів якось підбадьорити хлопців. З цією метою він рвучко склав, а потім підняв цілик на стволі РПГ, клацнувши ним, ніби запальничкою „зіппо“.

— Нам сьогодні везе, — підморгнув охоронцям.

Вони сховалися за дерева і стали чекати. Чекати довелося всього кілька хвилин. Вертоліт повертався низько, притискаючись до самої дороги. Пілот помітив догораючого товариша, але швидкості навіть не знизив, чи може не встиг. Граната влучила в мотор. Комп“ютер ще випустив кілька ракет, однак машина вже падала. Ракети вибухнули, не завдавши нікому шкоди. Гелікоптер пронісся над головами повстанців і м“яко гепнув просто в ліс. Звідти одразу ж вдарив автомат. Бірюк із товаришами доповзли до дороги, щоб краще роздивитись місце катастрофи. Вертоліт упав на дерева біля шосе, неподалік від бетонного монументу, що зображав трьох дебелих жінок у національному вбранні, тримаючих у руках коровай із сільничкою. Жінки стояли на метрових синьо-жовтих буквах, з яких складалося слово „Кобеляки“. За цим вказівним знаком і залягли пасажири збитої бойової машини. Було їх чоловік п“ять, ще двоє прикривали товаришів автоматним вогнем.

Бірюк швидко перезарядив гранатомет і промахнувся по трьом бетонним кобилякам. Одразу ж у землю біля нього вгрузла куля.

— Обережно, снайпер! — гукнув Сергій товаришам.

З боку райцентру з“явилися бетеери, зупинилися, не доїжджаючи до підбитих машин, і звідти посипалися повстанці. „Омлет їде“,— здогадався Бірюк.

Це виявився не Омлет, а командир першої роти першого батальйону. Доки його підлеглі оточували вказівний монумент, він швидко доповів Бірюкові, що сталося. Двадцять хвилин тому на штаб напали десятеро спецназівців із президентської гвардії. Пройшовши сторожові застави, вони пробралися в місто, знешкодили вартових біля будинку штабу і закидали його сльозоточивими гранатами та подібними спецзасобами. Забравши з собою Омлета, гвардійці підірвали будівлю і в загальному безладі, втративши всього двох чоловік, відступили до місця, куди за ними негайно прилетів вертоліт.

— Нікого з оточення не випускати, вогонь поки що не відкривати, — металевим голосом наказав Бірюк. Рація в бронетранспортері запищала.

— Бірюк слухає, — натягнув навушники Сергій.

— Доповідає повстанець Шило. Наші снайпери вже на деревах. Можемо знешкодити їхнє прикриття, двох чоловік, один з автоматом, інший з СВД. Решта окопалася під знаком в“їзду.

— Омлет з ними?

— Не видно.

— Добре, Шило. Поки що не стріляйте. — Сергій обернувся до командира роти. — Мегафона в нас, звичайно ж, немає? Обійдемось і без нього. Всім приготуватись, слухай мою команду.

Він поповз уздовж шосейного насипу, проминув своїх автоматників, що зачаїлися в бур“янах, а коли до ворога залишилося метрів п“ятдесят, перевернувся на спину. З насолодою розслабився на свіжій траві, позирнув у небо, заплющив очі і загорлав, перекрикуючи польову комашню:

— Гвардійці! Ви оточені! Дорогу на Кременчук відрізано бетеерами!

БТР бамкнув гарматою.

— Ви під прицілом наших снайперів!

Куля вискнула в бетон.

— І ще в нас є міномети!

Мінометники поклали міну неподалік від спецназівців.

— Віддайте нам нашого солдата, і ми збережемо вам життя! Виходити без зброї, з піднятими руками! Ми чекаємо!

Відповіді не було. „Невже не почули“,— з досадою подумав Бірюк. І тут з боку оточених тріснув постріл. Сергій почав було міркувати, що б це означало, коли тиша змінилася громом.

У гвардійців виявилося два гранатомети. Першу гранату вони вистрілили на голос Бірюка, іншою підбили один із бетеерів. Потім прочесали кулеметом ліс і кинулися вперед. Всі бігли в одному напрямку, влучно стріляючи і вигукуючи свої спецназівські заклинання. Андрія серед них не було.

— Вогонь! — заревів Бірюк.

Через дві хвилини він наказав його припинити. Доки повстанці забирали у вбитих зброю, Сергій пробіг до виритого під кобиляками окопу і знайшов там тіло Андрія.

Омлет лежав долілиць, руки стягнені за спиною наручниками. Бірюк перегорнув мертвого і побачив, що його застрелено в серце. З нагрудної кишені куртки Сергій витягнув портмоне, пробите кулею. Всередині лежала тоненька пачка гривень і посвідчення начштабу, видруковане на старому некольоровому принтері штабних писарів. Інших документів не було. Бірюк знайшов у кишені носовичка, витер портмоне од крові і вже збирався заховати, коли помітив, що з-під акуратної дірочки, куди ввійшов свинець, видніється якийсь папір. Він розрізав шкіру і дістав зашиті в портмоне фотокартки. Їх виявилося дві штуки.

До подібного повороту сюжету Бірюк був добре підготований десятками американських, радянських і вітчизняних фільмів, тож не сильно здивувався. Однак дозволив собі не повірити.

На першій фотографії були зображені Омлет і Президент. Вони стояли на фоні величезного панно — Хмельницький, оточений свитою, вказує шаблюкою за Віслу, а вздовж берега козаки вкопують прикордонні стовпи. Бірюк часто бачив цю картину в новинах, коли показували прийоми зарубіжних делегацій — вона висіла на парадних сходах Маріїнського палацу. На звороті виявилися два рядки з якогось поета часів УРСР: „Все на світі можна вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину“, написані твердою чоловічою рукою, і підпис. Почерк Бірюку був незнайомий, адже Сергій закінчив школу ще до Перевороту, а от підпис він добре знав з численних плакатів і “звернень до народу Київської Русі“.

Власне кажучи, це ще нічого не доводило, так само як і разюча подібність юнака і чоловіка на фотографії. Однак друге фото відкидало всі сумніви. Воно не було таким урочистим, як перше, явно знімали на дешевий апарат десь удома, на якомусь сімейному святі. Андрій обіймав за плечі жінку, трохи нижчу за нього, і вона з такою материнською ніжністю дивилась у об“єктив, що Бірюк не витримав і перегорнув фотокартку. На звороті не було нічого, крім дірочки від кулі, але жінку Бірюк теж знав. Усілякі благодійні фонди, культурні програми та інші речі, що ними, на думку іміджмейкерів, мала займатися дружина Президента.

Сергій схилився над блідим обличчям сина свого найлютішого ворога і поцілував його в чоло. Потім випростався і став думати, що йому робити з такими розкладами подій.

5 ДНІВ ДО ВИЗВОЛЕННЯ КИЄВА.

Шматки лайнера лежали розкидані по всьому полю, величезний хвіст догорав аж за кілометр десь під Бородянкою, одне потрощене крило засипало своїми уламками фермерську гречку, інше відвалилося лише на землі і впало просто впоперек дороги. Бронетранспортери вже проклали колію в об'їзд його та пасажирського салону, з якого надувним гумовим трапом з'їжджали на київську землю задовбані пасажири. Поле, скільки сягало око, було всіяне цілими й розірваними на шмаття валізами, сумками, ящиками та іншим багажем. Окрім того, можна було вгледіти одяг, білизну, матрьошки, набиті золотом і героїном, апельсини-мандарини, яблука-груші, гроші, ікони, ковдри, книги, окуляри, посуд, рятувальні жилети, клапті колісних протекторів та пасажирських сидінь разом з ременями безпеки, тіла пасажирів, які не врятувалися, їхнє взуття, випалені плями у гречці та ще багато цікавих речей.

Біля польової кухні Бірюк підвищував голос на штурмана літака. Крім слів „іменем революції“ нічого не можна було розібрати, а з вигуків штурмана до розуміння надавалася лише матючня.

— Літак російський, прямував до Амстердаму, — доповідав ад'ютант Троммелю й Дубощиту, які сиділи на штабній машині, — після втрати зв'язку з Борисполем намагалися самотужки без диспетчерів визначити напрямок, тут їх і збили.

— Наші? – запитав Троммель.

— Біс його знає, отамане! – виструнчився ад'ютант.

— Добре, хай цим займається Бірюк. Нагодувати і надати медичну допомогу. Виконуйте. – Троммель обернувся до Дубощита. – Ну, а далі?

— Коли я дізнався, що обидв і радіостанції знищено, а Варта вже вийшла на Чорного, я з власної ініціативи вирішив вибратися з міста до вас. Про свій задум не повідомив нікого в Проводі, навіть Матвія, бо в підпілля, здається, проникла державна агентура.

—Як Чорний?

—За Матвія не хвилюйся, вчора був на волі. Андеграунд ще живе, — сказав Дубощит і замугикав якусь пісню. – Слухай, любий Троммелю, — раптом затнувся він, — а нащо ви спалили диспетчерську?

—Це справа бориспільського підпілля, розробку операції здійснив Крапля.

—По моєму, це фігня, — пробурмотів Тарас, журливо помовчав трохи і пошепки спитав у побратима:

—Пане-товаришу, ти коли дівчину останній раз цілував?

—Іди до сраки, — теж пошепки відповів Троммель, а вголос лагідно сказав:

—Учора, — і хотів був додати ще щось, але якась тінь впала на його обличчя, волосся заворушилося й почало метлятись на всі боки. Дубощит відчув, що в нього на голові відбувається те саме, і вони попадали з БТР у гречку, щоб заховатися під днищем від можливого кулеметного вогню. Повстанці вже тримали під прицілом вертоліт, який розвернувся над штабною машиною і, демонструючи величезні снарядні діри в корпусі, поринув у гречане море. З кабіни виліз закіптюжений Крапля, скинув з плеча кулемет, обійняв Дубощита й Троммеля, повернувся до солдат і вигукнув:

—Баранів чекає різник, а воїнів, що рятують вітчизну – слава! Бориспільського аеродрому більше не існує. Смерть тиранії! – після чого пішов поміж повстанців, котрі мовчки дивились на нього, до Бірюка та вцілілих пасажирів, що юрмились навколо батька.

—Отже, ти люмпен, а люмпен-пролетарі не можуть бути революціонерами, — казав Бірюк якомусь худорлявому з довгим волоссям чолов' язі років сорока. Окуляри чолов' яги розбилися під час катастрофи і тепер він підсліпувато мружився, розглядаючи подерту шинель батька, обвішану значками та медалями.

—Подивися довкола, — продовжував Бірюк російською, — основною рушійною силою суспільства в капіталістичному світі залишається робітничий клас, який діє спільно з селянством та трудовою інтелігенцією. А робітничому класу з люмпенами зараз, як і в минулому, не по дорозі. У майбутньому вільному суспільстві люмпен-пролетаріат приречений на поступове відмирання. Лише в такому суспільстві його соціальна проблема може бути вирішена.

—Ви самі не знаєте, яким буде ваше суспільство, — наркоманськи посміхнувся довговолосий. – У вас ніколи не буде суспільства. Ви не можете дозволити собі бути вільними, або хоча б навіть щасливими. У вас нема ідеї чи певного сліпуче і нероздільно всеоб'єднуючого стержня. Людина – це ніщо, це гівно в ополонці. Але вона може вирости до Великої Вічності – якщо за її спиною встане дзвінка і глобальна…

—Ну что, Егор Фёдорович, — прочитав уголос Крапля, який щойно підійшов і роздивлявся квиток Бірюкового співрозмовника. – В Амстердам, отже, зібрались, у столицю сексуальної революції. –Він схилився й заходився розв'язувати рюкзак пасажира.

—Вічна Ідея, Вічна Істина, Вічна система цінностей, координат – як хочете. Тобто вся цінність індивідууму дорівнює цінності ідеї [2] , яку він уособлює, за яку здатен померти [3] , навіть ні…без якої йому не жити…

—Газети-касети, — Крапля сів на землю, — „Лімонка“, национал-большевізм, „защитникам Отечества посвящается“, ні хуя не просцю.

—Чим ширша, вільніша ідея – тим вона істинніша. І вічним є те, що є вільне, пронозливо вільне і справжнє. Сам ти люмпен, вас усе одно знищать, як знищували усіх раніше і ви це прекрасно розумієте і розуміння це теж заважає вам бути вільним або хоча б щасливим. Люта цивілізація героїв...

—Я щасливий, — сказав Крапля, встав і застрілив довговолосого. – Ти теж, батьку…Розпиздівся.

Втомлений Бірюк тоскно подивився на надувний трап, яким все ще з'їжджали люди, сказав зі злобою „Діснейленд, блядь!“ і закричав навздогін утікаючим пасажирам, що розстрілів більше не буде.

—Алая капель, — промовив Крапля, знову сів на землю і заснув.

100 ГОДИН ДО ВИЗВОЛЕННЯ КИЄВА.

За все своє недовге життя Чорний лише один раз бачив галюцинацію. Ще за України, як він був на другому курсі, його прямо з пари викликали в деканат, і в тісній аудиторії, обписаній англомовними матюками, Чорний мав бесіду з куратором їхньої студентської організації, тоді ще незалежної профспілки. Обійшлося без пропозицій працювати позаштатним “аналітиком“, людина з держбезпеки просто пояснила, що, поки в столиці проходить з'їзд Світового Банку, краще утриматись від будь-яких запланованих акцій. Щоб надати своїм словам більшої ваги, майор почав називати прізвища і адреси, виказуючи обізнаність із інтимним життям членів профспілки. Юний максималіст не витримав такого дешевого нахабства і вийшов, гордо намагаючись не дивитися на есбешника. Через три години Матвія забрали на кінцевій метро. Поліцейські (тоді ще мєнти) виявили дивний корпоративний дух із держбезпекою, відвезли до руведе, дали пару раз кийком, до вечора потримали в камері і, оформивши як дрібне хуліганство у п'яному вигляді, відпустили. Матвій устиг пройти метрів триста, тоді його наздогнали кілька стрижених мордоворотів, які швиденько розповіли фуцану, щоб він підв'язував свої мульки, бо ж валятись зарізаним у каналізації дуже неприємно і те пе * . Після цього його побили, чітко і по-діловому, усі на одного, чисто відпиздили. Щоб не вийобувався.

Отоді Чорний втратив свідомість, щоб узріти видиво.

Він побачив вуличний бій у античному місті. Важкоозброєні найманці у блискучих шоломах та запилених наколінниках тіснили захисників міста, а з пласких дахів жінки й діти кидали в них каміння, черепицю, плювалися й лили окріп. В одному з дворів воїн на ім'я Муцій домагався кохання дівчини на ім'я Клелія. Десь згори Чорний бачив, як вона пручалася і голосила, як у двір вбігло ще двоє велетнів у обладунках і почався поєдинок. Бійці важко дихали, самі цього не помічаючи. Крапельки поту бризкали в усі боки з обличь. Краплі крові бризкали в усі боки з мечів. М'язи перекочувались під засмаглою шкірою, вени синіли. Середземноморське сонце сріблило щити. Налякана дівчина заворожено дивилася на битву. Вітер розвівав її волосся та кінські хвости на шоломах. Воїн на ім'я Муцій був без панцира і один із супротивників пробив йому ногу вище коліна, вихопив меч з рани, завчено прикриваючись щитом, і відскочив, даючи простір для вирішального удару. Тоді заплакана дівчина на ім'я Клелія вбігла між ними і, хапаючись за липкі леза та пальці, просила припинити різанину. Опустилася на коліна над поверженим воїном і цілувала шию та лице. Її волосся прилипло до мокрого від поту обличчя воїна, пальці судомно стискались на складках червоного плаща, забризканого кров'ю. Кривлячись від болю, найманець цілував солоні очі незнайомої дівчини, цілував порізані пальці її рук, знеможено гладив її тіло. Кров з рани текла собі струмочком, в небі кружляли стривожені птахи і клубочився дим. У дворі античного міста у Матвієвій голові двоє цілувалися, не наважуючись серед гамору битви запитати ім'я один одного. Отаке колись приверзлося Чорному.

Тепер його майже не били, лише при затриманні дістав прикладом по пиці. Тортур не було зовсім, зате безперестанку кололи якусь гидоту, вмикали магнітофон і задавали питання. Дещо він їм розповів, але не все, тому що видіння повернулися.

Держвартові казилися, слухаючи Матвієві асоціативні ряди. Після другого уколу Чорний опинився в Перу і разом з загоном повстанців здійснював рейд у Колумбію. Командував загоном чомусь старий Жижка з Таборова, схожий на Фіделя Кастро, у плямистому однострої і з мушкетом. Поряд з Матвієм крізь джунглі продиралися і Сандіно, і Гусман, і Маркос, і сам команданте Гевара, зовсім не схожий на плакатного рейнджерського Че. У конопляних полях воювали з наркомафією Гарібальді з другом Спартаком, марксист Нестор Серпа з анархістом Нестором Махно. Шухевич у мазепинці прикривав кулеметним вогнем Сапату в сомбреро. Жанна д'Арк перев'язувала колоті рани Марату, а Ясір Арафат виніс з полю бою важкопоранену Ульріку Майнгоф. Чорний саме йшов у розвідку з Оджаланом, Боліваром і Хо Ші Міном, коли видіння зникло, змінившись страшенним головним болем.

–Who are the leader of the Shulavska brigade?

–Хто керуючий Шулявською бригадою? – переклали запитання і злий сам на себе Чорний відповів. Міцно пахло чоловічими парфумами, від чого голова заболіла ще сильніше.

–Прізвище ім'я по-батькові, рік народження бригадира?

–Павло Архипович Ганжа, рік не знаю, – чесно сказав Матвій і вирішив говорити правду якомога меншими дозами, щоб її витягували з нього багатьма запитаннями.

–Номер Шулявської бригади?

–П'ятий, – тупо відповів Чорний, дивлячись на свій закатаний по лікоть рукав, і задумався, що він ще устиг вибовкати.

–Склад?

–Склад боєприпасів.

–Адреса?

Матвій, не довго розмірковуючи, назвав адресу явочної квартири, де його схопили. Цього разу іншомовна шишка не чекала перекладу.

–What does the Fifth brigade consist of?

Чорний ввічливо почекав перекладу і, намагаючись обдумати відповідь, сказав:

–З боївок і осередків.

–Кількість боївок?

–Не знаю.

–Приблизна кількість боївок?

–Може десять. Не знаю.

–Хто знає?

–Напевно, Ганжа.

–Чому напевно?

–Вони автономні і командири можуть ділити їх на власний розсуд.

–А осередки не автономні?

–Ні.

–Вони підкоряються бригадиру?

–Так.

–Кількість осередків у Шулявській бригаді?

–Чотири.

–Назви, імена командирів.

–П'ятдесят перший осередок, – із задоволенням почав Чорний, – імені командира не знаю. П'ятдесят другий осередок, імені командира не знаю. П'ятдесят третій осередок, імені...

–Годі. Адреси явочних квартир для зустрічі з бригадирами.

Чорний повторив уже сказану адресу. Це було чистою правдою.

–Дякуємо. Інші адреси?

Холодніючи і намагаючись говорити повільно, Матвій назвав ще одну, потім назвав ім'я зв'язкового.

–Вам би слід було покінчити з собою, містер Чорни, – задоволено сказали за спиною. Запитання повторилося. Матвій розкрив уже рота, щоб назвати ще одну адресу, коли відчув, що може цього й не робити. Але сидіти прив'язаним до стільця з відкритим ротом теж не личило повстанцю.

–Майно революції – цінний Живий бойовик повсякчас. Сьогодні найбільшого чину...

На знак перекладача пані у білому халаті з не по-жіночому

розвиненими м'язами тріснула ампулою і швидко зробила укол.

–...Вона зажадає від нас.

Ліва рука затерпла. Невидимий іноземець вислухав переклад віршу і, замість запитати адреси інших явок, раптом сказав:

–Для зустрічей з ким призначена явка Каховки?

Каховка – це було псевдо зв'язкового тієї явки, яку він щойно здав. “Отже, про ту, де мене взяли, вони все знають,“ – подумав Чорний, в той час як його язик слухняно вимовив:

–З Ганжею.

–Ще з ким?

–З Дубощитом.

–Ще з ким?

–З Очеретом, – Матвій нарешті роздивився блакитну нашивку з тризубом та проекцією земної кулі на рукаві у перекладача і зрозумів що до чого.

–Хто такий Очерет?

–Бригадир Восьмої бригади, – радісно відповів Матвій, відчуваючи, що знову провалюється в інший, вже звичний світ. Представник ООН ще не встиг закінчити нове запитання, а Чорний вже опинився

на бруківці в центрі столиці. Він упізнав час і дійових осіб – одне з перших масових заворушень після Перевороту, акція громадської непокори під керівництвом Студентської Оборони. Вони називали себе інсургентами – наївні першокурсники, які начиталися Хвильового і Маркузе. Того ж дня вони повірили в перемогу.

–...провокації екстремістських елементів. Поширення провокаційних чуток і закликів до населення створило абсолютно нестерпну обстановку в місті. Цим скористалися провокатори і кримінальні злочинці, які пустили в хід автоматичну зброю, пляшки з запалювальною сумішшю. Дії погромників з усією очевидністю говорять про те, що ці небезпечні провокації були зазделегідь заплановані. Протягом останніх днів...

Стовогнів люто вилаявся і Чорний докірливо подивився на нього.

–Що таке? – Кирило спостеріг той погляд. – Романтика тут нафуй не потрібна. Треба шукати автомати.

–Тоді скажуть, що ми використовували пересувні ракетні комплекси, – засміявся якийсь студент.

–Та де ж їх взяти? – зі злістю вигукнув Стовогнів. З усіх боків на нього зашикали.

–Більшість хуліганствуючих елементів були в нетверезому стані, – суворим голосом продовжувала диктор, – на попередження комендантських патрулів не реагували, поводилися провокаційно. Безчинствуючі групи підпалили кілька тролейбусів та автобусів, використали їх для спорудження загороджень.

–Ти знаєш, як буржуї називають наші барикади? – змовницьки прошепотів хтось поряд з Матвієм.

–Як? – щиро поцікавився інший хтось, давлячись сміхом.

–Загородження! – обоє зареготали.

–Спроби з боку військових присікти хуліганські дії успіху не мали. (Тепер заусміхалися всі – М.Ч.) В результаті злочинних дій екстремістів серед громадян є вбиті і поранені. Ця трагедія – прямий результат найгрубіших порушень Конституції Київської Русі і провокаційних підбурювальних дій в умовах режиму надзвичайного стану. У листівках, розповсюджуваних найманими агентами...

–Вбили когось з наших? – на ізмєні запитав Чорний. У підворітні, де вони стояли, страшенно смерділо сечею.

–Здається, ні, але “швидка“ забирала якихсь людей, – відповів Зухвалий, прес-секретар Оборони.

–Ти чому не з журналістами? – погрозливо мовив Стовогнів.

–Та ну їх, – вилаявся Зухвалий. – Вони тільки про розбиті вітрини й питають.

Очі Стовогнів недобре заблищали.

–Хто?! – заревів він і раптом вихопив меча. Натовп відсахнувся, пропускаючи Кирила у посіченій кольчузі, котра зблискувала з-під червоного корзна з нашитим білим хрестом, із срібним шоломом під пахвою та сяючим лезом у правиці, обвішаній малесенькими дзвіночками.

Чорний, анітрохи не здивувавшись, провів його поглядом і запитав у Зухвалого, що чути від інших.

–Очерет в порядку, так само, як учора. Вночі їх ніхто не чіпав. До Дубощита приєдналися дві сотні з сорок другого училища, він їм виділив три будинки на Гончара і парк, – доповів Зухвалий, чухаючи голену потилицю, яка робила його схожим на писаря рєпінських запорожців.

–Про автомати це правда?

–Ні, звідки ж у нас автомати. Може, гумові кулі? Але поліцаї теж не стріляли... Хто там свистить? – він задер голову.

Сходи загуркотіли і в підворітню влетів Албан.

–Ідуть, – видихнув він.

З усіх вікон летіли спальні мішки та ковдри, дівчата їх збирали, щоб відести до головного табору, і заважали Чорному бігти вперед.

–“Космонавти“, п‘ять автобусів, – хекав Албан. – Те саме у Дубощита.

–Очерет?

–Передають, що спокійно. В них теж все напоготові.

–Ти бачив снайперів?

–Немає, ми обдивились добре.

–Добре…Де Стовогнів? Кириле! Кириле! – загукав Матвій і пожалкував про це. Спортивного виду журналюга загородив їм шлях і з ходу взяв бика за роги:

–Вшисткє новини паньствове, Киювська філія ПАП-СіЕнЕн. Пане провіднику, наскільки чинним є те, що ребеліянти… – він відступив, щоб Чорний втрапив у кадр оператору, і цим негайно скористався Зухвалий. Він тицьнув журналісту листівку з болдованим заголовком “Голодування = колаборація. Єдиний шлях – революція!“ і сказав:

–Всі питання на прес-конференції. О дев‘ятій на тому ж місці.

–Албан, будь-ласка, знайди мені Стовогнів, – промовив у камеру Чорний і вони побігли далі. З боку кварталів Дубощита захлинався мегафон. Дівчата назустріч уже не траплялися, плеєри не грали, обличчя посерйознішали.

“Космонавти“ стояли у кілька рядів за п‘ятдесят метрів від інсургентів. Із закритими заборолами і опущеними до ніг щитами вони видались Чорному схожими на середньовічних дружинників. Мікрофон замовк.

Кілька секунд панувала тиша.

–Чи багато серед наших п‘яних та обдовбаних? – пошепки запитав Зухвалого Чорний, і “космонавти“ рушили з місця. Від Дубощита раптом почувся гуркіт і крики. Це підстібнуло поліцейських – вони перейшли на біг, попритулявши щити до шоломів. Пластик ритмічно постукував, чоботи гупали бруківкою. Матвій озирнувся на всі боки, інсургенти стояли спокійно, стискаючи металеві кілки. На сусідній вулиці вже гукали “Воля!“ і гуркотіло каміння.

Залишалося метрів двадцять. “Кидай!“ – закричав Матвій і з задніх рядів полетіли шматки цегли та інші важкі речі. Вони трохи призупинили копів – ті стишили хід, закриваючи щитами голови. “Три-чотири“, – скомандував Чорний і в сто молодих горлянок вони заревіли “Воля!“.

Разом з усіма Матвій ударив у пластикову стіну щитів першого ряду, ухилився від пролітаючого кийка і так гепнув просто в шолом “космонавту“, що той заточився. Кілки інсургентів були довшими за поліцейські кийки, місця на площі вистачало, і досить швидко кількісно переважаючі студенти розчленували колону “космонавтів“, змусивши копів перейти до оборони. Впало кілька поранених, їх виносили санітари. Матвій теж отримав кийком по руці, пекло немилосердно, але він тримався, щоб не підводити своїх напарників. З його п‘ятірки всі поки що були на ногах і нависли на трьох поліцаїв, котрі стали спина до спини і лише відбивались.

Справи пішли занадто добре, і тому ніхто не здивувався, коли в інсургентів полетіли пакетики з “черемхою“, а деякі “космонавти“ заходилися порскати ту гидоту з балончиків.

Чорний, зі щемом згадавши шкільні уроки військової підготовки, вигукнув “Гази!“, що прозвучало прямо як “Гади!“, і народ почав висмикувати з кішень мокрі хустки, закривати очі рукавом і досить безладно відступати, коротше кажучи, тікать.

Кілька секунд копи натягали свої хитромудрі респіратори, а коли повидихували і відкрили очі, то крізь скельця вгледіли своїх заплаканих від газу супротивників, точніше порепані підошви їхніх кросовок і “десантних“ черевиків.

Слід зазначити, що це не вразило “космонавтів“ – вони ще й не таке бачили. Перешикувавши (як учили в академії) ряди, вони ломанулися навздогін і забігли (що заборонялося на навчаннях) слідом за інсургентами у вулицю. Командири швидко зорієнтувалися, мегафони проревіли наказ, але було вже пізно. З вікон студенти почали шпурляти униз все, що попадало під руку. У мареннях Чорного це був посуд і чомусь товстелезні книжки без назви, однак очевидці згадують і про різноманітні меблі. Особливо запам‘ятався багатьом велетенський сервант. Його киданули вже після того, як копи збудували (як учили в академії) зі щитів черепаху, і він висадив на ізмєну їх усіх. Найбільше дісталося одному з мегафонних крикунів, котрий вражу радість в цім бою побачити не зміг у зв‘язку з втратою свідомості. Зате інші побачили.

Очманілі від ударів та мокрі від потоків води (її виливали з балконів просто ночвами, утворюючи невеличкі водоспади) “космонавти“ раптом зіткнулися з шеренгами бійців у протигазах. Протигази були розмальовані аж ув очах рябіло, а їхні власники швидко витіснили копів на площу, де й змусили останніх удатися до ганебної втечі.

Потім Чорному примарилася вона.

THERE SHE GOES

( інтерлюдія про любов)

Серце виб ' є ребра, осліпнуть всі дозори

Мозок запалає, кров заструменить

Заревуть мотори, вибухнуть контори

І далекі гори упадуть за мить.

Посивілі брови знову стануть чорні

Березовим соком проллється бензобак

Комірець пришию, поцілую в шию

Кулемет підтвердить, скаже “так-так-так“.

Там іде моя піхота

Там ідуть бойові слони

Там полків залізних роти

Там ідемо ми.

Затріпочуть крила, виросте могила

Хрещатий барвінок, заквітчаний хрест

Загоряться очі, здохнуть тамагочі

Будуть білі ночі на Чорнобильській АЕС.

Башта обернеться, наводчик матюкнеться

Босому нелегко на розпеченій броні

Нести свою вахту. А в ракетну шахту

Кину я гранату – і кінець війні.

ОБ' ЄДНАНИЙ.

Хай простить нам милостивий чительник незацнеє теє преривання оповіді о валечнім Матфеї Чорнім, але події тим временем вельми важнії для кроніки нашої у Києві учинялись.

Бяху во время оно в градах і весях україно-руських помніки старожитнім діянням воїнським. Ніції з них і зараз видіти можемо, леч не всі, занеже якісь і розбиті суть под час браней за от'ятіє вольностей народних. Бяше такий монументум і в стольнім Києві – на Шулявці, ведле Брест-Литовського шляху, альбо ж прошпекту Перемоги – на фундаменті гранітнім махіна воєнна, танк нарекомая.

І сушив Дубощит мізки, печалячись о побратимі своїм, і нічого не міг вимудровать. І домізковався він до того, що, понєваж войско народне ще далеко, а товариш под арештом у небезпеці зільній є і смерті в лице зрить, то нема і єму чого чекати, а слід офірувати все, навіть живот свій, аби побратима з темниці супостатової вирятувати.

І, помолившись, прийде до танку з каністрою пального. Пришедшу ж, зчудувався вельми, убо обачив ведле танку Павла Ганджу, полковника шулявського, славного воя і характерника, і був ним сердечне увіншован.

“Так оце і є той самий Ганжа. Що ж він у біса тут робить?“ – подумав Дубощит і вголос сказав:

– Дуже приємно. Не підкажете, як звати батьків Чорного?

“Ти диви яке завзяте, – схвально подумав Ганжа. Чекаєш тут півтори години, а він ще й перевіряє тебе“, – а вголос сказав:

– Не чекав Вас тут побачити, пане-товаришу Дубощит. По

батькові Володимирович, а маму й не знаю.

Єгда зустрівшися, подивиша на мотор воєнної махіни, увиділи, же механізм увесь справний і пального magnus numerus est, і снаряди до армати, й інша військова амуніція зладована. Тоє убо все зобачившу, сповнилися подивом велцим і сприйняли ово як знамення майбутньої вікторії.

– Ого? – зачудовано спитав Дубощит, промовчавши про те, що Ганжа, певно, прийшов раніше, і то не один, і не прийшов, а приїхав, і привіз снаряди, коробки з кулеметними стрічками, рацію (чи відремонтував?), одне слово, не менше місяця він тут тусувався і все готував.

– Чудо, – прошепотів Ганжа і перехрестився, промовчавши, в свою чергу, про те, що все це добро він знайшов всередині бойової машини годину тому, і його участь у підготовці танку до військових дій обмежилася досиланням снаряду в казенну частину гармати.

Тако подумавшу Ганджі й Дубощиту, обнялися і пред собою вслух вимовили: “Вперед“. По цьому напучуванню сів Ганджа яко старший до армати, Дубощит же за кермо, і побратима рятувати з гонором од'їхали.

Того ж дня возсташа в Києві інії інсургенти, а провідником бяше в них значний військовий товариш Михайло Федорович, прозиваємий в людях Сотником, альбо Центуріоном. Регімент Центуріонів, зібраний у Пущі-Водиці, найскорішим маршем пробившися през північні ліси, захопил на Ірпінській залізниці депо. Бувшу му захоплену, двома електричками борзо рушили, щоби вокзал узяти і подлуг задуманого плану в центр міста внити. Леч на Борщагівці оперлися о заслони вражії кріпкії, і бисть січа великая, і много тогда паде люду, і вернувся Сотник з жолнірами до Святошиного.

– Попросіть, будь-ласка, хай потяг передадуть на Святошино, – перекричав вибухи Центуріон, зауважив, як зло перекосилося спітніле обличчя ад'ютанта і гаркнув йому на вухо:

– Ми – андеграунд, розумієш! Андеграунд!

А що був мужем едукованим, то сказав “Non in terra, sed sub terra“, сеєсть лациною “Аще не на землі, то під землею“, і захопиша інсургенти станції метро від Новобіличів до Святошиного. Сіє зробивши, прицепиша до метрополітенських потягів узяті на залізниці паротяги (зане враг метро обезструмив); і, мушкети з фузеями во вікна повиставлявши, на всіх парах у темряві підземній до бою рушили.

…висловлює щире співчуття сім'ям загиблих і потерпілих…

…у виконанні спільного проекту Інесси Дарт і гурту “Гампті-Дампті“ на восьмій сходинці найпопулярнішого національного супер…

…Увага, сімдесят третій! Через вашу зону рухаються двоє підпільників. З великими рюкзаками! Руки в штанях , обличчя рішучі …

…She was a princess, queen of the highway…

…інформацію про те, що всі заручники внаслідок штурму села були звільнені, а терористів було вбито і частково взято в полон…

…тепер про погоду в столиці та око…

…everything I do, I do it in the rhythme of your heartbeat. Yeah! Oh, darling. All together! Everything I do…

…нові загони заколотників на підступах до міста. Збройні сили республіки перейшли у наступ і завершують оточення…

…Месіанської Церкви Спасіння з Повним Євангелієм, преподобний Джон Булл у програмі “Вічне Світло…

…Громадяни! В інтересах збереження громадського порядку, гарантування особистої безпеки громадян звертаюсь до вас із настійним закликом зберігати спокій, не піддаватись на провокації, підбурювання до непокори, від кого б вони не виходили…

…була суперхітова команда семидесятих “The doors“ та її безсмертний лідер Джим Моррісон, якого в народі прозивають Доррісоном і який, до речі, давно вже відомий в ю-ес-ей, тобто в се-ше-а не тільки за випиті пляшки та випалені джойнти, а й як знаний американський поет, такий собі Тарас Шевченко.., ну а мій час в ефірі закінчується, і після реклами…

…Пропустити, не чіпати під жодним приводом! Тримайтеся, хлопці, ми вас не залишимо. Сховай пушку, ідіот! хочеш, щоб пів-міста к фуям вибухло?!

…Эти поцелуи – только начало. Только начало нашей любви. Знаю ты придёшь – но этого мало. Этого…

…ультрареволюційні та ліворадикальні формування…

…стала минулорічна “Міс Кошерна Їжа“ Мілена Маленкович, яка й виграла головний приз – подорож до…

…Сонце на стінах, сонце на стелі. Танець пінгвіна, страшно веселий…

…давайте рішучу відсіч тим, хто розпускає різноманітні чутки, вигадки, намагається втягти якомога більше людей, особливо молоді, в ексцеси, які загрожують тяжкими наслідками. Комендант міста Києва, генерал-полковник Кирик. Ми передавали звернення коменданта…

…Только начало нашей любви…

…тримайтесь, тримайтесь, хлопці, вони вас не зачеплять. Спецзасоби не застосовувати, зброю не застосовувати, не розмовляти, та відійди,бля, в під'їзд, дурню, він он як на тебе дивиться…

…Срєдства усілєнія відправлені…

…хай ідуть,хлопці, хай ідуть, ну його в баню, не чіпайте їх, бо всім пиздець, їм тіки привід дай. Спокійніше, вони майже пройшли, не дивіться туди, можете розслабитись, ну все, пронесло, приготуватися сімдесят шостий, вони у вашій зоні…

…конкурс анекдотів від “Радіо Стиль“…

…я завжди спокійна, і не обмежую себе в жодному русі. “Діп інсайд“ – безмежна свобода!..

…Так що ж святий апостол хоче нам сказати цими словами? Звернемося до “Ефесянам“, розділ другий, вірш…

... усі таємниці Вашої долі. Телефонуйте вісім-дев'ятсот...

…із саундрека до цього бойовика, не менш популярного, ніж сам фільм. Вічний бунтар, ніколи не старіючий Нік Кейв, якого у неформальних колах модної молоді називають Микола Печеря, композиція з альбому…

…заворушення, що мали місце в столиці останніми днями. Комендант міста генерал-полковник Кирик звернувся до мешканців Києва із закликом не піддаватися на провокації заколотників. Прес-служба Державної Варти підтвердила факт затримання лідера терористів Матвія Чорного і запевнила громадян у тому, що ситуація перебуває під цілковитим контролем…

…Доброго ранку, з вами Сашко, програма “Новини з асфальту“, вічно прямий ефір. Одразу ж почнемо з найгарячіших, найсвіжіших новин, так би мовити, з наболілого. Володя на червоному “пежо“ повідомляє, що на Голосіївському проспекті величезна пробка, від “Загреба“ і аж до Виставки, і радить своїм колегам скористатися Деміївською або, якщо вони їдуть у напрямку Лівого берега, Вишневською розв'язкою і не звертати з Васильківської траси. Дякуємо Володимиру і, до речі, про Лівобережжя. Інкогніто в “деу“ повідомляє нам приємним жіночим голосом, що на розі Бажана-Донцова працює джерело випромінювання “поліцейська хвиля“, і рекомендує не перевищувати в цьому районі допустиму у місті швидкість. Ігор на білому “нісані“ стверджує, що проспектом Перемоги у напрямку центру рухається ТАНК?! Під ЧОРНО-ЧЕРВОНИМ ПРАПОРОМ!?

Треба ж було якось позначити, що це революційна машина. На башті, щоправда, був напис “За Батьківщину!“, але Дубощиту цього здалося мало. Прапор він приніс з собою на металевому стержні, а Ганжа швиденько його прикріпив, доки вони виїхали з парку.

Прогуркотіли під Шулявським шляхопроводом та й пої.

Спершу Ганжа підпалив будівлю банку “Центральний“ (ну, де раніше був Центральний гастроном), потім ще якийсь банк, весь викладений мармуром, а тоді повернув ствола ліворуч і вліпив кілька гарячих у новозбудований палац окружної адміністрації.

І почалося. Дубощит навіть не встиг перепитати Павла, чи той добре повісив прапор, як почалося.

Просто необхідно було дати іскру. На тракторному заводі “Більшовик“ (насправді там робилися ще й системи наведення для індійських балістичних ракет) охоронців роззброїли в тридцять секунд. Студенти МедУніверу ринули з корпусів прямо в білих халатах і через п'ятнадцять хвилин уже браталися з працівниками Зоопарку та курсантами Інституту Сухопутних Військ. Політехніки ні з ким брататися не хотіли. Вони хотіли помститися режиму і деяким його представникам зокрема, тож протягом тих самих п'ятнадцяти хвилин за танком вишикувалася колона легковиків і вантажівок, захоплених розлюченими студентами. Революційна зараза стрімко поширювалася містом.

Біля Повітрофлотського проспект був вільний від транспорту вже в обидва боки. А на площі Перемоги по танку пульнули (і не раз) з гранатомету. Ефекту несподіванки не вийшло.

НАРОД.

Спершу невелике звернення до субскрибентів. Ще раз вибачайте, що змушені так несподівано обривати нашу баєчку і вставляти якісь незрозумілі документальні кадри. Дозволимо собі нагадати шановним слухачам, що ці неоковирні шматки спогадів народжуються у галюцинуючому мозкові Чорного, який лежить у камері на Володимирській, обдовбаний заморськими уколами, і його то глючить, то попускає. Так от, ми зупинились на тому, що Матвій марить студентськими роками і вуличними боями з поліцією. Справді, був такий епізод у його житті. Тож продовжимо.

Друга черга складалася з простих копів, у звичайній формі, з прозорими щитами, свіжообписаними словом “Поліція“. Поліцаї самі соромились того напису, їм уже навіть хотілося знову називатись мєнтами, бо це прізвисько встигло втратити свій зневажливий відтінок – під час Перевороту деякі бунтівні відділки виступили на боці парламенту. Розлючений Президент підписав указ про створення поліції і Держварти. Службовці останньої організації саме забігали по площі з камерами, прикидаючись репортерами. Передні ряди інсургентів швиденько заховали свої пики за хустками і гірськолижними шапками.

Справжні журналісти теж заходилися знімати поле бою, тому Зухвалий зі своїми хлопцями вивісили з дахів величезні плакати, зшиті з простирадел і розмальовані фарбою. Той, що висів ліворуч, повідомляв глядачам: “Лондон 1984 – НІ. Париж 1968 – ТАК. Студентська Оборона“. Правий транспарант призначався для західного телебачення – “15.3. No one shall be subjected to torture or to inhuman or degrading treatment or punishment“ і ще кілька дрібніших винаходів юних спеціалістів з революційних паблік рилейшнз.

Прибіг схвильований Стовогнів (звичайно ж , без меча й кольчуги із дзвіночками) і роповів, що Дубощит вистояв і всі начебто живі, а вітрини ніхто не бив, п‘ятіркові клянуться, повний порядок.

–Де ти лазив, повний порядок? – дорікнув Чорний.

–Як і домовлено, готували з Албаном наступний хід, – почав виправдовуватися Стовогнів, потім спохопився. – Слухай, що за наїзди?

–Все, все, ніяких наїздів. Кажи.

–Зухвалий просив передати, що молодіжна організація “Правого центру“ хотіла примазатись.

–Це ті, що місяць тому скандували “Пе-ре-мо-га“? Ці? Руський! народ! не знає перешкод! “Молоді правоцентристи “?

–Так. Чи лівоцентристи? Забув. Одне слово, хотіли листівку спільну випустить.

–“Русь – у Європу! Росію – в Сибір!“? Добре, це потім. Що там у тебе – воду не відключили?

–Ні. Ми готові. А якщо пожежників пустять ці свині ?

–Спалимо “молотовим“.

Загін поліцейських очистив площу від преси. З-за автобусів виїхав бетеер, зелений, як жаба, з білими колами на колесах і номером з двома нулями. На броні сиділи десантники з автоматами у блакитних бронежилетах поверх форми. З люку виліз золотопогонний дядько в папасі, і десантники миттю прикрили його якимось щитом, так що видно було лише голову, та й ту раптом затулив мікрофон.

–Молоді люди, – ревнув золоті погони. – ваше зібрання є протиправним і незаконним. Ваші дії суперечать конституції.

–Конституція – брехня, – вереснув хтось ззаду. Дядько наїжачив вуса.

–Я людина військова і слів на вітер не кидаю. Але мені б не хотілося знову вдаватися до крайнощів. Даю вам стовісімдесят секунд, щоб почати припиняти протизаконні дії. Час пішов.

Чорний трохи почекав, дав команду, і золоті погони, котрий демонстративно дивився на годинника, навіть здригнувся від трикратного “Воля!“

Прокотилася луна. Поліцаї напряглись.

Військовий чітко вичекав обіцяний час, підняв мегафон і звернувся до копів. Напутнє слово перед битвою було коротким і зрозумілим:

–Розігнати! Тих, хто в масках – калічити!

І знов щось перемкнулось у Чорного в голові. Замість шеренги поліцаїв він побачив [4] купу воїнів у панцирах, зі щитами і таке інше. Насувалися, розмахуючи мечами, деякі кинулися в будинки, підкоряючись наказам вождя. Вождь сидів на величезному верблюді, вимитому і в дорогоцінній збруї, блищав золотитми наплечниками і горлав незрозумілі слова у срібний рупор. Тварину, яка бризкала слиною, тримав за повід охоронець у чалмі, ще двоє стояли обабіч з напненими луками, у зубах по стрілі, шукали очима загрозу. За верблюдом виднілися слони з бойовими баштами на спинах, звідти летів грецький вогонь, від якого нестерпно різало очі. Знову довелося скористатися протигазами.

Пращники спрацювали без команди. Град каміння вилетів на поліцейських, але ті були напоготові, поприкривалися і продовжували бігти.

–Атас! – перелякано загорлав Чорний і всі підхопили, – Шухер! Тікаєм! Чіца!

Вони добігли до початку вулиці, де їх чекав загороджувальний загін. За кілька секунд перед атакуючими виросла така собі баррикада з чого-попало. З вікон повикидали решту меблів. На дахах теж ішов бій. Транспарант з цитатою з Декларації Прав Людини було скинуто, але незайняті в бою на площі кинулися на допомогу товаришам і інсургенти потіснили дружинників, чи то пак поліцію.

Наземні ж копи заходилися долати неочікувану перешкоду. Ось тут і настав зоряний час Албана і Стовогнів. Їхні команди викотили водомети – і бризки, відлітаючи від щитів, засяяли веселкою у променях вечірнього сонця.

Поліцаї, вибачайте на слові, обламались. Не даючи їм оговтатись, усі гуртом взялися за справу, перемога, перемога, прокотилось і лягло до ніг, вставай, хтось штурхонув Чорного, потім його вели підземними тунелями, притримуючи, щоб не заточувався, доки кинули у великому приміщенні без вікон, заставленому ящиками з іноземними написами, і перш ніж знову впасти в нірвани темний кут, Матвій раптом згадав, що у Зухвалого зараз псевдо Залізо, а Албана після тих подій депортували до рідної Нігерії, як же його насправді звали, Вунна Кіав Хтін, якесь таке чудернацьке прізвисько; і це було якраз перед початком урядової кампанії з очищення етнічних кварталів.

ЗАВЖДИ.

Ефекту несподіванки не вийшло, – почув Дубощит у навушниках і заїхав за ресторан “На Євбазі“. Універмаг “Україна“ лише відчинявся – відвідувачів не було – охорона здалася. З першого поверху готелю “Либідь“ хтось намагався зашкодити наступаючим автоматною чергою. Туди полетів снаряд і кинулися повстанці. На даху цирку теж з'явилися людські фігурки, але Дубощит їх не помітив, бо висунувся до Ганжі, щоб обміркувати подальші плани. Ганжа вже сидів над рацією і посилено координував.

– Мої хлопці контролюють Сирець і Куренівку, – сказав він. – Троммель в Студмістечку на Ломоносова, Бірюк у Чапаєвці. Шулявка, Вигурівщина, Позняки – в руках міського підпілля. Більшість людей на нашому боці. Мешканці Караваєвих і Борщаги ведуть бої з урядовими військами вздовж залізниці й нібито перемагають. Чоколівські підпільники стримують на Солом'янці поліцейських курсантів. Інститут ВПС наш, так що з поліцаями розберуться. Новобіличі й Академмістечко повністю очищені від урядових і поліції анархами Центуріона. Швидше за все, Лук'янівка скоро теж опиниться під нашим контролем, а тоді з'єднаємось із Подолом і дотиснем. Бірюк допоможе Печерську, Кисіль – Дарниці, Крапля на підході до Мінського масиву, а якщо тебе цікавить Очерет…

– Павле Архиповичу, – ввічливо перебив Тарас, – чи не могли б Ви підказати, звідки оце так по нам луплять.

– А біс його зна, – невдоволено й весело пояснив Ганжа. – От ми зараз подивимось.

Стріляли з хмарочосів-близнят [5] Торгівельно-офісного комплексу, якими розпочинався бульвар Шевченка. Захисники були чудово озброєні і вміло оборонялися, змусивши повстанців залишити дахи цирку і готелю. “Професійні військові“, – з дурнувато-розумним виразом обличчя подумав Дубощит і хотів був донести це міркування до свідомості Ганжі. Але той знов прикипів до навушників, скинув очима на Тараса і сказав:

– Командири твоїх осередків чекають тебе біля входу в метро.

Дубощит схопив автомат, випірнув назовні і згадав, що забув подякувати за інформацію. Потім плюнув на свою ввічливість, вискочив з-за ресторану і скотився в підземний перехід.

Не можна сказати, що людей там було дуже багато – більшість уже рухалась Воровського та Жилянською, однак навколо скляної стінки метро і зовні, і всередині купчилося чимало народу. П'ятеро Тарасових сотників гордовито сиділи під написом “Станція “Площа Перемоги“. Побачивши командира, вони схопилися на ноги й відсалютували.

– Двадцять перший осередок, командир Залізо…

– Годі. Вільно, спочинь. Отже, діємо таким чином, – розпочав Дубощит, і тут всі почули шум і крики з глибини станції.

– Залізо й Галицький, за мною, решті зайняти оборону! – скомандував Тарас і геройськи пересмикнув затвор. – Другий осередок ліворуч, перший зі мною – праворуч! До бою!

З лівого боку Галицький повторював команди двадцять другому осередку. Вони стояли біля ескалаторів, а знизу, з самої станції, ледь-ледь освітленої жевріючими аварійними лампами, долинав глухий клекіт.

Для прояснення нашої розповіді слід зазначити, що ситуація, в яку втрапила Друга бригада на чолі з Дубощитом, була непевна і малозрозуміла. І ось чому. Станція “Площа Перемоги“ з'єднувалася переходом з “Вокзальною“ і була станцією пересадки з Жулянсько-Воскресенської лінії на Святошинсько-Броварську, або, як кажуть у народі, з коричневої на червону. Тому двадцять перший і двадцять другий осередки затамували подих, не знаючи, хто там унизу, а три інші принишкли в переході, готові прикрити своїх товаришів у разі чого. Бо, хоча метро вже другу добу було зачинене, на станції могли виявитись і поліцейські курсанти з Севастопольської площі, і урядові гвардійці десь із Хрещатика, і подільські підпільники, і хто хочеш.

– Іменем революційного народу, пропонуємо скласти зброю, – нахабно загорлав хтось унизу.

– А хто це там гавкає? – якомога нахабніше відповів Дубощит (звісно,

щоб подивитися реакцію супротивника).

– З тобою, свиня, не гавкає, а розмовляє солдат революції Кирило Стовогнів, – почулося у відповідь, – і якщо ти воїн…

– Якщо ти Стовогнів, то маєш знати прізвисько прес-секретаря Оборони, – Дубощит, підморгнувши Залізу, вирішив перевірити свій радісний подив.

– Зухвалий! Залізо, братику, то це ти тут порядки наводиш…

Далі все пішло, як і годилося в таких випадках: здивування, радість, скупі сльози, “не стріляти!“, обійми, ну й пояснення, звідки ж на глибині сто метрів під універмагом “Україна“ взявся Стовогнів з озброєнними людьми.

– Потім повернулися, а “Святошино“ вже захоплена. І “Житомирська“ захоплена, а Центуріон собі волає в рацію: “Андеграунд, вперед!“ Через десять хвилин уже п'ять станцій захопили, там же все просто під землею, ескалаторів нема. Охорону перебили, ну дехто здався, а хтось і перейшов до нас, і от ті, хто

перейшов, і провели нас до Східного депо, а там тих поїздів… Ми до начальника станції, в смислі залізничної, на Святошині, Центуріон очі рогом і каже “Дітей маєш? нам потрібен тепловоз, а краще два“. Той щось давай дзвонить і пояснює нам, мовляв, нема тепловозів, є паротяг, його як маневровий використовують. Перегнали ми його на метровську колію, підчепили два потяги, і вперед, бо вже запізнювались, а на коордраді було домовлено – загін Центуріона захоплює Центральний вокзал. Ну або намагається захопити.

– То ти в Центуріона комісаром?

– Та карочє, – буркнув Стовогнів.

– Вибач, я просто думав, що ти в Армії, я не знав, що ти в Києві, – почав виправдовуватися Дубощит.

– Я виконую накази Проводу. Так що ж я… Ага. Ну, проїхали все за двадцять хвилин, трохи постріляли. Там такі бункери, такі шифри! Висадились на “Вокзальній“, нас ніхто не чекав, так що все було скінчено за годину, а на вокзалі народу, баби кричать… Можна день розповідать всі ці приколи. Все, що на коордраді Центуріон на папірець написав, все зробили. Розставили по перонах і переходах варту, сидим у диспетчера, рух регулюєм. І тут починається – Центуріон згадує, що він анарх, вибігає в зал до своїх і кричить: “Хто зі мною на Дарницю?!“ А в залі вже повний дістрой – залиш п'ять сотень анархістів без діла. Коротше, всі доганяють, що Сотник хоче знов лізти під землю і їхати штурмувать лівий берег. Але ідея ця не всім по приколу і хлопці нумо сперечатися. А Центуріон завівся, знов до диспетчера, “Дітей маєш? Хочу зробити загальне оголошення“. Та йому дає мікрофон і він гатить промову, хвилин так на сім, вірші читає, згадує Махна і нереєстрових козаків, “славних прадідів великих“, все як має бути. Ну й оголошує збір біля камер схову. Я тоді забираю мікрофон і спокійним голосом пояснюю, що, за даними розвідки, на станціях “Хрещатик – Майдан Незалежності“ зосереджені відбірні сили президентської гвардії.

– Знаю, – кивнув Дубощит.

– Ну вони ж не знали. А Центуріон все гне і гне, про спартанців, якісь латинські прислів'я, “попіл стукає в наші серця“ і через три хвилини на вулиці біля камер схову вже стоїть чоловік триста, співають “Лента за лентою“ і їм взагалі пофіг, що навколо всі розбігаються, бо з Торгівельного комплексу і готелю “Експрес“ по вокзалу досить-таки активно пострілюють. І тут з нами з'єднується Неборачко і наказує передати керівництво вокзалом і диспетчерською в руки Пеньонжика.

– ? – підняв брови Тарас.

– Ну Пеньонжик, редактор “Нового Дня“ . Він наш, Неборачко знову зашифрувався і ніхто про це не знав, може, хіба Дубощит. Мовляв, прилетить Пеньонжик блакитним гелікоптером, а гелікоптер я якраз помітив і кричу своїм “припинити вогонь!“, а в нього дискета з тим, що на вокзалі треба зробити. Приземляється машина на стоянку таксі, виходить Пеньонжик, ми з ним знайомимося, прикольний, до речі, дядько, й каже він мені, пане-товаришу Стовогнів, беріть своїх вільних людей і приєднуйтеся до Ганжі, його загін веде бій на площі Перемоги і до речі, що це з Центуріоном. А головний прикол полягає у тому, що я з ним говорю і чую, що “Лента за лентою набої подавай, український повстанче, в бою не відступай“ стає все тихіше і замовкає взагалі. Я тоді збираю наших і тих, що залишились, і ми біжимо вниз, на “Вокзальну“, щоб затримати цих бандитів. Звичайно ж не встигаєм, знаходим тільки відчеплений поїзд, і вирішуємо перейти на “Площу Перемоги“, ну ясно.

– Пеньонжик, кажеш, – здивувався Ганжа. – А що ж писав. Ну менше з тим. Отже, Центуріон приречений.

– Ні, я думаю, він прорветься до Дніпра, але половину людей покладе, – одноголосно відповіли Дубощит і Стовогнів.

– А на Лівому в них артилерія, – недовисловив свою думку Ганжа і філософськи додав. – Матері твоїй перековінька.

– До сраки Центуріону та артилерія, – заявив Дубощит, а Кирило спитав:

– Які плани?

– Планів, між нами кажучи, і немає, – почав Павло, – а ситуація така. Ворог закріпився на рубежі Гончара – площа Перемоги – Саксаганського – Палац Спорту – Шовковична і аж до “Арсенальної“. Завод теж їхній. Певно, підготовано все зазделегідь. Мешканці виселені, харчів, боєзапасу, солдат – всього достатньо. І територія невелика. В інший бік – по Гончара до Львівської площі, а там Історичний музей, Андріївський спуск, Володимирська гірка, по схилах Дніпра, звідти штурмувати – повна лажа.

– Ну?

– Дивіться. Батиєва Гора, Деміївка, Голосієво – все це захоплено Троммелем. Бірюк доповідає, що вже в Корчуватому й Мишоловці. Кисіль узяв Харківський, Очерет – Троєщину. Проблеми тільки в Краплі.

– У Краплі? Проблеми?

– Я теж здивувався, – посміхнувся Ганжа, – але там щось серйозне.

Крапля, як завжди, мовчить, інформація уточнюється. І давайте говорити відверто. Що. Ви. Думаєте. З приводу Чорного.

– Відомо, де він? – видихнув повітря Стовогнів.

– Швидше за все, на Володимирській, у Державній Варті. Якщо

тільки…

– Живий він чи ні, – зціпив зуби Дубощит, а захопити той будинок

ми мусимо.

– Зненацька, – теж крізь зуби додав Стовогнів.

– О, – процідив Ганжа (якось це йому вдалося), – і я про те. Тому,

Тарас. Давай зробимо так. Бери ще когось і швиденько мчи на Печерськ, зв'яжися з Бірюком і забий з ним стрілу. Ми з'єднаємося з Троммелем і ще сьогодні, доки світло, почнемо атакувати з різних боків. Ви з Печерську, Троммель – по Великовасильківській, Стовогнів – звідси, а я приєднаюсь до своїх на Львівській. Головне, не показувати переваги – хай думають, що протримаються хоча б пару днів. Знайдемо знаючих людей, дізнаємось, де Чорний і наскочимо на Володимирську. Зненацька.

Цю розмову Дубощит пригадав, доки виїхав на площу Лесі Українки. Йому в напарники дістався один із вояків Ганжі, п'ятидесятирічний робітник “Арсеналу“, котрий колись давно служив танкістом, а тепер хотів відбити “рідний завод у буржуїв“. З Бірюком вдалося зв'язатись без проблем, той радісно відповів, що вже на бульварі Дружби Народів, і вони домовилися зустрітись біля входу до Лаври. Тут і перебував зараз танк Дубощита, оточений місцевими мешканцями, які обговорювали свій вранішній бойовий досвід. До обговорення приєднався й Тарасів напарник, він відкрив горішній люк і жваво включився у бесіду ветеранів. Тільки Дубощит, котрому пекло за Чорного, відсиджувався внизу і похмуро мовчав, розмірковуючи, як би так розвернутись, щоб усі ці каси й кіоски для інтуристів, що ними був заставлений підхід до святині православ'я, рознести під три чорти.

Із стану заціпеніння його вивело кулеметне татакання, яке пролунало попереду, десь у районі площі Слави. Герої-партизани швидко поприсідали в найближчих укриттях, суворо стискаючи здобуту нещодавно зброю. Борець і з буржуями брязкнув люком і припав до гармати. Дубощит завів машину і, сподіваючись, що народне ополчення прикриє його автоматним вогнем, повільно поїхав уперед.

На розі Гетьмана Мазепи і Героїв Крут стояв бронетранспортер і строчив уздовж вулиці з кулемета й гармати. З вікон по ньому теж подекуди стріляли. Помітивши Дубощита, БТР миттю чкурнув до “Арсенальної“ і снаряд, випущений танком, влучив у вестибюль готелю “Салют“. Тарас виїхав на площу, напарник розвернув башту, щоб прицілитись, але в цей час з Палацу Дітей та Юнацтва вистрілило щось таке, що башту відірвало нафіг, а сам танк поїхав униз до Дніпра виїздом на Паркову дорогу, не вписався в поворот і зупинився. Звісно, що Дубощит вже цього не бачив, бо знепритомнів.

БУДЕ.

Руслан Вигризуб найбільше у світі любив, як і личить порядному юнакові у сімнадцять років, маму. Тата він теж любив, але тата вже давно не було в живих. Крім цих людей, Руслан любив три речі: революцію, комп'ютери і гарну (для сімнадцятирічного хлопця з середньою освітою) музику. Ну, з революцією зрозуміло, з огляду на романтичний вік і пам'ять про вбитого батька. Музика об'єднувала Руслана з товаришами, а комп'ютери були його покликанням. Дядько Богдан на прізвисько Доктор (бо мав ступінь доктора технічних наук) після того, як побачив у дії одну з Вигризубових програм, спромігся лише на слово “Професор“. А прочитавши її, пішов до Неберачка і заявив, що свою присутність на посаді головного комп'ютерника при Штабі не вважає за потрібну і клопочеться про переведення в район яких-небудь бойових дій.

Ось так Руслан отримав своє офіційне псевдо Професор, але в Штабі майже всі лагідно кликали його Руслік. Сімнадцятирічний Професор разом із сорокарічним Доктором і ще трьома спеціалістами забезпечував безпеку комп'ютерного, супутникового та всілякого іншого зв'язку, дуже ображався, коли його кликали хакером, а у власний час висів у Інтернеті й слухав музику.

Тож і не дивно, що, коли в бункер зайшов женераль Неборачко, Руслан саме заліз на сайт новомистецької формації (навіть язик не повертається назвати її групою) “Лемберг“ і розглядав тексти та графіку до альбому “Львів-Київ-Харків“. Досить голосно лунали й самі звуки – всілякі семпловані гітари й живі барабани, загалом, “нова ера в історії мюзик-арту“. Помітивши Неборачка, Вигризуб засоромився, вимкнув колонки, і, щоб приховати зніяковілість, почав гнать:

– Ви знаєте, я тут знайшов навіть якусь Американську УРПА. Ось

дивіться.

– Та ну? – Неборачко помітив замішання хлопця і зробив вигляд, що

дивується.

Руслан відкрив сайт. Сторінка була вельми простою: на чорному фоні червоними літерами було надруковано American Ukrainian Revolutional Insurgent Army, далі йшов кількаабзацний маніфест про підтримку “наших українських братів у їх героїчній боротьбі з буржуазним європейським режимом“, помережаний портретами Троммеля, Краплі, Дубощита і Бірюка. Останнє фото було підписане: “Taras Duboshchyt (Oakenshield) – commandantе of the URIA“. Було в тексті кілька посилань на інші сайти, а закінчавався він дещо несподівано: зоряносмугастий прапор з'єднувався з червоно-чорним, а той з жовто-блакитним.

– Можемо розколоти цю сторінку, – з натяком сказав Руслан.

– Потім, – флегматично дозволив Неборачко. – Що там з поштою?

– Як завжди. ООН прислало цілий роман.

– Показуй. Ага. Протест проти прийому іноземних громадян до соу-колд УРПА, участь українців у акціях за кордоном, брехня, сьогодні ж і відпишем, забезпечити безпеку нюклеа павастейшнз, бесперебійна праця нафтопроводів ту Сентрал'юроп, Рада Безпеки заявляє про можливість втручання миротворчих сил у разі продовження насильницького розв'язання конфлікту. Одні терміни все ясно як завжди. Дякую, – Неборачко пожвавішав, – ну тепер давай пиши.

Вони залізли на свій власний, як казав дядько Богдан, офішиал сайт, швиденько набрали (Руслік під диктовку Неборачка) необхідну інформацію у рубрику “Новини“, подивилися, що вийшло, і повернулись на хоумпейдж. Сторінка виглядала (на думку Руслана, котрий її робив) симпатично. Фоном був пожовтілий пергамент з латинським текстом конституції Орлика, щоправда майже не читабельним, оскільки під суворими літерами червоного чотирирядкового напису “Українська Революційна Повстанська Армія“ розміщувалася фотографія юнака і дівчини. Ті стояли усміхнені біля БТР, тримаючись за руки, за плечами юнака стирчала труба гранатомета, у дівчини відповідно автомат. На рукавах і беретах нашито емблему Армії: коло, поділене навскіс на чорну і червону половини.

Під фото розташувалися лінки: “Про УРПА“, “Історія“, “Режим“, “Новини“, “Що читати“, “Що робити“ і ще кілька подібних посилань плюс піктограми іншомовних сторінок і video/audio з “Двома кольорами“, “Лента за лентою“, “ The Red ' N ' Black Flag “, “Засвіт встали козаченьки“ , “Надежда“, “Тёмная ночь“ та іншими “піснями УРПА“, одне слово, все просто й акуратно, як і має бути в цих випадках.

Руслан завтикався на цю красу і здригнувся, почувши над вухом голос Неборачка:

– Перекласти англійською та іспанською. А зараз найголовніше.

Руслік, ти дивився дискету Чорного?

– Так, але там усього два файли. Ви впевнені, що це останній його диск?

– Один з останніх – його бачили в Матвія за день до арешту. Що там за файли? Прізвища, списки? Замітки?

– Нічого такого нема. Записані “Шахи“ – звичайна гра, і два текстові файли, питання на контрольну з соціології і шматок якоїсь наукової роботи. Жодних прізвищ – навряд чи ми щось дізнаємося про зрадника.

– Якщо він є, – незадоволено скривився Неборачко.

У папці “Vsyaka fihnya“ справді було тільки два файли: “Соціологія“ і “Реферат-висновки“. Обидва редагувалися півроку тому. Швидко переглянувши питання на контрольну, вони відкрили другий файл. Написано там було небагато:

1. РОЗУМІННЯ СВІТУ ¬ РОЗУМІННЯ ТЕКСТУ

Читач не пасивно сприймає отримувану інформацію, він завжди має власну проекцію читаного тексту.

Як людина розуміє текст, так вона сприймає світ.

2. РОЗУМІННЯ ТЕКСТУ ¬ РОЗУМІННЯ СВІТУ

Як людина (держава) сприймає світ, так вона розуміє текст.

Таким чином, у даній праці мова йде про розуміння тексту як певної інформації, яку реципіент може інтерпретувати зовсім ІНАКШЕ, пропускаючи її через призму свого сприйняття. Також автор має намір розповісти про деякі досліди, котрі дозволяють простежити, як текст (тип тексту), що сприймається читачем найбільш адекватно, може формувати його світовідчуття і дозволяє виділити певні типи особистості, судячи з текстів, котрим надається перевага, і роблячи висновки про сприйняття і розуміння реципіентом навколишнього світу.

Крім того, автор робить спробу (це буде досить актуально у зв‘язку з недавнім минулим нашої країни та її можливим майбутнім) протиставити людину і Державу (мається на увазі держава як деяка тоталітарна машина, адже кожну державу апріорі можемо вважати тоталітарною). Розповідається про конструювання певної МІФОЛОГІЇ у сприйнятті світу і, таким чином, його відповідного розуміння. Люди, які стоять біля важелів Влади, сприймаючи світ за допомогою цього фальшивого розуміння, бажають наділити цим розумінням кожного громадянина (реципіента). Отже, мове йде про розуміння Державою тексту через розуміння світу і його втілення у житті.

Оце таке писав я два роки тому. Цікаво почитать. Євангеліє з записами забув, треба б зайти на хату, забрати. Без нього трохи стрьомно – знову з ' явилося те відчуття, ніби нас вичислили. Невже Дуб правий у своїх пошуках зрадника? Але я чомусь нікого не підозрюю, і, сподіваюся, простив би цій людині, якщо вона існує. І, скільки б не було військовополонених, я б усіх відпустив. А от президенту, звичайно, доведеться стати перед судом.

Пригадати напис у Харкові!“

— Такі справи, – женераль мовив, ніби сплюнув, трохи посидів тихо і

вгатив по клавіатурі з такою силою, що процесор пискнув і замиготів, а монітор згас, почав ніби шурхотіти чимось, поблимав і знов увімкнувся, але тепер на текстах уже згадуваної групи “Лемберг“. Під урочисте барабанне гупання перед отеретілими від несподіванки Неборачком і Русланом похмуро спалахнув жирний чорний напис десь так дев‘яностим кеглем:

ДЕРЖАВА СКОРБИТЬ.

Руслану стало страшно.

ПЕРЕМАГАТИ.

У місті Києві, на вулиці Великовасильківській, у костьолі святого Олександра, в підвальній його частині, у приміщенні з низьким склепінням та невеликим органчиком, знаходилося собі двійко людей. Один стояв і хвилювався, але зовні цього хвилювання не показував, спокійно і мирно склавши руки, як це годилося католицькому священнику. Інший сидів, не те щоб сумний та невеселий, але якийсь стурбований і задуманий. Цей другий був один з головних активістів нашої байки, командир революційного війська Петро. Прізвища не називаємо з конспіративних міркувань, а світові був він відомий як отаман Троммель.

Троммель тільки-но спустився з високого будинку Канадського Центру і Розмірковувам над почутим і побаченим. Інформація до роздумів була наступною.

По-перше, Бірюк повідомив, що в Дитячому Палаці на площі Слави його загони разом із місцевими повстанцями знешкодили ворожий гарнізон – десь півсотні чоловік, переважно гранатометні трійки, захопили протитанкову гармату (щоправда, без затвору) і запаси гранатних вистрілів. Половині гарнізону вдалося відступити до Аскольдової могили, де виявилися укріплені позиції президентської гвардії, з якими зараз і триває перестрілка. Крім цього, з-за мурів “Арсеналу“ ведеться мінометний обстріл, коригований швидше за все з готелю “Київ“. На Героїв Крут без техніки поткнутися неможливо. Нижче площі Слави, на повороті до Паркової дороги, виявлено згорілий танк без башти. Башту знайдено на площі разом з останками пушкаря. Судячи з напису на башті, це і є той самий танк, яким сьогодні вранці Ганжа з Дубощитом здійснили вояж проспектом Перемоги. Тіла Дубощита ніде немає.

Остання обставина вселяла деяку надію в посмурнілого Троммеля. Але на півночі справи були геть незрозумілі. Крапля вперто хотів захопити пивзавод “Авалон“. Це йому чомусь не вдавалося. Він за годину пройшов шлях від Вишгорода до Оболоні, а ще через годину контролював увесь Мінський масив, однак пивзавод так і не взяв, хоча поклав там половину своїх друзів. Розлючений Крапля плюнув у мікрофон, обірвав, як завжди, зв‘язок, і, судячи з повідомлень ад‘ютантів, був уже на Подолі. Це по-друге.

По-третє. Курсанти поліцейського інституту на Солом‘янці зв‘язалися зі своїми троєщинськими колегами і вирішили скласти зброю. Це повідомили одночасно Ганжа і Очерет. Ганжа з розчаруванням додав, що Солом‘янка відмовилася взяти участь у бойових діях “через присягу“. Зате молодші курси, котрі вчилися на Троєщині, а також Очерет, відкрили дорогу через Московський міст, і вже були на Правому березі, готуючись оточити непокірний пивзавод. Такою була четверта новина, а от по-п‘яте стурбувало не лише Троммеля, а й усіх, хто про це дізнався.

Три години тому у небі Оболоні з‘явився десяток бойових гелікоптерів, явно не таких, що були на озброєнні у національних збройних сил. Гелікоптери приземлилися на території пивзаводу і вивергнули з себе озброєних людей у плямистих десантних одностроях, які миттю розвантажили бойові машини. Підпільники зробили відеозапис і повідомлять результати перегляду. По-шосте, Ганжа з цього приводу дуже занепокоївся, віддав командування Краплі, котрий дістався вже Львівської площі, а сам вирушив до свого земляка, генерала армії Паляничка [6] . Генерала Паляничко Троммель знав і неодноразово з ним зустрічався, адже той ще місяць тому приєднався з армією до повстанців. Але про те, що генерал пообіцяв Ганжі виділити вертолітну ескадрилію, почув уперше. Втім, Павло завжди умів знаходити друзів. Як і ворогів. Еге ж. Так.

Сьому новину Троммель щойно бачив на власні очі з даху Канадського Центру. Несамовитий Крапля не менш несамовитою атакою прорвався Великою Житомирською та Ярославовим Валом аж до Софіївського собору й Володимирської і впритул обстрілював будинок Державної варти. Вичікувати ставало небезпечно. Повстанці Троммеля досягли Бесарабки. Стовогнів теж потроху відтісняв супротивника до Володимирської. Потрібно було завершувати.

Троммель попрохав ксьондза молитись за здравіє Матвія, попрощався і вийшов. На вулиці його очам предстала така картина. Мармуровий фасад Канадського Центру являв собою один із зразків різнокольорової наочної агітації. Студенти Лінгвістичного Університету, розташованого поруч, розгромили, певно, магазин побутової хімії, бо балончики з фарбами були у кожного. Троммель упізнав декілька цитат часів Парижу 68-го року та Куби. Ім‘я Че Гевари згадувалося разів двадцять і у трьох варіантах написання. Графіті були різні: від “ЦСКА – чемпіон!“ до “Капіталізм = буржуйська влада + макдональдизація всієї країни“. Відзначалися вони і довжиною, наприклад “Українська Революційна Повстанська Армія буде найбільш революційною з усіх повстанських армій“. Підписи під закликами теж зустрічалися на будь-який смак: “Memento mori, Fujimori! M.R. Tupac Amaru“ або “We are for our Republic, to Hell with every State. IRA“. Особливо Троммеля вразило гасло “……по-арабськи……“ за підписом чомусь “І. Гонта“.

І така мішанина з назв визвольних фронтів, рухів опору, рок- і не рок-гуртів, емблем, футбольних клубів, “El pueblo unido…“, “Слава нації!“, “Янкі – в резервації!“, “R@F“, “Hooligans“, різних цитат вкривала весь перший поверх. На другому написів було лише три і вони явно конкурували один з одним. Спершу червоним комуністичним шрифтом було начертано “Хай живе світова революція!“, згори на нього налазило чорне “Національна революція forever!“, а ще вище якийсь інтернаціоналіст озвучив свою пристрасть синім “GIVE the FASCIST MAN a GUNSHOT“.

Незважаючи на таку різнобіжність поглядів, серед митців панувала любов і дружба. Всі слухали якусь команду – три юні особи з гітарами й бубном виконували куплет надривної пісні:

Кандидата в депутати нагодуй свинцем,

Бомбу в виборчу дільницю підклади тихцем.

Так і треба fight for freedom – за свої права,

І невже Ульріка Майнгоф була неправа?

Потім усі дружно змінили акорди (Троммель навіть побачив – з A m на C через G) і зазвучав суворий приспів:

Бо ми є фак в лице держави,

Хоч тут іще й нема її.

Бо ми є Фракція

Чорної Армії.

Проревівши декілька разів хором останній рядок, усі заспівали “Kalashnikov“ Бреговіча, хитро переробляючи сербські слова на українські. Загалом, на майдані коло церкви народ веселився. Троммеля помітили і впізнали. Петро раптом з несподіваним замилуванням згадав себе у їхньому віці і вся його злість на веселих юнців так само несподівано зникла. “Ще підростуть – ще зрозуміють“, – подумав він, відчуваючи, що треба сказати щось сердечне і героїчне. Підняв руку і сказав:

– Доброго дня. Ми перемогли фашизм. Ми перемогли комунізм. Ми переможемо й капіталізм. Все буде добре.

Тут захрипіла рація, і злий на свою голову і язик Троммель поліз у БТР. Молодь радісно загорлала. І перед тим, як машина рушила по порожніх пивних банках, Петро почув, як усі заспівали “Два кольори“.

Доки Троммеля проводжали на фронт бойовим гімном, Кирило Стовогнів розмірковував над ситуацією, сидячи в кріслі у фойє готелю “Україна“. Оборона супротивника подалася на диво швидко, практично розлізшись на клапті, і Кирилова бригада пройшла останній кілометр бульвару Шевченка, майже не зустрічаючи опору. Стовогнів розгорнув англомовну карту Києва, яку він узяв на столі у адміністратора, і позначав на ній нове розташування сторін. Йому трохи заважали туристи, що відмовились спускатися разом із рештою у підвальні приміщення, і тепер ламаними українською та російською намагалися щось дізнатись.

—Мій осередок уже на Бесарабці, — підійшов до столу Залізо, якого Дубощит перед від ' їздом призначив заступником Кирила. – Троммель на площі Льва Толстого. Двадцять п ' ятий веде бій біля оперного, каже, що в будинку навпроти, на Володимирській, де перша аптека, засів ледь не батальйон. Двадцять другий повідомляє те саме про підземний перехід на метро “Театральна“.

Картина прояснялася. Президент із мудрістю давніх князів зосередив рештки своїх сил в історичній частині міста – від Володимирської до Липок, і вперто оборонявся, наче чогось вичікуючи.

—Треба узгодити дії, — сказав Стовогнів, і тут у фойє почулося пілікання мобільного телефона.

—Я ж, здається, наказав виключити апарати! – загорлав Стовогнів на притихлих мешканців “України“. Пілікання голоснішало, це була мелодія “Козацького маршу“, і Кирило зрозумів: дзвонить його мобілка.

—Доброго дня, — обізвався з далекого Коростишева голос Неборачка. – Як там ситуація?

Стовогнів коротко доповів і навіть відвів телефон у сторону, щоб женераль міг почути звуки вуличної перестрілки.

—Ясно. Думаю, ви дієте правильно. Крапля не казав, знайшов він Чорного?

—Поки що ні. На Володимирській точиться бій. Передзвоніть через десять хвилин, ми ще не скоординували наші дії.

—Добре. – Неборачко кілька секунд помовчав. – Слухай, Кириле, я хочу тебе попросити про одну незвичну річ. Я нещодавно читав записки Матвія… Ти ж знав його ще з студентських часів?

—Так. І Очерет із Дубощитом.

—Їм не до того. Ти можеш зараз віддати командування Ганжі й полетіти на стадіон “Динамо“?

—Полетіти?

—Так, у Ганжі є вертоліт. Туди на стадіон зганяють усіх полонених. Скажи їм щось гарне і відпусти на всі чотири сторони. Нема чого їм там купчитись.

—А якщо серед них переодягнутий президент?

—Тоді б гвардія не чинила такого опору. Я не наказую, я прошу. Зроби це задля Матвія.

Вони ще говорили, коли у фойє влетів захеканий Павло Архипович Ганжа.

—Дякую, Кириле, — сказав на прощання Неборачко. – Ганжа вже в дорозі.

Як виявилося, Павло під ' їхав на шикарному чорному “опелі“ з урядовими номерами. Скло в дверцятах з боку водія було вибите, а на задньому сидінні виявився адьютант із автоматом. Ганжа вмостився за кермом і звичним рухом закоротив дротики запалювання.

—Звідки в тебе вертоліт? – поцікавився Стовогнів.

—Якщо в тебе земляком генерал армії, ще й не те можна замутити, — усміхнувся Павло, розвертаючись у бік площі Перемоги. Від театру Лесі Українки в сторону Льва Толстого пролетіло кілька трасерів.

—Паляничко, — здогадався Кирило.

—Він, — Ганжа втопив третю швидкість, “опель“ з завиванням пролетів небезпечне перехрестя і понісся проти напряму руху. – Там на Оболоні ніби американці з'явилися. Спецназ.

—Янкі?! Що їм тут робить?

—Хуй його зна. Паляничко зараз їхні вертольоти палить. – Лімузин із міністерськими номерами повернув на Терещенківську. – Говорив Неборачко з тобою?

—Говорив, — задумався Стовогнів. – А чого саме мене відривати від роботи? Може, ти поїдеш?

—Я не можу, це твоя справа. Знаєш, раніше шляхтичі і дворяни мали два вибори для своїх дітей: служити державі або чиновником, або офіцером. А йти в купці вважалося не гідним.

—Ну й що?

—А ти ж у нас бізнесмен, — реготнув Ганжа.

—Ти хочеш сказати, що я барига і не можу воювати? – Стовогнів не зрозумів жарту і вдався до агресивного тону. – Якщо перейти на ці поняття, то ти бандит. Я заробляв для нас гроші, бо красти вважаю, як ти кажеш, не гідним. Зрештою, мене вибрали голосуванням.

На перехресті з Саксаганського стояла купа покинутих машин, і Ганжа безцеремонно їх розштовхав “опелем“.

—Я підколюю тебе класовим поділом, — посміхнувся він. – Он на Січі брали до війська всіх, хто визнавав себе православним. У нас одна справа, і воюємо ми всі разом.

Об ' їхавши порожній завмерлий трамвай, вони повернули на Жилянську.

—Хотіли в парку Шевченка сісти, так по нам від того будинку, де академіки живуть, як почали лупашить, ледве вибралися, — ніби вибачаючись, сказав Ганжа. – А навколо самі дроти, довелось оце аж у такі корчі забиратись.

Велетенський армійський вертоліт нетерпляче крутив лопастями посеред далекобійних вантажних трейлерів на автомобільному майданчику міської митниці. До кабіни було прив ' язано червоно-чорний прапор.

—Ви не летіть через центр. Спробуйте Печерськом, там ніби тихо, – перекричав Ганжа гуркіт. – Ти не сердься на мої жарти. Невже Неборачко нічого не пояснив? Він щось прочитав у файлах Чорного і думає, що звільнення полонених йому допоможе. І хоче, щоб це зробив друг Матвія.

—Багато їх там? – стомлено спитав Кирило, залізаючи до кабіни.

—Десь тисяча. І півсотні нашої охорони. Удачі! – Павло відійшов до лімузину.

—Щасливо, — помахав Стовогнів і поручкався з пілотом. Той жестом показав, що треба надіти шоломофон. Машина відірвалася від землі, але видно було, як Ганжа, виїзджаючи зі стоянки, зачепив один із трейлерів і відламав собі дзеркало заднього виду.

У коментаторських кабінах було прибрано і трохи накурено.

—Приблизно дві тисячі осіб, серед них поранені, — доповідав вусатий чоловік років сорока, який представився комендантом табору. – Після реконструкції стадіон розрахований на двадцять тисяч. Те, що він критий, лише полегшує охорону. Але немає світла, а аварійного генератора ледь вистачає, щоб працювала медицинська апаратура. Скоро сутінки, а прожектори не вмикаються. До того ж постійно приганяють нових.

Зі слів “коменданта“ випливало, що три години тому ворог раптово відійшов на лінію Інститутська-Майдан-Софіївська. Гвардійці, розчаровані постійними відступами свого командування, вирішили, що президент збирається покинути їх непризволяще, і почали масово здаватися в полон. Стовогнів поглянув з коментаторського крісла на поле. Дядько мав рацію – одна десята стадіону, а саме та частина секторів, котра звернена у бік Верховної Ради, була забита гвардійцями. Вони потікали туди під час посадки гелікоптера на футбольне поле. Тепер бойова машина скромно стояла на газоні біля дальніх воріт, але полонені не поспішали повертатися. З протилежного боку трибун, якраз під Кирилом, медики возилися з пораненими. На металевих фермах прожекторів і покриття сиділи озброєні повстанці. Наскільки Стовогнів устиг роздивитися, охоронялися також коментаторські ложі, де була своєрідна комендатура, а також єдиний відчинений вхід. Справді, у темряві тут могло розпочатися казна-що.

—В мене наказ їх відпустити, — Кирило запитально поглянув на “коменданта“.

—Я тільки “за“, — кивнув той. – Мої вже киснути почали, а тут на Хрещатику таке робиться…

У звуконепроникну кабіну прекрасно долинало те, що відбувалося за два кілометри звідси. До автоматичної зброї і вибухів гранат тепер додалося далеке гарматне гавкання з Лівого берега. Стовогнів кивнув вусатому:

—Треба залишити половину ваших людей для охорони медиків. Ви — з ними. Бути коме 9 дантом шпиталю набагато почесніше, ніж концтабору. Хай санітари переберуться в роздягальні, а ви поставте варту.

Він знову поглянув на поле і згадав, що футбольна збірна СРСР відмовилася грати з чилійцями, бо Піночет на стадіонах розстрілював комуністів, і не втрапила на чемпіонат світу. “Треба якось побувати в Латинській Америці, там цікаві штуки трапляються“, — недоречно подумав Кирило і ввімкнув дикторський мікрофон.

—Шановні вболівальники, — несміливо сказав він і здригнувся: аварійний генератор чисто і голосно озвучив його слова на весь стадіон. Полонені попіднімали голови.

—Гвардійці! – упевненіше продовжував Стовогнів. – Ви не складали зброю до останнього моменту, але зрозуміли, що перемогти всіх своїх співвітчизників неможливо. Всі ви здалися в полон добровільно, адже інакше ми б не розмовляли. Але бажання воювати на стороні повстанської армії ви не виявили – і ось ви тут. Гвардійці! Так сталося, що один із наших командирів… і товаришів перебуває у полоні в руках Державної Варти. В його записках знайшли фразу про те, що він би випустив на волю всіх полонених, крім того тирана, який називає себе президентом. Зараз ця свиня нажахано відстрілюється. Бій точиться в районі ЦУМа і мерії – і це є останній бій! Через годину завершиться і він. Гвардійці! Скоро наша батьківщина заживе мирним життям. Ваша професія буде потрібна і в новій державі. З цієї хвилини ви вільні, тому можете йти до рідних. Через кілька днів можете повертатися до казарм. Хто не має рідних у Києві, може залишитися тут. Вас не охоронятимуть, але їжі до завтра теж не буде. Гвардійці! Відпускаючи вас, бійці повстанської армії сподіваються на притаманний еліті вітчизняних збройних сил здоровий глузд. Не наробіть дурниць, за які легко поплатитися життям.

Динаміки звучали все тихіше й тихіше. “Комендант“ зробив знак, що пора завершувати. Стовогнів набрав у груди повітря.

—Бажаю вам цілими і неушкодженими побачитися з рідними і знайомими. Те саме бажаю і Матвію Чорному, якого зараз тут немає.

Остання фраза пролунала вже так тихо, що її майже ніхто не почув. І в цю секунду, контрастом до неголосних слів із гучномовців, далеко з-за Міського саду, з Дніпра долинув страшенний гуркіт. У Стовогнів заклало вуха, а підлога під його ногами заходила ходором. Тисячі голів обернулися на південний захід. “Невже Маріїнський палац підірвали? – подумав Кирило. – А де ж дим?“

І раптом він здогадався.

А.

Дубощит так і не зрозумів, чому він опритомнів у кущах, серед дерев. Протер очі, витрусив із волосся пожовкле листя, розгорнув гілки і побачив Дніпро. Голова розколювалася, рука боліла, десь ліворуч тататакали автомати, але було не до того.

Розганяючи з колії бомжів, з тунелю на міст вискочив поїзд метро. “Сука“, – тільки й спромігся видихнути Дубощит, який не вживав лайливих слів з часів різанини в Політесі. Червоні “нескафеївські“ вагони ощетинилися багнетами та кулеметними стволами, що свинцем поливали лівий берег, чорні полотнища майоріли на дахах, а колеса були забризкані кров'ю розчавлених пацюків.

“Співай, революціє!“ – писало на головному вагоні, і революція співала, вони ревіли пісню, без слів, без мелодії, лише гармонія бою, гармонія битви, гармонія руки та шаблюки, луку та стріли, затвору і ствола вчувалася у тому ревищі, і лівобережні гаубиці захлиналися одна за одною, нажахані цим співом, а артилеристи, котрі вже поглохли від власних пострілів, не могли зловити в сітку злих цифр прицілу оту дурнувату анархістську в'язь п'яних літер на головному вагоні. Та й цілитись їм слід було не в той вагон, що по суті був другим, адже на чолі знеструмленого поїзду свистів і гримкотів паротяг, весь огорнений білим димом, який напнутими вітрилами висів над ним, а крізь ті білі хмари виднівся маленький закіптюжений силует Центуріона, що матюкався, молився, співав-плакав і тикав факи, стріляв, кричав униз команди, ковтав мідний купорос і до болю в залитих горілкою і кров'ю очах оглядався на сонце, яке заходило над правим берегом розпеченою пательнею, що на ній смажитимуться ті, хто розстріляв його одногрупників у підвалах Державної Варти, а викладачів вивісив на підпорах трамвайних дротів.

Паротяг уже досяг середини річки, коли серед ревища бою безшумно, один за одним, стали злітати й падати у Дніпро мостові ліхтарі, загорожі, шматки шпал, рейки і врешті-решт повільно й страшно рухнув один проліт, за ним другий, провалюючись услід за розваленими опорами у гарячу від осколків воду. “Суки драні!“ – захрипів Дубощит, цього разу в безсилому гніві та ненависті. Але на паротязі ніби й не бачили, що міст підірвано. Продовжуючи свій шалений обстріл ворожих батарей, поїзд пронісся останні метри, промчав повітрям і здавалося ніби, що він долетить до того сраного пляжу, коли, спершу паротяг із захоплено щось вигукуючим Центуріоном, за ним вагон “Співай, революціє!“, і вся та співаюча чорнознаменна вольниця розплескали річку, оголивши замулене дно і нори вікових п'ятиметрових сомів, що ніколи не бачили сонця, яке кидало все більше червоних відблисків на вікна лівобережних хмарочосів. І тоді загриміло… Батареї вже не стріляли, гармаші спішно знімалися з бойових позицій, передислоковуючись самі знали куди, бо від Троєщини на острів, несучи смертельно пораненого командира, нарешті прорвалися підпільники Восьмої бригади; і коли Тарас розплющив очі, води вже встигли зімкнутися над загоном Центуріона, віддзеркалюючи промені сонця, тієї іржавої пательні, що на ній смажитимуться нелюдські душі.

Піднявши голову, Дубощит побачив знамення. Над Лаврою стояла Богородиця, омофором своїм покриваючи місто. Він хащами вийшов до будівель, але нікого не зустрів. Братія молилася у соборі. Якась жінка у світському одязі з народною хусткою на голові дивилась у небо і плакала. Дубощит ступив до храму, та у дверях його спинили, бо замість штанів і сорочки мав обгоріле лахміття. Послушник приніс одяг, пахнучий по церковному чисто і спокійно, Тарас перехрестився, зайшов усередину, ще раз перехрестився, став на коліна і почав молитися.

Ісусе, перемагай!

Цього разу ти знову студент, Чорний, і знову сонце, каштани в парках, хрущі в аудиторіях, у навушниках знову “ Die Krupps “ або “ New Model Army “, в одній руці – її рюкзак, в іншій – її рука, Прорізна – Володимирська – кав'ярня в Академії Наук. Рюкзак і лютню – на стілець, горщик з черемхою – убік, щоб бачити уквітчане волосся і носик у веснянках.

Очерет – яке чудне ймення. Сонце, за що тебе так назвали?

Ну то й що, що вона любить свого Дубощита, а той ніби шифрує, вони ж училися разом, і він її любив, це одразу помітно, у них завжди на серці буває знак маленький, заплутався Дубощит, братик мій. А я їй ані слова не сказав, ані натяку, сестричкою називав, боявся себе виказати, потім боявся боятися себе виказати, шифрувався, матюкався, попускався, та ну його нафіг, закурити б зараз.

Стоїте з нею. На вулиці, з горнятками в руках, чергуючи останню сигарету. Згадуєте, Матвію, що є у Вас іще глечик вина, “йдемо до Золотих Воріт“. Вмощуєш сідниці в забрьоханих джинсах на східцях, зрізуєш віск, добре вино, шинкар не обдурив. “Очерет, я завтра до Тулузи, в мене ж теологія“. Мовчите. Навушники висять на комірі свити і тріщать. Дивишся на її веснянки, слухаєш, що вона каже, і радісно сумуєш. Сумно радієш – втіхою буде мандрівка, пілігрими, лицарі, співи попід хатами і веселі посиденьки у лісі коло багаття. “Щасливої дороги“ – очі зелені-зелені – зникає в метро, але ще кілька секунд бачиш розшиті спідниці й уквітчане волосся. У відчаї запихаєш до вух навушники і тупо відновлюєш у пам'яті ті зелені очі.

Втикаєш.

Клац! – закінчується касета і це тебе різко попускає. Пригадуєш – треба ще зайти в універ, взяти семестрову довідку. “Брате-ваганте, зіграй-но щось веселе, завтра ж бо вже в дорогу“, важко поклали руку на плече. “Тобі що, братчику, до співу чи до танцю?“ – бачиш поруч юнака в чорній мантії зі спальником за плечима. “Однаково мені“, – чуєш у відповідь і граєш сумної, ще думаючи про уквітчане волосся і відчуваючи водночас, що знайшов собі супутника.

Юнака твоя гра розчулює до сліз в очах, співаєш тепер веселої, щось старовинне про високого кароокого. “Їдьмо разом?“ Киваєш і пригощаєшся тютюном. “Вперед“, спершу рюкзак на плечі, потім лютню.

У метро, як завжди, прохолодно й тривожно. Стаєте на східці, і починається кошмар. Стіни чорнішають, поручні вкриваються інеєм, аж прилипають пальці. Лампи згасають та іскрять блискавками. А доки ескалатор мчить униз, з динаміків між лампами стрімко і страшно наростає шипіння, і луною в підземеллі потужно вибивають дріб тулумбаси, й повискують сурми, й сичать мідні тарілки.

Але все перекриває величний радіоголос: “Держава скорбить. Держава піклується. Про фізичну культуру народу, особливо молоді, з метою забезпечення здоров ' я нації та підвищення її праце- й обороноздатності…Адже наша влада – народна. Ми пролили ріки крові за братерство і єдність наших людей і не дозволимо нікому ані розхитати, ані знищити це братерство. Адже наша влада – народна! Адже наша влада…“

І кат вибиває з-під твоїх ніг стільця.

РЕВОЛЮЦІЯ.

Схід – Хрещатик, північ – Прорізна, захід – Пушкінська, південь – Богдана Хмельницького. Східна і західна сторони кварталу удвічі довші за північну й південну. Всередині цього прямокутника розташовані такі основні будівлі: на розі Хмельницького і Хрещатика – ЦУМ, до якого притулився офіс “Нафтогазу“, а решту всього місця займає київська мерія. Її десятиповерхова фортеця простяглася вздовж головної вулиці столиці, але за фасадом ховаються ще всілякі підсобні приміщення, зелені насадження, колектори, витяжки тощо. Для загального розвитку варто також відзначити гастроном на розі Пушкінської і Прорізної – там раніше збиралися всілякі богемні бомжі. Гастроном цікавий тим, що під час свого навчання у Жовтому корпусі Університету туди іноді заглядав один із героїв цього епосу Тарас Дубощит, збирав грядку веселих пацанів і досліджував разом із ними шлях петлюрівських гайдамаків, які гналися від Прорізної через Софіївську площу на Поділ за старшим Турбіним. Такі дослідження закінчувалися грандіозним гульбаном по кабакам на Сагайдачного, а іноді й бійкою з курсантами річкового училища чи спудеями “непролетарської“ Києво-Могилянки. У підвалі гастроному був і прикольний пивбарчик із грайливою назвою “Копідон“. Спершу там тусувалися митці, потім – студенти негуманітарних нахилів і юні бізнесмени, а ще пізніше – хто попало. Пару раз у “Копідоні“ бували й політехніки Кирило Стовогнів і Михайло Сотник.

Після цього краєзнавчого екскурсу, шановний читачу, пора розповісти, де ж у цей момент перебувають наші, так би мовити, протагоністи. Крапля у зловісному будинку Державної Варти офісним стільцем розбиває скляні замкнені двері з написом “Вхід тільки керівникам підрозділів!“. Ганжа повзає дахом театру Лесі Українки з автоматом у руках і періодично пострілює в напрямку Центрального універмагу, а Залізо фіксує вогонь у відповідь. Ось куля з Павлового АК розбиває шибку в квартирі одного відомого поп-співака у сталінському, з зіркою нагорі, будинку, що в нього впирається вулиця Богдана Хмельницького. За склом виявляється Троммель: він лежить із біноклем і розглядає всі поверхи ЦУМу. Троммель перекочується під стінку і дістає з-за пазухи мобілку, яка награє “Наши флаги бело-голубые“. Чути, що поверхом нижче іде бій.

Жив чоловік на ймення Нагелль, на прізвисько Волохата Голова. Його батьки мешкали у Хладірі, в Норвегії, і вболівали за “Русенборг“, а сам він грав у своєму селі у блек-метал групі. Він був небагатий, і зайняття його не приносило йому ні майна, ні слави. Тоді він сів на корабель і поплив у на захід за океан, а там став дружинником. Нагелль Волохата Голова показав себе добрим воїном і гарним співрозмовником, а заокеанські конунги любили його і призначили командиром таємної команди берсеркерів.

Одного разу Нагеллю наказали висадитись у столиці Гардарікі-Русі Києві на Данапрі і припинити распрю між дружиною місцевого конунга і його народом. Данапрський конунг дуже смутився цією распрею, і просив заокеанських братів допомогти йому втримати трон. Брати хотіли заручитися підтримкою Києва на випадок війни, а дехто й вигідно торгував у Гардарікі, тож, порадившись, вирішили допомогти.

Маттеєм звали чоловіка, який був предводителем у ворохобників із простолюду. Прізвисько в нього було Чорний. Він відрізнявся великим розумом і силою, і його шанували в Русі. І от припливає Нагелль Волохата Голова зі своїми людьми із спецназу у Київ і хитрістю бере Маттея Чорного в полон. А було так: дружинники з Державної Варти мали тяжкі свідчення проти одного з народних ватажків, і він, злякавшись поголосу, сказав, де уві сні можна зв ' язати Чорного. І так його полонили.

Вздовж проходу безладно лежало кілька мертвих тіл. Смерділо димом від пороху і спаленого паперу, але Крапля не зважав. Йому хотілося захопити живим когось, хто зміг би розповісти про місцеперебування Матвія. Назви посад, написані на дверях у цьому коридорі, свідчили, що в кабінетах сиділи неабиякі шишки.

—Командир, тут є один, — висунувся за виламаних дубових створок з написом “Полковник Ткаченко Євген Миколайович. Керівник підрозділу зовнішньої розвідки“ боєць. Крапля пройшов приймальню з комп'ютерами й архаїчним пультом селекторного зв'язку і опинився у величезній кімнаті з відповідним офісним столом. За столом сидів повненький дядько, у формі полковника Державної Варти. Руки дядька спокійно лежали на чорній поверхні, поруч із акуратно складеними папками. Ще з порога Крапля спіймав своїми шаленими очима погляд есбіста – зіниці не забігали, лише опустились. Командиру раптом захотілося розрядити в полковника ріжок, але треба було негайно шукати Чорного. Тому від гріха подалі Крапля кинув свій автомат на низенький столик для кави. Скло столика тріснуло. Повстанець, який стояв у дальньому кутку і тримав представника Держварти під прицілом, покосився на звук, і знову ушнипився в полоненого.

—Полковник Ткаченко? – чітко поцікавився Крапля. Той кивнув. – Командир Третьої дивізії Дмитро Крапля. Де утримують Матвія Чорного?

—Це не наш профіль.., — почав був Ткаченко, але Дмитро лише цього й чекав. Спершись лівою рукою на стіл, він перехилився і заїхав товстуну в пику. Удар вийшов не сильним, бо ширина стола завадила швидкості кулика, але з полковникового носа одразу потекла кров.

—Чому не застрілився, паскудо?! – загорлав Крапля.

—Пістолет не встиг витягнути, — голосно сказав есбіст. Його рука сіпнулася до кишені мундира за носовичком, але потім вернулася до столу, взяла листок чистого паперу, зім ' яла й піднесла до розбитого носа. – Та й сім ' я, і взагалі…

—Зараз буде тобі взагалі. Щось знаєш?

—Чорного тримали в одиночці у підвалі. Ним займався безпосередньо гетьман. Навіть я, хоч і заступник, не був на жодному допиті. Коли ви прорвалися на Софіївську площу, гетьман забрав його з підвалу. Думаю, що він провів його під землею до ЦУМу, звідти є вихід у метро.

—Зможеш туди пройти?

—Та є пару ходів.

—Веди, — Крапля перевірив, чи достатьо у нього набоїв, і схопив автомат. – Я піду з ним удвох, а ви тут закінчіть і облаштуйте штаб. Хто здається, беріть живими і десь закрийте. Скоро повернусь.

Полонивши Маттея Чорного, берсеркери почали питати, де його товариші і як їх краще убити, але Маттей поводився достойно, терплячи всі муки і насміхаючись над ними. Тим часом до ворохобників приєдналася і дружина, і лише найвірніші залишилися біля конунга. Той бачить, що справи складаються не на його користь, і вирішує таємним лазом перебратися в укріплення на головному торжищі, а звідти під землею виїхати з оточення. Чорного забирають з собою із острогу, щоб відкупитись ним, якщо підземним виходом не можна буде скористатись.

От зачинився конунг із вірними людьми у будинку, де проходили торжища, а підрозділ Нагелля – з ними. І мужньо відбивалися, доки не прийшла вість, що підземним шляхом можна проїхати і все вже для цього готове. Тоді конунг велить убити Чорного. Багато хто вважав великим злодіянням убивати воїна, який так хоробро поводився на допиті, але ніхто не наважився заперечити конунгу у гніві. І так без суду кат зачитав вирок, і стратили Маттея Чорного ганебною смертю, повісивши беззбройного.

“Помітили“, — подумав Петро Троммель, коли куля, випущена Павлом Ганжею, розбила вікно і влучила в дорогу акустичну гітару, яка висіла на стіні. З гітари знялася курява, проте у навколишньому гуркоті не було чути жалібного звуку розбитого інструменту. Однак набитим вухом Троммель вловив мелодію своєї мобілки. Він відкотився в куток і дістав телефон. Дзвонив Крапля – звук був поганенький, Дмитро вочевидь біг, тому немилосердно хекав у трубку, але Троммель уловив суть. Чорного тримають десь у ЦУМі в підвалі, ним опікується безпосередньо голова Державної Варти, який разом із президентом збирається втекти через якийсь секретний вихід у метро.

Петро ще раз зиркнув крізь розбите вікно. Він знав, як можна атакувати ЦУМ, і збирався зробити це негайно, але попередньо подзвонив Ганжі й повідомив йому Краплині новини і свої наміри.

—Добре, — відгукнувся у слухавці голос Павла, який тієї хвилини притискався пузом до гарячої бляхи театру Лесі Українки. – Я тобі допоможу з тилу.

—Мені потрібні вертольоти.

—Паляничко зараз зайнятий. Одна машина є у Стовогнів, може прибути за десять хвилин. Я йому зараз подзвоню.

—Дзвони, але одного мало!

—Вертольоти зараз потрібніші там, де вони є! Я тобі допоможу краще за будь-який вертоліт.

Домовилися зв ' язатися через сім хвилин. Троммель виповз у коридор і обережно рушив сходами. На нижньому сходовому майданчику його зустрів комбат-два, який доповів, що будинок повністю звільнено. Петро дав йому вказівки, як діяти далі, і побіг до Бессарабки, де стояли армійські танкісти. Ад ' ютанти ледве встигали за ним.

А катом Чорного був один із солдатів Нагелля Волохата Голова. Звали його Айвен, на прізвисько Хохол. Він був дуже честолюбним чоловіком і вихідцем із Києва, тому заокеанські конунги призначили його заступником Нагелля. Айвен Хохол хотів бути при владі в Гардарікі. Перед відплиттям до Русі іноземні владики передали йому послання для данапрського конунга. Нагелль Волохата Голова не бачив цього листа. Там було написано, як уладнати справу, щоб схилити людей на свій бік.

А поради в посланні були такі: “Ти замінуєш свої укріплення і виїдеш підземним ходом. Коли твої вороги святкуватимуть перемогу і на місце бою збіжиться народ, наш чоловік підірве будинки, і багато загине, в тому числі й ватажки. Тоді можна викликати ворохобників до міжнародного суду, і, якщо правильно повести справу, налаштувати людей проти них. Після цього трон знову буде твій.“

Прочитавши це, конунг вирішує негайно так і зробити. Але Нагелль не хоче, кажучи, що подібна справа не гідна воїна і він не дозволить здійснити таку підлість. Тоді Айвен Хохол підійшов до Нагелля ззаду і оглушив його, а потім зв ' язав йому ноги. “Лякливий, як жінка, не може бути командиром. Це зайняття для справжніх мужів“, — сказав Айвен, і берсеркери підкорилися новому вождеві.

Під час розмови із Троммелем Крапля не бачив майже нічого – просто біг за полковником Ткаченко. Однак, ховаючи телефон, помітив, що шикарні дубові панелі на стінах поступилися звичайній штукатурці. Вони промчали ще кілька прольотів униз і опинилися перед велетенськими залізними дверима. Полковник відкрив їх трьома ключами, завбачливо прихопленими з собою. За дверима виявилася чиста маленька кімната з порожнім столиком, прикрашеним написом “Черговий“, але вартового не було. Протилежну стіну прикрашали такі ж величезні двері з кодовим замком. Ткаченко набрав якісь цифри і двері відчинились.

В підземному ході було все не так, як чекав Крапля. Він думав, що доведеться скрадатися, пригнувши голову, вузьким коридорчиком, зі стелі якого капатиме глиниста вода. Але секретний шлях між Держвартою і ЦУМом виявився широким, сухим і добре освітленим бетонованим коридором.

—Обережно, — тихо сказав полковник. Дмитро здивувався.

—Чого ти боїшся?

—За нашими даними, у Києві діє підрозділ спецназівців ООН, який має порятувати президента. Наші колеги з військової розвідки навіть знають, що він складається з білих американців і британців. Це не дивно, оскільки ООН контролюється Вашингтоном, а Британія – давній “особливий партнер“ США.

Полковник вочевидь любив поговорити про геополітику.

—Ми грали на протиріччях між Євросоюзом і Штатами, тому янкі вирішили знешкодити конкурента. Скажімо, вивезти президента за кордон і зробити його символом опозиції, а потім влаштувати громадянську війну.

—Зачекай, — перебив Крапля. – Ці командос, вони тут, під землею?

—Хєр його зна. Гетьман наказав у цю справу не лізти, але я на власний ризик займався. Так от, серед керівного складу спецназу є один вихідець з України. Його нібито хочуть протиставити “воєнним злочинцям із так званої УРПА“ і висунути на виборах.

Вони завернули за ріг і побачили ще одні величезні двері, які повільно зачинялись.

—Стій, руки вгору, виходь! – випалив Крапля, падаючи на бетонну підлогу. У відповідь з дверей вдарив автомат. Дмитро відповів кількома чергами, але двері вже зачинились. Кулі з неприємним виском відлітали від металу. Крізь бамкання свого АК Дмитро розчув пістолетні постріли і озирнувся. Полковник Ткаченко присів біля товстих дротів, що тягнулися вздовж стіни, у його руці здригався службовий “Форт“. Обоє одночасно припинили стрілянину.

—У тебе весь час був пістолет? – здивувався Крапля.

—Звичайно, тут же наші конкуренти з закордонних спецслужб. А я присягу давав… Вертаємося, підем іншим шляхом. Тут глухо – такий самий шлюз, як на вході, а ключів у мене немає.

—Скільки часу треба обходити?

—Хвилин десять-п ' ятнадцять.

—Це довго. Ану відійди.

Вони зайшли за ріг, Крапля висунув автомат і вистрілив по дверях із підствольного гранатомета. Руку смикнуло віддачею, але з дверима нічого не сталося. Ще раз натис на гашетку – через секунду гарячий ураган збив його з ніг. Вдарило щось подібне до грому, і у раптовій тиші Крапля встиг побачити змертвіле обличчя полковника Ткаченка. І туман покрив його очі.

Після цього Хохол звелів закладати вибухівку. І тут Нагелль Волохата Голова очуняв і побачив, що його люди зрадили і слухаються Айвена. Тоді Нагелль сказав: “Не принесе вам ця затія щастя. Я відчуваю подих янгола смерті за моїми плечима, і над тобою, Айвене, вже занесена коса. Не мине і трьох днів, як більшість тут присутніх попрощається з життям, хтось раніше, хтось пізніше.“ Усі сміялися над його словами.

І от діляться вони на дві групи. Конунг із ярлами і своїми людьми спустився униз, щоб виїхати поїздом метро у безпечніше місце, а частина берсеркерів заклала вибухівку і через сусідній будинок вийшли назовні, де їх чекав бронетранспортер. Айвен Хохол залишився, щоб установити детонатори. Він знав місцеву мову і мав намір спокійно вийти з торжища, коли воно заповниться людьми, а потім підірвати їх. У цей час берсеркери їдуть на бронетранспортері, коли раптом з землі виривається вогонь і усіх спалює.

Попрощавшись із Залізом, Ганжа швидко побіг Пушкінською на бульвар Шевченка. Він заліз у свій “опель“, випровадив ад'ютанта, завів мотор і лишень тоді подзвонив Троммелю. Той сказав, що починає. Павло вирулив на Володимирську і через Прорізну знову опинився на Пушкінській, тільки з іншого боку.

Біля метро “Театральна“, навпроти жовтого приміщення Державної інформагенції, є висока арка, крізь яку пролягає вузька добре заасфальтована дорога. Вона йде паралельно будинкам вздовж Богдана Хмельницького і впирається в тильну стіну Центрального універмагу, потім повертає у ворота з пропускним пунктом і виводить до широкого двору київської мерії. Саме в цю арку акуратно вкотився Ганжа, а вкотившись, одразу вдарив по газам, щоб його не встигли підстрелити з навколишніх вікон.

Все сталося за кілька секунд. Звук бою стрімко наблизився разом із стіною ЦУМу, тут треба було робити різкий лівий поворот, і Павло добряче погнув праве крило, вдарившись об залізний стовп на пропускному пункті. Колеса поламали яскравий пластик шлагбауму. Ганжа перемкнув передачу і похолов: з-за рогу будинку на нього стрімко котився бронетранспортер. “Господи, невже зараз?“, — звично й солодко защеміло під серцем. До бойової машини залишалося якихось п'ятдесят метрів, коли раптом стовп вогню підняв її і кинув, охоплену полум'ям, на клумбу у дворі мерії. Павло чудом спромігся обминути величезну вирву, завернув за ріг і врізався в “деу“ з державними номерами. Кілька секунд переводив подих.

І в цю мить вітрове скло розлетілося на друзки.

Схопивши автомат, Ганжа випав із авто і поповз вздовж припаркованих легковиків, доки не дістався вантажного фургончику ремонтної служби ліфтів. Пересунув запобіжник на автоматичний вогонь і, рвучко випроставшись, наосліп дав чергу. Він помітив стрільця на п ' ятому поверсі, але довелося знову ховатися. Треба було поспішати, бо праворуч, у ЦУМі, аж гримкотіло. Ганжа за допомогою кулі відчинив дверцята фургону, знайшов дроти запалювання, скочив на підніжку і, однією рукою тримаючись за руль, іншою тиснув на педалі. Машина врізалася у маленький скляний павільйончик, де був чорний хід до мерії.

Павло закотився усередину і віддихався. Потім заглянув до головного вестибюлю – там лежало двоє застрелених міліціонерів. Більше нікого не було. Ганжа пройшов до ліфтів, швидко зняв чоботи, відключив мобілку. Відправив порожню кабіну на п ' ятий поверх, а сам, стискаючи автомат, бесшумно побіг сходами слідом.

До пам ' ятника видатному українському письменнику Шолом-Алейхему якийсь гуморист прив ' язав маленьке поросятко, поцуплене, певно, на Бессарабському ринку через дорогу. Під стіною базару стояло четверо танків, і Троммель оце саме попрощався з командирами екіпажів.

Артпідготовка вже розпочалася: з будинків навпроти ЦУМ поливали вогнем, а над Липками кружляв вертоліт, раз у раз посилаючи ракети на верхні поверхи універмагу. Дочекавшись дзвінка Ганжі, Петро махнув рукою, і танки рушили з місця, розгортаючись у лінію. “До Дня Незалежності ще два тижні, — подумав Троммель. – Але такого параду Хрещатик не бачив“. Перед тим, як залізти в БРДМ, він ще раз огледівся: танків уже не було видно, лише тополі на бульварі Шевченка сипали свій оспіваний пух.

Завдання танкістів полягало в тому, щоб промчати чотирма смугами Хрещатика, прилеглими до ЦУМу, подавити розкидані на асфальті міни, які могли б зашкодити бронетранспортерам, і розсунути повалені дерева. Це все Петро дуже добре роздивився в бінокль, коли лежав у квартирі відомого поп-співака через дорогу від універмагу.

БРДМи рушили і на якусь мить Троммель відчув те противне відчуття, котре завжди буває перед розпланованою атакою. В роті кисло, а в грудях порожньо. Та лишень машини на повній швидкості виїхали на Хрещатик, все, як зазвичай, минулося. Протягом двохсот метрів і п ' ятнадцяти секунд Петро ще встиг обдумати безліч речей. Про те, що танкісти вже, напевно, розвернулися на Майдані, а, може, навіть і закурили. Про те, що добре було б викурити сигаретку, хоч він і не палить. Про товаришів, які з протилежного боку вулиці так гарно прикривали атакуючих, що на броню замість гранат летіли тільки шматки скла та іноді ледь чутно стукалися осколки. Про бите скло під колесами, яке свідчило, що вони от-от будуть на місці. Коли усіх десантників кинуло вперед під час гальмування на повороті, і БРДМ хитнувся на бордюрі, Троммелю чомусь примарилося, що підземний перехід під ними стопудово весь заставлений розтяжками, і без саперів лізти туди не варто.

Потім велетенський десантник із капітанськими зірочками, який сидів попереду, сказав “Пішли!“, і Петро вискочив слідом за ним у нижній люк, перекотився через уламки жалюзі і шмаття вітринних експонатів убік і негайно відкрив вогонь, прикриваючи решту. Можна було огледітися. Щойно машини в ' їхали у вікна нижнього поверху, стрілянина з того боку Хрещатика майже припинилася. Однак звідкісь із глибини, від Пушкінської, добряче бабахнуло, аж попадали лампочки з люстр. В магазині горіло аварійне освітлення, і, поки звикали очі, Троммель усвідомив, що ворог панічно відступає: кулі летіли лише з боку центральних дверей, де були сходи. Через хвилину-другу перестрілки все стихло. Чоловічий голос попросив дозволу здатися в полон. Петро, перезирнувшись із капітаном, не заперечив, і з-за прилавку показалося кілька беззбройних гвардійців з одягом, обличчями й руками, геть порізаними шматками і шматочками скла.

—Вони втекли секретним ходом в урядове метро, — відповів на Троммелеве запитання полонений, на плечах якого красувалися гаптовані погони хорунжого президентської Гвардії. Армійські десантники з цікавістю розглядали полонену еліту вітчизняних збройних сил.

Петро обережно спустився сходами, які спірально спускалися довкола шахти ліфта, у підвал. Виглянувши з-за широкої пащі вантажного люку, в добре освітленому коридорі він побачив десяток мішків. Підійшовши ближче, угледів чорну пластикову коробочку – нутрощі забороненої конвецією ООН радіокерованої міни, виробленої за американською технологією на пекінському годинниковому заводі “Лі Ксяохуа“ для африканського ринку.

За чотири місяці війни Петрові неодноразово доводилося мати справу з подібними винаходами людства.

—Усі надвір! – загорлав він, вибігаючи у вестибюль. – Приміщення заміноване!

Але спроба подзвонити Ганжі й Краплі не увінчалася успіхом. Павло саме виключив свій мобільник і в носках підіймався прохолодними мармуровими сходами резиденції київського мера, а Крапля не міг отримати сигналу, бо перебував на глибині кількадесят метрів під землею. Тому Троммелю не залишалося нічого іншого, як стояти у відділі парфумерії в калюжі шалено модних і дорогих духів “Прима Люкс фор мен“ і чухати потилицю.

Крапля очуняв від того, що хтось немилосердно бив його по щокам. З туману виринуло обличчя і плечі з полковничими погонами і петлицями з мечем, щитом і тризубом. “Взяли таки, собаки“, подумав крізь дзвін у вухах Дмитро, і в цю мить йому відважили чергового добрячого ляпаса. “Вставай, командир“, — прошепотів есбешник. Крапля упізнав голос і лице полковника Ткаченка й усе згадав.

Попереду була мішанина з землі, бетону, асфальту й фігурної тротуарної плитки, а нагорі ще й горів (але дослідники печер про це не знали) бронетранспортер із “миротворцями ООН“. Через завал пройти було неможливо, тож вони повернулися і ще хвилин десять кружляли вже геть вузькими переходами. Виявилося, що Ткаченка поранено металопластиковим шматком у плече. Намагаючись його перев ' язати, Крапля звернув увагу на те, як полковник став тихо говорити. Есбешник пояснив, що він говорить нормально, просто контужений Дмитро не дочуває.

Нарешті з ' явилися ще одні металеві двері. За ними ніби хтось розмовляв, а за версією полковника, навіть голосно щось кричав іноземною мовою германської групи індоєвропейської мовної сім ' ї. Потім почулися постріли. Крапля з острахом пустив пару гранат у замок (кожен натиск на гашетку відгукувався болем у голові), але вибуху, подібного першому, не було. Висунувся з-за рогу – двері ніби прочинилися. Ткаченко першим підбіг до них, схопив за торець і рвучко відчинив, притулившись до стінки. Дмитро вже був на порозі, шукаючи в темряві ціль, коли разом із вологим протягом йому в обличчя вдарила автоматна черга.

Знешкодити снайпера допоміг він сам. Щойно ліфт відчинив свої двері на п ' ятому поверсі, як у фойє влетіла граната. Ганжа спокійно перечекав осколки, лежачи на сходах, а потім розстріляв агресора в камуфляжі, що зацікавлено зазирав у фойє з коридору. Повісивши трофейну снайперку на плече, він обережно крався поверхом, міркуючи, де ж шукати перехід із мерії в ЦУМ. В муніципальних коридорах було відносно тихо і чисто.

Зненацька з кабінету ліворуч долинув звук, ніби впало щось важке. Павло причаївся. Почувся стогін, який змінився невнятним харчанням. Ганжі здалося, що це була коротка чоловіча лайка. “Виходь, або я кину до тебе гранату“, — неголосно повідомив він. Відповіддю було нерозбірливе, але вочевидь незадоволене харамаркання. Лігши на килим під дверима, Павло зазирнув до кабінету.

Під вікном лежав чоловік років п ' ятидесяти в гарному костюмі і з ганчіркою в роті. Він, певно, хотів дотягнутися до телефону на столі і покликати допомогу через режим “гучної розмови“ – слухавку зняти не міг, бо мав зв ' язані руки й ноги, та й до того ж виявився примотаним до стільця. Але не розрахував відстані, впав і розбив брову. Ганжа дістав свій обрубок старовинної шаблі й, зазирнувши у стривожені очі костюмованого дядька, вирізав ганчірку. “Дякую“, — глибоко вдихнув зв ' язаний і раптом Павло упізнав його. Це був київський мер. Після того, як у попереднього муніципального лідера прокинулися президентські амбіції і він пролетів на виборах (ще тоді, коли вперше обирали нинішнього голову держави), на зміну прийшла “його людина“ – цей ось інтелігентний мужчина. Інтелігент виявився не з простих, за п ' ять років встановив однакові правила гри на будівельному ринку столиці, вказав місце фірмам-улюбленцям свого попередника, спромігшися стати серед киян не лише шанованим господарником, але й політиком. Останнім часом він уміло дистанціювався від президента, тоді як старий мер, протираючи оксамит парламентського крісла, навіть очолив якесь “міжфракційне об'єднання на підтримку конституційного ладу і його Гаранта тощо“. Загалом, Павло симпатизував мерові, тому підняв його разом зі стільцем, але мотузки розрізати не поспішав, доки не вислухав.

Виявилося, що в обід у приміщення мерії увірвалися озброєні люди, більшість із яких носила камуфляжні строї вітчизняного війська без погонів і петлиць. Ще дехто красувався у гвардійських мундирах, однак майже всі розмовляли англійською, хоча були й українські команди. Нападники вбили бійців муніципальної міліції, які охороняли головний вхід і намагалися чинити опір, зігнали в підвали співробітників, а самого мера зачинили в кабінеті . Потім до нього підійшов якийсь солдат зі снайперською гвинтівкою (тут чоловік розуміюче поглянув на зброю за плечима Ганжі), прив'язав до стільця перед вікном на Хрещатик і наказав дивитись уважно, бо скоро вулицю перетне “ваш новий президент із дистанційним керуванням у руці, після чого відправить на той світ і тебе, і твоїх колег, і бандитів“.

Після цих слів Павло дістав мобілку з кишені і включив її. Так і є – один дзвінок від Троммеля. Він набрав Петра, але там було зайнято. Потім Краплю – результат такий же. “Певно, розмовляють, сидячи на тротилі“, — незадоволено подумав Ганжа. Він розрізав узи міського голови, підвів його до розбитого вікна, знову посадив на стілець. Попросив дивитися уважно і доповідати про кожного, хто йтиме від ЦУМу чи мерії в сторону Липок. Потім глянув сам – вже не стріляли, і хрещатицьким асфальтом, помережаним обірваними дротами та слідами танкових траків, сновигали поодинокі повстанці. Нібито все було спокійно. Знову натиснув на номер Троммеля, коли мер раптом сказав, не відриваючи погляду від суєти надворі:

—Там у сейфі пляшка горілки. Чи не міг би я, для зняття стресу..?

Ганжа зиркнув на бідолаху, той справді тремтів. В одному з численних відділень сейфу дійсно виявився напівпорожній бутель “Держави“, улюбленої 42-градусної горілки попереднього мера (“Школа!“ – всміхнувся у вуса Павло) і набір маленьких гранчаків. Не відриваючи телефон від вуха, він потягнувся за пляшкою, коли трубка понурим голосом Троммеля повідомила:

—Чорний мертвий.

—Як мертвий? – не повірив Ганжа і спохопився. – Хлопці, будинки заміновані, виводьте людей.

—Уже. Ми знаємо, зараз самі вийдем, тільки Матвія… заберемо.

—Затримуйте кожного підозрілого, хто виходить із ЦУМу не в наших кольорах. Там у вас десь ховається хлопець із детонатором.

—Добре, — буркіт Троммеля відбився від супутника й повернувся на Землю за сто метрів від вихідної точки.

—А що з Матвієм? – з надією спитав Ганжа.

—Повісили його. А презик утік через метро. До зустрічі через півгодини на Хрещатику, — з космосу долинуло пікання відбою. Павло наповнив теплою горілкою два келишки.

—За Матвія Чорного, — сказав і негайно випив. Мер, вочевидь, зрозумів, що п'ють за вічную пам'ять, бо мовчки кивнув, випив, звичним жестом понюхав рукав і зненацька перегнувся через підвіконня, ніби збираючись блювати. Його рука простяглася у напрямі Хрещатика:

—Ось він, наш новий президент.

По осьовій, обминаючи повстанців і кадрових військових, які групувалися навколо своїх командирів, ішов лисий міцний дядько із АКМ у правій руці й чимось незрозумілим – у лівій. Павло впустив гранчачка на килим і подивився праворуч. З входу до Центрального універмагу вибігло кілька чинів Революційної Армії, які, підіймаючи дорогою невеликий кіпіж, стрімко почухали за лисим. Той спокійно огледівся і пришвидшив ходу. “Він, — зрозумів Ганжа. – Треба брати, і то акуратно“.

—Ловіть його! — зненацька загорлав над вухом мер. – Тримайте, в нього детонатори!

Внизу попіднімали голови і стволи. Лисий “президент“ плюнув на свою посаду і відверто тікав, ломлячись до сходів арки, що веде на Інститутську вулицю. Ганжа підніс снайперку і ясно побачив у прицілі дистанційне керування у руці чоловіка. “Хоч би не спрацювало, коли випаде“, — подумав із дивним спокоєм і натиснув на курок. Кривава пляма розлізлася на закамуфльованій спині Івана Хохла, що розпрощався з життям на тротуарі рідного міста, де в далекі часи “брєжнєвського застою“ він з'явився на світ. Надбігли повстанці і підняли дистанційку.

Ганжа відвернувся. “Ось і все“.

—Ще по келишку? – запитав. Мер у відповідь тільки кивнув. – За ваше здоров ' я і успіхи в роботі.

Кілька хвилин вони поговорили про життя як однолітки, хоча Ганжа й був набагато старшим. На прощання Павло подарував мерові автомат, залишивши собі снайперську гвинтівку. Йдучи коридором до ліфтів, він почув у динаміках селекторний голос міського голови:

—Відбій тривоги. Виходьте на місця і приступайте до роботи. Керівники управлінь, на нараду через двадцять хвилин! До речі, там на першому біля ліфтів стоять чужі чоботи, поставте їх акуратно під стінку, за ними зараз прийде господар.

Нагелль зміг розв ' язати собі ноги, коли вже всі пішли. Він залишився сам із повішеним Маттеєм Чорним, але не злякався. З покою було три виходи: двоє залізних дверей і одні дерев ' яні, через які виходили люди Нагелля. Нагелль іде через ті залізні, що були незамкнені і довгою печерою втрапляє у світлу кімнату. Там лежать мішки з вибухівкою, а далі знову тягнеться хід. І тільки він хотів пройти тим ходом, як побачив двох людей, котрі кралися коридором. Вони закричали на нього і почали стріляти.

Тоді Нагелль Волохата Голова зачиняє двері і вертається до покою, де у петлі висить Чорний. Він чує вибух там, звідки повернувся, і готується до смерті. Але потім настає тиша, і тоді він перерізає мотузку і знімає тіло. Після цього Нагелль, добряче все обміркувавши, вирішив, що не буде нічого ганебного, якщо здатися в полон. Він обягає свій бойовий обладунок, щоб гідно виглядати, бо до цього всі берсеркери були без відзнак.

Петерром на прізвисько Бубон звали вождя бунтівників, який почув клич Нагелля і підійшов до дерев ' яних дверей. А двері були замкнені на ключ. Волохата Голова гукає, що Маттей Чорний лежить у кімнаті вбитий, а сам він зараз вийде з піднятими догори руками.

Петерр Бубон не розчув, і вони починають сваритися крізь двері.

Тут Нагелль розуміє, що пощади йому не буде, і що батьки і друзі з блек-групи у Хладірі не дочекаються його. І от він вимикає світло, бере в руки зброю і починає співати бойовий гімн “Стоїмо ми на горі, важкі мечі в руках блищать“.

Тоді Петерр сказав такий вірш:

—З підземелля без сонця

Всі це побачать. І люди

Сміятимуться: “Злякалась

Паскудна собача пика.“

Свиснули кулі,

Колючі стріли.

Мстися, Маттею,

Троммелю, тішся.

Нагелль Волохата Голова вистрілив і йому вдалося поранити Петерра Бубона в правицю. Але той ухитрився перекинути зброю в ліву руку і миттєво випустив десяток куль у Нагелля. Всі вони пролетіли мимо, і лише одна влучила Нагеллю в мозок, так що він упав на землю вже мертвий […]

Батьки Нагелля отримали щедрі дарунки і звістку про те, що їхній син загинув під час виконання місії з припинення гуманітарної катастрофи у Європі. Вони пишалися своїм нащадком і часто згадували його. Потім достойні норвезькі мужі думали, як же краще вшанувати пам ' ять такого великого воїна. З того часу поле у Хладірі, де грає “Русенборг“, називається Полем Нагелля.

Тут завершується сага про Нагелля Волохату Голову.

Відправивши усіх людей надвір, Троммель ще раз спробував подзвонити Краплі. Він саме набрав номер, як зненацька почув з підвалу чиїсь крики. Автоматично натиснувши кнопку виклику, Петро плюнув на все і побіг униз. Крики лунали з-за звичайних дверей із черепом і застережною табличкою “Не лізь! Уб ' є!“.

—Матвію! Чорний! – загукав Троммель. Відповіддю було речення англійською, щось про Матью Чорни, хендз ап та інші речі, однак Петро зрозумів лише ім'я товариша й “руки вгору“ і негайно притулився до стіни.

—Виходьте з піднятими руками, Матвія випускайте першим!

З того боку знову схвильовано загорлали англійською. Цього разу Троммель не вкурив нічого – цієї мови він майже не знав, хіба що комп ' ютерний сленг.

—Не прикалуйся, сука! Виходь, і якщо Матвій живий, нічого тобі не буде! Гоу! Аут! Сейв енд ексіт!

Голос нервово зарепетував геть уже непонятні фрази. Петро не витримав, вистрілив у замок і знову відскочив убік.

—Вилізай бігом, йобнутий ти, тут усе заміновано!!!

Кілька секунд тиші – і з-за черепу з загрозливим застереженням зазвучала старовинна варязька пісня “На горі“. Цей народний опус був хітом номер один маловідомої (що не дивно, адже в Норвегії у кожному селі по кілька подібних груп) фолк-блек-команди з Тронхейму. Капітан спецпідрозділу миротворців ООН при Пентагоні Нагелль Вонгравен – а колись він був непоганим бас-гітаристом — старанно ревів її, щоб не показати страху перед східними повстанцями:

— Oppi fjellet , oppi fjellet !!!

Але Троммель не знав норвезької. Розгніваному таким несподіваним поворотом подій Петрові замість “Оппі ф ' Єллє!“ почулося “Офігєлі!“, а там і інші лайливі слова. Він не витримав, став прямо навпроти дверей і з усіх легень закричав:

— От подивимся, хто тут всереться!!! Я тебе, сука, щас тут за Матвія розкрошу..!

Подальший брудний потік слів зупинила куля з М-16 сера Нагелля. Вона пробила дерево і застрягла у правому передпліччі героїчного борця за волю народу. Троммель прикусив язика, відчуваючи, як із затерплої долоні вивалюється автомат. Тому він перехопив ручку лівою рукою і несподівано для самого себе всадив пів-ріжка у двері, після чого стрибнув, вибивши перешкоду, і продовжив стрілянину вже всередині.

У темній кімнаті Петро розгледів високу фігуру, котра валилася на бік, однак найбільшу його увагу привернув інший силует, що вималювався у освітленому прямокутнику в протилежній стіні кімнати. Цей силует несподівано почав подавати звукові сигнали: “Тирли-рирли, тирли-рирли, тирли-рирли“, і Троммель зрозумів, що нарешті йому вдалося зв'язатися з Краплею. Дмитро принципово не визнавав мелодій у мобільниках, та й взагалі не довіряв телефонним переговорам.

—Не стріляти! – наказав собі за спину Крапля. Разом із Троммелем вони перевели подих, потім привіталися. Дмитро подивився на номер на табло мобілки і вимкнув її. З-за нього вийшов хтось у військовій формі, пошарудів секунду пальцями по штукатурці – у м ' якому світлі стоватної лампочки стало видно, що то полковник Державної Варти.

—Він наш! – заголосно пояснив Крапля і, перехопивши вражений погляд Петра, озирнувся. Навколо дверей, крізь які ця дивна парочка втрапила до кімнати, кулі з калаша окреслили в стіні акуратну рамку.

—Хто від снаряда загине, того куля не візьме! — повідомив Дмитро. Троммель із есбешником тільки кивнули.

Приміщення було невелике, з сухими пофарбованими в зелене стінами і ящиками, повними різних імпортованих іграшок. Вибухівки ніби не виявилося. Троє дверей.

—Тудою, мабуть, вони втекли, — сказав полковник Ткаченко, кивнувши головою на третій вихід. – Там підірвали все, що можна.

Посередені кімнати лежав убитий кулею в голову військовий із синіми оонівськими нашивками. Він мав довге волосся, ніби якийсь трешер, але устав усіх демократичних європейьких армій, у тому числі й ЗС Київської Русі, дозволяв подібні вільності. Документів у його формі не лежало, тож доблестні повстанці так і не дізналися сумну історію про простого норвезького хлопця, спраглого подвигів,честі і слави.

В кутку до загвинченого у стелю гака був прив ' язаний обрізок нейлонового шнурка. Інший його кінець знаходився у вигляді петлі на шиї Матвія Чорного, посиніле тіло якого прихилилося до ящиків з іграшками.

Через якийсь жахливий час очі Троммеля спромоглися побачити під голеною головою Матвія його куртку. В ній не знайшли нічого, крім маленького Нового Завіту. Декілька сторінок “Для нотаток“ у кінці книжки були видерті, на решті впізнавався дрібний почерк Чорного.

Лише недоречна мелодія про біло-сині динамівські стяги, яка залунала з кишені Петрових штанів, привела хлопців до тями. Полковник Ткаченко ще раніше вийшов од гріха подалі за двері. Троммель зиркнув на табло: “Ганжа“. Підніс аппарат до вуха, і, натиснувши зелену клавішу, сказав:

—Чорний мертвий.

Вони зустрілися на розі Хрещатика і Прорізної, під першими вечірніми зорями. Крапля і Троммель вийшли з головного входу ЦУМу, несучи в пробитій кулями портьєрі тіло товариша. З балкона сталінського будинку радісно махав рукою Бірюк, але, побачивши труп, перестав. Хлопці поклали портьєру на теплий асфальт. Від столичної мерії наблизився Ганжа, зняв із шиї ладанку, надів її Матвію на розпухлу шию і поцілував товариша в лоба. Навколо почали збиратися люди.

Стовогнів підійшов дещо пізніше – він повертався після посадки вертольота. Згори Кирило бачив, що сталося з мостом через Дніпро, тому його нерви вже не витримували. Вгледівши сколені вени на Матвієвих руках, він вихопив у одного з вояків гранатомет і розстріляв великий більборд, з одного боку якого була реклама транснаціональної корпорації з виготовлення спортивного одягу, а з іншого – плакат до Дня Незалежності “Президент — за народ, народ – за Президента!“. Ніхто не звернув на це уваги, бо всім саме спало на думку, що й Дубощит десь пропав.

Крізь розбиті вітрини гастроному “Центральний“ було видно, як у різнокольорових патьоках йогуртів, соків, вин і кетчупів мокнуть найрізноманітніші окраси святкового столу. Розхлюпуючи це добро, в харчовому болоті ковзалися повстанці, вибираючи на вечерю вцілілі рештки.

—Сказати їм щось, чи що? – сам до себе пробурмотів Стовогнів. Присутні глянули на нього, потім на гастроном.

—А що їм скажеш, — відповів Троммель. – Все, перемога.

—Перемога не рахується, — сказав Ганжа. – Я дізнався, де ця курва ховається. Ще трошки, хлопці.

P . S . Що Троммель прочитав на форзаці обкладинки Нового Завіту, знайденого в куртці Чорного:

6. Know Your Enemy

7. Wake Up

8. Fistful of Steel

9. Township Rebellion

10. Freedom

Sony Music p.1993

11. Beurruier Noir “Vivre libre au mourir“

12. Octoberlup “So Wollen Wir Kampfen“

Залишає ж по собі тільки згадку про пожежу, пісню про тортури та

і с к р у н е в г а с и м у, що десь тліє в нетрях мозку до нового, божевільного діла.

Здається, вперше я зрозумів (чи мені здалося, що зрозумів) що до чого у Харкові, коли на площі Свободи побачив той напис на паркані. Тоді ж — необхідність якихось дій.

Паліть універсали, топчіть декрети!

Знов порють животи прокляті багнети.

Проклинайте закони й канцелярський сказ,

Воля! — єдиний хай буде наказ.

або

— Мені на політику наплювати. Головне — вижити.

— Зараз це одне й те саме.

Використати у листівках .

Politics is this year' thing!

Увірватися в Сіру Кімнату. Знешкодити координатні точки. Ну, та це гівно.

Дуже страшно, коли перестаєш розуміти дітей, хай навіть молодших від тебе років на десять-п“ятнадцять. Хоча може, так треба. Але ж дехто розуміє.

„...Майже кожна річ для наших дідів була посудиною, в якій вони знаходили людське і в яку докладали людського. А тепер насуваються з Америки порожні байдужі речі, псевдоречі, життєві муляжі (LebenSatrappen—!).“ Як могла людина, захоплено цитуючи ці рядки, не менш захоплено вітати [далі закреслено]. Брехня!

У келії старця розповідав, як у Парижі мав бесіду із есбістом, начальником політичного управління чи якось так. Він найбільше боявся не безбожників-революціонерів, за якими слідкували, а „особливих людей“ — в Бога віруючих християн, і водночас соціалістів. Соціаліст-християнин страшніше соціаліста-безбожника. Певно що, малися на увазі справді віруючі, не пов“язані з державою (одне слово, не німецький ХДС тощо). І як на це відреагував монах.

Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які запроваджуються згідно з законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою підтримання громадського порядку, запобігання злочинам, для захисту здоров“я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людеей. (№4,2,1963)

„effective політична демократія“ — ??

Ось іще зразочок:

Під час війни або інших надзвичайних ситуацій у суспільстві, що загрожують життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вжити заходів, які не відповідають її зобов“язанням за цією Конвенцією, виключно в тих межах, які зумовлені гостротою становища, якщо такі заходи не зуперечать іншим її зобов“язанням за міжнародним правом.

І думаєш, що виходу немає. Його справді немає, але робити щось треба.

І частіше ходити до сповіді.

Є.

одні стіни і звідки вони стріляють погані янкі теж мені федерали ага ось воно конфедерати бдя одчиняй проклятий кулеметна обслуга мішень номер три ні разу я на воєнці в неї не попав може патрони були холості хто довго не забиває тому й гол тут тобі й смерть і міномет є де ж вони його взяли хрясь! героїчні Фермопіли це ж треба пивзавод темне оксамитове velvet revolution локомотив історії треба подивитись з боку залізничних колій куди тут його крутить верньєр шарнір чудо враждєбной тєхнікі Га? Зараз переключуся еге горить камандір што ето за красний аганьок — хєрня! — відлізь малюк дефлектори здають зоряні війни капітан троммель нова надія антиімперського руху як там free dope new hope чи що Осика на зв“язку! дерево іуди бірюк з глузду з“їхав з цими позивними Алло! Прийом! ти ж не на пошті дурню Прийом! Веду спостереження. Не треба, про все доповім. Ще що? Які журналісти? ось будь ласка і стовогнів туди ж ідеологічна обробка Пошли їх нафуй! все одно набрешуть акули пера Рейтер? Та хоч ТСН, пошли їх куди подалі! Я особисто? нарис з місця бойових дій севастопольські оповідання отаман троммель топить нескорених робітників у їхній крові у них же нема слова отаман ottoman chiefleader of the terrorists лаври батька махна а в махна і справді був якийсь італієць п“єси ставив для дітей про анархію я-не-верю-в-анархию Зрозумів! змінити хвилю ось п“ятірочка клац! всё что не анархия то фашизм а все що не фашизм то певно анархія від анарха і до монарха недалеко Так-так! Ясно! Хай пишуть! як повідомив з передової отаман троммель... Єдиним оплотом контрреволюції залишається пивзавод „Авалон“. смерть артура-троммеля та його лицарів-славних хлопців Деякі несвідомі чи залякані робітники, що бояться втратити високооплачувані місця, тьху пивзаводи завжди працюють і значна частина адміністрації, яка передчуває неминучу відповідальність за співпрацю з режимом, дали прихисток диктатору і тримають оборону замок було взято в облогу повсталими селянами Штаб Революційної Повстанської Армії перед вирішальним штурмом рови мури тарани катапульти звертається до робітників заморились працювати заводу із закликом скласти зброю коси вила свячені ножі це в мене від чорного ну суки готуйтесь перед переможним наступом Четвертої революції. прямо як четвертий рейх як тупо звучить а чєтвьортому нє бивать Загону американської морської піхоти, що висадився учора на території заводу, пропонується не чинити опору і покинути місце бойових дій живими на наших вертольотах. і тих журналюг туди ж посадити ну ти й говориш троммелю як в кіно а ваш командир хай вийде перед нашим строєм і поцілує себе в сраку Ми не потребуємо ані чужих військ, ані „блакитних шоломів“ ООН. голубі миротворці хай ти згориш студенти в Боснії місяць воювали місяць учились знову зміна хвилі цифра два кома п“ять чую чую Наші бійці вже звільнили майже всю територію країни разом з її столицею і не збираються зупинятись на досягнутому. Кольори на нашому прапорі означають — Перемога або смерть! ну ти й задав їм троммелю Ніяких питань! Кінець зв“язку! нарешті фух нібито все правильно хай роблять умовиводи ага ще один міномет добре відмітимо це що янкі привезли? треба було сказати про експорт революції хай би потремтіли жодних митниць! нас ніщо не зупинить! гарно звучить але цього здається не буде бо всім же пофіг нічого ми ці міномети танком за дубощита за сотника за чорного так у наручниках і повісили сука а рука болить хоч би рухалась знову хтось Прийом! Осика слухає! до полудня осика до півночі сосна ну що за дебільні позивні така ось правильна тактика кому там треба нас підслуховувати ні бірюк зовсім зшизів з мобільними було якось простіше Прийом! Чекаю! ти бач як шмалять скільки ж у них патронів а може і солдатів прикували до кулемету Я! Ну як тобі? Що їм ще треба? Сам розкажи. Все! Що? Так-так, слухаю. знову добровольці консерви? ага це значить танки навіть танки є треба вертатись до краплі може з цими щось вийде ударна одиниця „братерство“ хто ж із них до такого додумався ліберте егаліте фратерніте змінити хвилю два і п“ять на три сім з половиною ось так нормально Давай. нащо цей цирк нічого їм тут пеленгувати але ще в яслах учать малі діти що краще перебдіть ніж недобдіти Зрозуміло, зараз буду. Кінець зв“язку. і до побачення

Ударна бойова одиниця „Братерство“ виявилася двома танками Т-84 і обгорілим трофейним „Абрамсом“, що був прикрашений портретом бородатого дядька в пенсне. Троммель подумав, що то Грушевський, але напис на башті свідчив, що зображено там Герберта Маркузе. Його екіпаж складався з трьох худющих інтелектуалів у побитих окулярах.

— У нас нема командира, — гордо заявив найвищий з них, показавши нечищені зуби. — Ми автономна бойова одиниця майбутнього лібертарного суспільства.

— На безриб“ї і рак риба, — скривився від болю в руці Троммель. — Снаряди у вас є?

— Ти тільки подивись, які орли, — захоплено перебив його Крапля.

Ляскаючи заляпаними багнюкою траками, до командуючих під“їхав Т-84, на якому гордо метлявся на вітрі чорний прапор з портретом Че Гевари. На броні сиділи і розмахували руками, щось вигукуючи, двоє чуваків у джинсах і плямистих комбінезонах, обвішані бомбами, гранатами, револьверами, наганами, кинджалами, автоматами, ручними кулеметами, газовими балончиками та пляшками з коктейлем Молотова. Їхній командир, огорнутий синім димом вихлопу, спав на башті, охопивши руками зенітний кулемет, що своїм прекрасноогидним стволом вказував у небо. Кавалерійська шабля, причеплена до ременя командира, вказувала у землю, і здавалося — якщо цей хлопець встане, то голова його буде у хмарах, а ноги — по коліна в землі.

У третьому танку, розмальованому в червоно-жовто-зелений колір, відкрився люк, з нього одразу ж потягло смачним трав“яним запахом, а потім звідти випав Дубощит у якійсь білій рясі до п“ят.

— Ой, — злякався Крапля.

— Братики! — загукав Тарас і привітався. — Ось! підмогу привів. Більше нікого немає, лише ці хлопці. — Він махнув рукою на свій танк, де з люків повитикалися непевного вигляду пики з очима, повернутими всередину, та на два інших, екіпажі яких шанобливо дивились на легенду столичного підпілля. — Зараз ми закінчим цю війну.

— Я думав, тебе вбили, — видихнув Троммель.

— Мене не можна вбити, — серйозно сказав Дубощит. — Людина має в тілі те, що не вмирає. Тарас хвацько заскочив на гусеницю, і здивовані Троммель з Краплею побачили, що він босий.

— Ескадрон, по коням! — Дубощит озирнувся на друзів, ворухнув попеченими губами і промовив, тихо й лагідно:

— Все буде добре. І ви це, якщо це...ну...промисліть про себе.

Танк Дубощита рвонув з місця. На антені розгорнулося полотнище з Бобом Марлі. За ним до „Авалону“ помчала решта бойового загону „Братерство“.

БЕЗКІНЕЧНА.

Танк Дубощита весело їхав проспектом, дотримуючись розмітки. Один із членів екіпажу по пояс висунувся з люку і, приклавши долоню до ясного чола, щось промовляв у простір. Бірюк невдоволено буркнув.

—Він думає, що на параді, — захихотів Ганжа. – Та його ж глючить, що він Жуков.

В оптичний приціл було добре видно, як танк, розмальований у кольори ефіопського (литовського?) прапору, не знижуючи швидкості, повернув, перемолов гусеницями траву на роздільній смузі і протаранив ворота з логотипом пивзаводу. В ту ж секунду він щез у сяйливому вибуху. Осліплений Ганжа лайнувся і ледь не випав з гелікоптеру. Знову підняв гвинтівку і припав до прицілу. Світлофорний танк мчав собі далі, залишивши біля воріт широку вирву, в яку саме пірнув другий Т-84. Автономну бойову одиницю лібертарного суспільства підпалили ще на проспекті, але екіпажу вдалося евакуюватись і приєднатися до піхотинців, які кулеметами давили вогневі точки на заводських мурах.

Бірюк указуючим жестом підніс руку, трохи розвернув машину, і Павло побачив вибухи біля південних стін, крізь які пролягали підірвані тепер під'їзні залізничні колії. Троммель почав атаку. На сході, зі сторони озер, повів своїх смертників Крапля. Гуркіт, який там зчинився, долинав аж до кабіни гелікоптеру.

Тим часом Дубощит прорвався до цехів.

З дахів і вікон його машину просто-таки засипАли гранатами і пляшками, але “вісімдесят четвертий” продовжував рухатись, хоча стріляти так і не почав. Зате соратники Дубощита на наступному танку старалися за двох. Командир-кавалерист залишився лежати на башті, вже, певно, неживий, але кулемет, за який він схопився, не вгавав. Налякані робітники й американські десантники зникали з віконниць, ховаючись від сяючого струменю трасерів.

—Ей, махновці, — загорлав у мікрофон Бірюк. – Що з вашим командиром? — Переключився на прийом, і у кабіні вертольоту пролунав страшний своєю веселістю рев. Три горлянки ревіли бойовий гімн про те, що тверда як сталь, міцна мов криця, піхота йде – полів цариця.

—Вони що, теж накурились? — з цікавістю спитав Ганжа і знову підняв гвинтівку. Другий танк крутив баштою на всі боки і плювався снарядами, сіючи паніку серед ворога. Його командир все ще тримався за кулемет. Мінометна обслуга нажахано розбігалася, залишаючи бойові пости. Т-84 роздавив один міномет, другий, знищив кулеметне гніздо, мертвий командир тим часом знешкодив ворожого гранатометника, що саме з'явився у вікні, і тут, нарешті, американцям вдалося підпалити танк. Баки вибухнули. Але це не зупинило екіпаж. Продовжуючи виконання пісні про Залізну Дивізію, машина зникла у проломі стіни, огорнувшись курявою і димом. В цеху зчинилася страшенна стрілянина, але вже за хвилину все стихло, і з вікна верхнього поверху спершу випав десантник, а потім чиясь рука вивісила прапор. Вітер розгорнув чорне полотнище, і на Павла Архиповича Ганжу сумно поглянув Ернесто Гевара де ла Серна.

Отоді й загинув Дубощит. Він помер, посміхаючись від щастя, у найсвітлішу мить революції, і через три місяці, обв'язуючи себе вибухівкою, Ганжа зрозумів, що ота мить загального заціпеніння після його смерті й була найвищим піком повстання, похмурою кульмінацією подій, які сколихнули світ.

Спершу Ганжа побачив, що під шаленим обстілом танкові перебило гусеницю. Машину занесло, але за інерцією вона ще трохи трохи проїхала й зупинилася прямо навпроти головного бродильного цеху. Саме в ньому, за попередніми даними, перебував диктатор з міністрами, тому концентрація американських десантників тут була найбільшою.

Завмерлий танк горів. Оборонці поступово припинили вогонь. Десятки очей та вказівних пальців тримали під прицілом палаючу машину, і в цю хвилину усі усвідомили, що за цілий бій “Т-84“ не зробив жодного пострілу. Горішній люк відчинився і на розжарену броню ступив босими ногами Дубощит. У своїх білих шатах він був схожий на грізного пророка, й отеретілі робітники не одразу натисли гашетки. Тоді Тарас лагідно всміхнувся і стрибнув на землю. Прямо під зливу куль. Стрибнув і пішов до цеху.

Зблідлий Ганжа перехрестився. Бірюк затулив лице руками і схилився на пульт.

Дубощит ішов, посміхаючись, і на білій рясі ніде не розквітали червоні плями поранень. Один за одним автомати вражених оборонців замовкали. Дехто вже почав молитися. Очі, звиклі до голлівудських спецефектів, наяву бачили чудо.

Але службовець ВМС США, сержант спеціального підрозділу морської піхоти імені Арнольда Шварценеггера Бенджамін Джей Лінкольн не вірив у чудеса. Дубощит якраз розвів у сторони руки і збирався щось сказати, коли граната, пущена з базуки прямісінько в груди, вирвала йому серце. Настала безкінечна тиша. Навіть на заході та півдні, з боку Краплі й Троммеля.

Ганжа стояв у кабіні, прикипівши до рушниці. Потім мовчки зловив у оптику голову американського сержанта і прострілив її. Стягнув Бірюка з пульту і взяв курс на пивзавод. Випустив усі ракети, які залишались. Вистріляв усі патрони, які були в кулеметних стрічках. І лише тоді, розвертаючись над напівзруйнованим цехом, закричав. Серед слів, котрі разом із бризками слини летіли з його рота, нажаханий Бірюк розібрав лише одне літературне. “Пацифіст“.

До цеху підлетів на повній швидкості поліцейський бобік з загратованими дверима. Злякані виглядом патрульного автомобіля робітники, які вибігали з цехових воріт, кинулися врозтіч. З-за керма, виламавши дверцята, вискочив Крапля з блідим і страшним обличчям, виволік з сусіднього сидіння авіаційний кулемет і зник у воротах. Із загратованого фургону випав Троммель, весь у синцях та подряпинах, але з автоматом. Його вирвало, він встав на ноги, хитаючись, зайшов у цех, сів, щоб бачити Краплю і почав відстрілювати десантників.

Крапля і Ганжа опинилися всередині бродильного цеху майже одночасно. Ганжа, стрибнувши з гелікоптеру на залишки дахового покриття, дістався низу і побачив десяток людей, що стояли по коліна у пиві, піднявши вгору руки. Крім Президента, там були пов ' язані з ним грошима і кров ' ю урядовці. Гетьман безпеки, гетьман війська, державний гетьман, генеральний суддя, генеральний підскарбій, якісь цивільні міністри й губернатори… Вони не помітили Павла, бо дивилися на Краплю, здіймаючого кулемет. Зате Ганжа одразу впізнав сивину й напіввійськовий крій плаща, який він часто бачив по телевізору. Згадав Дубощита, дико заревів, і, розбризкуючи брунатну жижу під ногами, стрибнув до сивого і впав разом із Президентом у резервуар з пивом. В ту ж мить Крапля мовчки скосив решту довгою чергою, кинув кулемет, опустився на коліна прямо в пиво і заридав.

Коли разом із Стовогнів прилетіли вертольотники Ганжі, все було скінчено. Вони витягли п'яного командира з резервуару і винесли його на вулицю. Вивели також Троммеля з Краплею. Труп диктатора так і залишився у пиві.

ОСЬ

(НІБИ)

П'єса в 1 дію

Дійові особи:

Бірюк (Сергій) . Командир 2-ої дивізії Української Революційної Повстанської Армії. Чоловік у віці 25 років, виглядає дещо старшим через зумисне культивовану бороду; чорні кучері, високого зросту, з великим м'ясистим обличчям і довгими руками. Має гарний голос. Одягнений у камуфляжні штани і старовинну полковницьку шинелю з найрізноманітнішими військовими відзнаками та іншими прикрасами. На обох рукавах по нашивці у формі кола, поділеного навскіс на чорну й червону половини. Під шинеллю ховається реглан, на якому зображений Гай Юлій Цезар, пронизаний двома десятками кинджалів, і написано “Veni Vidi Vici“. З-під реглана визирає десантна тільняшка.

Ганжа (Павло). Керуючий 5-ою бригадою Київського міського підпілля. Засмаглий чоловік, на вигляд років 35, жилавий і по-боксерськи мускулистий. Чисто виголений, з вусами, як на картинах козак Мамай. Волосся пряме, коротке, чорне, на тім'ї залишене нестриженим довге пасмо, себто оселедець, закручене за вухо. Сині-сині очі. Вбраний у джинси і свіжу білу сорочку, можна з білим мереживом на комірі. На голові — бейсболка з вишивкою “Exercitus Zaporoviensis“. Чорно-червоний значок.

Дубощит (Тарас).

Крапля (Дмитро). Командир 3-ої дивізії УРПА. 22 роки, русявий. Неакуратно поголений, із засохлими крапельками крові на обличчі, довгі патли власноруч обрізані на рівні очей. Рухи несподівані. Очі шалені. Високий, навіть швидше довгий. На лівій руці татуювання “ЮЛЯ“. Одягнений абияк, але з нашивкою Армії.

Паляничко (Юрій). Генерал національних Збройних сил. Дядько 50 років, великий, пикатий, з пишними рудими вусами і сам рудий. Обличчя червоне. Розмовляє басом, по солдатськи рішуче і грубо, хоча насправді це звичка, а не ознака тупості. Вдягнений як генерал армії Збройних сил Київської Русі. Польова літня форма одягу.

Пеньонжик (Юрій). Редактор популярної газети “Новий день“. Учень Неборачка. Статечний дядечко 45 років, типовий представник ліберальної інтелігенції: гарний костюм, біла сорочка, барвиста (у міру) краватка, тонка золота оправа, як виняток — армійські черевики. Натяк на лисину. На рукаві піджака — червоно-чорна пов'язка.

Стовогнів (Кирило). Номінально — керівник уже неіснуючої організації “Студенська оборона“, фактично — координатор Центрального Проводу УРПА, людина, що вирішує проблеми. 29 років, кремезний. Привабливе обличчя з чіткими рисами. Волосся чорне (воронове крило), пряме, зібране у хвіст, якого майже непомітно. Широкі камуфляжні штани, чорна футболка з чорно-червоним значком.

Троммель (Петро). Заступник Неборачка, отаман Української Революційної Повстанської Армії. Командир 1-ої дивізії УРПА. 25 років, невисокого зросту, обличчя втомлене. Сивий. Очі дещо байдужі. Одягнений у такі ж, як у Стовогнів, штани, на голові — берет з нашивкою УРПА. На плечі накинута чорна поліцейська шкірянка, але замість слова “Поліція“ на ній намальовано білим “Крапля“. Троммель найбільше схожений на витворений мас-медіа образ повстанця-терориста, хіба що без бороди і чорних окулярів.

Повстанець. Боєць УРПА, вартовий. Хлопчина років 18, з автоматом, у величезних камуфляжних штанях, кросовках і курточці учня ПТУ. На рукаві все та ж нашивка.

Сцена зображує кімнату у престижній міській квартирі — досить велику і простору, з високою стелею і все таке. Меблі в кімнаті відсутні, лише посередині здвинуто два столи, застелені скатертиною і заставлені консервами, нехитрою їжею, питвом, пляшками з алкоголем і т.п. За величезним відчиненим вікном — приємний серпневий вечір, шелестіння листя, окремі вигуки. День тижня — четвер. Під вікном стоїть з десяток стільців із двох різних гарнітурів. Праворуч — двері до передпокою, ліворуч — у глиб квартири. Зі стелі звисає розкішна люстра, але вся обстановка якась різко тимчасова.

ЯВА ПЕРША.

(Заходять один за одним Бірюк, Стовогнів, Крапля, Пеньонжик, Ганжа і Троммель. Усі без зброї. Бірюк несе у правій руці величезний магнітофон, у лівій — купу дисків. Стовогнів — блок сигарет.)

Троммель (ще до того, як зайшов): Нікого не впускай і сам не показуйся, хіба що щось важливе. Зброю заховай у шафу, і якщо хтось п'яний проситиме — не давай, навіть мені. Буде хтось наїжджати — бий, навіть мене. Це наказ. Ага, ще прийде Паляничко. Знаєш? У генеральській формі. Пропустити. Ніби все. Тримайся. (заходить)

(Стовогнів кидає сигарети на стіл і з Пеньонжиком починає розставляти стільці. Бірюк одразу сідає на чолі стола, суне до себе ще один стілець, ставить на нього магнітофон, а сам береться розглядати диски. Крапля просто всідається на найближчий стілець. Ганжа сідає, скидає бейсболку і починає закручувати за вухо свій оселедець. Всі розміщуються таким чином:

вікно

Стовогнів Ганжа

Бірюк Троммель

Крапля Пеньонжик

глядачі)

Пеньонжик: Отаман — на чолі.

Троммель: (прискіпливо оглядає кімнату, стіл і присутніх) Можемо почати (сідає на чільне місце навпроти Бірюка).

Стовогнів: Жерти хочеться — з самого ранку (накладає собі якусь їжу. Всі роблять те саме).

Бірюк: А я спав після вчорашнього. Щойно встав.

Стовогнів: Це ще нічого. Не сьогодні-завтра політики прийдуть.

Троммель: Учора ж були.

Пеньонжик: (зі знанням справи) Це вже політичні трупи.

Крапля: Молодці, що знайшли цю хату.

Ганжа: Я сам задовбався від тих балачок. І ніхто не здогадається тут шукати. (до Стовогнів) Будеш салат?

Стовогнів: Дякую, я сам.

Ганжа: (до Троммеля) ?

Троммель: Давай, я покладу. То що там з Нацбанком?

Пеньонжик: Так і до смерті налякати можна.

Бірюк: (зацікавлено) А що з Нацбанком?

Ганжа: Ха. (видобуває величезного кинджала і заходжується краяти консерви)

Бірюк: (до Ганжі) Знов щось учудив?

Троммель (бере зі столу консервний ніж): Керуючий Шулявською бригадою Ганжа!

Ганжа (встає): Я.

Троммель: Здати зброю. Я, здається, сказав — усю зброю залишити вартовому.

Крапля: Без зброї не можна.

Троммель: У кого ще щось є?

Стовогнів: Так про ножі ж не говорили.

Троммель: Хто ж його знав, що у Ганжі таке мачете.

Ганжа: Це не мачете, це шмат шаблі.

Бірюк: Ша, блін.

Пеньонжик (підігрує): Шо, блін?

Бірюк (помічає): О, ікра. (відкладає диски) Троммель, кинь відкривачку. Ганжа, я відкрию решту.

Троммель (кидає консервного ножа Бірюку, той спритно ловить): Здати зброю. Про всяк випадок.

Ганжа: Нема проблем. (віддає, сідає)

Троммель (відносить шаблю до дверей, відкриває): Вартовий. (пауза) Ми ще не п'яні, не бійся. (передає повстанцю ріжучий предмет) На, заховай до решти.

Ганжа: Обережно там, це реліквія!

Пеньонжик: Ганжо, а чого ти присікався до голови Нацбанку?

Ганжа: Читав колись про таке.

Бірюк (кладе ікру на хліб): Так що там було?

Троммель (усівшись на місце): Справді, що я з цією зброєю?

Стовогнів: Не переживай. Мало що. (оживляється) Он Бірюк учора. Сергію, ти чесно не пам'ятаєш?

Бірюк (робить здивований вираз обличчя, показуючи, що готовий почути все, що завгодно): Я приношу свои извинения, я был нетрезв.

Стовогнів (звертається до Бірюка, бо, судячи з усього, решта присутніх знає, про що йдеться): Сидимо ми, розмовляємо, тільки Ганжа мовчить. Потім зривається, хапає голову банку за комір (показує), ставить до стінки і питає: “Ти чого, сука, в танку не згорів?“

(всі посміхаються. Бірюк кліпає очима)

Ганжа: Я вибачився. Найшло щось.

Стовогнів: От. І тут відчиняються двері, і заходиш ти з наганом, починаєш стріляти у стелю і співати оцю свою...як там...“Bloody night, stand up and fight“.

Бірюк (задоволено сміється): Оце погуляли!

Троммель: Одне слово, ясно. На розливі я і Бірюк.

Пеньонжик: Не треба робити з п'янки культу. Чи не все одно, хто наливає?

Бірюк (награно): Та пофіг хто!

Ганжа: Розливати має старший.

(Всі дивляться на Пеньонжика. Той ніяковіє.)

Ганжа: Але він до всіх не дістане.

Стовогнів: Почалося. Хто що п'є?

Крапля: Пропоную спершу випити горілки.

Троммель: Є заперечення? (коситься на Ганжу). Давай. (наливають у гранчаки) Бірюче, по повній (коситься на Ганжу) Колупнемо мерзлою гілочкою сп' яніння в мильнім вареві хліба з ' їденого .

Бірюк (з готовністю): Так точно.

Троммель: Розбирайте. (встає) Я давно хотів зустрітись у такій атмосфері. Вперше ми зібралися самі, без сторонніх людей і пристроїв. Учора були зустрічі, промови, розмови, завтра буде те саме. Сьогодні можемо поговорити ні про що і, може, про те, що робити далі. Прошу не тримати на мене зла за наказ віддати зброю, але мені видається, що сьогодні ми не будемо тверезі, і власне кажучи, я цього й хочу. Встати.

(Всі встають і, слідом за Ганжею, хрестяться)

Троммель (підійма склянку): Перемога дісталася нам дорогою ціною. Ні, не так. Але хай буде. Скажу, як зумію. Перемога дісталася нам дуже дорогою ціною. Хоч в останні дні ми просувалися до неї блискавично, за (підшукує слова) беззастережної підтримки населення, втрати були не менш великими і не менш гіркими. За три місяці наших спільних бойових дій загинуло одинадця ть тисяч повстанців. Багатьох із них ми знали особисто. Три дні тому назад загинули Чорний і Центуріон, позавчора ... (пауза). За світлу пам'ять Матвія Чорного, провідника Київського міського підпілля, керуючого Сьомою бригадою міського підпілля ; Михайла Сотника-Центуріона, керуючого Анархістською бригадою міського підпілля; Ганни Очерет, керуючого Восьмою бригадою міського підпілля; Тараса Дубощита, керуючого Другою бригадою міського підпілля; за світлу пам'ять усіх тих, хто склав свої голови у цій війні. Вічна їм пам'ять. Хай земля буде їм пухом.

(Усі випивають до дна, довго і напружено, по черзі опускають спорожнілі гранчаки і мовчать.)

Троммель: Сідайте. (всі сідають) І ще. Начальник Штабу Армії, голова Центрального Проводу женераль (сумно посміхається) Неборачко просив вибачити за свою відсутність. Він у Штабі. (пауза) Наказую присутнім забути про субординацію, що вони, в принципі, завжди успішно робили, і розпочати п'янку (демонстративним рухом знімає берет і кладе його на незайнятий стілець).

(Всі закусюють. У загальному мовчанні минає кілька хвилин.)

Пеньонжик (говорить перше, що йому спало на думку, аби лиш розвіяти гнітючу тишу): А чому у підпільних бригад такі номери великі? Сьома, Восьма.(Тут він згадує про Центуріона й Очерет, розуміє, що про те саме думають і інші, тому безпомічно замовкає)

Троммель (типу все нормально): Це для шифру. Щоб страшніше було. Насправді їх п'ять штук.

Ганжа (переводить розмову в інше русло): Я думаю, третьої чекати не будемо. (З цими словами він розриває принесений Стовогнів блок, дістає почку, відкриває і закурює. Крапля і Стовогнів теж закурюють.)

Бірюк (з пафосом): Молодий чоловік не повинен труїти себе тютюном та алкоголем. Його здоров'я належить нації. (бере собі пачку)

(Пеньонжик нервово смикається, хоче щось сказати, але мовчить. За нього говорить Стовогнів.)

Стовогнів (до Бірюка): Гітлера почитуєм?

Бірюк: Згадалося (закурює).

Крапля: Пішов ти зі своїм Гітлером.

Бірюк (переводить стрілки): Може не треба далі так гнати. Уже.

Пеньонжик (з розумінням): Взяло?

Бірюк: Аж вставати з місця в падло.

Крапля: А ти не вставай.

(У цей час Стовогнів помічає, що Троммель уже хвилину незворушно роздивляється Ганжу.)

Стовогнів: Що там?

Троммель: Та дивлюсь на Ганжу з сигаретою, коли ще таке побачу.

(Присутні з цікавістю й собі ушниплюються на Ганжу. Крапля продовжує їсти, ні на що не звертаючи уваги.)

Бірюк (з підколом): Павле, а як же люлька? За ці дні ти тільки люльку палив. (народ киває головами)

Ганжа: Я трохи почекаю, доки горілка мине — так присадила.

Троммель: Ну то по другій? Бо мені вже жарко. Дякую, Дмитре. (Встає, знімає з себе куртку і вішає її на спинку стільця Краплі. Той продовжує незворушно їсти. Під курткою у Троммеля виявляється така ж, як і штани, камуфляжна гімнастерка. Рукави обрізані, тому що передпліччя правої руки забинтоване.)

Пеньонжик: Як рука?

Троммель: Все нормально. Лікар сказав, що за місяць працюватиме на повну силу.

Ганжа: То, може, я розливатиму?

Троммель: З твоїм розливом ми цю пляшку до ранку будем пити. (бере нову пляшку, розливає) Та й руку треба розробляти (посміхається Ганжі). Ну, за перемогу?

Ганжа: Зачекай, краще розкажи, що там Неборачко.

Бірюк: Справді, поки не прийшов цей генерал, Павлів родич.

Ганжа: Не родич, а земляк. Зьома.

Пеньонжик: Він не знає про Неборачка?

Ганжа: Краще хай не знає. (до Троммеля) Так що казав провідник?

Троммель: Провідник казав, щоб берегли себе. І просив передати, щоб не посварились. Нервує старий. Обіцяв, що завтра зв'яжеться з нами, бо тре обговорити багато речей. (бере гранчак, налитий цього разу до половини) За здоров'я Неборачка.

(Всі цокаються, крім Троммеля і Бірюка, які не дотягуються, а просто вшановують один одного піднятими склянками. Випивають.)

Бірюк (сварливо): А що Неборачко? Їздить собі зі Штабом по всій країні і плани розробляє. А потім на раді Проводу: так от і так, пани-товариші, є пропозиція роззброїти тульчинський автобат. А Бірюк з хлопцями мудруй.

Троммель: Зачекай, Бірюк, не гни. Разом усе розробляли, обговорювали, разом діяли. Що таке? В армійській м' ясорубці не давай себе зжувать?

Стовогнів: Він же нас і познайомив. Може, тебе на Полтавщині б знищили ще місяць назад. І Краплю, і Троммеля. І нас. Всіх по черзі. Неборачко створив Армію.

Бірюк: От-от. А як він нас усіх вирахував? Звідки він узявся взагалі? І його справжнє прізвище?

Пеньонжик: Говорили-балакали, сіли й заплакали.

(Крапля їсть, Ганжа мовчить)

Троммель: Опа. Думай, що говориш. Ти ж з ним знайомий.

Бірюк: Ну а що ми про нього знаєм? (до Стовогнів) От що ти знаєш про Неборачка?

Стовогнів: Народився у Луганську в дев'ятсот сороковому. Вчився у Дніпропетровську, працював на Івано-Франківщині. У шістесят шостому вигнаний з роботи за самвидав. З шістдесят восьмого в таборах за заклики до збройного повстання, з вісімдесятого — в дурдомі. Звичайна біографія тодішнього дисидента. Після незалежності повернувся в Калуш. Працював на заводі головним інженером. За спеціальністю. Політикою не займався.

Бірюк (миролюбиво): Це тобі Троммель розповів?

Стовогнів: Ні, це я в книжці прочитав. “Історія Прикарпаття“, підручник для середньої школи. І справжнє прізвище його Неборачко. А ти що думав — Гольдберг? Так? Що це агент Моссада, законсервований до цього часу? Маркс твій точно був не німець

Пеньонжик (про Маркса): Людина високої культури.

Бірюк: (закурює, спокійним тоном): До чого тут Маркс. Ми про Неборачка говорили.

Троммель: Це ти раптом стурбувався про його походження.

Крапля: (перебиває) Неборачко перший не витримав. Він перший почав воювати. Він об'єднав усіх. Він створив УРПА.

Стовогнів: Врешті-решт, його приклад надихнув інших. Тебе, певно, теж.

Бірюк: Ну от напосілись. Більше слухайте п'яного Бірюка. Я так, просто, горілка вдарила в голову — ну й думки дурні лізуть. Просто думаю, що воював, а тепер у штабі лозунги вигадує і листівки робить.

Стовогнів: Так йому вже за сімдесят.

Троммель (з іронією): Керманич Мао казав: “Бу дь-я ка пропаганда приносить свої плоди, не зараз, то через…“

Бірюк (від згадки про Мао знову заводиться): Ну добре, але що це за підхід до пропаганди! Що це за сайти англійською, ця вся іншомовна параша, орієнтована на Захід?! Я взагалі не розумію, для чого Неборачко займається тим...е...паблік рилейшнз. Хай кине ці дисидентські звички. Навіщо голландцям наша війна, нащо їм взагалі про неї знати?! Шин Фейн! Ми самі!

Пеньонжик (з готовністю): Це відповідь на їхню антипропаганду.

Бірюк (до Пеньонжика): Та яка антипропаганда, анти кого, бдядь, як ти можеш ці пусті слова вибльовувати!

Пеньонжик: Хто ще тут пусті слова вибльовує. І словосполучення. Я ще вчора наслухався.

Стовогнів: Не будь йопнутим, Сергію. Газети можуть зробити з тебе борця за національного визволення, а можуть зобразити терористом-фанатиком. З ухилом ненормальним. Згадай Чечню. Або Югославію. Сі-Ен-Ен дивився? Чи ОРТ.

Бірюк: Та мені похуй, розумієш?! До сраки мені це все.

Троммель: (стомлено) Добре, добре. Не нервуйся. А Неборачку не до сраки. Він же тебе не змушує тим займатись.

(Крапля їсть, п'є мінералку. Ганжа дістає кисет і починає набивати люльку. Решта слухає Бірюка.)

Бірюк: (награно сміється) Ще не вистачає. Розумієш, Петре, мені до сраки, що про мене чи нас усіх пишуть чи розказують. Пофіг, що там показують, абсолютно. Що там вони у Штатах чи ЄеС думають. І так ми ледь не отупіли у тому Союзі. Майже стали, як ті європейці. Реклама, євроспорт, ці їхні підкольчики один до одного. Піцца, кампарі, всі діла. (до Пеньонжика) Ти розумієш, що я маю на увазі?

Пеньонжик (ухильно): Приблизно.

Бірюк: Одного хотілося б. Щоб ще двадцять, тридцять років всі ці ваші газети писали. Кожен день щоб із жахом згадували – хто такі ті українці, звідки, що їх підняло, чому, як. І щоб не могли зрозуміти.

Стовогнів: Десь я це вже чув.

Троммель (після слова “ваші“): Бля, ти знову?

Бірюк: Та й про УРПА. Це ж усе фікція. Так, легенда — повстанська армія, пісеньки, червоно-чорні прапори — байки для дебілів. Бригади, дивізії, звання. Красиве вбрання для народного гніву. А звертання? Пане-товаришу — теж мені козацька традиція (коситься на Ганжу, той мовчить, набиваючи люльку).

Крапля: Людям подобається.

Ганжа: Мені теж щось не дуже те “пане-товаришу“. Бірюче, дай-но вогню. Краще було б “добродію“. Га? Той, хто чинить добро.

Бірюк (охолоджується): Може й так. (дає запальничку)

Ганжа (суворо): Але є порядок, обов'язковий для всіх. (розкурює люльку, повертає запальничку) Дякую, пане-товаришу.

Троммель (бажаючи змінити тему розмови): Що це Павло Архипович так довго мовчав?

Ганжа: Згадав, як ми познайомилися з Центуріоном. (всі заспокоюються) Я мав зустрітись із Чорним, хотіли тоді зробити кіпіж на передвиборчому з'їзді НПКР, але хата прослуховувалася, так нічого й не вийшло. На стрілку в парк Шевченка прийшов Центуріон, ми з ним сиділи у кав'ярні, теж випили трохи горілки, і я йому подарував люльку.

Пеньонжик (хоче залишити за собою останнє слово): Між іншим, Сергію, значок із Кастро ви теж в Інтернеті...

Троммель: Годі!

(стук у двері, голос вартового: “Дозвольте?“)

Троммель: Заходь!

(двері відчиняються, заходить вартовий)

Вартовий: Генерал не хоче здавати зброю.

Ганжа (перехиляється до Бірюка, який з гордою образою роздивляється диски): Неборачко – це і є отой голос народного гніву. Неборачко – провідник. І він просив, щоб ми не посварились. Давай краще вип' єм.

ЯВА ДРУГА.

Генерал (заходить): Що за бардак? Кажу йому, що пістолет при вході забрали.

Троммель: Прошу, генерале. Дякую, хлопче, молодець. Продовжуй службу.

(Вартовий виходить.)

Ганжа (до генерала): Приєднуйтесь, пане-товаришу. Як воно справи?

Троммель: Ганжо, посунся.

(Ганжа сунеться до Стовогнів, а на його місце сідає Троммель.)

Троммель: (натягує на голову берет) Встати. (всі встають) Вітаю вас, генерале армії Паляничко, у нашій компанії. Сідайте.

(генерал віддає честь і сідає на місце Петра. Всі сідають.)

Троммель: Ми тут у неофіційній атмосфері (скидає головний убір), будьте як удома.

Ганжа (витрушуючи попіл у попільничку): Я саме збирався сказати тост (всі, крім генерала, який розщібає кітель і знімає кашкет, здивовано позирають на Павла Архиповича), але ваша присутність серед нас змушує мене передати слово вам.

Паляничко: Дякую, земляче. Я спершу трохи підкріплюсь. (Пеньонжик оперативно подає генералу столові прибори, вказує на закуску.)

Ганжа: Тоді штрафну. (Троммель наливає Паляничків гранчак по самі вінця.)

Паляничко (без проблем): Може, хтось підтримає?

Бірюк (як чекав цього): З задоволенням. (Доливає й собі повний. Всі очікувано дивляться на Ганжу.)

Ганжа: Е... Сидіть, я говоритиму довго. Так от, чи всі знайомі з телесеріалом “Ікс-файлз: секретні матеріали“? (загальне підтвердження, підозрілі погляди на Павлову люльку) Хочу вам переказати зміст останньої серії. У Києві за загадкових обставин посеред білого дня зникає з посольства військовий аташе Сполучених Штатаів. ФБР направляє в Київську Русь своїх найкращих секретних агентів: Малдера і Скаллі. Вони прилітають у Бориспіль, а саме в цей час в Умані хасиди справляють свій Новий Рік.

Пеньонжик (авторитетно): Рош-Гашана.

Ганжа: Саме так. Приземляється літак з Нью-Йорку, а в ньому самі хасиди і Скалдер з Маллі. А в Борисполі свято, прапори, зустрічаючі, усі співають “Умань, Гонта, Рош-Гашана“, і от агентів ФБР разом з іншими хасидами запаковують у автобуси і везуть. Але везуть в Умань, швидкісною трасою. А ті думають, що їдуть у Київ. Зрозуміло?

(Крапля серйозно киває головою.)

Приїздять вони в Умань, а в Умані — хмарочоси, реклами, дорогі тачки; метро хасиди побудували, повний порядок, одне слово, Рош-Гашана. І прямо з готелю “Хілтон“ люди йдуть на могилу отого найголовнішого хасида. Ну, Скалдер з Маллі, їм теж цікаво стало, і вони теж там. Проходять вони біля могили — а всі ж думають, що це хасиди, Скалдер то вже точно хасид — і тут Маллі помічає на могилі плями крові. Вона швиденько ламає дзеркальце і бере мазок, тоді в готель, робить аналіз і висновок, що кров людська. (Оглядає аудиторію. Всі уважно слухають, дещо збентежені.) Тим часом Малдер дістає свій лептоп, через супутник з'єднується зі спецархівами — і за годину приносить Скаллі роздруковану інформацію, про те, що євреї використовують для деяких свят християнську кров. Тоді Скаллі їде до православної церкви, і там розпитує священника про хрещення, і на комп'ютері прораховує, які ж зміни у крові відбуваються при хрещенні. І все сходиться. І от вона нажахана повертається вночі до Скалдера, а той уже сидить у номері, зібраний у дорогу, і каже: прийшло повідомлення з ФБР, негайно повертатися, операція відміняється, всі дані з приводу тої крові негайно знищити — і в Бориспіль, а про те, що було, взагалі забути. І от вони сидять у номері, нічого не віддупляють, і на повній ізмєні дивляться один на одного. Тут купа крупних планів: очі Малдера на ізмєні, потім бах! — очі Скаллі, на ізмєні!, очі Малдера — Скаллі, Малдер — Скаллі, і починаються титри.

(Присутні сидять на такій самій ізмєні, як Малдер зі Скаллі.)

Троммель: Де ти такий глюк встиг поба...

Ганжа (тоном, яким відкривають таємницю): А в цей час...весь український народ втикає у “Ікс-файлз“, задумується нарешті і раптом прокидається. А на наступний день уже перемога революції. Давайте ж вип'ємо за те, щоб ніхто ніколи не зміг загрузити нас, ані свої, ані чужі. Щоб жили весело і шляхетно. За добробут і спокій, такий необхідний зараз!

(Присутні приголомшено випивають)

Бірюк (задоволено): Оце брехун. А я вже тут настроївся...

Троммель (дещо полегшено): Та ну його в баню.

Крапля: Кінець мені не сподобався.

Пеньонжик: Так, кінець неочікуваний.

Паляничко (прожовуючи): Все правильно. Як солдат, скажу дещо несподівано, але маю таку думку: війна задовбала, потрібен мир.

Стовогнів (заздрісно): Забий і мені.

Ганжа: Тільки ти обережно, вже пригружає. (ладнає люльку)

Крапля (захоплено): Ох цей Ганжа. Як не про козаків, то про давніх русичів.

Троммель: Це ще тю! А вчора що було. Як запорожці накурені пішли на Стамбул.

Бірюк: ?

Троммель: Саддам Хусейн дивиться в бінокль, а Середземним морем щось прошмигнуло. Він давай наводити туди ракету, тільки бачить, а це козацька чайка, а на ній Сірко. Сірко пихнув, і всі козаки шаровари скинули і сраки до берега повиставляли. А на сраках у кожного: “Са-ло“. І Хусейн кричить: “Це провокація, вони знущаються над нами! Починаємо третю світову війну.“

Пеньонжик (підхоплює): А тоді схопив прапор Прикордонних військ і нумо розмахувати.

Бірюк (тупо): Хто?

Пеньонжик: Та Ганжа. Розмахує тим зеленим прапором і гукає: “Джамахірія! Ісламабад!“

Ганжа: Я вбитий був. Боявся слово сказати, а якщо казав, то дуже соромився. А потім понесло.

Бірюк: Мілітарний дзен, бдядь.

Стовогнів: (затягується люлькою): Зі мною теж таке бува, але рідко. Звичайно міркування починаються, а іноді й гублюся. Будеш? (пропонує люльку Троммелю)

Троммель: Згадаєм молодість? Нє, я — нє.

Паляничко (закінчує їсти): Оце пішло.

Бірюк (оживлюється): Як діти в школу. Класна горілка.

Пеньонжик: А ще ж спека. Крапля: Щось не бере.

Троммель: Ну то й я ковтну целєбний дим. Саме час. (бере сигарети, пригощає Паляничка)

Паляничко (прикурює Троммелю й собі, продовжує почату тему): Мир потрібен Україні, а не війна. Думати слід про майбутнє.

Пеньонжик (цитує): Майбутнє належить мені.

Бірюк (кидається до дисків): О-о, бачив...Знайшов! Future belongs to me, The Best of Soundtracks.

Стовогнів (закінчивши вибивати попіл): Так, давайте музичку якусь поставим! Що там? (разом із Бірюком дивиться диски, Крапля мовчки сидить і слухає базар)

Троммель: А що майбутнє? Скинули цього ненормального, реорганізуємо поліцію, армію, нові робочі місця — і жити собі.

Ганжа: Відсвяткуєм — і роботу собі знайдем?

Троммель: Не гни. Зараз стільки всього можна змінити. Все переробити — і жити нормально.

Бірюк: Вівальді.

Знаю, що ні, Іггі Поп, Том Вайтс, хлопців попросив набрати. Best Ballads, давай може балади, Paradise Lost, це якийсь транс, Червона Рута, може послухаєм, а, фестиваль, ні. ПеТеВе і Death in June, якась злоба, в школі, пам'ятаю, був у нас один такий, то все слухав, у дурку потім попав, “Київський Хіт-19“, збірник, так, ага, Best of acid jazz, просто музика, без слів. Гражданская Оборона, “Невыносимая лёгкость бытия“, лажа якась. Ніггаз гот зе мазефакін ган, ух ти, оце обкладинка. А я перший раз чую. Astral Projection, Green Nuns...та ну його. О, “ Чамбавамба“, я колись чув, класний альбом, “Анархія“, ще “Лемберг“ і “Shocking Blue“.

She's got it ? Перша, я вмикаю. (ставить диск)

Є, сьома.

Стовогнів: Ні.

А де це все взяв?

Вейтс.

О-о, Best Ballads, постав, а що там, дай-но, ні, тут одна попса, можна й Руту, русалки-купалки. Сам ти транс, нормальна музика, а який альбом, давай парадайз, а ні, не в тягу, що там ще є? “Сайтік ТіВі“, це пригрузить.

Це зразу нафіг, і не думай.

Ні, джаз не тре, а, есід, хто його зна, щось веселе хочеться, о, хай буде “Оборона“, зараз Троммель заплаче, він казав, її колись в армії слухав, всі альбоми були , я реп не хочу, якась качаюча музика є?

Ось тобі й транс.

Опа, давай Чамбу, її всі люблять, ну, “Лемберг“ — це щось дуже модне... О, “Shocking Blue“, а є ця, як її?..

Ні-ні, почекай, ну ця... ( наспівує )

Gonna sing a song for you … Давай!

Паляничко (радісно киваючи головою): Кубані можемо запропонувати приєднатись.

Троммель: І Стародуб наш.

Пеньонжик: А Євросоюз?

Троммель: Там і залишимось.

Крапля (просто): Але ж вони вбили Чорного.

(Троммель замовкає)

Пеньонжик: Це були янкі. (до Паляничка) Це правда, що президент мав якісь таємні угоди зі Штатами?

Паляничко: Не знаю. На рівні військових — ніби все через НАТО, але завжди була чітка проєвропейська позиція, спільні сили швидкого реагування ітеде…

Пеньонжик: Тобто ядерна зброя..?

Паляничко: Спеціалістів вистачає, ті коди, що в Страсбурзі, вирахуєм – і все, одразу ж мир, вони, певно, і не сильно налаштовані воювати, та й американці тут з'явилися не в тему. Тобто виходить, що президент щось там накладав з Америкою, отже – ми за Союз.

Пеньонжик (з веселою передбачливістю): Народ почне казати – у Європі бідували, давай незалежність…

(Дуже голосно і несподівано починається “Gonna Sing Me A Song“ Shocking Blue. Всі затикаються і починають кричати: “Тихіше!“, “Взагалі вимкніть!“ тощо. Особливо прагнуть тиші Троммель і Ганжа. Бірюк робить тихіше.)

Крапля (понуро): Спершу треба понищити всі рекламні шити в Києві.

Пеньонжик (продовжує будувати плани): Ну, добре, знищиш ти їх. А в інших містах? А нащо взагалі?

Бірюк (раптово приходить на допомогу Краплі): Зате хоч побачимо, як воно може бути чисто. Мільйони квадратних метрів без жодної реклами “Кока-коли“.

Пеньонжик (не здається): А потім? Будеш при владі — як гроші заробляти?

Стовогнів: Я знаю, як їх заробляти.

Ганжа (підійма голову): Ті, що вважають, що революція досягла своєї мети, і ті, хто хоче, щоб вона тривала далі.

Ганжа: Революція

Пожирає своїх дітей?

Стовогнів: Ганжа, попустись.

Ганжа: У руки меч та під картеч.

Ганжа: І не буде вбитих — тільки переможці.

Стовогнів: Ти вже вбитий.

(Ганжа витикає)

Троммель: (виходить зі стану смуру) Влада калічить людину. Скільки разів було — ніби й нормальний хлопець, веселий, товариш, а потім хап його. Аппарат втягує у себе — і пішов перемелювати. А через рік — готовий продукт. З'їзди, голосування, інтриги, виборці, обман, наклеп, костюм, вуса, партійний значок. Це як нещасливий випадок. З кожним може трапитись.

Бірюк: От-от. Отак і про буржуїв. Капіталісти зовсім не є страшні і злі. Вони просто так живуть. Вираховують, який оптимальний штраф краще сплатити за забруднене повітря, щоб мати більше прибутку...

Троммель: Звідки ти знаєш?

Бірюк: З економіки вчили, вони це все прораховують, навіть термін для цього є спеціальний. Як зробити магнітофон, щоб він зламався через рік. І абсолютно вони не розуміють, що треба тим лівим радикалам, чи зеленим, чи тим більше радикальним зеленим.

Троммель: До речі, генералова черга казати тост. Сергію!

(Бірюк і Троммель розливають)

Ганжа: Я вино буду.

Бірюк: Ну скільки можна!

Ганжа: Одну пропущу.

Бірюк: Та я вже налив.

Ганжа: Сергію, будь другом, випий мою, я не хочу. Або потім я сам.

(Бірюк рішуче переливає у свою склянку. Ганжа наливає на денце вина, Стовогнів вимикає музику. Всі очікувано дивляться на Паляничка.)

Паляничко (встає): Я довго думав різні тости, але вирішив зупинитись на одному. (пауза) Не лякайтесь, не про грузинів і не про євреїв. За знайомство! Будьмо!

Ганжа й Пеньонжик (недружно): Гей!

(Паляничко не продовжує і випиває. Всі наслідують його приклад.Відчувається, що присутні вже добряче хильнули, бо абсолютно всі, і навіть некурець Троммель, і ніби тверезий Крапля часто палять і розмовляють один з одним через голови сусідів.)

Ганжа (переглядається зі Стовогнів): Мо, ще заб'єм?

Стовогнів (киває головою, веселішає і звертається до Пеньонжика): Ще можна, наприклад, Слов'янську Імперію збудувати.

(Вже вельми п'яний Пеньонжик намагається припалити сигарету.)

Пеньонжик: Від Ла-Маншу до Уралу.

Ганжа (серйозно): Від Сяну до Сяну. (Пеньонжик сміється)

Бірюк (не помічає стану Пеньонжика, бо й сам такий. Підколює): Можеш і з янкі домовитись.

Паляничко: Знову?

Бірюк: Побудем років десять партнерами. Вони всруться від радощів, бо їх зараз така ізмєна хапає. Долар падає...

Крапля (підозріло): А ти звідки знаєш?

Бірюк: ...євро росте, а тут такий союзник.

Троммель: Вони нас разом зі Страсбургом скоро почнуть давити.

Стовогнів: Гімна їм на лопаті. А що, янкі як янкі. Марк Твен. Мартін Лютер Кінг.

Ганжа (передаючи люльку Стовогнів): Протестанти?

Бірюк: Абрам Лінкольн, Беня Франклін.

Крапля: Голівуд.

Пеньонжик: (бере себе в руки): Сербія, інтриги в ЄеС.

Паляничко: В'єтнам.

Бірюк: Чорнобиль.

Троммель (до Бірюка): Ти віриш цій маячні?

Стовогнів: Ну чого, нормальна країна. Велика, все є, простір для тіла і душі. Хіппі. Індіанці. (закашлюється)

Троммель: ЛСД.

Пеньонжик: Дон Хуан.

Бірюк (до Стовогнів, іронічно): Не покашляєш — не попрешся.

Стовогнів (не залишається в боргу): Не поблюєш — не попрешся.

Ганжа: Добре, добре. Але ж прекрасні люди. Американський народ — наші друзі, просто обдурені власною державною машиною.

Крапля: Та вони без тієї машини жити не зможуть.

Паляничко: Імперія зла.

Бірюк (забувши, з чого почав): Ну ти ж не з народом будеш договори укладати. А з машиною.

Пеньонжик: Так що ж тепер? Куди йти?

Ганжа: На Туреччину.

Паляничко (теж забувши про те, що Україні потрібен мир): На Польщу чи Румунію — безвізовий режим, прозорий кордон, всі діла.

Бірюк (філософськи): Там уже стільки тих кордонів і блок-постів...

Стовогнів: Може, братів на сході визволити?

Троммель: А може, ми всі мусимо загинути? (загальна тиша) Тому що таке суспільство неможливе, га? Може, ми просто полюбили вбивати?!

Паляничко: Хто любить убивати?

Троммель: Ну отак. За якусь ідею. Чому ми їх маємо ненавидіти і чому ненавидимо? Тому що вони нас ненавидять. Тоді чому вони нас мають боятись?

Пеньонжик: Діалектик. (гикає, але тримається)

Троммель: (позирає на Пеньонжика) Інтелігент ненавидить війну, як і спорт. А спорт, як труд. Йому хочеться говорити, бо хто не працює, той і медитує, і просвітлюється духовно — робить йому нєфуй. (перекривлює невідомо кого) Освіта непотрібна революціонерові, бо вона йому шкодить. Будьте реалістами, вимагайте неможливого. Суки! І почне хтось писати: мовляв, ще з дитинства був дивним, садистські нахили, або навпаки, не натрахалися, не набилися від душі в юності, не намучили котів у дитинстві — і тепер вирішують показати — і ми, мовляв, люди, і ми можем, і показують це серйозно, по-дорослому, з пострілами, вибухами. Фройдисти срані, самі за гранти готові сраку цілувати...

Стовогнів: Хто любить убивати?

Б ірюк (тихенько): Крапля любить.

Стовогнів: Краплі ідея пофіг. Він мститься за свою наречену.

Бірюк: Кого? Хто?

Паляничко: Може, вип'єм?

Бірюк: Арбайт махт фрай.

Паляничко: Може, вип'єм?!

Пеньонжик: Дуель.

Паляничко: Може, вип'єм!

Паляничко: Хто скаже тост?!

Паляничко: За жінок!

Під час патетичної промови Троммеля Крапля дещо здивовано роздивляється командуючого. Ганжа і Стовогнів сидять собі як голуб'ята, опустивши голови, та іноді посміхаються один до одного, мовляв, оце жене отаман; крім цього, їхні посмішки променяться іншим значенням, а саме: ми тут сидимо накурені серед п'яних і розумієм одне одного та все інше без слів. Нарешті, коли Троммель доходить до грантів, Ганжа встає, бере і простягає йому пляшку горілки.)

Ганжа: Поменше б ти думав.

Бірюк: Почули б тебе ті (зловісно) в о н и, був би тобі Фройд. Психо-статева травма.

Троммель: Захотілося висловитись. (до Пеньонжика) Звиняйте, Юрію, втомився від усього. Я не до вас говорив. Генерале, може повну? Щоб не відставати.

Паляничко: Та я не проти. Але дехто вже, е-е...

Пеньонжик: (відкриває очі) Я пропущу.

Троммель: Може, бахнем?

Пеньонжик (слабким голосом): Через круг.

Паляничко: Не будем силувати.

Троммель: Звичайно. Тримайтесь, редакторе. (обертається до Бірюка) Так, ті теж не п'ють. Ну тоді щоб не випаровувалося. (переливає Пеньонжикову горілку Паляничкові) Двадцять чотири молекулярних шарів за секунду. (задумливо) От замолоду киряли, так класно. Просто, щоб весело було, заради самої п'янки — і відривались як могли.

Паляничко: Ну. А потім підростаєш, звання отримуєш, сім'я, роздуми, проблеми. Навіть п'янка не в кайф. Якби люди жили літ по триста, вони б, певно, взагалі б не бухали.

Троммель: Обламувались би. Набридло б. А якби вічно жити?

Паляничко: Вічний жид. От є вічний жид. А вічний українець?

Троммель: Українець?

Паляничко: Так.

Пеньонжик: А козак Мамай?

Троммель: Точно.

Паляничко (нахиляється і цілує Пеньонжика в голову): Як не п'є, то воші б'є.

Троммель: А все не гуляє. Бачите, генерал, він типу алкаш, і волоцюга, і в той же час нічого йому не треба, і в той же час, як ш о шо, то він захисник батьківщини, кожної хати і жінки.

Паляничко: Ага. За жінок!

Троммель: Так. (до всіх) Агов! За неприсутніх тут жінок! За любов!

(товариство, за винятком Ганжі й редактора, випиває)

Паляничко (нерішуче): Це правда, що Очерет була дівчиною Дубощита?

Троммель: Там сам чорт ногу зломить. А що?

Паляничко: Та чутка ходить, ніби в неї ще хтось з Армії був закоханий.

Троммель: Ти що, на Краплю натякаєш?

Паляничко: Не знаю. Чого він такий мовчазний?

Троммель: Він завжди мовчазний.

Паляничко: Сьогодні ніби особливо.

Троммель: Почувається винним, що загинув Чорний.

Паляничко: ?

Троммель: Ну він же в понеділок з ні сіло, ні впало попер аж на Софіївську.

Паляничко: І тому Чорного вбили? Він же не там був.

Троммель: В ЦУМі, в підвалі. Я його знайшов, тоді ж і поранило. Там один унітаз сидів разом з Чорним, уже мертвим, і все розказував, що він його вб'є. А коли зрозумів, що я один, то почав обзиватись, я, дурень, відгукнувся, ну в руку й дістав.

Паляничко (з розумінням): Зажива?

Троммель: Нормально. То я перекинув ствола в іншу руку і його крізь двері.

(обоє закурюють і дослухаються, про що йде мова на іншому кінці столу)

Паляничко: (підморгує Троммелю) Все продано. Але впадати у відчай не треба.

Ганжа: Де тут сухар?

Стовогнів: “Каберне?“

Ганжа (киває): Треба кудись цю біду перелити (має на увазі горілку).

Бірюк (з п'яною агресією): Ти ж обіцяв.

Ганжа: Ну не можу.

Стовогнів (жалібно): Воно знаєш, Бірюче, спершу ніби попускає, а потім спиртом гуп — і туман.

Бірюк (з п'яною пред'явою): Ну й куди я її діну?

Стовогнів (знайшовся): Собі й Краплі. Йому все одно не вставля. Дмитре, ти як?

(Крапля кива головою. З п'яною байдужістю Бірюк переливає горілку собі й Краплі, Стовогнів наливає собі з Ганжею вина.)

Ганжа (вибачливим тоном): Так щось важко. Раніше хоч горілка була градусів двадцять.

Бірюк: То її козаки й пили відрами.

Ганжа: Не так вони вже й пили.

Бірюк (мовляв, “знову він за своє “ ): Ганжа, ти типу знаєш.

Пеньонжик (загадково): Народна пам'ять все знає.

Бірюк (заводиться): Та послухаєш, то козак був такий собі лицар із суворим обличчям і кодексом принципів, дисциплінований шо киздець і готовий покласти на олтар. Насправді це була орда. Козаки — це була орда. Банда.

Крапля: Що скажеш, Ганжа?

Ганжа: Ну як би вам, хлопці (сміється), сказати. І те було, й інше.

Бірюк: А головний принцип? Якесь правило, не пов'язане з обороною віри і батьківщини.

Стовогнів: А що тобі ще треба?

Ганжа: Принцип? (усміхається) Головне, щоб було весело. Так усі відчували. Ну і певні межі, бо весело має бути по-доброму. Що за кайф у бєзпрєдєлі, га?! Абсолютна істина — лише у Святому Письмі, а так де вона? Будь-яка ідеологія огидна. Комуністична, ти вже вибач...А, за любов!..вибач, Сергію, не менш ненормальна, ніж фашистська. Антисемітизм не менш паскудний, ніж сіонізм. Американський імперіалізм дорівнює європейському шовінізму. Ліві об'єднуються з правими проти народу. Анархія, може, ще гірша за залізний порядок. Але це зараз. Головне — не перемога, головне — процес її здобуття. Пройде років десять-двадцять — і більшість із нас буде заробляти гроші і з сумом дивитись на нове покоління, яке обирає спротив. Але мрія про вільне суспільство житиме, поступово чи періодично втілюючись у життя. Важливо — не запізнитись. Як казав один літератор, революціонером можна бути до тридцяти років.

Бірюк: А потім?

Ганжа: Потім ти автоматично стаєш гальмувати. Але, звичайно, є винятки. Захочеш — і будеш (заплутується). Головне, щоб було весело. А весело щоб було по-доброму. За що ми п'єм? (випиває)

Крапля: За жінок.

Пеньонжик (не розплющуючи очей): Пити за жінок — сексизм.

Бірюк (незадоволено): Сексизм, ейджизм, гендер стадіз — це масонська провокація.

Стовогнів: Ну. А ортодоксальний націонал-комунізм — щира правда за народ. А коли один націоналіст розуміє іншого — то це інтернаціоналізм.

Бірюк: Не треба тільки гнати на комуністів.

Стовогнів: Гівно твої комуністи. І Кастро, і Сталін, і Пол Пот, і наші нинішні. Че був класний, бо не встиг постаріти. І Хвильовий. А так все продано.

Ганжа: Я шляхтич. І своєю честю не торгую.

Троммель: Купимо назад. Лажа ці всі ізми. Іноді думаєш, що якби Господь не заборонив нам віку собі вкорочувати, то ну її нафуй, цю війну! Чи треба вона взагалі? Іноді аж стріху рве: ну що це за блядство довкола?! Нічого, буває, не зрозуміло. Оце мами відчувають. Коли я служив у Сербії, мама приїздила і не могла зрозуміти: чого вони воюють, чому навколо руїни і молоді хлопці, які з героїчними пиками стискають автомати. Стояла з квітами від міністерства оборони, обійняла мене за шию — і плакала.

(мовчанка)

Крапля: Ну що, по п'ятдесят грам? (Штурхає Пеньонжика в бік) Не спи! Хочеш коньяку?

Пеньонжик (з повагою): Коньяк — партійний напій.

(Присутні понуро обмірковують слова Пеньонжика. Ганжа тим часом демонстративним рухом перевертає свого гранчака на столі догори дном, набиває люльку, розкурює, жестом пропонує Стовогнів, той відмовляється, теж жестами показуючи, що йому вже досить.)

Крапля (до Пеньонжика): Тобто?

Пеньонжик: Бо запаху не чути. (виливає в себе коньяк) Черчілля ніколи не бачили тверезим. П'яним теж.

Бірюк (ображений, що редактор не почекав інших): Теж мені. Джентльмен. Дві партії з однаковими програмами, тільки міняються раз у чотири роки. New labour - new danger. (махає Троммелю, щоб передав коньяк. Троммель передає. Бірюк розливає)

Троммель: У всіх партій програми однакові.

Паляничко: І обіцянки.

Бірюк: А скажіть, товаришу редакторе, як ви уявляєте собі завдання Армії, якщо перетворити її на політичну силу?

Пеньонжик (тоном, який свідчить “ Дай мені спокій“): Отримати більше голосів, ніж інші партії, і зробити вас прем'єр-міністром.

Стовогнів (спантеличено): Ми ж не в Англії.

Бірюк (з торжеством): Нічого подібного.

Паляничко (з п'яним інтересом): Так у чому ж її завдання?

Бірюк (гордо): Не знаю.

(Пеньонжик криво усміхається і заплющує очі. Бірюк встає, підійма гранчака.)

Бірюк: Мы судьбою не обласканы.

Но когда придёт беда,

Мы возьмём судьбу за лацканы,

И она ответит “Да“.

Будет, будет знамя красное

Над землёй...е-е...развеваться всегда?

Наши дети будут счастливы?

И судьба ответит - “Да!“

За перемогу світової революції! Щастя всім, даром, кожному! (вихиляє гранчак)

Стовогнів: (пильно реагує на виступи Бірюка): Хто революції ім'ям назвать посмів цю менструацію червоних прапорів?

(Всі, крім Ганжі й Пеньонжика, випивають.)

Бірюк (весело): Нічого, Кириле, все буде добре. (до Ганжі) Що знову таке? (Ганжа вже докурив і мовчки сидить, занурюючись у себе. Бірюк втрачає до нього інтерес, і свою агресію переводить на якихось власних ворогів) Ми ще їм покажемо! Но пасаран! (наспівує) Venceremos! Не всеремось!

Троммель (до Бірюка): Слухай, Герострат. Мені колись Неборачко ідейку підкинув. Підірвати швейцарські банки і знищити все золото.

Паляничко: ?

Бірюк (його оживлення сягає свого апогею): Це ж західні бабки знеціняться! Красота! Розрахунки ж усі через комп'ютери, електронні гроші, а справжніх і нема! Пшик!

Паляничко: А як ти золото знищиш? Розплавиться і все.

Бірюк: На атоми! Бомбу! (охолоджується) Справді, це нереально (налива собі й випиває).

Стовогнів (замислено): Шкода. От був би прикол.

(Знову мовчанка.)

Крапля (понуро): А все-таки Дубощита кулі не брали (зиркає на Ганжу, той ніяк не реагує і продовжує втикати).

Бірюк: Де він знайшов тих танкістів? Я, коли приземлились, бачив одного. Взаглі ніякий. Весь у патлах, дивиться крізь мене і мовчить. (Бірюк зображує, як дивився ніякий танкіст. Це виходить дуже природньо, бо Сергій у цей момент такий самий.)

Троммель: Хто його зна, де він їх знайшов і що він робив цілу ніч. Але я з ним розмовляв і танкістів його бачив. Не був він обкурений, як ті растамани. Змінився, це так, може, щось відчував, але обкурений не був. Говорив нормально.

Стовогнів: Не казав, де пропадав?

Троммель: Я не встиг запитати, все думав, як же ж йому про Очерет сказати. Так і не сказав.

Стовогнів: Воно може й краще.

Паляничко: Він любив її?

Троммель: Ніби так.

Крапля (настирливо): Кулі не брали. Мені Ганжа казав.

Ганжа (підійма голову, але не очі): Віра.

Стовогнів: Тарас колись казав, що про віру серйозно говорити важко і навіть страшно.

Бірюк: Ні разу й не вистрілив.

Троммель: А знаєте, що я зрозумів? Не можу сказати, щоб Дубощит когось убив.

Паляничко: Він був віруючий?

Троммель: Напевно. Вони з Чорним дуже на цьому зійшлися, все говорили разом. Мені Біблію подарував.

Ганжа (витикає і зненацька включається у розмову): Чорний вірив. І Дубощит вірив. Мені Патріарх на похороні казав. Чорний ще до повстання ходив до нього у Лавру, збирався в семінарію вступати. А Дубощит цілу ніч перед смертю в Лаврі молився, і одяг у нього був послушницький.

Стовогнів (зрозумів): То він постригся?

Ганжа: Ні.

Крапля: Кулі не брали.

Ганжа: І Чорний...Я ж оце розповідав. Ми з Центуріоном зустрілись у парку Шевченка і поїхали на явку до Чорного. Пів-міста об'їхали, таксі міняли...

Бірюк: А де ви бабки брали?

Стовогнів: У мене тоді фірма була. Всі разом створили, а головою був я, як найменш підозрілий. Так і заробляли. Не перебивай.

Ганжа (продовжує)...ну приїхали на хату, а вона прослуховувалася. Ми не знали. Говорили про з'їзд Народної партії, а потім якось мова про віру зайшла. Але так, ніби жартома, бо серйозно справді важко...Тоді Сотник знайшов жучка, і ми звідти злиняли. І знову якісь машини, група прикриття, у Чорного це все було дуже чітко, а він весь час щось хоче мене запитати. Нарешті приїхали на іншу квартиру, і він розповів про свою задумку. (пауза) Щоб у Армії був прапор, як у князівської дружини — чорний, а на ньому золотий лик Христовий.

(присутні заворожено мовчать, уявивши собі величне знамено зі Спасом)

А тоді подумали — може, це тільки нашкодить. Профанація віри. Проговорили цілу ніч. (чітко промовляючи слова) Поширити віру православну за межі світу. (пауза) Це Тарас Бульба.

Пеньонжик (дрімотно): Боровець.

Троммель: Так воюючи за віру, можна її втратити. Будеш мати віру і війну за неї за одне й те саме. А віра не залежить від пропаганди тут американських сект або є чи нема рушників над образами. Просто вір і все. Христос пишнот від нас не вимагає.

Ганжа: Захищати свою Церкву потрібно.

Троммель: О.

Ганжа: Ну й що ти окаєш. Ти віриш і ти захищаєш. Дві зовсім різні речі. Але захист — складова віри.

Троммель (примирливо): Та я хіба щось кажу? Я просто це...щоб не плутати віру і війну за неї. Тобто не ототожнювати.

Стовогнів: Так само і з революцією, до речі. Обписування стін гаслами до дії перетворюється на саму дію. Коли “Студоборону“ почали громити, багато хто на сраку сів. І до того. Центуріонівських анархів візьми — він і ще кілька чоловік були в Обороні. А скільки обламалось.

(всі починають говорити одночасно)

Ганжа (ні до кого): Не змішуйте віру і революцію.

Крапля: Богу все рівно, в якій ти церкві.

Ганжа: (різко) Не говори від імені Бога. Є в тебе Церква — будь її сином, виконуй приписи, захищай від нападок. І обертай ворогів у вірних Церкви, щоб усі спаслись. Розвелося зараз теорій. Третій Завіт, герметизм, Нью ейдж. Джа, себто Єгова. Або ця — люди народжені кохатись. Нє, ти розумієш, людство створене, щоб блядувати. Сказав би це хтось Хмелю. А в нас є своя Церква. І Свята Трійця. І Спаситель, який смерть переміг. Пройшов тим шляхом, яким проходять померлі, а потім воскрес. Він переможець Там, де збираємось ми в ім'я його, він посеред нас. Я тобі розповідаю, а він тут. Розумієш? (Крапля киває) Ми у війську переможця. (хреститься) Прости мене, Господи, грішного раба твого.

Крапля: А як же війна за свободу, якщо ти раб?

Ганжа: Я цю війну, гадство, ненавиджу. Я хочу, щоб народ був єдиним, і люди не вбивали своїх ближніх. Але ж сказано: Не будьте рабами людей. Бо всі ми раби Божі, розумієш? Коли люди будуть шляхетними, нам і зброї ядерної не треба. І ніякого диктату президента чи кого там не буде.

Крапля: Але ж ти не додержуєш правил. Ти вбиваєш, куриш, п'єш.

Ганжа: Сьогодні можна пити. (понуро) Так і хочеться сказати: “ Треба ж комусь бути поганим“. А так казати — паскудство. Я грішний. І каюся. Ти ходиш до сповіді?

(Крапля заперечливо хитає головою)

Ганжа: Сходи, поговори з отцем. Або просто на службу піди. Якщо хочеш, можеш і не слухати слів. Помолися. Дуже попускає.

Крапля: Думаєш?

Ганжа: Знаю. Я домовлюся з батюшкою. Давай поки що припинимо розмову, бо в такому стані краще помовчати.

(Крапля киває і вони переключаються на п'яне ревіння Бірюка)

Крапля (уїдливо): Джордано Бруно лайкед сосидж.

Бірюк: А анархи завжди так. (п'яно пояснює) Дехто обламується, хтось іде в ультраправі, а найсвідоміші стають комуністами.

Стовогнів (з деякою злістю): Ну звичайно, це романтично і круто — бути ліваком, плювати в очі владі. А коли до влади прийшов диктатор — то всі на сраках.

Бірюк: Як казав товариш Че (бере пляшку), нема дурних ходить на демонстрації без автомата. Давай краще кирнем.

Стовогнів (не зупиняється): Оце стануть ліваками і давай шукати своїх фашиків і нациків, щоб усе було, як на Заході. А вони там на Заході пиздяться один з одним у дні народження Герінга чи там Сапати, доки поліція їм дозволяє!

Бірюк (випиває): Об'єднаємось.

Стовогнів: (починає гнать) Тільки не треба цих ідей про об'єднання лівих і правих. Це ми вже проходили. Одразу почнеться: гонки на жидів, погроми, ті теж — великий Сіон, антисемітизм, Маккабі Хайфа, впав Єршалаїм, великий город, і прокуратор може в будь-який момент продемонструвати пану первосвященнику, коротше, Західний Буг ріки Іордан.

Бірюк (після виникнення у своєму проспиртованому мозку деяких асоціативних рядів): А який тост Ганжа сказав, га? От хто справжній анарх. Все йому пофіг. (заходиться співати) Ой не п'ється горілочка, не п'ються й меди...Зараз би гітару. Ад'ютант! Бігом організувати гітару!

Стовогнів (хоч ад'ютант їх і не чує): Ні, відставити! Ось тобі й комунізм. Будь-ласка, ад'ютанти, прислуга, отака визвольна війна за щастя народу.

Бірюк: Та це ж неофіційно ад'ютанти. Просто помічники. Ну давай назвемо їх джурами.

Стовогнів: Та яка різниця...

Бірюк: Ну й пішов у сраку.

(намагається встати, реве)

Blood, блядь, bloody night!

The poor, stand up and fight!

So many people die in the dungeon,

we'll lay our hearts for them, for them.

(набирає в груди повітря, заклично)

Stand up to break our chains!

Rulers, beware!

You have to pay for your pain

On beggar's night!

Fight!

For the right!

(плутається в словах, врешті замовкає, звертає увагу на диски і починає з ними возитись)

Троммель: Так поки молодий — то по приколу. Навіть весело — стіни розписуєш, з плакатами бігаєш. А на пікетах який кайф — гасла скандуєш і шукаєш, де ж есбе серед натовпу. Це як гра така — “Хто перший викупить есбіста?“

Паляничко (розсудливо): Для чого? Люди займаються своєю справою — слідкують і збирають інформацію, інші своєю — стіни розписують і на пікети ходять.

Троммель: А я ніколи й не ходив.

Паляничко: То як же ти вліз у це діло?

Троммель: Так само як і ви. Втомився.

Паляничко: Ні, а поштовх? З чого почалось?

Троммель: Навіть не знаю. Пригадую, прийшов з армії...

Паляничко: Де служив?

Троммель: Я ж казав, учєбка в Десні, а останній рік у Сербії. В юнітському контингенті.

(Паляничко зі знаючим виглядом киває)

І прийшов з армії...Ага, там у ЦУМі було двоє вбитих із синіми нашивками.

Паляничко: НАТО?

Троммель: Один — з натівською зіркою і тризубом.

Паляничко: Це з того полку Гвардії, що входить у склад спільних збройних сил. Президент, певно, кинув у прикриття найкраще, що мав. А другий?

Троммель: З картою земної кулі.

Паляничко: Унітази? Вони що, збираються тут миротворчу операцію проводити? Точно з картою?

Троммель: Точно. По-ненашому розмовляв. Та пішли вони, ми вчора вже про це думали. Так от, прийшов я з армії додому і доки не поступив у судно буд, контролером у громадському транспорті працював. Гроші непогані були. І поїхали ми з братвою раз у Донецьк на футбол. Чемпіонат Європи — якась відбіркова зустріч. Не пам'ятаю, з ким грали, з прибалтами, здається — чи фінни, чи естонці. А в сусідньому секторі фанати сиділи, не ультрас, а прості хлопці, місцеві. Кричали, в барабани били. Був у них прапор, величезний, на півсектора.

Паляничко: Наш?

Троммель: Державний. І от вони його розгорнули, співають гімни, а тут набігають поліцаї і давай його забирати. Та кийками їх. І забрали німці прапор, а я сиджу припухлий, думаю, єдріт та в дріт та в колючу проволку, забрали рідний прапор. Свої ж поліцаї. Отоді якусь струнку й зачепило.

(обоє звертають увагу на Бірюка)

Приїхали.

Троммель: Кириле, через що ви там гавкались?

Стовогнів (присоромлено): Хто про що. Так хочеться поговорити.

Паляничко (нетверезо): Давай, синку. Поговорим.

Крапля: Може, вип'єм?

Троммель (з сумнівом): Вип'єм? (Дивиться на Бірюка. Той саме вмикає альбом “ Anarchy“ гурту “Chumbawamba“. Дуже голосно, на максимумі починається перша пісня: “Give the Anarchist a Cigarette“. Нікого не чути, присутні розмахують руками й беззвучно кричать. Троммель розливає – Ганжа робить над своєю перевернутою склянкою заперечний жест – на іншому кінці столу цим займається Крапля. Він наливає і Бірюку, той миттю випиває, одразу ж навалюється на спинку стільця і почина хропіти. Скориставшись цим, Стовогнів робить тихіше, щоб товариство могло розмовляти.)

Крапля: Давайте вип'ємо за всіх. За всіх людей. І за живих, і за тих, хто помер.

Ганжа (як Пилип з конопель): І згадаєм тисячі тих, хто теж хотів би воювати й, може, загинути, та не міг, бо сидів по тюрмах і здихав у карцерах.

Крапля: Взагалі за всіх. Хто був, хто є, і хто буде. Будьмо.

(всі п'яно гейкають і п'ють. Тільки Пеньонжик із Бірюком дрімають, а Ганжа просто киває)

Стовогнів: Моя мама дуже боялася, щоб я не попав у тюрму. Для неї це було найстрашніше. Що скажуть люди і взагалі. Попав у тюрму — отже, злодій. Навіть якщо за політику. А я чомусь думав, що там буду точно.

Троммель: І в мене таке передчуття. Було і є.

Ганжа: А я вже був. І не раз.

Стовогнів: І як?

Ганжа: Тікав.

Троммель: Навчиш?

Ганжа: Важко.

Паляничко: Так хотіли ж поговорити.

Троммель: А. Я тут генералу розповідав, як я став (іронічно) професійним революціонером.

Ганжа: (наспівує) Ві-ічний революцьонер! Дух! Що ті-іло рве—е до бо-ою!

Стовогнів: (штовхає Ганжу. Той спам'ятовується) Ну то як?

Троммель: Ну знаєш, раптом щось тебе підштовхує, і ти думаєш: “Щось тут не те“. Ну і далі. Було в тебе таке? Замолоду.

Стовогнів: (збирається з думками) Та багато було поштовхів. Я ж замолоду дурний був. У політику вірив, на першому курсі був навіть головою Молодого Руху у нашому корпусі в КПІ. На пікети ходив. Підписи збирав. Листівки клеїв. А потім Чорновола вбили і я був на похороні.

Троммель: Неборачко теж там був.

Стовогнів: Я вінок ніс і йшов попереду труни. Біля Байкового ми стали по бокам вулиці — народу вже зібралося — тисячі, а за гробом ще десятки тисяч — і ніхто не плаче. У всіх ізмєна. А тоді роздивився я копів. Не знаю, чи зумисне їх відбирали, але самі якісь монголи. Жовті, вузькі очі, і дивляться на людей, як пастухи на худобу.

Пеньонжик (починає вовтузитись і розплющує очі): Та ні!

Всі (з ентузіазмом): О, редактор! Ви з нами! Не втикай! Тримайся!

Пеньонжик (протираючи очі): Та вже легше. В “Беркут“ завжди наших брали, зріст не менше стільки-то сантиметрів, і лише з кількох областей.

Паляничко: То в Президентську гвардію.

Стовогнів: Беркутів майже не було, я тільки у воротах бачив — попід стінами стояли, щоб людей не подавило. А то були прості поліцаї, з палками і балончиками. (до Пеньонжика) Ви пам ' ятаєте?

Пеньонжик: Я не був на цвинтарі, в мене пари були. І в Центральну Раду не зміг зайти попрощатись, бо міліція все перекривала. Вони боялися, що люди почнуть безпорядки.

Стовогнів: Та які безпорядки, я ж кажу, ізмєна була. А потім жалілися, що похорон погано організований. Та про яку організацію йдеться, коли у всіх ізмєна.

Троммель: Мені пофіг було. Я взагалі смутно пам'ятаю.

Стовогнів: Ти тоді під стіл пішки ходив і казав котові “ Дядьку, посуньтесь“.

Троммель: Добре, добре.

Стовогнів: Може, й боялись. І от несуть труну, а прямо перед нею, за священниками, бігають шишки міліцейські з раціями і есбісти — ці, молоді, що косять під гопоту, — у шкірянках турецьких, картатих сорочках, і зиркають, зиркають. А народ стоїть відморожено і мовчить.

Паляничко: Я з офіцерами дивився у Шевченківській світлиці — так показували, що плакали.

Стовогнів: Ну плакали, очі були на мокрому місці, але ж ніхто не чекав.

Пеньонжик: Відчули, що епоха проминула, перегорнулася сторінка історії. Я відвідаю вбиральню (виходить у праві двері).

Стовогнів: Може, й так. А може, відчули дещо інше. Згадали старі часи, коли СССР розвалився, коли здавалося, що все, імперії хана, стотисячні демонстрації, всі люди браття, і вони молоді і дужі проти здихаючого монстра. Коли влада не знала, що робити, а поліція боялася. Коли ворог був відомий, а союзником був майже кожен. А тут вони зібралися, як тоді, але Вячек не веде їх, а лежить у труні. І купа партій з однаковими програмами. Ворога підсвідомо відчуваєш, але з усіх боків оточений ним. І ніби Україна, і міліція рідна, але щось не так, бо ти вже старий, стоїш у загоні, а знамено розтоптане й перетворене на ніщо. Ізмєна! Може, й сумували за тими часами, коли на чолі їх були дисиденти, романтики, а майбутнє ясне і безхмарне. Насправді все вже було під контролем, але Чорновіл був живий, і думалось — коли що, він нас поведе. А тут — ба-бах, і що робити?

Бірюк (крізь сон): Стріляй або емігруй.

Стовогнів: У кого стріляти — у своїх? Не могли зрозуміти. А тут якраз Косово. Яка там стрільба. Іноді хтось наїжджав на ментів, а ті, блядь, стоять фраєрами, ноги порозставляли і ліниво сичать. Народ розгублений мовчить, плаче, потім фотографуватись почали, все, певно, згадували старі мітинги, а влада з них стібалася, лімузини, почесна варта, салют...свинота…(махає руками, ніби відганяючи від себе спогади) Та ну його нафуй!

Ганжа: Ну, ну, чого зупинився. Дуже цікаво.

Стовогнів: Та задовбався вже гнать.

Ганжа: Так доказуй. Ти ж про політику почав.

Стовогнів: Та шо політика… Я завжди буду проти. Пішов я тоді після похорону в гуртожиток, на трамваї під ' їхав, а там напився з одногрупниками в дим. З Руху вийшов, учився як проклятий, і жив якось. Був меломаном, був неформалом, був дзен-буддистом, модним був, коротше. Ну й дійшов до того, що розмишляв над життям і додумався. Навіть на сповіді каявся, що багато думаю. Одне слово, зрозумів, що навколо. І не напружувався. Наперед не рвався, позаду не лишався, був посередині, як усі. Втикав у життя, працював потроху — і був щасливий. І розумів, що нічого не зміниш, а так паскудненько воно було і, певно, й буде. Тож не переймався суєтою, і жив собі, так би мовити, втікачем у таборі переможених. Музику іноді слухав, до церкви іноді ходив, іноді з дівчатами зустрічався, підтусовувався, бувало. І перся від цього всього. Ну, а іноді мучився. Сумував-тужив. І теж перся. Так от, підняв мене, як не дивно, цей ніби західний принцип: “ Не піддавайся! Бийся до смерті!“ Бо воно пофіг було, хто тебе в жопу трахає, може цієї жопи і нема насправді, як і того, хто трахає, або це недосконалі тіні справжнього, ну ви розумієте...

Пеньонжик (повертається): Тіні справжнього супертрахання?

Паляничко: Я теж віділлю (виходить).

Стовогнів: Ну ясно, так от, трошки я заївся, дивлюсь, ну такі вже представники людства намагаються мене й мій народ — про народ я теж ще можу багато чого наговорити, але краще помовчу — підштовхнути і направити, що я аж не витримав, ну добре, давайте, свині, кидайте виклик, була в мене одна зустріч там на мітингу, невже, думаю, не зможу таких паскуд, а раніше ж нормальна людина була, влада справді калічить...

Ганжа: Ого...(Стовогнів замовкає, раптово усвідомивши, що далі так мести пургу не можна, бо всі вже з нього приколюються.)

Троммель: Вона то калічить, але якби зараз тут був хтось із владних структур, він би не сумнівався, що далі робити.

Ганжа: А хто сумнівається? Підкорити весь світ — і звільнити весь світ.

Стовогнів (схоплюється): Тільки на Схід! В Росії зараз бардак, вона й так розвалюється, он коли президент відібрав Стародубщину, що було? Татари відділились, в Тюмені по-нашому говорять, Колима, чи де там алмази добувають, Кубань, Кавказ. Слід забрати своє, возз ' єднати руські землі плюс Хабаровськ, автономію чи що, ну подумати треба.

Ганжа: Так наші вже там замутили.

Троммель (до Стовогнів): Чого ти їх так не любиш? Дається взнаки правоцентристська молодість?

Стовогнів: Праві теж люди (позирає на Бірюка). Пам'ятаєте, коли думали, що нарешті все, ми самі, і дружимо з північним сусідом, разом проти американського агресора, Європа юнайтед, і вже закони почали в парламенті проводити, правоцентристи ж давай виступати: “ Ні Вашингтон, ані Москва не ствердять тут свої права“. І що потім почалося в Росії. А коли назву країни поміняли, який там був кіпіж? Старі дисиденти все пам ' ятають, аж до тридцять третього. Дуже легко ми забуваємо минуле.

Ганжа: Просто коли ми розуміємо до кінця попереднє покоління, розкриваємо його для себе повністю — ми починаємо ставитися до нього поблажливо, а іноді аж до ненависті погано. Тому багато що повторюється.

(Паляничко повертається, сідає)

Троммель: Дуже страшно, коли не розумієш дітей, хай навіть молодших від тебе усього років на десять.

Стовогнів: Ось тобі й на, глечик гівна. До чого тут покоління. Ідея Київської Русі жила в кожному поколінні. Бо Русь насправді вічна. І все, що робить Україна на свою користь, іде на користь Росії, а все, що робить Росія, одне слово, навпаки.

Крапля: Нічого не розумію.

Ганжа: Нема шо розуміти.

Стовогнів: Історія, наука, культура, промисловість, водка, горілка, вишиванка, ця, як її… ярмолка, Сибір, Чорнобиль, один хрін.

Крапля: А Білорусь?

Троммель: Ага.

Пеньонжик: Не треба про культуру.

Бірюк (бурмоче): Сіон.

Паляничко: Ну, Сибір наша.

Пеньонжик: Ні, це Амур наш.

Паляничко: І Сибір, і Амур.

Ганжа: І Білорусь.

Пеньонжик: Таким чином, отже, все, що робить Україна, щоб зашкодити Росії, іде на шкоду їй, і як Росія шкодить Україні, так і сама страждає...

Троммель (з пафосом): А виграє тільки Русь! За могутню Київську Русь — форпост Європи на сході! За конституцію Київської Русі та її гаранта — президента, поборника стабільності та порядку! За опору Азії на заході! Надію Африки на півночі! За...ну на півночі ми й так всюди. Сонечко зове нас за собою у похід! Ось де сила правди!

Ганжа: Наша правда — на лезі шаблі.

Стовогнів (заводиться): Та, блядь, дістали вже придурюватись! (до Ганжі) Сам казав, всіляка ідеологія огидна, коли стає державною. Думаєш, якщо проголосиш православ'я...

(До кімнати вривається вартовий.)

ЯВА ТРЕТЯ.

Вартовий: Тривога!!!

(Усі кидають свої справи і біжать до дверей, причому якось так виходить, що обкурений Ганжа спокійно і впевнено біжить на чолі всіх. За столом залишається лише п'яний Бірюк, який відкинувся на спинку стільця і спить. Так минає хвилина. Звучить „Homofobia“, дуже ніжна і прониклива пісня „Чамбавамби“. Потім до кімнати забігає Троммель (вже з автоматом у руках), кидає зброю на стіл і заходжується будити Бірюка.

Троммель: Сергію! Сергію! Негайно вниз! Бірюче, підйом!

(Бірюк зводить голову, мукає, раптово його очі наповнюються тверезим усвідомленням того, що відбувається, він зривається з місця і щезає у дверях. Троммель здивовано плює йому вслід, бере автомат, вимикає CD і теж виходить. У тиші, що настала, чітко чути цокання годинникового механізму.

Спливає кілька хвилин. Заходить Дубощит [7] . Мовчки прямує до лівого торця столу, просовує під нього руку і цокання припиняється. Виходить. З-за дверей чути наростаючий галас решти дійових осіб.)

Голос Ганжі: Не напружуйся, Бірюче. Колишні військові партнери з Заходу випробовують наші нерви. Спокійно заходь і продовжимо.

Голос Троммеля: Звичайна првокація. Навіть полегшало.

Голос Паляничка: Одного підбили.

Голос Пеньонжика: Це не просто так. Це демонстрація сили і переваги.

Голос Краплі: Та пішли вони нахуй.

Мукання Бірюка: Мм-м.

Голос Стовогнів: Туалет? Ось.

ЗАВІСА.

І.

Коли закінчиться стрілянина, і люди вийдуть на роботу, а тролейбуси на маршрути, і розчистять завали та забиті сміттєпроводи, і на свіжий чорний асфальт нанесуть розмітку, і відновлять державні герби на дверях установ, і телевізори покажуть нові гіт-паради й шоу високої моди, і заклацають лічильники у банках та на бензоколонках, і патрульна машина зупиниться біля кидаючого лазерні відблиски на зоряне небо нічного клубу, щоб забрати з дискотеки обдовбаного музикою, світлом, марками й колесами тінейджера, тоді, в цей прекрасний та спокійний час з'являться у книгарнях, на базарах і просто на розкладках товсті книжки з барвистими обкладинками, на яких зображено, приміром, мотоцикл, що летить міською вулицею, а на ньому два юнаки у чорних масках із прорізами для очей, і один з них оскаженіло стріляє просто в тебе, або там буде гарна жінка, яка лежить розстріляна на бруківці, а позаду видно палаючі будинки, танки, десантники, і ще далі атомний гриб, і все це називається „Презирающие закон“ чи там „Приднепровский бумеранг“. В анотаціях буде обов'язково зазначено, що автор закінчив яку-небудь юридичну академію і довго працював в органах.

Головний герой цих творів виявиться таким собі суперменом-супермозком, що може і зацитувати Овідія, і по фєні ботать, не кажучи вже про те, що для нього надзвичайно просто і по понятіям побазарить, і під лоха закосити. Між довжелезними напіввласними-напівавторовими відступами про долю Русі, західну змову та й взагалі історію, тобто всю правду, герой змішає з гівном очкариків-інтелігентів, котрі не тримали ніколи в руках вірного АКМ („Беретту“, „Лахті“, РПГ-7, інші красіві слова й загадкові абревіатури), а тільки ниють і продають вітчизну іноземцям, розкриє інтриги закордонних спецслужб і вирве свою чарівну подругу (палку прихильницю середньовічної японської поезії та комп'ютерного шпіонажу) з лап поганих фанатиків-революціонерів, перестрілявши їх як собак. При цьому у нього в голові постійно з'являтиметься образ якогось старовинного храму з обдертою позолотою і заколочєними дверима, до якого треба загнати для покаяння всю могучу і многостраждальну Русь. Власне, цей знавець латинських цитат та майстер східних єдиноборств і виявиться тим, хто вирішить долі усіх високопоставлених осіб і навіть урятує президента, якого автор зашифрує під хитрим псевдонімом Старий, чи Дід, або взагалі якийсь Сам. Врятує він і всіх земляків своїх, та й цілий світ спасе від тих зневажаючих закон, мораль, людські цінності і здобутки демократії, від придніпровського бумерангу, від Четвертої революції принесе порятунок цей простий парубійко у паперовій обкладинці та кевларовому бронежилеті. І скаже він у перервах між бійками, долею Русі, вибухами та храмом, що це не революціонери, а терористи, що це не люди, а звірі, що вони прагнуть убивати і тільки, що в них нема мети, а є лише засіб, і засіб той кров, і війна, і смерть, і треба нищити їх нещадно, і блаженні миротворці, і понищить він їхнє вовче лігво (звісно, під землею чи на якомусь заводі), а його, закривавленого і непритомного, витягнуть на світ божий „блакитні шоломи“, яких він теж урятував, і відкриє він очі на сонце, і побачить храм в оточенні берізок, з облупленою позолотою і забитими дверима, і щасливо посміхнеться своїй довгоногій обраниці, і буде син, і буде мати, і будуть люди.

Але не було, понімаєш, насправді такого надгероя, юберменша, блядь, сраного, були просто люди, були повстанці, і їхні вороги, і ненависть, і любов, і дурні накази, і правильні рішення, і кров, і війна, і життя, і смерть.

Коли вони вибігли з арки, снайпер застрілив Лісового. Їм залишалося лише дивитись, як з-під його голови розтікається кров. Про те, щоб забрати гранатомет, не могло бути й мови, й довелося бігти мертвою зоною вздовж будинку і заповзти крізь пролом у підвал.

Смерділо пацюками та віковою пилюкою, що хмарами здіймалась із захололих труб. Навпомацки вони знайшли сходи, які вели до входу і Залізо перший обережно виглянув у під'їзд.

— Давай нагору, пройдемо дахами, — прошепотів він Тополі.

У будинку нещодавно точилися бої, стіни були геть покоцані кулями, а на третьому поверсі майданчик біля вибитого вікна завалений гільзами. З плям крові, що темніли на підлозі й на стінах, Тополя зрозумів, що кулеметники мусили змінюватися не один раз. Ще вище вони натрапили на свіже побойовисько – снаряд влучив прямісінько у вікно, дощенту розваливши ліфтову шахту. Двоє посічених осколками повстанців лежали серед кулеметних стрічок – зброю ніхто не забрав, отже відступили дуже спішно, ще й години не минуло.

—Нічого, хлопці. І дівчата. — пробурмотів захеканий Залізо. – Ще помстимося. Вічная вам пам'ять. І вам, і Андрію, — вперше згадав він Лісового і скинув з голови капюшон. Тополя теж стягнув свою спортивну шапку – холодний протяг щипонув за потилицю, загудів у вухах. І знову відчув тоді Тополя з надзвичайною різкістю, що десантники десь зовсім близько. Може, будинок вже оточено, і короткими перебіжками до під'їзду, всі у плямистому, з нашивками на рукавах, або наводчики розглядають вікна – куди б оце вкласти осколочного?

Вони, віддихуючись важко, бігли нагору, і метрономом до кроків стукало в Тополиній голові слово “чому?“. Вперше воно там з'явилося ще кілька днів тому, коли побачив юнітську ескадрилію винищувачів у дії. Він знав, що буде важко, бачив покалічені рештки донбасівських загонів, але такого панічного страху не чекав. Шахтарі розповідали, що знищити юнітські бази практично неможливо. Після того у мозку велично спливло слово “авіаносець“ і ще багато різних слів і запитань. Іноді вони відступали, тим більше, що й ракетоносні залізні птахи теж виявилися смертними і зникали у полум'ї вибуху, щоб ніколи вже не повернутися до рідного гнізда у Чорному морі. Але “чому?“ не покидало Тополю ні на мить останніми днями, постукувало в череп навіть уві сні і тоді він переставав хропіти і лежав у спальнику з закритими очима, намагаючись перетворити свій неспокій у чітко виражену думку, та майже завжди після хаосу міркувань залишалися в голові лише “чому?“ та якась жалісна незрозумілість.

Люк на дах був відчинений, Залізо підсадив Тополю, виліз сам і в цю секунду зрозумів, що спуститись їм вже не вдасться. Але відступати було пізно. Він дав чергу першим і десантники, які бігли до них дахом сусіднього будинку, залягли і негайно відкрили вогонь, розкотившись у різні боки. Тополя підтримав товариша, а коли прибрав пальця з гашетки, у раптовій тиші стало чути віддалену стрілянину та вибухи. Один із “блакитних“ щось голосно кричав не по-нашому, напевно у рацію. Залізо здогадався, що сходами їхнього під'їзду теж піднімаються солдати, і, вистріливши кілька разів на голос, поповз у протилежному напрямку. Тополя наслідував його приклад, і через кілька секунд вони вже тікали, пригинаючись, непевно прикриті виходами вентиляційних шахт. Наступний будинок був на поверх нижче і повстанці, звісившись на руках, пострибали на нього. Люк не піддавався, Залізо витратив цілий магазин, намагаючись відстрілити замок і відчуваючи спиною цівки ворожих автоматів. Але пробитись до під'їзду не вдалося, гранат не було і він ледве устиг разом із Тополею залізти в якісь низенькі дверцята.

Вони опинилися у просторі між верхнім поверхом і дахом. Підлога була засипана галькою і вони, пригнувшись та розгрібаючи її ногами, йшли і слухали, як над їхніми головами іскрять об бетон кулі, чавкаючи у смолу, що нею був залитий дах. Потім дахом протупотіли чиїсь чоботи. Вихід було відрізано. Червоний від злості Залізо наказав Тополі тримати вихід під прицілом, а сам швидко розгріб гальку, зробив собі бруствер і навів автомата на ті двері, якими вони сюди втрапили.

Тополя відповз за вентиляційну шахту, перевірив магазин, і, прислухаючись до шорохів у вентиляції, знову поринув у свої невеселі думи. Чо-му? Чо-му? Навіщо він сидить на дев'ятому з половиною поверсі, приречено стискаючи автомат? Кому від цього легше? Чому все відбулося саме так? Чому навколо гинуть сотні його однолітків і тисячі його земляків? Для чого ця стрілянина? Залізу легше, він ідейний, однак йому, Тополі, тобто випускнику Сто сімнадцятої гімназії Миколі Мишлаєнко, що поганого зробив режим? Так, вимушено не працювала мати, батька щотижня викликали в Державну Варту, сестричка з дипломом підробляла офіціанткою, але ж все мало наладитись. Народ буде жити погано, проте недовго. Потім стане краще, стане веселіше. Що його штовхнуло до повстанців? Ну добре, слухав музику, носив бандан з конопляними листочками, усюди малював велику “А“ в колі. Але ж скільки його знайомих, тусовочних панків-анархістів сидить зараз удома, біля відключених розеток у зачинених квартирах!. Хто кому має заздрити?

Йому раптом нестерпно захотілося повернутись додому, в затишну квартиру, і хай виє за вікном зимова хуртовина, а в них у хаті тепло, і батько відкорковує шампанське, а мама накладає в тарілки свій фірмовий салат, і по ТБ передають новорічне вітання Президента, і сестричка у вечірньому платті лукаво розпитує про святковий вечір у школі, а завтра побачення з Оленкою, а потім знову навчання, і перший футбол, і весна, і молоде листя, і гімназистки у розкльошених джинсах на бульварах, а потім університет, і світанки на Дніпрі, і воля, гроші, сила, слава...

У приміщення кинули кілька гранат – осколки вдарили по стінах стома кулеметами водночас. Оглушений Тополя і не помітив, як кров потекла з пробитого плеча. Він не знав, що Залізові брати були закатовані Державною Вартою, а сім'я отримала повідомлення про смерть від серцевого нападу. Він не знав, що його сестра змушена була підробляти не офіціанткою, а стриптизеркою. Він не знав, що батька змушували стукати на своїх товаришів, погрожуючи здоров'ям дружини та дітей. Він не знав, що Президент збирався з наступного року зробити всі без винятку вузи платними. Він не знав, що Залізо лежить на гальці з десятком гарячих шматочків металу в тілі. Він не знав цього. Але знову був повстанцем.

У двері, крутячи сальто, стрибнули два десантники. Тополя зустрів їх довгою чергою, влучив в обох, підхопився, міняючи магазин, побачив закривавлене тіло товариша, зрозумів, що допомога йому непотрібна, і побіг до виходу, не звертаючи уваги на солоні краплі, що стікали по щоках. Він викотився на дах під важке жовтневе небо і побіг до наступного люку. “Блакитні шоломи“, які були з протилежного боку, його не помічали. Тополя біг, не озираючись, і не помітив, як один із тих двох десантників ворухнувся, став на коліна і дивився на нього. Потім навпомацки знайшов автомат, прицілився і дав чергу.

Юніт, оглушений ударом кулі в бронежилет, взяв занизько і Тополі перебило ноги. Лежав, дивлячись у небо, але нічого не бачив. Чув якийсь стукіт, але не розумів, що то б'ється його серце. Метроном у голові зупинився і стало ясно й спокійно. Мета відкрилася йому в усій красі. Суспільство волі та справедливості, про яке мріяли здавна і над мріями про яке здавна сміялися. Реготали, не знаючи, що воно коли-небудь настане. Настане якщо не на землі, то на небі.

Коли “блакитний шолом“, кульгаючи, підійшов до Тополі, щоб зробити контрольний постріл, він не побачив і тіні страху в його очах. Сліз у них вже також не було.

ВСЕ.

Подивитися навколо було вельми цікаво. Панорама відкривалася грандіозна – від залізної Батьківщини-Матері до занурених у жовте листя павільйонів Виставки. Від Теремків насувалися темні дощові хмари. З глибоких ярів Мишоловки здіймалися стовпи вибухів. Крапля знав, що в тих ярах зараз триває страшний вуличний автоматний бій. Юніти намагалися прорватися до Голосіївської площі, звідки два десятки дивізійних мінометів шили по Печерському мосту. Там, біля пагодоподібного Будинку Меблів, непорушно стояли головні бронетранспортери юнітської колони. Бойові машини горіли, і чорний дим викликав у Краплі задоволення власною роботою.

Дмитро коригував вогонь кадрових військових мінометників. Взагалі-то він мріяв розбомбити Царське Село на Старонаводницькій, де містилися вілли і “свічки“ президентських нахлібників, але а) туди навряд чи дострілиш і б) негайно слід було рятувати своїх людей. Далі за Виставкою, на міському іподромі у гармидері й суєті розформовувалися залишки Третьої дивізії УРПА. Протягом останніх місяців Третя втратила половину кращих бійців, більшість із яких Крапля знав особисто. Натомість навколо крутилися тінейджери, котрі теж мріяли про опір, подруги (друзі) ветеранів дивізії, просто люди, які приносили їжу чи одяг та так і залишались.

Разом із Краплею на даху Інституту інформатики лежало двоє повстанців. То були дядьки-залізничники з мозолями від гаєчних ключів і доміно і з простим поліським гумором. Дмитро згадав, як вони під ' їхали до хмарочосу. Один із дядьків розглянувся навколо, обдивився усю Либідську площу (до того був у Києві лише пару разів за всі свої роки, та й то у відрядженні) і сказав, побачивши велетенський бетонний диск над входом до Інституту: “Диви, Миколо, марсіани магазин відкрили“. Після того дядьки переважно мовчали. Вони лежали на завбачливо прихопленому брезенті, постеленому на толь біля Краплі, і курили. Мали все готове до роботи: десять дерев ' яних скринь із віддертими кришками. У скринях лежали щойно зладовані до бою переносні ракетні комплекси “Жало“. Цю просту і надійну зброю вітчизняного виробництва з толкієнівською назвою взяли на випадок гелікоптерної атаки. Крапля дуже любив політати в бойовому вертольоті і знав, на що здатна машина, коли їй не заважають зенітки чи ракети.

Він висунувся на бордюр, котрий тягнувся вздовж даху. Повстанці перебували в тіні великої супутникової антени, тож Крапля сподівався, що відблисків від бінокля не буде видно. Подивившись у окуляри, Дмитро відкрив таблиці, швидко здійснив підрахунки – він списав уже три сторінки в зошиті перед собою – і передав цифри. Мінометники врахували поправку, і ворожа колона знову завмерла.

“Куди ж ви так лізете?“ – здивовано подумав комдив. Троммель, який служив у Сербії, розповідав, що юніти-миротворці дуже не любили відкритого бою, намагаючись обійтися далекобійною артилерією та авіацією. Спершу так було і тут: постійні ракетно-бомбові удари і масова пропаганда по телебаченню та в листівках. Але потім розпочалися висадки десантних груп, у хід пішли танки, піхота, і розпочався “сухопутний етап примирення у колишній державі “Україна“ (світова спільнота у вигляді контрольованих американцями ООН раптом згадала, що Москва ніби не визнає назви “Київська Русь“). Євросоюз теж схаменувся і негайно вислав своїх миротворців. Заможні світу цього поспішали урвати побільше і в цій ситуації наплювали на “громадську думку“ у власних країнах, посилаючи відгодованих “блакитних шоломів“ на смерть у східну частину ЄС.

Бідолашні співгромадяни грошовитих політиків саме й гинули зараз під пострілами наших військовиків. Один міномет стояв біля будинку-музею Максима Рильського і своїм вогнем уособлював класичний рядок поета про “красиве і корисне“: він затримував загарбників, які наступали від Дніпра, і водночас радував око Дмитра. Крапля довго не міг пояснити мінометникам, куди працювати – хвилин десять вони слухали його підрахунки й шили тупо по будинкам навколо бульвару Дружби Народів – однак старий армійський досвід Дмитра нарешті взяв гору. Тепер ще трохи, і соратники будуть у безпеці. Аби лише Глухий не підвів.

—Секонд хенд, а не армія! – начштабу Третьої дивізії на прізвисько Глухий вилаявся. Було від чого: скидалося, що на іподромі зупинився на гастролі мандрівний цирк. Із вантажівок і легковиків викидалися речі, котрі взагалі не повинні бути в обозі повстанського війська, на кшталт контейнера з відеомагнітофонами чи гігантського дитячого конструктора. Купи непотрібного мотлоху громадилися, немов на сміттєзвалищі чи дешевому базарі.

Чисельність дивізії, яка за кращих часів нарахововувала вісім тисяч бійців, зараз ледве сягала двох тисяч чоловік, тому класичний поділ на полки-батальйони-сотні, запозичений у кадрової армії, не мав більше сенсу. Що вже говорити про взводи, рої і найменшу мотострілецьку військову одиницю – гранатнометну трійку. Дивізія практично втратила єдиноначаліє керування, отож перед Глухим вишикувався весь командирський склад, аж до сотників і начальників зв ' язку. Начштабу мовчав і двадцять повстанців слухали, як хрипить чергова хеві-метал-група з навушників на шиї Глухого. Короткострижений сорокарічний командир зберіг свої юнацьку пристрасть до важкої музики і постійно ходив з плеєром – існувала навіть байка про те, як він стояв на варті, не знімаючи навушників. За це його і прозвали Глухим.

—Пиздець повний, — розпочав звернення Глухий, звично перекрикуючи свою музику. – Київ оточено. Лівий берег ми втратили, повстанці б ' ються лише на Харківському. Ми в кліщах: унітази вже на Печерську, інша колона рухається з Глевахи. Якби не солдати Паляничка, ми гризли б уже нари. У вас година часу: знищити документацію, кинути оце все гівно і розходитися.

—Куди? – несхвально поглянула на Глухого Капітошка – двадцятирічна сотник з першого полку.

—Переховаєтесь десь у Києві, шукайте знайомих, придумайте щось! – розлютився Глухий. – Можете відходити сотнями, але не більшими групами. Йдіть на північ, на Вишгород, Пущу-Водицю. Борщагівка, Біличі, Солом ' янка, Куренівка, Оболонь – як мінімум до вечора будуть нашими.

Із задніх рядів хтось висунув пропозицію “залишити на позиціях бойове ядро“.

—Вам Крапля що сказав?! На машини – і швиденько роз ' їхались куди подалі! Отам, — Глухий ткнув пальцем у небо, звідки вже почало накрапати – пролетить зараз на висоті сорок ка-ме телекамера, а через десять хвилин – тьху-тьху-тьху – сюди впаде ракета. Подякуйте кадровикам, що тут хоч вертольотів нема.

—Що, геть усе кидати? – жалісно запитала Капітошка.

—Все! – підтвердив Глухий. – За винятком ручної зброї.

—Шо попало, — незадоволено пробурмотів дев ' ятнадцятирічний сотник Орьол – наймолодший на даний момент командир у дивізії. – У найважчі часи на допомогу армії народне ополчення кличуть, а тут розпускають.

Глухий знав Орла, оскільки місяць тому був боярином на його весіллі з Капітошкою. Лиш там він довідався, що симпатичну сотничку звати Тетяна. Орьол отримав своє псевдо від Краплі після того, як охороняв глобальну п ' янку лідерів УРПА 12 серпня, коли на Київ здійснили перший пробний авіаналіт західні винищувачі. П ' яному Краплі тоді дуже сподобалася поведінка юного охоронця і він призначив його ройовим. Тепер Орьол доріс до сотника, але іноді вів себе, як пацан.

—Найважчі часи були тиждень тому, — пояснив Глухий юнаку. – А зараз – торба. Провід прийняв рішення розпустити армію. Сили занадто нерівні. Кадровики ще чинитимуть опір, бо в них така професія – батьківщину захищати. А ми партизани, підпілля. Через місяць-другий так унітазів припечем, що бігтимуть звідси куди подалі. А так відправлять тебе на суд у цій… у Газі і замість батьківщину захищати сидітимеш за “злочини проти людства“ пів-життя. Отаке. Наказ зрозуміло?

Присутні понуро закивали головами.

—Хто не має карти Києва, візьміть у Русліка у штабній машині. І без паніки, ще по любому побачимось, — начштабу пройшовся вздовж командирів, швидко обнімаючися з кожним. – Все, хлопці, до зустрічі. Розійдись!

Бігцем, щоб ніхто не бачив недоречних сліз, Глухий кинувся до штабного бетеера. Проте повстанці, помітивши, що він забув своїм звичним рухом натягти навушники, зрозуміли його стан. А юний Орьол згадав про Краплю і подумав: “Як там наш командир?“.

Він лежав на даху хмарочоса, на вологому брезенті, впираючись ліктями у бетонний бордюр, а низько під ним поміж залізних гаражів текла вузенька і брудна Либідь. Крапля дивився на Голосіївський район. Хмари з південного заходу насунулися зовсім близько: дощ уже, певно, намочив унітазів на підступах до міста, а зараз періщить по бійцям Третьої. На Мишоловці тривав бій, отже мінометники залишалися прикритими. Всі автомобільні розв ' язки на Одеській трасі, вільні від автомобілів, виглядали потворно і страшно. Від Деміївського базару в сторону автовокзалу бігла, пригнувши голову, самотня жінка. На даху Наукової бібліотеки спалахнули червоні сигнальні вогні – працівники боялися, що якийсь миротворчий вертоліт вріжеться поночі в скарбницю вітчизняної мудрості. З подібної причини вони не пустили коригувальника Краплю до себе нагору. Це якась війна на дахах, подумалося йому. Он і Стовогнів доповідав, що його загони на Харківському б ' ються на висоті.

Вдалині, на станції Київ-Московський, вздовж залізничної колії іржавіли обгорілі й покалічені вагони електрички на Конотоп, помилково обстріляної юнітськими ракетами ще у вересні. Дмитро бачив свіжі фотографії (включно з жахливими крупними планами) цієї трагедії у першому томі книжки “ UN-NATO Crimes in Kyiv Rus “, виданій Неборачком після перших нальотів. Однак із початком “сухопутного етапу акції примирення“ ніколи було складати протоколи і робити фотографії для другого-десятого томів, та й задумка старого була якась архаїчна – кому він збирався ці книжки розсилати? Зате Неборачко виявився непоганим політиком – уже 15 серпня було оголошено про створення “Тимчасового комітету національної єдності“, 24 серпня відбувся спільний парад повстанців і регулярної армії, а на перше вересня призначили референдум про подальший політичний устрій. Однак він не відбувся, бо саме в День знань літаки з десантниками в блакитних шоломах увійшли у повітряний простір “автономної республіки у складі Європейської Співдружності“. Повстанці так і не встигли розпочати розформування, а Неборачко, який щойно повернувся з короткого київського відрядження на рідний завод, змушений був знову податися в гори.

З непрацюючого цеху кондитерської фабрики у свіжу жовтневу сирість смачно війнуло ваніллю. Дмитро повернувся до реальності. Дядьки показували один одному золоті бані Лаври й Видубичів і потроху розбалакувалися. “Хоч би ченці врятували Лавру“, — прийшло в голову Краплі. Він припав до бінокля. Юніти вже не ломилися навпростець: покинувши підбиті бетеери, вони відступили і вичікували, хоча було схоже, що Дмитро провтикав, і якась кількість десантників рушила по Кіквідзе. Треба відпрацювати там, сказав він собі. Натягнув навушники, щоб зв ' язатися з мінометниками, але почув лише мертву тишу. Рація не працювала.

Глухий убив кілька хвилин, викликаючи з ефірних хвиль голос Краплі. Він навіть вимикав плеєр, але це допомогло мало. Жодного відгуку. Глухий виліз із бетеера й закурив. Накрапало все сильніше. Із штабної вантажівки ад ' ютант викинув чергову теку з картами й документами. На худому обличчі юнака блищали цяточки поту. Ад ' ютанта звали Руслан, він прибився до дивізії наприкінці серпня, сказавши, що сирота і втік з Галичини. Вимову справді мав західняцьку.

—Встигнем? – запитав Глухий. Хлопець, витерши рукавом чоло, глянув на нього. Ніяк не міг звикнути до постійної музики у навушниках командира.

—Ще трохи, хвилин десять.

—А файли?

—Я вже все повбивав. – Хлопець і раніше хвалився професорськими здібностями до програмування, тому його й прилаштували при штабі. – Вашого там нічого немає?

—Зараз подивлюсь, — пообіцяв Глухий, випустивши дим у прохолодне переддощове повітря.

Невже Крапля загинув? Випадковий вертоліт, пару ракет – і все. Але тоді б унітази дісталися й сюди. Може, просто рація несправна? Всього два місяці використовуємо армійські рації, а скільки скарг, що з мобілками було краще. І що тепер робити? Як повідомити Краплю, що він може забиратися звідти? А за чиїм сигналом вийдуть кадровики?

Ще п ' ять хвилин почекаємо, заспокоював себе Глухий. Так завжди – якщо треба прийняти якесь неприємне рішення, ще п ' ять хвилин почекаємо. Легше вже зробити щось, а от прийняти рішення, що ж робити – набагато важче. Він заліз у будку вантажівки, неуважно перегорнув якісь папери. Руслік возився з акумуляторними дротами живлення, від ' єднуючи їх від комп ' ютерів. Глухий знайшов свій планшет, забрав нагородний лист і фотокартку дружини з синами, а все інше кинув на величезну купу біля машини. І раптом усвідомив, що плеєр мовчить.Цього ще не вистачало, стомлено подумав він.

—Руслік, подивись, будь-ласка, що в мене з дебільником, — Глухий витрусив плеєр із кишені. – Ти казав, ніби в тебе було поганяло Професор за любов до техніки.

—Хіба що програми, в електроніці я не дуже січу, — кинувши чергову теку, Руслік з неохотою взяв плеєр і негайно дістав касету, щоб поглянути, що ж слухає Глухий. Начштабу кинув недопалок і поліз у бетеер. Спробую ще раз, а там побачимо.

Він бубнів у нікуди Краплині позивні без жодного позитивного результату, коли з відчиненого люку долинув голос Руслана:

—А ви батарейки давно міняли?

Осінений Глухий ляснув себе по лобі і висунув з-під сидіння ящик, де зберігав своє музичне знаряддя. Опустив голову і при слабкому внутрішньому освітленні побачив серед запаяних у целофан блоків пальчикових батарейок квадратний елемент живлення до рації. Крапля зумисне поклав його туди, щоб не забути. Тепер Глухий знав, що сталося у комдива. І одразу прийшло рішення.

Він схопив десяток батарейок і запхав їх у наколінну кишеню штанів, а квадратну поклав у внутрішню кишеню куртки. Узяв автомат, гранатомет і вистрибнув назовні.

—Орьол! Сашко! – погукав найближчого командира, помітивши, що деякі вантажівки вже їдуть до дороги. Мотлоху на полі іподрому стало ще більше. Сашко підбіг, кинувши на землю важкий картонний ящик з написом “ Sagem mobile phones “.

—Крапля мовчить, здається, в нього рація не працює. Я їду до нього, залишишся замість мене. Тобі ще довго?

—Ну, хвилин десять…

—Хай твої закінчать самі. У нашому бетеері рація налаштована на хвилю Краплі. Викликай його, поки не почуєш. Позивний – “Пагорб“. Якщо нічого не вийде, то, коли всі роз ' їдуться, пустиш три зелені ракети. Є в тебе зелені ракети?

—Є, — очі Орла загорілись. – Краплю треба виручати? Глухий, візьми й мене!

—Я не знаю, чи треба його виручати. Думаю, достатньо відвезти йому батарейки до рації, так що справлюсь і сам.

—А якщо тебе треба буде прикрити? Ну візьми, не наламуй…

Глухий зітхнув, міняючи елементи живлення в плеєрі. Йому подобався цей юний повстанець. Якщо вірити байкам Сашка, в училищі він приєднався до бойовиків радикальної організації “За УРСР“ – молодих комуністів, які, наслухавшись розповідей батьків про безплатні квартири й лікарні, вирішили боротися з капіталізмом Президента. А оскільки всіх опозиціонерів, які вийшли на демонстрацію чи ще якось засвітилися, чекала реєстрація у Державній Варті або сфабрикована кримінальна справа, то хлопці вирішили, що піаром пригноблених є насильство. Вони грабували банки, клали бомби в супермаркети й навіть убили кількох продажних суддів і політиків. Президент ненавидів “уресерівців“, а мас-медіа їх таврували не інакше як “червоно-коричневі терористи“. З розширенням організації в неї проникли стукачі, потім відкололися поборники відновлення великої комуністичної держави – це крило дістало назву “За СРСР“ – а в липні бійці УРПА винесли побитого до втрати свідомості Сашка зі слідчого ізолятора Дніпропетровської тюрми на волю й ледь відкачали. Через місяць Орьол уже приміряв чорно-червону пов ' язку Армії. І, хоч Глухий передчував, що “уресерівці“ неминуче конфліктуватимуть у майбутньому з УРПА, він поважав юнака і не міг йому нахабно відмовити.

—Сашко, мої сини вже майже виросли: одному п ' ятнадцять, іншому – дванадцять. Якщо раптом я не повернусь, вони потурбуються про матір. А… тобі Таня казала, що вона вагітна?

—Казала, — заусміхався Орьол. – Танюха хоче, щоб ви були хрещеним.

—Ну от. Бережи її. Вона київська, так що ви знайдете, де перечекати. Не всім же голову класти, хтось має і дітей виховувати. Для вас війну закінчено. – Краєм ока Глухий помітив, що Руслік, який відсмоктував з баку вантажівки в каністру бензин, прислухається до розмови. Він обернувся і пацан, помітивши, що його застукали, сильно втягнув повітря зі шлангу й наковтався бензину.

—Та й я ж не збираюсь гинути, — роздратовано гримнув на Орла Глухий. – Все. Попередь своїх і лізь у бетеер. Три зелені ракети – запам ' ятав?

Він рушив до вантажівки й кинув у кабіну зброю. Руслан полив із каністри паперово-картонну купу, а зверху поклав процесори від штабних комп ' ютерів.

—Візьміть мене, — сказав він Глухому. Батька вбили на демонстрації, а мама загинула під час бомбардування. У мене навіть рідних більше немає. А я раніше в Проводі працював, і спеціально втік звідти на фронт, щоб за своїх відомстити.

Начштабу подивився на закапаний бензином і дощовою водою бушлат юнака.

—Ти бував у бою?

—Двічі, — переконливо сказав Руслан. – Юніки раз прорвалися до самих машин, і я теж…

—Стріляти вмієш?

—Звичайно. І автомат розберу, і “Муху“…

—Поїхали, — сказав Глухий і, ввімкнувши плеєр, поліз на місце водія. Руслан кинув сірника на купу, почекав пару секунд, доки полум ' я застугонить, і теж сів у кабіну.

Краплю вони зустріли на сходах, на сьомому поверсі Інституту інформатики. Припаркувавши вантажівку біля входу, поруч із мікроавтобусом Дмитра, вони бігли вгору – ліфт не працював – і Руслан після п ' ятихвилинної гонитви порожніми вулицями уже встиг перейти з Глухим на “ти“.

—…А блек чи хардкор ти принципово не визнаєш? – спитав хлопець крізь хекання, поширюючи навколо себе бензиновий аромат.

—Ну як… Я більше по класичному металу вдаряю. Люблю, щоб мелодія була.

—Це типу “Айрон мейден“?

—Ага. “Блайнд Ґардіан“, ранній “Хеловін“, “Ноктурнал Мортум“ древлянського періоду, “Меновор“…

—А зараз що слухаєш? Те саме – “ Tribute to Metallica “?

—Ти бачив касету? Це ремікси, з усякими наворотами.

—Цікаво. А “Лемберг“ чув?

І тут їм назустріч вилетів Крапля. Він ломився униз, однією рукою хапаючись за перила, а іншою тримаючи автомат. Нерозуміючим поглядом він ушнипився на підлеглих. Глухий негайно простягнув йому батарейку.

—Дякую, — сказав Крапля, схопив елемент і помчав нагору.

Нагинці повстанці перетнули довжелезний дах і поручкалися з дядьками. Крапля вже розмовляв із мінометниками, читаючи їм цифри з зошита і водночас дивлячись у бінокль в бік Печерська.

—Ще трохи, — сказав дядькам Глухий. Тут він відчув, що хтось торсає його за плече, і озирнувся, й побачив сіре обличчя Руслана, подивився, куди він показував, і побачив у небі три вертольоти. Вони виринули якось несподівано з-за високих будинків по вулиці Антоновича і з характерною для бойових вертольотів стрімкістю – раз-два-три – пронеслися над повстанцями. Руслан навіть розгледів білий напис EUR - FOR на їхніх бортах і зрозумів, що це машини оборонного блоку ЄС, бо миротворці ООН мали на броні букви UN , через які “блакитні шоломи“ й отримали прізвиська “юніти“, “юніки“ чи просто “унітази“. Власне, європейці теж ніби підпорядковувалися ООН (абревіатура на вертольотах означала чи то European Forces , чи то Europe-Ukraine Reconciliation Forces ), але яке значення це має зараз, коли гелікоптери вже закінчують розворот…

—Тримай, — сказав Руслану один із дядьків, і простягнув йому важку трубу з гостроносою ракетою, що стирчала з дула.

—Вийдіть на відкритий простір і станьте подалі один від одного, — голосно сказав Глухий. – Опустіться на ліве коліно, з плеча наведіть і стріляйте. Мій правий верхній. Старий, твій лівий нижній. Стріляти за командою, потім одразу беріть другу ракету.

Вони вибігли з-за антени. Крапля докричав щось мінометникам, схопив трубу і побіг за повстанцями. Вертольоти вже завершили розворот і тепер, викидаючи на всі боки теплові ракети, наближалися. Як же з нього стріляти, подумав Руслан. А, ось вона. Просто натиснути, і вони вже самі полетять на тепло двигуна. Він націлився у центральний вертоліт. Руки тремтіли, і чекаючи команди, Руслан згадав “Богородице, діво…“ – молитву, якій його в недалекому дитинстві навчила мама, і почав читати її вголос. – Богородице, діво, радуйся, господь з тобою; благословенна ти між жонами і благословений плід утроби твоєї, Ісус. Свята Маріє, матір Божа, молися за нас, грішних, нині і в годину смерті нашої…

—Готові? – перекричав Крапля гуркіт вертольотів. – Вогонь!

Вони вистрілили майже водночас. Руслан підсвідомо чекав страшної віддачі, але труба просто підстрибнула на плечі і раптом стала така легка, що він кинув її. Всі, не дивлячись на результат пострілів, кинулися до ящиків з ракетами. Руслан побіг слідом, і в червоно-чорному громі дах під ним задвигтів, а потім здибився і ударив його в обличчя, а потім злетів, почав повільно падати і накрив його.

Відстрілявшись, вертольоти відлетіли за будинок. Один з них, вражений ракетою, впав прямісінько на торгово-розважальний комплекс “Либідь-Плаза“ і вибухнув. Решта двоє знизилися над підбитим і, повисівши деякий час, поки пілоти узгодили подальші дії, взялися облітати Інститут інформатики нижче рівня даху.

На тому дахові лежала одна жива людина. Це був Крапля. Рухатися він міг. Міг сунутися праворуч. Але коли він посунувся праворуч, його ліва нога залишилася під чимось важким, що придавило його після ракетного залпу юнітів. Він повернув голову, щоб подивитися на цей тягар, і побачив одного з дядьків, якому не вистачало тіла. Крапля не роздивився, що ж саме відірвало старому, він побачив лише багато крові на плямистому камуфляжному шматті, і саме в цю мить він витягнув свою ногу і, ще витягаючи, здогадався, в чім річ. Кров не била струменем, бо все навколо запеклося під час вибуху, лише оголена кістка лячно виглядала з-під м 'яса і подертої шкіри чобіт. Побачивши її, Крапля здивувався, чому немає болю, а є лише дзвін у вухах. Потім він раптом зрозумів, що відчуває надзвичайну легкість, вперше за довгий час, вперше після того, як він побачив розтерзане Юльчине плаття у запльованому насіннєвими лушпайками вагоні електрички третього класу. А усвідомивши цю легкість, він зрозумів, що помирає.

Крапля не злякався власної потрощеної ноги. Скільки побратимів ти вже поховав, сказав він собі, скільки крові ти бачив і був готовий, що й тебе не мине ворожий снаряд. Як передчував: не куля, а саме снаряд. Хоча тут ти помилився – це була ракета, і це сталося не одразу, ти ще трохи поживеш. Він подивився навколо і побачив укритий толем дах із бетонним б о рдюром, кров, небо з дощовими хмарами, автомат, колодязі вентиляції, розкидані й понівечені тіла іншого дядька і ад' ютанта Руслана, потім знову небо, зруйноване вибухом приміщення для ліфтових лебідок, кров, ще один автомат, брезент, Глухого з неприродньо вивернутою головою, супутникову антену, бінокль, кров, ящики з ракетами “Жало“. Рації, книжки з таблицями для мінометної стрільби і зошита не було, напевно, вибухова хвиля скинула їх з даху.

Лежачи на спині, він знову поглянув на свою ліву ногу і здивувався, чому вона не болить. Може, нерви обірвало, подумав він. Він трохи припіднявся на ліктях і, впершись щетиною на підборідді в груди, роздивився рану. В принципі, нічого, після ампутації ще пів-ноги залишиться. З черговим ударом серця нога виплюнула струмочок крові. Забудь про ампутацію, сказав він собі. Ти лежиш на нейтральній території, навколо тебе нікого немає в радіусі кілометра, хіба що старі люди, які ховаються в підвалах. Нікого немає, Дімич, ні душі. Навіть душ твоїх друзів, напевно, тут уже немає. Самі тіла. І ще вертольоти з унітазами стрекочуть гвинтами десь унизу — невже жодного не підбили? Вони зараз дострелять тих, хто залишився живий на даху, і полетять далі, до мінометників чи на іподром. Ну, до мінометників ще не так страшно, у тих є чим зустріти унітазів. А от іподром…

Крапля підклав руки під себе і, спираючись на долоні, сів. Права нога зігнулася, а ліва легко лягла на неї. Ляп – ще одна порція крові. Відстібнувши кнопку, із кишені на стегні він шуйцею дістав медпакет, розірвав його зубами й висипав усе на матню. Потім узяв шприц, зняв з голки ковпачок – зірвемо зі струни баяна гараж, посміхнувся він подумки – і, вибравши з ампули весь протишоковий розчин, вколов його собі прямо в рану. Фу, видихнув він. А ти злякався болю, Дімич. Тепер жгут, бо вже в голові паморочиться. Він наклав жгут вище коліна, щоб напевно, і приліг відпочити. Тепер ще півгодини як мінімум, встигну. На губи йому впала крапля, і Крапля злякався, що це кров. Спокійно, це нарешті дощ дістався до нас. До мене.

Яка ж відстань до тих ракет? Метрів сім-вісім. В принципі фігня. Перевернутися на живіт і проповзти під дощовими краплинами он до того тіла в камуфляжі, що раніше було Глухим. Як же ж усе-таки стало ясно в голові – невже ти всю війну провів у бєшенстві? Таки провів, бо пригадуються тільки якісь вибухи, крики… Ні, а як ти фотографував Дубощита з Анькою – навіть зараз можеш відтворити кожен листочок у тому лісі, кожний промінчик сонця, настільки світлим був той день. Здається, ми тоді познайомилися, подумав він. А от горілого смороду від бетеера ти не запам ' ятав, і крові не запам ' ятав, хоча сам же й скосив того бідолаху. Мала ж бути кров, хіба ні? Ну, Дімич, перевертайся. Але йому не хотілося й поворухнутись.

Цікаво, чи закохані зустрічаються після смерті? Якщо так, то Дубощит з Очеретом зараз разом, та й у тебе є шанс побачити Юльку. Але це потім. Ти ще можеш воювати, а не мокнути в чеканні під дощем. Ну, Дімич, давай, сказав він собі. Раз, два, три.

Він сперся на десницю, перекинув шуйцю і переніс на руки вагу тіла. Потім, впираючись у толь коліном правої ноги, він акуратно перевернувся і поповз до ящиків з ракетами, намагаючись тримати покалічену ногу над дахом. Зараз доповземо і розмова набуде цілком іншого характеру. Вони повністю готові до стрільби – прицілився, натиснув, і електронний пристрій дожене двигун твоєї цілі, якщо, звичайно, не надурить сам себе й не полетить на жар теплової ракети. Схоже, що оце так і вийшло. Поклав п ' ятьох людей і не влучив у жоден вертоліт. Отаке гівно, сказав він. Прилетіли б на пару хвилин раніше, тоді б Глухий із Русліком залишилися живі. Але тоді б ти не поправив мінометників, а так ще встиг побачити, як унітази розбігаються. Тепер Третя розійдеться по хатам, а потім знову настане їхній час, тільки з іншим командиром. Цікаво, хто ж стане комдивом, коли поженемо унітазів, подумав він. Зрештою, яка різниця. І ти міг би бути, якби мав ще півгодини часу. Ці суки здогадалися, що коригують десь із даху, і таки знайшли. Ти був приречений, ще коли вирішив допомогти кадровикам. Або коли забув батарейку. Ні, тоді ти прирік Глухого.

Зрештою, це війна. Отже, так треба, як казав Ганжа. Роздратування Краплі раптом знову змінилося спокоєм. Справді, так треба, сказав він собі. Солдатами не народжуються, солдатами помирають. Це вже Троммель любив повторювати. От якби ще Троммель був поряд, взагалі було б прекрасно. Петруха зі своїм дивним жидівським – він сам казав “німецьким“ – поганялом в останні хвилини, а потім – раз! – і Юля…

Його рука раптом торкнулася чогось теплого, а потім далеко-далеко він почув жіночий голос і злякався – уже?! Крапля підвів голову і побачив зламану шию Глухого. Відвівши погляд убік, він розібрався і з голосом – за метр від тіла, біля ящика з ракетою, в россипі пальчикових батарейок лежав плеєр з навушниками, які дивним чином залишилися в апараті, а не на голові Глухого. Дощ змивав із нього кров. Крапля, сповнившись якогось містичного відчуття, підповз до навушників, і під м ' який електрогітарний супровід жіночий голос повідомив йому таке:

For a hill men would kill, why – they do not know

Stiffen wounds test their pride.

Men of five still alive through the raging glow

Going insane from the pain that they surely know.

Потім заревіли примочки, й жінка заспівала приспів: “ For whom the bell tolls ?“, але Крапля не знав англійської, і до того ж ліва нога несподівано послала больовий імпульс у мозок. Чи й встигну, подумав він. Треба було діставати ракету.

Тим часом обидва вцілілі вертольоти, спаливши вантажівку й автобус повстанців, залетіли за будинок Держстандарту і зависли над вулицею Антоновича, де не було тролейбусно-трамвайних дротів. Як виявилося, ракета з “Жала“ вибухнула зовсім поруч однієї з машин, здетонувавши, вочевидь, об свою теплову колегу, і пошкодила хвостове керування. Пілоти вирішували, що робити. Вони всі були італійцями, і трохи нервувалися, що їхні товариші з третього екіпажу догоряють зараз в якомусь супермаркеті цього красивого міста.

—Юліано сам винен, — казав у мікрофон один із пілотів цілого вертольота. – Все розказував, Украніа, Кіев Рус, Андрій Шевченко, добрі люди. А вони виходять зі “Стінгерами“ лоб в лоб і їм усе до свинячої сраки. Хто ж так атакує?

—Заспокойся, Паоло, – сказав командир вертольота з пошкодженим гвинтом. – Юліано запізнився з командою і отримав за це повну відплату. Я теж, між іншим, із Риму, але ж не кричу на кожному кроці “Форца, Рома!“, а ти постійно нагадував бідоласі про його “Мілан“…

Потік брудної італійської лайки зупинив його.

—Я вболіваю за “Лаціо“, — сказав Паоло. – Але це не стосується справи. Ти можеш працювати?

—Можу, — відповів другий командир. – Тільки в мене дуже сповільнене маневрування.

—Тоді повертаємося до того будинку, і поволі піднімаємося. Перевіримо, чи все чисто, і потім летимо додому. База, ви чуєте мене?

З бази прохрипіли, що рішення відповідає ситуації, а їхню команду замінять інші машини.

За кількасот метрів від вертольотів Крапля теж думав про футбол. Він відкинув набридливі навушники, з яких жіночий голос умовляв його “ Тake a look to the sky just before your die “, і знову згадав Троммеля. І про футбол з ним можна було поговорити, думав Крапля. От за чим справді шкодуєш, так це за футболом. Житомирський “Авангард“ практично вийшов у вищу лігу – як закінчиться війна, то дограють пару пропущених турів, здається, там якась фігня з райцентрів. А навесні півфінали Ліги Чемпіонів – і схоже, що ЦСКА і “Динамо“ розбиратимуться між собою вже не тільки у внутрішній першості. А “Шахтар“, а “Закарпаття“, а “Дніпро“? Так хочеться знову почути, з яким захопленим придихом диктор “Євроспорту“ калічить прізвища наших гравців. Збірна вже у чемпіонаті світу, вісім ігор – двадцять чотири очка, і це при тому, що останні домашні матчі грали у Греції, бо УЄФА боялася збройного конфлікту у Київській Русі, а серби були з нами в одній групі. А Президент хотів або в Югославії, або в Греції.

Це ж у Шевченка якраз буде останній сезон! Ех, оце б ще рік – а там уже і вмерти можна. Він згадав, що президент теж був великим футбольним фанатом. І не дочекався, а ти тут фантазуєш, Дімич. Ти вже віддивився своє, а, з огляду на ногу, то й відіграв. Краще подумай, чому вертольоти мовчать. Треба їх якось заманити сюди. Скажімо, вистрілити ракетою, поставивши її на вільний пошук, хоча вона тоді може фіг його зна, куди полетіти. Краще вже просто вистрілити на схід, щоб унітази не розслаблялись, а потім одразу дістати другу і в лоба їх. Не встигнеш ти зі своєю ногою, Дімич, витягнути другу ракету. А ця зараза поболює, подумав він. Відчувається, що заніміло від уколу, але іноді так аж у піт кидає.

І тут він почув гелікоптери. Прекрасно, просто прекрасно, зрадів Крапля, перекинувся на спину і сів, притулившись до ящиків. Обережно дістав ракету і поклав її поруч із собою на вкритий дощовими краплями брезент. Він відчув, що сів у щось мокре, запхав туди руку, а діставши її, побачив кров. Жгут послабився, зрозумів він. Поглянув на покалічену ногу – звідти добряче текло. Ну й фіг з ним, подумав Крапля, і так небагато залишилося, добре ще, хоч не сильно болить. Якось ти довго вмираєш, Дімич. І не беріг же себе ніколи, всю війну як у тумані смерті шукав. Думав, або смерть, або після війни вийдеш із запаморочення, так? А тут гоп! – ще не вмер, а вже вийшов. Тому й за футболом жалкуєш, бо підсвідомо хотів у забутті провоювать, а потім на футбол, якщо виживеш.

Краплі раптом здалося, що він якось не так провів останні воєнні місяці, що щось не зроблене до кінця, а зроблене – не таке, як має бути. Коли бажання помсти за кохану дівчину відходило на задній план, він у таборі іноді міркував, ніби воює за батьківщину. Як і більшість молодих людей, Дмитро з іронією ставився до проголошеної президентом “Великої Київської Русі“, але країну свою любив і після школи навіть записався до війська, де відтрубив два роки, доки старі батьки не попросили його повернутися додому. Він смутно пригадував дідів, які померли з різницею в кілька днів, ще коли Дмитро не мав і дванадцяти (він був наймолодшою дитиною в родині). Один воював в УПА і ніби навіть розробляв план замаху на генерала Ватутіна, а другий відслужив на Другому Українському в артилерійській розвідці, куди попав після того, як єдиний із взводу переплив на правий берег Дніпра у жовтні 1943-го. Перший очолив повстання в далекому сибірському таборі, а другий як комуніст ще встиг попіднімати кубинську економіку. Потім вони зустрілися на весіллі Краплиних батьків: один, не афішуючи минулого, працював слюсарем у депо, а інший відкинув пропозицію піти по партійній лінії і спокійно доживав собі віку, викладаючи у школі математику. Діди, наскільки пам ' ятав Крапля, ніколи не сварилися через свою різну молодість, і лише іноді, гріючи кістки на сонці за партією в шахи чи доміно, кректали, розписуючись за мізерну перебудовчу пенсію: “Ех, не за таку Україну ми воювали“. Ця фраза запала в душу малому і, виходячи на районні розбори проти таких же пацанів з ДОСів – домів офіцерського складу, Дмитро думав, що дідівське бойове минуле допоможе йому. Пізніше вже з досівськими хлопцями він їздив махатися на дискотеку в Овруч, але діди завжди ніби стояли за спиною. І в нелегкій армійській муштрі вони допомагали йому: “батьків“ дід – десь так за рік до смерті – штовхає при всіх бойових і трудових регаліях на міському Святі Перемоги промову про “нашу Україну і наших онуків“, а “мамин“ стоїть під трибуною і схвально посміхається у бандерівські вуса.

Він спробував викликати з пам ' яті дідів. І вони з ' явилися – з бабусями, батьками, всіма родичами, однак біль у нозі від цього не стишилася. Натомість виникло неприємне відчуття, що за тобою стежать. Цікаво, а що б діди мені порекомендували в цій ситуації, подумав Крапля. У них, напевне, такого теж вистачало і все-таки вибрались. Звідки ти знаєш, сказав він собі, не любили вони про старе говорити, ти краще не шукай перед смертю, за що ж таке особливе загинути. Але ж болить, хоч би швидше вже. Треба лягти на живіт, може, не так пектиме, та й страшно на неї дивитися. Він ліг на мокрий брезент і завдав ракету собі на плече. Небезпечно так стріляти, ще обпалю собі сраку, хоча яка вже різниця. Він бачив темну стіну дощу, яка віддалялася до Дніпра. От і дощик закінчується, останні краплі падають. Ну, де ви, гади? Я чую ваш гуркіт.

Юнітські вертольоти вже досягли п ' ятого поверху. Вони піднімалися повільно: першим летів Паоло, а за ним в стороні летів пошкоджений другий. От сцикун римський, думав Паоло, так і мріє на базу податися. Може, ще й мітить у командира ланки замість Юліано. Цей “червоно-чорний“ вже лоханувся з атакою і тепер, царство йому небесне, ми без командира, а слов ' яни з піхоти ще на сміх піднімуть – втратили півтора, вважай, вертольоти. Але “біло-голубі“ не відступають.

Пілот пошкодженої машини справді боявся. Хто його знає, що там нагорі. Здається, їх розкидало, все-таки шість ракет – це не жарт. Навряд чи хтось залишився, але Паоло за тиждень, що ми тут, взагалі втратив глузд. Лізе навпростець, певно, викобелюється перед тою чеською радисткою… Треба сказати стрілкові, хай переключиться на автоматичну гармату, воно буде доцільніше, ніж садити ракетами.

І в цей час на південному заході, під велетенською прекрасною райдугою, яка після дощу з ' єднала Феофанію з Борщагівкою, одна за однією розцвіли у блакитному небі три зелені зірки. Їх, по черзі закидуючи у стару ракетницю, вистрілив наймолодший у вже неіснуючій Третій дивізії УРПА сотник Сашко Орьол. На іподромі не було нікого, лише догоряли купи документів і стояв медичний мікроавтобус. У кабіні мікроавтобуса сиділа, спершись на незаряджений гранатомет, дружина Орла Тетяна Капітошка і з захопленням дивилася на вправні рухи коханого чоловіка. У відчинених дверях кузова стояли з готовими до бою автоматами троє бійців із Сашкової сотні, які теж розраховували на кілька днів відпочинку у квартирі Капітошки. Це була їхня ідея – відібрати у Тетяни автомат і вручити їй, як вагітній, лише гранатомет, бо в того, мовляв, немає віддачі. Сашко обернувся до них і вразився юній красі чотирьох (не рахуючи себе) молодих солдат. Потім він ще раз поглянув на північний схід, де мав бути Крапля, кинув у мокре болото під ногами ракетницю і побіг сідати за кермо.

Італійські пілоти не бачили ракет, бо підіймалися з протилежного боку будинку. Їхні прикриті шоломами обличчя були зосереджені і похмурі, пальці міцно стискали штурвали. Крапля теж не бачив ні ракет, ні райдуги, лише відчував, як за його спиною щось розгортається на весь обрій велике і радісне. Він лежав за бордюром, стримуючи себе, дуже обережно, дуже уважно, щоб не здригнулася рука. Він чекав, коли блискуча парасолька вертольотних гвинтів випірне знизу, щоб устигнути зловити її в приціл. Він відчував, як серце його б ' ється об вологий брезент.

ПРИСПІВ.

Неважко здогадатися, як закінчилася Четверта Революція, хоча важко зрозуміти, що ж надихнуло Неборачка на таке словосполучення.

Миротворчі сили ООН загасили полум ' я братовбивчої війни в Київській Русі. З тюрми й вигнання з ' явилися опозиційні президенту політики. Країні повернули колишню назву. Було створено тимчасовий уряд і проводилася відповідна пропаганда. Більшість повстанців, вважаючи, що з президентською тиранією покінчено, розійшлися по домівках. Бажаючі продовжувати боротьбу з гноблячими режимами перейшли у звичне підпілля. Їх знешкоджували.

Тим часом населення української Росії, натхненне прикладом братів, ще влітку розпочало свою герілью, і це завадило федералам заявити права на Стародубщину. Доки юнітські загони з російськими нашивками проводили миротворчі операції проти свого народу, рештки УРПА, розділившись на три групи, вирушили піднімати повстання в Білорусі, Польщі та Румунії. На жаль, героїв нашого репортажу серед них не було.

Кирило Стовогнів став Провідником Київського міського підпілля, але часи змінились. Людей не вистачало, конспірація нікуди не годилася, юнітські агітатори працювали чітко й грошовито. Чудом уникнувши арешту, Стовогнів перебрався в Аргентину, де в емігрантському середовищі швидко зорганізував “антиноменклатурні партизанські формування на захист демократії від тоталітаризму”, якусь Підпільну Організацію Української Молоді чи то Федерацію Аргентинських Інсургентів. Була розпочата діяльність у Бразилії і Чилі, але коли дійшло до Канади, служби безпеки всерйоз узялися за Стовогнів. Він вирушив до Іспанії, однак і там його вислідили. Доведений до відчаю Кирило за допомоги басків захопив бомбардувальник і взяв курс на Швейцарію. Ясно, що через п ' ять хвилин його збили. Від Стовогнів не залишилося нічого, крім мідної таблички, яку невідомо хто прикрутив до скелі в Піренеях, на місці падіння літака. На ній вирізьблено хрест і чотири слова: “ Cienfuegos. Resistir es vencer ”. Табличка слугує орієнтиром для туристів.

А в інших горах сталася інша подія. В Карпатах, на румуно-українському кордоні, на горі Піп-Іван, де, за легендою, загинув Довбуш, спільний юнітський патруль застрелив діда. Дід був одягнений у військову форму зі значком УРПА, і, як усі гуцули, мав за плечима автомат. Спершу його помітили з гелікоптеру, а доки патруль по хребту добирався на гору, кружляли над ним, тримаючи під прицілом, щоб не втік. Та він і не думав тікати. Сидів спиною до дерева і дивився кудись на північний схід. На присутніх солдат не реагував, ніби їх і не було, лише погрозливо наставляв зброю, якщо хтось потрапляв йому на очі. Врешті-решт роздратований командир патруля знешкодив старого з гвинтівки. У кишенях діда не знайшли нічого, крім ікони і пачки сигарет. Щоб уникнути зайвої вовтузні, патрульні швидко склали акт на спеціальному бланку і прямо на горі закопали вбитого. Ніхто з солдат, які длубались саперними лопатками в камінні, так і не дізнався, що вони поховали таємничого керівника Четвертої Революції Неборачка.

Троммель з Бірюком домовилися зустрітись у Києві навпроти Університету, згадати полеглих товаришів і узгодити подальші дії. Троммель прийшов першим, подивився на відбудовуваний Червоний корпус і схилив голову перед Шевченком. Таким його і застав Бірюк. Вони сіли на лаву (на ту, де колись сиділи Ганжа з Центуріоном) і Бірюк уколов Троммеля отруєною голкою. Петро помер. Бірюк за допомогою двох юнітів дотягнув його, ніби п ' яного, до автомобіля, сам сів у інший, доповів високопоставленій особі, що завдання виконано, і зненацька отримав такий самий укол. Про ці смерті теж ніхто не взнав.

Ганжа, не дочекавшись новин ані від Неборачка, ані від Троммеля з Бірюком, здогадався, що сталося, і геть втратив голову. Він обвішався динамітом, пішов у “Макдональдз”, зробив замовлення, сів, узявся за детонатор. Востаннє подивився на відвідувачів, подумав, гидливо нюхнув закутане в папір їдло, плюнув і вирішив краще розкласти свій багаж у юнітському штабі на Печерську. Але на виході його взяли.

В Лук ' янівці Павло сидів і раніше, щоправда, дуже давно, ще за царських часів. Одиночну камеру йому виділили вперше. Ганжа повеселився, відвідав допит, а через два дні в ' язниця йому набридла. Тож на третю ніч він утік. Вранці перед збентеженими юнітами постав порожній каземат. На всю стіну було нашкрябано величезний малюнок, який нагадував бойовий вертоліт. Охоронці клялися й божилися, але під суд їх і так ніхто не віддавав, бо весь коридор проглядався відеокамерами, а ті нічого підозрілого не зафіксували. Один із юнітів стверджував, що, крім гелікоптера, під час вечірнього огляду камери він виявив на стіні ще й майстерно намальованого коня, котрому не вистачало лише задніх ніг. Охоронець був голландцем, тому спершу його слова сприйняли як маячню наркомана, адже нічого такого в одиночці не знайшли. Однак пізніше виявилося: відеовічко у дверях камери загадковим чином перестало давати зображення. На касету записався лише звук, і тим звуком було кінське іржання і дзенькіт підков.

Вражені унітази обшукали все навколо в ' язниці і розпитали всіх можливих свідків. Але ніхто не бачив, як у ранкових сутінках Дегтярівською пронісся вершник у тюремних штанях і вишитій сорочці, звернув на вулицю Івана Гонти і щез у нетрях Шулявки.

Доки Павло Архипович Ганжа розважався малюванням різноманітних засобів пересування на в ' язничних стінах, за сотню метрів від нього сидів Юрій Паляничко. Коли генералу здалося, ніби він зрозумів, що повстання приречене на поразку, він розпустив солдат першого року служби, а до решти звернувся з промовою. Швидко розповів воїнам те, що вони й так знали – про захист Вітчизни, честь військових тощо – і запропонував вибирати. Залишилися майже всі. Армія оборонялася більше тижня, потім стався трагікомічний епізод.

Поранений генерал прийшов до тями в окопі, оточений ворожими обличчями. Дістав лимонку, прохрипів “Українці не здаються”, і висмикнув чеку. Навколо всі попадали в болото. Граната не спрацювала.

Паляничка підлікували й хотіли судити військовим трибуналом. На допиті відбулася ще одна цікава пригода. Почувши звинувачення у порушенні присяги, генерал сказав, що він присягав на вірність народу, а не Президенту, і несподівано побив офіцера, який його допитував. При цьому він гукав перекладачу “Скажи йому, хай поцілує мене в сраку”, а офіцер, у свою чергу, кричав вартовим “ Don't shoot him! Don't shoot him! ” Медичне обстеження засвідчило, що Паляничко психічно здоровий, тож його відправили в Лук ' янівку, де в загальній камері знайшовся й Пеньонжик з побитими окулярами.

Редактор сам прийшов до “блакитних шоломів”, з петицією, в якій висловлювався протест насильницьким діям миротворців. Ті швиденько запхали Пеньонжика в тюрму, але вже й самі бачили, що трохи перегнули. Ще до першого снігу кмітливі політики почали виводити людей на демонстрації. Мітинги збирали до мільйона чоловік. З шаф і підвалів виймалася зброя. Стіни вкривалися закликами і плакатами. Відбулися перші сутички. Інформатори повідомляли, що активним їх організатором був жилавий дядько років сорока з синіми-пресиніми очима й оселедцем на голові. Народ називав його Мамаєм.

В Білорусі спалахнуло повстання. Молдовани сварилися з “румунськими окупантами”. Знекровлені рештки УРПА поверталися додому після поразки в Польщі. Американці запропонували посередницькі послуги, але їх усі посилали куди подалі. Формувалося ополчення.

Врешті-решт до Нового Року усі неукраїнські війська були виведені. Після Різдва відбулися референдум і вибори. Держава отримала компромісну назву “Україна-Русь”. Пост президента було скасовано. Пеньонжик став прем ' єр-міністром. Він запропонував крісло міністра оборони Паляничку, але той відмовився і писав мемуари. Ганжа-Мамай зник ще на сто років. Почалося мирне будівництво. Почалося мирне життя. Адже земля широка, мудрий в небі Бог, і серце людське – мужнє і велике. Бо ж треба якось жити. А жити треба так, щоб було весело. А весело щоб було по-доброму.

Титри.

Червень 1997 – грудень 2000 р.Б.

ПЕРЕДМОВА.

По мові – передмова.

Якщо ви, шановний читачу, читаєте цей розділ, то щось одне із двох: або ви подолали вищевикладене, або ви починаєте з кінця. Зрештою, тому передмова і завершує цю книжку. Просто авторський колектив хотів би перейти з читачем на “ти“, а це краще зробити, коли наш шанувальник уже продерся крізь майже двісті сторінок класичної бестселерної мішанини екшену і почуттів-думок.

Власне, даний розділ не має безпосереднього відношення до подій, описаних у повісті. Ми лишень хотіли б поділитися з тобою тими емоціями і згадками, котрі у поетичних збірках зазвичай мають назву “З ліричного“. Вибачай, що не питаємо дозволу, але ти вправі вирішувати сам: ділити з нами ці ліричні роздуми чи ні. На крайняк, якщо хочеш знати, що ж сталося далі (а такі запитання авторам доводилося чути) прочитай останні два абзаци, а ми подякуємо тобі за увагу і терпіння.

Так от – як же виникла ідея написати цю шизоїдну оповідь і як вона втілилась у життя на комп ' ютерній дискеті? Автори – а їх достатньо багато – спробують пояснити це за прикладом геніального радянського мультика про село Простоквашино, у якому герої писали додому листа по черзі.

Поїхали!

Тема “роману про революцію“ вперше виникла влітку 1997 року у великій кімнаті-трійці на другому поверсі одного з київських гуртожитків. Вочевидь, це був червень, бо зранку в мене був якийсь іспит. Пам ' ятаю, що в кімнаті, завішаній – як це має бути у старшокурсників – за кілька років життя всіляким мотлохом (плакати з рок-командами, фото Че Гевари, карта України, виклеєна з пачок з-під безфільтрової “Прими“, по якій тоді чомусь активно виступали, купа акцизних марок від алкогольних виробів, кухонне начиння, простирадло з чорним написом “ Bill, do you like Dead Kennedies ?“, що ним кілька років тому зустрічали виступ Клінтона у Червоному корпусі Університету і ще десятки різних приколів) плюс найрізноманітніші гасла й малюнки на шпалерах і вирізані з газетних заголовків колажі на дверях, приміром “Романе, зроби компотік!“ чи “ Kuchma plans to nuke Russia to restart Jewish emigration “. І в цьому дурдомі за викраденим нашими попередниками невідомо де елегантним кухонним столом сиділо четверо студіків, причому всі з різних курсів – Дмитро, Сергій, Тарас і я.

Павло, як завжди трохи прогнав: прекрасно він пам ' ятає, що в нього наступного ранку був тоді за іспит, просто шифрується. Він ще проспав і запізнився. Та й народу в кімнаті було більше. Ми вже кілька годин як повечеряли, а тепер пили десяту кружку чаю, курили і готувалися сісти за навчання. Павло для цього навіть на видному місці білети з питаннями виклав. Були ще якісь гості, дівчата, хлопці, перше-друге, одне слово, як завжди опівночі перед іспитом.

Я теж пам ' ятаю, що у Павла був за іспит – він на нього взагалі не пішов і потім складав з іншою групою. Ну, якщо не хоче казати, хай мовчить – ми ж із Тарасом не здамо товариша.

А треба додати, що в ті далекі часи ми дуже захоплювалися ліворадикальними ідеями: конспектували князя Кропоткіна і цікавилися цитатами Мао, носили анархію на одязі, розповсюджували листівки й навіть брали участь у всяких акціях. Та що там казати, двоє з нас, живучи майже рік на різних поверхах одного гуртожитку, познайомилися лише в “обєз ' янніку“ Старокиївського РВВС УМВС міста Києва!

Справді, ці кадри рано почали дисиденствувать. І от ми варилися в цьому лівацькому борщі, і тієї червневої ночі досягли катарсису. Не пригадую, хто перший подав ідею – здається, Сергій, але вже через півгодини захоплених обговорень у нас з ' явився кістяк такого-сякого сюжету, основні риси героїв і жанр. Варто зазначити, що фабула з того часу і не змінилася, саме тому вся молодь впродовж роману гине. Так якось було задумано: десяток глав про смерть юних революціонерів – навіть способи убивства зазначувались – а завершитися це все мало атомною бомбою, скинутою натівцями на Київ. Трохи пізніше, коли Сергій і Дмитро пішли, я знайшов на шафі стопку листівок (вибори були, чи що?) альбомного розміру і захоплено списав кілька чистих зворотів. У кімнаті тихо грала непроста більш-менш спокійна гітарна музика – чи то “Плач Єремії“, чи то “Калінов мост“. Тарас, думаючи, що я вчусь, лежав на ліжку і читав якесь фентезі. Потім ми почали перекидатися думками про перспективи написання, а десь о третій ночі я прочитав йому своє. Це був опис загибелі загону Центуріона на підірваному мості, причому там зовсім не вказувалося місце дії. Така задумка існувала – помістити це все у подібну до реальної топоніміку, на кшталт булгаковського Александровського (здається) узвозу, але потім якось забулося, залишився хіба що пивзавод “Авалон“.

І ми до липня, та й восени, читали один одному свої уривки. Уночі, на кухнях біля вічно палаючих конфорок, нервово покурюючи і питаючи “шо скажеш?“. Намічалася жорстка різанина між червоними маніяками і безжалісними буржуями, плюс червоні маніяки у майбутньому шедеврі ще й ділилися на купу фракцій: анархи, троцькісти, маоїсти, геваристи, ем-ели, автономи, еколого-краєзнавці, націонал-комуністи і подібні “соціалісти берншнейдерівського типу“, і для кожного були передбачені свої приколи. Складних лівацьких ньюансів накопичилася нерозгрібна купа, до того ж я виявився типовим соцреалістом і писав у дусі Великої Вітчизняної війни, Павло вдарився у махровий хитроплутаний постмодернізм, Тарас прикалувався, а Сергій писав якомога кривавіше.

Фіг там він мені щось читав. Я так і заснув над своєю книжкою (нібито справді фентезі), а прокинувся опівдні від ізмєни, що Павло проспав. І з приводу музики щось сумніваюся, ніякий там не “Плач“ був. Саме тоді вийшло два альбоми Лєтова з новим патріотичним звучанням, і Дмитро негайно їх купив, і на них пів-гуртожитка те літо й висіло, включно з власним виконанням лєтовських пісень у ля-мінорі на розстроєній гітарі у п ' яній компанії. А Павло зробив той самий один крок від і до: раніше у нас був плакатик із Лєтовим, повішений догори ногами, бо Павло терпіти не міг цього популярного тоді співака. На плакатику було написано рукою якоїсь невідомої нам хіпушки слово “Здох!“, Павло його закреслив, акуратно перевернув фотографію і жирно вивів “Геній!“.

Добре-добре, це, власне кажучи, не має великого значення. До авторського колективу поступово приєднувалися ще люди, і лишалося тільки зібрати розрізнені ідеї і пропозиції, щоб довершити акт мистецького творіння. Писати було нелегко, у 1999 році, коли було готово уже сто з лишнім сторінок, щось застопорилося. Воно й так іноді місяцями нотатки валялися у папках чи загальних зошитах, але той рік узагалі була торба (здається J ). Навесні двотисячного пробило знову, але вже по-іншому. Те, що спершу здавалося хобі (гобі?), потім стало покликанням, а зрештою переросло в ремесло. Всі ми вже давно працювали, пережили кілька ідеологічних потрясінь, юнацької безбаштовості поменшало, й відповідно з ' явилися інші акценти чи, швидше, просто з ' явилися акценти.

До того ж слід зазначити, що політична ситуація в країні тільки сприяла прагненню дописати нашу фентезі. 20 грудня 2000 року, крізь чутливий сон у вкритому інеєм наметі – з провокаційним написом “Леон – кілер?“ – на безсніжному Майдані Незалежності я навіть, зізнаюся, пошкодував, що досі не подав готовий твір на якийсь літконкурс чи як це там називається, бо дуже вже гординя спокушала стати пророком. Останнім (у грудні) був дописаний розділ про кошмар Краплі, коли йому сниться розстріл безвинних людей. Потім настали Свята, і поступово різні уривки приводилися до одного знаменника. А зараз мені ця письменницька праця так остоєденила – триндєц. Манав я всі ці гімни і кантати! Нині вже шоста ранку, йде сніг, а я тут гибію за машиною, щоб додрукувати якусь фраєрську, нікому не потрібну передмову!

Ну, не треба так психувать і грузить читача. Власне, зрозуміло, що почалося все з прикола, а закінчилося громадською необхідністю і типовою жадобою слави. Далі секрети літературної творчості розкривати не будемо, бо тобі, любий брате/сестро, ще перестануть відкриватися у цій казці нові, невідомі авторському колективу горизонти. Натомість повідаємо про джерела натхнення: за яких же обставин у щиро відданих тобі авторів з ' являлися ті малесенькі записи у телефонних книжечках, конспектах з економіки, на своїх і чужих візитках, листочках з акордами пісні про висадку полтавських десантників у Братиславі 1968 року чи на дисках “Це“.

Те, що ти прочитав, приходило в голову у найнесподіваніших місцях, а часто-густо вже й після відвідин тих місць і відбуття відповідних пригод.

Ця книжка писалася всюди.

Вона писалася у Чернігові, коли ми, побувавши у тихих Антонієвих печерах, вилізли на Болдину гору і сиділи біля могили Михайла Коцюбинського у високих зарослях коноплі, розмовляючи про музику тощо. Андрій згадував величезний двуручний лицарський меч, котрий він бачив годину тому в історичному музеї, і прикалував байку, як поліські селяни стягнули німецького зайду з коня, а зброю в людський зріст викинули в болото, доки її не знайшли археологи.

Вона писалася в Одесі, в неповторній у своїй расозмішаній красі “Адєсі“, в той дивний і шалений час, коли громадські перевезення були безкоштовними для всіх, а замість розбитого чи знеструмленого електротранспорту містом ходили автобуси з сюреалістичними написами “Трамвай“ або “Тролейбус“.

Подібну ізмєну я бачив у Чернівцях. Там по вузесеньким старовинним вуличкам їздять тролейбуси, які являють собою автобус ЛАЗ із присобаченими до нього струмоприймачами. Але то фігня. Угледіли б ви їхній університет! Жодні торти світу чи фарбовані в колір шоколаду і начинки різьблені дощечки у рекламі хрумких вафель не порівняти зі смачною іграшковістю тієї химерної веселкової споруди. Там теж писалася ця книжка.

Вона писалася на вершині Говерли, точніше, у захищеній від вітру кам ' яній розколині, вкритій мохом. Саме в ній ми відпочивали після тригодинного підйому від гостинної котельної вуйка Богдана, кочегара на базі “Заросляк“ біля підніжжя гори. Кімната на базі коштувала досить дорого, і грошей, виручених продажем знайдених дорогою білих грибів, не вистачало. Ми вже збиралися заглиблюватися у хащі подалі від хижого ока охорони заповідника, яка так і чигає на лоха, що розпалить у лісі вогонь, коли добрий вуйко підмутив нам дах над головою, гарячу воду в робочій душовій, щирі розмови за жизнь під час вечері і ранній підйом. Щоправда, старий добряче приклався до наших спиртових запасів, змушуючи й гостей тримати його ритм. Це далося взнаки зранку: з бази прибігла схвильована пані, мовляв, спортсмени з національної збірної з боротьби (не пригадую, якої, один із них – молодий пацан — на ничку від тренера стріляв у нас цигарки) скаржаться, що вода холодна, на що вуйко дуже голосно сказав дослівно таке: “А мені до пизди“, після чого спробував ущипнути жіночку за те місце, яке в його буремну молодість вважалося найпершим мірилом жіночої краси.

На найвищій вершині України ми знайшли польських туристів, котрі, побачивши свіжопоцарапані бритвою пики і свіжовипрані в душовій камуфляжі, на яких громадилися величезні саморобні “єрмаки“ з чорно-червоним узором, дбайливо – хрестиком – вишитим дівчатами (на Андрієвому рюкзаку шляхом нескладних маніпуляцій ножицями і ручкою славетна торгова марка з виробництва снаряги стала виглядати як запитання “Є мак?“), сказали нам “до відзеня“, і американський порнографічний роман, виданий у нелегкі часи перебудови. Він лежав на ювілейному камені – останнього нібито затягнули нагору кількадесят народних депутатів – з металевими капсулами, повними землі з усіх областей, тож довелося розірвати ризографічну брошуру на клаптики, полишивши верховинському вітру довершувати екологічну операцію. Після цього ми знайшли сховок, випили з армійської фляги по ковточку ароматної косівської самогонки за всіх знайомих в усіх кінцях світу і пообідали сухарями зі згущеним молоком.

Потім ми стрічали інших польських туристів, які казали нам “дзєнь добри“, чеських туристів, які казали нам “агой“, українських туристів, які казали нам “привіт“, українських туристів, які казали нам “прівєт“, гуцулів, які казали “Слава Ісусу Христу!“, русинів, які казали “добрий дєнь“ і – намагаючись для київських хлопців правильно вимовляти слова – “там п ' дете кунськими дорогами і буде ріка, муст, а далі гейби така будька, і там ст ' є утобус“, доки через п ' ять днів ми не опинилися далеко в Закарпатті. Під ' їхавши до Хуста “утобусом“, який до слини пропах овечим сиром-будзом, що його віз на задніх сидіннях на райцентрівський базар якийсь рухливий дід, ми стояли, скинувши з попечених сонцем (під час денного переходу місячним ландшафтом від Близниці до Усть-Чорної) спин важкі рюкзаки, і дивилися на південь, де за горбиками, порослими гордими виноградниками, був кордон. Три дні тому ми бачили кордон далеко на півночі, на горґанському хребті: посеред просіки в лісі стояли похилені чотиригранні бетонні стовпчики. На північному боці вони мали літеру “ P “, на південному – “ CS “, рік – “1929“ і кілометрову позначку. Ці стовпи тягнулися довжелезною чередою вздовж вищих точок гір, але в одному місці, біля автомобільної дороги, де шофери вантажівок, натужно вибравшись на першій швидкості на хребет, виключають двигун, щоб зекономити на тривалому спуску бензин, замість застарілого прикордонного знаку стояла скромна чорна мармурова стела. Вона повідомляла перехожому, що такого-то дня місяця 1943 року наші війська “стрємітєльним натіском“ оволоділи Торунським перевалом.

Ця книжка писалася і в купе загального вагона поїзду “Тячів-Львів“, де їхали ми удвох, дві міцні жінки на бокових, сім ' я українців з Хусту і якийсь п ' яний хлопець, який, запитавши у нас “звідки на побивку, служба?“, ввічливо шкульнув сигаретку і щез. Впродовж недовгої подорожі виявилося, що пасажирки на бокових є галичанками, себе вважають українцями, а хустських – мадярами. Закарпатці ж, навпаки, стверджували, що саме вони є українцями, а ті поляки (себто галичани) продають їх і скоро прийдуть мадяри і всіх поріжуть, як уже було, щоб відібрати собі закарпатські золоті копальні. Зрештою, якось прояснилося, що кінцевою метою подорожі всіх є “Мусква“, де в одних робота, а в інших – торгівля, і в купе настав понурий мир, а ще через пів-години, випивши по скляночці домашнього вина, всі стали повними братами й сестрами. Виходячи з поїзду, ми побачили і справжніх мадярів. Ними виявилися троє синіх мужиків, які швидко говорили між собою по-угорському, одразу викликавши у пам ' яті пригоди хороброго солдата Швейка і його друга Водічки. Але мадяри не виявилися такими страшними, як їх описала пані з Хусту. Навпаки, вони люб ' язно відчинили хлопцям двері, і то в неробочому тамбурі, бо ми проспали свою станцію, а до протилежного тамбуру треба було ломитися через набитий вагон. Чи, може, їх злякав Андрій, котрий, поспішно збираючись, не встиг заховати велетенського ножа і тому запхав його кавказьким манером до рота, обома руками тягнучи незручний рюкзак і вибачаючись навсебіч крізь стиснені зуби. Так він і вистрибнув із набираючого швидкість поїзда перед ясні очі чергового міліціонера на вузловій станції Батєво, яка самотньо миготіла сигнальними вогнями у неозорому європейському степу за Карпатами. І там для цієї книжки теж щось придумалося.

Хе, з ножакою в зубах – це ще що. Ми з ним ходили з Тухлі через ті якраз Горґани й Болотянку на Маняву. І десь під Синевиром, де, не знайшовши вільного місця у приюті, ми на лавочці переночували – там теж намета ставити не можна – загубив він ножа. А в мене була стара небезпечна бритва, я її сам не знаю, навіщо взяв. Дійшли ми до Маняви, переночували під стінами монастиря, зранку зайшли до середини, були й на горі, де видовбана в скелі ніша, там ікона, джерельце й величезна купа воску, а на вершечку під іконою свічечка горить, і це за кілька віків ніби стільки назбиралося. Ми помолились і вертаємось до монастиря, думаємо, зараз перекусимо – і на дізель до Андрюхи додому. А ноги збили страшно, до чорного, наче хтось розпечених камінців у носки накидав. І тут поляки – на екскурсії були, ціла родина – до свого мікроавтобуса йдуть і бачать таку картину: сидять два неголених чувака у брудній формі, один сокирою відкриває консерви, а другий бритвою ріже хліб. Вони в шоці звідти виїхали! А нас потім до Надвірної якась черниця підкинула, вона дітей із недільної школи в Маняву привозила. Ми там сиділи серед діточок брудні, потом смердим, так соромно було, але йти вже не могли. Ледь до дізеля запхалися.

Книжка нагадувала про себе і в інших горах. У таких зручних домашніх білих горах із тролейбусними зупинками вздовж траси “Сімферополь-Ялта“. Коли ідеш акуратними стежечками, а за ними – раз! – урвища, і треба висіти на страховці, або дертися на скелю, а потім вогнище, літрові банки з закатаним у них “Столовим червоним“, гітара, печена картопля, тепла ніч, коли можна лежати у спальнику просто неба, і це означає, що ти вже спустився. А наступного дня ви робите пару кілометрів, і запах солі аж дратує ваші міські ніздрі, коли навпроти тебе очікувано й несподівано крізь ажурні вежі пісчаника спалахує щось сліпуче! Потім очі впізнають, ти підходиш ближче і, якщо давно не був тут, хвилину-другу звикаєш до цього запаху, шуму й кольору. І, зрештою, спускаєшся крученими стежинами до води, автомобілі здіймають з дороги пилюку, яка лягає на придорожній ларьок із “пивом із холодильника“ і “мороженом полтавським“, в тіні млявих напівтропічних рослин, невідомих для тебе, сіверянина, стоять слов ' яни з татарами і розмовляють на якомусь суржі.

Знаю я ці розклади. Раз у Джанкої був проїздом, заходжу на вокзал, щоб квиточок узять, а там на перонах – страшне! Трьома мовами, пацани, трьома мовами рекламують фрукти, овочі, какой якші, смачні домашні сливи, фрукти, овочі, ребята, кайф нужен? І так спокійно, є те, є те, важке-легке-середнє. Але я щось на ізмєну впав, думаю, може підстава, та й напробувався того ганджубасу так нормально, ми його у Феодосії, поки малі й дурні були, замість тютюну курили. Шістьорочку! На одного! Прикалуєте, пацани? Ну і справді, через п ' ять хвилин мене за рюкзак хтось ввічливенько – смик-смик! Обертаюся, так і є, вони, красавци, транспортна міліція, ваші документи, що в рюкзаку, а це? Розгорніть, покажіть, куди, звідки. Щоправда, все ввічливо, палєва напхати не пробували, та й самі такі вбиті, очі червоні, посміхаються, кашляють, напевно, якраз курнули і прикалуються ходять.

А мені найбільше в Севастополі сподобалося. Ми Херсонес копали і навіть якусь копійку отримували. Встаєш о шостій ранку, поки ще не так пече, і на розкоп. Кірка, лопата, щітка. І не поспішаючи, акуратно, щоб кераміку не грохнуть. Дуже хотіла гемму знайти, це штука така з янтаря, здається, а в ній портрети вирізьблені, дорого коштує, але я б не забрала, здала у музей, по документам разом із начальником розкопа би провела. Але фіг вам, навіть монетку не знайшла, хоча цього добра там вистачає. Хлопці з харківської експедиції на прощання подарували – зелена від окису, але я її в оцті вимочила, і така прикольна штука, навіть малюнок видно, якір якийсь. А ще каналіз античний розкопали, сторіччя десь десяте, трохи тріснутий, може, Володимир Великий наступив, коли церкву будував. Така широка глиняна дошка з краями, в ній вода до фонтану текла. А ця церква Володимирова десь метрів за сто від нашого розкопу стоїть, звичайно, її потім перебудували, але навіть напівзруйнована вона така гарна! І там служби йдуть, УПЦ, все як має бути, і реставрувати збиралися, може вже, треба б з ' їздити, народ, подивитися… А трохи вище, десь початок монголо-татарської навали на Крим, я знайшла зім ' яту пачку з-під львівських цигарок “Верховина“. Потім лише догнали, що рік тому тут звал відкопаного був, а цього року вже до самої води возили, в Карантинну бухту. Там наш якийсь військовий корабель стоїть, ракети, гармати, антени, і щоранку – ми вже на розкопі – капітан у мегафон “Для підйому державного прапору всім шикуватися на верхній палубі!“. Чи просто на палубі, судно, в принципі, невеличке. Але кілька разів на тиждень виходить у море, іноді довго його немає. О дванадцятій – відбій, викупатися в штанях, щоб сіль їх випрала, потім в душ і хоч загорай, хоч тусуйся по Севастополю. Місто, до речі, нічого так, п ' ятнадцять тролейбусних маршрутів. А найбільша тяга – чергувати на кухні. Зранку всі встають, чухаються, п ' ють лимонад і мінералку, а ти висипаєшся – і на базар. А на базарі бабусі сидять, такі спокійні, поважно з покупцем поговорять, дітки, ви оце звідки такі красиві приїхали? А в мене картопля недорого. Ми з Лисим такі там обіди варили, всі експедиції заздрили. Одні були звідкись із Росії, якась Електросталь чи Енергосіла, з інтерната, так їхній тренер – здоровий такий амбал – вишикує їх на розкопі, а вони всі худющі, стрижені чуваки, і тренер “сьогодні ми будем копать…“, дає установку, а потім “арбайтен!“. І вони всі шурх-шурх-шурх по розкопу. І на кухні так само: “арбайтен!“ і всі їдять. Там ще є купа розваг: Херсонес, той що вже розкопаний, присяга громадянина – грецькою мовою – вибита на кам ' яній плиті, причому між словами пробілів немає, надгробки римських легіонерів, які тут служили, ті вже латиною, я навіть спромоглася розібрати дещо – такий-то Гай Марій Юлій, воїн такого-то легіону, прожив стільки, служив стільки, поставила дружина з доньками. Ще акваріум із всякими гадами в центрі, севастопольська оборона, стрільбище морських піхотинців під археологічним містечком, і два морячка з різних боків під час навчань прапорці піднімають, якщо хтось іде. Потім прикольно в несильний шторм купатися, тільки труси можна порвати, я раз так і зробила, добре, хоч не втонула. Холєра там у водопроводі постійно, воду треба кип ' ятити, а в табірних умовах з цим сутужно, спершу мінералку п ' єш, а потім обламуєшся, п ' єш сиру воду – і нічого, нормально себе чухаєш. Вобщєм, всього не розповісти, але вражень – тонна та ще й попільничку тисячолітньої давнини привезла, правда, вона десь в гуртаку по рукам пішла… Взагалі, Крим – це перлина і здравниця, і туди треба їздить.

Що таке море? Багато солі й води. Ти б краще на байдарках хоч раз сходила. Бажано по якійсь вузькій річці, бо по широкій не так цікаво і хвилі великі. Ми якось по Десні ходили, так дуже вже велично й повільно по ній вигрібати. А от, скажімо, раз із Романом полтавським, Танюхою, Світланою і її сестричкою по Сулі пішли, так на ній впродовж усієї течії білі лілії ростуть. А це, я вам скажу, найперша ознака чистої води. І пили її іноді сирою, як ото Рижа в Севастополі – виявилася дуже смачна, незважаючи на корів, що в спеку люблять тусуватися на мілинах. З Червонозаводського пливли, це селище таке трохи нижче Ромен, а до нього з Ромодана через буйні чорноземні поля з зупиночками типу “Кінний завод“ раз у день їздить маневровий локомотив із трьома древніми дерев ' яними вагонами без дверей. Ішли ми рівно тиждень, бо збирали байдарки в Червонозаводському на пляжі і це була якраз неділя – народу на річці було море – навколо скупчились місцеві пацани, роздивлялися конструкцію байдарки, а потім взялися допомагати, притягнули закусь, по соточці почали приймать, і ми з Романом ледве встигли зібрати човни, знести їх до води і завантажити, бо на тій спеці добряче захмеліли. Ця братва ще скаржилася: “ех, якби ж знаття, що такі гості, ми б тут поляну накрили“. В нас було дві пляшки, то ми одну виставили, а другу – досі соромно – зажали на випадок, якщо порвемо десь байду і треба буде клеїти, а перед цим спиртом мазать. І завершили похід – під залізничним мостом у легендарному Солоницькому урочищі – теж у неділю: на протилежному від нашого табору березі мужики з Лубен купалися, випивали, співали народних і популярних, а потім їх жінки забрали. Зранку в дизелі – тоді ще не електрифікували лінію – купуємо газети: а в Києві тих, хто Патріарха Володимира ховав, німці побили. Якраз на день народження Світлани. Потім ми в цьому дизелі не на Київському вокзалі вийшли, а аж на Південний заїхали, бо там недалеко в прокаті байдарки брали. Досить недорого, і байдарки виявилися непоганими, радянськими ще. На нашій “двійці“ хтось із попередників навіть назву вугіллям по брезенту написав – “Желєзний марш“ – так ми навели її зранку після першої ночівлі і ще по бортам назви річок, де вже ходили, написали: Десна, Ворскла, Снов, Буг і Стир. Раз запливли у якісь загородження з дротів, що їх птахоферми ставлять, щоб каченята не тікали, і виплутувалися звідти півгодини. А в плавнях у них такі вузесенькі проходи косою порізані, а в тих проходах – ще вужчі з тинів плетених зроблені, юзами називаються. Я так зрозумів, щоб ятери ставити на рибу. І в тих юзах заблукали, аж надвечір випливли через кілометр латаття -–стоячи гребли! – на плесо, а там на березі місцеві мужики грають у карти на возі, і коні пасуться. Мужики нас побачили, як давай ржать: кажуть, раз у тиждень якісь байдарочники запливають сюди обов ' язково, бо головне русло вище робить непомітний поворот, а тут – тупик, так що давайте по пляшці з байди, на воза, і перевезем нижче, де нормальна річка. Правда, вже було темно, то ми переночували, а зранку вирішили повернутися і знайти те русло, бо ми ж не матрасники якісь, щоб на возах їздить.

Широкі річки нецікаві тільки, коли в них течія слабка. Ти по Дністру сходи. Несе тебе між камінням, тільки встигай вигрібать. Ганс раз перевернувся, котьол утопив позичений і речі всі вимокли. А коли річка розливається, теж ніколи втикати: пам 'ятаю, пливемо по мілині, задниця й п' ятки крізь брезент по пісочку на дні чухаються, всі розслабились, коли – раз! – вискакує з правого берега трактор – а це ще Україна з обох боків була – і тупо вбрід через Дністер, а ми замість пригальмувати веслами, давай вигрібати і під самими колесами проскочили. Ще прикольно, як діди молдавські “Добрий день“ кажуть, “бона сяра“ по-їхньому. Такі поважні, стоять у довгих сорочках і брилях у воді, брилі знімають, кланяються, Прорві дуже сподобалося, він фанат усяких таких фольклорних штук.

А я люблю кататися на сноуборді. Це вам не голою сракою у холодній воді в байді сидіти. А ще краще — на лижах. Ви дурні, що не хочете на Драгобрат з ' їздити. Це якраз під Близнецею, там, де Андрюха з Тарасом з Квасів до Усть-Чорної ішли, вони, певно, бачили будиночки турбази унизу, якщо не було туману, чи хоча б пілони підйомників. Піднімаєшся на великому підйомнику (там ще є малий спуск, теж небідовий, але то для сцикунів) – довго їдеш, якраз устигаєш цигарку викурити, а вже нагорі, попід хребтом, усі хмари внизу, сніг на сонці очі сліпить страшно, і ти шурх! – перші метри тупо льодом, а далі сніг і швидкість, тільки на поворотах з-під лиж бризки летять. Так три рази з ' їдеш – і в барчик, скляночку гарячого вина бахнув, з народом поговорив, і знову на гору. З чуваками з Латвії познайомились, ті чисто по сноуборду приколюються, непоганий народ, трохи гальмують, правда, як у тих анекдотах. Прізвище в одного було Івановс, Дзінгас чи Рітас якийсь, але по-нашому взагалі нічого не розумів, лише ледь-ледь по-російськи. Казав, що прізвище таке, бо родом “с ґраніци“. Ми з львівськими пацанами з їхньої повільності жартували: “Что это за людьи стооят на горе? А это лаатвийские сноубордисты на сноубоордах ездяат“. Ще особлива тяга – їхати з Ясіня на Драгобрат. Коротше, запихають усіх до такого тягача – типу джип, колеса в ланцюгах, я в автошколі на “газоні“ з такими іспит складав – у кузов, показують кнопку, щоб повідомити водія, якщо хтось втратить свідомість, дають кульки, а коли питаєш, навіщо, пояснюють “щоб підлогу не заблювать“. І починаються веселі перегони. Годину тебе кидає між людьми і рюкзаками, зате потім, біля бази, ти вдихаєш це повітря, запах смерек – о-о…

Ну почитаєш, так просто письменники-спортсмени. А в мене натхнення непогане було у Донецьку, коли “Шахтар“ вздрючив “Арсенал“ три-ноль. Коли ми з якимось хуліганом із Горлівки ледь по морді один одному не дали, бо він казав, що “не відать“ динамівцям Вороб ' я, хай смокчуть лапу або Бєліка купують. Я йому “не гоні бєса“, нам ваш Бєлік на … лапу, так би мовити, не треба, ми краще Шеву викупим, коротше, п ' яний базар, і тут Бєлік забиває третій, і цей крот горлівський мені дулю, типу і цього не віддамо, хай вам грузини забивають. Вобщєм, потім на радощах набралися в зюзю, не пам ' ятаю, як до тітки додому прийшов, і навіть забув стадіон з терикону сфотографувать. Там ніби десь поруч стадіону терикон старий є, і типу шахтарі там сидять і футбол дивляться. То я того терикона так і не бачив. І шахтаря жодного не бачив, самі шістсоті “мерседеси“, ще більше ніж у Києві.

В мене теж раз по п ' яні історія вийшла, правда, до написання цієї книжки вона мене не подвигла, але байка прикольна. Повертались якраз додому з Карпат, і у львівських зависли, якраз напередодні Дня Незалежності. Почалося все опівдні з пива “Під вежею“, потім на руїнах якоїсь фортеці портуха пішла, і всі вирішили йти до Олега на хату вже водку синячить, а я бачу, що так жорстко і вирішую краще до дядька на Наукову заглянуть, з ріднею хоч побачитись. А квитки на поїзд – убитий такий “Львів-Луганськ“ чи “Свалява-Дебальцево“, відходить о півпершого ночі – у цих кадрів. Я – як має бути, поговорив з рідними, з ' їздив з дядьком через пів-міста, щоб покупатися й поголитись, бо в них саме води не було – прибуваю останньою маршруткою на вокзал – нікого немає. Я беру пляшечку “Замкової гори“, чекаю біля вагона на рюкзачку, вже дванадцять двадцять – немає! Коли бачу – йдуть. Олег і його дівчина, і все. Де народ, питаю. Вона мені каже, всі пішли за своїми рюкзаками до Назара ще о десятій, а я оце Олега привела попрощатись. Дивлюся, а він – синій, ледве, бідолаха, стоїть. Я до провідника, кажу, в мене шістнадцяте місце, але квитків немає, є п ' ять гривень, а він – нє, не положено. І тут ще дівчина в сльози, вже півпершого, мені на Сихів їхати, Назар мав принести гроші, ця свиня напилася тощо. На тобі, кажу, п ' ятірку, я силою заломлюся до вагона, і хай провідник хоч міліцію кличе, а я на свято маю в Києві бути. І вже оголошують відправлення, коли дивлюся – сунуть: усі бліді, мовчазні, під рюказаками згинаються. Показали провіднику квиточки, попрощалися з львів ' янами, зайшли до вагону – і все це мовчки – і лягли спати. До речі, в дядька книжка є про бої січових стрільців на львівському вокзалі, з картою і фотографіями, так нічого з тих часів не змінилося, тільки сечею в переходах під коліями іноді смердить. От що у Львові прикольно, це купа недорогих забігайлівок на кожному розі, у нас чомусь як відкриють, так або ресторан, або їдальня для буржуїв.

Львів узагалі гарне місто, і я там теж написав пару абзаців, коли Романа чекав біля костьолу на Привокзальній. Ми домовилися зустрітися о четвертій, п ' ятій або шостій, і я двічі підходив, а в перервах гуляв містом, роздивляючись Центр з його дивовижними венеціанськими посольствами, вірменськими церквами й австрійськими театрами. Мене найбільше вразило дві речі: як органічно і “по-європейському“ вписується у прекрасну львівську архітектуру “Макдональдз“ (навіть не так жахливо смердить), а також конов ' язі біля деяких арок, що ведуть у двори житлових будинків. Від шоку навіть запізнився і прийшов на стрілку о шостій п ' ятнадцять. Романа не було і я вирішив пішки піти на вокзал, коли на трамвайній зупинці раптом його побачив. Він був сумний і тримав у руках газету “Команда“ за п ' ятницю з заголовком “Шахтар“:“Спарта“–0:1“. А я був веселіший і тримав у руках суботню “Команду“ з заголовком “Ворскла“:“Работнічкі“–2 :0“. Виявилося, що ще десять хвилин тому Роман хотів поїхати геть, але саме відключили електрику (!) і трамваї стояли. А щойно ми обнялися, вітаючись, її ввімкнули, так що ми поїхали разом, як і личить друзям і співавторам.

Ця книжка писалася у селі під Конотопом, де, рубаючи сухе кукурудзиння вологим вересневим днем, я слухав бабусині розповіді про прадіда. Прадід замолоду працював помічником машиніста на лінії Бахмач-Кременчук, і десь там біля Дніпра, махновці напали на поїзд і, за словами прадіда, “порубали всіх жидів, комуністів і буржуїв“. Відпустили лише малого єврейського хлопчика, а решта скуштувала тупих – “щоб болячіше“ – анархістських шаблюк. Експропріювавши паротяг з екіпажем, “малий, рябий і патлатий“ Махно нібито півроку возив юного прадіда Україною, доки машину не відбили чи то червоні, чи то жовто-сині. До речі, саме місто Конотоп, крім своєї відьомської слави і похмурих заводів, має ще одну характерну рису. У п ' ятдесятих роках минулого сторіччя студенти місцевого училища написали ряд дипломних робіт на теми трамвайних перевезень. Потім за цими схемами – тут же – побудували вагони, визначили маршрути, проклали рейки – і досі неасфальтованими вулицями райцентру бігають химерні трамвайчики. Хоча це ще нічого: он у Кривому Розі трамваї ходять під землею, з якої вже витягли руду, а саме місто тягнеться вздовж практично однієї вулиці на сто кілометрів.

Ця книжка писалася у Дніпропетровську, де я бачила “Південьмаш“ – грандіозні квартали споруд, де роблять ракети, тролейбуси і кастрюлі, а по території заводу ходять маршрутні автобуси. Де від величезного стриженого гопника я почула фразу “піду [на концерт], хаєрком потрушу“.

Ця книжка писалася в Крем ' янці, на височезній горі, де з руїн знищених козаками польських укріплень видно все місто з околицями, а якщо є бінокль, то, напевно, можна побачити дзвіницю Почаївської Лаври. А з дзвіниці у Почаєві, куди нас провів семінарист Микола, напевно, у бінокль можна роздивитися цю саму гору. У 1240 на ній стояла руська фортеця, яку так і не спромігся взяти Батий.

Ця книжка писалася в одному з сіл на півдні Волині, де з даху бабусиної хати не видно так аж далеко, як у Крем ' янці. Зате видно річку за городами, і верби у березі, і далекий ліс із малиною і грибами, і пекарню за рікою, і цибулинки церковних бань, і це все таке рідне, що ти іноді перестаєш фарбувати, а просто сидиш на трапі, покладеному поверх бляхи, слухаєш пісні по заявкам обласного радіо з брехунця у літній кухні, і не можеш надивитися.

Ця книжка писалася навіть за кордоном, у лондонському Сохо, куди з Романишиним ми забрели випити чогось алкогольного після стажувальних занять у якомусь там центрі. А Романишин мав тоді років сорок і був дуже схожий на Володимира Кличка, лишень трохи схудлого. Ми сиділи в китайському ресторані і пили вино, а офіціанти все бігали й підливали, щоб ми швидше вирішували купити ще пляшку, бо після одинадцятої продавати алкоголь не можна. Але ми на китайців образились – були вже досить підпилі, “на кочерзі“, як кажуть у Полтаві, я від вина, а Романишин ще до того прийняв пару-вісім пінт пива – і пішли, хоча випити ще хотіли. І поки ми вирішували, що ж пити, було вже одинадцять. Але ми таки знайшли якийсь підозрілий заклад і взяли ще пляшку, але не мали чим її відкрити, а пальцем корок не пропхнеш – європа, туди й розтуди! І п ' яний Романишин вирішує по-піратськи відбити горлечко, фігачить ним із розмаху об якісь бетонні сходи, відбиває пів-пляшки і сильно ріже собі руку. Місцеві пункери – я таких тільки на картинках бачила, зелені ірокези, булавки в язиках, обличчя в татухах – шизіють, бачучи Романишина в заляпаному кров ' ю шикарному костюмі і мене в дорогому діловому. Тут Романишин взагалі починає втрачати контроль, і я розумію, що зараз буржуй почне давати тирля панкам, а потім, найімовірніше, з усього Сохо збіжаться всілякі безкришні митці і нам капєц. Я переконую супутника, що нам треба їхати, а потім одночасно усвідомлюємо, що а)метро вже не працює і б) ми забули, як називається наш готель. Коротше, я ловлю таксі, але вони не стають. Натомість стає “грач“, мужик, який за десять фунтів везе нас кудись – “по синій лінії метро“, попросила я його, “не по блакитній чи фіолетовій, а саме по синій“ – і ми в один прекрасний момент таки впізнаємо свій готель. Він називався “Вандербілт“, а місцеві покоївки, такі поважні англійські леді типу місіс Хадсон у Шерлока Холмса, падали на ізмєну від того, що ми самі собі прасували сорочки й блузки.

Ця книжка писалася у Франції, коли ми їхали на винний ярмарок у Ліон автостопом. З височезної кабіни тягача я бачив абсолютно зелену траву, на якій паслися абсолютно білі корови якоїсь особливо цінної м ' ясної породи (не знаю, чи їдять там телятину зараз, коли у Британії і Німеччині передохла ледь не вся рогата худоба). А та абсолютна зелень до самого небокраю була всіяна білими цяточками. Пригледівшись до найближчих, я роздивився, що то є шампіньйони. На прощання я сказав смуглявому і плечистому шоферу – дуже хотілося якось подякувати пацану, а англійської він не знав – якусь баліберду на кшталт “Франсе е беллє“, на що він відповів фразою, яку ми зрозуміли як “Мені пофігу, я з Алжира“.

Ця книжка писалася у Сполучених Штатах, хоч тоді я й не підозрював, що її писатиму. Я мав шістнадцять років, і за програмою “обміну“ (щоправда, не знаю жодного факту, щоб американські діти приїздили замість наших вчитися в Україну) вчився в останньому класі “хайскул“ у маленькому місті Оверлахен у штаті Флорида, неподалік від великого сіті з типово суржиковою назвою Палатка. Самі тоді наші тогочасні політики благополучно позбавили українців того інструменту впливу на міжнародну спільноту, який називався “третій у світі арсенал ядерної зброї“. Одразу ж після цього у Києві припинили діяльність кореспондентські пункти найбільших світових інформагенцій, так що мої американські друзі знали про Україну лише те, що вона розпрощалася з ракетами. І одного разу на черговому пікніку в оточуючих Оверлахен озерах хтось ляпнув: от, мовляв, ви лоханулись, зброю безплатно віддали. Я, звичайно, почав щось говорити про вічний мир і неможливість ядерної війни, а потім, розлютившись, на повному серйозі – навіть сам повірив – почав загружати колег-школярів, що не треба вважати українців ідіотами. В далеких лісових шахтах ще несуть бойову вахту ракети, про які Вашингтон нічого не знає. Одна дівчина настільки повірила цим байкам, що решту місяців, до самого випуску переживала, як би зі мною не сталося якої біди, бо з Києва ще бахнуть по Флориді боєголовкою. А найбільше я припух, коли побачив серед інших автографів у випускному альбомі її напис “ Roma, please, don't nuke Overlachen “.

…………………………………………

Шановний читачу, можеш продовжити наші згадки своїми приємними байками. Ти запитаєш, до чого ці всі історії з різних кінців світу? А до того, що саме під час роботи, служби, відпочинку траплялися події і подієчки, які потім несподівано відгукувалися у тій чи іншій фразі. І, сидячи тихої лютневої ночі за клавіатурою, по черзі вмощуючись за нею в перервах між міцним чаєм, ми намагалися згадати, коли ж ця казка придумалося. Звісно, за десять годин сніжної завірюхи за вікном ми не встигли згадати все або хоча б найважливіше. Так, хто що зміг.

А найбільше, народ, мене вразив один випадок. Незрівнянно більше за інші пригоди і враження. Я навіть хотів про нього у повісті написати, але не знав, як. Їхав я одного разу з Голосухи додому на проспект Науки. Вийшов із тролейбуса, а надворі чи дощове літо, чи вересень, якось забулося, але це не головне, тут би спробувати переказати вірно те, що було. Причому тривало все…ну, буквально кілька секунд. Вийшов я з траліка, в курточці і кедах, чомусь запам ' яталось, вже сутінки, тверезий, не пив, не курив, плеєр залишив удома. Вийшов на “Ювілейному“, щоб мимо ліцею пройти, через Голосіївську – і повз гаражі прямо до хати. І ступив я пару кроків, здається, калюжу оминав, а дощ ще раніше закінчився, і раптом відчув, просто переповнило мене… що там… на небі, нас усіх так ЛЮБЛЯТЬ.

І підняв голову, нічого, крім вуличного ліхтаря й темних дерев, звичайно ж, не побачив, але теж сповнився такої любові, що… я навіть не знаю. І не злякався, ні! Навпаки, відчув величезну вдячність. А потім умиротворення. І, якщо, народ, нормально подумати, то грандіознішого зі мною нічого не траплялося. На цьому пропоную припинити дебати, бо нам скоро йти.

Одне слово, всюди в Україні, і всюди на Землі можна жити по-людському, тобто дотримуючись Божих законів. І якось так вийшло, що авторський колектив, як, в принципі, кожна нормальна людина, відчуває це гостро й радісно. На жаль, не завжди. Але в кожного з нас було щось подібне до відчуття, пережитого Павлом. Коли любиш усіх: земляків, іноземців, друзів, ворогів. Батьківщину, зрештою, бо той, хто свою рідну землю не любить, і для чужої залишиться пасинком.

І свій народ. Авторам на їхньому короткому (наче він може бути довгим J ) життєвому шляху зустрічалися найрізноманітніші люди, але зовсім злих серед них не було. І є вірні друзі, які життя віддадуть за тебе. І є супутники в цьому короткому житті. І є помічники і вчителі. Є все, головне, знайти. І полюбити. Полюбити твоїх супутників у цій недовгій подорожі в підземці життя. Полюбити тих, хто вийшов і тих, хто зайшов. Тих, хто звільняє місця й оголошує зупинки. Тих, хто поруч, тобто ближніх. Тих, хто продає календарі з братами Кличками і порадами садівникам, довідник “Київ бізнес діректорі“ і книжку “Євроремонт власними руками“. Тих, хто читає “завтрашній випуск газети “Вєчєрніє вєсті“, “Факти“ з програмою на наступний тиждень з кросвордом, анекдотом, гороскопом…“ чи просто найтиражнішу в Україні газету “Порадниця“.

І якщо ми зможемо полюбити не раз за життя, то у вагонах ніколи не смердітиме так, як зазвичай у п ' ятницю ввечері. А коли прийде час ставати на ескалатор, ми спокійно рушимо до виходу. Адже ж і Бог – це Любов.

Тому авторам на дорікання, що вони знищили ледь не всіх своїх позитивних героїв, важко щось відповісти. Але ми спробуємо. По-перше, вся ця повість – вигадка. По-друге, герої прожили щасливе життя, і ніхто з них, навіть Крапля, не скаржився нам на якісь проблеми типу “вінер/лузер“. На жаль, ми ніколи не взнаємо, які ж страшні речі застосували нападники, щоб спонукати Бірюка до зради і побратимовбивства, але й Сергій не є настільки вже негідником, наскільки може видатися на перший погляд. Зрештою, вони боролися проти ворога, який перший розпочав знищувати їхніх ближніх, і навряд чи відчували якесь зерно неправди за собою. І тому, коли настав час іти від війни, від рідних тихих зорь і ясних вод, щоб очікувати Страшного Судилища Христового, ніхто не канючив ще кілька років такого прекрасного, але й невимовно короткого життя. Яка вже різниця.

Кілька разів прозвучало запитання, а що ж було далі. Для загиблих героїв далі у цьому світі не було, напевно, нічого. Живі герої жили, працювали, любили, боялися, все, як у звичайних людей, не обтяжених золотим ярмом влади. Хтось відійшов від справ, хтось трохи ожирів. І ніхто не міг передбачити, що через десяток-другий років, коли знову запанує стабільність і порядок, колишньою столицею УРСР містом Харковом ітиме шістнадцятирічний юнак, вбраний за останнім писком радикальної європейської моди – у м'які плямисті штани й куртку поверх чорної футболки, високі шнуровані черевики і хвацький чорний берет з нашивкою у вигляді кола, поділеного навскіс на червону і чорну половини. Хлопець напружено міркуватиме про щось нам невідоме, коли раптом підніме погляд і зачепиться ним за напис на паркані довкола старовинного довгобуду на найбільшому на континенті майдані Свободи. Нам цей напис уже не видно – камера не там стоїть. І юнак задумається: а чого ж воно оце…

Але це вже зовсім інша історія.

6 лютого 2001 р.Б.

AD LUCEM NOVAM

O frater meum,

Sentis virtutem?

Cum vultu contra noctem aeturno ad certamine

pro pulchritudine mundi.

§1 . Frater meum,

Incende candelarum flammam undecumque

Simus validi ut milites sunt, frater meum.

§2. In mysterio sancto

Аmamus et amati sumus

Nos sumus vox ampla vitae.

§3. Flamma est fames

Fames quae siccat stagnum

Et non caesi sed victores sumus.

O frater meum,

Revela oculos tuos

Et exsurge nobiscum ad lucem novam.

ad lucem

ad lucem

ad lucem

Iohanni Slovenorum

“EIC ФОС АГАТНОС atque de aliis signis caelestibus “

ДО НОВОГО СВІТЛА

О брате мій!

Чи маєш ти мужність

Стати, обличчям проти ночі, до вічної битви

за красу світу?

§1. Брате мій,

Запалюй повсюди полум ' я свіч

Повинні ми бути хоробрими, аки воїни, мій брате.

§2. У священному таїнстві

Ми любимо і нас люблять

Ми – дзвінкий голос життя.

§3. Полум ' я – то голод

Голод, що сушить болото

І не загиблі ми, а переможці.

О брате мій!

Розплющ свої очі

І повстань разом з нами до нового світла

до світла

до світла

до світла

Йоанн Словенський

“До вищого світла, а також про інші небесні знамення“

[1] Якщо є можливість, то перед цією частиною поставте яку-небудь негритянську музику, бажано гангста-реп, з таким чітким ритмом і суровим голосом, хай там співають про чорне братство; зробіть тихіше, щоб слів не можна було розібрати, і читайте

[2] Бірюк втомлено заплющив очі

[3] Бірюк поправив кобуру

* Як написала англійська анархістська газета “Freedom“, “погрожуючи згвалтуванням і вбивством“.

[4] Не треба лякатись. Колишнього аспіранта історичного факультету просто глючить.

[5] Лівий навпроти Цирку, правий навпроти готелю “Либідь“

[6] прохання не плутати з женералем Неборачком. Як їх розрізняти, буде пояснено далі.

[7] Не треба ніяких режисерських випердонів, на кшталт пропаленої діри у грудях чи крил за спиною. Герой нашої казки вбраний як і тоді, коли ми з ним зустрічалися востаннє, — в білий послушницький одяг.

ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти