МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ

ТАЛАН - Михаил Старицкий

Драма в 5 діях і в одмінах

ІЗ ПОБУТУ МАЛОРУСЬКИХ АКТОРІВ (Скорочено)

ДІЙОВІ ЛЮДИ:

Марія Іванівна Лучицька— молода драматична актриса; говорить по-українському чисто, а по-руському де-ве-де помиляється.

Палажка — стара бабуся, її няня; вбирається по-міщанському.

Антон Павлович Квітка — панич з багатої фамілії на Україні.

Олена Миколаївна — його мати, стара вже пані.

Степан Іванович Безродний — середніх літ пан; спочатку антрепренер, а далі помічник режисера.

Юрій Савич Котенко — теж середніх літ драматичний актор; спочатку режисер, а далі антрепренер.

Марко Карпович Жалівницький — середніх літ актор.

Роман Михайлович Лемішка — старий суфлер.

Маринка — дочка його, 17 літ, годованка Лучицької.

Катерина Григорівна Квятковська — молода актриса, теж на перші ролі, більш співочі.

Кир Іванович Гирявий — помічник режисера.

Ганна Михайлівна Кулішевич — молода актриса на ролі молодиць і жвавих баб.

Рябкова, Богданиха - молоді дівчата, хористки.

Романчук — лікар із земських, старий вже, з сивими бачками.

Андрій Віталійович Антипов — редактор газети.

Аврам Семенович Юркович — репортер, молодий хлопець.

Гаша — ключниця при дворі в пані Квітки; придзигльована, молода ще.

Парикмахер, машиніст, робочі, лакей при гостиниці, хористи 1-й і 2-й, молодь, хористки 1-ша і 2-а, хор.

Діється за наших часів . Між 2 і 3 діями проходить півроку, між 8 і 4 — теж півроку, між 4 і 5 — три тижні.

П'єсу написано в 1892—1893 pp.

ДІЯ ТРЕТЯ

Кінець панського парку. Праворуч флігель з верандою, що заросла виноградом. Ближче до передкону з правого боку садові меблі. Посередині квітник. Ліворуч далі йдуть дві доріжки. Просто вглибині паркая з хвірткою, з-за неї видно село. Надвечір. З половини дії насувається хмара.

Ява 3

Лучицька й Квітка.

Лучицька (прибігає весело). Ось, ось і папіроси і сірнички! Ач, як рівнесенько поклала!

Квітка. Слухай, твоя няня всяку міру переступає своїми примхами та привередами. Хоч ти їй скажи, що терплять, терплять, та й перестануть...

Лучицька. Вибач їй, голубе, вона стара, звикла бурчати, а тут ще дратують її, ображають...

Квітка. Вона з усіма свариться і брехні точить.

Л у ч и ц ь к & (лагідно). Брехень вона не любить, а... їй боляче стане... їй можна пробачити... Ну, ну! Я їй сама скажу, тільки не суп брівок, не будемо затьмарювати ясного вечора. Нехай бурі й незгоди там далі, а ми від них сховаємось у нашім захистку... (Лащиться).

Квітка (цілує). Ти все якась екзальтована, тривожна... Нудишся?

Лучицька. Я не за себе тривожуся, ні. Мені тільки й потрібне твоє кохання та віра, що я тобі щастя даю, а решта... Колишнє все мертве! Тут, коло твоїх ніг, лежить моя доля, все моє щастя!

Квітка. Спасибі, голубко, тільки ти брехень не слухай.

Лучицька. Ні, ні! Я тобі вірю, одному тобі! Я певна, що ти маєш і доказ!..

Квітка (спалахнувши). А, ти за шлюб?.. Ти мені очі колеш цією певністю?

Лучицька. Що ти? Ані в думці... Я сама не захотіла.

Квітка. То-то ж! При чім же я? Тобі захотілося цієї комедії... не знаю, для чого.

Лучицька. Любий мій, невже не знаєш? Та тим же, що мені твоя воля, твоє щастя ближче до серця, ніж моє; -я заклялася, що тільки тоді зв'яжу тебе, коли впевнюся, розумієш, упевнюся, що не буду тобі каменем...

Квітка. Така жертва для мене тяжка, а особливо докори. Я думаю, що ти в мені певна, а про матір... її не переробиш. Та, нарешті, пізно й питання ставити: я мушу... і ми перевінчаємося хоч завтра.

Лучицька. Ні, ні! Це зняло б неславу... Бога ради, про це більше ні слова. Я боюсь, щоб і няня не підслухала, не довідалася, що ми її ошукали. Це вразило б її смертельно. Схоронім поки нашу таїну, а прийде час — ми поправимо.

Квітка. Як знаєш, твоя воля... А тільки мені не натякай: це образа моїй честі! (Глянувши на годинника). Ой-ой, одначе пізно! (Встає).

Лучицька. Куди ж ти знову? Цілий день не був...

Квітка. Хочу збігати з собакою в одне місце... Куріп'ята...

Лучицька (гірко). Бачиш, як тобі зі мною скучно... Стій, стій, це не дорікання... а тільки, що ти собі діла не маєш, а без діла нудно жити на світі.

Квітка. Ет, не в тім річ: ти в мені зачепила болючу струну... Правда, нема більшої муки, як почувати в своїх грудях ціле море сили й жадоби мирові послужити і знати, що тієї сили нема куди кинути, нема до чого приладити; впевнятися щодня, що всі шляхи твої переорані і що деякі з них сам переорав...

Лучицька (полохливо). Невже не зміг би служити? І від матері так би не залежав.

Квітка. Де? Де? Не дратуй хоч ти мене! На казенну службу я не піду — нездатний.

Лучицька (тривожно, зі сльозами). Та й я на дорозі...

Квітка. Та перестань, з тобою й побалакати дружньо не можна, тільки себе гризеш і другого дратуєш!.. Що ж тут такого? (Пауза). В мене ще є надія... Я подався до земства і от-от жду відповіді.

Лучицька. Так ти будеш по земству служити? Яка я рада, яка я рада! Слухай, ти від мене ховався з цим... Розкажи, як, що й до чого? Мені хочеться знати всі твої думки, всі твої бажання і мрії, щоб разом жити, одним подихом дихати...

Квітка (берерушницю і встає). Після, після... Тепер ніколи... побіжу!

Лучицька. Таки йдеш?

Квітка. Таки йду. (Пішов).

Лучицька (довго стоїть нерухомо, заломивши руки). Обридла! Йому нудно зі мною! Я йому чужою стаю, а може й поміхою... Ох, як швидко скінчився мій рай! Одцвіли квіти, і листя опало... (Здригнувшись, провела рукою по чолі). Невже кінець всьому? Ох, яким морозом мене обсипало! (Тремтить). Справді, чи не слаба я і того мені вбачається все хмурим. Він же чесна, хороша, правдива натура!.. Е, поки голови не стяли, будемо думати про інше... (Пройшлась коло клумб, зірвала стокротку й сіла на сходах веранди). Няню, ви там, у покою?

П а л а ж к а. Тут, моя дитино!

Лучицька. Принесіть мені, будь ласка, мою шкатулку...

Палажка. Зараз.

П а л а ж к а приносять шкатулку.

ЯВА 4

Лучицька й Палажка.

Лучицька (відімкнула, розглядає речі). Ось браслет з дорогими самоцвітами: це мені, няню, перший подарунок піднесли.. Скільки було щастя, землі під собою не чула!.. (Зітхає). А ці сережки брильянтові мені піднесли в столиці. Як я боялася там виступати! Все одно як на катування йшла. Як гляну на обширну ту залу, а там аж чорно від голів,— так у мене руки й ноги подубіли... голос тремтить. Як я почала — не тямлю, а потім розійшлася...І-і, Господи, який же ґвалт знявся, а в мене від захвату так серце здавило, мало не впала... І цей вінок там же від молоді... (Зітхає). А ось дукач і ці перли від нього, від мого сокола... Який він тоді був захвачений, сп'янілий, аж божеволів! (Притискає до серця й цілує).

Палажка (бурчить). Всі вони — пси, поки оженяться!

Лучицька (провела по волоссі рукою, мов бажаючи викинути думку). А ось іще... ще... багато, багато... Мало чи не з кожного города пам'ятка...

Палажка. А там іще в тій скрині скільки срібного посуду й вінків!

Лучицька. Бачите, моя рідненька, ми не злидні, і в нас є своє, надбане чесно,— так ви отій причепенді й відкажіть, що я не від нужди на їх гіркий хліб перейшла.

Палажка. Ох, якби було знаття, що так станеться, краще було б на своїх хлібах.

Л у ч и ц ь к а. А ви ж, бабусю, казали, що гріх!

Палажка. Ото ж тільки й горе! (Вийшла).

Лучицька (уклавши речі, вийняла засушені листки із зшитка). Ох, оця квіточка! Скільки було щастя, а тепер зав'яла... А цей листик зелений... Першу роль з ним учила!.. Ах, минуло, минуло!.. А ви, мої ріднесенькі: почеркані, пописані! (Розбирає аркушики, цілує). Ось Катря! Як я тоді над її долею плакала, як за неї боліла душею... І не сподівалася тоді, що сама стану Катрею, сама буду переживати її нестерпні муки... Ох... (Замислюється й тихо неспогадано співає, немов з ролі).

Тяжко, важко, а хто кого любить, А ще тяжче, хто з ким розстається!

ЯВА 5

Лучицька й Олена Миколаївна.

Олена Миколаївна (зупиняється, слухаючи спів, і тихо підходить). У тебя, :невестушка, прекрасный голос... Только все грустишь, все тоскуешь, словно несчастлива!

Лучицька (заметушившись, закриває листки). Ах, маменька... Это вы? Я и не заметила. Садитесь! (Підкочує їй крісло).

Олена Миколаївна. Стой, милая! Что это, старые или новые письма перечитываешь? Любопытно.

Лучицька (змішавшись). Нет, маменька, это я так себе, от нечего делать... Тетрадки старые пересматривала...

Олена Миколаївна. Какие такие тетрадки?

Лучицька. Пустяки... роли прежние... (Подає).

Олена Миколаївна (поглянувши). А! Хе-хе-хе! Вот оно что удостоилось лобзаний! (Повертає з презирством). Ну, не правду ли я говорила: тянет прежнее, тянет! Уж не маши головой, не поверю: тянет, тянет!

Лучицька. Нет, это хоть и близко сердцу, а заброшено мною навеки.

Олена Миколаївна. Не поверю, не поверю! (Мотає головою). Ты сама себя, бедная, обманываешь: тоскуешь недаром...

Лучицька. Да с чего же мне, маменька, тосковать? Всего вдоволь, муж меня любит, вы жалеете...

Олена Миколаївна. Видно, мало этого, видно, есть за чем тосковать...

Лучицька. Что вы, маменька?

Олена Миколаївна. Не тревожься, милая, я любя говорю... Я понимаю, какую ты жертву принесла: и славу, и карьеру бросила для моего сына, да только впрок ли? (Гладить її по голівці). Таешь ты здесь, горемычная, и за своим прежним развеселым житьем, и за всем...

Лучицька (глибоко зітхнувши, болісно здригнулася). Мне все ничего, лишь бы Антось!

Олена Миколаївна. Антуан.

Лучицька. Лишь бы Антуан... Люблю я его, маменька, больше всего на свете, вот хоть сейчас в могилу лечь...

Олена Миколаївна (поморщилась). Верю! А все же и муж тоскует, одичал совсем...

Лучицька. Чем же он одичал? Неужели я зверь дикий?

Олена Миколаївна. Одичал, бирюком стал, нигде не бывает... Да и трудно: от нас все отшатнулись... Хозяй-ство его тоже не занимает. Все норовит, как бы из дому бежать...

Лучицька (ламає руки). Маменька, мне страшно!..

Олена Миколаївна. Мой-то, может, и полюбил тебя за талант, что вот-де все перед ней ничком падают, а я подхвачу. И такая это запальчивость его взяла, что и на мать плюнул... Ну, а как пришлось без сцены с молодой женой время коротать, так и вышло, что с зайцами веселее...

Лучицька. Боже мой! Да коли это так — умереть легче! (Плаче).

Олена Миколаївна. Перестань, моя сиротка! (Цілує). Ну как же мне тебя не любить? Несмотря на то, что ты сломала карьеру ему и жизнь, а сердце поневоле к тебе.

Лучицька (скрикнула). Так я Антосю сломала жизнь?

Олена Миколаївна. Успокойся, моя несчастная! Не ты... Но всех людей не переделаешь. С нами ведь знались все люди именитые, ну, а теперь и оскорбились на Антуана, что унизил себя перед ними: у всякого ведь семья есть — у кого жена, у кого сестра, у кого дочь; ну, а тут такое... Еще и по земским прокатят...

Лучицька. Так это через меня он все терпит? Господи! Какая ж я несчастная! Яка я безталанна! (Вибігає, ридаючи).

Олена Миколаївна (вслід). Доняла!.. Ты еще у меня погоди, актриска поганая!.. (Нишком викрадає клаптик з ролі й ховає його в кишеню).

ЯВА 6

Олена Миколаївна, Палажка, потім Квітка.

Олена Миколаївна (до Палажки, що проходить). Снеси-ка своей барыне воды.

Палажка. Що таке? (Біжить). Матінко! Дитино моя!

Олена Миколаївна (побачивши сина). Антуан! Куда это?

Квітка. В прорубь... А вы к нам?

Олена Миколаївна. Была уже. Полюбилась мне твоя женушка: вот как сначала была против нее, а теперь полюбила,— славная она...

Квітка (цілує їй руку). Благодарю, маман! Она — ангел, это — беззаветная любовь и преданность...

Олена Миколаївна. Беззаветная? Вот это мне немного сомнительно... Она все у тебя печальна: она о чем-то горюет, ее, видимо, гложет тоска...

Квітка. О чем же ей тосковать? Она так счастлива, так меня любит...

Олена Миколаївна. Ah, que tu ее simple!( Ах, який ти простодушний! (Франц.) l Всему веришь! Вот дитятко! В глаза-то она смеется, прикидывается, а за глаза плачет.

Квітка. Да о чем же, маман?

Олена Миколаївна. А может быть, и о ком?

Квітка. Маман!

Олена Миколаївна. Почем я знаю. Что по театру, по цыганской жизни тоскует, так и неудивительно: уж кто раз попробовал этого яду, тот безнадежен; с омутом сжился, ну, омут и тянет...

Квітка. Она и забыла про все это; она сейчас мне говорила...

Олена Миколаївна. Ха-ха-ха! Да ты просто смешон! Что она, дура такая, что ли? Станет она муженьку высказывать, что ей с ним скучно, что ее тянет в богему? Да ведь она актриса, да еще, ты говоришь, порядочная... Квітка. Обворожительная!

Олена Миколаївна. Ну так что ж? Не сумеет она перед тобой сыграть роли? Чужими ролями заставляла, небось, плакать, так свою-то собственную уж и как проведет! Разве мне бы хотелось, чтобы она тебя обманывала? Она и славная, и умница, да вот беда,— думаю... даже уверена, что не из любви она тебя околпачила, а из расчета, да-с!

Квітка. Маман, что вы? Это невозможно: вы взгляните ей в глаза, ведь сама правда светится в них!

Олена Миколаївна. Нет, pardon, ты просто imbecile (Недоумкуватий (франц.)) . Да какой бы она была актрисой, если бы не умела глазами владеть? Я скажу больше, она изнывает по старой зазнобе.

Квітка. Что-о? Этому не поверю!

Олена Миколаївна. Да мне сама няня говорила, что у нее до тебя был какой-то актеришка, с которым ты чуть было не подрался!.. Квітка. Это друг ее.

Олена Миколаївна. A! Ami de la maison! (Друг дому (франц.)) У них, кажется, все эти... называются друзьями?

Квітка (запалившись). Маман! Это бесчеловечно!.. В невинную бросать грязью!.. У вас, кроме каких-то подозрений, ничего нет...

Олена Миколаївна. Стой, не горячись! Ты всю жизнь поступал на основании минутных раздражений. Мне ведь самой хочется увериться в чистоте ее душевных стремлений, потому что, повторяю, она мне полюбилась; но я не ослеплена, как ты, а оттого и спокойна для наблюдений. Я боюсь, чтобы она попросту не сбежала... Квітка. Что-о?

Олена Миколаївна. Ведь она переписывается с кем-то...

Квітка (вражений). Она не переписывается ни с кем.

Олена Миколаївна. Ха-ха! Ты уверен? Это даже трогательно!..

Квітка (кидається до кімнати). Я сейчас у нее спрошу.

Олена Миколаївна. Стой! Ты только напортишь! Я тебе покажу отрывок. Остальное выследим. Только немного нужно хитрости и un tout petit peu de prudence .( Зовсім трошки розсудливості (франц.)).

Квітка (розгублено). У меня голова кружится... Чтобы этакая гнусность? Нет! Это было бы чудовищно! Я бы ей и себе пустил пулю в лоб! Ведь я люблю ее, поймите!

Олена Миколаївна (здвигнула плечима). Сумасшедший.

ЯВА 9

Лучицька й Квітка.

Грім. З цього часу блимає блискавка. В кінці дії буря й дощ.

Лучицька. Ай! (Закрила очі).

Квітка (підходить). Марусю!

Лучицька. Ай! Ти? Ах, як мене грім налякав!

Квітка. Чистим душам грім не страшний... Поясни мені, Бога ради, щиро... (Голос тремтить). Від кого цей лист? Тут написано: „Прости, я розлюбив тебе, а покохав другу... ти собі знайдеш...“ І так далі... грубо, цинічно!..

Лучицька. Що-о? Я не розумію нічого... А дай!

Квітка (показує уривок). Читай — я не прибавив!

Лучицька (придивляється й сміється). Це ж не до мене лист!

Квітка. У тебе знайшли... Тут нема сміху... тут жах!

Лучицька. Ні, голубе мій, один лиш сміх!.. Знаєш, що це таке? Це моя роль з „Глитая“: це той лист, що Глитай підробив і приніс Олені.

Квітка. Може... Однако все-таки... странно! Я хорошо не помню... Какое ужасное недоразумение! Я не могу придти в себя!..

Лучицька. Ти мені не ймеш віри? Невже ти зміг про мене так чорно помислити? Антосю, що ж це?

Квітка. Прости! У меня расшатаны нервы... какая-то тупая боль... Да, все одно к одному... кругом разочарования, неудачи, неприятности!

Лучицька. Ти мене лякаєш... Що ж скоїлось?

Квітка. В земство нема чого й думати: остання стежка закопана!

Лучицька. Чого ж? З якої причини?

Квітка. Одна причина, одна.

Лучицька. Все я?

Квітка. Що ж ти з ними вдієш? І кланятися перестали... Нема просвітку: руки складай і лежи нікчемною колодою, поки не згниєш.

Лучицька. Я? Я тобі світ заступила?

Квітка. Не ти, а панські привереди... А!

ЯВА 10

Ті ж і Гаша.

Гаша (вибігає). Бариня на минутку зовуть вас... сюда!

Квітка. Сейчас! (Іде за нею). При світлі блискавки видко в гущавині Олену Миколаївну й Квітку.

Лучицька. А коли я поміха, коли я всім тут каменем на шиї — то ясно, що зайву личину треба набік!

Квітка (вбігає хутко, скажено). А! Наконец-то комедию разоблачу! (ХапаєЛучицьку заруку). С кем это вы изволили любовные переписки вести? (Лучицька тремтить. Пауза). От кого не роли, а любовные письма получаете?

Лучицька (змертвілим голосом). Антось! Не оскорбляй меня!

Квітка (напружено). С кем обниматься изволили?

Лучицька. Не оскорбляй! Что это? Насилие?

Квітка (несамовито). С кем обнимались?

Лучицька. З Лемішкою... отцом Маринки... Спроси няню...

Квітка. Одна шайка!.. Где бы он взялся здесь?

Лучицька. Проездом... Клянусь Богом!.. Опомнись!..

Квітка. Где письмо? Отдайте его мне!

Лучицька. Вот оно. (Дістає).

Квітка (вирвав). От какого-нибудь поганого акте-ришки и у сердца хранить!.. А, знаю, от какого мерзавца это письмо!

Лучицька (захиталася і вхопилася за спинку стільця; коси від руху впали). Не от мерзавца, Антон Павлович, а от честнейшего и преданнейшего человека...

Квітка (скажено). От преданнейшего? Так у вас там, между этой... этой... преданнейшие люди?

Лучицька (ніби відганяючи образу рукою, а другою — за голову). Остановитесь!.. Не оскорбляйте!.. Пощадите!

Квітка (ловить слова в листі). А-а, вот оно: „богорівна“, „яеспогадана“, „верніть мирові дар божий“! Так вот в чем дело? Так это все была жалкая комедия... водевиль с переодеванием?.. Вы разыгрывали угнетенную невинность, я получил роль простака, дурачка-буф, а настоящий герой был за кулисами...

Лучицька (задихаючись). Остановитесь!

Квітка. Туда вас тянет, манит цыганская жизнь, а здесь — тоска, разойтись негде... Обманулись в расчетах!.. Что ж, вы здесь не пленница... насиловать воли не будем! (Виходить, кричить убік). Коня мне!

Лучицька. Ай1 Бесчеловечно! Безбожно!.. За что же? За что? (Ридає).

ЯВА 11

Лучицька й Палажка.

Палажка (підбігає). Що, знов? Що?

Лучицька (кидається до неї з риданням). Вигнав!.. Дочекалася! І за що? Обридла, світ заступила... в тім і винна! (Ламає руки). Дайте мені чогось... щоб я... навіки забулася... Тільки далі від цього місця, далі!

Палажка. Заспокойся, ріднесенька! Будь вони прокляті, іроди!

Лучицька (збентежено). Тікати, тікати звідсіль! Няню, беріть... тільки мою шкатулку... а їхнього — ні рубця... Підводу найміть...

П а л а ж к а. Та хай їм усе завалиться! Я зараз!.. Тільки надворі горобина ніч.

Лучицька. Пішки піду! Туча, няню, не така жорстока, як люди; буря порве все, та хоч серця не займе... Грім відразу вб'є, та катувати не буде... А тут катують і не докатовують!.. Ходім! (Няня її піддержує, вона сливе падає). Боже! (Сповзає з рук няні на коліна). Скінчи мої муки... Над силу кара, над силу!

Грім, дощ, буря. Завіса.

ДІЯ П'ЯТА

Убога, але чиста кімната. Прямо — двері; праворуч — два вікна, ліворуч — ліжко, заставлене від дверей ширмами. На вікнах фіранки. Ззаду, коло образів, лампадка. Праворуч, за вікном, ще маленькі двері.

ЯВА 1

Палажка, Маринка, Лучицька.

Палажка (дивиться на Лучицьку, яка спить). Ох-ох-ох! Нема вже нашої Марусі, тільки тінь одна; тане вона, як віск!

Маринка. Тане, бабусю, тане! Як стривожили її тоді на спектаклі, як упала й залилася кров'ю — ледве сюди донесли!

Палажка. Господи Боже мій! Що вона їм учинила, кого зобідила моя дитиночка, моя упадниця, що так жорстоко... (Плаче). Зарізали, зарізали!

Маринка. Бог покарав і злобителів. Квятковську обікрали. Котенко горить, а Квітка в жовтий будинок улучив: того ж таки вечора збожеволів!..

Палажка. Прости йому, Боже, а на душі в нього великий гріх, а надто в тії пані, його матері.

Маринка. Від неї оце одержала листа Маруся.

Палажка. Що ж їй ота пані пише?

Маринка. Прощення просить, і за себе й за сина, кається!..

Палажка. І-і! Вже пізно! А Маруся не забува його, як помічаєш?

Маринка. Де там! І на тім світі не забуде!

Палажка. Ох, горенько, горенько! Оцю ладаночку від угодника нехай надіне на себе зараз: я покладу її на подушці! (Встала).

Маринка. А ви ж це, няню, куди знов?

Палажка. Піду ще до церкви, на часточку подам і проскурку принесу: сьогодні ж ІЗ святого янгола.

Маринка. Ага! А я й забула! А не забаритесь?

Палажка. Ні, вже й без того пізно, коли б і застала. (Хрестить Лучицьку). Спить собі янголятко тихо, так тихо, а душа вже, бачу, під самим горлечком б'ється!.. Спи, моя зіронько, моя стоптана квітко! Нехай тебе, безталанну, святі янголи хоронять від лиха! (Виходить, поцілувавши Марусю).

Маринка (зачиняє двері, підходить до вікон). Треба одначе фіранки спустити, щоб світ не розбудив Марусі!..

Стук у двері. Хто там?

ЯВА 2

Маринка й Жалівницький.

Маринка. Ти? Любий мій! (Цілує Жалівницького, що увійшов через бокові двері).

Жалівницький. Слухай, голубко, вийми мені зі скриньки свій браслет і сережки, а я додам ланцюжок з годинником, то, може, під заставу роздобуду карбованців із сотню; наші всі складаються, навіть і Котенко... їй тепер треба грошей!

!М а р и н к а (виймає). На, на! Це гаразд ти придумав!..

—Жалівницький. Ну, то прощай на час! (Пішов).

Маринка (проводжає). Не забудь же — сьогодні її іменини.

Жалівницький. Пам'ятаю, пам'ятаю!

Лучицька (прокидається). Хто там?

Маринка. То чоловік приходив...

Лучицька. А, Марочка? Що ж, цілувала?

Маринка. Цілувала, цілувала!. Ну, а як же вам?

Лучицька. Лучче, лучче! Певно, пізно? Я дуже заспала.

Маринка. Ще рано, ще спіть; лікар казав — чим більше спатимете, тим швидше встанете!..

Лучицька. А він надіється... Я видужаю, правда?

Маринка. Видужаємо, видужаємо і будемо щасливі!.. То ви тоді на тому клятому спектаклі якусь жилу порвали, а заживе, то й по всьому!.. Ось мікстурки випийте!..

Лучицька (п'є). Мені хочеться так ще пожити!.. Я ж виплакала, вимучила оте право!

Маринка. І поживемо ще, порадіємо!.. От тільки краще спати! Засніть ще! (Вкриває її).

Лучицька. Добре. Я буду все, все робити, аби швидше одужати!

Маринка закриває її ширмами.

ЯВА З

Ті ж і Лемішка, а за ним дві хористки.

Маринка (на стук схоплюється. Обнімає батька й хористок). Таточко! Любий мій! Маруся ще спить, а ви, сестрички, погуляйте поки в садочку! (Хористки кивають головами й виходять).

Лемішка (дає гроші). На, дитиночко моя: це я й голота для нашої благодієчки... для нашого янгола; ми спромоглися!.. Вона все для нас трудилася... віддавала послідні... а тепер лежить безпомічна... на Божих руках!.. (Плаче).

Маринка. Тату мій... Золотий! Який ви! (Утирає очі).

Лемішка. Тільки не кажи їй,— не прийме: я знаю її! Кажи, що це від Котенка.

Лучицька. Маринко, хто там?

Лемішка. Тихо! Я тікаю! (Виходить навшпинячки).

Маринка. Та то я сама...

Лучицька. А мені почулось було...

М а р и н к а. То вві сні, певно! Заспокойтесь, спіть ще!..

Лучицька. А мені й справді щось снилося, чи то сніг, чи свічки!.. (Говорить хапливо, жваво, тільки з задишкою, і чим далі, то більшою).

М а р и н к а. То добрий сон, моя лелечко,:він вам віщує несподівану радість якусь...

Лучицька (обнімає Маринку). Може, швидко Ан-тось прибуде?

Маринка. А може... Лікар казав, що йому зовсім гаразд, що швидко вийде, що ваша хвороба йому на користь пішла.

Лучицька. Господи, яке щастя!.. А я мучилась, що через мене... (Сідає), Яка я щаслива!

Маринка. Тільки не хвилюйтесь: вам і радість і горе — одна вада!

Лучицька (складає руки). Боже! Милосердю й любові Твоїй краю нема!

Маринка. Знов бентежитесь? Ну, й не пущу його!..

Лучицька. Ш, ні! Я буду все робити...

Маринка. Так от і засніть!

Лучицька. Не хочеться, рибонько!.. Я після, після засну!.. Слухай, я оцей час, як злягла, все думала про себе й про нього. І знаєш, на чім упевнилась? Що винувата я, а не він.

Маринка. Це якраз по-вашому.

Лучицька. Далебі! Я занадто кохала, стала відразу рабою, собакою вірною... Вдарило лихо, а я, замість того щоб підняти крила і Його піднести, сама їх опустила... і впала!..

Маринка. Годі, Бога ради, годі! Вже знову он колотиться серце!.. Ну, нехай вія зовсім правий, нехай!

Лучицька (всміхається). Так! Перевірившись у мені, він почав світом нудити... А тут ще приревнував!.. Лихі люди підстроїли!.. Але вірю — кохання!

Маринка. Так, вірю, вірю!.. Тільки мовчіть: бачите, і духу не вберете.

Лучицька. Не буду більше, не буду!

Маринка. Ось надіньте ладаночку — бабуся принесла.

Лучицька. Де, де? (Цілує й надіває). Так бабуся моя сивесенька вернулася? Де ж моя ненечка?

Маринка. В церкві, зараз прийде: сьогодні ж — вашого янгола! (Обнімає). Всього, всього, найбільше здоров'я!

Лучицька. Правда, а я й забула. Відсунь, серце, фіранки й відчини віконце... а то так темно.

Маринка. Добре. (Піднімає фіранку).

Лучицька. Ах, як гарно! Яке сонечко ясне та веселе! Підведи мене та посади коло вікна: мені так хочеться на Божий світ глянути!

Маринка. А ви не втомитесь?

Лучицька. Ні, ні! Мені сьогодні дуже легко... і серце перестало боліти... Переведи тільки мене до вікна.

Маринка. Стійте ж, я крісло поставлю (ставить до вікна) та накрию ще вас теплою хусткою, отак! А тепер беріться мені за шию.

Лучицька (встала, хитається). Ой, хата крутиться!..

Маринка. Бачите!

Лучицька. Ні, тепер легше!.. То зразу якось у голові загуло!

Маринка. Ну, держіться ж міцно! (Веде).

Лучицька. Бачиш, сама йду... О, я швидко видужаю! (Цілує Маринку).

Маринка. Ну, сідайте ж тихенько; я ще подушечку підкладу під спину. (Кладе). Добре сидіти?

Лучицька. Добре, добре! Маринко, голубонько, відчини ще й вікно!

Маринка. Боюся, щоб, бува, вітрець не пройняв!

Лучицька, Ні, надворі тихо. Он бузок весь розвився, а листом ані колихне... Можна!

Маринка. Та воно надворі аж душно, а ви все-таки накрийтесь хусткою! (Відчиняє вікно).

Лучицька (дихає коротко й часто). Ах, ах! Яке пахуче, тепле повітря... Аж дихати легше... Аж лоскоче. (Розглядає). Он на грядках і черевички зацвіли, і зірочки мріють... а собача рожа як вигналася високо,— пишається! Садочку мій любесенький, так би й полинула... А то хто там?

Маринка. Наші хористки. (Кричить). Агов! Сюди!

Лучицька. Нехай квіток...

Маринка. Стійте! Нарвіть квіток!

Лучицька (виглядає). Он троянда, а далі ген любисток, канупір, зірочки... (Голосно). Та наламайте бузку! (Закашлялась).

Маринка. Що ви? Бога ради! Кричати проти вітру... Щоб знову жила... (Зачиняє вікно).

Лучицька. Не буду, більше не буду!

Маринка. Коли хоч раз крикнете, то зразу покладу!..

ЯВА 4

Ті ж і Рябкова та Богданиха.

Рябкова й Богданиха (вбігають з букетами, з квітами й з початим вінком). Віншуємо, віншуємо нашу ненечку!

Богданиха, Вже сидите? Слава Богу! Дай Боже здоров'я й здоров'я!

Рябкова. І здоров'я, і щастя, і всякого добра! (Цілує Лучицьку в руку).

Лучицька (обнімає їх). Спасибі, мої діточки любі, за пам'ять, за ласку, за щире бажання. Вже мені далеко краще... Вже сиджу, а швидко ходитиму!.. (Любується квітами, нюхає).

Маринка. Дай Боже! Ану, висипайте квіти... А бузок я в воду поставлю.

Лучицька. Ах, які квіточки, які милі... Як пахнуть, а надто троянда...

Маринка. Дайте я вам її от сюди приколю.

Лучицька. З любистком, з любистком: я хочу, щоб мене любили... Отак! І бузку мені дай, щоб не забували... Я так бузок люблю!

Маринка. Нате, нате!

Лучицька. А цей вінок ми закінчимо: поможіть мені. (Починає з Богданихою радісно плести).

Рябкова (осторонь, Маринці). А що, як їй?

Маринка. Лікар каже, якби спокій їй повний та теплі краї... то ще була б надія, а то нема ради! (Витирає очі).

Рябкова. Жалібниця наша, заступниця наша!

Лучицька (підозріло). Про що ви там шепочетесь? Про мене?

Маринка. Ні, то вона мені новини розказує. (Штовхає ліктем). Та аж насмішила до сліз.

Лучицька. Розкажи й мені!

Рябкова. Та то вчора Квятковська хотіла похвастатись вашою пісенькою — „Прудиусом“; товкла її, товкла, та все ні в тин ні в ворота! А таки наважилася співати!.. Ну й утяла до гапликів. Музика — одне, а вона — друге... Ні „тпру“ ні „но“! А все ще дметься... Аж поки з гальорки не крикнули: „Годі!“

Лучицька. Невже їй трудно? Простий мотив... (Починає наспівувати).

Як поїхав мій миленький до млява, до мліша, А я собі прудиуса найняла, найняла... І т. д.

Спочатку співає боязко, тихо, з паузами, а потім з запалом, поки не схопилася за серце, аж закашлялась.

Маринка (хотіла раніше спинити, та Лучицька очима просила дозволити їй). Боже мій! Кашель! Задишка! Що ви наробили? Води, води напийтесь!

Лучицька (ледве вимовляє). Мікстуру...

Маринка (дає). Лишенько тяжке! А казали, що слухатиметеся!.. Так-то ви хочете стрінути вашого любого?

Лучицька. Не буду, не буду! Так хотілося... згадати минуле... і похлинулася! Мовчатиму!

Богданиха. Ви мовчіть та дивіться! Ось і вінок зараз буде готовий!..

Лучицька мовчить, важко днхає і мімікою показує, щоб їй наділа дукачі

й намисто. Ь' наряджають. В мімічній грі спочатку видно, що Лучицька

страждає, хапається за серце, за груди, а потім її мука стихають, і вона

вже грає мімічно з дитячим усміхом.

Богданиха. Ось і віночок готовий. Бачите, який славний? От надінемо. (Надіває). Як вам у ньому любесенько!

ЯВА 5

Ті ж і Палажка.

Палажка. Сидить уже дитиночка моя! Прибирається? Мати Божа, вчула ти молитву мою!

Лучицька. Ай! (Обнімає няню).

Палажка. Ріднесенька моя, ось проскурка тобі з часточкою за здравіє! Молилася за тебе і в монастирі, і тут! Лучицька цілує її, показує, що мусить мовчати, бо Маринка заборонила; показує, як любить няню, і на ноги показує, що няня для неї потрудила.

Що там ноги, що мої кості? Аби ти, моє янголятко, була здорова!.. І будеш — я знаю, що Господь зглянеться на наші сльози!

Лучицька показує жестами, щоб няня сіла, відпочила, цілує проскуру й передає, щоб коло ікони поставили. Палажка кладе, йде повз. Глянувши на Лучицьку, махнула в розпачі рукою і л риданням пішла в бокові двері.

ЯВА 6

Ті ж і Безродний.

Безродний (входить з вінком). З новим здоров'ям, з новим щастям, з новими силами! На втіху нам і на красу світові! (Кладе вінок до ніг Лучицької й цілує їй руки).

Лучицька (обнімає). Друже мій! Єдиний мій! (У відповідь на міміку Маринки). Я трішечки, трішечки!..

Безродний. Ми встали вже? Прибираємося! То-то сьогодні й день такий,— не нарадується світ Божий!

Лучицька. Встала. Мені лучче... Я така щаслива... Так вам рада! (Знову обнімає). Єдиний мій!

Безродний. Боже мій! Як я вас... (Утирає очі й відходить, передає Маринці гроші. Мімічна сцена).

Лучицька (розчулено). Знаю, знаю... (Пауза). Ану, підведіть!.. З вами пройдуся, мені легше!.. Мені так радісно, мов п'яна!..

Маринка (злякано). Не треба, не треба!

Лучицька. Ні, ні, я пройдусь!

Безродний. Постійте ж!

Маринка. Беріть її під руки.

Лучицька (встає, хитається). Ох, слаба ще, втомилася!.. (Задишка).

Маринка. Лягли б краще... А то все хвилюєтесь та надриваєтесь...

Лучицька. Ні, перемогла вже..: О, бачите? Іду, іду, іду!.. Швидко... Сама!

Безродний. Ви тільки схудли... Але то пусте!

Лучицька (хапається за серце). Ай! Не можу! Смерть тут... Смерть! (Кинулась і повисла на руках Безродного).

Безродний. Заспокойтесь, голубочко... То все наживете! Не можна ж зразу! (Показує очима, щоб підкотили крісло; його тепер ставлять на середину кону). Може, ляжете?

Лучицька (махає головою, що не хоче; її садять у крісло). Смерть!.. Сила зникла!.. Нема чим жити!.. (Звішує руки й голову безсило).

Безродний. Надбаєте... буде чим жити... (Втирає крадькома очі).

Лучицька (всміхаючись журно). Ви самі тому не вірите... друже...

Безродний. Такої кривди там (показує на небо) бути не може!..

Лучицька (все тяжче дихає). Не нам розуміти святу волю!.. Мені тільки тим журно вмирати, що життя... марно пройшло... Не справдилася ні мрія... ні надія!.. Навіть рідна сцена, якій я Боже як вірила... теж хитається,— мій талант не дав їй нічого... і серце коханому не дало втіхи... і ви, мій найкращий друг, з своїми широкими думками віддали себе цілком... і опинилися марно край ями!

Безродний. Що я? Може, й слід було, щоб так сталося: лихо поновлює душу й гартує думки... А ви до себе несправедливі: не марно пройшло молоде ваше життя, недарма талант просіяв, не порожньо й серце любило. Хай ми і не тішимо тепер слухача новинкою та дивовинкою, але наше народне життя з його радощами і горем великим з'єднало його з меншим братом, прихилило серце його... І поміг цьому й ваш талант: він окрасив сцену, освітив її сяйвом яскравим і привабив до себе весь люд. Що в сім'ї нашій, яка розрослася й розвилася,— не без лихих людей, то де їх нема? Де люди — там і гріх! Але скільки під вашим крилом виховалося і чесних, і добрих, і милостивих. А серце ваше всіх гріло, всім давало і світло, і тепло!

Лучицька (розчулена, всміхається, сльози течуть). Хороший мій... дорогий... (Тисне руку).

Безродний. Ви любили багато і все віддали тій любові; а любов — найбільша на землі- сила, найвища сила й на небі: вона ніколи марно не гине, вона— і джерело, і весь розум життя!

Лучицька (щасливо всміхається). Так, так... Ви примирили мене. Розважили...

Безродний. Та й ще жити будемо... Он і я, який дохлий, а ще сподіваюсь потрудитися... Вірте, вірте!

Лучицька. Ох, коли б! Як мені хочеться жити, серцем радіти... Господи, не вкороти мені віку! (Стає на коліна). Пошли мені хоч хвилинку щастя... Я не зазнала його... Я нікому зла не вчинила...

Безродний і Маринка (підводять її). На Бога надійтесь!

ЯВА 7

Ті ж. Жалівницьки,. Лемішка й хористи.

Жалівницький (кладе до ніг Лучицької вінок). На довгий вік! На наше всіх щастя!

Лучицька. Друже мій! Вірний мій! (Обнімає).

Жалівницький. Ось і Котенко... (Дає гроші).

Лучицька. Спасибі йому... І в нього добре серце... Відслужу... (Маринці). Сховай! (Передає гроші).

Лемішка (теж з вінком). Благодійниці нашій!.. Неньці нашій!.. Сонечку нашому!

Лучицька (обнімає його, не допускає до руки). Таточку мій, ріднесенький! Мені у вас... цілувати руки!.. Спасибі, спасибі!.. Стільки мені радості! (Дедалі більше хвилюється, швидше дихає, дуже захоплюється радістю).

Хористки й хористи (з тортами й рушниками). Від хору з повіншуванням і пожаданням усього кращого, а найпаче здоров'я! (Передають Маринці).

Лучицька. Спасибі, спасибі!.. І дітки не забули... Всіх, всіх обнімаю! (Цілує всіх).

ЯВА 8

Ті ж і Юркович.

Юрков ич (вбігає, весело). Непорівнянній диві нашій до самої землі! (Цілує руки). Хворобу — набік, ворогів — під ноги, а славою покотити по всьому світу!

Лучицька. Спасибі... І цей згадав!.. Тільки ворогів не топтати... а добром вітати... то їх не буде!..

Юркович. Ну, не кажіть: ось я свого хазяїна як не вітаю — не прибавляє копійки на строчку та й не прибавляє.

Лучицька. Вже з своїми... строчками... і мене розсмішив!

Юркович. Ще й не так розсміємося!.. Ще гопака з вами вшкваримо! Як маму кохам... А може й я свого кину... та до вас? (Запримітивши загальний настрій, замовкає).

Маринка знову дає Лучицький ліки.

Ю р к о в и ч (відходить убік, виймає зошит і починає щось там писати). Материал хороший: два фельетона и три воспоминания.

ЯВА 9

Ті ж і студенти.

1-й студент (кладе до ніг Лучицької вінок). Від усіх товаришів українців вітаю наше сонце, що зійшло й освітило славою рідний край! Хай же воно сяє ще довго і огріває теплом усіх обійдених і задубілих! (Цілує шанобливо їй руку).

Лучицька. Дякую... всіх обнімаю... не можу вимовити... радість забиває дух... (Усміхається щасливо, плаче, частіше хапається рукою за серце).

2-й студент (кладе до ніг Лучицької вінок). От имени товарищей великороссов приношу дорогому и родному всем нам таланту искренний привет и наилучшие пожелания! Работая на благо нашей возлюбленной родины, вы тем самым украшаете и венок отечественной славы. Живите же и пленяйте нас и наших южных братьев вашей дивной игрой, вашим симпатичным при-званием!

Лучицька (задихається). Над міру... над силу... сьогодні мені щастя... Благодарю... всех, всех... Видите, как я тронута! (Хапає за руку Безродного). Так, ви праві... ось вона, любов!.. Ось воно... найвище щастя!

ЯВА 10

Ті ж і Кулішевич та Палажка.

Кулішевич (з галасом). Зозуленько моя! Сидиш? (Обнімає). Поздоровляю, поздоровляю з іменинами! Будь здорова, як вода, а багата, як земля, а щаслива, як... знаєш хто? (Підморгує). Ось тобі від мене! (Надіває на шию хреста).

Лучицька. Сестрице!.. Ріднесенька!.. (Обнімає). Не забула... Яка я сьогодні щаслива... Так легко тут... Нічого не чую... Я ще з вами... поживу!

Кулішевич. А ось ще й кращий подарунок. (Подає листа). Глянь!

Лучицька (аж здригнулася). Лист?.. Ай! Від нього... (Цілує). Я не переживу такого щастя!.. Над силу... (Читає).

Безродний і Жолівницький з докором до Кулішевич, що така необачна.

Присутні групуються круг Лучицької. Вона напівлежить у кріслі, вся вкрита війками, тяжко дихає, страшенно збентежена. Справа й зліва на колінах припали до неї Маринка й Палажка, решта — півколом ззаду, Безродний — посередині. Юркович упустив зошит і остовпів.

Лучицька (з останнім зусиллям, втрачаючи свідомість). Ах, який рай!.. Пише: „Здоров... Лечу до тебе... Тепер ніхто не розраїть... Все життя тобі, твоєму таланту... Все моє добро твоїй рідній сцені...“ (Цілує листа). Тепер я з ним!.. (До Безродного). Заживемо... Всіх вас піднімемо!.. Ах, яке щастя! Чого ж ви плачете? Тепер будемо щасливі... Господь зглянувся...

Безродний (через силу). Будемо.,. Будемо!..

Лучицька (блаженно простягає вперед руки). Боже, яка радість! У грудях дзвенить... Яке щастя огортає... Он і коханий... Летім... Як ясно, як сонячно там... Ах! (Зразу опускає руки і, звісивши голову, посувається вниз, під вінки).

Жалівницький. Що з нею?

Маринка (припадає). Не б'ється серце!..

Палажка. Вмерла? Дитино моя! (Ридає).

Безродний. Зайшло наше сонечко!.. Всі опускаються на коліна. Завіса.